Ранок дня не визначає

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Готель «Європа». Другий поверх. Третя кімната ліворуч. Не повертатися сюди? А куди ж податися? В кімнату Мод? Мені неприємна сама думка про це. Незворушна жінка з м'яким повчальним голосом — один з елементів обладнання пастки.

Пастка… В Копенгагені вона виглядала куди зловіснішою. Треба було переховуватися в отому гнилому бараці й годуватися недогризками з базару. А тут — люкс. Пастка з кондиціонером. Але тепер бодай у Центрі знають, де я, і, очевидно, здогадуються, чим займаюсь.

Той факт, що я не з'явився в жоден із призначених днів, звичайно, спантеличить генерала. І той кислиця-полковник, певно, підкине: «Наш знову занадто старається». Потім вони ще раз проаналізують можливі варіанти моєї долі. І ні один з цих варіантів не відповідатиме істині.

Припускаю, що вони не дуже заклопотані моєю долею. Піти й зникнути — таке буває. Зрештою, мені забезпечено рятівний вихід. Гроші є, австрійський паспорт є, — тож виплутуйся.

Усе в мене є й нічого немає.

Ще до того, як вийти в Бонні з поїзда, Мод запропонувала:

— Альбере, а чи не краще віддати мені цей австрійський паспорт? Він може завдати вам багато неприємностей.

— Яких саме?

— Уявіть собі, що вас випадково затримають. Зареєстровані ви як бельгійський громадянин, а маєте при собі австрійський паспорт. Виникнуть усякі ускладнення.

— Отже, ви мене знову залишаєте без документів.

— Зовсім ні: я поверну вам бельгійський. Бельгійський паспорт не так спокушатиме вас до всяких необачних дій, бо ви знаєте, що він зареєстрований там, де треба.

Де той рятівний вихід? Переважно в минулому, до якого Центр аж ніяк не причетний. В усьому винний джинсовий костюм. Або я сам. Або просто безвихідна ситуація. За такої ситуації і з таким цербером, як Мод, свобода дії — з паспортом чи без паспорта — це лише омана.

Можливий порятунок — у руках цієї жахливої людини. Причому мій порятунок під великим запитанням — бо ще не ясно, що вирішить Сеймур після закінчення операції: усунути мене, щоб не мати небажаного свідка, чи просто сказати мені «бувай». Та що б він не вирішив, це буде тільки після завершення операції, і не раніше.

Другий поверх. Третя кімната ліворуч. Затишна кімнатка з горіховими панелями, псевдостаровинними меблями й навіть імпозантним альпійським пейзажем. Велика зручність цього приміщення в тому, що, крім ліжка, тут є ще й диван, чудове місце для роботи, яке нагадує тобі, що ти ліг обмірковувати ситуацію, а не спати.

Цілковита безвихідь. Графа пасиву перевищує сто, а графа активу — незаймано чиста, коли не брати до уваги те, що и ще живий. Що ж, це не так вже й мало. Хоч іноді мене охоплює бажання зануритися в тихі хвилі забуття. Взагалі перестрибнути на той світ і подивитися, що там робить небіжчик Любо. А що він може робити? Грає в белот з іншими покійними друзями…

Старієш, кажу собі. Якщо вже дійшов до загробного белоту, значить, старієш. Який тут може бути белот! Хіба не бачиш, що надворі світає? Тебе чекає новий день. Тебе чекає Сеймур.

«Хай ця маленька пригода залишиться нашою спільною таємницею», — запропонувала дама. «Не будемо турбувати шефа дрібницями», — сказала вона. Звичайно ж, балачки. Напустила на мене туману. Можу битися об заклад, що Мод разом з шефом обміркували, як спонукати мене до втечі, а на випадок, коли втечу, — як мене спіймати. Маленька перевірка душевного стану пацієнта. Корисна перевірка перед неминучим психічним навантаженням, що намічається в перспективі.

«Цікаво лише знати, чим ви відповісте на мій жест», — сказав американець під час нашої останньої розмови і обдарував мене своїм ясним пильним поглядом. Йому цікаво знати — ще б пак! Не він, а я мав би запитати, що означає цей пильний погляд!

Тим-то й погані погляди, що їх можна тлумачити по-всякому. Та навіть якщо ти правильно зрозумів його, все одно не можеш відмовитися від останньої можливості вирватися на волю. Геть остання, зовсім оманлива можливість. Вириваєшся від Сандри, щоб наразитись на Мод. Тікаєш від Сеймура, щоб знову опинитися перед Сеймуром.

Засніжений Монблан на картині, осяяний ранковими — чи призахідними? — променями сонця, дуже стомлює очі. Можливо, художник саме це й мав на меті — щоб на картину дивились крізь темні окуляри?

Схід чи захід — це, власне, не має ніякого значення. Якщо це схід сонця, значить, твір треба сприймати оптимістично. Беріть лижі, хлопці, в нас попереду ціле життя! А якщо захід… Ну, якщо захід, значить, художник натякає на те, що ми знаємо й без нього. Старієш, згасаєш, умираєш. Але це не заважає Монблану й надалі стирчати на своєму місці. А надворі світає…

Вілла має досить привітний вигляд, навіть здаля, хоч і розташована в дуже незручному місці. З необхідності. Довкола взагалі немає зручних місць. На дні ущелини звивається річка й тягнуться дві стрічки шосе, на яких гуркочуть мотори. Вузенька смужка вздовж шосе вже давно забудована. Тим, хто прибув пізніше, залишилися тільки стрімкі схили навколишніх горбів.

Коротше кажучи, ми знову в Ідарі, і я лише тепер зрозумів цікавість Мод до цього містечка й причину того, чому ми ось уже кілька днів тиняємося його тісними вулицями. Тут міститься головна квартира Томаса, а можливо, й Райєна.

В Ідарі та на його околицях американці — не рідкість, а найбільше їх зустрічається на шосе, в джипах і брудно-зелених вантажних машинах з табличками: «Армія США». На вулицях і в розважальних закладах янкі не дуже впадають в око — їх або немає, або вони вдягнені в цивільне.

Ще в перше повоєнне десятиліття американські військовослужбовці спромоглися без особливих зусиль викликати до себе ненависть з боку населення західних країн. Як правило, їхні вилазки обмежувалися кварталами нічних розваг, та нерідко бешкети ті набували широкого розголосу, — втручалися газети.

Тим часом з Нового Світу прибували все нові підрозділи, покликані захищати свободу Старого Світу, якій ніхто не загрожував. Якщо й існувала загроза, то вона йшла саме від отих заокеанських молодиків. Може, вони й непогані хлопці, коли тверезі. Тільки ж ці хлопці виходили з казарм не для того, щоб сидіти тверезими, а якраз навпаки. І починалися бійки, трощення вітрин, гонитва на автомобілях з недозволеною швидкістю, жертвами чого ставали випадкові перехожі. Звичайно, все це дрібниці, але місцеві жителі чомусь обурювалися й досить яскраво висловлювали своє невдоволення гаслами на стінах будинків: «Янкі, забирайтеся геть!»

За перспективи зростання американської присутності її Європі таке становище змусило заокеанські штаби шукати якогось розв'язання питання. З фінансового боку гра в «радянську загрозу» справді приносила прибутки, але з політичного — завдала збитків, бо посилювалися антиамериканські настрої. Отже, треба було зберегти фінансові прибутки, запобігши політичним збиткам. Це завдання було вирішено з геніальним розмахом. Європейському гаслу «Янкі, забирайтеся геть!» заокеанські генерали протипоставили наказ: «Ласкаво просимо вас, американські солдати!» Треба тільки уточнити, що «ласкаво просимо» означало не запрошення до «вільної Європи» — їх там і без того вистачало, — а наказ сховатися в казарми.

Таким чином, від певного часу в цих краях бешкетники, за незначним винятком, сидять у комфортабельних таборах, або, якщо хочете, затишних селищах серед безлюдних мальовничих лісів. Там обладнані дансинги й кінотеатри, завивають магнітофони, річками тече віскі, відбуваються невимушені дружні мордобої. І все це, так би мовити, в домашньому середовищі, далеко від недоброзичливих поглядів тубільців.

Звичай розв'язувати всі питання в домашньому середовищі, мабуть, уже перетворився на рефлекс, бо Томас цього разу запросив мене на розмову до себе додому. Як людина цивільна, Томас не зобов'язаний ховатися в лісових хащах, тож він зняв цю кокетливу віллу, де можна приймати відвідувачів, не примушуючи їх знічуватися під суворими поглядами вартових.

Сандра зустрічає нас і супроводить до будинку, але тільки для того, щоб проминути його й вийти на галявину по той бік вілли. Схил тут досить крутий, та гостей все-таки приймати можна — тут збудовано кам'яні сходи й тераси. На одній з таких терас, у затінку величезного оранжевого парасоля, гості, які прийшли раніше, уже створили компанію для гри в бридж. Серед них дві незнайомі мені дами і двоє чоловіків — один з них помічник Томаса, другий — Добс — очевидно, помічник Сандри в деяких делікатних питаннях.:

— А ось вам і склад другої партії, — констатує господар, мимохідь кивнувши нам.

— Боюсь, що Мод і досі не відрізнить валета від туза, — заявляю я — відповідно до одержаних інструкцій.

— В такому разі не можу вам запропонувати ніякої іншої спортивної гри, окрім як випити, — добродушно каже Томас.

— Я чув, що ви колекціонуєте старовинні пістолети, — кидаю я, знову ж таки згідно з вказівками Мод.

— Старовинні пістолети? — вигукує господар. — У мене не так багато вільного часу, шановний, щоб збирати колекції. А цю я придбав готовою на аукціоні. Але вона варта тих грошей. Якщо ви цікавитеся старовиною…

Сценка, покликана вмотивувати нашу тимчасову відсутність, досить елементарна й, мабуть, зайва, бо картярі під парасолем не звертають на нас ніякої уваги.

Томас веде мене до свого кабінету, на другий поверх. Вбудовані в стінку довгі полиці бібліотеки захаращені скриньками із шкіри й полірованого дерева, в яких, напевно, зберігається цінна зброя. Однак господар зовсім не збирається демонструвати свою колекцію, він опускається в крісло біля столика під вікном і недбало киває мені на протилежне крісло. Потім закурює сигарету й каже:

— Слухаю вас.

— Гадаю, міс Дейвіс поінформувала вас про нашу розмову…

— Так, вона сказала мені, що ви наговорили їй бозна-яких дурниць, — киває Томас. І, щоб трохи пом'якшити цю фразу, додає: — Я вас не звинувачую. Ви переказали те, що чули.

— Я також не збираюся вас ні в чому звинувачувати, так само не збираюся перевіряти — йдеться про дурниці чи про серйозні речі. Єдине, що мене цікавить, — це угода.

— Атож.

— Це означає, що угоду треба укласти не з вами, а з вашим шефом.

Господар розводить руками, показуючи, що не заперечує:

— То й укладайте.

— Але тут буде потрібна ваша допомога. У вас дуже недовірливий шеф, містере Томас.

— Отже, ви знову звертаєтесь до Томаса. А на якого біса Томасу вам допомагати?

— Щоб запобігти катастрофі.

— Хіба я зазнав катастрофи? — кліпає очима господар.

— Я вже казав, що ваш шеф дуже недовірлива людина. Ця недовірливість зараз найбільше спрямована проти вас.

— Слухаючи вас, можна скласти враження, що ви кожного ранку п'єте віскі з моїм шефом, якого навіть не знаєте.

— Особисто не знаю. Зате я добре знайомий з одним паном, який справді досить часто п'є віскі з вашим шефом.

— Коли ви хочете, щоб наша розмова не перетворилася на пусту балаканину, висловлюйтеся конкретніше: прізвище, професія і таке інше.

Мабуть, не годилося б уплутувати в цю справу Франка, ти я дію згідно з директивою.

— Тепер усе зрозуміло, — каже господар, вислухавши мою інформацію. — Ви поєднали довільні гіпотези вашого Франка з умисними вигадками Ерліха, й перед вами виникла картина катастрофи.

Він замовкає, кліпає оком, наче туди влетіла порошинка, потім спокійно мовить:

— Катастрофи не передбачається.

— Катастрофа неминуча, — наполягаю я так само спокійно. — Якщо ви вчасно не зробите всього необхідного, аби запобігти їй. Райєн має певну думку про вас і конкретний план, як, вас усунути. Йому потрібний не компаньйон, а покірливий слуга.

— Е, я справді не здобув кваліфікації слуги, — визнає господар. — Якщо в цьому моя провина…

Він кидає швидкий погляд крізь напівпрозору занавіску, перевіряючи, чи все спокійно надворі, й запитує:

— А оту нігерійську легенду ви звідки викопали?

— Її викопав Райєн. Можливо, це й справді легенда, але Райєн досить детально вивчав вас, щоб знати, з ким йому доведеться тут працювати.

— Він вивчав наклепи. Гадаю, вам відомо, що особисте досьє здебільшого складається з наклепів.

Я не піп, тому не збираюся підбивати господаря до сповіді. Терпляче відповідаю на запитання, які він мені підкидає, аби перевірити, наскільки я поінформований. Нарешті ми повертаємося до головного.

— Отже, ви хочете укласти угоду особисто з Райєном?

— Іншого шляху я не бачу.

— А що матиму я, крім вашої щирої вдячності?

— Я віддам вам копію фактури. Якщо ви покладете собі в кишеню фактуру, значить, у вас в кишені буде й Райєн.

— Це ви так думаєте, — скептично каже Томас. — Така фактура, шановний, не варта й цента.

— Чому?

— Досі ви мені втовкмачували, що шеф — недовірлива людина, і раптом виходить, що ця недовірлива людина ладна самовикритися просто заради того, аби зробити мені приємне.

— Ви ж розумієте, що такі гроші без документа ніхто нікому не вручить.

— Усе це я розумію. Навіть і те, що в документі буді зазначена не реально одержана сума, а офіційна, та, що призначена для пред'явлення дирекції. Ви даєте мені сто доларів, а ми записуємо п'ятдесят. Певно, ви знайомі з цією практикою.

Як я можу бути з нею незнайомий, коли торгівля — моя друга спеціальність! Але в даний момент я дію під диктовку Сеймура, а Сеймур, здається, все передбачив, бо, трохи помовчавши, господар зауважує:

— Гаразд, домовимось, що ви передасте мені фактуру. Та оскільки ця фактура, як доказ нічого не варта, до неї треба додати ще й письмове свідчення про справжню суму.

— А хіба таке свідчення матиме якусь вагу? — намагаюсь вислизнути я.

— Хай це вас не турбує.

— Однак це загрожує мені ускладненнями, яких я хочу уникнути.

Томас знову кидає погляд крізь занавіску. Цього разу, здається, щось привернуло його увагу, бо тепер в голосі його звучить роздратування:

— Про які ускладнення ви торочите, шановний! Ваше свідчення, коли виникне така потреба, буде пред'явлено тільки Райєнові, а Райєн зовсім не зацікавлений роздзвонювати про це.

— Може, воно й так, але…

— Так, без «може» й без «але», — уриває мене господар. — І ще одне: треба заздалегідь повідомити мені про день і час укладення угоди. Якщо справа дійде до угоди.

— Це справа нескладна.

— Всі складності, як завжди, лягають на Томаса. А ваша справа нескладна. Тільки дозвольте попередити: я не такий недовірливий, як Райєн, і на відміну від нього довіряю людям. Та якщо вам ненароком спаде на думку обманути мою довіру, будьте певні, що на вас чекатимуть ускладнення значно серйозніші за ті, яких ви намагаєтеся уникнути.

— Цього можна було й не казати, — кидаю я. — Ви могли б уже зрозуміти, що я волію працювати з такою людиною, як ви, ніж з такою, як Райєн.

— Мені дуже приємно, якщо це так, — киває Томас і схвально кліпає очима. Потім переводить погляд на заповнені скриньками полиці й каже: — Сподіваюсь, що ви не змушуватимете мене порпатися в цьому старому мотлосі. Я приготую для вас дещо набагато сучасніше. І в значно більшій кількості!

Візит до Сеймура цього разу зовсім короткий і діловий, без філософських відступів та історій про двох цапів. Місце зустрічі — знову квартира Мод, але господиня порається на кухні, чим і обмежується її участь. Переказую майже буквально розмову з Томасом, поки Сеймур міряє кроками кімнату, і наповнюючи її тютюновим димом.

— Мені здається, що ми нарешті поставили операцію на рейки, — констатує американець, коли я закінчую.

— На рейках теж трапляються нещасні випадки, — зауважую я.

— Облиште про це. Обговоримо детальніше можливі варіанти вашої зустрічі з Райєном. Ця зустріч, певно, вже не за горами, Майкле.

І ми обговорюємо варіанти, а потім переходимо до легкої печері, яку приготувала Мод, так що я аж насамкінець ледве встигаю кинути репліку, що вже давно крутиться на язиці:

— Ви не казали мені, що до фактури доведеться додати ще й моє власноручне свідчення. Певно, не припускали такого вибрику з боку Томаса?

— Припускав, звичайно, але не хотів передчасно вас лякати.

— Вичікували, коли я буду на все готовий.

— Ви ніколи не будете на все готовий. В цьому ваше лихо. — . І все ж оце харакірі в формі письмового самовизнання…

— Коли б ви тільки знали, яким набридливим ви іноді буваєте! — зітхає Сеймур. Потім поблажливіше додає: — Не турбуйтеся, Майкле. Я не примушуватиму вас писати. Я вже вам казав: обіцяти — ще не означає виконати. Принаймні в нашій професії такого правила немає.

Під час розмови Сеймур холодно доброзичливий. Жодного натяку на мою недавню спробу втекти, наче такої спроби й не було. Навіщо дратувати мене напередодні зустрічі з Райєном.

Зустріч з Райєном… Я й досі не певен, що вона відбудеться.

Через два дні під час нашої вечері в «Лавальє» Мод повідомляє:

— Раджу вам, Альбере, лягти сьогодні раніше й добре виспатись.

— Облиште свої медичні поради, — бурчу я. — Краще скажіть: коли й де?

— В кабінеті головного шефа, звичайно. Рівно об одинадцятій. Його контора міститься у Франкфурті, отже, ми виїдемо звідси о дев'ятій.

І от ми знову у Франкфурті. Чудовий липневий день, тобто сонячний і спекотний. Мод залишає автомобіль на подвір'ї паркінгу, неподалік від імпозантної цегляної будівлі, до якої-мені належить увійти через п'ять хвилин.

— Фірма на другому поверсі, — інструктує мене дама. — Скажете, що йдете в об'єднання, цього досить. Нагадую ще раз: після переговорів Райєна бажано вивести. Запропонуйте йому разом пообідати чи випити. Ось вам запасні ключі від автомобіля. Він у вашому розпорядженні…

— Не перевтомлюйтесь, — спиняю її. — Ви вже втретє повторюєте мені одне й те саме.

Масивна бронзова табличка на другому поверсі з лаконічним написом: «Семсон. Запасні частини».

Мені відчиняє секретарка старого зразка, тобто не дуже молода й не дуже приваблива.

— Мені призначено зустріч.

— Як доповісти?

Подаю свою візитну картку.

— Будь ласка, зачекайте тут.

Вона робить гостинний жест у бік вузенького холу, мовби запрошуючи мене посидіти, й зникає у дверях. Я не сідаю з тієї простої причини, що сісти тут можна тільки на підлогу. Обстановка досить неприваблива. Масивні металеві двері сталево-сірого кольору, плакати із зображенням велетенських, гвинтів, зубчастих коліс і шарикопідшипників.

Секретарка старого зразка повернулася.

— Проходьте, — запрошує вона. — Двері в глибині коридора, будь ласка.

Наступний етап — секретарка самого Райєна. Це вже жінка не старого зразка, хоч і не нового, швидше перехідна ланка між двома зразками. А точніше — літня дама з сивиною, яку я недавно бачив на віллі у Томаса.

— А, містере Каре, — вона, усміхаючись, показує на ще одні двері. — Вас чекають.

Нарешті я в святилищі. Нічого спільного з показними імпозантними кабінетами з товстими килимами й масивними меблями. Приміщення невелике, але кожний сантиметр раціонально використаний. Переважно для металевих запчастин сірого кольору. Шафи, стіл, стільці, рама, вікна, абажури — все металеве. Виняток становить хіба що сам господар. Можливо. Будемо сподіватися, як каже Мод.

Спершись ліктями на письмовий стіл, він нагадує в цей момент не стільки сталевий болт, скільки черепаху. Довга шия з маленькою голівкою, що жваво рухається туди-сюди. Кістлявий ніс з горбочком, осідланий окулярами в золотій оправі, крізь скельця яких поблискують маленькі чорні очиці. Панцир скроєний з отого класичного матеріалу, що зветься англійською фланеллю, звичайно, також сірого кольору, як і все інше в цьому кабінеті, що нагадує вогнетривкий сейф.

Пихата черепаха з іронічним тоном. Я розумію це з першої ж репліки:

— Я до ваших послуг, містере.

Промовивши ці слова неприємним скрипучим голосом, шеф змінює позу й постукує кістлявими пальцями по письмовому столу, даючи зрозуміти, що вільного часу він не має.

— Щоб вам не набридати, я склав у письмовому вигляді щось на зразок заявки, — кажу я і дістаю з портфеля аркушик паперу, одержаний від Мод. — Ідеться про…

— … Про запасні частини, — квапиться підказати мені Райєн.

Тон скрипучого голосу означає: багато не базікай, — тому я замовкаю. Господар схиляє свій ніс з горбочком над заявкою, наче й не читає її, а нюхає. Здається, в нього гарний нюх, бо він робить це дуже швидко.

— Заявку можна виконати, — блимає на мене окулярами шеф.

— Чи міг би я довідатися про ціну?

— Цілком природна вимога.

Райєн дістає з кишені авторучку й звичним жестом накреслює на аркуші кілька цифр і подає його мені. Як я й сподівався, претензії господаря набагато вищі, ніж у Томаса.

— А знижка?

Черепаха дивиться на мене трохи здивовано, наче збирається запитати, яка це ще знижка, потім неохоче гугнявить:

— Звичайні десять процентів.

— Десять процентів навіть за цей пристрій? — здивовано вигукую я, роблячи жест, ніби цілюся з карабіна.

— А менші запчастини? — запитує Райєн, у свою чергу роблячи жест, немов стріляє в мене з автомата. — А найменші й найдефіцитніші? — І уявний автомат поступається місцем уявному пістолету. — Боюсь, що в мене немає часу вести далі розмову, — кидає нарешті черепаха, нагадуючи мені, що ми не на базарі.

— А в мене, на жаль, немає зайвих грошей, — відповідаю я, підводячись.

Певно, моя артистична гра справляє враження, бо Райєн каже трохи поступливіше:

— Я вас розумію. Вам теж хочеться зекономити. Тільки ж фірма не моя, я не можу робити як мені заманеться.

Він замовкає, немов оце тільки зараз обмірковує, як же бути далі, потім витягує вперед шию й пропонує:

— Залиште мені ваше замовлення, я в спокійній обстановці детально вивчу його. Завтра в такий же час я дам вам точнішу відповідь.

І щоб я не подумав, що торг повториться, різко відкидає назад свою маленьку голівку й виголошує:

— Остаточну!

Зустріч з Уїльямом відбувається цього ж вечора у вже знайомій квартирі міс Модесті Мілтон, яка люб'язно приготувала нам два великих сандвічі й дві банки пива.

— Здається, пиво холодне, — каже Сеймур, наповнюючи келихи. — Цікаво, як ви готуєте сандвічі?

— Розрізую хлібець, намазую його маслом і кладу два шматочки шинки…

— Звичайно, беручи їх руками?

— Ну то й що ж, містере Сеймур, я завжди працюю в рукавичках…

— О, якщо в рукавичках, то можна покуштувати й сандвічі, — погоджується американець. — Хірургам, коли вони в рукавичках, дозволяється навіть копатися в наших нутрощах.

Він відкусює шматочок сандвіча, потім забуває про нього й повертається до головної теми розмови:

— Маючи на увазі надзвичайну недовірливість нашого контрагента, я вважаю, що ви цілком правильно довели торг до межі розриву. І навпаки: коли б ви погодились без особливих заперечень на такі фантастично високі ціни, Райєн ухилився б від угоди.

Він відсовує тарілку із сандвічем, випиває пиво й закурює сигарету.

— Одне слово, якщо вам потрібна зброя, ви її одержите. Та, наскільки я знаю, вам зброя не потрібна. І мені — теж. Ця угода не матиме для нас ніякої цінності, якщо не буде зафіксована в документах.

Сірі крижані очі дивляться на мене з вимогливою настирливістю.

— Ви повинні будь-що витягти Райєна з його кабінету, друже.

— Навіть не уявляю, як виманити цю черепаху кудись у бар.

— Малоймовірно, справді, — погоджується Сеймур. — Але бар — не єдиний можливий варіант.

Він виймає сигарету з рота й здивовано дивиться на неї, немов запитує себе, що це таке. Потім гасить її у венеціанській попільничці й підводить очі. Підводить очі на даму. Мод одразу ж рушає на кухню.

— Слід проаналізувати, Майкле, не з нашого погляду, а з погляду контрагента, що найважливіше для Райєна в усій цій історії? Звичайно, гроші. Отже, треба зробити так, щоб Райєн не міг їх одержати, не вийшовши із свого лігва. Правильно я кажу чи ні?

— Ваші міркування мені не зовсім подобаються.

— В чому ж я помиляюсь?

— Крім вашого й Райєнового поглядів, існує ще й третій — мій. Ви не казали мені, що угоду буде укладено й що справа дійде до оплати. Якщо не помиляюся, ви твердили якраз протилежне.

— Ваша правда, — незворушно відповідає Сеймур. — Але це вже пройдений етап. Тепер, коли техніка моїх людей виявилася безпорадною, тільки ви можете врятувати становище, Майкле.

— Врятувати становище, проваливши себе.

— Не думаю, що дійде до цього. Я вам уже казав: навіть якщо й виникне скандал, це буде скандал третього типу, тобто безшумний і для вас зовсім безпечний.

— Однак ви так часто змінюєте умови гри…

— Я нічого не змінюю. Вони самі змінюються, не питаючись ні вас, ні мене. Тож примиримося з цим мінливим світом, який оточує нас, і поміркуємо над тим, що ми робитимемо завтра.

Люб'язна дама з сивим пасмом киває на двері святилища:

— Вас чекають, містере Каре.

Проникаю у вогнетривкий сейф і переконуюсь, що господар сьогодні привітливіший, ніж учора. Люди завжди стають привітливішими, коли їм належить одержувати гроші.

Райєн поблажливим жестом підсовує до металевого письмового столу стілець, дістає з папки аркуш і простягає мені.

— Я постарався зробити певні корективи попередніх цін. Досить суттєві корективи, містере.

Швидкий погляд на проект фактури переконує мене, що твердження черепахи не зовсім голослівне. Нові ціни значно нижчі від попередніх, але й досі значно перевищують Томасові.

— Це вже інша річ, — визнаю я. — Це вже якась основа для розмови.

Голова черепахи, висунута вперед в очікуванні моєї реакції, смикається назад:

— Якщо для вас «розмова» означає торг, мушу вас попередити, що цього не буде.

— Гадаю все-таки, що певні корективи, зокрема на запасні частини першої групи…

— Виключено, — рішуче хитає головою Райєн. — Моє рішення остаточне.

Я дивлюся на аркушик із зосередженим виглядом людини, яка робить подумки складні підрахунки. Зітхнувши, кажу:

— Гаразд, хай буде так. Але я хочу, аби ви знали, що поступаюсь тільки тому, що вимушений обставинами.

— Всі, хто приходить сюди, вимушені обставинами, — спокійно киває черепаха. — Люди не купують запасні частини для прикрас.

— Ваша правда. Правда завжди на боці сильнішого, містере.

Остання фраза, здається, приносить певне задоволення Райєнові, хоч це не заважає йому докинути:

— Сподіваюсь, ви не забуваєте, що зроблена вам знижка реальна тільки наполовину.

— Тобто як?

— А так: коли пишеться, що на великі запасні частини робиться сорок процентів знижки, фактично це означає тільки двадцять процентів. Решта двадцять процентів має бути виплачена як звичайні накладні витрати.

У цьому сталевому ящику явно розмовляють на якомусь особливому жаргоні. Карабіни називають запасними частинами, а хабар — накладними витратами.

— Але це змінює всю картину…

— Нічого не змінює, — спокійно заперечує Райєн. — Я вважав, що такі елементарні речі вам відомі.

— Накладні витрати — звичайна річ, — поспішаю погодитись я. — Але ви могли б легко перекрити їх, збільшивши знижку до шістдесяти процентів, і таким чином поєднали б свої інтереси з моїми.

— Я сказав: торгу не буде, — сухо нагадує черепаха. — Це остаточно.

Я знову дивлюся на аркуш, удаючи, ніби щось підраховую.

— Ви досить грубо тиснете на мене, містере…

Черепаха мовчить, заклякши в гордовитій позі.

— … На жаль, обставини на мене також тиснуть.

Роблю паузу, що повинно означати глибоку внутрішню боротьбу, потім запитую:

— Як відбудеться розрахунок?

— Виймете гроші й заплатите. Я гадав, що ви маєте при собі потрібну суму.

— Я маю при собі чекову книжку.

Райєн пересуває окуляри вперед, щоб поглянути на мене поверх них. Маленькі очиці недовірливі й колючі.

— Ви, здається, й справді новачок у нашій справі, коли не знаєте, що чеки в нас не котируються.

— Я припускав такий варіант і приготував потрібну суму. Але ж це дві валізи банкнотів! Погодьтеся, що я не можу ходити по місту з двома валізами банкнотів.

— Це мене не стосується.

— Гроші депоновані в касі готелю, за п'ять кроків звідси. Ми могли б вийти й, поки вип'ємо по чарці…

— По готелях не ходжу. Я не вуличний торгаш.

— У такому разі я можу зателефонувати секретарці, щоб вона принесла гроші.

— Ні, — так само категорично відрубує черепаха. — Я не звик допускати до себе третіх осіб.

Цей категоричний тон і ця задерта догори маленька голівка починають мене дратувати.

— Бачите, містере, може, я і справді новачок, але не настільки, щоб принести вам на стіл півтора мільйона доларів навзамін оцього аркушика, який навіть не є звичайною фактурою.

— Звичайна фактура тут, у шухляді, — спокійно каже черепаха, постукуючи пальцями по столі.

— Все одно. Ваша фактура — не більше як аркуш паперу. Мені ж потрібен не папірець, а…

— … Запасні частини, — підказує Райєн, щоб я бува не бовкнув зайвого.

— Саме так: запасні частини, а не рахунки на папері.

Черепаха знову витягує довгу шию. Маленькі очиці знову дивляться на мене поверх окулярів.

— Невже ви не довіряєте мені, містере?

— У нашій галузі, як вам відомо, довіра не фігурує як товар.

— І все ж без мінімальної довіри…

— Гадаю, моя довіра більша, ніж ваша.

— Так і повинно бути, — з гідністю киває черепаха. — Я представляю фірму з конкретною назвою і постійною адресою, тимчасом як ви…

— Я ваш клієнт, містере. До того ж платоспроможний.

— Але не настроєний платити.

— Навпаки. Але тільки за прийнятних умов.

Шеф делікатно чухає двома пальцями трохи видовжене, як у кожної черепахи, тім'ячко.

— Гаразд, запропоную вам прийнятні умови. Дайте мені подумати.

Я нікуди не поспішаю, тож даю йому змогу подумати. І, щоб спрямувати його думки в потрібному напрямку, дозволяю собі зауважити:

— Як на мене, то найкраще було б передати гроші й товар одночасно.

— А ви й справді важкий клієнт.

— Можемо укласти угоду на вашому складі. Вантажити запчастини й лічити гроші.

— Мені нема чого робити на складі. Дайте мені подумати.

Його роздуми не забирають багато часу — певно, в нього в голові були запасні варіанти, адже він наперед знав, що я не покладу йому на стіл пачки доларів. Подивившись якийсь час на бездоганно білу стелю — єдине, що в цьому сейфі не з металу, — Райєн переводить погляд на мене.

— Гадаю, ви не братимете на себе турботи про транспортування запасних частин?

— Звичайно, ні.

— Наскільки я зрозумів, це покладено на якогось Ерліха.

— Саме так.

— У такому разі передача грошей і товару може відбутися так, як ви бажаєте, тобто одночасно. Поки Томас і ваш Ерліх працюватимуть на складі, ми робитимемо свою справу, тільки в іншому місці.

І він викладає мені своє рішення, яке я приймаю без заперечень, бо воно однаково зручне для обох. Маю на увазі його й Сеймура. Згортаю папірець з рахунком, ховаю в кишеню й підводжусь.

— Не надавайте великого значення цьому документу, — про всяк випадок попереджає Райєн. — Це фактура «для годиться», яка нічого не варта.

— Зрозумів, — киваю я. — А друга у вашій шухляді. Мене чекає ще одна зустріч — цього разу непередбачена.

Виходячи з «Семсона», я здибуюся з Ерліхом.

— Сподіваюсь, ви шукаєте на мене? — кидаю я.

— Здається, нам з вами призначено побачення аж на п'яту годину, — озивається Ерліх.

— Тоді ви, певно, йдете до Райєна.

— Вам це неприємно?

— Не виключено. Як правило, контакти між двома особами відбуваються на шкоду третій.

— Третя особа — це не ви, — заспокоює мене Ерліх. І, довірливо нахилившись до мого вуха, неголосно додає: — Я вирішив провчити того неприємного типа.

— Дивіться, щоб ваш урок не завадив укладенню нашої угоди.

— Навпаки. Після того, як я дещо розповім Райєнові, він, гадаю, поставиться до вас з більшим довір'ям.

Коли о п'ятій годині ми зустрічаємося з Ерліхом в одному закладі поблизу вокзалу, я не розпитую його про зустріч з черепахою, і він теж не вважає за потрібне щось розповідати мені про це. Наша увага цілком зосереджена на завтрашньому дні.

Завтрашній день. Великий день. І Сеймур, і Райєн, і Томас, і Ерліх, і навіть кожна з жінок сподіваються, що цей день їм щось принесе — успіх, гроші чи розв'язання якоїсь особистої проблеми. Я теж не виняток. Я теж чекаю й сподіваюсь. Уявіть собі, навіть у моєму віці.

Так, день важливих подій, суть яких має не дуже багато спільного з діловою стороною події, яку ми зараз обговорюємо. Бо, якщо подивитися збоку, завтрашня програма зводиться тільки до угоди про продаж зброї. А це дуже дрібна справа, коли зважити на те, якими мільярдними сумами орудують у цій галузі «нафтові шейхи». І взагалі це дивна угода, якщо взяти до уваги те, що зброя, про яку велося стільки розмов, нікому не потрібна.

Проте зброя, навіть якщо вона нікому не потрібна, — товар марудний. Можна називати карабіни запасними частинами, та це ще не означає, що відповідні органи повірять тобі. Возити такі «запасні частини» по країні, яка має добре підготовлену й оснащену поліцію, не така вже й безпечна справа.

Щоб звести ці проблеми до мінімуму, Сеймур вирішив транспортування карабінів і автоматів поки що відкласти. Поки що й назавжди. Завтра ж перед нами стоїть завдання якось вивезти найлегшу й найціннішу частину товару — пістолети.

— Я найняв на два тижні фургончик, — повідомляє мені Ерліх. — Гадаю, двох тижнів вистачить.

— Цілком вистачить.

Щасливий: він планує свою діяльність аж на два тижні наперед! А я не знаю, що мене чекає через два дні.

— Я знайшов місцинку, де ми ненадовго залишимо вантаж. Завжди корисно, щоб між прийомом і відправкою товару минув якийсь час.

— Ви на цьому краще розумієтесь.

— Адже за це мені платять. Через десять днів я відправлю товар у Гамбург. Там доведеться змінити упаковку.

— Звичайно.

Він ще хвилин десять розводиться про всілякі деталі справи, аби довести, що транспортування зброї пов'язане з чималими витратами й що попередня виплата не така вже й велика, як це може видатися на перший погляд.

— Найголовніше: не забудьте перевірити ще на складі один-два ящики, — наказую я згідно з інструкцією Сеймура. — Томас може нам підсунути товар гіршої якості, ніж домовлено.

— Про це не турбуйтесь. Я не дозволю, щоб цей шахрай обдурив нас.

— Знову серйозні розмови. Знову брязкання зброєю, — лунає м'який жіночий голос.

Мод з'явилася зненацька.

— Дуже шкодую, що спізнилася, але на вулиці такий рух…

«Рух»… Все це балачки. На відміну від Ерліха я помітив, що дама з'явилася не з дверей, а з бару.

Заклад галасливий і незатишний, як всі бари біля вокзалу, де люди обмінюються кількома словами, випивають щось і виходять. У нас теж немає причин затримуватися тут довше, ніж треба, щоб з'їсти порцію морозива, бо розмову вже закінчено. Морозиво, звісно, замовлено для Мод.

— Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли забрати мене, — кажу їй надворі, коли ми вже розпрощалися з Ерліхом. — Я б зараз із задоволенням трохи подрімав перед зустріччю з Уїльямом.

— На жаль, Альбере, я вже виписалася з готелю. А наша зустріч відбудеться на шляху в Ідар.

Ми потрапляємо якраз у «годину пік», час найбільшого вуличного руху, коли десятки тисяч людей залишають контори й магазини, щоб сісти у свій автомобіль і посунути в загальному потоці з тісного міста. Коли й нам, нарешті, вдається зробити це, стрілки годинника показують сьому.

Мод тримає кермо лівою рукою, а правою надіває великі темні окуляри. Сонце за кілька хвилин сховається, але перед заходом воно величезним іржаво-червоним диском зависає над горбом навпроти нас, щоб востаннє подивитись, як ідуть земні справи.

— Щодо завтра все зрозуміло, — кидаю я. — А післязавтра?

— Що «післязавтра»? — запитує жінка, не відводячи погляду від стрічки шосе.

— Які ваші плани на післязавтра?

— Певно, розпочнеться канцелярська робота. Не думаю, що мене пошлють на Балеарські острови.

— А далі? Чи ви не звикли сягати в думці так далеко?

— Не хочу вас бентежити, але тема про сенс життя здається мені досить амортизованою, — відповідає дама.

— Ваш Франк казав, що люди живуть або одним днем, або ж так, наче їм належить вічність. Цікаво, до якої категорії належите ви?

— До третьої, Альбере. Завжди, коли йдеться про дві категорії, можете бути певні, що я належу до третьої.

— Золота середина.

— Можна вважати й так. Хоча я б назвала це здоровим глуздом.

Мод зупиняється біля бензоколонки після повороту на Ідар. Поки дама займається бензином і мастилом, я виходжу розім'ятися. Бензоколонка — маленька база серед безкрайньої асфальтової автостради. Кав'ярня. Крамниця побутових дрібниць і сувенірів. Не забули й про туалети. Корисні споруди, та жодна з них зараз не приваблює мене. Повільно походжаю вузьким тротуаром біля низької будівлі з бетону й скла й, лише дійшовши до рогу, помічаю Сеймура.

Американець закляк перед своїм сірим «мерседесом» на порожньому майданчику для стоянки автомобілів і, піднявши капот, удає, ніби оглядає мотор. На мене не звертає ніякої уваги, хоч не помітити моєї персони він не міг. Це примушує мене роззирнутися навколо й рушити в зворотному напрямку повз туалети, крамничку, кав'ярню. Мод уже розраховується з хлопцем у жовтогарячому комбінезоні.

— Сеймур був на стоянці, але удав, що не бачить мене, — кажу я, коли ми рушаємо далі.

— Певно, в нього були на це причини, — байдуже відповідає жінка.

— Навіщо така маніакальна полохливість? Невже за нами хтось стежить?

— Хай це вас не хвилює, Альбере. Думайте про сенс життя, а побутові турботи залиште для мене.

Вже сутеніє, коли Мод, поступово зменшуючи швидкість, вирулює на бічну дорогу. Проїхавши ще близько кілометра, дама звертає з дороги й зупиняється за високим чагарником. Можна припустити, що десь поблизу зупинився й Сеймур, бо за п'ять хвилин він приєднується до нас.

— Не завадить трохи розім'ятися, — пропонує американець. — Трохи чистого повітря й трохи руху — це рекомендують навіть лікарі.

Рушаємо до дерев, що темніють на тлі ще ясного неба. Пахне свіжим сіном — певно, десь поблизу косили. Під крислатими деревами зовсім темно, але не настільки, щоб не побачити лаву край алеї. «Незаймана» німецька природа скрізь і завжди оздоблена лавами й кошиками для сміття.

Детально переповідаю розмову з Райєном. Американець уважно слухає, встромивши в рот незапалену сигарету. Коли я закінчую, він недбало кидає:

— Хитрий дурень. Передбачив усе, крім найголовнішого.

— Виходячи від нього, я зустрів Ерліха. Той натякнув, що збирається провчити Томаса.

— Цього можна було сподіватися.

— Після обіду ми з Ерліхом зустрілися знову. Домовились про деталі транспортування. Якщо вас цікавить…

— Ви знаєте, що це мене не цікавить.

— Все-таки дивно — витрачаєте такі гроші, щоб одержати двісті ящиків зброї, яка буде кинута…

— Гадаю, ви не забули попередити німця, що треба перевірити на складі товар. Це дасть нам найбільше часу для дії.

— Звичайно, попередив його.

— В такому разі все гаразд.

— Не знаю, як ви, а я починаю побоюватися саме тоді, коли здається, наче все гаразд, бо немає підстав, щоб усе було так добре. Не виключено, як ви кажете, що ми передбачили все, крім найголовнішого.

Американець ледь чутно сміється — коротко й невесело.

— Це атавізм, друже, звичайнісінький атавізм. Ми й досі несемо в собі примітивний страх ще від тих часів, коли людина не знала зв'язку між причиною й наслідком. — Він замовкає, потім — вже іншим тоном — веде далі: — Я не кажу, що в даному випадку ми врахували навіть і те, чого не можна передбачити. Як на мене, ми доклали надто багато зусиль для такої нікчемної комбінації. Адже, погодьтесь, ця комбінація справді нікчемна.

— Це не заважає вам триматися за неї.

— Іноді незначна причина дає великі наслідки, — бурмоче Сеймур. — І потім, ми з вами на канікулах. А коли ти на канікулах, й спосіб життя відповідний — плавання, гольф, гра в карти. То чому б не зіграти в дрібний шантаж!

— Згідно з вашою обіцянкою, мої канікули мали б завтра скінчитися.

Він підводиться з лави, кладе руки на пояс і легенько потягується.

— Скінчаться. Після зустрічі з Райєном у готелі вас чекатиме Мод. Вона передасть вам документи на автомобіль і проведе до вокзалу. Якщо вам потрібні гроші…

— Не потрібні. Та коли про них зайшла мова…

— Долари одержите від Мод, — уриває мене Сеймур. — Гадаю, вона вже встигла перенести їх з мого «мерседеса» в свій. Ну, сподіваюсь, ми з вами більше не побачимось.

— Я теж палко цього бажаю.

— Ви мене неправильно зрозуміли. Якщо ми не побачимось, це означатиме, що все пройшло добре. А взагалі я б не проти випити з вами по чарці під час наступних канікул. Щоправда, ви дуже нелегкий співрозмовник, але, скажіть мені, що легке на цьому світі?

Рипіння піску на алеї свідчить про те, що він віддаляється. Добре хоч, що привиди рано чи пізно зникають.

Великий день. Мод, здається, вважає, що початок такого дня неодмінно слід відзначити щедрим сніданком — вона двічі бігає до столу, де для відвідувачів викладено булочки, конфітюр, сири й ковбаси. А я, навпаки, такої думки, що мозок краще працює на порожній шлунок, тому задовольняюсь звичайною кавою. Не знаю, чи треба про це казати, але каву и «Парк-готелі», так само, як і в «Європі», готують переважно ч цикорію.

— За кермо сядете ви, Альбере, — по-материнськи напучує мене Мод, коли ми трохи згодом виходимо з готелю. — Відтепер кожному слід сидіти на своєму місці.

— Я вважав, що моє постійне місце — місце мерця. Та якщо ви наполягаєте…

— Не треба починати день розмовами про мерців, — гак само по-материнськи радить дама.

А коли я мчу Гауптштрассе надто швидко, вона додає:

— І не треба ризикувати перетворитися на мерців отут, на шосе.

Я зменшую газ і повільно проїжджаю повз хмарочос діамантової біржі й ряд магазинів.

— Вирулюйте вгору, — наказує жінка, коли ми дістаємося до перехрестя на околиці.

Вискакую головною трасою на верхів'я горба, потім звертаю вбік і їду вздовж цементної огорожі, поминувши суворий напис: «Заборонена зона. Армія США».

— Мабуть, оце і є Томасові володіння, — кидаю я.

— Так, тут склади, — підтверджує Мод. — Тепер завертайте праворуч, я вийду на повороті.

— А де я вас заберу назад?

— Про мене не турбуйтесь. Зустрінемося в готелі.

Дорога стрімко біжить угору, потім завертає й знову піднімається на горб, засаджений сосновим лісом. Жінка, щойно; вийшовши з «мерседеса», одразу зникає з очей.

Ще два повороти, і я досягаю верхів'я. Галявина з низькою травицею й бетонним стовпчиком, на якому позначено висоту. Оце і є місце призначеної зустрічі. Вимикаю мотор і виходжу подихати чистим повітрям, як радять лікарі й Сеймур.

Ліс залишився внизу, отже, ніщо не заступає краєвиду, приємного, але досить одноманітного — освітлені липневим сонцем лісові горби, синюватий серпанок небокраю.

Звідси, мов з висоти пташиного польоту, я можу оглянути Томасові володіння. Досить просторі володіння, окреслені спереду й з боків прямими лініями бетонної огорожі, ззаду вони упираються в ліс. Три вкриті іржавою бляхою великі ангари, що стоять один від одного на досить значній відстані, і ще одноповерхова будова, де, певно, міститься канцелярія, — оце і всі архітектурні споруди забороненої зони. Населення її поки що обмежується одним солдатом у білій касці, який вартує, а може, куняє в рідкому затінку будки біля входу в зону.

Трохи згодом кількість населення подвоюється. Коло будки зупиняється темно-синій «опель». Між чоловіком з «опеля» й вартовим відбувається розмова, після чого автомобіль під'їздить до одноповерхової споруди. Чоловік, що вийшов з «опеля», судячи з усього, Томас.

Ще через п'ять хвилин перед будкою варти з'явилася брудно-зелена крита вантажна машина. Вона пригальмовує, а після того, як вартовий махає рукою — мовляв, проїжджай, — також рухається до канцелярії.

Певно, вже одинадцята година, бо за спиною я чую гуркіт мотора. З-за повороту вискакує новенький сріблястий «б'юїк». Він під'їздить до мого «мерседеса» й зупиняється поруч. З «б'юїка» виходить Райєн, ледь помітно киває мені й також дивиться униз.

— Мабуть, то ваша людина, — зауважує він, коли з кабіни вантажної машини висовується голова Ерліха.

Голова висовується, але Ерліх не виходить — від канцелярії до нього прямує Томас. Низенький чоловік спритно стрибає на приступку, й машина рушає до того ангара, що під лісом.

— Мабуть, то ваша людина? — повторює Райєн.

«Наче ви її не впізнаєте!» — крутиться в мене на язиці, але я тільки ствердно киваю.

— Отож ви бачите, що вони поїхали вантажитись?

— Здогадуюсь.

— Нема чого здогадуватись. Якщо я вам кажу, так воно і є. Я дав Томасові потрібні вказівки.

Я й далі милуюся пейзажем, тому шеф трохи роздратовано говорить:

— Не марнуймо часу. Вони роблять свою справу, а нам треба робити свою.

Я дивлюся на нього й пересвідчуюсь, що тут, надворі, він якийсь ще більш недоладний, ніж у конторі. В конторі хоч є стіл, що трохи прикриває цей масивний непропорційний тулуб, увінчаний маленькою голівкою, що похитується на довгій шиї.

— Я б волів дотримуватись певної послідовності, — кажу я, щоб виграти час. — Спершу побачимо, як розвиватимуться події там, унизу, а потім і ми візьмемося за свою справу.

— Цього не буде, — відрубує Райєн. — Якщо ви вирішили зволікати, мушу вас запевнити, що протягом трьох секунд я можу покласти край усій цій історії.

— Невже почнете кричати?

— Мені не треба кричати. В мене є радіозв'язок.

Він відступає на два кроки до «б'юїка». Я йду за ним, побачивши, що там, унизу, ті двоє загнали машину в ангар.

— Не хотів робити вам зауваження, але ви грубо поводитеся з клієнтами, містере Райєн.

Замість відповіді черепаха демонструє мені добре знайоме пристосування, вмонтоване в панелі «б'юїка».

— То припинити операцію, чи як?

— Гаразд, гаразд, — зітхаю я. — Гадаю, ви принесли фактуру?

Підійшовши до «мерседеса», я беру дві валізи, недбало кинуті на заднє сидіння.

— Ось, — я обертаюсь до черепахи, яка вже влаштувалася В своєму автомобілі. — Коли хочете, можете перелічити.

— Це не ваше діло, — гарчить шеф.

— Будь ласка, фактуру, — нагадую я.

Він удає, ніби не чує, ставить валізку собі на коліна, відкриває і, швидко зазирнувши всередину, дістає з кишені й віддає мені фактуру. Потім виймає одну пачку грошей і вправно перелічує банкноти. Моя увага роздвоюється між його руками й тим, що відбувається внизу. Очі черепахи — так само. Передня частина плацу тепер схована від мого погляду, але крайній ангар, який нас найбільше цікавить, видно добре. На жаль, тільки ззовні.

Закінчивши перевірку першої валізи, Райєн відкриває другу. В цю мить несподіваний блиск змушує мене знову перевести погляд на ангар під лісом. Там, у темному отворі входу, щось спалахнуло, та перш ніж я встигаю збагнути, що сталося, задня частина ангара безшумно здіймається в повітря, наче в німому кіно. Лунає оглушливий вибух, точніше — безладна канонада вибухів, і вся будова злітає вгору серед хмар диму й величезних вогняних клубів.

Видовище справді вражаюче, але це ще не причина забути про діло.

— Це все міняє, — кидаю я, намагаючись вихопити валізу з рук Райєна.

— Це таки справді все міняє! — гарчить шеф і зненацька сильно б'є мене кулаком в обличчя. Кулак у цього чоловіка, здається, більший, ніж його голова. Поки я намагаюсь зупинити кров, що юшить з розбитого носа, мій слух фіксує шум машини, що віддаляється.

Перша думка після того, як я затиснув носовичком фонтан крові, — податися слідом за «б'юїком». Не гнатися за Райєном, а швидше опинитися якнайдалі від цих місць. Не мине й чверті години, як тут кишітимуть поліцаї, військові й санітари. Стрибаю в «мерседес» і натискаю на газ, намагаючись не звертати уваги на біль. Та вже на першому ж повороті мені заступають дорогу.

— Куди? — спокійно запитує Мод, відкриваючи дверцята автомобіля.

— Звичайно, в готель.

— У готель? Із закривавленим обличчям? І після такого вибуху?

Запитуючи, вона відсовує мене й сідає за кермо. Різкий маневр — і автомобіль їде туди, звідки я прибув.

Долаємо голе верхів'я, спускаємося з протилежного боку горба, а потім знову піднімаємося вгору. Ще одне верхів'я і ще один спуск. Місце, де ми зупиняємося, мені наче знайоме. Заросла травою галявина, загублена серед кущів, і маленька будівля, схожа на ту, де не так давно зі мною зустрічався Сеймур.

Він і зараз зустрічає мене, мовчазний, але спокійний. Я проходжу до кімнати з линялими шпалерами, а господар залишається в коридорі для розмови з Мод. Закурюю сигарету, все ще намагаючись не думати про біль. Підходжу до вікна, дивлюся на густу зелень, що вже зів'яла під літнім сонцем. Вілла й справді добре захована, та якщо почнуть нишпорити по околицях, то, безперечно, дістануться й сюди.

Мод перетинає галявину й сідає в «мерседес». Гуде мотор, і машина зникає за деревами.

— Ну, Майкле, здається, я вже казав, що вам страшенно не щастить, — чую голос Сеймура.

— Так, — бурмочу я, повертаючись спиною до вікна. — І все, що ви збираєтесь зараз мені сказати, ви також уже казали: знову щось переплуталося, від'їзд відміняється, та не втрачаймо надії, є ще один, новий варіант.

— Нічого не переплуталося, — крутить головою американець. — І ніяких нових варіантів нам уже не треба.

— Маєте на увазі, що операцію завершено?

— Саме це я й хотів сказати.

— Отже, я вільний!

— Авжеж, вільний, друже.

І, перехопивши мій недовірливий погляд, додає:

— Ви можете піти будь-якої миті, не боячись, що я гукну «стійте» чи вистрілю вам у спину.

Звичайно, я нікуди не йду — чекаю, що буде далі.

— І все ж, якщо ви запитаєте мене, я вам не раджу поспішати. Зараз довкола вже повно військової поліції. А я не маю влади над військовою поліцією. Ви ж знаєте, що я не військова людина.

— Отже, даруєте мені волю, коли я вже не можу скористатися нею.

— Я казав, Майкле, вам страшенно не щастить!