Ранок дня не визначає

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Сонну пообідню тишу раптом розтинають постріли. Кілька куль пролітають у мене над головою з ледь чутним дзижчанням, отим особливим, майже невловимим дзижчанням, З яким наближаються комарі й смерть. З гілок чагарника, де я припав до землі, сиплеться засохле листя. Не треба було тікати з вілли, думаю я, лежачи в чагарнику й прислухаючись до тихого зловісного дзижчання. На жаль, як це часто буває, корисні думки приходять із запізненням. Важко уявити собі більш незручне становище: вони розташувалися на верхів'ї горба, а ми внизу, під ненадійним прикриттям рідкого чагарника. Вони методично прострілюють чагарник з автоматів. Коли саме нас продірявлять — це лише питання часу.

— Треба перебіжками піднятися нагору й жбурнути в їхнє лігво одну-дві гранати, — звертається до мене чоловік, що лежить поруч.

Його вже поранено, отже, цілком зрозуміло, що перебігати доведеться мені.

Між чагарником, де ми зачаїлися, й верхів'ями горба, звідки стріляють вони, пролягає голий скелястий схил, пустельний і страшний, попелясто-сірий під жарким літнім небом. Треба пробігти цим зловісним схилом, над яким свистять кулі, й залишитися живим. Треба подолати цю територію смерті й вціліти. А якщо впадеш… Ох, однаково доведеться колись упасти. Головне, перш ніж упасти, видертися нагору й жбурнути в них гранату.

Перестаю вслухатися в дзижчання куль і пробую підвестися, та ноги обважніли, стали немов свинцеві, і я розумію, що це свинець страху. Треба перемогти цей страх, тобі відведено півтори секунди для особистих переживань: один, два, три — і вперед! Бо якщо хоч на секунду затримаєшся — попереду вже нічого не буде, все полетить під три чорти.

Страшним напруженням волі змушую себе підвестися і… прокидаюсь.

Мої давні страхи. Ще відтоді, коли ми переслідували ворожі банди в прикордонних урвищах. Перші кроки в новій для мене галузі під керівництвом мого першого вчителя Люба Ангелова, більш відомого як Любо Диявол. Піонерські часи з важкими нічними переходами, безсонням, тремтінням від холоду, підкованими черевиками, не кажучи вже про дзижчання смерті, що кружляла круг тебе, немов вагаючись — ужалити зараз чи відкласти на потім. Перший дрож страху. І перше пересилення його. Все-таки встигаєш перебігти кам'янистим схилом і, хоч куля вже зачепила тебе за плече, знаходиш у собі сили кинути в них три «лимонки». Ангелова поранено серйозніше, і він до кінця життя накульгував. До кінця життя, а точніше — до того мосту у Венеції, де його вбили. А ти й досі живий. Просто неймовірно!

Мій давній кошмар. Настільки давній, що я вже майже забув про нього. Той кошмар, що переслідує мене після подій у Копенгагені, — зовсім інший. У ньому немає ні пострілів, ні зловісної кручі, є лише гола кімната, що тоне в напівтемряві, серед якої закляк Сеймур. Не пам'ятаю, коли розпочалася між нами розмова, та, мабуть, давно, і я намагаюсь пояснити йому, що вже пізно, нам годилося б розійтися як вихованим людям. «Ви вільні, Майкле, — з крижаною усмішкою киває американець, — я не смію вас затримувати, йдіть». Зникай швидше, кажу собі, поки йому не спало на думку щось інше, і, пробурмотівши щось на зразок «бувай», рушаю до виходу. А от виходу немає. Я певен, що він щойно був, а зараз немає. Обмацую рукою стіну, щоб пересвідчитись, але так воно і є — поки ми з Сеймуром розмовляли, двері зникли. Тим-то цей тип і затримував мене своїми балачками, здогадуюсь я, — щоб двері встигли зникнути. Аж раптом мені спадає на думку, що двері були, здається, на протилежній стіні, і я рушаю туди, ще раз попрощавшись із Сеймуром, та й цього разу опиняюсь перед глухою стіною. Так, цей тип умисне дурив мене тими розмовами. Двері зникли безслідно, а з ними й вікна. Я добре пам'ятаю, що було двоє вікон, а тепер немає жодного. Роззираюся по півтемній кімнаті й зустрічаю погляд Сеймура. Досить красномовний погляд, у якому застиг похмурий сміх. Відчуваю, як мене заполоняє не страх, а крижаний жах. Жах обмеженого простору й цілковитої безвиході. Такої безвиході, що мені не лишається нічого іншого, як прокинутися.

Мене знову відвідує той давній кошмар молодості. Незважаючи на те, що я вже прокинувся, ніяк не можу остаточно звільнитися від нього і якийсь час безтямно вдивляюсь у темряву, де зринають бляклі видіння.

Навіть не уявляю, скільки я проспав, це мене не дуже цікавить. У всякому разі, чи то від сну, чи від нічної прохолоди, голова болить уже менше, свіжий нічний вітер проникає у трохи прочинені віконниці. Підводжуся, щоб відчинити їх ширше. Адже вдень Сеймур тримає вікна щільно зачиненими. На фіолетово-чорному нічному небі невиразно. вимальовуються темні силуети дерев. Небо захмарене, без зірок.

Здається, з віком зміцнюються й кошмари. Це не на краще. Той, колишній кошмар з кам'янистим горбом, завжди підказував мені — треба щось зробити. А вже наступний, з темною кімнатою без дверей, немовби навіював думку про те, що зробити нічого не можна. Перший — то небезпека великого ризику. А другий — цілковита безвихідь. Що можна зробити в пастці, окрім як сидіти й чекати свого кінця.

І от мене знову переслідує той давній сон. Певно, тому, що другий сон уже заяложений. Певно, тому, що Сеймур перестав уявлятися мені кошмаром. Перетворився на сіре повсякдення. Можливо, тягар, але вже не кошмар.

Досить-таки ідіотська історія — і водночас така звичайна для мене. Час, коли ми з ворогом перестрілювалися в чагарниках і лісах, вже давно минув. Згодом довелося звикати не перестрілюватися, а ручкатися з противником, жартувати, укладати торговельні угоди, запрошувати на вечерю й розмовляти про погоду. Якщо прикинути, то, мабуть, вийде, що я провів більше часу серед ворогів, ніж зі своїми.

Нічний вітер овіває мені обличчя, темне віття дерев таємничо погойдується. Плин темно-фіолетових хмар наче підказує мені напрямок. Чого ти чекаєш? Стрибок у вікно — і ти на воді! До шосе, певно, не більше кілометра. А машини там ідуть цілодобово. Якось дістанешся до Штутгарта, до Саарбрюккена чи ще кудись — аби далі від цієї діри.

А що Сеймур? Він спить. Спить чи не спить, та ти для нього не вартий і мідної копійки. Тобі надано повний простір для дії. Повний простір — над цим слід подумати. Американець покладається на твій тверезий глузд.

Відходжу од вікна й знову простягаюсь на дивані. Старі пружини жалібно риплять, тхне пліснявою й пилюкою. Це приміщення, мабуть, не прибирали цілу вічність. Вистрибнути в темряву — нема нічого легшого. А потім? Стрибок у морок, стрибок наосліп, і в такому віці! Навіщо стрибати в пазурі противника? Хай сам спробує розшукати тебе. Адже за це йому платять.

З такими думками я й заснув, і сон цього разу наснився вже спокійний. Немовби йдемо ми з Мод людною вулицею, жінка запевняє мене, що ресторан зовсім близько, і він, мабуть, таки справді близько, бо ми вже в ресторані, досить шикарному, судячи з величезної кількості висячих ламп; кельнер у білому смокінгу люб'язно підходить до нас і пояснює, що ресторан, хоч і відчинений, вже не працює, бо пізно, а Мод мені каже — не хвилюйтесь, поблизу є ще один такий заклад; і ось ми знову йдемо, поки я усвідомлюю, що це зовсім не вулиця, а якийсь безлюдний сільський путівець. Слухайте, люба, кажу я дамі, куди ви мене, до біса, ведете цими полями — я голодний, розумієте чи ні? Але дама вже десь зникла, тепер доводиться замість ресторану шукати її, аж поки я, на щастя, помічаю на повороті один з таких пересувних кіосків, де продають теплі сосиски. Це наштовхує мене на думку, що кілька сосисок вгамують мій голод. Я прямую до рундука, але продавець починає мені пояснювати, що це були сосиски для собак, а зараз у нього немає й таких, є тільки кока-кола, і я скаженію, що все кудись зникає. Та ось ми вже сидимо за столом на квартирі у Мод, і вона частує мене одним із своїх велетенських сандвічів, та тільки я взяв його, як Сеймур вихоплює його й жбурляє за вікно — мовляв, Мод тримала шинку в руках, а всі її балачки про рукавички — суцільна вигадка. Така безцеремонність не на жарт розлючує мене, і еон знову заплутується, щоб потім носити мене по пивних, ресторанах і буфетах… Взагалі це страшенно довгий сон, і — хочете вірте, хочете ні — я так і не знайшов чогось поїсти — ніде нічого немає!

Наступного ранку я виходжу в кухню сполоснути обличчя й бачу там Сеймура, який порається біля електричної плитки.

— Не працювала, — каже він. — Але тепер усе гаразд.

— Ну то й що, як гаразд? Може, ви знайшли й дюжину свіжих яєць?

— Вам цієї ночі снилися яйця? — підводить на мене очі американець. — Мені снилися біфштекси. — Поставивши на плитку алюмінієву каструлю, він додає: — Яєць я не знайшов, але виявив пачку кави. Мабуть, це кава, судячи з кольору. Бо запаху — ніякого.

— Ніколи не думав, що ви можете варити каву й навіть лагодити електричні плитки, — зауважую я згодом, коли ми сидимо перед фаянсовими чашками з темною гарячою рідиною.

— Я можу робити мільйон справ. Здається, я вже казав вам, що замолоду пройшов усі етапи злиднів.

— І дуже тішитеся, що вирвалися з них.

— Людина ніколи не може вирватися із злиднів, Майкле. Вона може тільки змінити одні злидні на інші, — хитає головою американець.

Він виймає з рота сигарету, відпиває з чашки й констатує:

— Ця бурда зберегла з усіх своїх натуральних якостей лише гіркоту. Але й це краще, ніж зовсім нічого.

Сеймур кидає на підлогу недокурену сигарету, запалює другу й знову сьорбає напій.

— Цього ранку, здається, у вас трохи пригнічений настрій, — зауважує він. — Чим ви стурбовані?

— Учора в такий самий час я мав змогу замовити в ресторані при готелі смачний сніданок, але не скористався цим.

— Уявіть собі, що зі мною сталося те саме. Щиро кажучи, мені ніколи не хочеться їсти. Певно, це через тютюн.

— Не вірю, щоб вам і зараз не хотілося.

— Зараз навпаки.

Він невесело посміхається й додає:

— Тим і гарні незвичні ситуації, що вони несуть нам незвичні переживання.

— Я не шукаю таких переживань, Уїльяме. Я мав їх цілком досить.

— На жаль, нічого іншого я не можу вам запропонувати.

— Ви певні, що тут нічого не знайдеться їстівного?

— Я все обнишпорив. Два ящики віскі, щойно розпакована кава та ще вода в крані, — оце і всі наші харчові продукти.

— Могли б запастися бодай кількома ящиками мигдалю для віскі.

— Вілла — не моя, Майкле. І не згадуйте про мигдаль і таке інше, щоб не ковтати нам слинку.

Він має рацію. Я знаю це з власного досвіду, бо з позавчорашнього вечора нічого не їв. Тому в уяві моїй постають недавні обіди й вечері, всі ті смачні страви, яких я ледве торкався.

— Сподіваюсь усе-таки, що Мод повернеться раніше, ніж ми попухнемо з голоду, — кажу я.

— Сподівайтесь, — підбадьорює мене Сеймур. — Це сприяє кровообігу.

— Але ви не переконаєте мене, що сидите тут без будь-якого зв'язку з довколишнім світом…

— Авжеж, ні. В нашій роботі зв'язок завжди потрібний. Та що зробиш, коли тобі не відповідають…

Я намірююсь запитати щось іще, коли з галявини перед віллою долинає гуркіт мотора. Різкий гуркіт, не схожий на легеньке вуркотання «мерседеса».

— Якщо хтось спробує ввійти, вам доведеться зникнути, звичайно, крізь вікно, — швидко кидає Сеймур, підводячись і прямуючи до дверей.

Іду слідом за ним і припадаю очима до щілини між стулками дверей першої кімнати. На галявині зупинився військовий джип з чотирма американцями в уніформі й білих касках. Військова поліція. Двоє з них прямують сюди, недбало тримаючи в руках автомати. Сеймур виходить назустріч гостям. Обмін репліками, яких мені не чутно. Пред'явлення документів, яких я не можу побачити. Документ, здається, викликає повагу до Сеймура, бо суворі поліцейські стають привітливіші. Ще кілька реплік, потім гості козиряють і повертаються у джип.

— Шукають якогось бельгійця, — пояснює мені американець, коли гуркіт мотора затих удалині.

— Шукали мене, а знайшли вас, — уточнюю я в свою чергу. — Не дуже хвилюєтесь, що вас застукали?

— Чому ви вважаєте, що мене застукали? — зводить брови Сеймур. — Невже тільки ви можете мати два паспорти?

— Паспортів може бути й більше, а фізіономія завжди одна, Уїльяме.

— Не турбуйтесь. Тут навкруги живе стільки американців, що одну фізіономію навряд чи запам'ятають.

Він замовкає. Потім каже, ніби сам до себе:

— Отже, розшукують вас. Цього треба було сподіватися. Цікаво тільки, хто здійняв тривогу — Райєн чи Томас?

— Райєну байдуже до всього після того, як він забрав гроші.

— Банкноти були фальшиві всі до єдиного, Майкле. Службовий реквізит — і не більше. Невже ви припускали, що я віддам якомусь шахраєві справжні долари! У Райєна є всі підстави виказати вас, бо вас йому рекомендував Томас. Томас теж може це зробити після того, як ви уклали угоду з Райєном.

Він задумливо встромляє в кутик рота сигарету й клацає запальничкою.

— Як у нас з сигаретами? — запитую я, теж закурюючи.

— Цього більше ніж треба. Так само, як і віскі. А що, коли випити по склянці шотландського?

— Я згоден на все, аби якось притупити цей пекельний щем у шлунку.

В кімнаті півтемрява. Тепла півтемрява. І задушливо. Як і в тій кімнаті моїх кошмарів. Справді, тут є і двері, й вікна, а виходити не рекомендується. Віконниці щільно зачинені. Крізь щілини проникає якесь повітря, щоправда, в незначній кількості.

Ми сидимо біля низенького столика, зручно вмостившись у старих кріслах, що відгонять пліснявою, й без особливого задоволення п'ємо віскі. Все-таки нам пощастило бодай у тому, що працює холодильник.

— Так, Райєн чи Томас — ось у чому проблема, — вголос розмірковує Сеймур.

— Яке це має значення для вас? Адже ваша операція завершена.

— А ви, Майкле?

— Не переконуйте мене, що вас так турбує моя доля.

— Питання про вашу долю справді не розв'язане. А я не люблю нерозв'язаних питань. З учорашнім вибухом злетіли в повітря й готові розв'язання. Тепер доведеться чекати. Це дає нам можливість поміркувати.

— Дивно, що ви не зупинилися на найпростішому рішенні.

— Так. Ідея ліквідувати вас справді спокуслива. Проте я відхилив її ще тоді, як уклав з вами угоду.

Він замовкає, простягає руку до чарки, потім, передумавши, знову випростовується в кріслі.

— Я повинен виконати свої зобов'язання, Майкле, особливо тепер, коли ви виконали свої. Якщо не брати до уваги окремих, цілком природних спроб утекти, ви поводилися досить солідно.

— Краще скажіть, що знищити мене не в ваших інтересах.

— Можете розуміти це й так, — знизує плечима американець.

День минає якщо не уві сні, то принаймні в якійсь летаргії.

Лежиш на рипучому порохнявому дивані й обмацуєш поглядом півтемряву над головою, поки затуманиться в очах і ти опинишся в якомусь сновидінні, такому заплутаному, що не можна й переповісти. Все змішалося, все переплелося — то ти з Мод, то з Грейс, тільки це не Грейс, а Дороті, нарешті все-таки вириваєшся з цієї плутанини, поправляєш краватку й заходиш до кабінету генерала.

Генерал, як і треба було сподіватися, зустрічає тебе не з розкритими обіймами, не плескає по плечу, але терпляче вислуховує те, що ти марно намагаєшся пояснити йому, бо це все дуже складно, тим паче що ти раптом втратив голос і ледве шепочеш. Нарешті терпець шефові уривається й він суворо каже: «Не розумію. Голосніше». Ти з останніх сил напружуєш голос, щоб повідомити надзвичайно важливе, та натомість бурмочеш: «Я питаю, чи нема у вас чогось попоїсти».

Нарешті усвідомлюєш, що ти знову прокинувся чи перебуваєш у напівзабутті — це майже однаково, і тебе обсідають думки, настирливі, як осінні мухи, й такі ж надокучливі, як мухи, а ти навіть не завдаєш собі клопоту їх розігнати. Звичайно ж, з досвіду тобі відомо, що коли націлитися на щось важливе, справді дуже важливе, то всі інші думки розлетяться самі собою, наче мушва. Тільки зараз тобі не хочеться займатися важливими справами, бо в рівнянні вже багато невідомих, щоб розраховувати на правильне розв'язання.

Отой вибух… Для Сеймура він не більше ніж дрібна неприємність. Він навіть не знає, що саме сталося, чи удає, що не знає, хоч саме він, можливо, підготував цю акцію. Хоч не виключено, що Сеймур справді непричетний до аварії, і це навіть надає ще більшого блиску всій операції. Але ж між інтересами твоїми й інтересами Сеймура є певна дистанція.

Скандал третьої категорії — так сказав американець. Скандал, що залишається таємницею. Проте такий оглушливий вибух не може зберігатися в таємниці. Ним займеться передусім військова поліція, а потім і громадськість. Відгомін цього небажаного вибуху на напівзабутому складі може бути набагато гучнішим, ніж дехто сподівається. Атмосфера шпигуноманії, підготовка до наступних виборів, брак інших сенсацій у даний момент — і ось дрібний інцидент переростає в політичний скандал.

А для скандалу потрібні герої. Звісно, головні герої — Томас і Ерліх. Однак американці постараються залишити Томаса в тіні, а сам Ерліх — дуже дрібний герой. Хто стоїть за Ерліхом — таке буде перше запитання.

«Розшукують бельгійця». Таємничий бельгієць — ось що могло б підігріти цікавість публіки й дати привід для всіляких коментарів: представник лівих чи правих експериментів, зброя мафії, комуністичний агент. Коротше кажучи, нема чого дивуватися, якщо незабаром ти побачиш свій портрет на перших сторінках газет.

Звичайно, не виключено, що американці з самого початку зачинили двері перед носом допитливих: не втручайтесь у наші внутрішні справи! Можливо, ніхто й не розшукує бельгійця. Можливо, все це переховування на віллі, зачинені віконниці, голодування — лише акт чергової інсценівки Сеймура. Тримає тебе тут — мовляв, треба пересидіти, а насправді обмірковує якийсь новий хід. Це в його дусі. Заради такого він може навіть поголодувати. Якщо він потай не жує за стіною заздалегідь припасені сандвічі. Це припущення так обурює мене, що минає якийсь час, поки я знову збираюся з думками.

«Шукають якогось бельгійця, Майкле». — «Але ж я не бельгієць, Уільяме. Я — австрієць». — «Австрієць чи бельгієць, вони шукають вас. Можете мати сто різних паспортів, але фізіономія у вас одна, як ви справедливо зауважили».

Цілком імовірно, що мене таки розшукують. Власноручно штовхнувши мене в болото, Сеймур тепер прикидається моїм рятівником. Мовляв, я зштовхнув, але не хотів, щоб ви втонули, мені шкода вас. На жаль, роль рятівника не перекреслює його звичного амплуа: якщо Уїльям каже, що когось рятує, можна поставити на тій людині хрест. Хрест — на Грейс, а тепер, можливо, й на тобі.

Найімовірніше, що ти й досі потрібен йому. І це не так вже й погано, бо в цьому випадку він намагатиметься зберегти тебе ще якийсь час. А потім… Потім — прощавайте, Майкле, гадаю, ви й самі якось знайдете дорогу, маючи два паспорти. Прощавайте чи хай земля вам пером — яка різниця?

Сутеніє. Це наштовхує мене на думку, що можна ширше прочинити віконниці, аби відігнати сон і спожити, замість вечері, трохи вечірньої прохолоди. Щойно я висуваю голову надвір, як чую за спиною знайомий, трохи хриплий голос:

— Я вже казав вам, дорогий мій, що зайва реклама нам ні до чого.

— Яка реклама? Надворі майже темно.

— Так, «майже», та не зовсім.

Відступаю од вікна і влаштовуюсь у кріслі.

— Я оце встановив, що в холодильнику знову утворився лід. Як ви дивитесь на маленький аперитив перед вечерею?

— Я вважав би за краще одразу приступити до вечері, — відповідаю я.

— Ви нічого не виграєте, — хитає головою американець. — На вечерю — та сама рідина. Не забувайте, що наше віскі виготовляють із кукурудзи, а коли для вас навіть кукурудза не їжа…

Легко зітхнувши, я підводжусь з крісла:

— Гаразд, Уїльяме. Вип'ємо, тільки не нагадуйте мені про їжу.

Приносимо з кухні все потрібне і влаштовуємось за низеньким столиком. Ковтнувши крижаного питва, я відчуваю щось схоже на удар у зсудомлений від голоду шлунок, аж паморочиться в голові. Тому вирішую ковтнути ще з чисто профілактичною метою. Чим більше в тебе запаморочена голова, тим менше думаєш, що ти голодний.

— Я не маю наміру цікавитись вашими таємницями, та чи не можете ви щось сказати з приводу зв'язку? — питаю я.

— Протилежна сторона й досі мовчить, — коротко повідомляє американець. Він клацає запальничкою, затуливши вогонь долонями, й на мить з темряви проступає його обличчя, осяяне жовтим полум'ям.

— Про який зв'язок ви мені розповідаєте, коли жодного разу не скористалися радіо!

— Навпаки, скористався. Один-єдиний раз. Учора. Довідався, що документи наших з вами досліджень передано куди треба.

— Тим-то ви такий спокійний.

— Я завжди спокійний, Майкле. Набагато спокійніший за вас. Ви тільки прикидаєтеся спокійним і робите це досить уміло, та все це — маска.

— А я й не заперечую вашої переваги щодо цього.

— Йдеться не про перевагу. Людина завжди спокійна, коли знає, що їй нема чого втрачати.

— Людина завжди має що втрачати.

— Можливо. Але все залежить від того, наскільки дороге тобі життя. Ви ніколи не розглядали самогубство як особисту проблему?

— Звичайно, ні.

— Так я й думав. Вам бракує для цього уяви.

— Те, що я дурний, ви вже натякали не раз, — кажу я, спостерігаючи, як то з'являється, то зникає його обличчя, коли спалахує й гасне оранжевий вогник сигарети.

— Дурість справді могла б служити вам найбільшим виправданням, — бурчить Сеймур. — Тільки ж ви не дурний. Ви — фанатик.

— І це я вже чув.

— Але не втямили. З давніх-давен рід людський поділяється на скептиків і віруючих. Тільки не думайте, що оті, другі, — привілей лише вашого суспільства. Віруючі й фанатики — цього наброду скільки завгодно і в нас. Дехто й досі вірить у Христа, інші — у перевагу білої раси чи в історичну місію Америки. Одні стовбичать у церкві, другі лінчують негрів, треті карбують крок під музику військових маршів. Усе це добре знайоме мені, аж остогидло.

— Але ж люди різні, і вірять вони в зовсім різне.

— Звичайно. Та хіба має значення те, в яку ілюзію вірять — у вашу чи в нашу? Всі ці ілюзії можна перелічити на пальцях однієї руки, і всі вони однаково дурні. Недоумство людства відтворено і в його ілюзіях. Кілька безглуздих химер про рівність чи перевагу, про величність бога чи могутність людини.

Темрява не заважає мені встановити, що моя чарка порожня. Намацую пляшку, а поруч неї й відерце з льодом, і знову готую два-три запаморочливих удари для свого зголоднілого шлунка. Судячи з шарудіння на протилежному боці столу, Сеймур робить те саме.

Недокурок американця повільно описує червонясту параболу й ронить на підлогу кілька дрібних іскор, немов згасаючий фейєрверк. Потім клацає запальничка, і в темряві знову зринає бліде, трохи похмуре обличчя.

— Для вас не існує істин, — під'юджую я опонента. — Існують тільки химери.

— Істини якщо й існують, то поза вашим світом, поза світом віруючих. Ваші «істини» в лапках — ви одержали їх без особливих зусиль, як гарні діти легко одержують молитовник для церковної служби.

— Мушу вам признатися, що я ні від кого не одержав жодного молитовника.

— Одержали, як і всі фанатики. Одержали, бо всяка релігія, н тому числі й ваша, примушує своїх послідовників передусім проковтнути один-два постулати. Для набожних це існування бога, для нас — існування класової боротьби, прогресивного розвитку, людської могутності. Чи ви станете переконувати, що ці «істини» встановили самостійно й перевірили їх на практиці?

— Думаю, що я і сам встиг дещо встановити.

— Не думаєте, а уявляєте. Цей світ, Майкле, відкрили по ви й не ваші комуністи. Він виник ще до вас. Усі суспільства були двоїсті, вони базувалися на принципі: «ми й інші». І тому що «ми» завжди грабували «інших» — якщо «інші» не грабували «нас», — то між «нами» й «іншими» завжди існувала смертельна ворожнеча. Так було і, всупереч вашим наївним надіям, так буде й надалі.

— Однак, бувало, наставали й зміни.

— Ви не можете збагнути, що людство за самою своєю суттю двоїсте, що людське суспільство розвивається шляхом поділу, так само, як амеба. Авжеж, як амеба, тільки ще агресивніше. Одна частина відокремлюється від другої й накидається на неї, щоб знищити її й залишитися єдиною.

— Я не знав, що антагонізм у суспільстві — це закон природи.

— Отже, не знаєте азбучної істини. Антагонізм — це загальний закон, не тільки закон суспільства. Без антагонізму не було б магнетизму, полюсів, гравітації, електрики з позитивними й негативними зарядами матерії і антиматерії, світла й темряви, руху всесвіту, та й всесвіту взагалі.

— А я гадав, що людина створила свій людський всесвіт не внаслідок закону гравітації, а виходячи з логіки своїх розумових критеріїв, — зауважую я.

— Значить, ви ідеаліст, — відповідає Сеймур, і його недокурок знову окреслює плавну параболу. — Соромно такому, як ви, бути ідеалістом, Майкле. Ця мікроскопічна пліснява, що її ви величаєте людським суспільством і що виникла на корі мікроскопічної планети — так, так, нікчемна пліснява! — не може розвиватися за якимись самостійними законами, відмінними від законів великого всесвіту.

В розмові, якщо цю суперечку можна назвати розмовою, настає пауза: цей тип своєю риторикою завжди збиває мене з пантелику. Я не філософ, не дуже обізнаний з теоріями. Відчуваю, що він десь помиляється, та не можу встановити, де саме, тим більше що операція вгамування голодного шлунка досягла третьої чарки.

Так, цього разу операція розвивається успішно, я вже близький до блаженного стану невагомості; прохолодний вітерець, що струмує з вікна, — гарний додаток до крижаного віскі, і взагалі є всі умови для того, щоб опуститися в крісло й перестати сушити голову над питанням, де я і що мене чекає. Але цей тип дратує мене своєю риторикою, і я не маю наміру поступатися перед ним останнім словом.

— Гаразд, Уїльяме, — бурмочу я трохи згодом, — зважаючи на те, що ви не тільки поліцейський, а ще й професор, то, може, поясните мені, як проявляється ваш антагонізм у суспільстві, де немає експлуататорів і експлуатованих?

— Можу, тільки не уявляйте експлуататора неодмінно фабрикантом, а експлуатованого — робітником цього фабриканта.

— Спробую.

— В такому разі ви легко зрозумієте, що за будь-яких умов одні керуватимуть, а другі залишатимуться підлеглими,, одні одержуватимуть більше, другі — менше, одні міркуватимуть так, а другі — інакше…

— Одні працюватимуть краще, а другі — гірше, — продовжую я за нього. — Тільки це ще не антагонізм.

— Поки що ні, але згодом обов'язково стане антагонізмом, — заспокоює мене Сеймур. — В основі всієї людської діяльності лежить безмежна жадібність. Старий Ніцше називав її волею до влади, та він просто схильний все опоетизовувати. Воля до влади, зрештою, це жадоба володіти, нагромаджувати, якнайбільше грабувати. Тварина годується, але не робить запасів…

— Дз-дз-дз… — чемно озиваюсь я. — Ви забули про бджіл, Уїльяме. А ще про мурашок.

— Навіть вони не запасаються більше як на один сезон. А з людиною щось сталося, і її природний інстинкт самозбереження переродився у жадібність, вона тягне все, в тому числі речі, зовсім непотрібні для продовження роду.

— І як же ви пояснюєте ці аномалії? — цікавлюсь я.

— Як аномалії. Припускаю, що розвиток людського мозку не був біологічно запрограмований. Розвиток людського мозку і — це, власне, розростання пухлини. І те, що ви називаєте людським генієм, — звичайне ракове захворювання.

— Я вважав, що наш скромний інтелект все-таки наділений певними можливостями…

— Авжеж, порівняно з можливостями шимпанзе. Але це небезпечні можливості, Майкле. І зовсім некеровані. Щось на зразок атомної бомби в руках дурнів. Хіба так уже важко зрозуміти, що людський геній — це геній руйнування, що навіть тоді, коли щось усе-таки буде створено, воно неминуче зруйнується, бо до нього одразу ж простягнуться наші грабіжницькі руки або руки інших, простягнуться з вогнем і мечем, щоб перетворити все на руїни. Ваша велика історія — це музей руїн, дорогий мій. Кладовище — ото ваша історія.

— Саме ви енергійно взялися розширювати це кладовище…

— І ми, і ви…

— Будьте чесні, Уїльяме… Ми давно закликаємо: годі!

— Закликаєте «годі», бо починаєте задихатися в цій виснажливій гонці.

— Ваші коментатори твердять протилежне. На їхню думку, ми навіть маємо деяку перевагу в цій гонці.

— Так, але ви вже задихаєтесь. Ми багатші за вас і можемо дозволити собі триваліший час кидати на вітер величезні гроші.

— Хто «ви»? Монополії?

— Так, так, я знаю, що буде далі: народ, маси і таке інше. Ви навіть не усвідомлюєте, що саме думка про народ змушує нас підтримувати гонку. Я не відчуваю ніяких симпатій до вашої системи, але в чисто економічному відношенні перевага на її боці. Коли б не було цих колосальних витрат на озброєння, ваш добробут зростав би, як-то кажуть, в геометричній прогресії. Ну, а ці колосальні витрати лягають вам на плечі, не дозволяючи так швидко зростати.

— Ваш цинізм має підстави, — визнаю я. — І все-таки чим ви пояснюєте той факт, що Мод чи хтось інший так уперто мовчать?

— Якщо я цинік, то ви просто нахаба, дорогий мій. Не можна безцеремонно втручатися в технічну екіпіровку противника.

На протилежному боці столу чути легенький дзенькіт скла: Сеймур або наливає собі знову, або ж цокається сам із собою. І знову чути його хрипкуватий голос:

— Досі мені було просто незручно знайомити вас із нашою технічною екіпіровкою. Йдеться про зовсім примітивний радіозв'язок у радіусі восьмисот метрів…

— … За допомогою якого ви підтримували контакт з Мод під час позавчорашньої операції.

— Саме так. Звідки мені було знати, що після операції виникнуть ускладнення. Тому тепер у мене єдина апаратура для зв'язку — оцей малопотужний транзистор. Вісімсот метрів — я ж вам сказав. Мовчання означає, що для Мод небажано наближатися на таку відстань, бо дороги контролюються, або ж вона не наважується озватися, знаючи, що повідомлення можуть перехопити.

— Не виключено, що Мод просто захворіла.

— Мод не може захворіти, — категорично заперечує Сеймур.

— Або розбилася в автомобілі.

— Щоб Мод розбилася?

— Знаю, що це малоймовірно. Та іноді й малоймовірне…

— Облиште, Майкле. Легше місяць збити з його орбіти, ніж Мод — з шосе. Тим більше що Мод знає: вона не має; права потрапляти в аварію в такий момент.

— Зважаючи на вашу хворобливу підозріливість, така довіра до Мод мені здається просто дивною.

— Я знаю, з ким маю справу.

— А якщо її затримали військові?

Цього разу відповідь трохи затримується.

— Я обмізкував і цей варіант. Просто як теоретичне припущення. Військові можуть затримати вас, але не її. Навіть коли вони й зроблять це під якимось приводом, однаково нічого не доб'ються.

— Бо Мод — могила.

— Уявіть собі, що саме так.

— Сліпа довіра.

— Гарна організація і не більше. На Мод нитка обривається, Майкле.

— Вам це краще знати.

— Знаю. Бо якщо нитка не обірветься на Мод, вона дійде до мене. А коли дійде до мене, то може потягтися й до високого начальства. Такого ніяке високе начальство не допустить. Нитка завжди обривається хоч за один виток до високого начальства.

— Але в цьому разі Мод згорить.

— Грубо кажучи, так. Адже їй за те й платять, щоб вона грала роль електричного запобіжника.

— Так само, як і я. З тією лише різницею, що мені ніхто не платить.

— Ну, ваш випадок особливий, — визнає Сеймур, і знову дзенькає чарка.

Чекаю, поки він закінчить, щоб налити й собі, бо мій шлунок, незважаючи на алкогольну терапію, знову нагадує про себе.

— Так, ваш випадок особливий, — повторює після паузи американець. — Якщо Мод потрапить у скрутне становище і їй доведеться горіти, все-таки знайдеться спосіб урятувати її. Вона так сліпо вірить у мене, що я не пробачив би собі, коли б не допоміг їй.

— Ніколи не думав, що ви здатні на сентиментальність.

— Сентиментальність? І щодо Мод? Я маю кілька дрібних обов'язків сам перед собою, дорогий мій. Тільки заради себе, а не заради Мод, я мушу врятувати її. А от ваш випадок особливий.

— Ви це повторюєте вже втретє.

— Можливо. Слухайте: чи не перебрали ми віскі?! Особливий, бо коли вас схоплять, ви згорите повністю.

— Існує ще й небезпека, що я бовкну зайве.

— Ні, такої небезпеки я не бачу. Коли б бачив, то, напевне, уже б змушений був втратити вас як співрозмовника.

— Мабуть, я все ще вам потрібен. Хоч мені й не зрозуміло для чого.

— Ні для чого. Ви навіть не уявляєте собі, як полегшили б моє становище, коли б раптом зникли десь у невідомому напрямку.

Здається, він каже це щиро, і я мовчу. Нічний вітер посилився. Постукують віконниці, порушуючи тишу, що запала в темній кімнаті.

— Ви змушуєте мене почуватися винним за те, що ви й досі не вчинили наді мною розправи, — зауважую я, бо пауза затяглася аж надто.

— Я вже вам казав: думав і про це. Та, мабуть, і ви добре знаєте: набагато важче сховати труп, ніж живу людину. Жива людина може непомітно пройти повз поліцейського, а на труп він чомусь обов'язково зверне увагу. Чий це труп, чому він опинився саме тут, а не в іншому місці, хто його залишив… І потім цей гидкий запах… Ні, Майкле, ви все ж мені друг! І я не хочу бачити вас трупом.

Якось минає і ця ніч.

Уночі, хоч і з перервами, та спиш, тобі щось сниться, переважно кошмари. А вдень набагато гірше. Здається, ти прокинувся бозна-коли, а надворі й досі ранок, ми сидимо в кухні після того, як уже давно випили гірку несмачну каву, останню каву — рештки харчів, що були на цій триклятій запліснявілій віллі.

За своє життя я зазнав чимало всіляких прикрощів, але ніколи не думав, що так важко витерпіти три голодні доби. Лише тепер починаю усвідомлювати, що голод — таке велике зло. Лише тепер, коли час немов спинився, коли навіть Сеймур замовк, а я збираюсь на силі, щоб знову переміститися на диван і непорушно вклякнути там. Якщо спинився час, треба й собі спинитися, кудись глибоко пірнути, якнайглибше і якнайдалі від думок, від страху й болю. А якщо життя воскресне знову… ну, припустімо, що воно воскресне, — то хтось знайдеться розштовхати тебе й сказати: прокидайся!

— Прокидайтеся, Майкле, — чую хрипкуватий голос.

Голос долинає здалеку, бо саме в цю мить я потонув у безмежній глибині, з якої не хочу виринати на поверхню задля пустої балаканини.

— Прокидайтеся, Майкле, мерщій! — знову лунає голос.

— Га? Що сталося? — бурмочу я, намагаючись струсити з себе сон.

— Отой тип… Певно, він шукає вас… Його сюди не можна впускати, — пояснює американець, торгаючи мене за плече.

Зробивши зусилля, підводжусь і припадаю до шпарки у віконницях.

На галявині перед віллою зупинився чорний «опель» — дивно, як я не почув! — а в «опелі», якщо мене не зраджує зір, сидить так званий шеф Мод — містер Френк, або Франк.

— Не хвилюйтесь, — бурмочу я, — хіба не бачите: людина сидить собі в автомобілі.

Він і справді сидить за кермом і, коли я виходжу надвір, робить мені енергійний знак підійти.

— Здрастуйте, Каре… Візьміть сумку на задньому сидінні… Це вам передала Мод… Я не терплю таких доручень, та що вдієш, треба допомагати друзям… Ну, я поїхав, до швидкої зустрічі!

Ледве я встиг узяти цю сумку, вислухавши його невиразний монолог, як Франк махнув на прощання рукою, і машина зникла.

— А тип дуже наляканий, — зауважує Сеймур, коли я повертаюся до кімнати. — Це погано.

Він нетерпляче дістає продукти з місткої базарної сумки — ковбасу, бляшанки з бринзою, консерви, хлібці — чого там тільки немає! Аж нарешті витягає маленький заклеєний конверт.

— Це вам…

— Ще чого! — заперечую я.

— Відкривайте, це вам, — наполягає американець.

Справді, на конверті скромно зазначено моє ім'я. Всередині записка з лаконічним текстом: «Багато не їжте» і другий концерт — уже без надпису.

— А це мені, — каже Сеймур.

Він розкриває конверт, нашвидку перебігає очима коротенький лист, потім глипає на мене й знову перечитує. Його завжди похмуре обличчя, здається, стало ще похмурнішим.

— Що там, коли не таємниця? — запитую я.

— Нічого особливого. Головне, щоб ми багато не їли.

— Головне, що ми нарешті їстимемо, — кажу я, запихаючись шинкою.

— Ще й порізана, паче ми самі не можемо це зробити, — бурчить американець, також беручи шматок. — Хапають брудними руками, а потім для годиться загортають у папір.

— Не знаю, чи не забагато буде, якщо ми з'їмо ще по шоколадці, — пропоную я.

— Їжте, я вже ситий, — відповідає Сеймур.

— Ви ж нічим не ризикуєте. Шоколад запаковують автомати.

— Їжте.

— Певно, ви одержали погані новини.

Він задумливо дивиться на мене, наче все ще обмірковує те, про що йдеться в листі, тоді спокійно каже:

— Навпаки, новини гарні, зокрема ті, що стосуються вас. Контроль на дорогах сьогодні вдень знято, завтра, мабуть, приїде Мод і забере вас.

— І це все?

— Все, що стосується вас, — уточнює Сеймур, наголошуючи на останньому слові. — А щодо мене…

Він замовкає, бере з пачки на столі сигарету й клацає запальничкою. Потім випускає кілька густих цівок диму й додає:

— Треба було б вибачитися перед вами за даремно забраний у вас час. Операцію анульовано, звичайно, дякують за сумлінність, але документи сховали в архів чи кинули у вогонь. Наказ недвозначний: годі займатися Райєном!

— Отже, вся ця історія виявилася безглуздою, — зауважую я.

— Ще не відомо, — незворушно заперечує американець.

— Але ж ви самі кажете, що наказ недвозначний: припиніть займатися Райєном!

— Так. А звідки відомо, що я одержав таке розпорядження? Поки воно дійде до адресата, мине кілька днів. А за цей час з людьми може скоїтися все що завгодно, в тому числі й з Райєном.

— Уїльяме, в мене таке відчуття, ніби ви знову хапаєте мене за горло.

— Не хвилюйтесь. Ви мені більше не потрібні. Віднині події розвиватимуться інакше.

Присуваю ногою кухонний стілець і сідаю на нього. Хоч я й проковтнув чудову свіжу шинку, коліна в мене й досі тремтять від слабості, а Сеймур невідступно стовбичить переді. мною, смокчучи сигарету.

— Розумію ваше становище, — погоджуюсь я, бо згадана свіжа шинка повернула мені добродушний настрій. — Витратити стільки часу на службове завдання…

— Це не службове завдання, — заперечує американець.

— Отже, самоініціатива?

— І не самоініціатива.

— Невже може бути щось третє?

— Атож! Уявіть собі таке: один з великих шефів запрошує вас прогулятися на автомобілі — випити з ним на природі по чарці. Й коли ви п'єте, він каже: чи не хочеться вам відвідати Німеччину? Не завадило б придивитися до Райєна — знаєте такого? — з'ясувати, яку комбінацію він розробляє, це великий майстер комбінацій, як і його батько, хоч і не в таких масштабах. Старий Райєн тепер прагне одержати замовлення на виготовлення нового літака. І, мабуть, таки одержить. Звичайно, якщо його син не вплутається в якийсь скандал…

Сеймур замовкає й дивиться на мене:

— Зрозуміло?

— Посилають полювати на левів на власний ризик і відповідальність.

— Атож.

— Але ж ви могли відмовитись.

— Якби була можливість відмовитися, ніхто б не розпочинав такої розмови. Вони наперед знали, що я не відмовлюсь.

— Бо ненавидите Райєна.

— Ну, ненавиджу — це надто гучно сказано. Такі типи заслуговують не більше як на зневагу.

— То зневажайте його й не брудніть ним руки.

Сеймур дивиться на мене, трохи примружившись, наче думає, чи варто заперечувати. Потім допиває віскі, ставить чарку на стіл і закурює чергову сигарету.

— Вчора ви дивувалися, коли я вам сказав, що обрав цю професію заради свободи. Ви дивувалися небезпідставно. Яка може бути свобода, адже ми, по суті, військові! А тепер, однак, бачите, що я правий. Яка свобода? А от, наприклад, свобода утерти носа покидькові з вищих кіл. З найвищих, Майкле!

— І що ви маєте з цього? Коли й буде якась користь, то, певно, вашому шефові, який зв'язаний з конкурентною фірмою.

— Очевидно.

— То що ж ви виграєте?

— Кілька годин гарного настрою. Хіба цього мало? Уявляєте, як ці бундючні індики, Райєн-батько і Райєн-син, витріщать очі, діставши такий удар!

— Тепер мені ясно. Ви справді ненавидите Райєна.

— Казав же вам: я його не можу ненавидіти. Бо дуже добре знаю Райєна. Пам'ятаю ще з університету, а згодом з часів секретної служби. Пам'ятаю цього нікчему, який випереджав талановитих тільки тому, що був нащадком одного з молодих капіталістів.

— Молодого чи старого, яке це має значення.

— Тут є один нюанс. Маленький нюанс іноді має велике значення. Старі додержуються певних правил пристойності, Майкле. Старі збагачуються, спираючись на закони, які вони самі створили. А молоді знущаються навіть із власних законів. Корупція, афери… Чорний дим від тих вибухів огорнув навіть Білий дім…

— Сподіваюсь, що ви всьому дасте лад.

— Я далекий від цього. Просто хочу розважитись, відчути, що виконав особисту примху, свою особисту! Розумієте чи ні? А не вказівку вищої інстанції. Що хоч раз дозволив собі таку розкіш — діяти вільно.

— Уїльяме, — кажу я похмуро, — виходить, ви зовсім не цинік, ви — мораліст.

— Я не мораліст, — крутить головою американець.

— Мораліст, — наполягаю я. — З категорії отих, найгірших моралістів, які не наважуються признатися в цьому навіть собі.

Я сподівався побачити Сеймура наступного дня пригніченим і похмурим, та, очевидно, помилився. Вдягаючись, чую, як з кухні долинає тихенький хрипкуватий спів. Уїльям співає! Дожили!

— Питимете розчинну каву, Майкле, — підносить він мені сюрприз, коли я виходжу зі своєї кімнати. — Щоб зменшити вагу передачі, Мод прислала розчинну каву.

— Це спеціально для вас, — відповідаю я. — Мод чудово знає, що я не люблю розчинної кави. Ця жінка обожнює вас.

— Чому ви вважаєте, що всі повинні мене ненавидіти? — байдуже запитує американець, переставляючи з електричної плитки на стіл посудину з окропом.

У мене немає часу відповісти йому — розкидані на столі продукти поглинають усю мою увагу. Лише згодом, втамувавши голод і випивши чашку розчинної кави, я зауважую:

— Раніше я гадав, що ви випромінюєте небезпечні струми, дуже шкідливі для навколишніх. Тепер же в мене таке відчуття, що ваші отруйні еманації найбільше отруюють вас самого. Мабуть, ви змарніли й радіус їхньої дії зменшився.

— Відчувайте собі, — бурчить Сеймур, не відводячи очей від тарілки. — З роками всі ми змінюємося. Наші сили тануть, і це змушує нас ставати сумирнішими, навіть добродушними.

Я міг би переконати його, що він мало змінився й навряд чи став добродушним, але промовчую. Якщо не зважати на посивіле волосся, це той самий Сеймур, герой моїх кошмарів. Спокійний, на обличчі вираз зверхності, самовпевнений, наскільки може бути самовпевненою людина, яка взагалі ні в що не вірить. І холодно доброзичливий, наче шляхетний картяр, який обдирає вас, але робить це з бездоганною чемністю.

У кухні темно, бо віконниці теж зачинені, хоч вікно дивиться на кущі за віллою. Навряд чи треба пояснювати, що в приміщенні душно. Ще б пак — адже тут Сеймур із сигаретою! Він сидить навпроти мене спиною до вікна — темна постать, облямована прямокутником вікна. Темна постать на світлому тлі.

— Я не знав, що у вас здібності до музики, — кажу я.

— Нема в мене здібностей до музики.

— Я чув, як ви співаєте.

— Я не співаю.

— Але я чув вас, Уїльяме!

Він заходиться хрипким тихим сміхом.

— Мабуть, це була котрась із моїх сестер, а я лише підспівував.

— Не знав, що на цій віллі живуть ще й ваші сестри.

— Вони тут, — уточнює Сеймур, стукаючи пальцем собі по лобі.

— Розумію. Дорогий спогад дитинства.

— Не дуже дорогий. Справді, у сестер були гарні голоси, й вони любили співати, пораючись у будинку, а я іноді підспівував їм. Це їх дратувало: «Годі, Віллі, ти співаєш дуже фальшиво!» Тому я підспівував зовсім тихенько, щоб мене не чули.

— Може, ви й справді співали фальшиво.

— Безперечно. Та їх дратував не лише мій спів. Вони перетворилися на прислужниць матері, а я — на їхнього слугу. Мене цілий день ганяли туди-сюди, і я часто не встигав догоджати їм, а покарання, бувало, набирало форми потиличників.

— Могла ж втрутитися ваша мати!

— У моєї матері не залишалося для мене часу. Жили ми матеріально дуже скрутно, не кажучи вже про інше, й материна увага була прикута до моїх сестер. Вся її енергія була спрямована на те, щоб якнайкраще видати їх заміж, а видати двох дівчат, бідних та ще й злих, — не так легко, тому для мене часу не лишалося.

— І як закінчився цей шлюбний марафон?

— Успішно, хоч і не так блискуче, як мріялось. Тільки мати й після цього не могла приділити мені багато уваги. Та я вже звик до цього й почувався на вулиці набагато краще, ніж удома. Мені здається, що мати затаїла на мене злість ще від народження.

— Чому?

— Мабуть, моя поява на світ була небажана, а настирливих не люблять, Майкле. Та ще й нестатки.

Він підводиться, ступає кілька кроків по кухні й зупиняється біля вікна.

— Чи не здається вам, що вже час відчинити віконниці? — пропоную я. — Тут можна задихнутися.

— Не треба поспішати. Дочекаємося Мод з її комюніке.

Дочекаємося Мод… Як програма це звучить наче зовсім безневинно, та що далі збігає день, то обтяжливішою стає ця програма. Дама не з'являється ні в обід, ні після обіду, й ми, втративши бажання розмовляти, ходимо, наче звірі в клітці, кожний у своїй кімнаті, бо від лежання й хвилювань уже не можемо й спати.

Сідає сонце, коли мій напружений слух розрізняє гудіння мотора. Трохи згодом між деревами виринає зелений «мерседес», значно зеленіший, ніж зів'яле листя.

Мод заходить до будинку, привітно усміхаючись, та на її усмішку Сеймур відповідає сухим зауваженням:

— Не думав, що вам знадобиться цілий день, аби дістатися з Майнца сюди.

— Я доїхала за годину, — збентежено пояснює жінка. — Однак житлова проблема виявилася набагато складнішою.

— А вчора ви чомусь не додумалися передати через свого Франка газети, — знову бурчить американець.

— Про інцидент нічого не пишуть. Є тільки коротенька замітка в місцевій газетці. Пояснюють нещасний випадок несправністю електропроводки.

Вона дістає з сумки газету й простягає її Сеймурові. Сеймур бере і, в свою чергу, передає мені:

— Перегляньте, Альбере.

Тим часом він, мабуть, устиг кивнути Мод, бо вони вдвох виходять у кімнату американця. Військова нарада триває хвилин десять, часу цілком досить, щоб прочитати не тільки коротеньку замітку про інцидент, а й зарубіжні новини триденної давності.

Судячи з інформації, вибух на складі стався внаслідок короткого замикання, єдина жертва — технік Ерліх Прель, знайдений на місці пригоди. Більше імен не згадується, інших подробиць немає.

Ну то й добре. Відверто кажучи, вибух у якомусь там сараї із застарілою зброєю навряд чи може когось схвилювати. Старе залізо перетворилося на обгоріле залізо, тільки й того. Хто роздуватиме історію навколо такої дрібниці, до того ж єдина жертва — якийсь технік!

Коротенька замітка безумовно пройшла крізь фільтр військової цензури. Виходить, Сеймур має рацію. Якщо й виник скандал, то він залишиться майже ніким не помічений. Марно сподіватися, що ти станеш зіркою газетної хроніки!

І все ж американські власті розшукують бельгійця. Можливо, популярність і обминула тебе, та поліція не обмине. Можливо, на дорогах довкола контроль і знято, та на прикордонних пунктах, безперечно, він діє. Коли розшукують іноземця, найпевніше підстерегти його на кордоні.

— Отакі, значить, справи, Альбере, — каже Сеймур, коли вони повертаються до кімнати. — Мод знайшла вам тихе спокійне житло в Майнці. Проведете там кілька днів, поки ця історія зовсім заглухне, тим часом вам підготують канал для втечі. І тоді ми вам скажемо: бувайте!

Побачивши, що я наміряюсь заперечити, він підносить руку й додає:

— Звичайно, ми можемо попрощатися з вами й тепер, якщо ви дуже наполягаєте. Я ж вам сказав, що наша спільна діяльність завершилася. Проте не певен, що ви впораєтеся самі, маючи два паспорти, з яких жоден не годиться.

— Гаразд, — погоджуюсь я. — Розраховуватиму на вашу допомогу.

— І не помилитесь. А тепер Мод виведе вас. Я залишуся помити тарілки.

— О містере… — вигукує Мод, яка звикла сприймати за чисту монету кожне слово шефа. — Якщо тільки заради тарілок…

— Ідіть, ідіть, — киває Сеймур. — Зараз найзручніший час для цієї операції.

— Зараз найзручніший час, — повторює Мод, коли ми прямуємо до автомобіля. — Завидна тебе всі бачать, а коли їдеш дуже пізно, викликаєш підозру.

Я збираюся вмоститися на своєму звичному «місці мерця», однак Мод попереджає мене:

— Не сюди, Альбере. Лягайте на заднє сидіння і вкрийтеся оцим плащем. Не треба, щоб вас бачили. І ще одне: ви вже не бельгієць. Ви — австрієць. Ось ваш паспорт. Звичайно, краще, щоб не дійшло до пред'явлення паспортів.

Вона вмикає мотор, і машина плавно рушає, завертає, підіймається вгору й виїздить на шосе.

— Такого зі мною ще не бувало — подорожувати у вигляді ручного багажу, кинутого на заднє сидіння.

— Нічого, нічого. Колись увечері, вже обзавівшись дружиною й дітьми, ви сядете з ними біля каміна й розповідатимете, як мандрували у вигляді ручного багажу в автомобілі випадкової службової особи.