Реквієм за однією паскудою

«Та кожен сам знає, наскільки він щасливий».

Коли ми заходимо до квартири мого приятеля, виявляється, що Лена й справді ще читає, напівлежачи на дивані у вітальні.

— Як ви мене тільки застаєте… — каже вона, підводячись, очевидно збентежена своїм виглядом: піжамна кофтинка, старі штани й босі ноги.

— Не соромся, — заспокоює її Борислав. — Це Еміль.

— Знаю, — киває Лена.

— А от чи знаєш ти, що Еміль зараз голодний?

— Спробую вам допомогти. Тільки не чекайте чогось особливого, — каже вона, взуваючи капці.

І зникає на кухні.

Квартира Борислава майже така сама, як і моя, з тією різницею, що тут, окрім банальних меблів, є два предмети, які, як сказала б Маргарита, свідчать про смак господаря: величезна, строката географічна карта світу, приколота кнопками до стіни, і така ж величезна лялька, що стоїть у целофановій вітрині коробки в кутку на етажерці.

— Навіщо ти повісив цю карту? — цікавлюся, вмощуючись на щойно звільненому дивані.

— Ш-ш-ш! — багатозначно прикладає палець до губ мій приятель.

І додає півголосом:

— Залишилася від Світли. Вона, якщо пам’ятаєш, вивчала географію.

— А чому ти її тримаєш? Щоб позначати на ній уже заборонені зони?

— Вона гарна. Подивись, які кольори!

Я не заперечую.

— А ця лялька теж від Світли?

— Ні. Коли повертався, купив її у Венеції для Маріани, але ти Маріану не знаєш. Вона мріяла про таку ляльку, і я її купив, але коли повернувся, вона вже вийшла заміж.

— Тоді подаруєш її Лені.

Борислав заперечно хитає головою й пояснює все тим же півголосом:

— Якось зустрів Маріану й сказав, що привіз ляльку. «Не можу її взяти, — каже, — чоловік питатиме, звідки вона». «Тоді, — кажу, — віддам іншій». «У жодному разі, — каже. — Ти її триматимеш». «І доки мені її тримати?» — питаю. «Не має значення доки. Вона куплена для мене». І, як бачиш, тримаю.

Оскільки, крім карти й ляльки, обстановка не пропонує нам інших тем для розмови, ми мовчки викурюємо по цигарці, аж поки двері кухні не відчиняються й до нас не долинає голос господині, супроводжений ароматом смажених яєць.

— Йдіть, бо прохолонуть.

Ми сідаємо за маленький столик, і Борислав кидає:

— Ти можеш іти спати. Ми самі впораємося.

А коли Лена виходить, він додає:

— Впораємося?

— Якщо ти маєш на увазі яйця з шинкою…

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

Я не відповідаю, і ми зосереджуємося на їжі, кожен занурений у свої думки. Нарешті господар знімає з плити алюмінієву кавничку й бере запропоновану цигарку з тим звичним у такі хвилини задумливим виглядом, ніби не зовсім усвідомлює, що робить.

— Ти маєш допомогти хлопцеві, Емілю.

— Гаразд. Тільки скажи як.

— Ти чудово знаєш як.

— Ти мене переоцінюєш. Я з самого початку думаю над цим і ніяк не можу дійти до рішення.

— Та це ж проста справа! — вигукує Борислав. — Ідеш до нього або викликаєш його й кажеш те, що треба сказати.

— Справа зовсім не проста, просто ти прикидаєшся простаком. Ти чудово знаєш, що такі речі в таких ситуаціях не робляться.

— Ну, раз у житті зробимо. За сина Любо Ангелова варто.

— Якщо йдеться про дитячі казочки… — бурмочу з досадою.

Я відпиваю кави, роблю два затяжні ковтки диму й додаю:

— Як би ми це не подали, генерал не погодиться.

— Залежить від того, як ти йому це подаси.

— Як би я не подав, він не погодиться. І ти це знаєш не гірше за мене. Ми на самому початку операції, яка може стати серйозним ударом по ворогу. А ти хочеш, щоб ми заздалегідь поставили на ній хрест і пішли пояснювати потенційному зраднику, що хороші хлопці не повинні бути зрадниками.

— Але це ж син Любо!

— З точки зору професіонала, це — лише потенційний зрадник, і нічого більше. Пішак у руках противника, і нічого більше. А наше завдання — просто чекати, щоб побачити, як саме буде розіграно цього пішака.

— Не говори так. Ти міг би використати хлопця. Дати йому завдання.

— У будь‑якому разі — не зараз. І за будь‑яких обставин — не беззастережно. Завдання такого роду, як ти знаєш, дають лише людині, яка заслуговує на повну довіру. А до цього, нашого, я зараз не відчуваю жодної довіри. Він пообіцяв, що порве з компанією — і збрехав. Пообіцяв, що покінчить із морфіном — і збрехав. Учора він узяв участь у пограбуванні, завтра збирається…

— А якби Любо був тут, він теж так міркував би?

— Хто? Я чи Любо?

— Не ти! Любо. Тебе я вже почув.

— Хочеш, скажу тобі, як би він міркував? Колись у прикордонному районі нам перекинули трьох диверсантів… Ми дали їм пройти, бо директива була — дізнатися, з ким вони зв’яжуться і що збираються робити. Вони сховалися в бідного селянина — діда Георгія, родича одного з трьох; його хата стояла на краю села. Ми вжили всіх необхідних заходів і стали чекати. Наступного дня, пам’ятаю, сиділи ми з Любо перед корчмою, а дід Георгій проходить і прямує до бакалії. «Чому, — кажу, — не покличеш його, не розпитаєш про те‑се? Людина ж загине». «Бо, брате, — каже Любо, — зараз його черга грати, не моя. Не можна вимагати від учителя скасувати тобі іспит тільки тому, що є ризик провалитися». «Підкажи йому хоч трохи, дай знак», — наполягаю. «Ні, брате, — відповідає Любо. — Є в житті такі моменти, коли підказка не працює, і ніхто не може тобі допомогти, якщо ти сам собі не допоможеш, і ніхто не може замість тебе прийняти рішення — ти один його приймаєш і один несеш відповідальність». І коли трохи згодом дід Георгій знову пройшов повз нас, Любо навіть краєм ока на нього не глянув, не те що кинути щось на кшталт: «О, багато цигарок купив, дядьку Георгію», щоб хоч трохи підказати.

Борислав не питає, що сталося з дідом Георгієм і чим закінчилася вся історія, бо зараз думає про інше. Але те, про що він думає, я сам давно вже продумав і чудово знаю, що вихід лише один — якщо це взагалі можна назвати виходом.

— «З точки зору професіонала»… — так би сказав Любо, — бурмочу. — Він навіть особисті справи оцінював «з точки зору професіонала».

— Людину не можна оцінювати тільки «з точки зору професіонала», — заперечує Борислав і, роздратований, запалює ще одну цигарку.

— Можна… І треба… Якщо вона вже потрапила в поле зору розвідки. А Боян уже потрапив. Досі вони його вивчали. Вивчали, мабуть, уважно й докладно, щоб не ризикувати зайвим. І тепер настав час вербування. Настав час іспиту — і тільки від Бояна залежить, чи складе він його, чи провалиться.

Ми переходимо до вітальні, але й там розмова триває в тому ж дусі, бо мій спокійний приятель, коли щось собі вб’є в голову, так само спокійно й невідступно тисне на своє, що аж дірку в голові пробиває. Деякий час я намагаюся спростовувати його аргументи, але поступово стаю більше слухачем, ніж учасником бесіди. А потім, мабуть, перестаю бути й слухачем, бо в якийсь момент очунюю і бачу, що лежу на кушетці, накритий якоюсь ковдрою, а крізь тюлеву фіранку вже світлішає небо раннього ранку.

Наступні два дні становлять собою довгу паузу. Довгу — бо це пауза очікування. Компанія перебуває під постійним наглядом, але в її діях немає нічого, що варто було б особливо відзначити, хіба що вечір другого дня ознаменований новою гулянкою в Марго.

— Ще чверть години тому лежали як трупи, — доповідає вранці лейтенант. — Чарлі й Боян щойно поїхали на мотоциклі.

— Будь у постійному зв’язку зі стеженням, — наказую. — Повідомляй про кожну зміну в ситуації.

Увесь ранок, однак, не відбувається нічого особливого. Боян на хвилину забігає додому, потім вони з Чарлі сідають у «Ялті», а пізніше міняють «Ялту» на «Варшаву».

Нарешті, ближче до обіду, надходить новина, варта уваги, хоч і з іншого напрямку: Томас разом зі своєю секретаркою вирушив шосе до Панчарева.

— Мабуть, їдуть пообідати в «Лебедя», — кажу Бориславу. — Ми, на жаль, не можемо наслідувати їхній приклад. Гадаю, не завадить перебратися в пункт Стеження.

У пункті ми киснемо понад дві години, щоб отримати лише три мізерні новини: Боян і Чарлі перейшли з «Варшави» до броварні біля Деревницького шосе; Томас і секретарка, як і очікувалося, сіли обідати в «Лебеді»; Томас і секретарка залишили «Лебедя», проїхали Панчарево й зупинилися відпочити неподалік шосе.

Уся ця гра з віддаленим спостереженням, постійними радіоповідомленнями й наказами, телевізійними та підслуховувальними пристроями, хоч як добре мені знайома, усе ж зовсім нетипова для мене як практика. Бо як практик я звик до зовсім іншого. Передусім — звик, що вся ця техніка перебуває не в моїх руках, а в руках противника; що я — не той, хто стежить, а той, за ким стежать; не той, хто ставить пастки, а той, хто намагається їх уникнути. Але трохи різноманіття не буде шкодити нервам.

— Відстань між Панчаревом і Деревницьким шосе не така вже й велика, — каже ніби сам до себе Борислав.

— У будь‑якому разі прогулянка на свіжому повітрі нам не завадить, — підхоплюю його думку.

Після цього я даю необхідні розпорядження, і ми з приятелем та лейтенантом сідаємо в обладнану машину, і ми рушаємо, з шлунками, стягнутими від напруги, та легенями, забитими цигарковим димом, на невеличку поїздку за місто.

Ми минаємо розвилку до Семінарії, і водій тисне на газ, щоб узяти підйом, коли радіозв’язок приносить повідомлення, що Томас і секретарка знову звернули на дорогу до Софії. І відразу після цього надходить нове повідомлення: Боян і Чарлі залишили броварню й вирушили в бік Деревниці.

— Отже, рухаються в різні боки, — констатує лейтенант.

— Якби я був на їхньому місці, я б теж так рухався, — відповідає Борислав. — Інакше як дізнаєшся, чи немає за тобою хвоста.

Абсолютно правильно. І все ж, поки цей рух у різні боки триває, краще зачекати, поки окреслиться справжній напрямок, ніж намотувати кілометри. Тому ми звертаємо й зупиняємося край шосе.

Коли ми з Бориславом виходимо розім’ятися, він раптом питає:

— Яке твоє бажання, Емілю? Щоб ми повернулися з повними руками чи з порожніми?

— Думав, ця розмова вже закінчена, — зауважую.

— Повністю закінчена. І все ж — що ти волієш?

— Те саме, що й ти! — відрізаю. — Повернутися з порожніми руками — цього я й хочу.

— Тішиш мене, — киває Борислав. — Досі думав, що тільки я з’їжджаю з глузду.

І тут із «москвича» долинає голос лейтенанта:

— Машина Томаса звернула з шосе й зупинилася на бічній дорозі…

І за мить:

— Мотоцикл зробив розворот і рухається в тому ж напрямку.

— Ніколи не бажай чогось надто сильно, бо тоді завжди виходить навпаки, — кидаю Бориславу.

І ми стрибаємо в машину.

***

Якщо дивитися зі сторони, у всій цій серйозності, з якою секретарка ставить хлопцеві завдання, вже приречене на провал, є щось доволі комічне. Але хоч я й спостерігаю саме зі сторони, майже не здатен насолодитися цим комізмом. Бо весь час, доки споглядаю сцену під деревами і слухаю приємний жіночий голос із приймача, я оцінюю не стільки різні сторони завдання, скільки етапи трагічного фіналу, що загрожує його виконавцеві.

Увесь цей час я майже не звертаю уваги на рідкі й уривчасті слова тих двох. І лише коли монолог закінчується, вловлюю голос Чарлі:

— Мій хлопець і у вогонь за вас полізе, якщо треба.

На що Томас поблажливо відповідає:

— Не треба лізти у вогонь. Мені не потрібні пожежники, а люди з головою.

— У нього голова є… І він як могила… — продовжує Чарлі вихваляти приятеля, ніби продає коня. — А ви мою частку принесли, чи мені треба йти в посольство?

— Я ж сказав: у посольстві тобі більше нема чого робити. Ні приходити, ні дзвонити. Якщо треба буде — ми самі тебе знайдемо. Щодо твоєї частки…

Томас пірнає по пояс у машину, витягає звідти пакунок і подає Чарлі. А трохи згодом секретарка дістає пакет з сумочки й виконує той самий жест великодушного дарування для Бояна.

— Біблійна миска сочевиці набула форми пакету морфіну… — бурмоче поруч Борислав.

Томас і секретарка сідають у машину й мчать до шосе. Чарлі й Боян вирушають мотоциклом у протилежний бік. «Волга» з апаратурою теж рушає, а ми з приятелем повільно йдемо до залишеного далі «москвича».

— Вона ніжно затягла йому петлю на шиї, а цей бовдур навіть не зрозумів, що сталося, — підсумовує Борислав.

— Не знаю, чи він не розуміє, що сталося, чи розуміє, але йому байдуже. Маю відчуття, що він змирився з усіма ризиками. Маю відчуття, що живе як приречений.

— Облиш ці аналізи. Краще скажи, що думаєш робити?

І оскільки я не відповідаю, він сам пропонує:

— У мене є план: замкнути його в клініці, а потім…

— А в мене теж є план: десь зупинитися й з’їсти по три кебабче нашвидкуруч. А потім… А потім я піду доповідати шефові.

***

Шефові зараз не до нашої історії, і коли він нарешті мене приймає, робочий день давно минув. Люстра заливає кабінет м’яким золотистим світлом, важкі темно‑зелені штори опущені, і генерал стоїть посеред кімнати, руки в боки, ніби щойно розминав закляклу від сидіння спину.

— Тепер у нас достатньо часу, — каже він, показуючи мені знайоме крісло біля фікуса. — Сідай і розповідай.

Він прямує до іншого крісла, але перш ніж сісти, згадує й питає:

— Кави хочеш?

І, знаючи, що питання абсолютно зайве, натискає кнопку виклику секретарки.

Я викладаю найсвіжіші новини про розвиток подій, і коли доходжу до розмови під деревами, зауважую:

— Можливо, ви воліли б послухати сам запис?

— Звичайно, — киває генерал. — Тепер у нас час є.

І він знову натискає кнопку.

Лейтенант приносить апаратуру й зникає, а ми з генералом лишаємося пити каву й слухати магнітофон. Наче в гостях на дні народження.

— Ну, що скажеш? — питає шеф, коли запис закінчується.

— Проєкт, принаймні на перший погляд, виглядає досить сміливо, я б сказав — навіть занадто сміливо. Цей Томас або схильний до авантюризму, або надто квапиться показати начальству свою цінність.

— Є таке, — погоджується генерал.

— Він явно прагне реабілітації й поспішає діяти. Але увесь справжній ризик, як завжди, лягає на виконавця. Томас же, в разі провалу, спробує звалити все на секретарку або миттєво перекине її за кордон.

— Це так. Але важливіше те, що ми поки що бачимо проєкт лише поверхово й, можливо, ще не уявляємо всіх його аспектів.

— Можливо. Але план достатньо небезпечний і в теперішньому вигляді… якщо, звісно, він узагалі може вдатися.

Генерал замовкає, задумавшись про щось своє, і я переходжу до суті:

— Як ви накажете діяти?

— А ти що пропонуєш?

— Мені здається… Не знаю… Може, це й не аргумент.., але…

— Чого ти почав заїкатися? — піднімає брови генерал.

— Я маю на увазі те, що Боян усе‑таки син Ангелова…

— Шкода, звісно, але це не може бути аргументом у наших діях. Син Ангелова чи мій син… Якщо він дійшов до цього…

Це, власне, єдине питання, яке мене тут цікавить. І це саме та відповідь, яку я очікував. Я ковтаю й починаю викладати свій проєкт контроперації.

Генерал слухає терпляче, робить короткі нотатки, а врешті підсумовує:

— План загалом приймається. Я зустрінусь з Антоновим, а завтра десь по обіді зберемося, щоб цей план обговорити.

І він підводиться, щоб ще раз розім’яти закляклу спину.

***

— Склянка в мене вже пів години порожня, а ти ще не замов мені другого віскі, — каже дівчина.

— Зараз виправлюся, — відповідає хлопець.

Розмова відбулася того ж пополудня в «Софії», але ми з Бориславом слухаємо її ввечері в кабінеті з білими шторами й білим глобусом.

— Я нетактовна, правда? Може, у тебе немає грошей…

— Є, не хвилюйся, — запевняє її хлопець. І ми чуємо за мить:

— Ще два віскі, будь ласка!

Пауза, заповнена м’яким шелестом магнітофонної стрічки.

— Ті з того столика зараз собі шиї повивертають, дивлячись на нас, — зауважує Боян.

Бо це Боян.

— Та то ж моя компанія, — пояснює Ана.

Бо це Ана.

— Сподіваюся, всі троє не ревнуватимуть тебе одночасно. Троє одразу — це вже надто складно.

— Будь спокійний: жоден не ревнує. Ми давно одне одному набридли. Просто їм страшенно кортить дізнатися, хто ти. Думаю, найгуманніше буде перейти до них.

— Ні.

— «Ще ні» чи «взагалі ні»?

Питання губиться в бряжчанні келихів. Мабуть, офіціантка принесла віскі.

Пауза.

— Мені здається, я почуватимуся дещо приниженим серед них.

— Чому?

— Через костюм. Вони всі троє — ніби щойно з модного салону.

— Ти так переймаєшся думкою інших? — питає Ана.

— Я — ні. Але боюся, що ти переймаєшся.

— Дурниці. Мені байдуже до всіх.

Коротка пауза.

— Так, мої хлопці справді позери й легковажні типи, — визнає дівчина. — А твої які?

— Ніякі.

— Тобто?

— Тобто — наркомани.

— Справді? Це, мабуть, страшенно цікаво…

— Страшенно — без жодної цікавості.

— То ти не любитель кайфу?

— Ні. Я повний бездара у цій справі.

— Як це?

— Спробував — не пішло.

— І мені треба спробувати. Пообіцяй, що допоможеш!

І ще багато подібних дурниць — майже до кінця стрічки.

— Став другу котушку, — кажу, коли Борислав зупиняє магнітофон.

— Не надто цікаво, — бурчить мій приятель, змінюючи бобіну. — Я б волів, щоб ми були в «Софії», а вони сиділи тут і слухали нас.

— І це не було б весело.

— Для них — ні. А для нас… Я б собі горло промочив…

Він замовкає, бо знову лунають голоси. Ті самі голоси, записані годиною пізніше:

— Ти зовсім мене не балуєш. Склянка знову порожня, — нагадує Ана.

— Схоже, ти любиш, щоб тебе балували.

— Не знаю, чи люблю, але звикла. Мене всі балують.

— Хто це — «всі»? Ті троє?

— Ті? Дурниці! Вони не мають грошей навіть себе побалувати, не те що мене.

Коротка пауза. Клацання запальнички й очікуване:

— Два віскі, будь ласка!

— Я маю на увазі батька й матір, — пояснює дівчина. — Вони давно розлучені.

— Чому?

— Як це зазвичай буває: без серйозних причин. Батько — раб своєї роботи. А мати хотіла, щоб він був її рабом.

— Рабство давно скасоване.

— Ну, якщо не раб, то принаймні поводир: щоб водив її куди вона хоче, особливо по ресторанах, гостях і театрах. А батько, бідолаха, не знаю, чи взагалі витримав би те кіно.

Пауза, мабуть, заповнена діями офіціантки.

— От і розійшлися. Я тоді багато плакала, бо була дурною й не розуміла, що тільки виграю від цього. Тепер батько винний переді мною, бо розлучився. А мати винна, бо вдруге вийшла заміж. Справжнє щастя — жити між двома винними батьками. Кожен намагається перевершити іншого добротою.

І знову пауза.

— А твій батько? — питає Ана.

— Помер.

— А мати?

— Вона ще жива. Поки що…

І ще подібне — аж до кінця стрічки.

— Досить порожня розмова, з точки зору професіонала, — оцінює Борислав.

— Але багатообіцяюча.

— Так, обіцяє катастрофу. І дуже близьку. Хлопець шустрий, часу не гаяє.

— Шустрий хлопець і легковажна дівчина… Ідеальна комбінація для Томаса.

— Думаєш, вона виявиться настільки дурепою? — питає мій приятель.

— Ти знаєш, я аналізую повільно. Тому не можу відповісти одразу. Особливо коли матеріал подають порубаним на шматки, як гуляш. З одного боку — фотографії Ани Раєвої, з іншого — письмова довідка, з третього — запис її голосу. Мені здається, що якби я перекинувся з цією Аною п’ятьма словами — віч‑на‑віч — я б склав значно точнішу думку про неї, ніж через купу записів і документів.

— Зняв з язика, — каже Борислав. — Техніка може бути корисною, але інколи починає діяти на нерви. Особливо коли все зводиться лише до техніки, і замість того, щоб діяти, рухатися, зустрічатися очі в очі, ти сидиш у чотирьох стінах, міняєш ролики, запускаєш відео й гортаєш досьє.

І він кидає порожню цигарку на стіл — на знак протесту.

***

— Ну що ж, тепер уже не матимеш підстав нарікати, що сидиш замкнений у чотирьох стінах, — кажу Бориславу, коли наступного дня, близько полудня, заходжу до кабінету. — Дорога тобі випала…

— До Панчарева чи до Дирвениці? — питає скептично мій приятель.

— Трохи далі. До Стамбула.

— З якого приводу?

— Приводів два: Томас і Чарлі. Перший їде поїздом, другий — літаком. Причина поки невідома, але збіг вражаючий.

— І ти робиш такий жест — посилаєш мене, замість того щоб поїхати сам? — питає Борислав, усе ще сповнений недовіри.

— Ніякого жесту. Я беру поїзд, а ти — літак. А зараз не завадить трохи розім’ятися. Чарлі має зустріч із Марго в її власній квартирі.

Двадцять хвилин потому ми вже в сімейному гнізді геологів. Лейтенант зустрічає нас трохи заспаний, а його помічник прокидається й підводиться з кушетки лише тоді, коли ми заходимо.

— Усю ніч дуріли: ковтали якісь таблетки, заливалися невідомим питвом — не розумію, як вони досі не отруїлися, — повідомляє офіцер.

— Лише близько п’ятої години розійшлися, — додає помічник.

Ми займаємо місця перед телевізійною апаратурою — якраз вчасно, бо в холі, з боку передпокою, з’являються чоловік і жінка, вже трохи в літах, але все ще з претензіями на молодість. За ці дні в обстановці сталися певні зміни — це помічають і новоприбулі, бо зупиняються посеред кімнати, трохи розгублені.

Шовкові накидки на диванах і кріслах зсунуті й розкидані абияк, кілька стільців, мабуть після незграбних маневрів, лежать перекинуті. Усюди розкидані порожні пляшки, склянки, попільнички. Гіпсовий бюст античної богині увінчаний кашкетом, а на тирольський пейзаж приліплено фото голої секс‑бомби, вирване з якогось журналу.

— Твоя доня вже зовсім здуріла! — констатує батько, але в його голосі чути покірність людини, яка давно змирилася з такими сценами.

— Яка вона мені, така й тобі. І не я її навчала оргіям — це ти зі своїми вічними гульками подав приклад, — огризається мати, намагаючись поставити бодай кілька стільців на місце.

— Без сварок, дітки! — У цей момент чути голос самої Марго, яка з’являється зліва в полі зору камери.

«Здуріла доня» мабуть щойно підвелася з ліжка: розкуйовджена, в піжамі, ще напівсонна, вона тре бліде обличчя й позіхає, чекаючи, поки мине маленька сімейна сцена.

— Ми справді, як малі діти, поруч із тими типами, яких ти приводиш, — кривиться батько.

— Не можеш досі знайти собі нормального хлопця, щоб вже не вештатись… — додає мати.

— Може, й знайшла, — кидає Марго.

— Хоч скажи, хто це?

— Що вам казати, якщо ви його не знаєте. Іноземець…

— Іноземець? Справді? — тихо, але з явним хвилюванням вигукує мати.

— Який? Румун чи чех? — питає скептично батько.

— Для інформації — капіталіст.

— Капіталіст? Справді? — продовжує мати вигукати зворушено, хоч і одноманітно.

— Поки не побачу — не повірю! — не здається батько.

— Побачиш його сьогодні за обідом. І якщо ти мені батько, то вже сьогодні маєш почати діяти. Мені потрібен паспорт! Розумієш? Паспорт! Вигадай якусь екскурсію з «Балкантуристом» або складну хворобу — що хочеш, але дістань паспорт. Це, власне, і буде моїм посагом!

Після цієї тиради донька знову зникає з нашого поля зору, залишаючи батькам турботу про прибирання холу перед візитом іноземця.

***

Коротка довідка з досьє миловидної жінки одразу показує, що вона належить до категорії «Дівчина, яка чекає». Єдиний особистий акцент у Марго — те, що вона чекає іноземця. Наскільки ця мрія народилася в кучерявій голівці дівчини‑дитини, а наскільки успадкована від батьків — досьє не уточнює, але, ймовірно, обидві сторони доклалися. Модель мрії в грубому вигляді прийшла від мами й тата, а сучасний варіант Марго доопрацювала сама.

Якщо давні народи Сходу створили міф про казковий летючий килим, то дівчата на кшталт Марго створили легенду про казкове летюче ліжко. Бо для них шлюбне ліжко — не що інше, як зручний транспорт, здатний перенести їх кудись на Захід. І власне, це єдиний транспорт, на який вони можуть розраховувати.

Батьки колись мріяли, що Захід сам прийде до нас. Дочки виявилися реалістичнішими: якщо гора не може прийти до Магомета, то Магомет має сам рушити в дорогу. І вони сидять напоготові, ці кілька десятків чи кілька сотень дівчаток, доньок «колишніх людей», і чекають на летюче шлюбне ліжко, яке віднесе їх у країну мрій — десь на Захід. Чекають і намагаються допомогти долі: вигулюють зачіски й тілеса, тиняються великими закладами та пляжами — усюди, де може з’явитися ця дивна й трохи дурнувата пташка — іноземний жених. А оскільки пташка не поспішає, а чекання — річ нудна, дівчата розважаються, набираючись «шлюбного досвіду» в позашлюбних стосунках із туземцями, які лише зовні схожі на іноземців.

У цьому випадку пташка таки з’являється. Вона входить до холу раніше, ніж я встигаю викурити дві цигарки, і її поява справді приголомшлива. Бо іноземець — це, звісно, Чарлі: з довгим нечесаним брудним волоссям, розпатланою бородою, в розхристаній картатій сорочці, зім’ятими вузькими штанами й босими ногами.

— Вітаю, — киває він поблажливо батькам. — Я Чарлі!

І, чекаючи ефекту, стає в позу «вільно», розсіяно постукуючи пальцями по гітарі, що висить у нього на шиї.

— Ааа… —мимрить в ступорі батько.

— Прошу, сідайте, — доброзичливо озивається мати, намагаючись оговтатися від першого враження.

Чарлі сідає, усе такий же поблажливо-зверхній, ніби опинився серед малих дітей. Схрещує ноги й тимчасово замінює постукування по гітарі машинальним, ритмічним посмикуванням своєї брудної п’ятки. Ця нервова динаміка мимоволі привертає увагу батька. Деякий час господар дивиться на ногу гостя, а гість — на господаря.

— Я вас бентежу? — питає Чарлі, упіймавши погляд батька. Далі хапає ногу рукою, ніби наказує їй заспокоїтися, і пояснює:

— Нервові часи породжують у всіх нас різні тіки…

— Справді, які часи, господи! — охоче підхоплює мати.

— Про часи — потім! — сухо каже Марго, яка стоїть біля дверей і курить. — Неси краще каву.

Каву випито, батьки тактовно відступили до своїх покоїв, і це дало гостеві змогу зручно розлягтися на дивані, закинувши одну ногу на іншу й даючи, нічим не стримуваній, кінцівці вільно дригатися досхочу.

— З морфіном нічого не вийшло, — бурмоче він. — Ще один порожній день — і я почну кричати й рвати на собі сорочку.

— Чому не підеш до свого друга в посольство?

— Сьогодні зранку був там, але не зміг його побачити. Прийняв мене його помічник. Навіть доручив одне завдання, але морфіну — ані краплі.

«Отримаєш цілими упаковками, — каже, — але після того, як виконаєш роботу». Ці дурні думають, що морфін заважає мені працювати, і не хочуть зрозуміти, що без нього я просто — варений овоч.

— А яке завдання?

— Не знаю. Дізнаюся в Стамбулі.

— Ти їдеш до Стамбула?

— Здається, я сказав це більш ніж доступно…

— А я?

— Можу взяти й тебе, — поблажливо каже Чарлі. — Паспорт маєш?

— Знаєш, що не маю.

— Тоді чого питаєш?

Оскільки Марго мовчить, насупившись, Чарлі пояснює м’якше:

— Я їду лише на кілька днів. Усе тут залишаю — мотоцикл, речі…

— Міг би й почекати, — перебиває його Марго, все така ж насуплена. — Тато, може, й для мене виб’є паспорт до Царгорода.

— Не можу чекати, робота термінова, так сказали в посольстві. Вони потребують мене… І, знаєш, досить мене цінують… Мені, звісно, байдуже, але це не буде зайвим, коли доведеться оформлювати твій виїзд. Тож замість того, щоб кривитися, думай про паспорт.

— Думатиму…

Утомившись лежати, гість сідає на диван, бере гітару з підлоги й, машинально перебираючи струни, промовляє замислено:

— Один курс детоксикації нас обох поставить на ноги, думаю… Коли повернемося туди, додому… Один курс…

— Мені не потрібен курс. Я вже кинула.

— Відколи? З тієї ночі?

Марго киває.

— Я теж кинув… через брак ампул, — зауважує Чарлі й тихо, хриплувато сміється.

— Не смійся. Кажу тобі, я вже кинула.

— Я теж би кинув, — заявляє Чарлі, продовжуючи перебирати струни. — Але є одна справа… Та сама справа… Не можу кинути, поки я в Стамбулі… Нерви вимагають…

— Скажи вже хоч щось! — примхливо вигукує Марго. — Ти ж мав хоч би щось винюхати.

— Шшшш! — робить він знак пальцем біля губ.

І, нахиливши голову до гітари, починає з невеликими змінами знайомий уже речитатив:

Є час для всього:

і для малих зізнань,

і для дрібки любові,

і для крихти вмирань.

Розділ п’ятий

У спальному купе все ж лишилися старі залишки колишнього розкошу. Шоколадне оксамитове сидіння, поліровані вставки з червонуватого дерева, малиновий фетр на підлозі й шкіряна обшивка стін, прикрашена монограмами Кука, — усе це нагадує про часи, коли лінія Париж—Стамбул була справжньою золотою жилою для відомої компанії «Вагон-Лі». І вся ця старовинна обстановка, просочена вічним залізничним запахом диму й вугільного попілу, повертає мене до інших давніх речей, пов’язаних з іншими подорожами — у ті часи, коли я ще не рахував свої роки.

У двері тихо стукають, і заходить провідник — уже немолодий чоловік із втомленим обличчям, незграбною поставою й у коричневій форменій фуражці, що, здається, тисне йому на скроні. Він забирає мій квиток, кидає побіжний погляд на паспорт, залишений на столику, і чемно пропонує:

— Якщо бажаєте кави чи чогось випити…

— Візьму каву, — киваю.

За кілька хвилин він приносить велику чашку з масивної синьої порцеляни з вензелем Кука, акуратно підкладає паперову серветку між чашкою й блюдцем і знову чемно каже:

— Якщо щось знадобиться, можете натиснути дзвінок.

Я дякую й відпускаю його. У його голосі є нотка, яка мені не до вподоби — запопадлива улесливість, що виходить далеко за межі звичайної службової ввічливості.

Каву я допиваю без особливого задоволення — це найпересічніша розчинна кава, яка, як і все довкола, просякнута запахом вугільного диму. Потім опускаю фіранку, зачиняю двері на ланцюжок і вмощуюся на ліжку.

Моє купе — поруч зі службовим відсіком провідника. У всьому вагоні зайнято лише чотири купе, але мене цікавить одне — те, що в іншому кінці коридору. Щоб задовольнити цю цікавість, я дістаю мініатюрний приймач і натискаю кнопку.

Неминучий шум подорожі — стукіт коліс по шпалах, скрип старого вагону, брязкіт склянок, пляшок і вішалок — майже повністю заглушує тиху розмову.

Вже минає північ, і я виконую свої маніпуляції з приймачем у напівдрімоті, що ось-ось може перейти у здоровий, міцний сон, коли нарешті з’являється щось цікаве. Цього разу голоси — обидва чоловічі.

— Хтось бачив вас? — чітко долинає голос Томаса.

— Коридор порожній, — відповідає провідник.

Після цього розмова раптово стихає, і я, як би не напружував слух, вловлюю серед білого шуму лише окремі слова.

— …новини… від Старого… — уривок фрази дипломата.

Відповідь — надто тиха, я не розбираю жодного слова.

— …чому ці тривоги? — знову Томас, цього разу трохи виразніше.

— …затримання — питання днів… — провідник на мить підвищує голос.

Далі йде ціла низка реплік — сперечаються, але не вважають за потрібне говорити голосніше й чіткіше, щоб їх можна було зрозуміти. І лише коли провідник збуджується, його голос проривається крізь шум, і я вловлюю окремі слова. Деякі з них — дрібниці, але інші, хоч і уривчасті, здаються досить суттєвими. Так протягом десяти хвилин у моїй голові накопичується невелика колекція словесних уламків.

«…мене ганяють по розпеченому, мов по жаринах… а в мене ж дружина й діти… без них усе втрачає сенс… хоч би й прибиральником став — аби тільки вони були…»

Щодо Томаса, його внесок у цю колекцію теж не позбавлений ваги:

«Контрабанда наркотиків… мали обмацувати вашу білизну… шов за швом… перевтомлений і знервований… і ви дасте зізнання… дипломатична пошта… наші питання, не ваші… ваш останній рейс… ми їх витягнемо… людина від імені Старого…»

Після чого той самий голос вимовляє з незвичною чіткістю:

— А тепер можете йти. І... обережно.

Колекція, що склалася в моїй голові, надто мізерна для повного службового звіту. Але більш ніж достатня, щоб зрозуміти суть історії. Старої історії. Історії про зрадника й неминучий конфлікт між зрадником і його господарем.

Наші служби не мали жодних особливих підозр щодо цього зношеного й утомленого чоловіка в коричневій форменій фуражці та такій самій поношеній уніформі Кука. Він мав єдину кваліфікацію, яку міг дати йому іноземний коледж, — знання двох мов і звичку жити, не надто перевтомлюючись. Ці знання й ця звичка після різних службових перипетій забезпечили йому скромне місце провідника у спальному вагоні — інертного, але загалом порядного в усьому.

До цього банального й нецікавого портрета останнім часом додалися риси страху й тривоги, схожі на початкову фазу тихої манії переслідування. І це, власне, єдина деталь, яку відзначили наші служби, що не можуть не тримати під оком людину, яка регулярно курсує міжнародними поїздами.

Так, безпричинний страх, що проявлявся навіть у його запопадливій улесливості до випадкового пасажира з дипломатичним паспортом. Безпричинний страх, причина якого раптом виходить на поверхню.

Я чекаю, поки мала стрілка годинника вп’ється в цифру «один», і натискаю дзвінок. У цю пору є всі шанси, що провідник не відгукнеться — або спить, або вдає, що спить. Але коли людина чогось боїться, їй важко втриматися від спокуси перевірити, чи обґрунтований її страх. Тому я знімаю ланцюжок із дверей, і за хвилину без здивування бачу, як вони прочиняються, і в щілині з’являється голова провідника — тепер уже звільнена від тісної фуражки.

— Увійдіть і зачепіть ланцюжок, — кажу.

— Чому… що… — бурмоче він розгублено.

— Увійдіть і зачепіть ланцюжок, — повторюю.

— Але я… але ви…

— Займенники потім перераховуватимете, — кажу тим самим рівним тоном. — А зараз зробіть те, що я сказав.

Ці фрази без змісту дають провідникові достатньо часу, щоб збагнути: будь-який опір лише посилить мої підозри. Він покірно заходить, зачиняє двері й чіпляє ланцюжок.

— Сідайте… Розслабтеся… Можете закурити, якщо хочете. Загалом, приготуйтеся до серйозної розмови, тривалість якої значною мірою залежатиме від вас.

— Я б закурив, якщо дозволите, хоча не розумію…

Я подаю йому пачку й запальничку, чекаю, поки він зробить дві-три ковтки диму.

— Ви все чудово розумієте, — кажу спокійно, — і я теж усе розумію. Тому давайте домовимося з самого початку: без дитячих хитрощів у розмові між дорослими людьми. Як ви, мабуть, давно здогадалися, ми знаємо чимало про вашу діяльність — не ту, що пов’язана з постільною білизною й пляшками з водою, а іншу, в галузі шпигунства. Нам бракувало кількох дрібних деталей, але тепер вони теж є — завдяки вашій щойно завершеній розмові з Томасом…

Щоб надати словам більшої ваги, я дістаю мініатюрний приймач і недбало перекочую його в долоні.

— Ця коробочка містить точний запис згаданого діалогу, який, як ви самі розумієте, може замінити повні зізнання.

Провідник дивиться на апарат, і з виразу його обличчя видно, що він чудово усвідомлює його значення.

— Тож, — продовжую, — ми легко обійдемося й без ваших зізнань. Але якщо вони не потрібні нам, то для вас вони можуть стати вирішальними. Розкаяння, якщо воно не надто запізніле, завжди може пом’якшити долю винного.

Він мовчить, ніби зважує, чи може розкаяння принести йому хоч якусь користь. І сидячи біля вікна в дешевій білій сорочці, трохи згорблений, із втомленим обличчям і цигаркою, забутою в кутику рота, він викликає в мені якусь безглузду хвилю співчуття, від якої я марно намагаюся відмахнутися.

— Ви кажете… щоб розкаяння не прийшло надто пізно… — нарешті озивається він. — Але після п’яти років… хіба вже не пізно…

— Я не юрист і не можу розписати вам усе в деталях. Я маю на увазі лише одне: уникнути найтяжчого покарання.

Він похмуро киває. Мабуть, наївшись красивих брехливих обіцянок, він сприймає мою — не надто привабливу, але правдоподібну пропозицію з певною довірою. Та все ж мовчить ще кілька хвилин, ніби зважує всі «за» і «проти» повного зізнання.

Я вирішую допомогти:

— Майте на увазі: ніхто, включно з тим, хто по той бік, уже не в змозі вам допомогти. Ви повністю в нашій владі — аж до Свиленграда, де, ймовірно, й закінчиться ваша подорож. Тож до того часу наша розмова має завершитися, і я повинен зробити свої висновки.

— Але я навіть не знаю, хто ви…

— Можете не знати, але здогадуєтеся. Не треба багато думати, щоб зрозуміти: якби я був із Зовнішньої торгівлі, я б не витрачав ніч на вас.

Він знімає з губ згаслий недопалок, кидає його в попільничку й знову опускає погляд на свої ноги в дешевих, стоптаних капцях. Я теж мовчу й чекаю, але чую лише стукіт коліс і дзенькіт склянок у шафці.

— З чого почати?.. — нарешті промовляє він глухо.

— З вербування.

— Тільки не думайте, що вони просто купили мене за пачку грошей.

Я не відповідаю й чекаю.

— Вони мене обманули, і я втрапив у пастку, навіть не усвідомивши цього… так, втрапив, ніби провалився в яму, якої не побачив.

Він ховає обличчя в долонях і машинально тре скроні. Потім підводить голову:

— Приблизно п’ять років тому моя дружина захворіла на лейкемію. Лікарі казали, що вона не проживе й кількох місяців. Я був у розпачі. Не хочу говорити про почуття, але для мене вона й діти — це все, що я маю…

Він замовкає, охоплений, мабуть, тим огидним відчуттям саможалю, і в купе кілька секунд чути лише стукіт коліс і дзенькіт склянок.

— Тоді Бертен, один іноземець, який працював в агентстві, сказав мені, що на Заході вже з’явився якийсь ефективний препарат проти лейкемії, але він фантастично дорогий. Я звернувся до наших медичних органів, але вони відповіли, що цей препарат не має доведеного ефекту, і все це — рекламний шум.

«Так роблять, бо їм шкода валюти, — сказав Бертен. — На таких, як ти, валюту не витрачають». «Тоді допоможіть мені ви, — кажу. — За рік-два я вам поверну». «Фірма не може брати на себе такі витрати, — відповів Бертен. — Але оскільки йдеться про людське життя, я особисто допоможу. Дам тобі записку до одного знайомого в Стамбулі — він дістане препарат».

Так і сталося.

Провідник замовкає й багатозначно поглядає на пачку цигарок, кинутої на ліжко. Я подаю йому її і сам запалюю.

— Як би неймовірно це не звучало, але доза допомогла, — каже він, випускаючи густу хмару диму. — Не знаю, чи справа була в самому препараті, чи в інших процедурах, але настало певне поліпшення. Тільки це була одна доза, а потрібно було ще — багато більше. І Бертен продовжував посилати мене до свого знайомого. Спершу давав відкриті записки, потім — маленькі, добре запечатані листи.

«Візьми це, — каже, — і сховай десь у підкладці куртки».

«Навіщо ховати? — питаю. — Це щось секретне?»

«Нічого секретного, — каже, — просто мої особисті справи, але митникам не обов’язково знати».

— І я ховав листи, носив їх тому самому знайомому, і хоч мав певні підозри, не наважувався відмовити — бо Бертен робив для мене такі жертви, і бо дружині були потрібні ще кілька доз. І лише коли вона частково одужала, і лікар наказав припинити препарат, усе вийшло на поверхню.

Він перериває розповідь, ніби намагається збагнути, як саме все розкрилося, і мовчки курить, втупившись перед собою.

— Препарат уже був припинений, коли одного разу Бертен знову подав мені одне з тих маленьких листів. «Знаю, що я вам дуже зобов’язаний, — кажу, — але більше не можу бути вашим кур’єром. Це протизаконно, і ви це знаєте…» «О, диви! — каже француз. — А з якого це часу справа стала такою протизаконною? Мабуть, із того моменту, коли ти отримав усе, що тобі було потрібно, так?»

— Він мав рацію, звісно. Але й я був правий. Тому повторив, що більше не можу бути кур’єром.

«Що, злякався?» — питає Бертен. «Ну так, злякався», — кажу. «І ти думаєш, що якщо перестанеш робити мені послуги, то вже врятований на все життя?» «Я не хочу в це вплутуватися», — кажу. «Але ти вже по саму шию в цьому, — каже, — і не маєш жодного способу вибратися».

Він відкрив шухляду, дістав плоску коробку й подав мені.

«Ось, — каже, — записи наших розмов, коли я давав тобі листи. Ось і фотографії, як ти передаєш їх у Стамбулі. І будь певен: людина, якій ти їх передавав, добре відома вашим. І будь так само певен, що вся ця коробка може за п’ятнадцять хвилин опинитися в руках міліції». «Ви цього не зробите, — кажу. — Вам це не вигідно». «Правда, — каже, — але тільки доти, доки ми можемо на тебе розраховувати. Коли станеш непотрібним — нічого не завадить нас тебе позбутися. Я — іноземець. Поїду — і все. А наступного дня після мого від’їзду поїдеш і ти — тільки в інший бік, у в’язницю».

Провідник нервово тушить цигарку в попільничці й продовжує:

— Він добре мене тримав і дав це зрозуміти. Спершу налякав, а потім почав заспокоювати. «Боïшся, що тебе схоплять? — каже. — Добре, враховую твоє становище. Кінець листам. Відтепер носитимеш не лист, а ґудзик. Ось такий коричневий ґудзик, пришитий до куртки. Якщо й це небезпечно — тоді я вже не знаю!»

І ще: «Думаєш, ти робиш щось надзвичайне? Якщо мені треба щось передати, я й без тебе передам — є посольства, дипломатичні кур’єри, десятки способів… Ти корисний, визнаю, але не думай, що незамінний».

І ще: «Ти так мені завинив за той препарат, що й за п’ять років не відплатиш. Добре — вважай, що вже відплатив. Більше того: відтепер за додаткову роботу тобі платитимуть додатково».

«Так, — кажу, — поки мене не схоплять. Бо якщо це стане регулярним, рано чи пізно мене схоплять». А він: «Ми вміємо берегти своїх людей. Ці завдання довго не триватимуть. А якщо з’явиться найменша небезпека — ми переправимо тебе за кордон, тебе й твою родину».

— Де зараз Бертен? — питаю, бо решта вже зрозуміла.

— Поїхав ще два роки тому.

— І з ким ти тримаєш зв’язок відтоді?

— Зі Старим.

— Хто він?

— Не знаю.

— Як це «не знаєш»?

— Не знаю. Ніколи його не бачив. Але Бертен перед від’їздом сказав, що накази надходитимуть від Старого. І вони надходять.

— А хто тобі їх передає?

— Ніхто.

— Як це «ніхто»?

— Хотів сказати, що прямого зв’язку немає. Якщо маю їхати, я маю особливим чином відхилити фіранку на вікні. А потім чекаю. Якщо є що передати — отримую вночі конверт, підсунений під двері. Але в конверті зазвичай нічого, крім того коричневого ґудзика, який я пришиваю до куртки. Лише двічі отримував машинописні інструкції — коли треба було передати ґудзик за іншою адресою.

— А ти сам куди звертаєшся тут, якщо маєш щось повідомити?

Провідник називає якусь адресу на Євлогі Георгієва.

— Але ти нікого там не знаєш?

— Ні. Мені сказано: якщо є щось важливе — справді важливе — треба написати звичайного листа й вставити в нього одну фразу, якщо йдеться про небезпеку, і іншу, якщо потрібна особиста зустріч. А потім кинути лист у скриньку Касабової.

— Скільки разів ти користувався цією скринькою?

— До минулого року — жодного. Але останнім часом усе навколо мене загострилося, і я надіслав п’ять листів — щомісяця по одному.

— І?

— І — нічого. На повідомлення про небезпеку відповідали, що вжито заходів і що, якщо треба, мене евакуюють. А на прохання про зустріч — жодної відповіді.

— А як ти отримав зв’язок із Томасом?

— Звичайним способом. Цієї ночі я знайшов записку, що мене шукатимуть під час подорожі.

— Зберіг записку?

— Як же! Спалив.

— А далі?

— Коли я зайшов до іноземця поправити постіль, він прошепотів, щоб я прийшов пізніше, коли все стихне, і якщо у вагоні не буде прикордонників чи інших службових осіб.

— Про мене ти йому сказав?

— Ви ще не прийшли.

— І тепер Томас пропонує тобі порятунок, так? — питаю, користуючись уривками, які почув.

Провідник мовчить.

— І ти йому віриш?

— Я давно перестав їм вірити, — каже він, повільно підводячи голову. — Але що мені лишається?

— Ти програв… багато років тому… Якби ти тоді зібрав сміливість щоб прийти й зізнатися… Але це минуле. Краще скажи, як ти уявляєш собі майбутнє.

— Що там уявляти… — бурмоче він.

— Я маю на увазі: якби я не втрутився. Ти опинишся по той бік, за місяць-два тобі переправлять родину, і ти почнеш нове життя… так?

— Ну…

— А ти не думав, навіщо їм рятувати тебе й твою родину, якщо ти їм більше не потрібен?

— Щоб тримати мене на своєму боці… щоб я не пішов у наше посольство й не видав їхню схему…

— Тобто ти все ще становиш для них певну небезпеку. Так. Але цю небезпеку вони можуть усунути — і, повір, збираються усунути — не тримаючи тебе поруч, а прибравши. Це дешевше, вигідніше і, головне, звичніше для їхніх методів.

Провідник мовчить, обмірковуючи мої слова.

— Мабуть, так вони й планували… — нарешті каже він.

А за мить додає:

— Але тепер це вже не має значення… Навіть якби я перейшов до них і вони залишили мене в спокої — все одно не має значення… Якщо дружина й діти не зі мною, нічого не має значення…

— Перестань жаліти себе, — кажу. — Ти вже раз учинив тяжкий злочин, думаючи, що робиш це з любові до своїх. Тепер настав час справді зробити щось для них — і для себе.

Він знову підводить голову, і в очах з’являється слабкий, але живий проблиск.

— Не йдеться про те, щоб одним махом поставити хрест на всьому, — попереджаю. — Так чи інакше, ти понесеш покарання. У цій країні є закони. Але ступінь покарання може бути різною — і залежатиме саме від твоєї поведінки.

— Скажіть… що ви хочете від мене? — питає провідник тим самим тремтливим голосом, у якому нарешті чути надію.

— Продовжиш свій шлях до Стамбула.

— Але хіба… Але як…

— Так: ніби нічого не сталося.

— Я можу й не повернутися назад… — провідник дивиться на мене з запитанням.

— Це твоя справа.

— А якщо вони не дадуть мені повернутися?

— Ми допоможемо.

— А якщо спробують мене ліквідувати?

— Це твій ризик. Але тепер ти попереджений і матимеш шанс залишитися живим. Йдеться лише про одну добу — потім повернешся назад. Головне — не показувати, що щось сталося або що ти змінив свої наміри.

Провідник знову занурюється в роздуми. Потім раптом вирішує:

— Добре. Я готовий.

— У такому разі, — кажу, — викуримо ще по одній і прикинемо, як усе це буде виглядати.

***

Станція Стамбула. Нічого особливого, якщо не рахувати тисняви, шуму й спеки, які теж не є чимось особливим. Із дверей купе другого класу, з криками й стусанами, пасажири видираються назовні або їх просто виштовхують силоміць. Видираються дуже повільно, бо кожен тягне за собою по вісім–десять валіз, що намертво блокують вихід. Нетерплячі викидають валізи просто у вікна, під захоплені вигуки родичів, натовп з яких радісно реве. Новоприбулі — все заробітчани, що повертаються зі Швейцарії, ФРН або Данії.

Колись люди їхали на заробітки, маючи ремесло й майстерність. Тепер єдина вимога — мати здорові руки й бути готовим узятися за ту важку роботу, яка для витончених європейців надто груба і зводиться до колупання у землі та тяганні вантажів. А після років праці й суворої економії можна назбирати достатньо грошей, щоб наповнити картонні валізи дешевим уціненим барахлом і тріумфально повернутися на батьківщину.

Стоячи в коридорі біля вікна вагона, я спостерігаю, як поїзд звільняється від переможців і трофеїв, терпляче чекаючи, коли в натовпі з’явиться моя людина. Кількома вікнами далі Томас із секретаркою теж чекають зустрічаючих. Я не подаю вигляду, що бачу його, та й він, здається, не звертає на мене уваги.

Томас має більше везіння: високий чоловік у темно-синій шоферській фуражці пробивається крізь натовп і бере з рук дипломата два маленькі чемоданчики. Хвилиною пізніше з’являється і мій провідник, і ми крізь спеку, натовп і гори валіз якось доповзаємо до місця, де припаркований наш «мерседес».

Один неуважний погляд переконує мене, що дипломат із секретаркою вже рушають у чорному “Б’юїку”, який повільно від’їжджає, а трохи далі Борислав у компанії незнайомого хлопця куняє в розкішному таксі. Але це мене зараз не обходить, і я даю знак моєму водієві їхати до готелю.

— Я мушу будь-що побачити свого друга, — кажу напівголосно. — Хоч на хвилину. І чим швидше, тим краще…

— Перша умовна зустріч через годину, — повідомляє водій, якого я ледь знав у обличчя, хоча й не здогадувався до цього моменту, що це саме Манєв. — Яка спека, га?

І ми починаємо говорити про спеку.

Готель виявляється середнім за ціною. Клас — між пристойним і розкішним, як і личить службовому статусу, вписаному в моєму паспорті. Але бар — безцінний: затишний, спокійний і головне — прохолодний. Я віддаю йому належне, вбиваючи годину й сорок хвилин за кавою та вчорашніми французькими газетами.

Рівно через годину й сорок хвилин Манєв з’являється у вході й дає знак вирушати. Ми знову сідаємо в «мерседес» і після кількох обережних кіл стаємо до тротуару, де Борислав чекає нас у куцій тіні дерева.

— Томас вислизнув, — каже мій друг, сідаючи поруч на заднє сидіння. — Вислизнув, бо я дотримувався твоїх інструкцій…

— Правильно зробив, — киваю, ковтаючи його делікатний докір.

— Ледь оселився в готелі — і знову вийшов, зупинив таксі й поїхав. Поки їхав містом, я ще міг його тримати, але потім він узяв курс за місто, і було видно, що насторожений. Довелося згорнутися, щоб не ризикувати.

— Правильно зробив, — повторюю.

— На щастя, — продовжує Борислав, не реагуючи на моє схвалення, — коли ми стояли біля дороги, раптом побачили того з гітарою — у якомусь розваленому таксі. А оскільки щодо нього ти не дав таких суворих інструкцій, ми пішли за ним. Коротко — ми дізналися адресу вілли.

— Де зараз Томас?

— Повернувся в готель.

— А той, патлатий?

— Заліз у якийсь вертеп, де половина клієнтів коле собі героїн, а інша половина курить марихуану.

— Обидва під наглядом?

— Усі троє, — поправляє мене Борислав. — Ти забуваєш секретарку.

— Чудово. А тепер слухай і запам’ятовуй.

Я коротко викладаю йому розмову з провідником. Дуже коротко — Борислав розуміє з півслова.

— Отже, по‑перше, вони можуть спробувати прибрати провідника. По‑друге, можуть прибрати й патлатого. По‑третє, цілком можливо, що для зручності вони вирішили прибрати одного руками іншого. Мабуть, тому Томас і призначив зустріч Чарлі у тій віллі. А ці три можливості вимагають відповідних контрзаходів.

— Ви що, приїхали як рятувальна команда? — не стримується Манєв, порушуючи всі професійні звичаї.

— І сам не знаю, — знизую плечима. — Іноді важко вирішити, чи це рятувальна операція, чи катастрофа. Все залежить від точки, з якої ти дивишся на ситуацію.

***

Думаю, не завадило б відвідати одну‑дві фірми, — кажу Манєву, коли ми закінчуємо ритуал обіду в готельному ресторані. — Це, зрештою, личить службовцю у відрядженні.

— Щось організую, — киває Манєв, — але це буде, коли спека трохи спаде. Тож маєте достатньо часу відпочити.

Піднімаюся до свого номера — прохолодного й приємно напівтемного завдяки опущеним зеленим жалюзі. Вмощуюся в пастельно‑зелене оксамитове крісло й намагаюся дочитати статтю про супутники‑шпигуни, розпочату зранку. Але цього післяобіддя самоосвіта не йде. Газета м’яко вислизає з руки й падає на килим.

Моя участь в операції фактично завершена, якщо не рахувати найнеприємнішого — очікування. Далі все в руках Борислава, його молодого помічника й випадку. Від них не вимагається багато — дії прості, але в місцевих умовах провал можливий. Єдина помилка, яка нам зараз абсолютно заборонена, — передчасне розкриття. І саме це я весь час намагаюся втовкмачити в трохи вперту голову Борислава. Зазвичай спокійний, після довгого простою він увійшов у стан мисливця на початку сезону. Томас… вілла… Наче він полює не за дрібним агентом, а за серцем цілої контори. Томас… Головне — щоб Томас ні на мить не запідозрив, що ми йдемо по його сліду. Бо якщо це станеться — усе летить шкереберть.

Близько четвертої Манєв приходить за мною, і я роблю кілька формальних візитів до трьох експортних фірм, залишаючи основну частину розмов йому. Після цього Манєв пропонує показати мені місто й деякі його пам’ятки.

— Якщо це так необхідно… — бурмочу без ентузіазму.

— Звісно, не необхідно… Але чому б не глянути хоча б на Айя‑Софію зблизька.

— Краще б я глянув на Софію Лорен зблизька, — відповідаю так само мляво.

Але час до дев’ятої якось треба вбити, тож я покірно сідаю в «мерседес». Ми зупиняємося то тут, то там — біля мечетей, вологих облуплених стін, зелених куполів, критих базарів — і Манєв сумлінно дає мені історичні довідки. Але я весь час думаю про інше — про те, що, можливо, саме зараз відбувається в цьому місті й вирішує долю операції.

Рівно о дев’ятій ми прибуваємо на вокзал — значно тихіший у вечірню пору. Спальний вагон уже інший, і провідник інший — той вагон поїде лише завтра, якщо взагалі поїде. Ми з Манєвим піднімаємося в купе викурити по цигарці, бо поїзд рушає лише о 9:20. Але Борислава немає.

— Борислава немає, — зауважую без жодної потреби, коли ми сідаємо на вже застелене ліжко. — Є час, — відповідає Манєв заспокійливо, але обличчя в нього таке ж напружене, як, мабуть, і в мене.

Через п’ятнадцять хвилин Манєв повторює вже іншим тоном, що Борислава немає, і каже, що мусить іти. Ми тиснемо руки й обмінюємося невеселими поглядами. Манєв сходить, але залишається стояти на пероні, а я, спершись на вікно, оглядаю платформу.

Коли залізничники вже грюкають дверима вагонів, з виходу з’являється Борислав. Він широкими кроками перетинає перон і застрибує на сходинку вагона за кілька секунд до відправлення. Манєв піднімає руку на прощання, і на його обличчі з’являється щось схоже на усмішку.

***

Борислав розлігся біля вікна, зайнявши половину полиці, а мені залишив іншу — ближче до дверей. Він наливає собі чверть склянки віскі, робить великий ковток і зауважує:

— Непогане. Це Манєв тобі дав?

— Так, — киваю.

— Але він не казав, що пити маєш тільки ти.

— Вибачай, сьогодні я трохи… такий… Він робить промовистий жест біля скроні, бере другу склянку, щедро наливає золотистий напій і простягає мені.

— Навіть якби ти й геть розклеївся — нічого страшного, — заспокоюю його. — Ти свій, ми тебе приведемо до тями.

Він знову відпиває. Потім озирається, і на обличчі з’являється якесь сором’язливе вираження, значення якого мені добре знайоме:

— Дай цигарку, я свою запальничку забув, і не знаю, куди подіти руки.

— Добре, добре, без виправдань, — відповідаю й кидаю йому пачку.

Він курить, примруживши очі, чи то замислившись, чи то дрімаючи. Потім тушить цигарку й невиразно бурмоче:

— Ледь не проґавив поїзд…

— Якщо це єдина біда, яка тобі загрожувала…

— А що ще?

Я не маю наміру вдаватися в подробиці — у чужому поїзді, на чужій території, ніколи не знаєш, хто й звідки може підслуховувати. І ми задрімуємо кожен у своєму кутку, хоча над головами є друга, зовсім вільна полиця з м’якими ковдрами й свіжими простирадлами.

Трохи перед світанком ми виходимо в Свиленграді, де нас чекає наша машина. Водій теж наш, із групи, і щойно ми рушаємо, я питаю Борислава:

— Окрім того, що ти ледь не пропустив поїзд, маєш ще щось сказати?

— Усе минуло майже як очікувалося, — відповідає мій приятель, уже остаточно прокинувшись. — Гітарист сидів у тому вертепі аж до вечора. Мій чоловік легко з ним познайомився і з тим, що в нього в кишенях. Я ж вийшов на контакт з іншим. Потім пішов дізнатися про Томаса. Увесь післяобідній час він не виходив із готелю. Але рівно о восьмій вечора вийшла секретарка й сіла в таксі. Ми з моєю людиною зробили те саме. Таксі кружляло вулицями хвилин п’ятнадцять, потім зупинилося у якомусь темному куті. Вона вийшла, а водій залишився чекати. Ми пройшли трохи далі й теж зупинилися. Я пішов за нею далі й побачив, що вона заходить у якийсь сад. Сад був порожній і досить темний, тож знайти місце для спостереження було легко. Жінка сіла на лавку, і за хвилину з’явився той із гітарою. Не з’явився — налетів.

«Він мертвий! — кричить. — Мертвий! Я його вбив!» «Тихіше! — шепоче секретарка. — Хто мертвий?» «Він! Той чоловік із вагона… Ви мене обдурили… Ви зробили з мене вбивцю… Томас казав: тільки приспиш… Я й приспав — назавжди». «Сядьте, заспокойтеся, — тягне його секретарка. — Чим ви його приспали?» «Ось цією штукою», — каже він і витягає щось із кишені.

Потім він падає на лавку й знову починає: «Убивці! Ви казали, що він засне, а він помер…» «Але я нічого не знаю… я справді не в курсі», — заїкається секретарка. «Тоді що ви тут робите?» «Просто чекаю, щоб передати вам упаковку». «Давайте… Дайте мені морфін… Ох, я більше не можу!»

Вона дала йому якийсь пакунок, він його розірвав і, здається, почав готувати ін’єкцію — я не бачив чітко, що він робив. Лише побачив, як за хвилину він відкинувся назад, а потім звалився з лавки… Жінка нахилилася над ним, потім глухо схлипнула й кинулася тікати… Я підійшов. Мертвий. Після цього я повернувся до машини, і хоча водій мчав як навіжений, я ледь не проґавив поїзд.

— Цю подробицю я вже знаю, — нагадую. — А упаковка?

— У моїй сумці. Не знаю, чи треба було її брати, але я взяв.

— Не завадить, — кажу. — Може знадобитися… Я маю на увазі, як засіб остаточно кинути курити.

Розділ шостий

— Тая Касабова має бути ретельно вивчена і якнайшвидше, — кажу, постукуючи пальцями по паперах перед собою, які насправді не мають жодного стосунку до Касабової.

— Зробимо, — відповідає лейтенант.

— Що нового з наркоманами?

— Компанія розпадається, — доповідає офіцер. — Немає морфіну, немає вільної квартири, Марго відсторонилася, Боян — теж. Решта найчастіше збираються в «Ягоді».

Я киваю лейтенантові, і він виходить.

— Отже, — кажу Бориславу, — Боян уже прямо входить у гру… — Якщо вчора він ночував з Аною у віллі…

Телефон задзвонив. Я піднімаю слухавку й чую добре знайомий жіночий голос:

«Це ти?… Нарешті… Я два дні даремно тебе шукаю». — Щось сталося? — питаю тим тоном, який зазвичай тримаю для службових розмов.

«Сталося. Я вирішила більше з тобою не зустрічатися… і раптом передумала».

— Сподіваюся, це на добре… — бурмочу невпевнено.

«Якщо й не на добре, то й не на зле. Я просто хочу побачити тебе ще раз, перш ніж ти поїдеш».

— Це найпростіше.

«Тоді скажи де і коли».

— Сьогодні о восьмій. На тому самому місці.

— Здається, я чув жіночий голос, — кидає Борислав, коли я кладу слухавку.

— Маргарита… Цікаво, звідки вона дізналася мій службовий номер, — кажу, втупившись у нього.

— Не дивися так… Звісно, що я їй дав. Зустріла мене днями, спитала — я й сказав. Не думаю, що видав державну таємницю.

— Службовий телефон — для службових цілей, — нагадую сухо.

— Та ну, Еміле, ти ж знаєш: якщо жінка вирішила тебе знайти, вона тебе знайде…

— Гаразд, залиш це. Краще перевір, чи матеріал уже готовий.

Борислав виходить і за хвилину повертається з повідомленням, що нас чекають. Ми йдемо до проєкційної кімнати й справді застаємо там двох техніків.

— Що вмикати спочатку — запис чи плівку? — питає старший технік.

— Ідіть за хронологією, — наказую.

— Річ у тім, що початок і кінець зняті, а середина — записана, — пояснює він.

— Тоді спершу слухаємо, потім дивимося, — озивається Борислав.

Я знизу плечима. Зрештою, це не має значення. Але оскільки ми з Бориславом у цих технічних методах повні профани, і оскільки нас і так дратує, що все подають шматками, хочеться хоча б, щоб ці шматки подавалися подавалося в часовій послідовності, а не цією кашею.

Технік підходить до столика з магнітофоном і пояснює:

— Власне, перший фільмовий матеріал показує тільки те, як Боян влізає до кімнати Ани через вікно. Кімната на першому поверсі вілли. Ана кинула йому мотузку, і він піднявся по ній.

— Зрозуміло. Давайте слухати далі.

Технік вмикає магнітофон, і після короткого механічного шипіння в кімнаті лунає дзвінкий дівочий голос:

— Ти справжній альпініст!

— Тобі не страшно, що розбудиш батька? — озивається голос хлопця, не такий високий і більш спокійний.

— Між нами кажучи, мій батько ніколи сюди не заходить, коли чує, що всередині є хтось інший, — пояснює Ана.

— Тоді навіщо ти змусила мене дертися, як мавпу?

— Щоб випробувати тебе, — сміється дівчина.

— Торік я так само обдурила одного хлопця, сказавши, що якщо батько його застане, то приб’є… І уяви собі, те теля навіть не наважилося прийти, не те що лізти. Я не люблю боягузів…

— Ясно. А скількох ти взагалі змушувала дертися по мотузці?

— Тільки тебе й того недотепу… бо мені на вас було не байдуже… Якщо мені на когось не байдуже — я його випробовую. А якщо ні — пускаю просто через головний вхід.

— Ага, значить, там проходив натовп?

— Ну, не прям натовп!… Сподіваюся, ти не сердишся через кілька дурних інтрижок.

— Я не ревнивий.

— Справді? Шкода…

— Я хочу сказати, що досі я не був ревнивим. Бо не любив. У майбутньому можу й стати — не гарантую.

— Значить, я маю зробити тебе ревнивим? Запаморочити тобі голову, змусити тебе згорати від туги, тремтіти, дуріти, забувати все — і… що там іще було? Скажи, яким способом ти хочеш, щоб я тебе приголомшила, любий?

— Я знаю рецепт, — пояснює хлопець. — Спершу…

Коротка пауза.

— Я вся увага, — вигукує дівчина. — Спершу?

— Спершу перестань кривлятися.

Ще одна коротка пауза.

— А я якраз на це найбільше й розраховую, — відповідає Ана з легкою зітханням.

Голоси обриваються, їх замінює легке шипіння стрічки.

— Наступну частину запису зроблено після сорока шести хвилин паузи, — пояснює технік службовим педантизмом.

— Щось на кшталт трьох крапок у любовних романах, — підкидає Борислав.

Технік піднімає попереджувально руку, бо в цей момент із апарата лунає голос Бояна:

— Хочеш ковток коньяку?

— Милий… Не лише геройський, а ще й уважний… — зауважує Ана.

— Ти з мене кепкуєш…

— Радій. Якби я сприймала тебе серйозно, було б гірше. Серйозні речі, як ти знаєш, зазвичай закінчуються шлюбом і взагалі погано.

Ймовірно, дівчина вже прийняла запропонований напій, бо ми чуємо:

— Чудовий…

І трохи згодом:

— Скажи, любий, ти часом не підсипав туди наркотик, щоб зробити мені сюрприз?

— Ми ще не дійшли до сюрпризів, — відповідає Боян.

Технік клацає кнопкою апарата й пояснює:

— Тут запис закінчується. Другу частину фільмового матеріалу, яку ви зараз побачите, знято двадцять хвилин потому.

Другий технік вимикає світло й запускає кінопроєктор. На екрані з’являється фасад охайної двоповерхової вілли, що вирізняється серед листя дерев.

— Фільм знято на інфраплівку, тому зображення таке чітке, — пояснює другий технік. — Насправді ніч була досить темною.

У вікні першого поверху з’являється Ана, озирається, ніби робить щось дуже таємне, і кидає один кінець мотузки. Внизу між деревами з’являється Боян. Легкими рухами, майже не торкаючись ногами стіни, хлопець підіймається по мотузці й входить через вікно.

На екрані пробігає подряпана смуга плівки, потім знову з’являється фасад вілли.

— Це друга частина, — пояснює технік.

Сеанс альпінізму цього разу відбувається без мотузки. Боян з’являється у вікні, стає на підвіконня, хапається руками за балкончик мансардного поверху й кількома легкими рухами дістається до нього. Далі перестрибує через огорожу, підходить до балконних дверей, дістає щось із кишені й, судячи з усього, береться за замок. Трохи згодом двері відчиняються, Боян заходить у темне приміщення й зачиняє за собою.

Як епілог нам показують спуск у зворотному напрямку — з балкончика мансарди до вікна Ани.

— Час між двома діями — рівно п’ять хвилин, — пояснює технік. — Лише п’ять хвилин? Як це можливо? — вигукує Борислав.

А мені здається, що я чую голос Любо: «Еміле, що б ти зробив, якби твій син став зрадником?»

***

Я телефоную в «Рилу», щоб замовити столик на терасі — все ж суботній вечір — і приходжу на кілька хвилин раніше, як і личить вихованому кавалерові. Якщо дивитися на календар, ми ще наприкінці весни, але якщо судити по термометру — вже початок літа. Це й пояснює той факт, що Маргарита з’являється у входу на терасу в легкій елегантній сукні — великі білі квіти на синьому тлі, чи сині квіти на білому, щось у такому роді. Столики на терасі вже зайняті строкатою публікою, і коли я йду назустріч дамі, помічаю з залишком колишнього роздратування, що чоловіча частина публіки вже розглядає фігуру моєї супутниці.

— Ти сліпуча… — шепочу. — Синя Маргарита…

— Перестань дуріти, — відповідає вона, але обличчя її задоволено сяє.

Я проводжу її до столика в самому кутку, який завбачливо вибрав, і подаю меню.

— На тебе й далі дивляться, — бурмочу, поки Маргарита обмірковує вечерю.

— Це ненадовго… Я ж починаю повнішати…

«Починаю повнішати» — це, м’яко кажучи, скромно, але я не педант.

— Ти ж знаєш французьке прислів’я: «Чоловіки виходять на люди із тоненькими, а додому повертаються з повненькими».

— Що простою мовою означає, що ми, гладкі, годимося лише для дому, а точніше — для ліжка… Якщо ти вважаєш це компліментом…

Вона знову хмуриться над меню й вирішує:

— Раки… Теляче філе… Салат. А ти?

— Те саме. А що пити будемо?

— Це залишаю тобі.

Вечеря минає приємно, тобто без зайвих розмов, але під кінець я стаю трохи меланхолійним, бо знаю з досвіду: кінець трапези зазвичай означає початок серйозної розмови. А якщо Маргарита прийшла саме для серйозної розмови, я можу заздалегідь вгадати її характер.

— Чого ти скис? — питає вона.

Оце й погано в довгому знайомстві — люди вивчають один одного, як свої п’ять пальців.

— Я не скис. Просто переїв.

— Не бійся, я не збираюся тобі на шию вішатися, я ж казала.

— Ти трохи переоцінюєш мене як боягуза.

— Інколи, знаєш, мене накривають такі приступи самотності, що я її відчуваю майже як фізичний біль…

— Ти не виняток, — заспокоюю її. — У наші дні дедалі більше людей почуваються самотніми. А ті, хто не почувається, марно мріють побути на самоті. Загалом зараз рідко зустрінеш задоволену людину.

— Ти завжди глузуєш.

— З кого? З себе?

— За ці останні роки я дуже змінилася, — каже вона, ніби не чує мене. — Той безглуздий роман із Тодоровим. … А потім і той шлюб, який виявився не меншою катастрофою…

— Оце друге ти мені досі не казала.

— Бо мені було соромно… І, можливо, я довго не наважувалася зізнатися в цьому навіть собі.

Вона задумливо дивиться на темний фасад навпроти, на якому світиться зелена вивіска великої реклами. Досить загадкова вивіска, бо дві літери перегоріли й повністю спотворюють зміст реклами.

— В побутовому сенсі це був цілком пристойний шлюб із цілком пристойним чоловіком: добра посада, хороші звички. З дому — на роботу, з роботи — додому, з півгодинною зупинкою на чарку з друзями. Загалом людина не така, як ти — то ти є, то тебе нема… і можеш одного дня поїхати й не повернутися…

— Одного дня… — повторюю. — Одного дня це з кожним може статися. Черепиця впаде, вдарить…

— Який же це був чоловік… — продовжує Маргарита плавати в спогадах. — Спокійний, тихий, старанний…

— На ідеального чоловіка натрапила, царство йому небесне.

— …Особливо ідеальний був у рахунках. Улюблене заняття після вечері — переглядати витрати за день… З відповідними критичними коментарями, звісно… А яка мука, господи, поки випрошу нову сукню. І коли нарешті випрошу — виявляється, сезон майже минув…

— Помилка твоя: треба було взимку просити літню сукню і навпаки.

Я кидаю ці дурнуваті репліки, сподіваючись зупинити потік спогадів, бо мені ніяково й нецікаво заглядати в чужі справи. Але Маргарита не відчуває жодної ніяковості — вона так звикла до мене, що вважає ближчим за будь-якого чоловіка. Та й є люди, які, коли в них накопичується щось усередині, рано чи пізно мусять це виговорити.

— …Тихий і покірний, справжнє теля… — продовжує вона. — Закінчить із рахунками, дістане газету й перегляне телепрограму. Якщо є матч чи якийсь кримінальний фільм — увімкне телевізор. Якщо ні — витягнеться на дивані, поки дочитає спортивну колонку. А потім встане й оголосить: «Я лягаю спати», ніби до того не лежав… Людина, з якою просто неможливо перекинутися словом, окрім як про домашні витрати, розумієш?…

Спершу він справді говорив… про матчі й про свою улюблену команду… А потім, коли я сказала, що мене матчі не цікавлять, він замовк. Охайна, чистенька квартирка… і тихий, старанний чоловік… дім, у якому тільки мовчать… господи!…

Вона знову поглядає на темні фасади й на ту загадкову зелену вивіску з двома відсутніми літерами.

— Тільки про спорт і думав, а сам — тонкий, як тріска, з рахітичними грудьми, у тих своїх довгих до п’ят кальсонах, щоб, не дай боже, не настудитися, а взимку без кінця мастився якоюсь бридкою маззю «від застуди», так що весь дім смердів тією маззю…

«Боже, тільки б не почала розповідати, як той гарбуз робив кохання», — думаю майже в паніці.

— …Цілком пристойний шлюб, — повторює вона. — …І повна катастрофа.

— А діти? — намагаюся вивести її на твердіший ґрунт.

— Діти?… Ви як скажете «діти», то вважаєте, що це все вирішує. Наче жінка не має права ні на що інше, крім материнських почуттів.

— Я не мав на увазі нічого такого. Просто згадав, як ти колись мріяла про дитину.

— Я мріяла про дитину, бо мала інше… мала тебе… чи уявляла собі, що маю… А коли на руках у тебе тільки двоє дітей…

— …І то — на руках у тітки…

— Я не аж так їх занедбала, не хвилюйся. Але я не можу сидіти з ними цілий день. Та й, чесно кажучи, коли я сиджу поруч, це їх не дуже розважає.

Вона замовкає на мить, кладе білу руку трохи вище пишних грудей і ледве чутно каже:

— Порожньо тут, розумієш… порожньо… Це кляте відчуття порожнечі…

— Це кляте відчуття порожнечі зникає тільки тоді, коли з’являється стенокардія, — зауважую філософськи.

— Ти неможливий, — зітхає вона. — Тебе вбити мало.

— Мені це вже казали. Переважно чоловіки, звісно.

Потім додаю:

— Ти весь час питаєш: «Розумієш?… Розумієш?…» Добре, розумію. Але скажи, чого ти чекаєш?

— Нічого не чекаю, — так само тихо вимовляє Маргарита. — У тому й річ, що нічого не чекаю. І саме тому того дня я захотіла побачити тебе знову… так, без особливої причини… Кажу собі: мине кілька років, згадаєш, що могла побути з ним ще раз-два і не побула, і розсердишся, що втратила нагоду…

Вона дивиться на мене, але очі її розсіяні, і, можливо, вона мене навіть не бачить.

— Дивно, але коли згадую тепер… ми з тобою теж не говорили про багато речей… взагалі не дуже говорили… і ти завжди мав цю слабкість — мовчати, як колода, або робити вигляд, що не розумієш, про що йдеться… і все ж я не відчувала, що мені чогось бракує, бо тут у мене було повно, і повно не твоєю стенокардією, а тим іншим…

— Повно було ілюзіями.

— Ні, — хитає головою Маргарита. — Ілюзії були тут, — і вона торкається рукою до своєї акуратної зачіски. — Тут були і все зіпсували… Ілюзії про спокійне сімейне життя й затишний дім… Я отримала це спокійне життя… доля мені ним ніс утерла…

І так само, як минулого разу, вона раптом дивиться на мене дивно жвавим поглядом і напівголосно, але поривчасто каже:

— Скільки часу мало минути, щоб я зрозуміла, що готова йти крізь багнюку, крізь вітер, крізь будь-які випробування з однією людиною — але з тією єдиною людиною, бо що ще більше можна хотіти в цьому світі, крім одного справді дорогого й близького серцю чоловіка, господи!

«Сказала б це десять років тому… п’ять років тому», — відповідаю подумки.

І ніби вгадуючи цю безмовну репліку, вона відводить очі й утомлено додає:

— Минулі історії…

Ця фраза ставить крапку в розмові — у цій розмові, хочу сказати — і ми переходимо до нейтральніших тем.

За годину ми вирушаємо додому, не питаючи, куди саме йдемо, і повільно рухаємося стихлим бульваром, а я розсіяно стежу, як під світлом ліхтарів наші тіні поступово видовжуються, потім раптом відскакують назад, а тоді знову ростуть і знову відскакують — дві тіні чоловіка й жінки, двох людей, яких випадок з’єднав і роз’єднав, і знову з’єднав, щоб знову роз’єднати.

— Ти ще молода… — чую власний голос, трохи несподіваний навіть для мене.

— Тридцять три…

«Тридцять п’ять», — поправляю її подумки.

— У будь-якому разі ти молода. І замість мучитися через те хороше, що не прийшло, краще думати про те хороше, що ще може прийти…

— Щастя?… — вона тихо сміється.

— Отримала один нещасний досвід. Інші мають іх кілька.

— У мене вже немає сміливості для нового подібного досвіду. І нема з ким його отримувати, якщо не рахувати якогось молодого дурника, з яким мені набридає вже після першого разу… І взагалі я не шукала тебе, щоб ти мене втішав. Я просто хочу побути з тобою ще трохи.

— Так, але після цього «трохи» зі мною буде ще інший час, ще багато часу.

— І що з того? Ти чекаєш того хорошого, яке може прийти?

— Щиро кажучи, я про такі речі не думаю.

— Щиро кажучи, ти нічого не чекаєш, — поправляє вона.

— Я — теж. Тому не треба мене підбадьорювати, бо ми з тобою одного поля ягоди. Йдемо своїм шляхом, нічого особливого не чекаючи.

І так ми продовжуємо йти своїм шляхом порожнім бульваром разом із тими двома тінями — тінями чоловіка й жінки, які з’являються, ростуть, а потім зникають, ніби їх ніколи й не було.

* * *

Не знаю, котра година, бо коли сплю, на годинник не дивлюся, але раптом відчуваю, як тонкий бур врізається мені в голову й починає свердлити. Раз. Іще, й іще. Простягаю руку, не розплющуючи очей, бо цей звук мені добре знайомий, і піднімаю слухавку телефону, що стоїть біля подушки.

— Товариш Боев? — чується з другого кінця дроту.

— Він самий. Хто це?

— Боян… Боян Ангелов… Хотів би вас побачити, і бажано — негайно. Знаю, що час непідходящий, але…

— Чому б ні, — сонно бурмочу, розплющуючи очі й поглядаючи на фосфорний циферблат. — Для термінової справи будь-яка година підходить.

— Тільки я не знаю вашої адреси… Я диктую адресу й додаю: — Пройди крізь під’їзд, вийди у двір і чекай там.

— Хто це?… Що сталося?… — чую поруч сонний голос Маргарити.

— Все гаразд, люба. Спи спокійно.

— Спокійно?… З тобою?… — бурмоче вона, але сон виявляється сильнішим за іронію, і вона загортається в ковдру та повертається до мене спиною.

Година, точніше кажучи, без кількох хвилин третя. Я одягаюся, варю каву й спускаюся вниз. Адреса, яку я назвав Бояну, не моя, а будинку поруч. Коли виходжу з чорного входу, хлопець уже чекає.

— Якщо ще колись доведеться приходити до мене, ходи цим самим шляхом і дивись, щоб ніхто не йшов за тобою, — кажу, заводячи його в кухню.

— Навряд чи мені ще доведеться, — похмуро каже Боян. — Ви зможете приходити до мене, але я до вас — навряд.

— Справді? Чому?

— Бо мене, мабуть, посадять.

— Аптеку обікрав?

— Ні, — хитає головою.

— Я здійснив шпигунство.

— А, це інше, — зауважую без драматизму. — Тоді сідай і пояснюй докладніше.

— Це довга історія… — тихо каже Боян і опускається на стілець.

— Не має значення, — відповідаю, наливаючи каву. — У ніч із суботи на неділю в мене є час навіть для довгих історій.

Він дістає цигарки й сірники, але згадує: — Тут можна курити?

— Можна, і навіть треба, — заспокоюю його й сідаю навпроти.

— У тій компанії з «Ялти» останнім часом з’явився один іноземець — Чарлі… Мати в нього болгарка, тут має родичів. Від нього все й почалося…

І хлопець повільно, не зовсім послідовно розповідає мені цю історію — добре мені знайому, але я слухаю уважно, щоб зрозуміти, наскільки він щирий і як виглядає все це з його боку.

— …Мав якихось знайомих співвітчизників, що працювали з нашими фірмами. «Багаті люди, — каже, — з тих, що дають великі гроші за дрібні послуги і головне — можуть платити ампулами»…

Після кількох таких пояснень Боян переходить до зустрічі за містом і досить точно описує те, що я вже бачив і чув.

« …Операцію не можна повторювати щовечора, — каже жінка. — Це небезпечно й безглуздо. За нашими даними, найцікавіші документи він носить додому в суботу, щоб працювати над ними в неділю. Тому діятимеш тільки в суботу…»

— А коли я спитав, що це за документи, вона сказала: «Господарські… торговельні… Такі, які ми можемо дістати тисячею інших шляхів, тільки з більшими зусиллями… Не думайте, що ми змушуємо вас до зради». Потім почала лякати: її люди стежитимуть за мною й розправляться, якщо я не буду слухняним і обережним. Потім дістала мініатюрний фотоапарат, плівки, відмички й почала показувати, як працювати з цими дрібницями. А наприкінці дала упаковку морфіну.

Хлопець говорить спокійно, але обличчя напружене, насторожене — як у людини, яка тільки тепер усвідомлює щось уже зроблене й невідворотне.

— То що? Все заради однієї упаковки морфіну? — питаю.

— Не за однієї… Вона сказала, що якщо працюватиму добре, отримаю й інші… На тому ж місці, де залишатиму негативи. А негативи треба було кидати в поштову скриньку якоїсь Касабової на Євлоги Георгієва. У неділю на світанку, після виконання завдання.

— Ну? Виконав?

—Ви хочете спитати, чи я вліз у це? Вліз. По самі вуха.

Він дістає з задньої кишені мініатюрну касетку, не більшу за недопалок, і кладе на стіл.

— А чому не кинув у скриньку Касабової? — питаю байдуже.

— Та тому що, коли я фотографував ці документи, побачив, що на них написано “ТАЄМНО”, на всіх написано “ТАЄМНО” або “ЦІЛКОМ ТАЄМНО”, а я думав, що це звичайні торговельні відомості…

— І це все? — питаю, бо він замовкає.

— Не знаю… Не все… Але я не можу пояснити, — каже він уривчасто. — Тоді, два місяці тому, коли ми сиділи в «Софії», щось ніби сталося зі мною… Хоча насправді нічого не сталося… Але я забув того чоловіка… батька… Може, навіть свідомо забув, бо він завдав стільки болю матері… А ви змусили мене згадати… і ті слова, що я його спадкоємець… Не знаю… але після зустрічі з тією жінкою за містом я все частіше думаю про це… особливо цієї ночі… після всього… постійно думаю, що б він сказав, якби міг побачити мене… побачити, до чого я дійшов…

— Та він тебе бачить. Бачить через мене… і через своїх колег, перед якими ти завтра можеш стати… І не думай, що йому легко.

У кухні раптом стає зовсім тихо. Так тихо, що чутно, як дзвінко падають краплі в умивальник, і я згадую, що давно збирався полагодити свій клятий кран.

— Тааак… — я пускаю у хід це безглузде слово. — І що далі?

Хлопець мовчить, застигнувши на стільці, ніби втратив будь-яке відчуття місця й часу.

— Гаразд, цієї ночі ти робив знімки. А попередньої ночі що робив у мансарді?

— Зняв відбитки з замків. Жінка сказала, що коли залишу їх у скриньці Касабової, майстер зможе зробити з такого відбитку ключ, і він лежатиме там уже того ж вечора. Так буде значно краще, бо з інструментами втрачається зайвий час, і небезпечно носити їх із собою.

Хлопець відповідає, як автомат, ніби не думаючи. Але думка раптом вмикається, і на блідому, виснаженому обличчі з’являється вираз здивування:

— Але ви знаєте, що я був у мансарді… Ви стежили за мною…

— А ти як думав?

— Значить, усе, що я вам розповів, для вас зовсім не має значення… Ви й без мене все знаєте…

— Одне — коли ми знаємо. Інше — коли ти сам це кажеш. І особливо — коли кажеш до того, як ми тебе спитаємо, і до того, як кинеш цю дрібницю в скриньку Касабової.

Я вказую на легкий шрам біля його скроні:

— Як і з цією подряпиною. Погано ти послизнувся, хлопче… впав… Але рана не смертельна. Підведешся й підеш далі.

— І куди я піду? — питає він апатично, але напруга вже спала.

— Так, це слушне питання. Доленосне. Але перш ніж ми до нього дійдемо, у мене теж є питання: настільки сильна в тобі жага труїти себе, і на що ти готовий заради кількох доз морфіну?

— Я не труююся.

— Бояне!.. — піднімаю попереджувально палець. — Раз ти вже зазирнув у нашу кухню — не цю, де ми сидимо, а ту, службову — скажу тобі прямо: я власними очима бачив, як ти встромляєш голку…

— Це не морфін, — перебиває мене хлопець із легкою досадою. — Я лише раз пробував морфін, і мені від нього тільки стало зле. Відтоді я колю собі вітамін С — той самий жовтуватий колір і та сама двоміліграмова ампула.

— Ага, ти підтримуєш своє здоров’я вітамінами… Гмм... А тоді морфін тобі навіщо?

— Для мами…

— Для мами…

Якби він замість цих слів наставив мені пістолет до лоба, я здивувався б менше. «Для мами…». Просте, майже банальне пояснення, яке весь час лежало на поверхні, але ніхто з нас не подумав у той бік.

Хлопець дивиться на мене, збентежений моїм мовчанням.

— Раніше, коли я був удома, вона заспокоювалась, бо могла виговоритися. Говорила про батька, про те, що робила для нього, як він усе псував… то оплакувала, то проклинала… і вас згадувала теж. Вона з тих людей, які можуть повторювати одне й те саме сотні разів — тими самими словами, тим самим тоном. Можна збожеволіти, поки слухаєш. А вона — навпаки — заспокоюється. Виговориться, виснажиться й затихає… на годину чи дві… а потім — знову. Але я терпів, бо вона моя мати, і бо нікого, крім мене, у неї не було. І бо я думав, що правда на її боці… хоча тепер уже не знаю.

Він робить паузу, ковтає повітря.

— А потім я пішов у армію. Для неї це була трагедія. Вона весь час повторювала, що коли я повернуся, то не застану її живою… Я застав її живою, але в якому стані… Самі кістки та шкіра, і погляд… такі очі… ніби це… не вона.

Він ледь не вимовляє «ніби божевільна», але стримується.

— Поки мене не було, вона зблизилася з давньою знайомою. Та приходила до нас ховатися від своїх і приносила мамі ампули — казала — від знайомої лаборантки. Спочатку мама твердила, що це ліки для нервів. Але потім ту лаборантку вигнали, і джерело морфіну зникло. І тоді мама почала благати мене, клясти, щоб я дістав їй морфін. Казала, що збожеволіє, що отруїться, що викинеться з вікна… І одного разу я справді ледве стягнув її з підвіконня.

Він опускає очі.

— І відтоді ця думка — що одного дня я можу знайти її внизу, на тротуарі, з розбитою головою — переслідувала мене так, що я робив усе, що тільки міг придумати, аби дістати їй морфін. Найнадійніший спосіб був через ту чортову компанію, яку ви знаєте. Я й увійшов до них тільки заради ампул. А оскільки вони не терплять чужих і тих, хто пхає усюди свого носа, доводилося прикидатися, що я такий самий, як вони…

— Зрозуміло, — кажу, коли він замовкає. — Ти думав, що рятуєш матір, а насправді вона тягнула тебе на дно.

— Вона нещасна жінка, — тихо каже Боян.

— Я не заперечую. І я розумію твої синовні почуття, — кажу не надто впевнено, бо ніколи не мав матері. — Але вона виявилася слабкою людиною…

— Слабкою, зовсім безпорадною, — підтверджує він.

— А слабкі, хлопче, інколи несуть у собі небезпечну силу: вони гублять себе — і можуть погубити тебе.

— Вона нещасна жінка, — повторює він уперто.

— Згоден. Але шлях, яким ти пішов, щоб урятувати її від нещастя, веде не туди. Твою матір треба лікувати.

— Не треба! — вигукує він. — Вона сказала, що має десь схований ціаністий калій і вб’є себе, якщо тільки спробують її забрати.

Я мовчу, думаю. Він дивиться на мене, як на останню надію.

— Не треба, прошу вас… Залиште її поки що в спокої. У неї зараз достатньо ампул… бере свою дозу й тихо сидить… навіщо її губити?..

— Гаразд, — киваю. — Повернемося до цього пізніше.

— А зі мною що буде?… Що мені робити?..

— Нічого. Продовжиш шпигувати.

Він дивиться на мене, ніби його вдарили.

— Саме так. Продовжиш шпигувати.

Я встаю й намагаюся нарешті закрутити цей клятий кран, що доводить мене до сказу своїм вічним кап-кап. Але як не кручу — він усе одно капає. Очевидно, доведеться зайнятися ним серйозніше. Я кидаю це діло, обпираюся спиною об стіну й дивлюся на Бояна.

— А тепер слухай уважно. Досі в тебе все було суцільним хаосом: плутанина, випадковості, невдачі. І навіть якщо припустити, що твої мотиви були цілком людські, по суті це нічого не міняє. Перший твій чоловічий вчинок — оцей, теперішній, коли ти прийшов і все мені розповів. Тому й говоритиму з тобою по‑чоловічому. Ти спинився на самому початку того, у що вліз, але гра вже почалася. І це не гра з якимись там торговцями, а з організованою ворожою агентурою. Тому гра має тривати до повного викриття агентури. А щоб вона тривала, ті не повинні знати, що ми в курсі їхньої операції. Отже, все надалі має відбуватися так, ніби ми нічого не знаємо. З однією‑єдиною різницею: твоє шпигунство буде не справжнім, а удаваним. Зрозумів?

І щоб він зрозумів до кінця, я уточнюю:

— Негативи, які ти залишатимеш у скриньці Касабової, ти отримуватимеш від нас. А нагорі, в мансарді, ти нічого не фотографуватимеш — але сидітимеш там стільки, скільки треба, ніби справді працюєш.

— У такому разі навіщо даремно дертися нагору? — питає він.

— Бо, ймовірно, за тобою спостерігатимуть. А оскільки ми не знаємо хто, коли, і де саме, ти мусиш робити все так, як робив би, якби справді шпигував, бо не маєш викликати навіть тіні підозри.

— Розумію.

— Маєш розуміти ще дещо. Погрози тієї жінки, яка зовсім не дружина торговця, а секретарка іноземного дипломата, — не порожні слова. Тому тримай очі відкритими, щоб не вскочити в халепу.

— Я їх не боюся.

— Це добре. Але це не повинно штовхати тебе на дурниці. І з огляду на це ти більше не приходитимеш до мене додому. Коли треба буде — шукатимеш мене телефоном: або тут, або на службі. Дзвонитимеш із вуличної будки, так, щоб ніхто не чув розмови. Якщо обставини вимагатимуть зустрічі — я скажу, де саме.

Я запалюю цигарку, беру касетку й кладу її в кишеню штанів.

— П’ята година, — кажу. — Мені треба вийти, віднести цю дрібницю куди слід і принести іншу — ту, що залишиш у скриньці Касабової. Якщо хочеш випити — у шафі є пляшки. І якщо почуєш шум у сусідній кімнаті, не лякайся. Ти ж знаєш, я тут не сам.

Шум, якщо його чути, — то, мабуть, від мене, коли я одягаюся в спальні. Маргарита ворушиться в ліжку й сонно бурмоче:

— Що?… Що там знову?…

— Все гаразд, люба. Мені треба на хвилинку в службу. Зовсім ненадовго, не хвилюйся.

— Не хвилюватися?… З тобою?… — бурмоче вона, перевертається на інший бік і знову засинає.

Розділ сьомий

— Ти, Бориславе, з цією незапаленою цигаркою нагадуєш мені немовля, якому мати дала соску, — добродушно каже генерал, поки ми сидимо в темно‑зелених кріслах біля темно‑зеленого фікуса.

Це зауваження він робить не вперше, як і не вперше Борислав дає своє пояснення:

— Я кинув курити, товаришу генерале, але з вашого дозволу запалю — з нагоди доброї новини.

Борислав нерішуче тягнеться до парадної коробки дорогих імпортних цигарок, які так давно припадають у кабінеті генерала пилом, що тютюн у них уже став сіном… Потім передумує й бере одну з моїх.

— Так, новина справді добра, — підтверджує шеф. — Радісна з людського погляду і приємна — зі службового. Це дає нам ширший простір для дій.

Він відпиває ковток кави, тягнеться до тієї самої коробки з імпортними цигарками, бере одну, розглядає її замислено, а тоді знову відкладає.

— Спостереження за наркоманами, хоч і обтяжливе та, як здається, цілком марне, треба продовжувати. Для Томаса вони, так чи інакше, становлять можливий резерв, і ми не знаємо, чи не використають когось із них, скажімо, для стеження за Бояном або ще для чогось. Що ж до Касабової — думаю, цими днями їй можна зробити візит чемності.

— Вона навряд чи є чимось більшим за поштову скриньку в буквальному сенсі, — кидає Борислав.

— Можливо. Але існують поштові скриньки, які дуже добре знають, хто саме ними користується. Тож дочекайтеся перевірки й подайте свої пропозиції щодо подальших дій.

Він підводиться, робить кілька кроків до столу й приносить два машинописні аркуші.

— На наш запит щодо провідника відповідають, як ми й очікували: “зник безвісти”. А щодо вбивства того наркомана — коротке повідомлення рядків на десять у газетах з висновком, зручним для всіх: отруєння внаслідок передозування морфіну. Тож обидва інциденти, найімовірніше, поховають у архіві, що також усім вигідно.

— А що робити з матір’ю? — питаю, коли ми вичерпуємо інші питання.

— Нічого. Поки що не створюйте зайвих проблем там, де їх і так досить.

Ми виходимо з кабінету, і щойно опинившись у коридорі, Борислав кидає:

— А чому ти не спитав, що робити з Маргаритою?

— Дивись за своєю роботою, — обрізаю я. —Я так і не навчив тебе не змішувати службове з особистим.

***

Обстановка в апартаментах на бульварі Євлоги Георгієва досить пишна, хоч і трохи облізла. Господиня — теж.

На порозі вона зустріла мене цілком холодно, в передпокої — після демонстрації службового посвідчення — стала трохи теплішою, а тепер сидить на дивані навпроти майже усміхнена, гостинно схрестивши ноги у тонких прозорих панчохах. Справедливості заради слід визнати: ноги виглядають напрочуд молодо — на відміну від обличчя, яке, попри старанні косметичні маніпуляції, видає вік, близький до мого.

Я ковзаю поглядом по інтер’єру: стильні меблі з дерев’яними деталями сріблясто‑сірого кольору й блідо‑ліловою оксамитовою оббивкою; два ще цілком пристойні перські килими — у вітальні й у салоні; кілька картин від майстрів, невідомих мені, а може, й усьому людству; кришталеві фруктівниці, порцелянові вази й величезне дзеркало в золоченій рамі, яке, можливо, мало щастя відбивати образ господині в ті часи, коли вона ще виглядала значно краще збереженою.

— Гарне житло маєте, — визнаю. — Мабуть, перукарська справа доволі прибуткова.

— Не скаржуся. Але якщо думаєте, що все це куплено за укладки й фарбування…

Вона нахиляє до мене бюст і з тінню гордості подає пояснення:

— Мій покійний чоловік був дипломатом.

— Царським дипломатом?

Бюст повертається у вихідне положення.

— Він служив своїй країні, наскільки дозволяли сили.

— Отже, він мав бути досить похилого віку.

— Так, справді. Але ж ви знаєте: любов не визнає віку.

І вона ще вище оголює стегна, ніби натякаючи, що це правило може діяти й сьогодні.

— Ви маєте рацію, — киваю. — Але ми відхиляємося від службової теми. А службова тема — ваша поштова скринька.

Жінка не робить помилки — не зиркає на мене перелякано. У легкій здивованості на її обличчі немає нічого підозрілого, та все ж я відчуваю, як під вишуканим гримом напруга раптом зросла.

— Поштова скринька?… Що сталося з поштовою скринькою?…

— З нею нічого, — кажу спокійно. — Але всередині неї відбуваються справді дивні речі: з’являються й зникають матеріали та повідомлення цілком секретного характеру. Тож моє питання просте: хто кладе й хто забирає ці матеріали зі скриньки?

— Але я нічого не знаю про такі матеріали! — вигукує вона, піднімаючи брови й дивлячись мені просто в очі.

— Зізнаюся, іншої першої відповіді я й не чекав, — киваю. — Тому давайте просто не враховувати її.

На її обличчі з’являється вираз стриманої образи:

— Мені відомо, що люди вашої професії нікому й нічому не вірять, але я справді…

— Зачекайте, — зупиняю її. — Не витрачайте слів і поки що залиште банальності. Просто зрозумійте: ми знаємо трохи більше, ніж ви припускаєте. І якщо я тут, то не для того, щоб щось дізнатися, а щоб ви підтвердили те, що нам уже добре відомо.

Я запалюю цигарку, даючи їй час перетравити цей пасаж під своєю пишною зачіскою, і переходжу до наступного:

— Якби вашу поштову скриньку використали один‑два рази, відповідь «нічого не знаю» могла б згодитися. Але її використовували багаторазово й упродовж довгих років, і не знайдеться такого наївняка, який повірить, що за всі ці роки ви жодного разу, хай навіть випадково, не натрапили на якийсь із тих матеріалів і нічого про них не знаєте. З іншого боку, не знайдеться й такого дурня, який би використовував чужу скриньку для секретних цілей без відома її власника. Це не просто небезпечно — це відверто безглуздо.

Жінка мовчить, втупившись у носок своєї елегантної туфельки — ознака того, що розумовий процес під пишною зачіскою триває.

— Але я навіть не припускала, що це можуть бути секретні матеріали… — нарешті промовляє вона напівголосно, з легким відтінком каяття.

— А! Це другий очікуваний варіант відповіді, — констатую. — Але перш ніж висловлю свою думку з цього приводу, і з огляду на те, що ми все ж таки зробили крок уперед, дозвольте запитати: що ж це були за матеріали, на вашу думку, якщо ви не вважали їх секретними?

— Та… любовні листи!

У цьому домі, здається, любовні проблеми давно зайняли перше місце.

— Любовні листи від кого і до кого?

— Поняття не маю…

— Ви що, хочете, щоб ми почали все спочатку?

— Кажу вам цілком відверто: не знаю. Колись у мене була клієнтка, заміжня жінка, яка переживала якусь там авантюру, і попросила дозволу користуватися моєю поштовою скринькою, щоб підтримувати зв’язок зі своїм приятелем… Потім авантюра, як усі авантюри, минула… Але одного дня вона знову подзвонила й знову попросила ту саму послугу — тільки вже не для себе, а для якоїсь своєї знайомої. І відтоді, коли траплялося знайти в скриньці щось, адресоване не мені, я просто залишала це там і, звісно, не дивувалася, що воно згодом зникало.

«Схоже, розумова робота під тією купою волосся не зіграла на мою користь», — думаю я.

А вголос кажу:

— Ім’я вашої знайомої?

— Йорданка Бісерова… Данчето…

— Адреса?

— Цвинтар. Вона померла.

«Чудово. Її мозкова діяльність спрямована виключно мені на шкоду.»

— Я дав вам час подумати, — бурмочу, — але, схоже, його виявилося замало. Очевидно, доведеться відвезти вас у спокійніше місце й надати стільки часу, скільки треба, щоб ви усвідомили: брехня органам влади може лише погіршити ваше становище.

Вона мовчить, і мотор під зачіскою, схожою на шедевр бароко, знову запускається на повну.

— Не забувайте, — кажу, — що ми знаємо все. І ваші зізнання будуть корисніші більше для вас, ніж для нас.

— Тоді навіщо ви мене питаєте? — тихо, але з ноткою виклику промовляє вона.

— А, ви хочете, щоб ми взагалі не питали? Щоб дозволили вам робити все, що заманеться, не ставлячи запитань? Чи, може, прийшли б і сказали: ми знаємо те й те, маємо всі докази, але чи не будете такі ласкаві це підтвердити?

Я тушу цигарку в масивній попільничці з рожевого венеційського кришталю Мурано. Стара історія… ще з часів Любо…

— До речі, якщо вам так важко збагнути реальність, я можу підказати. Наприклад, одне ім’я… Не Данчето, царство їй небесне, а, скажімо, Жуль Бертен. Жуль Бертен — добре почули?…

— Але я нічого не знала про характер тих матеріалів! — стогне господиня майже мученицьки.

— Я зараз питаю не про характер, а про джерело.

— Ну, якщо ви все знаєте, навіщо питаєте!… Так, це Бертен попросив мене про послугу. Я ходила до них робити зачіски його дружині… ми поступово зблизилися… і одного дня він попросив про це…

— Щоб надсилати свої любовні листи?…

— «Особисті листи», так він сказав… дуже інтимного характеру…

— А що ви отримували за послугу?

— Ну… давав мені щось… дрібниці…

— Але Бертен давно поїхав, а рух у вашій скриньці триває.

— А перед від’їздом він зізнався, що насправді скриньку використовував не він, а якийсь його приятель, який хотів користуватися нею й надалі…

— А винагорода?

— Ну… час від часу я знаходила щось у скриньці… теж дрібниці…

— І ви не маєте жодного уявлення, хто був тим приятелем Бертена?

— Справді не маю, повірте мені!

Дивно, але цього разу я навіть схильний їй трохи повірити.

— Складається враження, що ви надто багато покладаєтеся на власну необізнаність, — кажу. — Але якою б вона не була, це не знімає з вас відповідальності. Ви свідомо й за винагороду стали інструментом у руках іноземного підданого — точніше, західного агента. Ви допомагали йому в шпигунській діяльності й продовжуєте допомагати іншим таким самим аж до сьогодні.

— Але я нічого не знала… Я…

— Саме це я й пояснюю: ваше «нічого не знала» тут нічого не важить. Ви вчинили тяжкий злочин, за який ворог вам заплатив. Тепер чекайте й «винагороду» від нас. Якщо від них ви отримували дрібниці, то від нас отримаєте щось значно суттєвіше.

Вона сидить, мов закам’яніла, і, здається, лише тепер усвідомлює, наскільки глибоко встряла.

— Ви посадите мене до в’язниці?

— А чого ви чекали? Штрафу в два леви?

— І скільки я сидітиму?

— Гадаю, чимало. Але це вирішуватиме суд.

Я замовкаю й запалюю цигарку, даючи їй час оговтатися.

— Не варто свердлити мене цим поглядом, — кажу. — В’язницю ви забезпечили собі самі. Ми забезпечуємо лише транспорт. А що до мене — я навіть готовий частково полегшити вашу долю за двох умов.

— Кажіть! — виривається в неї швидше, ніж я очікував.

— Перше: запам’ятайте слово «частково». Я не чудотворець. Друге: ви допоможете нам знайти людину, яка користується вашою поштовою скринькою.

— Але як я можу допомогти?

— Спокійно. Скринькою користувалися двома способами: одні приходили час від часу щось узяти чи покласти, а інший — той, хто давав директиви — забирав залишене. Отже, саме той інший мав справу зі скринькою значно частіше. А для сторонньої людини часто повторюваний ризик стає великим ризиком. І той факт, що Бертен обрав саме вас, навряд чи випадковість. Можливо, у вашому ж будинку живе хтось, кому зручно користуватися вашою скринькою.

— Але чому він має користуватися моєю, коли може користуватися своєю? — запитує Касабова.

— Бо боїться, що його скриньку перевіряють. Або тому, що вона спільна. Подумайте: хто у вашому будинку міг би взятися за таку справу?

— Не бачу таких, — каже вона після короткого роздуму. — Тут усі спокійні люди, ніхто не полізе руками в полум’я.

— А ви як полізли?

— Мене підвели до цього…

— Якщо підвели вас, можуть підвести й іншого. Подумайте краще. Почніть із першого поверху й ідіть угору.

— Коко! — раптом вигукує вона. — Якщо це хтось із нашого будинку, то тільки Коко. Більше ніхто.

— Ніхто інший?

— Ніхто! Я п’ятнадцять років тут живу…

— І що це за Коко?

— Та ніхто. Легковажний тип. Успадкував квартиру від матері й продав дві кімнати двоюрідному братові, щоб купити «мерседес». Потім підробляв таксуванням з вокзалу, поки його кілька разів не впіймали. Потім продав «мерседес» і пропив його з приятелями. Тепер він таксист на площі

— А знаєте, як він живе, що робить?

П’ять хвилин потому я вже шкодую про своє запитання. Не поставив би його, якби згадав, що розмовляю з перукаркою. Касабова виливає на мене такий потік пліток, що я почуваюся потопаючим у вирі нескінченних історій про нічні гульбища, покерні компанії, любовні інтриги, аварії, компенсації, зламані ребра й сусідські трагедії, які, здається, ніколи не закінчуються…

— Ви про кого — про Коко? — намагаюся час від часу випірнути з цього словесного виру.

Але відповідь незмінна:

— Ні, не про Коко, а про його приятеля. Але не про того, про якого говорили щойно, а про іншого. А про Коко не хвилюйтеся — я вам ще дещо маю розповісти. Бо цей Стефо… ви не уявляєте, що це за фрукт! Посварився з Коко через Лену, і Лена пішла до нього, бо він отримував долари від свого дядька і був з купою грошей, бо міняв їх на бони для магазинів «Кореком» і продавав. Але потім дядько перестав слати, і вся комбінація розвалилася, і Лена сказала йому «чао, чао, бамбіно» й знову захотіла повернутися до Коко. Тільки Коко не з тих, хто сидить і чекає — він уже був з тією… Жанет. Така собі Жанет — проста звичайнісінька Іванка, але хоче, щоб її називали Жанет. І, звісно, нічого не робить, тільки тратить батькові гроші…

І я знову відчуваю, як мене затягує вниз у глибини цього словесного океану.

— Досить. Вистачить, — нарешті знаходжу сили сказати. — Ви були справді вичерпною. І маєте винятковий дар слова. Не знаю тільки, чи вмієте мовчати.

— Коли треба…

— От зараз треба. Треба — для нас, а найбільше — для вас. Якщо хочете ще трохи пожити тут, у цьому затишному апартаменті, а не в тюрмі, і якщо хочете, щоб я виконав свою обіцянку, — просто забудьте, що між нами була розмова. І що я взагалі тут був.

— Добре. Забуваю.

— І будьте обережні, — кажу, — щоб вас не потягнуло щось кинути в скриньку.

— Що саме?

— Ви знаєте що: якийсь сигнал, натяк, прохання про допомогу. Окрім службових осіб, ніхто, крім вас, не знає про цю історію з поштовою скринькою. Якщо ворог дізнається — ми будемо на сто відсотків певні, що зрада прийшла від вас. І тоді…

— Не треба пояснювати, — перебиває вона. — Я ще не настільки дурна, щоб вкоротити собі віку.

***

«Хотів би вас бачити», — чую голос Бояна у слухавці.

— Це важливо?

«Поки що ні, але може стати», — відповідає він невизначено.

— Гаразд. Побачимося о сьомій, — і називаю йому адресу службової квартири.

Понеділок. Операція у Раєва минула нормально, і я не розумію, чому хлопець хоче зустрічі. Але навіть якщо привід не надто серйозний, побачення з ним не завадить — хоча б щоб підтримати його дух.

Квартира службова: меблі стандартні, двадцятирічної давності — важкі, громіздкі, похмурі й респектабельно потворні. Тобто майже як удома, тільки вдома трохи краще провітрюються. Я витягаюся на твердому, мов дошка, дивані, відчуваючи той неповторний холостяцький комфорт, і, мабуть, таки задрімав, бо коли дзвонять у двері, я машинально тягнуся до слухавки неіснуючого телефону.

Боян заходить трохи задиханий і збуджений, бурмоче вибачення, що відняв у мене час.

— Перевірив, чи ніхто не йшов за тобою?

Він киває.

— І не крутив головою надто часто, сподіваюся…

— Перевірив так, як ви мене вчили.

— Тоді сідай і розповідай, що це за річ, яка «неважлива, але може стати важливою».

— Лілі, — каже він коротко й падає на стілець.

— Коньяк будеш?

— Дякую, не можу. Щойно випив два.

— Отже, Лілі. І що з Лілі?

— Та ходить за мною, як хвіст.

— Як ти це пояснюєш?

— А що тут пояснювати…

Він ніяково замовкає. Потім випалює:

— Вона закохана в мене.

— І що робить? Справді ходить за тобою по вулицях?

— Ні, не аж до такої міри, — каже він. — Але от того дня, в суботу, саме коли я сидів з Аною в «Софії», Лілі з’явилася й теж сіла за сусідній столик. Вона ніколи не ходила в «Софію», але ті, з компанії, щоб її піддражнити, наговорили, що я там буваю. І вона прийшла, вмостилася за три кроки від нас і просиділа так увесь час, поки ми були там.

— І сиділа тихо?

— Ну, так, тихо. Але такі погляди кидала в наш бік, що все стало абсолютно прозорим. Я, звісно, робив вигляд, що нічого не бачу, але Ана все зрозуміла, і настрій їй зіпсувався. А коли ми пішли — самі розумієте — почалися пояснення, і я ледве її заспокоїв. А вчора Лілі знову з’явилася і знову сіла просто під носом у нас. І сьогодні — те саме, тільки сьогодні вона не знайшла вільного місця, зате разів десять пройшла повз терасу й кожного разу дивилася на мене. І — знову сварка з Аною. Якщо так піде далі, можемо дійти до повного розриву, а тоді моя робота на віллі стане зовсім складною.

— Так, це буде не дуже добре для нас. І, гадаю, для вас теж.

— О, якщо ви маєте на увазі Ану — ви трохи перебільшуєте. Так, вона чистіша, інша… більше дитина, ніж наші. Але така розбещена й примхлива дитина, що інколи мені вже ось де сидить її вередування.

— Це вже твої проблеми, — кажу. — Але коли дві «дружби» накладаються одна на одну, ускладнення неминучі. Бо все ж таки Лілі тобі подруга, правда?

— І так, і ні, — ухильно відповідає хлопець.

Він дістає майже порожню пачку й запалює цигарку.

— Річ у тім, що в дружбі один вкладає більше, інший — менше. І що я винен, що вона вкладає більше, а я — менше? Я ж не бігав за нею, не умовляв. Вона сама прийшла.

Боян замовкає й дивиться на мене:

— Але це справді особисті проблеми, як ви кажете. Я, мабуть, розговорився — певно, через два коньяки — і, напевно, вже вас стомив.

— Анітрохи. Просто не хочу, щоб ти думав, ніби я лізу в твої таємниці.

— Таємниці! — він недбало махає рукою й випускає густу цівку диму. — Мізерні таємниці, без жодного значення. Все почалося, власне, з того випускного… Я про себе кажу, бо у Лілі каша заварилася ще раніше. Ви, мабуть, знайомі з її справою…

— Та яка там «справа»… — бурмочу. — Якби ми на таких, як ви, заводили справи… Читав щось про неї в одній довідці, де вас усіх із компанії перерахували.

— Вона, власне, нещасна людина…

«Як і твоя мати», — мимохіть майнуло в мене в голові.

— Раніше, тобто до того балу, я її майже не знав. Просто була з нашого кварталу. І коли проходила вулицею, хлопчаки штовхали один одного й шепотіли: «півтори баби», — і в переносному, і в буквальному сенсі, бо вона, якщо бачили, досить повнотіла. Жила тільки з батьком, бо мати померла — «з горя», як казала Лілі, —батько ніколи не пробачив дружині, що народила йому дівчинку. Є ще такі типи, знаєте. І він був саме з таких. Мало того, що зробив з Лілі служницю, так ще й постійно її лаяв за погані оцінки. А вона — між пранням і прибиранням — де мала взяти час на уроки? А коли підросла, він почав тримати її під замком: школа — бакалія — і все. Але він працював у якійсь адміністрації чи експедиції газети, і робота вимагала частих відряджень. Тоді він залишав Лілі на сусідку, а сусідка, звісно, не буде бігати за нею. От одного дня й заварилася каша…

Хлопець замовкає, дивиться на майже повну пляшку й питає:

— Можна все ж трохи коньяку? Совсім трохи, ковток…

— Звичайно, я ж сам пропонував, — бурмочу й наливаю йому півсклянки.

Він справді відпиває зовсім мало й повертається до історії:

— У них була мансардна кімнатка, і батько здавав її студентам, щоб підзаробити. І студент, що тоді жив у них, кілька разів «повеселився» з Лілі, коли батька не було. І вона, на своє лихо, завагітніла. Коли зрозуміла, що сталося, і сказала студентові, той почав викручуватися: мовляв, «не від мене», хоча до нього вона нікого не знала. А потім так злякався, що вночі зник із квартири й більше не з’явився. Подруги порадили Лілі піти в поліклініку, бо їй ще не було вісімнадцяти. Вона пішла, і все могло б минути тихо, але ті з поліклініки, не знаю з якого розуму, повідомили батька. І той повернувся додому як скажений. А саме в той час кравчиня з кварталу принесла Лілі випускну сукню й приміряла її. І цей тип накинувся на Лілі, почав бити, рвати й шматувати сукню. Лілі, звісно, втекла, а він гнався за нею аж до сходів і кричав: «Геть, паскуда, з мого дому! Щоб і не з’являлася тут більше, лярва така!» — і ще багато з того ж словника.

Боян гасить цигарку в попільничці й знову дивиться на мене:

— Продовжувати?

— Так не питають, — кажу. — Розмова або починається й закінчується, або взагалі не починається.

— А… гаразд… Я просто не хотів вас стомлювати… Власне, все це я дізнався вже потім від Лілі. А в сам день випускного до мене приходить Роза — та худенька, ви її, мабуть, знаєте — і каже: «Чи згоден ти бути кавалером Лілі? Бідолашна, вона дуже нещасна. Ми скинулися — каже — й купили їй сукню. Не бог знає що, але нова. І хочемо привести її на бал, бо вона в такому стані, що не знаю, що може зробити. Тож якщо ти згоден бути їй кавалером…» «А чому ні, — кажу, — якщо думаєш, що це її підтримає».

Тож я сказав передати їй, що чекатиму ввечері в сквері біля Військового клубу. А коли прийшов — вона вже була там, убрана в нову зовсім просту сукню, у зелену клітинку, та ще й затісну. І в тій сукні Лілі здалася мені ще більшою, ніж завжди, і мені навіть стало ніяково при думці, що я з’явлюся на бал з такою дівчиною… яка там дівчина — з такою жінкою. Але оскільки й я сам в своєму копійчаному костюмі не сяяв, подумав: ну й що, обоє ми однаковий товар. І повів її до ресторану.

Боян відпиває ще чверть ковтка, запалює нову цигарку з пом’ятої пачки й продовжує:

— Повів її до ресторану, а вона ще й питає: «Я ж зовсім жахлива в цій жаб’ячій сукні, правда?» — «Чому жаб’ячій, — кажу, — цілком нормальна сукня». А вона: «Мала б трохи більше грошей — купила б іншу, трохи пристойнішу, щоб хоч не боятися, що вона трісне по швах». «Мав би я більше грошей, — кажу, — посадив тебе в червоний ягуар, щоб разом проїхати перед тими витріщаками, вони на своїх старих шкаралупах луснули б від заздрощів»

Але пристойної сукні не було, про ягуар і говорити нема чого, тож ми прослизнули збоку, непомітно зайшли, і коли сіли в кутку, де вже вмостився наш Апостол, нам трохи полегшало. Вечір якось минув, а ночувати ми пішли до Марго, бо її батьків не було вдома. Лілі виглядала майже щасливою, а я, чесно кажучи, з усієї ночі запам’ятав тільки те, що в неї були порвані над коліном панчохи — бо й вони були їй тісні… Отак усе й почалося…

Він знову дивиться на мене, але цього разу не наважується спитати: «Чи не стомив я вас?»

— Її батько довго не хотів і чути про неї. Але він із тих жалюгідних святош, що смердять фальшю і які чим більше творять мерзоту, тим більше вимагають від інших чесноти. А оскільки сусіди весь час твердили йому, що це негідність — вигнати власну дочку, він нарешті переніс її речі на горище й дозволив оселитися там — але щоб нічим не турбувала його. А під «нічим» він мав на увазі їжу й гроші. І оскільки атестат у неї був слабкий, треба було братися за будь-яку роботу. Добре хоч, що вона вміла готувати — влаштувалася на кухню в якусь їдальню.

— Вона зараз десь працює?

— Працює… там само… З сьомої ранку до другої…

— Значить, не зовсім пропаща?

Боян дивиться на мене здивовано:

— У якому сенсі?

— Ти знаєш у якому.

— А… Ви про морфій?… Та вона навряд чи колись колола більше двох-трьох разів, і то з безвиході.

— Справді?

— Запевняю вас. І тримається в компанії тільки через мене. І коле собі вітамін С, щоб зберегти ампули для мене, бо тільки вона знає мою таємницю.

— Тоді ти їй певною мірою зобов’язаний…

— Так, зобов’язаний. Але чим я можу віддячити? Любов’ю? А що робити, коли любов не приходить за наказом? Якось сказала мені, що я привітний, як некролог… «Тоді навіщо ти зі мною ходиш?» — питаю. А вона: «Є люди, які люблять читати некрологи». Тільки й її обличчя — теж як некролог. Вона й я — уявляєте собі пару? Два некрологи, що читають один одного.

Мені вона інколи мила… шкода її… але вона цього не хоче, вона б мене зненавиділа за жалість. Вона хоче любові! Вчепилася в мене, як і моя мати. А я хочу вирватися, розумієте? Від матері я не можу відірватися — бо вона мати, і я не хочу, щоб її смерть лежала на моїй совісті. Але від Лілі я мушу відірватися, бо так, як мене стискають ці дві жінки, — це ніби з одного боку мене обіймає істерія, а з другого — меланхолія…

Він урізає розповідь, потім питає:

— Ви ж її бачили, правда?

— Кого саме? Істерію чи Меланхолію?

— Лілі.

— Лише раз. І зовсім побіжно.

— Раз вона може справити певне враження… Є чоловіки, яким подобаються такі жінки. Але що мені робити, коли мені вона не подобається!.. Це пухке тіло, та біла шкіра, і ті повні руки з неохайним манікюром… А цей кухонний запах — він ніби в’ївся в неї… Я мовчу, знаю: вона не може митися двічі на день у тому жалюгідному горищі й старається, як може, бути чистою й охайною. Але запах той просочив і її, і той убогий куток із купою старих книжок і речей, що навівають тягучий смуток, як і вона сама — з її любов’ю до чорного кольору, до застарілих любовних романів і до сумної музики…

— Смаки… що поробиш… — бурмочу, аби заповнити паузу.

— Усе це неважливо, — раптом каже Боян. — Вона може хоч у одеколоні купатися. І зробити собі шикарний манікюр. І купити за тридцять левів строкату сукню, як квітник. І ходити щодня до перукаря. І навіть приховати ті товсті стегна. А я все одно її не любитиму. Бо вона завжди нагадуватиме мені про мене самого — про щось із мене, щось зі старих моїх речей, про матір, про цей ампульно-аптечний, морфіновий світ, про те моє затягнуте болото, про все те, що я хочу забути, стерти, подолати, розумієте?