"Володар Всесвіту"

Розділ XVI МІ-ХА-ЛО

Довгий вузький ствол гармати, добре замаскованої гіллям і травою, повільно пересувається зліва направо. А в улоговині, за якихось сто метрів, — також праворуч, — по тимчасовому містку через болото переповзає великий плямистозелений бронетранспортер.

Лишилося подати сигнал, і американський термітний снаряд, вилетівши з американської протитанкової гармати, прониже американську броню й викурить з бронетранспортера тих кількох, які в цю мить заклякли біля кулеметів і тривожно позирають на ворожі їм буйні хащі.

Але сигналу все не було…

Смаглявий юнак-наводчик докірливо й благально дивиться на командира, а той, не одриваючи погляду від бінокля, заперечливо хитає головою:

— Ні, ні, Чен! Не можна!.. — командирові, певно, теж кортить підпалити оцей бронетранспортер, але є щось вище, важливіше, що змушує стримати порив. — Не маю права, Чен!

Юнак ображено закопилив товсті, по-дитячому рожеві губи, але глянув на годинник і зойкнув:

— Дванадцята!.. Що передати?

— Все гаразд. Один — на Грінхауз. Звідти — нічого. Примостившись на скриньці радіостанції, юнак почав квапливо шифрувати зведення.

Усе тут американське та англійське: авторучка, блокнот, годинник, гармата, радіостанція. А люди — місцеві. І новітня «імпортна» техніка їм, певно, до смаку.

— Швидше, Чен! — квапить командир, стукаючи пальцем по циферблату першокласного хронометра. — Ти запізнився на три хвилини! Мі-Ха-Ло тобі цього не подарує!

— О, Мі-Ха-Ло — славетний радист! — засмучено зітхає юнак, ввімкнувши радіостанцію. — Його передавач співає, немов цикада! А мій…

Він не докінчив: у навушникам почулося голосне верещання передавача партизанської бази. Але воно скидалося не на спів цикади, а скоріше на кулеметну чергу.

Чен ледве встигав записувати. За півтори хвилини радіоприйому він встиг облитися потом, але все одно був змушений передати сигнал «РПТ» — «повторіть!» Зате й своє зведення він проторохтів ключем буквально за кілька секунд і аж тоді зітхнув з полегшенням.

Командир спостерігав юнака з дружньою посмішкою:

— Ну, то передав тобі Мі-Ха-Ло «сто чортів»?

— Передав! — відповів з гордістю Чен. — Але то — за запізнення. А за прийом — ні!.. Я ж тільки один раз попросив «РПТ»!.. Не вірите?

— Вірю, вірю, тільки розшифровуй швидше!

В радіограмі нічого особливого не було. Пропонувалося причаїтися, посилити спостереження і відкривати вогонь тільки для самозахисту. Зведення на базу надсилати голубами.

— Голубами! — презирливо повторив радист і любовно витер кришку радіостанції досить-таки брудним рукавом. — Що там оті голуби?!.. Повільно, ненадійно… Підіб'ють того голуба, та й потрапить зведення до чужих рук!

Він був зовсім юний, оцей радист-наводчик, і досвідчений командир гармати тільки посміхнувся нишком: вона. Теми для розмов знаходилися; Мишко вправно оперував своїм скромним запасом китайських та англійських слів. Цього було досить.

Все йшло так добре… І от — на тобі! — трапилась халепа…

Коли вперше вдалося «спіймати» Москву, Михайло від радощів схопив Паріму на руки і підкинув так високо, що ледве не проламав покрівлю хижки, — а потім, — уже зовсім ненароком, — ще й притиснув дівчину до грудей…

Весела щебетлива Паріма образилася, ясно. Коли Михайло поставив її на підлогу, вона подивилась на нього зосереджено, сумно і тихо сказала:

— Ти, Мі-Ха-Ло, як слон!

На саму згадку про це в Михайла спалахнули вуха: та й справді, як слон!.. Похизувався своєю силою… От тобі й маєш!

Він тоді спробував обернути все на жарт. Назвав Паріму «макакою», — вона ж бо справді прудка й спритна, як мавпочка. А дівчина образилась ще дужче і з того часу не приходить.

І от сидить тепер Мі-Ха-Ло в своїй хижці, слухає, як стугонить злива по пальмовому листі покрівлі, позирає з нудьгою то на двері, то на годинник і пригадує, пригадує…

…Звивиста дорога вела його через «рімбу» кудись убік від місця, де точився бій. Це було дуже прикро, але що зробиш? Мишко тільки пильно вдивлявся в кущі, шукаючи хоча б вузенької стежечки.

Ага!.. Ось якась прогалина у заростях!

Він просунувся у вузьку щілину між стовбурами якихось дерев, подолав ще кілька метрів відстані й плюнув з досади: перед ним стояла суцільна стіна височезного й товстелезного бамбука. Довелося вернутись.

Він саме озирав себе, чи не вп'ялася де якась п'явка, аж помітив раптом, що попереду, біля повороту стежки, на мить виткнулась і одразу ж заховалась постать людини в синьому.

— Зачекайте, прошу! — Побоюючись, що ця людина зникне, Лимар щодуху побіг стежкою.

Але й незнайомий бігав непогано і, певно, добре орієнтуючись, зник за одним із поворотів, наче крізь землю провалився.

Зазнавши невдачі, злий, Лимар сів край стежки, пильнуючи на обидва боки. Хай там що, а втікача він таки спіймає!

Кілька хвилин було зовсім тихо. Та ось праворуч від себе Лимар почув якийсь рух у кущах.

Він кинувся туди. Одхилив гілку… і стрівся поглядом з якоюсь милолицьою смаглявою дівчиною. Їх відділяло кілька десятків сантиметрів.

Вона, зіщулившись, охопивши руками груди, дивилась на нього тоскно й злякано. Очі в неї були схожі на стиглі тернини, — сизуваточорні, оторочені густими віями, — але з східним розрізом. Зачіска — дивна: чорне блискуче волосся акуратно зібране вгорі в жмутик, невідомо як скріплений. Шкіра на обличчі й оголених до ліктя руках — ніжна, чудового бронзового кольору. Губи — свіжі й рожеві. Красуня!

— Здрастуйте, дівчино! — вкрай розгубившись, Лимар вимовив це українською мовою. — Не бійтесь мене, я не ворог.

А вона одхилялась від нього все далі й далі, ладна щезнути, піти крізь землю, аби не потрапити до рук чужинця.

— Я не зроблю вам нічого поганого… Мені треба в Сінгапур! — вже англійською мовою сказав Лимар.

Дівчина мовчала. Тоді він узяв її за руку і вивів на стежку. Полонянка не пручалася. І оця покірність бентежила й дратувала: хіба можна так?.. Дівчина гадає, що перед нею ворог. То хай же й буде гордою, нескореною!.. Чи, може, вона вже зрозуміла, що їй не загрожує небезпека?

— Дівчино, я — Росія! — Лимар нарисував на землі вістрям ножа якусь подобу географічної карти. — Я — моряк. Мені треба додому. Наш пароплав… ну, от розумієте… втопився…

Запас англійських слів вичерпувався. А дівчина, здавалося, почала цікавитися розповіддю. Вона позирнула запитливо, присунулася ближче… і схопила пістолет, який лежав на землі.

Та хоч який швидкий був цей рух, а Лимар все-таки встиг перехопити руку дівчини і вирвав у неї зброю.

— Е, моя люба, не гаразд!.. Я до вас із щирим серцем, а ви…

Йому не вдалося докінчити. Дівчина схопила його ніж і стрибнула вбік.

З її обличчя зник вираз приреченості й покори. Тепер воно було зосередженим і рішучим. Тендітна, струнка, вона стояла напружившись, готова захищати своє життя до останнього подиху.

Михайло посміхнувся: ну що могло зробити оце дівча з ножем проти вогнепальної зброї?.. Але — молодчага!

Кілька секунд тривала пауза. А потім Лимар взяв пістолет за ствол і повільно простягнув дівчині:

— Візьміть!

Дівчина позирнула на Лимаря з неприхованим подивом, але пістолет таки схопила і в ту ж мить скомандувала англійською мовою:

— Руки вгору!

Він засміявся і навмисне схрестив руки на грудях:

— Послухайте, дівчино, давайте без цього — я занадто втомився і вмираю з голоду.

— Руки вгору!

— Ну, гаразд, — Лимар підвів руки. — А тепер що? Дівчина теж, мабуть, не знала, що їй робити з полоненим. У всякому разі, в її очах промайнула розгубленість.

— Дівчино, надходить вечір. Коли ви партизанка — ведіть мене до свого командира. Коли ні — доведіть до якогось селища. І зрозумійте, прошу: я не англієць, не американець, а росіянин. Москва. Розумієте: Москва!

Дівчина стрепенулась, наче аж хотіла щось запитати, але потім її обличчя знову прибрало офіційного виразу:

— Вперед!.. Не озиратися!

І Михайло пішов, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку. Слово честі, пригода йому подобалась! Краще вже йти під конвоєм, аніж продиратися крізь мертві джунглі.

— Швидше!

Кляте дівчисько! Воно вміло йти, не відчуваючи втоми. Проте й справді слід поспішати — вже сутеніє.

Ніч впала майже раптово, — непроглядна, задушлива. Метлялися перед очима різнокольорові світляки. Тьмяно виблискували трухлі стовбури мертвих дерев. Але це світло не розвіювало мороку, а робило його ще страшнішим.

— Ну, що ж далі? — Михайло зупинився, і дівчина наткнулась на нього. — Я нічого не бачу.

— Я буду вас вести. Не спробуйте тікати!

Вона взяла Михайла за ліву руку, приставила пістолет до його спини. Скомандувала пошепки:

— Вперед!

— А ще далеко? Дівчина не відповіла.

— Моя люба, — тихо засміявся Лимар, — давайте я сам триматиму свій пістолет проти власного серця. Так принаймні безпечніше. А то — спіткнетесь, чи що… А я хочу жити.

Він повільно, але владно, притягнув до себе дівчину, забрав у неї зброю.

— Не забувайте: у мене лишився ніж! — сказала вона з погрозою.

— Так.

Тепер дівчина зайшла з правого боку і поклала Михайлову руку з пістолетом собі на плече. Звичайно, це була дуже наївна пересторога, але, зрештою, їх було тільки двоє у джунглях, і зараз, уночі, коли кожну мить на них міг напасти якийсь хижак, решта небезпек відступали на задній план.

Отак вони і йшли, майже обнявшись. А «рімба» жила своїм тривожним нічним життям. Невгамовно дирчали цикади. Не вщухало шарудіння у гущавині. Пролунав та й урвався жалібний зойк якогось звіряти. Щось гупнуло глухо — може, впало дерево.

Всі оці звуки були для Лимаря таємничими й однаково загрозливими. Але малайська дівчина, яка, певно, і народилася, і виросла в джунглях, тонко розрізняла кожен з них. Вона то змушувала потиском свого плеча рухатися швидше, то затримувалася, прислухаючись. Зір у неї був, як у кішки: навіть у темряві вона бачила не тільки дорогу, а кожну вибоїну і кожен пагорбок.

— Тс-с! — дівчина притиснулася до Лимаря і пошепки вимовила якесь слово, певно по-малайському. — Стріляти!.. Приготуйтесь! — додала вона по-англійському.

Лимар нашорошив вуха, але не почув нічого.

— Швидше!.. Сюди… Сюди… — дівчина кинулась назад, потягла його до кущів. — Лізьте!.. Угору!

Куди вгору — біс його знає!.. Руки Лимаря натрапляли на суцільне плетиво гілок. А дівчина вже забралася на дерево, що перевисало над стежкою, немов справжня арка, і тягнула за собою Михайла. Нарешті видерся й він.

Аж тепер йому стала зрозумілою причина тривоги: на стежці, просто перед ними, пролунало хиже ричання.

— Лев?.. Тигр?

Дівчина намацала його обличчя й закрила йому губи маленькою теплою долонею. Вона притиснулась до нього при цьому, і він відчув, як колотиться її серце.

В «рімбі» відбувалася драма. З несамовитим тупотом промчали якісь великі тварини. За ними — дрібніші, якщо зважати на тонкий цокіт копит. А потім щось закричало, — та так, що Лимаря аж морозом пройняло.

Що могла б зробити людина зараз, коли така темрява, що хоч у око стрель? Оці два чи три метри над землею для хижака — ніщо.

Та, пригортаючи до себе маленьку хоробру дівчину, Лимар все одно готувався до бою. І дівчина, яка, можливо, краще за нього зуміла б захистити себе, відчула це і, вже не стримуючи свого страху, притулилась ближче до мужчини, якому споконвіку належало бути і хоробрішим, і сильнішим.

Настала тиша. Даленів тупіт. І знову з легким посвистом «ті-ті-дю» промчала, хлопаючи крильми, нічна ластівка. А двоє людей все ще сиділи на товстелезній гілці дерева, не наважуючись продовжувати свій небезпечний шлях.

— Як вас звуть, дівчино? — пошепки спитав Лимар.

— Паріма… — вона помовчала і підняла голову з його грудей. — А вас?.. Ви справді росіянин?

— Так, росіянин. Михайло Лимар.

— Мі-Хау-Ло-Лі-Мау… — дівчина затнулась і дуже серйозно прошепотіла: — Яке довге, яке складне ім'я!

— Ми-хай-ло! — повторив він ще раз. Але для Паріми й це було занадто складно. Довелося погодитися на «Мі-Ха-Ло».

…Ось так і познайомився Мишко Лимар з малайською партизанкою Парімою.

Як з'ясувалося пізніше, Паріма того дня поверталася з далекої розвідки. Лимаря вона зустріла зовсім близько від партизанської бази, але повести його туди побоялася і вирішила добратися до найближчого селища. Ніч настала несподівано швидко, от і довелося їм заночувати в «рімбі».

Паріма була колишньою «мі-цай». Так звуть у Малайї дівчаток, яких продають їхні зубожілі батьки за служниць у багаті родини. Їй пощастило: вона не зазнала поневірянь та знущання, які чекають на «мі-цай», коли ті досягають дівочого віку. Її хазяїн втік, коли почалася війна з Японією, і з того часу Паріма виконувала в партизанському загоні відповідальну й небезпечну роль розвідниці.

Саме Паріма і стала для Лимаря провідником, перекладачем, найближчим другом. А коли виявилося, що пробратися до Сінгапура, в зв'язку з оголошеним там воєнним станом, не можна, саме вона запропонувала Михайлові взяти на себе налагодження радіозв'язку в партизанському загоні.

Мила, хороша дівчина!

Аж тепер Михайло зрозумів, що не отам, під стінами Грінхауза, він покохав Паріму. І не отам, на стежці в «рімбі». Це відбувалося день за днем, повільно, непомітно… І ось уже немає сили опиратися почуттям… О, коли б тільки Паріма прийшла сюди! Він підхопив би її на руки, зацілував би!..

…Він сидів, заплющивши очі, прислухався до своїх думок, до стугоніння дощу і не знав, що вже давно на порозі його хижки, охопивши коліна руками, сидить кохана дівчина і дивиться на нього щасливим і сумним поглядом.

— Мі-Ха-Ло… — Паріма промовила це так тихо, що й сама ледве почула за шумом дощу. — Ти на мене не гніваєшся, Мі-Ха-Ло?

А йому здавалося: вчувається.

— Чому ти зітхаєш, Мі-Ха-Ло?.. Адже я — ненавмисне…

Він розплющив очі. Розгублено кліпнув повіками: чи не ввижається, часом?.. А потім, — де й поділась ота рішучість! — підійшов до дівчини, сів поруч неї, запитав тихо:

— То ти не гніваєшся, що я тебе підкинув так високо? Вона здивовано подивилась на нього:

— Ні, ні! То було так чудесно!

— Чудесно?! — Михайло зірвався на рівні ноги — сяючий, повний сили й щастя. — А ще — хочеш?

— Хочу! — Паріма довірливо, як дитина, простягла до нього руки. А він, відчуваючи, що міг би гори зрушити з місця, схопив дівчину і підкинув так, що її лікоть, вдарившись об покрівлю, зсунув пальмове листя. Але то, певно, було не боляче, бо Паріма, впавши у обійми до Лимаря, тільки радісно сміялася. І струмінь дощу, який полоснув обох крізь пошкоджений дах, не був неприємним: Михайло тільки міцніше притиснув до себе дівчину, захищаючи її власним тілом.

Він випустив Паріму з обіймів лише тоді, як вода почала добиратися до радіостанції:

— Давай швидше плащ!

— Ой Мі-Ха-Ло, любий!.. — аж тепер Паріма згадала про доручення. — Я зовсім забула: негайно біжи до командира. Шифровка з Грінхауза, від Чена-Старшого… А того російського інженера звуть… Чеклоу… Так, містер Чеклоу…

— Зажди, зажди… — щось дуже знайоме вчулося Лимареві у цьому прізвищі.— Чеклоу… Ні, це не російське… Чеклов… Шеклов….

Він зупинився, вражений, і враз вигукнув:

— Щеглов?!. Інженер Щеглов?.. Так, так — ніхто інший!.. Але як він там опинився?

А потім, — Паріма навіть не зрозуміла, як це сталося, — Мі-Ха-Ло поцілував її просто в губи і вискочив з хижки.

— Чеклоу… Шеклоу… — машинально шепотіла вона, притискаючи руку до грудей, де чомусь сильно-сильно стукало серце.

Вона посміхалася радісно й збентежено: тепер їй стало цілком ясно, чому коханому не сподобалося назвисько «слон». Слон — розумний, дужий, але повільний і млявий. А Мі-Ха-Ло — як вогонь, його треба назвати «Полум'яний Слон». І не англійською, а малайською мовою…

…Отут, у хижці, що мала почесну назву «радіорубки», зараз народжувалося нове, милозвучне ім'я. Його трудно перекласти на нашу мову, але воно сподобалося пізніше багатьом малайським матерям.

І це ім'я з сумом, з гордістю, з любов'ю ще довго повторювала смаглява дівчина Паріма. Так довго, аж поки…

Але про це — потім.