"Володар Всесвіту"

Розділ XXII КІНЕЦЬ «ВОЛОДАРЯ ВСЕСВІТУ»

Із спостережного пункту, — височенної секвойї, звідки було видно майже весь Грінхауз, — повідомили, що у стані ворога відбувається щось незрозуміле: чулася приглушена стрілянина, а потім група озброєних" людей провела через двір двох арештантів.

— Це Щеглов і Чен! — зойкнув Лимар. — Треба негайно починати наступ. Їх ще можна врятувати.

До штурму, власне, було все готове. В глибокій улоговині перед Грінхаузом скупчилося кілька сот бійців; артилеристи й мінометники закінчували останні приготування. Але наказ на просочування в розташування ворога загін одержав аж перед смером.

Один по одному, намагаючись не виявити себе жодним звуком, бійці виходили з улоговини, повзли чагарником і зникали в отворі колодязя. Вентиль було закручено докраю, але вода заповнювала трубу майже до половини.

Що чекало на оцих відважних людей там, попереду?

Непоборні в своїй згуртованості, партизани в хвилини пересування по трубі та виходу з неї були безсилими. Кожного з них могла зустріти куля або навіть чіпкі пальці ворожих солдатів. Та ніхто не відмовився від важкого й небезпечного завдання.

Раптом з усіма пішов і Михайло Лимар. Його не пускали, але він таки домігся свого, наполягаючи насамперед на тому, що тільки він знає товариша Щеглова.

Бувають хвилини великого збудження, коли людина, здійснивши ряд вчинків, пізніше не може пригадати нічого, крім найголовнішого. Свідомість, спрямована на досягнення мети, обминає неістотне, не фіксує деталей.

Отак трапилося і з Лимарем.

Парімі не дозволили піти в бій. Вона провела Мишка до виходу з улоговини, затримала коханого, старанно перевірила, як припасовано на ньому зброю, навіщось застебнула гудзик на комірці його гімнастьорки, припала всім тілом, прошепотіла по-малайському якусь фразу, поцілувала і легенько штовхнула в плече: — Йди!

Мишко хотів ще на якусь хвильку затримати її, щоб сказати щось дуже щире, дуже хороше, — таке, чого ніхто не говорив нікому й ніколи, — але дівчина вислизнула з його обіймів і зникла в темряві.

Що вона йому сказала?.. «Люблю»?.. «Чекатиму»?

Він цього не знав. Різні мови існують ніби навмисне, щоб люди не могли порозумітися одне з одним. Але одне й те саме слово якої завгодно мови може звучати по-різному. Незначна зміна в наголосі, тембр, сила звуку визначають не тільки зміст слова, але й ставлення однієї людини до іншої. І оці відтінки розрізняє не вухо, а серце.

Лимареве серце відчуло: «Вона кохає! Кохає по-справжньому, щиро, навіки».

Дивно складається людська доля! Довелося побачити світу, зустрічати красивих дівчат, які закохувалися в нього, зітхали, бомбардували ніжними листами, а він лишався холодним і байдужим. А тут, на чужині, стала на шляху тендітна смаглява Паріма, назвала коханим, заполонила серце й розум і зробилась найдорожчою в світі.

Отак приходить кохання, — невідомими, нез'ясовними шляхами…

Худорляві, жилаві малайці прослизали вільно, а йому, широкоплечому велетневі, було скрутно: кілька разів довелося сьорбнути води. Муляв шию автомат. Чіплявся за стіни й гальмував просування мішок з патронами та гранатами. Шлях здавався надзвичайно довгим, просто нескінченним. Але, як на диво, все неприємне забулося одразу.

Чиїсь міцні руки допомогли йому стати на ноги. Блиснув вогник ліхтарика, освітивши прямовисну вузьку драбинку. Чоловік у замащеному комбінезоні мовчки показав рукою, куди рухатись далі.

І на дні резервуара, і на горішній площадці насосної станції було повно бійців. Проміння ліхтаря, падаючи знадвору через вікно, не могло освітити це темне приміщення, але на мокрому одязі й на зброї партизанів вигравали незліченні блискітки. Стояла тиша, в якій навіть дзенькіт крапель води, що падали в резервуар, здавався голосним.

На горішній площадці порядкував літній китаєць. Це, певно, й був майстер Чжоу, спільник Чена.

— Чжоу? — пошепки спитав Лимар. — Де товариш Щеглов?

— Там, — Чжоу заклопотано махнув рукою в бік великого, тьмяно освітленого будинку. — Трапилося нещастя, інженер Чеклоу в небезпеці.

— Тоді час починати! — захвилювався Лимар.

— Ні, ні, не можна!

Лимар замовк і припав очима до вікна.

Ось і довелося потрапити на територію загадкового, страшного Грінхауза. Десь тут уже багато днів живе й бореться Петро Сергійович Щеглов. Його життя увесь час було в небезпеці, а зараз, певно, висить на волосинці… Він сподівається на порятунок з боку партизанів, він вірить у перемогу, йому, мабуть, і на думку не спадає, що разом з малайськими партизанами через кілька хвилин піде в бій і Мишко Лимар, радист потопленої піратами «Ігарки».

По сходах будинку, на який вказав Чжоу, швидко пробігла якась людина.

— Чжоу! — зашепотів Лимар. — Дивіться!

Але зайвим було навіть вказувати. Там пролунала автоматна черга. Їй відповіли безладною стріляниною звідкись з-за насосної.

— Чжоу, світло! — крикнув командир групи. Одразу ж гримнув вибух. На Грінхауз впала темрява.

— Вперед!

З грюкотом розчинилися двері. Нестримною навалою висипали бійці, бігли за своїми командирами. Хтось ухопив Михайла за руку:

— За мною!

Чжоу, Лимар та ще кілька чоловік помчали до лабораторного корпусу.

Ззаду точився бій. А тут було зовсім тихо.

На сходах корпусу чорніло дві фігури. Лимар шпурнув туди гранату, а коли вона розірвалася, кинувся вперед.

— Стійте! — вигукнув Чжоу. — Небезпечно!

Він намацав на простінку кнопку, натиснув на неї, вимикаючи захисну електросітку, і, обережно обмацуючи перед собою повітря дулом автомата, рушив східцями вгору.

Та ось попереду почувся стогін. Чжоу пришвидшив ходу, блиснув ліхтариком і зойкнув:

— Чен!.. Чена поранено!

Старий китаєць підвів голову, прошепотів:

— Праворуч… перші двері… товариш Чеклоу…

Широченними стрибками, вже незважаючи на небезпеку, Лимар помчав туди, смикнув за ручку дверей, але ті навіть не здригнулися. Він почав гатити в них підборами — і теж марно.

— Гранату!

Лимар вихопив з рук бійця гранату, прилаштував її разом із своєю до одвірка. Лишилося тільки висмикнути запобіжну чеку, але ззаду почувся голос Чжоу:

— Зачекайте!.. Чен, любий, де ключ?.. Ключ, ключ! Старий китаєць помирав. Він не міг уже сказати й слова, але ціною надзвичайного, останнього в житті зусилля випростав затиснуті в кулак пальці правої руки, і на мармурові східці брязнула в'язка ключів.

— Товаришу, сюди!

Нарешті одчинено стальні двері. Промінь ліхтарика вихопив з темряви велику чудернацьку споруду під прозорим ковпаком. А біля цієї споруди, міцно прип'яті до опор, вирисувалися інженер Щеглов і ще якийсь, незнайомий Лимареві, лисий кремезний чоловік.

— Швидше! — вигукнув Щеглов. — Швидше!.. Негайно дати сигнал відступу! Через кілька хвилин цей маєток зникне з лиця землі!

Три червоні ракети вирвалися з-за насосної станції, крутими дугами врізалися в беззоряне похмуре небо, кинули на будинки, на стіни, на дерева тривожні багряні відблиски. Три червоні ракети, а потім ще три, — наказ негайного відходу на початкові позиції.

Що трапилося? Адже захоплено майже весь Грінхауз, — ворог одстрілюється тільки з однієї башти. Але наказ є наказ.

І ось через головні ворота захопленої і добровільно відданої фортеці швидко- проходять мовчазні, пригнічені бійці. Ідуть, тамуючи сором і образу, несуть кількох убитих і тяжкопоранених.

А попереду всіх з мертвим Ченом на руках іде старий майстер Чжоу. Ніхто не побачить у темряві, як по щоках у Чжоу котяться скупі суворі сльози. А коли й побачать — нехай. Право на ці сльози дала більш як тридцятилітня дружба, спільні поневіряння, спільна боротьба.

Прощай, старий Чен!.. Прощай, друже!.. Ти не дожив до остаточного звільнення країни, яка стала тобі другою батьківщиною, але в майбутній перемозі є й твоя крихітна часточка, і про тебе співатимуть пантуни малайські матері, а в людській пам'яті ти назавжди лишишся не старим і немічним, а молодим, сильним, красивим Ченом-переможцем.

Несе мертвого Чена його друг, старий майстер Чжоу…

А в тій же колоні, за кілька кроків звідти, виривається з рук Щеглова американський інженер Джек Петерсон:

— Пустіть!.. Ви не маєте права!.. Я не можу лишити Гаррі на загибель!.. У спальні Харвуда лишилися всі рисунки інтегратора! Пустіть! — кричить він майже істерично. — Я ще встигну!

Його слова тонуть у потужному гуркоті. Ззаду, там, де в темряві залишився Грінхауз, розкололося небо, роз верзлася земля. Сліпучий спалах підскочив аж до хмар, сіпнувся назад і вирвався знову, — вже червоночорний від нафтового диму. Десятки тонн найновітнішої вибухової речовини, газова суміш у спорожнілих цистернах для пального, напалмові міни під найголовнішими об'єктами, — все вибухнуло одночасно. Грінхауз, цей страшний маєток-лабораторія, приречений з самого початку до знищення після того, як виконає своє завдання, перестав існувати.

Самостійно, без наказу, спинилась колона. З полегшенням зітхнула численними грудьми: відступ був не даремним. Отже, бій виграно?

Та через кілька хвилин знову почулася команда:

— Зайняти оборону!.. Мінери — до шосе!.. Надіти на голови каски й казанки!.. Швидше!

Бій не скінчився. Він тільки починався.

Звук громохкого вибуху пробився навіть крізь гуркіт мотора «випромінювача». На мить загальмувавши машину, Харвуд позирнув у заднє броньове віконце і задоволено хитнув головою: — Все!

Паркер не розчув. Він зіщулився в кутку, блідий, тремтячий, задихався від запаху пального і вихлопних газів і прощався з життям. Далебі, він оддав би зараз половину свого багатства, аби опинитися в розкішному особняку біля Сентрал-Парку в Нью-Йорку.

— Все! — прокричав Харвуд, схилившись до його вуха. — Грінхауза більше не існує!

Попереду лежала ідеально рівна бетонована автострада. Проміння фар не натрапляло на жодну живу істоту. Але Харвуд не вимикав інтегратора. На броньовій кабіні безперервно, один раз у секунду, оберталося кільце з чотирма дзеркальними рефлекторами. Потужні пакети хвиль надвисокої частоти виривалися з цих рефлекторів, мчали в усі боки, щоб паралізувати навіть щонайменшу спробу завдати шкоди тому, хто став «володарем всесвіту».

— «Смійся, паяц… — виспівував Харвуд, кидаючи зневажливий погляд на Паркера. —….над розбитим коханням»…

Але надто рано було святкувати перемогу!

В ту ніч на автостраді чергували всі партизанські пости: не була виключена можливість того, що Харвуд викличе у Грінхауз допомогу з Сінгапура.

Коли харвудівський «випромінювач», промчавши підземним тунелем, з потужним ревінням вискочив з кущів поблизу Грінхауза і подався автострадою, було одразу ж надіслано по радіо наказ перехопити цей дивовижний танк.

Перший пост, біля зруйнованого мосту, йому вдалося проскочити. Але за кілька кілометрів, на крутому повороті, перед «випромінювачем» рвонув вибух, і на автостраду впало товстелезне дерево.

Харвуд загальмував так, що Паркера шпурнуло вперед, просто на важелі. Він роз'юшив собі носа й заверещав:

— Що ви робите?! Наказую…

— Цитьте! — огризнувся Харвуд, уже не додержуючись правил хорошого тону. — Дорога на Сінгапур одрізана!

Він спробував об'їхати те дерево, але кілька снарядів, які лягли перед «випромінювачем», показали, що йдеться не про випадок.

Харвуд негайно повернув назад: за мостом є інша, хоч і не асфальтована; але таки проїжджа дорога.

Біля мосту повторилася та самісінька історія: вибух міни, падіння важкого дерева поперек автостради, а потім постріли з гармати.

Дорога тут пролягала по узгір'ю. На круті східні схили обіч неї ніяк не можна було видертися: там суцільною стіною височіли джунглі. З заходу насип автостради спускався до низькорослого чагарника, що його, без сумніву, міг би подолати потужний гусеничний «випромінювач». Але там, в долині ріки, була трясовина.

Не наважуючись продиратися через болото, все ще сподіваючись на щасливий випадок, Харвуд носився на своєму «випромінювачі» по кількакілометровому відтинку автостради, і з кожним рейсом ця віддаль звужувалась і звужувалась: партизани стискали кільце новими перешкодами.

Спочатку Харвуд не бачив жодної людини. Йому здавалося, що проти нього стали на герць самі сили природи: падають дерева, перетинаючи шлях, вибухають шматки мертвої сталі, заряджені такою ж мертвою вибуховою речовиною. Це було страшно, та лишалася хижа надія на те, що коли партизани спробують наблизитися, «випромінювач» паралізує їх своїми хвилями, зламає їхню волю.

Але партизани знахабніли. У світлі фар на відстані кількох сот метрів Харвуд побачив людей, які рухалися йому назустріч з круглими коробками-мінами в руках. Вони йшли непевною ходою, похитувалися, але йшли.

Харвуд ввімкнув якнайбільше посилення. Це була межа «випромінювача влади», — коливання такої потужності, які повинні були зламати кого завгодно.

Партизани вже не могли йти. Вони попадали на шосе, але все одно повзли і повзли вперед.

Харвуда охопив жах. Він не помітив касок на головах малайців, забув, що навіть тонкий шар металу затримує значну частину надвисоких коливань. Але навіть коли б і згадав, це не додало б йому хоробрості. Звикнувши до холодних і байдужих машин, беззастережно повіривши у їхню могутність, він уперше зіткнувся з людьми, які готові були зустріти смерть непереможеними, — смерть не заради грошей та слави, а в ім'я майбутнього життя.

Його «випромінювач» мчав просто на них. Через кілька секунд вони загинуть, підірвані власними мінами. Невже вони витримають оцей подвійний натиск руїнницького проміння і жаху перед сталевою гусеничною потворою?! Але не витримав сам Харвуд.

Вже неспроможний загальмувати, повернути «випромінювач» назад, він рвучко смикнув на себе лівий важіль керування.

З шаленим завиванням, ламаючи на своєму шляху чагарник і дрібні дерева, «випромінювач» ринув ліворуч униз крутим схилом. Марна була б спроба спинити його навальний рух. Розігнавшись в улоговині, машина підстрибнула на одному з горбків, наче на трампліні, ляскаючи в повітрі гусеницями, промчала метрів з десять і з розгону ляпнула в пружне, липке багно.

Мотор ще працював. Сталеві траки греблися, дерлися вперед. Але багатотонна стальна потвора, не рухаючись з місця, вже почала занурюватися в трясовину.

— Вилазьте! Швидше! — вигукнув Харвуд, ухопивши Паркера за комір. Та той тільки верещав, одбиваючись руками й ногами.

— Чорт з вами! Здихайте, дурна мавпо! — Харвуд схопив дорогоцінний портфель, пістолет, одкрив кришку й виліз, вишукуючи очима, куди стрибнути.

До болота підбігали партизани. На багряному фоні неба вирисувалася постать високої, широкоплечої людини в чудній касці. Це був один з тих, що перетнули Харвуду шлях і вистояли перед інтегратором.

Шалена лють охопила Харвуда. Він прицілився й випустив у цю постать увесь магазин свого пістолета. Людина схитнулась і впала.

— Здохни! Здохни! — просичав Харвуд. Він пригнувся, бо повз його вухо просвистіла куля, посковзнувся… і відчув, що його прищемив кронштейн одного з рефлекторів «випромінювача».

Кілька секунд, поки ще працював мотор, сталевий важіль тягнув за собою Харвуда, здираючи з цього шкіру, трощачи йому ребра.

Але Харвуд цього болю не відчув. Надвисокочастотні коливання, увесь оцей сконцентрований до найбільшої густини потік найстрашніших у світі страждань врізався в нього, у свого винахідника.

Ніщо не могло спинити цього потоку: конструкція «випромінювача» була бездоганною, і після зупинки мотора резервні джерела електрики ввімкнулися автоматично, а коли багно засмоктало перший інтегратор, самостійно ввімкнувся запасний.

Харвуд вив, реготав, кричав, наче його краяли на шматки… А поруч, у баговинні, яке почало заливати вже й горішню площадку «випромінювача», борсався містер Паркер, колишній американський мультимільйонер.

Ніхто б не врятував ні Паркера, ні Харвуда, навіть коли б хотів цього, — надто далеко стрибнув «випромінювач».

Удосвіта все скінчилося. Тільки тьмяна пляма серед підступної зелені на поверхні болота й свідчила, що саме тут відбулася остання дія фарсу за участю того, хто мріяв стати «володарем всесвіту».

Дорогою ціною дісталася партизанам ця перемога. Вісім забитих, тринадцять поранених та кілька десятків заглушених та засліплених інтегратором — такі втрати нічного бою.

Але цей бій — не перший і не останній. Ще будуть і будуть безсонні ночі, штурмові походи, наступи й відступи. І тому колона втомлених людей не плентається, а йде чіткою, швидкою ходою непомітними стежками, через гірський хребет, в глиб «рімби», яка і захищає і годує відважних.

На перевалі колону наздогнала Паріма. Дівчина ще здалеку почала шукати очима найвищого. Але його ніде не було видно.

— Мі-Ха-Ло… Де Мі-Ха-Ло? — стурбовано запитала вона у одного з бійців.

Боєць, не відповідаючи, сумно схилив голову.

І тоді Паріма відчула, що сталося щось неймовірно страшне, непоправне…

Розштовхуючи людей, вона кинулась вперед… І раптом стала, мов укопана. Просто перед нею рухалися ноші, на яких лежав її коханий.

— Забитий?? — Паріма зойкнула, перетнула шлях носіям. — Стійте!.. Забитий… Не несіть його в «рімбу»!.. Він любив сонце…

Вона, ридаючи, впала на нерухоме тіло.

— Що ти робиш, божевільна! — закричав якийсь боєць, тягнучи її за плечі від нош. — Мі-Ха-Ло не забитий, він — поранений!

— Поранений? — Паріма скочила на ноги і, ще не вірячи бійцеві, зашепотіла: — Мі-Ха-Ло, це я… Мі-Ха-Ло, ти мене чуєш?

Та Мі-Ха-Ло нічого не бачив і не чув. Він був тяжко поранений в голову. Але він дихав. Він жив. І цього вже досить.

— Відійдіть. Я сама, — дівчина взялась за один край нош. — Повільніше!.. йому дуже боляче.

І знову колона рушила вперед.

…Розвіювався туман над перевалом. Щораз світлішало, блакитнішало, глибшало небо.

Сходило сонце, і слід було сподіватися, що наступаючий день буде безхмарним.