Частина 7 Англія, 1979 рік

Елізабет хвилювалася, як на новину про її вагітність відреагує мама. Франсуаза завжди ставилася дуже серйозно до цієї теми — настільки, що Елізабет навіть не наважилася розповісти, що її «хлопець» одружений. Коли Франсуаза цікавилася, чому дочка не знайомить її зі своїм обранцем, усе, що могла із себе вичавити Елізабет, було: «Він працює за кордоном».

Вона відтягала розмову, поки могла, але у березні вже почав рости живіт. Тому одного разу замість того, щоб сповістити новини за чаєм під час одного зі своїх візитів у Твікенем, вона вирішила запросити маму до Лондона на вечерю та влаштувати з цього приводу невеличке свято. В душі вона визнавала, що частково таким чином хотіла поставити Франсуазу в невигідне становище та змусити захищатися. Але сподівалася, що мама все-таки розділить із нею її радість. Вони погодили дату вечері, й Елізабет замовила столик у ресторані.

Незручно було також повідомляти Еріка та Ірен, адже її вагітність означала, що певний час вона не зможе працювати. Ерік сприйняв новини як нехтування ним та його сином, який мав би стати батьком цієї дитини, — чомусь абсолютно безпідставно вважав Ерік, не зважаючи навіть на факт щасливого шлюбу сина.

Ірен теж не зраділа, і Елізабет не розуміла чому. Ірен була однією з найкращих її подруг і завжди в усьому ставала на її бік. А проте, почувши такі важливі новини, вона не змогла розділили радісне збудження Елізабет. У відповідь Ірен пробурмотіла щось про одруження та родину. Через кілька тижнів подруга зайшла до її кабінету вибачитися.

— Не знаю чому, але коли ти сказала мені про дитину, я була наче сама не своя. Може, це просто у мені зеленооке чудовисько прокинулось. Насправді я дуже за тебе рада, люба. І я тут зробила дещо для дитини, — вона простягла Елізабет паперовий пакунок із в’язаними крихітними вовняними шкарпеточками.

Елізабет обійняла її у відповідь.

— Дякую. Я мала трохи краще подумали і бути тактовнішою. Дякую, Ірен.

Коли у неї питали, хто батько, вона відмовлялась відповідати. Спочатку всі ображалися.

— Все одно рано чи пізно це спливе, — навчали ті, хто не знав про Роберта. — У дитини має бути батько!

Та Елізабет лише знизувала плечима та казала, що впорається. Ті ж, хто знав про їхні стосунки з Робертом, здогадувалися, що саме він батько, але Елізабет вперто відповідала:

— Я не скажу. Це таємниця.

Скоро образи минали, а з ними вщухала й цікавість. Зрештою, в усіх були власні справи, і якщо Елізабет хоче чинити дурниці — це її справа. Тому невдовзі вона зробила висновок, що зможе зберегти свій секрет: людська байдужість швидко витіснила допитливість. Або ж, якщо простіше, «роби що хочеш».

Зустріч з матір’ю була призначена на вечір суботи. Вранці Елізабет закінчила читати останній з дідових щоденників у перекладі, записаному павутинним письмом Боба. Записи були доволі детальні. Знайшлася довга розповідь про підземне ув’язнення з Джеком Фаєрбрейсом із переказом їхніх розмов. Особливо Елізабет вразило місце, де йшлося про дітей та про те, чи збираються вони заводити їх після війни, — хоча у перекладі Боба не все було зрозуміло. «Я сказав, що сам народжу його дітей» — так начебто закінчувалася їх бесіда. Доступнішим був уривок з переказом розповіді Джека про любов до сина на ім’я Джон.

Щоденники, разом з книгами про війну, які вона прочитала, сформували у неї доволі чітке уявлення про події. Про Жанну, або Grand-mère[18], як її знала Елізабет, кілька разів згадувалося ближче до кінця записів, хоча Стівен нічого не писав про свої почуття до неї. Найчастіше він вживав доволі прохолодний прикметник «добра» — у перекладі Боба, — і зрідка «ніжна». Не так описують пристрасні почуття.

Елізабет зробила деякі підрахунки: Grand-mère народилася у 1878 році. Мама... вона не знала точний вік мами. Десь від 65-ти до 70-ти. Елізабет — у 1940-му. Щось тут не сходиться. Хоча, може, це вона просто не може як слід порахувати. Насправді це і не важливо.

Вона одяглася та старанно нанесла макіяж. Вдома вона прибрала, а потім зробила собі напій, поки чекала маму. Постояла біля каміна, обережно розставила на місця речі на камінній дошці: пару свічок, запрошення, листівку, пряжку від ременя (вона її почистила та відполірувала, і та зараз блищала, мабуть, так само, коли була новенькою: Gott mit uns.

Коли прийшла Франсуаза, вона дістала півпляшки шампанського.

— А що у нас за свято? — запитала мати, піднімаючи келих.

— Просто свято. Весна. Ти. Я, — виявилося, що повідомити новину набагато складніше, ніж вона думала.

Елізабет обрала ресторан за рекомендацією Робертового друга. Це був невеличкий темний заклад на Бромптон-роуд. Тут добре готували страви Північної Франції. Всередині стояли лавки, оббиті м’яким червоним плюшем, а на димчасто-коричневих стінах усюди висіли картини із зображенням норманських рибальських портів. Коли вони увійшли, Елізабет була розчарована — вона очікувала чогось яскравішого, сповненого балачками відвідувачів. Загалом, більш слушну для повідомлення хороших новин атмосферу.

Вони роздивлялися меню, поки офіціант стояв поруч, постукуючи олівцем об блокнот. Франсуаза замовила артишоки та палтуса по-дьєпськи, а Елізабет — гриби для початку, а потім яловичину. Вино замовили дороге — Жевре-Шамбертен, — хоча Елізабет і гадки не мала, біле воно чи червоне. Очікуючи замовлення, обидві пили джин з тоніком. Елізабет дуже хотілося закурити.

— Ти що ж, зовсім кинула? — запитала Франсуаза, спостерігаючи за нервовими рухами її рук.

— Зовсім. Більше жодної не візьму, — всміхнулася Елізабет.

— Так це тому ти погладшала.

— Я... та є трохи, так.

Підійшов офіціант з першими стравами.

— Артишоки? Мадам, це для вас? А вам гриби? Хто з вас, леді, буде куштувати вино?

Його питання зрештою закінчилися, і вони узялися за свої страви. Елізабет незграбно почала:

— Я погладшала, здається, не тому, що кинула курити. Це тому, що я чекаю дитину, — і вона приготувалася слухати відповідь.

Франсуаза узяла її за руку.

— Молодець. Я щаслива за тебе.

Елізабет, зі слізьми на очах, відповіла:

— Я думала, ти будеш сердитися. Бо я — ти ж знаєш — не заміжня.

— Я справді рада за тебе, якщо це саме те, чого ти хочеш.

— Так, так! Це саме те, чого я хочу, — Елізабет всміхнулася. — А ти наче і не здивована зовсім.

— Не здивована. Я помітила, що твоя вага збільшилася. А ти ще й курити кинула. Ти казала, що вирішила кинути на Новий Рік, але раніше тобі ніколи не вдавалося дотриматися.

Елізабет розсміялася.

— Ну добре. Так а що, ти навіть не спитаєш, хто батько?

— А маю? Хіба це важливо?

— Не думаю. Він щасливий — ну, досить щасливий. Він буде допомагати матеріально, хоча я і не просила. Думаю, все буде добре. Він хороша людина.

— Тоді все добре. Я не запитуватиму більше.

Елізабет здивувалася, як спокійно Франсуаза сприйняла новини — навіть беручи до уваги, що вона здогадалася та мала час підготуватися морально.

— Тобто тебе не турбує, що онук чи онучка народиться у незаміжньої жінки?

— А чого б це мало мене турбувати? Моя мати, наприклад, не була одружена з батьком.

Grand-mère? — здивувалась Елізабет.

— Ні. Справа в тому, що Grand-mère насправді не моя мама, — Франсуаза ніжно подивилася на Елізабет. — Я часто збиралася тобі розказати, та це якось було недоречно. Та й неважливо. Твій дідусь одружився з Grand-mère, Жанною, у 1919-му. Після війни. Але мені тоді вже було сім років. Взагалі, коли вони познайомилися, мені було п’ять.

— А я так і думала, що тут щось не сходиться! Я прочитала щоденники і вирішила підрахувати — та списала це на те, що у мене завжди погано з математикою.

— А у щоденниках є щось про Ізабель?

— Кілька разів таке ім’я згадувалося. Я подумала, що це його колишня дівчина.

— Це моя мати. А Жанна — її старша сестра.

Елізабет круглими від подиву очима дивилася на Франсуазу.

— Тобто Grand-mère насправді мені не бабуся?

— Біологічно ні. Але у будь-якому іншому сенсі — так. Вона виховала мене, і вона любила мене як свою власну дитину. До війни твій дід якийсь час жив у домі однієї родини, і там у них з Ізабель спалахнуло кохання. Вони вдвох втекли. Та коли вона дізналася, що завагітніла, то пішла від нього, а трохи пізніше повернулася до свого чоловіка. Через кілька років, під час війни, твій дід у Ам’єні зустрів Grand-mère. Вона влаштувала їм з Ізабель зустріч, але сестра примусила її пообіцяти, що Стівен не дізнається про дитину.

— Про дитину — тобто про тебе?

— Саме так. Якийсь не дуже розумний прийом — не знаю. Може, вона просто не хотіла завдати йому болю. Так що про мене він не знав майже до самого весілля з Жанною. До Жанни мене відправили з Німеччини — я жила там, бо моя справжня мати померла. Від грипу.

— Від грипу? Не може бути!

Франсуаза похитала головою.

— Так і було. Була епідемія, одразу після війни. Тоді в Європі загинули мільйони людей. Ізабель завжди казала, що коли з нею щось станеться, Grand-mère про мене подбає. Коли Ізабель вперше мала їхати до Німеччини з чоловіком, у якого була закохана, вона домовилась про це з сестрою. Вона закохалася у німця на ім’я Макс.

— А хіба він не захотів, щоб ти лишилася з ним?

— Мабуть, ні. Після війни він був дуже хворий. Він і сам помер невдовзі після Ізабель. Та і я ж була не його дитиною, власне.

— І тебе виховували Стівен та Жанна — як свою дитину?

— Саме так. Grand-mère була чудовою жінкою — вона справді стала для мене другою матір’ю. У нас була дуже щаслива родина.

Офіціант приніс наступні страви.

— Тебе це бентежить? — запитала Франсуаза після паузи. — Для тебе ж це не має великого значення? Мені завжди було все одно. Якщо люди справді люблять одне одного — а ми любили, — то такі подробиці не мають значення. Любов важливіша за те, хто кого народив з біологічної точки зору.

Елізабет на якусь мить замислилася.

— Так, думаю, ти права. Мені треба трохи часу, щоб це обдумати, але це точно мене не турбує. Розкажи краще про свого батька. Він був щасливий?

Франсуаза підняла брови та глибоко вдихнула.

— Ну, що ж... це складно. Після війни він два роки не розмовляв.

— Що, зовсім? Ані слова?

— Ані слова. Ну, може одне — йому, мабуть, довелося казати «згоден», коли вони одружувалися. Може, ще кілька слів — щоб залишитися живим. Але я тоді жодного разу нічого не чула від нього. І Grand-mère теж казала, що два роки минули в тиші. Вона розповідала про те, як він уперше знов заговорив. Якось вранці, під час сніданку, він встав та посміхнувся. І сказав: «Увечері поїдемо у театр, в Лондон. В обід сядемо на поїзд». Я не могла повірити своїм вухам. Мені тоді було дев’ять.

— Ви тоді жили в Англії?

— Так, у Норфолці.

— І після цього з ним усе стало добре?

— Ну... йому стало краще. Він говорив зі мною, був дуже добрий до мене. Насправді він балував мене. Але здоров’я у нього було погане.

— А він говорив про війну?

— Ні, ніколи. Ані слова. Grand-mère казала, що від завершення війни вони завжди вдавали, що цього ніколи не було.

— А коли він помер?

— Незадовго до того, як я вийшла заміж за твого батька. Йому було лише сорок вісім. Він так і не відновив сили — як і багато чоловіків з його покоління.

Елізабет хитнула головою.

— Усього за кілька років до мого народження.

— Так, — сумно підтвердила Франсуаза. — Шкода, що він так тебе і не побачив. Мені так хотілося б, аби він дожив до того дня. Я думаю, він... він став би щасливіший у душі.

Елізабет опустила очі в тарілку.

— A Grand-mère? Як вона з цим давала раду?

— Вона була чудовою жінкою. І дуже його кохала. Доглядала його як мати. Саме вона була героїнею усієї історії. Ти ж пам’ятаєш її?

— Пам’ятаю, — збрехала Елізабет. — Звичайно, пам’ятаю.

— Вибач, — Франсуаза притисла серветку до очей та на хвилину замовкла. — Я не збиралася плакати на людях. Вибач, Елізабет, не хотіла зіпсувати твоє свято. Для неї це теж було б дуже важливою подією.

— Все добре, — заспокоювала її Елізабет. — Добре... Тепер все добре.


Впродовж літніх місяців Елізабет відвідувала консультації для вагітних у найближчій лікарні. У лікарів були певні хвилювання, пов’язані з її віком — нерідко вона чула слова «пізня вагітність» у зв’язку зі своїм іменем. Хай там як, а хвилювання не перетворювалися у проблеми — можливо тому, що вона ніколи не зустрічалася з одним лікарем двічі.

— Дякую вам, місіс Бембрідж, — сказав лікар, який оглядав її на восьмому місяці вагітності. — Думаю, звичний порядок дій вам уже знайомий.

— Перепрошую?..

— Ну, у вас же вже четверта вагітність — вам не звикати.

З’ясувалося, що лікар дивився картку іншої пацієнтки.

Цікаво, кого ж приймали з її записами. Їй також повідомили, що на той день, коли очікуються пологи, для неї вже відвели ліжко, а поки попросили утриматися від авіаподорожей.

— Запам’ятайте, — пояснювала сестра, — пологи зазвичай проходять довго. Не треба телефонувати до лікарні аж поки перейми не стануть регулярними та болючими. Якщо ви приїдете надто рано, нам доведеться відправити вас додому.

Ірен розповіла їй про якісь заняття, які відвідувала дочка її подруги перед пологами. Елізабет записалася на них та поїхала до Кілберна. Там енергійна жінка зібрала у себе вдома близько дюжини вагітних жінок та розповідала про стадії пологів та про різні види знеболювального, яке можуть запропонувати в лікарні. Елізабет занотувала собі якомога раніше попросити епідуральну анестезію.

Дитина всередині крутилася та штовхалася. На животі з’являлися то горби, то прим’ятини — залежно від того, у якому положенні була дитина. Спина боліла, літо було спекотне, і Елізабет вже дочекатися не могла холодних зимових днів, коли це нарешті закінчиться і вона знов зможе дихати. Іноді вона відчиняла вікно навстіж, сідала гола на краєчок ліжка та намагалася упіймати хоч якийсь вітерець. Свій великий живіт вона підтримувала знизу руками. На ньому з’явилася тоненька коричнева смужка, яка спускалася у пах. На шкірі над тазовими кістками утворилися маленькі білі шрами, хоча усе було не так погано, як вона іноді бачила у переодягальнях магазинів. На заняттях для вагітних більшість запитань стосувалися того, як повернути назад зовнішність після пологів та відновити сексуальні стосунки з чоловіком. Елізабет же жодна з цих проблем не турбувала.

Що і справді заволоділо її цікавістю, так це дитина. Вона вже ставилася до неї з материнською ніжністю та прагнула її захищати, а іноді відчувала щось на межі поваги та благоговіння. Це була окрема особистість з власним характером та долею; і ця крихітна людина обрала її для того, щоб оселитися та народитися на цей світ, але важко було не уявляти, що ця людина у якомусь сенсі не почала існувати раніше за неї. Вона ніяк не могла повірити, що вони з Робертом створили окрему людину просто з нічого.

Роберт впродовж кількох днів створював складну систему обману із заплутаних слідів та автовідповідача, і примудрився влаштувати все так, щоб останній тиждень перед пологами бути з нею. Він також збирався залишитися і після пологів — аж поки вона не відновить сили і не зможе переїхати до матері. Його дружина була переконана, що він поїхав у Німеччину на конференцію. На самих пологах він не хотів бути присутнім, але на випадок потреби планував бути під рукою. У Дорсеті, біля моря, він винайняв котедж, аби Елізабет могла трохи відпочити перед пологами під його доглядом. Повернутися до Лондона вони планували за три дні до наміченої дати.

Роберт все ще нервував через їхнє розташування, коли вони вже їхали до котеджу сільськими просторами Гемпришу:

— А якщо почнеться раніше? Що я маю робити?

— Нічого, — сказала Елізабет, незграбно повертаючись до нього на пасажирському сидінні своєї машини. — Головне — щоби дитині було тепло. І взагалі, мені сказали, що перші пологи зазвичай тривають близько дванадцяти годин. Так що навіть на такій швидкості, з якою ти їздиш, ми встигнемо приїхати до лікарні в Пулі або Борнмуті. Перші пологи дуже рідко бувають дочасно, тому не хвилюйся.

— Ти вже стала просто експертом, — зауважив він, додаючи швидкості у відповідь на її критику.

— Почитала деякі книги. Мені не було чим займатися влітку.

Котедж стояв біля дороги на схилі пагорба, і з нього відкривався чудовий вигляд на сільські пейзажі. До найближчого містечка звідси було хвилин п’ятнадцять на машині.

Вхідні двері відчинялися просто у вітальню, де був великий камін та старенькі меблі, оббиті ситцем. Старомодна кухня з засаленою плитою, під’єднаною до газового балону. На шафах замість дверцят — скло, котре совалося по рейках. Задні двері виходили у доволі великий сад з великим каштаном наприкінці. Елізабет щиро раділа:

— Подивися на ту яблуню! Під нею я поставлю своє крісло.

— Я віднесу, — пообіцяв Роберт. — Зараз, мабуть, поїду до крамниці за їжею, поки вони ще не зачинилися. Хочеш поїхати зі мною?

— Ні, я вже склала список. Я тобі довіряю.

— Я запропонував на випадок початку пологів.

— Не переживай, — всміхнулася Елізабет. — Ще цілих вісім днів. Тільки крісло віднеси — і я почекаю тебе тут.

Щойно затих останній звук машини, що зникла за рогом, Елізабет відчула короткі різкі перейми. Відчуття були схожі на судоми в нозі, які іноді доймали вночі, — тільки десь біля утроби.

Вона глибоко вдихнула. Панікувати не треба. Їй казали, що за кілька тижнів до пологів бувають несправжні перейми — вони ще називаються якось на честь лікаря, який вперше їх описав. Брекстон щось-там-ще. Проте не завадило б знайти у телефонному вказівнику номер найближчої лікарні та записати його. Вона пішла у вітальню та відразу знайшла те, що треба, — на обкладинці був аркуш з написом «Корисні номери», де серед інших побачила номер лікарні та місцевого лікаря, який жив усього за п’ять миль. Заспокоєна, Елізабет повернулася у сад та сіла під яблунею. Тіло пронизало ще одним різким спазмом, він якого вона скрикнула та притисла руку до живота. Біль потихеньку відступав, залишаючи по собі спокій та дивне відчуття могутності. У ній билося життя. Вона сама, своїми власними силами дасть життя дитині, яка продовжить дивну історію їх родини. Елізабет подумала про свою бабусю, Ізабель: цікаво, як і коли вона народжувала дитину? Чи була вона самотня та налякана у своєму безчесті, або з нею хтось був? Може, Жанна допомагала їй? Елізабет розхвилювалася, думаючи про Ізабель, яка могла лишитися на самоті з цим жахливим болем. Але ні, вона б точно усе спланувала. З нею напевне була Жанна.

Роберт повернувся за годину з продуктами та приніс їй напій під яблуню. Він вмостився біля її ніг, а вона пестила його густе заплутане волосся.

Серпнева задуха вже минула, і стояв теплий вересневий вечір.

— Через кілька днів усе зміниться назавжди, — сказала вона. — Не можу собі цього уявити.

— Ти впораєшся. Я буду допомагати, — Роберт узяв її за руку.

Готував вечерю він — під її пильним керівництвом з вітальні. Вечеряли вони вже після заходу сонця, а в кімнаті було навіть прохолодно, тому вирішили розпалити камін. Кімната сповнилася димом від дров, який чомусь виходив з-за решітки до приміщення. Щоб загнати дим у трубу, довелося відчинити вхідні двері, але так виходило все тепло. Елізабет пішла нагору за кофтою. Ідучи вузькими сходами, вона знов відчула перейми, але Роберту нічого не сказала. Він, звісно, відразу захоче повезти її у лікарню, де вони або залишать її на кілька днів, або ж одразу відправлять додому. Їй подобалося тут, і вона цінувала можливість провести цей час наодинці з Робертом.

Вночі вона спала погано — не могла зручно влягтися. Ліжко тут було м’яке та глибоке, з важкою стьобаною ковдрою. Коли нарешті почало сходити сонце в супроводі незграйного співу пташок, вона навіть зраділа і тільки потім заснула.


Вранці Роберт приніс їй чаю та вдивився в її обличчя, поки вона ще не прокинулася: найвродливіша жінка на світі. Він прибрав пасмо темного волосся з її щоки, співчуваючи, що вона мусить пройти через таке важке випробовування. Її непереборна самовпевненість не дозволяла їй осягнути, наскільки важко та боляче це буде. Він не став її будити, залишив чай та тихенько спустився вниз. Вийшов прогулятися до саду, дійшов до каштана та повернувся назад. Ранок був сонячний, з поля неподалік долітав звук трактора. Він не хвилювався, але відчував, що в його житті починається недовгий період, над яким він не буде мати контролю. Все наче йшло своєю колією під дією якихось сторонніх сил. На нього чекає випробування.

Наступного вечора були ще перейми — заходячи з кухні у вітальню, він побачив, як Елізабет раптом скрутилася.

— Це нічого страшного — оте щось там Брекстона.

— Ти впевнена? Ти наче зблідла.

— Я... гаразд, — вичавила вона крізь зуби.

Спати вони лягли опівночі, і Роберт відразу заснув. Десь о третій ранку він прокинувся від важкого дихання Елізабет, яка намагалася впоратися з болем. Вона сиділа на краю ліжка, і Роберт бачив її обличчя у місячному світлі.

— Почалося, так? — запитав він.

— Я не впевнена. Перейми болючі, але я не думаю, що вони регулярні. У тебе є годинник? Треба, щоб ти відмічав час.

Роберт увімкнув світло і почав спостерігати за хвилинною стрілкою. Через шість хвилин знов почувся важкий видих.

— Ну?

— Я не знаю. Може, почалося. Може, — у голосі чулося збентеження. Роберт подумав, що скоро може настати момент, коли біль змиє усі її знання та інстинкти і йому доведеться приймати рішення на свій розсуд.

— Зачекай ще, — сказала вона. — Я не хочу в лікарню.

— Це не розумно, Елізабет. Якщо ти...

— Зачекай!

Вона попереджала про високу імовірність роздратування. Багато жінок у такому становищі вживають такі слова, яких ніколи й не чули.

Ще за годину перейми стали сильнішими та частішими. Елізабет розгулювала будинком, і Роберт не займав її. Вона намагалася знайти для себе зручне місце, щоби переносити біль, і він був їй не потрібен. Роберт чув, як вона ходить по усіх кімнатах, а потім покликала його з вітальні. Вона сиділа на підлозі, поклавши голову на диван.

— Мені страшно, — вона плакала. — Я не хочу цього. Мені страшно. Так боляче.

— Добре-добре. Я зараз викличу лікаря. І «швидку».

— Ні. Не треба.

— Вибач, але я викличу.

— Тільки не «швидку».

— Добре.

За номером лікаря відповів чоловічий голос.

— Вам потрібна моя дружина. Вибачте, але її викликали. Як тільки вона повернеться, я відразу відправлю її до вас.

Роберт подякував йому та вилаявся, поклавши слухавку.

— Виходить! Я відчуваю голівку! Господи, дитина виходить! Допоможи мені, Роберте!

Він глибоко дихав. У голові від паніки раптом прояснилося. Дитина — це ж лише плоть та кров. Вона влаштована так, щоб виживати.

— Іду, мила, я вже іду, — він побіг на кухню та у ванну, нагріб рушників та розклав їх на килимі, щоб Елізабет стала на них колінами. Вона спиралася на диван.

— Полотенца, — плакала вона. — Плями залишаться.

Він накрив рушники газетами, які лежали біля каміну, а сам став навколішки поряд з Елізабет. Вона підняла нічну сорочку до талії. Очі заплющилися від болю, застогнала. Між ногами полилися кров та слиз.

— Господи, виходить, виходить! — вона знов стогнала.

Верхню частину її тіла знов скрутило судомами, витнуло — але, крім крові, нічого не було.

— Забирайся! — крикнула вона Робертові. — Я хочу бути одна.

Роберт підвівся, пішов на кухню та налив склянку води для Елізабет. Наближався схід сонця. З вікна було видно невеличкий будиночок у долині, і Роберт позаздрив його мешканцям. Цікаво, як це: жити нормально, не на межі життя та смерті? Просто спокійно спати, знаючи, що попереду тільки сніданок та звичайний день.

— Роберте! — і він побіг на її крик, вклякаючи біля неї. Підлога була залита кров’ю.

— Я не знаю, — вона стогнала, — я не знаю, треба тужитися чи ні... Я не пам’ятаю.

Він обійняв її.

— Якщо хочеться тужитися, мабуть, треба. Давай, я поруч. Я тут. Давай, зараз, тужся.

Її туло здригнулося від ще одного страшенного спазму, і Роберт побачив, як розходиться плоть у неї між ногами. Бризнула кров, і у світлі лампи вітальні з’явилася маківка сірої голівки, яка пульсуючими рухами протискалася у вихід з її тіла.

— Я бачу голівку, бачу. Дитина виходить. Ти молодець, ти чудово справляєшся. Вже майже все.

Елізабет нахилилася уперед на диван, поки тривала пауза між переймами. Роберт глянув униз, на газету на підлозі — вона була доречно відкрита на сторінці «Анонс».

Елізабет ще раз скрикнула, і Роберт знову глянув туди, де маківка наполегливо проштовхувала собі шлях назовні. Тіло розкривалося все більше, випускаючи дитину. З’явилася уже вся голівка, вкрита кров’ю та слизом. Шию щільно охоплювала плоть Елізабет.

— Давай, — підбадьорив він її, — давай, іще один поштовх, і дитина буде тут.

— Не можу... Треба почекати пере... — голос зірвався.

Роберт нахилився до неї та поцілував. До щік прилипли пасма волосся, мокрі від поту. Вона заривалася обличчям у диванні подушки.

Він узяв голівку дитини у руки.

— Тільки не тягни, — видихнула вона. — Спробуй перевірити, чи не обвита шия пуповиною.

Роберт обережно помацав одним пальцем, боячись розтягувати плоть більше.

— Все добре, — доповів він.

Елізабет знов розплющила очі, і в них з’явилася така рішучість, якої він ніколи не бачив на жодному людському обличчі. Голова впала назад, шия напружилася, і жили на ній виступили, мов кістки. Погляд шалений — наче в коня, що відчув наближення дому та з останніх сил вгризається в металеві вудила. Ніщо на землі не здатне зупинити сукупну силу м’язів, інстинкту та волі на шляху до наміченої цілі.

Кімнату заповнив крик Елізабет. Роберт глянув униз і побачив, що за голівкою з’являються плечі, — він підтримав руками. Тепер треба тягти. Шкіра дитини була слизькою, і він стиснув трохи сильніше. Раптом дитина звільнилася — наче корок з пляшки, — та у вирі крові ковзнула йому на руки з коротким скриком. Шкіра була сірою, на спині та грудях вкритою чимось білуватим, важким та масним. Він глянув на запалену фіолетову пуповину, що, звиваючись, тягнулась назад, між ноги Елізабет, перемащені кров’ю. Потім на геніталії дитини, котрі припухли під дією материнських гормонів. Роберт легенько подув на обличчя дитині, і вона закричала, захлинаючись плачем. Хлопчик.

Говорити він не міг — знайшов найчистіший рушник та закутав у нього дитину. Згорток він простяг під колінами матері та поклав їй на руки. Вона присіла на п’яти серед усіх цих газет та крові і притисла до себе дитя.

— Хлопчик, — сказав Роберт сипло.

— Я знаю. Джон, — промовила вона.

— Джон? Добре... Добре.

— Це обіцянка, — пояснила вона крізь плач. — Мій... мій дід обіцяв.

— Добре, добре, — Роберт став на коліна біля Елізабет та сина, обіймаючи їх обох.

Так вони й сиділи, аж поки не почули стукіт у двері. Підвівши очі, вони побачили жінку із саквояжем — вона постукала вже стоячи всередині, бо вони не помітили її приходу.

— Здається, я запізнилася, — посміхнулася вона. — Все тут добре у вас?

— Так, — видихнула Елізабет, показуючи дитину.

— Дуже милий хлопчик, — сказала лікар. — Я переріжу пуповину.

Вона вклякнула та глянула на Роберта.

— А вам би краще вийти та подихати свіжим повітрям.

— Так... Добре, — він пригладив волосся Елізабет та торкнувся щоки Джона.


На вулиці вже встало сонце. Стояв свіжий ранок, і безхмарне небо було нестерпно яскравим після паніки та сутінків будинку.

Тут вже не треба було зберігати спокій, і Роберт важко дихав, майже плачучи, — плечі його гучно здіймалися. Він трохи пройшовся садом, і раптом його охопила радість. Вона хвилями окутувала руки та ноги, а потім подалася вгору — до голови, де почала бити у череп зсередини, наче хотіла вирватися назовні. Почуття у ньому здіймали його у височінь, наче душа стала завеликою для тіла та прагне злетіти в повітря.

Тут він збагнув, що у своєму екстазі прийшов у кінець саду, під каштан. Він зупинився та глянув під ноги — земля була вкрита товстим шаром каштанів, які за ніч нападали з гілок. Блискучі горішки вистрибували зі своїх зелених голчастих сорочок. Він нахилився та підібрав кілька — красивих, блискучих. У дитинстві він кожного року з нетерплячістю чекав цього дня. Тепер у цей день прийшов Джон — його син, нова радість.

Зрадівши, він підкинув каштани вгору та налякав ворону, котра спала в гіллі. Вона шумно розкрила крила та злетіла в небо, а її хрипкий неясний крик повернувся довгим каскадом хвиль на землю, щоб його почули всі ті, хто був іще живий.

Загрузка...