"Веста" не знає пощади

1

Так само, як і у Завірюхи, день сержанта-магістра починався з настирливого дзвінка будильника. Але через те, що він жив далеко від центра і, звичайно, ніхто не приїжджав по нього службовою машиною, Недєльський мусив вставати на годину раніше за капітана. Тихенько одягався, намагаючись не розбудити матері, яка спала в цій же кімнаті. Він робив це, не тільки піклуючись як добрий син про її відпочинок, а й тому, що хотів уникнути нескінченних розмов і суперечок про його дивну кар’єру. Мати Недєльського — жінка з тих кіл, котрі називалися “вищим світом” — мріяла, що син піде шляхом покійного батька, який був до війни відомим у столиці адвокатом. Те, що син “таких батьків” став міліціонером, шокірувало й бентежило її. І від того дня, коли Недєльський повернувся з шестимісячної школи слідчих у Лодзі, в домі тривала невпинна боротьба, які обом коштувала немало нервів. Мати все ще жила надією, що син скине мундир міліціонера, а Недєльський усе ще сподівався переконати матір, що її упередження походить від пересуду її приятелів і повного незнанім його роботи.

І Ледве проковтнувши бутерброд і запивши його чаєм, нагрітим на газовій плитці, сержант вислизнув навшпиньках з дому і сів у трамвай, який в цей час був страшенно переповнений. Не доїхавши до площі Дзержинського, Недєльський вийшов поблизу коричневого будинку ощадної каси. Тут Недєльський мав виконати завдання, яке доручив капітан Завірюха. Касу ще не відчиняли, але сержант показав вартовому своє посвідчення, і той пішов, щоб оформляти пропуск. Дивлячись на скляні обертові двері, замкнені на великий замок, Недєльський, усміхаючись, подумав, що слідча робота зовсім не така, якою він бачив її у мріях, їдучи на курси у Лодзь. Начитавшись детективних творів, він уявляв собі, що слідчий працівник не випускає з рук пістолета, що три чверті його роботи — це захоплюючі рукопашні бої та погоні за злочинцями. Тим часом минуло вже кілька місяців, а сержантові взагалі не доводилося виймати пістолет з кобури, якщо не брати до уваги тих хвилин, коли він чистив зброю. Недєльський розумів Справжній характер своєї роботи, хоч і не такої, про яку він мріяв, але не менш цікавої і захоплюючої.

— Пан начальник просить вас зайти.

Сержант опам’ятався від своїх роздумів, узяв у вартового пропуск і піднявся сходами на другий поверх.

— Август Рем? — перепитав начальник чекового відділу. — Це, здається, зв’язано з якимось самогубством?

Недєльський кивнув головою.

— Але ж міліція вже перевірила стан його книжки місяць тому, — мовив начальник: — Я добре пам’ятаю, бо сам давав пояснення у цій справі.

Сержант-магістр сказав, що хотів би переглянути всю документацію рахунку.

— Будь ласка, — чемно відповів начальник і набрав якийсь номер по внутрішньому телефону. За кілька хвилин до кабінету зайшла літня жінка з коком на голові.

— Рем, Рем, Рем… — бурмотіла вона, водячи пальцем по колонці прізвищ вкладників, записаних в алфавітному порядку. — Ага, ось він. А який, власне, рахунок Августа Рема вас цікавить? — запитала, зводячи на Недєльського очі.

— Як це — який? — здивувався Недєльський. — Хіба в Рема було кілька рахунків?

— Так. У нього було два рахунки, один на ім’я Августа і Вільгельміни Рем, а другий просто на Августа Рема.

Недєльський запитливо глянув на начальника відділу:

— Чим це пояснити?

Той поблажливо усміхнувся:

— В житті буває, що чоловік воліє мати другу книжку, про існування якої дружина не знає. Розумієте, цим самим чоловік забезпечує собі значно більшу фінансову свободу…

Власниця кока обурено зиркнула на начальника.

— Виходить, що вкладник може мати два ідентичні рахунки? — уточнював Недєльський, записуючи відомості, дані працівниками ощадкаси.

— Ці рахунки не ідентичні, — заперечила жінка. — Перший — то особистий рахунок Рема, другий належить двом особам, тобто свого роду спілці Рема та його дружини.

— І підписи розпорядників цих вкладів оформлені по-різному, — додав начальник. — В першому випадку операції можуть бути проведені на підставі чеків з підписом самого Рема, а в другому потрібні підписи обох вкладників.

Хвилинку подумавши, Недєльський сказав, що хотів би побачити зразки підписів осіб, які могли розпоряджатися вкладами.

Жінка очікувально глянула на начальника.

— Звичайно. Це працівник міліції, — відповів начальник на її німе запитання. — Знайдіть зразки обох підписів і принесіть сюди.

— Сподіваюсь, це не дуже довго? — занепокоївся Недєльський, спостерігаючи, як жінка, не поспішаючи, збирає папери, складає їх у папку і зав’язує чорною стрічкою.

— Ні, ні, — заспокоїла вона сержанта: — Карточка Августа Рема лежить не в картотеці — я вийняла її, бо вчора провадили операцію з цим рахунком; а другу карточку знайду і принесу хвилин через десять…

Недєльський подякував, ввічливо кивнувши головою, і вже хотів повернутись до розмови з начальником, коли зміст сказаного речення дійшов до його свідомості.

— Пробачте! — схопився він так рвучко, що начальник аж відступив. — Пробачте, ви згадали про якусь операцію з рахунком Рема, проведену вчора?!

Здивована жінка зупинилася на порозі.

— Так, ми виплачували з цього рахунку. Сума була велика, близько трьохсот тисяч злотих, тому я й запам’ятала…

— Але ж прокурор ще в першій фазі слідства заборонив виплачувати гроші з рахунку Рема! — занепокоївся Недєльський, і його хвилювання передалося обом службовцям. — Адже власника цього рахунку вбито!

— Боже мій, що ж тепер буде?! — остовпіла жінка.

— Насамперед принесіть, будь ласка, зразки підписів і документацію обох рахунків, — сказав спокійно начальник, але дрібне тремтіння рук, складених на зеленому папері письмового стола, свідчило про те, що й він хвилюється. Нічого собі — виплатити триста тисяч із забороненого рахунку! Хтось відповідатиме за це.

Проте Недєльського чекала ще більша несподіванка. Коли перелякана жінка принесла нарешті всю документацію, виявилося, що на карточці зразків, де стояло: “Август Рем”, підпису Рема не було.

Август Рем розписувався чіткими, немовби готичними літерами. Саме такий почерк сержант Недєльський побачив рядом з іншим підписом на карточці рахунку Августа і Вільгельміни Рем.

Виявилося також, що справді вчора з рахунку Августа Рема виплачено триста три тисячі злотих, причому підпис на чеку був дуже схожий на підпис вкладника. Але ж він не міг бути підписом Рема! Хто підписав чек — того не знав ні начальник відділу, ні жінка-службовець.

Чому в Рема було дві ощадні книжки? Хто розпоряджався другим його рахунком? Хто взяв учора з нього триста тисяч? Чому виплачено гроші з забороненого рахунку?

Багато запитань раптом виникло в голові молодого слідчого, але, щоб відповісти на них, треба спокійно проаналізувати усі дані, а це вони зроблять разом з капітаном Завірюхою. Тому сержант, оволодівши собою, вирішив з’ясувати те, що йому лишалося ще з’ясувати в ощадкасі.

— А чи може бути, щоб людина, прізвище якої фігурує на рахунку, не давала зразка свого підпису як власник рахунку? — звернувся він до начальника відділу.

— Звичайно, — відповів той, переглядаючи документи обох рахунків. — Скажімо, рахунок оформлено на фірму “Е.Ведель”, це прізвище й було записано па карточці, а розпоряджатися вкладом може головний бухгалтер або директор фірми, який має інше прізвище. Те саме стосується психічнохворих, паралізованих і т.ін. Не обов’язково, щоб вкладом розпоряджалася особа, на ім’я якої відкрито рахунок. Це вже залежить од волі власника.

Він пояснював ввічливо і докладно, але зненацька плавний потік цих пояснень обірвався. Начальник уважно приглядався до якогось документа в папці з написом: “Август і Вільгельміна Рем. № “1–15–15 4066”. Недєльський очікувально глянув на начальника відділу.

— Дайте, будь ласка, папку з документами рахунку “Август Рем”, — звернувся той до жінки. Квапливо переглянувши документи, які в ній були, він полегшено зітхнув.

— Ну, камінь звалився з серця! Бачите, тут є лист прокурора, який забороняє видавати гроші з рахунку “Август і Вільгельміна Рем”. Того ж самого дня, як видно з запису нашого працівника, рахунок було закрито. Сума вкладу — вісім тисяч двісті сорок злотих і тридцять шість грошів. А серед документів рахунку “Август Рем” такого листа немає, отже, у нас не було заборони видавати гроші з цього рахунку.

— Виходить, усе в порядку! — зраділа жінка і вдячно підняла очі до стелі.

— Усе в порядку, — підтвердив начальник і жадібно закурив.

Вони обоє раділи, а Недєльський лютував: ні прокурор, ні офіцер, який вів перше слідство, не зорієнтувалися, що в Рема може бути два рахунки в ощадній касі. Правда, подумавши, він мусив визнати, що й капітан Завірюха не догадався про другий рахунок, і саме це дало змогу злочинцям одержати чималу суму грошей.

“Капітанові буде прикро, — подумав сержант. — Але кінець кінцем він не бог і не може всього знати”…

Недєльський по телефону повідомив про все Завірюху, і ця новина вплинула на капітана, як удар грому.

— Я зараз же приїду в ощадкасу і сам перевірю обставини вчорашньої виплати, — сказав він схвильованим голосом, — а ти будь-що постарайся зв’язатися з Паллею. От лихо! Такий удар!..

На жаль, Недєльський нічим не міг його втішити.

2

З Паллею або Князем Ночі Недєльський познайомився ще на початку своєї роботи в міліції. Поручик Комісяк послав сержанта арештувати відомого злодія-рецидивіста, який украв годинника, знявши його з руки чоловіка, що задрімав у парку. Сержант знайшов бандита в ресторані “Столиця”, той якраз пропивав здобуті гроші в компанії дуже нафарбованої красуні.

— Дозвольте відрекомендуватися, — гордовито промовив злодій, коли Недєльський сказав, що його заарештовано. — Я Палля або Князь Ночі. До ваших послуг…

Уже на першому допиті бандит, пересвідчившись, що на плівку його слів не записують, спокійно признався, що він справді вкрав годинник, але цього ніхто не зможе довести, бо немає свідків і доказів. Звичайно, цього зізнання, якби його занесли до протоколу, Князь Ночі не підписав би, отож воно не могло бути доказом, і через два тижні, як бандит і передбачав, його звільнили.

— Бачите, пане інспектор, — сказав тоді Палля, прощаючись з Недєльським, — треба було мене послухати і на цей раз дати спокій. Стільки клопоту, стільки роботи, і все даремно. Коли вже Палля каже, що доказі немає, то їх таки немає. Я трохи розуміюся на цьому…

І справді, він розумівся. В його персональній справі були копії двадцяти з гаком вироків. Якби Палля повністю відбував усі покарання, то для цього потрібно було б два людських життя, йому завжди вдавалося скорочувати час ув’язнення. То була амністія, то якась інша нагода. Від багатолітнього перебування в тюрмі за пограбування ювелірного магазину його врятувала війна. Коли вже ніяка надзвичайна подія не могла виручити, тоді починав діяти адвокат Паллі (у нього був постійний захисник). Посилаючись на зразкову поведінку Князя Ночі у в’язниці, на його чесну працю, він добивався, що того звільняли достроково. Палля належав до невеликої групи “ветеранів” довоєнного злочинного світу, і за це молодше покоління лицарів ночі любило і поважало його. Міліція знала, що Палля ніколи не йшов на “мокре діло”, не чинив опору під час арешту своє заняття вважав за професію, нічим не гіршу від інших, тільки, звичайно, зв’язану з риском і небезпекою попасти під суд і в тюрму.

Коли слідчий доводив йому вину, Палля сприймав “невдачу” спокійно і одразу ж признавався. Що ж, мовляв, програв — противник виявився дужчим. Старий рецидивіст розумів, що в такій справі не треба ускладнювати слідство, знав, що коли він признається і розкається, то це може тільки допомогти йому.

На побачення з цією людиною і йшов за дорученням капітана Завірюхи сержант Недєльський. Дорога була недалека — міліція знала, що останнім часом Палля цілими днями сидів у кублі на вулиці Хмельній. Пройшовши через браму і спустившись сходинками, Недєльський опинився в підвальному коридорі. Тут було досить чисто, але пусто. Сержант зупинився, прислухаючись до звуків, які долинали з-за єдиних тут дверей, звідки чулися голоси і брязкіт скла. Мабуть, це і є вхід до кубла. Натиснув ручку дверей і без перешкод зайшов у простору кімнату з склепистою стелею, схожу на льох у лицарському замку. Посередині стояло кілька столів, накритих обгортковим папером, один стіл у кутку, вкритий довгою скатертиною, служив буфетом.

Переступивши поріг кубла, сержант-магістр одразу Ж відчув на собі погляди кількох пар очей. Ще тримаючись за ручку дверей, він оглянув кімнату. На лавці сиділо кілька дівчат і хлопців. Очі у дівчат блищали, щоки палали од вина. Хлопці одні були острижені під бокс, у інших волосся довгими патлами спадало на комір — модна зачіска “Тарзан”. Побачивши непроханого гостя, всі затихли. Під стіною дрімало кілька чоловіків середнього віку: вони прокинулись і теж насторожено, підозріливо дивилися на юнака, що стояв на порозі. Так минуло кілька секунд. Потім два парубійка ліниво підвелися і перевальцем рушили до Недєльського. Сержант відчув, як у горлі неприємно стиснуло. Невідомо, чим закінчилося б діло, якби в цю мить не відчинилися двері і до кімнати не ввійшов… Палля!

Той блискавично оцінив ситуацію і, вхопивши Недєльського за руку, почав голосно вітатися:

— Що за приємна несподіванка! Вітаю вас, пане інспектор, у нашому курені!

Старий злодій знав, як попередити мешканців кубла. Почувши слово “інспектор”, чоловіки, що сиділи на лавці, враз підвелись і, не гаючись, пішли за завісу з сірої ковдри, яка, певно, маскувала запасний вихід з кубла.

— Пан інспектор мій гість, — владно сказав Палля двом юнакам, які з досить дурним виразом на обличчі все ще стояли перед ними, засунувши руки в кишені. Потім Палля запросив Недєльського до столу.

— Чарочку хлібної, пане інспектор? — запитав Палля і, метнувшись за ширму, приніс графин горілки, відкриту коробку сардин та кілька шматків хліба. Коли Недєльський оглянувся, в кімнаті, крім нього і Князя Ночі, не було вже нікого.

— Слухають Паллю, — хвалькувато засміявся злодій і тут же докірливо додав: — Але ви, пане інспектор, страшенно легковажні! Як можна — одному в кубло! Щастя ваше, що я нагодився. Мені щось наче підказувало: йди на Хмельну, йди на Хмельну. Не можу сказати, що це чесні злодії, як я. Шмаркачі, зелень, такий тричі ножем махне, перш ніж подумає. А то була б фатальна неприємність, якби вас, пане інспектор, саме тут спіткало нещастя… — говорив він, наливаючи горілку у баночки з-під гірчиці.

— Пане Палля, я прийшов до вас за дорученням капітана Завірюхи…

— Я зразу догадався. Як же здоров’ячко пана капітана? Він останнім часом змарнів. Але чого може хотіти від мене пан капітан? Я нічого за собою не почуваю, останнім часом у мене не було жодного “діла”.

Ніхто не сказав би, що цей пристойний літній чоловік з явно південними рисами обличчя, з хвилястим чорним, мов ворон, волоссям, пронизаним ледь помітною сивиною — і є відомий злодій Варшави. Костюм з дорогої сірої матерії сидів на ньому бездоганно. Модна біла, хоч і не дуже свіжа сорочка була прикрашена вузьким темно-синім галстуком. Недєльський приглядався до Паллі, стежив за легкими рухами його рук і думав, з чого почати розмову. Поки що вирішив заспокоїти Паллю, мовляв, справа його особисто не стосується. Князь Ночі трохи насторожився і, театрально підвівши брови, глянув на юнака.

— Якщо не стосується мене, то, значить, стосується когось іншого! Прикро мені, що капітан Завірюха вважає, ніби я здатний засипати своїх колег… Вони хлопчаки, баламути, а проте колеги, пане інспектор, і від Паллі таких речей вимагати не можна…

Минуло кілька хвилин, перш ніж Недєльському пощастило переконати Паллю, що нічого подібного Завірюсі від нього не потрібно, що капітан хоче поговорити з ним про давні, довоєнні часи. Це запевнення теж не розвіяло недовір’я Князя Ночі, але, прагнучи довідатися, про що, власне, йдеться, він удав, ніби заспокоївся.

— Ну, то вип’ємо за ті давні часи, пане інспектор! — Палля підніс баночку з-під гірчиці, до половини наповнену горілкою. — Склянка чистої ще нікому не зашкодила… — Випив, закусив сардиною, яку спритно зачепив виделкою, і, безтурботно витираючи олію з пальців об підкладку дорогого костюма, мрійливо сказав: — То були чудові часи, пане інспектор… Хіба я тоді ходив у такому лахмітті, як сьогодні? — Він презирливо показав пальцем на свій костюм. — Смокінг, накрохмалена сорочка, чорний бантик… Та й чоловік я тоді був інший — груди моряка, спина вантажника… А хто я тепер? Ганчірка! Рискуєш через ті смердючі триста злотих, а до війни по тисячі нахилятися вагався: чи варто? Але де взяти таких людей, які були до війни? Коли я брав у поміщика чи банкіра якусь там тисячу чи дві з портфеля, то він тільки через тиждень помічав, що йому чогось не вистачає. А то й взагалі не помічав, такі купи грошей були в ті часи, пане інспектор…

— Ну, мабуть, не всі мали так багато грошей, — заперечив Недєльський, намагаючись випити якнайменше горілки, щоб бути зовсім тверезим.

Палля зневажливо стріпнув пальцями:

— Звісно, що не всі. Під мостом Понятовського важко було знайти місце, щоб переспати. Але я кажу не про ту шпану, а про людей свого середовища. Свого професійного середовища, — додав, помітивши посмішку на устах Недєльського. — Я, пане інспектор, до війни на будь-яку погань не ласився. І злочинці тоді були інші — артисти, митці. Не те, що сьогодні. Мозок працював, пане інспектор.

— А у вас були до війни колеги, які працювали по годинниках? Хоч, мабуть, ви не хочете про них говорити…

— Чому ні? Більшості з них уже немає в живих, а ті, то лишилися, тепер статечні люди, живуть нудно, як порядні громадяни. Тільки я не покинув ще своєї справи. Я останній! Але якщо наша професія і далі так занепадатиме, то і мені доведеться змінити її, піду кудись нічним сторожем, щоб берегти від партачів те, чого вже нікому вкрасти розумно і кваліфіковано. — Погляд Паллі почав блукати по сірій стелі підвалу, ніби намагався заглянути в минуле і побачити там давно побляклі обличчя. — Був такий Антек, який під час допиту вкрав годинник у комісара Пасіковського, той навіть не помітив. Був Казік, справжній віртуоз по очищенню кишень пасажирів у трамваях. Був ще годинникар, майстер знімати ручні годинники, особливо у жінок.

— Чому саме у жінок? — зацікавився Недєльський.

— Бо красивий чорт був, як почне бабу гіпнотизувати, то міг би в центрі міста, серед білого дня усе з неї стягнути, а та нічого й не помітила б. Але він залишив цю справу ще до війни і почав торгувати годинниками. Ми крали, а він переробляв, замінював циферблати, оправи — і продавав. Звичайно, хлопець на цьому розумівся! Проте великий злодійський талант занепав. Дружина його до цього намовила. Жінка була побожна аж до нудоти і все йому довбила — перестань і перестань. От і здався хлопець. У нашій професії, пане інспектор, нема гіршої гангрени, ніж баба. Злодій — мов той артист, якщо хоче вершити великі справи, то не повинен зв’язуватися з жінкою.

— А вас не цікавить дальша доля годинникаря? — несподівано запитав Недєльський, який уже кілька хвилин, мов стрічка магнітофона, фіксував кожне слово рецидивіста.

Палля став обережнішим:

— Ага, то це він цікавить капітана Завірюху. Невже знову чогось натворив?

— Ні, чому ж! Годинникар став хазяїном фабрики церковних виробів у Кракові, його поважають. Ну, знаєте, виробляє чотки, невеличкі священні медальйони…

— От до чого дійшов… — похмуро похитав головою Палля і засмучений випив ще півсклянки горілки.

— А ви знаєте, чому пан Галка розійшовся з дружиною?

— Не знаю, — хвилину подумавши, відповів Палля. — Ця жінка ніколи не брала участі в нашому ділі. Була для цього надто дурна і побожна. Але я не знав, що вони розійшлися. Цікаво, з ким залишився їхній син? Мабуть, з нею?

Недєльський здивувався.

— Я нічого не знаю про те, що в них був син.

— Ну, що ви! — в свою чергу здивувався Князь Ночі. — Пам’ятаю, то був непоганий хлопець. Теось його звали…

— Теофіл? — Недєльський насилу стримався, щоб не показати надмірного зацікавлення.

— Чорт його знає! Кликали Теось. А чи він був Теофіл чи Теодор — того вже не знаю. Пам’ятаю, що годинникар почав його навіть ремесла вчити, і в хлопця була неабияка кмітливість. Розумієте, на хлопчиська в трамваї ніхто не звертає уваги. Але та баба-яга вчинила чоловікові таке пекло, що довелося вивести хлопця з діла. Хоч потихеньку він, мабуть, посилав його на менші і легші справи…

— Може, хлопець загинув під час повстання? — обережно підказав Недєльський.

Палля хвилинку подумав.

— Можливо. Коли вибухнула війна, йому було років дванадцять, до повстання мав напевно вісімнадцять, а такі тоді найбільше гарцювали… Шкода, якщо загинув, хлопець був молодець і такий гарний, що я часто дивувався як у незграби-матері міг народитися такий син. Правда, батько у нього був красивий, — згадав він те, що казав раніше.

Сержант намагався більше випитати у Паллі про таємничого сина Яна і Вероніки Галок, не зареєстрованого ні в яких документах столичного загсу, але старий рецидивіст або справді нічого більше не знав, або його насторожила надмірна зацікавленість молодого працівника міліції, бо, крім загальних фраз, нічого більше не сказав.

Наприкінці вони засперечалися про те, кому платити за горілку та закуску.

— Полагодимо цю справу по-товариському, — мовив Палля. — Адже ми, пане інспектор, колеги: обидва живемо із злочину. Тому не ображайтесь, — плачу за все я. А втім, у мене тут відкрито рахунок.

Коли обидва вийшли на вулицю і почали прощатись, ніхто не сказав би, що це потискують один одному руку працівник міліції і старий рецидивіст. На якусь мить Палля, ніби щось пригадавши, затримав руку Недєльського:

— Ви не могли б мені сказати, котра година?

Недєльський послужливо глянув на свою руку і остовпів: годинник зник, на загорілій руці біліла тільки смужка від ремінця. Князь Ночі, задоволено посміхнувся, вийняв з кишені годинник і, вишукано вклонившись, віддав його Недєльському.

— Але ж, пане Палля, це не мій годинник!

Князь Ночі трохи збентежився:

— О, пардон! Яка неуважність. Це справді мій власний годинник, який я нещодавно забрав од годинникаря.

Він швидко взяв у Недєльського красивий золотий годинник, знову засунув руку в кишеню, витяг звідти нікельований годинник марки “Победа” і віддав сержантові. Потім Палля легенько стріпнув пальцями обох рук, наче хотів струснути з них пил, досить квапливо вклонився Недєльському і пішов собі вулицею, залишивши остовпілого юнака на тротуарі.

У цей самий час Завірюха в ощадній касі допитував касирку, яка виплатила вчора триста тисяч злотих з рахунку Августа Рема. Проти нього сиділа вже літня (“підтоптана п’ятдесятая”, як охарактеризував її Юрок В’юн), але ще з претензіями жінка.

— То був дуже елегантний чоловік, — говорила вона, усміхаючись на саму згадку про незнайомого відвідувача, — такий культурний, пристойний.

— Ви всіх клієнтів запам’ятовуєте так докладно? — запитав трохи здивований капітан, коли касирка досить точно описала йому особу незнайомця.

Касирка поблажливо усміхнулася.

— Всіх-то ні, але виплачувати по триста тисяч доводиться не кожен день. На таких клієнтів мимоволі звертаєш увагу.

Вони розмовляли в огородженому скляному боксі каси, закривши завіску, щоб уникнути цікавих поглядів з залу. Капітан дістав з папки фото Згожельського, Галки, Гомолякса, але касирка рішуче заперечила:

— Ні, це не він.

І вона знову почала вихваляти його елегантність, словом, повторила все те, що Завірюха вже чув і записав. Тому капітан чемно, але твердо перебив її:

— Якими банкнотами ви виплатили йому гроші?

— Звичайно, п’ятисотками. І так була така купа грошей, що набив повний шкіряний несесер — такий невеличкий чемоданчик з замком-блискавкою, знаєте? — пояснила точніше.

Капітан занотував собі опис чемоданчика, потім запитав, чи може вона сказати номери виплачених банкнотів.

— Аякже, — спокійно відповіла касирка. — Я ж мусила йти по таку велику суму в банк, бо в нас не було стільки грошей. І там мені видали банкноти нового випуску.

Касирка знайшла відповідну квитанцію, і Завірюха почав виписувати серії та номери виплачених банкнотів.

— Скажіть, будь ласка, — спитала вона, бачачи, як старанно капітан переписує цифри, — хіба той пан якийсь злочинець?

— Боюсь, що так, і навіть неабиякий, — відповів Завірюха, не відриваючись од роботи.

— Боже мій, а такий витончений, пристойний мужчина, — зітхнула жінка і, хвилинку подумавши, запитала знову: — А якщо він прийде ще раз, то що мені зробити?

— Наказати вартовому негайно затримати його. Ви дістали б тоді велику нагороду, — сказав Завірюха. — Але можете заспокоїтись, вдруге він сюди не прийде, — додав, усміхаючись.

— Хто знає, хто знає… — сказала касирка і почала пудрити ніс перед невеличким дзеркальцем. Завірюха спочатку тільки посміхнувся на її зауваження, пояснюючи його надмірною впевненістю жінки у своїй привабливості. Проте в голосі жінки було щось таке, то примусило його задуматись. Капітан перестав писати і уважніше глянув на касирку.

— А чому ви думаєте, що він може прийти вдруге? Жінка оглянулася навколо, наче в тісному боксі міг бути ще хтось, крім них, і таємниче прошепотіла:

— Бачите, він тут дещо загубив і може повернутися, щоб забрати.

— Загубив?! — Завірюха аж підвівся з стільця.

Касирка відсунула шухляду і вийняла з неї щось невеличке, загорнуте в папір.

— Ключики від чемодана! — сказала тріумфально. Мабуть, випали з кишені, коли виймав авторучку, щоб розписатися. Мені віддав їх клієнт, який стояв за ним у черзі.

— Ключики від чемодана!.. — Обличчя у Завірюхи розчаровано витягнулось. А проте він узяв пакетик. Розгорнувши його, справді побачив два плоскі, нікельовані ключики, зв’язані синьою тасьмою. Були замалі, щоб на них могли залишитися придатні для слідства відбитки пальців, до того ж їх тримала й касирка. Завірюха почав знову загортати ключики, і тут його увагу привернули чорнильні літери на папері. Капітан розгорнув аркушик і прочитав: “8 вересня 195… Класна робота. Задача № 18. З двох місць А і В вийшли назустріч один одному два поїзди. Перший з них повинен прой…”

Почерк був дитячий, круглий, нетвердий. Папір у клітку свідчив про те, що аркуш вирвано з учнівського зошита. Тільки тепер в очах Завірюхи з’явився блиск зацікавлення.

— То ви загорнули ключики в цей папір?

Ні. Так мені подав клієнт. Він бачив, як у чоловіка, що стояв попереду, щось випало з кишені, але нічого не сказав, бо думав, що то навмисно викинутий клаптик паперу. А коли наступив на нього, відчув щось тверде. Але той, хто загубив, уже пішов.

Це був слід! Якщо пощастить, то вони зможуть швидко встановити, хто одержав триста тисяч з рахунку Августа Рема. Капітан раптом заспішив, касирка аж здивувалася, що могло так його вразити. Невже той дурний клаптик паперу з фрагментом арифметичної задачі.

3

В таку хвилинку краще було не попадати під руку капітанові. Завжди врівноважений і спокійний Завірюха був тепер немов заряджений динамітом. Обличчя його стало грізне, навіть секретарка уникала погляду начальника, ховаючи голову за купою паперів. Справа в тому, що цей день приніс чимало новин. І всі — одна гірша від іншої, і кожна підточувала будівлю, яку з такими зусиллями спорудив капітан.

Насамперед з Кракова надійшло повідомлення про наслідки обшуку в майстерні церковних виробів у приватній квартирі Яна Галки. Не знайдено нічого підозрілого, нічого такого, що могло б з’ясувати, які речі зникли з сейфа Рема, що пролило б світло на роль янтарних мундштуків з написом “Йоганн Ліпперт і К°”. Не було навіть доказів того, що Ян Галка займався контрабандою срібла. Срібного злому було стільки, як і вказував Мирослав Згожельський: отож встановити, що срібний “бублик”, якого пан Гомолякс усе ще возить у запасному колесі свого автомобіля, виплавлено саме з того срібла, яке пересилав Згожельський, не пощастило. Може, Галка дістав тривожний сигнал від спільника і встиг знищити сліди, які компрометували його? Теж ні! Телефон і листування Галки постійно контролювалися. Ретельно реєструвались і всі особисті та телефонні зв’язки Гомолякса і Згожельського, а це ж тільки вони могли повідомити Галку про “провал” у ювелірному магазині. Крім того, виявилося, що Галки в цей час не було в Кракові — за три дні до обшуку він виїхав у справах торгівлі до Гданська. То були факти, точно встановлені і перевірені. І все-таки Галка не міг бути невинним. Його попередили про майбутній обшук. Але хто і як?

Не менш неприємним було й друге повідомлення-Встановили, що Август Рем справді одержав через митницю одну посилку, яку вислав Йоганн Ліпперт з Відня, і в ній було, згідно з описом, сто годинників марки “Лонжін”. За цю посилку не взяли мита на підставі поданого Ремом листа з Бюро імпорту точних приладів. Звернулися по телефону до Ковальського; той встановив, що в день, коли одержували посилку, Август Рем у складі службової делегації був у Кракові. А посилку одержано в митниці у Зомбковіцах! Правда, це був тільки один випадок, і стосувався він лише ста годинників, але хто міг певно сказати, що митні власті вже переглянули всі документи і що серед них більш немає квитанцій, підписаних Ремом? Та й однієї цієї посилки було досить, щоб похитнути основну тезу капітана, що сам Рем не був злочинцем.

Обшук, проведений на квартирі, де останнім часом жив Чорна Ручка з дружиною, теж не дав нічого. “Ніяких предметів, що могли б мати відношення до злочину, не знайдено”, — відзначав протокол проведеного обшуку.

Єдину позитивну звістку надіслала експертиза. Експерти вважали, що анонімку, яку в свій час одержав Завірюха, було написано на друкарській машинці з магазину Мирослава Згожельського. То був важливий доказ проти Згожельського, але цей факт не давав нічого нового для всієї справи. Якраз навпаки, в світлі нових фактів можна було припускати, що за допомогою анонімки колишні спільники просто намагалися звалити вину на мертвого товариша і таким чином відвернути увагу міліції від себе. Тому й повідомлення експертизи не розвіяло тяжкого враження від інших похмурих звісток.

Коли перед обідом повернувся сержант Недєльський і розповів капітанові, що він довідався в кублі Князя Ночі, Завірюха мало не плакав. Верхарівська версія родинних зв’язків Теофіла з Ремами, яка так чудово підходила до подій, теж підвела. Виявляється, Теофіл — син Яна і Вероніки Галок! У правдивості слів Паллі сумніватися не доводилося. Звичайно, могло бути, що сюди заплутався інший Теофіл чи, як припускав Недєльський, Теодор, але капітан схильний був думати, що Теось, про якого згадував Палля, і є той самий Теофіл. Як же в такому разі пояснити сповнені почуття листи цього Теофіла до Вільгельміни Рем? Що означають слушно підкреслені професором слова про вторгнення Теофіла в сім’ю Ремів, про страждання, яких це може завдати? Що могло зв’язувати Ремів з сином їхньої служниці, яку, до того ж, вони знали лише кілька років?

— Та це ж усе неважко встановити, — втішав його Недєльський, чудово розуміючи, які катастрофічні звістки приніс своєму начальникові.— Для цього досить буде ґрунтовно допитати Вероніку Галку…

Капітан сердито махнув рукою і, не відповідаючи, подав Недєльському зім’ятий, брудний папірець. То була повістка, яку Завірюха надіслав Вероніці Галці, викликаючи її на допит. Працівник міліції з Мінська Мазовецького, який ходив вручати повістку, написав: “Названа вище Вероніка Галка за вказаною адресою не проживає. Як заявила її сім’я, названа вище Галка тиждень тому пішла з дому і досі не повернулась. Розшуки, проведені місцевою міліцією, оголошення по радіо ніяких результатів поки що не дали. Як повідомляють родичі, останнім часом вищезгадана Вероніка Галка була дуже знервована, і є підозра, що вона покінчила самогубством. Командир взводу Ціхоцький”.

— Ну й що ти на це скажеш? — обізвався Завірюха.

— А ви, товаришу капітан, вірите в це самогубство? — запитав у відповідь сержант Недєльський.

— При чому тут моя віра? — грубо відповів капітан. — Факт лишається фактом: Вероніка Галка зникла, і це страшно заплутує справу.

— Треба поставити на ноги весь оперативний відділ і знайти її, — не ображаючись на грубість, порадив сержант.

— Не хвилюйся, про це я вже подбав. Але розшуки знову затягнуть, ускладнять і без того складне слідство.

— На мою думку, Вероніка Галка була надто релігійною, щоб покінчити життя самогубством, — повернувся до першої версії Недєльський.

— Е, друже, самогубством кінчають не тільки атеїсти. Я б скоріше сказав, що Вероніка Галка була надто обмежена для того, щоб піти на самогубство! Але не в цьому справа. Якщо Вероніка справді загинула (її могла спіткати доля Чорної Ручки), то нам буде надзвичайно важко з’ясувати що-небудь про Теофіла.

— Але ж у нас в резерві є завжди Ян Галка, — несміливо заперечив Недєльський. — А він знає про власного сина, мабуть, не менше, ніж його дружина.

— Знати він, може, й знає, але ми не можемо чіпати його, доки не розплутаємо всієї афери і не довідаємося всього про організацію банди, про роль, яку відігравав у ній Август Рем. А ключ до цього, я відчуваю, може дати Теофіл. От і маєш зачароване коло! Голова паморочиться! І треба було вибирати собі таку скажену професію…

Ого, коли капітан починав отак говорити про свою професію, то це означало, що в нього дуже погані настрій і самопочуття.

— Ти розумієш, — вів далі сардонічним тоном Завірюха, — у детективних романах герої взагалі не знають таких казусів. Там би “геніальний детектив” у моєму становищі запалив люльку, випив чашку кави і, сівши у м’яке крісло, почав “думати”. І придумав би таке, що негайно з’ясувало б усе, або ж у двері несподівано хтось постукав і до кабінету, “обставленого із смаком”, хтось увійшов.

Раптом капітан замовк; у двері, ніби на заклик, і справді постукали.

— Чари, чи що? — сердито буркнув капітан і гукнув: — Заходьте!

Прочинивши двері, в кабінет заглянула секретарка:

— Пане капітан, до вас інспектор Решкевич… Хай заходить?

Капітан глянув на Недєльського і сумно похитав головою, мовляв, тільки його ще й не вистачало! Потім накинувся на секретарку:

— Ну, чого ви ждете? Не можу ж я сказати інспекторові Головного управління, щоб ішов під три чорти!.. На жаль, не можу, — додав, стежачи, як Недєльський складає свої папери, збираючись вийти. Але тут же сержант подумав, що йому доведеться повернутися, щоб розповісти капітанові, що робив учора після обіду, коли так таємниче зник з міліції.

Оперативне завдання здавалося майже нездійсненним: “Встановити за навчальною програмою, в якому класі розв’язують таку арифметичну задачу (далі йде умова задачі); встановити, в яких варшавських школах 8 вересня розв’язували саме цю задачу; встановити за допомогою вчителів, які учні писали текст, доданий у фотокопіях; встановити адреси і прізвища батьків цих учнів…”

Поручик Комісяк аж затремтів, одержавши цю епістулу, де слово “встановите” повторювалось багато разів і щоразу стосувалося завдання, схожого на розшуки голки в стозі сіна. Поручик хотів було навіть подзвонити Завірюсі,— мовляв, він, Комісяк, уже точно “встановив”, що в начальника кримінального відділу з головою не все гаразд, але, ще раз окинувши поглядом документ, вгамувався — вгорі синім олівцем було написано: “Справа особливо важлива. Діяти всіма доступними засобами. Комендант міста”.

Зціпивши зуби від безсилої люті, Комісяк заглянув у міліцейський довідник і дізнався, що в столиці є 223 початкові школи, 54 середні і 168 фахових.

— 445 шкіл! — грюкнув кулаком по столу. — Ні, я таки збожеволію з цим Завірюхою!

Хорунжий Барський, який тільки вчора ввечері повернувся з Лодзі і ще навіть не встиг доповісти каштанові про наслідки своїх розшуків, намагався заспокоїти шефа, хоч знав, щ0 весь тягар “встановлення” ляже саме на нього і рівних йому за становищем працівників відділу.

— Передусім треба визначити, з якого підручника взято задачу. Якщо з ліцейського, то шкіл одразу стане не 445, а тільки 54…

— А якщо з підручника для початкової школи? — похмуро запитав Комісяк.

— То все одно замість 445 шкіл у нас буде тільки 223, — смиренно знизав плечима Барський.

— Тільки 223! — Сарказм, вкладений у слово “тільки”, здавалося, мав би тут же спопелити рудого хорунжого. — Ну то й займайтеся цими тільки 223 школами, я про них не хочу нічого чути…

Барський узявся до роботи. Найлегше було встановити, з якого підручника задача. Хорунжий пішов У школу де кілька років тому вчився сам, і там за допомогою доброзичливих вчителів знайшов потрібне завдання Це була задача № 18 з підручника алгебри для VIII класу. На щастя, ліцейський курс, — отже, тільки 54 школи!

Довідавшись про це, Комісяк зрадів.

— Я ж казав, що 54 — не 445, — пробурмотів поручик ніби не він, а Барський висловлював стільки незадоволення. Наступного дня треба було перевірити усі восьмі класи і відшукати той, у якому задачу № 18 розв’язували 8 вересня.

Двадцять оперативних працівників на одне завдання— це майже мобілізація! Проте було б помилкою думати, що Комісяк так енергійно взявся за діло тільки з симпатії до Завірюхи. Таємниця його енергії була зв’язана з голубим написом коменданта міста. Поручик Комісяк поважав владу, тому не випадково капітан Завірюха, передаючи листа сусідові у другому кінці коридора, подбав про автограф коменданта.

4

Великий кабінет. Здоровенний темно-вишневий письмовий і ще два приставлені до нього у формі букви Т, вкриті зеленим сукном столи здаються тут просто мініатюрними. Завірюха, якого ввела сюди секретарка, сидів, чекаючи господаря кабінету. Прізвище цієї людини він знав з історії боротьби Польської армії проти фашистських загарбників, а тепер нерідко бачив на наказах Міністерства внутрішніх справ. Знав капітан і те, що це полковник, якому підпорядкована робота його, Завірюхи.

Щоб скоротити час, капітан оглядав кабінет. На шафі, повній книжок і журналів, стояв бронзовий бюст Дзержинського. Цей бюст, орел над письмовим столом і великий бухарський килим — ото й усе, що прикрашало кабінет. На стіні висіла карта, закрита шторкою.

— Капітан Завірюха?

Роман аж здригнувся від несподіванки — він не чув, як відчинилися оббиті шкірою двері і в кімнату ввійшов високий чоловік з густою вже сивуватою чуприною, одягнутий у сірий цивільний костюм.

— Так, я Завірюха, — непевно відповів капітан, не знаючи, чи цей чоловік і є та сама людина, на яку чекав. Незнайомий підійшов до нього, просто, зовсім неофіціально подав руку і відрекомендувався. Почувши прізвище, капітан виструнчився, щоб як слід доповісти, але полковник “по-цивільному” взяв його під руку і жестом запросив сісти. Капітанові не лишалося нічого іншого, як виконати волю господаря.

Протягом кількох хвилин вони сиділи мовчки. Завірюха бачив перед собою обличчя свого начальника, спокійні голубі очі, які уважно дивилися на нього з-під густих брів. Звичайне, навіть некрасиве, спотворене великим шрамом поперек носа обличчя викликало симпатію і довір’я. Завірюху почала вже бентежити тривала мовчанка, коли полковник промовив:

— То що ви хотіли мені сказати? Прошу, я слухаю.

Капітан розповів про справу “Веста”, про те, як у нього виникла підозра щодо результатів першого слідства, як, розплутуючи таємницю смерті Ремів, він натрапив на велику контрабандну аферу, як утруднює справу Головне управління міліції, а точніше, інспектор Решкевич, що велів передати цю справу господарському відділу… Завірюха намагався якнайдокладніше пояснити всю суть справи, говорив, не приховуючи й того, що йому було незрозуміло. Та чим довше капітан розповідав, тим більше його охоплював неспокій: полковник, відкинувшись у своєму кріслі, сидів заплющивши очі.

“Заснув?” — подумав Завірюха і збентежено замовк. Але тої ж миті повіки полковника здригнулися, голубі очі глянули здивовано.

— Оце й усе?

— Ні, але… — капітан запнувся, не знаючи, що сказати.

По обличчю полковника пробігла ледве помітна тінь усмішки:

— Розповідайте, розповідайте, я не сплю. — І, ніби стомившись від того, що сказав таке довге речення, знову заплющив очі, немовби одразу заснув.

Завірюха почав розповідати про позавчорашню суперечку з Решкевичем, який знайшов у концепції капітана багато прогалин і рішуче наказав передати справу господарському відділу

— Саме через це я й написав рапорт, сподіваючись, що ви приймете мене, товаришу полковник, — закінчив капітан, відчуваючи полегшення від того, що скинув з плечей тягар, який уже два дні гнітив його. Полковник розплющив очі, і Завірюсі здалося, що в них засвітився новий вогник — вогник симпатії.

— А чого ви чекаєте від мене?

— Рішення про те, щоб справу “Веста” до кінця довів наш відділ.

— Тобто ви?

— Так. Я добре знаю цю справу, я її розплутав…

— Гм… — буркнув полковник і, трошки помовчавши, запитав: — Хіба для цього недостатньо було б рішення Міського управління?

— За нормальних умов — достатньо, але в даному разі сам комендант міста порадив мені звернутися до вас, бо… — капітан замовк, ніби зненацька спіткнувся об думку, якої не міг чи не хотів висловити.

— Бо що? — запитав полковник, не зводячи очей з капітана.

— Товаришу полковник, — Завірюха неспокійно засовався на стільці, — це надто неприємні припущення, щоб про них розповідати!

— У нашій професії, як правило, завжди доводиться стикатися з неприємними справами і припущеннями. Говоріть, капітане!

Це був уже майже наказ. Завірюха важко зітхнув і знехотя повільно сказав:

— Є деякі підстави вважати, що інспектор Решкевич хоче сам пожати лаври з цієї справи і тому намагається перевести її у відання Головного управління…

Полковник пильно глянув на капітана.

— Навіщо це йому?

— Справа стосується не тільки вбивства, але й підступних зловживань, — відповів червоніючи Завірюха. — Тепер розумієте, товаришу полковник?

— Ні.

За існуючими правилами, офіцер, який, викриває банду злочинців і повертає державі велику суму грошей, одержує премію, розмір якої залежить від розміру поверненої суми. Я хочу щоб ви, товаришу полковник, правильно мене зрозуміли — я не тому борюся за справу “Веста”, що сам хочу одержати цю премію. Можу негайно, зараз же, від неї відмовитись. Але вважаю, що така поведінка і такі мотиви негідні офіцера.

Знову той самий пильний погляд.

— Я вірю вам! — каже полковник.

Тільки три слова, але Завірюха не сумнівається, що полковник справді йому вірить. І капітанові стає легше.

— Які у вас докази? — після паузи питає полковник. — Адже це дуже серйозне обвинувачення.

— Я, звичайно, не “розслідував” дій Решкевича, — починає виправдовуватись капітан, — тому незаперечних доказів у мене нема. Можу говорити лише про те, що привернуло мою увагу під час кількох зустрічей з Решкевичем. Але, товаришу полковник, мені справді дуже неприємно…

— Облиште, капітане! Кажіть, що ви помітили?

— Насамперед незрозуміле для мене зацікавлення справою “Веста”, особливо з того часу, коли ця справа набула явно економічного характеру. Не часто буває, щоб інспектор Головного управління так глибоко цікавився якоюсь однією справою, тоді як під його наглядом таких справ десятки… По-друге, я помітив, що Решкевич живе на широку ногу, значно ширше, ніж можна було б чекати, знаючи рівень зарплати офіцерів міліції. Він сам казав мені, що одержав велику пачку американських сигарет від якогось туриста, якому розшукав украдений фотоапарат. Чи тільки пачку сигарет? Чи тільки від туриста? Та й з якого це часу офіцери Головного управління почали викривати дрібні крадіжки? Припускаю, що і в тому випадку апарат знайшов якийсь районний офіцер, а Решкевич тільки пожав лаври… — Завірюха спинився і зиркнув на обличчя полковника, але нічого, крім уваги, не прочитав на ньому. — Нарешті останнє. Коли я передавав Решкевичу документи “Веста”, серед них не було нелегальних договорів Рема з віденською псевдофірмою, а також довідки про те, скільки контрабандних годинників виявлено в комісійних магазинах країни. А кілька днів тому, повертаючи папку “Вести”, Решкевич між іншим почав говорити і про ці документи. Коли я запитав, звідки йому про них відомо, Решкевич відповів, що й він “дещо робить у цьому напрямі”. Для мене це було найкращим доказом того, що Решкевич хоче сам пожати лаври.

Полковник ворухнувся в кріслі і зітхнув:

— Ех психологія, психологія! Палиця з двома кінцями.

Капітан не зрозумів, який зв’язок має це речення з тим, про що він розповідав, але полковник не дав часу на роздуми. Коротко повідомив про своє рішення:

— Справу “Веста”, звичайно, треба довести до кінця. Решкевичу її не дамо. Але й у Міському управлінні вона лишатися не може.

— Як це, товаришу полковник? — забуваючи про дисципліну, перебив його Завірюха.

— Не може, — спокійно повторив полковник, — бо коли залишиться в Міському управлінні, то Решкевич при бажанні заважатиме вам так само, як і досі. А порушити проти нього дисциплінарну справу немає підстав — ваші непрямі докази для цього надто слабкі.

— То що ж буде з “Вестою”? — зажурено спитав капітан.

— Перейде до нас, у відання міністерства. Отже, вийде з-під впливу інспектора Решкевича.

Капітан похилив голову. Добився! Втратив справу, в яку вклав стільки душі й праці. Хтось інший до кінця розплутає таємницю Августа Рема. Хтось інший перший гляне в обличчя невідомого Теофіла. Хтось інший остаточно викриє пана Згожельського, Гомолякса, Галку та інших посібників. Адже його справді цікавила не винагорода, а перемога в цьому небезпечному поєдинку, який розпочався місяць тому і так захопив його.

Полковник, видно, помітив розчарування капітана, бо на холодному і замкнутому обличчі з’явилася легка усмішка.

— Звичайно, ми візьмемо “Весту” не саму, а разом з вами, — додав він, з задоволенням спостерігаючи, як змінюється вираз обличчя капітана Завірюхи. — Перейдете на необмежений час у розпорядження міністерства. І ви, і всі ті, хто вам допомагає в цій справі… Оце, мабуть, і все, капітане. Ви задоволені?

Коли двері зачинилися за капітаном, полковник посидів хвилинку, потім узяв трубку одного з кількох телефонних апаратів, що стояли на столику.

— Майора Риделя. Так, це я. Слухайте, майоре, йдіть до мене! Є тут одне діло, яким треба буде негайно зайнятися. І візьміть з собою особисту справу інспектора Решкевича з Головного управління.

5

— Тепер Решкевич нам не страшний, — мовив Юрек В’юн, коли довідався з розмови капітана і Недєльського про те, що всі троє переходять у розпорядження Міністерства внутрішніх справ.

— Та, мабуть, ні, — усміхаючись погодився Завірюха.

Вони поверталися з міністерства, де докладно ознайомили майора Риделя із справою “Веста”. Це було два дні після розмови Завірюхи з полковником.

Секретарка подала капітанові великий конверт, на якому Недєльський помітив штамп Бюро імпорту точних приладів. Завірюха прочитав супровідний лист і кинув конверт на стіл.

— До біса! Знову щось суперечить нашій версії. Ковальський прислав накладні, де Август Рем розписався, що одержав дві посилки, звільнені від мита, по сто годинників кожна. Навчений минулим досвідом, Ковальський перевірив у відділі кадрів; виявилося, що Рем виїжджав кожного разу з Варшави на один—два дні у службових справах до тих міст, де одержували годинники.

— Отже, в нас уже є три такі накладні, — журився Недєльський. — Про одну можна було думати, що вона фальшива, але три?

— І все-таки Август Рем не винуватий! — вигукнув Завірюха. — Він не може бути винний… А інакше все моє уявлення про цю справу лопне, як мильний пузир. Треба хоч з-під землі дістати того Теофіла. Інакше не заспокоюсь!

— А власниця будинку мод у Лодзі? Вона ж щось знала про Теофіла. Може б, її ще раз викликати на допит? — втрутився Недєльський.

Цим можна було обманювати себе, поки не було відомостей Барського. Адже Барський встановив у Лодзі, що Жанна Шміт здавала годинники в магазини на різні документи. Отже, вона й є організаторкою збуту годинників. Два роки тому Шміт купила віллу за триста тисяч, а в цьому році — автомобіль за сто тисяч. Не сумнівайся, на своєму будинку мод вона цих грошей не заробила. Та й будинок виявився звичайнісіньким магазином дамських капелюшків, причому далеко не найвищої категорії. Ні, друже, ця жінка має всі шанси опинитися на лаві підсудних, тому вона и мовчить.

— І цього не помічала ні прокуратура, ні торговельна інспекція! — обурився Недєльський: він ще не знав, які новини привіз Барський з Лодзі.

— Ох, друже!.. — похитав головою Завірюха. — Видно, що ти дуже молодий. У нас іще мало таких мурів, через які не пройшов би осел, навантажений золотом. Тому, до речі, і ми маємо стільки роботи. А от Вероніка Галка, — вернувся Завірюха до попередньої розмови, — не схожа на злочинця, і, певно, могла б щось сказати про Теофіла. Але ж її немає!

Юрек В’юн хоч і мало розумів, про що йдеться, але вдавав людину “в курсі діла”, схвалював або заперечував, то ворушачи бровами, а то витріщуючи очі. Причому, коли щось казав сержант Недєльський, весь вигляд Юрека виражав сумнів, а коли говорив “пан начальник”, шофер підтакував, схвально бурмотів. Те бурмотіння привернуло нарешті увагу Завірюхи.

— Бачиш, Юрек, якби ти був бравим хлопцем, то кинувся і миттю відшукав би мені того Теофіла! — жартівливо сказав капітан.

— Слухаю, пане начальник! — схопився хлопець. — Це для мене дрібниця, тільки дайте мені його фотографію.

Завірюха і Недєльський зареготали.

— Коли б у мене була фотографія, то я й сам знав, як його шукати, — відповів капітан.

— Не може бути, — заперечив Юрек, — щоб сьогоднішній піжон не фотографувався. Десь є його знімки…

— Та є, напевно, є, але їх прибрали люди, зацікавлені в тому, щоб ми не натрапили на слід Теофіла, — пояснив на цей раз сержант Недєльський.

— Розумію, — підморгнув йому Юрек В’юн, — зробили з фотографіями так, як з тим пейзажем у кабінеті покійника.

Юрек страшенно здивувався, помітивши, як Завірюха і Недєльський перезирнулись, потім капітан підбіг до сейфа і почав щось шукати. Ось Завірюха обернувся, і Юрек побачив у нього в руках прямокутник блискучого від фарб полотна.

— Ми досі були певні, що це портрет молодого Августа Рема, — сказав капітан. — А на якій підставі? Перед нами нова гіпотеза, якої не можна відкинути, не перевіривши.

— Ця гіпотеза чудово збігається з думкою Верхара, що Теофіл є дитиною Ремів, — додав Недєльський, — син і батько дуже схожі.

На півслові його перервав настійливий дзвінок міського телефону.

— Візьми, будь ласка, трубку, — звернувся капітан до сержанта, — і хто б там не був, скажи, що мене немає!

Недєльський слухняно зняв трубку, приклав її до вуха, потім, злякано глянувши на капітана, гукнув у трубку: “Хвилинку, я подивлюся, чи він є” і, затуливши рукою мікрофон, прошепотів:

— Товаришу капітан, це той самий жіночий голос, який уже остерігав вас.

— Стривай! — Завірюха заметушився, очі в нього заблищали, наче в мисливця, якому до рук іде велика дичина. — Роби що хочеш, але затримай її кілька хвилин!

І поки Недєльський спроквола допитувався, чи справді питання таке, що треба неодмінно до капітана, а потім обіцяв знайти його на території управління, капітан з іншого телефону зв’язався з центральною телефонною станцією і довідався, звідки йому дзвонять.

— Таксофон на розі Свєнтокжизької і Маршалківської, — сказав він Юрекові. — Мчи туди машиною і затримай жінку, яку застанеш у будці…

— Слухаю! — швидко відповів Юрек В’юн і, як стояв, без шапки вискочив на вулицю.

Від управління до Свєнтокжизької було метрів вісімсот, щонайбільше кілометр, отже якщо Недєльському пощастить затримати незнайому ще хоча б дві хвилини, Юрек встигне! Капітан кусав губи, рвав на кусочки папірець, не відривав погляду від секундної стрілки.

А що, як на перехресті Юрек затримається на десять—п’ятнадцять дорогоцінних секунд?

— Товаришу капітан, — прошепотів Недєльський, — вона хвилюється і весь час кричить “алло!”

Капітан розпачливо глянув на секундомір:

— Скажи, що я зараз підійду…

Недєльський відсунув руку, якою затуляв мікрофон, пошарудів ногами, імітуючи кроки, потім не поспішаючи, багатослівно повідомив незнайому, що капітан Завірюха уже йде. Завірюха почекав п’ятнадцять секунд, які летіли з блискавичною швидкістю, і взяв трубку.

— Капітан Завірюха слухає…

— Я вже з вами розмовляла, пане капітан, — почув він той самий приглушений і невиразний голос. — Ще раз остерігаю вас, бережіться. Вони хочуть убити вас. Не виходьте ввечері самі, не… — Раптом жінка замовкла. У трубці почувся скрип, немовби відчиняли погано змазані двері. Потім тріск, шум, якісь змішані звуки. Капітан буквально вростає в трубку. Не менше хвилюється Недєльський. Він впивається очима в обличчя капітана, намагаючись відгадати, що діється на другому кінці телефонного провода. І раптом Завірюха чує в трубці дзвінкий голос В’юна.

— Пане начальник, це я. Все в порядку! Зараз приїдемо в міліцію. Ну, шановна пані, не виривайтеся.

— Чорт, а не хлопець! — промовив Завірюха і важко сів у крісло, витираючи хусточкою піт.

Чекати довелося не довго. Через п’ять хвилин у дверях з’являється Юрек В’юн, а з ним налякана жінка, яку він елегантно, але міцно тримає під руку.

Капітан Завірюха підходить, бере її за лікоть і веде. до крісла, яке стоїть перед письмовим столом.

— Ви вже колись тут були, правда? Але я не сподівався, що ми отак зустрінемося вдруге.

Але чому ця жінка не слухає, що їй кажуть, не дивиться на присутніх? Її увагу привертає шматок полотна на письмовому столі капітана. Завірюха бере в руку прямокутник, вирізаний з портрета, і подає його жінці:

— Бідний Теофіл, — каже він — бідний хлопець! Скільки вистраждав…

Але слова зайві, бо набагато красномовнішими за всякі свідчення є рясні сльози і раптовий плач, від якого здригаються плечі Вероніки Галки.

Дві доби працівники поручика Комісяка розшукували восьмий клас, у якому 8 вересня на уроці алгебри розв’язували задачу № 18. Завдання було марудне — гут не можна було покладатися ні на пам’ять учителів, ні на записи в класних журналах: адже неуважний педагог міг просто не записати, що саме він робив на уроці. І в той час, коли Завірюха переживав конфлікти з інспектором Решкевичем, а потім чекав результатів своєї розмови в міністерстві, оперативні працівники невтомно переглядали тисячі зошитів у п’ятдесяти чотирьох варшавських школах. Барський, який очолював цю роботу, переглядав зошити в ліцеї на вулиці Коперніка. Але не йому випало виявити автора тексту математичної задачі, який попав до рук міліції. Близько п’ятої години вечора, коли педагог, який допомагав Барському, був уже майже непритомний від утоми, з іншого ліцею — на Вавельській вулиці — повідомили по телефону, що старший сержант Кобялек знайшов учня, якого шукали.

— Слухай, а ти часом не помилився? — впевнювався хорунжий, дивлячись на купу вже переглянутих зошитів і на ті, які ще лишилося перевірити.

— Абсолютно точно! — голос Кобялека звучав тріумфально. — Учитель впізнав почерк, і я сам порівняв. Справді, виходить, що писала одна й та сама рука. Звичайно, пошлемо на експертизу, але то вже тільки формальність.

— Малгожата Тирк? — розчаровано спитав Завірюха, коли Барський назвав йому прізвища учениці. Що за Тирк? Адже ніякий Тирк до цього часу в справі “Веста” не виступав!

Сповнений сумнівів і злих передчуттів, він все-таки велів Барському взнати, що за люди — батьки цієї учениці і де вони живуть. Це було значно легше, ніж знайти саму ученицю, тому Барський виконав це завдання в той же день. Він написав коротку доповідну записку про результати розшуку, одвіз її в управління, поклав капітанові на письмовий стіл і вже за північ, стомлений, голодний поїхав відпочивати.