За півгодини модуль з групою рятувальників із п’яти осіб, у якій був і Гнат, відчалив від циліндра “Шукача” і вгвинтився у сіро-голубу атмосферу Тріаса.
Посадка була не з легких: модуль спочатку потрапив у сильні широтні вітри, які відкинули його від передбаченого коридора входу на космодром наземної бази “Орла” на двісті з лишком кілометрів. А затим наштовхнувся на крило урагану, що, на щастя, повернув на північ.
На космодром — якщо можна так назвати майданчик розміром півкілометра на кілометр — модуль усе-таки не втрапив, а сів за два кілометри.
— Що ж робити? — запитав Богданов, споглядаючи похмурий пейзаж у віомі. — Ждати, поки виясниться?
Модуль сів у неглибокій низовині, порослій чагарями, які скидалися на клубки колючого дроту. В блідо-сірому світлі, що просочувалося крізь кошлату хмарну завісу, все навкруги було темно-зеленим: грунт, кущі, гігантські дерева, які оточували низовину, але в сяйві прожектора картина змінилася. Грунт, схожий на рихлий шлак, виявився криваво-червоного кольору, чагарник — коричневого, з фіолетовим полиском, і тільки мовчазний велетень ліс, до дерева сягали півсотні метрів заввишки, так і лишився темно-зеленим.
— Тут уже недалеко, — мовив Гнат. — Надінемо генграви і хвилини за три будемо на місці.
— Не можна на генгравах, — заперечив пілот. — Ми давно ними не користуємось, як і швидкольотами. По-перше, диноптери… Уявляєте махину з розмахом крил двадцять метрів! Атмосфера тут щільніша від земної разів у п’ять, ось і літають… По-друге, “лісові стрільці”…
— Ми знаємо, — сказав Богданов. — Наш товариш пожартував. Зв’язку й досі немає?
Пілот, обплутаний датчиками біоманіпуляторів, винувато засовався в кріслі.
— З базою немає, з вашим крейсером і “Орлом” є.
Богданов помовчав і підвівся.
— Рушаємо. Скафандри ПС, генграви — на всяк випадок; пістолети, аптечки, НЗ. Все?
— Я візьму переносний автомед, — сказав лікар.
— Ще й генератори поля, — підказав Бруно.
Богданов кивнув.
…Першим на поверхню Тріаса ступив Богданов, тут же спіткнувся й упав на пругкий дріт чагарника. Підвівшись, увімкнув генератор поля, що горбом випинався на спині, утвердився на голому грунті, тонучи в ньому мало не по коліно, і махнув решті рукою.
Атмосфера планети справді була набагато щільнішою від земної, вона утруднювала рух майже так само, як і вода.
— Маяки не вмикайте, — порадив з люка пілот (він залишався тут). — Горгони реагують на світло і на радіо миттєво. Напрямок запам’ятали?
— Так, дякую, — сказав Богданов. — Постараємося не встрявати у конфлікти, я триматиму вас у курсі…
— Ех, на вашому місці я б усе-таки зачекав, — сказав пілот. — Момма знову спитає за це з Дарія… — Він розвів руками і зник в отворі люка.
Коротка плита пандуса лягла на місце.
— Не відставати. — Богданов оглянувся і ступив уперед, вибираючи дорогу.
За ним ланцюжком вишикувалися Томах, Бруно, Лихолєтов і Гнат.
З низовини вибрели до лісу. Вітер тут стих, заплутавшись у гіллі, ступати стало трохи легше, хоч ноги й грузли по коліна в грунті. Зате погіршала видимість, і Богданов наказав перейти на інфразір і зняти з поясів “універсали”.
Гнат лиш у школі УАРС ознайомився з цією зброєю, спорідненою з генгравом. Пістолет “універсал” міг випромінювати гравітаційне поле у вигляді імпульсів різної просторової форми, і звикнути до зброї, здатної пробити будь-яке матеріальне тіло, було непросто.
Богданов двічі зупинявся, звіряючись із світною ниткою дороговказу в руці. Тричі з хащів чувся якийсь клекіт… А коли вони спустилися косогором до невеличкого ручая з чорною водою, над ними зі свистом пролетіла велика безформна маса і зникла, перш ніж люди схопилися за зброю.
Пройшовши кілометрів зо два, група без особливих пригод вибралася на узлісся, за яким починався плаский прямокутник космодрома бази, освітлений інфрачервоними прожекторами з чотирьох бронековпаків по кутках поля. В центрі прямокутника стояв самотній модуль, чорний і безмовний, за полем оббігала споруди табору опромінена вертикальними ліхтарями доріжка, її було видно ніби крізь лискучу прозору плівку, і Гнат зрозумів, що це захисна енергетична завіса.
— Дійти то дійшли, — сказав Бруно. — А увійти як? Крізь енергостіну не проникнути навіть у наших ПС.
— Ніккі! — гукнув Богданов. — Зв’язку все ще немає?
— Немає, — озвався пілот. — Поки не знято захист, його і не буде.
Гнат наблизився до космодромного поля — це був спресований до щільності бетону грунт — і раптом краєчком ока вловив якийсь рух на узліссі. Тієї ж миті він дав попереджувальний сигнал.
Те, що рятувальники сприйняли за горб метрів за сто від них ліворуч від космодрома, виявилося живим створінням. Створіння одним махом подолало відстань до людей і завмерло, нависаючи над ними чорною масою. У напівтемряві її важко було розгледіти, Гнат бачив у цій масі лише два якихось світлих косих трикутники.
— Не стріляти! — тихо, але з притиском сказав Богданов. — Не рухатися…
Люди, затамувавши подих, дивилися на потвору. Так минула хвилина, друга, п’ята.
Душі рятувальників млоїв неспокій, зринало бажання щось робити, бігати, кричати — тільки б не стояти на місці, не мовчати… Потім з’явилася байдужість до всього на світі, не хотілося ні думати, ні згадувати. Лягти б і заснути.
“Схоже, що горгони випромінюють якесь поле… — подумав Гнат. — Чому ж потвора не нападає?.. А досить їй поворушитись — і де б ми й були зі своїми “універсалами”… Що ж ця клята горгона замишляє?..”
— Психоіндукція, — прошепотів Лихолєтов. — Щось близьке до хвилі “омега сімсот тридцять”: відчуття сонливості, втоми.
— Ну, довго ще отак стояти? — нетерпеливився Томах. — Треба або тікати, або…
— Стріляти?
— Не стріляти, а діяти…
Ніби у відповідь на слова Станіслава страховисько раптом витягнулось угору, поточилося, аж задвигтів грунт, і з гучним бурмотінням, від якого завібрували скафандри, посунуло в темінь недалекого гірського пасма.
— Якась містика… — задумливо мовив Лихолєтов. — Дарій казав, що варто людям вийти з-під захисту, як горгони накинуться на них…
— Тут щось не те, — повернувся Томах до колег. — Та чого ви всі ніби води в рот набрали?..
— А що тут скажеш? — подав голос Гнат. — Мабуть, стріляти справді не треба. Адже горгона теж кинулася до нас, а ми не стріляли… Можливо, у працівників експедиції вже виробився стереотип: біжить до них отака озія — значить, збирається напасти…
— Так воно, певне, і є, — підтримав Гната Богданов. — Обережніше, хлопці, зі зброєю. Дарій мене повідомив…
Але про що повідомив його Дарій, Микита так і не доказав.
— Має ж хтось бути в таборі, — мовив Томах. — Припустимо, аеросторожа збив диноптер, але автоматика захисту, безперечно, помітить…
— Та погляньте на космодром! — раптом вигукнув Лихолєтов.
Усі прикипіли поглядами до того місця в дентрі, де щойно стояв модуль. Там виднілась яма, схожа на величезну чорну кляксу.
— Щоб отак утоптати в цей грунт модуль, — флегматично зауважив Бруно, — тиск має дорівнювати приблизно ста кілограмам на квадратний сантиметр. Отже, маса горгони не менше десяти тисяч тонн. Дивує одне: чому страховисько не перевернуло модуль, а втоптало?
— Повинен же хтось бути в таборі, — розмірковуючи, повторив Томах, глянув угору й раптом побачив фіолетову тінь, що стрімко опускалася на них.
— Лягай! — крикнув він, падаючи і відстібуючи з пояса “універсал”.
Люди припали до землі, війнуло вітром, щось заскреготіло в повітрі, залопотіли велетенські крила, і тінь шугнула в хмари.
По той бік захисної завіси до них бігло двоє. Завіса щезла, і в навушниках почувся сердитий голос:
— Швидше в зону, диноптер зараз повернеться…
Рятувальники кинулися вперед, і тільки-но вони опинились, у зоні, як енергозавіса з’явилася знову, перепиняючи до табору шлях будь-якій живій істоті.
— Чому у вас немає зв’язку з кораблем? — суворо запитав Богданов одного з тих, хто їх зустрів і супроводжував, — сутулого хлопця з вилинялою до жовтизни чуприною.
— Та-а… — хлопець почухав потилицю. — Велику антену пошкодили горгони, аеросторожа знищили диноптери, а малі ТФ-передавачі не пробивають захисну завісу.
— То вимкніть захист — і буде зв’язок, — пробурмотів Бруно. — Там же люди непокояться…
Хлопець іронічно посміхнувся.
— Вимкнути захист!.. У тім-то й річ, що ми не можемо його вимкнути. Ось тільки перед вашим приходом трохи втихомирилося, а то ці горгони дихнути не дають. Ви ще їх не знаєте…
— Вже зустрічалися, — мовив Томах. — І уявіть собі, нас потвора не зачепила, зате модуль ваш утоптала в грунт.
Хлопець здивовано глянув на Станіслава.
— Не зачепила? Не може бути!
Рятувальники перезирнулись, і хлопець знітився.
— За модуль не переживайте, — сказав він. — Це просто болванка з пластика, копія… Горгони, як правило, після розправи з модулем зникають. От ми й вигадали їм забавку… А в нас у таборі зараз майже нікого немає. Загін пішов на плато Спокою. Там виявлено багато печер із слідами якихось двоногих істот. Група Шеміса вирушила туди третього дня-і ні слуху ні духу. Ну, Момма й послав усіх на пошуки. Ходімо за мною.
Хлопець завів рятувальників до кімнати, схожої на кают-компанію крейсера: гнуті янтарні стіни з іскрами, стандартні крісла, стіл з чорною матовою поверхнею, величезне вікно віома, пульт відеоселектора під стіною.
У кімнаті було двоє: червонощокий здоровань з руками, як лопати, і сивий, сухорлявий чоловік із зморшкуватим обличчям. Сивий глянув на незнайомців холодно й вивчаюче.
— Рятувальники, — якось несміливо сказав хлопець і відійшов до столу.
— Ось уже кого не ждали! — вигукнув здоровань. — Яким побитом? Та ще й спецсектор до того ж, га?
— Це, очевидно, з приводу ТФ-грами мого заступника? — мовив сивий.
— Так. З приводу ТФ-грами вашого заступника з екоетики Дарія.
У сивого зметнулися вгору брови, а в очах — заклопотаність і цікавість.
— Що ж, гостям раді, проходьте. Я — Ісіро Момма, начальник експедиції “Орла”. Це мій заступник з технічного оснащення груп Кузьма Зотов. — Він глянув на здорованя. — Інженер захисту Влад Гирич, — недбалий кивок у бік хлопця.
Богданов відрекомендував прибульців.
— Чудово. — Момма показав на крісла і сів сам. — Отже, чим вас зацікавило повідомлення Дарія? За яке, між іншим, він одержав прочухана… Наскільки я розумію, з доброго дива УАРС не стане ганяти крейсер у таку далечінь? На чому ви прибули?
— До Етаміна на “Шукачі”, сюди на модулі.
— Модуль повернувся назад?
— Ні. Чекаю на зв’язок. Обличчя Момхми похмарніло.
— Владе, — звернувся він до інженера захисту. — Зніми на хвилину енергозавісу й накажи пілоту: нехай повертається на корабель.
Влад підвівся.
— Постривайте, — мовив Богданов. — Не треба давати такої команди.
Момма ще більше насупився.
— Я знаю, що кажу. З горгонами не жартують… йди!
— І все-таки, — незворушно сказав Богданов, — пілот підлягає тільки мені, це раз; нашому модулю не страшні горгони, це два, і три: зв’яжіться з кораблем, люди ждуть вістей, непокояться за вас…
Момма рвучко відкинувся в кріслі, забарабанив пальцями по столі.
— Ви не знаєте особливостей Тріаса, а берете на себе відповідальність за життя людини. А що таке горгони, знаєте?
— Саме тому й беремо на себе відповідальність, що знаємо…
— Вони кажуть, що зустріли горгону поблизу бази, і вона не напала, — кивнув уже від дверей Влад.
— Це щось новеньке! — Момма підвівся. — Горгона побачила вас і не напала?! Нонсенс! Може, ви сплутали її з диноптером?..
— Диноптер нам теж зустрічався, — сказав Томах. — Але й він не зачепив нас.
— Тоді здаюся! — Момма розвів руками. — Світ перевернувся.
— Ми, власне, прибули на Тріас з іншого приводу: ваші дослідники виявили “дзеркала”…
— Ах, це… Через таку дрібничку!.. Вибачте, не розумію.
— І не треба. У нас свої завдання, у вас — свої. До речі, мене уповноважено розібратися в обстановці і вжити відповідних заходів.
— Яких же?
— Забезпечити експедицію необхідним обладнанням, — з іронією мовив Томах.
Момма хитро посміхнувся — він зрозумів Станіслава.
— Тепер далі. — Богданов помовчав і дуже лагідно додав: — Ви все-таки сповістіть на корабель про стан справ. Там чекають на зв’язок.
— То що ви збираєтесь робити? — мовби не почувши цього, запитав Момма. — Врахуйте, машин зайвих у мене немає, людей теж. План досліджень горить, і я не можу зупинити пошукові роботи, навіть якби й захотів.
— Постараємося не тривожити вас. Єдине прохання — покажіть “дзеркала”. Без проводиря, звичайно, не обійтися.
— Одного я вам дам — того хлопця, що зустрічав вас, Влада Гирича. Все?
— Поки що все. — Богданов підвівся. — Хочу, проте, запитати: чи потрібна наша допомога в пошуках групи Шеміса?
— Вже поінформовані? — буркнув Момма. — Самі дамо ради, спасибі.
— Але ми б пришвидшили пошук, — мовив Гнат. — Ваших товаришів вивільнили б для планових робіт. Досвід у нас у таких справах, насмілюсь вас запевнити, є.
— Нічого, півдня чи день ролі не відіграють, — з нетерпінням відповів Момма.
З усього було видно, що він не звик змінювати своїх рішень, якщо навіть вони були й не кращими.
“Ну й норов у начальника експедиції!..” — подумав Гнат.