Простір Гільберта

ПЕРША РОЗМОВА ПРО ЗУСТРІЧНИЙ ЧАС

З пам’яттю іноді коїться щось дивовижне. Ніби починає проявлятися старий негатив. Знову раптом бачиш багаття, в яких хлопчаки спалюють осіннє листя, і чітко чуєш забуті голоси, а заплющиш очі — як і колись тепліють закоцюблі руки.

… На піщаних осипах ми збирали жовте каміння і розколювали його — там були заховані прозорі кристали. Ми шукали залізо, золото, алмази. І знаходили. Пізніше ми говорили про ракети, про зірки й про машину часу, навіть не підозрюючи, що ми самі подорожуємо у часі.

Ми всі прибули з того часу, де гостра трава не ранить пальців, а ногам не страшне каміння та п’явки. У нашого часу один напрямок — уперед! Спробуйте повернутися хоч би на хвилину — нічого не вийде.

Час схожий на пасажирський поїзд: за вікном пропливають дерева, будинки, люди… Вистукуючи колесами, посвистуючи, везе нас поїзд уперед, уперед, уперед…

Але чому ми забуваємо про початок шляху? Чому спогади іноді не тільки згасають, але, навпаки, дедалі ніби чіткішають, стають настирливішими? Ніби в ще один поїзд, що мчить нам назустріч і в якусь мить порівнюється з нами і відходить у наше минуле, в колишній час. І ніби є в цьому поїзді хтось схожий на нас, дуже схожий, наше друге «я», і з ним нас пов’язує тонка ниточка думки.

… Ще років два тому я посміювався із Сафонова, бо світ з єдиним часом, видавалося мені, простий і непохитний.

В один з вечорів я вперше замислився про зустрічний час.

Я не надто вірив у тарабарщину про інваріантність і коваріантність. Але саме припущення нро світ, який незримо так пронизує нас, що у кожної травинки, кожної піщинки в двійник, який живе навпаки, несподівано видалося мені поетичним і трохи приголомшливим.

У той пам’ятний вечір ми сиділи біля прочиненого вікна. Вуличні ліхтарі вже погасли, і в світлому попелястому небі спалахнула голуба зірка. Розмова якось вичахла. Ми мовчки дивилися, як із-за сусіднього будинку випливав білий виповень-місяць. Тополине листя тихо бриніло, і теплі хвилі повітря докочували до самого вікна цей зелений шум.

— Отже, можна зустрітися з майбутнім? — запитав я.

— Так, можна, але тільки один раз.

— Як два зустрічних поїзди?

— Так, як два поїзди.

Не товаришували б ми з Вальком, я, може, повірив би йому набагато раніше. Але ж колись ми разом з ним бігали на лекції і за одним столом вираховували криволінійні інтеграли, тому я сприйняв його ідею, наче свою власну, — скептично. Хіба мало яких думок бродить у голові кожного з нас? А тут, власне, й ідеї ніякої не було. Про зустрічний час десь уже писали — мало не з благословіння самого вельмишановного Дирека.

Нині я вже розумію, що ідея все-таки була: довести існування такого світу експериментально. Можна подумки прослідкувати свою подорож у часі, зустріч із двійником повинна відбутися посередині шляху. В цю коротку мить і позначиться минуле й майбутнє, але чи пощастить його вловити, відчути, усвідомити?

— Ти помиляєшся, Влах, — сказав я. — Зустрічний час — це легенда, не більше, якщо й існує такий світ, то ми все одно ніколи його і не побачимо і не відчуємо.

Він мовчав. А я пошкодував за мрією, яку він не спроможний обстояти. Захотілося повірити в неї… винайти що-небудь, нарешті.

— Ти зміг би, — запитав я, — уявити мелодію в зворотному запису? Мені здається, «музика навпаки» — це какофонія, незрозумілий шум.

— Те ж саме сказали б ті, з іншого світу, якби… розумієш?.. А це думка! — Він пожвавішав. — Зворотний запис — думка! Треба тільки трохи переробити магнітну головку, тоді можна все відтворити. У тебе ж був магнітофон?

Я дістав магнітофон і поглянув на годинника. Без чверті перша. Хотілося спати. Я зрозумів, через що він такий збентежений. Ми ж бо недаремно сперечалися про симетрію та квантовий обмін. Тому хотілося уполювати радіосигнали наших двійників. Але що таке їхні голоси та музика? Безглуздий шум, всі звуки прямують у зворотному порядку. І потім, перекручення, неминучі пропуски, завмирання сигналів — хто спроможний врахувати це? Коли тільки ці сигнали можна почути взагалі.

Проте на магнітофоні можна все-таки спробувати записати сигнали і потім прокрутити стрічку в зворотному напрямку. І якщо пощастить почути хоча б одну музичну фразу, хоч би уривок розмови російською, англійською, турецькою, японською… Тільки б почути! Ось що я прочитав раптом в його очах.

Він вірив і не вірив. У нього було дуже серйозне обличчя, волосся впало на лоба, і на правій руці набрякла й пульсувала синя жилка. Дивно, що ця звичайнісінька думка раніше нікому, по-всьому, не приходила в голову. Він зняв кришку магнітофона, клацнув клавішами, настроїв приймач на якийсь вібруючий звук. У чорному квадраті вікна поринули червоні й сині вогні, потім вікно згойднулося, дерева заступили зірки. Я відчув під головою подушку. Він обернувся до мене і щось сказав.

— Так, так, залишайся, Влах, — відповів я навмання, — світло мені не заважає.

Уві сні мислять образами. Минуле — це мій Синьогірськ і сонце в зеленій траві. Майбутнє — наче хмаринка на далекому обрії. Наше майбутнє — це чиєсь минуле. Все ясно і просто.

Валько просидів цілісіньку ніч, у кімнаті горіло світло, і саме тому ніч, мабуть, була схожа на літній вечір, коли вітер кушпелить на дорогах курявою і клубки її котяться до самого дому, а там жде мати, яка, виявляється, зовсім не померла давно-предавно, а жива й здорова. Ось уже вона клопочеться, готуючи чаювання за старим дерев’яним столом, а біля вікна стоїть і усміхається довгоноса й ротата дівчинка.

Ще один вечір, але вже зовсім інший. Вересень. Далекі дзвінкі голоси. Гудки. На столі лист. Намагаюся вгадати, від кого лист, і не виходить. Стараюся пригадати… Здогадатися… Чи забути?..

Хтось поторсуе мене за плече: «Вставай, вставай, старий здохляко, дещо розкажу».

— Як справи? — запитую я.

— Зараз побачиш. Вставай, запізнишся на роботу. Він поставив найбільш вдалу стрічку. Я почув суміш ударника й тромбофона.

— Це не те. Це прямий запис. Роуз, сучасна п’єска для джаз-оркестру. Далі, слухай далі.

Звук був дуже невиразний. Щось промовила жінка — зовсім тихо, голос майже розтанув у тиші. Я завмер. Але почалася знову якась мішанина. Шум, посвистування, гуркіт…

ТАК ВІДХОДИТЬ МРІЯ…

Того ранку, коли ми вперше почули зворотні радіосигнали, ми домовилися про чітку «програму досліджень». Утім, це виявилося марним. Другий вечір нагадував перший. Сафонов накадив так, що я ледве бачив його руки, і кільце магнітофонної стрічки, і купу касет, і він говорив, говорив, а я йому чи то допомагав, чи то заважав. Чимало записів було порожніх — шум у прямому і зворотному напрямах. Ми стирали все з таких стрічок і записували знову. А потім слухали. Два-три осмислених слова, по-моєму, ще не означали, що ми чуємо наших двійників. З випадкового набору звуків теж іноді утворюється слово або мелодія. Щоправда, дуже й дуже рідко. Але в що легше повірити — в існування із зустрічним часом чи в те, що з шуму випадково склалася відповідна комбінація звуків?

Ми не зловили більше жодного звуку. Ефір німував. Можливо, мій радіоприймач був слабкий, а можливо, щонайзвичайнісінькі шуми та передачі радіостанцій зовсім забивали сигнал — цього ми не знали. Та й де він, цей зустрічний світ, — далеко чи поряд?

Кілька днів Влах працював до ранку. Він приходив, умикав приймач, і починалися справжні пошуки, що нагадували радіограму «полювання на лисиць».

Врешті-решт всі ці записи збили нас з пантелику, і ми загубили ту найпершу стрічку, з одним-єдиним уривком фрази.

Влах відніс мій приймач в інститут і щось з ним зробив. Після цього добре розпізнавалися всі шуми, навіть шум електронів у лампах, схожий на дріб сухих горошинок.

Тихими погідними ночами ми вслуховувалися у звуки, для нас уже такі звичні. Але це були безживні звуки — як шепіт далеких морських хвиль у порожній мушлі.

А вранці на роботі я спирався ліктями на стіл, клав на руки голову і — коли щиро — куняв так доти, доки лікті не роз’їжджалися.

— Доброго ранку! — сказала мені якось після цього метка Вірочка, яка взагалі поводилася зі мною так, ніби я був її однокашником, а не керівником її теми.

Чомусь я розповів їй усе.

— Чудна історія, — сказала вона. — Двоє молодих ледацюг, один з яких міг би захистити дисертацію, або оженитися, або зробити щось корисне, б’ють байдики і займаються дурницями. Історія, мабуть, не така вже й чудна, швидше звичайна.

Вона навіть не поцікавилася, що за сигнали ми вловили того вечора. І це вона — а що ж сказав би на її місці хтось інший?

Як розгадати цю досить поширену породу людей, які знають напевне, як належить і як не належить жити і навіть які читати книжки?

А вона ж могла все зрозуміти. Виявляється, вона знала навіть про чудо Джинса. Якщо у піч поставити посудину з водою і вода замерзне, замість того, щоб закипіти, тоді й станеться це саме чудо. Джине перший вирахував вірогідність того, що молекули води через звичайнісіньку примхливу випадковість втратять свою енергію, а піч, навпаки, нагріється ще більше.

Я чудово розумів, що вірогідність «чуда» не зовсім дорівнює нулеві, але зате, щоб описати його, потрібна така безліч нулів після коми, що жодна нормальна людина ніколи не візьме її в розрахунок.

— А ти ладен повірити навіть у чудо Джинса, — казала Вірочка, — Хочеш, я підрахую вірогідність того, як з випадкового шуму виникло одне чи два завершених слова? Хочеш, підрахую?

— По-перше, шум — це завжди випадковість, висловлюйся точніше, — відповів я їй. — По-друге, підрахуєш не ти, а машина. Ти складеш тільки алгоритм і програму, та й то за тими формулами, які напишу я. По-третє, все це не так просто. Бо це не чудо Джинса. Невже ти всерйоз вважаєш, що це не випадковість? Тоді що? Сигнал? Але ти заперечуєш і це. Що ж залишається?

— Нічого. Де ви взяли стрічку? Ах, ти десь дістав». А ви її перевірили, перш ніж записати сигнал?

— По-моєму, ні, — не зовсім упевнено сказав я, дивуючись з тієї легкості, з якою мені давали урок по «основах».

— Ось і розгадка, — вела вона далі, — коли вже у щось вірити, то найперше у те, що на стрічці лишився якийсь старий запис. Точніше, мізерний його уривочок. Забарахлив пристрій, що стирає стрічку, або зупинили магнітофон… та мало що може бути.

Я замислився. Вона мала рацію. Найелементарніше спадає на гадку в останню чергу. Щось нібито прояснювалося. Практична Вірочка поставила нас на місце. Ця сама Вірочка, якій я колись допомагав писати диплом, за що вона дозволяє іноді запрошувати її в кіно — доти, доки вона не вийшла заміж.

Я подивився на неї і побачив в її очах вираз, який промовистіше за будь-які слова засвідчував про те, що вона чудово здогадується про ймовірний хід моїх думок.

Невдовзі після цього я попросив Сафонова дати мені спокій. Мені остобісіло це божевілля в моєму домі по ночах. У величезній купі котушок я знайшов (чудо Джинса, можливо) ту стрічку з однією-єдиною фразою і віддав йому приймач та магнітофон. Бо його власний приймач уже давно вийшов з ладу.

— Візьми прилади, — сказав я, — працюй, коли так уже кортить. А запишеш справжні сигнали, я подарую їх тобі.

Він зрозумів, Річ була не в тому, звичайно, що я не висипався. Я перестав вірити, ось що це означало. Чи вірив я раніше? Мабуть, що так. Принаймні тоді, коли було зроблено перший запис. Перший і останній?..

Алгоритм Вірочка все-таки склала. Випадкове слово не вийшло, машині забракло пам’яті.

ДВА ЛИСТИ

Між двома листами, про які я тепер повинен розповісти, є якийсь ледве вловний зв’язок. Це мені стало ясно набагато пізніше, коли прояснилося і з причинним зв’язком подій, що відбулися слідом одна за одною, ніби пори року.

Про перший лист я, здається, згадував вище. Прийшов він із Синьогірська в один з вересневих днів. Лист був від Ольги, звичайна цидулка — десяток фраз. Я нічого не забув, але їй тоді не відповів. Бо уявлення не мав, про що ж писати. Ї ще тому, що голова була забита іншими речами. А ще через рік я не відписав тому, що писати після такого тривалого мовчання було вже незручно. Ще пізніше, через два роки, я згадував про неї, але взятися за перо вже не міг. Я спробував це зробити, але виходило досить безглуздо (так у мене і повинно було статися, як я зрозумів пізніше). Я порвав невідправлені листи один за одним І вирішив, що так краще. Коли це сталося? Може, чотири, а може, й шість років тому.

Чи ждала вона, сподівалася, що я їй напишу? Через два, три, чотири роки? Я про це не знав. Швидше, як мені тоді вдалося, ні. Потій я збагнув, що це було помилкою. Листа ніколи не пізно написати, якщо тільки він буде гарним і щирим.

Другий лист я одержав від Валька, він надійшов місяців через півтора після подій, про які я розповідав вище. В ньому було кілька суто Валькових рядків:

Чому він надіслав цього листа? Гадаю, він мав намір, йоли можна так сказати, підготувати мене. Фразу «Є важливі новини» я небезпідставно пов’язував з тим, над чим ми так довго й безрезультатно морочилися. Але невже він і в будинку відпочинку не облишив магнітофон?

Він повернувся в Москву чотирнадцятого.

— Там ідеально прозора іоносфера, — запевняв він мене, — де знайдеш краще місце, ніж біля Батумі? І прірва вільного часу. Я працював цілий місяць, і ніхто мені не заважав.

— Може, світ із зустрічним часом існує ближче до Батумі, ніж до Москви? — висловив я припущення. — Або Чорне море — це величезний рефлектор для радіохвиль?

— Смієшся? Ось послухай.

Він звично клацнув клавішами — і мій магнітофон (який же жалюгідний він мав тепер вигляд!) підморгнув мені зеленкуватим оком настройки. Запис був справді незвичайний. Ось він:

«Валю… Чуєш меде? Я з Синьогірська… Невдовзі приїдемо. Так, з Ольгою. Спасибі… Зустрічай…»

— Ну то що, збираєшся у Синьогірськ? — запитав він мене.

— Ні, все давно минулося.

Я знав, чому він мене про це запитав. Розпізнати мій голос на цьому запису неважко. Мені ж здавалося, що сталося якесь непорозуміння. У Синьогїрську телефону не було. Отже, мій голос туди, в ефір, не потрапив би і радіоприймач його не вловив би.

— Не було, то буде, — наполягав вія.

— Навряд. Там усього десять тисяч населення. Це навіть не місто, а тільки назва.

— Та зрозумій же, це телефонна розмова з нашого майбутнього! А для них воно минуле і сьогоднішнє.

Я розумів. Але, чесне слово, Синьогірськ був мені непотрібний: сотні кшометрів — ради чого? Так, я добре пам’ятаю його вулиці, що закінчуються яругами, лощинами й перелісками. Його дерев’яні будинки і свою ненавмисну закоханість. А потім — Москва й університет. І все, що було до Москви, стало для мене іншим континентом.

Ми заблукали в гіпотезах.

Невдовзі з’явилися нові турботи. Влах на три місяці застряг у відрядженні. Я серйозно занедужав. У лікарні я зустрів синю, яснооку весну.

Але я пам’ятав про Синьогірськ. Пам’ятав так, ніби він стояв мені увіч.

… Влітку в лощинах піднімалися високі трави. В озерах, що замішалися після повені, шелестів очерет. Ми робили з нього списи. На пагорбах трава росла не така розкішна, зате більше було кульбаб, траплялися васильки, й мишачий горошок, і нетрів батіг. Схили місцями то голубіли, то жовтіли. І яка теплінь там йшла від землі! Можна було лягти набік, і тоді обличчя лоскотали билинки, розворушені кониками, комахами й жуками. Спад пагорба видавався рівним, пласким, і годі було збагнути, де вершина і де підніжжя. Крізь зелені нитки травм видейвся ліс, і світилося над лісом небо — то сірувате, то рожеве під сонцем — яке до вподоби, коли придивитися. І можна було змусити землю тихо повертатися, зовсім наче корабель.

ВЕСНЯНА ІНТЕРМЕДІЯ

До мене в палату якось завітала Вірочка. Говорили про якісь дрібнички, про роботу. Я вловив себе на тому, що ставлення моє до неї неупереджене. Тут, у лікарні, завдяки старим книжкам та особистим спостереженням я вивів формулу звичайної людини. І в формулі цій вмістилося все: любов і мрія, розрахунок і глупство, порив і терпіння. Все в усіх, хоча й в неоднакових пропорціях. Чи, може, це таке життя, що змушує проявляти нас то одну то іншу властивість?

— А як із зустрічним часом? — запитала вона наостанок.

— Не знаю.

— Шкода. Мені це дуже сподобалося.

— А мені знудилося, І надто відтоді, як я потрапив сюди. Принеси мені з мого столу кпижки — Слокама, Колдуелла, Фоссете, Мелвілла, Лондона, — принеси усіх. За це я розповім тобі потім про час. Ні, зажди. Я скажу зараз. Час — це архіве летенськии кашалот, який закусує всесвітом, а кісточки випльовус.

Я дав їй телефон Валька (в лікарні телефон чомусь не працював), і назазтра він з’явився.

— Надовго? — запитав він.

— На місяць. Де був?

— На Волзі. У полях-лісах ставив антени.

— Радари?

— Ні, радіотелескопи, уяви собі.

— Ти захляв, наче сірий вовк. Тобі б на моє місце. Життя спокійнісіньке. Лежи і думай. А ліньки — просто вилежуйся. Тільки ось що, Влах: очманів я трохи, розумієш? Валяєшся від ранку й до ранку, і поруч санітарки тільки й вештаються — жах! Принеси мені штани і светр.

— Навіщо тобі? — почав було він.

— Штани і светр, — відрубав я. — У мене ж тут усе позабирали. Ось ключ від квартири.

Я дивився йому вслід, і снувалася думка. Що ж, цілком можливо, для нього настане час відкриттів так само. Чи поїду я в Синьогірськ? Я відчував, що він правий. І ця правота не потребувала мого рішення, не залежала від нього.

За ці кілька тижнів, поки я намулював боки на лікарняному ліжку, чудернацькі здогадки не відпускали мене. Вечорами я бачив клапоть чорного зоряного неба між занавісками, і світ видавався мені лише порожнім ящиком, який я міг наповнювати розмальованими кубиками, з словами, написаними на них: «час», «життя», «сум», «щастя», «людина» — всіма словами, що їх я знав.

І хоч би за яким порядком я ці кубики не складав, у ящику залишалося ще дуже багато порожнечі — вона була просто бездонною.

Нарешті дивитися на зорі мені набридло і розмірковувати про людську свідомість, що є творцем світу. Я хапався за книжки, які мені принесла Вірочка. Це були книжки, багато з яких я читав і раніше. Вони до пори до часу валялися в моєму робочому столі, ніби в очікуванні слушної нагоди, коли мені знову закортить казок про Полінезію, Галапагоські острови й обидва полюси — Північний та Південний. Я зрозумів, що всі вони — Нансени, Магеллани, Колумби, Лазарєви, Амундсени — навіть якщо вони пробивалися через засніжені тороси, — врешті-решт мріяли відкрити чарівну країну, відгороджену від решти світу крижаною стіною.

Книжки набридали теж.

Гілочки багульника, що їх принесли моєму сусідові по палаті, який то пропадав у коридорі, то шалено різався у шашки, нагадували про весну. Ще більше тягнуло на повітря, і нарешті Сафонов приніс одежу.

Він прийшов через три дні, які треба було б сприйняти за один — такі вони були схожі (я вже давно дізнався про дні тижня з випадкових балачок).

Я опинився на вулиці цілком пристойно одягнений. Я провів Валька до самих воріт. Холоду, по-моєму, вже не відчувалося зовсім, а земля видавалася літньою… Я ніби плинув у повітрі — від голого віття воно було синє. Теплий жовтавий промінь, упавши з неба, доторкнувся до моєї долоні теплом. Незвичайне почуття виникло в мене, виникло й щезло: чи, був а, не зустрівся я з двійником, чи не пройдено половину шляху? Проте ні, майбутнє мені раптом не відкрилося — мабуть, час ще не настав.

Проте зненацька мені знову видалося, що це можливо: два світи мчать один назустріч одному, і для кожної людини, кожного дерева й травинки, для всього сущого у них рано чи пізно настає збіжність — для кожного у свій час.

Збіжність триває тільки мить, але вона є повною: два об’єкти із взаємно вивернутих просторів зливаються в один. І потім стрімко розбігаються, щоб більше вже ніколи не зустрітися. Ось тоді, напевне, і можна вловити мить, щоб зазирнути у майбутнє, якщо до цього тільки будеш завжди готовий. Так не хотілося повертатися! Ворота виходили на шосе. Я повернувся назад і, обійшовши лікарню, переліз через огорожу, за якою був парк.

Тут, перестрибуючи з купини на купину, я буквально зіштовхнувся з двома хлопчаками. Вони чаклували біля тонкої берези. Невеличким і поганеньким ножем один з них колупнув дерево, і сік пішов.

Це було моє.

Я це добре знав.

Я відняв у них ніж і, ступаючи по старому листю, з-під якого проступала вода, дістався до високого дерева. Але як не старався, все марно, даремно покремсав тільки березу. «Наче два зустрічних поїзди…» — чомусь пригадалося мені. Я не міг ще заглянути в майбутнє і не міг повернутися у минуле.

Очевидно, я наковтався надто багато повітря за один раз, мною захитало, наче на літакові, який приземлюється, і дерева нудотно закружляли. Через хвилину, коли я зміг стояти, не тримаючись за березу, щось змінилося. Може, просто посутеніло, але парк змінився. З павутинки, що зачепилася за сучок, сяйнув сонячний промінь. Гілля посіріло, і повітря згасло.

Пахло давньою сирістю. Черевики в мене зовсім промокли, до них прозаїчно налипла руда глиця і якесь тогорічне сміття.

Моя втеча не минулася мені безкарно: я простудився і заліг у лікарні ще на довше.

В один з останніх днів до мене прийшла знайома дівчина, ім’я якої я називати не буду. Вона теж мені щось принесла і щось говорила. В неї був гарний голос і миле обличчя, і слухати її було приємно, дарма що все, що вона говорила, було неправдою.

Дивлячись на знайому зірку через чорну щілину між занавісками, я сам допитувався у себе в ці останні дні: чи поїду в Синьогірськ?

Одного разу мені закортіло добутися до витоків людського знання про простір та час. Що думали про це тисячі років тому пророки, видіння яких про світ передавалося нам у міфах?

Чому всесвіт створюється Брамою заново через кожні вісім з половиною мільярдів років? Де джерела цього неймовірно сміливого уявлення про безконечні цикли творення і руйнування? Відповісти на подібні запитання зовсім не просто.

… Був тільки простір, мовиться у скандінавській сазі, не було ні піску, ні моря, ні хвиль холодних, ні неба над ними. У північній частині простору розташувалося одвічне джерело холоду — країна Ніфельгейм, завжди вкрита туманом. Хвилі Ірду, теплого джерела, розташованого на півдні, зустрічалися з холодними потоками Ніфельгейму. І цьому змішанню зобов’язана своїм виникненням первісна матерія. З неї утворився світ.

Матерія — з порожнього простору. Така суть саги, в якій ніби наперед передбачені результати теперішніх досліджень. Ще Кліфорд та Ейнштейн мріяли про теорію, яка коротко полягала ось у чому: в світі немає нічого, окрім порожнього викривленого простору. Частки речовини — це такі ділянки простору, де він викривлений ще більше, ніж всюди. А переміщення часток нагадує рух хвиль на поверхні озера.

Хвилі Ірду та Ніфельгейму ставали помалу математичною реальністю.

А час? Чи може бути таке, що про зустрічний час здогадувалися ще в часи халдеїв та древніх єгиптян.

Я спробував уявити епізод, наведений в одній старовинній книзі, що якимось дивом потрапила мені на очі саме в ті дні.

Фараон Хеопс запитав у майстра небесних таємниць (звання таке ж високе, як і звання начальника тілоохоронців):

— Чи правда те, що відрубану голову ти зможеш змусити знову прирости до плечей?

— Так, володарю, коли це буде на догоду богам, — відповів майстер.

Він був одним з тих, хто складав план Великої піраміди, розрахувавши вхід до неї так, що з самої його глибини можна бачити священну зірку.

— Нехай приведуть раба, — сказав Хеопс верховному переписувачеві.

— О володарю, — заперечив майстер. — Велике будівнице тво ще не завершене, і нехай життя навіть одного-єдиного раба не залежить від мого вміння.

Хеопс здивовано поглянув на майстра.

— Що ж ти пропонуєш?

— Нехай принесуть гусака або пелікана, але я повинен вибрати його сам, аби узгодити з волею богів.

— Тобі завжди вдається своєчасно дізнаватися про волю богів? — запитав Хеопс, і ледь помітна усмішка торкнулась його губ.

Майстер мовчав. Він добре знав, що рівних йому не було в усій долині Нілу і далеко за її межами. Ледь торкаючись пальцями, легкими, наче струни, він міг відкрити душу речей і тварин, він міг читати думки і пам’ятав древні слова, що надійшли за легендою із священної зірки.

— Гаразд, — сказав фараон, не дочікуючись відповіді, — я згоден, але якщо ти помиляєшся, то другим після птиці ти будеш сам.

Гусак був обезглавлений, і тіло його покладене в одному кутку кімнати, а голова — в іншому.

— Можеш починати, — сказав Хеопс.

Тіло і голова птаха сквапливо поповзли назустріч одне одному і з’єдналися, причому плями крові на пір’ї зникли, ніби їх і не було. Гусак звівся на задні лапи і стривожено заґелґотів.

Найцікавішим у цій історії було пояснення, що його дав фараонові майстер небесних таємниць.

За його словами, згідно з древнім задумом богів, жодні зусилля смертних не спроможні порушити усезагальної гармонії й рівновага: будь-яку їхню дію небо повторює в зворотному напрямку, і тим самим загальний результат зводиться нанівець. Так замість птаха з відрубаною головою, там з’являється цілий птах, якого із згоди богів іноді можна обміняти на вбитого.

— Дурниця, — сказав Валько, коли я розповів йому про це. — Вибрати гусака, якому саме випав час зустрітися з двійником? І потім, як ти висловлюєшся, обміняти? Ні, до нас це не мав жодного стосунку.

— До нас?.. Врахуй, Влах, у їхніх головах зберігалася вся мудрість тисячоліть, нині частково втрачена, частково перекручена. Тільки незначна її частина лягла в підвалини теперішньої цивілізації.

— Якщо хочеш учитися в астрологів дізнаватися про волю богів, тобі треба народитися знову, — у час, більш сприятливий для таких вправ.

— Боги? Та вони у них не вірили! Боги для багатьох з них — словесна формула і тільки. Або легенди, освячені часом.

— Надто оптимістично.

— Зовсім ні. Пригадай, навіть набагато пізніше, в освіченій Елладі Арістотель був звинувачений у богохульстві і засуджений ареопагом до страти. Але встиг врятуватися, чкурнувши на Евбею. Діагор, який заперечував існування богів, так само опинився у вигнанні після того, як його присудили до страти. Твори Піфагора привселюдно спалені, а сам він вигнаний. Продик, переконаний, що боги — тільки втілення сил природи, страчений… Ну? Хто ж наважився б відкрито заперечувати? Із тих, звісно, хто хотів врятувати собі життя.

Валько невизначено махнув рукою.

— Добре. Мене це не дуже хвилює. Краще скажи: ти в Синьогірськ поїдеш?

— Цього я поки що не знаю.

СИНЬОГІРСЬК

Минув рік з лишком — і все змінилося. Осіннього вечора, коли сожце котилося по дахах датських будинків, а на темно-сірій стрічці ріки трепетали довгі тіні, я пригадав про Синьогірськ. Але зовсім не так, як раніше. Тут, на осінній набережній, я вже, здається, не мав сумнівів.

Ліворуч від мене, на узгірку, дерева подзвонювали вересневим листям. Над обрієм застигли жовтаві краї хмар, і небо там було спечним і пружним, але над головою вже розвіювався попіл голубизни. На річці, що починалася десь у рожевій заграві, згасали й тонули золотаві вогні. Тут, на межі осіннього дня, світ видався мені широким і ясним, а листя й трава зненацька спалахнули чистим і яскравим полум’ям.

Я не відразу здогадався, звідки це незбагненне світло.

Від заходового сонця залишився червоний півмісяць, воно майже заховалося там, де за лісами, за річками був Синьогірськ. Хто знає, може, його промені і проторували невеличку стежечку між минулим і майбутнім. Вірили ж ми у те, що кожен з нас повинен рано чи пізно, а зустрітися з іншим світом…

І в те, що потік фотонів міг сприяти квантовому обміну.

І знали вже ми, що світ довкола нас зовсім не такий простий, яким він видається тим, хто звик до нього. Хибна пам’ять, по-моєму, так це називається. Я ніби знову пережив те, що вже колись давно було.

Я підняв руки вгору — вони ніби доторкнулися до прохолодного неба. Мені хотілося утримати сонце, ще і ще бачити і чути, як дихає смарагдова земля. Але чи можливе це? Дивовижна хвилина…

Мабуть, я давно прагнув у Синьогірськ, просто я не зізнавався собі в цьому. Не треба гаятися, думав я, зібратися можна дуже швидко. Хіба трьох днів не досить? Податися від усього, що обридло, від марної й нудної товкотнечі. А там буде видно… Влах мав рацію, звичайно, звідти я йому зателефоную…

В цю мить я справді знав або, можливо, відчував усе, що сталося потім, ніби зустрілися сьогоднішнє, вчорашнє і завтрашнє. Я знав, що скажу Ользі Знав, що повернуся з нею. Знав, яким поїздом поїдем, і в ушах уже лунало вистукування коліс, знав усе про зустріч і про перший ковток повітря, коли я зійшов на майже безлюдну платформу. Про старі віщі сосни, які, мабуть, усе ще розповідали ту саму історію, початок якої я чув у дитинстві. Я уявив собі це таким, яким потім воно прийшло до мене насправді.

Ясно прозвучав гудок, протяжний, наче північна пісня.

Я йшов спочатку неквапом, далі все швидше й швидше. І видавалося мені — я уявив собі, — що хтось інший, схожий на мене, прямував назустріч гарячому сонцю, що сходило, і простягував до нього руки.