Пурпурові вітрила

Післяслово Самітник із Зурбагана

Пам’ятаю, як у дитинстві відкрив для себе «Купання червоного коня» Петрова-Водкіна. Велетенська фігура неприродного кольору (кажуть, що спершу маляр думав зобразити гнідаша) заповнює весь обшир картини промовистою грою пружних молодих м’язів і надає їй фантастичного, неправдоподібного характеру. На тлі хирлявого хлопчика кінь скидається на неприборканого гіганта, ладного от-от вирватися зі слабенької руки. Так стоїть справа і з фантазією Олександра Гріна, сучасника російського маляра: він насилу дає собі раду з її бурхливим польотом, але про це — згодом. Хай там як, а зараз, за багато років потому, я згадав цю картину, і згадав саме тому, що двох митців, здається, споріднює якась абстрагованість, ба — абсурдність.

Власне, химерний Грін і зі своїм життям не надто ладнав, а ця невпорядкованість його життя, постійні злидні, поневіряння по редакторах і борсання в лещатах невблаганного конформізму, що чимраз виразніше стискали радянську літературу, позначалися на творчості письменника. У цій своїй безпорадності він дедалі частіше тікав у світ своїх образів, у край, що його російський мрійник назвав Грінляндією і який, наче відповідаючи своїй назві, завше буяв соковитою зеленню фантазії. Сучасників дивувало те, що якусь вулицю в місті, де жила його уява, Грін міг описати кілька разів поспіль і при цьому не оминути жодної деталі. Вкрай дріб’язковий у тому, що стосувалося гонорарів (дріб’язковий, як на їхній брак), він міг чіплятись як сльота до редакційного начальства, щоб, отримавши, тут-таки процвиндрити всі гроші. Грін потерпав через свою непрактичність, потерпали і його близькі, друзі й знайомі. Багато хто з них розминувся дорогою з письменником, як самому Грінові було не по дорозі з тодішнім життям.

Власне, він жив під знаком якогось протесту. Коли брав на кпини викладачів земського училища у В’ятці, підсвідомо зневажав міщанську долю батька, рештки войовничого духу якого вряди-годи вихлюпувались і на малого Сашка Гриневського (справжнє ім’я письменника), марно шукав місця серед своїх сучасників, у реальній країні і, врешті, тоді, коли вигадав свою, яскраву й неповторну. Ба — роки, коли Грін товаришував з есерами, теж виказували якийсь протест — хай особистий через суспільний — проти того, що оточувало тодішніх людей. Грін і в своїй країні вирішив жити поряд зі своїми героями тільки тому, що її і їх можна було кроїти на свій лад, ліпити взірцевих героїв, ідеальних злочинців, і дарувати щастя, бажане, бо незнане, тому, хто сподівався колись-таки побачити на обрії Багряні вітрила…

У справжньому житті все було набагато важче. Тільки-но відбрунькувавшись од батька з двадцятьма, чи двадцятьма п’ятьма карбованцями в кишені, Грін ухопив облизня. Сівши навесні 1897 року в Одесі на судно «Цесаревич», яке прямувало в єгипетську Александрію, майбутній письменник повернувся назад пасажиром, відмовившись виконувати якісь із вимог капітана. Хлопець привіз хіба що запах води, та й те гнилої, бо, вирішивши, за його словами, як безсмертний Тартарен, що леви і Сахара геть поряд, заблукав у лабіринті жарких вулиць і, добряче стомившись, сів біля якоїсь канави. Виходу на було: фаху, який би дозволив йому жити в достатку, Грін так і не надбав до кінця життя (хай його дружина і вважала, що єдиний його талант — це вміння, питання до письменницького інструментарію лишаються й досі), — отож йому довелося вертати до батька. Влітку 1898 року, взявши у нього п’ять карбованців, Шурко подався до Баку, де перебивався з хліба на воду, тоді влаштувався до рибалок і, не витримавши важких умов, утік і від них. Відтак знову картина «повернення блудного сина» повторилася — з тією лишень різницею, що суми, якими батько щоразу наділяв юнака, щоразу зменшувалися. Взявши три карбованці, Грін де тільки не бурлакував: був лазником, працював у копальнях, на торф’яниках і сплавляв дерево. Проте щоразу на нього чигала невдача. Сам Грін ще відмовлявся вірити в те, що йому не дано подолати власну нездалість, отож, вернувши до батька, сплів йому цілу легенду: мов, прибився до розбійників, з ним обікрав контору копальні, вернувся в ліс, де мив золото і все до копійки прогуляв. Кінець кінцем батькові й самому Грінові такі з’явлення набридли, і він вирішив податися в солдати.

У березні 1902 року Грін опинився у 213-му резервному батальйоні у Пензі. З цього часу походять перші з тих рідкісних новель, які мають реалістичну основу — «Заслуга рядового Пантелєєва» і «Слон і Моська», — де в усіх деталях зображено казарменну атмосферу, що панувала у царській армії. А проте, «голим» реалізмом Грін бридився. Ба — і його реалістичні твори засновані здебільшого на конфлікті героя-індивідуаліста з суспільством. Грін і сам провокував конфлікт у війську своєю впертою вдачею і за шість місяців усім допік до живого, так що двічі марно намагався втекти, і лише за третім разом він-таки доп’яв свого. Есери дали йому одяг, листа й адресу, вочевидь, переоцінивши руйнівні нахили Гріна, якого вони хотіли використати згодом як терориста-самогубця. Попри всілякі шкідливі звички (одна з них — пияцтво — зрештою, стала для нього фатальною), вмирати за ідею він відмовився, тож у цьому житті серед есерів з самого першу виражався хіба голод людського співчуття, потреба спілкування, як йому здавалося, щирого і безпосереднього. І хоча співчувати Грінові було в чому, проте есери надто вже любили себе в своєму героїзмі, і письменник легко це розгледів. Жертовна доктрина не витримувала критики, і все, що лишив цей час у юначій душі, — це кілька сюжетів і гіркий присмак першої закоханості. Закоханості до своєї наставниці по партії — Катерини Бібергаль. Напевно, тому він ніколи особливо не розводився про свої революційні «спроби» — крім розчарування, вони йому нічого не дали. Єдине, що Грін устиг зробити собі на користь, — це наламати язика на всіляких матроських збіговиськах, куди есери відправляли його, в Одесі, Севастополі тощо. У жовтні 1903 року Гріна арештували. Перегодом він і сам зізнавався, що бився головою об стіну камери, наче вередливе дитя. У лютому 1905 року Гріна офіційно відправили на заслання, проте Перша російська революція відкрила йому двері в’язниці. Сам Грін гадав, ніби радикальний поворот в російській історії звільнив його кохану від обов’язків перед революцією і зібрався умовити Катю одружитися, проте дочка народовольця дала залицяльникові гарбуза. Ображений Грін дістав пістолета і зопалу вистрілив у жінку. На щастя, куля увійшла неглибоко і колишня «пасія» навіть попросила сусідів вивести Гріна.

У січні 1906 року той знову опинився за ґратами. У травні Грін утік. Один дивіденд, що його він зумів заробити за кілька місяців, — це ореол мученика. Напевно, саме зваблена його магією Віра Абрамова, донька багатого міщанина, покохала арештанта Гріна. Проте кохання, як це часто трапляється, налетіло на рифи побуту: Віра рано зрозуміла, що Грін-письменник і Грін-людина цілком різні особистості, а її обранець потроху грузнув у житті богеми. Було через що — вже 1910 року вийшла друга книга оповідань. Критика вже перебирала Гріна по кісточках, зауважуючи, що його герої «типові сучасні неврастеніки».[32] І то несподіванішим став його третій арешт у липні 1910 року. Гадаючи, що заслання в Архангельську губернію зіб’є Гріна з кривої колії і виб’є ґрунт з-під ніг його пристрасті до чарки, з ним поїхала і Віра Павлівна. Звінчавшись, молодята прибули в Пінегу в листопаді 1910 року. Цей час хоча й мав на собі ознаку душевного спокою, проте відкинув Гріна на узбіччя літературного життя. Повернувшись у Петербург у травні 1912 року, письменник довго намагається повернути втрачені зв’язки, проте публіка, зневірена й пересичена, чекає від нього роману, в основі якого лежав би багатий місцевий матеріал. Грін, натомість, гнув свою лінію — виписані за шаблоном герої, штучні сюжети, удавані пристрасті, одне слово, суцільні Потьомкінські села. Даремно він намагався увійти в коло поважних мистців на кшталт Буніна чи Чехова. Революція геть поставила його на марґінес: як на спраглий до нового розум будівника комунізму все, вигадане Гріном, відгонило нудотливими пахощами колоніальних крамниць. Своєю самобутністю Грін розлякував навіть критиків, та й на смаки тодішньої публіки якщо й реагував, то мляво. Питання риторичне — чи бачив російський письменник свого читача? Здається, що ні. Як часто легковажив тих, хто пліч-о-пліч йшов з ним по життю. Хай хворий на висипний тиф Грін і відписав права на свої твори другій дружині, проте до цього встиг їй вкрай дошкулити. На відміну від своїх героїв не намагався піднестися над собою, а плив хвилями. Назустріч Ассоль — своїй музі, що приймала його таким, як він є, і не картала за мінливий настрій чи всесвітній сум, який Грін носив у своїй душі. Це він — Ґрей — напинав пурпурові вітрила мрії, щоб викликати ходовий вітер у сірому штилі буденщини. Хай усіх героїв Грін і примістив у своїй хатині, що в Старому Криму, — він пережив з ними силу пригод, відкрив таїну людського серця, мандрував і стинався з ворогами, і помер у липні 1932 року, — хтозна, чи від тифу, чи від тропічної пропасниці, підхопленої деінде в джунглях…

На піку своєї творчості він поринув у мрії настільки, що і сам уже був переконаний, ніби світ його уяви існує насправді. Втім, і дійсність, що її Грін суціль зневажав, мститься йому. «Грін вважається ніби осторонь літератури, — писав критик Михайло Левідов. — Серйозна критика з погордою обходить його мовчанкою, зрештою, і для широких читацьких кіл його ім’я звуть чи то як Нат Пінкертон, чи то як Джек Патрач, хіба що з нижчим рангом».[33]

Ще одне болюче питання для тих, хто береться прочитати твори Гріна, — це його мова. Вже першого погляду достатньо, щоб зрозуміти, що олівець редактора у його прозі ані знати. Сила-силенна дієприкметників, чудернацькі малозрозумілі імена (часом складається враження, що польську мову він знав значно краще, ніж російську), дивовижні у своїй неоковирності звороти, і проте, як на письменника, який поганенько володіє мовою, пише Грін просто чудово. Він бере не мовою — він смакує разом із нами п’янкий трунок фантазії, настояний на образах. Хай іноді це нагадує якийсь спосіб забутися, хай нам радять чекати. Омріяне як вітрильник з пурпуровими вітрилами, що виринає з-над обрію: він припливе до кожного з нас, якщо вірити…

Ігор Андрущенко