Пробудження Левіафана

РОЗДІЛ 28. Міллер

Вперше Міллер когось вбив на третьому році праці в поліції. Йому було 22 роки, щойно одружився, думали про дітей. Як новачок на контракті, він отримував найнеприємнішу роботу: патрулювати такі рівні станції, де сила Коріоліса викликає морську хворобу. Приймати виклики щодо домашнього насилля в норах завширшки з корзину для сміття, охороняти витверезник, не дозволяючи хижакам зжерти невинних. Звична дідівщина. Він її очікував. Він думав, що пройде через це.

Виклик надійшов з підпільного ресторану майже в центрі мас. Не більше однієї десятої від нормальної гравітації, його внутрішнє вухо було у нестямі від зміни обертів.

Коли він думав про це, то міг пригадати звук підвищених голосів, швидку аж до нерозбірливості мову. Запах сиру, вирощеного в цистерні. Туманець від диму з електричної пательні.

Все сталося швидко. Підозрюваний вийшов з тієї діри з пістолем в одній руці. Іншою він тяг за волосся жінку. Міллерів напарник, ветеран з десятирічним стажем на ймення Карсон, вигукнув попередження. Підозрюваний розвернувся і витягнув руку з пістолем на всю довжину, мов каскадер на відео.

На тренуваннях їм завжди говорили, мовляв, ти не можеш знати, як діятимеш, поки не дійде до справи. Вбити іншу людську істоту було непросто. Хтось не може це зробити. Підозрюваний повів стволом навколо, відпустив жінку і зойкнув. Принаймні Міллерові, як з’ясувалося, це було не так вже й складно.

Згодом він пройшов обов’язковий курс психотерапії. Він плакав. Він бачив страшні сни, його трусило. Коротше, усі ті речі, на які копи страждають, але нікому не розповідають. Але навіть тоді це виглядало, мов щось таке на відстані, наче він забагато випив і спостерігав за власним блюванням. Чисто фізична реакція. Минеться.

З тієї ситуації він виніс відповідь на важливе питання. Так. Він може забрати життя, якщо треба.

Лиш тепер, проходячи коридорами Ероса, він отримав задоволення від вбивства. Завалити того виродка в першому бою було – мов виконати неприємну, але необхідну роботу. Задоволення прийшло після Жулі, та й не задоволення у повному розумінні. Короткочасне припинення болю.

Пістоль він опустив. Голден почав спускатися по рампі, Міллер ішов слідом, дозволяючи землянину очолити операцію. Капітан рухався швидше за нього з незбагненним атлетизмом людини, яка жила при різних значеннях тяжіння. Детективу здавалося, що він змушує Голдена нервувати, про що він дещо жалкував. Він не мав такого наміру, але мусив потрапити на борт їхнього судна, якщо вони хочуть розкрити секрети Жулі. Або, що важливіше, не сконати від променевої хвороби за наступні декілька годин. Це здавалося справою делікатнішою, аніж було насправді.

– Отже, – озвався Голден з нижньої частини рампи, – нам треба повернутися донизу. Але між нами і Наомі купа охоронців, котрі дуже розчаруються, коли побачать, як двоє хлопців прямують у невірному напрямку.

– Так, це проблема.

– Є варіанти?

Міллер знизав плечима і вперся очима в підлогу. Підлога Ероса відрізнялась від церерської – ламінат із золотими блискітками.

– «Труба» не має працювати. Якщо навіть працює, то в режимі локдауну, з зупинкою під казино. Цей варіант викреслюємо.

– Знову технічні коридори?

– Якби ми знайшли такі, що проходять між рівнями, – міркував Міллер. – Не простий шлях, але варіантів більше, аніж прокладати собі дорогу через стільки йовбаків в обладунках. Скільки маємо часу, поки твої друзі знімуться з якоря?

Джим подивився на термінал. Сигнал радіаційної небезпеки залишався темно-червоним. Міллера зацікавило, як довго він буде таким.

– Трохи менше двох годин. Часу має вистачити.

– Давай помізкуємо, – запропонував Міллер.

Коридори біля антирадіаційного сховища, воно ж смертельна пастка, воно ж інкубатор, були пустими. Широкі пасажі, побудовані для розміщення стародавнього будівельного обладнання, яке вигризло в Еросі простір, де мешкали люди, наразі повнилося лише звуками міллерових та голденових кроків та шумом повітряних рециклерів; виглядало це моторошно. Детектив не помітив, коли оголошення про небезпеку перестали лунати, але їхня відсутність була недобрим знаком. На Церері він би знав, куди йти, куди ведуть шляхи, як віртуозно пробратися з одного рівня на інший. На Еросі все, що вони мали, – так це обґрунтовані здогадки. Що само по собі не так вже й погано.

Але він розумів, що шлях буде задовгий, гірше того, вони не говорили про це, ніхто анічичирк – чоловіки почали пересуватися повільніше. Наслідки не були ще такими очевидними, але детектив розумів, що їхні тіла почали руйнуватися під дією величезної дози опромінення. І краще не стане.

– Так, тут десь мали б бути службові коридори, – озвався Голден.

Міллер додав:

– Варто спробувати і станцію «труби». Вагони снують у вакуумі, але десь паралельно мусять проходити технічні шахти.

– Вважаєш, вони їх не перекрили?

– Можливо, – відповів детектив.

– Гей! Ви двоє! Якого дідька ви там нагорі робите?

Міллер оглянувся через плече. Двоє чоловіків у поліцейських обладунках загрозливо їм махали. Голден видихнув з повітрям якусь лайку. Міллер звузив очі.

Штука в тому, що хлопці були аматорами. Зародок ідеї ворухнувся на задвірках Міллерової уяви, поки ці двоє наближались. Вбити і забрати спорядження не спрацює. Подряпини і бризки крові викажуть, що сталося. Але...

– Міллере, – з попередженням в голосі сказав Джим.

– Так, я знаю, – відповів детектив.

– Я сказав, курва, що ви двоє там робите? Станція на карантині. Усі мають бути чи внизу на рівні казино, чи вгорі в протирадіаційних укриттях.

– Ми просто шукали дорогу… в… ну… на рівень казино, – Голден посміхався і намагався виглядати безпечно. – Ми не місцеві і…

Підійшовши ближче, один з охоронців влупив Голдену по нозі. Землянин гепнувся, Міллер всадив псевдокопу кулю чітко під лицьовий щиток і повернувся до живого, що стояв з роззявленою від здивування пащекою.

– Ти Мікі Ко, вірно? – запитав детектив.

Обличчя чоловіка ще більш зблідло, та він кивнув. Голден стогнучи піднявся.

– Детектив Міллер, – представився Міллер, – я тебе арештував на Церері десь роки чотири тому. Ти був сильно розійшовся в барі. Таппанс, здається? Жвакнув дівчину більярдним києм.

– О, привіт, – вимовив нарешті хлопець, ніяково посміхаючись, – ага, я тебе пам’ятаю. Як воно мається?

– Такоє, – відповів детектив, – ну, знаєш, як воно буває. Віддай землянину зброю.

Ко перевів погляд з Міллера до Голдена і назад, облизнув губи і порахував свої шанси.

Міллер похитав головою:

– Серйозно. Віддай йому пушку.

– Так, звісно. Без проблем.

Отакі-от люди вбили Жулі, подумав Джо. Тупі. Недалекоглядні. Люди, що народилися з хапальними кінцівками замість душі. Міллерова уявна Жулі похитала головою з жалем і відразою, і Джо зловив себе на думці, чи це реакція на зброю, яку передавав бандит. Чи на нього самого. Мо, на обидва.

– У чому справа, Мікі? – запитав Джо.

– Тобто? – запитав охоронник, граючи дурника, так, наче вони були в кімнаті для допитів. Тягне час. Йде по строму сценарію «коп-злочинець», ніби в цьому лишився якийсь сенс. Ніби нічого не змінилося. Міллер здивувався грудці в горлі. До чого б це?

– Робота, – запитав він, – що за робота?

– Я не знаю…

– Агов,– м’яко перебив Міллер, – я щойно вбив твого приятеля.

– І це вже третій за сьогодні, – підтримав Голден, – сам бачив.

Хитрування, вибір між стратегіями наступних дій – це побачив Джо в очах чолов’яги. Все це було старе знайоме і передбачуване, мов той факт, що вода ллється донизу.

– Та-а-а, – промимрив Ко, – це ж просто робота. Знаєш, вони десь у минулому році торочили про серйозний шанс? Але ніхто не знав, що і до чого. Пару місяців тому почали піднімати братву. Тренували нас типу копів, шариш?

– Хто вас тренував? – запитав детектив.

– Останні хлопці. Ті, хто мали контракт перед нами, – коловся Ко.

– «Протоґен»?

– Ага, щось типу. Ну, а тоді вони пішли, а ми прийшли. Просто розвантажити контрабас, типу.

– Який контрабас?

– Усе це лайно, – відповів Ко. Він відчув себе в безпеці, це було видно по тому, як він тримається, як розмовляє: – Обладнання для спостереження, комунікаційні системи, до біса потужні сервери з вбудованими в них гелевим софтом. Наукове обладнання теж. Штуки для перевірки води, повітря і лайна. І цих стародавніх роботів з віддаленим керуванням, які використовували для буріння у вакуумі. Усе це лайно.

– Куди його везли?

– Сюди, – Ко обвів жестом повітря, камінь, станцію. – Все тут. Вони місяцями копирсалися, встановлюючи його. А тоді на тижні затихли.

– Що значить – затихли? – запитав детектив.

– Взагалі затихли. Все це будівництво, і ми разом з ним сиділи поряд, з пальцем в сраці.

Щось пішло не так. Вірус з Феб не надійшов, але тоді з’явилась Жулі, міркував Міллер, і все запрацювало. Він знову її побачив так, наче вона була в його апартаментах. Довгі, розгалужені паростки невідомо чого, кістяні вирости з її шкіри, чорна піна патьоків з її очей.

– Платили пристойно, – Ко вів далі філософськи, – та й непогано було б розвіятись.

Міллер кивнув погоджуючись, нахилився ближче, просунув цівку пістоля через пластини броні до живота Ко і вистрілив.

– Якого біса! – занервував Голден, поки Міллер ховав зброю в кишеню.

– А як думаєш, що сталося б? – сказав детектив, сідаючи напочіпки біля підстреленого. – Було не схоже, аби він нас відпустив.

– Угу, – відповів Джим, – але…

– Допоможи його підняти, – перебив Міллер, беручу Ко за плечі. Бандит зойкнув, коли Міллер його підвів.

– Що?

– Підхопи його. Людині треба медична допомога, так?

– Гм. Так, – погодився Голден.

– То й бери його з іншого боку.

Повертатися до укриття було не так далеко, як вважав детектив, що мало свої плюси і мінуси.

Ко був живий і стогнав. Якби він був у кращому стані, на що сподівався Міллер, то шансів було б більше. Та коли вони дійшли до першої групи охоронців, булькотіння Міккі було досить нерозбірливим.

– Агов! – закричав Міллер. – Тут потрібна допомога!

Четверо охоронців біля рампи перезирнулись і посунули до них: цікавість перемогла всі базові операційні навички. Ко важив небагато, але Голден дихав важко і Міллер також. Це був поганий знак.

– Що це з біса таке? – запитав один.

– Там купа людей повилазили назад, – пояснив Міллер, – спротив. Я думав ви, хлопці, зачистили рівень.

– Це не наша робота, – відповів один з охоронців, – ми мали впевнитись, що групи з казино потрапили в укриття.

– Ну, значить, хтось налажав, – змінив тему Міллер. – У вас є транспорт?

Охоронці знову перезирнулися.

– Ми можемо викликати, – озвався хлопець позаду.

– Не переймайтеся. Вам би, хлопці, піти і відшукати стрільців.

– Чекайте, – відповів чолов’яга з першого ряду, – ви взагалі хто з біса такі?

– Монтажники з «Протоґену», – відповів Голден, – там сенсори вилетіли, то ми їх міняли. Цей хлопець мав нам допомогти.

– Я про це не чув, – відповів керівник групи.

Міллер просунув пальця під обладунки Ко і поворушив. Поранений бандит заволав і намагався виборсатись з їхніх рук.

– Сам з босом розбирайся у свій власний час, – сказав детектив. – Ходімо. Треба віднести цього дурня до лікаря.

– Чекайте! – мовив перший охоронець, і Міллер набрав повітря в легені. Їх четверо. Якщо кинути Ко і стрибнути за укриття… тут не було за що стрибати. І хто в біса знає, що утне Голден?

– Де ті стрільці? – запитав охоронець. Детектив ледь стримався від посмішки.

– Нора десь за чверть кліка проти обертання, – розповів Джо, – там ще одне тіло лежить. Ви не пропустите.

Він повернувся до рампи. Позаду охоронці радились, що робити, кого викликати, кого відправити.

– Ти повністю схиблений, – сказав Голден, перекрикуючи напівпритомний плач Ко.

Можливо, він і правий.

* * *

Міллер міркував: в який момент хтось перестає бути людиною? Має бути мить, якесь прийняте вами рішення. Перед цим ви були однією людиною, після – кимось іншим. Міллер рефлексував.

Похід через рівні Ероса зі скривавленим тілом між ним та Голденом. Сам він можливо, вмирає від радіації. Він проклав шлях через півтузня людей, які це дозволили, бо звикли, що їх бояться, а він не боявся. За останні дві години він вбив трьох. Чотирьох, якщо рахувати Ко. Так, можливо, краще вважати, що чотирьох. Аналітична частина його свідомості, тихий, спокійний голос, що його культивовано роками, спостерігав за ним і коментував усі його рішення. Всі вчинки були вчасні і обдумані. Застрелити Ко. Застрелити ще трьох. Вийти з безпечної криївки, аби розслідувати евакуацію. Емоційно, вони були очевидними на момент їх скоєння. Це лише коли він розглядав дії зовні, вони здавались небезпечними. Якби подібне вчинили інші – Масс, Гейвлок, Сематімба – він би за хвилину зрозумів, що вони з’їхали з глузду. Але це був він сам, тож помітити різницю зайняло більше часу. Проте Голден був правий. Десь по дорозі він втратив себе.

Йому хотілося вважати, що це відбулося в процесі пошуків Жулі, коли він побачив, що сталося з її тілом, і зрозумів, що в нього не було можливості її врятувати, але то такі сентименти. Справжні причини ховалися в його рішеннях, прийнятих ще раніше – полишити Цереру заради дикого полювання на Жулі, втопити кар’єру в пляшці, залишатися копом хоч на день після першого вбивства усі ці роки – жодна з них направду не мала сенсу, якщо казати чесно. Він втратив шлюб з жінкою, яку кохав. Він жив по пояс у найгіршому, що могло запропонувати людство. Він наочно зрозумів, що може вбити іншу людську істоту. І ніде на всьому шляху він не міг вказати, що ось тут він був здоровою, цільною людиною, а ось тут вже ні.

Можливо, це кумулятивний процес, як паління сигарети. Одна багато шкоди не наробить. П’ять теж не нароблять багато шкоди. Кожна емоція, яку він заглушив, кожен контакт з людиною, який він відкинув, кожне кохання і дружба, і моменти співчуття, від яких він відвернувся, штовхали його на градус геть від себе самого. Дотепер він міг безкарно вбивати людей. Заперечувати власну смерть, щоб планувати і діяти. Йому марилось, що вона його обнімає, тіло біля тіла, більш задля комфорту, аніж для еротичного задоволення. Задля заспокоєння. Задля прощення.

Ось навіщо він її розшукував. Жулі стала тією його частиною, що була здатна до людських почуттів. Символом того, яким він міг би бути, якби не став тим, ким є. Не було жодної причини вважати, що уявна Жулі мала хоч крихту спільного з реальною дівчиною. Зустрінь її – і розчаровані будуть обоє.

Він мав повірити в це, так само як мав вірити усьому, що раніше віддаляло його від кохання.

Голден зупинився. Тіло – тепер вже мертве – підштовхнуло Міллера до реальності.

– Що таке? – запитав детектив.

Голден кивнув на панель доступу перед ним. Міллер подивився на неї, не розуміючи, що до чого, а потім упізнав. Це ж її вони розібрали. Вони повернулися до криївки.

– Як ти?

– В порядку. Просто химерив. Пробач.

Вони впустили Ко, і той сповз з глухим звуком. Міллерова рука оніміла. Він потрусив нею, але пощипування не зникло. Накотила хвиля запаморочення і нудоти. Симптоми, подумав він і запитав:

– Ми уклалися в час?

– Дещо припізнились. П’ять хвилин. Все буде в порядку, – відповів Голден і відкрив двері.

В кімнаті, де залишилися Наомі, Алекс і Амос, дзвеніла пустка.

– От курва! – вилаявся Голден.

РОЗДІЛ 29. Голден

– От курва! – вилаяся Голден. І за хвилину додав: – Вони нас кинули.

Ні. Вона кинула його. Наомі сказала, що так зробить, але стикнувшись з реальністю, Голден вирішив, що він насправді їй не повірив. Але ось тобі доказ. Пустка там, де мала би бути вона. Його серце загупало молотом у грудях, горло стиснуло, а дихання стало уривчастим. Відчуття в животі були або відчаєм, або товстою кишкою, що відірвалася від складок. Він має померти на порозі дешевого готелю на Еросі, тому що Наомі точно виконала свою обіцянку. Те, що він наказав їй зробити. Його образа не дозволила почути причину.

– Ми мертві, – сказав він і сів на краєчок діжки з папороттю.

– Скільки нам залишилось? – запитав детектив, оглядаючи коридор і не випускаючи зброї з рук.

– Гадки не маю, – відповів Голден, кивнувши на термінал, що блимав червоним знаком радіації, – години до того, як ми справді почнемо це відчувати. Боже, я б хотів, аби тут зараз був Шед.

– Шед?

– Мій друг, – не став Джим вдаватися в деталі, – вправний лікар.

– Набери її, – запропонував детектив.

Голден зиркнув на термінал і декілька разів натиснув на екран.

– Мережа все ще відсутня.

– Так, давай рухатися до твого судна. Глянемо, чи воно ще в доках.

– Вони відчалили. Наомі береже команду, про що мене попереджала, але я…

– У будь-якому разі ходімо, – він переминався з ноги на ногу і не переставав оглядати коридор.

– Міллере, – почав було Голден, але зупинився. Міллер вже був на межі і застрелив чотирьох людей. Капітанів страх до колишнього копа ріс.

Міллер, наче прочитавши його думки, підійшов ближче, нависаючи над ним своїми двома метрами зросту, і гірко посміхнувся, його знервовані очі світилися. Голден майже бажав, аби там натомість світилася погроза.

– Мені здається, є три шляхи, які ми можемо обрати, – промовив детектив. – Перший: ми знаходимо твій корабель у доках, отримуємо ліки і, ймовірно, виживаємо. Другий: ми намагаємося пробратися на судно, по дорозі чіпляємо купу бандюків. Героїчно помираємо від рою куль. Третій. Ми сидимо тут і стікаємо рідиною з очей і срак.

Голден мовчки і похмуро дивився на копа. Міллер продовжив з якимось жалем у голосі:

– Мені перші два варіанти подобаються більше, аніж третій. А тобі?

Голден реготнув ще до того, як встиг стриматися, але детектив не образився.

– Та звісно, мені тре було пару хвилин, аби пожаліти себе. Ходімо, най нас харцизяки вб’ють.

Промовляв він це з куди гучнішою бравадою, аніж відчував. Правда була в тому, що він не хотів помирати. Навіть у флотські часи думка про смерть при виконанні обов’язків завжди здавалась далекою і нереальною. Його корабель ніколи не буде знищено, а якщо буде, то він встигне скористатись рятівним шаттлом. Існування всесвіту, в якому його не стане, не матиме жодного сенсу. Він приймав ризик; він бачив, як інші люди помирали. Навіть ті, кого він кохав. Лиш тепер його власна смерть стала реальною.

Він оглянувся на копа. Цього чоловіка він знав менше доби, не довіряв йому, і не був упевнений, що він йому подобається. І з цією людиною він помиратиме. Голден здригнувся і підвівся, витяг з-за пояса пістоля. Під панікою і страхом мало місце глибоке почуття спокою. Він сподівався, що це надовго.

– Після вас, – мовив Джим. – Якщо ми виберемось, нагадай мені подзвонити мамам.

* * *

Казино було пороховою бочкою, що тільки й чекала сірника. Якщо евакуаційна зачистка була хоч приблизно вдалою, тут мало зібратися мільйон чи більше людей, набитих на три рівні казино. Чоловіки у поліцейських обладунках з важким поглядом походжали натовпом, тримаючи усіх у напрузі. Вони вказували кожному залишатися на місці, допоки їх не відведуть в антирадіаційні укриття. Час від часу маленькі групи громадян виводили. Знання того, куди їх виводять, палали в животі Голдена. Йому хотілося кричати, що копи несправжні, що вони вбивають людей. Але заворушення серед такої кількості народу, ув’язненому в замкненому просторі, стало б м’ясорубкою. Можливо, такий сценарій був неминучим, проте він не хотів ставати його призвідником.

Хтось інший захотів.

До Голдена донеслися звуки підвищених голосів, зле бурмотіння натовпу у супроводі чийогось голосу, підсиленого електронікою, який волав на людей, наказуючи відступити. А потім пістолетний постріл. Коротка пауза, а потім розстріл. Люди закричали. Увесь натовп навколо Голдена і Міллера розділився на дві частини: хтось кинувся на звуки пострілу, а хтось, і таких була більшість – у протилежному напрямі. Голдена закрутило у вирі тіл: Міллер простягнув руку, схопив Джима за футболку, накрутив її на кулак і прокричав йому триматися поряд.

Метрів за дванадцять попереду, в залі кав’ярні, де столики були розгороджені чорним залізним тинком посередині, одного з бандюків люди відрізали від його групи. З пістолем наголо, він відступав і наказував усім розійтись. Натовп сунув на нього, дичавіючи на очах і п’яніючи від жорстокості.

Бандит вистрілив раз – і одне маленьке тіло похилилось вперед, а потім впало до ніг охоронця. Голден не міг розібрати, це був хлопець чи дівчина, але років йому було не більше ніж тринадцять-чотирнадцять. Зарізяка зробив крок уперед, кинув оком на маленьку хирляву фігурку, а потім знову навів на неї цівку.

Це вже було занадто.

Голден отямився, коли біг по коридору назустріч бандиту, з пістолем у руці, ревучи людям, аби дали йому дорогу. Коли він був за сім метрів до цілі, натовп нарешті роздався на два боки достатньо, аби він почав стріляти. Половина куль пішла в молоко, поцяцькувавши шинквас і стіни, одна куля швиргонула в повітря складені керамічні тарілки. Але декілька все ж потрапили в ціль, змусивши чолов’ягу похитнутися назад.

Голден перескочив металеву загорожу і гальмуючи зупинився за три метри від псевдокопа та його жертви. Капітанів пістоль рявкнув востаннє і завмер з відкинутим затвором, даючи зрозуміти, що кулі скінчилися.

Злочинець не впав. Він вирівнявся, поглянув на свій торс, потім підняв очі і націлив зброю Голдену в обличчя. Джиму стало досить часу, аби нарахувати три кулі, які зім’ялися, влучивши у важку грудну пластину обладунку охоронця. Героїчно померти від рою куль, згадалось йому.

Бандит почав було фразу «Тупий вилу..» – аж раптом його голова мотнулася назад в червоній хмарі, і він впав на підлогу.

– Сектор на шиї, пам’ятаєш? – мовив Міллер позаду. – Грудна пластина затовста для пістоля.

Враз зашуміло в голові, і Голден нахилився, хапаючи повітря ротом. Лимонний присмак в горлянці, глитнути двічі, аби не виблювати. Він боявся, що в блювотинні буде забагато крові і шлункового соку. Він не хотів це бачити.

– Дякую, – він видихнув, повернувши обличчя до Міллера.

Той у відповідь махнув рукою, підійшов до охоронця і легенько копнув його ногою. Голден випростався і подивився в коридор, очікуючи неминучий натовп бойовиків, які з жагою помсти мали б гарцювати до них. Але він нікого не побачив. Вони з Міллером стояли на тихому острівці спокою посеред армагедону. Навколо них перли вгору паростки жорстокості. Люди розбігалися на всі боки, бойовики гриміли підсиленими голосами, розставляючи знаки пунктуації пострілами вгору. Але їх були сотні, а злих і панікуючих цивільних багато тисяч. Міллер махнув у бік хаосу:

– Ось бач. Роздайте купі єху кийки – і вони думають, що знають, що роблять.

Голден присів біля вбитої дитини. Це був хлопець років тринадцяти з азійськими рисами і темним волоссям. В грудях зіяла дірка, з якої кров текла не потоком, а тонкою цівкою. Відчутного пульсу Голден відшукати не зміг. Але він його все одно підняв, шукаючи місце, куди покласти.

– Він мертвий, – озвався Міллер, перезаряджаючи пістоля.

– Іди до біса. Ми не впевнені. Якби я міг донести його до судна, то може...

Міллер похитав головою, дивлячись на дитину в руках Джима сумним, але відстороненим поглядом:

– Він спіймав великий калібр в центр маси. Його не стало.

***

– От курва, – вилаявся Джим.

– Ти вже це казав.

Яскравий неоновий напис над коридором, що вів з рівнів казино до рампи, яка спускалась в доки, кричав «ДЯКУЄМО ЗА ВАШУ ГРУ. НА ЕРОСІ ТИ ЗАВЖДИ ПЕРЕМОЖЕЦЬ». А під ним прохід перегородили два ряди чоловіків у важкій бойовій броні. Можливо, натовп вони й не контролюють, але вийти не дадуть нікому.

Голден з Міллером присіли біля перевернутого кавового возика за сотню метрів від солдатів. Вони спостерігали, як чоловік п’ятнадцять спробували атакувати сторожу, але їх скосили кулеметним вогнем, і ті попадали на палубу біля нещасливців, які спробували робити це раніше.

– Там їх тридцять четверо, – порахував Міллер. – Скількох ти візьмеш на себе?

Голден здивовано повернувся до детектива, але по обличчю зрозумів, що коп у відставці жартує.

– Зараз не до жартів. Як нам пробитися крізь це?

– Три десятки чоловіків з кулеметом та чистою лінією вогню. І до слова – жодного укриття на останніх двадцяти метрах, – відповів Міллер. – Ми не проб’ємось.

РОЗДІЛ 30. Міллер

Обпершись на ряд автоматів пачінко, на яких ніхто не грав, вони сиділи на підлозі і спостерігали за хвилями насилля, мов за футбольним матчем. Міллерів капелюх був надітий на зігнуте коліно. За спиною час від часу дрижало – один з дисплеїв зациклився на початку гри. Ліхтарі яскраво блищали. Поряд важко дихав Голден, наче біг марафон. А навколо, мов на малюнку Ієроніма Босха, рівень казино Ероса готувався до смерті.

Бунт видохся сам по собі. Чоловіки й жінки збилися у невеликі гурти. Охорона проходила між ними, погрожуючи і розганяючи тих, які здавалися завеликими і некерованими. Щось згоріло настільки швидко, що очищувачі повітря не встигли вловити сморід розталого пластику. Фонова музика у стилі бхангра змішувалася з рюмсанням і зойками розпачу. Якийсь ідіот лементував до не-копа: він, мовляв, адвокат, він, мовляв зняв усе це на відео, мовляв, хто б не був відповідальний – він матиме великі проблеми. Міллер помітив, що довкола конфронтації почав збиратися натовп. Чоловік у поліцейських обладунках послухав, покивав, а потім вистрілив адвокату в коліно. Натовп розлетівся навсібіч, окрім однієї жінки, адвокатової дружини чи подружки, яка верещала, нахилившись до нього.

А в Міллеровій голові все потроху йшло шкереберть. Він знав, що в його мозку існувало дві різні свідомості. Одна звична, добре відома. Та, що обдумувала і рахувала все, що відбувалося – коли і який наступний крок зробити, аби з’єднати крапки між станцією Феб, Церерою, Еросом і Жульєттою Мао, як розслідувати цю справу. Ця його версія сканувала натовп так, немовби оглядала місце злочину, чекала на деталі, на якісь зміни, що їх можна узяти до уваги. Підштовхувала його у правильний бік, до вирішення справи. Це була короткозора, тупа версія його, яка не могла уявити власної смерті, і вона була впевнена, в-п-е-в-н-е-н-а, що щось буде після.

Інший Міллер був інакшим. Тихішим. Можливо, сумним, але цільним. Багато років тому він читав поему «Само-смерть», і дотепер він не розумів цього терміну. Вузол в його психіці було неможливо розв’язати. Вся енергія, яку він направив на утримання всього в купі – Церери, його шлюбу, його кар’єри, його самого – тепер вивільнилась. Цього дня він застрелив більше людей, аніж за всю кар’єру копа. Він почав, лише почав усвідомлювати, що закохався в об’єкт своїх пошуків після того, як впевнився, що її втрачено. Він недвозначно бачив, що хаос, утриманню якого він присвятив усе життя, був сильніший, ширший і значно потужніший, ніж він сам колись був. Жодних компромісів, на які варт було піти, не досить. Його само-смерть розкрилася в ньому, і її чорне цвітіння не потребувало підтримки. Це було полегшення, розслаблення, довгий і повільний видих після затримки вдиху, що тривав десятиліттями.

Він зруйнований, але це не проблема, тому що він помирає.

– Агов, – почулося від Голдена, гучніше, аніж очікував Міллер.

– Га?

– Ти колись у дитинстві дивився «Міско і Маріско»?

Міллер посміхнувся:

– Дитяче шоу?

– Там ще було п’ятеро динозаврів і злий хлопець у великому рожевому капелюсі, – пояснив Джим і замугикав легку мелодію, під яку неважко було рухатись. Міллер прикрив очі і почав підспівувати. Колись у музики були слова, але тепер залишились серії високих і низьких звуків, які піднімалися і опускалися, а кожен дисонанс вирішувався наступною нотою.

– Клянуся, щось таке було, – здивувався Міллер, коли вони дійшли до кінця.

– Я любив це шоу. Останній раз, коли його дивився, то мені було вісім чи дев’ять, – вів своєї Голден, – прикольно, як такі штуки залишаються з тобою.

– Ага, – погодився детектив. Відвернувся, кашлянув і виплюнув щось червоне. – Ти як там, тримаєшся?

– Думаю, я в нормі, – відповів капітан і за мить додав: – Поки не встаю.

– Нудить?

– Щось на кшталт, ага.

– Мене теж.

– Що ж воно таке? – запитав Голден. – Тобто на біса це все потрібно? Чому вони це роблять?

Питання в лоба. Винищити Ерос, власне, винищити будь-яку станцію в Поясі було дуже просто. Будь-хто з одним роком вивчення небесної механіки за плечима міг розігнати досить велику скелю до досить високої швидкості, аби розколоти станцію навпіл.

З тими зусиллями, які прикладав «Протоґен», вони могли знищити систему постачання повітря, отруїти її або зробити все, що захотіли б. Це не було вбивство. Це не був навіть геноцид.

І потім, тут було все це обладнання для нагляду. Камери, зв’язок, датчики для повітря і води. Для цього лайна могло бути лише два пояснення. Або протоґенські виродки, які з’їхали з глузду, хочуть спостерігати за смертю людей, або…

– Вони не в курсі, – відповів Міллер.

– Що?

Він повернувся, аби глянути на Голдена. Зараз у стерна стояв перший Міллер, детектив, оптиміст, той, що хотів розібратися. Його само-смерть не боролася, бо вона, звісно, не боролася взагалі. Міллер підняв руку, мов читав лекцію новачку:

– Вони не знають, що воно таке, або не розуміють, до чого це призведе. Воно несхоже навіть на камеру тортур. За усім наглядають, еге ж? Датчики для води і повітря. Це чашка Петрі. Вони не знають, що робить ця хрінь, яка вбила Жулі. Але таким робом хочуть дізнатися.

Голден насупився:

– В них що, лабораторії нема? Місця, де ти можеш капнути цим лайном на якихось тварин абощо? Тому що в ході цього експерименту явно були допущені помилки.

– Можливо, їм потрібен справді великий зразок, – міркував Міллер, – чи це не над людьми дослід. Можливо, їм цікаво, що станеться зі станцією.

– Яка життєрадісна думка,– в’їдливо прокоментував Голден.

Жулі Мао в Міллеровій голові відкинула волосся від очей. Вона була суворою, у погляді читалися вдумливість, зацікавленість, стурбованість. Це все мало сенс. Це було схоже на одну з тих проблем небесної механіки, в якій кожен рух і поштовх здаються випадковими, аж поки не вкладаються в красиве рішення. Що було нез’ясованим – стало неминучим. Жулі йому посміхалась. Жулі була як Жулі. Якою він уявляв, такою вона й була. Міллер, що підписався під власною смертю, посміхнувся у відповідь. Вона зникла, а його розум перемкнувся на шум від машин пачінко і низького, демонічного плачу натовпу.

Ще одна група з двадцяти чоловіків, пригинаючись, мов півзахисники в американському футболі, рвонули до найманців, котрі перегороджували перехід до порту. Кулеметник поклав усіх.

Коли звуки черг затихли, Голден промовив:

– Якби в нас було достатньо людей, ми б це зробили. Всіх не переб’ють.

– А для цього в них є патрулі, – відповів детектив, – забезпечують неможливість організації достатньо масової атаки. Продовжують мішати в горщику.

– Але якби це був натовп. Тобто справді великий натовп, він би міг…

– Можливо, – погодився Міллер. Щось у його грудях хлипнуло, хоча за хвилину перед тим нічого подібно не відчувалося. Він вдихнув повільно, глибоко, і хлип стався знову. Він його відчував у глибині лівої легені.

– Ну, хоча б Наомі втекла, – не заспокоювався Голден.

– Це добре.

– Вона неймовірна. Вона ніколи не наразить на небезпеку Алекса і Амоса. Я хочу сказати, що вона серйозна. Професійна. Сильна, знаєш? Тобто вона справді-справді…

– …симпатична на додачу, – підхопив Міллер, – чудове волосся. Очі.

– Ні, це не те, що я мав на увазі, – відповів Джим.

– Ти не вважаєш її привабливою жінкою?

– Вона мій старпом. Вона… ти в курсі…

– Не обговорюється.

Голден кивнув.

– Вона ж забралася звідси?

– Майже впевнений.

Запала тиша. Один з «півзахисників» кашлянув, підвівся і покульгав назад в казино, відмічаючи свій шлях кров’ю з кульового отвору десь під ребрами. Бхангра поступилася місцем афропопу, низький, палкий голос виспівував тугу невідомою Міллерові мовою.

– Вона чекає на нас, – не вгавав Голден, – чи не думаєш ти, що вона чекає на нас?

– Майже впевнений, – відповів само-мертвий Міллер, майже не турбуючись, що це брехня.

Він довго думав, потім знову повернув обличчя до Голдена:

– Знаєш, щось мені зараз не дуже добре.

– Ага.

– Угу.

Сяючий помаранчевим знак локдауну над входом до підземки змінив колір на зелений. Міллер подався вперед, зацікавившись. Його спина стала липкою, але це, скоріш за все, був просто піт. Інші люди теж помітили зміну. Мов потоки води в цистерні, найближчі гурти перенесли увагу з найманців, що блокували дорогу до порту, на двері з полірованої сталі, що вели до підземки

Двері відкрилися, і з’явились перші зомбі. Жінки і чоловіки зі скляними очами та в’ялими м’язами шаркали з дверей.

Під час тренування на Церері Міллер бачив документалку про геморрагічну лихоманку. Їхні рухи були дуже схожі: апатичні, гнані, несамостійні. Мов скажені собаки, мозок яких вже був вражений хворобою.

– Гей, – поклав Міллер руку на Голденове плече, – гей, це сталося.

Старіший чоловік у формі медика швидкої наблизився до шаркаючих новоприбулих. Він виставив перед собою руки так, наче міг загнати їх силою волі.

Перший зомбі в гурті повернув до нього пусті очі і обблював знайомою брунатною рідиною.

– Дивись, – тепер вже Голден торсав Міллера.

– Я бачив.

– Ні, ти подивись!

Вздовж входу в казино всі знаки над виходами з метро загорілись зеленим. Двері відчинялись. Люди, рухомі надією на спасіння, рушили до них, але відсахнулись геть від мертвих чоловіків і жінок, що вийшли з дверей.

– Блюючі зомбі, – прокоментував Міллер.

– З протирадіаційних укриттів, – продовжив його думку капітан. – Ця річ, ці організми. Вони швидше ростуть при опроміненні, еге ж? Це ж тому як-її-там-звали була схиблена на освітленні і скафандрі.

– Її звали Жулі. І так. Інкубатори були потрібні саме для цього. Прямо тут, – Міллер зітхнув. Він подумав про те, що варт було б встати. – Що ж, можливо, ми й не помремо від дози радіації.

– Чому б просто не домішати це лайно до повітря?

– Анаеробне воно, пам’ятаєш? Забагато кисню його вбиває.

Покритий блювотинням медик намагався поводитись із шаркаючими зомбі, мов з пацієнтами. Наче вони все ще були людьми. Патьоки брунатної жижи були на одязі людей, на стінах. Двері метро відкрились знову, і чоловік шість прошмигнули в облитий блювотинням вагон метро. Натовп захвилювався, невпевнений, що робити: такі задачі колективний розум вирішити вже не міг.

Псевдокоп вибіг наперед і почав поливати зомбі кулями. Через вхідні та вихідні отвори вихлюпувалися серйозні шматки чорної матерії, зомбі падали. Міллер посміхнувся ще до того, як зрозумів, що в цьому смішного. Голден подивився на детектива.

– Вони не в курсі, – пояснив той, – шістки у поліцейських обладунках. Їх ніхто не рятуватиме. М’ясо для машини, як і решта нас.

Голден гмикнув, погоджуючись. Міллер кивнув, але в його голові свербіла якась думка. Церерських бойовиків у краденому спорядженні віддано на заклання. Але це не значить, що так буде з усіма. Він потягнувся вперед.

Арка, яка вела до порту, залишалася контрольованою. Найманці у строю, зброя приготована до бою. У будь-якому разі зараз вони виглядали більш зібраними, аніж попередньо. Міллер помітив чоловіка з додатковими розпізнавальними знаками на броні, він говорив у мікрофон.

Екскоп вважав, що надія вмерла. Він думав, що всі шанси вже втрачено, аж раптом ця суча надія витягла себе з могили.

– Вставай, – покликав детектив.

– Що?

– Вони відходитимуть.

– Хто?

Міллер кивнув на найманців.

– Вони в курсі. Поглянь на них. Вони не злякалися, вони не розгубилися. Вони чекали на це.

– Ти вважаєш, це означає, що вони відійдуть?

– Вони не збираються тут тусуватися. Підводься.

Неначе виконуючи власний наказ, Міллер застогнав і став на рівні. Коліна і хребет дуже боліли. Хлюпання в легенях стало серйознішим. У животі постійно і по-різному бурчало, що в інший час викликало б занепокоєння. Лише розпочавши рухатись, він зрозумів, наскільки постраждав. Шкіра його хоча ще й не боліла, але вже починала: момент між сильним опіком і пухирем, що з’явиться на попеченій шкірі. Біль буде рости, якщо він житиме.

Якщо виживе, то болітиме скрізь.

Само-смерть тягнула його назад. Почуття відпущення, полегшення, покою бриніли, як найцінніші дари, що він їх от-от втратить. Навіть коли тряский, зайнятий, машиноподібний розум продовжував скрипіти, тертися, скреготати, але рухатися вперед, м’яка, потовчена серцевина Міллерової душі підштовхувала його зупинитись, сісти і чекати, аби проблеми самі розв’язалися.

– Що ми шукаємо? – перепитав, піднявшись, Голден. Кров’яні судини в правому оці не витримали, і біла склера перетворилася на м’ясну, яскраво-червону.

Що ми шукаємо, луною повторила само-смерть.

– Вони мають відступити, – відповів Міллер на перше питання, – а ми за ними. Лиш триматимемо дистанцію, аби замикаючим не свербіло нас підстрелити.

– А всі не вирішать зробити те саме? Тобто якщо солдати відступлять, то чи не весь люд звідси побіжить до порту?

– Я думаю, так, – погодився детектив, – то ж давай спробуємо прослизнути попереду натовпу. Он поглянь.

Особливо не було на що дивитися. Майже непомітна зміна у поставі найманців, зміщення їх колективного центру маси. Міллер кашлянув. Це було болючішим, аніж мало би.

Що ми шукаємо? його само-смерть запитала знову, з завзяттям. Відповіді? Справедливості? Ще однин шанс всесвіту копнути нас у міжніжжя? Що за цією аркою такого, що може бути швидшою, чистішою, менш болісною версією цівки нашого власного пістоля?

Капітан найманців зробив звичайний крок назад і попрямував геть з поля зору. Там, де він щойно був, стояла Жулі Мао, проводжаючи його поглядом. Вона глянула на Міллера. Вона йому помахала.

– Ще рано, – відповів той.

– А коли? – голос Голдена заскочив детектива зненацька. Жулі в його голові зникла, і він повернувся в реальність.

– Вони відходять.

Він має попередити хлопця. Це просто чесність. Ти йдеш у погане місце, і найменше, що варт зробити, це розповісти йому. Міллер прочистив горло. Теж болісна процедура.

Я можу почати галюцинувати або захочу покінчити з собою. Можливо, ти муситимеш мене добити.

Голден оглянув його. Машини пачінко підсвічували зеленим і синім, шуміли у штучному захваті.

– Що? – запитав Голден.

– Нічого. Просто прихожу до тями.

Позаду закричала жива жінка. Міллер дивився, як вона намагається відштовхнути від себе зомбі, хоча вже була вкрита блювотинням. У проході головорізи тихцем відступили по коридору.

– Ходімо, – мовив Міллер і надів капелюха.

Вони рушили до проходу. Гучні голоси, зойки, низький вологий звук серйозно хворих людей. Очищувачі повітря зламалися, повіяло сильним, гострим смородом, схожим на яловичий бульйон та кислоту. Міллер відчув якийсь камінчик у взутті, але був упевнений: якщо перевірить, то побачить лише почервоніння там, де тріснула шкіра.

Ніхто в них не стріляв. Ніхто не наказував зупинитись.

У проході Міллер притулив Голдена до стіни, потім висунув голову за ріг. Чверті секунди вистачило, аби зрозуміти, що довгий широкий коридор був пустим. Найманці скінчили роботу і полишили Ерос сам на себе. Вікно відкрилося. Дорога була чиста.

Останній шанс, подумав він, маючи на увазі останній шанс на втечу та останній шанс на смерть.

– Міллере?

– Ага. Все наче чисто. Ходімо, поки до цього не додумались всі.

РОЗДІЛ 31. Голден

У Джимових кишках щось ворушилось. Він це ігнорував і не втрачав з поля зору Міллерову спину. Цибатий детектив прямував коридором до порту, зупиняючись на перехрестях, аби зазирнути за ріг у пошуках пригод. Міллер став машиною. Все, що капітан міг зробити, – це намагатися встигати.

Майже на такій самі відстані попереду йшли найманці, які охороняли вихід з казино. Коли вони рухалися – рухався і Міллер. Коли вони пригальмовували – пригальмовував і він. Вони зачищали прохід до порту, і якщо, на їхню думку, громадянин підходив занадто близько, то могли відкрити вогонь. Вони точно забили б кожного на своєму шляху. Двох, що бігли до них, вже встрелено. Обидва блювали брунатним лайном. Звідки ці бісові зомбі так раптом узялися?

– Звідки ці бісові зомбі так раптом узялися? – запитав він детектива в спину. Той знизав лівою рукою, затиснувши в правій пістоля.

– Я не думаю, що з Жулі вийшло досить цього лайна, аби заразити всю станцію, – не гальмуючи відповів колишній коп. – Як на мене, то саме вони і є ті перші зразки. Яких виростили, аби отримати досить жижи для зараження укриттів.

Виглядало ймовірним. А коли контрольована частина експерименту пішла не так, то їх просто виштовхнули до населення. Коли люди оговтаються, половина вже буде заражена. Тож це просто питання часу.

Вони зробили хвилинну зупинку, поки капітан головорізів за сотню метрів попереду щось казав у тангенту. Голден хапав ротом повітря і намагався віддихатися, та Міллер знову почав рухатися. Джим простягнув руку і вхопив детектива за пояс, дозволивши тягнути себе далі. Звідки у худого белтера такі запаси енергії?

Детектив зупинився. Його обличчя нічого не виражало.

– Вони сперечаються, – поділився він спостереженнями.

– Що?

– Керівник групи і один з рядових. Сперечаються про щось, – деталізував Джо.

– І що? – запитав Голден, виплюнувши щось вогке на долоню. Витер руку об задню частину штанів, не перевіривши навіть, чи часом то була не кров. Будь-ласка, аби тільки не кров.

Міллер знову знизав рукою.

– Я думаю, там не всі в одній команді.

Головорізи повернули в інший коридор, а за ними і Міллер, продовжуючи волочити за собою Голдена. Це вже були зовнішні рівні зі складами, судоремонтними майстернями та сховищами припасів. Ці стіни і в кращі часи не бачили багато пішоходів, але тепер кроки відлунювали, мов у мавзолеї. Попереду солдати знову повернули, і перш ніж Міллер з Голденом досягли потрібного перехрестя, побачили самотню фігуру за п’ятнадцять метрів попереду.

Не схоже було, що та людина озброєна, тож Міллер пішов уперед обережно, нетерпляче відчепивши руку Голдена від свого пояса. Звільнившись, Міллер підняв ліву руку в типовому для поліцейських жесті:

– Сер, це небезпечне місце для прогулянок.

Чоловік похитуючись почав рухатись до них. Він був зодягнутий для вечірки – дешевий смокінг, сорочка з рюшами і червоний, з іскрами, метелик. Взутий був лише в одну блискучу чорну туфлю, на іншій нозі, крім червоної шкарпетки, нічого не було. З кутика рота стікала брунатна рідина і капала на білу сорочку.

– Холєра, – мовив Міллер і підняв пістоля.

Голден схопив його за руку і опустив її:

– У цьому немає його провини, – вид постраждалого і зараженого чоловіка пік йому очі, – він невинний.

– Він наближається.

– То ходімо швидше. І якщо ти застрелиш когось без мого дозволу, то на мій корабель не ступиш. Зрозумів?

– Вір мені, – озвався нарешті Міллер, – смерть – це найкраще, що може статися з цим хлопцем сьогодні. Ти не робиш йому послуги.

– Не тобі це вирішувати, – відповів Джим голосом по-справжньому злим.

Міллер почав відповідати, та Голден підняв руку і обірвав його:

– Хочеш на «Росі»? Тоді я бос. Без питань і без лайна.

Міллерова осмішка повернулась на посмішку:

– Так, сер. Де поділися наші найманці? – він подивився на коридор.

Міллер махнув головою і рушив своєю рівномірною, схожою на машину, ходою. Голден не глянув назад, але міг чути, що чоловік, якого Міллер майже застрелив, ще довго плакав. Аби заглушити цей звук, який, ймовірно, існував лише в його уяві, бо вони з того часу зробили декілька поворотів, він почав мугикати тему з «Міско і Маріско» знову.

Мама Еліс, яка залишалася з ним удома, коли він був ще маленьким, завжди приносила йому щось перекусити, поки він дивився. Потім сідала поряд, клала йому на голову руку і куйовдила волосся. З динозаврового фіґлярства вона реготала чи не гучніше за нього. Якось на Ґеловін вона зробила йому великого рожевого капелюха, аби він міг стати злим графом Мунго. Чому той хлопець завжди намагався захопити динозаврів у будь-який спосіб? Цього він ніколи не міг зрозуміти. Можливо, йому просто подобалися динозаври. Одного разу він використав зменшувальний промінь і…

Голден врізався в Міллерову спину. Детектив раптом зупинився, а тоді швидко рвонув до стіни коридору і присів, аби триматися в тіні. Голден повторив за ним. Метрів за тридцять попереду значно зросла в кількості група найманців розбилась на дві частини.

– Еге, – сказав Міллер, – справді кепський день випав сьогодні значно більшій кількості людей.

Джим кивнув і витер щось вологе з обличчя. Це була кров. Навряд чи він вдарився об Міллерову спину настільки сильно, аби розквасити носа, але щось йому здавалося, що кров сама не перестане. Слизові оболонки стали дуже вразливими. Хіба це не симптоми радіаційного опіку? Поки вони спостерігали за подіями в коридорі, він відірвав дві пасмужки зі своєї сорочки, скрутив тряпчані тампони і засунув їх в ніздрі.

Там було дві групи, і схоже, що вони гаряче сперечалися. Зазвичай все могло закінчитися мирно. Голдена не турбувало соціальне життя найманців, але саме цих була майже сотня, з важким озброєнням, і вони блокували коридор, який вів до корабля. Варто було подивитися.

– Я вважаю, що нікого з «Протоґену» не залишилось, – Міллер тихцем вказав на одну групу, – хлопці праворуч не схожі на домашню команду.

Голден подивився і кивнув. Ці виглядали професійними вояками. Броня прилаштована правильно. Іншу, більшу групу складали псевдокопи у поліцейському спорядженні, і лише декілька бандитів у бойових обладунках.

– Хочеш вгадати, про що вони сперечаються? – запитав Джо.

– Агов, можемо ми полетіти з вами? – Голден перекривляв церерську говірку. – Е-е ні. Ви тут потрібні, хлопці. Е… приглядати за подіями, які, ми обіцяємо, будуть абсолютно безпечними і жодним чином не перетворять вас на блюючих зомбі.

Міллер посміхнувся у відповідь, а тоді коридор вибухнув чергами пострілів. Обидві сторони дискусії стріляли з автоматів на короткій дистанції. Шум стояв оглушливий. Люди кричали і розліталися на шматки, зрошуючи коридор та одне одного кров’ю і частинами тіл. Голден припав до підлоги, але спостереження не полишив.

По тому вцілілі з обох груп відстрілюючись почали розбігатися у протилежних напрямках. Коридори і перехрестя були вкриті тілами. Міллер прикинув, що в перші секунди бою загинуло більше двадцяти чоловік. Групи віддалялися, і постріли стихали разом з тим.

Посередині перехрестя одне тіло раптом ворухнулось і підняло голову. Ще до того як поранений зміг звестися на рівні, на його лицьовому щитку утворилася дірка від кулі і він повільно і вже безповоротно осів на підлогу.

– Де твій корабель? – запитав детектив.

– Ліфт в кінці цього коридору.

Міллер сплюнув щось, що нагадувало кров:

– І на перетині цього коридору тепер зона бойових дій, яку прострілюють наскрізь обидві сторони. Можна спробувати просто перебігти через нього.

– А інший варіант є?

Міллер подивився на свій термінал:

– Дедлайн, встановлений Наомі, минув 53 хвилини тому. Скільки ще часу ти хочеш розтринькати?

– Ну слухай, в мене зажди з математикою було не все гаразд, – відповів Голден, – але клянуся, там не менш 40 чоловіків з обох боків коридору, в якому добрих три з половиною метри ширини. А це означає, що ми даємо вісьмом десяткам стрільців триметровий шанс всадити в нас кулю. Навіть сліпа удача означає, в нас поцілять дуже багато разів, і потім ми помремо. Давай подумаємо про план Б.

І як знак оклику, на перехресті прозвучав ще один залп, що виривав шматки з гумової ізоляції стін і з тіл на підлозі.

– Вони далі відходять, – продовжив Міллер, – це стріляли з чималої дистанції. Їй-бо, ми можемо просто перечекати. Ну, якщо можемо.

Шмаття, що Голден напхав собі в носа, не зупинило кровотечу, лише притримало кров. Він відчував, як вона повільно стікає по горлу, його нудило. Міллер був правий, вони дійшли межі.

– Бляха-муха, як же хочеться мати можливість подзвонити і хоча б дізнатися, чи Наомі ще на місці, – пробурчав Голден, дивлячись на мигтіння напису «Мережа недоступна» на ручному терміналі.

– Ш-ш-ш… – прошепотів Міллер, приклавши пальця до губ. Він вказав назад, у той коридор, звідки вони прийшли, і тепер Голден почув важкі кроки.

– Гості запізнились на вечірку, – прокоментував детектив, і Джим кивнув у відповідь. Обидва розвернулися і націлили зброю в напрямку кроків.

Група з чотирьох осіб у поліцейських обладунках підійшла до рогу. Зброю вони так і не дістали, а двоє ще й шоломи зняли.

Мабуть, про бойові сутички вони не чули. Голден чекав, що Міллер стрілятиме, а коли цього не сталося, глянув на нього. Міллер теж подивився на Голдена.

– Щось я легко вдягнувся, – майже вибачаючись, сказав детектив. Голдену знадобилося пів секунди, аби зрозуміти, що він мав на увазі. Капітан дозволив першим відкрити вогонь. Він прицілився в одного з тих, хто був без шолома, і вистрілив йому в обличчя. Переніс вогонь на всю групу і натискав на гачок, допоки затвор не відкинувся, демонструючи пустий магазин. Міллер почав через секунду після Джима і теж вистріляв усі патрони.

Коли все закінчилося, усі четверо бандитів лежали донизу обличчям. Голден нарешті зробив довгий видих і сів на підлогу.

Міллер підійшов до вбитих і побуцав кожного ногою, перезаряджаючи магазин. Голден свій перезаряджати не став. Зі стріляниною він покінчив. Сунув порожнього пістоля в кишеню і приєднався до копа у відставці. Нахилився і почав розстібати найменш пошкоджену броню. Міллер здивовано підняв брови, але допомагати не став.

– Ми проскочимо, – пояснив дії Голден, ковтаючи блювотно-кров’яний присмак в горлі. Вивільнив передню і задню частини броні. – Але якщо вдягнемо ці штуки, то вони можуть знадобитися.

– Може бути, – кивком погодився Міллер, опустився поряд і став розстібати наступні обладунки.

Джим вдягнув броню мерця, що є сил намагаючись вірити, буцімто рожевий патьок на спинній пластині абсолютно не схожий на мізки. Копирсатися в застібках було важко. Пальці оніміли і були мов чужі. Він узяв було захист для стегон, але випустив з рук. Краще вже бігти швидше. Міллер вже справився зі своїм і тепер припасовував непошкоджений шолом. Джо узяв і собі, цілий, лише з однією вм’ятиною; начепив на голову. На дотик він був жирним всередині, і землянин зрадів, що наразі не відчував запахи. Попередній власник, на його думку, не часто приймав душ.

Міллер мацав збоку шолому, поки не увімкнув радіо. Із вбудованих динаміків пролунали його слова:

– Агов, ми виходимо в коридор! Не стріляйте. Ми йдемо на підсилення.

Затуливши пальцем мікрофон, він повернувся до капітана і сказав:

– Ну, мо, хоч одна зі сторін не стрілятиме.

Вони відійшли метрів на десять від перехрестя. Голден дорахував до трьох і тоді рвонув що є сил. Це вийшло до огидного повільно, ноги – мов залиті свинцем. Наче він біг у басейні з водою. Наче це був нічний кошмар. Міллер тупотів підошвами по бетону прямо за ним, дихаючи рвано, з задишкою.

Далі він чув тільки постріли. Він не міг сказати, чи спрацював Міллерів план. Не міг сказати, з якого боку летіли кулі. Гриміло безупину, оглушливо, варт було йому вискочити на перехрестя. За три метри від мети він зіщулився і стрибнув уперед. У легкій гравітації Ероса він практично летів. Наприкінці траєкторії його наздогнав рій куль, влучив над ребрами і швиргонув його об стіну коридору, ледь не зламавши спину. Він проповз решту шляху під кулями, що продовжували молотити по ногах; одна з них поцілила в литку.

Міллер пролетів над ним і гепнувся лантухом на півметра далі. Голден підповз збоку:

– Ще живий?

– Спіймав кулю. Рука зламана. Продовжуємо рухатися, – Міллер кивнув з видихом.

Голден здерся на ноги, хоча права була мов у вогні – м’язи у литці стислися, зупиняючи кров. Він підняв Міллера, навалився на нього, і вдвох вони почовгали до ліфта. Міллерова ліва рука метелялась вільно, наче в ній не було кістки, по зап’ятку стікала кров.

Голден вдарив по кнопці виклику ліфта, і вони з Міллером оперлись один на одного, поки той наближався. Він почав мугикати мелодію з «Міско і Маріско» собі під носа, і за пару секунд її підхопив і Міллер. У ліфті він натис кнопку причалу «Росінанта», очікуючи, що ліфт зупиниться навпроти сірих дверей повітряного шлюзу, за яким не буде корабля. Такий фінальний дозвіл лягти на підлогу і померти. Він чекав тієї миті, коли його зусилля закінчаться. Це буде дивний сюрприз, якщо він ще буде здатен дивуватись. Міллер відлип від нього і з’їхав мішком на підлогу, залишаючи на сяючому металі кривавий слід. Заплющив очі. Він міг просто заснути. Голден спостерігав, як груди детектива піднімалися і опускалися у рваному, болісному диханні, що ставало більш плавним і рівним.

Голден заздрив йому, але він мав побачити двері шлюзу перед тим, як ляже теж. Він навіть дещо розлютився на ліфт за те, що той повз так повільно.

Зупинка. Двері прочинилися з приємним дзвоном.

У шлюзі стояв Амос із двома штурмовими гвинтівками, і два пояси магазинів до них звисали з його плечей.

Він огледів Голдена з голови до ніг, потім перевів погляд на Міллера, потім знову на Джима.

– Йсусе, кеп. Ви виглядаєте як лайно.

РОЗДІЛ 32. Міллер

Міллерова свідомість перескладалась повільно і з декількома фальстартами. У снах він збирав пазл, фрагменти змінювали форму, і щоразу коли залишалося допасувати останню деталь – сон починався спочатку. Перші усвідомлені почуття: легка ломота в спині, важкість в руках і ногах, потім нудота. Чим ближче він підходив до свідомості, тим більше він це відтягував. Уявний палець намагався вставити пазл – і за мить до повного завершення його очі розплющилися.

Він не міг поворухнути головою. Щось було в його шиї: товстий пук чорних трубочок, які виходили з нього і зникали за межами зору. Намагався підняти руки, аби відштовхнути вампіричну мару, що в нього вторглася, але не зміг.

Воно мене дістало, міркував він, тремтячи від страху. Я заражений.

Жінка виникла зліва. На подив, це була не Жулі. Темно-коричнева шкіра, темні очі з натяками на епікантус. Вона посміхалася до нього. Чорне волосся звисало донизу довкруж обличчя.

Донизу. Тут був низ. Тут була гравітація. Вони були під прискоренням. Невідомо, чому це здавалося дуже важливим.

– Привіт, детективе, – привіталася Наомі, – з поверненням.

Де я? він намагався сказати. Горло було твердим. Напхане, мов метро людьми в годину пік.

– Не намагайся вставати, говорити абощо. Ви були у відключці тридцять шість годин. Добрі новини полягають у тому, що в нас лазарет з експертною системою військового класу і аптекою на п’ятнадцять марсіанських вояків. На тебе й капітана ми перевели з половину припасів.

Капітана. Голдена. Це правильно. Вони були в бою. Там був коридор і люди, які стріляли. І хтось там хворів. Він пам’ятає жінку, вкриту брунатним блювотинням, з бездумними очима, але він не був впевнений, чи не було це частиною нічних жахіть.

Наомі продовжувала говорити. Щось про повну заміну плазми і ураження клітин. Він спробував підняти руку і доторкнутися до неї, але прив’язь не дозволила. Ломота в спині виявилась нирками, і йому стало цікаво, що саме відфільтрувалось з його крові. Міллер закрив очі і заснув ще до того, як вирішив, що треба відпочити.

Цього разу сни його не турбували. Він проснувся від того, що щось глибоко в горлі ворухнулось, торкнулося гортані і відступило. Не відкриваючи очей, він повернувся на бік, кашлянув, виблював і повернувся назад.

Наступного разу при пробудженні він вже дихав сам. Горло лишалося подразненим і боліло, але руки вже не були прив’язаними. Дренажні трубки виходили з його живота та з боку, а з пенісу стирчав катетер затовшки з олівець. Особливо нічого не турбувало, тож він вирішив, що все ще під дією наркотиків. Одяг зник, його добропристойність прикривали лише тоненький бавовняний халат і гіпс на лівій руці, що робив її твердою і неповороткою. Хтось поклав його капелюха на сусідню койку.

Лазарет, як він тепер міг бачити, виглядав, мов лікарняна палата в дорожезному телесеріалі. Це не був госпіталь: це була матово-чорно-срібляста ідея того, яким госпіталь мав би бути. Монітори звисали, підтримувані в повітрі складною арматурою, доповідаючи про його кров’яний тиск, концентрацію нуклеїнової кислоти, насиченість крові киснем, водяний обмін. Крім того, було дві окремі цифри відліку. Одна – скільки залишилось до наступного раунду аутофагії, інша – скільки до введення наступних знеболювальних. Через прохід на сусідніх моніторах світилася Голденова статистика, більш-менш така сама.

Голден виглядав мов привид. Його шкіра була блідою, а склера червоною, з сотнями маленьких крововиливів. Обличчя припухло від стероїдів.

– Агов, – звернувся до нього Міллер.

Голден підняв руку і обережно помахав.

– Нам вдалося, – детективів голос звучав так, мов його протягнули алеєю за щиколотки.

– Ага, – погодився Джим.

– Це було жестяково.

– Так.

Міллер кивнув. Це забрало всі сили, які в нього були. Він знову ліг і лежав якщо не уві сні, то щонайменше без тями. Перш ніж провалитися в забуття, він посміхнувся. У нього вийшло. Він був на Голденовому судні. І вони йшли на пошуки того, що залишила для них по собі Жулі.

Його розбудили голоси.

– Ну тоді може не варто.

Це казала жінка. Наомі. Частково Міллер сердився на неї за те, що потурбувала, але в її голосі було щось, не злість і не страх, але щось подібне. Йому стало цікаво. Він не поворухнувся, не відключився. Він слухав.

– Мені треба, – мовив капітан. Голос звучав хрипко, мов у того, кому треба прокашлятись, – те, що сталося на Еросі… Це змусило мене переглянути багато речей. Я дещо стримував.

– Капітане…

– Ні, вислухай мене. Коли я був там і думав, що мені залишилось півгодини під звуки автоматів пачінко, а потім смерть, це й сталося, я зрозумів, про що жалкую. Розумієш? Я відчував, що мені не ставало духу на багацько речей, які хотів зробити. Тепер я знаю. Я не можу просто ігнорувати це. Я не можу робити вигляд, що цього не було.

– Капітане, – повторила Наомі, і попередження в її голосі зробилося сильнішим.

Не кажи це, йолопе, подумав Міллер.

– Я закохався в тебе, Наомі, – зізнався Голден.

Пауза була не довшою, аніж удар серця.

– Ні, сер, ви ні.

– Я так. Я знаю, що ти думаєш. Я пройшов крізь травматичний досвід і все, що я роблю, треба для підтвердження життя, створення зв’язків або щось типу цього. Але ти маєш повірити в те, що я відчув. Коли я був там, то розумів, що найбільше у світі я хочу повернутися до тебе.

– Капітане, скільки ми разом служимо?

– Що? Я точно не впевнений.

– Ну приблизно?

– Вісім з половиною рейсів, це майже п’ять років, – зам’явся Джим.

– Хай будеʹ. І за цей час зі скількома ви ділили койку?

– Це важливо?

– Трохи є.

– З декількома.

– Більш ніж тузень?

– Ні, – відповів капітан непевним голосом.

– Хай буде десяток.

– Добре, але це не інше. Я кажу не про невеличкий роман на борту, аби згаяти час. З тих пір...

Міллер уявив як жінка підняла руку або взяла Голденову, або просто подивилася на нього. Щось мало зупинити потік слів.

– А ви знаєте, коли я в вас закохалася, сер?

Туга. Ось що таке було в її голосі. Туга, розчарування, жалість.

– Коли… коли ти…

– Я скажу з точністю до дня, – мовила жінка, – був сьомий тиждень першого рейсу. Мені все ще припікало від того, що якийсь землянин узявся десь з екліптики і перехопив мою посаду. Ми ще тоді в покер грали в машинному. Ви, я, тих двоє хлопців-інженерів з Місяця і Камала Траск. Пам’ятаєте Траск?

– Вона була техніком-зв’язкіцем, тою що…

– Статурою мов холодильник? Обличчя як у щеняти бульдога?

– Я її пам’ятаю.

– Вона закохалася в вас найсильніше. Увесь рейс по ночам плакала. Вона тоді не грала, бо покером не цікавилась. Вона хотіла дихати вашим повітрям, і всі ці знали. Навіть ви. Я всю ніч спостерігала за вами і ви ніяк на неї не велися. Ви ніколи не давали їй навіть натяку на те, що вона може бути з вами. Та ви ставилися до неї з повагою. Це вперше тоді я подумала, що ви можете бути пристойним старпомом, і вперше я захотіла стати дівчиною у вашій койці після зміни.

– Це через Траск?

– Так, і через те, що у вас чудова дупа, сер. Я хотіла сказати, що ми літали разом більше чотирьох років, і я б пішла з вами у будь-який день, вам просто треба було запропонувати.

– Я не знав, – придушеним голосом відповів Джим.

– А ви й не питали. Ваші очі зажди були деінде. З усією повагою, я вважала, що белтерські жінки вам неприємні. Аж поки «Кент»… поки нас п’ятеро не залишилось. Я помічала, що ви і на мене поглядаєте. Я чітко розуміла, що ці погляди означають, тому що я була з іншого боку таких поглядів останні чотири роки. Вашу увагу я привернула лише тоді, коли залишилась єдиною жінкою на борту. А цього мені не досить.

– Я не знав…

– Так, сер, ви не знали. Ось моя точка зору. Я спостерігала, як ви спокусили багатьох жінок, і я знаю, як ви це робили. Ви фіксуєтесь на ній, ви збуджуєтесь від неї. Тоді починаєте переконувати себе, що між вами існує якийсь особливий зв’язок, і коли ви самі це вірите – вона теж в це увірує. Тоді ви разом спите недовго, зв’язок трохи пригасає. Один з вас каже щось на кшталт професійні або прийнятні кордони, або починає турбуватися, а що ж подумає команда – і все зникає. По тому вони залишаються спокійними, як і ви. Всі вони. Ви так все вправно провертаєте, що їм навіть на думку не спадає вас ненавидіти.

– Це неправда.

– Це вона. І поки ви не розібралися в тому, що не потрібно кохати всіх, з ким ви хочете переспати, я ніколи не зрозумію, чи ви кохаєте мене, чи просто хочете переспати. І я не спатиму з вами, поки ви самі не зрозумієте, що є що. Скоріш за все це не любов.

– Я просто…

– Якщо ви бажаєте переспати зі мною, – продовжила Наомі, – будьте чесним, з поваги до мене. Добре?

Міллер закашлявся. Він не хотів, навіть не був готовий. Його живіт стиснуло, горло заціпило, і він зайшовся глибоким вологим кашлем. І не міг зупинитись. Він сів, і аж сльози виступили від зусилля.

Голден лежав горілиць. Наомі сиділа на сусідньому ліжку, посміхаючись, наче тут не було чого підслуховувати. Капітанові монітори показали підвищене серцебиття та тиск. Міллеру доводилося лише сподіватися, що нещасний йолоп не мав зараз ерекції зі вставленим катетером.

– Агов, детективе, – сказала старпом, – як ся маєте?

– Бувало й гірше, – відповів той. І додав: – Ні, не бувало. Але я в порядку. Наскільки я був важким?

– Ви обидва були мертві, – відповіла Наомі. – Серйозно, ми воювали з системою сортування декілька разів. Експертна система наполягає на розміщенні вас у хоспісі і продовжує тримати під морфіном.

Вона вимовила це грайливо, але він їй вірив. Він спробував сісти. Тіло було важезним, але незрозуміло, від чого саме – від слабкості чи від прискорення судна. Голден мовчав, стиснувши щелепи. Міллер робив вигляд, що не помічає.

– Які перспективи?

– Вам обом щомісяця треба буде перевірятися на рак до кінця життя. У капітана імплантована щитовидка, бо стара серйозно підсмажилася. Нам довелося вкоротити вам майже півметра тонкого кишківника, який ніяк не хотів зупиняти кровотечу. Ви отримали чимало синців, і якщо захочете дітей, то бажано б мати для цього щось у банку сперми, тому що всі ваші солдатики тепер мають по дві голови.

Міллер посміхнувся. Його монітор тривожно блимнув, але потім заспокоївся.

– Ви говорите мов справжній медик.

– Аж ніяк. Я інженер. Але читаю роздруківки щодня, тож набралася слів. Хотіла б я, аби тут був Шед, – вперше сказала вона похмуро.

Шеда вже згадували вдруге. Тут якась історія, але Міллер дозволив їй затихнути.

– Волосся випаде? – запитав він.

– Можливо. Система вас по вуха накачала хімією, аби цього не сталося, але якщо фолікули померли – то вони померли.

– Що ж, в мене хоч капелюх залишився. Як там Ерос?

Наомі облишила легкий тон.

– Мертвий, – відповів Голден з ліжка і повернувся, аби подивитися на Міллера. – Я думаю, ми були останніми, хто відлетів звідти. Станція не відповідає на виклики, а всі автоматичні системи в режимі карантинного локдауну.

– Рятувальні кораблі? – запитав детектив і закашлявся. Горло все ще боліло.

– Їх не буде, – сказала старпом, – там півтори мільйони душ. Ні в кого нема ресурсів на таку рятувальну операцію.

– Крім того, – додав Голден, – там ще й війна.

***

Світло приглушили по всьому судну. Міллер лежав у ліжку. Експертні системи перейшли в лікуванні до наступної фази, і наступні три години його стан змінювався від гострої лихоманки до холоду, аж щелепи стукотіли. Зуби і нігті на руках і ногах свербіли. Спати не виходило, тож він лежав у темряві і намагався зібрати себе до купи.

Він міркував про те, які виводи колишні партнери могли зробити з його поведінки на Еросі. Гейвлок, Масс. Намагався уявити їх на своєму місці. Він убивав людей і вбивав їх холоднокровно. Ерос був місцем смерті, і коли люди, які мають захищати закон, бажають твоєї смерті, то закон більше не варто застосовувати. До того ж, декілька мертвих довбнів були тими, хто вбив Жулі.

Отже, вбивство на ґрунті помсти. Він справді дійшов до вбивства через помсту? Це була гірка правда. Спробував уявити, як Жулі сидить біля нього – так, як Наомі біля Голдена. Вона неначе чекала запрошення. Жулі Мао, яку він направду ніколи не знав. Вона підняла руку, вітаючись.

А як щодо нас, запитав він, поглянувши в її темні, нереальні очі. Я кохаю тебе чи так сильно хочу кохати, що не бачу різниці?

– Гей, Міллере, – сказав Голден, і Жулі зникла, – ти не спиш?

– Еге. Не можу заснути.

– Я теж.

Вони мовчали мить, аж тут загуділа експертна система. Під гіпсом у детектива почала свербіти рука – тканини відновлювалися під час чергового раунду пришвидшеної регенерації.

– Ти в порядку? – перепитав Міллер.

– Чом би й ні?

– Ти вбив того хлопця. На станції. Встрелив. Ну тобто я знаю, що ти і раніше стріляв в людей. В готелі. Але наприкінці ти насправді вистрілив комусь в обличчя.

– Ага, вистрілив.

– Тобі норм з цим?

– Звісно, – швидше аніж потрібно відповів Джим.

Загуділи очищувачі повітря, і манжета вимірювача кров’яного тиску, мов долонею, стисла йому здорову руку. Голден мовчав, але, скосивши погляд, Міллер помітив підвищений тиск і підвищену мозкову активність.

– Вони нам завжди давали вихідні, – незрозуміло до чого сказав Міллер.

– Що?

– Коли ми в когось стріляли. Неважливо, на смерть чи ні, вони завжди давали нам лікарняний. Зброю ми здавали. Йшли на бесіду з мозкоправом.

– Бюрократи.

– Вони мали рацію, – не погодився Міллер, – постріли в людину щось з тобою роблять. Вбивство людини… це навіть гірше.

Неважливо, чи вони чекали на постріл, чи в них не було вибору. Різниця невелика. Але це не полишали просто так.

– Схоже, ти через подібне проходив.

– Можливо. Слухай. Пам’ятаєш, я там дещо казав про те, як ти вбив когось? Типу залишити його живим це не робило йому доброї послуги? Я прошу вибачення, що так сталося.

– Ти вважаєш, що був неправий?

– Ні, не був. Але мені шкода.

– Добре.

– Йсусе! Слухайно-но, я сказав, що це добре, що воно тебе турбує. Це добре, що ти не можеш перестати це бачити чи чути. Це та штука, що переслідує тебе? Так воно всьо і має бути.

Голден мовчав, потім сірим як бетон голосом сказав:

– Знаєш, я і раніше вбивав людей. Але вони були відмітками на радарі. Я…

– Це не те саме, еге ж?

– Так, це не те саме, – погодився Джим. – Воно минеться?

Не завжди, подумав Міллер. І сказав:

– Ні. Не мине, якщо в тебе є душа.

– Окей. Дякую.

– І ще дещо.

– Так?

– Я знаю, що це не моя справа, але я на твоєму місці не дозволив би їй себе відштовхнути. Тож ти не розумієш ні сексу, ні кохання, ні жінок. Просто хочу сказати, що ти народився з пуцлем в штанях. А ця дівчина? Наомі? Схоже, що вона варта, аби ти доклав трохи зусилль. Розумієш?

– Ага, – відповів Голден. – Ми можемо про це ніколи не говорити більше?

– Звісно.

Корабель хруснув, і вектор гравітації змінився на градус праворуч. Корекція курсу. Нічого цікавого. Міллер закрив очі і спробував примусити себе заснути. Його мізки були забиті мерцями, Жулі, коханням та сексом. Голден щось сказав про важливість війни, але важко було зібрати все до купи. Воно продовжувало змінюватися. Детектив зітхнув, переніс невдало вагу тіла, заблокувавши одну з дренажних трубок, і пересунувся назад, аби зупинити сигнал тривоги.

Коли манжета вимірювача тиску запрацювала знову, виявилось, що це Жулі його тримає, нахилившись так близько, що торкалась губами вух. Очі були відкриті, його розум отримував два зображення – і уявної дівчини, і моніторів, які б вона затуляла, якби справді була тут.

Я теж тебе кохаю, мовила вона, і я турбуватимусь про тебе.

Він посміхнувся, спостерігаючи, як змінюються показники його серцебиття.

РОЗДІЛ 33: Голден

Поки Голден і Міллер вже більше п’яти днів вилежувались у лазареті, сонячна система навколо них кипіла. У новинах про вимирання Ероса від масивного екологічного колапсу вказували різні джерела напасті – це і скорочення постачання через бойові дії, і прихована атака Марса, і аварія у таємній белтерській лабораторії, що виробляла біологічну зброю. Аналітики з внутрішніх планет розповідали, що АЗП й терористи типу них нарешті показали, наскільки небезпечними вони можуть бути для безневинних цивільних. Пояс звинувачував Марс або технічну команду Ероса, або АЗП за те, що не зупинили це.

Потім група марсіянських фрегатів заблокувала Паллас, бунт на Ґанімеді завершився шістнадцятьма вбитими, а нова влада Церери заявила, що всі судна марсіянської приписки, пришвартовані на станції, будуть конфісковані. Постійні погрози і звинувачення були звичним бекграундом шуму барабанів війни. Ерос став трагедією і злочином, але він вже добіг кінця, тоді як нова небезпека виникала в кожному закутку освоєного людиною космосу.

Голден вимкнув новини, пововтузився у своєму ліжку і спробував розбудити Міллера поглядом. Це не спрацювало. Велика доза опромінення не змогла дати йому суперсилу. Міллер почав хропіти.

Капітан сів, перевіряючи рівень гравітації. Менше чверті від норми. Алекс не поспішав. Наомі давала йому з Міллером час очуняти до того, як вони прибудуть до таємного астероїда Жулі.

Холєра.

Наомі.

Останні декілька її візитів до лазарету були якимись незграбними. Хоч вона ні разу не піднімала тему його невдалого романтичного поруху, проте тепер він відчував між ними бар’єр, і це бентежило. Тепер щоразу коли вона виходила з кімнати, Міллер відводив від нього погляд і глибоко зітхав, що робило ситуацію ще гіршою.

Але він не міг уникати її вічно, неважливо, наскільки виглядав при цьому ідіотом. Спустив ноги з ліжка і торкнувся палуби. Ноги були слабкими, але не гумовими. Підошвам було боляче, але трохи не так, як майже всьому тілу. Він вирівнявся, тримаючись за ліжко, тестуючи рівновагу. Його хилитало, та він тримався вертикально. Зробив два кроки – перевірив, чи може ходити в слабкій гравітації. Крапельниця натяглася. Він був прив’язаний лише до одного мішка з чимось слабко-блакитним. Наомі пояснила, наскільки близько він був від смерті, тож навіть не маючи жодної здогадки, він розумів, що в мішку має бути щось важливе. Він зняв ємність з гачка на стіні і тримав у лівій руці. Кімната пахла антисептиком та діареєю. Він був радий, що покинув приміщення.

– Ти куди? – запитав Міллер в’ялим голосом.

– Геть, – Голден на мить згадав свої п’ятнадцять років.

– Гаразд, – відповів детектив і повернувся на бік.

Люк лазарету знаходився за чотири метри від центрального трапу; Голден повільно й акуратно човгав паперовими капцями, а вкрита тканиною підлога поглинала звук, роблячи його тихим, мов шепіт. Трап його переміг. Хоча місток був лише палубою вище, триметровий підйом дорівнював тисячаметровому. Джим натиснув кнопку ліфту, за декілька секунд люк у підлозі ковзнув убік і з шумом електродвигуна з’явився ліфт. Голден намагався застрибнути, але вийшло щось на зразок уповільненого падіння, яке закінчилося хапанням за драбину і заповзанням колінами на платформу. Він зупинив ліфт, змусив себе підвестися, запустив ліфт знову і поїхав на палубу вище, тримаючись – він сподівався – не побитим бідакою, а як належить капітану.

– Йсусе, капітане. Ви все ще схожі на лайно, – сказав механік, коли ліфт зупинився. Амос розвалився поперек двох крісел на посту сенсорів і жував щось схоже на шмат шкіри.

– Ти це вже казав.

– Бо це ще правда.

– Амосе, чи в тебе нема роботи? – запитала Наомі. Вона сиділа на комп’ютерному посту, спостерігаючи за якимись спалахами на екрані. Коли Голден з’явився на палубі, вона навіть очей не підвела. Це був поганий знак.

– Нема. Найменш клопітке судно з усіх, на яких я працював, бос. Воно не ламається, воно не протікає, навіть не підстукує ніде – тобто не тре нічого підкручувати, – відповів здоровань, та досмоктуючи залишки їжі, облизав губи.

– Там завжди є що цуркувати, – мовила старпом і натиснула щось на екрані перед собою.

Амос подивився на неї, потім на капітана, і потім знову на старпома.

– Ой, я згадав. Мені б краще до машини і перевірити ту… штуку. Треба глянути, – мовив механік і став на ноги. – Пробачте, кеп.

Він прослизнув повз Голдена, застрибнув на ліфт і поїхав до корми. Палубний люк за ним зачинився.

– Привіт, – Голден мовив до Наомі, коли Амос пішов.

– Привіт, – відповіла Наомі не обертаючись.

Теж недобре. Коли вона відіслала геть Амоса, то Джиму здалося, що вона хоче поговорити. Але геть не схоже. Голден зітхнув і прочовгав до сусіднього з нею крісла. Упав в нього – ноги гуділи, наче він пробіг кілометр, а не пройшов менше двадцяти кроків. Наомі струснула головою так, аби волосся спустилося і приховало її обличчя. Він волів би прибрати його назад, але побоювався, що жінка зацідить йому ліктем в якомусь прийомі белтерського кунг-фу.

– Слухай, Наомі, – почав було він, але вона ігнорувала його, натискаючи якісь кнопки на панелі. Джим зупинився, коли на екрані перед нею з’явився Фред.

– Це Фред? – вичавив він, тому що більш ідіотської фрази було придумати складно.

– Ти маєш це побачити. Отримано з Тихо пару годин тому по вузькому променю після того, як я надіслала їм нову інформацію по нашому статусу.

Вона натиснула кнопку «відтворити», і Фредове обличчя ожило:

– Наомі, чув, у вас було гаряче. Етер повен теревень про вимкнення станції і можливість ядерного вибуху. Ніхто не має уявлення, що до цього призвело. Тримай нас в курсі. Тим часом ми змогли хакнути дані з «Доннаджера», переважно електромагнітні характеристики. Ми спробували пошукати приховані повідомлення, але мої найрозумніші хлопці нічого не можуть знайти. Я відправляю дані тобі. Повідом, якщо щось знайдеш. Тихо закінчив.

Екран став пустим.

– Як виглядають ці дані? – запитав Джим.

– Так, як нам розповіли. Електромагнітна сенсорна інформація з «Доннаджера» під час переслідування шісткою кораблів і власне бій. Я розгребла сирі дані, намагаючись побачити щось приховане, але хоч лусни, нічого не можу знайти. Я налаштувала обчислювальну систему «Росі» для пошуків, і він шукає натяки останні декілька годин. У нього є справді шикарний софт для цього. Але поки що нічого.

Вона знову натиснула на екран, і сирі дані почали прокручуватися швидше, аніж Голден встигав упізнавати побачене. На екрані в маленькому вікні софт «Росінанта» для розпізнавання патернів пробував знайти смисл. Голден дивився хвилину, але очі швидко розфокусувалися.

– Лейтенант Келлі загинув через ці дані, – відповів капітан, – він полишив судно, поки його товариші все ще билися. Морпіхи так не роблять, допоки це має сенс.

Наомі знизала плечима і вказала на екран.

– Це те, що було на кубі. Мо, там якийсь тайнопис. Але в мене немає іншого набору даних для порівняння.

Голден почав постукувати себе по нозі, негайно забувши про біль і романтичну невдачу.

– Припустимо, ці дані – це все, що в нас є. Нічого прихованого. Що ця інформація може дати Марсіянському флоту?

Наомі відкинулася на спинку крісла і розмірковувала, прикривши очі. Одним пальцем намотувала і змотувала завиток волосся на маківці.

– Оскільки здебільшого це ЕМ дані, тож багацько сигнатур двигунів. Випромінення двигуна – це найкращий шлях відслідкувати судно. Тож це демонструє, де який корабель знаходився під час бою. Тактична інформація?

– Можливо, – погодився Голден, – та чи це настільки важливо, аби відряджати з нею Келлі?

– Я так не думаю.

– Я теж.

Щось неявне шкреблося на периферії його свідомості.

– А що то за штука з Амосом трапилася?

– Амосом?

– Коли ми дісталися до вас, він стояв у шлюзі з двома автоматами.

– Були невеликі ускладнення на нашому шляху до корабля.

– Для кого ускладнення? – запитав Джим, і Наомі посміхнулась у відповідь:

– Якісь погані хлопці не дозволяли нам зламати блокування «Росі». Амос переговорив з ними. Ви ж не вважаєте, що це через те, що ми вас зачекалися, сер?

Це була посмішка в її голосі? Чи це часом не кокетство? Флірт? Він примусив себе не посміхнутися.

– Що «Росі» сказав, коли ти завантажила йому інформацію? – запитав капітан.

– Ось, – відповіла старпом і щось натиснула на панелі. На екрані з’явилася довгий список даних у текстовому форматі, – купа ЕМ, спектри світла, витоки від пошкоджених…

Голден скрикнув. Наомі подивилася на нього.

– Який же я ідіот.

– Підтверджую. Уточни?

Голден торкнувся екрана і почав скролити вгору і вниз по файлу. Натиснув на довгий список цифр і літер і відкинувся назад з посмішкою:

– Осьде.

– Що там?

– Структура корпусів – це не єдина метрика для розпізнавання. Вона найточніша, але потребує найкоротших відстаней і, – він провів рукою навколо себе, вказуючи на «Росінанта», – її найпростіше підробити. Наступний за якістю метод – це сигнатура двигуна. Неможливо замаскувати твоє випромінювання і характеристики теплового сліду. І їх найпростіше відслідкувати здалеку.

Він повернув екран до свого крісла, викликав корабельну базу даних «свій/чужий», потім зробив посилання на інформацію з екрану Наомі.

– Ось що в цьому посланні, Наомі. Це продемонструє Марсу, хто знищив «Доннаджер», показавши сигнатури двигунів.

– То чому ж просто не сказати простим текстовим файлом, мовляв, так і так, нас вбили отакі-то, – скептично запитала старпом.

Голден рвучко нахилився вперед і затих з відкритим ротом. Потім закрив його, відкинувся назад і видихнув.

– Я не знаю.

Люк відчинився під звуки гідравліки; Наомі зиркнула повз Голдена на трап:

– Міллер іде.

Джим обернувся, аби побачити, як детектив повільно спускається з лазарету. Він виглядав, мов обскубана курка: шкіра була рожево-сірою, вкрита гусячими ціпками. Бавовняна піжама не надто пасувала до капелюха.

– Йой, там же ж ліфт є, – сказав Джим.

– Хотів би я знати про це раніше, – відповів детектив, дочвалав до містка і, важко дихаючи, запитав:

– Ми вже на місці?

– Намагаємося розгадати таємницю, – відповів капітан.

– Ненавиджу таємниці, – Міллер почовгав до крісла.

– Тоді розкрий одну для нас. Ти знайшов чийогось вбивцю. Ти не можеш арештувати його самотужки, тож відправляєш інформацію напарнику. Але замість відправити ім’я злочинця, ти відправляєш йому всі зачіпки і докази. Чому?

Міллер кашлянув і почухав шию. Його очі дивилися на щось, мовби читали з якогось екрану, якого Голден бачити не міг.

– Тому що я не довіряю собі. Я хочу, аби мій напарник дійшов то таких самих висновків, що і я, але без тих зусиль, що приклав особисто. Я даю йому крапки і спостерігаю, що за картинка вийде, якщо він сам їх поєднає.

– Особливо якщо невірне тлумачення матиме наслідки, – докинула Наомі.

– Вам не сподобається завалити справу з вбивством, – детектив відповів кивком, – виглядає непрофесійно.

Панель перед Голденом дзенькнула.

– От лайно! Я ж знав, чому вони були такими обережними, – прокоментував капітан. – «Росі» вважає, що це стандартні двигуни від легкого крейсера, що їх будують «Верфі Буша».

– Це були земні кораблі? – перепитала Наомі. – Але вони літали без жодних розпізнавальних знаків і… сучі діти!

Це вперше Голден почув, щоб ця жінка кричала, але він розумів її почуття. Якщо кораблі ООН для спецоперацій знищили «Доннаджер», це означає, що за усім оцим стоїть Земля. Можливо, навіть за вбивством «Кентербері». Це означає, що марсіянські сили вбивали белтерів без причини. Таких белтерів, як Наомі.

Голден нахилився вперед, викликав комунікаційний дисплей і набрав код загальної трансляції. Міллер зачаїв дух.

– Та кнопка, що ти її натиснув, робить те, що я думаю, чи не так? – запитав він.

– Я закінчу завдання Келлі замість нього, – відповів Голден.

– Я навіть не уявляю, хто такий той бісів Келлі, – Міллер перейшов у наступ, – але будь-ласка, скажи мені, що його місія була не в поширенні оцих даних на всю Сонячну систему.

– Люди мають знати, що відбувається, – відповів Голден.

– Так, вони мають. Але чи не варт нам спочатку самим розібратися, що відбувається, перш ніж їм повідомляти? – відповів Міллер, і навіть голос його перестав видавати втому. – Чому ж ти такий легковірний?

– Агов, – Голден намагався призупинити Міллера, але той лише підвищив голос:

– Ти знайшов марсіянську батарейку, так? Тому ти вирішив розповісти це усій Сонячній системі – і самотужки розпочав найбільшу війну в історії людства. Тільки марсіянці були не єдиними, хто міг її там залишити. Тоді купка таємничих кораблів знищує «Доннаджер», в чому Марс звинувачує Пояс. Тільки, холєра, Пояс навіть не знав, що вони здатні знищити марсіянський лінкор.

Голден відкрив рота, але детектив ухопив пузир з кавою, залишений Амосом позаду консолі, і швиргонув йому в голову.

– Дай мені закінчити! І тепер ти знайшов якісь дані, які дозволяють вплутати Землю. Першою ж справою ти вирішив розбовкати про це Всесвіту, що, мовляв, Марс і Пояс втягнули Землю в це, хай найбільша війна стане ще більшою. Чи ти не бачиш тут певної схеми?

– Так, – погодилась Наомі.

– І як ти вважаєш, що ж сталося? – запитав Джо. – Бо ж так ці люди і працюють! Вони роблять так, аби про «Кентербері» вважали, що це Марс. Це не він. Вони роблять, аби про «Доннаджер» вважали, що це Пояс. І це не він. Тепер же схоже, що все це заварила Земля? Йдемо по схемі. Це, можливо, не вона. Ти ніколи, ніколи не розповсюджуєш такого типу звинувачення до того, як розумієш, що і до чого. Ти дивишся. Ти слухаєш. Ти, на бога, мовчиш. І лиш коли ти знаєш – тоді тільки ти викладаєш справу.

Детектив відкинувся в кріслі, геть зморений і мокрий як хлющ. На палубі було тихо.

– Ти закінчив? – запитав капітан.

Міллер, тяжко дихаючи, кивнув:

– Здається, я щось зачепив.

– Я нікого ні в чому не звинувачую, – заперечив Голден. – Я не викладаю справу. Я лише розповсюджую інформацію. Тепер це не секрет. Вони щось утнули на Еросі. Вони не бажали, аби їх відволікали. Якщо Марс із Поясом стріляють один в одного, то всі ті, у кого стане ресурсів допомогти, будуть зайняті ще десь.

– Ти щойно втягнув у це Землю.

– Можливо, – відповів Джим, – але вбивці використали кораблі, які бодай частково були побудовані на земних орбітальних верфях. Можливо, хтось візьметься це розкручувати. І в цьому полягає моя точка зору. Якщо всі знають все, тоді немає секретів.

– Ну, типу, – сказав Міллер, але Голден не звернув на нього уваги.

Зрештою, хтось зрозуміє всю картину. Їхні справи, якщо вони хочуть їх довести до кінця, потребують секретності, тож демонстрація усіх секретів найбільше їм шкодить. Лише цим шляхом їх можна зупинити назавжди.

Міллер зітхнув, зняв капелюха і почухав скальп:

– Мені захотілося викинути його через шлюз.

* * *

BA834024112 був непоказним астероїдом. Ледь тридцять метрів завдовжки, давно вже досліджений вздовж і впоперек, він не мав ані корисних мінералів, ані іншого застосунку. В реєстр його занесели, аби убезпечити кораблі від зіткнення. Жулі, відбуваючи шаттлом на Ерос, залишила йому багатство ціною в мільярди.

Зблизька корабель, що знищив «Скопулі» і викрав команду, скидався на акулу. Довгий, вузький, абсолютно чорний і майже невидимий неозброєним оком на фоні космосу. Покликана відбивати радари аеродинамічна форма надала йому абрисів, яких здебільшого не мали судна в космосі. Шкірою Голдена поповзли мурахи від самого лише вигляду корабля, але в красі йому не відмовиш.

– От курвар, – ледь чутно промовив Амос, коли команда зібралася в кокпіті «Росінанта», аби роздивитися знахідку.

– «Росі» його навіть не бачить, кеп, – повідомив Алекс. – Я на нього ладаром на всій потужності світив, і все, що побачив, – це ледь тепла крапка на фоні скелі.

– Те саме й Бекка бачила перед загибеллю «Кента», – додала Наомі.

– Вона ж на шаттлі відлетіла, тож я вважаю, що це потрібний борт, який хтось прив’язав до скелі, – додав Алекс, – хоча такий корабель не один.

Коли Голден пролітав над Алексом, то на хвильку торкнувся спинки крісла.

– Там, можливо, купа блюючих зомбі, – нарешті промовив капітан.

– Хочеш піти глянути? – запитав Міллер.

– Звісно! – відповів Голден.

Розділ 34. Міллер

Скафандр був ліпшим за той, яким користувався Міллер раніше. За всі роки на Церері він зробив лише декілька вилазок назовні, і обладнання «Стар Ґеліксу» було застарим вже тоді: товсті гофровані з’єднання, розділений прилад для дихання, рукавички, у яких руки ставали холоднішими на тридцять градусів від решти тіла. Костюми «Росінанта» були військової якості і сучасні, не громіздкіші за звичні обладунки для стримування заворушень, із вбудованою підтримкою життєдіяльності, яка теоретично могла зігрівати пальці навіть тоді, коли руку буде підстрелено. Міллер плавав, тримаючись одною рукою за кріплення в шлюзі, і стискав пальці, милуючись візерунками «акулячої шкіри» на суглобах.

Її було явно не досить.

– Добре, Алексе, – мовив Голден, – ми на місці. Хай «Росі» постукає для нас.

Глибока брязкітлива вібрація струсила їх. Наомі поклала руку на вигин шлюзу, аби втриматися. Амос, тримаючи в руках безреакційну штурмову гвинтівку, посунувся вперед у пошуках опори. Коли він випрямив шию, Міллер почув по радіо, як хрустять хребці. Тільки так і міг почути: вони ж бо були вже в вакуумі.

– Окей, капітане, – донісся голос Алекса, – є герметичність. Стандартний обхід систем безпеки не спрацював, тож дайте мені секунду аби…

– Проблеми? – перепитав Голден.

– Ось! В мене вийшло. У нас є зв’язок, – доповів пілот і за мить додав: – Овва… там не сильно подихаєш.

– Ну хоч щось? – запитав капітан.

– Ні. Глибокий вакуум. Обидва їхні люки відкриті.

– Отже, люди, – розпочав настанову Голден, – поглядайте на рівень кисню. Рушили.

Міллер набрав у груди повітря. Зовнішній люк змінив колір індикатора з м’якого червоного на м’який зелений. Голден зсунув його вбік, і Амос стрибнув уперед, Джим тримався за ним. Міллер кивнув Наомі, мовляв, дами вперед.

Стикувальний тунель був підсиленим, підготовленим до відбиття ворожих лазерів чи уповільнення штирів. Щойно за Амосом закрився шлюз «Росінанта», як він приземлився на борт іншого судна. Міллерові закрутило в голові на хвилину, коли в кораблі перед ним враз стеля позірно перетворилася на підлогу.

– Ти в порядку? – запитала Наомі.

Джо кивнув, і Амос пробрався через люк в інший корабель. По одному зайшли й решта.

Судно було мертве. Промені світла з їхніх скафандрових ліхтарів ковзали по м’яким, майже обтічним вигинам переборок, оббитим амортизуючими матеріалами стінам, сірим шафам для скафандрів. Одну шафу було вигнуто зсередини, наче хтось чи щось пробивалось назовні. Амос пригальмував. За звичних обставин глибокий вакуум був достатньою гарантією, що на них ніхто не вистрибне. Але прямо зараз Міллер би прийняв лише однакові ставки на свою безпеку.

– Тут все вимкнено, – прокоментував Голден.

– В машинному може бути батарея, – висловився Амос.

– Тож дупа корабля у протилежний бік, – вирішив капітан.

– Схоже на те.

– Давайте будемо обережними, – попросив Голден.

– Я піду на місток, – запропонувала Наомі, – якщо там щось живиться від батарей, я могла б…

– Ні, ти не підеш, – заперечив капітан. – Ми не розділятимемо групу, допоки не знатимемо, що ми шукаємо. Залишаємось разом.

Амос рушив донизу, розчиняючись у темряві. Голден тримався за ним. Міллер позаду. По рухах Наомі не було зрозуміло, вона стурбована чи, навпаки, розслабилася.

Камбуз був порожнім, хоча там і там видно ознаки боротьби. Крісло зі зламаною ніжкою. Довга визублена подряпина внизу стіни, де щось гостре здерло фарбу. Два отвори високо в переборці залишені сліпими кулями. Міллер витягнув руку і поколихав один зі столів.

– Міллере,– озвався капітан, – ти йдеш?

– Поглянь-но, – відповів детектив.

Темна калюжа була бурштинового кольору, шаруватою і блищала в промені ліхтаря, мов скло. Голден підплив ближче.

– Блювотиння зомбі?

– Думаю, так.

– Що ж, я впевнений, що ми на правильному кораблі. В певному сенсі, «правильному».

Кубрик був тихою пусткою. Вони заглянули в кожну каюту, але жодної персональної ознаки – ні терміналів, ні фотографій, ні імен чоловіків і жінок, що жили, дихали і можливо, померли на цьому кораблі. Навіть капітанова каюта ледь вирізнялась розмірами і наявністю зачиненого сейфу.

У чималому центральному відділенні, завбільшки з корпус «Росінанта», здіймалися горою, мовби втілюючи темноту, дванадцять масивних циліндрів, поцяцькованих вузькими драбинами і риштуванням. Міллер помітив, як неприємно була вражена старпом:

– Що це за одні? – запитав він.

– Торпедні апарати, – пролунала відповідь.

– Торпедні апарати? – перепитав він. – Господи Йсусе, скільки їх там напаковано? Мільйон?

– Дванадцять, лише дванадцять.

– Вбивці лінкорів, – додав Амос, – створені, аби швиденько і з першого залпу знищити те, на що ти вкажеш.

– Щось на кшталт «Доннаджера»? – запитав Міллер.

Голден повернувся до нього, риси обличчя його були підсвічені діодами всередині шолома:

– Або «Кентербері».

Вся четвірка пройшла повз апарати мовчки.

У майстерні і виробничці сліди насилля були чіткішими. Кров на підлозі і стінах, пасма склоподібної золотистої смоли, що колись була блювотинням. Клубок уніформи. Тканина була змотана і просякнута чимось, перш ніж холод космосу заморозив її. Звички, набуті роками ходінь по місцям злочинів, дозволили скласти тузень дрібниць в єдине ціле: візерунок подряпин на підлозі і дверях ліфта, бризки крові і блювоти, відбитки ніг. Все це складалося в історію.

– Вони в машинному, – сказав Міллер.

– Хто? – запитав Голден.

– Команда. Ті, хто були на борту. Всі, за виключенням цього, – пояснив він, вказуючи на половину відбитка ноги, що вів до ліфту. – Ти помітиш відбитки її ніг повсюди. І тут, де вона вступила в кров, вони майже сухі. Лущаться, замість аби змазуватись.

– Звідки ти знаєш, що це була дівчина? – запитав капітан.

– Тому що це була Жулі, – відповів Міллер.

– Ну, хто б там не були, вони вже давно насмоктались вакууму, – висловився Амос. – Хочете підемо подивимось?

Ніхто не сказав «так», але всі посунули уперед. Люк був відкритим. Якщо темінь позаду нього й виглядала твердішою, більш зловісною, більш особистісною, аніж деінде на борту, то це лиш Міллерова уява грала.

Він зашпортався, намагаючись викликати в пам’яті зображення Жулі, але вона не могла прийти.

Проникнення на машинну палубу було подібним до запливання в печеру. Міллер завважив, як ліхтарі інших мацали по стінам і панелям, шукаючи живі прилади або такі, що можна оживити. Він спрямував власний промінь вглиб кімнати, і темінь поглинула його.

– Батареї живі, кеп, – сказав Амос, – і… схоже, що реактор заглушили. Навмисне.

– Вважаєш, що зможеш його запустити?

– Хочу прогнати деяку діагностику, – відповів механік, – може бути причина, з якою його заглушено, і я не хочу дізнаватися про неї найлегшим способом.

– Слушно.

– Але як мінімум я можу дати нам… трохи… давай-но, ти, падло.

По всій палубі загорілося біло-блакитне світло. Несподіване сяяння на пів секунди засліпило Міллера. Його зір повертався, і разом з ним зростав острах. Наомі охнула, а Голден зойкнув. Щось на задвірках Міллерової свідомості почало вищати, але він змусив це замовкнути. Це просто місце злочину. А це просто тіла.

От тільки вони не просто тіла.

Перед ним стояв реактор, німий і мертвий. А по ньому розтікся шар людської плоті. Він міг виокремити плечі, руки з пальцями, розчепіреними настільки, що боляче було дивитись. Вигин довгої змії хребта, віяло ребер, схоже на ноги спотвореної комахи. Він намагався зрозуміти те, що бачить. Він раніше бачив вительбушених людей. Він знав, що довгий липкий крутень ліворуч був кишками. Можна було розрізнити, як тонкий кишківник переходить в товстий. Проглядали знайомі обриси черепу.

Але згодом поміж впізнаної анатомії смерті і розчленування стали помітні й інші речі: спіраль наутилуса, шар м’якого чорного волокна, світла пляма чогось, схожого на шкіру, проштрикане тузенями зябрів, напівсформована кінцівка, одночасно схожа на комашину і на зародкову, і яка не була ні тим, ні іншим. Заморожена, мертва плоть, що оточувала реактор, мов шкірка. Команда корабля-неведимки. Або й «Скопулі».

Усі, крім Жулі.

– Еге, – озвався Амос, – це займе дещо більше часу, аніж я думав, кеп.

– Добре, – голос капітана по радіо якось тремтів, – можеш цього не робити.

– Без проблем. Допоки нічого з цього дивного лайна не проламує корпус, реактор має запуститися просто ідеально.

– Тебе не турбує те… що навколо? – запитав Голден.

– За всієї поваги, кепе, я про це не думаю. Дайте мені двадцять хвилин, і я скажу, чи ми отримаємо енергію, чи тре буде тягнути лінію з «Росі».

– Гаразд, – погодився Голден і додав більш твердим голосом: – Тільки нічого не торкайся.

– Цього не станеться, – запевнив механік.

Вони виплили назад з люка, Голден, Наомі і нарешті Міллер.

– Це… – почала Наомі і кашлянула. – Це те, що сталося на Еросі?

– Можливо, – відповів детектив.

– Амосе, – запитав капітан, – чи в тебе досить енергії в батареях, аби запустити комп’ютери?

Запала тиша. Міллер зробив глибокий вдих, запах озону й пластику вдарив йому в ніс.

– Думаю, так, – непевно відповів той, – але якщо ми спершу запустимо реактор…

– Підніми комп’ютери.

– Ви тут головний, кепе. Будуть за п’ять хвилин.

У тиші вони попливли до шлюзу і повз нього до містка. Міллер оглянувся на те, як Голден тримав траєкторію спочатку біля Наомі, а потім геть від неї.

Хоче захистити, але соромиться, подумав Джо. Кепська комбінація.

Жулі чекала в шлюзі. Не одразу, звісно.

Міллер вислизнув назад у космос, його мозок молотив все, що бачив, так, наче це була справа. Нормальна справа. Його погляд мацнув по зламаній шафі. В ній не було скафандра. За мить він опинився на Еросі, в апартаментах, де померла Жулі. Там скафандр був. А потім Жулі з’явилась поряд з ним, проштовхуючись на вихід з шафи.

Ти що там робила, подумав він.

– Немає карцера, – промовив він.

– Що? – перепитав Голден.

– Я щойно помітив, – пояснив детектив, – на борту нема карцера. Тут нема де перевозити в’язнів.

Голден зробив довгий звук, погоджуючись.

– Мене дивує, що ж вони планували зробити з командою «Скопулі», – сказала Наомі. Та в її голосі читалося, що вона взагалі нічому не дивується.

– Я не думаю, що вони тут, – повільно сказав Міллер. – Тут була… імпровізація.

– Імпровізація? – перепитала старпом.

– Корабель ніс щось або когось зараженого без придатного приміщення, аби утримувати його. Взяли в’язня, та не мали карцеру. Вони діяли згідно моменту.

– Або поспішали, – додав версію Голден, – щось сталося, і вони мали спішити. Але те, що вони вичворили на Еросі, вимагало місяців підготовки. Можливо, навіть років. То мо, щось сталося в останній момент?

– Буде цікаво дізнатися, – погодився Міллер.

Порівняно з іншими частинами судна командний центр мав мирний вигляд. Звичайний. Комп’ютери закінчили діагностику і безтурботно світили екранами. Наомі підійшла до робочого місця і, ухопившись рукою за крісло, аби не відкинуло інерцією, легенько натиснула на екран.

– Я зроблю, що можу, – сказала вона, – ви б перевірили місток.

Настала вагома тиша.

– Зі мною все буде добре, – запевнила старпом

– Гаразд, я знаю, що буде… Я… Міллере, ходімо.

Міллер пропустив капітана перед собою на місток. Тут монітори ще проходили етапи діагностики, настільки стандартної, що навіть Міллер впізнав її. Місця було більше, ніж він уявляв –п’ять постів, обладнаних протиперевантажувальними кушетками, налаштованими під тіла різних людей. Голден прив’язався до однієї з них. Міллер повільно обвів поглядом довкруж. Жодного натяку на безлад: ні крові, ні поламаних крісел або подертої обшивки. Бійка сталася внизу, біля реактора. Було незрозуміло, що це означає. Він вмостився на місці, де за стандартного розташування мав би бути пост безпеки, і увімкнув приватний канал до Голдена.

– Ти щось конкретне шукаєш?

– Брифінги. Огляди. Будь-що корисне. А ти?

– Пробую дістатися до записів внутрішніх камер.

– Сподіваєшся знайти…

– Те, що знайшла Жулі, – відповів детектив.

Система безпеки припускала, що будь-хто, хто сів за її консоль, отримував невисокий рівень доступу. Майже півгодини він витратив, аби зрозуміти систему команд та інтерфейс запитів. Далі пішло легше.

Він почав з тих часових міток в лозі, коли зник «Скопулі». Камера в шлюзі показала, як привели команду, більшість з якої були белтери. Їхні викрадачі були в обладунках, лицьові щитки опущено. Міллер міркував, чи означало це, що вони боялися впізнання. Це майже повністю підтверджувало його думку, що команду планували зберегти живими. Або вони побоювалися спротиву до останнього. Команда «Скопулі» була без обладунків і скафандрів. Дехто з них навіть без уніформи.

Жулі була вдягнена.

Було дивно споглядати, як вона рухається. Наподив, Міллер зрозумів, що взагалі ніколи не бачив її в русі. Всі картинки в її справі на Церері були статичними. А тепер вона ось тут, пливе зі своїми товаришами, волосся з очей прибране, щелепи стиснула. В оточенні команди і чоловіків у броні вона виглядала дрібною. Маленька багатійка, що повернулася спиною до багатства і статусу, аби бути з пригнобленим Поясом. Дівчина, що воліла просити матір радше продати судно, яке любила, «Рейзербек» – аніж піддатися емоційному шантажу. В динаміці вона дещо відрізнялась від її ж образу, побудованого уявою: як вона вигинала назад плечі, звичка торкатися підлоги пальцями ніг навіть при нульовому тяжінні. Він почувався, мов заповнював якийсь бланк, а не перемальовував жінку у своїй уяві.

Охорона щось наказала – аудіо відтворювалось в вакуумі, і це приголомшило команду. Потім невпевнено капітан почав скидати одяг. Вони роздягали в’язнів. Міллер похитав головою:

– Кепський план.

– Що? – перепитав Голден.

– Нічого, пробач.

Жулі не рухалась. Охоронець підійшов до неї, впершись ногами в стіну. Жулі, яка пережила зґвалтування чи ще щось настільки ж погане. Яка вивчала діжу-джітсу, аби почуватися в безпеці. Можливо, вони вважали її дуже сором’язливою. Можливо, боялися, що вона сховала зброю під одягом. У будь-якому випадку, вони спробували пришвидшити події. Один з охоронців штовхнув її – і вона ухопилась за його руку так, начебто від цього залежало її життя. Міллер здригнувся, коли побачив, що чоловіків лікоть зігнувся неправильно, але потім посміхнувся.

Оце моя дівчинка, подумав, дай їм перцю!

І вона дала. Майже на сорок секунд шлюз перетворився на поле бою. Навіть хтось із заляканої команди «Скопулі» вписався. Але Жулі не помітила, як широкоплечий чолов’яга винирнув перед нею. Міллер відчув на собі, як рука в рукавиці опустилась на маківку Жулі. Вона не вимкнулась, ні. Але втратила орієнтацію. Озброєні люди роздягнули її з холодною ефективністю, і коли ані зброї, ані засобів зв’язку не знайшли, їй видали робу і запхнули в шафу. Інших провели на борт. Міллер запам’ятав часові мітки і зупинив відео.

Полонених привели на камбуз і прив’язали до столів. Один з охоронців витратив хвилину на якесь роз’яснення, але з опущеним лицевим щитком, тож єдиним натяком на зміст церемонії були широко відкриті очі у невірі, розгубленості, обуренні та страху. Охоронець міг сказати що завгодно.

Міллер почав перемотувати. Пару годин вперед, потім ще декілька. Судно було під прискоренням, в’язні сиділи за столами, замість літати біля них. Перемкнув на камери в інших частинах судна. Шафа Жулі була все ще зачиненою. Якби він не був в курсі, то вирішив би, що вона померла.

Він знову перескочив уперед.

Через сто тридцять дві години команда «Скопулі» зібралася з силами. Міллер побачив це в їхніх тілах ще до того, як все почалося. Він спостерігав бунти в камерах і раніше, ув’язнені мали такий самий пригнічений, але збуджений вигляд. Відео показувало стіну, на якій він бачив кульові отвори. Їх ще не було. Але будуть. Чоловік зайшов у кадр із підносом харчових раціонів.

Ось воно, подумав Міллер.

Бійка була короткою і жорстокою. У в’язнів не було жодного шансу. Детектив спостерігав, як вони відвели одного з них – світловолосого чоловіка – в шлюз і викинули в космос. Інших зв’язали міцніше. Хтось плакав. Хтось кричав. Міллер перемотав уперед.

Десь тут воно мало бути. Момент коли воно – чим би воно не було – вирвалося на волю. Але або воно сталося на неохопленій камерами території, або було тут від самого початку. По довгому часі, майже сто сорок шість годин з того, як Жулі було замкнено, чоловік у білому джемпері зі скляними очима і з непевною ходою пробрався в кубрик і обблював одного з охоронців.

– Курва! – заволав Амос.

Міллер підхопився на ноги раніше, аніж зрозумів, що сталося. Голден піднявся також.

– Амосе? – мовив він. – Поговори зі мною.

– Заспокойся, – відповів механік, – все в порядку, кепе. Просто ці вилупки здерли шмат захисту реактора і я нахапався радіації більше, аніж планував.

– Повертайся на «Росі», – запропонував Голден.

Міллер зафіксував себе між стіною та постом контролю.

– Не ображайтесь, сер, але не схоже на те, що я от-от почну сцяти кров’ю або ще щось веселеньке в цьому стилі, – відповів здоровань. – Я здивувався сильніше, ніж зазвичай. Як почне щось турбувати, то я повернуся. Мені б ще хвилин п’ять тут подлубатися, і я зможу дати нам атмосферу.

Міллер бачив по капітановому обличчу, що всередині нього йде боротьба. Він міг наказати, а міг залишити все, як є.

– Домовились, Амосе, але якщо почне крутитись голова або ще щось – тобто будь-що, і ти йдеш прямо в лазарет.

– Так точно.

– Алексе, поглядай від себе на біометричні показники Амоса. Маякни, якщо побачиш ускладнення, – сказав капітан на загальному каналі.

– Прийнято, – почулося в навушниках з напускною лінню.

Потім капітан звернувся до Міллера по приватному каналу:

– Ти щось знайшов?

– Нічого неочікуваного, – відповів детектив, – а ти?

– Взагалі так, знайшов. Поглянь-но.

Міллер штовхнув себе до екрану, біля якого працював Голден. Той повернувся до консолі і почав перемотувати відео:

– Я подумав, що має бути хтось, хто пішов останнім. Тобто хтось мав би бути найменш хворим, коли все пішло шкереберть. Тож я продивився в директорії, яка активність мала місце перед тим, як система померла.

– І?

– Тут ціла купа подій, які схоже що відбувалися за пару днів до того, як систему вимкнули, потім пауза на цілі два дні. Потім невеличкий сплеск. Купа відкритих файлів і системної діагностики. Потім хтось ґакнув захист і випустив атмосферу.

– Тоді це була Жулі.

– Я теж так думав, – відповів Джим, – але один зі стрімів, що їх відкривали був… Лайно, де ж він? Був прямо-о-о… ось він. Дивись.

Екран блимнув, консоль перейшла в режим стендбай, і виникла емблема, зелена з золотим, у високій якості. Корпоративне лого «Протоґена» зі слоганом, якого раніше Міллер не бачив: Перші. Найшвидші. Найдалі.

– Яка дата у файлі? – запитав Джо.

– Оригінал було створено два роки тому, – відповів капітан, – а цю копію зроблено місяців вісім тому.

Емблема згасла, і з’явився чоловік із симпатичним обличчям. Темне волосся лиш торкнуте сивим на скронях, губи, якими часто посміхались. Він кивнув на камеру. Посмішка очей не торкнулась, бо вони були пустими, мов у акули.

Соціопат, подумав Міллер.

Губи чоловіка почали рухатись беззвучно.

– Холера, – вилаявся капітан і перемкнув трансляцію звуку в їхні шоломи. Потім перемотав відео на початок.

– Містер Дрезден, – промовив чоловік. – Я хотів би подякувати вам та членам правління за те, що знайшли час переглянути цю інформацію. Ваша підтримка, фінансова і не тільки, стала найважливішою умовою тих неймовірних відкриттів, яких ми досягли на проекті. Хоча моя команда і була на вістрі досліджень, проте лише невтомна прибічність «Протоґена» науковому прогресу зробила нашу роботу можливою. Панове, я буду відвертим. Фебська протомолекула перевершила всі наші очікування. Я вірю, що вона дозволить зробити технологічний прорив, який змінить усі правила гри. Я знаю, що подібні корпоративні презентації схильні до гіпербол. Тож прошу вас, зрозумійте, що я міркував над цим і дуже ретельно добираю слова: «Протоґен» може стати найважливішою і найпотужнішою організацією в історії людської раси. Але це вимагатиме ініціатив, амбіцій і впевнених дій.

– Він веде про вбивство людей, – сказав Міллер.

– Ти вже це бачив? – запитав Голден.

Міллер похитав головою. Картинка змінилася. Чоловік на екрані згас, натомість з’явилася анімаційна схема сонячної системи. Орбіти лишали по собі мазки кольорів на площині екліптики. Віртуальна камера відійшла від внутрішніх планет, де пан Дрезден і члени правління, можливо, розташовувались, і рушила в бік газових гігантів.

– Для тих з вас, хто вже знайомі з проектом: вісім років тому перший керований людиною апарат сів на Феб, – пояснив соціопат.

Анімація неслася до Сатурна, кільця і планети пролітали з тріумфом графічного дизайнера, що пожертвував певною точністю.

– Маленький льодяний місяць. Можна зробити припущення, що перспектива добування води значно вища, аніж власне з кілець. Уряд Марса відрядив наукову розвідку більше задля бюрократичної звички, аніж з якимось очікуваним економічним зиском. Було взято проби з ядра, і коли виявили аномалію в силікатах, «Протоґен» запропонував спонсорство у заснуванні довготермінової дослідницької установи.

Місяць власною персоною заповнив екран, обертався повільно, демонструючи усі свої принади, мов повія в дешевому борделі. Це була поцяцькована кратерами брила, і на погляд Міллера, її важко було відрізнити від тисяч інших астероїдів та планетоїдів. Соціопат вів далі:

– Враховуючи орбіту поза екліптикою, одна з теорій каже, що це тіло належало Поясу Койпера і було захоплене Сатурном, коли Пояс проходив крізь Сонячну систему. Проте існування складних кремнієвих структур у внутрішньому льоду разом з натяком на ударостійкі структури та архітектура тіла в цілому змусили нас переглянути це. Використавши методи аналізу, що належать «Протогену» і які ще не передані Марсу, ми без жодного сумніву визначили, що те, що ви зараз бачите, не є планетоїдом природного походження, але є зброєю. Головним чином, зброєю, що розроблена для несення корисного навантаження через безмежжя міжпланетного простору і безпечної доставки на Землю два з третиною мільярди років тому, коли власне, життя знаходилось на самих ранніх етапах. І корисне навантаження, панове, перед вами.

На екрані з’явилася графіка, яку Міллер не зміг осягнути. Виглядало це, мов медичний опис вірусу, але з більш ширшими, циклічними структурами, одночасно красивими і неймовірними.

– Протомолекула вперше привернула нашу увагу своєю здатністю підтримувати первинну структуру в широкому спектрі умов, включаючи вторинні і третинні зміни. Вона також продемонструвала схожість із вуглецевими та кремнієвими структурами. Активність цього натякає, що воно саме по собі не живе, але є набором інструкцій, які створені для адаптації та керування іншими реплікантними системами. Досліди на тваринах вказали, що ефект не обмежується лише реплікацією, але фактично множиться.

– Досліди на тваринах, – прокоментував Міллер, – вони що, кота ним облили?

– Зворотній бік цього, – продовжував соціопат, – існує більша біосфера, щодо якої наша Сонячна система є лише частиною, протомолекула ж є артефактом цього середовища. Вже цей факт, я думаю, ви маєте погодитись, корінним чином змінює уявлення людей про всесвіт. Але дозвольте запевнити вас, що це не варта уваги дрібничка. Якби через випадковість в орбітальній механіці Феб не був би захоплений, то життя, яким ми його знаємо, могло б і не існувати. Але щось інше існувало б. Раннє клітинне життя на Землі було б примусово змінено. Перепрограмовано згідно інструкцій, що містяться у протомолекулі.

На екрані знову виник соціопат. Вперше, мов пародія на самого себе, навколо його очей з’явився натяк на посмішку. Міллер відчув глибинну ненависть, що росла зсередини, і він задобре себе знав, аби зрозуміти, що це було. Страх.

– «Протоґен» отримав виключне право власності не тільки на перші технології істинного позаземного походження, але також і на заготовку механізму маніпулювання живими системами і першими натяками на природу більшої, я б сказав, галактичної біосфери. В людських руках застосунки цього не матимуть меж. Я вірю, що можливості, з якими стикнулися не тільки ми, а життя в цілому, настільки глибокі і трансформаційні, яких ще ніколи не існувало. І в подальшому контроль над цією технологією стане підґрунтям усієї політичної та економічної потужності.

Закликаю вас переглянути технічні деталі, що викладені в аттачменті. Швидке просування в розумінні програмування, механізму і призначення протомолекули і разом з тим прямого застосунку до людських істот визначить статус «Протоґену» – чи поведе в майбутнє, чи залишиться в минулому. Я закликаю до термінових і невідкладних дій з виборення ексклюзивного контролю над протомолекулою і поступу вперед до великомасштабного дослідження. Дякую за вашу увагу.