Прогулянка пропащих

Наш водій пригальмовує. Дорогу перекриває колючий дріт, оздоблений жовтою стрічкою. Корови послуговуються цим химерним коридором, щоб переходити з одного пасовиська на інше. Селянин, який нікуди не поспішає, у зношеному пуловері United Rappers і смугастих штанах до середини гомілки суне за чередою і несе за собою чоботи. Його пес, кокер на високих лапах, підбігла обнюхати шини мерседеса. Джонні опускає скло і свистить крізь зуби, щоб відігнати його, поки той не нажбурив на колесо. Після чого ми чекаємо, що цей селянин виконає номер у стилістиці «Цирку дю Солей», по закінченні якого дротини перекриють цю місцевість назавжди. Я думаю, що Гун неодмінно уявив би саме це.

Як мені відомо, Дезіре народився через чотири роки після свого брата Ноя, за три роки перед своєю сестрою Ліаною. Батьки, представники «Добровільної простоти», виступали за альтернативний спосіб життя без громадської діяльності. Вони мешкали в окремому будинку за кілька кілометрів від міста. Батько Гуна, тесля за освітою, дуже вправний роботяга, якого державні діячі кличуть для вирішення багатьох практичних проблем: коли раптом щось протікає, чи як потрібні вікна особливої форми чи ще якісь сюрпризи реального світу. Коли він буває в Кастелі, то постійно щось позначає на силіконовій тубі або щось записує в блокнот.

Мати Гуна також працює не покладаючи рук. Вона опікується великим городом і продає частину свого врожаю через кооператив. Вона ніколи не приїздить із порожніми руками, і її навідини до Кастеля раз або двічі на місяць завжди супроводжується помітним збільшенням вмісту овочей у нашому раціоні.

Наважуся припустити, що ми квапимося до селища Дранде, яке замріло на обрії серед поля, щоб забрати наш транспорт і мій наплічник, і тут дзвонить мобільний Юлії. Невідомий номер. Вона відповідає, а потім поєднує в одне кілька коротких речень, підсилюючи їх наказовими жестами, щоб змусити нашого водія зосередитися передусім на дорозі, а не на балачках. Я второпав, що Гун знайшовся, тож ми маємо якнайшвидше їхати за ним.

— Та що б воно все провалилося, — підсумовує Юлія, урвавши зв’язок.

— Кепські новини? — питає страхувальник тоном професійного невдахи.

Гун чекає в дитячому оздоровчому таборі на пагорбі з протилежного боку долини. У мене приплив енергії. Ми потрапляємо до гурту інших підлітків, і, можливо, я матиму змогу позичити комп’ютер або смартфон, щоб ознайомитися з новинами і, як пощастить, відповісти на кілька меседжів, якими мають бомбардувати форум. Я підбадьорююсь. А втім, я навіть забув, що ми наганяємо жах навіть на вампірів.

— Тобі сказали, як він там?

— Він у медпункті.

Поліна починає плакати.

— А скажіть, — цюцюкає Юлія, ледь торкаючись передпліччя водія, — чи не могли б ви показати діткам потужність вашої чудової машини?

«Діткам»! Добре зіграно, чутлива струнка, нижче порогу чутливості.

— Ні? — продовжує Юлія в манері юної лані.

— Тримайте, — відповідає страхувальник, знімаючи руку з керма й засуваючи її за пазуху, — я вам дам свою візитівку.

Прямо перед нами з’являється великий трактор. Джонні відхиляє свою траєкторію на якийсь сантиметр, чого не достатньо, щоб роз’їхатися без ризику. Аграрій блимає фарами. Джонні це не обходить. «Гей, ти, куди преш?» Між ними виникає якась така класова боротьба. Трактор продовжує перти на нас, ніби хоче скинути нас у прірву й виграти 50 тисяч євро за потрапляння до радіопередачі «Ви це зможете». Я заміряюся кричати, але нічого не виходить.

Я запам’ятовую останні цифри номера реєстрації і марку тої машини — Massey Ferguson — на випадок, якщо слідчі у цій справі прийдуть до мене в Рай питати деталі. І заплющую очі. «Змушуючи розум мовчати, звільняєшся від страху». Якщо ми уникнемо прикрої ініціації цього бейс-джампінгу, я замовлю два кіло воскових свічок через інтернет. Під своїм справжнім іменем.

Моя остання думка про Юлію, яка так мило поновила контакт зі своїм гіпнотерапевтом. То було між Різдвом і Новим роком. Потроху падав сніг, не так, щоб порадувати шанувальників прогулянок на снігоступах чи будівельників крижаних хаток, проте достатньо, щоб дорога ставала небезпечною. Юлію занесло не туди. Квадрига коліс розладналась. Більше страху, ніж лиха, лише паморозь на обшивці.

Через кілька тижнів незадоволена відповідями свого страхувальника, вона розповіла нам про своє зіткнення. А я вже побачив зв’язок із оповіддю на форумі, історією протоколу, складеного зацікавленими водіями, яка закінчилася в номері готелю. Короткі фрази, які обійшли світ за допомогою оптичних волокон, потрапили на мій екран. Між каяттям і гіркотою містилася спустошена незахищеність. Я не знав, що відповісти. Згодом я вже й не наважувався. І, одначе, якщо хтось є, кому я наважуся допомогти, то це саме вона.

Масив закінчився лугом, посеред якого стоїть високий будинок із похиленим дахом, із химерними балками і балконами. Гірки й гойдалки, баскетбольний майданчик і ряди столів дають уявлення, що це за місце. У вікнах висять рушники і футболки. Величезна вивіска над входом засвідчує, що тут «Релакс».

Я думаю, що побачу тут шибеників-обірванців, яких проти їхньої волі відпровадила сюди Римо-католицька взаємодопомога. Майбутні рецидивісти знатимуть, які з вигляду барани, сіно і грім із неба. На мій погляд, літній табір може бути лише прихованим місцем позбавлення свободи.

Я помилився хіба що на предмет особового складу. Навіть не убачивши, не читаючи і не перечитуючи «Диявол носить Прада», легко відзначити, що ми прибули до місця високої моди й тут готують кліп про реп, який перекроює кордони пристойності. Круті картузи для хлопців, стрінги й підбори для дівчат. Деякі дійшли до збоченства у вигляді топів тілесного забарвлення. Здаля це дуже ефектно.

Б’єро в екстазі вилазить з машини ще до того, як та зупинилась. Він видає руладу, гідну каскадера блокбастера. Навкруги купа дівок. Усі вони закам’яніли, коли наш шибайголова, продемонструвавши свій номер, демонструє й свою пику. Одна з них видає крик, в якому звучить жах, а не вітання. Двоє бевзів, які спостерігали за подією крізь темні окуляри, також перетворюються на статуї. Вдалині озвався пес.

— Усе гаразд? — занепокоїлася Юлія, бадьоро, але не так бурхливо, як у телевізійній журналістиці.

Якщо пухова куртка і наплічник із черепашками Ніндзя пом’якшили удар, то зібрані ним камінці навпаки відпечаталися на тілі нашого товариша. Одначе Б’єро не має наміру вдавати поранене пташеня. Він хоче грати роль доктора. Відколовшись від нас, він квапиться до рядів майбутніх манекенниць, які засмагають у променях ранкового сонця. На нього не чекає нічого доброго. Незримий пес гавкає ще дужче. «Релакс»? Ми знову схибили, знову заїхали не туди.

Я вдивляюсь у фасад цієї самої бази відпочинку. І згадую вікопомний тиждень на селі, який кілька років тому організував для нас «Ротарі клуб». На атмосферу не вплинули ні харчове отруєння кількох вихователів — фуа-гра, яку подавали на «п’яту страву», зіпсувалася від високої температури, ні подвиги Діпака наступного дня. Нам сказали, що Вердон тече неподалік, тож одразу після десерту ми на тиху годину пішли його шукати. То було справді щось дивовижне. Проте Діпак, якому було замало лише намочити ноги, схопив гігантський буй у формі дельфіна і кинувся у воду. Розповідають, що його знесло аж до Кастелана і туристам довелося проколоти його човна, щоб зупинити його. Не знаючи, що з ним робити, його відвезли до лікарні.

Юлія увійшла до цього храму юнацтва, щоб забрати Гуна, а ми тим часом, як курчата, товчемося на подвір’ї. Б’єро, щоб прийти до нас, іде не туди. Він як той учень канатохідця, який тренується на мотузці, що лежить на землі. Його охкання поширюється і на нас. Не треба забувати, що спочатку тут з’явився наш токсичний предтеча: Гун.

— Я припаркувався б тут, у затінку, — каже чи то справжній, чи то підробний Жан-Філіп Смет, шкандибаючи до свого мерседеса.

Я добре бачу, як збільшуються його кроки, але все розумію запізно. Той, хто привіз нас, застрибує до своєї машини і дає задній хід на тридцять метрів, щоб зайняти зручну позицію. Як треба тікати, тут уже не до запобіжних заходів. Рідко я бачив ще когось, хто тікав від нас так швидко.

Повернутися спиною. Принцип страуса є стратегією самозахисту, яка варта всіх інших. Я порадив це MamoursZ, який не може читати газету без почуття вини, що живе у країні, де мир. Те, що на Землі жене Сонце за Обрій. От морока. То хай сонце собі йде за обрій? Якось штучно, рухатися варто в протилежний бік. Тоді відкинути ідею обрію? Мене та фраза не переконала. А MamoursZ поновив свій пост, боячись, що він не збився зі шляху. Саме тут точка дотику всіх моїх співрозмовників. Нетерпіння. Не лише, щоб їхні страждання хтось почув, а й щоб миттєво відреагував.

Юлія і Гун нарешті з’являються на порозі. Гун схопився за нашу керівничку. Якусь мить я думаю, що він пройнявся духом цієї місцевості і на нього дивним чином зійшов «релакс». Та щойно він опинився поряд із нами і я зміг розгледіти його поросячі очі, я висунув іншу гіпотезу.

— Тебе били?

Довге втомлене зітхання у відповідь цілком задовольняє Юлію. Я кажу, щоб спровокувати її, бо завжди знав, що ми неодмінно потрапимо в біду. Вона перебиває мене, мовляв, і без тебе це знали. Нашого товариша п’яного як чіп знайшов на лавці при дорозі булочник, який розвозив ранкову випічку. Відважний чоловік прийняв його за втікача з бази відпочинку й відвіз його туди.

Те, як пахло з рота Жан-Філіпа, це ніщо порівняно з тим токсичним смородом, який линув із рота Гуна. У своїй першій пиятиці він був ненаситний. Та ми мали ще багато чого владнати, перш ніж провадити з ним бесіду про переваги тверезого способу життя. Ми не мали транспорту, і я зі свого боку не мав наміру лишатися в цьому гостинному домі.

Юлія повернулася в дім. Ми бачили, як її силует спілкується із силуетом інтенданта. Їхні тіла хитаються, ніби виконують сучасний танок, імітуючи збиральників вишень. І враз вони зникають із нашого поля зору.

Я весь на нервах.

— Чесно кажучи, ти не зобов’язана приймати це.

— Ти можеш мені запропонувати щось інше? — заперечує Юлія, — Мені це запропонували, і я не збираюся казати ні. І знай, що мені не подобається цей тон, яким ти розмовляєш зі мною. Ліпше тоді взагалі мовчи.

— Ти мене не змусиш повірити, ніби взагалі всі машини на ремонті чи взагалі невідомо де.

— Люку, годі.

Я всівся в дерев’яну тачку з плетеної верби, якої не побачиш навіть у музеї сільського побуту. Юлія тягне за ручку чимдуж. Вона повторює, що розмову скінчено і я можу йти пішки, якщо мені це не подобається. Її небажання бачити принизливі аспекти ситуації змушує мене майже забути ту пекучу ганьбу, яку я відчуваю при цьому. І «нетривкі прогулянки», які нам радять, узимку для таких, як я, нестерпні. Що це: недооцінювання себе чи помста світові? Від’їзд нашого каравану спричинює каскад неприхованих насмішок. Моїм товаришам по фіг. Насправді мало хто із сосьєтерів Кастеля страждає від таких поглядів. Зазвичай, сконцентровані на собі, іноді просто асоціальні, вони уникають наріжних питань. Це привілей проклятих, привілей, якого в них не відняти. А мене сміх просто катує.

Виявилося, що зупинка на вимогу фунікулера міститься відразу за лісом. Ми, як можемо, пересуваємося широкою стежиною із гравію та глиці. Поліна йде зигзагами, Юлія щось цідить крізь зуби, а Б’єро намагається впіймати пташок. Гун ледь тягне ноги. Мені здається, наш товариш під час своїх нічних мандрів тягав свій флакон із освіжувачем повітря. Шкода, бо ніхто не дорікне його, як співається в пісні. Delícia, delícia / Assim você me mata / Ai se eu te pego / Ai, ai se eu te pego.

Всього на всього п’ять хвилині, обіцяні працівниками бази, розтяглися, як гумові. Тепер ми блукаємо під величезними хвойними деревами, які відкидають дивовижні тіні. Ми перетворюємося на монстрів із «Володаря перснів».

До Гуна, який уже двічі блював у заростях, повертається нормальний колір обличчя поволі, як він звільняється від отрути, якої набрався за ніч. На його окулярах і досі багато бруду. Б’єро рухається здебільшого на чотирьох, аніж на двох. Я сподіваюся, зі свого боку, що скоро скінчиться моє стажування як факіра, бо це дуже травматичний досвід. Звичайно ж я більше не дивитимусь «За лаштунками цирку» під таким кутом.

Останній виток дороги — і ми потрапляємо на ледь похилу галявину. Перед нашими очима крихітна будівля вокзальчика.

Я кажу собі, що все йде добре, що все гаразд.

У приниженні існує кілька градацій, і ми здобуваємо в цій сфері новий досвід. Ми купили квиточки в автоматі й слухняно очікуємо на пероні, вишикувавшись у ряд, нас видно здаля. Уривчасте рипіння, яке я тлумачу як незабарну зупинку, повідомляє про прибуття потяга. Зупинка на вимогу, і Б’єро із задоволенням кілька десятків разів натиснув кнопку, яка передає сигнал машиністові.

Потяг пригальмовує, повільно суне повз нас, і враз набирає швидкість. Пасажири біля вікон сміються з нас. От і все.

Юлія вперше справді приголомшена. Вона піднімає руку в порожнечу, ніби хоче зробити знак «бувай, бувай». А потім її м’язи скорочуються, і вона вже божевільно вимахує кулаком.

— Зла-зла? — питає Б’єро, натягаючи пухову куртку на голову.

І Гун не лишається осторонь від бурхливого вияву емоцій. Точним ударом він вибиває спресоване сміття, а потім, імітуючи воротаря, який хоче спасувати м’яча в інший бік поля, б’є по ньому. Сміття в повітрі поступово розкладається на свої складові: шкурки від бананів, масний папір, скоринки хліба, зужиті серветки...

Має минути певний час, щоб ми знову зібралися з духом. На Поліну нападає безперервна гикавка, а наша здатність бути поблажливими. Варто визнати, ми приголомшені тим, що відбулося щойно. Я підступаю до будівлі й читаю розклад.

— Добрі новини. На вихідні є додаткові потяги.

Усе й не так кепсько. Перед обідом буде ще один потяг.

Б’єро користається з цього, щоб надибати в траві ще кілька камінців, красу яких бачить лише він. Юлія запалює цигарку. Гун, заплющивши очі, лягає на лаву в так званому залі очікування. У його плеєрі такий гучний звук, що альпійські галки в Піренеях можуть насолоджуватися тим, як Міруся Лоуверс співає для свого чоловіка «Mio Angelo...».

Я хочу сісти біля Гуна. Оголошення, надряпане на дерев’яній перегородці, вихваляє лінгвістичні табори для іноземців. Філактера коміксу, яка тягнеться від апетитного рота платинової блондинки, робота якої не залежить від рівня опанування мови. «Занурюйтеся — підкорюйте мову». У мене тимчасове виснаження. Я згадую річний звіт діяльності Фундації, знайдений в купі використаного паперу в класі для напрацювання навичок роботи руками. Там було зазначено, що лише невелика кількість учнів із Кастеля отримала дипломи наприкінці навчання. Статистика виявила, що лише старанні учні, яких іще й підтримувала і підштовхувала родина або відданий справі учитель, змогли дати раду з навчанням. А як бути іншим?

Вітер шарудить картонним сміття, як і сухою ожиною на кущі. Під будівлею вокзалу пурхають птахи. Літаки розрізають небо на нерівні частини.

Нещодавно я чув по радіо, як теревенів про свою тачку один консьєрж, такий собі модний філософ хвалився своєю високою самооцінкою. З ентузіазмом, який бив через край і пригнічував аніматорку, він розповідав, як важливо почуватися комфортно, щоб протистояти спокусам сучасного світу. Згоден. Якщо я правильно його зрозумів, то була вже енна версія теорії позитивного мислення. Та коли в тебе деформовані стопи, захмарний борг або канцер, хай навіть у ремісії, блаженно посміхатися перед свічадом — втіха абияка. «Треба вірити в себе», — ще один масовий лейтмотив, так само вельми неоднозначний. На музичному конкурсі між молодою красунею, яка співає недоладно, і якимось страшком із божественним голосом журі відзначить першу. Так, не треба опускати руки, але невже це аж так просто?

Я озираюся навколо й ловлю себе на тому, що зітхаю. На що можна сподіватися в майбутньому, коли половина життя минула на задвірках суспільства, яке й далі відсуває до потаємних меж осіб, з яких, як вважають, мало толку?

Утома починає позначатися на моєму моральному духові.

Б’єро сідає навпроти мене.

— Їсти.

— А що я маю зробити?

Мій товариш показує на свій рот. Я повторюю, що не можу нічим зарадити. Це не найудаліша стратегія. З Б’єро треба бути конкретним і надавати йому привілеї першого класу. Я малюю на своїй руці годинник і кажу йому, що ми обідатимемо опівдні.

— Бургер?

— Я теж не відмовився б.

І тут наша одіссея набуває нових обертів. Потяг, який прибуває з долини, зупиняється, щоб випустити кількох шанувальників піших прогулянок. Юлія влізла в перший вагон. Я панікую.

— Але це не наш!

— Давай, нумо, швидше!

Юлія тягне до себе Б’єро. Поліна і Гун мовчки сунуть за потягом. А я стою посеред платформи і кричу.

— Він їде в Дерберац!

Машиніст свистить, щоб висловити своє нервове збудження. Я раптом ніби збагнув інтенції нашої розгніваної виховательки. Вона має з ним домовитися. Якщо я увійду, то стану його заручником.

Вважаючи, що роблять добро, двоє перехожих, які кваліфікують мене більшим інвалідом, ніж я є, поспішають до мене. Вони хапають мене під пахви. Розмахую своїми милицями, опираюся, кричу, але вони не розуміють французької. Вони піднімають мене і заносять до купе першого класу.

Двері знову зачиняються під гучний свист стисненого повітря. Більшість пасажирів споглядають пейзажі за вікном, ніби бачать щось нове. Потяг починає розгойдуватись. Він сповільнює ходу, лише щоб поновити контакт із зубчасто-рейковою передачею, що на зупинках за вимогою не передбачена. Б’єро підводиться зі свого місця, щоб познайомитись із сусідами.

Юлія також підводиться і залазить до кабіни першого класу, нехтуючи правилам, які робити це забороняють. Звуки з плеєра Гуна не дають почути ні те, що вона говорить, ні тим паче те, що їй відповідає кондуктор, маленький худорлявий чоловічок зі вставними зубами у смугастій синьо-білій сорочці, яка йому завелика. Слова пов’язуються між собою без логіки, просто за правилами граматики. За інших обставин я посміявся б. Це нагадує мені спектакль, який ми бачили у Залі святкувань. Акторка, неперевершена духовна донька гумориста Соля або Христиана Вандера, співака з гурту «Магма», розповідала історію свого життя винятково неологізмами. Найбільше занепокоїло те, що суть ми второпали.

Гун витріщив на мене очі, на його чолі зморшки нерозуміння. Ліпше розрядити ситуацію, аніж дати йому привід стиснути кулаки.

— Вона виторговує знижку на квитки.

Я відчуваю, що на нас дивляться не зовсім толерантно.

Tanze mit mir in dem Morgen...

— Тихіше, Гун, тихіше!

У загальному купе двоє п’ятдесятилітніх із того боку Атлантики крадькома розглядають нас. На них кашкети Буфало Бізон, великі, як парашути, і шорти-бермуди, які не приховують ні опуклостей, ні варикоза. Перед ними сидить місцевий, який тримає на колінах барвистий пластиковий пакет із комп’ютерного магазину. Щось у ньому нагадує Владіміра, нашого радника з профорієнтації, від якого вже опівдні пахне анісовою. Владімір — позаштатник, хоча з’являється в нашій інституції регулярно. Раз на два тижня він прибуває до Кастеля, щоб відбути цілий день у маленькому кабінеті, куди ми навідуємося по черзі. Мені він подобається, хоча я не завжди поділяю його освітні підходи. Він притримується того, щоб була база для дискусій, справедлива і чесна. На практиці це означає, що він катує нас, як нацистський капрал, поки ми видаємо йому наші найпотаємніші мрії про те, ким би ми хотіли бути. Контррозвідник, патрон борделю, гуморист, гінеколог. І нарешті він пояснює за допомогою a плюс b, що ми будемо так само щасливими, якщо матимемо скромнішу мету. Наприклад, менеджером в офісі, оператором машинної утилізації, газетярем. Він завжди ставив нам за приклад хлопця з другого поверху, який дуже хотів працювати у справжнісінькому палаці, але вагався між лакеєм і ліфтером. Ця притча ніколи мені не подобалася.

Владімір, який також бував і в нормальних класах у коледжах міста, має не найліпший режим у житті. Та варто визнати, що, мабуть, обтяжливо, проводити половину часу з молодими людьми, які не можуть робити те, що вони хочуть, а другу половину з молодими, які не хочуть робити те, що можуть.

Наш викладач із профорієнтації також проводить практичні семінари з мілітарним акцентом, які мають на меті навчити нас боротися зі стресами і типовими проблемами, з якими такі, як ми, зіткнуться у «звичайному середовищі». Тренінги обов’язкові, зокрема й для тих, у кого професійна інтеграція на найнижчому рівні. Одного дня ми мали увігнати в оцупок двісті грамів цвяхів. Єдиною винагородою була карамель Карамбар. Іншого разу треба було позбутися підшивок старих річних звітів. Або потовкти на порох бруски цукру з тростини, твердіші за скло. Загалом, хтось із учасників воєнізованих семінарів потрапляє до амбулаторії.

Іще одне пріоритетне завдання Владіміра полягає в тому, щоб допомагати нам знайти місце для стажування — необхідний етап профпідготовки, щоб по тому десь працювати й отримувати зарплатню. Він марнує час, щоб переконати керівників установ приймати нас на роботу, і так само марнує час, щоб дорікати нам невдячністю. Йому здається, що нам бракує амбіцій, що наше небажання прагнути нового нам тільки шкодить. Це правда, що в нас переважає тенденція прагнути того ж досвіду, що й у наших товаришів по кімнаті. Якщо хтось із нас зумів прилаштуватися на шоколадній фабриці, ми стаємо певні, що й ми зможемо досягти успіхів у пакуванні рекламних цукерок.

Кілька місяців поспіль між секретаріатом і їдальнею у нас висіла Дошка пошани. Фантастичні магніти тримали листки соціальних досягнень найліпших по групі. Виявляється, що Гонзо, староста Метеликів, майже щодня прибував вчасно на своє стажування в установу комунального будівництва міста, він завжди був добре одягнений — дві зірочки з трьох — що він умів інтегруватися, «дуже балакучий, особливо на перервах!» — уточнював напис фломастером кольору фуксії, що означало: перед ним відкривалася кар’єра в регіональній сміттєзбиральні.

Дошка пошани не припала до душі асоціації батьків, які угледіли в ній форму цькування найслабших. Її замінили малюнками учнів молодших класів, загальною інформацією і правилами поведінки у випадку зупинки серця — де знайти дефібрилятор, як дати йому раду, що сказати тому, хто йде на той світ.

Отже, коли один із нас слабне, то соромить всю професійну галузь. І Владімір зумів узятися за посох прочанина, щоб повернути довіру до партнерів Кастеля. «Продавай свою здатність працювати, а не свою інвалідність», — постійно повторював він нам, тримаючись за свій ніс, ніби щоб перевірити, чи він раптом не виріс.

Поліна згинається вдвоє й починає стогнати. Вона чіпляється саме до мене, бо Юлія насолоджується їздою на висоті. У мене справді болить усе, бо я постійно на ногах. Одначе я знаходжу в собі енергію, щоб відвести нашу молодшеньку в те місце потяга, де мав б міститися нужник. Ми мали подолати рухомі перемички між вагонами, щось на кшталт коротенького розхитаного каучукового тунелю. У зазорах між вагонами можна побачити щебінь і шпали.

Контролер приходить саме в цей момент. Він налітає на мене, гучно обурюється, наказує мені негайно підвестися. Не хоче слухати моїх пояснень, не вірить мені, що Поліна в кабінці сама. Знає він цих безквиточників. Четверо негідників намагалися пошити його в дурні буквально того тижня. Він усіх їх виштовхав із вагона ногою під зад. Я виправдовуюсь, службовець і оком не змигне. Він має право оштрафувати нас, бо ми мусимо носити свої квитки при собі. Справді, це ясно, як Божий день.

Тож я змушений узяти курс на початок потяга, де перебуває Юлія. Одначе я знаю, що квитки, які ми взяли, негодящі, бо коли ми їх брали, очевидно, усе переплутали й через висоту сіли не на ту лінію. Пасажир, який мав питання щодо розкладу, на певний час відвернув увагу контролера.

Я тупцюю біля дверей і допитуюсь у Поліни, чи все гаразд. Чую довге сопіння. Принаймні Поліна не забила потилицю. Нарешті вона виходить, і ми, як можемо, сунемо до нашого вагона, де контролер провадить перемовини з пасажиркою, яку непокоїть чи музика, чи запах Гуна, чи те і те разом. Якщо тільки той цербер звернеться до мого товариша тим самим тоном, що й до мене, його буде перетворено на фруктове пюре, і він матиме вигляд особи, яка кинулася під міжміську електричку. Слідчі з дорожньої поліції ні до чого не докопаються.

Я знову думаю про двох перехожих, які втягли мене в потяг, вважаючи, ніби вчинили добре. Це не вперше, коли наша присутність створює мікроклімат великої провини, яка змушує абсолютно незнайомих людей поводитися як герої. Якось у четвер увечері Нонно організував «курс різних речей» у великому супермаркеті. Нас було шестеро, кожний мав кошика і список покупок. Пара шкарпеток, газована вода, шампунь, фрукти, які покупець сам зважує і приклеює етикетку. Нонно залишив нас у торговельному залі, де ми мали дати собі раду самі, і призначив нам зустріч у барі «Ле Куен дез Амі», де він міг нарешті почитати «Меркюр», який витягнув із кишені свого пальта від David Crockett.

З огляду на свою слабку мобільність я відразу здався. Я розраховував почекати у своєму додатковому кріслі й насолодитися спектаклем, який мені запропонували. У вітрині модного бутику чарівна продавчиня роздягала манекени. У цих жестах щось було божевільно еротичне, у тому, як вона витирала пил, обнімала тіла натуральних розмірів, щоб пересунути їх на кілька сантиметрів. І треба було, щоб якась п’ятдесятилітня жаліслива пані помітила мене й увірвалася в мій Усесвіт. «Зовсім не соромно попросити про допомогу», — сказала вона мені, коли я відмовився від її пропозиції повозити мене між стелажів із товарами. Вона побачила всю непотрібність списку в мене на колінах і засумнівалась, чи справді мені було аж так важко дістатися другого поверху. І що? У нашому світі реально допомагають мало, то бодай би навчилися не лізти.

Нарешті Юлія до нас повернулася. Б’єро лежить на животі під своїм місцем, і неможливо довідатись, чому воно так. В іншому кінці купе Гун підозріло зосереджено читає, яку правничу відповідальність несе той, хто без поважної причини використовуватиме стоп-сигнал. І при тому його рука непомітно піднімається до тої спокусливої ручки. Водночас його поза наводить на думку, що він імітує у сповільненому режимі свого віденського кумира — диригента оркестру Йоганна Штрауса, який зневажливо дивиться на своїх музикантів. Хоча це не так.

Юлія після тривалих секунд рефлексій наближається до нього в стилістиці рятувальника на даху будинку, де об’єкт порятунку втратив надію і замірився стрибати. Я вдаюся до іншого методу, безпосереднішого. Зі свого місця я кажу:

— Е, Гуне, у тебе розв’язався шнурок.

Гун переводить погляд на свої черевики. Нічого не розуміє, і це помічають усі. Його черевики, як і наші, тримаються на липучках. Він поправляє свою кепку і збирається сісти поряд із Поліною. Юлія — Люк : 0 — 1. Утім сьогодні я аж ніяк не виграю.

Ми прибуваємо на гірську станцію, яку обрали азійські туристи, здебільшого, середнього класу. Залізниця закінчилася. За логікою, ми мали б залишатися в потязі, поки він поїде вниз. Та Юлія вирішила покласти край своїм контактам із найманими працівниками залізничних компаній та з іншими пасажирами. Бо, отримавши інформацію про нас, банда залізничників, мобілізована по телефону, тільки й чекає нагоди замкнути нас у поштовому вагоні, щоб пояснити нам, що таке життя. Я захищаю свою позицію. Та даремно.

На майдані перед вокзалом — натовп. Ми працюємо ліктями, щоб продертися до розкладу, обрамленого списком місць, які неодмінно варто сфотографувати, організацій і магазинів комуни. Автомобілі в цій комуні заборонені, одначе існує служба таксі по виклику. Я пропоную компенсувати все до останнього сантима. В Юлії ліпша ідея. Вона прокладає шлях до пансіону для літніх осіб, який іменується «Ле Ті-Тайм». Я вдаюся до іронії:

— Вони не вміють співати, туди не варто йти.

— Це не так.

— Я відмовляюся мити посуд.

— Я певна, що треба щось знайти для тебе.

— Дай мені свій телефон, я зателефоную своєму адвокатові.

Провал. Такому собі Gonz-88 я порадив, що «Гумор, це те, що на двох». Юлія йде геть великими кроками. Її спосіб вказати на мої недоліки, демонструючи, що вона головна, засмучує мене, як ніколи.

Готелі по обидва боки головної вулиці всі мають гарні дерев’яні фасади, обвішані незліченною кількістю вазонків. Певне, задні двори забиті клітками для кроликів, старими меблями й покрученими лижними палицями, які можна використати як підпорки для бобових рослин. Ця станція процвітала кілька десятків років, і це відчутно. Одначе атмосфера приємна, попри дисонанс бутиків і кіосків із сандвічами із житловими шале.

Ми доганяємо Юлію, яка спокусилася вітриною філіалу Hermès. Далі ми проходимо повз біжутерію і ювелірний, а далі повз магазин спортивних товарів, чия вітрина вихваляє устілки, які приймають форму підошви. У мене вже такі є. Зрештою, ми приїхали сюди не за покупками, бо тут галопує інфляція — у молочній крамниці пропонують головку козячого сиру по ціні кози.

Біля газетного кіоску Юлія пригальмовує, щоб почитати заголовки. Як і «Меркурій», який цього ранку я тримав у руках, більшість пише про полювання на відьом. Юлія сміється.

— Попався, доктор Брехун!

— Але чого ви всі так зосередилися на ньому? А може, він хороша людина?

Юлія пожвавлюється:

— Не певна.

— А що тебе змушує так говорити?

— Він не є серйозною людиною. Найслабших він має за ніщо.

— Твої міркування доволі поквапливі. Можливо, то міністр нічого не второпав.

— А чому ти вирішив його захищати? Це небезпечний тип, і його реформа, це шахрайство, що тут скажеш? Треба нарешті з’ясувати, хто це. На весіллі хтось сказав, що спецслужби безсумнівно вже знають, хто цей чувак.

— Спецслужби? Але що вони роблять у такому випадку? Mein Gott...

Гун застиг. Він знову начепив окуляри й узявся шукати навколо себе витоки німецького вигуку. Собаки чутливі до певних кличок, а для Гуна існує десяток слів, на які він прореагує за будь-яких обставин і вловить, навіть якщо хтось прошепоче їх у Маньчжурії. Як, буває, деякі ланцюжки нот можуть ввести його у транс. Я хитаю головою і роблю кліщі великим і вказівним пальцем. Це не означає нічого конкретного, проте може заспокоїти.

«Він не є серйозною людиною». І не думав, що це засмутить мене аж так.

Ліворуч від нас сходи, вирубані в скелі, які ведуть до муніципального басейну. Яскрава вивіска вихваляє принади його води, збагаченої мінералами, а також привабливі тарифи для власників картки резидента. Табло свідчить, що температура води в басейні коливається між 23 і 28 градусами.

А LouanX9, за освітою педагог, не наважувалася показати себе в купальнику. Думка про те, що її бачать і оцінюють (зокрема й діти), спричинювала почервоніння всього її тіла. Басейн, я з нею згоден, жорстоке місце. Тричі на тиждень нас доставляють до муніципальної гімназії, де вранці для нас зарезервовано три смуги на воді. Там ми можемо побачити перспективних атлетів, які користаються зі змін розкладу в школі для вдосконалення своєї мускулатури або молодих мам, які квапляться повернути недавні форми.

Як і будь-де, наш прихід нікого не лишає байдужим. Заклинені двері кабінок, шампунь на рушниках, доріжки сечі тих, хто не добіг — ми вміємо розвеселити. Наше шоу сягає апогею, коли Юлія, шанувальниця крижаного душу, зчіпляється з Нонно, апостолом ліберальної гігієни. Наші психотерапевти, які напилися крові на тяжчих випадках, тут не втручаються. І сюрпризи найчастіше трапляються під час зустрічей у районі басейнів — падіння, плювки не туди, загублені костюми, завеликі для когось із нас. Бетонні склепіння підсилюють наші крики і сплітають їх із куплетами модних пісень, які ті, кого надихнув резонанс, намагаються співати.

— Нумо! — гаркає Юлія, — Воруши сідницями!

Поліна щойно стала навколішки, щоб напоїти свого пса водою в Догз-Барі якогось винахідливого комерсанта. Ми сунемо далі. Юлія вся заглибилась у свої думки й ні на що не реагувала, аж поки задзвонив селищний годинник. Афіші обіцяють, що з’являється легіон чоловічків, які відбивають час, беркицають і награють щогодини різні мелодії. Ми занадто далеко, щоб побачити це видовище. Доведеться придбати поштову картку або задовольнитися відео в інтернеті. Юлія вже не звертає уваги на гурти сарн, вирізаних зі стовбурів, свідчення конкурсу різьбярів по дереву. Ось троє з них зібралися за столиком для туристів, поряд із розвішаними на мотузці листівками про новаторське використання деревини й гарячого вина.

Наступного тижня ми святкуватимемо 100-у пропозицію роботи для Діпака. «З цього можна сміятися», — сказав наш керівник із профорієнтації, який узагалі ніколи не сміється. Проте у Владіміра є інші тузи в рукавах. Наприклад, на початку весни він приводив до Кастеля трьох колишніх, бо що стосується професії — ніщо не можна порівняти із безпосереднім прикладом. Мета цієї операції, я так думаю, полягала в тому, щоб показати, що ми спроможні інтегруватися в ринок праці, якщо «залучимо шанс» на свій бік. Послуговуватися таким не зовсім доречним у цьому контексті словом, як «шанс», можливо, було не найліпшою ідеєю лінгвіста-аматора.

Спочатку ми слухали Мамуда. Він отримав місце у великій дистрибуції. «Йому можна поаплодувати», — сказав Владімір, підкріпивши слово жестом. Щоб бути точним, наш колега клеїть попередньо надруковані етикетки на запаковані повернення, які відвантажують постачальникам. Іноді він перепаковує речі, але тут є небезпека більша, ніж здається на перший погляд — він показав нам неприємний рубець на вказівному пальці, яким він зачепився об лезо стьожкопускового механізму. Габріела після того, як «певний час була в пошуку», подалася в перукарню, яку тримає її тітка десь на сході країни. Я не слухав її і не аплодував. Фальшива, нічого не варта гра. Третій «наш взірець», Лоран, є зіркою Кастеля, успішний кадр із числа Коал. Його взяли на роботу до книгарні. Не обтрусивши недоїдки з рота, що робили його схожим на вампіра, Лоран окреслив ключові етапи своєї кар’єри відданого стажиста, який поступово влився в постійну команду мережі. Це не були досягнення. Асистент із питань людських ресурсів і дипломований синдикаліст заходилися на два голоси пояснювати йому, що він пересилив себе і подолав негативне уявлення в інших працівників, які були спантеличені тим, що інвалід може робити ту саму роботу, що й вони, та ще й займає місце, яке знагодилося б комусь, хто має родину й іпотеку.

Нонно просунув голову у напіввідчинені двері.

— Ти тут?

Вони обмінялися вітальними жестами, і Лоран узявся розповідати нам, що він трохи згодом став своїм у комерційній службі. На п’ятій фразі Нонно перебив його і спитав, чи книгарня отримала дуже очікувану «Історію полювання з гончаками». Лоран відповів ствердно. А «Гурмани в пошуках»? Тут наш гість підкріпив свою відповідь розправленими плечима, вогнем в очах.

— А «Маленька дичина, велика кухня»?

— Ти смієшся? Ставлю десять проти ста, спочатку зазирни до «Енциклопедії забутих рецептів» Ліхтрайнера і Конрада. Сам лише зміст змусить тебе пошкодувати, що ти не жив за часів Першої імперії.

Ми в цій розмові були зайві. Владімір, як міг, намагався повернутися до об’єднавчих тем. Він ставив перспективному продавцеві книжок багато запитань, які лишалися без відповіді. Тоді він поглянув на годинник і згадав, що на нього чекають в іншому коледжі. Він залишив нас, а нам тільки й лишалося, що слухати, як Нонно й Лоран ставили світовий рекорд у називанні бібліографії. Билися вони затято, ніби на справжніх спортивних змаганнях.

Раптом Б’єро і Гун відстають від гурту й таранять групу туристів, щоб прорватися на гойдалки на експозиційному майданчику за магазином меблів. Вони напинають на себе капелюхи з вітрини. Я заважаю Юлії втрутитися, показуючи їй мережевий магазинчик самообслуговування. Це просто золоте дно. Варто зауважити, ми зголодніли.

Я радо відпочив би на гойдалках бодай кілька секунд, але Юлія робить мені знак поквапитися за нею. Я беру візочка, у який кладу свої милиці. Учепившись у це тимчасове рятівне коло, ми з Поліною ледь рухаємося вздовж полиць, щедро забитих товарами. Величезний вибір усього, що душа забажає, і водночас незмінна стандартизація. А прилавок зі свіжими продуктами — чистий і освітлений, немов операційна. На задньому плані помічаю кошик із здешевленими овочами, пророслими і покрученими.

У цьому магазині, на відміну від багатьох інших, є м’ясний відділ. Добротливий м’ясник обмахується бланками замовлень, зчепленими скріпкою. Він вітає нас нідерландською, а потім англійською. Витирає чоло. Юлія педантично оглядає товар, цікавлячись, передусім, фрикандо чи ковбасками з диким часником, які не можна довести до кондиції без кухні. М’ясник простягає їй брусок вудженого м’яса, який кладе в блискучий червоно-срібний слайсер. Відтинає кілька тоненьких пластин, кладе їх на оброблений сіркою папір і простягає нам через прилавок.

— Беріть, малюки. Якщо мама вам дозволить.

Юлія хитає головою. Молода мама, яка народила інваліда, це звична річ. І депресивна молодша сестричка, це також поширене явище. Є речі, важливіші за правду. Якщо вже цей м’ясник вирішив підгодувати нас, ми цим скористаємося.

— А як ваш сандвіч крок-мадам? Смачний? Ви могли б його для нас підігріти?

— Якщо це порадує вас.

Цей м’ясник щойно отримав ляпас. Ось дивовижний вибір найліпшого м’яса сезону, без жилок, яке зберігалося при ідеальній температурі, і от в нього просять найвульгарніший продукт із його прилавка. Це якби концертних виконавців, вшанованих різними преміями, попросили б вести вечірку в дитячому садочку. Я намагаюся виправити ситуацію і пропоную покласти до нашого візочка два пирога і суху баранячу ковбаску «цього регіону».

Біля полиць із напоями ми беремо мінеральну воду із додаванням цитрини, пакет апельсинового соку, до якого приклеєна соломинка, що вельми стане в пригоді мені, а з косметики беремо прозоре мило, в яке вправлено гілочку шальвії. «Я люблю таке», — виправдовується Юлія, кривлячись, — сандвіч крок-мадам пече їй руки.

Батьки й няньки дітей, які вовтузяться на площі, вітають нас натужними посмішками. Подібно до того, як в осіб із вадами зору розвинені інші чуття, так і ми стали експертами невербальної мови. Навіть Гуну стало не по собі від десятків пар очей, спрямованих на нього. Він обминає замок із гірками у формі підйомного мосту і приєднується до Б’єро, який щойно заліз на гойдалку, щоб з’їсти свій крок-мадам. Гун сідає перед ним. Запізно. Байка про ворону й лисицю пропонує несподівано драматичний сюжет. Жовта канарка, яка летіла в небо, не втримала свою пайку на радість місцевим мурахам. Юлія починає лаятися. Свідки не реагують, навіть коли вона голосно повідомляє, що запроторить нас до виправної колонії, якщо ми й далі псуватимемо їй життя.

«Ті-Тайм» — це масивна триповерхова будівля, в якій нема шарму, хіба що візерунки ліпнини на фасаді. Його спартанська зовнішність вирізняється на тлі фешенебельного ансамблю місцевості, ніби розробники проектів вирішили скоротити витрати, тож спорудили дещо скромне.

Юлія заходить до будинку літніх осіб, як розлючена молода родичка до пенсіонера, хворого на Альцгеймер, себто рішуче, без тягаря співчуття. Вона проходить перед рядами стареньких, не відповідаючи на їхні колоритні привітання. Ми йдемо за нею, як можемо, Б’єро у хвості. Дозволити йому іти останнім — це найліпший спосіб знову його загубити. До речі, саме так і стається. Б’єро падає на перший вільний стілець, що трапляється йому на шляху, і береться змінювати світ, спілкуючись із засушеним чоловічком, який вельми здивований, що до нього заговорили.

— Я голодний Ти мене чимось почастуєш? Як тебе звуть?

Як вірний пес при отарі, Гун повертається назад і хапає нашого крайнього за шию. Б’єро тупає ногами.

— Ох, як я від вас втомилася! — тут же обкладає їх чортами Юлія.

Я вагаюся, чи мені йти за нею, чи взяти участь в обміні добрими словами між Гуном і трьома старенькими, які стали на бік Б’єро, а той саме вчепився у візочок для білизни.

Головний лікар, десь п’ятдесяти років, сивуватий, квапиться до нас. Йому вистачило двох секунд, щоб побачити в нас загрозу максимального ступеня. Його погляд сканує коридор, щоб нас полічити. Очевидно, він пригадує розклад чергувань персоналу, щоб збагнути, кого кликати на допомогу.

— Мене не попередили про ваш прихід, — каже він із підкресленою чемністю, на межі з роздратуванням. — Тут хтось із ваших батьків?

Б’єро щойно перекинув стіл. Головлікар втрачає дар мовлення.

— Що це за розгардіяш? Хто ви такі?

Юлія розповідає про себе і про ті обставини, які зумовили наш візит. Вона обирає тактику обережного підсолоджування. Дорожня пригода із мікроавтобусом трансформується в технічний інцидент, ніч у готелі — в позашкільну діяльність, а той факт, що я маю дві милиці, легітимізує мій статус homo erectus, тоді як я демонструю антитезу туриста в терапевтичному парі́, ініціатором якого я є. Лікар все це слухав, кидаючи стурбований погляд на нас. Потім перебив її, щоб тихо спитати, вказуючи пальцем на Гуна, чи нормально, щоб від такого юного хлопця ще й тхне перегаром. На обличчі Юлії всі кольори веселки. Вона починає щось торохкотіти, мені соромно за неї. Не знаю, які в неї наміри, але вона навряд чи домовиться про Флоксал. Мою увагу відволікає телевізор. Я відсуваюся вбік, щоб бачити весь екран, закріплений у маленькій вітальні. Можливо, ще рано, тому його дивляться лише четверо стареньких. Рухома стрічка повідомляє, що гра Crésus почнеться із запізненням на кілька хвилин.

Я шкандибаю до розкішних крісел і беру пульт.

— Не бери, — каже місцевий. — Зараз моя година.

Інші телеглядачі підтримують його, більш-менш контрольовано рухаючи головами. «Зараз моя черга», — каже той, чия черга; він бачить в мені лише затятого злодія.

— Я вам все поверну за секунду. Я маю поміняти батарейки.

Я вказую на зворотній бік пульта дистанційного управління: кришку, захищену язичком, я відсуваю. Зробивший максимальний звук, я ніби потрапив у технічний стан минулого сторіччя. Просто розслабивши м’язи, я відчуваю пекучий біль внизу спини, але в цю мить не зважаю на це. На екрані журналістка зачитує комюніке опозиційної преси про загрозу залучити правосуддя, щоб нарешті пролити світло на цей трагікомічний фарс. Те, що психологія низів втручається в ухвалення політичних рішень, кидає тінь на імідж нації в усьому світі.

Далі йшла мозаїка фотографій міністра самого або з дружиною на пляжі чи в костюмі, позування перед телеоб’єктивом або ретушування. А потім з’явився хакер, якого покликав на допомогу колектив передачі «Усі різні. Усі живі». Його обличчя зроблено розмитим, і його голос спотворено на октаву в баси. Він не приховує свого щастя, що отримав добру кістку в зуби, і показує себе таким, кому варто довіряти. Це питання хвилин.

Юлія і Гун прийшли з коридору. Гун штовхає старий ходунок на чотирьох колесах. Я переключаю канал і кладу пульт біля гірки алюмінієвого посуду. Юлія тріумфально посміхається:

— Дивися, що я знайшла! Що ти тепер маєш сказати?

— Ні за що!

— Ти не маєш таке говорити своїй чарівній виховательці.

Несподівано з’являється Б’єро. На його губах і щоках брунатні плями. Юлія випрямляється.

— Що ти їси?

— Плоди з дерева яке в штанах. Люблю їх.

— З якого ще дерева? Тут нема дерев.

Б’єро кліпає очима, лізе до кишені своєї куртки й витягає жменю кульок, які пхає собі до рота. Ці коричневі кульки дуже схожі на добрива, які кладуть у вазони з домашніми рослинами.

— Виплюнь!

Гун поряд, щоб надати допомогу. Раптом що, він вдарить нашого товариша по спині так, що той полетить наперед, а разом із ним і маленький столик, і пульт дистанційного управління, і алюмінієвий посуд. Я не розумію, як Гун може чути те, що йому говорять, бо звук у його навушниках пульсує до 70 децибелів. Поліна користається з цього моменту, щоб піти в сортир. Вона не вміє відрегулювати кран і влаштовує фонтан. По телевізору на плато Крез чоловік, якого треба знищити, коштує 22 348 євро, грає за колектив «Камарг колись» і протистоїть Камілі, секретарці метрополії, неодруженій, кіношанувальниці з асоціації «Клуни Пін Пон». Я бажаю йому перемогти.

— З огляду на те, де ми перебуваємо, — Юлія водить вказівним пальцем по плану регіону у вітрині «Офіс де Турізм», — ми маємо рухатися через гори.

— Ти справді думаєш, ніби...

Юлія не дає мені говорити. Вона повідомляє, що ми сідаємо на канатну дорогу до дамби гідроелектростанції у Ференті, звідкіля починається дорога, якою вже курсують автобуси.

Не послаблюючи ремінці свого ходунка — такого незвичного для мене, я намагаюсь оцінити обриси рівнів висоти, позначених на плані. Багато чого мене шокує. Заспокійливим тоном я кажу, що станція відправлення міститься в найвищій точці селища. Юлія кидає на мене убивчий погляд.

— Я ще не сказала свого останнього рішення.

Через десять хвилин ми всі п’ятеро влізли в неймовірну карету із лакованого дерева і блискучого металу. Кінь, чию збрую оздоблено квітами, ронить дорогою кізяки, радіючи, що може нас підвезти. Б’єро виймає руку зі штанів, щоб затулити носа, а потім ображає коня, кривлячись як Дональд Дак. Поліна ховає свого пса під светр. Гун хапається за передню лаву і трусить її, щоб оцінити рухомість рейок. Візник робить зауваження місцевою мовою. Юлія мурмотить, що ми є нікчемами роду людського.

Проте думка тутешніх туристів дещо інша. Насправді наш екіпаж, виїхавши на головну вулицю, конкретно привертає увагу дуже багатьох. Індійці знімають нас на відео, пішоходи нам аплодують. Б’єро витягає руку з кишені й вітає їх, як Папа Римський під час візиту до Монтевідео. Те, що в нього постійно похитується голова, нині додає його постаті значущості. Наш променад поліпшує настрій, і я вважаю, що туристичний офіс Дербераца має б відшкодувати нам цей проїзд у кареті, який, судячи по застиглій гримасі Юлії, може виявитися для нас фінансово обтяжливим.

Я мав би радіти тому, яких масштабів набуло наше повернення, що аж так затяглося, бо добре бачив, що мої супутники насолоджуються краєвидами, а їхні легені наповнюються корисним повітрям, яке зійшло з гірських льодовень. Якби замість гамбургерів я запропонував би їм м’ятне морозиво на терасі курортної ресторації «Король Луї», звідки відкривається чудовий краєвид, Б’єро із хуліганським акцентом називав би мене «кузеном» до кінця своїх днів, Поліна і Гун так само зберегли б незабутні спогади про цю епопею. Це було б ліпше, ніж ніщо. Проте розслабитися я не можу.

Працівника канатної дороги не дуже тішить наше прибуття. Найбільше його дратую я. Його відвертість, варто визнати, робить йому честь.

Він залюбки відмовив би нам у доступі до своїх об’єктів. Він знайшов би підходящі слова, щоб відпровадити нас дивитися «Періс Гілтон роздягається» в машинному залі. А тепер ми, виявляється, клієнти, яким ви маєте догоджати, якщо тільки у вас нема родича адвоката.

— Гей, Франкенштейне, ти спиш?

Ким це треба бути, щоб так його назвати? Та зараз Гун, здається, у доброму гуморі. Він енергійно смикає ручку кабінки. Хоча достатньо було б підняти клямку. Без зусиль. Старий хитає головою і вигукує слова зневаги і прок­лят­тя.

Кабіна розрахована на чотирьох, але працівник робить нам послугу. Він каже, що другій команді треба буде довго чекати наступного відправлення. Він хапає мене, як мішок із картоплею, і кидає всередину металевого яйця. Він вкладає мої милиці у зовнішню стійку для лиж, а потім починає складати мої ходунки, — на такому знаються хіба що одружені з волонтерками з Червоного Хреста. Гун у ту саму мить хапається за цей же предмет. Великий палець службовця, затиснений між рейками ходунка, умить стає фіолетовим.

Гун і службовець обмінюються словами приязні, а потім діалог припиняється. Службовець беземоційно звертається до Юлії з проханням поквапитися. У мене таке враження, що Б’єро він штовхає в кабіну ногою. Тепер йому варто докласти вдосталь енергії, щоб зачинити дверцята — нас справді забагато для невеличкої кабінки. За кілька секунд я чую, як він оголошує по рації своєму невидимому колезі, хто до нього прямує. Слова, якими він послуговується, щоб описати нас, не на нашу користь.

Канатка набирає швидкість. Перша башта — це підйом у наших стравоходах аж до горлянок. Поліна, сидячи на колінах Юлії, ниє надломленим голосом. На другій башті вона впадає в кому наяву. Тим часом Гун ворушить плечима, щоб не задихнутися. Певне, через те, що його коричнева слина гірчить чи в ньому прокинувся дух експериментатора, але Б’єро просуває голову крізь маленький отвір, щоб послати в порожнечу великий плювок. Я піднімаюся на одній сідниці, щоб побачити, як цей ладунок розіб’ється на шістдесят метрів унизу. І яке враження це може справити на туристів?

— Хо, — вибухає Юлія, — тебе хтось учив бути таким кретином?

Нашій виховательці можна вибачити цю заувагу, що звучить, як крик серця. Літній табір, потяг, будинок літніх осіб — вона на межі зриву. Мені здається, що коли вона починала свою працю в Кастелі, то була винахідлива й розуміла, як їй збавляти час, ходити в кіно, грати в більярд, переглядати на великому екрану в місті трансляцію на Кубок світу по футболу. Та тяжкість повсякдення виграла перший тайм. Зараз Нонно дорікнув би їй, що вона стала ні на що не гідною функціонеркою.

Б’єро блаженно посміхається повнявими губами свого дядька Бена. Як я пам’ятаю з курсу біології, кульки добрива розкладаються доволі довго. Тому Б’єро може пускати слину до самої ночі.

Пішоходи, стежки, глиця, — таке враження, що я спостерігаю за мурашником. Гра асоціацій та ідей повертає мене до стільників, улюбленої метафори нашого керівника з профорієнтації. «У суспільстві є місце для кожного з нас. Іноді відшукати його непросто. Та воно існує. І воно на вас чекає». Цей трафарет випирає з усіх кутків табору, як рефрени пісень, які приходять до нас, коли ми їх не кличемо. Боюся, на своєму смертному ложі останніми словами він намагатиметься переконати свого лікаря пройти додаткові курси з економіки.

Нам знадобилося менше хвилини, щоб переконатися, що Юлія не вміє тлумачити мапу, навіть усіяну піктограмами, які підходять ізраїльтянам, японцям або тим, хто перебуває під дією лікеру женепі, основної тутешньої родзинки. Бо з’ясувалося, що автобусна зупинка зовсім не збігається із зупинкою канатної дороги й розташована в зовсім іншому місці. Не нагорі біля дамби, а біля підніжжя величезної бетонної стіни, на тому місці, де для відвідувачів відкрито частину технічних будівель і галерей. Логічно. За таких обставин важко отримувати насолоду, що від нас очікувалось, від синьо-зеленого штучного озера, яке блискотить перед нами. І, одначе, перед нами краса неймовірна. Окрім станцій канатної дороги і за будкою гірськолижного підйомника з оголеними тросами вся земля належить прадавнім породам, рододендронам і мохам. Відблиски каскадів передаються скелям навколо вод, у яких відбиваються вершини, укриті вічними снігами.

Юлія занепокоєно відзначає, як висота діє на маленькі стовпчики — індикатори якості мобільного зв’язку.

— Їсти, — бурчить Б’єро, падаючи до підніжжя туристичного знака.

Тоді Юлія робить те, що виходить у неї найліпше відтоді, як ми поїхали з дня народження Стіві: починає верещати.

— Ти бачиш тут якусь їдальню?

Відлуння підсилює її слова, проте ненадовго, але перша фраза не збігається з відтвореною, а кам’яні поверхні повертають дивну какофонію.

— Мені пофіг, я теж голодна! — відповідає наша дипломантка Вищої школи соціальної медицини, установи, яка має час від часу здійснювати опитування щодо професійної адаптації своїх випускників.

Я занепокоєний. Мій «Посібник юного скаута» радить ніколи не кричати в горах.

— Юліє, снігові лавини, — кажу я, прикладаючи вказівний палець до губ.

— То нехай вони накриють нас усіх.

Б’єро шкандибає до нас, обнадійливо гримасуючи.

— Він порятує нас, — каже він, вказуючи на пса Поліни.

Мене охоплює туга. Я стискаю колодки свого ходунка. Я не можу змиритися з думкою, що мене знову і знову прирікають на пасивність, і навіть позбавляють можливості стежити за розвитком подій. «Не боксуй проти туману», — прочитав я на тому форумі.

Альтернативні можливості знову до нас не приходять, ми вирішуємо хоч якось дістатися до дамби. Ми пройдемо зручною дорогою, забороненою для звичайного дорожнього руху, яка, обігнувши водосховище, спускається маленькими доріжками до потрібної будівлі.

Я задаю ритм своїм ходунком, інші йдуть за мною слід-у-слід. Спочатку ми перетинаємо зону, хаотичну зону, де брили каміння стають запаморочливими перепонами на шляху. Рослинність трапляється рідко, але вона дуже яскрава. А свіжий вітерець, який віє нам у спину, змушує майже забути, що, попри наявність у небі купчастих хмар, сонце таки пече.

— Гуне, одягни свою кепку.

Гун проводить рукою по голові, просуває два пальці під дужку навушників, повертає голову по горизонталі, ніби сподівається побачити НЛО на рівні свого носа.

— Скажи мені, — починає Юлія.

Гун залишив свій головний убір в кабінці канатки.

— Б’єро.

Б’єро насуває свій головний убір по самі вуха, чим дає зрозуміти, що ні за яких умов не зніме його.

— Ходи сюди. Треба знайти білизну. Або футболку, — каже Юлія.

Вона хапає ремінець наплічника Б’єро, який стрибає вперед, коли розуміє, що вона від нього хоче. Юлія затримує його, як охоронець біля входу до банку. Її обличчя перекривлюється, коли вона відчуває масу наплічника.

— Послухай, — каже Юлія.

«Хлопчик-мізинчик» у версії Б’єро — це не енна адаптація або модернізація оригінального сюжету, а його радикальне переосмислення. Адже камінці замінили ті речі, які були тут раніше, які викинули на цій дорозі. Нам відбирає мову, чого не скажеш про Юлію.

— Ти викинув рідину для полоскати горло? Вона ж була в новій пляшці!

— Займала багато місця.

— І суху ковбасу? І дві порції паштету?

— Я хочу бургер.

— О, я більше не можу, більше не можу!

— Я не міг інакше.

Наша вихователька починає свою улюблену лайку і називає нас усіх різними іменами. І тут Б’єро вирушає кудись від нас.

— Юйя, не злися. Бо я назад до Стіві.

Здивована Юлія блимає очима. Альпійські галки зачіпають нас своїми крилами.

— Ти погана. Ти нас не любиш.

Склавши список втрачених речей, ми продовжуємо наш похід. Поліна і Юлія на чолі, наче Простак із Білосніжки, Б’єро несе мої милиці на плечі, як граблі, і замикає нашу процесію. Гун запхав носовичка під дужку своїх навушників, зараз удає з себе мого опікуна. А я сиджу на своєму старомодному ходунку й удаю з себе велетенське немовля в експериментальному візочку. Із кожним метром нашої ходи я дедалі більше починаю ненавидіти династію Штраусів і взагалі всіх віденських музикантів.

Скоро ми вже підбираємося до спуску. І з того місця, де перебуваємо, ми помічаємо, що вказівники солідних розмірів позначають шлях, який перетинає пасовиська, розташовані, як балкони.

Удалині свистить бабак.

— Сюди!

Я помічаю на схилі бежеву пляму.

— Ліворуч від морени, ось там, у формі півмісяця. Бачите?

Здається, я можу розгледіти інші рухи поміж скель. Угадую нори, уявляю галереї, гідні «Аліси в Дивокраї» Мене охоплює ностальгійний дух смугастого ситцю.

Варто вірити в сни, бо іноді вони збуваються. Усі кажуть мені: перукарки як філософи. «Ми часто плутаємо удачу й терпіння», — написав я на форумі. Коли я був маленьким, то бачив себе водієм старого авто. Я навіть робив креслення, як переробити старе дитяче ліжко, яке валялося в підвалі. Я уявляв, як перемагаю в регіональних перегонах, де захоплюватимуться моєю сміливістю, заздритимуть естетиці моєї гоночної машини. Швидкісний Люк, хлопець, який гасає швидше за свою тінь. Моя черга кричати про перемогу. Якщо я, звісно, кричатиму. Бо, якщо Гун через якусь комаху чи через втрату самоконтролю, або тому, що не випив ліків, відпустить ручки, — мені кінець. Зважаючи на запаморочливий нахил дороги, моя швидкість подолає звукову ще до того, як мої товариші второпають, що сталося. Навіть якщо вони позмагаються з героями стометрівки, я вже буду занадто далеко.

«Переріж у собі гнилу гілку, щоб соки пішли вгору», — знайшов я для ChPTintin, кореспондентки, чиїх скарг могло набратися на товстезну книгу. Я чітко уявляв її, булімічну, в пеньюарі, яка нарікає на печалі, той стан, який вона, попри свої твердження, лише підтримує в собі.

Вона була не одна така. Невже ChaToune аж так хотіла позбутися екстравагантності, яка виділяла її і робила такою бажаною в очах декого? Мої партнери в мережі не завжди маніфестували щире бажання вийти з неї. Я будував гіпотези. Дехто брав зі свого дискомфорту, зі своїх невирішених проблем, зі своїх промашок ферменти своєї неповторності. Ти будуєш себе на нещасті, проте стверджуєшся на протилежності. Я знаю, про що я.

Знову затримка. Поліна присіла попісяти біля купи колючок. Від страху впасти в провалля вона так і залишились сидіти. Якийсь добрий чоловік умить витягнув свій фотоапарат, щоб обезсмертити цю сцену, водночас зворушливу й комічну. А в нас є лише наша пам’ять, щоб оживити цей епізод; його записано лише там. А Поліна вже повертається до нас, уся подряпана і нещасна.

Не можу відвести погляду від Поліни, прозорішої, ніж будь-коли. Моє єство стискається. Хто знає, чи не я винен у тому, що вона не насолоджується тим життям, яке їй іще лишилося?

— Зачекай! Можна зробити інакше. Поліно, ходімо.

Я на жестах пропоную Гуну понести її на спині. Юлія схвалює і допомагає молодшенькій із команди вкласти свої ноги у вушка, які Гун зробив своїми руками.

— Давай, Гуне, уперед!

А тепер Юлія везе мене. Наші розмови наодинці скоро стають незручними, і ми намагаємося не зустрічатися поглядами. Десь через десять хвилин ми входимо в найдовший із тунелів, який трапляється нам при переході через дамбу. Він, певне, вигнутий, бо не видно протилежного кінця. Ми рухаємося в цілковитій темряві. Колеса ходунка загрузають у грязюці, я змушений іти сам. Вологість дуже висока, нам на голову падають краплі.

— Це мишки роблять піпі?

— Не кажи дурниць. Дай мені руку.

— Ти нам співатимеш?

— Люку, прибережи ці приколи для Нонно.

Наші очі призвичаїлися до темряви, і ми не поранилися об кам’янисті стіни. Запах застояної води й моху б’є мені в ніздрі. Є в цьому коктейлі й добра порція хлорки.

— Чух-чух, їде потяг.

— Ідіот, ти мені придавав пальці!

Після тунелю ми проходимо брід. Колоддя край дороги дають зрозуміти, що, як зараз потік води слабкий, це не означає, що він такий самий, коли тануть сніги або падають інтенсивні дощі. Течія води викликає бажання скуштувати її на смак. Одне за одним ми стаємо на коліна, щоб попити з цього джерела, яке виявляється крижаним. Гун намочив свого носовичка і поклав його собі на голову. Торочки звисають, мов зелені дреди.

Юлія гризе нігті. Вона вже тричі змочувала своє обличчя. Вона підходить до Б’єро, який грається з тарілкою.

— Ти вважаєш, я забагато кричу?

— Ага.

— Але...

— Ага.

Юлія обертається до мене. Я обертаюся до Б’єро, бо чую скреготання його запальнички.

Пауза закінчилася. Нам треба далі в дорогу, якщо ми не хочемо ночувати прямо під зорями в місцевості, якої не вловлюють найпотужніші системи геолокації. Тож ми прямуємо до своєї долі в тій самій конфігурації. Я хочу, щоб Гун знизив гучність свого плеєра, щоб можна було чути шум каскадів і спів пташок. І Б’єро починає бурчати, що настала його черга гикати.

Я озираюся. Ми загублені й голодні, брудні й ослаблені, але те, що ми пережили тут, видається мені у сотні разів ціннішим, ніж монотонні вилазки, розроблені для тих, кому на вихідні нікуди піти. Я навіть починаю посміхатися. «Теперішній час — це дар». Так, ми пізнали мить щастя в альпійському антуражі. Уже годину нам не траплялися рекламні щити, які закликали б нас «жити на повну» або «мати два проценти там, де маєш один». Нема закликів «любити своє тіло» або «бути собою». Ніхто не наказує нам відчувати, що ми не просто комахи.

Спокою нема ніде. За пагорбом на нас чекає нове one man show у виконанні Б’єро. На його шляху виник колючий дріт, під яким він хотів пролізти, щоб скоротити шлях. Його безладні рухи, щоб вилізти з тої пастки ще більше ув’язнюють його. Тоді наш товариш імпровізує плавання на сухій поверхні, але не бере до уваги напруження тросів. На наших очах його недешева пухова куртка отримує двадцятисантиметровий поріз.

Юлія риється у своїй сумці. І знаходить там чимало матеріалу для лікування рани. Б’єро із розкудланими бровами може служити наочним прикладом розладнання мови. Юлія намагається його заспокоїти. У відносній тиші лунає олімпійський гімн, в англійському варіанті солодший за барселонський оригінал: Friends for life / Not just a summer or a spring / Amigos para siempre...

Ми рухаємося одне за одним, коли раптом Б’єро розвертається. Юлія намагається зупинити його, але він вислизає, як регбіст і береться швидко підійматися стежкою. До нього саме зараз дійшло, що біля колючого дроту він загубив якесь дорогоцінне каміння. Принаймні так ми це можемо інтерпретувати по звуконаслідуванню, гучність якого зменшується.

У цю мить з’являються двоє велокросників. На них тісні комбінезони, які обтягують і їхню мускулатуру, і певні анатомічні деталі із точністю, яка дещо спантеличує. Я мав би захоплюватися ними, але мене ніколи не заворожувало розпусне напруження. Чепурний фасон цих двох посилає прозорий меседж культу ідеального тіла.

— Егегей! — кричить Юлія. — Якщо ви зустрінете чувака в жовтому з коричневими губами, то перекажіть йому, що ми на нього не чекатимемо.

Один зі спортсменів робить нечіткий знак рукою. Можливо, він занадто засапався, щоб відповідати або не допер фрази нашої керівнички. А вона переходить до дії, кудись ідучи великими кроками. Театрально і недоречно. Бо, щоб її авторитетність спрацювали, треба, принаймні, щоб Б’єро знав, де ми.

І тут на мій значний подив Юлія зупиняється, вагається, а потім рушає тою самою дорогою. Через двадцять кроків вона суне назад.

— Не знаю, де він...

Минає менше п’яти хвилин, як Б’єро наздоганяє нас. Похиливши голову й утупивши очі в стежку, він обходить нас із провокативним мовчанням, на яке Юлія не реагує. Чи вона знала, що він не забіг далеко, чи вирішила вручити нашу долю ельфам, які мешкають у цьому регіоні, і, якщо вони справді такі, як про них розповідають, то вони орієнтують кожного до його місця у світі Божому і земному.

Атмосфера вмить змінилася. Ми увійшли в затінок величезної бетонної огорожі. Рослинний килим, типовий для вологих зон, змінив рододендроновий гай. Звуки, які ми видаємо, набули інших, особливих тональностей. У мене таке враження, ніби я в пральні Кастеля, на стелі якої сонячна фреска. Б’єро розважається, щось вигукуючи, чим доймає Гуна.

Гігантське панно інформує нас, що першу дамбу спорудили 1934 року, потім надбудували 1977 року як результат колосальної роботи, що тривала багато років, яку здійснювало 369 робітників, більшість яких прибула з Італії та Портуґалії. На оптимальному рівні об’єм штучного озера сягає 200 мільйонів кубічних метрів. «Щодня дізнавайтеся щось нове», — заклинав нас Владімір, який показував добрий приклад, особисто навчаючись на курсах виноробства.

Ми просуваємося ще на п’ятнадцять метрів, і тоді вже нарешті бачимо перехідний табір. Позаду складна дорога, бо я не відчуваю ні власних ніг, ні спини. Ручки ходунків відверто незручні, а підпорки грубі.

Автобусна зупинка розташована буквально поряд зі входом для відвідувачів дамби. Чекати нам, на щастя, недовго. Б’єро лягає біля краю дороги, а Гун цього разу поринає у мрії. Поліна шукає тихий закуток, де її пес міг би помітити територію. Юлія, схрестивши руки, пильнує. Бо ми не самі. За двадцять метрів звідсіля скаути тої самої вікової категорії, що й ми, грають у футбол пластиковою пляшкою, наповненою водою. Вони весь час борюкаються, штовхаються, підбадьорюють одне одного гучними криками. Їм байдуже, що вони можуть завдати шкоди, а за ворота вони обрали сосновий будиночок автобусної зупинки.

Я єдиний, хто заходить до колишньої хатки будівельників, яку перетворили на сторожівню та крамницю сувенірів. Маю таємну надію знайти там газету, ввімкнене радіо або почути розмову, яка прояснить для мене ситуацію щодо останніх поворотів полеміки. На полицях і у вітринах повно поштових карток, козячих рогів і всіляких дрібничок: пластикових біноклів, дзвіночків, прикрашених едельвейсами, кристалів для зцілення на сланцевих підставках. Золота медаль за найкращий подарунок іде від мене футболці, на якій дві закохані корови схопилися за ту саму шпажку фондю. Тут є й роботи місцевих майстрів: «Льодовики ніжності», «Що розповість мокрий сніг», «Історія електрифікації Альп».

Я розглядаю карту масштабу 1:50 000. На ній легко знаходжу озеро, селище Дерберац, горловину долини вбік рівнини. Мої перший і другий пальці на нозі схопив спазм, я намагаюся вирахувати відстань по пташиному польоту, яку нам лишилося подолати до найближчого селища, яке можна так назвати. Крамничка вся труситься від гуркоту мотору. Я йду до своїх.

Автобус прямує в долину, громіздка сетра жовтого кольору, зупиняється і вітає нас блювотним торнадо. Передні сидіння беруть штурмом спітнілі пішоходи, які спокусилися вигодами комунального транспорту. Скаути забивають задні сидіння. Наша маленька команда займає місце посередині, що дає нам змогу задурно прослухати розумну промову шефа скаутів, довготелесого чувака, який, на мою думку, є лаборантом або айтішником, найімовірніше, одинаком. Він розміщується в проході, і схопившись за поручні, щоб не гепнутися на кожному віражі, вимагає тиші. Владний дискурс не є його сильною стороною, і молоді патрульні після удаваного заспокоєння висміюють те, що він сказав. Його погляд зустрічається з моїм, і, хоча мене ніщо не зобов’язує, я запрошую його легким кивком голови продовжити його презентацію, незважаючи на гикавку, перекривлювання й інші звукові перешкоди. Йому, певне, приємно, що хтось слухає його і тим гірше, якщо цей хтось має зовнішність розумово відсталого.

Поліні у двотонній сетрі не комфортніше, ніж у кастальському мікроавтобусі. Вона прилаштувалася в передній частині автобуса в товаристві двох ботаніків-аматорів, які намагаються розважити її, вимахуючи перед її носом поштовими картками зі світлинами лишайників.

— Дивися на дорогу, — картає її Юлія зі свого місця.

От воно, вирішення проблеми.

Водій машини дедалі менше дивиться на асфальтну дорогу попереду, а дедалі більше дивиться праворуч.

— Гей, дівулю, якщо тобі зле, то кажи.

Поліна мукає, забувши стиснути зуби.

Мою увагу привертає звук, який анонсує прибуття електронного повідомлення. Підліток, який сидить в одному ряду зі мною, розбиває обличчя свого сусіда об скло, чим хоче показати йому, яким було б те обличчя, якби генетична суміш не була сприятлива для нього. Його смартфон вислизає з його пластикової кишені й починає гойдатися, як маятник, приліплений до його наплічника. Я вибалушую очі, концентрую увагу. У верхній зоні екрана відображені два перших рядка пошти, яка починається словами: «Мій малюк вже великий, сподіваюся, твій...». Я стираю цей меседж, натискаю на позначку «Безкоштовно», далі «Новини», і читаю те, що мене жахає: «Лайф-коуч п’ятдесяти років, який мешкає в долині Луари, стурбований. Доктор Гудлак — це він. Я намагаюся зробити так, щоб апарат не тремтів. Цей чоловік каже, що на додачу до своїх консультаційних повноважень на підприємствах і в адміністраціях він розробив програму підтримки окремих осіб і запевняє, що не хоче мати зиск від тої реклами, яку йому роблять».

Мені на очі навертаються сльози. Шеф скаутів пояснює, що вагітність байбаків триває 34 чи 44 дня, точніше він не знає, і щоразу народжується троє чи п’ятеро малюків, у травні або в липні, він перевірить. Я опускаю голову, щоб приховати свої почуття.

Я маю засудити обман якомога швидше. Ситуація щойно змінилася, і мій проект руйнується. Чи MediCare+, чи ні, мовчання вже не є розумним вибором. Я маю ризикнути й вийти з лісу. Ті, хто відкривалися мені, мають знати трохи більше. Найліпше було б надіслати поправку прямо зараз. Кожна хвилина дорога.

Спираючись на бильця, я піднімаюсь на кілька сантиметрів і шукаю погляд, який може мені допомогти. Я тремчу, це результат зусиль. Я тримався досі й не маю зламатися зараз.

— Дівчинко, як ти?

— Мммм....

Водій потрапляє в саму точку. Відчиняє передні двері, закачує рукава. І, переконаний, що Поліна може перепаскудити його робоче місце, під незадоволені крики одних і схвальні інших виводить її за руку.

В автобусі анархія різко зростає. Одні скаути імітують для своїх товаришів гейзер уявної блювоти, інші імпровізують конкурс пантоміми. Очевидно, я їхня улюблена модель.

Водій повертається на борт і «чесно каже», якщо скористатися його виразом. Він має рухатися за розкладом, пасажири, в яких попереду пересадка, не мають спізнитися. Юлія намагається модерувати його їзду, але намарно. Він не отримав дару емпатії при народженні, і його батьки не водили його до недільної школи. Ботаніки, які захищали нас, також потрапили під масований обстріл обурення. Game over.

Щоб насолодитися панорамою, яка відкривається перед нами, треба чекати, поки розвіється газова хмара, яку випустив автобус. Ми зараз серед гір, де майже нема дерев. Крик альпійської галки домішується до рипіння колеса ходунка, який крутиться на гулящому ходу. Мені пощастило, що шеф скаутів наважився викинути цей об’єкт.

— Люку, з тобою все гаразд? Ти мало не такий самий, як Поліна. Чи ти не збираєшся так само...

Ми просуваємося трасою в напрямку до виступу, який має підтвердити, що ми дуже далеко від усього. Гун тягне мій ходунок, не розкладаючи його, я бачу маленькі іскорки, які утворюються від тертя металевих скоб об асфальт.

Юлія садить нас рядком на невисокій стінці.

— Не ворушіться ні на міліметр.

— Фото? — питає Б’єро.

Юлія зітхає перед тим, як закачати нас абсурдними інструкціями: не віддалятися, навіть для того, щоб попісяти, не гратися на дорозі, не ховатися під деревом на випадок грози. Щоб підкріпити свої настанови, Юлія обертається навколо себе, піднявши пальця до неба. Лунає крик. Своїм нігтем вона щойно подряпала чоло Поліни. Та падає на землю, згортається калачиком, як дитина, яку б’ють і яка сподівається пом’якшити силу ударів.

Я нахиляюся до своєї товаришки, забираю з її обличчя пасмо волосся. Над лівою бровою здерто значний клапоть шкіри. Звідти юшить кров. Юлія, замість привантажити нас новою тирадою, вартою дорогого адвоката, де змішуються слова «необережність», «нещасний випадок» і «недогляд», витягає зі своєї сумки пакет паперових серветок і промокає поріз.

— Б’єро, іди сюди.

Юлія спокійно знімає два пластирі, які раніше клеїла до розрізу на пуховику. Вони брудні, це добре видно, клейка речовина засохла.

— Ліпше так, ніж ніяк, — коментує Юлія свої дії, приліплюючи імпровізований захист до чола Поліни. — От нещастя, — каже наша вихователька, звертаючись невідомо до кого.

Протягом певного часу не чутно нічого, окрім голосу Мірусі, яка встотисячне на музику Шопена співає, що пісня звучить прямо в ній: In mir klingt ein Lied. Я приходжу до того, що бажаю, аби батарея плеєра віддала Богу душу, попри те, що далі будеEine heiße, ungestillte Sehnsucht schrieb die Melodie.

І MamourZ, і Gab76, і CocoChatNet усім я маю написати, що лотарінгський коуч — узурпатор. Можливо, я ще зможу якось виправити те, що накоїв той мерзотник-пристосуванець. Колективний меседж не матиме жодного сенсу. Скоро я зв’яжуся зі своїми постійними кореспондентами, щоб заспокоїти їх. Доктор Гудлак нікого не зрадить.

У кінці дороги проглядають певні ознаки життя. Ми махаємо руками, щоб привернути до себе увагу. Безуспішно. Гун підбирає кілька камінців на узбіччі і кидає їх, задихаючись, як естонська метальниця списів. Ініціатива приречена на поразку, адже ми в багатьох сотнях метрів від цілі. А я повертаюсь до Б’єро саме в той момент, коли він збирається з силами, щоб перестрибнути через бар’єр безпеки. В якусь мить мені здається, ніби я бачу елегантного парапланериста. Проте він падає на траву.

Юлія тепер уже мовчить. Така балакуча, зараз вона тримає рот закритим, ніби її губи заліплено жувальною гумкою контактного клею. Б’єро на мить підводиться, хитається по схилу і знову падає вперед. Він іще ніколи так добре не імітував золоте яблуко. Потім я бачу, що він лазить по землі, шукаючи ті камінці, якими кидався Гун.

— Не треба кидати не ті камінці, — тихо каже він.

Силует в полі перериває свою роботу і починає підніматися до нас із граблями на плечі. З наближенням це виявляється стара жінка із суворим рубаним обличчям. На ній нейлонова блуза і довга широка спідниця. Навіть якщо вона сховає свій зоб під хусткою, її нізащо не візьмуть на роль якоїсь милої матінки.

Монтаньярка підходить до Б’єро, який саме впав на землю, і його голова за п’ять сантиметрів до колючих будяків. Вона наказує йому підвестися й веде його за собою до дороги. От у кого надмір енергії.

— О, дякую, — каже Юлія із солодкавою приязню.

— У нього проблеми?

Вона обертається до нас і махає граблями. Я відступаю і беруся за свої милиці, щоб також озброїтись. Шкільний лікар рідко заїздить до Кастеля, тож я міг пропустити останнє щеплення проти правця.

— Це жито, — каже стара, вказуючи на пагорб. — Покоління виживали на цьому.. Це чудово. Тса, банда паразитів.

Юлія, не така балакуча, як у «Ті-Тайм», проте запитує її, чи нема тут когось із машиною, хто міг би нам зарадити. Ми чекаємо. Монтаньярка дивиться на нас, Юлія зітхає.

— Лишайтеся тут.

Нам не зоставалося нічого, крім як насолоджуватись краєвидом. Ми сідаємо на наші місця на стінці. У Юлії, як виявилось, більше нема цигарок. Поліна поринула у свої думки, Б’єро став давати імена хмарам. Якби Гун був бодай якось долучений до культури, він би запустив Ich tanze mit dir in den Himmel hinein.

А мені варто поміркувати про правду, єдине, що може протистояти тій сліпоті, яка змусила мене повірити, ніби я можу бути кимось іншим.

Минула тривала чверть години, коли нездорові вибухи подвійного двигуна змусили нас обернути голови. Небо порожнє. Дорога так само. Шум видавав реліктовий транспорт, який ішов на нас через поле. Це якесь поєднання трактора з ручним управлінням і дорожнього мосту на одному стрижні. Я в курсі, що існують колекціонери цих неймовірних гібридів, які є втіленням альпійського генію, але вперше маю щастя бачити таке зблизька.

Стара сміливо жене свою машину, яка впевнено долає нерівності поверхні. Вона виїздить на асфальт, переїжджаючи широку канаву (на якусь мить мені здається, що ця машина розколеться навпіл), і зупиняється перед нами. Її руки стискають гальмівні підойми, бо, очевидно, нема інших способів знерухоміти агрегат, крім як зупинити мотор. Рухом підборіддя водійка пропонує нам поквапливо займати задні місця. Інакше кажучи, набиватися в непристосовану для цього платформу 1,5 на 3 метри. Юлія так і робить. Вона не менше за мене хоче змінити платівку. Вона починає з того, що втягає ходунок, який займає багато місця. Гун залазить сам, а потім допомагає Поліні. Потім він енергійно тягне мене спочатку за комір куртки, потім вдається до допомоги штучної руки. Мої милиці, які я тримаю якнайміцніше, перехрещуються, як китайські палички в руках неофіта. Залишається Б’єро, руки в кишенях. Стара ледь послаблює гальма, і трактор просувається на метр вперед. Б’єро розуміє меседж і підноситься вгору, як власник якогось-там поясу вищої ліги.

Гун не хоче сідати. Він розводить ноги, щоб втримати рівновагу, і, простягаючи руки, розігрує для нас сцену на носі «Титаніка». Юлія, насміхаючись з його романтизму, тягне його за штани. Гун хитається і падає усією своєю масою. Трактор їде зигзагами, але стара тримає курс.

Я зі свого боку намагаюся привернути увагу Юлії, жестикулюючи, немов транспортний агент в аеропорту. Вона довго не реагує. Вона з останніх сил підповзає до водійки і плескає її по плечу.

— Нам треба туди! Туди, в долину!

Вона розрізає повітря рукою. Фермерка хитає головою.

— Я туди не поїду нізащо!

— Будь ласка! — благає Юлія.

— Тса! Тільки не я.

Стара проходить небезпечний поворот із талантом «Формули 1» в Монако. Поліна згинається вдвоє, Юлія психує, як підліток, а Гун, зачарований довжиною карданного валу, нахиляється над краєм причепа. Шкода, якщо він впаде, то стара за ним не вертатиметься.

Минає кілька хвилин, які видаються нам місяцями, і ми з’їжджаємо з ґрунтовки, щоб вибратися на кам’янисту дорогу. Трактор хитається, труситься, рипить. Ми на задній палубі не командуємо. Нас перемішують, як кульки лото. Ми маємо виявляти подвійну винахідливість, щоб за щось чіплятися і не роздряпувати долоні. Над нами кружляють хижі птахи, вирішуючи драматичне питання: хто кому дістанеться. Я збираю залишки сил. Зараз судоми не на часі.

Спочатку кілька темних плям на сіро-зеленому схилі потроху перетворюються на десяток шале. Усі вони побудовані за традиційним надійним проектом, нічого зайвого. Вбудовані балки утворюють симетричний об’єм, який підпирають чотири колони, що вивищуються над бетонною підлогою, яка колись мала стримувати гризунів, яких цікавило те, що на горищі. Каркаси, укриті сланцями, усі під одним кутом так, ніби висота місцевості не сприяє будь-яким архітектурним надмірностям.

Наближаючись до хуторів, я відзначаю, що в більшості цих помешкань не живуть — дахи продавлені, фасади похилені, рами прогнили. Загалом, це божевільне видовище. Яскрава своєрідність цього місця мала б ощасливити фотографів-аматорів, які ризикнуть приїхати сюди.

Тут нас і висаджує стара відьма. Б’єро зістрибує, тримаючи ноги разом, Юлія допомагає мені не впасти, Гун кидає мій ходунок, як метальний диск. За десять секунд мої милиці крутяться в небі, як мажоретки на параді. Тільки-но Поліна ступила на землю, як стара відпускає гальма і штовхає вперед свою жахливу машину. Ми бачимо, як вона робить велике коло в брудній траві, перекидає стійку, на якій сушиться білизна і продукти сироваріння.

Нам на зустріч вийшла молода жінка, трохи старша за Юлію, яка постала невідомо звідки. Що відразу кидається у вічі, це її кремезна статура без унції зайвого жиру. І її робочі руки.

Удалині затихає гуркіт трактора. Та, до якої нас привезли проти нашої волі, демонструє чи то гримасу, чи посмішку й упевнено простягає Юлії руку.

— Сара. Я тут замешкую вже дві зими.

— Ти мені подобаєшся, — каже Б’єро, пролазячи між двома жінками. — Гарні цицьки.

— Ти, замовкни, — гнівається Юлія. — І відійди.

— Ходімо голі в сіно.

Б’єро не помилився. Груди нашої господині, виставлені на загальний огляд, дивовижно круглі. Вони так і кличуть, запрошують до гарячкових пестощів і поцілунків. Проте ж не від мене, не від нас.

Жінка на ймення Сара запрошує нас іти за нею до відкритого місця всередині хутора. Там у центрі булькає фонтан, який б’є з горлянки каучукового шланга. Сара розвертає тачку, ніби вона картонна, підсуває один до одного два ящики, згинає ходунок, не докладаючи зусиль, розкладає стіл для обробки м’яса. Отже, ми зараз на терасі закладу рейтингу п’ять коров’ячих ляпанців. Наша господиня на мить залишає нас, певне, пішла за кубками для якогось почесного напою.

— Б’єро, ти залишаєшся тут. І витягни руку. Я двічі не повторюю.

Він так і робить, але його очі сяють, як ніколи.

Сара повертається із різними посудинами для напоїв. Через свої судоми особисто я здобув право на військову флягу, в яку Юлія встромила саморобну соломинку. Вона зробила це незграбно й замочила свою футболку.

— Я позичу тобі іншу, — сказала Сара із приємністю і певною фамільярністю в голосі.

Роздавши нам вівсяні коржики з металевої коробки, вона вмостила свої сідниці на край фонтана, поклала ноги одна на одну, схрестила руки на своїх дивовижних грудях і повідомила нас, що протягом трьох років оновлює це альпійське пасовисько. Вона впевнена у винятковості цього місця історичної й екологічної спадщини й у важливості відновлення таких острівців. Вона чи то перевіряє на нас гасла, які їй висунули агенції, чи забула, що ми заїхали до її сільського музею не за власним бажанням.

Юлія зі свого боку металевим голосом звітує про ті обставини, які віддалили нас від нашого пункту призначення. Її палець вказує на мене. У такий спосіб я маю змогу виявити, що вмію спілкуватися завершеними реченнями. Я підправляю кілька перебільшень і питаю, чи приймають тут кредитні картки. Сара регоче. Гумор — важлива і недооцінена життєва сила. І на якусь мить я відчуваю велику потребу полегшення. Бо наразі я не бачу виходу із цього нового глухого кута. Я навіть не знаю, з якого боку Кастель.

— Цього вечора може бути злива, — каже Сара, вказуючи на антрацитові хмари, які чіпляються за крижані вершини. — А проблема в тому, що в мене жодного шале для прийому групи.

Проте нічого, в її власному будиночку місце знайдеться. Вона пропонує відділити дівчат від хлопців. Я протестую.

— Ні, я вже провів попередню ніч разом із Б’єро.

— Я ніжний, — захищається Б’єро, зацікавлений у зближенні з Сарою.

Відступати їй нікуди, крім як впасти у крижану воду фонтана, тож довелося дозволити поцілувати себе в шию — їй вистачило духу підняти голову. Щоб відігнати нав’язливого кавалера, Юлія переводить його увагу на купу скалля, вкриту бур’янами.

— Юя, — бухтить Б’єро. — Нумо!

Сара веде нас до резиденції для хлопчиків. Дорогою вона розплющує ногою дві-три грудки і піднімає гілля, об які я міг би перечепитися. Ми проходимо дві напівзруйновані будівлі, продираємося між коморою і купами хмизу, продершись камінням, прилазимо туди, де нам ночувати. Сара відчиняє двері ударом ноги, шпарини для ключа нема, вистачає щільності коробки дверей.

І тут Сара залишає нас і йде до кіз. А я маю час пошукати, чи є тут радіо чи ще якісь засоби зв’язку зі світом. Бо її знезброююча посмішка може означати будь-що.

Тримаючись за стіни, я роблю оглядову екскурсію маєтку. Це відбувається швидко, бо приміщення невелике. Головна кімната із довгим столом, щось типу кухні, чорної від сажі, та спальня, де щось середнє між паласами давніх часів чи два надувних матраци, які ми самі й маємо надути. Ось досвід, який може стати в пригоді, коли висуватимуся в кандидати «Сам на острові».

Гун походжає, як той Пекмен із комп’ютерної гри, відчиняє усі шафи, зважує кутню лаву, занурює руки вглиб печі, а потім вирушає на пошук туалету. Я його помітив раніше, він можуть вельми розчарувати Гуна. А втім. Можливо, все це нагадає йому його дитинство.

Я сідаю на диван, подушки якого, здається, заповнені твердим зерном, можливо, вишневими кісточками. Я заплющую очі й уп’ятдесяте розробляю план дій, щоб не гаяти жодної секунди, тільки-но ми прибудемо до Кастеля. Скласти список моїх основних кореспондентів, стерти мої акаунти і тої ніки — і недавні, і давні, створити ескіз свого меседжа. Присвячу цьому день, якщо буде треба.

Крик виводить мене з напівсну.

— Хтось знає, де Б’єро?

Очевидно, він нас усіх перехитрив.

Надворі волає Юлія. Я підходжу до вікна. Павутиння утворило такий густий серпанок, якого я не насмілююсь торкатися. Біля нашої хатинки Юлія, яка переодяглась у фіалкову футболку із написом «Усі суки — А ти ще не всіх бачила» жестикулює, як маріонетка, яку накрутили. Одначе в цій місцевості нашому товаришеві нічого такого не загрожує. Мої м’язи горять, але із почуття солідарності я іду до неї. На схилі лишилися сліди. Я зі своїми милицями ніби лижник, який переплутав пору року. Я знову питаю її, чи вона обшукала весь маєток.

— Включаючи стайні, — забігає наперед Юлія.

— То значить він із нею, сто процентів.

— Які ще сто процентів?

— Сто процентів, що він із Сарою.

— Люку! Ти бачиш, чого нам уже вартує твоя несерйозність?

Нас перебиває скрик болю. Ми квапимося за будинок. Гун уліз у кропиву. Його обличчя червоне й одутле. Не постраждали лише його вуха й очі, захищені окулярами. Це ніби розмалювати «Людину-слона» Девіда Лінча. Випала нагода схитрувати. Я прошу Юлію позичити мені свій смартфон.

— Про це не може бути й мови.

— Щоб зробити фото.

— У мене нема місця.

— Гу.

Лунає звук, незвичний на цій висоті. І раптом вдалечині з’являється нечітка форма, неначе міраж пустелі. Велосипедист. Попри сильний нахил, він зберігає добру швидкість. Швидкий розрахунок переконує мене, що то не може бути один із тих фанфаронів, які товклися тут нещодавно.

Юлія упізнала в силуеті, який наближувався, представника нашого виду, чоловічої статі, саме тої вікової категорії, яка її цікавила. Тепер вона розчісується, прочищає голос, витираю руки об стегна.

Хлопець рухається зигзагами до середини тераси, спирає свій велосипед об стіл, стає на коліна перед фонтаном і занурює у воду голову. Він залишається в цій позиції так довго, що лякаюся, чи не спостерігаю зараз запаморочення від холодної води. Та він підводиться і форкає, як рокер у кінці спуску. Це гарний хлопець, а ще й ошатний, якщо можна так сказати. На відміну від більшості мускулястих, кого я бачу в місті або в муніципальному басейні, цей не хизується ні триміліметровою щетиною, ні піратською сережкою. З його довгим волоссям і великою махровою головною пов’язкою він мені симпатичніший за багатьох. Він спостерігає за нами із оманливою недбалістю чергового лікаря, якого викликали на місце вбивства сокирою в розпал родинної трапези. Нарешті він вирішує заговорити.

— Це правда? — питає він, тицяючи вказівним пальцем у футболку нашої виховательки.

— Це не моє, — затинається Юлія, одягаючи на себе щось іще.

Новоприбулий промокає своє мокре чоло, а потім повертається до свого велосипеда.

— Сара не казала, що очікує гостей.

— І ми не попереджали. Та інша стара, і все це через машину. Ми трохи заблукали. Ми скоро поїдемо.

Це хрестоматійний початок. Це нагадує мені рекламний диск ілюстрованої біографії Елвіса Преслі, щось на кшталт гнучкої платівки, яка обертається, по якій радісно ковзає голка.

Молодий чоловік відрекомендувався. Його ім’я Ренцо, і він щодня встає, щоб робити якусь працю. Теслярство, трубопроводи, електрика, прополка, іноді монтаж. Він, здається, так само забув, що ми не наймаємо його на роботу.

Гун із розпухлим обличчям, із монструозною палицею з комп’ютерної гри в руці великим кроками обходить наш гурт. Panis angelicus, fit panis hominum, — співає його улюблена співачка. Ренцо стискає раму свого велосипеда й робить крок вбік. Наша команда ще не вся зібралася, тож сюрпризи тривають. Гун залазить на невеликий пагорб і зникає за нашою хаткою, де збирається робити пюре з кропиви.

Я переводжу увагу на Ренцо. Ми дізнаємося, що в нього є будиночок у селищі внизу. Решту часу він займається соціологією в долині. Та що для мене важливо, це знати напевне природу його стосунків із Сарою. І не лише я збираю підказки.

Проте Юлія цікавиться надтріснутим голосом

— А вона?

— Сара? Мій дуже дорогий друг.

Це не та відповідь, яка дуже надихає нашу виховательку. Дуже й дуже мало. І вона раптом супиться. Ренцо не помічає цього або удає, ніби не помічає.

У ту саму мить на терасу потрапляє щось типу мандрівного вогника, гідного досліду Маленького Хіміка, який перевіряє властивості натрію. А далі суне отара кіз, гучних і дуже збуджених. Або роздратованих. І нарешті в кінці отари в товаристві Б’єро я бачу пісочний годинник, це силует Сари, яка, одначе, припадає на ногу. Попри відстань, я розумію, що вона в почасти втратила контроль над ситуацією.

Б’єро падає до наших ніг, розкинувши руки, як Христос, який упав зі свого хреста. Його руки клейкі, засмаглі і водночас білуваті. Дуже схоже на те, що він хотів бути корисним, роздаючи сіль, як я бачу, у значній кількості. Здогад цей підтверджує Сара, пробігаючи перед нами, як смерч.

— Такого не можна лишати на свободі. Його підстрелять мисливці.

Ми отримуємо перегляд родео на шару. Будь-який член Товариства захисту тварин умить вибухнув би обуренням, бо Сара духопелить своїх кіз горіховою палицею. Її просочена потом майка стала ще прозорішою. Б’єро ледь піднімає голову, щоб дивитися на неї і нявчить від насолоди. Я б на його місці зневажав себе. Сара мала б дати і йому палицею, щоб навчити його добрим манерам.

Після кількох мальовничих па Сара зупиняється перед стайнею і дме в туманний горн. Спрацьовує магія рефлексів Павлова, і кози намагаються знайти собі спальне місце подалі від бродячих собак і вовків.

Ренцо не ризикує бути побитим по ногах через те, що спілкувався з незнайомими шибениками. Привітавши Сару міцними обіймами, він іде в інший кінець хутора, де на нього чекає незакінчена робота. На короткий час він зникає в коморі, звідки виходить у синьому комбінезоні. Він пов’язує на себе пояс теслі з інструментами, лізе на алюмінієву драбину, обіперту об шале, і за допомогою молотка і стругала починає вирівнювати дерев’яну обшивку, яка захищає фасад.

Поліна підходить і сідає на перетинку, щоб дивитись, як він працює. Вона видається ще тендітнішою і мініатюрнішою поряд із брилами каміння і обгорілими травами.

— Трохи згодом ти мені покажеш свою ранку, — каже їй Ренцо з неба. — Її треба полікувати. Буде дуже сумно, якщо в майбутньому зостанеться рубець на такому гарному лобику.

У мене кисло в горлі. Він може не знати, що в Поліни майбутнього нема.

Мій настрій грає в йо-йо. Коли ми тільки-но потрапили на альпійські луки, які дещо прикрасили наші халепи, то тепер знову настала мука безпорадності. Я не можу сидіти на місці. Щоб забути бодай ненадовго прикрощі цього тривалого вигнання, вирішую піти подивитись на передбачувану різанину тутешньої флори. Я бачу, що Гун вовтузиться з чимось. Він витягнув звідкись викрутку і намагається прикрутити ручку від машини до дверей нашого шале. Наш керівник із профорієнтації плакав би від щастя, бо крім труднощів цієї процедури Гун, схоже, отримує справжнє задоволення від вирішення цієї задачі.

Я обходжу терасу. Мої милиці вгрузають у землю, що змушує мене щоразу докладати зусиль, щоб витягти їх. Я звертаюся до Ренцо.

— Що ж відбувається внизу? Я не зміг сьогодні послухати новини.

— Спортивні, світські?

— Ні, політичні.

На мить Ренцо уриває роботу і розглядає мене з висоти своєї драбини.

— Так, розумію. Як на мене, нічого нового. Хіба що весь світ сказився: ті, хто за, ті, хто проти, толерантні, убивці. Щодо цієї історії з тим балакуном, то треба ще спитати, чи він насправді існує, або чи то є шахрайство з боку міністра провадити таку реформу. Ти як думаєш?

— Нестримно хочу, щоб це скінчилося.

Я відчув запаморочення. Я кидаю свої милиці, щоб схопитися за стіл. Я намагаюся дихати так, як нас учили в день відкритих дверей Академії софрології. Б’єро миє свої камінці у фонтані. Трохи далі Юлія вирішила скористатися останніми променями сонця. Вона підняла свою футболку, щоб виставити живіт сонцю. Я не певен, чи засмага була її єдиною метою. Чи бачить вона в Ренцо те, що бачила в тих, кого заманювала у свої тенета: чванливого маклера, студента біології, поета, який іменував себе проклятим? Вічно не задоволена спокусниця, Юлія свідома, що провадить подвійну гру, вона так і писала, що ніколи не може задовольнятися одним келихом і, одначе, заходить до бару в години аперитиву.

— Ти не перестанеш метушитися? — кричить мені Юлія, поки я суну до фонтана намочити передпліччя, — ходімо, carpe diem.

Я знову сідаю на своє грубе сидіння і обертаюся так, щоб максимально насолодитися панорамою. Це мало допомагає тим, хто має потребу впарити комусь філософські хоку. А мені це допомагає відчути себе зернятком, позбавляє мене від турбот про землю і збирання якихось плодів. Це спрацьовує не для всіх. Я хочу знати, що робити, хай як банально це звучить. Ділитися, передавати. Бути легітимним, передбачати. Змусити забути доктора Гудлака. Стати для когось справді корисним.

Із сутінками на нас нападає ескадрон комарів. Сара із відром свіжого молока в кожній руці стала перед нами, ніби щоб поглинути удар, й розважається з нашої паніки.

— Зарадити нічим, — пояснює вона нам із серйозним виглядом. — Деякі з нас, як то кажуть, імунізовані, інші можуть проковтнути літр айолі, і це нічого не міняє, їх жеруть. — Вона обертається до Юлії. — Ходімо пити чай до мене?

Юлія вагається, можливо, тому, що Ренцо продовжує працювати, ніби нічого не сталося. Сара відносить свої відра до підвалу охолоджуватись. Оглушливий рев електрогенератора, який вона вмикає, змушує нас усіх переміститися до сільського будинку.

Сара розсаджує нас у своїй вітальні, особливо незвичній у цьому контексті. Плетені меблі з верби, яскраві подушки навіть на підлозі, екзотичні домашні рослини, різноманіття чаш для пахощів. Поліна зручно прилаштувалася в гамаку, натягненому між двох балок. Б’єро сів, схрестивши ноги, біля незапаленого вогнища. Гун слідом за ним і я вдвох сіли на софі. Щоб себе якось виявити, а не справді допомогти, Юлія разом із нашою господинею несе величезний кошик з коробками чаю із усіх усюд. Сара перехоплює мій погляд.

— Я знаю, це як наркотик. Я сказала собі: ті, хто сюди приїздять, їхати вже не хочуть.

Юлія хитає головою, визнає, що місце справді дивовижне, водночас і заспокоює, і бадьорить. Саме те, що нам потрібно після двох днів безглуздих мандрів — вона обертається до мене, щоб я сказав останнє слово. Сара дякує її за ці слова, які зворушили її більше, ніж це можна уявити. Співчутливий погляд Юлії спонукає її продовжувати. Вона обережно пояснює, що вийшла з не найліпшого періоду свого життя. Своїм відродженням вона зобов’язана цьому позеленінню, грубому, але необхідному. Мені кортить довідатися про це більше, але Юлія хоче і сама розповісти про своє. Як третій зайвий я опиняюся на лаві для запасних гравців.

Я дивлюся на цих двох жінок, чую їхні розмови, ніби не розуміючи їхньої мови. Юлія неймовірно синхронізується із Сарою. Вона може бути банально влещеною увагою до своєї малої персони. В її ставленні нема нічого особливого. Кому не подобається, коли ти подобаєшся? У мене, одначе, виникає відчуття, що тут є щось більше, ніж це, тут якась форма співучасті, можливо, ідентифікації.

Мене не дратує, коли Ренцо приєднується до нас. Я сподіваюся, що він зробить вечірку жвавішою, дотепнішою, смажитиме котлети з м’яса сарни на вогнищі, яке запалить, клацнувши пальцями. Натомість він наштовхується на виняткове взаєморозуміння між Сарою і Юлією. Він намагається втрутитися в їхню дискусію, вставляє якісь кпини, а потім, як і я, обирає вихід із гри.

Юлія, одначе, на сторожі, я бачу це по тому, як вона кліпає очима і кусає верхню губу. Вона навіть малює нігтями якісь ефемерні смуги на передпліччях.

— Свербить шкіра? — питає Сара. — Це вітер з гір. Послухай, у мене є те, що тобі треба. Папороть і мигдалева олія, більше нічого. — Сара швидко вхопила те, шукала і повернулася до їхньої розмови, тепер уже тихим голосом.

Я роблю якісь рухи, щоб розслабити м’язи. Надворі спалахують блискавки. Торкаючись віртуальних кнопок свого плеєра, Гун слухає офіційну версію «Гондол Венеції». Поліна так і лишається в гамаку, розчісує свого пса. Щодо Б’єро, він знайшов собі заняття й зосередився на тому, щоб порізати ножицями цвях.

Продовжуючи розмову, Юлія із певною чуттєвістю починає наносити на ноги дивовижне мастило. Вона без вагань накладає його на внутрішні частини своїх стегон. Ренцо покашлює, щоб нагадати про себе.

— Як ти? — питає Сара.

Ренцо посміхається, нахиляє голову, піднімає плечі.

Сара наполягає:

— Я думаю, тобі це підходить.

— Трошки, так.

Юлія відставляє баночку з мастилом, а потім притискає ноги до себе і міцно обхоплює коліна руками. Вона червоніє, а я не пригадую, де вже це бачив.

— Скажімо, ми не знаємо одне одного, — веде далі Ренцо, — тож...

— У цьому весь ти і твої принципи, — відказує Сара.

Між ними вмить виникає напруження. Між Сарою і Ренцо відбувається обмін натяками, сенс яких нам не зрозумілий. Ідеться про довіру, віру, про те, щоб захоплювалися ви, а не вами.

— То який тобі зиск від цього всього? — нападає Ренцо. — У мене занадто часто виникає враження, що ти маєш задоволення в нещастях. Що ти уникаєш...

— Я нічого не уникаю, я відроджуюсь.

Шарм зник. Ренцо підвівся, натягнув на себе вітрівку, яка висіла на гачку біля входу. Перед тим, як вийти, різко обернувся.

— Юліє, послухай, ти не зобов’язана цього всього робити. Нумо знімемо маски. Ти... ти варта набагато ліпшого.

Він грюкнув за собою дверима. Юлія змахнула віями, але мовчала. Вона знітилася. Одне діло, коли Ренцо опирається, зовсім інше, коли він кидає виклик.

— Гаряче серце, — каже Сара, наповнюючи миску горіхами і сушеними яблуками.

Я підходжу до вікна. На терасі при світлі одного ліхтаря Ренцо рубає дрова зі швидкістю чемпіона світу з рубання деревини. Хай поб’є мене грім, якщо я помиляюсь, але Ренцо не подобається той поворот, який відбувся цього вечора. Нам обом, зрештою.

— Ренцо все побачив. Ти не така, як інші, він це відразу відчув. Ти в дорозі.

— Душа в шуканні, а не в супокої.

— ...а не у печалі.

Це вийшло в мене само собою.

На якусь наносекунду Юлія протверезіла. Вона обертається до мене, як маріонетка, яку смикнули. У її очах виверження вулкана.

— Що ти сказав?

Я спантеличений, але я поганий актор.

— Люку. Повтори.

— А не у печалі. Так ліпше.

Юлія підскочила зі свого місця, захиталась, бо її кінцівки заклякли, стала посеред кімнати, стиснувши кулаки. Вона поширює неймовірні хвилі гніву. Б’єро махає ножицями в порожнечі, Поліна гойдається в гамаку. Гун підвівся і став нерухомо.

— Ти мене шокував, Люку. Звідки ти знаєш цю фразу?

— Запевняю тебе, що...

— Відповідай. — Юлія не кричить. Навпаки, її голос значущий: — Це не з поезії. — Вона ковтає слину. — Це щось таке, що хтось мені написав. Мені й лише мені!

Сара також підводиться й намагається обняти Юлію, яка вивільняється і робить крок до мене.

— Зізнавайся, — гарчить Юлія.

— Але в чому?

— Зізнайся, що ти лазив у мій комп’ютер. Не знаю, як це тобі вдалося, але просто мерзотно! Тоді... тоді навіть ти... У глибині душі я завжди знала. Не знаю, чому, але в тобі є щось... щось...

Настала тиша. Як відсутність, як нестача.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб второпати, що Анре Рійо підняв свій смичок. Гун так витріщив очі, що його брови вилізли з окулярів. Стало страшно. Юлії траплялося згинати виделку під час їди, рвати альбоми наклейок Паніні або навіть викидати вміст наших портфелів у смітники, але такого, як зараз, іще не було.

Уламки металу й пластику розлетілися підлогою. ­Плеєр Гуна впав на долівку. Він, певне, упав на ребро, тому розлетівся саме так. Нам усім перехопило подих. Такий інцидент провокує катаклізм, Гун завмер, як воскова фігура. Це стан після електрошоку, що трапляється у великій психіатрії. Ніхто не наважується слова сказати. Крім Сари, ще не знайомої з тваринним началом.

— Зарадити нічим...

Обличчя Гуна перекривилося в усіх сенсах.

— Шкода, — продовжує Сара, — але зазирни в нижню шухляду комода. Це могло б тебе зацікавити.

Я очікую, що Гун впаде до наших ніг.

— Роби, як хочеш. Нижня шухляда.

Гнів Юлії не минувся, попри півлітра меліси, яку Сара поспіхом заварила. Вона думає про все, що зробила для мене, про ризики, на які вона пішла, на все, що впаде на неї, якщо відкриється, що ми навіть не ночували однієї ночі у Стіві. Вона кличе Сару у свідки, посилює всі кари, які впадуть на мене. А перш за все вона намагається приховати свою слабкість, яка враз відкрилася перед нами.

Надворі розбушувалися стихії. Вітер виє у звалищах деревини, дощ стукає по обшивці. Гун поставив поряд із собою старий програвач Sony і риється в дисках нашої господині. Клаувіо Аро, Александ Таро, Даніель Баренбойм. Я не знаю, на кого дивитися: на Юлію чи на Гуна. Після двадцяти чотирьох годин без медикаментів від нього можна чекати будь-чого. Тільки Сара продовжує грати в рятівницю.

— Ви можете лишатися тут, скільки вам треба.

Юлія киває головою. Я розглядаю дерев’яну стелю, щоб приховати свою тривогу. Я замкнувся в собі.

Ренцо входить до кімнати, не вимовивши ні слова. Його вітрівка так намокла, що біля ніг одразу натікає калюжа. Він дивиться на нас, на всіх по черзі. Розуміє, що атмосфера вже не та. Цей купоросний клімат йому не до вподоби. Він клацає нам язиком і знову зникає.

Юлія підводиться, щоб визирнути у вікно.

— Він поїде в таку глупу ніч? На своєму мотоциклі?

Сара дає дорогу доброму ангелу, а потім. відповідає:

— Ти занепокоєна, як він?

— Ні. Хоча, не знаю. Так.

Коли Ренцо на світанку прибув до нашого шале, я відзначаю, що до нього повернулася його посмішка. Це звеселяє мені душу і дає бодай на мить забути укуси безсонних комарів. До того ж я не у формі через гострі судоми, які неодноразово будили мене. Ці два дні я доклав забагато зусиль. А ще по поверненні до Кастеля я муситиму носити лікувальні гетри.

Ренцо — найуважніша людина цієї частини Всесвіту. Я дякую йому, навіть знаючи, що термос, пакет коров’ячого молока і домашні булочки призначені не для нас.

— Ти вже тут? — каже Юлія, виходячи зі спальні.

Їй можна вибачити цей трюїзм, оскільки вона у фазі зігрівання. Ренцо як справжній джентльмен відводить очі. Юлія замотана в якусь військову ковдру, закоротку, щоб приховати її ноги, кумедне вбрання, яке можна було б тлумачити як еротичну обіцянку, якби не така рання година. Учора ввечері Гун не хотів відпускати програвач Сари, в який він вставляв із гарячковістю неофіта сонати, скерцо й інші п’єси для фортепіано з класичного репертуару. Тому ми залишили його у Сари.

Влітає Б’єро, пухова куртка розстебнута на його оголеному торсі, його штани невідомо як тримаються на його сідницях. Проте він уже одягнув свого капелюха «У тебе чи в мене?».

— Баранчики на хмарках, я не знаю.

Він кинувся в обійми Ренцо, який похитнувся.

— Мені було добре спатоньки. Інші коали не гарчали.

Він щедро зволожує свої губи, піднімається навшпиньки й ніжно цілує Ренцо в щоку.

Юлія зникла, щоб одягтися пристойно. Ренцо розповідає кожному з нас новини, накриває на стіл, як власник Bed and Breakfast, який знає, що його клієнти можуть збожеволіти від інтернету, щойно повернуться. Він навіть витягає, як фокусник, банку шоколадної пасти. Б’єро кидається до неї, тицяє пальцем у масу, витягає замазаний палець і пхає його до рота. Його щоки червоніють.

— Це як вставні зуби.

Він хапає булочку й намагається запхати її до банки. Проте отвір завузький, він придавлює великим пальцем, потім усією правою рукою — тою, якою лазить у штани. Тепер нема доступу до кондитерського виробу, тож він хапає всю банку і трусить її, як брязкальця. У повітрі починає літати солодка масляниста кулька, яка розбивається об спортивний светр Ренцо, якого це зовсім не хвилює, можливо, тому, що знову з’являється Юлія. Її зношений одяг надає їй рис злидарки, та все одно вона поширює ніжний магнетизм, чуттєвий і стриманий. Вони розглядають одне одного, як герої фільму Боллівуда. Мені це подобається. Ліпшого за Ренцо в Юлії не було й не буде.

Ренцо опанував себе.

— Я подумав, що вам захочеться на пляж, — лукаво сказав він, стромляючи ключ запалювання у свою долоню.

Ми виходимо одне за одним. Біля фонтана на нас чекає невеличка вантажівка для перевезення худоби.

— Не знайшов нічого ліпшого; погоджуюся, це трохи дивна річ.

Ренцо прив’язав мотузками лаву від лімузина. Альпіністські ремені завершують монтаж. Підлога й досі волога, ознака того, що він хотів помити транспортний засіб. Намір, вартий поваги, і тим гірше, якщо купи соломи чинитимуть опір.

Я гучно розхвалюю геній нашого нового друга, а потім іще й кажу, що хочу в дорогу якнайскоріше. Ренцо зустрічає мій комплімент приглушеним сміхом і вручає ключа Юлії. Проте вона потребує кави, і лише тоді зможе оцінювати всі можливості реальності.

Зачекайте ще трошки. Поліна зі своїм псом на колінах сидить біля хатинки Сари. У неї рожеві щічки, вона щось наспівує. Я лізу на сходинки й зазираю у вікно. Гун іще спить, ніхто не наважується його збудити. Він міцно спить прямо на підлозі, а диски розкидані навколо нього, як рожеві пелюстки на рекламі дорогих парфумів.

Змушуючи мене сушити мізки, Ренцо вдесяте рахує стовпчики паркана біля своїх ніг. Він витирає об стегно руків’я молотка, визначає масу металевого дроту, пропускає його від одного плеча до іншого й крадькома спостерігає за нами. І врешті підводиться та йде до пасовиська, де на нього чекає Сара. Скоро від нього лишається тільки силует, а потім спогад у формі універсальної обіцянки. «Стань тим, ким ти є». Зараз я знову опановую себе.

— Що це за історія?

Юлія пригальмовує, щоб не переїхати директорку, яка раптом матеріалізувалася перед вантажівкою для худоби. Позаду чутно звуки падіння. Тієї ж миті до нас біжать юрмища журналістів, ніби ми переможці чемпіонату з регбі. Я певен, зараз це всім цікаво.

У мене в роті смак крові. Я грав, я програв.

Ми щойно в’їхали в парк Кастеля. Я помітив, як побільшало машин, безладно припаркованих біля нашої установи, але ще цілком оцінив ситуацію. Хіба що несвідомо.

Директорка знає, що перед пресою треба емоції варто стримувати. Вона поводиться гідно, хоча помітно чимало ознак того, що в неї істерична криза. Вона помічає нас, поки юрма не заполонила все.

Фотографи на сьомому небі. Деякі з них, хто нещодавно мали невдоволені обличчя тих, хто прибув на місце аварії запізно, демонструють недоречну радість. Усі водночас і дикі, і піднесені. Більшість уже зауважила ідеальне поєднання напису «Живі тварини» і покручених підлітків, яких вони бачать через прозорі стінки фургона.

Поки директорка намагається щось пояснити яструбам, Нонно проривається до нас, розштовхуючи натовп. Підійшовши до машини, він стукає долонею по дверях. Юлія на кілька сантиметрів опускає вікно. Вона тремтить, як листя.

— У нас вони шукають інтернетного гуру — хворого, який водив міністра за носа. Ти куди поділа наш транспорт?

— Шукають, і що? — мекає Юлія.

— І що? Узяли хибний слід, якщо я все зрозумів. Хтось із наших консультував міністра, але це все, що я знаю. До речі, вони вже виміталися, коли ви...

— Вони знають, хто це?

— Усе, що я може сказати: вони довго розмовляли з директоркою.

Юлія натискає вказівним пальцем кнопку безпеки, безглуздий жест, який можна тлумачити по-різному. Вона поводиться неприродно ще більше, ніж учора ввечері, і вона ще беззахисніша.

Навколо нас вирує страшний галас, який наростає. Я чую слова «безглуздо», «це спекуляція», «скандал», «пояснення».

— Не знаю, як їм вдалося дістатися до мене, — белькоче Юлія.

Нонно знайшов спосіб відчинити задні двері що спричинило нові крики. «Я в це ніколи не повірю», — тріумфує фотограф, падаючи на коліна, щоб знімати з низького ракурсу. «А що ж ми їхали просто так?» — відповідає інший, наказуючи Поліні відсунути волосся й показати подряпину на чолі. А праворуч постав оператор, який закликає мене сісти на моє місце, бо я ховаю обличчя Юлії, яка зараз втілює погане поводження. А Нонно клянеться і нам, і тим, хто метушиться поряд із нами, що це ще не все.

— То що ж я зробила? — питає Юлія, ніби озвучуючи вголос те, що гуде в мені.

Усі прагнуть своєї хвилини слави, і Б’єро не менше за інших. Я це зауважую, дивлячись в ілюмінатор, який відділяє кабіну від фургона. При першому ж спалаху камер він розправляє плечі і спускає штани.

Репортери на чолі з місцевим телебаченням чіпляються за нашу машину, як шріланкійці за рейсовий автобус. Спектакль, який ми їм запропонували, вартий золота, а для найобдарованіших може посприяти професійному зростанню, а то й премії.

— Я вся палаю, — продовжує Юлія. — Вантажівка для худоби, я можу це пояснити. Але, виходить, вони все про мене знають?

Моя перша заспокійлива фраза до неї після нашої вчорашньої сварки:

— Їх цікавиш не ти.

Юлія згинає паперову хустку і промокає обличчя, що викликає нову зливу фотозйомок. Я утримуюсь від подробиць.

Я знову притуляю обличчя до ілюмінатора. Дивна річ. Б’єро зняв подрану куртку і роздратовано надув губи. Забагато людей, забагато вимог. Він уже не регоче, ця гра вже його не розважає.

— Я справді не застрахована від того, що відбулося нещодавно.

— Ти боїшся?

— Трохи.

У задньому відсіку назріває зведення рахунків. Під поглядом Гуна, який лишається незворушним, Б’єро лізе у свій наплічник і заміряється кидати в журналістів камінцями. Це сподобається значно менше, ніж коли кидають конфетті з карнавальних візочків.

Попри небезпеку директорка хапає Поліну й тягне до Кастеля. Нонно забирає хлопців. Фотографи відчули зміну напрямку вітру й скористалися цим, щоб увірватися до будівлі. Там вони шукатимуть, чим забити свої карти пам’яті: незручні зручності, зависоко пригвинчені вимикачі, пороги, які не переступиш, допотопне обладнання й інші спеціальні потреби, на які не надходять кошти з оперативного бюджету, який складено без урахувань базових потреб.

Я глибоко зітхаю і ледь стримую нервовий сміх. Дуже ймовірно цей шум відспіває і саму MediCare+, і її згубну економію. І відсуне на задній план ліричні виправдання міністра.

— Допоможи мені, — зітхає Юлія.

Я нахиляюся до неї і кладу їй голову на плече. І вона мені це дозволяє.

— Я не певен, що ця машина тут сподобається. Ти відвезла б її власнику. І затрималася б там, якщо треба.

Я ще хочу додати одну чи дві підбадьорливі фрази, що треба бути достеменним, що вранці все забувається, що іноді той, хто втрачає, насправді здобуває, але я мовчу. Я відсуваюсь від неї. Юлія витирає обличчя і обертає його до мене. Сльози все одно течуть, але вимальовується посмішка, на яку я відповідаю.

— Повір мені, доктор Гудлак сказав би тобі те саме.