Прогулянка пропащих

Прогулянка пропащих

Скажи мені, яку маску ти носиш,

і я скажу, яке твоє обличчя.

Хуліо Кортасар «Виграші»

Довіра рідко буває надійнішою за мильну бульбашку. Що ліпше знаєш суть речей, то більше довіряєш цьому афоризму. А втім, уже не маю бажання гратися словами.

Червневого вечора ми бадьоро сунемо на північ. Моє спеціальне сидіння надійно прикручене ремінцями до підлоги службового мікроавтобуса. Юлія, наша вихователька, уважно стежить за дорогою. Поряд із нею Поліна нахилилась уперед, жмакає край своєї футболки. На лавці поряд зі мною Гун і Б’єро сваряться щодо наплічника з черепашкою Ніндзя, який втулили між ними. Час від часу вони обертаються до мене, кидаючи тяжкі гнівні погляди. Через те, що я забув свої ортопедичні шкарпетки, ми всі мусили піти з дня народження Стіві раніше, ніж збиралися. Ми могли пробути в приміщенні інтернату його вітчима всі вихідні, а відчалили ще до барбекю.

Рух на дорозі щільний. Мопеди маневрують між перевантаженими мікроавтобусами, седанами та велосипедами. Утретє за півгодини радіо поширює повідомлення для тих, кому на вихідні не сидиться на місці.

Поліна вовтузиться. Їй треба в туалет.

— Уже? — гнівається Юлія. — Ми не проїхали й ста кілометрів.

Моя товаришка вся в сльозах, уся зіщулилася. Що вона може вдіяти, якщо хвороба невмолимо з’їдає її сили? Наша вихователька продовжує бурчати. Б’єро обертає до мене своє пом’яте обличчя безпритульного.

— Юйя кашляє, тіті ходять?

Нас обганяють дві вантажівки з напівпричепами з транспортної колони, чим спричинюють гучний сигнал, від якого тремтить наш мікроавтобус. За дорожніми захисними бар’єрами тягнуться сільськогосподарські ферми, вапняні кар’єри, тартаки, зарості туй, за якими парк атракціонів. По радіо журналісти переповідають події цього дня. Приміром, що міністр Охорони здоров’я переглядає психологічні форуми онлайн. Юлія додає звук. Усе це можна було б вважати анекдотичним і сміховинним, комедією, якби не той факт, що психологи під впливом політичних прес-конференцій, як виявилося, відстежили зв’язок між цим випадком і раптовою пропозицією впровадити MediCare+, пакет заходів, спрямованих на скорочення витрат на охорону здоров’я. Базувати національну політику на віртуальному просторі, де пліткують користувачі, захищені анонімними ніками – це надає демократії гіркуватої пікантності. Певне, медіа отримали завдання докопатися до витоків цього рішення, яке лякає тим, що спричинить величезний соціальний і економічний гармидер.

Гун ведмежим голосом підспівує віденському вальсу, і це вже занадто. Юлія дедалі дратується.

— Господи, ти можеш помовчати дві хвилини?

Звук у його плеєрі встановлено на максимумі, тож Гун чує те, що кажуть про нього, лише уривками, що не так і погано, зважаючи на його здатність абсолютно на все ображатися.

Я заплющую очі. Усе звучить по-різному — від рипу сидінь до хрипу мотора. Я ледве дихаю. Це все брехня, що було необхідно так спішно від’їздити. Я не потребував тих ортопедичних шкарпеток. Це все вигадка. Я їх обдурив, бо не знайшов ліпшого рішення, і досі ще не маю його. Я сказав усе лише тому, що мені потрібно повернутися до Кастеля.

Доля нам сприяє. У полі зору між клумбами та водоймою, де можна кататися на катамарані, вимальовується автостоянка, де ми можемо зупинитися, поки Поліна не насцяла у свої легінси. Через кілька секунд Юлія припарковує наш мікроавтобус на місці для інвалідів. Б’єро виходить перший і починає стрибати й верещати, як порося, якого от-от заб’ють. Поліна приєднується до нього.

— Тільки не розбігайтеся! — гавкає Юлія. — Гуне, відв’яжи це крісло, поки я витягну пандус.

Було б значно простіше, якби я обв’язав ноги і сперся б на милиці, але річ у тім, що я швидко втомлююсь. Гун витягає свої кілограми із заднього сидіння і починає розв’язувати пояс безпеки. Це йому не дуже вдається, оскільки однією рукою він притримує свої зелені окуляри, щоб ті не впали з носа. Тим часом Поліна ненароком штовхає Б’єро, який падає на живіт. Його куртка канаркового кольору здувається, як повітряна куля, яку занесло кудись далеко від належного місця.

Юлія здіймає руки до неба.

— Усі ви просто ватага недоумків!

Буржуазне подружжя років п’ятдесяти, яке опиняється поблизу, розглядає нашу виховательку і кривить обличчя на знак виняткового несхвалення. Б’єро підводиться й утирає обличчя.

— Я забив собі носа, Юйя. Я так страждаю!

— Годі. Не зважай! А ти, Гуне, збери свої сили!

Йому бракує не снаги, а чогось зовсім іншого. У Гуна статура підлітка, але сили борця сумо в зеніті слави. Починається одна з його улюблених польок, тож він розслабляється і плутає ремінці. Я утримуюсь від будь-яких коментарів. Цей день іще не закінчився, тож ліпше бути напоготові.

Скоро наш маленький загін прямує до будівлі, в якій розміщуються крамниці, бістро, млинцева, їдальня й туалет. Юлія штовхає моє крісло, Поліна крокує прямо перед нами, ризикуючи поранити собі сухожилки на п’ятах об мої нерухомі ноги. Ми поспішаємо, бо Б’єро щойно показав язика водієві вантажівки, який, сидячи на складаному стільчику біля своєї сорокатоннки спокійно їв з алюмінієвого казанка.

Ми біля входу. Через мене ми маємо проходити тамбуром, який відчиняють електронною кнопкою на стіні. Сам я не дам собі ради. Б’єро суне через загальний вхід. Він розганяється і змушує вхідні двері крутитися тричі, не переймаючись тим, що в ліпшому випадку можуть не впустити інших відвідувачів, в гіршому гільйотинувати їх. Це не подобається Юлії:

— Облиш цей дебілізм! Зупини це, Гос-поди! Я казала, що ми маємо пересуватися групою чи ні? Бо інакше замкну тебе в машині.

Вона підкріплює свою погрозу жестом, ніби от-от зацідить в обличчя. Це поганий хід, бо те саме подружжя, яке трапилося нам раніше, знову поряд. Цього разу Юлію розгледіли в найменших деталях: шпилька у волоссі, джинсова сорочка, широкий пояс, вишивка на штанах, кеди Конверс. У них склався ідеальний фоторобот.

— Нумо, хутчій, — продовжує наша наставниця, рішуче штовхаючи моє крісло.

Величезні екрани на бетонних стінах у холі повідомляють прогноз погоди, ситуацію на дорогах і рекламують жертя. Більшість коротких повідомлень, які нескінченно йдуть одне за одним, стосуються полеміки про MediCare+. Зазвичай усе це нудотні варіації по ключових питаннях дебатів. Хто ж є сірим кардиналом міністра? Навіщо так поспішати? Що можна зберегти з нинішніх досягнень соціального страхування?

Юлія сповільнила рух, чим я скористався, щоб спитати її:

— Тобі все це цікаво?

— Ще й як! Уяви, які наслідки може мати вся ця маячня? Вони наїжджають на всіх, починаючи з тих, хто отримує допомогу. От побачиш, вони покінчать із усією цією халявою. Навіть у Кастелі можна буде перебувати лише короткий час. А далі й узагалі заборонять його відвідувати. Так, я хочу знати про це більше. А ти?

Наразі про тих, із ким я пов’язаний, про те, що вони мають відчувати, почувши ім’я доктора Гудлака у зв’язку з цією аферою. Що вони переживуть, якщо випадково докопаються, як я виглядаю.

Б’єро захопився мультиком «Том і Джері», що транслюють по телевізору, який ще й прикрашено величезними мишачими вухами. Б’єро розвалився на горі подушок у куточку для малюків, звідки вмить втекли всі діти, які там були.

Тим часом Юлія пхається зі мною до жіночого туалету. Поліна замикається в кабінці. Я зіщулююсь у своєму кріслі, намагаюся стримати свої конвульсії. Я нічого не можу вдіяти.

— Юліє, я хочу почекати на вулиці.

— Це небезпечно, — відповідає наша старша по групі, схилившись над дзеркалом біля умивальника, щоб вичавити якісь вугрі на обличчі.

Я посміююсь. Чи є бодай якась небезпека, що хтось забере мене до себе? Хіба що якась фірма, яка торгує м’ясом для котів, повважає мене достатньо вгодованим. Тому поки Поліна не зробить всі свої справи, мені лишається тільки поширювати силою духу хвилі співчуття до власної персони. Утім ніхто мені не співчуває. Я схожий на ляльку, яку облили кип’ятком, рожеву, зморшкувату, одутлу, яка вся тремтить. Я є живою рекламою презервативів на один євро, яка висить прямо в мене над головою.

Цю автостоянку розплановано так, що відвідувачі туалету змушені проходити через булочну 24/6, а також через магазинчик харчових продуктів і крамничку сувенірів. На виході з цього барвистого лабіринту Поліна помічає плюшевого сенбернара, виготовленого з м’якої вовни. Вона сідає по-турецьки й починає гойдати того пса. На неї також покрикує Юлія, каже, що їй уже тринадцять років, погрожує їй якоюсь дурнею. Вона також нахиляється, щоб відчистити ворсинки від її рук. На нас із незворушним обличчям грізно глянула касирка, поклавши лікті на край згорнутого килима. Я виказую своє нетерпіння, тоді як Гун саме закінчує розглядати вітрину з дисками. Нарешті Поліна здається і погоджується поставити тварину назад на полицю.

Тим часом Юлія бере з холодильника дві пляшечки з негазованою водою — добрий спосіб потім не ділитися з нами, бо всі ми любимо газовану.

Ми вже збираємося покинути торговельну зону, аж раптом нам перекриває дорогу потужний сигнал тривоги. Це все через Поліну. Вмить матеріалізуються двоє охоронців. На них уніформа героїв із фільмів-катастроф, та ще й із дубинками. Домовлятися з такими — справа не проста, бо, хоча й їхні м’язи дуже розвинені, про їхні мізки цього не скажеш. Я знайомий і хлопчиками-дебільчиками, які вигравали в них у доміно. Юлія, яка на всіх кричить, перед ними замовкає. Вона десять разів поспіль перепрошує, і мені дуже сумно бачити її такою розгубленою, і щоб змусити їх повірити, що ми неповносправні, я аж мимохіть висунув язика. Ті чуваки лишаються незворушними, а Юлія скидає з обличчя недавню маску й починає відчайдушно лаятися з ними. Тон підвищується, касирка приєднується до «розмови», Гун починає тупотіти ногами, а Юлія врешті платить за плюшеву іграшку і штраф за крадіжку з вітрини.

А тим часом Б’єро зник із куточка для малюків.

— Господи, куди він подівся, хтось знає?

Ми всі чимдуж сунемо до мікроавтобуса. Там ні душі. Ми вертаємося назад, сунемо до зони іграшок, деремо горлянки. Сили охорони, розміщені за скляною вітриною автостоянки, не зводять з нас очей. Їхні постаті однозначно дають нам зрозуміти, що ці хлопці не допомагатимуть нам. Ми огинаємо клумби, а потім, уже в іншому напрямку, пандус навколо паркування.

І раптом Гун червоніє, як Тарзан, показуючи двоповерховий автомобіль із німецькими номерами й пальмами, намальованими на кузові, який набирає швидкість, збираючись виїздити на трасу. На задньому сидінні знайомий силует.

Юлія хвацько вживає весь свій кризовий вокабуляр, а потім раптом штовхає мене до нашої машини.

— Треба його наздогнати, гайда!

Цього разу нема часу ладнати мою амуніцію. Гун лягає на сидінні. Поліна чіпляється за бардачок, а Юлія переходить одразу з першої на третю швидкість.

Це справжня погоня. Наша вихователька намагається стишити реготання Гуна.

— Замовкни! Заважаєш!

Скоро ми сягаємо швидкості Фольксвагена — 145 кілометрів на годину. Ми нібито потрапили у «Форсаж», хіба що сирени, які звучать дедалі гучніше, є справжніми, а ми не такі фотогенічні, як кліка Дона Торетто. Я вовтужуся на своєму сидінні. За нами дедалі ближче поліцейська машина з мигавкою. Із гучномовця на даху автівки звучать речення в наказовій усіма можливими мовами.

— Тільки цього бракувало... — гикає Юлія.

Машина різко й відважно об’їжджає нас, змушуючи раптово загальмувати. Виходять двоє поліцейських, руки на шабельтасі. Вони ще страшніші за охоронців на автозаправці.

Щоб опиратися згубному вихору машин, які проїздять за кілька сантиметрів від них, вони рухаються на зігнутих ногах, наче ковбої. Перший прямує до нас з одного боку, другий з іншого.

Юлія добряче перелякана. Не може пояснити причини своєї неуважності на дорозі. Її диплом виховательки під загрозою, як і її водійські права. Вона вирішує визнати свою дурість, що не потребує додаткових обґрунтувань чи роз’яснень. Не вилазячи з мікроавтобуса, вона дмухає на етилометр найновішої моделі й підписує кіпи документів, які їй пхають у вікно.

Я дивлюсь на спокійних методичних поліцейських. Вони вже не раз підбирали шматки мопедів-порушників біля парапетів мостів, їх учили шукати наркоманів, які помирають в кюветах, вони вміють стримувати почуття, коли одягають наручники на батьків-ґвалтівників. Проте, думав я, як довго вони протрималися б у Кастелі, де грайлива анархія виграє у правил всі ігри поза правилами.

Давши Юлії батьківську пораду відновити наклейку «Транспорт для перевезення осіб з обмеженими можливостями» на задньому склі автомобіля, яка, згідно з баченням поліцейських, є недостатньо розбірливою, ці хлопці врешті відпускають нас. Наша водійка так міцно стискає кермо, що суглоби її пальців біліють. Я дивлюся на неї зі свого місця збентежений, як і вона. Ми втратили безцінні хвилини. І далі втрачаємо, бо поліція, однозначно занепокоєна нашим майбутнім і щедро наданим гарантійним обслуговуванням, супроводжує нас кілька кілометрів, заважаючи Юлії їхати хутко.

Нарешті ми можемо знову їхати на максимально дозволеній швидкості. Ми заглиблюємося в тунелі, прорізані в гірському масиві, який налічує безліч вершин із вічними снігами. Освітлення спричинює стробоскопічний ефект хворого, який лежить на ношах у коридорі швидкої допомоги. Моє віддзеркалення у склі зовсім не те, що було раніше.

Мамі не було й двадцяти років, коли мене зачали. Вона тільки-но зустріла тата, клієнта готелю, який тримали її батьки. Як свідчить їхній альбом світлин, вони були божевільно щасливі тим інтенсивним щастям, яке живить найчарівніші плани на майбутнє.

Мені ніхто ніколи не розповідав, хто був за кермом, коли вони їхали за містом і пропустили поворот. Вони поверталися з конфірмації своєї далекої родички. Машина двічі перекинулася, перш ніж зупинитися перед бар’єром стримування. Мама була на восьмому місяці вагітності, і той шок спровокував пологи.

Не переймаючись своєю порізаною розбитим склом рукою, тато пішов шукати допомогу. Коли прибула швидка допомога, половина мого скривавленого тіла була в цьому лайні, а половина ще в тілі мами. А пуповина стискала мою шию.

Згубна втома не забарилася, і слабкій ніжності мами до мене настав кінець. Я ставав занадто вагомим, занадто важким, занадто неймовірним, а тато натомість отримав місце. Мама одужала, коли мені виповнилося сім. Мене вже можна було віддавати до інтернату. Поки ми чекали таксі, яке мало відвезти мене до Кастеля, вона відшкрябувала нігтем наклейку на поштовій скриньці. Того ж тижня вона віднесла мої іграшки до ігротеки й перефарбувала стіни в помешканні.

Ми приїздимо до зони відпочинку. Юлія каже сама до себе, що варто було б тут огледітися. Вона відважно пригальмовує, збиває бар’єр і поціляє у простір майданчика, ліворуч від якого перекривлені гойдалки, а праворуч публічний клозет, цікавий хіба що мікробіологам.

Знайшовся! Б’єро сидить на перевернутому сміттєвому баку, не зважаючи на пахощі й на недоїдки, які обліпили його черевики. Схоже, він підраховує, скільки в нього пальців.

Юлія вибігає з автобуса. А ми зі своїх місць бачимо, як вона на якусь мить обнімає нашого втікача, а потім починає трусити його як сливове дерево. А Гун витягає затички з вух, щоб послухати.

— Добрі тата й мами в тій машині, — кислим голосом пояснює Б’єро.

— Б’єро, — картає його Юлія, — так не роблять!

— У них є телевізор. Вони люблять мене.

Юлія продовжує лаяти Б’єро, не зважаючи на погляди випадкових свідків.

Ми знову їдемо. Протягом кількох кілометрів, час, за який Гун обрав собі інший плейлист, самі лише бурчання Юлії є контрапунктом до дзижчання мотора. Присоромлений Б’єро грається зі шнурками свого спортивного костюма. Поліна шукає способу натягти на свого пса пояс безпеки.

За вікном знову пролітають ферми й заводи, які відділяють від траси житлові будинки. У мене перед очима імла. Останні події мене розтривожили. Ми ледь уникли катастрофи. Я намагаюся осягнути різницю між відповідальністю й виною.

Ми проїздимо кемпінг, захищений напівпрозорими антишумовими завісами. Я уявляю людей, які зібралися навколо складаного столу, дим над жаровнею, запалені ліхтарі. Думав про інтернатських, яких не запросили до Стіві, і тут ми раптом повертаємося до Кастеля. Вони, певне, саме зараз із гучним криком домовляються з Нонно, іншим вихователем, який чергує цими вихідними, яку програму переглядатимуть по телебаченню, «Життя Зоопарку» чи «Форт Буайяр».

Нас десь три десятка, тих, хто мешкає в Кастелі, панському будинку, який стоїть посеред великого парку на краю міста. Удень ми розходимося згідно з нашими можливостями навчатися до шкільних класів, розміщених у прибудові до давнішої споруди. Туди веде коридор, який починається від секретаріату й кабінету директорки, безлітньої жінки, яка тримає заклад залізними руками. Коли ми не вчимося, то утворюємо мішані бригади, в які потрапили згідно з нашими «особливими освітніми потребами»: шість або сім тяжких випадків і слухняніші вихованці. Коали й Гепарди сплять на третьому поверсі, Метелики, до яких належу я, на другому.

Опівдні приходящі учні обідають з нами в шкільній їдальні на критій терасі, яка є збереженим у первісному вигляді свідченням буржуазного минулого цього будинку. Це добрі моменти, гучні й нечупарні, як воно й має бути. Цю стратегію застосовано, щоб дати можливість ще молодим вихователям збігати додому й приділити увагу своїм дітям, а старшим — влаштувати сієсту, подрімати на диванах в актовому залі.

Кастель — він наче вулик. Одні прибувають, інші від’їздять, а деякі замешкують там тривалий час. Найстарші з нас відвідують центри особливої освіти, де їх навчають основам корисних професій. Найметикуватіші намагаються опанувати якесь ремесло, ключик до іншого життя. Щовечора вони повертаються, чекаючи, що фінансова незалежність відкриє їм нові горизонти. Ну а ті, хто уперто нічого не кумекає в садівництві, хто завжди щось собі поранить на кухні, і ті, кого підозрюють у тому, що вони здатні перепродувати крадене з майстерні, — ті отримують право мешкати в цих апартаментах під захистом Фундації Тремплін. За кілька місяців вони виучуються класти рекламу в конверти й бути залежними від «Двох поліцейських на пляжі» та «Шлюбу твоєї мрії».

Загалом у Кастелі відбувається багато всього. Нові обличчя, свіжі й зрілі, запрошують нас до нашого щоденного життя, перед тим, як зникнути так само швидко, як і з’явилися. І так завжди. У нас дуже щільний графік, як у якихось фінансових директорів. Між трудотерапією, фізіотерапією, логопедом, розтяжками, різними оглядами часу в нас лишається обмаль.

Кастель, можливо, не найліпше місце у світі для вільного розвитку, але там подають харчування, підібране для нас, телевізор великої чіткості й багато різних створінь, до кого можна прив’язатися. Я не хотів би через якесь непорозуміння бути позбавленим цього всього.

— Туди вас усіх перетуди!

Юлія послаблює педаль газу, і ми втрачаємо швидкість.

— Проблеми?

— Заїхали занадто далеко.

— Як це так?

— Коли гналися за тою машиною, заїхали далі, ніж треба. А тепер треба вертатися, це напевне.

— Б’єро — їсти.

Юлія витягає дорожню мапу із-за сонцезахисного щитка і простягає її Поліні.

— Спробуй визначити, де ми є.

Щоб зорієнтувати її, Юлія називає кілька назв тих місцевостей, але Поліна нічого не може знайти. Великі сльози падають на паперову мапу, і без того нерозбірливу. Я, зі свого боку, занепокоєний. Я видираюся в різні боки, аби щось побачити зі свого заднього сидіння, але я занадто далеко, нічого не виходить прочитати. У результаті нас обох б’ють по головах, після чого звучать нерозбірливі вибачення.

— Я можу сказати, що на південній розв’язці звалилася купа дров, якщо вона ще там, то там і значний затор. Треба вертатися назад маленькими доріжками.

Підкріплюючи свої слова жестами, Юлія вивертає наш рухомий засіб вбік, до бічної доріжки. Ми всі в стані стрибка і, оскільки робиться поворот, усі ми пресуємося на лівому фланзі. Б’єро пищить, придавлений Гуном.

— Ти, великий дебіл!

Гун не зацінив компліменту. Його кулак спрямувався до носа Б’єро, який не міг захиститися, бо його обидві руки перебували в кишенях куртки. Його голова смикнулася назад і забилася об скло. Якби Юлія машинально обернулася, ми всі віддали б кінці. Наш автобус зробив би великий стрибок, і ми перетворилися б на сардин у кривавому соусі.

Проте наша вихователька має добрі навички й ідеальну нервову систему. А тут іще нам зарадила гучна пісня, що на якусь мить відволікла увагу Гуна. Б’єро користається цим, щоб викрутитися, у наслідок чого другий тумак штовхає кривдника прямо на зовнішню кишеню його куртки яку забито маленькими камінцями. Судячи по гримасі Гуна третій постріл відкладається.

Ми зупинилися в кінці переїзду перед світлофором. Юлія заплющує очі, поки клаксонять автомобілі в нас за спиною. Вона трощить акселератор, щоб звільнити руку і показати середній палець. Ми сунемо ще п’ять хвилин, а потім зупиняємось на автозаправці з магазином. Б’єро відстьобує ремінь, щоб вийти. Юлія хитає головою.

— Зважаючи на недавні пригоди, ви, хлопчики, лишаєтесь тут. І сидите тихо.

Юлія й Поліна зникають у магазині. Гун дереться по спинці стільця і гепається на дорожні сумки поряд мене. Він насолоплює на мене свої навушники зі своєю музикою на повній гучності. Я вию від болю.

Гун мені щось каже, але я не чую. Аби він відчепився, показую йому великий палець. Б’єро знічев’я намагається мені зарадити, виходячи з мікроавтобуса і цим порушуючи заборону. Тож Гун знову натягає свої навушники, підкорюючись своєму покликанню співака-пародиста.

Б’єро не відстає. За допомогою бензонасоса він робить у відрі бульки. Хапає намоклу щітку й починає протирати капот. Гун підходить до нього і показує йому колонію комарів-кровососів на лобовому склі. Мої вуха й досі болять, тож розмови хлопців я не чую. Б’єро слухняно починає воювати зі склом, і його агресія дедалі зростає. Щітка чіпляється за склоочисник і стає чимось на кшталт телевізійної антени. У Гуна прокидається азарт майстра, тож він повертає пошкодженому вінику його первісний вигляд. А в нього за спиною Б’єро, щоб виконати своє завдання, тримає відро витягнутою рукою. Наш товариш володіє рятівною інтуїцією. Він нахиляється, завдяки чому уникає спрямованого на нього мильного струменя. Я думаю, що зараз Гун вб’є Б’єро, але останній зважився на бойову операцію, відважну, хоча й ненавмисну, в наслідок якої Гун почав гавкати в шотландському стилі на Міні Купер з причепом, який саме під’їздив.

Юлія і Поліна заквапилися назад.

— І що це за болото? Чорт забирай, мої конверси!

Під час нового сеансу напучування, коли кожен із нас отримує свій титул і своє звання, Юлія залазить до мікроавтобуса й витягає з кишені своєї куртки пачку цигарок, бере одну й запалює її кремнієвою запальничкою. Чи не заради цього ми зупинялися цього разу? А не заради Поліни... Не можу стриматись і не спитати про це стишеним голосом.

— Ти куриш?

— Ти неймовірно спостережливий, Люку. Знімаю капелюха.

— Але...

— Не заморочуйся! Мені от просто зараз закортіло. До тебе це доходить чи ні?

Її тон грубшає, і я знову стримую свою пиху. Зосереджую увагу на поламаному склоочищувачі. Аби лишень найближчим часом не було дощу, бо сумніваюся, чи Юлія спроможна прикинути масштаби пошкоджень.

Під впливом якихось незбагненних асоціацій Юлія згадує, що акціонери фармакологічної індустрії винні нам багато чого.

— Гуне, ти вже приймав свій флоксал?

Їй довелося повторити кілька разів і клацати пальцями перед його обличчям, поки він нарешті зреагував:

— Гу.

Юлія стукає вказівним пальцем по ручному годиннику:

— Тоді саме час.

Гун знизує плечима й хитає головою на знак незгоди. Через нашу виховательку, здається, пробіг струм у 220 вольт. Вона підводить руки до неба, вимагаючи негайного втручання. Якщо дивитися здаля, це може здаватися щирим. До речі, ми також дивимося в небо: чи з’явиться мотузкова драбина від ангела-пожежника, який раптом прийшов нам на допомогу. Власне, усі ми в ідіотських позах, те, що я второпав у ту ж мить, що і Юлія. Гун двічі на день ковтає коктейль із медикаментів проти епілепсії. Щоб вивільнити свій потенціал, ці молекули мають регулярно підживлюватися ще більше, ніж при ін’єкціях інсуліну. Та треба відважитися й визнати, що Гун забув у Стіві свою сумку, в якій, окрім іншого, були і його ліки.

Юлія вирішує повертатися з півдороги. Я починаю переконувати її, що все це є в аптеці Кастеля. Я кидаю ще одну карту:

— Якщо хочеш, можна зателефонувати Нонно. Тоді все знатимеш.

Юлія напружується. Сказати, що вони з ним не є най­ліпшими друзями, це нічого не сказати. Я влучив саме туди.

— Та не допоможе це. За що все це звалилося на мене? Що менше він знатиме, то ліпше.

Іноді нещастя допомагає, бо Юлія вже була, сама того не усвідомлюючи, інструментом моїх дій, вона стала моєю спільницею. Одначе частина шляху, та, яка попереду, буде нелегкою. Треба, щоб Гун уникав занадто сильних емоцій.

Юлія жбурляє подалі свій недопалок, сідає за кермо і вставляє ключ запалювання. Та замість заводити мотор, починає вивчати дорожню мапу, мізинцем креслячи шлях, прикидає відстань, а вже потім підводить голову.

— Муситимемо об’їжджати.

Рано я радів. У мене погане передчуття.

— Ти певна?

— Та невже ти зобов’язаний систематично сумніватися в усьому, що роблять інші, Люку? Ти хочеш, щоб ми поверталися трасою і загрузли в заторах? О, навіть сама не знаю, чому я обговорюю це з тобою. Ми поїдемо через гори, і край.

— Ми побачимо велблюдів? — питає Б’єро. — І балбосів?

— Звідки я знаю? Поліно, витри шмарклі.

Виїзд із автозаправки нагадує картинг. Спочатку ми їдемо упродовж складів Pneus15Minutes, потім задвірками заводів, для яких близькість великих доріг є значною перевагою. Ми сунемо повільно, бо ескадрилья жебраків, які ледь досягли повноліття, зупиняє машини. Одні тримають квачі для миття, інші хочуть продати нам сонцезахисні окуляри або панами Yopi із датами останньої Tour de France. Та більшість із них діє відкрито: вони сновигають між машинами, тицяючи долоні, складені човниками. Старші облаштувалися під тентами на коробках, яким позаздрили б дизайнери картонних меблів. Вони роблять нам дружні знаки. Здається, у певних країнах дітей клепають, щоб вони викликали співчуття.

Гун робить знаки підборіддям, закликаючи нас глянути на щось, на його думку, важливе. Він шумно дихає, щоб дати зрозуміти, що знічев’я готовий побитися з абиким. Ця потреба зняти напруження нагадує мені схему парової машини з популярної брошури «Твоя пиця хоче киці. Усе, що варто знати про власне тіло», апологія мастурбації, яку за браком реклами поширює асоціація сексологів.

Б’єро крутить головою, виявляючи жваве зацікавлення кілометровими стовпами. Я ж зі свого боку захоплююся гаслами глобального сенсу: «Створіть життя, щоб жити з...», «Коли мрія збувається», «Моє щастя, наше щастя». Я намагаюся лишатися таким байдужим, як це можливо за таких обставин. Проте мені некомфортно. Я знаю, що будь-коли Гун може проколоти дірку будь-де, якщо його щось роздратує, наприклад, шипіння в музиці, яку він слухає.

Це сталося трохи понад рік тому, в день, коли мені виповнилося п’ятнадцять років. Подарунок, який я щойно розпакував, не викликав у мене захвату.

— Це для квітів, — сказав Нонно, ніби я не міг впізнати вазу, розмальовану, як абажур на дешевому розпродажі.

Я дедалі мовчав.

— Розпакуємо ще й це? — вів далі Нонно, похапцем глянувши на годинник.

Коали квапилися в кіно й через нас відчутно вибивалися з графіка. Лише тоді, коли до їдальні, прикрашеної повітряними кулями із серпантином, принесли тартинки з джемом, наш кухар згадав, що мав приготувати щось святкове. Він підкрутив свої вуса, а вже потім повернувся до своїх каструль. І за десять хвилин повернувся із банановим мусом, прикрашеним смартами.

У другій коробці були півметрові квіти з матерії й пластику. Я був геть пригнічений. Подарунки для старого інваліда. Найогидніший день народження за все моє життя.

— Їх не треба поливати! — вигукнув наш мудрий вихователь. — То як, подобається, ні? Не переживай, я знайду для цього місце! Візьми ж це!

Нонно сидів на табуреті й пестив свої бакенбарди, коли раптом вигукнув, вказуючи пальцем на столик, на якому лежала величезна коробка: «Але, лишився лише один! Про це не треба забувати!». Тієї ж миті Гун захлинувся від люті, яку спрямував на кульки, що почали із шипінням здуватися. За кілька секунд їдальня перетворилася на декорації до «Після Апокаліпсиса».

Завдяки Гуну ми пережили момент, який справді став неординарним. Бо, загалом, дні в Кастелі мають тенденцію не відрізнятися один від одного. День за днем, місяць за місяцем тебе вмивають, роблять пов’язки, одягають, а потім, як виявляється, уже настав час роздягатися, вмиватися, робити перев’язку.

Ось він, непередбачуваний Гун. Можливо, до нього, як спалах, прийшли далекі спогади, як йому сигналили звідусіль, коли його велосипед врізався в поштовий мікроавтобус. Кажуть, коматозні все чують, але ні на що не реагують. Як знати, що відбувалося в його розтрощеному мозку?

У коробці був комп’ютер. Протягом трьох днів цей апарат лишався у своїх пінопластових латах, поки Берт, волонтер із цивільної служби, який товкся в секретаріаті, знайшов час встановити його в моїй кімнаті. Потім іще три дні, поки його переставили так, що я зміг вмикати його, не залазячи під стіл. І ще тиждень, поки мій обліковий запис активізувала директорка. Лише тоді я зітхнув полегшено.

Саме зараз я думаю, чи було б ліпше, якби Гун зробив своєю мішенню комп’ютер, а не кульки бананового мусу. Бо ця машина не просто змінила моє життя, а й — сподіваюся — життя інших теж. І саме зараз я не знаю, чи воно справді того вартувало.

Щойно ми поминули передмістя, Юлія помітила аптеку, затиснену між супермаркетом, де знижено ціни, і тренажерною залою. Будівля праворуч не має вікон, а та, що ліворуч, має величезні засклені пройми, за якими найрізноманітніші люди намагаються спалити жир або вдосконалити м’язи. Юлія зупиняє автобус поряд із парком візочків. Б’єро запалюється:

— Танці з зірками, я хочу.

— Не збираюся заходити всередину, пойняв?

Фасад аптеки заставлений картонними рекламами, які вихваляють зволожувальні креми, антизморшкові програми, маленькі коробочки для живлення шкіри. За цим бар’єром все-таки можна побачити, як Юлії спілкується з молодою жінкою в кофтині з небіленого полотна.

Завдяки Гуну вальс, який перекривають жваві удари тарілок, акомпанує цій пантомімі, де мені бракує білих субтитрів на чорному тлі. Утім без цього можна обійтися, бо сцена прозора. Продавчиня вже кілька разів глянула на стелю, де мала би бути камера спостереження. На її місце приходить інша, огрядна п’ятдесятирічна з-за прилавка. Амплітуда мови жестів дедалі зростає. Гун протирає денця пляшок, щоб нічого не пропустити з того спектаклю. Відстань оманлива, але в мене таке враження, що ті, хто вихваляють льодяники проти болю в горлі, грізно захиталися.

Юлія наполовину висуває своє тіло з магазину і приймає позу фігуристки з метою притримати гомілкою двері, які зачиняються автоматично. Зелені відблиски вивіски забарвлюють її в тривожні кольори.

— Яка ідіотка! Вона нічого не відпускає без рецепту. Вона хоче доказів. Гуне, сюди, ось їй доказ!

Я дозволяю собі легенько гепнути по плечу свого товариша, щоб підтвердити, що він щось второпав між двома акордами. Гун, не поспішаючи, перевальцем суне до Юлії. На жаль, ми позбавлені перегляду продовження спектаклю, який розгортався прямо в підсобці аптеки.

Гун повертається до нашого транспорту першим. Він тримає спрей, який розпилює, не знявши кришки. Розстібає свою сорочку і рясно кропить собі торс і під пахвами. У мої ніздрі б’є міцний дух евкаліпта. Я простягаю руку.

— Покажи.

ОСВІЖУВАЧ ПОВІТРЯ: ваше помешкання ще ніколи так не пахло.

А тут і Юлія важким кроком виходить з аптеки. Вона нічого не хоче чути. Усі, хто лікував Гуна, поїхали на вихідні. Усі лікарі цього селища у відрядженні з повітряною вартою. У секретаріаті Кастеля також нікого нема, щоб надіслати копію рецепта з історії хвороби.

— «Ці бренди розмели люди, які хочуть схуднути». Вона повторила мені це двадцять разів, тридцять разів. Чи вона хоч глянула на мене? Чи я схожа на пишну пані, яка мріє стати вермішелиною?

Вона напружено підводиться на своєму місці, торкаючись головою сонцезахисної шторки, руки на стегнах. Потім знову падає на сидіння, стискаючи кермо. Я знаю, що вона час від часу стежить за собою. Вона сама про це пише. Тож фармацевтка почасти мала рацію. Хай там як, та ми не завжди сидимо без ліків. А ця пауза забрала в нас дорогоцінний час.

Наш мікроавтобус повільно, але впевнено набирає швидкість, навіть якщо ми рухаємося б тридцять кілометрів на годину. Білборди закликають мандрівників бути готовими попрощатися з комфортом сучасної цивілізації заради диких краєвидів. Нехай бережуться ті, хто не контролюватиме запас пального в баку! Юлія кидає на нас швидкий погляд із оглядового дзеркала.

— Гуне, не так сильно. Б’єро, забери руку.

Якийсь час ми котимо між пасовиськами, засіяними полями, лісопилками і німими хуторами. Контраст між навколишніми пейзажами й пахощами від Гунового дезодоранту додає ситуації арт-хаузного характеру, якому аплодував би актор, який раз на місяць приходить пояснювати нам формальну складову театру Брехта і вчить нас, як плакати по команді.

У просвітках між дорожніми щитами інколи проступають вершини, увінчані снігом. Блискуча вивіска вказує напрямок до дачного селища, яким керує славетна група готелів. У помаранчевому надувному човні усміхнена родина пливе гірською річкою. Ліани обплітають знаки оклику, прикріплені до барвистих буїв.

Я думав про маму, яка цьогоріч винаймала невеличкий будиночок на Корсиці. Вона їздить у різні місця, щоб не втрачати радості відкриття. Вона іноді показує мені світлини зі своїх подорожей, розповідає, з ким познайомилася в дорозі, хто розрадив її самотність. Вона ніколи не бере мене з собою. У будь-якому випадку мама ніколи не планує нашого спільного дозвілля, якщо хаос не вважати нормою. Це зумовлено тим, що мамі погано, коли я поряд.

Поліна нарешті здійняла голову. Вона притулила до скла морду свого пса. Я однаково захоплений блискуче доглянутими фермами, охайними рядочками перегною, тракторами, які виблискують неначе як BMW при виході з заводу, вазонками на вікнах, де всі пелюсточки в квітів однакові. Сюди б нашого консьєржа — фаната, щоб усе блищало. Гадаю, він навіть зі своєї жалюгідної зарплатні купує останні новинки рідкого мила, мийних засобів і розпилювачів. Цей чоловік наділений надмірним почуттям чистоти, як ті аутисти, які, колупаючись у носі, обчислюють квадратний корінь із суми номерів Лото, щойно ті з’являться на екрані. Такий і наш консьєрж. Хоч як чимало разів ми приліплювали жувальну гумку під віконну раму, за півгодини сліди нашого злочину зникали. Діпак, один пришелепуватий гепард, і я хай до чого вдавалися, щоб перевірити пильність нашого консьєржа, але він вичищав усе.

Юлія приймає незручну позу, щоб із кишені куртки витягнути телефон, який дзеленчить. Оскільки зараз вона не може змінити швидкість, двигун набирає оберти, що зумовлює несамовиті спалахи на приладовій панелі. Крутим жестом вона витягає свого Nokia, підносить його до вуха, потім видає зітхання на знак привітання. За двадцять секунд кладе апарат собі на плече.

— Це Нонно. Він хоче привітати Стіві, але не знайшов його номера.

Їхній конфлікт мені на користь.

— Візьми трубу!

Я простягаю руку, хапаю телефон, який мені подає Б’єро.

— Це Люк. Привіт! Що нового?

Наш вихователь, судовий виконавець, який перекваліфікувався на соціального працівників, відкрився мені, що виникли певні клопоти з малюком на першому поверсі, і висловив сум, що не зміг поїхати з нами. Тим паче він також обожнює м’ясо гриль.

— Ви в курсі щодо MediCare+? — несподівано питає Нонно.

— Так, ми бачили його по телеку.

— Якщо я зустріну того доктора-гравця, то заїду йому межи очі. Що скажете?

Я вирішив не говорити йому, що ми вже поїхали зі свята. Варто було б пояснити, і, на відміну від Юлії, сказати йому, що цієї ночі я не одягав своїх медичних шкарпеток. Коли він попросив мене передати трубку Стіві, я відповів, що не бачу, де наш господар. Нонно розреготався. Я дозволив йому вдесяте розповісти свій улюблений анекдот про Стіві, про той славетний день, коли той отруїв половину Кастеля майонезом із цукром. Чи міг хтось припустити, що він зробить кулінарію своєю професією?

— Шкода, але я знайду врешті його номер у довіднику. Де він проводить свої вихідні, наш прославлений кухар? — Нонно смакує свої дотепи, перш ніж продовжити: — Мені казали, це поряд із Грамоязом.

— У мене погана пам’ять на сільську топоніміку. А що ви робите в Кастелі цього вечора?

Нонно не відпускають справи. Він знає цю частину країни, як вміст власної кишені, бо нерідко їздить туди на полювання. Він хоче, щоб я описав йому краєвид і якої форми верхів’я гір, і він скаже, де ми. Я уникаю прямої відповіді, описуючи хмари і сутінки.

Юлія стукає по годиннику. Вона боїться, щоб не розкрився її злочин.

— Я більше не можу говорити. Гарного вечора! Бувай!

Моя футболка намокла від поту. Я не люблю брехати. На щастя, я не вірю в психоаналіз, бо інакше підписався б на двадцять років сеансів на кушетці, щоб звільнитися від тягаря моїх помилок.

Я передаю телефон Б’єро, щоб той передав його власниці. Юлія хитає головою.

— Що за дебілізм ваші крики. Вам ще не набридло? Особливо тобі, скільки тобі років?

— Я хотів би бути скаутом, ти ж знаєш.

У своєму колі ми мали свої ритуали, більш-менш необхідні, більш-менш розроблені. Solix772, постійна учасниця форуму Доктора Гудлака, не зносила ідеї, що її чоловік більше не бере її на концерти класичної музики, хоча в минулому це зміцнювало їхній союз. Вона навіть подарувала йому абонемент. Та він дедалі частіше знаходив можливість навідатися на різні балаганні збіговиська, аби не потикатися до концертного залу Падаревського. «Облиш, забий на це» не було тим, що Solix772 хотіла прочитати. Я собі на клопіт відповів: «На колір і смак товариш не всяк». Моя кореспондентка перебільшувала значення цієї думки. Вона так і не розуміла, що наші уподобання можуть змінюватись. Якби вона була уважнішою до тих, хто поряд, то побачила б, що світ завжди змінюється. «Навіть камінці в річці поступово очищуються від моху». А Solix772 не відпускала своє. Вона почувалася не лише покинутою, а й зрадженою. Ми листувалися дедалі частіше. Я вже розвинув свій стислий стиль, відчув пристрасть до дебатів. А Solix772 зненацька припинила листування, не без того, щоб обізвати мене антифеміністкою, спочатку вона написала мачистом, але варто зважати на те, що ні форма, ні зміст моїх меседжів не давали змоги визначити стать того, хто їх писав.

Я кашляю, щоб прочистити горло.

— Скажи, Юліє, що це...

— Говори голосніше, я звідсіля погано чую.

— Що ти зробила б, якби довідалась, що твій псі зовсім не те, що ти думала про нього?

Її очі блимнули на мене із дзеркала заднього огляду.

— О, Люку, не починай свої нарікання. Ми вже поговорили про це.

— Ні, я не про Жюжюб. А загалом.

Жюжюб — це уповноважена психолог у нашій інституції. Консервативний психоаналітик, вона витрачає весь свій час, щоб спотворювати те, що ми намагаємося висловити. Витримати її протягом п’ятнадцяти днів, як того потребує терапевтичний протокол, випробування непросте. Бо бажаючи деконструювати, щоб потім ліпше сконструювати, вона псує в нас усе чудове. Вона не лише нічого не слухає, а й краде в нас наші привілеї. І якщо я зараз устряв у цю справу, це також через неї.

— У мене нема свого псі.

— Хтось, кому довіряєш, хто тебе слухає?

— Уточни.

— Я думаю про всю цю історію з міністром.

Юлія шукає мій погляд у дзеркалі заднього огляду, кусає губи, перш ніж відповісти.

— Я цього не пережила б.

— Саме цього я й боюся.

— Говори голосніше, я тебе не чую.

Я маю підтвердження. Вони мені ніколи не пробачать.

Ми доїжджаємо до селища, в якому має бути не більше п’яти десятків будинків. Величезне панно, пригвинчене навпроти комори із сіном, сигналізує про те, що міні-маркет за двісті метрів є просто божественним. Там здійснюють торгівлю, послану провидінням. Там на вас чекають не лише звичайні продукти харчування, а й пекарня, попри пізню годину, з широким вибором, і чайна кімната, в яку ми галасливо завалюємося. Б’єро, який зі своєю курткою займає забагато місця, скидає на підлогу кілька дизайнерських свічок, потворних і дорогих. На нас дивиться управителька закладу, поклавши на прилавок руки і роззявивши рота.

Щоб компенсувати розчарування від не отриманого барбекю у Стіві, я пообіцяв почастувати їх гамбургерами. Б’єро не забув цього й замовляє чизбургер і двадцять чотири палички картоплі фрі. Офіціантка, добре вгодована енергійна дівчина, приймає наше замовлення, оком не змигнувши. Клієнт — це король. Юлія вважає за потрібне дещо підкорегувати.

— Закресліть.

— Упевнені? — питає офіціантка.

— Так.

Вона, непевно постукуючи олівцем, обертається до Б’єро.

— Що ж тоді ви бажаєте?

— Тебе, моя люба. Я бажаю кохання з тобою.

— Йому вистачить склянки води, — відповідає Юлія. Хоч як крути, вона все перевертає навпаки. — До речі, ви не могли б чогось сюди налити? — Вона простягає мою спеціальну пляшку, яка в мене в заплічнику, дизайн із довгим носиком, яка дає змогу пити, попри мої некеровані спазми.

Тепер управителька блідне. Вона обережно робить знак офіціантці, щоб та поквапилася. Скоріше їм подаси, скоріше вони підуть. Юлія нав’язує свій вибір і наказує нам помовчати. Певний час чутно лише скрипку Андре Ріо з навушників Гуна.

За столиком неподалік від нашого дві сорокарічні: чорнява кістлява і шатенка із вищипаними бровами; на нас вони не зважають, занадто захоплені ідеєю переробки світу. Чорнява палко розповідає шатенці про образу з боку своєї старшої доньки. Не виявивши особливої оригінальності, дівчина, про яку йшлося, вигадала, ніби йде на день народження, де будуть лише дівчата, а сама подалася до хлопця, гидкого типа з татуюванням і брудними чоловічими думками. Я чув по радіо приблизно таку саму історію. Я дотримуюся тої думки, що ліпше підтримувати, ніж суперечити. Я тоді відповідав: «Любов матері має бути тим напилком, який допоможе пиляти ті ґрати, що утруднюють життя підлітка».

На якусь мить я гублю нитку розмови тих жінок, бо Юлія телефонує Стіві. Вона каже, що не варто перейматися щодо наплічника Гуна. Вона відшкодує витрати на його пересилку поштою. Бандероль неодмінно має бути адресована особисто йому. На завершення вона переказує особливо щирі вітання від Нонно. Вона заслуговує на довіру, і можна вірити, що він підтримає її.

Чорнява доїдає свій манговий йогурт, витягає із сумки люстерко, помадить губи. І починає скаржитися на чоловіка, якого дедалі частіше не буває вдома. Минулої осені на CocoChatNet: «Бажання — це вогонь, який треба підтримувати, щоб жаринки не перетворилися на попіл».

— Наш маленький загін має рухатися далі, — каже Юлія, у жилах якої кофеїн нарешті пробудив добрий настрій.

Уже 20:30, і я гадки не маю, коли ми прибудемо до Кастеля. Лише відчуваю, що зграя наздоганяє, а час продовжує працювати проти мене.

Ми продовжуємо наш шлях. Наш транспорт починає небезпечно хрипіти, ніби хоче нам повідомити, що не створений для такої пригоди. На першому ж повороті Юлія зупиняється.

— Приїхали? — питає Б’єро, підводячись.

— Сядь! — виє Юлія.

Гун, щоб довести свою корисність, дає Б’єро потужного стусана, від чого той втрачає рівновагу й падає на свого нападника. Тим часом Гун машинально хапається за стелю й пошкоджує її.

— Як таке могло статися? — волає Юлія, яка щойно знову зрушила з місця і не може второпати, чому воно так.

У синтетичній обшивці мікроавтобуса утворилася дірка десь завбільшки тридцять сантиметрів. Штучна піна випадає при кожному поштовху.

— Сніг, скоро Різдво. Я радий.

Гун також гуде про радість. Він второпав: те, що він раптом ухопив рукою, забезпечило йому чудовий кастет. Очі Юлії скидаються на дві більярдні кулі, що гасають по зеленій поверхні стола.

— Ти сховай це, я не можу цього бачити.

— Гу.

— Гугу чи не гугу, але я двічі не повторюю.

За нами женеться величезна вантажівка-цистерна. Сигнали її фар не змусили нас змінити швидкість, тож водій підкріплює своє нерозуміння рішучими звуковими сигналами. Юлія відчиняє своє вікно і робить йому знак обігнати нас. Проте дорога для цього завузька. Моє серце стукотить невлад, бо на гадку спадає класична «Дуель» Стівена Спілберга.

Скориставшись «кишенькою» на дорозі, де шкільний автобус підбирає тутешніх школярів, Юлія врятувала нас від смерті, давши монстру змогу обігнути нас. Наша вихователька виструнчилася, полегшено зітхаючи.

— Усе гаразд, нічого страшного.

Якби в римейку дотрималися первісного сценарію, вантажівка чекала б на нас далі, привалена купою дров. Ось чому ми мали б знову спуститися вниз. Та навіть на такій дорозі маневрувати не виходить. Юлія зробила ще кілька абсурдних спроб, а потім таки перейшла на першу швидкість. А потім ми знову болісно набираємо швидкість. Bis repetita placent. Двічі повторене подобається.

Надмір струсів, підсилений нудотним запахом евкаліпта, виявляється для декого з нас фатальним. Знову потерпає найслабша з групи, Поліна. Я вже помітив, що круті віражі не для неї, тож, сидячи між Б’єро і Гуном, міг помітити, як полотніли її щоки. Востаннє я бачив Поліну такою, коли її батько поцілував її перед зібранням батьків, які мусили припертися на церемонію відкриття нової прибудови, яку навідали й публічні особи.

— Сильно трусить.

— Ми на висоті, — відповідає Юлія, ніби це може принести бодай якесь полегшення.

— Дуже погано, — уточнює Поліна.

— Тримайся.

Наша вихователька хитає головою й гірко зітхає. Очевидно, вона недочуває. Я маю прийти на допомогу своїй товаришці, виконавши роль перекладача.

— Вона почувається зле. Думаю, варто зупинитися.

— Трясця вашій матері! Мотор не витримає!

Це не мадам Фазі, яка зробила б для Поліни все, можу вас запевнити. І не лише тому, що їй платили за Поліну, зрештою, Юлії платять також, але тому, що вона її по-своєму любила. Я це второпав, коли довідався про Поліну, щойно вона потрапила до Кастеля. Мадам Фазі могла б і далі опікуватися нею, але батько Поліни вирішив, що, хоча дівчинка й приречена, та все ж не має жити самотиною в золотій клітці. «Вона не має бути позбавлена спілкування», — виголосив батечко. Ніби Кастель щось вирішував! Хіба не ліпше «спілкування» мала вона, коли добра п’ємонтка брала її з собою до супермаркету чи коли вони разом забирали маленьких Фазі з державних ясел.

Те, що мало статися, сталося. Поліна виблювала у вікно.

— Бах, ригота! — горлає Б’єро. — Блювачка!

— Гу! — вставляє своє слово Гун, стрясаючи обшивкою в кулаку.

Юлія вмикає сигнальні вогні й пригальмовує біля трав’яного горбочка. Вона виходить з машини, обходить її й коментує ситуацію із залученням найширшого спектра негативної лексики. Поліна із барвистою блювотою на грудях гучно ридає.

— Поліна блює? — питає Б’єро.

— Хто ще відкриє рота, йтиме пішки!

Гун зіщулюється на сидінні та притискає навушники до вух перш за все заради того, щоб дистанціюватися, а отже, усе це йому не байдуже. Починає наспівувати. Жахливо фальшивить. Проте я впізнаю «I belong to me»: You can blame me and bless me / But you cannot possess me / ‘Cause I belong to me / To me!

Поки Юлія робить фіззарядку, дістаючись до сумок, які запхали під моє сидіння, я насмілююся крадькома глянути на Поліну, яка роздяглася прямо поряд із нашим транспортним засобом. Вона вся тремтить. Ні грама жиру, який приховав би її кістки, надав якоїсь круглості її тілу. В ній нічого жіночого, навіть у її простій стрижці з горизонтальною гривкою. Скляна лялька зі сльозами на щоках.

Ніхто в Кастелі не знає своїх мам, яких заміняють директриса, психолог і Нонно. Проте всі знають батьків Поліни, які навідують нас часто, навіть занадто. Її батько, промисловець і політик, ніколи не пропускає нагоди нагадати про існування своєї доньки і тої драми, яку переживає його родина. Він каже, ніби ця дитина — не така, як інші — є найбільшим даром його життя, є символом солідарності між людьми. Ця комедія принесла свої плоди, бо йому вдалося здобути підтримку лівого електорату в політичній грі. Насправді він не приїздить до Поліни навіть на вихідні й нічого про неї не знає. Нічого не знає він і про саму установу. Я бачив, як він забрів до пральні, коли шукав вихід. А ще у своєму короткому виступі на знак закінчення навчального року він довго дякував нашому консьєржу, цьому чудовому другові нас усіх, разом з яким він так хотів би змінити світ. Бо йому, як виявилося, підказали якесь не те ім’я.

— Не ворушися!

Юлія, яка хотіла лише намочити свою хустинку, виявилася незграбною. Вона враз вилила на Поліну третину пляшки мінеральної води. Довелося міняти їй не лише футболку, а й трусики. Навіть на її чудових легінсах утворилися темні плями.

За кілька кілометрів іще одна пригода. Сідає батарейка Гунового плеєра. Крик розпачу свідчить про перетворення хлопчини з особливими потребами на істеричного ротвейлера. Юлія знає, що словами тут не зарадити. Вона, як і ми, знає, що Гун не може жити без постійного вливання алтею. Тож вона знову зупиняє мікроавтобус у зоні обгону, встановлює ручне гальмо майже вертикально і тягнеться, щоб плеєр хлопчини під’єднати до автомобільного приймача за допомогою адаптера. Поки апарат заряджається, ми знов і знов прослуховуємо повідомлення, які закликають нас оплакувати програш Аргентини і віддавати перевагу солодким лікам, як Мері Поппінс.

— Гу! — волає Гун із заднього сидіння, поки гучномовці агонізують.

Юлія хитає пальцем.

— Гу! — наполягає Гун, погрожуючи відчепити свій пояс безпеки.

— Не крутися.

— Гу!

Зі свого місця я бачу, що Юлія вдає, ніби крутить тумблер звука. Її пальці крутять порожнечу, її зап’ястя ледь погойдується. Гун ляскає в долоні, і з нього одразу ж бере приклад Б’єро. Безцінна скрипка Страдіварі 1732 року виступає як ангельський акомпанемент жалюгідній пісні «Корон» у виконанні П’єра Башльє.

Скоро нас наздоганяє машина. Я весь викручуюсь, щоб роздивитися її через заднє скло. Двоє мандрівників з Юра, округ Бельфор, приязно посміхаються мені. Ми їдемо дуже швидко, тоді як треба їхати на швидкості близько тридцяти кілометрів. Це їх веселить, поки в них на хвості не опиняється автомобіль із величезним причепом, старий армійський джип і кабріолет ауді, який може і розтрощити їх, якщо вони їхатимуть так повільно. Сам не знаю, чому, я відчуваю сором. Певне, через трусики в квіточку Поліни, які причепилися до спинки мого крісла і майорять, немов тибетський молитовний прапор.

Ніби це якось може зарадити ситуації, автомобілісти дозволяють собі кількаразово натиснути на клаксон, спершу стримано, потім наполегливо. У цій грі роздратування ауді дужче, ніж джипа. Цей крикливий концерт заважає Гунові слухати його музику, що й ускладнить наше життя. Після перемовин щодо потрійного повороту Юлія від’їздить праворуч по трасі, а ті, хто нас затримував, користаються з цього, щоб об’їхати нас.

Якщо я правильно полічив усі перехрестя, що потребувало певних досвіду й хисту, то, починаючи від кав’ярні в селищі, ми зупинялися п’ятнадцять разів. Юлія вже навіть не послуговувалася своєю фасадною посмішкою. Я знаю її достатньо добре, щоб упізнавати по обрисах її щік, що вона зіщулилась, як та устриця на відпливі. Вона думала, що її графік буде зручнішим. Вона дедалі частіше позирає на годинник, ніби хоче силою думки повернути назад його стрілки.

Я ж стримую свої нерви, міркуючи про найліпший сценарій для себе. Стерти все, не сортуючи, було б ефективно і розумно. Проте, можливо, я мав би роздрукувати кілька розмов, знайти час, щоб поритись у відповідних архівах, щоб бути добросовісним, якщо знову все обернеться на гірше. Якби я тільки зміг відгадати псевдонім того дурного міністра. Чи не написав я чогось такого, що могло бути перекручено і повернулося до мене в підсиленому варіанті, як бумеранг?

Нарешті ми біля тунелю. Величезний вояка з кобурою чатує біля монастиря, переобладнаного на ресторан.

— Ходімо, почастую вас напоями, перш ніж почнеться спуск, — повідомляє Юлія.

Можливо, це так вона хоче звільнити нас від потрійної суміші ритмів, яку нам нав’язав Гун. Ми сумирно виходимо з мікроавтобуса. Нас зустрічає крижаний вітер. Прапори майорять на алюмінієвих держаках, мули, які є славою цієї місцевості, бекають без упину. За коморами зі снігозбиральною технікою звивається стежка. Вона веде до узвишшя, де позують якісь мандрівники, невеличкі, як фігурки лего.

Ми всі разом переходимо через трасу, щоб потрапити до ресторану «Апалуза», який працює сім днів на тиждень. Рухома вивіска пропонує хот-доги завбільшки в дирижабль і знижки для шановних водіїв вантажівок.

Це місце нагадує американську глибинку. Тьмяні світильники, маленькі круглі столи, рожеві й бірюзові неонові вогники в барі з міцними напоями, довжелезний шинквас, неврівноважені відвідувачі. Миттєва зміна обстановки, яку відчувають навіть водії, звиклі постійно прямувати з Бавьєра до Сицилії.

Ми так-сяк всілися подалі від більярда й ігрових автоматів. Б’єро, Поліна і Юлія всунулися на кутню лавку. Гун штовхає ногою стілець, щоб я міг продертися до столу.

— Ой-ой-ой! — обурюється барменка, пухка білявка, одягнена, наче ковбойка, якій стало дуже гаряче. Обережно, зараз матимеш роботу.

— Гу, — не погоджується Гун, махаючи руками.

— Ой-ой-ой! — повторює білявка, махаючи ганчіркою.

Раптом у Б’єро відвалюється щелепа. Попри напоумлювання Юлії він шкандибає через зал, видирається на барну табуретку і ставить свої лікті на шинквас.

— Ти гарна. Тобі всі заздрять.

Мов чародійною силою за спиною в білявки зринає службовець статури городнього опудала, хапає блокнота і, щось прошепотівши, бігцем кидається до нас. Нахилився, розглядаючи нас усіх, одне за одним. Не будучи сліпим, розпочав перемовини з Юлією.

— Це ваш?

— Можу його віддати вам, — відповідає наша вихователька нейтральним тоном.

Цей худорлявий виявився дотепнішим за неї, він утримується від будь-яких проявів непрофесіональної поведінки. Обертається до бару і жестом руки дає зрозуміти, що все зробить. А потім уже цікавиться, чим же ми тамуватимемо спрагу.

— Я вас слухаю.

Як і під час наших попередніх зупинок усе в усіх сенсах розпливається. Я прошу гарячий шоколад. Б’єро зі свого місця біля бару вимагає Red Bull і тарілку печінки для Поліниного пса. Я міняю думку і прошу, якщо це можливо, газованого яблучного соку. Б’єро перебиває мене й уточнює, що йому ще спіральну соломку. Поліна запитує, де туалет. Гун грає на піаніно по столу. Юлія замовляє еспресо.

— Мені Red Bull, — нагадує Б’єро.

— Нема питань, — відповідає Юлія.

Ми починаємо з нуля, усе наплутавши. Подвійне еспресо для Юлії, помаранчевий фреш, і, добре подумавши, ще й холодний шоколад. Офіціант вириває сторінку зі свого блокнота, зминає її й кладе до кишені на грудях свого фартуха. Я чую хрипке гигикання з-за сусіднього столу й не хочу дивитися в той бік.

Хоча Юлії бракує кофеїну, вона жертвує собою. Замовляє для всіх м’ятний лимонад. Так само і для Б’єро, який так і завис біля шинквасу.

— Дівчино, поцілуй мене в губи.

Білява робить усе, що може, аби уникнути спілкування з ним. Як на демонстрації товарів для дому, вона вдесяте дмухає, здуваючи мікроскопічні порошинки. Також вона відзначає, що привиди не смокчуть бренді й полтергейсти-насмішники не заважають їй сортувати порожні келихи за кольорами.

— Ммм, — вуркоче Б’єро, облизуючи губи.

Поки нам готують напої, опудало стає стіною між нашим товаришем і об’єктом його жадання. Білява робить виразні гримаси своєму колезі, який постійно повторює той самий жест: зроблю, зроблю. А я нахиляюся вперед і демонстративно масую собі литки, щоб Юлія не забула, чому ми, власне, вирушили в дорогу.

Хтось неподалік від нас покашлює. Я виструнчуюсь.

— Він милий, цей малюк, але не варто заважати Хайді.

Той, хто це сказав, певне, хотів дати зрозуміти, що бажає скористатися статусом людини на пенсії. З ним іще двоє мастодонтів, які регочуть, поки в них не почалися напади діабету. Юлія знає, що ніколи не варто розмовляти з незнайомими чоловіками, навіть якщо вони не мають рації. Тож вона кривить на їхню адресу нелюб’язну гримасу.

Той ексгібіціоніст вичерпав свої засоби, але не важковаговики, в чиїх венах повно горілки.

— Сподіваюся, вони не заразні, — скрегоче зубами найлегший із тріо, усього якісь сто двадцять кіло.

— Гу? — питає Гун, підводячись.

— Саме цього й бракувало, — гуркотить ваговик. — Не зли мене, тля! І піди вмий своє рило!

Обставини змусили Юлію перестати бути стриманою. Вона простягає руку.

— Заспокойся, Гуне. Будь ласка. Сядь.

На бугристому обличчі ваговика з’являється потворна гримаса.

— «Гун»?

— Так, мсьє, — відповідає Юлія без зайвих слів.

— Які слова, дамочко!

Прийшов офіціант і змусив нас шукати оптимальні слова. Адже він приніс нам поганий сюрприз. Він приніс нам п’ять бляшанок із тропічними фруктами на них, які радісно сяють для нас.

— Сироп закінчився. Тож зробити лимонад не вийде. Тому ось. До речі, це подарунок. Ці бляшанки. Можете забрати їх із собою. Так простіше. Гаразд?

Це називається забирайтеся звідси подалі. Я чекаю, що Юлія стане на наш захист, але вона вже з’їла собаку на тому, що це лише погіршить ситуацію. Вона кілька разів кличе Б’єро, а потім іде й тягне його за руку. Підніжка мого візочка вже торкнула завісу при вході, коли лунає страшенний гуркіт. Гун щойно розтрощив табуретку об стіл наших сусідів. Троє бевзів раптом завмерли і зблідли, як мертвяки. А Гун собі пішов до ігрового автомата, і всі ми здогадалися, що птеродактилів він ловитиме зі значним гуркотом.

Заохочений ситуацією, Б’єро рвонув назад, спустив свої фланелеві штани й рушив за шинквас. Офіціантка випустила з рук кошика з келихами, який саме витягла з мийної машини. Вона задкує й забивається об вішалку, яка починає гойдатися. Амплітуда завелика. Декоративний неон відколюється і з хірургічною точністю б’ється об пляшку пива на вітрині, яка чіпляє сусідню, що далі поширює ударну хвилю. Я ще ніколи не бачив такої красивої та яскравої демонстрації ефекту доміно. Шкода, що ніхто цього не зафільмував.

Варто визнати, наш статус неповносправних іноді служить добру службу. На щастя, обійшлося без синців, бо громили не наважилися протестувати, і скарга про образу правил пристойності також не надійшла. І про пошкодження майна так само. Мсьє Зроблю не мав настрою сперечатися з нами. Він провів нас до паркування, і його ганчірка для столів біліла як прапор перемир’я, поки завівся наш мотор. У мене таке враження, що він підштовхнув наш мікроавтобус, аби той швидше вже спускався в долину. Я марю. То, певне, через висоту.

— Ні! — завила Юлія. — Не бери цього!

— Б’єро хоче пити.

— Постав цю банку на місце!— наказує Юлія, чітко вимовляючи кожен склад.

Запізно.

Б’єро просовує свій палець під пластинку й рішуче витягає звідтіля бляшанку. За чверть секунди всі ми відчуваємо на собі екзотичне газоване цунамі без консервантів і цукру. Вологі липкі часточки заповнюють увесь салон. Юлія несвідомо згинається на кермо. Транспортер відхиляється до краю дороги. Бризки починають стікати склом, поки мікроавтобус різко гальмує. Мене кидає вперед, я забиваюся чолом об скло біля сидіння. Ми всі кричимо, навіть Поліна.

Ми могли перекинутися в кювет і загинути, звільнивши відразу чотири цінних місця в інтернаті. Проте Бог нас уберіг. А значних ушкоджень зазнав лише наш транспортний засіб.

Тривале мовчання після вимушеної зупинки. Юлія виходить перша, за нею Гун, який у сповільненому темпі наспівує «Болеро» Равеля. Злетіло переднє ліве колесо.

— Ну що за капець, — каже наша вихователька, тупаючи ногою, як хлопчисько.

— Гууууу, гугугугу!

— Замовкни й нумо назад в автобус.

— Пити хочу, — скавучить Б’єро.

Решітка радіатора затуляє масивний кам’яний стовпчик, який нас заблокував. Юлія згинається й зазирає під машину, щоб оцінити збитки. По самому лише шуму я можу сказати, що все ясно.

Щойно спалахнули аварійні вогні, і Юлія встановила знак аварійної зупинки так, як її вчили в автошколі. Наша вихователька намагається зателефонувати в дорожню службу. Вона розмахує телефоном урізнобіч. Мережа не ловить. Ми зусібіч оточені горами з прямовисними схилами, до найближчого продавця кебаба тридцять кілометрів.

Солідарність уже не та, яка була раніше. Біля нас проноситься багато машин. Більшість водіїв гонорово не помічає нас. Інші сповільняють швидкість, поки розгледять, що наша команда зовсім не того роду, кому надають допомогу. Чи щось змінилося б, якби ми виконали розпорядження поліції й приліпити наклейку «Транспорт для інвалідів»?

Проте ж от хтось із них покаявся і прислав до нас жовтогарячий додж, який прибув з протилежного боку. Зробивши класичне розвертання, автомобіль служби допомоги зупинився за декілька сантиметрів від нашої пошкодженої кабіни. На водієві червоний комбінезон Ayrton Senna, полинялий, штопаний. Він приголомшує своєю худорлявістю людини, у якої за плечима якесь інше життя.

— Ми чекали на вас, — цвірінькає Юлія голосом вдячної вчительки.

Ремонтник знизує плечима і клацає дешевою запальничкою, розкурюючи сигарильйо. Потім обходить наш транспортний засіб, залазить через бічні дверцята, і, як нещодавно прислужник «Апалузи», розглядає кожного з нас по черзі. Юлія в нього за спиною розповідає про наші нещастя, але цілком зрозуміло, що майстра цікавить лише наша платіжна спроможність. Він присів біля розбитого колеса, вдарив кулаком по бамперу. Підводиться, шукає зв’язок між станом склоочищувачів і нашим інцидентом, кладе руки в кишені свого комбінезона.

— Це буде коштувати п’ять сотень. Як мінімум.

— Скільки це триватиме?

— Без роботи, — уточнює ремонтник.

— Нам зараз треба їхати.

— Половина наперед.

— Ви чули, що я сказала?

— За такі самі гроші я вас відтягну до селища.

Юлія хмурить брови і крутить головою, як сова.

— Селище? Навіщо? Це далеко від долини?

Ремонтник знову знизує плечима. Він спирається на свою машину й розмовляє сам із собою. Його сигарильйо мандрує від одного кута рота до іншого. Юлія хоче знати більше. Усе це доволі непросто. Викуривши, вихователька відразу запалює нову, що свідчить про справжній тютюновий рецидив. У процесі наполегливих перемовин було домовлено справдити дві поїздки. Ми з Поліною поїдемо перші, Б’єро, Гун і Юлія другими. А ввечері евакуатор відбуксує мікроавтобус.

— Коли це, ввечері?

Мій голос підвищується на високих частотах, але ніхто мене не чує. Я наполягаю, бо існує дієвіший спосіб якнайшвидше потрапити до Кастеля. Скористатися автобусним сполученням. Або спробувати зупинити авто на трасі. Мій голос губиться в порожнечі.

Попри свої габарити горобця ремонтник легко піднімає мене, ніби я важу не більше яйця. Носком черевика він відкидає в канаву труси Поліни, які злетіли на землю. Нарешті я чую, як наш рятівник безцеремонно закидає мої милиці в багажник. Чорт, а чи відомо йому, що ми муситимемо заповнити 600-сторінковий протокол, щоб регіональні органи охорони здоров’я відшкодували заміну бодай одного гумового наконечника? Поліну також катапультують до кабіни, і, як і мене, без права скаржитися. Наш механік залазить на своє місце, заводить мотор і чимдуж тисне на педаль газу. Додж підстрибує, а вже потім падає на асфальт. Через п’ять хвилин ми звертаємо на дорогу, схожу на велотрек, який заріс чагарником після шести місяців міжетнічної війни. Поліна дихає, наче астматичний кролик. Я ж зосереджуюсь на ментальному калейдоскопі, таємниці йоги, щоб забути, що ручне гальмо занадто тісно подружилося з моїм стегном.

Дорожнє радіо повідомляє світові новини — замах-­самогубство в якійсь із країн колишнього радянського блоку, розгромна відставка якогось обранця, про яку ніхто не шкодує, новий сингл співака, створений з нуля під лейб­лом EMI. Три речення резюмують обіцянку міністерства розвивати завдяки економії, що стала наслідком плану раціоналізації MediCare+, заходи на користь добробуту й елітних видів спорту.

Якщо феї, й забували схилятися над нашими колисками, проте пильнували разом зі святим Христофом, щоб ми не пошкодили бар’єри безпеки, подекуди розставлені по краях асфальтних доріг. Ремонтник, такий собі пожежник-підпалювач, виявився просто шибайголовою. Це просто повернення ярмаркової стихії, бо і я вже готовий спробувати досвід великої вісімки.

Поліна починає гучно нявкати. Наш водій не реагує. Я бачу, що він так само не реагує на фари машин, які нам трапляються, тож можу уявити, як він їздить, коли такі, як ми, не стримують його.

Я дивлюся на дорогу, але помічаю, що ремонтник крадькома дивиться в наш бік. Піднімає від керма свій вказівний палець:

— А як його звуть, твого собаку?

Поліна міцніше притискає до себе свою плюшеву іграшку і робить так, що вона плаче.

Мої очі зустрічаються з його, поки він неелегантно відхаркується.

— До речі, що ви робите в цьому районі?

Він боїться не второпати, що я говорю. Мова робить нас людьми, тож я в привілейованому стані, бо я не лише вмію читати й писати, а й можу висловлюватися не лише вигуками.

— Були на якомусь святі? — продовжує наш водій, стурбований тим, що я не відповідаю миттєво.

Я коротко пояснюю йому, куди ми їдемо.

— Ця дорога не є найкоротшою.

Дві криві, які притулилися одна до одної, позначають останній рівень, який відділяє нас від селища. Дорога звивається між коморами і латками полів. Лаконічне панно нарешті повідомляє назву села, Дренді, а також і те, що воно є побратимом Жюльєн-сюр-Муссю в бельгійських Арденах. На бордюрі невеличкого виступу зазначено, що відвідувачі можуть залишити автівки на безкоштовному паркінгу комуни. Добра пропозиція для тих, хто не хоче подряпати свої машини об стіни будинків вузеньких вуличок.

Ремонтник на великій швидкості в’їздить у селище, не переймаючись імовірною присутністю пішоходів. Я дивлюся на Поліну. Вона біліша за анемічного привида. Вона також хоче скоріше до Кастеля.

Наш водій, добрий принц, допомагає нам вилізти з його транспортного засобу і простягає мені мої милиці, чим завершує свою місію. Поліна кульгає п’ять метрів і чіпляється за металеву скульптуру, що зображає селянина, який схилився над вогнем. Тільки й бракує, що їй стане зле. Я думаю про витоки наших відхилень, і в мені починає вирувати гнів. Дуже хочеться ображати її, дати їй по пиці, топтати її собаку. Я стискаю в кулаках свої милиці, поки біль не повертає мене до здорового глузду.

Навколо я бачу котеджі, які злиплися, наче солодкі пиріжки, загони для худоби біля вигнутих стін, зачинену крамницю сувенірів, сільський ресторанчик.

— Бачиш ті лавки он там? Це для нас.

Поліна починає труситися.

— Спробуй протриматися.

Я не люблю, коли воно так. Утім коли я такий напружений, пан Потвора бере гору над доктором Гудлаком.

Лавки вивищуються над строгим цвинтарем, оточеним городами. Несподіване поєднання, навіть якщо рано чи пізно повернутися на землю. Згорблений старий шкрябає ґрунт, щоб позбутися бур’янів, які захопили овочеві ряди, де, я так думаю, росте морква, картопля, різні сорти капусти. Дивно думати, що він мешкає за кілька метрів звідсіля під хрестом громовідхильника. У цю мить мені здається, що ми з Поліною опинилися в якомусь нереальному світі.

Я дивлюся на Поліну, яка так відрізняється від свого брата Кома. Це в нього виникла ідея махлювати з моїм комп’ютером. «Тобі стане ліпше, якщо ти трошки повитріщаєшся на порносайти», — сказав він мені, щоб виправдати непомірну ціну операції. Я ніколи не довідаюся, що він там накрутив. Мені він сказав, що встановлював віртуальну машину на жорсткому диску в секретаріаті, щось на кшталт паралельної мережі, яку не можна визначити, бо вона функціонуватиме не лише на задньому плані задач звичайної інформаційно-обчислювальної техніки, а й пов’язана із сервером VPN. Я удав, ніби зрозумів. Ком був переконливий. Він переконав, ніби через складність монтажу кабелю в нашій будівлі ніхто не зміг би докопатися до витоків мого посту. Єдине, треба, щоб було ввімкнено башту секретаріату, щоб я міг переглядати найгарячіші сторінки планети.

Тоді Ком навідувався до Кастеля регулярно. Усі, починаючи від вихователів, вважали, як це чудово, що цей молодий чоловік так прив’язаний до своєї маленької сестрички. Він отримував жетони для автомата кави, йому дозволили замовляти таксі додому, йому висловлювали подяку в річному звіті в рубриці «благодійники» відразу після старих дів, які мали таке задоволення прогулювати нас берегом річки або комерційними ярмарками.

Насправді Ком хіба що цілував Поліну, перш ніж вирушати коридорами нашої установи, географію якої він знав ліпше за директрису. Він обходив різні потаємні місця, які обладнав протягом кількох місяців, щоб монетизувати свій внесок нашого призвичаювання до світу за допомогою італійських порножурналів і петард, готових до застосування. Ком спускався в підвал, піднімався пожежними сходами до завгоспа, робив тимчасову зупинку в їдальні, щоб потиснути руки певним людям, піднімався ще вище, щоб вибратися на крівлю. Очевидно, я ніколи не знатиму, ні скільки схованок він обладнав, ні скільки таких, як я, він використав для своїх цілей. Фабіана Коалу, можливо, ще Діпака і Б’єро, звичайно ж, у той чи той спосіб Ком використовував нас усіх.

Ком дав мені спокій на два місяці, перш ніж став вимагати «тиху оренду». Згодом, щоразу, навідуючись до Кастеля, він ненадовго заходив до моєї кімнати, встановлював якісь інформаційні мости, деблокував грізні куки, перевіряв заглушувач IP–адреси. Частина його дій була необхідною, інша, як я здогадувався, крадькома підглядаючи через його плече, була лише шарлатанством, щоб запевнити мене, що його операції є необхідними та потребують значних жертв із його боку. Найпростіше було вдавати, що нічого не помічаєш.

Спровокувати свого батька, який переймався винятково тим, щоб розвивати свою комерцію, Ком ніколи не думав, ніби я здатний використати віртуальну машину ще для чогось, крім як блукати порносайтами. Якби він виявив сліди моєї присутності на сайтах знайомств чи на дискусійних форумах, то оцінив би це як пошук дешевої сексуальної підтримки. І, одначе, Ком дуже добре обізнаний із тим розголосом, який викликав проект реформи MediCare+. Хоч би він не вийшов на зв’язок зі мною. Ні сьогодні, ні завтра.

По наших із Поліною спинах пробігли дрижаки. Ми з нею наблизилися до доджа. Ремонтник помітно постарів. Ті півгодини, які він провів із моїми товаришами, певне, переконали його, що засудження пренатальної діагностики не є таким очевидним, як це намагається представити медицина.

Б’єро першим вистрибує з машини.

— Такі стрибки! Вау! Глянь-но на мій зад! Там стільки синців! — Він обертається до нашого нового друга: — Він поганий.

Гун вилазить прямо за ним і вважає, що докоряють його. Він б’є Б’єро по спині наплічником із Черепашками Ніндзя і притягає до себе.

— Припиніть це! — стогне ремонтник. — Годі вам сваритися.

Юлія стає між ними

— І що це за глухомань?

— Це...

— Ви не могли відвезти нас іще далі? Я бачу, ви шикарний, я бачу, ви супер хлопець, на вас можна розраховувати.

Вона ворушить віями, як Дамбо вухами. Я посуваюся, щоб відстежити всю метаморфозу гірського розбійника на відданого песика. Починаєш перейматися становленням фемінізму, бо стратегія Юлії працює досить непогано. Ремонтник добросовісно колупається в носі, поєднуючи найрізноманітніші ідеї. Я так думаю, що його вагання відбиває інтенсивну роботу гормонів, пробуджених тривалістю латентного періоду. Немає сумніву, не щодня жінка калібру Юлії причалює до цього етнографічного порту.

— Дозвольте я, — каже ремонтник. — Ідіть за мною, обоє, — звертається він до Поліни й мене.

Ми перетинаємо центральну площу, щоб зібратися біля Гірського пансіону. Нас ніби помилково перенесено до інших часів прямо в центрі цього селища. Нічого, крім електронних дверей не конфліктує з висотою, де заморозки від вересня до червня. Вогники прикрашають фасад, обшитий дерев’яними панелями. Що стосується вікон, то архітектор який розробляв план цієї будівлі, певне, слабував на тяжкий астигматизм, що і передалося їхнім пропорціям.

Великі автоматичні класичні двері погано відрегульовані. Стулки вдаряють мене по стегнах, я зачіплююся об верхній одвірок. Ремонтник повертається і вивільняє мене з електронної пастки. Я нарешті ввалююся до рецепції. Біля стійки нікого нема. Я приходжу до тями, коли бачу оголошення на величезній телефонній будці, на якій написано жирним маркером: «Оплата за чверть години». Не знаю, як зателефонувати до інтернетної кав’ярні в цьому районі, але благословляю долю, яка закинула нас сюди. Я вже знаю, як діяти. Знайти адреси якихось медіа, просто собі написати, що висловлювання міністра — то його виняткова відповідальність, і аж ніяк не доктора Гудлака, чиї поради ніколи не виходили з приватної сфери. Я ще додав би, що обраний представник переживає важкі моменти, що може пояснити його певні позиції. Оприявнюючи таку заяву, я нічим не ризикую. Щодо підпису, то він може бути доволі нечітким, наприклад, «обізнана особа».

— Еее! — мекає ремонтник, поглянувши на їдальню.

Його вигук не спричинює жодної реакції ані в кого. Він повторює свій крик, модулюючи нотки нетерпіння. Це добра ідея, бо сорокарічна особа з макіяжем, інтенсивнішим, ніж у клоуна, плентається до нас.

— Якісь проблеми?

— Я тобі привів людей. Усього п’ятеро. На одну ніч.

Мадам витріщилася на нас, оглядає то мене, то Поліну. Я помічаю, що її обличчя лишається незворушним. На відміну від інших воно навіть не прагне відповідати бодай якимось правилам ґречності.

— Не вийде. Місць нема.

За спиною в неї дошка з ключами виблискує, як новорічна ялинка. Я роздивляюся навколо себе. Жодної валізи на стійці, жодного пальта в гардеробі. Готовий закласти свою руку, пансіон порожній. Я готовий протестувати просто заради принципу, аж раптом чую шум дверей. Ремонтник тікає від нас. Я ледь обнімаю Поліну, щоб узяти сльозою неприступну. Та ця балда не стає нашою рятівницею.

— Чого ви чекаєте, недоноски? Ану геть!

Сказати, що цей ланцюг інцидентів змушує нас втрачати час, це не сказати нічого. Ми далеко від нашого пункту призначення, і я не бачу на обрії жодного інформаційного вирішення проблеми. Ситуація постійно вислизає. Я все-таки питаю її:

— Скажи, Юліє, ніяк не вийде дістатися до Кастеля?

— Ти смієшся?

— Але ж нам треба туди!

— Але ж якщо Нонно довідається про все, то знущатиметься з мене! У нас давній конфлікт! Він зловтішатиметься, цей нещасний тип! А якщо це дійде до керівництва, то взагалі буде велике свято для мене.

Юлія міркує вголос. Оскільки ми такі ж небажані в цих горах, зовсім, як Марія і Йосип у Віфлеємі, і наш переїзд через долину виявляється заскладним, варто розглянути план В. Наближається ніч, це параметр, яким не вийде знехтувати. Ремонтник прокашлявся, вдихнув і прорік:

— Там, далі, є ще один готель. Проте в них, здається, на ці вихідні весілля.

Б’єро із вибалушеними очима робить крок уперед.

Ремонтник веде далі:

— Завжди можна спробувати. Може, у них іще лишилися кімнати.

Ми знову залазимо в додж, уже в інших поєднаннях, ніж перше. Я їду з Б’єро, у кишенях якого повно камінців.

— Одначе ця історія доволі прикра, — каже ремонтник із двозначною інтонацією в голосі. Це вже наднормова праця. Варто було рахувати ліпше.

Наш водій прискорюється, щоб об’їхати автонавантажувач зі свіжим фуражем. Замість дивитись у вікно, я плюсую числа кілометражу.

Наша подорож, від якої тріскотять наші хребці, закінчується на еспланаді, де височіє будівля неортодоксальної архітектури, де сміливо поєднуються еркери, необроблений бетон і ділянки, обшиті деревом. На перший погляд важко визначити, що то відновлений релікт туризму початку ХХ сторіччя, де застарілі елементи просто і геніально інтегровані із сучасними засадами. Можу уявити, що там усередині.

У Сен-Роші справді гуляють весілля, і доволі бурхливо, попри ранню годину. На вікнах висять гірлянди з тої самої тканини, що й банти на антенах і дзеркалах заднього огляду автомашин на маленькому паркінгу. Більшість гостей уже зміряються від’їздити, щоб не їхати в темряві й не опинитися на в проваллі.

Кремезний рудий бевзь у циліндрі, у фраку не по статурі, з приклеєним носом клоуна курить під навісом. З його кишені стирчить листя. Немає сумніву, це боярин. Треба пройтися біля нього, вирішує Юлія. Справа не вигорить, навіть якщо Юлія пообіцяє, що ми будемо слухняні. Боярин супиться. Він не відводить від нас очей.

Я думаю, як сюди міг вибратися сірий бентлі молодят, оренда якого, певне, коштує чортзна-скільки. Я в захваті від його силуету, від його подвійних вікон, тонких різнобарвних шин. Б’єро також це помітив і хоче сісти за кермо. Ручка не слухається його, тож він налягає плечем на дверцята.

— Оп, зачинено!

Гун приходить йому на допомогу. Він ладен викликати на бій шістдесятирічний лімузин: хто кого, коли боярин поспішає до нас у товаристві Юлії зі щасливою посмішкою, а ці зміни зобов’язують нас віддалитися від тої машини, адже, можливо, нас впустять до готелю. Треба скористатися цим троянським конем, щоб отримати ночівлю.

А ремонтник скористався цією метушнею, щоб якнайскоріше злиняти. Я в гніві! Мій наплічник лишився в доджі.

Боярин відвів нас до рецепції Сен-Рош, а потім побіг в інших справах. Юлія бере прейскурант готелю, проглядає його.

— Друже, виникла серйозна проблема бюджету, — тихо каже вона мені, щоб не налякати молоду латиноамериканку на рецепції, яка, безсумнівно, сподіваючись поєднати роботу з лінгвістичною практикою, певне, кусає лікті, що опинилася так далеко від бутіків, дискотек і хаф-пайпів.

Ціни, власне, цілком узгоджуються з географічною та архітектурною своєрідністю готелю. Рецепціоністка перепрошує від імені закладу, бо ж всі найліпші номери зайняті. Вільні лише номери третьої категорії в другому корпусі, де триває ремонт. Це не страшно, запевняє її Юлія, яка вмить оцінила економічні переваги цієї ситуації. Латиноамериканка уточнює, що ремонт іще не розпочали. Потім між двома жінками під приводом пошуку альтернативного рішення відбувся обмін несуттєвими міркуваннями.

Рецепціоністка, відчуваючи, що ми пристали на ідею переночувати в Сен-Рош, міняє тему. Постачальник провізії прийшов, щоб ознайомити, що залишилося, цього вечора кухарські послуги не надаватимуться.

Друга проблема, відповіла Юлія, перш ніж пояснити йому: хай там як, ми не голодні, та ще й усі хворі — у кожного якась дієта. Ми дамо раду.

На обличчі рецепцоністки застигла посмішка. З нами усіма так складно, і це правда, бо ми відразу просимо її сконтактуватися з нашим ремонтником і змусити його вмить принести мої речі.

Що далі ми просуваємося вглиб західного крила будівлі, то відчутніше дух застояності приходить на зміну пахощам парфумів і печива. Я кривлюся:

— Може, треба було наполягти, щоб нас повезли в долину.

— Пффф. «Треба було»... Люку, як ти можеш казати «треба було»? Ти бачиш, котра година? Це вже все.

Я чекаю, що вона спитає мене, чи не болять мої ноги, але мої думки вже в іншому місці. Наступає розподіл спальних місць. Юлії дають велику кімнату з краєвидом на долину. Туди можна взяти Поліну. Гун отримав клітку без вікон, схожу на камеру, де він і заночує, якщо не розіб’є там усе. Я разом із Б’єро.

У нашому номері два ліжка, які стоять одне до одного літерою Г. Б’єро кидається на найближче і з диким тюканням перевіряє, як воно пружинить. Потім викладає на пухову ковдру по одному всі камінці, які зібрав за день. Кажуть, у такий спосіб запам’ятовуються найдрібніші деталі. Очевидно, це саме так, тож він стає навкарачки й починає розміщувати свої скарби згідно з власною логікою, щось на кшталт спіральної шахівниці. За десять хвилин він уже не зможе робити ходів.

Не дізнатися, хто дав йому це прізвисько, ця леонська гра слів, яка може пролити світло. Рішар стає Рікаром, Жан — Джином, Марк — Молтом. Що стосується Б’єро, то я завжди мав неповне, упереджене уявлення про нього, куди не проникали поняття власності, цноти, часу. З віком він міг виявити себе холеричним і фрондерським. Наразі він є вільним електроном, здатним на нестримну поведінку, яка водночас і стомлює, і веселить.

Гінеколог мав погані передчуття. Він пропонував майбутній матусі зустрітися, але вона уникала тих рекомендацій. Він шукав підтримки у сімейної лікарки, яка стикнулася і з великим нерозумінням, і з неадекватними обіцянками. А одного вікенда вона забагато випила. Адже те подружжя любило повеселитися, так було запрограмовано їхнє життя.

Серйозність ситуації відкрилася через кілька років після народження П’єра. Хоча його спостерігали орди спеціалістів, він не вписався в початкову школу свого селища. Він розвивався значно повільніше за товаришів, своїх ровесники. Учителька зробила все необхідне, щоб П’єра прийняли до Кастеля, на той часи єдиного місця, де до його вад могли поставитися з розумінням.

Зазвучала грізна булькотнеча в животі:

— Хочу їсти! — завив Б’єро, б’ючи кулаками по верхній частині свого пуза.

У мене стався приплив енергії. Весілля — то завжди надвитрати. За таких обставин починаєш мислити широко, щоб не видаватися скнарою. Навіщо чекати, коли вже гості морозитимуть свої роти за поїданням багатоповерхового торта, який їм подадуть, щоб вони нарешті нажерлися?

— Ходімо здійснимо масований удар.

— Бургер?

Я хитаю головою, спокійно пояснюючи йому, що на весіллях подають інші страви. Б’єро стає мрійливим.

— На весіллі з’являться непрохані гості?

— О, тут ти маєш рацію, треба ділитися.

Спочатку ми досліджуємо наше крило, залишене на поталу мурахам і хробакам. Більшість приміщень цоколю не входили до пріоритетів при плануванні ремонтних робіт. В одному з них ми виявляємо звалище старих меблів і прикрас мішаного типу, які вшановують Артеміду. Архаїчні рушниці, шкіряні чоботи, бордюри, емблеми. Шкода, що там нема Нонно.

Б’єро починає жестикулювати, видаючи неестетичні викрики. Він цілує морду оленяти, ще не розуміючи, що то опудало. Ми покидаємо ті місця, боячись, що заблукали до якоїсь невідомої версії «Ніч у музеї».

Потім ми з Б’єро намагаємося на слух визначити крізь регіт, який лунає з великого залу, дзижчання електричного міксера чи інший кухонний шум, який підказав би нам, де розташовано приміщення харчування.

Я думаю про тих, для кого їжа є вразливим вузлом динаміки родинного життя. Наприклад, CaroXS, гнівається на свою доньку, бо та їсть, як той горобчик, 145s-coco пересолила страву для свого вразливого чоловіка із ніжним серцем, ZaZa проводить більшу частину свого часу на кухні, і ця в’язниця поступово стала її притулком. «Ефемерні, якими є пахощі без пам’яті». На що FredMaj відповів, що ніколи чоловік не може повністю відчути розгубленості біля домашнього вогнища сьогоденної жінки, яка розривається між класичною моделлю і законним прагненням фінансової незалежності. Це мене розгнівало, і я написав: «Крокус боїться потепління», — що пробудило до життя нову гілку екзегетичних дискусій, а в мене викликало почуття глибокого задоволення. Words, words, words...

На рівні між поверхами ми зазнали дуже поганого прийому від якогось гіганта, одягненого як м’ясник, в кумедному беретику на голові. Він потирав руки і посвистував, зціпивши зуби, ніби ми бездомна худоба. Тож ми ідемо в обхід і виходимо на поверх. Із милицями під пахвами я чіпляюсь за поруччя, щоб дертися сходами вгору. Я гублю Б’єро з поля зору. Зважаючи на конфігурацію місцевості, далеко він не втече.

Латиноамериканка на рецепції завмерла. Вона дивиться на екран і жує гумку. До мене приходить ідея. Я перестаю стежити за Б’єро.

— Чи не могли б ви позичити мені свій комп’ютер? На одну хвилинку? Перевірити пошту.

Вона розглядає мене — підняті брови, міцно стулені губи. Те, що такий індивід, як я, уміє користуватися клавіатурою, не мало б залишити її байдужою, бо це означало б, що я маю акаунт в мережі, а отже, і кореспондентів.

— Я на одну секунду, обіцяю!

Вона продовжує мовчати. Я ледь нахиляю голову і веду далі:

— Принаймні має бути пошта для клієнтів. Принаймні за гроші. Якщо це так, то запишіть на наш рахунок.

Бачу, що вона почала второпувати. Думаю, я налякав її. Я вдаю всезнайку й дивлюся їй у вічі. Вона раптом підводиться і суне вбік великого залу. Її поквапливість схожа на втечу.

Я відкриваю навігатор, позначаю всі опції, які дають змогу із певною анонімністю відвідати багато супутніх сайтів, перед тим, як вийти на форум дискусій, де я існую, тож я вводжу пароль. Від домашньої сторінки я мандрую до своєї іншої маски, яка дає мені змогу дістатися за лаштунки цієї системи, де шукатиму захищене досьє.

На мене чекає 58 повідомлень. Я навіть не встигаю проковтнути слину.

Першим у списку є те, яке прийшло останнім і починається словами: «Що відбувається? Я думав, ви зможете...».

— Що ти тут робиш?

У мене за спиною з’являється Юлія. Я не почув, як вона підійшла. З нею Гун, прямий, як стовп, з кривим поглядом. Це поганий знак. Я стукаю по клавіатурі на шаленій швидкості, намагаючись закрити всі програми, буде зле, як я порушу базу бронювання готелю.

— О, це ви? Як справи?

— Не з’їжджай із теми, Люку. Чи я не ясно сказала, що ніхто не має йти зі свого номера, поки я не дозволю? Ти, як завжди, не тримаєш слово?

— Гу, — нетерпляче каже Гун. — Тихо.

— Відкриєш рота, коли матимеш повідомити щось розумне.

Проте Юлія втрачає шанс повправлятися в публічних повчаннях, оскільки до рецепції завалює тридцятилітній чоловік у сутані. Побачивши нас усіх, він спантеличується. Молодий церковник, жвавий і постмодерний у цій глушині, чи це не міраж? Юлія здивована не менше за мене. Вона починає дихати, як той кашалот у репортажах ВВС. Якби я не знав її так добре, то подумав би, що вона робить вправи з підготовки для пологів. Та її утроба лишається безнадійно порожньою, і я знаю, що це є причиною справжніх страждань.

Божа людина із віялоподібною посмішкою мовчки йде геть із виразом співчутливої недовіри. Намагаючись простежити його погляд, я бачу, що Юлія тримає в руці трусики в квіточки. Вона супить брови.

— Знайшла біля автобуса. Ти мав би сказати мені, що вони впали.

Молодий кюре повертається і прямує до нас. У мене таке враження, що він сподівається, що зможе знайти спосіб запропонувати нам допомогу. Проходячи повз нас, він мимохіть сповільняє ходу. Та потім іде до сходів, летить угору, стрибаючи через дві сходинки, залишаючи за собою потужний запах Acqua di Gío.

До коридора долинають перші мелодії цього унікального музичного жанру, який іменують весільною музичкою. За відсутності ліпших варіантів я пруся в самісінький осередок свята. Стільці посунули до стін, щоб звільнити простір для танців. Здається, усі готові трохи зайнятися гімнастикою перед тим, як подадуть сири.

Б’єро також пішов на поклик дискотеки. Він повільно ворушиться поміж гостей, вишкіривши зуби, сяючи очима. Нині він хитає головою, як чарівний дебіл із французького телефільму. Якби я сам був таким, як треба, то порадив би гостям триматися від нього подалі. Скоро все може змінитися.

Я труся в кінці залу, де намітив собі кілька вільних місць. Чекаю, поки люди почнуть питати «хто це?» молоденьку повненьку дівчину, яка зараз жестикулює. Відбувається знайомство гостей, і до імен додають короткі несмішливі прізвиська, що вдвічі вульгарно. Ніхто не наважується втрутитися, ця тварюка може бути кузеном нареченої або протеже батька нареченого. Це питання обходить двох дам, які не бачать мене в себе за спиною: «Якщо це її брат, сподіваємося, в неї вистачить здорового глузду піти на перев’язку маткових труб і усиновлення».

Я також розпалюю цікавість. Я до цього звик, це для мене не є чимось таким. Раніше в мене викликала гнів будь-яка перебільшена шанобливість. Одначе це траплялося так часто, що моє бажання конфліктувати притлу­ми­лось.

— Ви з боку Жав’є? — питає мене сміливець, зодягнений у колоніальному стилі, куртка з кишенями, червоні вилиці, масне чоло із пишним ореолом волосся.

— Чесно кажучи, я тут нікого не знаю.

— Це нормально, — погоджується мій співрозмовник, якого задовольнила моя лаконічна відповідь.

Його звуть Джонні, повне ім’я Жан-Філіп, він працює в шоу. Він зводить брови а потім супиться.

— Загалом, люди тут мене питають, чи я також співаю.

Я й далі мовчу.

— Саме так, Жан-Філіп Смет, шоу обміну ідеями, второпав?

Я не зважаю на його фамільярність. Його губи посиніли від вина, і він не носить шлюбної обручки. А особливо мене приваблює його смартфон, який він обпер об сільницю.

— Насправді я займаюсь страхуванням. Страхую тури магів, циркачів, концерти фігурного катання. Це не так круто, як концерти чи кіно, але менше ризиків.

Він залпом випиває келих, який щойно собі взяв, нахиляється до мене і розповідає довірливим тоном, що мало не помер в Оверні в січні. Шоу черевомовців місцевим мешканцям не сподобалось. Вони разом з акторами заховалися у підвалі під залом, де чого лишень не відбувалося. Вони примудрилися відволікти увагу тих, хто гнався за ними, пожертвували маріонеткою Фузіту, а потім втекли до підніжжя гір.

— Ти можеш уявити гіньйоль у такому місці?

— Думаю, це круто.

— Ах!

Б’єро щойно продемонстрував свій коронний танго-твіст. Люди заквапилися прибрати картонні оздоби і величезну арку з білими рожами. Добрий аргумент для них. Мій товариш іще не розігрівся. За кілька хвилин почнеться справжній надрив. Я іронізую:

— А скажіть мені, ця вечірка застрахована?

Я не чую його відповіді, оскільки Б’єро збирається запросити подружку нареченої на рукопашний вальс. Хоча й звучить музика, можна почути протести із центру зали, якої супроводжує знайомий звук тканини, що рветься. Глядачі, які сиділи за столом, підводяться і враз позбавляють мене можливості бачити цей номер. А шкода. Особливо для власника смартфона. Імітуючи відсутність зацікавлення до матчу з регбі в центрі зали, я наближаюсь до щойно прибулого возика з сиром, і нагрібаю побільше. А потім пхаю собі в кишені скибочки хліба і порційки масла та йду подивитися, що там із Поліною.

Проходячи холом, я підслуховую обмін думками якогось подружжя. Кожна їхня фраза сповнена ненависті. На форумах слова іноді приглушують обурення, але я навчився читати між рядків. Часто ми так багато чекаємо від іншого, що приречені на розчарування — рано чи пізно. Саме тому я пишу «Забагато води у вижимках» або «Сонце потребує часу, щоб встати», або ще «Еластичне рано чи пізно рветься». Усі принципи кажуть те саме: не можна передати іншим свої власні наміри.

Поліна сидить одягнена на своєму ліжку із вимкненим світлом. Вона пестить свого пса. Я напевне чую якесь мугикання. Умикаю лампу в головах ліжка і відчиняю двері на терасу. Якийсь звук, дивний як для цієї години та висоти торкається мого обличчя. Я запрошую Поліну до себе на терасу. Ми сідаємо поряд на дерев’яній лаві. Здаля долинає шум великої зали. Біля наших ніг пролягла долина, яка змішується з темрявою. Я белькочу їй, що маленькі вогники далеких будиночків зовсім як зорі з Чумацького Шляху.

— Я подумав про нього, — кажу я, витягаючи порційку масла і кладучи її перед псом.

Поліна посміхається мені крізь сльози. Потім я розламую булочки на маленькі шматочки, які можна буде склювати, і те саме роблю з пластинами сиру. Ми мовчки їмо, не відводячи очей від тьмяних силуетів ночі.

Унизу перед входом група курить і розповідає непристойні анекдоти. Мені здається, я впізнаю голос Юлії. Драглисті інтонації, натужний сміх. До когось навідалася думка підпалити недопалки в бляшанці з-під пива. Короткочасне світло ідентифікує їхні обличчя. А потім з кишені витягається мобільний телефон і повертає всім блідоту метушливого світу.

Ком наполіг, щоб я перевірив сайт, який мав би пропонувати тексти пісень, але насправді містить величезну кількість зірочок у голому вигляді, які зазнимкували до того, як ті досягли успіху. Простий і ефективний спосіб обійти батьківські фільтри. Можливо, я помилився адресою чи розширенням, бо не знайшов цих фотографій. За інших випадків я натрапляв на свідоцтва печальних самотніх, іноді озлоблених людей. Звідтіля я поповз до інших форумів і дискусій. І те, що я прочитав там, мене дуже розізлило. Я, хоч і добряче залежний багато від чого, не розумію цих людей, які ллють сльози перед своїм комп’ютером. А вони можуть піти в місто, завалити в перший-ліпший бар, випити там горнятко кави, якщо вже їх аж так прихопила туга. І замість того вони читають піксельні думки в миготінні свого компа в стилістиці Narcisse 2.0. Я раптом став свідком безглуздого змагання. Яке полягало в тому, чия біда прозвучить найгучніше.

Перша відповідь, яку я запостив на тому форумі, казала Nuage20, «Перший крок рахується двічі». «Дякую, поете», — ця відповідь надійшла протягом півгодини. У той момент я мав стерти свій код доступу і перейти до іншого. Або послухати поради Кома, або знайти Діпака й зіграти з ним партію Grand Theft Auto, або просто завершити своє експозе для вихідних даних. Я зробив іще дещо в тому самому стилі й потім іще дещо, а головне, наступного дня повернувся на сайт побачити, чи мене читають. Я це зробив, і пекло відкрило мені свою браму.

У наступні дні в процесі своїх досліджень я реєструвався на різних форумах, де люди порівнювали свої нещастя. Я проглянув різні оповіді й дещо відповів кожному. Просто щоб посіяти хаос. Ніяких образ чи хамства. Заради чого? Лише фрази псевдо-підтримки, готові стандартні думки. «Серце не рахує своїх ударів», «Сприймай свої мрії всерйоз», «Відплив змиває сліди».

Обіцянки приваблюють лише тих, хто їм вірить, сказав один гуморист одного дня по радіо. Ця ідея виправдовує мене. Ніде не сказано, що я прослухав офіційний курс із психології й отримав диплом. Мої коменти були за своєю природою короткі, отже, мали б розглядатися як короткі максими, за зразком віршів стінного календаря, які іноді мене надихали — я замінив Ісуса Мужністю, Господа Обрієм, і все заграло.

Але ж от. Мої фрази, кинуті бездумно, навмання, були поціновані як влучні й хльосткі. Чи хтось міг здогадатися, що за доктором Гудлаком криється потворний підліток?

Я мав би все це зупинити. Але ж задоволення, що тебе приймають за когось іншого, а потім відчуття, що ти виконуєш значущу роль, іноді можуть бути дуже сильними. Бо отримував вдячні відповіді та прохання продовжувати обмін думками. Я підправляв самотужки вигадані афоризми «Тигр нападає лише на тих, хто світиться вночі», «Іди крізь час, як маленький зелений чоловічок», а одного дня це зловісне «Що спішніша шліфовка, то рясніші сльози». Ось так усе це відбувалося. Повільно, не усвідомлюючи, що то за подвійна гра, яку я провадив. Хто не має потреби покладатися на інших?

Час спливає. Я вкладаю Поліну і чекаю, коли вона засне, щоб піти з кімнати. Вирішую зробити крюк і потрапити до рецепції — спроба, яка може прикінчити мене. Сьогодні я провів на ногах більше часу, ніж за шість попередніх місяців. Тож платитиму високу ціну, цього не уникнути. Біль у м’язах, пухирі, перевтома.

Чіпляючись за стіни, навпомацки знову виходжу в коридор. Тьмяні настінні світильники підсвічують натюрморти, написані ворогами образотворчого мистецтва. Це так потворно, що ці витвори могли б свідчити про епоху, коли перспектива була цінністю хіба що в тих, хто купував картини у старої богеми, вигнаної з Монмартру. В будь-якому випадку той, хто придбав цю базгранину, був у стані слабкості, як, буває, огрядна ковбасниця раптом одружується з юнаком, який щойно прибув із Сьєра-Леоне.

А втім, не судитимемо так суворо. Так чи інак ці картини нагадують те, що ми творимо на курсах, які пропонує асоціація Pinsolidaires. Безкоштовна участь, яку заохочує курівництво, може навіть для посидючих замінити сеанс із психологом. І щоб продопоінгувати нашу творчу освіту, щороку на свято мистецтва для нас резервують двадцять лінійних метрів малярства, де нашу продукцію оцінюють із поспішною уважністю. У регіональній газеті майже завжди друкують наше фото.

Решта оздоб відображає історію готелю такою, якою я можу її уявити, який знав і сприятливі періоди, і спади. Жодного сумніву, з метою економії кожен наступний власник зберігав більшість меблів, які перейшли від попереднього. Звідси це напластування стилів, як на барахолках. Дедалі дивуюся, що головний корпус оновили, а цього мотлоху не позбулися.

Комп’ютер на рецепції вимкнено, працівниця пішла. Можливо, вона у великій залі в пошуках свого незрівнянного принца. Цілком імовірно, що доступ до мережі захищено численними паролями. Наполягати марно. Не щастить, і нічого не вдієш.

Проходячи повз номер 17, я чую вуркотіння й зітхання, природа яких не лишає жодних сумнівів. Мимохіть знову відчуваю приплив гормонів — ознаку того, що мою систему (хоча нею й не послуговуються) підключено правильно. Ця мить причетності до чужої насолоди триває недовго. У мене недобре передчуття, щось на кшталт недуги. Я впізнаю інтонації. Стримую свій порив увійти. Це мене не стосується, я не маю втручатися. Хіба що Юлія дуже часто сама не розуміє власних почуттів. Вона відразу ж віддається першому-ліпшому, а потім шкодує і блює кілька днів поспіль. Я намагаюся пригадати, з ким це вона говорила тоді на вулиці. Для молодої жінки, яка шукає іще одного підтвердження, що всі чоловіки паскуди, претендентів вистачає.

Із бульканням у животі я повертаюся до нашого номера. Б’єро в піжамі, з почищеними зубами, про що свідчать білі цівки на його підборідді. Це чудо. Принаймні для...

— Усе минуло добре?

— Гарна!

— Ти з кимось зустрічався? Мої вітання.

— Гарна, — засмучено повторює Б’єро.

— Я тобі маю зізнатися, у тебе завжди добрий смак.

— Біла, як сніг. Її люблю.

Я починаю розуміти.

— Скажи мені, це Юлія привела тебе сюди?

— Качались по колу і робили цьом-цьом-цьом...

Я попросив його висловитися точніше. Знаю, що він не може пояснити всього, але й мене так часто приймали за цілковитого дебіла, що сам я намагаюся уникати цієї помилки стосовно Б’єро. Я серед них протягом тривалих років, тож уже можу розшифрувати його тарабарщину.

— Що відбулося?

— Мільярд цьом-цьомів.

— Б’єро, ти теж цілував Білосніжку?

— Вау! Гарна!

Далі можна не дошукуватись. Після подружки нареченої Б’єро підпав під чари нареченої і продемонстрував їй свій нестримний жар. Я так думаю, що його силою привели сюди, сподіваюся, Юлія, а не розгнівані гості.

Б’єро, затиснувши в долоні п’ять камінців, рушив до дверей. Я різко кличу його.

— Гей, ти куди?

— Подарунок. Для подружки.

— Більше жодних прогулянок, ти втомився.

— Тьху! Ти не мій тато, не кричи.

— А що далі? Лишайся тут, і край.

Я підвищую на нього голос, що, загалом, не дуже розумно. Перепрошуючи, я намагаюся переконати свого товариша, що зранку голова мудріша.

Я мав би бути обережнішим. Ніколи не знаєш, що ховається за прізвиськами, ніколи не знаєш, як люди інтерпретують наші зауваги, що роблять з ними далі. Траплялося допомагати парам у кризі, і насправді вони роблять не те, до чого приходять в обговоренні. Я можу звинувачувати лише себе самого. Усе більше Пенелоп розпускають зіткане полотно: а чи аж так погано бути покинутою дружиною? І протверезілих Уліссів не меншає. Спершу їхні печалі мене доймали, а тепер зворушують. Я жую жуйку, я рухаюсь по колу, а висновок той самий. Я ще тільки учень чародія.

Б’єро знову ліг, підклав свій рюкзак під голову, як подушку, а своєю пуховою курткою скористався як ковдрою. Уві сні він чинив страшенний галас. Це схоже на акордеон із металолому, міха якого намокли під дощем. Мені байдуже. Мої м’язи зводить від болю, я цю ніч не спатиму.

На сніданку зясовується, що Гун зник. Юлія бухтить, звертаючись до нас із банальними погрозами.

— Ви дочекаєтесь, що я водитиму вас на мотузках. Не можна залишити вас на якісь дві хвилини, Господи...

Я не протестую. Зараз не на часі звинувачувати її. Юлія не дурна і, певне, усвідомлює, що знову провалила виконання своїх основних обов’язків. І от, замість іти до великої зали, де ми сподівалися випросити апельсиновий сік із тістечками, ми організовуємо щось на кшталт облави. Поліна на поверсі, ми з Б’єро в цоколі, Юлія на подвір’ї готелю. Б’єро, намастивши губи зубною пастою, здригається від радості.

— Не знайдете! Не знайдете!

— Не так! — каже Юлія, — Це ти песик, і ти маєш шукати Гуна. Дійшло?

Б’єро потворно гримасує і падає в глибоке крісло, імітація ХVІІІ сторіччя. Він хоче, щоб ловили його, а не навпаки. Юлія дозволяє йому дутися. Він просто має зачекати там, поки ми гаємо час тут. Свою останню фразу вона вимовляє із наполегливим перебільшенням, яке зводить нанівець її зусилля когось у чомусь переконати.

Я зустрічаю багатьох запрошених на весілля і чемно вітаюся з ними. Усі вони здивовані, що ми й досі тут. Більшість уникає дивитися на мене. Варто визнати, що ніхто з нас не набрав добрих балів учора ввечері, і це ще не все.

Я різко гальмую, бо щойно помітив газету «Меркюр де Жур», покладену для гостей готелю, тож маю омріяну можливість довідатися, куди просунулись журналісти, одержимі пошуком одкровень. Мені вдалося не думати про це відтоді, як я прокинувся, але повернення до реальності стало бурхливим. Я дуже сподівався, що медіа зосередяться на інших сюжетах, не має значення, яких саме, страйк залізничників, неймовірний пас якогось футболіста, згубний потік бруду в Японії, викрадення молодих дівчат у Нігерії. У ту мить, коли я простягаю руку, щоб схопити тижневий випуск, я кам’янію від громового голосу:

— Хочеш сказати, ніби маєш право?

Я обертаюся і бачу обличчя гіганта, якого зустрів напередодні, коли разом з Б’єро досліджував підвал. При світлі дня він іще жахливіший. Я морщу носа, кривлю губи, стимулюю хрипку булькотнечу в животі. Зазвичай, цього вистачає, щоб знеохотити зануд. Та цей і оком не змигне. Ми дивимось один на одного довгі кілька секунд.

— Це називається «зустрілися знову».

Я віддаляюся так швидко, як тільки можу, і ховаюся в ніші, де звалені інструменти вчорашнього оркестру. Розгортаю газету на величезному флайткейзі. На першій сторінці не машина принцеси, яка врізалася в стовп, і не відчайдушний співак, а портрет міністра охорони здоров’я з добре виголеними щоками і суворим поглядом. Далі, під заголовком «Емісар міністра?». «Меркюр» навпаки, насолоджується полемікою, присвятивши їй дві сторінки в рубриці «Фокус». А передова стаття аналізує слово за словом новий прес-реліз міністерства, який хвалить щирість, рішучість, а отже, і політичну волю народного обранця, якого гумористи з «Шак Жур» охрестили пришелепуватим. Я там не знаходжу — і це не мало б мене дивувати — ні найменшого натяку на мотивації, безсумнівно, дуже приватні, які привели міністра або, радше, його цифрову аватару на мій форум. Ніхто навіть натяком не згадує важливість MediCare+. Тож я їм за це відплачу.

На додачу до світлин з архіву, що непов’язані з цією темою, внесок «Меркюра» в дебати полягає в публікації великої статті, сповненої цитат користувачів мережі, які консультувалися в доктора Гудлака. Від перших рядків я відчув, як стискається моє нутро. Я відчуваю певні докори сумління, але попри це, не можу не визнати деякі свідчення страшенно несправедливими. Я розумію, що опитані не хочуть втрачати обличчя, але, одначе...

Здоровань проходить у мене за спиною. Я перегортаю сторінку, удаючи, ніби цікавлюся вимогами тарифікації молочних продуктів. У моїх очах імла.

Нема нічого небезпечнішого, ніж допомагати іншим, я вже маю цей зловісний досвід. Є такі, хто може змусити вас заплатити за те, шо ви були свідком їхньої слабкості.

Великими кроками привалила Юлія.

— Що ти тут робиш? Я тебе всюди шукаю. Він пішов із ними!

— Хто?

— Кузени! Вони поперлися на дискотеку в сусідню долину.

— З Гуном?

Юлія мстиво піднімає кулак. Проклятий вечір. Б’є ногою по круглому столику на одній ніжці, який починає обертатися, наче дзиґа, а потім стукається об стіну. Цей випад підсилює нашу популярність.

Наш транспорт і досі рихтують. Нам треба знайти інший засіб пересування. Але хто в цьому готелі зможе простягти нам руку допомоги? Я говорю з грайливими інтонаціями.

— А той чувак, з яким ти познайомилася вчора ввечері?

На жаль, я почервонів. Це так дивовижно, що я ще чогось соромлюся.

— Не лізь не в свою справу, ясно? Я більше не хочу нічого мати з цим типом.

— Так, але...

— І ні слова про це, якщо хочеш добути цей рік в Кастелі.

Це її «ти в мене дочекаєшся» так сильно резонує в моєму єстві, що мої губи починають тремтіти самі по собі. Мені вдалося багато в чому розібратися, але щем ревнощів палить мій стравохід. Я добре знаю, що не можу подобатися їй, тож хочу сприймати її як таку, яка всім дає, як зовсім курву.

— Сукай мене, — скиглить Б’єро, який зайшов за морб’є і думає, ніби його ніхто не бачить.

— Він іще грається, — каже Юлія, швидко знаходячи його. — А тепер сиди тут і не руш із місця.

Б’єро вже нічого не розуміє. Він недоладно рахує, робить безглузді жести.

— А той кюре? — питаю я.

— Який іще кюре?

— Той, який трапився нам вчора. Він мав людинолюбний вигляд.

Сповідатися не входить до найближчих планів Юлії, я це добре бачу по тій гримасі, яка спотворює її обличчя. Її вказівний палець енергійно й однозначно каже порожнечі «ні».

Що ті кузени могли знайти в Гуні, щоб узяти його з собою? Та нічого. Хіба що дотриматись альтруїстської родинної традиції, проте малоймовірно, щоб п’яна компанія обтяжувала себе потворою наче й не з роду Адама і Єви. Тож немає сумніву, вони потягли його з собою з тою ж метою, з якою брали дикунів із колоній, щоб посміятися з них, а ще його могли змусити заплатити за мавпячу поведінку Б’єро. Ми ж, чорт забирай, нічого не знаємо, що сталося цієї ночі. Раптом мені стало дуже неспокійно.

— Ти надивився фільмів, — не погоджується Юлія, з якою я поділився своїми страхами. — Люди не такі мерзотні, як ти думаєш. Ти всюди бачиш зло, Люку.

— Але уяви, якщо він розізлився... Або якщо дуже здивується. Нагадую тобі, він не випив свій флоксал.

Б’єро навшпиньках повертається до морб’є, щоб сховатися там, немов страус, який тицяє голову в пісок й гадає, що його ніхто не бачить. У нас нема часу розпорошуватись, ми маємо діяти. Юлія обходить наші кімнати, щоб зібрати речі. За кілька хвилин вона з’являється, обвішана мотлохом, як продавчиня шмаття на пляжі, Поліна суне за нею до парковки, де ми всі шикуємося вряд. Ідея полягає в тому, щоб хтось таки зупинився. Більшість машин, зокрема й бентлі, уже тут, у нас є шанс, принаймні з погляду статистики.

Бешкетуватий ангел-охоронець має нас опікувати, бо перший гість, хто їде з Сен-Рош, це Джонні. Він тягне за собою валізу на рипучих коліщатках і, зосереджуючись на в’язці своїх ключів, потужним ударом мало не збиває з ніг нашу виховательку. Юлія користається цим, щоб узятися за діло, балансуючи між благаннями й погрозами. Страховий агент захищається, як може.

— У мене нема стільки місця, що ви собі думаєте?

— Де ваше авто?

У Джонні бідний мерседес CLA 250. Нам пощастило.

— Я їду зовсім не в тому напрямку.

— А який напрямок? Я вам іще нічого не сказала.

— І, потім, на мене чекають. Ви думаєте, я прокинувся так рано заради прогулянки?

— Але ж це нічого не міняє, чи ви їдете до своєї мети сам, чи ще з кимось. Їдьмо!

Нас обвіває легенький вітерець, що заважає Юлії відчути запах із рота нашого майбутнього водія. Чи вона вважає, ніби там, де ми є, це не має значення.

Ми вирушаємо. Юлія на передньому сидінні, щоб підтримувати розмову, як вона сама каже; ми, молоді, набиваємося ззаду разом із багажем і моїми милицями. Б’єро не приховує свого задоволення, що він у шикарній машині. Він дихає на скло і на запітнілій поверхні малює сердечка, які протикають гігантські фалоси.

Я заплющую очі, і на екрані моєї пам’яті, якщо висловлюватись банально, виникає наш столик вчора ввечері. Я рахую пляшки і склянки різних розмірів, що варто помножити на два, оскільки я відбув іще до того, як Джонні налітав на сири і на чарочки після кави. Чи в нього біонічна печінка, чи він засуджений в усіх країнах світу за підвищений вміст алкоголю в крові за кермом. Гадаю, Юлія шкодує через свою поквапливість. Попри престижний логотип салон автомобіля вже заповнений духом бражки. Кислуватої, солодкавої, вельми нудотної.

— Я ледве втік від Жан-Філіпа, — каже наш водій. — Та все одно, я працюю у світі шоу.

Юлія демонструє граничну байдужість.

— Проте я не співак.

Попри солідну внутрішню обшивку мерседеса ми чуємо, як гуркоче мотор на обертах. Ми даремно боялися. У Taxi 5 крутить ще й не так.

— Джонні, — продовжує відкриватися шофер, — витримати нелегко, але, що поробиш, в цьому його шарм.

Робити такі компліменти — то як рибалити граблями.

— Принаймні це вставляє його людину.

Страхувальник не має нікому нічого пояснювати, бо знає, що Джонні звучить дуже круто.

Нахилившись до нашого водія, Юлія поглядає то на лічильник обертів, то на індикатор швидкості. Її яремна вена пульсує, як ніколи. Вона обирає почуття обов’язку проти обережності.

— Скажіть мені, мій друже, чи не можна трохи поквапитись? Дівчинка на задньому сидінні весь час хоче пісяти.

Джонні пояснює із вживанням розумних слів, що машина перебуває в стані хонінгування.

Юлія удає, ніби нічого не розуміє в автомобільній справі, і обертається до нас. Зважаючи, що підголівник прикриває її, вона виразно підморгує нам.

— Не хвилюйся, мсьє привезе нас, куди треба. Тобі нічого не треба? Ні? Так?

Виявляючи таку наполегливість, вона може втратити довіру. «Ти певна, що тобі нічого не треба?» — питає вона ще раз, перш ніж тривога від втраченого часу не охопить її наново. Чи не гормони, розтривожені протягом попередньої ночі, пробудили в ній цю неочікувану материнську реакцію?

Я дивлюся на наклейку над дзеркалом заднього огляду, ніби на якусь мандалу. Якщо позаштатні журналісти з «Меркюра» змогли за півдня відшукати достатньо людей, готових говорити відверто щодо своєї залежності від психологічних форумів, то скоро вони зламають мій акаунт. А тоді небезпек стане більше. Берт, волонтер на цивільній службі, не такий обізнаний в інформатиці, як брат Поліни. Він уміє прискорити повільну програму, відкрити інтернетний акаунт, відстежити загублений файл, але він ніколи не ризикне зануритись у фізичні чи віртуальні перипетії машин. Тому я ніколи не переймаюся, що він розкриє таємний зв’язок між мною і секретаріатом. Одначе останні події спонукають мене боятися найгіршого. Адже будь-який ідіот може стати навкарачки й угледіти кабель, який з’єднує мій комп’ютер безпосередньо із сервером нашої установи.