Простір Гільберта

ЧИ ПАМ’ЯТАЄТЕ МЕНЕ?

Іноді я себе запитую: чому ця малоймовірна історія уявляється мені такою реальною, а не сном увіч.

У кімнаті нічого не змінилося. Той самий письмовий стіл, шафа з моїми давніми студентськими книжками, бронзова попільниця, статуетка Дон-Кіхота. Серед цих звичних речей все і сталося…

Найперше — про зустріч з людиною без імені. Ми завершували проект і працювали допізна. Коли я повертався додому, людей у метро було досить мало, а в моєму вагоні і зовсім порожньо. Тьмяно світили лампочки. Гуділи колеса на невидимих рейках. За вікнами — миготіння темно-сірих тіней на бетоні тунелю. Перегон. Станція. Перегон. На зупинках грюкають двері. Знову тіні миготять назустріч.

Раптом мене кинуло на сидіння. Скрегіт та вищання. Поїзд уповільнив хід. У вікні прямо перед собою я побачив чоловіка, який притиснувся до округлої стіни тунелю. Я бачив його руки, що вчепилися в металеві скоби, його обличчя — бліда пляма, яка промайнула і щезла у напівмороці за вагоном. Непередаваний вираз в очах — уважлива допитливість, незбагненна внутрішня впевненість — я пам’ятаю дуже чітко. Тільки одного разу мені випало побачити погляд з такою яскравою, щирою допитливістю. Давно-давно… В зоопарку. Ми підійшли до клітки з крокодилами, а неподалік на сонці дрімали пістряві удави, позгортавшись клубками. По той бік клітки стояла дівчина. Вона видавалася мені тоді зовсім дорослою і була охайно й вишукано зодягнена: біла кофтинка з великим синім значком, темна спідниця. Минуло багато років, а мене не полишає враження, яке вона справила на малюка, який стояв, засунувши пальця до рота, і дивився то на неї, то на басейн з крокодилами. Батько, міцно тримаючи мене за руку, аби я не загубився, безперестанку повторював: «Ну ходімо, ходімо ж». Він спішив кудись.

«Ще трішки, трішки-трішки подивимося і підемо», — казав я йому. І дівчинка… Вона подивилася на мене, і в очах п ще не вигасла допитливість, непідробний інтерес, з яким вона роздивлялася те, що перебувало за пруттям кліток. Я тоді заплакав і зненацька сказав батькові, що хочу додому.

… Я вийшов з метро, але ніяк не міг позбутися відчуття, що за мною спостерігають. Дома я відчинив вікно: вечір був задушливий. Спати перехотілось. Над теплою землею миготіли зірки, вдалині по шосе пробігали червоні й зелені вогні. Мені видалося, що в кімнаті хтось є. Я одвернувся од вікна і побачив чоловіка. Мої відчуття в ту мить можна, мабуть, передати так: «Він завжди тут стояв, я просто не помічав його». Його я і побачив у метро. І в очах — дрібочки того незвичайного виразу, про який я вже говорив, аби передати його за допомогою умовних символів, що їх називають словами. Очевидно, це завдання усе ж понад силу. Він пробурмотів свої вибачення.

Не знаю, як відтворити нашу розмову. Він запевнив мене… Йому вдалося переконати мене в тому, що він не людина, не просто людина. Щось на зразок робота. «Живий робот», «дослідник» — так він сказав. І мене приголомшує те, що я повірив йому. Не завагавшись ані на крихту.

Він сказав це не відразу, не на початку розмови, а підвів до своєї думки помалу, зовсім її не нав’язуючи.

Уявіть собі двох людей за письмовим столом. Відблиски нічних ліхтарів на вікнах сусіднього будинку. Віддалений шум автомобіля. Червона плямка, що повзе по шосе. Я слухав його спокійно, ніби він розповідав казку:

— Скажіть, як ви уявляєте собі контакт з Галактикою, наділеною розумом, з тими, не такими, як ви… Ви розумієте, про що я?

Це запитання прозвучало б, мабуть, для мене трохи несподівано за іншого випадку. Але тільки це тепер.

— Відразу важко відповісти, — я не кривив душею. — Є, мабуть, фахівці, це їхня справа.

— Але ж ви теж цим цікавитеся? Я здригнувся. Звідки він знає?

— Авжеж, до певної міри, гм, міри. Але зовсім не так, Я дилетант. Ви запитуєте про засоби спілкування з позаземними цивілізаціями, так, я розумію? Бачите, є лінкос — універсальна космічна мова, логіка, нарешті, загальні математичні закономірності. У фантастичних романах можна знайти десятки способів, і деякі з них можна реалізувати. Візьмімо хоч би будову атомів або знову ж таки константи. Жили б сьогодні древні будівничі єгипетських пірамід, ми їх зрозуміли б, вони нас, звичайно, з часом. Та хіба мало є способів, якщо вас це цікавить?

— Ви вважаєте, що тут годяться ті ж засоби, якими користувалися б у подібних ситуаціях єгиптяни або древні греки, — ті ж методи, нехай і переведені на мову двоїчного коду? Лінкос? Це ключ. Але цим ключем дверей не відімкнеш: надто довго треба морочитися. Роки, десятки років, а ви кінець кінцем з’ясуєте лише тривіальну істину, що, окрім загальновідомих констант, існують ледь-ледь складніші речі. Ні. Вихід тут тільки один: побачити все на власні очі. Втім, це неточно. Не тільки на власні очі, але й очима тих, інших — очима тих, хто сотворив свою цивілізацію, свій лад мислення, емоцій. Ви здогадуєтеся, що я маю на увазі?

Подивіться на мене уважно. Я носій цього методу. Я робот, але водночас я і людина. Найсправжніша, така ж, як і ви, тільки… погляньте у вікно. Бачите, он там… ні, ні, трохи праворуч, — бачите цю слабеньку зірочку? Саме над дахом сусіднього будинку? Бачите? Я звідти. Я народжений там. Створений у трубах лабораторій з клекотливої білкової маси, зітканий із справжніх нервів і наелектризованих молекул — в рокітливому вогні живодайних променів. У мене вдихнули здатність до аналізу, я одержав досконалий зв’язок з ними, — всепроникну, наче мисль, наче сплеск блискавки.

Можливо, ви запитаєте, де вони взяли шаблон, так би мовити, оригінал, за яким виготовили мене? Так, вони викрали одного космонавта. Його ракета була геть зрешетована метеорами… Вони знайшли його вже мертвим, але зуміли відтворити живу копію. Так…

Ви можете зацікавитися багато чим, і ви маєте на це право. Але я кепсько обізнаний. Ті, інші… — Він на хвилю замислився і подивився повз мене у чорне небо, всіяне зірками. — Вони зовсім не схожі на вас, краще сказати на нас. Щоб це зрозуміти, треба побути з ними, внутрішня несхожість набагато виразніша за зовнішню.

Я дуже мало пам’ятаю з того, що було там… Тьмяні картини оранжевого неба, оплетеного світлими, майже прозорими канатами. Зоряний вечір над темно-синім берегом. Велика пластмасова скриня. Лампочки, вогники, стрілки, цифри — мене навчають, мене невдовзі відправлять до вас…

Вони ретельно продумали експеримент. У них був чіткий план. Невдовзі ви в цьому переконаєтеся.

За вашим календарем це було близько шести місяців тому. Я увійшов у ваше життя, як у незнаний потік, але тепер я до нього призвичаївся. Це передбачалося за їхніми планами. Помалу телепатична інформація почала надходити поза моєю волею, без жодних моїх зусиль. Вам, звісно, важко уявити себе на моєму місці.

Так минали дні й тижні, поки не трапилося щось непередбачене. Я втратив з ними будь-який зв’язок, став зовсім некерованим. Не знаю, чому це сталося. Можливо, через нагальні зміни там, звідки мене прислали. А може, відмова від керування мною зокола, так би мовити, перехід на автономний режим закладено вже з самого початку в їхні наміри, — важко сказати. Що б там не було, я дедалі частіше відчуваю себе людиною. Щонайзвичайнісінькою людиною.

Мені раптом почало видаватися, що я пам’ятаю свою матір. Нібито вона каже мені, зовсім крихітному малюкові: «Слухайся старших, синку. Рости розумним хлопчиком». Дедалі рідше мене навідували думки, що я чужий всьому. Я пригадую ранні зморщечки на обличчі матері, її лагідний голос, коли вона вперше проводжає мене до школи…

Я пригадав зелену стежечку до школи і жовті осінні квіти на обочині. Нашу вчительку, дуже молоденьку. Перед школою, щоб перевести мене через дорогу, мати брала мене за руку. Я пам’ятаю її руку — шорстку, зморшкувату, теплу… Зустрічаючи, вона гладить мене по стриженій голові, потім дає дзеркало: «Знову забруднився чорнилом, дурненький. Спочатку вмийся, потім підеш бавитися», — і жартівливо шльопає мене…

Я пригадав сестричку. Цілі вечори я просиджував де-не-будь у тихенькому куточку і по друзочках, наче розбите дзеркало, відновлював минуле. В цьому дзеркалі я побачив себе хлопчаком з маленьким деревом у руці. Місяць жовтень. Я тепло зодягнутий. Довкола чорні грудки вологої землі, ямки для саджанців, рум’яні обличчя однокласників… Ви не повірите — я годинами блукав біля школи. Я знайшов її. Я приходив туди навіть ночами, щоб ніхто не помітив, як я вмітаю пилюку зі сходів ґанку — мені це іноді доводилося робити в дитинстві — і рахую дерева в шкільному садку. Адже це я, я їх садив. Але як вони виросли, побачили б ви їхї Іноді я залишався там до ранку, і, коли дітвора зі сміхом прибігала на уроки, я ніби ждав: ось-ось побачу знайомі обличчя… І я їх пригадав, маленьких друзів дитинстваї моїх вірних супутників.

В один з ясних вересневих дпів ми гралися в латки на шкільному подвір’ї. Уже почало опадати листя, і весь двір був затрушений великим кленовим листям. Воно шелестіло під ногами, заважало бігати. Я посковзнувся і наскочив на старшокласника, довготелесого дітвака в сірих формених штанях. Я побіг далі, але він мене наздогнав. Він наздогнав мене і боляче схопив за шию, щось мені сказав, зареготавши, дав мені по носі щигля. Я мало не заплакав від кривди й несправедливості. У мене відразу ж пропав настрій сміятися і гасати — знаєте, як це буває у дітей? Зненацька між нами опинився хлопчак, навряд щоб вищий за мене. «Одчепися від нього, хіба не бачиш, він ненавмисне!» — закричав він моєму ворогові. І той, зневажливо пхикнувши, відступився від нас. І цей хлопчак… Я добре запам’ятав його обличчя, — цим хлопчаком були ви. Звичайно, важко пригадати таке через стільки років. Але я вас упізнав. Ви навіть не здогадуєтеся, але я потайки слідкував за вами. Я взнав, де ви живете, це було легко зробити. Але вечорами вас не було вдома, і я тинявся довкола. Якби ви пригадали!.. Адже це означало б, що в мене і справді є минуле…

Іноді переді мною знову, ніби увіч поставала пластмасова Скринька, знову чулося тріскотіння зелених вогнів, уривчасті звуки чужих голосів. І ніби знову вдихав я спечене оранжеве повітря…

Дедалі болючіше боротися з цим.

Одного разу мені пощастило пригадати дорогу із школи додому. Знайомою стежкою я рушив шукати свій будинок. Знаєте, такий старий, одноповерховий дерев’яний будинок. І дах перехняблений. Мені здавалося, що коли я його знайду — я побачу на ґанку мою матір, сестричку. Ото, мабуть, зрадіють! Але нічого я не знайшов. Будинку нема. Може, його знесли, якщо тільки взагалі він існував. На тому місці зеленів сквер з високою травою, і стежка, впершись в огорожу, повертала, вела уздовж неї.

Я запитав перехожу літню жінку, чи не знає вона про старий дерев’яний будинок з перехнябленим дахом. Вона показала рукою у протилежний бік. Я чимдуж кинувся туди… Якби ви бачили, як я біг… Але; виявилося, це був не той будинок. Пізніше я дізнався, що тут і справді знесли будинок, але сталося це давно, ніхто подробиць не знав і не пам’ятав моєї матері.

Боюся вам набриднути, вже пізно. У мене ще трапляються хвилини, коли переді мною з’являється пластмасова скринька з цифрами і словами, що мигають, наче в калейдоскопі. Зелені вогні висяюють знову, коли я правильно відповідаю на запитання. Мене тренували довго, перш ніж послати. Перед очима постає, наче в тумані, оранжеве небо, темні вузлуваті стебла. Подумки я знову настроююся на хвилю, готуюся почути сухі звуки команди, наче ієрогліфи, які я розумію тільки один. У такі хвилини я здатен на ексцентричні вчинки, такі, як сьогоднішній, у метро.

Знали б ви, як нестерпно переживати ці хвилини! Але я подужаю це. По суті, я вже не йму віри у ці такі болючі спогади. Важко погодитися з тим, що всі події сплановані ними вже наперед. Але це не так. Я залишаюся тут — такий їхній задум.

Погляньте: ось мій годинник. У нього подвійний циферблат, час — земний і той, зоряний… Дивовижна робота, йога ніхто не візьметься тут ремонтувати. Але мені здається, він ніколи і не вийде з ладу. Чесно кажучи, не хотілося б його викидати, бо ж це єдина пам’ятка звідти, хоч як не боляче її іноді бачити.

… Стояла тиха ніч, дуже тепла. Ми добряче накурили. Він зняв тонку сіру краватку, поклав її на стіл і попустив комір сорочки, ніби йому було важко говорити. В його очах збереглася дрібочка того виразу, який я завважив у метро. Я знаю ці очі. Я зустрічав їх. У зоопарку? Але ж там була дівчинка з синім значком. Його сестра?

Він тисне мені руку. Прощається, іде. Але ж його не можна відпускати самого. Його треба повернути. Боже мій, що я накоїв! Кидаюся за ним — пізно. Він зник у темряві.

… Хистке, невиразне відлуння коливається у моїй голові. Школа. Хлопчак. Урок. Велика перерва. Знову шелестить листя. Молоденька вчителька. Дзвінок. Біганина. І голоси лунають так дзвінко — хоч вуха затуляй!

Ранок… Вікно. Сонце. Повінь рудого проміння у дворі. У кущах під вікном хороводять жовтаві плями, світлі дзвінкі хвилі. Кольоровий жучок, тихо вуркочучи, сідає на підвіконня і тримає крильця розправленими. Хлопчачі голоси. На асфальті гуде м’яч. Учорашній вечір спалахнув у голові барвами і голосами, наче сон або мрія. Але мені це не наснилося. Я спроквола повертаюся до столу. Там лежить сіра краватка, яку він забув.

Тону в тяжкому океані розбурханих думок. Що він казав? «Копія, шаблон… оригінал… за яким виготовили мене». «Вони викрали космонавта…» Копія! З глузду можна з’їхати. Адже оригінал — це Пестов. Його звали Сашко. Я знаю його! Так, у нього була сестра. Здається, я бачив їх разом. Він навчався в нашій школі до п’ятого класу, а потім кудись зник, Ах, так… переїхав у новий будинок і перевівся в іншу школу. То чому ж… цей… чоловік без імені не пам’ятає новий будинок? Він не встиг. Не встиг пригадати. Але він його знайде. Він знатиме все, що знав їїестов. Його пам’ять — копія. Він стане самим собою.

Тому, що той, справжній Пестов, ніколи більше не повернеться. Він загинув. Він був космонавтом. Я дізнався про це випадково. Коли? Клята пам’ять — забути-перезабути всіх знайомих хлопчаків зі школи, всіх давніх друзів… Ніби минуло не тридцять, а тисяча років.

Так, це він. Хлопчак з нашої школи. Пам’ять — дорогоцінна кінострічка. Нічого не можна забувати. Знову шелестить під ногами листя, клен скидає його на землю. Ми сміємося, я знову біжу, і молоденька вчителька стоїть на ґанку: «Дівчатка, хлопчики! Час на урок!»