"Веста" не знає пощади

1

Сержант-магістр Недєльський недаремно пробув три дні у Кракові. Але під кінець другого дня він перестав мріяти про те, що привезе вбивцю Чорної Ручки і передасть його капітанові, скромно говорячи: “Прошу, ось людина, яку ми шукали”. Після двох днів напруженої праці сержант дійшов висновку, що коли йому пощастить добути хоч один певний слід, хоч кілька нових доказів, то це буде немало.

Приїхавши до Кракова, він одержав у міліції телефонограму від Завірюхи, в якій капітан називав номери і марки автомобілів, записаних міліцією під час розшуків на дорогах поблизу Варшави. Виявилося, що з усіх цих машин тільки одна була зареєстрована в Кракові. Недєльський міг довідатись, чия це машина, де працює її власник, дістати всі інші дані. Та навіщо вони, коли з реєстраційної карточки відомо, що це старий автомобіль, а машина, яку розшукував капітан, була нового випуску. Сержант знав, що все це ще не заперечує припущення капітана Завірюхи — вбивці таки могли приїхати до Отвоцька з Кракова, — але перше розчарування вплинуло на сержанта, як холодний душ.

Ще важче було встановити особу невідомого передплатника “Краківської газети”. Виявилося, що по вулиці Діетля жило 352 передплатники цієї газети. Якщо почати особисто перевіряти їх і кожному приділити хоч півгодини, то на цю неймовірно копітку справу потрібно було б місяць часу. Та й як тут перевірити, щоб не викликати підозрінь цікавих? Нарешті, як узнати, хто з 352 чоловік загорнув у свій екземпляр пістолет ТТ?

Наприкінці другого дня Недєльський зайшов до кафетерію на Плантах[1] і, дивлячись на трамваї та автомобілі, які мчали вулицею, намагався розробити реальний план дії. його молоде, ще хлоп’яче обличчя було зосереджене і серйозне, сержант так задумався, що й не почув, коли офіціантка у білому фартушку і акуратному чепчику запитала, що він замовлятиме.

— Чашечку кави і тістечко. Два тістечка, — швидко додав, бо він був великим ласуном і, коли його не бачив ніхто із знайомих, наїдався ласощами, як дитина.

— Каву чорну чи “мулатку”? — запитала офіціантка, записуючи замовлення.

— А що таке “мулатка”? — здивувався Недєльський, не знаючи краківської назви.

— Кава із сметаною.

— То хай буде “мулатка”, — погодився сержант.

От за цією “мулаткою” Недєльський биту годину просидів у кафетерії, навіть не помічаючи, що гарненька офіціантка, якій сподобався цей не по віку поважний і елегантний юнак, кокетливо усміхаючись, весь час поглядала на нього. Недєльський ніколи не був залицяльником, а тепер йому особливо не хотілося знайомитися з будь-ким. Насамперед він визначив черговість виконання завдань. Спочатку треба розшукати машину з червоною стрілкою, потім — невідомого передплатника газети. Адже машина не могла не привернути до себе уваги. Передплатників було 352 і поки що всі схожі між собою. Крім того, сержанта цікавив не перший-ліпший передплатник, а тільки той, що був якось зв’язаний з машиною чи з її власником.

Отже, ключ до виконання завдання, безперечно, був у машині. Тільки як його знайти?

— Може, ще чогось бажаєте? — усміхнулась офіціантка, підходячи до столика. Недєльський окинув поглядом майже порожній зал, тоді подивився на офіціантку. Хвилинку думав про щось, потім і сам усміхнувся.

— Я б випив чарочку лікеру, але тільки з вами.

Офіціантка почала відмовлятися, — мовляв, їй не можна цього робити, завідувач кафетерію дивитиметься косо, та кінець кінцем погодилась. І вже через кілька хвилин Недєльський знав про неї все, а вона довідалася тільки те, що він вважав за потрібне сказати. Сержант розповів, що він шофер. Шеф зараз у Новій Гуті,[2] от у нього є кілька вільних хвилин.

— Ох, заздрю я вам, — мрійливо промовила офіціантка. — Скільки ви світу побачите, скільки наїздитесь машиною…

Недєльський скромно заперечив, сказавши, що найчастіше він їздить по Варшаві, а відрядження на далекі траси, на жаль, бувають рідко.

— То ви варшав’янин? — сплеснула в долоні дівчина і зразу ж призналася, що вона теж варшав’янка і тільки після війни живе у Кракові. Розмова стала тепліша, знайшлася захоплююча тема — порівняння характеру варшав’ян і краков’ян, причому, на думку офіціантки, куди там краков’янам до мешканців столиці! Недєльський поволі, але рішуче перевів розмову на автомобілі, Скаржився, що його “Варшава” вже стара, хвалив закордонні марки. Отак підготувавши ґрунт, він запитав, чи його нова знайома не бачила часом розкішної автомашини кремового кольору з червоною пластмасовою стрілкою ззаду.

Офіціантка зацікавлено глянула на нього:

— А навіщо вона вам?

— Кілька днів тому я зустрів її на шосе, — стояла пошкоджена — і затягнув її на буксирі в майстерню. У піжона не було грошей, щоб мені заплатити; він сказав прийти до нього на вулицю Діетля, а я, на лихо, загубив папірець з адресою. А в Кракові не так легко знайти когось, якщо не знаєш номера будинку…

Офіціантка кивнула головою, потім, зморщивши лоба, задумалась.

— Почекайте. Така машина кілька днів тому приїздила десь перед обідом. Кремово-шоколадна, — згадувала дівчина. — Її власник — такий пристойний високий брюнет, кілька разів заходив до нас пити каву… Але чи була на тій машині червона стрілка? Іренко! — звернулася вона до товаришки, яка саме проходила поблизу. — Ти пам’ятає! того піжона, який недавно заїжджав до нас на кремово-шоколадній машині?

— А що? — поцікавилась та і чомусь зашарілася.

— Нічого, я тільки не пам’ятаю, чи була на його машині ззаду червона стрілка. Це ось пан запитує, бо той піжон винен йому гроші.

— То ви знаєте того іноземця? — недовірливо запитала офіціантка.

— Та як там знаю, — недбало махнув рукою Недєльський, відзначаючи про себе, що шофер потрібної йому машини був іноземець. — Він стояв на дорозі, бо колесо спустило, і я затягнув його на буксирі в майстерню. Обіцяв мені за це сто злотих…

— Він жив у готелі “Поллєра”, але вже виїхав до Варшави…

— Звідки ти знаєш? — підозріливо запитала подруга. Дівчина зашарілась і не відповіла.

Сержант Недєльський вирішив не збільшувати її замішання.

— Чорт з ним, тим Поллєром, — сказав з умисною грубістю. — Мене цікавить, чи то був той самий піжон і та сама машина з червоною стрілкою.

— Авжеж, на ній була стрілка, — почала тріщати друга офіціантка, — уночі вона світилась…

Сержант Недєльський на мить завагався — чи не спитати йому про номер автомобіля — але легковажна офіціантка скористалася з короткої перерви і втекла на кухню. А втім, навряд чи могла вона запам’ятати номер. “Для цього потрібна не жіноча голова”, — подумав Недєльський з зарозумілістю, властивою молодим чоловікам.

Він раптом заспішив, пообіцяв офіціантці, коли пощастить вирвати у іноземця гроші, запросити її після роботи на танці і, оплативши не дуже великий рахунок, вийшов з кафе.

У готелі “Поллєра” сержант пред’явив товстому адміністраторові своє службове посвідчення і велів показати книгу реєстрації мешканців. Адміністратора схвилювали відвідини працівника міліції, та ще й з Варшави. Він, раз у раз витираючи спітніле чоло, докладно розповідав про все, намагаючись якнайшвидше позбутися непроханого гостя.

— У нас зупиняється багато іноземців, — сказав він на запитання Недєльського, — і мені важко вгадати, який вас цікавить…

— Мене цікавить високий чоловік, який жив тут три, ну, може, чотири дні тому. У нього була машина шоколадно-кремового кольору найновішого типу, з червоною пластмасовою стрілкою ззаду…

— То, мабуть, пан Гомолякс… Так, це може бути тільки він. — Адміністратор неспокійно забарабанив товстими, наче сардельки, пальцями по грубій реєстраційній книзі. — Він дуже порядна і заможна людина…

— Мене цікавить не ваша думка про Гомолякса, а його анкетні дані, — різко перебив Недельський.

Товстун розхвилювався ще більше. Пальці перестали слухатися, він не міг перегорнути сторінки, але нарешті все-таки знайшов графу, з якої Недєльський виписав потрібні дані. Франц Гомолякс, 40 років, австрійський громадянин, приїхав із Відня такого-то дня, номер візи такий-то, професія — журналіст. Сержант занепокоївся: журналіст? Він сподівався, що то купець, промисловець (адже йшлося про годинники), але журналіст!!? Недєльський ще раз запитав адміністратора, чи збігається опис особи і чи була у Гомолякса така машина, про яку він щойно казав. Товстун мало не плакав:

— Пане капітан, їй-богу, я не знаю… Пан Гомолякс високий брюнет, але чи це саме він вас цікавить? Клянуся, що інших високих іноземців цими днями у нас не було.

— А опис машини? — безжалісно наступав Недєльський.

— У нього був автомобіль кремовий, але я до нього не приглядався. У мене стільки роботи, пане капітан…

Підвищений одразу на стільки рангів, сержант Недельський поважно випростався і сказав, що тепер він хоче послухати швейцара і покоївку, яка прибирала в кімнаті пана Гомолякса.

— То я вже можу бути вільний? — зрадів адміністратор, який, видно, не любив надто близьких зв’язків з владою.

Через годину Недєльський вийшов з готелю, несучи з собою ще одну важливу новину: Гомолякс кілька разів приїжджав разом з якимось Яном Галкою, власником відомої у Кракові великої граверно-золотильної майстерні і маленької фабрики церковних виробів. Сержанта зацікавив уже сам факт перебування закордонного журналіста в товаристві ремісника. Але особливої ваги надавала йому та обставина, що майстерня Яна Галки містилася на вулиці Діетля, його прізвище було і в списку передплатників “Краківської газети”.

Недєльському здалося, що він натрапив на слід. Забувши про обід, він попрямував до автомобільного парку, який містився поруч. Сторож автопарку, вусатий інвалід на дерев’яному протезі, чудово пам’ятав машину з червоною стрілкою і її щедрого власника. Старик підтвердив, що Гомолякс справді приїжджав кілька разів з Яном Галкою. Сержант вирішив піти до найближчої бензоколонки, де, за твердженням інваліда, Гомолякс заправляв машину. Дві години переглядав квитанції за останній тиждень — у них були записані номери автомобілів. Але працівники бензоколонки сказали, що на тій машині був закордонний номер. Серед сотень автомашин, які протягом останнього тижня заправлялися на цій бензоколонці, Недєльський знайшов кільканадцять з іноземними номерами. Він переписав їх і потім сидячи за обідом, порівнював ці номери з тими, які йому дав капітан Завірюха. І раптом мало не подавився куском жилуватого біфштексу: в обох списках був один і той же номер — CUX–C5. Звичайно, могло бути, що якась зовсім інша закордонна автомашина заправлялась у Кракові, а згодом, у ту фатальну ніч, опинилася поблизу Варшави, і її записали. Але це могла бути і ниточка, яка виведе на важливий слід. До кінця обіду Недєльський сушив собі голову, як би точніше перевірити цей таємничий номер, встановити, чи справді то машина Гомолякса. Нічого не придумавши, сержант вирішив піти у міське управління і довідатися що-небудь про дивного гравера та власника майстерні церковних виробів, у якого такі дружні стосунки з закордонними журналістами.

2

Ковальський прийшов точно в призначений час. Прочитав стенограму розмови, підписав її, потім передав капітанові знайдені листи Рема про нелегальні імпортні угоди.

— Ви повідомили дирекцію Бюро про відкриття, які стосуються Августа Рема? — спитав Завірюха.

Ковальський знітився.

— Справа в тому, що я й сам не знаю, як бути. Головний директор у відпустці, повернеться тільки через тиждень. А я не хотів би робити сенсації навколо цієї неприємної для всіх нас справи. Тим більше, що я в деякій мірі відкрив її…

— Виходить, що ніхто, крім вас і мене, нічого не знає?..

— Ніхто.

— Це добре. І не говоріть, будь ласка, нікому, поки я не скажу, що вже можна розповідати.

— Навіть головному директорові? — здивувався Ковальський. — Не знаю, чи я маю право це робити.

— Навіть головному директорові. В разі потреби я видам вам письмове посвідчення, що заради слідства вас зобов’язала до цього міліція…

— О господи, в що тільки може вскочити людина, сама того не бажаючи!.. — зітхнув пригнічено Ковальський. Але капітан підбадьорив його поглядом і вже шанобливо почав прощатися з педантичним службовцем, коли, враз щось пригадавши, запросив відвідувача знову сісти.

— Ще одне запитання, пане Ковальський. Учора я багато думав про ваше відкриття і не міг зрозуміти одного: чому тільки майже через місяць після смерті Августа Рема ви вирішили переглянути його документи?

Ковальський здивовано подивився на капітана:

— Це ж не від мене залежало. Я зайнявся цим тільки позавчора, бо мені доручив це зробити заступник головного директора. Я, пане капітан, керую тільки одним відділом…

Завірюха кивнув головою, — мовляв, він розуміє, що сам Ковальський не міг тут нічого зробити, — але вів далі:

— І протягом цілого місяця у Бюро не відчувалося відсутності Рема, не виникало потреби перевірити, які папери лишилися після нього?

— Я не розумію, до чого ви хили… — уважно приглядаючись до капітана, сказав Ковальський. Але Завірюха не збирався докладно пояснювати, до чого він “хилить”, і поставив наступне питання, яке, на перший погляд, не мало нічого спільного з попередніми.

— Які стосунки були між Августом Ремом і головним директором?

— Тільки офіціальні, але бездоганні.

— А з заступником головного директора?

— Чудові. Оскільки мені відомо, вони часто зустрічалися поза службою, здається, були давніми знайомими чи не з довоєнних часів.

— Так. А головний директор, кажете, повертається, з відпустки тільки через тиждень?

Ковальський кивнув головою, явно здивований хаотичними запитаннями, які задавав цей слідчий.

— Головний директор поїхав у відпустку на цілий місяць чи на менший час?

— Поїхав на цілий місяць до моря.

Завірюха якусь мить подумав, ніби щось обчислював у пам’яті:

— Отже, головний директор пішов у відпустку приблизно через тиждень після смерті Рема?

Тепер уже Ковальський замислився, пригадуючи досить давні події. Проте коли відповідав, у нього був голос людини, цілком впевненої в тому, що говорить:

— Справді, головний директор пішов у відпустку за кілька днів після смерті Рема, але пам’ятаю, що в день, коли знайшли труп, його не було у Варшаві, бо ще перед тим він виїхав у службових справах до Гданська, а звідти зразу ж мав їхати відпочивати.

— Ну ось тепер уже, мабуть, справді все, що я хотів про це знати. — Капітан стомлено провів рукою по лобу. — Хіба тільки ще одне маленьке запитання, — додав він, побачивши, що Ковальський уже підвівся і збирається вийти. — Як звати заступника головного директора, котрий доручив вам переглянути папери Рема?

— Генрік Згожельський. Інженер, — сказав Ковальський, намагаючись прочитати в очах капітана, навіщо йому потрібні всі ці відомості і яке відношення вони можуть мати до злочинної діяльності Августа Рема.

— Згожельський… Згожельський… Звідки, я знаю це прізвище? — повторив кілька разів капітан. — Чи не бачив я десь вивіски з цим прізвищем?

Ковальський полегшено зітхнув:

— Ну звичайно! На Новому Світі є годинниково-ювелірна фірма Мирослава Згожельського, брата нашого директора Згожельського…

Завірюха посміхнувся:

— От бачите! Тепер я зможу спокійно спати. А то мучило б мене це прізвище…

Ковальський відповів усміхом:

— А я вже злякався, думав, знову щось випливе, схоже на аферу Рема. Бо якщо міліція знає чиєсь прізвище, то з цього нічого доброго не буде…

— Ну, не треба перебільшувати! Знаємо, наприклад, ваше прізвище, проте не тільки не маємо до вас ніяких претензій, а навпаки, щиро вдячні вам…

Розпрощалися дуже тепло, але Ковальський був би страшенно вражений, коли б побачив, як змінилося обличчя капітана, тільки-но зачинилися двері. Завірюха швиденько переглянув принесені договори і листи, поклав їх у папку, взяв низку ключів од квартири Рема, попередив секретарку, що повернеться за годину, і сказав, щоб Юрек, коли приїде, мчав до будинку на Новогродській.

Подвір’я на Новогродській було сповнене тухлим підвальним запахом. Купа сміття все ще лежала в кутку двору. Капітан впевнено попрямував до квартири Рема. Печатки на дверях були цілі, замкову щілину засновано павутинням. Завірюха відімкнув обидва замки і ввійшов на кухню.

3

Юрек В’юн, наче вихор, увірвався до кімнати секретарки.

— Начальник є? — відчинивши двері, запитав він. Всі папери секретарки від протягу полетіли на підлогу.

— Двері! — розпачливо вигукнула секретарка і почала докоряти Юрекові, що він входить у кімнату, наче у хлів, не вітається та ще й розкидає папери, але Юрек без церемонії перебив її:

— Мені нема часу слухати всякі теревені! Тут земля горить під ногами, а ви про свої чемності! Ще раз питаю: начальник є?

— Грубіян! — писнула секретарка і повернулася до Юрека спиною. Шофер знизав плечима, побіг до кабінету Завірюхи, постукав, відчинив, заглянув і… вилаявся… Потім у розпачі впав у крісло, що стояло біля письмового столу. Секретарка, обличчя якої, здавалося, скам’яніло, почала стукати на друкарській машинці, ніби, крім неї, в кімнаті нікого й не було.

— Ну де я тепер його шукатиму? — застогнав Юрек.

“Клап, клап, клап…” — сухо, мов кулемет, стукала друкарська машинка.

— День і ніч шукаю йому ту машину, тепер знайшов, а його немає…

“Клап, клап…” — машинка на мить стихла, а потім секретарка з подвійним завзяттям почала бити по клавішах.

— Ви не можете хвилинку перестати клацати? — роздратовано крикнув Юрек. — Людина не може зосередитися…

Запала довга мовчанка. Юрек підвівся, раз у раз позирав на годинник, виглядав у вікно, але Завірюхи не було. А в цей час у душі секретарки боролися гнів на нечемного шофера і обов’язок повідомити його, де перебуває капітан. Однак потрібно було добрих п’ятнадцять хвилин, щоб нарешті обов’язок переміг. Не відриваючи погляду від клавіатури, секретарка холодно процідила:

— Капітан Завірюха в домі Ремів на Новогродській і велів вам приїхати до нього.

Юрека немов електричним струмом вдарило. Він схопив шапку, кинув недокурок і рвонувся до виходу. Але на порозі зупинився на мить і люто промовив:

— То ви знали і не сказали мені відразу?

— Бо зі мною треба поводитися культурно, — почала секретарка.

— Ну, якщо через ваші капризи станеться щось погане, то я перший постараюся, щоб ви з буцегарні не вилізли! — пообіцяв Юрек.

Секретарка вхопилася за стіл, аж пальці побіліли, та поки вона знайшла що відповісти нахабному шоферові, Юрека вже не було в кімнаті.

Коли через п’ять хвилин він хвацько під’їжджав до похмурого будинку на Новогродській, звідти від’їхала красива нова машина. Юрекові на мить здалося, що ззаду у неї видно червону пластмасову стрілку. Але він тут же заспокоївся. Поговоривши з шоферами біля кількох готелів, Юрек натрапив на слід потрібного йому закордонного автомобіля і навіть узнав його номер. На машині, яка від’їхала, номер зовсім інший. Це була вітчизняна автомашина, яка належала приватній особі.

“Є в людей гроші!.. — подумав Юрек, виймаючи ключик з мотора своєї “Варшави”. — Такий автомобіль не мало коштує”. — Але, мабуть, схаменувся, що кривдить свою улюблену “Варшаву”, бо ніжно погладив машину по зачинених дверцятах, і раптом вилаявся: переднє колесо підозріло “сіло”. Довелося змарнувати трохи часу, щоб накачати камеру, яка, на щастя, не була пробита. Впоравшись, шофер майже бігцем рушив у темну пащу під’їзду. Осліплений раптовим переходом від яскравого світла вулиці до темного тунелю воріт, Юрек наскочив на якусь жінку, що поспішала з двору. Йому здалося, що жінка плаче і гарячково повторює: “О боже, о боже!” Юрекові стало ніяково — може, він скривдив ЇР Але, знизавши плечима, хлопець попрямував до сходів.

Вхідні двері, на яких виднілася латунна табличка з прізвищем Рема, були — о диво! — незамкнені! В’юн задоволено посміхнувся: капітан допустив таку саму легковажність, за яку колись добре вилаяв свого шофера. Юрек увійшов помаленьку, обережно переступив поріг, щоб захопити капітана зненацька. У квартирі нічого не змінилося з того часу, як вони були тут. Скрізь панувала гнітюча тиша. Юрек навшпиньках перетяв вузький коридорчик, що відділяв кухню від спальні, і, тамуючи подих, підійшов до дверей кабінету Рема. Вони були зачинені. Шофер натиснув ручку, прислухався, потім рвонув двері на себе і гукнув:

— Руки вгору!

Він сподівався почути голос Завірюхи, але відповіла йому та сама глуха тиша. В кімнаті нікого не було. Спантеличений В’юн зупинився на порозі. “Що за чорт? Усе відчинено, а його нема”. Юрек підозріло оглянув кабінет, затримав трохи довше погляд на сейфі, дверцята якого були прочинені так, що крізь них виднілися папки та папери, і раптом відчув, як у нього мурашки пробігли по спині: з-під письмового стола виглядали ноги у чорних туфлях. Це були туфлі капітана Завірюхи.

Треба визнати, що Юрек діяв енергійно і сміливо. Вмить витягнув з-за пазухи пістолет і, тримаючи його в руці, швидко оглянув усю квартиру. Ніби нікого. Тоді він замкнув вхідні двері і спішно кинувся до Завірюхи. Той лежав долілиць. На голові була велика ґуля, з якої сочилася кров. Юрек повернув капітана на спину, поспіхом розстебнув піджак та сорочку і притулив вухо до грудей, прислухаючись, чи б’ється серце. Але В’юн був такий збуджений, у нього так пульсувала кров, що почути нічого не зміг. Тоді він узяв з письмового стола Рема нікельований ніж для розрізування паперу і приклав його до розтулених губів капітана. Полегшено зітхнув, помічаючи, як поверхня ножа вкривається легким туманом пари. Юрек побіг до кухні, схопив відерце з водою. Незабаром Завірюха був увесь мокрий, але, на радість хлопця, повіки у капітана затремтіли, і через хвилину він розплющив очі.

— Пане начальник! — гукнув Юрек, хапаючи капітана за руку. Але очі у Завірюхи помутніли, і він знову зомлів.

Юрек безпорадно опустив руки:

— Сто чортів! Що ж тепер робити? Ну звичайно, треба викликати швидку медичну допомогу! — Він підбіг до телефону, зняв трубку і вилаявся: телефон, видно, не працював, бо в трубці було зовсім тихо. Раптом з підлоги почувся стогін. Юрек нахилився над капітаном. Завірюха розплющив очі, торкнувшись рукою розсіченої шкіри, і застогнав од болю. Але саме від цього болю він остаточно опритомнів.

— Пане начальник! — промовив Юрек, і обличчя Завірюхи в його очах раптом розплилося.

— Юрек? — упізнав шофера капітан, зморщивши від зусилля лоб. — Звідки ти тут узявся? — І, не дождавшись відповіді, знову запитав: — А що зі мною, власне кажучи, сталося? Що сталося… Я такий слабий, у голові паморочиться…

В’юн уже опанував собою, побіг на кухню, приніс графин вишнівки і склянку.

— Випийте, пане начальник, — умовляв він, підсовуючи Завірюсі чарку. — Ніщо так не зміцнює, як оця вишня в рідині… — І, видно, бажаючи наочно переконати капітана у лікувальних властивостях вишнівки, сам вихилив півсклянки. Завірюсі справді стало легше. За кілька хвилин він за допомогою Юрека підвівся і сів у крісло.

— Стривай… Як то було? Я сидів за письмовим столом Рема і переглядав штампи, роблячи по черзі відбитки на папері. Раптом позаду щось зашелестіло. Я хотів оглянутись і… Далі вже нічого не пам’ятаю.

— На вас напали, пане начальник, — зробив висновок Юрек.

— Напали, звичайно. Але хто? — замислився Завірюха, обережно обмацуючи потилицю. — Як вони могли пробратися до квартири?

— Через двері, — буркнув Юрек. — Ви, пане начальник, забули замкнути двері до кухні. Я теж так увійшов.

Завірюха пильно глянув на шофера:

— Двері до кухні? Не може цього бути! Я власноручно замкнув їх і залишив ключі в замку. Пам’ятаю чудово…

— А може, влізли, підібравши ключі?

— Це виключається. Ключ стирчав у замку з цього боку!..

— А коли я прийшов, то двері були незамкнені, їй-богу! — доводив Юрек.

Капітан, незважаючи на протести шофера, підвівся і, опираючись на його плече, вийшов на кухню. Ключ стирчав у замку.

— Не може бути, щоб я помилився і не замкнув дверей, — шепотів сам до себе Завірюха, уважно оглядаючи поверхню ключа. — Бандит відімкнув їх, уже виходячи з квартири. Але як же він сюди потрапив, не зірвавши печаток?

І ось саме в той час, коли вони стояли біля дверей, обмірковуючи дивний випадок з ключами, вгорі, над їхніми головами, несподівано пролунав дзвінок. Обидва здригнулись і перезирнулись.

— Юрек, швидко в коридорчик! Охороняй мене ззаду, а я відчиню двері! — пошепки наказав Завірюха.

Хто міг добиватись у квартиру, господарі якої вже місяць, як лежали на кладовищі? Капітан відчинив двері. На сходах стояв чоловік з чемоданчиком, а позад нього — два санітари з носилками.

— Сюди викликали швидку медичну допомогу? — спитав офіціально лікар. — Де поранений?

Завірюха запросив усіх зайти, потім трохи ніяково пояснив, показуючи на розбиту голову:

— Поранений — це я. Але, правду кажучи, не було ніякої потреби викликати швидку медичну допомогу. То вже надмірна запопадливість мого шофера…

— Моя? — здивувався Юрек В’юн, входячи з пістолетом у руці. — Я не викликав швидкої медичної допомоги. Хотів, але телефон відключений, не міг подзвонити…

— Я слідчий міліції, — пояснив Завірюха, бачачи, що лікар недовірливо дивиться на пістолет Юрека В’юна. — Зі мною сталася невелика пригода, — капітан поглядом наказав Юрекові не дуже пояснювати, що то за подія. Лікар розкрив чемодан і, відіславши санітарів назад у карету, почав оглядати рану…

— Хто б там не дзвонив, але добре зробив, що ви кликав нас, — мовив лікар. — Правда, небезпеки немає, але рана погана — довгий розріз, шкіру треба зшивати скобками. А чому ви такі мокрі? — запитав, починаючи обережно вистригати волосся навколо рани.

— То я приводив до притомності пана начальника, — гордо пояснив Юрек В’юн.

— Пан начальник може подякувати богові, що не загинув смертю утопленика. — Потім мимохідь запитав: — А що, власне кажучи, сталося?

Завірюха мить подумав і сказав:

— Буду з вами відвертий. Це напад. Мушу просити вас коротенько описати ушкодження, яких мені завдали, це потрібно для справи.

Капітан поцікавився, хто і як викликав швидку медичну допомогу.

— Хтось подзвонив, назвав адресу і навіть точно вказав, що йдеться про поранену людину.

— Але хто ж то був? Шофер, виявляється, цього не робив.

— Не знаю, — відповів лікар. — Можу тільки сказати номер телефону, з якого дзвонили. — Він на хвилину одірвався від своєї роботи і попросив Юрека подати капітанові грубий зошит, який лежав на чемоданчику з приладдям.

— Погляньте останній запис.

Завірюха перегорнув сторінки зошита, заповненого сотнями адрес і прізвищ, а також записами лікарів про подану допомогу. Нарешті знайшов. Телефон — 21–15–15, жінка викликає швидку медичну допомогу на таку-то адресу допомогти пораненому.

— Юрек, — велів капітан шоферові, — іди до найближчого таксофона, подзвони на телефонну станцію, хай дадуть адресу і прізвище власника телефону 21–15–15.

— Слухаю, пане начальник! — полегшено сказав Юрек.

Коли через п’ятнадцять хвилин він повернувся, лікаря уже не було.

— Пане капітан! — вигукнув Юрек, влітаючи у квартиру. — Скандал! Телефон у цьому самому будинку…

— В цьому самому будинку? — пожвавішав Завірюха, схожий у білій пов’язці на бедуїна. Він узяв аркушик і свиснув: на ньому чорніли написані незграбним почерком Юрека В’юна слова: “21–15–15, вул. Новогродська, № … абонент — Надольський”.

— Так це ж тут, по сусідству, — вимовив Завірюха, пригадуючи наляканого сусіда, який приходив сюди на голос магнітофона.

— Напевне, вони почули шум крізь стіну, — висловив припущення Юрек, але капітан перебив його, махнувши рукою:

— Стривай, зараз усе перевіримо! — Вони знову пішли до кабінету Рема; Юрек здивовано дивився, як Завірюха підняв килим, що затуляв двері до квартири Надольських. Досить було кинути оком, щоб помітити: шнурочки із штампами міліції, якими були опечатані двері, розірвано. Капітан через хусточку взявся за ручку, натиснув її, і двері слухняно відчинилися. Почувся тихенький шум. Так, це був той самий звук, який стривожив капітана за секунду до удару. Вони мовчки пройшли через дві кімнати Надольських; у квартирі не було нікого. Меблі стояли в чохлах, на столі сірів товстий шар пилюки. Підійшовши до дверей, які до війни були парадним входом до квартири Августа Рема, капітан і Юрек побачили багато листів і газет — їх вкидав листоноша через щілину в дверях. Тут валялася кореспонденція двотижневої давності. Завірюха присів навпочіпки і, не торкаючись газет і листів, уважно оглянув їх. Біля одного він затримався довше, потім звернувся до шофера:

— Юрек, що ти бачиш на цьому конверті? Ось на цьому великому, білому.

— Нічого не бачу, пане начальник. Ніби трохи забруднений…

Завірюха випростався.

— Це не бруд, а явний слід. Жінка у туфлях на високому каблуку. Оцього сліду і відбитків пальців на телефонній трубці досить, щоб встановити особу моєї незнайомої опікунки, коли ми знатимемо підозрілих… — Капітан повільно підійшов до вхідних дверей, обережно, щоб не стерти можливих відбитків пальців, узявся за ручку, і ці двері так само легко відчинилися. — Ну, що ти на це скажеш? — запитав Завірюха шофера, але Юрек тільки руками розвів:

— Нічого не розумію, пане начальник.

— Усе це треба з’ясувати, — міркував Завірюха, оглядаючи трубку телефонного апарата, на якому видно було номер 21–15–15. —Поки що ми знаємо тільки те, що бандити ввійшли цими дверима.

— А звідки ви знаєте, що бандитів було кілька, а не один?

— Мав бути той, хто мене вдарив, і жінка, яка викликала швидку медичну допомогу, отже, щонайменше дві особи. Ти ж, певне, не думаєш, що злочинець, ударивши когось важким предметом, міг потім викликати лікаря до своєї жертви? То все відбувалося дуже швидко. Хвилиночку, котра година?

Глянувши на свій годинник, Завірюха побачив, що в ньому розбито скло, і годинник взагалі не йде. Стрілки зупинилися на одинадцятій годині сорок сім хвилин. Напевне, капітан, падаючи, ударив ним об письмовий стіл або підлогу.

— О котрій годині ти виїхав з міліції? — запитав.

— О дванадцятій. По радіо саме передавали сигнал. Завірюха похитав забинтованою головою:

— Бачиш, як воно буває в нашій роботі! Якби ти виїхав на п’ятнадцять хвилин раніше, то в мене тепер певно, голова була б ціла…

Шофер несподівано вибухнув жахливими прокльонами і погрозами. Капітан здивовано глянув на нього.

— Я міг приїхати на п’ятнадцять хвилин раніше, — аж тремтів од люті Юрек, — але ваша секретарка морочила мені голову… — І він розповів капітанові про непорозуміння з друкаркою. Завірюха знизав плечима:

— Ну, нічого не зробиш, сталося — назад не повернеш. А ти теж винен. Навіщо дратуєш жінку? Зрештою, хто знає, що краще. Якби не було нападу — не було б нових слідів, — промовив капітан, розглядаючи кімнату. — Тепер нам відомо, що у квартирі Ремів чогось шукали, що є людина, яка знала про підготовку нападу, але не хотіла мені нічого поганого. Все це нові важливі сліди.

Завірюха послав Юрека до двірника довідатися, коли той востаннє бачив Надольського, а сам викликав по телефону криміналістів, щоб зібрати сліди, які могли залишитися після вторгнення бандитів до помешкання Рема.

“І таку справу інспектор Решкевич хоче засушити, — сердито думав капітан, — або “угробити”, передавши її до господарського відділу. Адже вона не тільки не закінчена, а навіть не розкрита. Хто може знати, що станеться найближчим часом! Одне діло, коли дивишся на справу з-за письмового стола Головного управління, і зовсім інше, коли відчуваєш її в голові, розбитій рукою злочинця, — Завірюха обережно торкнувся пов’язки. — Ні, він не дозволить поховати цю справу і не віддасть її, хоча б йому довелося дістатись до самого міністра!”

У кабінеті капітан звернув увагу на те, що його портфель лежить на підлозі. А до нападу Завірюха добре пам’ятав, цей портфель був на письмовому столі. Капітан підняв його і заглянув усередину. Порожньо. Завірюха занепокоївся — адже в портфелі були всі договори, які нелегально уклав Рем з фірмою “Йоганн Ліпперт і К°” у Відні. Почав шукати документи на письмовому столі, але й там їх не знайшов. З жахом встановив, що всі аркуші, на яких він так старанно робив відбитки штампів Бюро імпорту точних приладів, теж зникли. А ще гірше, що не було й самих штампів.

Капітан важко сів у крісло. Отже, загинули всі докази злочинної діяльності Августа Рема. Його позбавили можливості порівняти штампи, які були на нелегальних договорах. Противник завдав удару влучного і дуже болючого… “Невже вони знали, що я тут? Чи йшли забрати штампи, розраховуючи випередити мене? А може, заздалегідь запланували викрадення договорів і тепер тільки скористалися з слушної нагоди? Цікаво, невже з квартири не пропало більше нічого, крім того, що бандити хотіли знищити чи замаскувати?” Під впливом цієї думки Завірюха підвівся і знову почав шукати. Відповідь прийшла швидко: зазирнувши в сейф, капітан побачив у нижній частині його відкритий тайник, якого не помітив під час першого огляду. Квадратна шухляда, схожа на невеликий чемоданчик, була порожня. Злочинці, видно, дуже поспішали (можливо, їх хтось сполохав?), бо навіть не зачинили його. Не відриваючи погляду від тайника, Завірюха з гіркотою подумав, що дав би розбити собі голову ще два рази, аби тільки довідатися, що було там.

Він стояв, нахилившись над тайником, коли в кімнату зайшов Юрек В’юн. Задихавшись, він уже з порога почав доповідати:

— Значить, справа така: Надольські поїхали у відпустку два тижні тому і повернуться лише наприкінці серпня. Але це дрібниця, бо я, пане начальник, забув сказати вам найважливіше!

— Що? — спитав Завірюха, не в силі відірвати погляду од тайника.

— О боже, що то знову за фата моргана? — раптом скрикнув Юрек, обриваючи на півслові.

Капітан подивився на нього, потім туди, куди розширеними від подиву очима витріщився шофер. На стіні висів портрет юнака. Ще під час першого відвідання Завірюха звернув на нього увагу. Тепер на місці обличчя темнів вирізаний чимось гострим прямокутник, через який було видно на стіні узорчасті шпалери. Завірюха насупився. Перед ним уже повний комплект головоломок, у яких він нічого, ну нічогісінько не розумів! І саме тому, що так несподівано виникло стільки таємниць, капітан Завірюха раптом заспокоївся.

— Що ж то за сенсаційна новина, про яку ти хотів мені розповісти? — запитав він Юрека, який насилу одірвав погляд від портрета.

— Я знайшов машину з червоною стрілкою, — опам’ятався нарешті хлопець.

— Ну?! Справді?

— Їй-богу! — Юрек вийняв з кишені папірець. — Автомобіль іноземної марки, номер машини СUХ—С5. Цей тип живе у готелі “Ексцельсіор”. Прізвища його я не знаю, але неодмінно дізнаюся.

Завірюха почав ходити сюди-туди по кімнаті.

— Ну, Юрек, відпускаю тобі всі гріхи на весь майбутній місяць. То, кажеш, власник машини живе в “Ексцельсіорі”?

Юрек підтвердив.

— Чи, може, це тільки випадковість? — вголос міркував капітан. — Рем гине в “Ексцельсіорі”, людина, на яку падає підозра у співучасті у вбивстві Чорної Ручки, теж живе в “Ексцельсіорі”. Хорунжому Барському доведеться ближче зайнятися цим другорядним готелем.

Раптом Юрек, щось пригадавши, перебив капітана:

— Пане начальник…

— Ну?

— А може бути, що бандити, які на вас напали, приїхали сюди машиною?

— Звичайно. Але чому ти про це питаєш?

— Розумієте, коли я під’їжджав до будинку, од воріт від’їхала якась приватна машина.

Завірюха знав спостережливість свого шофера і тому одразу ж запитав:

— Марка машини?

— Я бачив її здалеку, але номер запам’ятав.

— Ого! Навряд чи це можливо… — скептично скривився капітан.

— У мене таке шоферське око, що як тільки я гляну на номер, то він одразу ж зафіксується в мозку, наче в блокноті. Наприклад, С–77–254…

— Це номер тієї машини? — недовірливо запитав капітан.

— Ні. Це номер швидкої медичної допомоги, яка приїжджала до вас. А там був номер… — Юрек прищулив очі, немовби читаючи з якогось папірця, і впевнено сказав: — Н–24–200.

Завірюха записав. Звичайно, В’юн міг переплутати. Не було певності і в тому, що ця машина мала якийсь зв’язок з нападом, але перевірити треба.

Капітан неуважно глянув на пошкоджений годинник. Розбите скло, мабуть, наштовхнуло його на якусь думку, бо він з хвилину мовчав, а потім запитав шофера:

— Отже, кажеш, ти виїхав з управління о дванадцятій?

— Якраз був сигнал по радіо.

— До Новогродської мав їхати щонайбільше п’ять хвилин, — голосно обчислював Завірюха. — Ну, а якщо додати час, поки ти зачиняв машину і йшов сюди, то буде дванадцять годин і вісім хвилин. Виходить, відтоді, коли бандити напали на мене, до твого приїзду минула двадцять одна хвилина. Для злочинців цього могло вистачити. Але коли ж встигла подзвонити наша незнайомка? Не могла ж вона дзвонити тоді, коли бандити були в сусідній кімнаті…

— Хвилинку, хвилинку, пане начальник, — обізвався Юрек. — Ви ж іще не знаєте, що я хвилин десять накачував унизу переднє колесо, яке трохи “сіло”. Капітан рвучко обернувся до В’юна:

— І в той час автомашини вже не було?

— Вона рушила, коли я тільки під’їжджав до будинку, — впевнено пояснив Юрек.

Завірюха задоволено кивнув головою:

— Ну ось тепер усе зрозуміло. У тієї жінки було майже десять хвилин, щоб увійти сюди, побачити, що сталося зі мною, викликати швидку медичну допомогу і самій втекти. їй довелося дуже поспішати, але все це можливо.

Юрек В’юн раптом застогнав, наче його хтось ударив.

— Що з тобою? — здивувався капітан.

— Та жінка… — насилу видавив шофер.

— Що з нею?

— Я бачив її! Бачив, пане начальник! — Юрек, запинаючись від збудження, розповів про жінку, з якою зіткнувся в під’їзді. Тепер хвилювання шофера передалося капітанові.

— Ану швиденько розкажи, яка вона, — велів Завірюха, дістаючи записну книжку і олівець. Але шофер майже крізь сльози відповів, що зустріч була така коротка, у підворітті стояла півтемрява, а він був так засліплений сонцем, що нічого не роздивився.

— Коли б я знав!.. Коли б знав!.. — гірко повторював він.

Біля дверей подзвонили. Приїхала міліцейська машина.

4

Комісяку не потрібно було навіть заглядати у список приватних автомашин, щоб сказати капітанові, кому належить автомобіль, зареєстрований під номером Н–24–200.

— Це ж та сама машина, яку записав у барі капрал Рембік, у мене ж доповідна тут на столі…

З цих частин уже складалося щось ціле. Чорна Ручка їде автомашиною з паном Згожельським, який рятує бандита, коли тому насідають на п’яти працівники міліції. Машина Згожельського чекає перед будинком на Новогродській, коли там бандити нишпорять у квартирі Ремів.

“Треба буде ближче зайнятися цим паном Згожельським”, — міркує капітан.

Мирослав Згожельський глянув на годинник: без чверті сім, можна вже зачиняти магазин. Він почав опускати стальні жалюзі на вітрину, коли раптом почувся дзвінок, і в магазин увійшло два чоловіки. Один з них був літній, у непромокальному плащі, другий — молодий, з гострими очима; в руці він тримав шкіряний портфель.

— Слухаю вас, — сказав пан Згожельський, продовжуючи крутити ручку.

— Ми хотіли купити годинник, — відповів той, що в непромокальному плащі.

— Чоловічий, наручний, — доповнив юнак.

— Хвилиночку, панове, я тільки опущу жалюзі,— ввічливо мовив Згожельський. Закінчивши свою роботу, він витер замшею випещені руки і підійшов до сейфа.

— Вас цікавлять нові годинники чи вживані?

— Нові, звичайно, тільки нові, — сказав літній добродій і начепив на ніс окуляри.

Пан Згожельський вийняв із сейфа маленький, вкритий синім оксамитом дерев’яний піднос, на якому сріблом і золотом виблискувало кільканадцять годинників.

— Оце Докса — три з половиною тисячі, — пояснював він, — золотий Шаффгаузен — сім тисяч (це просто щасливий випадок). Зеніт — дві з половиною тисячі. Стільки ж коштують годинники Дельбана; Атлантік — дві тисячі сто… — говорив Згожельський, спритно підсовуючи блискучі іграшки відвідувачам, які зосереджено схилилися над скляним прилавком.

— Який берете? — звернувся літній чоловік до свого товариша. Той нерішуче оглядав годинники, притуляв їх до вуха і нарешті запитав ювеліра:

— А більш давніх відомих марок, наприклад Цима, Омега…

— …або Лонжін, — швидко вставив чоловік у непромокальному плащі.

— …у вас немає? — закінчив речення юнак.

Пан Згожельський окинув обох відвідувачів пильним поглядом, але невинний вираз їхніх облич одразу ж заспокоїв його:

— На жаль, цих годинників після війни ми взагалі не маємо. Поцікавтесь у комісійних магазинах, там іноді продають приватні особи…

— А на ці годинники, — несподівано запитав літній чоловік, показуючи на піднос, — у вас, звичайно, є рахунки?

Пан Згожельський завмер і вдруге, ще уважніше приглянувся до відвідувачів.

— Не розумію, — сказав він протягом, — чому це вас цікавить?

Літній покупець важко зітхнув, наче йому було прикро говорити ювелірові те, що він мусив сказати:

— Бо ми цікавимося годинниками, так би мовити, по службовій лінії. Прошу, ось моє посвідчення: ми з Державної торговельної інспекції.

Згожельський трохи зблід, очі в нього забігали, але обидва ревізори стояли мов укопані перед прилавком і доброзичливо дивилися на нього.

— Ви… в такий несподіваний час, — мовив нарешті Згожельський, запинаючись. — У мене свої плани на сьогоднішній вечір, може б завтра…

Літній ревізор, ніби вибачаючись, похитав головою.

— Це справді дуже прикро вийшло. Знаєте, у нас теж були свої плани, та що поробиш, служба не дружба. Я розумію вас, але нічим не можу допомогти.

Молодший уже розкрив портфель, виймаючи з нього якісь папери; глянув на великий годинник, який саме пробив сьому.

— Вже сьома, закрийте, будь ласка, магазин і беріться з нами до роботи. Почнемо з цього сейфа, — показав він олівцем на шафу, з якої пан Згожельський вийняв п’ятнадцять хвилин тому піднос з годинниками.

Коли власник магазину опускав жалюзі вхідних дверей, чоловік з портфелем, стоячи біля нього, помітив, як на бездоганно чистий комірець поплінової сорочки ювеліра струмками стікав піт. Це було досить дивно, бо вечір видався холодний, надворі дув вітер. Але, працюючи вже багато років у оперативному відділі столичного управління міліції, він звик до різноманітних проявів хвилювання у людей з недосить чистим сумлінням.

5

Дружина капітана Завірюхи мало не зомліла, коли пізно ввечері побачила чоловіка з перев’язаною головою, який прийшов разом з Юреком В’юном.

— Романе, що сталося?

— Татусь, напевно, з кимось бився, — сказав десятирічний Рисєк, висунувши голову з дверей спальні. — Але ти йому дав доброї здачі, правда?

— Дав, дав, будь певен! — Завірюха схопив хлопця в смугастій піжамі, який брикався босими ногами, підкинув його вгору, поцілував, потім злегенька шльопнув і промовив: — А тепер швиденько в ліжко, бо вже пізно!

Дружина, заламавши руки, не могла відірвати погляду від закривавленої пов’язки. Завірюха, прощаючись, звернувся до Юрека:

— Отже, завтра вранці ти можеш по мене не приїжджати… Тобі треба виспатись після вчорашньої і сьогоднішньої ночі… Тільки, будь ласка, не нароби дурниць!

— Не хвилюйтеся, пане начальник, — втішив капітана Юрек, — все буде зроблено так, що той тип не зрозуміє…

Вже на сходах Юрек чув, як “пан начальник” говорив дружині:

— Заспокойся, Марійко, зараз я тобі все поясню, тільки помию руки…

За півгодини Юрек В’юн у темно-синьому спортивному костюмі, кремовій сорочці, на якій, мов квітка, червонів китайський галстук, у жовтих туфлях на каучуку, гордо входив у ресторан готелю “Ексцельсіор”. Як і було домовлено, Віга — його знайома — вже сиділа за столиком і, не поспішаючи, цідила крізь соломинку лимонад. Ні, ні, ви помиляєтесь, коли думаєте, що Юрек одразу підійшов до столика Віги. Навпаки, він удав, що зовсім не знає дівчини, сів за кілька метрів од неї і замовив собі пляшку пива та бутерброд. Тепер Юрек Уже нічим не відрізнявся від інших відвідувачів. Через кілька хвилин Віга підвелась і, залишивши сумочку, щоб видно було, що столик зайнятий, повільно рушила до коридора, де був гардероб і кіоск з папіросами. Біля виходу вона на мить затрималась, кинувши Юрекові короткий, але багатозначний погляд.

Шофер допив пиво і, не поспішаючи, попрямував за дівчиною. Віга стояла перед кіоском, розглядаючи за вітриною цигарки різних марок — вітчизняних і закордонних. Юрек теж підійшов до кіоска.

— Я познайомилась. Слухай уважно, — тихо сказала Віга. — Його прізвище Гомолякс, живе в кімнаті 105. Буде тут о дванадцятій. Так зі мною домовився. Ключі від кімнати, напевно, висять на дверях. І пам’ятай… — Але що саме повинен був пам’ятати Юрек, Віга сказати не встигла. Ззаду до них хтось підійшов і зупинився.

— О, фройляйн Віга… Тішус, що пані бачити. Sie sind unglaublich pünktlich.

— Guten Abend, Herr Homolacs,[3] — зовсім не розгубившись, відповіла досить бігло по-німецьки Віга і дружньо взяла пана Гомолякса під руку.

Юрек повернувся до залу, розрахувався і, вийшовши у вестибюль, попростував вистеленими червоною доріжкою сходами, які вели до кімнат готелю.

— Шановний пан живе у нас? — зупинив його швейцар.

Юрек підійшов і показав своє міліцейське посвідчення.

— А тепер тихо! — буркнув не дуже чемно, зате рішуче і, залишивши спантеличеного швейцара, впевнено ступив на доріжку.

У довгому коридорі на другому поверсі не було нікого. Товста доріжка заглушувала і без того тихий звук каучукових підошов. Юрек легко знайшов кімнату 105. Ключ, як і передбачала Віга, висів на гвіздку. На якусь мить шофера охопили сумніви: капітан Завірюха ясно сказав, що йому треба тільки оглянути машину, записати її марку і номер мотора. А про те, щоб заходити в кімнату Гомолякса, не було мови. Але Юрек хотів приголомшити капітана своєю незвичайною слідчою винахідливістю і вирішив власноручно обшукати кімнату таємничого чужоземця. Ото зрадіє капітан, коли він принесе якісь сенсаційні докази злочину Гомолякса!

Юрек легко відімкнув двері, повісив ключ на місце, потім уже зсередини замкнув двері відмичкою.

У кімнаті темно. Лише скупе світло вуличних ліхтарів проникає через сітчасті занавіски. Пахне одеколоном і ароматними папіросами. Кружальце світла від кишенькового ліхтарика, яким В’юн починає обмацувати кутки, освітлює меблі: шафа з дзеркалом, стіл, крісло, стілець, ліжко і в головах біля нього нічний столик. На столику лампа у формі кришталевого свічника з брелочками, які іскряться в промені світла. Юрек нечутно підходить до столика і обережно відсуває шухляду. Ключі! Вони поблискують на стальному кільці. Серед них один плоский з вирізом, — напевне, це запасний ключ від мотора автомашини. Юрек знімає його, ховає до кишені і шукає далі. Ось другі двері. Відчинив їх — ванна. Світло ковзає по білих кахлях, на хвилину зупиняється на відчиненому вікні, потім, описавши дугу, повертає до середини кімнати. Юрек знову зупиняється біля столика і починає методично переглядати все, намагаючись не порушити порядку.

Відкривши коробочку з перснями і золотими запонками, сумно зітхнув:

“Хай йому грець! — подумав. — Що там наша робота в міліції! Тут тільки за це, що переді мною, можна було б купити нову “Варшаву”… Але без жалю відклав коробочку і взяв іншу. Відкрив її, і очі в нього загорілися: в коробочці лежало штук п’ятнадцять чудових янтарних мундштуків із спеціальним фільтром. На кожному було видавлено золотими літерами: “Йоганн Ліпперт і К°”. Відень”. Юрек покрутив мундштук у руках, а в душі у нього відбувалася страшна боротьба… І Юрек В’юн не витримав — не торкнувши раніше золотих дорогоцінностей пана Гомолякса, він сховав у кишеню один мундштук.

“На якого дідька йому стільки мундштуків? — втішав він себе. — До того ж цей тип, мабуть, спить на доларах, а за один долар зможе таких штук п’ятнадцять дістати…”

Крім цих коробочок, у нічному столику не було нічого цікавого. Юрек закрив дверцята і підійшов до великої дзеркальної шафи для одягу. Але тільки-но він заглянув усередину, як біля вхідних дверей почувся підвищений голос Віги і притишений Гомолякса. Здавалося, ніби Віга чимось ображена і пан Гомолякс благає вибачення, в той же час намагаючись припинити суперечку, яка компрометувала його.

— Стоп, машина, кочегар лопнув… — буркнув собі під ніс самозваний ас розвідки і злякано оглянувся навколо. Що робити? Куди тікати?

Проте коли в дверях клацнув замок, Юрек, мов швидконогий олень, одним стрибком опинився у ванні. Пан Гомолякс відімкнув двері, а Юрек В’юн тим часом, висунувшись з вікна, зважував, як стрибнути з другого поверху. Він заплющив очі, вдихнув, набравши повні легені повітря, стрибнув униз і… опинився в обіймах міліціонера.

— Що це, граєтесь у парашутиста, чоловіче? — іронічно запитав той, міцно тримаючи Юрека за комір і збираючись свистком покликати підмогу.

— Тихше, друже, не галасуй! — рвонувся Юрек, хапаючи міліціонера за руку. Та минула добра хвилина, поки йому пощастило пояснити, що сталося, і, показавши свої документи, добитися, щоб патруль перестав обходитися з ним, як із злодієм, спійманим на гарячому. У цій несподіваній зустрічі була й добра сторона: в присутності колеги Юрек сміливіше підійшов до чудової автомашини з червоною пластмасовою стрілкою і відімкнув дверцята.

— Розумієш, друже, якщо той американець зчинить галас, — мовляв, украли машину, то ти заспокой його, скажи, що негайно почнуться розшуки. А через годину можеш забрати її з гаража Міського управління. І ще станеш героєм — вмить знайшов украдену машину.

— А якщо не догадається? — допитувався міліціонер.

— То за годину я сам поставлю її на місце. Нічого не бійся, колего, тут все зроблено культурно. — І велика машина виїхала на шлях.