Путівник по галактиці для космотуристів

РОЗДІЛ 30

— Оце й усе, — мовив Слартібартфаст, пробуючи навести хоч якийсь порядок у своєму захаращеному кабінеті. Він узяв верхню папку з великого стосу, подумав, куди б її покласти, але не знайшов вільного місця. Поклав її назад, порушив і без того нестійку рівновагу, й папери лавиною посипалися на підлогу. — Потім Великий Мислитель спроектував Землю, ми збудували її й заселили

— А вогони зруйнували її за п’ять хвилин до закінчення програми, — додав з гіркотою Артур.

— Так, — погодився старий. Він обвів кімнату безнадійним поглядом. — Десять мільйонів років роботи коту під хвіст. Десять мільйонів років, землянине… Чи можете ви собі уявити цей неосяжний проміжок часу? За цей час із нікчемного черв’яка п’ять разів могла вирости й розвинутися будь-яка галактична цивілізація. Тепер її більше не існує.

Він помовчав і додав:

— Ось якого лиха може заподіяти бюрократія. — Я багато що зрозумів, — заговорив Артур. — Наприклад, я збагнув природу того дивного почуття, що переслідувало мене все життя. Мені здавалося, що в світі тривають незворотні, руйнівні процеси, які керуються іззовні, хоча достеменно ніхто нічого не знає.

— Ні, — зітхнув старий, — це звичайнісінька паранойя. У Всесвіті на неї хворі абсолютно всі.

— Усі? — вигукнув Артур. — Але ж в усіх не можуть ні з того ні з сього виникнути однакові почуття. Можливо, Всесвітом справді хтось керує?

— Можливо. Але яке це має значення? — сказав Слартібартфаст. — Може, те, що я зараз скажу, старечий маразм, але я завжди дотримувався думки, що, коли шанси дізнатися правду дуже малі, єдине, що лишається, — це погамувати цікавість і зайнятися своїми справами. Із цим девізом я не розлучався все життя. Я став дизайнером і навіть отримав за узбережжя Норвегії почесну грамоту.

Він понишпорив серед паперів і витяг велику голограму зі своїм ім’ям і краєвидом узбережжя Норвегії.

— Ну то й що, скажете ви? — поставив він риторичне запитання. — Немає чим хвалитись. Усе життя займатися фіордами — яка нудота. Одного дня вони увійшли в моду, ось тоді мене й нагородили.

Він покрутив голограму в руках і, знизавши плечима, відкинув убік. Але кинув він її не будь-як, а обережно, так щоб вона не розбилася.

— У новому варіанті Землі мені доручили Африку. Зрозуміло, я покраяв її узбережжя фіордами. А як же інакше? Вони мені подобаються. Хай пробачать мені мої старомодні смаки, але я вважаю, що фіорди надають континентові мальовничого бароккового обрису. А мені кажуть, що я вижив з розуму, що фіордам не місце в екваторіальній зоні. Не місце! — він засміявся. — Звідки їм знати, де місце фіордам? Сперечатись не варто, науці тепер багато що під силу, але я б із радістю відмовився від знання на користь щастя.

— Хіба ви не щасливі?

— Звичайно, ні.

— Прикро, — зітхнув Артур, — я думав, що хоч у вас не існує ніяких проблем. На пульті спалахнула біла лампочка.

— Ходімте, — сказав Слартібартфаст, — вам слід зустрітися з мишами. Ваша поява на Магратеї викликала небувале зацікавлення, її вважають третьою за неймовірністю подією в історії Всесвіту.

— А які перші дві?

— О, швидше за все ті дві можна пояснити випадковим збігом, — відмахнувся Слартібартфаст. Він одчинив двері й пропустив Артура.

Артур востаннє оглянув кабінет, тоді — себе. Він все ще був у тому заляпаному брудному костюмі, що в ньому в четвер уранці валявся в калюжі.

— Усе моє життя, — промимрив він собі під ніс, — суцільне непорозуміння.

— Даруйте? — перепитав старий.

— Ні, нічого, — мовив Артур, — я пожартував.