Пробудження Левіафана

– Ми рухаємось якнайшвидше до кільових ліфтів, – розповів морпіх по радіо, – після абордажної тривоги вони заблоковані, але я можу відкрити одні двері і ми полетимо по шахті в ангар. Все продубльовано. Побачите ворогів – не зупиняйтесь. Постійно рухайтесь, ми потурбуємось про ворога. Прийнято?

– Прийнято, лейтенанте, – видихнув Голден. – Навіщо вас брати на абордаж?

– Командно-інформаційний центр, – відповів Алекс, – це ж Святий Грааль. Коди, призначення, ядра комп’ютерів, процедури. Захоплення КІЦу лінійного судна – це жаданий сон будь-якого стратега.

– Припинити теревені, – мовив Келлі, та Голден не звернув на нього уваги.

– То це означає, що вони радше підірвуть реактор, аніж дозволять такому статися?

– Угу. Стандартний алгоритм при абордажі. Морпіхи тримають місток, КІЦ і машинне. Якщо хоч одне буде захоплено, хтось з двох інших натисне кнопку, і на кілька секунд корабель стане сонцем.

– «Стандартний алгоритм», – огризнувся Келлі, – там же мої друзі.

– Пробач, Ель Ті, – мовив Алекс, – я служив на «Бендоні». Навіть і не думав шуткувати.

Вони повернули за ріг і вперлися в ліфти. Всі вісім підйомників були вимкнені і заблоковані. Важкі гермодвері автоматично зачинилися, коли судно було продірявлено.

– Гомезе, відкрий двері, – наказав Келлі, – Моле, Доокі, приглядайте за коридорами.

Двоє військових розійшлися спостерігати за коридорами через приціли. Третій біля дверей одного з ліфтів мудрував над консоллю управління.

Голден направив свій екіпаж попід стіни, подалі від ліній вогню. Іноді палуба під ногами слабко вібрувала. Ворожі кораблі перестали стріляти – бо ж їхні абордажні команди були всередині. Отже, це був вогонь з ручної зброї та легка вибухівка. Але вони наразі перебували в вакуумі, і все, що відбулося, здавалося віддаленим і сюрреалістичним. Голден зрозумів, що його розум працює не так, як мав би. Травматичний шок. Знищення «Кентербері», смерть Аде і Макдовела. Тоді хтось убив Шеда в їхній кімнаті. Це вже занадто, мозок не здатен сприйняти це. Джим відчув, як сцена довкола нього віддаляється все більше і більше.

Капітан обернувся до Наомі, Алекса і Амоса. Його команди. Вони позирали назад, підсвічені дисплеями шоломів сіро-зелені обличчя перетворювали їх на привидів. Гомез стиснув руку в переможному жесті, коли гермодвері піднялися, відкривши доступ до ліфту. Келлі махнув своїм людям. Той, кого звали Молем, повернувся і посунув до ліфта – коли його обличчя розлетілося шматками броньованого скла і крові. Броньований торс і переборка позаду розквітли сотнями маленьких детонацій і хмарок диму. Тіло невагомо коливалося, тримаючись на палубі завдяки магнітам у черевиках.

Голденове відчуття нереальності змило андреналіном геть.

Вогонь вівся по той бік стіни, тіло морпіха продірявили з швидкострільної зброї. Канал зв’язку наповнився криками флотських і команди «Лицаря». Ліворіч від Джима Гомез смикнув двері, використавши підсилювачі броні і оглянув пусту шахту за ними.

– Всередину! – заволав Келлі. – Всі всередину!

Голден відхилився назад, проштовхуючи Наомі, потім Алекса. Останній морпіх, Доокі, у швидкому темпі стріляв з гвинтівки за рогом. Коли патрони скінчились, Доокі припав на одне коліно і відімкнув магазин одним рухом. Швидше, аніж Голден міг прослідкувати, він дістав новий магазин з розгрузки і зарядив зброю. Відкрив вогонь – менш ніж за дві секунди по тому як закінчилися патрони.

Наомі волала Голденові, аби той забирався в шахту, а потім міцна рука схопила його плече, відірвала разом з магнітними підошвами від полу і швиргонула в двері ліфта.

– Бути тобі вбитому, якби я не няньчився, – гримнув лейтенант Келлі.

Вони відштовхнулися від стінок шахти і полетіли довгим тунелем до корми. Джим дивився назад на відкриті двері, оцінюючи відстань між ними:

– Щось Доокі не видно.

– Він нас прикриває, – відповів командир флотських.

– Тож нам краще забиратися, – додав Гомез, – най у тому буде сенс.

Келлі як керівник групи схопився за перекладину на стіні шахти і почав гальмувати. Всі інші зробили те саме.

– Це наш вихід. Гомезе, перевір все, – наказав лейтенант. – Голдене, ось наш план: ми маємо узяти один з корветів з ангару.

Це мало сенс. Корвет – судно класу легких фрегатів. Флотський ескорт, він був найменшим судном, обладнаним двигуном Епштейна. Досить швидкий, аби подорожувати по всій системі та втікати від усіх загроз. Вторинна роль – торпедоносець, тож він також мав і зуби.

Джим кивнув і жестом запропонував Келлі продовжувати. Келлі дочекався, коли Гомес закінчить розвідку, і ступив на палубу ангару:

– Отже, в мене картка доступу, аби ми увійшли всередину, і код активації, щоб запустити борт.

Я чкурну прямо до нього, тож усім триматися моєї сраки. Впевніться, що ваші магнітні підошви вимкнуто. Ми відштовхнемося від стіни і полетимо до люку, тож краще прицілюйтеся прямо, бо пропустите ваш рейс. Всі зі мною?

Погоджувальні виклики пролунали від усіх.

– Чудово. Гомезе, ну як там справи?

– Проблеми, Ель Ті. Чоловік шість оглядають кораблі в ангарі. Силова броня, маневрові системи для нульового тяжіння та важке озброєння. Готові до бійки.

Все це Гомез прошепотів. Люди завше шепотять, коли ховаються. Умотаний в скафандр та оточений вакуумом, Гомез міг феєрверки запускати всередині своєї броні, і ніхто б не почув. Та він шепотів.

– Ми мчимо до корабля і стріляємо по дорозі, – прояснив плани Келлі. – Гомезе, я виводжу цивільних за десять секунд. Ти прикриваєш. Вистрілив і перемістився. Запевни їх, що це не ти, а маленький взвод.

– Ви назвали мене маленьким, сер? Буде вам скоро шість мертвих довбоклюїв.

Голден, Амос, Алекс і Наомі услід за морпіхом вийшли з ліфту до ангару і зупинилися біля штабеля зелено-військових ящиків. Голден кинув оком поверх і негайно побачив абордажників. Дві групи по троє біля «Лицаря». Одна група ходила над судном, інша на палубу нижче. Їхня броня була пласкою і чорною. Такого дизайну Джим ще не бачив.

Келлі вказав на них і глянув на Голдена. Голден кивнув у відповідь. Келлі вказав через ангар на кострубатий чорний фрегат метрів за 25 на півдорозі до «Лицаря». Потім підняв ліву руку і почав пальцями зворотній відлік від п’яти. На двох приміщення заблимало, мов дискотека: Гомез відкрив вогонь з позиції метрів за десять від них. Перша черга вразила двох на верхній палубі і швиргонула їх геть. Через один удар серця друга черга пройшла метрів за п’ять від місця, де Голден побачив її уперше. Він міг присягатися, що стріляли дві різні людини.

Келлі розігнув останній палець, впер ноги в стіну і відштовхнувся у бік корвету. Джим почекав, поки Алекс, Амос і Наомі повторять комбінацію рухів, потім і собі полетів. Коли вони вже рухалися, Гомез стріляв з нової позиції. Один з абордажників навів велику зброю на сполохи Гомезової гвинтівки. Морпіх і ящики зникли у вихорі вогню та шрапнелі.

На півдорозі до судна Голдену почало здаватися, що у них все вийде, коли димна лінія пересікла кімнату і перетнулась з Келлі. Лейтенант зник у спалаху світла.

РОЗДІЛ 14. Міллер

«Сінлунь» загинув через дурість. Згодом усі зрозуміли, що він був одним з тисяч дрібних старательских суден, що вештаються по астероїдах. Пояс просто кишів ними: 5-6 родин, які нашкребли гуртом достатню суму для першого внеску і початку польотів. Все сталося тоді, коли вони пропустили три платежі і їхній банк – «Консолідовані Холдинги та інвестиції» наклав арешт на майно боржника, тобто на корабель. Саме тому, згідно зі здоровим глуздом, вони вимкнули транспондер. Просто-напросто порядні хлопці на іржавому відрі, яке вони вважали власним, намагалися продовжувати літати.

Якби ви хотіли зробити плакат про белтерську мрію, то на ньому мав би бути «Сінлун».

«Сципіон Африканський», патрульний винищувач, повертався на Марс після дворічного маршруту Поясом. Вони обидва йшли до захопленого гравітацією ядра комети за кілька сотень тисяч кілометрів від Хірона, аби поновити запаси води.

Коли старательске відро вперше потрапило в зону дії озброєння, «Сципіон» помітив високошвидкісний корабель, який прямував приблизно в їхній бік. Усі марсіянські прес-релізи як один повідомляли, що «Сципіон» декілька разів намагався його зупинити. Піратські касти всі вели про те, що це лайно і жодна зі станцій прослуховування в Поясі нічого подібного не зафіксувала. Усі погоджувалися, що марсіянин відкрив вогонь з гармат точкового захисту і перетворив «Сінлунь» на тліючий шлак.

Реакція була передбачувана, мов у елементарній фізиці. Марс направив пару десятків бортів для «підтримки» порядку. Базіки з АЗП закликали до війни, і все менше й менше незалежних сайтів і кастів з ними не погоджувалися. Величезний невблаганний механізм війни став ще на крок ближче до відкритої битви.

Ну і хтось на Церері віддав на восьми чи дев’ятигодинні тортури уродженого на Марсі Енріке Дос Сантоса, а залишки приколотив до стіни в дев’ятому секторі біля водоочистки. Його було ідентифіковано за терміналом, який кинули на долівці поряд з обручкою і тонким гаманцем зі шкірзаму з кредитними картками і трьома тисячами нових єн, що були в обігу на Європі.

Мертвого марсіянина було прибито до стіни за допомогою однозарядного геологічного костиля.

Шість годин по тому повітроочищувачі так і не змогли видалити кислий сморід з приміщення. Криміналісти узяли проби. Вони готувалися зрізати нещасного.

Міллера завжди дивувало, наскільки спокійно виглядали мерці. Якими б жахливими не були обставини, розслаблений спокій, що приходив наприкінці, походив на сон. Його завжди цікавило, чи відчуватиме він у призначений час такий релакс.

– Камери спостереження? – запитав детектив.

– Вимкнено три дні тому, – повідомила його нова напарниця, – діти поламали.

Октавія Масс спочатку працювала у відділі злочинів проти особистості, ще в ті часи, коли «Стар Ґелікс» розділив насилля по дрібнішим напрямам. По тому вона була в підрозділі з розслідування зґвалтувань. Згодом декілька місяців у злочинах проти дітей. Якщо у жінки й залишалася душа, то настільки тонка, що через неї можна було дивитись. Її очі ніколи не виражали нічого, крім посередньої здивованості.

– Ми знаємо, що то за діти?

– Якісь бахури згори, – відповіла напарник, – зафіксовані, оштрафовані, відпущені.

– Тре їх повернути, – порадив Міллер, – цікаво, чи не платив їм хтось, щоб винесли камери.

– Я б закладалася проти.

– Ну, тоді хто б це не зробив, він знав, що камери зламані.

– Хтось із техніків?

– Чи копів.

Масс облизнула губи і знизала плечима. Вона була белтером у третьому коліні. Її родина була на кораблях, як той, котрий знищив «Сципіон». Шкіра, кістки і хрящі, які висіли перед нею, не були для неї новиною. Ти відпускаєш молоток під прискоренням – і він падає на палубу. Твій уряд вбиває шість родин етнічних китайських старателів – і хтось прибиває тебе до жилої скелі Церери метровим костилем з титанового сплаву. Зуб за зуб.

– Мають бути наслідки, – сказав Міллер, а подумки додав: «Це не мертвяк, це заява. Це виклик на війну».

– Їх не буде, – відповіла Масс.

«Війна вже тут, заявлена чи ні».

– Еге ж, ти права. Їх не буде.

– Ти хочеш повідомити родичів? Я піду перегляну відео з віддалених камер. Вони не в коридорі палили йому пальці, а приперли звідкілясь.

– Угу, – мовив Міллер, – в мене є бланк зі співчуттями. Можу заповнити. Жінка?

– Не в курсі, не дивилася.

У відділку Міллер сидів собі сам за столом. Масс вже мала свій стіл за два відсіки і обладнала так, як їй було зручно. Стіл Гейвлока стояв пустим, його вже двічі протерли, так, наче режимники хотіли, щоб і дух землянський не пах над їхнім добрим старим белтерським стільцем. Міллер відкрив справу мерця, знайшов найближчого родича. Жун-Їі Дос Сантос, працює на Ганімеді. Шість років одружена. Дітей немає. Ну хоч щось позитивне: якщо мусиш вмерти наглою смертю, то нема для чого залишати по собі слід.

Він перейшов до списку формулярів листів, увів у новому вікні ім’я вдови і контактну адресу. Шановна місіс Дос Сантос, з великою скорботою повідомляю вас бла-бла-бла. Ваш (він вибрав з меню) чоловік був вагомим і поважним членом суспільства Церери, і я запевняю вас, що ми зробимо усе можливе, аби його вбивця чи вбивці були притягнуті до відповідальності за вчинене. Ваш...

Це було не по-людськи. Це було безособово холодно і пустельно, мов вакуум. Той шмат м’яса в коридорі був реальним чоловіком з бажаннями і страхами, як і будь-хто інший. Міллеру стало цікаво, як його характеризує ситуація, в якій він так легко ігнорує факти? Та все він знав і так. Листа відправив і спробував не заглиблюватися в біль від того, що відбувається.

На табло повно повідомлень. Кількість пригод була вдвічі більша від звичної. Ось так воно і виглядає, подумав детектив. Ні заворушень, ні боїв, ані перестрілок з морпіхами в коридорах. Просто купа нерозслідуваних вбивств.

Але тут же виправив сам себе: ось як воно виглядатиме незабаром. Та це не робило його наступне завдання легшим. Шаддід була у своєму кабінеті.

– Чим можу допомогти?

– Мені потрібно зробити запит стенограми розслідування, – мовив він, – але це трохи нестандарт, тому, як мені здається, запит має проходити через вас.

– Я гляну, – відповіла капітан і відкинулась на кріслі. – Що нам треба отримати?

Міллер кивнув, немов підтверджуючи, що саме таких слів він від неї і очікував.

– Джим Голден. Землянин з «Кентербері». Приблизно зараз Марс мав би вже підібрати його людей. І мені треба лист для запиту розшифровки допиту.

– Ви ведете справу, яка пов’язана з «Кентербері?»

– Так, відповів Міллер, схоже, що так.

– Ану розповідайте.

– Це додаткове завдання по Жулі Мао. Я ж її розшукую...

– Я бачила ваш рапорт.

– Отже, ви знаєте, що вона була пов’язана з АЗП. Наскільки мені відомо, вона була на фрейтері, який виконував рейс на замовлення Альянсу.

– Докази є?

– Мені розповів один АЗПшник.

– Під запис?

– Ні, неформально.

– І як це пов’язано зі знищенням марсіянським флотом «Кентербері»?

– Вона була на «Скопулі», – відповів Міллер, – цей борт було використано як наживку, аби зупинити «Кентербері». Справи такі, якщо подивитися на відео Голдена, де він повідомляє про знахідку марсіянського маяка і відсутність команди.

– І по-вашому, там має бути щось, що вам допоможе?

– Не скажу, поки не побачу. Але якщо Жулі не було на борту, то її хтось забрав.

Посмішка Шаддід ледь очей не сягнула.

– І ви просите запитати Марсіянський флот, мов, будь ласка, здайте все, що у вас є на Голдена.

– Якщо він бачив щось на тому суденці, щось, що може навести нас на думку, що сталося з Жулі й іншими…

– Ви не продумали це до кінця, – мовила Шаддід. – КРФМ знищив того льодовоза. І зробив це, аби спровокувати реакцію Пояса, щоб вони мали привід загарбати нас. Єдина причина, з якої їм треба «допитати» вцілілих – це аби ніхто інший не дістався тих бідаків першим. Голден з командою вважай що мертві, або в їхніх мізках просто зараз колупаються марсіянські слідчі.

– Ми не можемо бути певними.

– І навіть якщо мені вдасться отримати усі записи, все, що вони скажуть після того, як у них вирвуть нігті, тобі аж ніяк не знадобиться. Флот Марса не питатиме про «Скопулі». Вони дуже добре знають, що з ним і з командою сталося, бо вони ж «Скопулі» і збили.

– Це офіційна позиція «Стар Ґелікс»? – запитав Міллер. Слова вже прозвучали, коли він зрозумів свою помилку.

Обличчя капітана згасло, мов хтось вимкнув світло. Лише зараз він збагнув, яку погрозу щойно висловив.

– Я лише вказую на ненадійність ваших джерел. Ви ж не підійдете до підозрюваного і не запитаєте, де вам шукати далі. Та й затримання Джульєтти Мао не є вашим першочерговим завданням.

– А я цього не казав, – розхвилювався Міллер, почувши нотки захисту в її словах.

– У нас там табло забите, і ще привалює роботи. Наші пріоритети – це безпека і сталий сервіс. Якщо те, чим ви займаєтесь, не стосується пріоритетів напряму, то є важливіші точки прикладення ваших зусиль.

– Ця війна…

– Не наша турбота, – закінчила його фразу Шаддід. – Наша робота – це Церера. Подайте мені фінальний рапорт щодо Джульєтти Мао. Я відправлю його по інстанціях, бо ми зробили все, що могли.

– Я не думаю...

– А я думаю. Ми зробили все, що могли. Тепер не будьте слиньком, забирайте свою сраку звідси і гей ловити поганців, детективе.

– Так, капітане, – відповів Міллер.

Масс сиділа за Міллеровим столом, коли той повернувся. Тримала чашку з міцним чаєм чи може кавою. Вона кивнула на монітор. Там троє белтерів – два чоловіки і жінка, тягнули повз складські двері помаранчевий транспортний контейнер. Міллерові брови поповзли вгору.

– Працівники незалежної компанії з доставки газів. Нітроген, кисень. Базові атмосферні. Нічого екзотичного. Схоже на те, що вони тримали нещасного дурня на складі компанії. Я відправила криміналістів туди, може, хоч якісь бризки крові знайдуть.

– Гарна робота, – похвалив Міллер.

Масс знизала плечима. Адекватна робота, хотілося їй сказати.

– Де підозрювані?

– Учора відпливли. Згідно польотного плану на Іо.

– Іо?

– Центр коаліції Земля–Марс. Ладен поставити будь-які гроші, що вони туди дійдуть?

– Звісно, – погодився Міллер. – Готовий закластися на півсотні, що вони не прибудуть.

Масс розсміялась:

– Я внесла їх в систему попередження. Де б вони не приземлились, місцеві отримають попередження і номер для відслідковування у справі Дос Сантос.

– Отже, справу закрито.

– Один бал команді гарних хлопців, – погодилась напарниця.

Залишок дня пройшов сумбурно. Три напади: два вочевидь з політичних мотивів, один –побутовий. Масс із Міллером витерли з дошки усі три ще до кінця зміни. Завтра там ще назбирається.

Коли робота добігла кінця, Міллер зупинився біля возика з продуктами на станції метро і прихопив на вечерю гідропонний рис та текстурований протеїн, здалеку схожий на курку теріякі. За пів вагона юна парочка років 16-17, нахилившись одне до одного, теревенили і хихотіли. Він помітив, як рука хлопця пролізла під майку дівчині. Та не зупиняла. Жінка старшого віку навпроти Міллера заснула, її голова похилилась до стіни, а тихенький храп звучав майже делікатно.

Заради оцих ось людей все й відбувалося, казав собі детектив. Звичайні люди, що проживають свої маленькі життя в кам’яній бульбашці, оточеній глибоким вакуумом. Якщо вони дозволять перетворити станцію на зону заворушень, дозволять зникнути порядку – усі життя навколо обернуться на фарш, мов котеня у м’ясорубці. Люди типу нього, Масс і навіть Шаддід мають зробити так, аби цього не сталося.

Тож, проговорив тихий голос в його голові, чому завадити Марсу скинути атомні бомби і роздавити Цереру, мов яйце, не твоя справа? Що більше загрожує он тому хлопцю в кутку: декілька неліцензованих повій чи Пояс у стані війни з Марсом?

Яку шкоду може спричинити розуміння того, що сталося зі «Скопулі»?

Але, звісно, відповідь була йому відома. Відсутність розуміння того, наскільки небезпечна правда, допоки вона не відкриється – є найкращою причиною рухатися вперед.

Людина з АЗП, Андерсон Довс, сидів на вкритому тканиною кріслі біля Міллерової діри і читав книгу. Це була справжня книга – сторінки, мов лушпиння цибулі, в обкладинці з чогось, що було схоже на справжню шкіру. Міллер колись бачив такі на картинках: сама думка про те, скільки може важити мегабайт даних, віддавала декадентством.

– Детектив.

– Пане Довс.

– Я сподівався, що ми можемо переговорити.

Джо подумки зрадів, що встиг трохи прибратися. Всі пивні пляшки пішли на переробку. Столи і шафи протерті від пилюки. Покривала фотелів залатані або замінені. Щойно Довс вмостився, Джо зрозумів, що він навів лад, очікуючи візиту. Просто сам не усвідомлював цього.

Гість поклав книгу на стіл, поліз у кишеню піджака і штовхнув через стіл до хазяїна накопичувач інформації.

Міллер узяв пристрій до рук.

– Що я маю там побачити? – запитав він.

– Нічого, що ви б не змогли підтвердити під присягою, – відповів представник АЗП.

– Підробка?

– Атож, – відповів чоловік, посмішка враження від його візиту не покращила, – але не нами. Ви запитували про поліцейські обладунки для придушення заворушень. Накладна на переміщення до двадцять третього спеціального підрозділу підписана сержантом Полайн Тріколоскі.

– Спеціальний підрозділ двадцять три?

– Ага. Його не існує. Як і Тріколоскі. Всі обладунки було спаковано, підписано і відправлено в док. Вантажник на стоянці на той час був зареєстрований на корпорацію «Гато Прето».

– «Чорний Кіт»?

– Вона вам відома?

– Імпорт-експорт, такий само, як і повсюди, – відповів Міллер, стенувши плечима, – ми розглядали їх як можливу частину Локи Грейги. Але не змогли це довести.

– Ви були праві.

– Ви це довели?

– Це не моя справа, – відказав Довс. – Але наступна інформація вас зацікавить. Автоматичні логи докування тут і на Ганімеді, куди він прибув, вказують, що борт полегшав на три тони, не рахуючи споживання реактивної маси. Та й час переходу довший за проекцію небесної механіки.

– Хтось їх зустрів, – здогадався детектив, – перевантажили обладунки на інше судно.

– Ось вам і відповідь, – мовив гість, – на обидва питання. Обладунки було забрано зі станції місцевою організованою злочинністю. Там немає записів, що підтверджують наступне, але я роблю висновок, що безпечніше було б забрати і персонал для використання цих обладунків.

– Куди саме?

Довс підняв обидві руки. Міллер кивнув. Це вийшло за межі станції. Справа закрита. Ще один бал для команди хороших хлопців.

Трясця.

– Я виконав свою частину угоди, – проказав Довс, – ви цікавились інформацією. Я її надав. Тепер ви плануєте виконати свою?

– Покинути розслідування щодо Мао, – почав детектив. Це не було запитанням, тож Андерсон і відреагував відповідно. Тобто ніяк.

Хазяїн приміщення відкинувся у фотелі.

Жульєтта Андромеда Мао. Спадкоємиця з внутрішніх планет, що стала кур’єром АЗП. Перегінниця на пінасі. Коричневий пояс, замахнулася на чорний.

– Звісно, до біса, – відказав Міллер, – не схоже, що я міг би відправити її домів, якби відшукав.

– Ні?

Міллер зробив жест, що означав «звісно, ні», і додав:

– Вона справна дитина. Як ви почувалися б, коли стали дорослим, проте матуся все ще має можливість повернути вас за вухо додому? Це була кепська робота від початку.

Довс знову посміхнувся. Цього разу трошечки краще.

– Мені приємно, що ви це сказали, детективе. І я не забув про залишок нашої угоди. Коли ми її знайдемо, я вам повідомлю. Даю слово.

– Я це ціную, – відповів Джо.

Настала тиша. Міллер не міг вирішити: компанійська чи незручна. Можливо, обидві разом. Довс підвівся, простягнув руку. Міллер її потис. Андерсон вийшов. Два копи, що працюють на різні сторони. Можливо, мають щось спільне.

Але це не означало, що Міллерові було некомфортно брехати чоловікові.

Він відкрив на терміналі програму для шифрування, направив її на комунікаційну оболонку і промовив на камеру:

– Ми не зустрічалися, сер, але я сподіваюсь, ви відшукаєте декілька хвилин, аби допомогти мені розібратися. Я детектив Міллер зі «Стар Ґелікс сек’юріті», зараз по контракту на Церері, і мені було доручено відшукати вашу дочку. В мене є пара запитань.

РОЗДІЛ 15. Голден

Годен ухопив Наомі. Він борсався, аби зорієнтувати їх обох на курс через приміщення, але не було ні від чого відштовхнутися, ні за що вхопитися, аби зупинити політ. Вони були посередині простору без жодного укриття.

Вибух жбурнув Келлі на п’ять метрів у штабель ящиків, де він зараз і плавав, однією магнітною підошвою приєднаний до ящиків, інша намагалася приєднатися до палуби.

Амоса штовхнуло вниз, і він лежав на долівці. Одна його нога була вивернута під неможливим кутом. Алекс пригнувся.

Голден випростав шию і подивився на нападників. Той, що з гранатометом, саме наводив на них зброю для останнього пострілу. «Ми мерці», – подумав Джим. Наомі зробила непристойний жест. Гранатометник здригнувся і зник у хмарі крові та маленьких детонацій.

– Швидко в корабель! – різким, високим від болю та азарту бою голосом заволав Гомез по радіо.

Голден приєднав фал до скафандра Наомі.

– Ти що ро… – почала було жінка, та Джим її перервав:

– Довірся мені.

Голден поставив ногу їй на живіт і сильно штовхнув. Став на ноги, ввімкнув магніти, а потім швидко притягнув фалом до себе Наомі, яка відлетіла під склепіння. Кімната замиготіла відблисками кулеметних черг.

– Лежи низенько, – наказав Джим і так швидко, як дозволили магнітні підошви, побіг до Амоса й Алекса. Механік ледь ворушив кінцівками, тож був живий. Тут Годен побачив, що досі тримає в руках кінець, приєднаний до Наомі, і прив’язав його до петлі на скафандрі. Більше жодних роз’єднань.

Тоді підняв Амоса, погасивши інерцію. Здоровань хрипів і тихо лаявся. Голден Амоса теж прив’язав до себе. Тепер він тягнув усю команду. Алекс мовчки причепив кінець з карабіном до Голденового костюму і показав великий палець.

– Це було… хотів сказати «бляха», – мовив пілот.

– Угу.

– Джиме, – попередила Наомі, – глянь!

Перевів погляд: Келлі рухався до фрегата, з пошкодженого на лівому боці костюму витікала гідравлічна рідина і збиралася в крапельки позаду нього.

– Добре, – мовив Джим, – уперед.

Їхня п’ятірка рухалася разом крізь повітря, заповнене пошматованими уламками штабелів; бій не втихав. Щось ужалило Голденову руку, і скафандр повідомив, що загерметизував невеличке пошкодження. По біцепсу розтікалося щось тепле.

Гомез кричав, мов безумець, насипаючи з віддаленого кутка. У відповідь палили повсякчас. Джим бачив, як морпіха було вражено раз і ще раз: маленькі вибухи та хмарки осколків вилітали з його обладунків. Голден вже не вірив, що всередині могло бути щось живе. Та Гомез відвертав увагу ворога, і група з «Лицаря» змогла дочвалати й заховатися за шлюзом корвета.

Келлі дістав з кишені маленьку металеву пластину. Він провів картку через сенсор, відчинив зовнішній люк, і Голден запхнув тіло Амоса всередину. Потім залізли решта, здивовано і з недовірою переглядаючись, аж поки не завершилося шлюзування і не відкрився внутрішній люк.

– Очам не вірю, що ми… – почав було Алекс, але його грубо обірвали:

– Про це поговоримо пізніше, – рявкнув Келлі. – Алекс Камаль, ви служили на кораблях КРФМ. Можете літати на цій посудині?

– Звісно, Ель Ті, – і запитав здивовано: – Чому я?

– Іншого нашого пілота вбито ззовні. Тримай, – Келлі віддав пілотові металеву пластину. Всім іншим пристебнутися. Ми втрачаємо забагато часу.

Зблизька шкода морпіховим обладункам була ще помітнішою. Поранення в груди. І не вся рідина, що виходила назовні, була гідравлічною. Крові теж було чимало.

– Дозвольте допомогти, – повернувся до лейтенанта Голден.

– Не торкайся мене, – злість у голосі Келлі здивувала Джима, – пристібайся і закрий свого чортового рота. Миттю.

Голден не суперечив. Відімкнув прив’язь від свого скафандра і допоміг Наомі пристебнути Амоса до протиперевантажувальної кушетки. Келлі залишався палубою нижче, та його голос доносився через корабельний зв'язок:

– Містере Камаль, ми готові до польоту?

– Підтверджую, – доповів Алекс, – реактор вже було увімкнуто, коли ми дісталися сюди.

– «Тачі» вже був готовий. Ось чому ми обрали його. Щойно вийдемо з ангару, вмикайте повний газ.

– Підтверджую.

Легкими поштовхами у різних напрямках поверталося тяжіння – Алекс піднімав борт і виводив до виходу з ангару. Голден нарешті закінчив прив’язуватися і подивився на Наомі з Амосом. Механік стогнав і вчепився у край кушетки намертво.

– Як ти, Амосе? – запитав Джим.

– Фан-бля-стично, кепе.

– Курва, я бачу Гомеза, – донісся голос Камаля, – його вбито. Ах ви ж срані виблядки! Вони стріляють в нього мертвого. Сучі діти!

Судно завмерло, і Алекс спокійним голосом сказав:

– Ось вам за щоку, гандони.

Вібрація пів секунди на півдорозі до виходу.

– Гармати точкового захисту? – уточнив Голден.

– Таке собі побіжне правосуддя, – відповів пілот.

Голден уявляв, що можуть зробити з людським тілом вкриті тефлоном сталеві з вольфрамовими наконечниками кулі на швидкості п’ять тисяч метрів за секунду, коли Алекс натиснув на газ і купа слонів стрибнули йому на груди.

***

Голден прокинувся при нульовому тяжінні. Його очні западини і тестикули боліли – це значило, що якийсь час тому було значне прискорення. Настінний термінал навпроти повідомив, що прискорення тривало майже півгодини. Наомі ворушилася. Амос був без пам’яті, а крізь діру в скафандрі серйозно юшила кров.

– Наомі, перевір Амоса, – Джим проквакав хрипким гострим голосом. Йому боліло горло при розмові, – Алексе, доповідай.

– «Донні» вибухнув під нами, кепе. Видко, морпіхи не втрималися, – доповів пілот стишеним і сумним голосом.

– Шість атакуючих суден?

– Жодного натяку на них після вибуху. Певно, підсмажилися.

Голден кивнув сам собі. Побіжне правосуддя, ага. Абордаж є найризикованішим маневром у бою. Насправді це є змагання між абордажниками, що просуваються у машинне відділення, і колективною свідомістю тих, хто тримає палець на кнопці самознищення. З першого погляду на капітана Яо було зрозуміло, хто виграє це змагання. Та хтось вважав, що перемога варта ризику.

Голден відв’язався та поплив до Амоса. Наомі озброїлася великими ножицями з аварійного набору і різала скафандр механіка. Діра виникла від загострених країв зламаної великогомілкової кістки, коли костюм тиснув під 12 g. Закінчивши зрізати скафандр, Наомі зблідла: верхня частина ноги була вкрита кров’ю з розірваних тканин.

– Що будемо робити?– запитав Голден.

Старпом у відповідь лячно і хрипко розсміялась.

– Не маю жодного уявлення.

– Але ти… – почав було Голден та не закінчив, бо жінка перебила:

– Якби він був металевим, то я б просто склепала, а тоді підварила все вкупі.

– Я…

– Але він не є частиною корабля, – її голос підвищився до крику, – то чому ти запитуєш мене, що робити?

Джим примирливо підняв руки.

– Окей, зрозумів. Давай для початку зупинимо кровотечу, добре?

– Якщо Алекса буде вбито, ти попросиш мене і корабель вести?

Голден почав відповідати, але зупинився. Вона права. Раніше, коли він не знав, що робити, він передавав справу Наомі. Це тривало роками. Вона була розумна, обдарована, зазвичай холоднокровна. Вона була опорою, хоч і пройшла всі ті випробування, що й він. Якщо він не буде уважним, то зламає її. А це йому було зовсім непотрібно.

– Ти права. Я потурбуюсь про Амоса.

Наґата дивилася на нього, поки її дихання не вповільнилось.

– Добре, – погодилась вона і пішла до драбини.

Голден обробив ногу прискорювачем згортання крові і обмотав металевою сіткою з аварійного набору. Тоді відшукав у корабельній базі даних інформацію про уламки кісток. Чим далі читав, тим більше хвилювався, аж поки Наомі не покликала:

– Келлі мертвий, – повідомила вона рівним голосом.

У животі щось опустилося, і Голденові знадобилося три глибоких вдихи, аби прибрати паніку з голосу:

– Отже, мені треба твоя допомога, аби поставити кістку на місце. Повертайся. Алексе? Дай прискорення у пів g, поки ми працюватимемо над Амосом.

– У якийсь певний бік, капітане?

– Неважливо. Просто дай пів g і поки помовч.

Наомі зістрибнула зі сходів у той момент, коли почала рости гравітація.

– Схоже, у Келлі всі ребра ліворуч зламані. При прискоренні уламки кісток проштрикнули інші органи.

– Він знав, що так станеться.

– Атож.

Легко було кепкувати над морпіхами поза очі. Коли Голден служив на флоті, жартувати з солоних спин було так само природньо, як лаятись. Та четверо морпіхів загинули, аби вони відлетіли з «Доннаджера». І троє з них зробили це свідомо. Джим пообіцяв собі ніколи не кепкувати над ними знову.

– Нам тре потягнути кістку, перед тим як поставити її на місце. Тримай його, а я тягтиму за ногу. Скажеш, коли кістка витягнеться і стане на своє місце.

Наомі почала заперечувати:

– Я знаю, що ти не лікар. Та це найкраща ідея.

Це була одна з найжахливіших речей, які він досі робив. Амос закричав під час процедури і прийшов до тями. Джим мусив тягнути за ногу двічі, бо перший раз кістка не стала на місце, і коли він відпустив, прохромила нову дірку, випустивши фонтан крові. На щастя, механік після цього вирубився, і вони змогли зробити другу спробу без лементу. Схоже, таки спрацювало. Голден побризкав ногу антисептиком та коагулянтом. Скріпив розриви скобами і наліпив пластир, який прискорював загоєння. Насамкінець обробив антибіотиком та надів надувний бандаж на стегно здорованя.

Потім упав на палубу і його почало трясти. Наомі залізла у своє крісло і хлипала. Це вперше Джим побачив, що вона плаче.

***

Голден, Алекс і Наомі неправильним трикутником висіли над перевантажувальною кушеткою з тілом лейтенанта Келлі. Ще нижче спав Амос, накачаний снодійним.

«Тачі» дрейфував через простір без якогось конкретного напряму. Вперше за довгий час їх ніхто не переслідував.

Голден знав, чого вони чекають. Вони прагнули почути, що він їх врятував. Він намагався виглядати спокійним та замисленим, хоча всередині панікував. Не мав жодної ідеї, куди рухатися. Не мав жодної ідеї, що робити. Відтоді як вони знайшли «Скопулі», усюди, де мало б бути безпечно, виникали смертельні пастки. «Кентербері», «Доннаджер». Голден жахався від самої ідеї кудись рухатись, бо те місце могло за мить вибухнути.

– Робіть щось, – десятиліття тому казав ментор молодим офіцерам. – Це може бути помилкою, але це має бути хоч чимось.

– Хтось має розслідувати, що сталось із «Доннаджером», – нарешті мовив Голден. – Поки ми теревенимо, сюди прямують марсіянські судна. Вони вже знають, що «Тачі» втік, бо наш транспондер волає про це на всю Сонячну систему.

– Ні, він не волає, – відповів пілот.

– Поясніть, пане Камаль.

– Це торпедоносець. Ви вважаєте, що екіпаж воліє мати чіткий сигнал транспондера, на який можна навестися, під час атаки на лінійне судно ворога? Ні-і. Тут у кокпіті є тумблер, на якому написано «Вимкнути транспондер». Я його вимкнув ще до того, як ми вилетіли. Ми просто один з мільйону рухомих об’єктів.

Голден мовчав два довгих подихи.

– Алексе, це може бути найрозумнішою річчю, яку хтось колись робив в історії всесвіту, – порушив тишу капітан.

– Та ми не зможемо приземлитися, Джиме, – озвалася Наомі.– По-перше, жоден порт не дозволить наблизитися судну без транспондера. По-друге, важко приховати той факт, що ми марсіянський бойовий борт.

– Та-а-ак, це недолік, – погодився пілот.

– Фред Джонсон, – мовив капітан, – дав нам мережеву адресу для підтримки зв’язку з ним. Я думаю, що тільки АЗП й дозволить десь посадити вкрадений марсіянський бойовий корабель.

– А він не вкрадений, – не погодився пілот, – тепер це залишок трощі, якого було легітимно врятовано.

– Ага. Скажеш це КРФМ, якщо вони нас упіймають. Спробуй, і впевнишся, що вони так не вважають.

– Тож ми просто чекатимемо тут, поки полковник Джонсон не повернеться по нас? – уточнив Алекс.

– Ні, чекатиму я. А ви обоє приготуйте лейтенанта Келлі до похорону. Алексе, ти з КРФМ, маєш знати традиції. Зробіть це з усіма почестями і запишіть в лог. Він загинув, аби ми вибралися з того судна, і ми маємо віддати йому шану. Як тільки десь приземлимось, то надішлемо повний запис командуванню марсіянського флоту, тож вони зроблять все офіційно.

Пілот кивнув:

– Ми зробимо все правильно, сер.

***

Фред Джонсон відповів на повідомлення так швидко, наче чекав біля термінала. Відповідь складалася лише з координат і одного слова – «вузький промінь». Голден націлив лазерну решітку на вказаний квадрат – той самий, звідки Фред надіслав своє перше повідомлення, потім увімкнув мікрофон і запитав:

– Фред?

Позаяк місце, вказане в координатах, знаходилось за одинадцять світлових хвилин, то Голден налаштувався чекати відповіді двадцять дві хвилини. Аби хоч чимось зайнятися, він передав координати в кокпіт Алексу і наказав рухатися в той бік із прискоренням 1 g, коли вони закінчать з Келлі.

За двадцять хвилин, коли з’явилось прискорення, драбиною піднялася Наомі. Вона зняла скафандр і натягнула червоний марсіянський спортивний костюм, який був сантиметрів на п’ятнадцять коротший і на три розміри більший у талії. Волосся і обличчя виглядали чистішими.

– На прові є душ. Ми зможемо зберегти це судно? – запитала жінка.

– Як все пройшло?

– Ми потурбувалися про нього. Тут величезний вантажний відсік, зразу біля машинного. Потримаємо там, поки не зрозуміємо, як доправити домів. Я вимкнула там систему життєзабезпечення, так що він збережеться.

Вона розкрила долоню і перекинула йому маленький чорний куб.

– Це було в кишені під обладунками.

Голден потримав предмет. Він був схожий на якийсь девайс для зберігання інформації.

– Зможеш розібратися, що на ньому?

– Звісно, дай мені трохи часу.

– Як Амос?

– Кров’яний тиск стабілізувався, – доповіла старпом, – це добрий знак.

Консоль зв’язку пікнула, і Голден натиснув на відтворення:

– Джиме, новини про «Доннаджер» щойно досягли мережі, і я маю визнати, що дуже здивувався, отримавши від тебе звістку, – промовив Фред. – Чим можу стати у нагоді?

Голден на хвильку зупинився, готуючи відповідь. Фредову підозрілість можна було помацати руками, та він відправив Голденові ключове слово якраз на такий випадок.

– Фреде, на разі наші вороги є всюдисущими, а от список друзів серйозно скоротився. Фактично ти один в ньому і є. Я на викраденому…

Алекс кашлянув.

– На врятованому військовому судні КРФМ, – найшовся Голден, – і маю потребу приховати це. Мені треба кудись пристати, де в мене не поцілять одразу, щойно я з’явлюся. Допоможи мені з цим.

За півгодини надійшла відповідь:

– Я прикріпив файл на субканалі, – повідомив Фред, – там ваш новий код транспондера і інструкція, як його замінити. Код внесено у всі реєстри і він повністю легітимний. Там також є координати, що приведуть вас у безпечну гавань. Я вас там зустріну. Нам є багато про що поговорити.

– Новий код транспондера? – здивувалася Наомі. – Як АЗП отримав новий код транспондера?

– Зламали протоколи безпеки Коаліції Земля–Марс або заслали крота в офіс реєстрації, – відповів Голден.

– У будь-якому разі, ми тепер граємо у великій лізі.

РОЗДІЛ 16. Міллер

Міллер дивився трансляцію з Марса разом з усією станцією. Прибраний чорним подіум був поганим сигналом. Одна зірка і тридцять стрічок Марсіянської Конгресійної Республіки звисали не один, а аж вісім разів. Це було ще гірше.

– Цього не могло статися без детального планування, – вів президент Марса. – Інформація, яку вони хотіли вкрасти, могла б вразити безпекові протоколи глибоко і фундаментально. Вони отримали поразку, але ціною двох тисяч вісімдесяти шести марсіянських життів. Цю агресію Пояс готував щонайменше кілька років.

Пояс, відмітив Міллер, не АЗП, а Пояс.

– За тиждень після новини про цю атаку ми нарахували тридцять вторгнень в радіуси безпеки марсіянських суден і баз, включаючи станцію Палас. Якщо ці нафтопереробні заводи буде втрачено, економіка Марса понесе незворотні збитки. Перед обличчям озброєних, організованих партизанських сил ми не маємо іншого вибору, як посилити воєнізовані кордони на станціях і базах в Поясі. Конгрес передасть нові накази всім частинам флоту, а не лише тим, що наразі задіяні в Коаліційних обов’язках.

Також ми сподіваємося, що наші брати і сестри з Землі погодять навчання Коаліційних сил якнайшвидше. Новим мандатом для Марсіянського флоту є убезпечення всіх чесних громадян, знищення злонамірених структур, що наразі ховаються в Поясі, і притягнення до суду відповідальних за ці атаки. З задоволенням повідомляю, що наслідками наших первинних дій є знищення вісімнадцяти нелегальних озброєних суден і…

Міллер вимкнув передачу. Ось воно. Таємна війна стала явно. Батько Мао був правий, намагаючись повернути Жулі, але вже запізно. Його дорогоцінна дочка скоро отримає свій шанс на рівні з іншими.

Щонайменше це може означати комендантську годину і слідкування за персоналом. Офіційно станція нейтральна. Нею не володіють ні АЗП, ні будь-хто інший. «Стар Ґелікс» є земною корпорацією без договірних або контрактних зобов’язань з Марсом.

У найкращому випадку Марс і АЗП воюватимуть поза станцією. В найгіршому – на Церері буде більше заворушень і більше смертей.

Ні, це неправда. В найгіршому випадку Марс і АЗП робитимуть заяви, жбурляючи в станцію скелі чи жмені ядерних боєголовок. Або підірвуть термоядерний двигун пришвартованого судна. Якщо ситуацію випустять з рук, це означатиме шість чи сім мільйонів мерців і кінець усього, що Міллер колись знав.

Дивно, але це відчувалося як полегшення.

Міллер знав про це протягом тижнів. Всі знали. Але цього не ставалося, тож усі розмови, всі жарти, всі випадкові взаємодії, всі автоматичні вітання, приємні посмішки чи легкий стьоб були такою собі спробою втечі. Він не міг вилікувати рак війни, не міг навіть пригальмувати його розростання. Він міг хіба прийняти те, що сталося. Детектив потягнувся, доїв залишки грибного сиру, допив гущу того, що навіть здалеку не схоже було на каву, і пішов підтримувати мир на війні.

Коли він дійшов до відділку, Масс привітала його непевним кивком. Дошка була заповнена злочинами, що потребували розслідування, документування і припинення справ. На ній було вдвічі більше записів, аніж учора.

– Кепська ніч, – озвався Міллер.

– Могла бути гіршою, – відповіла Масс.

– Думаєш?

– «Стар Ґелікс» міг бути марсіянською компанією. Поки Земля нейтральна, ми можемо не перетворюватися на гестапо.

– І як довго це протримається?

– Котра година? – запитала жінка. – Ось що. Коли я працювала у відділі зґвалтувань, був собі один хлопака, якого ми так і не змогли узяти. Тож коли все покотиться, я маю це залагодити.

– Навіщо чекати? – запитав Міллер. – Давай піднімемось, завалимо його і повернемося ще до обіду.

– Ага, типу ти не знаєш, як воно. Ми ж маємо бути професіоналами. Та в будь-якому разі, якщо самі завалимо, то самим же і розслідувати, без варіантів.

Міллер всівся за стіл. Звичайні теревені. Типу надзвичайно серйозне обличчя, яке ти робиш, маючи щодня справу з підстаркуватими шльондрами і бадяженими наркотиками.

А напруження на станції залишилось. Це було видно по тому, як люди сміялися, як себе тримали. Стало помітно більше кобур, аніж зазвичай, типу від демонстрації зброї стане безпечніше.

– Ти вважаєш, це АЗП? – запитала Масс. Голос при цьому знизила.

– Ти про знищення «Доннаджера»? Хто ж іще міг? Плюс їм же це й вигідно.

– Комусь з них, так. Та з того, що я чула, випливає, буцімто тепер є не один АЗП. Олдові хлопці ніц не знають про те, що коїться. Усі сцють кип’ятком і намагаються відслідкувати піратські подкасти.

– Так а що вони зроблять? – запитав Міллер. – Можна заткнути усіх гучних влогерів у Поясі, але це нічого не змінить.

– АЗП розколовся, отже… – Масс дивилася на дошку.

Якщо в АЗП розкол, то те, що на дошці, стане краплиною в морі. Міллер пережив дві великі війни банд. Перша, коли Лока Грейга замінила і знищила Арійських Літунів, і коли Золоте Гілля розкололося. АЗП були більшими, видатнішими і значно професійнішими за будь-кого. Це може спричинити громадянську війну в Поясі.

– Отже, може нічого не статися, – відповів Міллер.

Шаддід вийшла з офісу і обвела кімнату поглядом. Розмови притихли. Побачивши Міллера, капітан різко махнула рукою, мовляв, швидко до мене.

– Попав, – прокоментувала Масс.

В офісі на одному з крісел сидів Андерсон Довс. Міллер відчув, як його тіло рипнулось, коли пазл склався. Марс і Пояс у відкритому озброєному протистоянні. Представник АЗП на Церері сидить з капітаном в офісі служби безпеки. Ось так воно й буває.

– Ти працював над справою Мао, – звернулася Шаддід, повернувшись у крісло. Міллеру сісти не запропонували, тож він стояв, склавши руки позад себе.

– Ви мене призначили.

– І я ж сказала тобі, що вона не в пріоритеті.

– Я не погодився.

Довс посміхнувся. На диво тепле враження, спеціально розраховане на Шаддід:

– Детективе Міллере, ви не розумієте, що відбувається. Ми знаходимось на кораблі в космосі, а ви вимахуєте кайлом. Ви маєте припинити.

– Тебе звільнено від справи Мао, – мовила Шаддід. – Зрозуміло? Я офіційно усуваю тебе від розслідування прямо зараз. Хоч щось зробиш у цьому розслідуванні – і тебе буде покарано за перевищення повноважень і нецільове використання ресурсів «Стар Ґелікс». Ти повинен повернути усі матеріали мені. Ти мусиш стерти з особистого диску усі дані, що маєш. І ти виконаєш це ще до кінця зміни.

Мізки детектива працювали на всі сто, але обличчя залишалось пасивним. Вони забирають Жулі. Він не зможе дістатися її. Це данність. Але це не першочергове.

– В мене є певний прогрес, – почав було він.

– Ні, в тебе немає нічого, – перервала капітан, – твій маленький лист батькам був порушенням правил. Усі контакти з акціонером мають проходити через мене.

– Ви казали, що це не пошириться, – мовив Міллер, маючи на увазі «ви моніторите мене».

– А воно й не пошириться, – відповіла капітан. «І що ти з цим зробиш?»

З цим вже нічого не зробиш.

– А розшифровка допитів Джеймса Голдена? Вдалося це запросити до того, як…

До того як «Доннаджер» було знищено з єдиним живим свідком по «Скопулі» і зіштовхнуто Сонячну систему у війну. Міллер знав, що його питання звучить як скавуління. Шаддід стиснула щелепи так, що котрась мала би тріснути.

Довс порушив тишу першим:

– Я думаю, ми спростимо це. Детективе, якщо я вірно вас зрозумів, то ви вважаєте, що ми ховаємо справу. Але це не так. Просто ніхто не зацікавлений, аби «Стар Ґелікс» отримала відповіді, яких ви дошукуєтесь. Подумайте про це. Ви, може, й белтер – та працюєте на земну корпорацію. Прямо зараз Земля – це єдина сила, чиї вуха не стирчать з цієї справи. Лише одна, що має можливість вести перемовини з обома сторонами.

– Тож чому б їм не хотіти дізнатися правду? – запитав Міллер.

– Питання не в цьому, – вів далі Довс. – Питання в тому, що ні Земля, ні «Стар Ґелікс» не можуть бути хоч у чомусь замішаними. Їхні руки мають залишатися чистими. А ця справа лежить поза межами вашого контракту. Джульєтта Мао не на Церері. Якщо раніше і була можливість, що ви стрибнете на корабель, що йде туди, де вона знаходиться, і нарешті завершите викрадення. Екстрадицію. Доставку. Називайте як хочете. То зараз цієї можливості більше немає. «Стар Ґелікс» – це Церера, частково Ганімед та ще декілька десятків складів на астероїдах. Залишите цю зону – і потрапите на ворожу територію.

– Але не АЗП, – відповів Міллер.

– У нас є ресурси зробити це правильно, – мовив Довс і кивнув. – Мао наша. «Скопулі» теж наш.

– «Скопулі» був наживкою, аби знищити «Кентербері», – заговорив детектив, – а «Кентербері» був наживкою, аби знищити «Доннаджер». То чому ж для всіх буде ліпше, аби ви закінчували справу, яку самі ж і почали?

– Ви вважаєте, що ми ядерним ударом знищили «Кентербері». АЗП проти найновішого марсіянського військового корабля?

– «Доннаджера» було витягнуто туди, де його легше атакувати. Поки він з флотом, то абордаж був неможливим.

Довс насупився:

– Це теорія змови, пане Міллер. Май ми змогу сховатися від марсіянських кораблів, то не програли б.

– Вам вистачило шість суден, аби дістати «Доннаджера».

– Ми не робили цього. Наш варіант – завантажити ядерними бомбами маленькі суденця під зав’язку і відправити їх як камікадзе. У нас вистачає ресурсів, але те, що сталося з «Доннаджером», не є частиною нашого плану.

Тишу порушував лише гул повітроочищувача. Міллер схрестив руки на грудях:

– Але… я не розумію. Якщо не АЗП це почали, то хто?

– Відповідь на це питання нам могла б дати Джульєтта Мао і екіпаж «Скопулі», – нарешті озвалася Шаддід. – Такі от питання, Міллере: хто та чому, та Боже підкажи, як це зупинити.

– І ви не бажаєте їх знайти? – запитав Міллер.

– Я не бажаю, аби їх знайшли ви, детективе. Навіть якщо ніхто краще за вас це не зробить.

Міллер покачав головою. Це зайшло дуже далеко. А з іншого боку, навіть те, що заходить дуже далеко, дає тобі інформацію.

– Я не продаюсь, – мовив він.

– А ти і не мусиш продаватися, – відповіла капітан. – Це не перемовини. Ми викликали тебе не для того, аби прохати про кляту послугу. Я твій босс. Я тобі наказую. Знаєш ці слова? Наказую. Тобі.

– Голден у нас, – повідомив Довс.

– Що? – запитав Міллер одночасно з Шаддід. – Ти не повинен про це говорити.

Довс підняв руку перед Шаддід у белтерському русі-ідіомі, що означав «Помовч». На здивування Міллера, Шаддід підкорилася.

– Голден у нас. Він та його команда не загинули, і вони вже чи скоро будуть в руках АЗП. Тепер розумієте, що я мав на увазі, коли казав, що можу продовжити розслідування, бо маю можливість це зробити? А ви не можете навіть розібратися з тим, куди поділися ваші спецзасоби.

Це був удар нижче пояса. Міллер перевів погляд на свої мєшти. Він порушив обіцянку, яку дав Довсу, і чоловік про це не згадував аж дотепер. Оперативникам АЗП однозначно плюс. І якщо на додачу Довс і справді має Голдена, то Міллерові шанси бути присутнім на допиті дорівнюють нулю. Тут заговорила Шаддід на подив м’яким голосом:

– Учора сталося три вбивства. Вісім складів винесли, можливо, одна й та сама група. На станції шестеро потрапили до лікарні зі спаленими кепським псевдогероїном нервами. Вся станція на вухах. Ти міг би зробити чимало гарних справ, Міллере. Йди і упіймай декількох поганців.

– Звісно, капітане, можете на мене розраховувати.

Масс чекала на нього біля столу. Руки навхрест, в очах такий само заклопотаний погляд, яким вона оглядала труп Дос Сантоса, прибитого до стіни.

– Залляли сала за шкіру? – запитала.

– Угу.

– Не бери близько до серця. Я обрала нам одне з убивств. Обліковцю середнього класу з Наобі-Шеарс знесли голову біля шинку. Виглядає прикольно.

Міллер дістав ручний термінал і перевірив первинну інформацію. Та серце було не на місці.

– Чуєш, Масс, маю питання до тебе.

– Давай.

– В тебе є справа, яку ти не хочеш розслідувати. Що ти зробиш?

Напарниця посміхнулась, підняла голову і знизала плечима:

– Я віддам її Рибі. У нас там, в дитячих злочинах, був собі один хлопчина. Якщо ми знали, що підозрюваний наш інформатор, то завжди передавали справу йому. Жодний з наших кротів ніколи так і не потрапив у халепу.

– Ага, – гмикнув Міллер.

– Для такого випадку я б порадила комусь узяти собі гівно-партнера. Я так робила, – вела далі Масс. – Ти в курсі. Хтось з кимось ніхто не хоче працювати? Поганий подих, людина-гівно чи будь-що ще, та йому потрібен напарник. Тож я обрала хлопця, що раніше був нівроку, але розвівся і почав зазирати в пляшку. Проте вважав себе бойовим. Поводився відповідно. Але цифри розкиття не кращі за інших. Віддала йому гівно-справу. Гівно-партнеру.

Міллер прикрив очі. В животі було неспокійно. Запитав:

– Що ти начудила?

– Щоб до тебе потрапити? – перепитала партнерка. – Один з босів запав на мене, і я його встрелила.

– Вляпалась.

– Дуже сильно. Та камон, Міллере. Ти не дурний. Ти ж в курсі.

Він був в курсі, що є клоуном у відділку. Хлопець, який колись був крутим, але вже не є. Насправді він не був в курсі. Відкрив очі. Масс не виглядала ані радісною, ані невдоволеною, ані задоволеною від своєї шпильки, ані розчарованою в ній. Це була просто робота. Чи мертвий, чи поранений, чи травмований. Її це не турбувало. Не турбуватися – так вона і проводила день.

– Мо, тобі не варто було в нього стріляти, – сказав детектив.

– О, ти не настільки поганий. В нього буле чорне волосся. Ненавиджу чорне волосся.

– Радий це чути. Ходімо наведемо трохи порядку.

***

– Ти п’яний, – мовив гівнюк.

– Йа к-коп, – відповів Міллер, перебираючи в повітрі пальцями, – так що не єби мені мізки.

– Я знаю, що ти коп. Ти три роки в мій бар ходиш. Це я, Гасіні. А ти п’яний, друже. Сильно і небезпечно п’яний.

Міллер озирнувся. Він точно був у «Синій жабі». Зовсім не пам’ятав, як сюди потрапив, але – вуаля, він тут. І цей гівнюк таки Гасіні.

– Я... – почав детектив, але забув, що хотів сказати.

– Давай, – Гасіні обійняв його за плечі, – це недалеко. Я доправлю тебе домів.

– Котра година? – уточнив Міллер.

– Пізно вже.

Слово мало глибоке значення. Пізно. Вже пізно. Всі варіанти уладнати справу якимось чином пройшли повз нього. В Системі війна, і ніхто не знає напевне, з якої причини. Самому Міллеру наступного червня стукне п’ятдесят. Ось це було пізно. Пізно починати все знову. Пізно розуміти, скільки років він рухався у невірному напрямку. З кухні повіяло розігрітим жиром.

– Чекай-но, – попросив Міллер.

– Блювати будеш?

Міллер коливався хвилину. Запізно вже блювати. Він спіткнувся. Гасіні вмостив його назад у візок, увімкнув двигун і зі скрипом вони виїхали в коридор. Світло високо над ним було приглушене. Візок погойдувало, поки вони проїздили перехрестя за перехрестям. Чи не погойдувало. Може, то його самого гойдало.

– Я вважав, що був нівроку, – мовив він. – Знаєш, увесь цей час я думав, що принаймні непоганий.

– Ти нормальний, – відповів Гасіні, – просто робота в тебе гівняна.

– В цьому я мастак.

– Ти нормальний, – повторив Гасіні, наче від його слів це стане правдою.

Міллер лежав на диванчику візка, пластикове крило добряче давило йому в бік. Боліло, але рухи потребували забагато зусиль. Думання потребувало забагато зусиль. Він згадав минулий день, згадав слова Масс. Прокрутив у голові все, що мав на Жулі. Не було ради чого повертатися додому, та більше нема куди.

Світло змістилося в його полі зору. Цікаво, це так і зірки виглядають? Ніколи не дивився в небо. Лише від самої думки в нього закрутилося в голові. Відчуття терору нескінченності було майже приємним.

– Там є кому дати тобі раду? – уточнив Гасіні, коли вони дісталися до Міллерової діри.

– Я справлюсь. Я просто... був поганий день.

– Жулі, – кивнув розуміючи Гасіні.

– Як ти знаєш про Жулі?

– Ти всю ніч про неї торочив. Це дівчина, за якою ти упадаєш?

Знітившись, Міллер поклав руку на возик. Жулі. Він говорив про Жулі.

Ось до чого все це. Не через роботу, не через репутацію. Вони забрали Жулі. Особливу справу. Ту, що мала значення.

– Ти закохався в неї, – ствердив Гасіні.

– Типу, так, – крізь алкогольні пари проступило одкровення, – я думаю, що так.

– Тобі ж гірше.

РОЗДІЛ 17. Голден

Камбуз «Тачі» містив повноцінну кухню, стіл на 12 персон і повнорозмірну кавоварку, здатну приготувати сорок горнят напою менш ніж за 5 хвилин, безвідносно, чи була на борту невагомість, чи п’ятикратне прискорення. Голден возніс молитву подяки роздутим військовим бюджетам і натиснув кнопку «варити». Він не стримався і пошкрябав нержавіючий бік кришки, викликаючи приємний, протяжний звук.

Аромат кави почав наповнювати простір, змагаючись із запахом свіжої випічки чи що там ще Алекс поставив у духовку. Амос тупцяв навколо столу в новенькому гіпсі, розставляючи металеві прибори та столове «срібло».

Наомі мішала в мисці щось із часниковим ароматом доброго хумусу. Споглядаючи побутові турботи команди, Джим почувався у мирі та безпеці настільки повно, що аж голова закрутилася.

Вони рухалися вже декілька тижнів, їх весь час переслідував то один таємничий корабель, то інший. Вперше відтоді як було знищено «Кентербері», ніхто не знав, де вони є. Ніхто нічого від них не вимагав. На разі Сонячна система вважала їх одними з сотень втрат на «Доннаджері». «Магічний» трюк, з яким зникала Шедова голова, нагадував йому, що принаймні одного з команди вони втратили. Та відчуття, що він знову стає господарем власної долі, не затьмарилося від втрати.

Дзенькнув таймер, і Алекс дістав деко тонкого плаского хліба. Він різав його скибками, на які Наомі мастила те, що й справді виглядало як хумус. Амос розклав їжу по тарілках. Голден налив свіжої кави в горнята з іменем судна і роздав кожному. Настала дивна хвилина, коли всі мовчки стояли біля столу, намагаючись не зруйнувати ідеальність моменту.

Амос вирішив проблему простою фразою:

– Я голодний як довбаний ведмідь, – мовив він і гупнув на стілець. – Хтось передайте мені перець, будь ласочка.

Декілька хвилин ніхто не говорив, всі мовчки їли. Голден відкусив маленький шматок хліба з хумусом, після тижнів несмачних протеїнових батончиків сильний смак вражав. Наступної миті шматок було запхнуто до рота так швидко, що гланди аж заходилися в приємній агонії.

Джим винувато оглянув стіл, але всі жерли так само швидко, отже, він облишив умовності та сконцентрувався на страві. З’ївши все до крихти, відкинувся на спинку стільця, видихуючись і сподіваючись протягнути приємний момент якнайдовше.

Алекс сьорбав каву із закритими очима. Амос вигрібав з миски ложкою останні краплі хумусу. Наомі кинула сонний погляд на Джима крізь напівприкриті очі, і це раптом було пекельно сексуально. Голден задавив це почуття і підняв горня:

– За морпіхів Келлі. Герої до кінця, спочивайте з миром.

– За морпіхів, – відгукнулися усі, брязнули чашками і випили.

Алекс підняв своє і проголосив:

– За Шеда.

– Ага, за Шеда. І бодай ті дупоголові, що вбили його, смажаться в пеклі, – промовив Амос і додав тихіше: – Якраз поряд із довбнями, що спалили «Кент».

Настрій за столом змінився. Голден відчув, як мирний дух зник так само тихо, як і прийшов.

– Тож, – мовив він, – розкажіть мені про наше нове судно. Алексе?

– Він красавчік, кепе. Я гнав при дванадцятикратному прискоренні майже півгодини, коли ми забиралися з «Донні», а він лише мурчав, мов кошеня, увесь цей час. Ну і крісло пілота зручне, так.

Голден кивнув.

– Амосе? Мав вже час заглянути в машину?

– Ага. Чисто, як в трамваї. Схоже, що маслопуп типу мене тут не заробить копійку, – відповів механік.

– Не заробить – це добре, – відповів Голден. – Наомі? Що скажеш?

Та посміхнулася.

– Мені подобається. Тут найкращий душ для кораблів такого розміру з тих, що я бачила. До того ж, тут направду дивовижний медичний відсік з комп’ютеризованою експертною системою, яка знає, як лагодити зламаних морпіхів. Варто було б знайти його перед тим, як допомагати Амосу самотужки.

Амос постукав по гіпсу пальцем:

– Люди, ви зробили гарну роботу. Босе.

Голден оглянув вимиту команду і запустив п’ятірню у свій чуб, вперше за багато тижнів витягнувши її чистою.

– Отож-бо. Душ і відсутність потреби вправляти зламані ноги звучить приємно. Ще щось?

Наомі підняла підборіддя, замислившись. Її очі ворушились, мовби вона переходила від пункту до пункту в уявному списку:

– У нас повний бак води, інжектори мають досить паливних пелет, аби живити реактор протягом років тридцяти, камбуз має усе необхідне. Ти мусиш мене зв’язати, коли повертатимеш корабель флотським. Він мені подобається.

– Він і справді чудовий, – посміхнувся Голден. – Мала час оглянути озброєння?

– Два торпедні апарати та два десятки торпед великої дальності з високотемпературною плазмою, – доповіла старпом. – Ну, так у маніфесті позначено. Вони підвішені ззовні, тож я фізично не можу підтвердити їхню наявність без того, щоб повзати по обшивці.

– Панель озброєнь каже те саме, капітане, – підтвердив пілот. – І повний запас куль для гармат точкового захисту. За виключенням… ну, ви зрозуміли.

– За виключенням черги, яку ти всадив у вбивцю Гомеза.

– І капітане, коли ми розміщали Келлі у трюмі, я знайшла великий штабель ящиків з позначками. У маніфесті вони прописані як «Мобільний штурмовий набір». Судячи з усього, флотською мовою це означає великий ящик зброї, – додала Наомі.

– Еге, це повний набір для вісьмох морпіхів, – підтвердив Алекс.

– Отже, – підсумував Голден, – з якісним флотським епштейном у нас з`явилися ноги. Якщо ви, друзі, маєте рацію щодо нашого арсеналу, то тепер маємо і зуби. І що ж нам зі всим цім робити? Я схиляюся до того, аби пристати на пропозицію полковника Джонсона щодо прихистку. Які будуть пропозиції?

– Я за, капітане, – озвався Амос, – завжди вважав, що белтери самі собі злі буратіни. Їй-бо, я б залюбки погрався в революцію.

– Землянської заспівав, Амосе? – узяла на кпини Наомі.

– Що це, до біса, означає?

– Нічого, просто тролю тебе. Я знаю, що ти на нашому боці, бо мрієш поцупити наших жінок.

Раптом у відповідь Амос теж вирішив пошуткувати:

– У ваших дівчат і так ноги від вух.

– Так, досить, – призупинив жарти Голден. – Тож двоє голосують за Фреда. Хтось ще?

Наомі підняла руку:

– Я за Фреда.

– Алексе, ти що думаєш? – запитав капітан.

– Мені, в цілому, нема куди поткнутися. Тож я з вами, без варантів, – відповів пілот, – але сподіваюся, це не перетвориться на ще один раунд «іди туди, принеси те».

– Не перетвориться, – відповів Голден, – тепер в мене є корабель і зброя до нього, тож якщо наступного разу хтось мені щось наказуватиме, я її застосую.

***

Після вечері Голден здійснив довгу і неспішну прогулянку новим судном. Він відчиняв кожні двері, зазирав у кожну шафу, вмикав кожну панель і переглядав усі дані. У машинному відділенні зупинився і, прикривши очі, прислухався до ледь-ледь чутної, майже невловимої вібрації, що її продукував термоядерний реактор. Коли з машиною щось станеться, він волів би відчути це кістковим мозком ще до того, як заверещать попереджувальні сигнали. У пристойно обладнаній майстерні перемацав усі інструменти, а потім, піднявшись у кубрик, пройшов крізь каюти екіпажу у пошуках підходящої. Тоді скуйводив ліжко, показуючи, що каюта зайнята. Знайшов купу одягу потрібного розміру і переніс у свій рундук. Потім знову заліз в душ, дозволяючи теплій воді масажувати тритижневі вузли на спині. Вертаючись у кубрик, провів пальцями по стіні, відчуваючи спротив вогнестійкої піни і протиосколкового полотна поверх броньованих переборок. Повернувшись до каюти, Джим побачив, що Алекс і Амос вже заселилися теж.

– Наомі яку каюту обрала? – уточнив капітан у хлопців.

Амос знизав плечима:

– Вона все ще возиться з чимось у ходовій.

Голден вирішив поки що не спати і піднявся трап-ліфтом (у нас є трап-ліфт!) нагору, в ходову рубку. Наомі сиділа на палубі біля відкритої панелі в переборці, розклавши навколо себе у певному порядку сотню деталей та дротів і вдивлялася у щось всередині панелі.

– Агов, Наомі, тобі справді варто поспати. Над чим працюєш?

– Транспондер, – махнула вона рукою на розібрану переборку. Голден підійшов ближче і сів на палубу поряд:

– Кажи, чим допомогти.

Старпом у відповідь протягнула йому свій ручний термінал, де була відкрита інструкція від Фреда, як змінити транспондерний сигнал.

– Він готовий до зміни. Консоль приєднана до дата-порту транспондера так, як він описав. Софт налаштовано для обходу, як в інструкції. Новий код транспондера і дані корабельного реєстру готові для уведення. Я зміню ім'я. Це Фред таке обрав?

– Ні, я щойно.

– Гм. Ну, тоді все добре. Але... – її голос затих і вона знову махнула у бік блоку.

– Так у чому справа? – запитав Голден.

– Джиме, ця штука виготовлена не для того, аби з нею гралися. У цивільному флоті вона розплавить себе до грудки кремнію, якщо розуміє, що в ній порпаються. Хтозна, на що здатна військова версія захисту від дурня? Відімкне магнітні поля реактора і перетворить нас на наднову? – жінка повернулася і поглянула на нього: – Я все приготувала і готова до операції, але тепер я не впевнена, чи повинні ми натиснути кнопку. Ми не знаємо наслідків.

Голден піднявся з полу і підійшов до консолі комп’ютера. Програма, яку Наомі назвала «Тrans01», чекала на запуск. Він коливався хвилину, а потім натис кнопку. Корабель відмовився випаровуватися.

– Ну, значить, Фреду ми потрібні живими.

Наомі осіла на палубу з гучним та довгим видихом.

– Тепер ти розумієш, чому я ніколи не піду у командування.

– Не любиш робити важливий вибір по недостатнім даним?

– Більше з тим: я не самозгубно безвідповідальна, – сказала Наомі і почала збирати назад блок транспондера.

Голден натиснув кнопку системи гучного зв’язку на стіні:

– Отже, командо, ласкаво просимо на борт газового танкера «Росінант».

– Що взагалі це ім’я означає? – запитала старпом, коли той відпустив кнопку гучномовлення.

– Воно означає, що ми йдемо на пошуки вітряків, – відповів Голден через плече, прямуючи до ліфту.

* * *

Виробничо-інженерний концерн «Тихо» був однією з перших великих корпорацій, які перемістилися до Поясу. На зорі експансії інженери «Тихо» і флотилія суден захопили невелику комету і припаркували її на стабільній орбіті як пункт дозаправки водою. Це сталося десятки років перед тим, як кораблі типу «Кентербері» почали доставляти лід з майже невичерпних кілець Сатурна. Це був найбільш комплексний і складний подвиг у царині інженерних проектів великих масштабів, яке здійснило людство, аж поки воно не зробило наступний крок.

На біс «Тихо» вбудував масивні двигуни в скелі Церери та Ероса, навчаючи наступний десяток років ці астероїди обертатися.

Вони мали стати ланками мережі високоатмосферних міст над Венерою, але згодом проект заплутався в лабіринті правничих вузлів, судові процеси по яким тягнуться вже вісім десятків років. Також мали місце обговорення космічних ліфтів на Марсі і Землі, проте ні до чого певного не дійшли. Якщо у вас є інженерна задача, яку неможливо виконати, проте ви можете її собі дозволити – винайміть «Тихо».

Станція Тихо, штаб-квартира компанії в Поясі, була реалізована як масивне кільце, побудоване навколо сфери півкілометра у попереку. Всередині розташовувалися шістдесят п’ять мільйонів кубометрів виробничих і комірних приміщень. Два кільця, що оберталися назустріч одне одному пертинаючи сферу, містили досить простору для комфортного проживання п’ятнадцяти тисяч робітників і їхніх родин. На вершині виробничої сфери було розміщено шість величезних будівельних маніпуляторів, які виглядали так, наче могли розірвати навпіл великий важкий фрейтер. Нижня частина мала виріст у форми бульби півсотні метрів завширшки, де містився термоядерний реактор і система двигунів класу лінкора, що робило станцію найбільшою мобільною платформою у Сонячній системі.

Кожне приміщення в масивних кільцях мало систему рухомих кріплень, що орієнтували його згідно з вектором тяги, створюючи тяжіння прискорення, адже в перельотах між місцями роботи кільця не оберталися.

Голден хоч і знав усе це, проте від першого погляду на станцію йому перехопило подих. І справа була не тільки у розмірах: вражала сама думка про те, що чотири покоління найрозумніших людей Сонячної системи жили і працювали тут, допомагаючи витягувати людство на зовнішні планети часто-густо лише надвольовими зусиллями.

– Воно виглядає як великий жук, – сказав Амос. Джим хотів було заперечити, але уява склала величезного павука: кулясте тіло і ноги, що розчепірились від голови.

– Забудьте ви про станцію, – відповів Алекс, – ви погляньте на ТОГО монстра!

Поряд з кораблем, що його будували, станція виглядала карликом. Ладар повідомив капітану, що конструкція була завдовжки два кілометри і півкілометри завширшки. Круглий і тупий, корабель був схожий на сталевий недопалок. Крізь риштування можна було розгледіти внутрішні приміщення і машини на різних етапах будівництва, проте двигуни виглядали готовими, а прова була вкрита обшивкою. На ній великими літерами білого кольору було написано «НОВУ».

– То на цій штуці мормони чкурнуть до Тау Кита, еге ж? – запитав Амос. Фраза стала закінченням довгого, здивованого посвисту. – Зухвалі, злидні. Жодної гарантії, що там буде планета, варта їхньої столітньої подорожі.

– Вони виглядають досить впевненими, та й хіба можуть злидні заробити на корабель типу цього? Особисто я бажаю їм успіхів.

– Вони ж отримають зірки, – докинула Наомі, – як ти можеш їм не заздрити?

– Їхні пра-пра-правнуки, може, й отримають зірку, якщо вони всі не виздихають від голоду на орбіті непридатної до використання скелі, – не здавався Амос, – давайте не перебільшувати. – Тоді показав у бік комунікаційної решітки вражаючих розмірів, пристикованої до «Нову»: – Закладаюся, ось цим вони відправили нам вузько-сраке повідомлення?

Алекс кивнув.

– Якщо ти бажаєш надіслати особисте повідомлення за пару світлових років, тобі потрібна серйозна когерентність променя. Вони, напевно, ще й потужність прикрутили, аби не пропалити дірку в нас.

Голден підвівся з крісла другого пілота і проштовхнувся крізь Амоса.

– Алексе, глянь, чи не дають нам посадку.

Посадка пройшла на диво легко. Станційний диспетчер направив їх до стикувального вузла обабіч сфери і був на лінії весь час, поки Алекс оженив стиковочний вузол зі шлюзом. Диспетчер ні разу не згадав про те, що в них забагато озброєннь як для транспорту і замало ємностей для зріджених газів. Закінчивши стикування, він побажав гарного дня.

Голден одягнув скафандр і прогулявся у вантажний трюм. Потім, тримаючи в руках чималий дафл, зустрівся з рештою команди прямо перед люком зовнішнього шлюзу.

– Одягніть скафандри, відтепер це стандартна процедура для команди на випадок, якщо ми прибуваємо у нове місце. І візьміть ось це, – мовив він, дістаючи пістолі й обойми з торби. – Покладіть у кишеню чи в сумку, якщо так більше подобається, але свій я носитиму відкрито.

Наомі здивовано поглянула на нього:

– Виглядає дещо... конфронтаційно, чи не так?

– Я втомився отримувати копняки, – відповів капітан. – «Росі» – це непоганий крок до незалежності, і хочу взяти з собою його шматочок. Невеликий. Назвіть це оберегом.

– Офігєнчик, – лише й зреагував Амос, чіпляючи пістоль до стегна.

Алекс засунув ствол в кишеню льотного костюму. Наомі відвернула носа, відмахнувшись від останнього пістоля. Голден поклав його назад у дафл, очолив команду до люка і провів шлюзування.

Старший темношкірий чоловік міцної статури чекав на них з іншого боку. Коли втікачі наблизилися, він посміхнувся.

– Ласкаво просимо на станцію Тихо, – припросив різник станції Андерсон, – звіть мене Фредом.

РОЗДІЛ 18. Міллер

Загибель «Доннаджера» справила на Церері ефект вибуху. Стрічки новин були засмічені відео битви, отриманими за допомогою потужних телескопів, і більшість з тих відео (якщо не всі) були підробленими. Базіки з Поясу мали успіх на спекуляціях щодо секретного флоту АЗП. Шестеро суден, що вклали в копи марсіянський флагман, називали героями і мучениками. Слогани на кшталт «Ми зробили це раз і ми можемо повторити» та «шваркнемо каменюкою» почали з'являтися навіть у безпечних раніше колах.

Якщо «Кентербері» розвіяв самовдоволеність белтерів, то «Доннаджер» зробив щось гірше. Він розвіяв страх. Жителям Поясу впала до рук раптова, переконлива і неочікувана перемога. Надія їх спокушала і все вдавалося можливим. Вона могла б налякати Міллера ще більше, якби той був тверезим. Його будильник не вимикався останні десять хвилин. Якщо вслухатися, то набридливе дзижчання мало нижні тони і обертони. Постійно зростаючий тон, а під ним тріпотіння перестуків, навіть м'яка музика, захована під сподом гидотних звуків. Ілюзії. Слухові галюцинації. Голос вихору.

На столі біля ліжка, де колись стояла вода, нині розмістилася учорашня пляшка фальшованого грибного бурбону. В ній ще лишалося на два пальці. Міллер розмірковував про м`яку брунатну рідину, намагаючись вгадати, якою вона буде на смак.

Чудовим результатом втрати ілюзій, міркував він, було те, що тобі варто спинитися претендувати на щось. Усі ці роки, протягом яких він вважав, що викликає повагу, вважав себе майстром своєї справи, вважав, що всі жертви, які він приніс, були зроблені не просто так – розсипалися на порох, залишивши його наодинці з чистим, кришталево-прозорим розумінням того факту, що він був повноцінним алкоголіком, який викинув усе позитивне зі свого життя, аби звільнити місце для «анестезії».

Шаддід вважала його посміховиськом. Масс вважала його платнею за те, що вона не мусила спати з тим, хто їй не подобався. Єдиним, хто мав хоч крихту поваги до нього, був Гейвлок, землянин. Певним чином це заспокоювало. Він міг припинити спроби тримати марку. Залишившись у ліжку слухати дрон, він просто виправдає очікування. Сорому в цьому немає.

Та менш з тим! Він ще має роботу, яку тре закінчити. Детектив простягнув руку і вимкнув будильник, але за мілісекунду перед тим як динамік затих, він розібрав голос, м`який, але наполегливий. Жіночий голос. Він не встиг зрозуміти, що вона мала б сказати, але той голос завше був у його голові, тож вона отримає ще один шанс пізніше.

Він підняв себе з ліжка, ковтнув обезболюючого і регідронового блювотиння, заліз у душ і спустив півтораденну норму гарячої води лише для того, аби споглядати, як рожевіють його ноги. Натягнув останній набір чистої білизни. Сніданком став батончик пресованих дріжджів і виноградний підсолоджувач. Пляшка з бурбоном полетіла зі столика прямо в смітник разом з рідиною на два пальці, лише аби довести собі, що він ще здатний на подібні вчинки.

Масс чекала за столом. Вона звела очі, коли він вмостився.

– Все ще чекаємо на результати експертизи зґвалтування на вісімнадцятому. Обіцяли до сніданку.

– Побачимо.

– В мене є потенційний свідок. Дівчина, що була з жертвою раніше того ж дня. За її словами, вона пішла ще до того, як все сталося, та записи камер спостереження поки цього не підтверджують.

– Хочеш, аби я допитав її? – уточнив Міллер.

– Ще рано. Але якщо мені знадобиться вистава, я тебе покличу.

– Питань нема.

Детектив не помітив, як напарниця пішла. Довго витріщання в нікуди, потім відкрив свій розділ на диску, переглянув, що мав зробити, і почав очищати місце. Поки руки працювали, в голові мільйонний раз програвалась повільна принизлива бесіда з Шаддід і Довсом. «Голден у нас, – мовить Довс. – Ти навіть не можеш розібратися, що сталося з твоїми власними обладунками для боротьби з заворушеннями». Міллер повторював ці слова, неначе ворушив язиком щойно вирваний зуб. Знову схоже на правду.

Чекай, це все могло бути брехнею. Просто історія, зліплена, аби примусити почуватися мізерним. Не було жодного доказу, що Голден і команда врятувалися. А які докази могли бути? «Доннаджер» знищено, і всі логи разом з ним. Там мало б бути ще судно, яке їх підібрало. Рятувальне, чи одне з ескортних. Не могло такого бути, аби судно вибралося з цього замісу без жодних свідчень у піратських блоґах. Такого штибу новини неможливо приховати.

Або можливо. Але дуже непросто. Він примружився у пустий простір відділку. Отже. Як ти міг би приховати врятоване судно?

Детектив запустив дешевий навігаційний софт, який він придбав років п’ять тому – коли працював у справі контрабандистів, – і увів дату і позицію загибелі «Доннаджера». Будь-яка бляшанка на не-епштейновій тязі залишалась би ще десь там, і марсіянські борти могли давно або підібрати їх, або перетворити на фонове випромінювання. Тож коли Довс не впарює йому туфту, це означає використання Епштейна. Розрахунки показали, що за наявності доброго двигуна хтось-таки міг би досягти Церери за місяць. Скажімо, три тижні для надійності.

Детектив вдивлявся в дані добрих десять хвилин, але наступного кроку не бачив. Тож він відступився і зробив собі каву. Потім відкрив розмову, яку вели він, Масс і белтер, шістка з портової обслуги. Обличчя чолов`яги було довгастим, блідим, мов у мертв’яка, і дещо хворобливим. Камера не могла як слід сфокусуватися на ньому, і картинка увесь час стрибала. Масс запитала у чоловіка, що той бачив, і Міллер нахилився вперед, аби читати розшифровані відповіді, одночасно перевіряючи правильність розшифровки. За півхвилини шістка мовив «кліпнула та шльондра», а програма розшифрувала як «кліпер». Помилку було виправлено, але мозок у детектива продовжував молотити.

Щодня на Церері докувалося від восьми до дев’яти сотень бортів. Най буде тисяча для круглого рахунку. Додамо по парі днів до і після тритижневого строку, тим самим отримавши чотири тисячів заходів. Клопіт, звісно, але нічого неможливого. От з придурком-Ганімедом треба щось робити. З його сільским господарством він дасть і сотню бортів на добу. Та навантаження це вдвічі не збільшить. Ерос, Тихо, Паллас. Скільки суден заходить на Паллас щодня?

Дві хвилини запису пропустив. Почав знову, примушуючи себе бути уважнішим цього разу, та за півгодини здався.

Десять найбільш завантажених портів плюс-мінус два дні від дати орієнтовного прибуття судна з двигуном Епштейна, пов`язаного з точкою знищення «Доннаджера», дають приблизно двадцять вісім тисяч записів про стикування. Але якщо виключити станції і порти, відкрито керовані Марсом, дослідницькі станції, де екіпаж повністю або майже повністю складається з жителів внутрішніх планет, то кількість записів можна зменшити до сімнадцяти тисяч. Тож скільки йому потрібно часу, аби вручну перевірити всі записи, якщо хоч на хвилинку уявити, що він буде настільки дурним, що візьметься за це. Хай буде 118 днів – це не їсти і не спати. Просто 10 годин на день більше нічим не займатися. Він зможе закінчити це за майже за рік. Або трохи менше.

Але ні. Тому що має бути метод звуження поля пошуку. Є сенс розглядати лише борти з Епштейновим двигуном. Більшість трафіку в портах буде локальним, бо його складатимуть кораблі старателів і місцевих кур`єрів. На довгих трасах, згідно економіки космічних перевезень, вигідніше ганяти більші борти, але в меншій кількості. Тож зріжемо їх на три чверті і це знову дає нам плюс мінус чотири тисячі. Роботи все ще на сотні годин, але має бути ще якийсь фільтр, що підведе його до найбільш підозрюваних. Наприклад, ті кораблі, що не могли надати план польоту до того, як бахнули «Доннаджер».

Інтерфейс доступу до портових логів був прадавнім, незручним і лише в деталях відрізнявся від Ероса до Ганімеда та Палласа. Міллер розкидав інформацію по сімох різних запитах, навіть використав справу місячної давнини, у якій він був лише консультантом. Логи були загальнодоступними, тож статус детектива йому не був потрібен для прикриття цих дій. У будь-якому випадку, Шаддід не могла відслідковувати запити такого низького рівня на піблічну інформацію. А навіть якщо так, то відповідь може надійти раніше, ніж його зупинять.

Ніколи не знаєш, де закінчиться твоя удача, допоки не перевіриш. Тобі й так майже нема чого втрачати. Детектив майже підстрибнув на місці, коли несподівано відкрився зв’язок з лабораторією. Технік мала сиве волосся і якесь ненатурально-молоде обличчя.

– Міллере, Масс поряд?

– Ні, вона на допиті.

Він був упевнений, що саме це вона сказала.

– Її система не відповідає, то передай, що ми знайшли співпадіння по тому зґвалтуванню. Це не бойфренд був, а її босс.

Міллер кивнув і перепитав:

– Ви склали запит на ордер?

– Атож. Він вже у файлах.

Детектив відкрив документ: СТАР ҐЕЛІКС ВІД ІМЕНІ СТАНЦІЇ ЦЕРЕРА САНКЦІОНУЄ ЗАТРИМАННЯ ІММАНУЕЛЯ КОРВУСА ДОУДА В РАМКАХ ДОСУДОВОГО РОЗГЛЯДУ ПОРУШЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ У СПРАВІ CCS-4949231. Цифровий підпис судді світився зеленим. Він відчув, як на його обличчі заграла посмішка.

– Дякую.

На виході з відділку хтось зі спецзагону запитав, куди він прямує. Відповідь була – на обід.

Бухгалтерська компанія «Арранха» мала офіс у привабливій частині сьомого сектору урядового кварталу. Зазвичай Міллер там не бував, але ордер працював по всій станції. Детектив підійшов до секретаря – пристойного белтера із зоряним орнаментом на жилеті – і пояснив, що він бажає поспілкуватись з Іммануелем Корвусом Доудом. Темно-брунатна шкіра секретаря посіріла. Міллер відступив назад, контролюючи вихід.

Двадцять хвилин по тому через центральні двері увійшов старший чоловік у пристойному костюмі, зупинився перед детективом і оглянув його з ніг до голови.

– Детектив Міллер? – запитав чоловік.

– А ви, мабуть, Доудів адвокат, – приязно відповів Міллер.

– Так і є. І мені б хотілося...

– Справді, – перебив детектив, – давайте розберемося з цим зараз.

Офіс був чистий і просторий, світлі блакитні стіни світились зсередини. Доуд сів за стіл. Він був достатньо молодим, аби виглядати пихатим, але достатньо дорослим, щоб боятися. Міллер йому кивнув і запитав:

– Ви Іммануель Корвус Доуд?

– Перед тим як ви продовжите, детективе, – мовив правник, – мій клієнт бере участь у переговорах на найвищому рівні. Його клієнтська база включає найважливіших, у військовому відношенні, осіб. Ви маєте усвідомити, що перш ніж ви висунете будь-які звинувачення, я можу і буду перевіряти усі ваші дії, і якщо буде допущено хоч одну помилку, ви будете нести відповідальність.

– Пане Доуд, – розпочав Міллер,– те, що я роблю для вас, є для мене сьогодні єдиною яскравою миттю за день. Якщо ви вирішите опиратися арешту, то я вам буду лише вдячним.

– Гаррі? – Доуд подивився на свого адвоката. Його голос тремтів. Адвокат лише похитав головою.

Повертаючись до поліцейського транспорту, Міллер тягнув час. Всі, хто проходив повз, могли бачити руки принишклого Доуда з кайданками за спиною. Детектив дістав термінал і почав заносити у файл час арешту, зауваження адвоката і решту другорядних деталей. Молода жінка у діловій сукні кремового кольору затрималась біля дверей бухгалтерії. Поліцейський її не впізнав: вона була непричетною до справи про зґвалтування. Її обличчя було непорушною маскою бійця. Вона повернулася, витягнула шию, дивлячись на Доуда, який принижено ховав погляд. Жінка перевела погляд на Міллера. Один раз кивнула. «Дякую».

Той кивнув у відповідь. «Просто роблю свою роботу».

Вона пройшла у двері.

За дві години Міллерова паперова робота добігла кінця, і він відправив Доуда в камеру.

За три з половиною години надійшла перша відповідь з даними про стикування.

За п`ять годин уряд Церери перестав існувати.

***

Відділок хоч і був набитий, мов діжка огірками, але люди зберігали тишу. Детективи і молодші слідчі, патрульні і офісні робітники, керівники і рядові – всі зібралися перед столом Шаддід. Вона стояла на подіумі, волосся було стягнуте назад у тугу гульку. Зодягнута у форму «Стар Ґелікс», але без погонів. Голос тремтів.

– Ви всі вже це чули, але відтепер це офіційна інформація. Об’єднані Нації у відповідь на запит Марса виводять з-під свого протекторату і захисту... станцію Церера. Це мирна передача. Це не захоплення. І я повторю ще раз: це не захоплення. Не ми тиснемо на Землю, вона сама відступає.

– Це маячня, сер, – вигукнув хтось.

– Зараз забагато порожніх балачок, – продовжила Шаддід, – я не бажаю чути подібного від жодного з вас. На початку наступної зміни губернатор планує зробити формальну заяву, і тоді ми дізнаємось більше. Поки нас не повідомлять про зворотнє, контракт «Стар Ґелікс» залишається в силі. Тимчасовий уряд почне формуватися з осіб, висунутих місцевим бізнесом і профспілками. Ми лишаємося законом на Церері, і я очікую від вас відповідної поведінки. Ви всі будете на своїх змінах. Ви всі будете на роботі вчасно. Ви діятимете професійно і відповідно до загальноприйнятих процедур.

Міллер знайшов поглядом Масс. Його партнера щойно витягнули з ліжка. Північ зачепила їх обох.

– Питання є? – інтонація Шаддід вказувала на те, що їх не має бути.

«Хто платитиме «Стар Ґеліксу»? – міркував Міллер. – Який закон ми захищатимемо? Яке знання дозволило Землі вважати відступ з найбільшого порту Пояса адекватним ходом? Хто буде вести мирні перемовини тепер?»

Масс перехопила Міллерів погляд і посміхнулася:

– Закладаюся, нас злили, – почав першим Міллер.

– Цього варто було очікувати, – відповіла Масс,– я краще піду. Треба декуди заскочити.

– У бік ядра?

Масс не відповіла, бо й не мала би. На Церері не було закону, тут була поліція. Детектив почвалав до своєї нори. Станція гула. Камінь під ним вібрував від незліченних стикувань, ядер реакторів, труб, утилізаторів, пневматики. Камінь був живим, і він чомусь забув про маленькі ознаки цього. Тут жили і дихали шість мільйонів людей. Стільки ж, як і у середньому місті Землі. Він подумав, чи не спишуть їх.

Масс не прийшла на роботу зранку, проте надіслала повідомлення про запізнення. «Тре було навести чистоту», – так і пояснила.

Якщо глянути, то у відділку нічого не змінилося. Ті ж люди прийшли до того самого місця, аби робити ту саму справу. Не зовсім так, якщо чесно. Відчувалася висока напруженість. Люди посміхалися, сміялися, шуткували. Але крізь марлеву пов`язку нормальності проглядала маніакально-потужна паніка. Довго так тривати не могло.

Копи – це все, що відмежовувало Цереру від анархії. Вони були законом. Життя шести мільйонів громадян від маніяків, ладних примусово відкрити всі шлюзи або отруїти утилізатори, відокремлювала тоненька плівка з максимум тридцяти тисяч людей. Людей його штибу. Чи йому варт було зорганізуватися, віднестися до цього випадку, як колеги? Направду, розмірковування його втомлювали. Шаддід пройшла повз і торкнулася його плеча. Міллер підвівся зі свого стільця і пішов за нею. Довс знову був у неї в офісі, пошарпаний і дуже невиспаний на вигляд. Детектив йому кивнув. Шаддід схрестила руки на грудях, і погляд мала не такий осуджуючий, як зазвичай.

– Це нелегко буде сказати, – почала вона. – Перед нами постало дещо серйозніше за все те, що було раніше. Мені потрібна команда, якій я можу довірити своє життя. Надзвичайні обставини. Ти розумієш?

– Звісно, – відповів Міллер, – я второпав. Покину пити, зберу себе до купи.

– Міллере, в душі ти непогана людина. Колись ти був дуже непоганим копом. Але я тобі не довіряю, а часу, аби почати все спочатку, немає.

Ще ніколи її голос не був настільки близьким до ніжного.

– Тебе звільнено.

РОЗДІЛ 19. Голден

Фред стояв один з протягнутою для привітання рукою і широкою посмішкою на обличчі. Жодного охоронця зі штурмовою гвинтівкою позаду. Голден потиснув руку, а тоді розсміявся. Фред посміхався, але виглядав здивованим, продовжуючи тиснути руку і чекаючи пояснення, що ж так розсмішило Голдена.

Той не забарився:

– Я прошу вибачення, але ви не розумієте, наскільки це приємно. В прямому сенсі цього слова – це вперше за більш ніж місяць, коли я виходжу, а судно за мною не вибухає.

Тепер і Фред щиро розсміявся, приємний сміх, здавалося, виходив з глибини його живота. За хвилину чоловік промовив:

– Ви тут у повній безпеці. Ми найзахищеніша станція серед усіх зовнішніх планет.

– Тому що ви АЗП?

Фред похитав головою з боку на бік.

– Ні. Просто ми вкладаємо у виборчі кампанії політиків Землі і Марса стільки, що й Хілтон почервонів би. Якщо хтось влупить по нас, то половина генасамблеї ООН та увесь Марсіянський Конгрес бажатимуть крові. Це проблема з політиками. Ваші вороги дуже часто є й вашими союзниками. І навпаки.

Фред вказав на двері позад себе і жестом запросив усіх рухатись за ним. Поїздка була недовгою, проте на півдорозі з`явилась гравітація і вони дезорієнтовано хитнулися. Фред виглядав розчаровано.

– Прошу пробачення. Я мав вас попередити про це. В центральному хабі нульове тяжіння. Переміщення в кільця з їхньою відцентровою гравітацією вперше може вийти незграбним.

– Я в порядку, – відповів Голден. Коротка посмішка Наомі могла існувати лише в його уяві.

За секунду двері ліфта прочинились у широкий коридор з килимом на долівці і світло-зеленими стінами; заспокійливо пахло очищувачами повітря та клеєм для килимів. Джим не здивувався, якби стало відомо, що вони додають у повітря аромат «нової космічної станції». Двері, що вели з коридору, були зроблені з підробного дерева, яке відрізнялося від справжнього лише тим, що ні в кого не було стільки грошей. Голден був майже впевнений, що з усієї команди він один ріс у будинку зі справжніми дерев`яними меблями і світильниками. Амос ріс у Балтиморі. Вони там в себе вже років зо ста не бачили дерев. Джим зняв шолом і повернувся до товаришів по втечі, аби ті зробили те саме, але їхні вже були зняті. Амос оглядав коридор знизу доверху і вражено присвиснув:

– Непогана малина, Фреде.

– Йдіть за мною, я вас розселю, – відповів той, прямуючи коридором. – Як ви могли побачити, станція Тихо була декілька разів оновлена за останню сотню років, але основа залишається майже незмінною. З самого початку вона мала блискучий дизайн, бо ж Мальтус Тихо був генієм серед інженерів. Тепер компанією керує його правнук, але на разі він поза станцією. Внизу колодязя, на Місяці. Веде перемовини про наступне серйозне замовлення.

– Схоже, ви й так гарний шмат захапали з цим монстром, припаркованим ззовні, – озвався капітан втікачів, – та й війна, як ви знаєте, вже майже на порозі.

Назустріч прямував невеличкий натовп у різнокольорових комбінезонах, люди жваво щось обговорювали. Коридор був настільки широкий, що ніхто нікому не заважав. Коли люди пройшли, Фред вказав на них:

– Перша зміна щойно завершилася, тож зараз година пік. Але насправді «Нову» майже готовий. За шість місяців вони вантажитимуть колоністів. Якраз момент шукати нове замовлення. Завжди має готуватися новий проект. Експлуатація Тихо коштує одинадцять мільйонів доларів ООН щодня, незалежно, чи заробили ми гроші цього дня, чи ні. Цього рота непросто прогодувати. А війна... що ж, ми сподіваємося, що вона ненадовго.

– А зараз ви ще й біженців посадили на свою шию, – пустив жарт Голден.

Фред розсміявся і відповів:

– Ну, чотири зайвих рота нас не об`їдять.

Джим зупинився, змусивши інших наштовхнутись один на одного. Лише за декілька кроків Фред це помітив, потім повернувся розгублено.

– Ви лукавите, – продовжив капітан. – Якщо не брати до уваги декілька мільярдів доларів у вигляді марсіянського бойового судна, у нас немає ані шеляга за душею. Всі вважають нас мертвими. Варто нам спробувати дістатися наших рахунків – і легенда розвіється. Ми не живемо у світі, де багатий дядечко раптом з'являється і вирішує всі проблеми просто від щирого серця. Отже, або ви розповідаєте, чому ви пішли на ризик, витягуючи нас, або ми повертаємося на наше судно і пробуємо наші сили в піратстві.

– Вони кликатимуть нас «Карою Марсіянського торгового флоту», – пробурчав Амос десь позаду задоволеним голосом.

Фред підняв руки. Тепер він дивився жорстко і в той же час здивовано та з повагою:

– Жодного лукавства, даю вам слово. Ви озброєні, і охорона станції дозволила вам носити зброю всюди. Вже цей факт мав би вас запевнити, що я не планую нечесної гри. Та дозвольте все ж таки вас поселити, і вже потім ми матимемо значно глибшу розмову, гаразд?

Голден не поворухнувся. Ще один гурт людей, які поверталися зі зміни, стали свідками сцени і хтось з них запитав:

– Все в порядку, Фреде?

Той відповів кивком і махнув команді «Росінанта» з нетерпінням:

– Давайте хоч з коридора вийдемо.

– Ми не розпакуємось, допоки не отримаємо хоч якісь відповіді.

– Добре, ми вже майже на місці,– відповів Фред і пришвидшив крок.

Він зупинився біля непримітного апендиксу в стіні з двома дверима. Відчинив одну порухом картки і пропустив четвірку в чималий номер з великим житловим простором і купою місць для сидіння.

– Ванна кімната – це он ті двері ліворуч. Спальня – направо. Тут навіть невеличка кухонька є, – розповідав Джонсон, вказуючи руками на двері. Джим всівся в глибоке крісло і відкинув спинку нижче. У кишеньці біля бильця знайшовся якийсь пульт. Виявилось, що він керує вражаюче величезним екраном, який займав більшу частину стіни. Амос з Наомі приземлилися на кушетці, схожій на таке ж крісло, а Алекс розташувався на дивані чудового кремового кольору.

– Комфортабельно? – запитав Фред, притягнувши стільця з шестимістної їдальні і вмостившись навпроти Голдена.

– Підійде, – захищаючись відповів той. – От на моєму судні є справді чудова кавова машина.

– Я так і знав, що підкупити вас не вдасться. Та все ж вам зручно? Ми виділили вам два номери, вони майже однакові, тільки в іншому дві спальні. Я не був упевнений, як ви, гм, проводите ніч, – Фред почувався дещо незручно.

– Не хвилюйтесь, бос, ви можете розташуватись зі мною, – Амос підморгнув Наомі. Жінка ледь помітно посміхнулась:

– Добре, Фреде, ми вже не безхатьки. А тепер дайте відповідь на капітанові питання.

Той кивнув, піднявся і прочистив горло. Схоже було, що він збирається з думками. Коли нарешті заговорив, звична маска впала. Його голос був твердим і владним.

– Війна між Марсом і Поясом – це самогубство. Навіть якщо кожен буксир у Поясі буде озброєно, ми не зможемо покінчити з марсіянським флотом. Декілька ми прикінчимо за допомогою хитрощів та самозгубних атак. Марс може відчути потребу завдати ядерного удару по якійсь з наших станцій, просто аби довести свою точку зору. У відповідь ми причепимо хімічні двигуни до декількох сотень скель завбільшки з ліжко і влаштуємо армагедон марсіянським купольним містам.

Джонсон зупинився, наче підшукував підходящі слова, потім знову всівся на стілець.

– Але всі, хто закликає до війни, це ігнорують. Це ж мов слон у лавці посуду. Усі, хто живуть не на космічних кораблях, є потенційно вразливими. Тихо, Ерос, Паллас, Церера. Станції не можуть ухилитися від ракет. І через те, що усі громадяни ворога живуть внизу гравітаційного колодязя, нам не потрібно буде навіть точно прицілюватись. Ейнштейн був правий. Наступна війна вестиметься камінням. Тільки наше каміння може перетворити поверхню Марса на розплавлене море.

– На разі обидві сторони грають чесно і стріляють лише по кораблям. Дуже по-джентельменськи. Але рано чи пізно одна сторона чи інша буде вимушена зробити щось відчайдушне.

Голден подався вперед, гладка поверхня його скафандра зі смішним звуком потерлась по оббивці дивану. Ніхто не засміявся.

– Я згодний. Як це стосується нас?

– Вже забагато крові пролилося, – відповів Джонсон.

«Шед». Джим скривився від згадки про загиблого медика, але нічого не сказав.

– «Кентербері», – продовжував Фред, – «Доннаджер». Люди не зможуть забути про ці судна і тисячі безневинних жертв.

– Схоже на те, босе, що ти щойно викреслив два варіанти, – докинув Алекс, – ні війни, ні миру.

Фред продовжив:

– Є й третя альтернатива. Цивілізоване суспільство винайшло інший варіант вирішення подібних справ. Кримінальний суд.

– Ви що, бляха, серйозно? – вигукнув Амос. – І як ви доставите в суд кляті марсіянські кораблі-невидимці? Чи ми будемо опитувати ці стелси щодо їхнього місцезнаходження? Декілька разів перевіряти алібі?

Фред підняв руку:

– Не думайте про знищення «Кентербері» як про акт війни. Це був злочин. Прямо зараз люди занадто збуджені. Але згодом емоції пригаснуть і голови охолонуть. Обидві сторони побачать, до чого йде, і шукатимуть інших шляхів вирішення конфлікту. З’явиться вікно, і ті, хто більш адекватні, зможуть розслідувати події, обговорювати юрисдикцію і покласти провину на партію чи партії, з якими погодяться обидві сторони. Суд. Це єдиний вихід, який не передбачає мільйонних жертв і колапсу людської інфраструктури.

Голден знизав плечима, жест був ледь помітний у важкому скафандрі.

– Тож це дійде до суду. Але ви на мої питання так і не відповіли.

Джонсон вказав на Джима, а потім, обертаючись, і на кожного з членів команди.

– Ви мій туз в рукаві. Ви четверо – єдині живі свідки знищення ОБОХ бортів. Коли дійде до суду, мені потрібні ви і ваш вклад. Я маю певний вплив через власні політичні контакти, але ви можете надати мені місце за столом переговорів. Це буде абсолютно новий набір договорів між Поясом і внутрішніми планетами. Ми за місяці можемо втілити те, про що я мріяв десятиліттями.

– І ви бажаєте використати нашу вагу як свідків, аби прискорити процес просування цих документів у тому вигляді, у якому вони вам потрібні, – уточнив Голден.

– Так. І я хотів би надати вам захист, прихисток і можливість перебування на моїй станції так довго, як це буде потрібно для справи.

Голден глибоко вдихнув, потім підвівся і почав розстібати свого костюма:

– Ну добре. Це настільки егоїстично, що я повірю. Давайте вже поселятися.

* * *

Наомі співала караоке. Сама думка про це ламала Джиму мізки. Наомі. Караоке. Навіть якщо узяти до уваги всі події, що відбулися з ними за останній місяць, Наомі на сцені з мікрофоном в одній руці і чимось схожим на мартіні кольору фуксії в іншій, волаюча під злий белтер-панк від Молдер Філтерс була найчудасійнішою річчю, яку він коли-небудь бачив. Вона закінчила під поодинокі аплодисменти і навіть слабенький свист і похитуючись зійшла зі сцени, аби вмоститися на дивані навпроти Джима. Взяла бокал, вильопнувши добрячу половину на стіл, а іншу влила в себе за один раз.

– Ну, типу як? – запитала старпом, жестом попрохавши бармена повторити.

– Жахливо, – сказав правду Голден.

– Ні, справді?

– Це справді було одне з найжахливіших виконань однієї з найжахливіших пісень, яку я коли-небудь чув.

Жінка похитала головою і роздратовано фиркнула у відповідь. Темне волосся впало на обличчя і не давало випити ще одне яскраве мартіні, яке щойно приніс бармен. Зрештою, вона схопила його в жменю і так тримала над головою, поки пила.

– Ти нічого не зрозумів, – пояснила вона, – це МАЛО БУТИ жахливо. В цьому фішка.

– Ну, тоді це найкраща версія цієї пісні.

– Зрозуміліше не буває. А де Амос з Алексом?

– Амос зняв, і я в цьому абсолютно впевнений, найдорожчу шльондру, яку я тільки бачив. Алекс позаду, грає в дартс. Він декларує перевагу марсіянських гравців. Я вважаю, що його заб'ють і викинуть зі шлюзу.

Наступний співак вже був на сцені і наспівував якийсь із в'єтнамських безумовних хітів. Наомі недовго дивилася на того співака, тоді мовила:

– Може, нам варт піти і його врятувати.

– Кого?

– Алекса. Чому Амосу потрібна допомога?

– Тому що я цілком впевнений, що він сказав цій дорогій шльондрі, що за все платить Фред.

– Давай складемо рятувальну партію, ми можемо врятувати їх обох, – сказала Наомі, допиваючи залишок коктейлю. – Це значить, мені потрібне ще рятувальне паливо.

Вона було знову хотіла помахати бармену, але Голден узяв її за руку і притримав на столі:

– Нам би краще узяти паузу.

Спалах гніву, такий самий потужний, як і швидкоплинний, майнув на її обличчі. Вона висмикнула руку назад.

– Це ти бери паузу. Піді мною щойно два кораблі вибухнуло і купа друзів разом з ними, і я три тижні кукувала, добираючись сюди. Отже, ні. Я ще вип'ю, а потім ще раз заспіваю. Публіка мене любить.

– А як же рятувальна місія?

– Марна справа. Амоса буде вбито космічною шльондрою, але принаймні він і загине так, як жив.

Наомі відштовхнулась від столу, забрала з шинквасу своє мартіні і попливла до сцени караоке.

Голден провів її поглядом, а тоді докінчив скоч, який останні дві години колихав у келиху, і підвівся.

На хвильку його відвідало видіння, буцімто вони вдвох ідуть разом у номер, потім падають на ліжко. Голден ненавидів би себе зранку, але все одно б це зробив. Наомі поглянула на нього зі сцени, а він зненацька зрозумів, що витріщився на неї. Ледь махнув рукою і побрів до дверей, і лише привиди Аде, капітана Макдовела, Гомеза, Келлі і Шеда склали йому компанію.

* * *

Номер був великий, комфортний і депресивний. Він цілих п'ять хвилин пролежав на ліжку перед тим як піднятися і вийти. За півгодини прогулянки вийшов до великого перехрестя, шляхи вели в інші частини кільця. Проминув магазин електроніки, чайну і, як стало зрозуміло при більш детальному огляді, дуже дорогий бордель. Відхилив відеоменю послуг, що йому запропонував працівник за стійкою, і почвалав назад, міркуючи, що Амос залишився десь поряд.

На півдорозі по незнайомому коридору його обігнала купка дівчаток. З обличчя їм було не більше чотирнадцяти, але заввишки вони вже були з нього самого. Вони притихли, поки Джим проходив повз них, а потім зареготали і поспішили геть. Тихо був містом, і він раптом відчув себе дуже схожим на іноземця, який не знає, куди йти або що робити.

Він не здивувався, коли ноги принесли його до ліфта, що вів у доки. Натиснув кнопку і зайшов всередину, не забувши увімкнути магнітні підошви якраз вчасно, щоб не злетіти і не смикатися, коли гравітація змінила вектор, а потім зникла.

Хоча він володів кораблем лише три тижні, повернення відчувалося, немов повернення додому. Ледь торкаючись кільового трапу, Джим піднявся до кокпіту, ліг у крісло другого пілота, прив'язався і заплющив очі.

На кораблі було тихо. З вимкненим реактором і відсутністю команди на ньому взагалі нічого не рухалось, а гнучка стикувальна труба передавала дуже мало вібрацій судну. Джим міг закрити очі, піднятися на ременях і відключитися від усього навколо.

Це могло б заспокоювати, якби щоразу за останній місяць, коли він стуляв повіки, перед поглядом не з'являлося слабке колихання привидів. Це була Аде, що мерехтіла і зникала, мов пил на вітрі. У голові звучав голос Макдовела, який до останньої секунди намагався врятувати своє судно. Він міркував, чи не залишаться привиди з ним до кінця життя, виринаючи з небуття щоразу, коли він насолоджувався хвилькою тиші.

Згадалися ветерани з його часів служби на військовому флоті. Сивочолі кадрові міцно спали під звуки гучного покеру товаришів по службі чи відео на повну гучність, яке часто дивилися в кубрику. Тоді він розумів, що це просто завчена поведінка, тіло адаптується, аби відпочивати в навколишньому середовищі, яке ніколи як слід не притихало. Тепер він міркував, чи ці ветерани самі не шукають такого шуму. Це прийом, аби тримати подалі загиблих товаришів. Можливо, вони згодом повернуться домів і більше ніколи не спатимуть. Він відкрив очі і побачив на консолі керування маленький мигаючий зелений вогник.

Єдине джерело світла в кімнаті і воно нічого не підсвічувало. Вогник повільно тух і знову загорався і це чомусь створювало комфорт. Тихе сердцебиття судна.

Джим казав собі, що Фред був правий: суд – це правильна річ, на нього можна сподіватися. Але йому хотілося побачити ці стелси через Алексів приціл. Йому хотілося, аби невідома команда пережила жахливий момент, коли вся протидія провалилися, торпеди за секунду до зіткнення, і абсолютно ніщо не здатне їх зупинити.

Він бажав їм зробити останній ковток страху, який він почув через мікрофон Аде.

На короткий час привиди в голові змінилися на жорсткими фантазіями помсти. Коли це перестало працювати, Джим поплив вниз до кубрика, прив'язався до своєї койки і спробував заснути. «Росінант» співав йому колискову рециклерами повітря. І тишею.

РОЗДІЛ 20. Міллер

Міллер сидів на терасі кафе над широкою частиною тунелю. У публічних місцях трава росла зеленою і високою, а склепіння сяяло білим кольором повного спектру. Станція «Церера» пішла за течією. Орбітальна механіка та інерція тримали її на звичному місці, але все інше змінилося. Точкова оборона та сама. Міцність на розрив противибухових дверей доків та сама. Ефемерний щит політичного статусу – ось що вони втратили. Але він був усім.

Міллер нахилився і сьорбнув кави.

Обабіч на майданчику гралися діти. Це він вважав їх дітьми, згадуючи, що себе-то він вважав дорослим у їхньому віці. 15-16 років. Носять пов'язки АЗП. Хлопці голосно і зле говорять про тиранію і свободу. Дівчата дивляться на їхню бундючність. Прадавня, звірина історія: вона однакова що на скелі, оточеній глибоким вакуумом, що на крихітних заповідниках Землі, де ще лишились шимпанзе.

Навіть в Пояс молодь принесла невразливість, безсмертя і непохитну впевненість в те, що для них все буде інакше. Заради тебе зламаються закони фізики, ракета ніколи не влучить, повітря ніколи не вилетить зі свистом в ніщо. Можливо для інших людей – зшитих на живу нитку бойових кораблів АЗП, водовозів, марсіянських крейсерів, «Скопулі», «Кентербері», «Доннаджера» – сотні інших суден, які загинули у дрібних сутичках, звідтоді як система перетворилася на поле бою, але не для тебе. А коли молодим, як Міллеру, пощастить пережити свій оптимізм, то їм залишиться трохи страху, заздрощів і непереборного відчуття крихкості життя. Менше с тим, в нього залишилась тримісячна платня, маса вільного часу, та й кава була непоганою.

– Ще чогось бажаєте, сер? – запитав офіціант. Він виглядав не сильно старшим за тих дітей на траві. Міллер покачав головою.

П'ять днів тому «Стар Ґелікс» розірвав контракт. Губернатор Церери зник, таємно вивезений зі станції ще перед тим, як новини розійшлися. Альянс Зовнішніх Планет оголосив про включення Церери в офіційний список власності, що перебувала під їхнім контролем, і ніхто на це не заперечив. Перший день у якості безробітного Міллер пив, але з дивним відчуттям формальності процесу. Він заглянув на дно пляшки, тому що це було знайомо, тому що так ти робиш, коли втрачаєш роботу, яка була для тебе всім.

Другий день пройшов під прапором похмілля. На третій йому стало нудно. По всій станції служба безпеки поводилася так, як він і очікував – превентивно підтримувала мир. Декілька політичних збіговиськ і протестів було завершено швидко і жорстоко, та жителів Церери це не особливо турбувало. Вони слідкували за війною. Декілька місцевих, які пішли до буцегарні з розбитими головами і без звинувачень, залишились непоміченими. І Міллер особисто за це не відповідав.

На четвертий день він перевірив свій термінал і виявив, що 80 відсотків запитів по стикувальним логам повернулися ще до того, як Шаддід закрила йому доступ. Більше тисячі пунктів, кожен з яких міг бути тим самим, що веде до Жулі Мао. Оскільки марсіянські ядерні ракети не летіли, аби розтрощити Цереру, не було запитів про здачу, не висаджувалися абордажні команди – то Міллер продовжував цмулити каву та перевіряти один запис на 15 хвилин. Він прикинув, що якби Голден був на останньому судні зі списку, то для виявлення цього знадобиться приблизно шість тижнів.

«Адріанополь», старательский борт третього покоління, пришвартувався на Палласі у підходящий період. Міллер перевірив реєстрацію і розчаровано пошкодував, що так мало інформації було в нього порівняно з секретними базами даних. Власник Стрего Ентоні Абрамовітц, вісім записів про неякісне обслуговування, заборона заходити на Ерос і Цереру через небезпеку для порту. Дурень, що чекає на аварію, але льотний план виглядає легітимним, та й історія судна тягнеться в минуле достатньо для того, аби не бути схожою на свіженьку підробку. Міллер видалив запис.

«Лихий поганець». Ваговоз, що ходить по трикутнику Місяць-Ганімед-Пояс. Власник – корпорація «Нетвоячортовасправа», порт приписки Місяць. Згідно відкритої інформації вийшов з Ганімеда в запланований час, але просто не став подавати план польоту. Міллер постукав нігтем по екрану. Ні, він би не так поводився у режимі «нижче радарів». Будь-хто з відповідними повноваженнями заарештував би цю бляшанку просто заради задоволення. Він видалив запис.

Термінал дзенькнув вхідним повідомленням. Джо поглянув на екран. Одна з дівчат на майданчику верескнула і інші засміялися. Горобець прошумів крилами проти постійного бризу, що струмів з повітроочисників.

Гейвлок виглядав краще, аніж коли був на Церері. Щасливішим. Темні кола під очима зникли, а обличчя стало круглішим, неначе він доводив собі, що Пояс змінював його кістки, а тепер вони повернулися до природнього стану.

«– Міллере! – йшлося у записі. – Я почув, що Земля позбулась Церери якраз перед тим, як отримав твого листа. Кепсько. Мені шкода чути, що Шаддід тебе звільнила. Між нами: вона – набундючена ідіотка. Мені тут сорока на хвості принесла, що Земля піде на все, аби не було війни. В тому числі відмовиться від будь-якої станції, яка може стати точкою напруги. Ти в курсі, як це буває: якщо зліва в тебе пітбуль, а справа ротвейлер, то перше, що тобі варто зробити – це випустити з рук стейк.»

Міллер фиркнув.

«– Я влаштувався в СБ «Протогену» – лайно по типу великої приватної армії. Платня варта того, аби зносити їхню манію величі. По контракту я маю бути на Ганімеді, але з урахуванням всієї маячні, що відбувається, хтозна куди мене відправлять. Схоже на те, що десь у Поясі є тренувальна база «Протогену», я ніколи про неї не чув, ймовірно, щось на кшталт спортзалу. Чув, що вони наймають людей, тож буду радий замовити за тебе слово. Лише маякни: я дам контакти рекрутера, і ми витягнемо тебе з тієї проклятої скелі.»

Гейвлок посміхнувся.

«– Тримайся там, партнере, – порадив землянин. – На зв'язку.»

Протоґен. Пінквотер. Аль Аббік. Невеличкі корпоративні охоронні сили, що їх час від часу позичають великі трансорбітальні компанії на роль приватних армій і найманців. АннанСек мала контракт на Палласі, і контракт довгостроковий. Але штаб-квартира їхня знаходилась на Марсі. АЗП, можливо, наймає людей, але, можливо, його не візьмуть.

З того часу коли він намагався шукати роботу, минули роки. Він вважав, що звична боротьба залишилася позаду, що він і помре співробітником служби безпеки Церери. Тепер, коли події викинули його геть, все стало якимось непевним. Неначе пауза між ударом та відчуттям болю. Необхідно знайти іншу роботу. Необхідно робити щось більше, аніж відправити пару повідомлень колишнім колегам. Існують же фірми, що пропонують працевлаштування. Існують же бари на Церері, які можуть найняти колишнього копа хоч би вибивайлом. Існують же сірі ринки, які будь-кому можуть надати зовнішній лоск легальності.

Останнє, чим варто було займатися – це сидіти тут, поглядаючи на дівчат, і відслідковувати потенційних клієнтів у справі, яку він не повинен ставити на перше місце.

«Дагон» прибув на Цереру, лише трохи не втрапивши у потрібний проміжок часу. Належав він Колективу Ґлапіон, що був, без сумніву, частиною АЗП. Що робило його цілком підходящим. За виключенням того, що план польоту був переданий за декілька годин до загибелі «Доннаджера», і вихід з порту Іо виглядає непідробленим. Міллер перемістив запис у файл для повторного перегляду.

«Росінант». Належить позамісячному холдингу «Сіленсьйо Куран». Газовоз, що пристикувався до Тихо за годину до закінчення «вікна» прибуття. «Сіленсьйо Куран» – компанія-середняк без очевидного відношення до АЗП. План польоту з Палласа виглядав пристойно. Міллер поклав кінчик пальця на кнопку «видалити», але зупинився. Прибрав палець.

Чому газовоз курсує між Палласом і Тихо? Обидві станції є СПОЖИВАЧАМИ газів. Польоти від споживача і до споживача без дозаправки посередині курсу є непоганим способом одного разу не нашкребти потрібну суму на стикувальні збори. Він відправив запит на план польоту «Росінанта» з попереднього місця на Паллас і вмостився чекати. Якщо дані закешовано на Церерському сервері, то очікувати доведеться хвилину-півтори. Поле очікування показало півтори години. Отже, запит перенаправлено на стикувальний сервер Палласа і його не було в локальному бекапі.