Простір неспокою

Розділ 8 Будні

Гнат зняв контактор, вимкнув інформ і потягнувся в кріслі всім тілом. “Завтра Славко влаштує прочухана за позаурочне заняття, — подумав він. — Я був би радий зайнятися чимось іншим, якби знав — чим…”

У коридорі було темно й тихо. Тільки іноді стелею пропливав ручай блідого світла — працювали невтомні роботи.

Гнат зачинив кабінет і покинув приміщення північноамериканської філії управління, напівзануреної в темінь: оперативні відділи й диспетчерські пункти не спали цілодобово. Не хотілося ні про що думати, тільки йти, йти… Десь перегодом йому причулося, що руку кусає біосигнал особистого відео. Повернув браслет, і над сріблястим квадратиком виник мініатюрний Станіслав Томах.

— Де тебе носить, Ромашин? Ніяк не можу зв’язатися… Слухай сюди, вилітай на третю південну базу, знаєш, де це?

— Здається, в Австралії?..

— Західна Австралія. Аліс-Спрінгс, сьомий таймфаг, вихід на естакаду Т. Запам’ятав?

— Щось трапилося?

— Нічого особливого… Просто я дещо змінив у програмі твого стажування. Жду тебе… — Томах глянув на годинник, — за сорок хвилин.

— То що скажеш? — запитав Керрі Йос, не підводячи голови від столу.

Перед ним лежали дві розгорнуті папки з якимись документами і жовто-брунатний диск кристалокартотеки. Папкам було, певне, років сто, якщо не більше. Богданов помітив блискучі аркуші і якісь знімки.

— Починати треба з експедиції “Орла”. Вони перші сповістили про “дзеркала”.

Керрі кивнув, не відриваючи погляду від паперів.

— “Орел” пішов до Гамми Дракона.

— Зірка Етамін, спектральний клас К5, сто п’ятдесят світлових років. Вони відкрили велику планетну систему, а на другій планеті, найближчій за параметрами до Венери — життя.

Керрі звично схилив голову набік.

— Згоден, перший кидок зробите до Дракона. Щоправда, довелося натиснути через ВКР на Земплан. Виникли деякі проблеми.

— Які ж?

— Енергетичні передусім. Уже зараз ми висимо на балансі: польоти розвідників до нових зірок такі енергетично дорогі, що ВКР змушена маневрувати за рахунок скорочення внутрісистемних споживачів. Крім того, ще й наші рейди. А в Системі стільки нерозв’язаних проблем.

— Ну, ці розмови я чув не раз. Навіщо нам космічна експансія, коли ми захрясли в турботах’ про планети Системи!.. От здійснимо свої внутрішні завдання, тоді й подумаємо про зірки… Так?

Богданов наткнувся на іронічний погляд начальника відділу.

— Приблизно так. Якби ми не експортували в космос оці свої нерозв’язані внутрішні завдання… А то що виходить: ще на Землі не знищено повністю сліди капіталізму, а вже вони появляються за десятки світлових років од неї! — Керрі журно посміхнувся. — Експорт байдужості.

— Що?

— Експорт байдужості — як каже Станіслав. Ти ж знайомий з його теорією.

Богданов махнув рукою.

— По-моєму, можна вже вважати доведеним, що поява Ока — наслідок цього ж таки експорту. Станіслав, на жаль, не помилявся.

Вони зустрілись очима, помовчали. Потім Богданов ледь чутно сказав:

— Отже?..

— Отже, за тобою керівництво експедицією. Якщо все так, як пропоную я, “благодушний” Керрі Йос, то боятись Ока не слід, просто, за порадою Морозова, треба серйозно подумати про космоетику.

— Коли старт?.

— На початку лютого. Зараз переглянемо склад учасників і комплектування, тільки спершу викличемо Бруно.

Йос торкнув сенсор селектора і наказав викликати експерта технічного сектора Бруно Осиніго.

— До речі, — згадав Богданов, — а яким чином стало відомо, що експедиція “Орла” зустріла “дзеркала”? Як правило, розвідники не надсилають ТФ-повідомлень про виконану роботу — обмежені енергетичні ресурси.

— Знаю, але “Орел” усе-таки надіслав повідомлення через три місяці після старту — від проміжної бази “Дракон-два”.

— Значить, у них щось трапилося.

— Судячи з повідомлення, — хмуро проказав Керрі, — життя на відкритій ними планеті не дуже гостинне до прибульців.

— Істотне доповнення. І “дзеркала” вони, звісно, помітили не одразу…

Начальник відділу пильно глянув на Богданова.

— Ну-ну…

— “Дзеркала” з’являються лише тоді, коли люди в чужих світах починають у планетарному масштабі втручатися в події. Вже на Шемалі можна було допевнитися цього.

— Не знаю. — Керрі Йос замислився. — А тобі не стає страшно від таких припущень? Ти розумієш: над нами хтось встановив контроль!

Богданов несподівано розсміявся.

— Страшно? Ні. Хіба ми самі не контролюємо події на Дзорі? З яких міркувань ми це чинимо? З міркувань істинного гуманізму — даруйте за ці гучні слова. То чому ж вищий розум менш гуманний, аніж наш? Ні, Ока я не боюся. Воно просто нагадує нам одну досить давню суперечку: в двадцятому сторіччі якось прокотилася хвиля дискусій — що можуть дати людству зорі, якщо йому всього вдосталь на Землі? По-моєму, дискутувати треба було зовсім з іншого приводу: не що можуть дати нам зорі, а що ми їм принесемо!

Керрі Йос мовчки розглядав Богданова.

Крейсер УАРС першого класу “Шукач” стартував з австралійської бази другого лютого дві тисячі двісті вісімдесят першого року. Перший його стрибок довжиною десять парсеків до проміжної бази розвідфлоту “Дракон-два” було полегшено стаціонарним таймфагом — точнісінько так долають простір вантажі для людських поселень у різні кінці обжитої зони космосу. Далі в глибину сузір’я крейсер мав прямувати своїм ходом.

“Шукач” був повністю спеціалізованим і автоматизованим кораблем аварійно-рятувальної служби, якого не лякали жодні планетарні катаклізми — скажімо, виверження вулкана, землетруси чи цунамі. Екіпаж “Шукача” складався з п’яти осіб: командира, двох інженерів бортових систем і двох інженерів-пілотів. Група рятувальників (дванадцятеро), з-поміж яких був і Гнат Ромашин, розташувалася в шести каютах пасажирського відсіку, здатного вмістити до ста п’ятдесяти чоловік — коли проводили рятувальні операції й евакуйовували людей. Але тепер перед крейсером стояло завдання далеко складніше, тому й експедицію було екіпіровано особливо ретельно.

Керував експедицією Богданов, який одержав сертифікат офіціала УАРС, тобто в разі необхідності мав найвищі повноваження.

Гнат спершу почувався серед професіоналів-рятувальників не зовсім упевнено і не брав участі в дискусіях, що їх, як правило, починав Станіслав.

— Цікаво, навіщо тобі було затівати суперечку про місію розуму? — запитав Богданов Томаха, коли вони після однієї з таких дискусій вийшли з кают-компанії.

Гнат ступав позаду і теж хотів почути, що скаже Станіслав.

— По-перше, тому, що це мене цікавить, — лукаво всміхнувся Томах. — А по-друге, проблема “місії розуму”, як ти сказав, щільно змикається з нашою проблемою Ока.

— Це ж як?

— А так, що єдине, через що варто було б зберегти всесвіт за всяку ціну, — його краса і гармонійність! Од атома до пейзажів, які тішать нас, людей, і до не бачених ще красот, що ними милуються інші розумні істоти, котрі випередили нас у розвитку.

— Око?

— І воно теж, — мовив Станіслав. — Люди, на жаль, часом виносять у космос згубний досвід земної практики хижаків! Ось і доводиться Оку втручатися. Судячи з усього, Око виконує функції нашого відділу безпеки, тільки в галактичному масштабі. Впевнений, вантажі, які зникли на шляху до Шемалі та інших планет, точніше, сам факт їх зникнення — це попередження не застосовувати техніку, здатну глобально змінити обличчя і клімат тих планет.

Богданов уповільнив ходу.

— Мене переконувати не треба, я давно це збагнув. Але чому “дзеркала” появилися біля розвідників? Вони ж не уповноважені застосовувати подібну техніку, та й немає її у них.

— Прилетимо на місце, розберемося. Богданов зітхнув.

— Твоїми б устами та мед пити…

Він зник за дверима каюти, куди вже увійшов Бруно.

У сусідній, своїй, каюті Томах увімкнув автоматику, перетворив стіну в ліжко і сів, втупившись у підлогу.

— Знаєш, Славо, — порушив мовчання Гнат. — Може, і немає ніякого Ока? А всі ці “дзеркала”, сліди, випадки з вантажами — просто вияв якоїсь глобальної, всегалактичної совісті природи? Сказати б, зворотний зв’язок між майбутніми шуканнями людства і сьогоднішніми сподіваннями?

Томах гмукнув, сперся спиною об стіну,

— Всегалактична совість природи? До чого тут тоді ми, люди?

— До того, що природа — це ми, а ми насамперед — природа.

Станіслав засміявся.

— Здаюся, філософе! Можливо, якоюсь мірою і можна з тобою погодитись, але все ж Око реальне й матеріальне, а всі твої припущення не що інше, як заклик до нашого людського сумління, наслідок, а не причина подій.

— Увага! — почувся із стіни тихий голос. — Просимо пасажирів заблокуватися за формулою нормального старту. Старт о десятій нуль-нуль.

— У нас усього двадцять хвилин на підготовку, — спохопився Томах. — Надягай компенсатор.

Уже засинаючи в сповитку захисного поля, Гнат помітив, як ожив віом на стіні, а в каюту заглянув один з пілотів корабля, щось веселе сказав товаришам поруч і на його місці спалахнула гігантська зоряна пасмуга Чумацького Шляху…

“Шукач” вийшов з ТФ-каналу за дві астрономічні одиниці від Етаміна — Гамми Дракона. Визначившись у просторі й запеленгувавши маяк “Орла”, він почав розгін з допомогою планетарних двигунів, прямуючи до маленької оранжевої зірочки, що майже не виділялася на зоряному фоні з відстані трьохсот мільйонів кілометрів.

Через п’ять годин “Шукач” підходив до другої планети Етаміна (вона ще не мала назви в каталогах земного астрономічного центру), намагаючись зрівнятися у швидкості з “Орлом”, який неквапом плив по орбіті.

— Не так уже й далеко вони забралися, — сказав Гнат. Він спостерігав, як наближається крапля розвідкосмольота, відбиваючи густе оранжеве світло зорі. — Близько п’ятдесяти парсеків. До Шемалі далі.

— Недосліджені зоряні системи є ще ближче до Сонця, — мовив Богданов; вони разом з іншими, вже одягнені по-похідному в компенсаційні костюми рятувальників, стояли в кают-компанії біля головного віома. — В межах ста парсеків навколо Сонця майже шість тисяч зірок! А ми дослідили всього чотири десятки!

— Чому ж розвідники такі непослідовні? Ще не досліджені найближчі зоряні околиці, а ми телющимося за сотні парсеків!

— Це, брате, вирішує Академія зореплавання, — відповів своїм розкішним басом Романенко, схожий на билинного богатиря.

— Точніше, Центр дальрозвідки академії, — доповнив Томах. — Розвідники насамперед працюють з найцікавішими з точки зору астрофізики об’єктами. Експедиції донедавна укомплектовували здебільшого астрономами й фізиками.

— А тепер?

— Ну, тепер на першому місці ксенобіологія, все-таки унікальність життя у всесвіті, особливо життя розумного, змушує нас уважніше придивлятися до будь-якого його вияву; Нині в експедиції мало не на дві третини — співробітники Інституту позаземних культур та планетографи.

За півсотню кілометрів од зовні безмовного “Орла” крейсер рятувальників загальмував остаточно. З торця інженерно-технічного диска, висунутого з його надр; протягнувся до корабля розвідників безінерційний ліфт — тонкий і прямий, як спис, напівпрозорий рукав. У корпусі “Орла” тричі блимнула зелена зірка.

На стінах і стелі кают-компанії загорівся сигнал: “Вихід дозволяю”. Богданов підняв руку вгору і першим покинув затишний зал.

За двадцять секунд непомітного польоту всередині прозорої труби Гната прийняла пругка посадочна силова подушка, і він скочив з диска на підлогу ангара “Орла”.

Більшу частину площі стометрового конуса займали швидкольоти різного класу і два танки-лабораторії типу “Мастиф”. Один з танків мав жалюгідний вигляд, біля нього, не звертаючи увагу на гостей, копирсалися три механіки. Біля похилої стіни навпроти виходу з ліфта стояв на довгому верстаку дивовижний механізм з довгим і чорним, мовби обвугленим, стволом, і Гнат з цікавістю затримав на ньому погляд.

— Імпульсний розрядник, — прогув над вухом бас Романенка. — Скелі ним дроблять.

— Не тільки скелі, — уточнив один з господарів, блідий, з темними кругами під очима, невисокий чоловік.

На його рукаві червонів шеврон заступника начальника експедиції.

— А для чого ж іще? — здивувався Романенко.

— Побачите…

У цей час з ліфта вийшов Богданов.

— Дарій, — подав йому руку блідолиций. — Заступник начальника експедиції з екоетики.

— Богданов, — назвався Микита. — Шеф-офіціал спец-групи Управління аварійно-рятувальної служби. А де ж сам начальник експедиції?

— У базовому таборі, — зніяковів Дарій. — Унизу, на планеті. Розумієте, я пробував доповісти йому про ваш візит, але зв’язок…

— Що зв’язок?

— Ви не турбуйтесь, у нас часто таке буває, — втрутився другий супроводжуючий.

— Немає зв’язку з табором? — перепитав Богданов.

— Немає, — стиха мовив Дарій.

— Діла-а… — протягнув Томах, переглянувшись з Микитою.

— Планета має індекс АД-8 за шкалою безпеки, — перейшов майже на шепіт Дарій. — Перерви в зв’язку не найгірше…

— Ходімо, — сказав Богданов. — Розкажете що й до чого, а потім ми спустимося на планету. Сполучення з табором на поверхні — модулями?

— Так, з допомогою ДМ. У нас було чотири модулі, лишилося… три.

— АД-8 — це ж біомаксимум! — шепнув на вухо Томаху Гнат. — І поглянь на цього Дарія — видно, живеться йому несолодко!

— Розберемося, — буркнув Станіслав.

Планетологічній експедиції “Орла” пощастило, хоча Гнат, поміркувавши, дійшов висновку, що везіння — річ відносна. По-перше, в Етаміна виявилася планетна система з п’яти планет і трьох поясів газу й пилу. По-друге, на другій планеті розвідники відкрили життя, активне і навіть буйне. Можливо, надміру буйне, тому що табір експедиції першої ж ночі був атакований фауною з усіх боків. Обійшлося без жертв, але побит на планеті виявився для розвідників важким випробуванням, плани досліджень горіли один за одним, строки зривалися, а життя Тріаса — так назвали планету — щодень підносило сюрпризи. Людям доводилося силою пробиватися на всіх маршрутах, рятувати один одного від хижих тварин і вести розвідку в основному на потужних “Мастифах”, що звужувало район пошуку і планетографічних досліджень у кілька разів.

— Таким чином, — вів далі Дарій, — ми перебуваємо, вживаючи стародавнє визначення, у стані війни з фауною планети. І кінця-краю цьому не видно.

— А ви не пробували розібратися в причинах агресивності тваринного світу? — запитав Томах.

Дарій криво посміхнувся.

— Пробували, але начальник експедиції сказав, що в плані робіт немає такого пункту.

— А ви?

— Що я?

— Ви ж його заступник!

Дарій спідлоба глянув на Станіслава.

— Так, я його заступник з екоетики, а це все одно, що в складі експедиції зайвий рот.

— Ну, це ви даремно… — м’яко сказав Богданов. — Повноважень у вас не менше, тим паче в таких умовах.

Дарій розвів руками.

— Гаразд, про це поговоримо окремо. Коли ви вперше помітили “дзеркала”?

Дарій замислився.

— Десь із місяць тому, але не надали цьому значення, думали: випадкові природні утворення.

— А коли зрозуміли, що “дзеркала” не випадкові утворення?

— Не іронізуйте, будь ласка, — сказав сусід Дарія, худорлявий молодий чоловік з випнутими вилицями і розкосими очима. — Через ці “дзеркала” довелося влаштувати пошуковий аврал: думали, що проморгали на планеті цивілізацію.

— А ми не іронізуємо, — мовив Богданов. — З “дзеркалами” зіткнулись і ми, причому в інших секторах космосу. У нас інтерес до них особливий. Що ж, час уже знайомитися з обстановкою на Тріасі, — звернувся вік до Томаха.

— Може, все-таки спершу попередимо Момму, — нерішуче сказав Дарій. — Зв’язок переривається ненадовго.

— Ні, в несподіванках є свої переваги. Якщо зв’язок відновиться, повідомте начальника про наше прибуття, а ми спеціально ждати сеансу не будемо.

— Тоді хоч вивчіть особливості Тріаса, його тваринний та рослинний світ, інакше…

— Інакше уподібнимось авантюристам, — резюмував Богданов. — Звичайно, почнемо з вивчення планети. Матеріалу у вас, очевидно, достатньо.

До вечора рятувальники знали про тваринний світ планети стільки ж, скільки й Дарій. Після цього Богданов зібрав групу.

— Відчалюємо, хлопці. Запитання до господарів є? Нема? Чудово!

— Підете на нашому модулі? — запитав Дарій.

— Його ж іще не відремонтовано, — втрутився вилицюватий.

— А що з ним? — поцікавився Микульський.

— Напад горгон, — неохоче відповів Дарій. — Одна з них проповзла через модуль, у якому вимкнула захист.

Коли рятувальники покидали зал зв’язку “Орла”, Богданов спитав Дарія:

— Повідомлення про “дзеркала” передали ви?

— Я, — посміхнувся заступник начальника експедиції. — Через це й сиджу тепер отут, у кораблі. Момма усунув мене від планетарних робіт, звинувативши у використанні службового становища, злочинній перевитраті енергії і невідповідності посаді, яку займаю.

Богданов у задумі пожував губу, потиснув Дарію руку і побіг наздоганяти своїх.