Путівник по галактиці для космотуристів

РОЗДІЛ 31

Усі знають, що слова, кинуті на вітер, інколи призводять до катастрофічних наслідків, однак масштаби катастрофи все ще непередбачені.

Так трапилось і того разу, коли Артур вимовив сакраментальну фразу «Усе моє життя-суцільне непорозуміння». У матерії простору-часу утворилась крихітна чорна дірочка, через яку слова прослизнули в часі назад — у минуле, в просторі — у віддалену Галактику. Там саме два народи, незвичного вигляду, але досить агресивно настроєні, стояли на порозі кривавої космічної війни.

Їхні лідери зібралися на вирішальну зустріч.

У кімнаті переговорів панувала напружена тиша.

За столом сиділи і пасли один одного очима головнокомандуючий ВЛ’Хург — він красувався в своїх формених чорних інкрустованих діамантами шортах і Г’Гугвунтт у хмаринці запашного зеленого диму — ватажок армади до зубів озброєних військових кораблів. Обидва флоти були готові будь-якої миті кинутися в бій. ВЛ’Хург вимагав від цієї ницої тварюки Г’Гугвунтта забрати назад слова, нечемно сказані на адресу його покійної матері.

Г’Гугвунтт ховався за завісою густих випаровувань.

У цю мить фраза «Усе життя — суцільне непорозуміння» досягла столу переговорів.

Зовсім випадково на мові ВЛ’Хурга вона означала одну страшну ланку, тож ворогуючим сторонам не лишалось нічого іншого, як розв’язати жахливу бійню, що затяглася б на багато століть.

Через кілька тисяч років, коли населення їхньої Галактики помітно зменшилось, воюючі сторони визнали прикру помилку, якої припустилися. Вони владнали непорозуміння, об’єднали свої флотилії й оголосили немилосердну війну нашій Галактиці. На той час стало абсолютно точно відомо, що саме вона є джерелом бузувірської фрази.

І ще кілька тисяч років могутні кораблі продирались крізь космічні хащі, аж поки досягли першої планети ворожої Галактики. Це була Земля. Із виттям кинулись вони на планету. Але — чи то внаслідок грубого прорахунку в масштабах, чи то в результаті іншого прорахунку — весь озброєний до зубів флот з’їло якесь цуценя.

Вчені, які досліджують причинно-наслідкові зв’язки в історії Всесвіту, схильні твердити, що такі прорахунки неминучі й що ми не в змозі цьому завадити.

«Це — життя», — пояснюють вони.

Короткочасний політ коридорами на аерокарі — і Слартібартфаст з Артуром підлетіли до дверей. Вони вийшли з аерокара й опинились у вітальні з стендами й дипломами на стінах. Відразу ж на протилежному кінці вітальні спалахнуло яскраве світло й там відчинилися ще одні двері. Вони зайшли.

— Артуре, ти живий? — вигукнув чийсь голос.

— Хіба? — спантеличено озвався Артур. — То це ж чудово.

Світло в кімнаті було тьмяне, і тільки через хвилину він зміг розгледіти Форда, Тріліан і Зафода. Вони сиділи за великим столом, заставленим розписними тарілками з дивовижними наїдками та екзотичними плодами і наминали за обидві щоки.

— Що з вами трапилося? — запитав Артур.

— Дрібниці, — промурмотів Зафод, обгризаючи підсмажену ніжку, — спочатку нас приспали, потім — прочистили клепки, а тепер хочуть ублаготворити нас частуванням. — Ось, — він видобув кавалок з каструлі м’яса, що ширив відразливий запах, — відбивна з носорога з Веги. Справжня смакота для любителів пангалактичної кулінарії.

— Але де господарі? — запитав Артур. — Я не бачу…

— Сідай до столу, землянине, — пропищав тоненький голосок. Артур озирнувся і раптом побачив.

— О Боже! — вигукнув він. — На столі миші!

Настала незручна мовчанка. Усі дивилися на Артура. Він же не міг відвести очей від двох келихів, у яких сиділо по білій мишці. Зрештою Артур відчув, що всі мовчать, й озирнув присутніх.

— Ой! — сказав він, зрозумівши, що повівся неввічливо. — Вибачте. Я… я не знав, що…

— Познайомся, Артуре, — прийшла на допомогу Тріліан, — це-Бенджі.

— Хелло, — сказала одна з мишей.

Вона торкнулась вусиками сенсорного пристрою всередині келиху й він під’їхав до краю столу.

— А це — Френкі.

— Дуже приємно, — пропискотіла друга миша і теж підсунулась ближче.

— Невже, це ті ж… — Артур запитально поглянув на Тріліан.

— Так, — допомогла вона йому. — Це ті самі миші, яких я привезла із Землі. Тріліан поглянула на Артура, і йому здалося, що вона злегка знизала плечима.

— Передайте йому тацю з арктуріанським мегавіслюком.

Слартібартфаст кахикнув.

— Перепрошую, — почав він.

— Дякуємо вам, Слартібартфасте, — пискнув Бенджі, — ви вільні.

— Що? Ох…. так, звичайно, — він розгубився, не сподіваючись, що його так зразу відшиють. — Іду до своїх улюблених фіордів.

— Здається, у цьому не буде потреби, — пропискотів Френкі. — Ми, очевидно, відмовимося від Землі № 2, — він подивився червоними очима на Артура. — Тепер ми знайшли аборигена, який перебував на планеті до останньої хвилини.

— Що? — загорлав Слартібартфаст. — Невже ви так вважаєте! Моя майстерня захаращена тисячами льодовиків, які я хочу помістити в Африку.

— Чудово! — сказав Френкі. — Тоді перш, ніж ви їх демонтуєте, покатайтеся на лижах.

— На лижах! — розпачливо вигукнув старий. — Але ж це — шедевр! Ламані лінії скель, крижані шпилі, бездонні ущелини! їздити по витворах мистецтва — блюзнірство.

— Дякуємо, Слартібартфасте, — повторив сухо Бенджі, — можете йти.

— Так, сер, — старий вклонився. — Дякую вам, сер. Прощавайте, землянине, — він махнув рукою. Артурові, — сподіваюсь, що ваше життя невдовзі владнається.

Кивнувши іншим, він вийшов похнюплений. Артур журливо подивився вслід. Усе трапилося так швидко, що він навіть не встиг подякувати старому за прийом.

— А тепер, — сказав Бенджі, — за роботу! Форд і Зафод цокнулися склянками.

— За роботу! — підхопили вони.

— Не зрозумів, — сказав Бенджі.

— Пардон, я думав, що ви пропонуєте тост, — Форд обвів поглядом товаришів.

Миші нетерпляче забігали в своїх келихах. Зрештою вони заспокоїлись, і Бенджі звернувся до Артура з такими словами:

— Землянине, я змалюю тобі ситуацію двома словами. Як тобі відомо, останніх десять мільйонів років ми здійснювали безпосереднє керівництво твоєю планетою. І все це для того, щоб сформулювати це кляте Вічне Питання.

— Навіщо? — запитав Артур.

— Ми вже про це думали, — пояснив Френкі. — Але одержана відповідь не стикується з таким запитанням. НАВІЩО? — СОРОК ДВА… Відповідь не підходить.

— Ні, ви мене не зрозуміли, — пояснив Артур, — я запитав, навіщо вам усе це?

— Он ви про що, — сказав Френкі. — Гадаю, спонукала нас звичка бути чесними з собою. Справа в тім, що ми по зав’язку ситі чеканням, і нам зовсім не всміхається все починати спочатку через цих вогонів, що вийшли на стежку війни. Від одного їхнього імені в мене зводить щелепи! Нам з Бенджі ще пощастило: ми встигли завершити свій шмат роботи і вчасно вилетіли з Землі на короткі канікули. Ваші друзі люб’язно допомогли нам дістатися до Магратеї.

— Магратея — вхід до нашого виміру, — пояснив Бенджі.

— Коли ми зв’язались зі своїми, — провадив його колега, — нам запропонували дуже вигідний контракт по організації п’ятивимірного гала-шоу — мосту між Магратеєю й нашою Галактикою. Ми не можемо пропустити такої нагоди.

— Я б теж не упустив, — сказав Зафод. — А ти, Форде?

— Ще б пак, — відповів Форд. — Я б учепився в неї зубами. Артур подивився на них, міркуючи, до чого це вони ведуть.

— Але для шоу нам потрібен КІНЦЕВИЙ ПРОДУКТ, — сказав Френкі. — Сформульоване Вічне Питання. Зафод підсунувся до Артура.

— Уяви собі, що вони сидять у студії, в затишній обстановці і кажуть, що їм відома Відповідь на Питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Усе Інше. Це — чудово! Але якщо вони зрештою признаються, що Відповідь — «сорок два», шоу одразу ж скінчиться. Ніякого продовження.

— Нам треба, щоб усе хоча б ВИГЛЯДАЛО досить переконливо, — додав Бенджі.

— Знаєте що? — вигукнув Артур. — Якщо Вічне Питання повинне лише виглядати переконливо, то знаєте, як це зветься? Мишачим шарудінням. Миші наїжачились.

— Припустимо. Нехай чистота експерименту — ідеалізм, нехай пошуки істини в усіх її виявах — дурниця. Але варто копнути глибше й підступитися до істини на відстань витягнутої руки, як тобі починає здаватися, ще? так звані закони природи — не що інше, як блеф, — а весь Всесвіт, швидше за все, керується купкою якихось маніяків. Тому, коли справа доходить до вибору між організацією ще одного десятимільионнорічного дослідження з бозна-якими величезними витратами і дрібною підтасовкою тих самих фактів, я обираю останнє, — сказав Френкі.

— Але ж… — почав був спантеличено Артур.

— Слухай-но, землянине, невже так важко зрозуміти, — перебив його Зафод. — Ти кінцевий продукт операційної матриці Землі. Адже ти був на ній до самого кінця…

— Е-е…

— Таким чином, твій мозок — органічна частина передостанньої конфігурації комп’ютерної програми, — пояснив Форд у якнайдоступнішій для Артура формі.

— Правда ж?

— Ну, — протягнув Артур.

Він зовсім не вважав себе органічною частиною чого б то не було. І саме це, як йому здавалося, спричинило всі його життєві неприємності.

– Іншими словами, — сказав Бенджі, під’їжджаючи до Артура в своєму чудернацькому екіпажі, — шанси того, що структура питання закодована в звивинах мозку, досить високі. Ми його купуємо.

— Що, питання? — не зрозумів Артур.

— Так, — хором відповіли Форд з Тріліан.

— За купу грошей, — додав Зафод.

— Ні, — поправив Френкі, — ми купуємо мозок.

— Що?

— Невже ви ним так дорожите? — щиро здивувався Бенджі.

— Ми домовлялись, що ви досліджуєте мозок за допомогою приладів, — обурився Форд.

— Звичайно, — погодився Френкі, — але для цього його доведеться вийняти й приготувати.

— Препарувати, — поправив Бенджі.

— Нарізати дрібними шматочками.

— Ну, це вже ні, даруйте! — Артур рішуче звівся з крісла.

— Якщо ви так наполягаєте, — умовляв Бенджі, — ми його замінимо.

— На електронний, — підхопив Френкі. — Найпростішої моделі цілком вистачатиме.

— Найпростішої! — жахнувся Артур.

— Авжеж! — Зафод зловісно посміхнувся. — Досить записати на плівку «Що?», «Я не знаю», «Де мій чай?» — і ніхто не помітить заміни.

– Іще чого? — запротестував, задкуючи, Артур.

— Ти не згоден? — запитав Зафод і одразу ж скрикнув від болю, бо Тріліан штовхнула його під столом ногою.

— Я помічу, — сказав Артур.

— Не помітиш, — запевнив Френкі. — Ти будеш так запрограмований, що не помітиш.

Форд рушив до дверей.

— Добре, хлопці, — сказав він. — Будемо вважати, що ми не домовились.

— А ми вважаємо, що краще було б домовитись, — пропискотіли миші.

Їхня доброзичливість миттєво зникла, їхні келихи задзижчали, здійнялися в повітря й полетіли до Артура. Він, паралізований жахом, забився в найдальший куток і тремтів там, мов осиковий листок.

Тріліан ухопила його за руку, намагаючись підштовхнути до дверей. Ноги не слухались Артура, він був мов загіпнотизований дзижчанням винних келихів і не міг зрушити з місця. Його наче схопив правець. Форд і Зафод дружно ламали двері.

Тріліан закричала. Артур лиш безмовно відкривав рот. Під наступним ударом двері піддалися. З другого боку за ними чатували якісь мерзенного вигляду особи. Швидше за все, були магратейці. Але їхня зловісна зовнішність блякла в порівнянні з медичними інструментами, які вони принесли з собою. Почалося стовпотворіння.

Ось яка виникла ситуація. Артурові збирались розпиляти череп. Тріліан ніяк не могла захистити його. А Форд і Зафод без особливого успіху стримували наступ головорізів, дужчих і куди більше озброєних, ніж вони.

На їхнє щастя цієї миті загучали всі сигнали тривоги планети.