Реквієм за однією паскудою

— Гадаю, що розумію. Але не забувай, що й її хтось має зрозуміти.

— То хай знайде собі такого. Я ж казав вам: є чоловіки, що задивляються на неї. Хай знайде одного й улаштує собі життя. А вона вбила собі в голову, що має шукати опору в такому, як я, який і сам ледве тримається на ногах. Чи ви вважаєте, що я маю жертвувати собою?

— Я нічого подібного не казав. І взагалі це питання, яке кожен вирішує сам. Просто май на увазі: вона — нещасна істота, як ти сам висловився. Людина, якій ніколи й ні в чому не щастило.

— Як і мені.

— Так. Але ти на шляху до того, щоб вирватися. Я певен, що вирвешся. А в неї саме тепер, можливо, найгірша ситуація, ніж будь-коли. Тож ти міг би її щадити — у межах можливого.

— Як її щадити?

— Наприклад, навіщо вам обов’язково зустрічатися в «Софії», коли бачите, що Лілі приходить туди, дивиться на вас і страждає.

— Вона не страждає. Вона просто хвора від цього.

— Тим більше треба змінити місце. Це доречно навіть з професійного погляду: завтра-післязавтра між ними може вибухнути скандал і ускладнити ситуацію.

— Гаразд. Постараюся змінити заклад. Хоч це й нелегко з таким примхливим дівчиськом, як Ана. «Я звикла ходити в “Софію”… Тут мої знайомі… Не збираюся капітулювати перед твоєю…» — і все в такому дусі.

— Знаю, знаю, але ти впораєшся.

— Сподіваюся. І справді шкода, що я відбираю у вас час цими жіночими історіями.

— Вони частково випливають із самої операції. В якій треба використати дочку, щоб дістатися до батькових паперів… До речі, як тобі батько?

— Подобається. Серйозний чоловік, спокійний. І головне — зовсім не цікавиться нами. Коли ми якось зіткнулися в передпокої й Ані довелося мене представити, він пробурмотів: «Здається, ми вже бачилися…» А вона: «Тату! Той, кого ти бачив, був Павел, а це — Боян». А він: «Можливо, можливо, не сперечаюся…» Потім кивнув і вийшов. Я певен: якби Лілі мала такого батька, вона б не виросла такою меланхолійною.

Ми обмінюємося ще кількома словами щодо справи, і хлопець підводиться. Я теж встаю, щоб провести його, і лише тоді згадую:

— Ледь не забув: учора зранку ти не знайшов нічого в коробці?

— Та знайшов. Знову залишили морфін. Ось, ношу.

«Сподіваюся, ти не брав із них», — хочеться спитати, але я стримуюсь. Я певен, що й цього разу, як і минулого, він відклав щось для матері.

***

— Що скажеш про цього Коко? — питає Борислав.

— Ім’я звучить по-дитячому невинно. А щодо поведінки…

— На мій погляд, усе ясно, — відрізає мій приятель, повертаючи мені довідки й фотографії.

— Ясно тобі й мені. Але фактів у папці поки що немає.

Вміст папки справді мізерний: кілька знімків Коко в таксі й поза ним, кілька візуальних моментів його контактів із різними клієнтами плюс лаконічна довідка про його дії від минулої суботи. Моя ручка дозволила собі позначити такі місця:

«Умови для прямого спостереження за сходами надто несприятливі, особливо з огляду на вимогу максимальної обережності. Ефективне спостереження стане можливим лише з відповідним обладнанням, яке вже підготовлене».

«Після того, як у неділю вранці в поштову скриньку Касабової було покладено матеріал, через зазначені причини не вдалося встановити, чи відкривалася скринька і чи хтось забрав матеріал. Цілком можливо, що матеріал забрали в ніч із неділі на понеділок».

«Неділя була вихідним днем Кості Щерева (Коко), і протягом усього дня, а також наступної ночі він не залишав свого дому».

«У понеділок Щерев вийшов на роботу на стоянку на бульварі Руському о шостій ранку. В окремих довідках подано точні години, коли Щерев брав пасажирів, місця посадки, напрямки рейсів і імена ідентифікованих пасажирів».

Загалом — докладна й сумлінна довідка, з якої немає жодної практичної користі, за винятком одного-єдиного пасажу, який моя ручка обвела особливо ретельно:

«О 10:35 Щерев зупиняється на Стамболійському бульварі перед офісом іноземної авіакомпанії й садить директора офісу Стояна Станева. Перед тим, як зупинитися на зазначеному місці, Щерев двічі проїхав повз пасажирів, які ловили таксі. Під час перевірки не вдалося встановити, чи таксі приїхало на телефонний виклик з офісу компанії. Щерев відвозить Станева на вулицю Оборище й висаджує перед його домом. Під час поїздки між пасажиром і водієм не було розмов, окрім кількох звичайних слів під час оплати».

Якщо в усій цій інформації щось і заслуговує на увагу, то саме цей пасаж. Борислав думає так само, тільки робить висновки надто швидко: — Двічі минає клієнтів, щоб зупинитися триста метрів далі. Все ясно.

— Можливо, його викликали телефоном.

— Так, але ж бачиш — слідів такого виклику немає.

— Такі пропуски трапляються. З цього не можна робити висновків.

— Для мене навіть це повернення Станева додому підозріле. О восьмій іде на роботу, о пів на одинадцяту повертається — з якої радості?

— У кожного можуть трапитися дрібні непередбачені справи.

— Гаразд, погоджуюсь, — піднімає руку Борислав. — Це ще не беззаперечний доказ. Але для мене все ясно.

Беззаперечних доказів справді немає. Але є симптоми й здогадки. І щоб їх перевірити, я викликаю лейтенанта й наказую взяти громадянина Стояна Станева під спостереження.

У цей момент телефонує Драганов.

***

— Ви замінюєте товариша Драганова? — питає Лілі, нерішуче зупиняючись біля дверей.

— Так, заходьте…

— Тільки… не знаю, наскільки ви в курсі.

— У курсі, — кажу. — Сідайте.

— Я маю на увазі… чи знаєте ви нашу… компанію.

— Знаю, — підтверджую вже втретє. — Підійдіть ближче, звідти вас погано чути.

Лілі нарешті підходить і сідає на вказаний стілець, складає руки на колінах і жалібно дивиться на мою цигарку.

— Можете закурити, якщо хочете.

— Дякую.

Вона бере пачку, запалює й помітно розслабляється. Цього разу Лілі не в тій неймовірно короткій спідниці, а в бавовняній сукні, мабуть, з минулого літа — трохи вицвілій від прання. Дешевій сукні з чорними орнаментами, яка знову нагадує мені її любов до чорного кольору.

— Що привело вас сюди?

Лілі піднімає свої темні очі, що здаються ще темнішими на цьому блідому обличчі, й тихим, трохи надламаним голосом каже:

— Я хочу повідомити вам дещо… щодо компанії… щодо їхніх намірів…

— Розумію, — киваю, хоча ще нічого не розумію.

— Вони збираються… розібратися з Бояном.

— Звідки взялися якісь «розрахунки»?

— Ну… так кажуть… Я, мабуть, маю почати з початку.

— Так буде найкраще.

— Це сталося ще тиждень тому. Ми йшли до «Ягоди» вчотирьох — Роза, я, Апостол і Пепо, — і Апостол каже: «Компанія розвалюється. Фантомаса ми списали…»

Лілі різко замовкає, згадавши, що ляпнула щось зайве. Але я не подаю вигляду, що зрозумів, і вона продовжує:

«Марго, — каже, — перейшла з морфіну на найдурніший опіат — любов. Боян теж пірнув у неї…»

«Боян і любов? Не сміши. Він же той, кому ампул ніколи не вистачає, — каже Пепо.»

«Правий ти, — каже Апостол. — З ним щось нечисто.»

«Нечисто — для тебе, — відрізає Пепо. — А для нього все чисто: знайшов собі інше джерело.»

«Ти так думаєш?» — питає Апостол, який повільно заводиться.

«А як інакше? Таких, як він, на лікування відправляють, і все одно не кидають. А він — зайди під вечір у “Софію” та подивись: задоволений, спокійний, як людина, в якої доза завжди в маленькій кишеньці. А ми тим часом корчимось, як вужі на сковорідці.»

«Ти, Пепо, пам’ятаєш, що ми давали клятву все ділити?» — кричить Апостол.

«Це йому нагадай, не мені», — рявкає Пепо.

«Так і зроблю: нагадаю. І так нагадаю, що все життя не забуде.»

— Це було минулого тижня, — продовжує Лілі. — І я тоді не дуже серйозно сприйняла ті балачки, бо з наших, особливо в тих двох, порожніх слів — хоч греблю гати. Але відтоді розмова щодня повторюється з дрібними змінами, і Апостол усе більше заводиться. А він із тих, що повільно розпалюються, але як розпаляться — можуть наробити біди.

Вона гасить цигарку, відкидається на спинку стільця й каже:

— А вчора в саду вони вже перейшли від балачок до конкретних планів: «Будемо чергуватися, — каже Пепо, — і стежити за ним безперервно. Один день — ти, один день — я. І так, ми його точно впіймаємо». «Я йому кістки переламаю — на фарш піде!» — кричав Апостол.

— Але хоч Апостол найбільше гарячкує, другий, Пепо, небезпечніший, якщо хочете мою думку. Справжній дрібний покидьок. Такий, що за одну упаковку ампул може продати й рідну матір.

— Ще щось? — питаю.

— Хіба цього мало? Я ж кажу: вони вже обміркували план, починають стежити за ним, і хто зна, як із ним розправляться.

— Серйозна справа, — визнаю. — А чому ви не попередите Бояна?

— Хотіла попередити ще минулої суботи, але він мене уникає, — ніяково каже Лілі.

— Ви ж були друзями, здається…

— Були.

— І, якщо не помиляюся, саме через нього ви й пішли за тією компанією.

Вона ледь помітно киває.

— Але тепер Боян уже не з ними. То що ви робите серед цих хлопців — Пепо, Апостола…

Жінка мовчить. І обличчя її теж нічого не говорить. Біле, трохи повне, майже безвиразне.

— Кажіть, — підштовхую. — Це не допит. Ми говоримо як люди.

— А де, по-вашому, мені подітися? — раптом піднімає на мене очі, трохи підвищивши голос.

— У цьому місті живе мільйон людей, дівчино.

— Так, але людина не живе з мільйоном. Вона живе з кількома близькими… або навіть з одним-єдиним близьким, — каже вона своїм тихим, трохи надламаним голосом.

— Не сперечаюся. Я лише хотів сказати, що вибір великий. І зробити його буде тим легше, чим швидше ви вирветеся з цього замкненого кола Пепів і Роз.

— І як я маю зробити цей вибір? Вийти на вулицю й почати шукати?

— Як це зробили тисячі інших жінок. Якщо стільки людей змогли, значить, завдання не таке вже й важке.

«Ви одружені?» — могла б запитати вона, якби була трохи кмітливіша. Але замість цього опускає очі й тихо каже:

— Я свій вибір уже зробила.

І одразу повертає мене на вихідну позицію.

— Задоволені своєю роботою в їдальні? — питаю, бо більше нічого не спадає на думку.

— Робота як робота. Механічна.

— Якщо вас щось інше приваблює, ми могли б допомогти. У вас є атестат.

— Я хотіла стати вчителькою… або вихователькою в дитсадку… Загалом — бути серед дітей, — зізнається Лілі трохи сором’язливо.

Потім її голос знову стає апатичним:

— Але з такою моєю біографією… і з таким поганим атестатом… не знаю, чи я взагалі на щось придатна…

— Ваша біографія тільки починається.

— Тільки починається паскудно, — відказує вона втомлено.

Ми мовчимо кілька секунд. Потім Лілі питає:

— Можу я йти?

— Так, звичайно.

— Сподіваюся, ви вживете заходів щодо того, що я вам сказала, — нагадує вона, підводячись.

— Не хвилюйтеся. Це ж наша робота. І дякую за інформацію.

Я встаю й проводжаю її до дверей, хоча в цьому кабінеті так не роблять. І все ж у мене велике бажання сказати їй ще щось — хоча я й сам не знаю, що саме.

Розділ восьмий

Цього разу службова квартира інша, хоча, якщо не вдивлятися надто уважно, її легко можна прийняти за попередню. Тут незграбні важкі меблі обтягнуті синьо-зеленим, тоді як у минулій… не пригадаю вже, але, здається, теж було щось синьо-зелене.

— Вони вже стежать за тобою. Відчув?

— Ще з першої хвилини, — відповідає Боян із ледь стриманим самовдоволенням. — Обидва такі незграбні, що аж ніяково.

— Ми можемо зняти їх негайно, але ризикуємо засвітити свою присутність.

— Не варто хвилюватися, — зауважує хлопець. — Вони більше актори, ніж діячі. У найгіршому разі дійде до обміну кількома хуками. Я їх знаю як облуплених.

— Кулаки нам теж ні до чого. Взагалі — будь-який галас. Ти просто мусиш вислизати й відправляти їх під три чорти, коли, звісно, виникне потреба.

— Не турбуйтеся, я добре засвоїв ваші прийоми.

Добре, що він набув певної самовпевненості. Без дрібки самовпевненості нічого не виходить — аби тільки не перебрати міру.

— Цей Апостол мені видається небезпечним типом. Інколи має вигляд екзальтованого.

— Він просто фантазер. Повний відчайдух. Але Пепо небезпечніший. Хлопець із викривленою психікою.

— У якому сенсі?

— Він не розрізняє добро і зло. Узагалі не розрізняє, розумієте? Якщо йому скажуть: «Піди, встроми ножа в того чоловіка й забери гроші», — він піде й зробить. Якщо знає напевно, що не попадеться. І зробить не зі злості — просто тому, що для нього немає різниці між добром і злом. Колись, до того як вліз у наркотики, знаєте, про що мріяв?

— Поняття не маю.

— Злиняти на Захід. А знаєте чому?

Він дивиться на мене так, ніби чекає відповіді, хоча чудово знає, що в цій темі я повний профан.

— Одного дня чув, як вони сперечались з Апостолом. «Працювати, приносити користь… — єхидно тягне Апостол. — Пахати й нічого більше… А я не хочу пахати! Хочу жити так, як мені живеться. Жити, а не приносити користь». А Пепо: «Так можна жити тільки на Заході». «І там не можна, — каже Апостол. — І там мусиш приносити користь». «Там легко стати гангстером», — каже Пепо. «Я не хочу бути гангстером», — відповідає Апостол. «А я хочу. Більше за все хочу… Америка… країна необмежених можливостей… особливо для гангстера. Є банки, є автомати, є вуличні банди… країна необмежених можливостей».

— І давно в нього такі думки?

— А, він із малечку був такий. Самі шкоди робив. Скільки разів його лупцювали… Може, тому й став обережнішим з роками. Пепо — реаліст. А той — фантазер. Як Дон Кіхот і Санчо Панса. І на вигляд такі самі: Апостол — як жердина, а Пепо — низенький і кремезний.

— Цього Апостола ти давно знаєш?

— Та він живе в будинку навпроти. Я його з дитинства знаю. В одному класі вчилися.

— І він був такий, як Пепо?

— Ні. Не сказав би. На мій погляд, він не злий, радше…

— «Нещасна істота», — підказую.

— Саме так. У молодших класах його мали за дурника, а коли почав тягнутися вгору й став схожий на жердину, сміялися вже з його зросту. А він язика мав гострого, не прощав образ, тож сварки були щодня. І щодня хтось кидав йому: «Ростеш за рахунок мізків, га, довбню» або «Батько твій п’яний був, коли тебе робив».

Боян поглядає на мене, ніби перевіряє, чи не набридає мені, чи не стає надто багатослівним. Хлопець, який спершу видався мовчазним і замкнутим, насправді любить говорити і, здається, досить вразливий, щоб стати журналістом — хоча я в журналістиці нічого не тямлю й гадки не маю, що там вимагається…

Я сиджу спокійно, напівлежачи на потертій синьо-зеленій канапі, і хлопець продовжує:

— Якщо хочете знати, Апостол не був дурним, але його розум рухався тільки в одному напрямку — у напрямку фантазій. Тому на уроках сидів ніби відсутній, уроки вчив абияк, і вчителям доводилося буквально штурхати його, щоб якось дотягти до атестата… А щодо батька — не знаю, чи робив він його п’яний, але це цілком можливо. Бо скільки я його пам’ятаю, поза службою в установі він мав лише два заняття: тягав торби з крамниць, куди його посилала жінка, і сидів у шинку над чаркою виноградної. Він ніколи не був п’яний, але й тверезим не бував. Жив, як муха без голови. Єдине, що він виборов у житті між наказами начальства і наказами дружини, — це кілька «перерв» у шинку, кожна тривалістю в одну ракію…

— А мати?

— І вона не була святою. Апостол називав її «утриманкою старого», бо вона йому не рідна і бо він її терпіти не міг — як і вона його. А якщо Апостол мав зріст баскетболіста, то вона мала всі дані важкоатлетки. Коли він доводив її своїм гострим язиком, і коли вона встигала загнати його в кут, то лупцювала так, що хай би Бог милував. Вона була законно одружена з тією мухою без голови — все як належить: з підписами, медоглядом і всім іншим. Але це не заважало Апостолові називати її «утриманкою старого», а інколи й міцнішим словом, бо він вважав шлюб недійсним — ніхто ж не питав його дозволу. Тож він відмовлявся визнавати її за матір, відповідав на її повчання нахабною усмішкою та якимось образливим словом, а вона його гамселила. Я був у курсі всіх їхніх сімейних сцен, бо Апостол жив навпроти, просто поверхом нижче, і я міг спостерігати у вікно, як чемпіонка з важкої атлетики розмахує кулаками, а бідолашний Апостол намагається вислизнути у неї з-під пахви. Зазвичай він терпів побої, але одного разу мачуха, здається, перестаралася й справді його розлютила. Тоді Апостол ухопив найближчий стілець і розтрощив його об її голову. А коли та громада захиталася, він підхопив її однією рукою, щоб не впала, а другою вдарив у лице. Потім повторив. І ще раз. І продовжував бити, мстячись за всі програні бої. А коли вона впала, він ще й ногами її гамселив, доки не втомився. Потім склав у потертий чемодан кілька старих речей і книжок — тоді він ще читав — і пішов з квартири. Для нього це не було проблемою: лишався місяць до армії. А коли він повернувся з казарми, все вже змінилося — мачуха померла. Не від побоїв, звісно, вона була надто міцна, щоб упасти від стільця й кількох слабких копняків. Померла значно пізніше — від звичайного грипу. Знаєте, буває: здорованям вистачає одного грипу, щоб піти на той світ, а хирляві переживають і подвійну пневмонію.

— Апостол? Наскільки знаю, в армії він поводився не так уже й погано.

— Можливо. Але знаєте, що він мені сказав, коли його демобілізували? «Я на каторгу готувався, Бояне. І якби була каторга — легше б переніс. А вони б’ють по свідомості, по колективності й по всяких таких… Жах… Свідомість і колективність, розумієш?» — «Ну і що?» — питаю. — «Як що? Ти мене бачиш свідомим і колективним? Коли всі марширують, мені хочеться сісти посеред вулиці. Коли співають — я рота не можу відкрити. А як замовкнуть — мені хочеться ревіти. Ревіти соло, розумієш?» Отакий він — Апостол. Завжди наперекір. Бо з дитинства був наперекір усім.

— Так, але ж він не сам живе — тримає цілу компанію навколо себе.

— Бо уявляє, що він — бос. Насправді ніхто його серйозно за боса не має, але він сам так думає. І навіть вважає, що в його імені — пророцтво. Бо він Апостол.

— Багато хто носить це ім’я, не будучи апостолами чогось, — зауважую.

— Так. Але він переконаний, що він — апостол. «Апостол наркоти» — таке прізвисько собі вигадав. І якщо тепер страждає, то тому, що мріяв як компанія зростатиме. А вона розвалюється…

— А були шанси, що зросте?

— Якщо питати мене — жодних. Молодь з нашого району нас уникає, і ми їх уникаємо. І взагалі — повна ізоляція.

— Як там Марія? — змінюю тему.

— Все так само. Страшно дивитися на неї. Як тільки почує, що я входжу, висовується зі своєї кімнати — з тими розкуйовдженими патлами, з тим мертвотно блідим обличчям, з тими жахливими очима…

— Так-так… І ти їй допомагаєш, відкладаючи щось із ампул, які знаходиш у поштовій скриньці…

Він ніяково зиркає на мене. Потім бурмоче:

— Якби ви тільки чули, як вона кричить, коли лишається без морфіну… Кричить, стогне, не може всидіти у власній шкірі…

— Саме тому їй треба лікування.

— Не треба! Це її доконає.

— Стривай, — зупиняю його. — Досі ти намагався все владнати сам — і саме тому загруз у цьому багні. Вирішив, що ти сам на цьому світі… і в цьому твоя помилка. Бо ти не сам — запам’ятай це.

Я дивлюся на нього пильно, а тоді вже іншим тоном додаю:

— Я питав там, де треба, і виявилося, що їй можна допомогти. Не йдеться про Курило чи щось подібне. Просто тиха, світла кімната, трохи морфіну на початок, потім — менше, а далі замість морфіну — дистильована вода, доки не настане час обійтися й без води.

— Але вона… якщо вона тільки почує…

— Про це не турбуйся. Не почує. Є спосіб зробити все так, як слід.

А оскільки він і далі вагається, я підкидаю:

— А ти усвідомлюєш, що станеться, якщо одного дня твої друзі вирішать надіслати тобі не ампули з морфіном, а з чимось іншим?

— Ви думаєте…

— Думаю — і ще як! Вони вже робили такий номер, нічого їм не завадить повторити. Особливо коли вирішать, що операцію можна закривати і треба замести сліди. Вони ж не збираються виписувати тобі рецепти до глибокої старості. А наркоман, який лишився без морфіну, — це великий ризик. Бо для них ти наркоман, якщо раптом забув.

***

За тиждень потому. Червень виявився теплим і сонячним, як і належить за календарем, але ранок ще приємно прохолодний. Після бадьорої дози кави я виходжу з дому й стаю на тротуарі у майже чудовому настрої.

Новеньке таксі «Москвич», яке мені прислали, виринає з-за рогу, зменшує хід і плавно зупиняється біля бордюру.

— Куди бажаєте? — питає водій, коли я вмощуюся поруч.

— Куди хочете.

— Як це? — дивиться на мене здивовано.

— Хочу сказати, що мені байдуже, куди їхати.

— А мені не байдуже, — заперечує він, усе ще дивлячись із нерозумінням. — Я ж маю щось записати в журнал…

— Тоді запишіть що завгодно. Наприклад, Центральну в’язницю.

— Жартуєте, — бурмоче він.

— З такими речами, як в’язниця, не жартують, — повчально кажу. — І саме в цьому ваша помилка, пане Коко.

Пан Коко, якого я нарешті можу роздивитися зблизька, вже на межі молодості, але все ще зберігає солодкаву вроду кінозірки німого кіно. За цією майже жіночою красою, певно, ховається міцна нервова система. Він навіть не кліпає після мого натяку, лише бурмоче:

— Таксисту доводиться мати справу з різними людьми, але скажу вам — такого типу, як ви, я ще не зустрічав.

— Вірю, — киваю. — Якби зустріли раніше, давно вже не раділи б свободі.

Я різко повертаюся на сидінні, обпираюся на кермо й тихо, але твердо кажу йому в обличчя:

— Гаразд, зекономимо пробіг. Можемо поговорити й тут. Тим паче розмова буде короткою: тема, як ви вже здогадалися, — ваші рейси від поштової скриньки Касабової до громадянина Стояна Станева.

У такій позі, з рукою на кермі, я просто заблокував красеня в кутку біля вікна. Але фізичний тиск — дрібниця порівняно з тиском від моєї фрази. Коко намагається щось сказати, але лише беззвучно роззявляє й закриває рота, мов риба на березі.

— Чекаю на ваші думки щодо зазначеної теми, — підштовхую його, не підвищуючи голосу. — І прошу вас: не намагайтеся заперечувати, викручуватися чи взагалі гаяти мені час. Уся ваша кур’єрська діяльність задокументована беззаперечно.

Я змінюю позу — даю Коко можливість перевести подих і водночас дістаю з кишені кілька фотографій, отриманих учора разом із черговою довідкою про дії громадянина Кости Щерева.

— Невеличкий сувенір з моменту відкривання скриньки, — пояснюю, кидаючи йому одну зі світлин. — І ще один сувенір — з вашої зустрічі з тим самим Станевим. Ви возите його щопонеділка, так? Забираєте з різних місць і в різний час, але день завжди один і той самий, так? Інших громадян ви інколи пропускаєте, але його — ніколи, правда? Бо конфіденційний матеріал йому потрібен, а ви не надто прагнете носити його в кишені, чи не так?

Я сам подаю йому все те, що мав би почути від нього. Хочу скоротити діалог — часу немає. Він слухає мене витріщеними очима, з таким напруженням, що навіть бакенбарди трохи стирчать угору, а поступова зміна виразу обличчя підказує: розмова справді буде короткою.

— Усе це правда, — ворушить він пересохлими губами. — І я зовсім не збираюся це заперечувати. Тільки не розумію, який злочин я вчинив.

— Не розумієте? А який, на вашу думку, був сенс цього вашого кур’єрства? Пересилання любовних листів?

— У будь-якому разі — особистої кореспонденції.

— Для особистої кореспонденції пан Станев має особисту поштову скриньку. Навіть дві: одну — вдома, другу — в Центральному поштамті.

— Про скриньку на пошті я від вас уперше чую. Він казав, що отримує листи, які не хоче показувати родині, і оскільки він старий клієнт…

— А, ви знаєте його як клієнта… А я думав, що ви однокласники з гімназії.

— Так, однокласники, — швидко відступає Коко. — Але давно не бачилися. Життя розвело…

— Нічого, тепер знову зведе. Здогадуєтеся де.

— Але я справді не знаю…

І цей туди ж.

— І що з того, що не знаєте? Думаєте, це вас одразу виправдовує? Доведеться вас розчарувати: знаєте ви чи ні — ви вчинили тяжкий злочин і відповідатимете.

Він дивиться на мене, але одразу відводить очі. Обличчя стає зовсім пригніченим.

— До того ж дозвольте сказати: ваша поза наївняка не має жодних шансів. Та обережність, з якою ви діяли, свідчить, що ви чудово усвідомлювали, яку ризиковану справу вам доручили.

— Такі були вказівки Станева.

— Не сумніваюся. Але ви не дитина і знаєте, що такі вказівки не дають, коли йдеться про невинну особисту кореспонденцію.

Він знову збирається щось заперечити, але я випереджаю:

— А ваші нічні таємні візити до дверей Дечева?

— Якого Дечева?

— Того самого, провідника з вагон-ресторану.

Фраза кинута трохи навмання, але, як я й сподівався, влучає точно. Коко мовчить, а в таку хвилину мовчання — найкраще підтвердження.

— Отже, заводь мотор і рушай.

— Куди? До Центральної?…

— Поки що — ні. Дам тобі невелику паузу. Якщо, звісно, проявиш трохи розуму. Їдь до бюро авіакомпанії.

— Ви прийшли у зв’язку з від’їздом делегації? — питає Станев, дивлячись на мене без особливого інтересу.

Це масивний чоловік, для якого цей маленький модерний кабінет здається надто тісним і крихким. Маю відчуття, що варто йому сильніше натиснути на металевий стіл або необережно спертися на блідо-сіру стіну — і все розлетиться на друзки.

— Прийшов не щодо делегації, а з іншої, теж службової справи, — пояснюю, показуючи посвідчення.

Станев кидає байдужий погляд на документ і робить легкий жест своєю великою, міцною рукою:

— Розташовуйтеся…

— Я б волів, щоб розмова відбулася в моєму кабінеті, — чемно відповідаю. — І бажано — негайно. Справа термінова.

— Якщо так…

Він обережно витягує своє масивне тіло з-за столу й бере капелюха з вішалки. Деталь, можливо, не зовсім доречна для цієї пори року, але цілком доречна для тієї стадії глибокого облисіння, в якій зараз перебуває тім’я Станева.

— Маєте машину? — питаю.

— На жаль, ні. На мій погляд, немає нічого зручнішого за громадський транспорт.

— Повністю поділяю вашу думку. Я теж приїхав на таксі.

Він помічає це таксі ще тоді, коли відчиняє двері агенції, але на його квадратному, грубо тесаному обличчі не здригається жоден м’яз. Ми займаємо місця на задньому сидінні, я диктую адресу, і Коко рушає, не чуючи жодного слова від нас обох.

— Чекай тут, — наказую водієві, коли ми під’їжджаємо до будівлі відповідної служби.

Мій супутник робить вигляд, ніби не почув. Я заводжу його всередину й веду до потрібного кабінету — не мого, але тимчасово наданого нам у повне розпорядження.

— Влаштовуйтеся… — кажу, повертаючи йому його ж гостинність.

Він повільно сідає на стілець, попередньо критично оглянувши його. Стілець нічим не примітний, але виявляється міцним і лише жалібно скрипить.

— Маю враження, що ми з вами користуємося одним і тим самим таксі, — зауважую, вмощуючись за столом. — Чого, звісно, не скажеш про скриньку Касабової, де ви — повний господар.

Він не відповідає, лише дивиться на мене з виразом байдужості й легкого роздратування.

— Вам не здається, що ви надто привласнили собі сферу, яка мала б бути монополією поштової адміністрації? Коко… Касабова… провідник Дечев…

Він і далі сидить навпроти мене — мовчазний, неприступний, масивний, квадратний. У цього чоловіка все квадратне й рубчасте: лоб, широка щелепа, плечі, великі руки з короткими пальцями.

— Маю враження, що ви мене не слухаєте, — кажу добродушно.

— Слухаю вас дуже уважно, — нарешті озивається цей чоловік-шафа. — І слухатиму й далі. І думаю, що до кінця буде так само: ви говоритимете, я слухатиму.

— Ось тут ви помиляєтеся, — так само добродушно підкидаю. — Ви не старий, хоч вас і кличуть Старим, але достатньо зрілий, щоб зрозуміти: говорити вам усе ж доведеться.

— Не думаю, — повільно хитає своєю голою, рубчастою головою Станев. — І щоб ми не нудили один одного, я можу пояснити, чому не думаю.

— Буду вдячний почути.

— Ви трохи притиснули, а трохи й підбадьорили тих трьох, мабуть, пообіцявши їм пом’якшення вироку. Це нормально. Але мене вам притиснути буде важко, а запропонувати мені вам нічого.

Він легко постукує по столу своєю масивною рукою, ніби перевіряючи його міцність, і додає:

— Наскільки я розумію з ваших прозорих натяків, ви збираєтеся повісити на мене найтяжче звинувачення. А за найтяжче звинувачення дають і найтяжче покарання. Не хочу обговорювати, наскільки це звинувачення обґрунтоване. Але очевидно одне: якщо ви вже вбили собі в голову підтримувати його, нічого доброго я від вас не чекаю. А коли людині нічого не можуть пообіцяти — вона нічого й не отримає.

— Цілком логічно, — визнаю. — Але ваша логіка — логіка торгових угод. А ми тут угод не укладаємо. Це — по-перше. По-друге, навіть з торгової точки зору ваші міркування не зовсім справедливі. Я, можливо, нічого вам не запропоную. Але й ви не можете дати мені нічого. Бо все, що ви могли б сказати, за винятком дрібних деталей, нам уже відомо — доведено, задокументовано, протокольовано тощо. Отже, угода вимальовується як «ніщо за ніщо». Ніщо за ніщо — це, зрештою, не виграш, але й не втрата для вас.

— Втрата, — спокійно заперечує Станев. — Втрата кількох місяців життя. Навіщо мені скорочувати слідство й процедуру? Людина завжди хоче пожити трохи довше, навіть якщо це «трохи» — один-єдиний день.

— Ви називаєте це життям? Жити в очікуванні найтяжчого покарання?…

— Хвилинку! — він ліниво підіймає свою квадратну долоню. — Я зовсім не певен, що ви зможете зліпити щось більш-менш переконливе для суду. Ті троє могли вам наговорити багато чого, але що б вони не наговорили — це не має великої ваги.

— Так, їхні свідчення висвітлюють лише один бік справи: питання каналу. Але ми маємо повні дані й про другий бік: характер відомостей, що передавалися каналом.

Я дістаю з шухляди пачку фотографій і недбало кидаю їх через стіл до Станева:

— Це — копії секретних матеріалів, які ви отримували й передавали Томасу.

Він навіть не бере фотографій — лише ковзає по них поглядом, але мені здається, що його воскове обличчя раптом стало ще жовтішим, настільки, наскільки це взагалі можливо.

— Ви не можете довести, що саме такі матеріали були покладені в скриньку Касабової, а звідти — передані мені.

— І тут ви помиляєтеся. Це також уже доведено, задокументовано й протокольовано на підставі повних зізнань людини, яка фотографувала ці матеріали й залишала копії у Касабової. Йдеться про того хлопця, Бояна Ангелова.

Справжня шафа. Жоден м’яз не здригається на його обличчі, але жовтувато-восковий відтінок уже переходить у попелястий.

— А коли до цих фактів додати й свідчення товариша Раєва, який ідентифікує секретні документи, ланцюг замкнеться повністю.

— Як самі бачите, нам немає чого вимагати, окрім дрібних подробиць, бо все потрібне ми вже маємо. А за дрібні подробиці я готовий заплатити вам не зовсім дрібною річчю: залишити вас ще на певний час на свободі — за умови, що ви утримаєтеся від будь-яких дурниць.

Він деякий час розмірковує, легко постукуючи по столу короткими пальцями.

— Додайте до балансу й ось що, — кажу, щоб допомогти йому зважитися, — що за доброї волі й зразкової поведінки з вашого боку, і взагалі, якщо ви не змусите мене витягати з вас зізнання щипцями, не виключено, що ваше тяжке покарання не буде найтяжчим варіантом.

Станев мовчить іще трохи, потім рішуче б’є лапою по столу й відрубує:

— Гаразд. Згоден.

***

— Отже, пане Томас, — чемно починаю, — ваша мережа працює бездоганно. Ангелов фотографує секретні документи з бюро Раєва й кладе їх у скриньку Касабової. Коко відносить їх Станеву. Станев передає їх манікюрниці вашого помічника Бенета. А Бенет кладе їх на ваш стіл і козиряє. Тільки от за абсурдним збігом обставин — або, точніше, за правилами, за якими ведеться наша гра — у результаті всієї цієї бездоганної роботи ви отримуєте лише повітря, загорнуте в старанність. Бо і Ангелов, і Касабова, і Коко, і Станев працюють уже не на вас, а на нас.

Томас мовчить.

— Після серйозного провалу в Африці ви приїхали сюди, пане Томас, із твердим наміром реабілітуватися перед своїми шефами. Ви рознюхали, що в руках Раєва опинилися цілком секретні матеріали, пов’язані з економічною діяльністю та проектами, і створили досить ефективну систему проникнення до цих документів. Великий удар, чи не так, пане Томас? Удар, який одразу підняв би вас в очах начальства й забезпечив би блискучу кар’єру. Але ви діяли занадто ризиковано й вирішили грати ва-банк. І ось тепер гра закінчена, і результат — трохи більше ніж нічого. Результат — повна катастрофа, кінець вашої кар’єри, а може, й щось гірше.

Томас і цього разу не відповідає — з причин суто технічного характеру: його немає в моєму кабінеті.

Я ж маю серйозний намір побачити цього пана колись — звісно, не тут, а десь в іншому місці. Тому не зайве повторити репліки. І коли я збираюся продовжити далі, телефон дзвонить.

«З днем народження», — чую голос Маргарити.

— Ти мене дивуєш, люба, — вигукую. — Я й сам давно забув, коли в мене день народження.

«Бажаю тобі всього, чого ти сам собі побажаєш.»

— Це треба відзначити, — відповідаю. — Не день народження, а той факт, що хтось усе-таки згадав про нього.

І так увечері ми з Маргаритою опиняємося на терасі ресторану, щоб відзначити згаданий факт.

— Ти сьогодні просто сліпуча…

— Перебільшуєш.

Хоч і не зовсім сліпуча, вона справді виглядає дуже добре в літній сукні з благородними осінніми відтінками, а туфлі на високих підборах частково повернули ту стрункість, яку повнота давно намагається порушити.

Цього разу вечеря минає без гарнірів зі спогадів і без емоційних вибухів, і навіть критична фаза десерту й кави не викликає жодних небезпечних поворотів у розмові.

— По маленькому коньяку?

Маргарита хитає головою:

— Я б воліла прогулятися.

Особисто я, волів би маленький коньяк замість великої прогулянки, але не дозволяю собі розкоші заперечити.

Ми рушаємо Руським бульваром, який у цю суботню червневу вечірню годину значно жвавіший, ніж хотілося б. Маргарита бере мене під руку, і ми рухаємося так серед натовпу безжурної молодості — пара вже не зовсім молода, але така, що ще не збирається здаватися.

— Тобі, здається, сьогодні виповнюється сорок чотири, — зауважує вона, як завжди вгадуючи мої думки.

— Твої розрахунки безжально точні.

— Для чоловіка це ще не вік, — заспокоює вона.

— Дай Боже. Хоч коли дивлюся на цю молодь навколо…

— …Відчуваєш тиху заздрість, — підхоплює Маргарита.

— Річ у тім, що не відчуваю заздрості. Почуваюся старим, але не заздрю.

— Вони здаються тобі надто порожніми, щоб їм заздрити…

— Ні. Вони здаються мені надто несхожими на того, яким був я. І я не маю бажання бути схожим на них.

— Ну так, коли молодість минає, залишається втіха мудрості.

— І це не про мене. Я зовсім не відчуваю себе мудрецем.

Вона не заперечує, і ми минаємо пам’ятник Царю, входячи в алею під густим листям каштанів — яскраво-зелених і трохи нереальних у світлі електричних ламп. Ми йдемо поруч, кожен занурений у свої думки. Я не знаю, про що думає вона, але мої думки повертають мене до років молодості, коли все моє майно — це напіввійськові лахи та важкий парабелум на поясі, і коли жилося так легко, хоч я і не знав, чи доживу до наступної ночі. Я повертаюся до тієї минулої молодості й намагаюся збагнути, що ж у ній такого дорогого, що я не проміняв би її на молодість цих хлопців навколо. Що в ній було такого хорошого — окрім того, що вона була моєю.

Ми дістаємося парку, вхід до якого так розширили й упорядкували, що він перестав існувати як окремий вхід. Протиснувшись крізь натовп і метушню біля озера, ми повільно звертаємо на тихішу, напівтемну алею, зрідка освітлену лише холодним сяйвом самотніх люмінесцентних ламп.

— Сісти хочеш? — пропоную, коли ми підходимо до вільної лавки.

— Не тут. Хіба не пам’ятаєш, що он там навпроти ми колись розійшлися…

— Яке це має значення? Якщо розлука не була остаточною…

— Вона була остаточною. І ти це чудово знаєш.

«Адже ми знову разом?» — міг би я заперечити, але це миттєво штовхнуло б розмову в небезпечний бік. Тож ми мовчки минаємо місце сумного спогаду, цей старий шлягер про розлуку, і йдемо далі — до значно безбарвніших у емоційному сенсі алей.

— Тут можемо сісти, — каже Маргарита за якийсь час.

Лавка справді порожня — мабуть, тому що її заливає білий конус люмінесцентного світла. Навпроти, у тіні, значно жвавіше: дві пари по-братськи поділили лавку й обіймаються на обох її кінцях. Ми ж спокійно сідаємо в біле сяйво, бо не маємо наміру обійматися. Тільки цього нам бракувало — сісти й обійматися.

— Знаєш, — каже Маргарита після паузи, — ти був правий, коли казав, що замість думати про хороше, яке не прийшло, краще думати про хороше, яке може прийти.

— Справді? — питаю недовірливо, бо коли комплімент іде від неї, він рідко буває компліментом.

— Так. І хороше справді прийшло.

— У якій формі?

— У формі п’ятдесятирічного чоловіка, добре збереженого, серйозного й з чудовою посадою. Коротко кажучи — мого шефа.

— Я радий за тебе, — бурмочу не надто переконливо.

— Учора він трохи нездужав і викликав мене додому — занести якісь папери. Надіслав машину, щоб мене привезли. Прийняв мене в бездоганному темно-синьому халаті, провів до затишної вітальні і, замість узяти папери й відпустити, запропонував лікер і каву.

«Власне, я не на смертному ложі, — зізнався він, — і міг би спокійно сам приїхати до управління. Але дозволив собі покликати вас сюди, бо хочу сказати вам кілька слів, які, боюся, прозвучали б досить недоречно в обстановці службового кабінету.»

— Я, звісно, одразу здогадалася, які саме будуть ті дві слова, бо не раз ловила на собі його промовисті погляди, але це анітрохи не зменшило приємності від сюрпризу. Зрештою, любовне зізнання завжди приємніше за каву з лікером, особливо коли вже дійшла до певного віку.

— Тридцять три роки — це не вік для такої жінки, як ти, — галантно заперечую.

— Дякую… Але повернімося до приємного. Отже, ті дві слова виявилися саме тими, які я й підозрювала, з тією різницею, що це були не два слова, а точна й вичерпна мотивація. Шеф почав із того, що я давно справила на нього враження, але він не з тих, хто використовує службове становище для романтичних досягнень. І водночас він стримувався від чогось серйознішого через дорослу дочку, з якою жив після розлучення і яка, ймовірно, болісно сприйняла б його шлюб. Але вчора ця сама, і, до речі, єдина його дочка, повідомила, що сама збирається заміж — а це відкриває повну можливість і для його власного шлюбу. Тож чи не погодилася б я взяти участь у згаданому намірі як наречена. Слово «шлюб» звучало надто часто, але це, зрештою, приємна музика майже для кожної жінки.

— Ти краще знаєш, — ухильно кажу.

— Я, звісно, відповіла, що потішена, але що будь-яке серйозний намір потребує серйозного обмірковування. І що в будь-якому разі це обмірковування має включати одну маленьку деталь — моїх двох дітей.

«Але ж, наскільки знаю, ними опікується ваша тітка…» — зауважив шеф, цим самим показавши, що обмірковування він уже провів — і на основі серйозної інформації.

«Так, але вони все ж мають жити зі мною».

«Це справді проблема, — визнав шеф. — Але, здається, не варто драматизувати. Найправильніше буде на перший час залишити все, як є. Я подбаю, щоб ви зберегли теперішню квартиру — для тітки й дітей, а ви зможете жити і в мене, і в них, доки ми не знайдемо радикального рішення».

«А ви вважаєте, що ця проміжна ситуація триватиме довго?» — дозволила я собі запитати.

«Боюся, що ні, — засміявся він. — Я людина звичок, але зрештою поступлюся. І взагалі, якщо ми вирішимо головне питання — питання шлюбу — то, певен, знайдемо прийнятне рішення й для всіх інших питань».

Маргарита дивиться на мене й каже:

— Поступливий чоловік, правда?

— Якби був такий поступливий, навряд чи розлучився б із першою дружиною.

— Ні. Там було інакше. Наскільки знаю, перша його дружина була кралею з нестерпним характером.

— Можливо. А які ще чесноти, крім поступливості?

— Я ж казала! Добре збережений, серйозний, із чудовою посадою. Можу додати: вихований, працьовитий, я б навіть сказала — людина, яка не знає нічого, окрім роботи.

— І як ім’я цього досконалого чоловіка?

— Раєв.

— Світ тісний! — зітхаю. — Про Софію й говорити не варто…

— Ти його знаєш?

— Не особисто, але чув про нього. Забираю свою іронію назад. Справді серйозна людина. Вітаю.

— Мені здається, ти трохи поспішив із привітаннями, — бурмоче Маргарита. — Я, власне, зовсім не збираюся виходити за нього заміж. Я й цього разу обійду «приємне».

— Чому?

— Ну… з дев’яти причин. І перша — він мені просто не подобається.

— Тобі справді важко догодити.

— Я не така вже й важка. Просто можу наперед передбачити діагноз невдачі. Справді серйозний чоловік, так занурений у роботу, що не помітив, як минули роки. І ось він раптом прокинувся й відчув жагу до жінки — ту саму жагу, яку чоловіки його типу зазвичай зневажають і яку він сам відкидав усе життя, доки не відчув у ній болісну потребу, поєднану зі страхом перед незворотним. А потім, звісно, жага швидко мине, і він приходитиме додому після роботи, щоб мовчки читати газету в моїй присутності, вносити свою частку в загальне мовчання, перевіряти господарські рахунки або питати мене, сповнений похмурих підозр, що я робила ті пів години між виходом з перукарні й поверненням додому.

— Тобі справді важко догодити, — повторюю. — Боюся, твій ідеальний майбутній чоловік завжди був неможливою людиною.

— Саме так, — киває Маргарита. — Неможливою. Абсолютно неможливою. Як ти.

І додає:

— Ходімо.

***

І знову ще гидкий бур довго й наполегливо починає довбати мені голову. Потім стихає, а тоді знову, ще глибше, впивається в цю мою нещасну голову.

У напівсні намацую телефонну слухавку, але чую лише сигнал вільної лінії. І тільки тоді збагнув: дзвін іде від вхідних дверей.

— Що?… Що там знову?… — чую поруч сонний голос Маргарити.

— Усе гаразд, люба. Спи спокійно.

— Спокійно?… З тобою?… — бурмоче вона й перевертається на інший бік.

Нашвидкуруч натягаю штани, бо дзвінок уперто не здається. Йду до дверей і краєм ока дивлюся на годинник: сьома. Сьома ранку в неділю. Це може бути тільки хтось із групи — і лише з терміновою справою.

Виявляється, це Боян.

— Я ж попереджав тебе не приходити сюди, — зауважую сухо, впускаючи його.

— Не міг інакше, довелося. Я вжив усіх запобіжних заходів, — схвильовано пояснює хлопець.

— Тихіше! — шепочу, проводячи гостя повз спальню, де лежить жінка, що мало не стала йому тещею, хоч він, звісно, й не підозрює цього.

Заходимо на кухню, і, переконавшись, що тут уже можна говорити голосно, Боян урочисто виголошує:

— Усе пропало!

І падає на стілець.

— Гаразд, — кажу, хоча очевидно, що нічого не гаразд. — Заспокойся, а потім докладно розкажи, що сталося.

— Усе пропало! — повторює хлопець.

— Можливо. Але навіть коли все пропало, все одно лишається якась надія.

А оскільки він мовчить, додаю:

— А я якраз збирався привітати тебе з майбутнім шлюбом.

— І шлюб пропав, — похмуро повідомляє він.

— Шлюби так легко не пропадають, — скептично відповідаю. — Але зараз кажи про інше.

— Та і одне, і друге пішло до біса з тієї самої причини…

— А саме?

— Учора, як завжди, я зустрічався з Аною… І, як завжди в суботу ввечері, збирався ночувати в них, бо мав виконати завдання. І от тільки ми виходимо з «Болгарії», як Ана видає мені новину:

«Зайдемо, — каже, — у “Софію” до моєї компанії. Сьогодні їдемо в Боровець і повернемося аж у понеділок зранку. Як тобі такий сюрприз?»

— Я сказав, що чудово, звісно, тільки сьогодні не можу, бо в понеділок у мене іспит, і завтра весь день треба вчити.

«Дурниці, — каже Ана. — Якщо ти досі не підготувався, завтра все одно нічого не зробиш. Не будь таким злим і не псуй мені свято».

«Вибач, але не можу, — кажу. — Якщо завтра не вивчу, мене завалять».

«І що, якщо завалять? Світ завалиться?»

«Завалиться стипендія».

«Отже, — каже, — стипендія важливіша за все? Важливіша за нашу дружбу, важливіша за мене…»

«Та годі вже, — кажу. — Почнемо порівнювати хліб із любов’ю!»

«Ні, ти просто шукаєш привід, — каже вона. — Напевно, домовився з тією товстою…»

«Не говори дурниць, — кажу. — Прояви хоч трохи розуму. Якщо так хочеш у Боровець — їдь сама. Якщо хочеш, щоб ми поїхали разом — почекай, поки я складу іспит».

«Куди й як ми поїдемо разом? — кричить ця вередлива. — У якийсь сарайчик у лісі? На забитому автобусі? Хлопці знайшли машини, підготували віллу, і все це для мене, а я маю відмовлятися в останній момент через твої примхи!»

«Не відмовляйся. Їдь. Я не ображуся», — кажу, ледве стримуючись, щоб не дати їй ляпаса.

«І поїду! Але більше ти мене не побачиш!»

— І вона рушила вниз бульваром, але, звісно, досить повільно, щоб я міг її наздогнати. Тільки я не збирався бігти за нею, і вона це зрозуміла: зовсім сповільнила крок, обернулася й сказала:

«Чекатиму тебе в “Софії” до шостої. Якщо не прийдеш до шостої — більше ніколи взагалі не приходь!»

— І пішла. Цього разу — остаточно. Що я міг зробити?

— Гаразд, продовжуй, — кажу.

— Ввечері, десь об одинадцятій, я підкрався до вілли, і це, знаєте, було не так просто, бо, крім усього, Пепо довго йшов у мене по п’ятах. Але я таки зміг від нього відчепитися, дістався до вілли, а всередині скрізь було темно, тож я не без труднощів добрався до балкончика й увійшов у мансарду. Відсунув, як завжди, фіранку, увімкнув кишеньковий ліхтарик і підійшов до письмового столу, коли раптом спалахнуло світло — тільки не моє, а на стелі. І я побачив перед собою Ану. Вона так безшумно зайшла й натиснула вимикач, що справді мене налякала. Я інстинктивно відсахнувся назад і, на лихо, зачепив гіпсову голову — якийсь бюст Сократа чи когось там, що припадав пилом на етажерці. Він покотився й глухо вдарився об підлогу, але, на щастя, не розбився. А Ана прошепотіла, вся розлючена:

«Ти розбудиш мого батька! Хоч його пожалій!»

«Я думав, ти поїхала», — кажу, ніби нічого не сталося.

«А я думала, що ти готуєшся до іспиту, — відрізала вона. — Але ти так дбаєш про свій хліб, що вже нишпориш по чужих домах».

Я ковтнув і тільки спитав:

«Як дозволиш мені піти? Сходами чи через вікно?»

«Як прийшов, — каже вона. — Сходи — для порядних людей!»

— І грюкнула дверима. Я повернувся до міста, пройшов, як завжди, по Георгієва, відімкнув скриньку Касабової, залишив там касету, яку ви мені дали, і знайшов цілу упаковку ампул. Іду додому, і тільки звертаю за ріг — назустріч виходить Пепо. Він, як я вам казав, не дурень, і коли втратив мене з виду, мабуть, вирішив, що найнадійніше — підстерегти біля дому. І от він застає мене просто з пакунком у руці. Я, звісно, кинувся тікати, а він — за мною. І мені довелося оббігти весь квартал та і пробігти сходами в один ривок, щоб від нього відчепитися. І відчепився я тільки тому, що того дня була черга Пепо мене пасти, а якби за мною гнався Апостол зі своїми довгими ногами — він би мене неодмінно наздогнав.

Боян замовкає, поглядає на мене винувато й опускає очі:

— Загалом усе пропало…

— Не так уже й трагічно, — заперечую. — Хоча прокол, звісно, стався. Багато що залежить від поведінки твоєї Ани.

— Вона одразу все вибовкає батькові, ця вередлива.

— Не думаю. Адже сама сказала тобі: «Пожалій мого батька». Якщо хоче, щоб ти його щадив, то й сама щадитиме. До того ж не виключено, що вона не зрозуміла справжньої мети твого візиту до мансарди.

— Вважаєте, що вона прийняла мене за звичайного злодія? — вигукує Боян. — Не розраховуйте на це. Я на сто відсотків певен, що вона сказала це тільки щоб мене образити.

— Можливо. У будь-якому разі, доки вона нікому не розповіла цю історію, справи ще можна виправити.

— Ви справжній оптиміст. Заздрю вам, — каже хлопець із певним полегшенням.

— Я ніколи не вважав себе оптимістом, а тим більше — песимістом. Я просто намагаюся правильно оцінювати речі, і тобі раджу того ж. Коли правильно оцінюєш ситуацію і знаєш, як діяти, майже завжди доходиш висновку, що з будь-якого становища є вихід. Не завжди, але майже завжди. А це вже немало.

— І мій батько теж так думав? — раптом питає Боян.

— Та я це, хлопче, від твого батька й навчився. Як і багато чого іншого.

— Ви були разом, коли його поранили в ногу?

— Разом. Як завжди.

— Де, на кордоні?

— Десь там. То була жменька бандитів, що наробили чимало лиха на нашій території й уже збиралися тікати назад. Але ми їх оточили, і вони залягли в улоговині на самому вершечку пагорба. Ми троє — твій батько, Стефан і я — тримали вихід з боку пагорба, і єдиним нашим укриттям була жалюгідна купка куцих акацій. А ті троє зверху стріляли по нас, і твій батько вже був тяжко поранений, і Стефан — теж, і взагалі все йшло до того, що нам кінець.

«Треба перебігти до того каменя й кинути одне-два яйця в гніздо», — сказав твій батько.

— Він говорив безособово, але слова стосувалися мене, бо твій батько вже був поранений у ногу, а в Стефана так поцілили, що він не може підвестися і думали, що навряд чи коли підведеться…. І я перебіг і кинув їм дві гранати, хоч і мене зачепило в руку. Потім прийшла підмога, але все вже було скінчено, і Стефан помер просто в джипі, а твій батько відтоді завжди трохи накульгував.

Хлопець мовчить і навряд чи може уявити те, що бачу я, доки вимовляю ці сухі, безбарвні фрази. Жалюгідні кущі зів’ялих низьких акацій — залишок колись невдалих спроб укріпити схили пагорба. І я, притиснутий між двома пораненими, з блідими, спітнілими обличчями, і скелястий хребет пагорба, що здіймається вгору — пустельний і страшний, попелясто-сірий під безбарвним розпеченим небом. І сухі, зловісні черги автоматів, і тонкий свист куль, і мій власний хрипкий голос десь тут, усередині: «Нумо, Еміле, твоя черга, хлопче!» — і знову той страшний пагорб, цього разу розмитий і безформний, бо я вже біжу, зігнувшись удвоє, туди, до скелястого гребеня, де засіли вони.

— Не знаю чому, але все частіше ловлю себе на думці, що думаю про нього, — чую поруч голос Бояна.

«Думай, — відповідаю подумки. — Хтось же має думати й про нього.»

Дев’ятий розділ

Сонячний понеділок. А сонце щоранку починає припікати дедалі раніше. Тож приємно працювати в такій кімнаті, як наша — з вікном, що завжди в тіні й завжди відчинене для прохолодного подиху, який тягне з двору й ледь колише білу фіранку.

Ми щойно повернулися з кабінету шефа після звичного обговорення ситуації, і я стаю біля вікна, щоб трохи подихати свіжим повітрям і поглянути на звичний краєвид: цементований двір, ряд службових машин, водії, що зупинилися побалакати, пост біля зачинених воріт на вулицю, п’ять рядів вікон протилежного крила, які віддзеркалюють синяву й білі хмари червневого неба. Замкнено, тихо й ізольовано — майже як у лікарні.

Борислав нервує за столом із незапаленою цигаркою в зубах, і я вже чекаю, коли він оголосить часткову капітуляцію вигуком: «Дай цигарку», — коли у двері стукають і входить лейтенант.

— На пропуску чекає Ангелов.

— Якщо чекає — приведи.

Лейтенант зникає, і до мене долітає знайома фраза:

— Дай цигарку… поки не втік.

— Не збираюся втікати, — відповідаю, кидаючи йому пачку.

Трохи згодом заходить Боян, і, здогадуючись, якою буде моя перша репліка, поспіхом пояснює:

— Знаю, що не повинен приходити сюди, але що робити, коли знову сталася біда.

— Познайомся з Бориславом… другом твого батька… І кажи, яка цього разу сталася біда.

Хлопець тисне руку моєму колезі й випалює:

— У мене поцупили морфін.

— Хто поцупив?

— Апостол.

— Як це — у квартиру вліз?

— Не було потреби влізати. Сьогодні зранку, перед тим як вийти, я довго думав, куди сховати упаковку, щоб не…

Хлопець поглядає на Борислава, тоді на мене, і, упіймавши моє ледь помітне кивання, продовжує:

— Щоб її не знайшла мама, бо вона всюди нишпорить. А після того разу, коли ви мені сказали, що можуть підкинути не морфін, а щось інше, я подумав, який жах буде, якщо я стану причиною смерті власної матері. І не знаю, чи це не моя підозріливість, але цього разу, коли я розглядав упаковку, мені здалося, що її вже раз відкривали, а потім знову запечатували, і взагалі вона видалася мені підозрілою. Тож я думав, де знайти надійне сховище…

Він говорить швидко, все ще збуджений тим, що сталося, і зупиняється лише на мить, щоб перевести подих, а потім продовжує:

— …І тоді я згадав про скриньку Касабової й сказав собі, що можу повторити той трюк із нашою скринькою, бо ключ від неї маю тільки я. Взяв упаковку й побіг сходами вниз, а внизу, у передпокої — назустріч мені Апостол. Я навіть не встиг сховати морфін, і він одразу його побачив і здалеку гукнув:

«Як товар? Імпортний, га? Це справжній клас…»

«Забирайся», — кажу, але він навіть не зробив вигляду, що почув.

«Цілий тиждень тебе пасемо, зраднику, і не дарма. Мали б тобі вже вкоротити віку, і якби на моєму місці був Пепо, він би точно не стримався й пустив тобі трохи крові. Але Апостол — благородний. Клади пакунок на сходинку — і чеши!»

«Пакунок не мій, — кажу. — Забирайся!»

— А він замість відповіді витяг із кишені один із тих пружинних ножиків, натиснув кнопку— лезо вискочило.

«Роби, що сказав, — кричить, — інакше пограємося в ножички!»

«Ти що, здурів!» — кажу.

«Для тебе — так! — кричить. — А для мене— ти здурів. Бо не розумієш, що за хороший товар Апостол готовий порішити й трьох таких, як ти».

— І він повільно почав наближатися, а я кинувся, щоб вибити в нього ніж, тільки він відскочив і підставив мені підніжку. Я впав на мозаїку, і, перш ніж отямився, Апостол накинувся на мене, вихопив коробку й вилетів надвір.

— «Дурень, це ж отрута, не морфін! Отрута, чуєш, ти, дурню такий!» — закричав я йому вслід, але яка з того користь. На Апостола такі речі не діють.

— Гаразд, Бояне, вживемо заходів. Ще щось хочеш додати?

— Нічого. Від Ани — без звісток.

У цей момент знову з’являється лейтенант.

— Внизу, на пропуску, з’явилася Ана Раєва. Хоче, щоб її провели до когось, хто займається конфіденційними справами, — повідомляє офіцер із ледь помітною усмішкою.

— Проведи її. Ми якраз по цих справах, — бурмочу.

І, обернувшись до Бояна, додаю:

— Навіщо тобі від неї звістки, коли вона сама з’явилася. А тепер швидко зникай. Борислав тебе проведе.

***

Досі я бачив її лише на фотографії. І коли тепер спостерігаю, як вона стоїть на порозі кабінету, мушу визнати: справляє справді приємне враження — струнка, з гарним світлим обличчям і гарними світлими очима, з якоїсь дитячою ноткою, що, можливо, давно вже їй не властива.

— Підійдіть ближче, — запрошую. — Не стійте там, наче покарана.

Вона не чекає повторення, підходить до столу й кладе пропуск.

— Ана Раєва, — читаю вголос. — З якого питання?

— І сама не знаю з якого, але боюся, що це може бути шпигунство, — відповідає вона, намагаючись надати собі впевненого вигляду.

— У такому разі сідайте й розкажіть точніше.

Ана сідає, не забуваючи схрестити стрункі ноги й виставити їх у якнайвигіднішому ракурсі. Дитина, справді, але вже добре обізнана.

— Можна закурити?

— Якщо це допоможе вам зібрати думки.

Я подаю їй цигарки й запальничку, а вона всміхається, демонструючи, що навіть у хвилину крайнього хвилювання її посмішка не втратила краси.

— Дякую… Якби ви знали, що йдеться про двох людей, які мені надзвичайно дорогі, ви б зрозуміли, що в мене в голові повний безлад…

Після цього, насправді досить зв’язного вступу, вона так само зв’язно викладає мені вже знайомі події, і я вкотре переконуюся, наскільки по-різному можуть виглядати одні й ті самі речі, якщо дивитися на них очима двох різних людей.

— Якщо він справді заліз туди шукати гроші, я буду щиро рада, якою б огидною не була крадіжка. Я добре знаю, що він живе в скруті, хоч і приховує це. Що має лише один пристойний костюм, що його мати тяжко хвора, і що він такий гордий, що радше вкраде, ніж прийме милостиню… Але боюся — він увійшов не за грошима… Він не з тих, хто б узяв гроші…

— А як ви гадаєте, за чим він увійшов? — питаю, непомітно поглядаючи на годинник.

— Я ж вам сказала: за шпигунством.

— Шпигунством чого?

— Конфіденційних відомостей, чого ж іще! Бо я знаю, що мій батько працює з такими паперами й завжди їх замикає, і взагалі нікого не пускає до тієї кімнати.

— А чому ви не повідомили батька?

— А навіщо? Щоб він отримав удар? Він такий амбітний у роботі, не думає ні про що, крім роботи, і така історія просто виб’є його з колії… Тим більше, я навіть не знаю, чи є в моїх підозрах хоч крапля правди…

— А чому ви не спитали свого Бояна? Чому не поговорили з ним спокійно й прямо? Якщо скаже правду — добре, якщо збреше — ви ж не дитина, зрозумієте, що бреше.

Очевидно потішена тим, що я її зрозумів, вона робить легкий театральний жест рукою з цигаркою й заявляє:

— Бо я на нього образилася. Учора весь день була на нього сердита. А сьогодні зранку шукаю його й не можу знайти. Зате познайомилася з одним із тих жахливих створінь, з якими він колись водився. Я, власне, вже знаю одну з них — хоч і лише в обличчя — якусь там Лілі. А сьогодні вранці в «Ялті» зіткнулася з іншою пташкою — Марго.

— І що ви дізналися від Марго?

— Ну, офіціантка сказала, що вона з компанії Бояна, і я чемно підходжу до неї й питаю: «Ти з компанії Бояна?» А вона: «З якого це часу компанія Апостола стала компанією Бояна?» «Я хочу сказати, що шукаю Бояна», — пояснюю їй по-людськи. А вона: «То шукай його деінде, я не довідкове бюро! І взагалі, якщо не збираєшся щезнути — сідай, а не стирчи в мене над головою.»

Сідаю, не звертаючи уваги на її хамський тон, і знову пояснюю: «Мені сказали, що вони тут збиралися».

А вона: «Збиралися — то було колись. Потім тут стало надто людно, і вони перебралися в “Молочний”. А потім і там стало паршиво, і тепер вони на чорт-зна-де — у якійсь “Ягоді” чи “Малині”, між містом і селом».

Потім вона розглядає мене так, ніби я стою у вітрині, й питає: «Нащо тобі Боян? Тобі доза потрібна?»

«Яка доза?» — питаю я по-людськи.

«Ясно. От коли дізнаєшся, яка така доза — тоді й знадобиться. А потім я можу якось занести тобі цигарки в психіатричну».

Я хочу спитати її ще щось, а вона: «Годі, ти мені вже мізки винесла!— каже. — Я ж їх якраз забула, тих виродків… Давай, марш, я ж сказала: “Ягода” або “Малина”, чи якісь там інші фрукти на краю міста… А як доберешся до психіатричної — черкни два рядки. Може, й зайду…»

Ана перериває розповідь, дивиться на мене промовисто й додає:

— Уявляєте? Справжня хамка. А та Лілі — така сама. Тільки подумати, що вона була подругою Бояна…

Потім згадує, що зараз вона на Бояна сердита, і додає другий постскриптум:

— Хоча мене це, власне, не цікавить. Хай робить що хоче.

Я поспішно перебиваю її, боячись, що буде ще один постскриптум:

— Правильно зробили, що прийшли до мене. І ще краще зробите, якщо поки забудете всю цю історію. І нікому — ані слова.

— Нікому — ані слова! — підтверджує Ана, встає й піднімає руку перед собою, ніби складає присягу.

Я підписую пропуск і подаю їй, вона вже йде, але в цю мить щось згадує й знову повертається до мене:

— А що мені робити, якщо я все-таки знайду того шпигуна?

— Ну, шпигуна… — бурмочу добродушно. — Наскільки я його знаю, він непоганий хлопець.

— Непоганий хлопець?… Ви його знаєте!… — повторює Ана, вражена.

— Непоганий хлопець, запевняю вас. А якщо у вас є якісь особисті причини його ненавидіти — це вже ваша справа…

І я поспішно проводжаю її, поки вона не здогадалася розпитувати далі.

***

Борислав, у якого з невідомих причин Боян досі кисне, тим часом запросив довідку про місцезнаходження компанії.

— Були в «Молочному барі», але вже пішли. Я наказав їх пошукати й повідомити нам, — інформує він. — Останніми днями, сам знаєш, ми перестали ними займатися.

— Тільки їх нам бракувало… — бурмочу. — Але сьогодні, після цієї історії з упаковкою, у мене відчуття, що вони можуть щось утнути.

— Думаєш, ті вже попереджені?

— Не знаю. Не виключено.

Наближається обід, коли ми отримуємо повідомлення, що компанія з’явилася в «Ягоді».

— Послати людей Драганова чи самі поїдемо? — кидаю Бориславу.

— Навіщо чіпати людей Драганова? Візьмемо патрульну машину — і вперед.

Так і робимо, на велике задоволення Бояна, який помітно ожив від самої можливості взяти участь у такій справі.

Перед «Ягодою» уже чекає наша людина, що стежила за компанією, і щойно «волга» зупиняється, він стрибає всередину.

— Вирушили в бік Княжево на старій тарантайці. Минуло не більше десяти хвилин, як поїхали.

Я наказую водієві мчати на повній швидкості в тому ж напрямку й вислуховую доповідь нашої людини:

— Прийшли хвилин п’ятнадцять тому, і Апостол почав лаяти Пепо, що той досі не може знайти машину, тоді як він, Апостол, уже забезпечив цілу пачку доз. А в цей час у заклад зайшла якась дівчина, якої я не бачив, і Апостол сказав Розі, що це — дівчина Бояна. «Морфін у нього забрали, тепер заберемо й дівчину», — каже. І Роза одразу запросила її до столу й сказала, що вони якраз мають зустріч із Бояном. І саме тоді Пепо під’їхав до входу на тарантайці, усі в неї сіли, і я тільки почув, як Роза, коли вони рушили, пояснювала Ані: «Їдемо в Княжево, там у лісі нас чекає Боян. Побачиш, яку гулянку влаштуємо…»

Розповідь постійно перериває виття сирени, яку водій усе частіше вмикає, щоб розчистити собі шлях, а ми летимо на повній швидкості шосе до Княжево. Теоретично ми мали б наздогнати тарантайку, попри десятихвилинну фору, але не наздоганяємо.

— Або ця тарантайка надто швидка, як на тарантайку, або вони звернули іншим шляхом, — бурчить водій.

— Можливо, краще було б трохи втратити часу й спинитися тут‑там, щоб розпитати, — кидає Борислав.

Порада запізніла, але не зовсім. Ми зупиняємося перед Княжевом і дізнаємося в регулювальника про машину. Виявляється, вона кілька хвилин тому в’їхала в цей увартал. Продовжуємо рух, але змушені скидати швидкість: попри сирену, на трьох ділянках доводиться майже зупинятися.

За Княжевим ми знову уточнюємо сліди компанії.

— Он там десь така машина й спинилася, — повідомляє міліціонер, показуючи на вузьку чорну дорогу біля річки.

Невдовзі наша «Волга» зупиняється біля покинутої машини, і ми помічаємо в кущах за сотню метрів групу молодих екскурсантів — і передусім високу, худорляву постать Апостола.

На лихо, він теж нас угледів. На лихо, бо вже набрав у шприц і, боячись, що ми відберемо йому омріяну дозу, блискавично й уміло встромляє голку, навіть не засукавши рукава. Ми вже за кілька кроків від групи, тож цілком виразно бачимо той патетичний жест, і так само виразно — як худорляве довге обличчя юнака кривиться, як він осідає на траву, конвульсивно здригається й застигає, незручно підібгавши коліна.

Боян кидається до Ани, грубим помахом вибиває шприц із її руки, а тоді, мабуть, за інерцією, повторює рух — цього разу у вигляді ляпаса.

Роза, Пепо й Лілі стоять приголомшені, наче не знають — тікати їм чи кинути все, що тримають у руках..

Боян так само різко бере заплакану Ану за плече й веде її до шосе.

Я затримався лише на кілька секунд, проводжаючи їх поглядом. Кілька фатальних секунд, бо коли повертаю погляд, бачу, як Лілі, що досі дивилася услід Бояну, раптом повторює жест Апостола.

На мить вона стає ніби вищою й стрункішою, наче підводиться на пальцях, наче прагне вирватися з дрожу, що проймає її масивне тіло. Потому поволі осідає на коліна й ховає обличчя в траві. А за спиною в мене все ще чути нервове схлипування Ани.

***

— Аналіз встановив, що то була отрута, яка в ін’єкції діє миттєво, — доповів лейтенант ще того самого дня пообіді.

— Якби ми запізнилися на кілька секунд, то загинули б й решта троє, — зауважує Борислав.

— А якби прибули на кілька секунд раніше, можливо, не загинули би ніхто, — заперечую.

— Може й так, — погоджується мій приятель. — Але в таких речах, сам знаєш, є якась фатальність. Я не про те нещастя, те довгов’язе, а про дівчину. Це ж чистісіньке самогубство. Відбери в неї шприц — вона кинеться під трамвай.

— Таак… — тягну знову це слово. — Повідомили батькам?

— Батька Апостола сповістили. А батько Лілі був у відрядженні, — пояснює лейтенант. —Наказали надіслати йому термінову телеграму. Тіла нам більше не потрібні. Завтра зранку їх поховають.

— Гаразд, — киваю. — Вільний.

Коли він виходить, Борислав кидає крізь зуби:

— То що, відпустимо цього Томаса, не давши йому розплати за все? Про інше промовчу, але людей він нищить щедро …

— Сподіваюся, він отримає за все… і сповна., — відповідаю. — Але перш ніж дійде до цього, нам треба завершити останнє завдання. Найделікатніше.

***

Ще одна людина, яку досі знав лише з фотографії. Досить стрункий і добре збережений, з інтелігентним обличчям і виглядом ученого — зосереджений вираз, посріблене роками волосся, окуляри в товстій темній оправі.

Він чекає на мене й сам відчиняє двері, подає худу, але енергійну руку й проводить до вітальні.

— Власне, якщо нам треба поговорити наодинці, краще піднятися до мого кабінету. Там не надто затишно, зате ніхто не завадить.

— Гаразд, ходімо до вашого кабінету.

І ось ми в мансардній кімнаті. У кімнаті, яку я теж знав лише з фотографії. У нішах стоять полиці з книжками. Маленьке письмове бюро — теж завалене книжками. За ним етажерка — так само набита книжками й увінчана гіпсовим бюстом Сократа, досі цілим, якщо не рахувати трохи обдертого носа.

Скляні двері виходять на маленький балкон, і, проходячи повз нього, я кидаю погляд униз у сад і помічаю двох людей, яких знаю значно краще за Раєва — Ану й Бояна. Вони, мабуть, розмовляють, але розмову навряд чи можна назвати дружньою: Боян говорить щось, підкреслюючи слова короткими сердитими жестами, а Ана, стоячи до нього спиною, слухає похмуро.

Господар сідає за маленьке бюро, а я вмощуюся на стільці біля прочинених скляних дверей.

— Тут можна палити? — питаю, трохи зніяковівши від бібліотечної атмосфери.

— Звичайно. Хоч я сам не палю, — відповідає Раєв і ставить на край бюро якесь жалюгідне мініатюрне попільничко.

Я запалюю, поки Раєв ледь помітним рухом поглядає на годинник.

— П’ята тридцять, — повідомляю чемно. — Сподіваюся, я не затримаю вас надовго.

— Прошу вас, не хвилюйтеся. У мене справді є зустріч, але аж о сьомій.

— Я прийшов повідомити вас про одну нашу операцію, досі таємну й уже, власне, завершену як операцію. Далі вона, ймовірно, перейде в судове провадження й неминуче торкнеться певних аспектів вашої службової діяльності.

І я без зайвих подробиць викладаю йому історію, у якій і він сам був мимоволі задіяний.

Раєв вислуховує уважно, а тоді зауважує:

— Я, звісно, повний профан у вашій сфері, але мені здається, що якби ви попередили мене вчасно, це зекономило б вам чимало зусиль.

— Ми розглядали й таку можливість, але відкинули її відразу. Будь‑який прояв нервозності чи паніки з вашого боку міг би насторожити противника. Та й навіщо турбувати вас, коли операція була організована так, що вони отримували фальшиві документи замість справжніх?

— Можливо, ви маєте рацію, — киває Раєв. — Ви краще знаєте. Врешті‑решт, якщо все завершилося успішно… — Скаржитися не варто. Але успішний фінал не знімає питання вашої особистої відповідальності. Ви допустили досить серйозну легковажність у роботі.

— Через те, що тримав ці документи вдома? Але послухайте, я роблю це роками й ніколи не мав жодних неприємностей. І роблю не з легковажності, як ви висловилися, а навпаки — з почуття відповідальності.

Він дивиться на мене не надто люб’язно поверх окулярів і додає:

— Не знаю, скільки триває ваш робочий день, але можу без зайвої скромності сказати, що мій інколи триває до пізньої ночі. І цю додаткову роботу я виконую цілком добровільно, а з необхідності змушений робити її вдома.

— Я зовсім не маю наміру применшувати ваші ділові якості, — поспішно заспокоюю його. — Ви маєте репутацію надзвичайно компетентного й відповідального керівника. Але легковажність залишається легковажністю.

— Не забувайте, — заперечує Раєв, — що ця кімната завжди зачинена, і що шухляда в моєму бюро теж зачинена…

— Так, ось таким ключем! — перебиваю його й піднімаю маленький стандартний ключ, що опинився в моїй руці. — Будь‑який учень зробить вам такий за п’ять хвилин. Але є й інше. Ви надто поблажливо ставилися до того, що відбувається у вашому домі й навіть у вашому секретному кабінеті.

— Не розумію вас.

— Наприклад, тієї ночі з суботи на неділю тут, у цій кімнаті, здійнявся чималий шум, і навіть гіпсовий бюст упав і гупнув об підлогу. А ви навіть не поцікавилися, що сталося, хоча ваша спальня — просто під нами…

Раєв знизує плечима: — Навіщо мені перевіряти те, що й так добре знаю: моя донька розважається зі своїм приятелем. Я чудово чув їхні голоси — так само, як і ви їх зараз чуєте.

Крізь ледь прочинені двері й справді долітають уривчасті голоси молодих людей, і одного погляду вниз у сад достатньо, щоб переконатися: примирення там іще не настало.

— Ви суперечите самі собі, — кажу. — З одного боку, твердите, що ця кімната завжди зачинена, а з іншого — виходить, що в тій самій зачиненій кімнаті ваша донька зі своїм приятелем.

— Мабуть, я залишив ключ у дверях. Але погодьтеся: якщо я почну підозрювати вже й власну доньку… Погано те, що в мене просто немає часу займатися нею, і вона робить, що їй заманеться. І, мабуть, мені доведеться знайти їй другу матір, оскільки перша займається виключно собою.

— Знаю про ці ваші наміри, — бурмочу.

Раєв уперше виявляє ознаку подиву: — І це знаєте?

— Так, — киваю, — як і багато чого іншого. Але не будемо поспішати.

Я зиркаю у вікно й бачу, що тепер Ана розмахує руками, а Боян сердито стоїть до неї спиною. Потім, повертаючись до господаря, кажу:

— Навіть цей дрібний інцидент із бюстом Сократа вже викликає певні сумніви щодо вас. Але нам зовсім не потрібно кликати великого Сократа за свідка, бо ми й так цілком поінформовані про всю вашу діяльність. Вас завербувала іноземна розвідка ще три роки тому, під час однієї закордонної поїздки. І вас там мають за надто рідкісного птаха, щоб випускати в авантюри. Ви вступили в дію лише тоді, коли сюди прибув один амбітний дипломат — містер Томас, натхнений бажанням реабілітуватися та показати на здатен, хай навіть ціною певного ризику. Ризику, передусім, за ваш рахунок, Раєве, не за його.

Господар слухає, намагаючись не відводити погляду від мого обличчя й не допустити жодного натяку на збентеження в очах.

— Треба визнати все ж таки, що навіть Томас зі своїми авантюрними прийомами постарався організувати акцію так, щоб забезпечити вам максимальну безпеку. Ви приносите сюди, у свій кабінет, секретні матеріали, щоб працювати над ними, а інший у вашу відсутність їх копіює й передає далі. Тож навіть якщо цей інший провалиться, уся відповідальність упаде на нього, а ви вийдете сухим із води й, у найгіршому разі, відбудетеся службовою доганою за необережність. Так чи не так?

— Зовсім не так, — спокійно відповідає Раєв.

— Але мені справді цікаво дослухати цю химерну гіпотезу, народжену вашою хронічною шпигуноманією..

— Ніякої шпигуноманії. Є факти. Можу вас запевнити: нам зовсім не вигідно штучно збільшувати кількість зрадників, бо чим їх менше, тим легша наша робота.

— Гаразд, гаразд, — примирливо киває господар. — Але ви згадуєте про факти, а назвати їх не поспішаєте.

— З огляду на те, як далеко зайшла справа, логічніше було б, щоб факти назвали ви самі.

— Фактів немає, — заявляє Раєв із спокійною впевненістю. — А щодо фантазій — це ваша спеціальність, не моя.

— Факти є. І якщо наполягаєте, я назву деякі з них. Передусім: протягом майже трьох місяців ви під різними приводами винесли 34 службові досьє, цілком секретні за характером і такі, що стосуються дуже важливих економічних напрямів діяльності. Із цих 34 досьє лише вісім мали бодай якийсь стосунок до вашої безпосередньої роботи в той період. Навіщо ви принесли сюди решту двадцять шість? Для самоосвіти?

— Бо я маю бути в курсі всього…

— Бо Томас хоче бути в курсі всього, — поправляю його.

— Це вже ваша думка, без жодної реальної ваги.

— Це не лише моя думка. І досить трохи подумати, щоб зрозуміти, що це так. Невже ви, людина, яка через специфіку своєї роботи чудово знає правила секретності, справді вважаєте, що вам дозволили б винести весь цей конфіденційний матеріал, якби ми не вирішили подивитися, куди ви зайдете? Та сама легкість, із якою ви отримували цей матеріал три місяці поспіль, мала б видатися вам підозрілою, якби ви бодай на мить замислилися. Але ви були так глибоко переконані у своїй непохитній й бездоганній репутації, що навіть не припустили, ніби хтось може засумніватися у вас.

— Ви досить логічно розвиваєте свою гіпотезу, — визнає господар, — але все так само вперто уникаєте називати факти. І це легко пояснити, бо фактів немає.

— Факти є, — повторюю. — Те, що я щойно згадав, — це саме факти. Але вони стосуються лише одного боку справи. А тепер подивімося й на другий.

Перш ніж перейти до іншого боку, я дозволяю собі глянути вниз, у сад. Нічого особливого. Сварка триває. «Цьому хлопцеві ще доведеться намучитися з цією дівчиною», — мимохідь думаю я і вголос кажу:

— Як я вже сказав, вас завербували три роки тому, точніше — наприкінці травня, і ще точніше — в Женеві, куди вас було відряджено як делегата на міжнародну конференцію. Вербування відбулося під час двох зустрічей із представником відповідної розвідки, і першу з цих зустрічей вам організував Стоян Станєв, який також перебував у Женеві у службових справах.

— Це не факти, — уперто твердить господар. — Це вигадки.

— Станєв підтвердить.

— Станєв може підтвердити все, що ви йому скажете, але, на щастя, підтвердити — ще не означає довести. — Ви змушуєте мене вдатися до речей, які я не дуже полюбляю: до техніки… — кажу з втомленим зітханням.

При цих словах я дістаю з кишені мініатюрний магнітофон і показую його Раєву.

— Невеличке пояснення замість передмови. Станєв, як вам відомо, — найважливіший агент ваших господарів. Не знаю, чому його називають Старим, але цілком згоден, що він справді стара лисиця. Саме тому, на відміну від вас, він завжди припускав можливість несподіваного провалу. І сказав собі: «Якщо мене візьмуть, що я можу запропонувати як цінну інформацію, щоб урятувати шкуру?» І подбав приховати на чорний день таку інформацію — зокрема й ту, що стосується особисто вас. Не кажу, що цей сховок обов’язково врятує Станєва від найгіршого, але вас він у будь‑якому разі поховає.

Я підкидаю в руці магнітофон і запитую: — Хочете послухати?

— Чому б ні? У мене ще чимало часу…

— До зустрічі? Ви й досі вірите, що з’явитеся на цю зустріч? — дивуюсь я й вмикаю магнітофон.

І ось у мансарді починається розмова двома англійськими мовами — однією доброю і однією не такою доброю. І якщо перший голос мені зовсім незнайомий, то другий безпомилково належить Раєву. Серед багатьох цікавих реплік діалогу можна навести такі:

Незнайомець: — Нам відомо, що ви піднялися досить високо… І все ж ця посада надто незначна для ваших здібностей… А вищої ви ніколи не отримаєте… Ви дісталися трохи вище середини службової ієрархії й так і буксуватимете на цьому місці аж до пенсії…

Раєв: — Ви праві. Але я з цим змирився.

Незнайомець: — Бо у вас не було вибору. А тепер ми надаємо вам цей вибір.

Раєв: — Вибір — це щонайменше між двома речами. Поки що я знаю лише одну: своє становище в Болгарії, де маю зручний будинок, добру посаду, високу платню, службову машину, спокій…

Незнайомець: — Усе це дрібниці, та ще й здобуті неймовірними зусиллями. Ваші дні минають лише в роботі, ви, мабуть, уже зовсім забули, що в житті існують і насолоди, і розваги… Ви читаєте газети й знаєте, який у нас наплив фахівців. Дехто звинувачує нас, що ми їх купуємо. Ми їх не купуємо — вони самі приходять, бо отримують величезні зарплати, розкішні квартири, повагу. А ви — фахівець такого рівня, що матимете все це на найвищому рівні…

Раєв: — Ви хочете від мене не лише фахові якості, а й дещо інше… дещо дуже ризиковане…

Незнайомець: — Ми подбаємо про те, щоб це не було ризиковано… А тим часом у одному з місцевих банків буде відкрито рахунок на ваше ім’я… І коли ви, виконавши своє завдання, переїдете до нас…

І так далі, і так далі. Дрібний, огидний торг, ніби продають стару машину, а не батьківщину.

— Ну, хіба й це не факти? — питаю, зупиняючи апаратик.

— Сумнівні, — хитає головою Раєв. — Дуже сумнівні. Один запис ніколи не є чимось більшим за сам запис. І чи справді цей голос мій, чи ні — це ще велике питання.

Але цього разу репліка прозвучала без внутрішнього переконання, і весь вираз господаря свідчить, що він готовий капітулювати.

— Бачите, — кажу, — я достатньо тямлю в цих речах і можу вам сказати, що обвинувачення проти вас настільки непохитно обґрунтоване й задокументоване, що жоден суд не вагатиметься винести належний вам вирок… І якщо я зараз тут, то не для того, щоб вибивати з вас зізнання, а щоб вирішити, що робити з вашою дочкою. Як гадаєте, ваше затримання дуже тяжко на неї вплине?

— Це її вб’є! — вигукує господар, скинувши свою байдужу маску.

— Виходить, що ви самі й уб’єте її морально… Після того, як мало не вбили фізично.

— Це вже занадто! — вигукує Раєв.

— Авжеж, але з вашої сторони, — спокійно відповідаю. — Протягом останнього тижня ви щось відчули… або хтось подав вам знак… цю подробицю ще встановимо. У будь‑якому разі ви вирішили натиснути тривожну кнопку. І повідомили Томаса через відповідний канал, цілком усвідомлюючи, які заходи буде вжито для знищення слідів. Найрадикальні заходи — щоб не вживати іншого слова. І внаслідок вашого втручання двоє молодих людей уже мертві, а могло бути й більше. Включно з вашою дочкою.

— Але це ж вже переходить усі межі!…

— Авжеж. Її порятунок був питанням секунд. І до цього ви особисто не маєте жодної заслуги.

Він мовчить, приголомшений, очевидно втративши здатність ясно мислити. І все ж я дозволяю собі запитати:

— То скажіть, як нам бути з вашою дочкою?

— Як хочете, — змахує він рукою. — Збрешіть їй щось… нехай мине трохи часу… Власне, я не певен, що вона любить мене аж так… що взагалі здатна любити аж так…

Я дивлюся у вікно й бачу, що ті двоє кудись зникли.

— Їдьмо, Раєве.

Господар підводиться, знімає окуляри, витирає скельця носовою хусткою й знову надягає. Потім повільною, втомленою ходою прямує до дверей.

Унизу нас чекає службова машина. Я сідаю з Раєвим на заднє сидіння, і ми рушаємо. Приблизно за кілометр бачу Бояна, що сам йде узбіччям.

— Зупини, підберемо пішохода, — наказую водієві.

Боян кидає швидкий здивований погляд на Раєва, але мовчить і сідає на переднє сидіння.

— Щось не клеїться, так? — підкидаю йому згодом.

— І не склеїться, — бурмоче він похмуро.

***

— Ти, власне, так і не сказала, чим закінчилася та історія з Раєвим… — зауважую, поки ми вечеряємо з Маргаритою.

— Як це не сказала? Я ж тобі цілком ясно сказала, що не хочу!

— А йому що сказала?

— Відбулася ухильним поясненням. Гадаю, він достатньо розумний, щоб не будувати ілюзій.

— Розумний чи ні, але тепер він уже не в стані будувати ілюзії.

— На що ти натякаєш? — вона дивиться на мене.

— Твого шефа заарештовано. І справа серйозна.

— Господи! Мені завжди такі трапляються.

— За одним винятком, — нагадую.

— Наче я їх якимось магнітом притягую, — бурмоче вона, не зважаючи на моє зауваження.

— Фатальна жінка… Так їх морочиш, що вони падають у безодні злочину.

— Не жартуй, — відрізає Маргарита.

А потім згадує: — Але навіщо йому був потрібен шлюб, якщо він уже вліз у такі справи?

— Для маскування, звісно. Шлюб — це викликає довіру. Значить, людина влаштована, значить, не має наміру тікати кудись. Узагалі непогана ширма, щоб прикрити підготовку до втечі. А тим часом чому б йому не пожити з такою приємною партнеркою… Ти даремно боялася, що ви одне одному набриднете. Щоб набриднути, потрібен час.

— Господи! Мені завжди такі трапляються, — повторює Маргарита. — А що буде з дочкою?

— Слушне запитання. Мене лише дивує, що сторонні люди першими питають про це, а самі батьки навіть не замислюються над цим.

— Скажи ж: що буде з дочкою? Вона ж мала виходити заміж?

— Не знаю. Якби ти спитала мене вчора, я, мабуть, відповів би «так». Але сьогодні — справді не знаю.

***

Не знаю чому, але цієї ночі в голові справжній хаос. Маргарита давно вже спить, і я чую в тиші її рівне, тихе дихання й думаю про всі ці людські історії — про Лілі й Бояна, про Раєва і його примхливу порожню з середини дочку, і навіть про ту Марго, яка досі чекає свого Чарлі, що ніколи не повернеться, і навіть про того високого, кістлявого хлопця, чий труп зараз лежить у морзі.

І поступово думка перескакує до інших людей і до інших місць: до тієї давно забутої Франсуаз, яка, може, саме тепер сидить у якомусь паризькому барі з чисто службовим завданням; до Пітера Гроота, певно вже геть п’яного в цю пізню нічну годину; до Едіт, яку я більше ніколи не бачив; до Сеймура й Грейс, що, мабуть, і далі співіснують у повній взаємній ненависті; до подруги Моранді, до Дори Босх, до Ліди, і навіть до Фурмана‑молодшого, якого я спершу прийняв за Фурмана‑старшого.

І коли я згадую кожного з них окремо — все гаразд, але варто лише подумати, що всі вони існують одночасно і кожен зайнятий своїми звичними справами саме в цю мить — тут, у Софії, у Парижі, Амстердамі, Берліні, Копенгагені, Венеції, Нью‑Йорку — в голові в мене починається справжня плутанина… Це невимовне відчуття одночасності… цього дивного хаосу… цього різноголосого звіринцю … цієї божевільні…

— Перестань крутитися вже! — чую згодом сонний голос Маргарити. — Спи нарешті…

Я перевертаюся на другий бік і кажу собі, що справді треба заснути.

І широко розплющую очі.

І, звісно, бачу Любо.

Не скажу, що бачу його буквально і що страждаю на галюцинації, але мені здається, що я відчуваю всім своїм єством його присутність тут, у кімнаті, і чую його тихий голос:

«А що буде далі з моїм сином, брате?»

«Далі він сам хай думає, — бурмочу. — Не можемо ж ми все життя носити його, як крихке яєчко.»

«Тобі легко так говорити, бо в тебе немає сина», — озивається десь усередині мене голос Любо.

«Немає? Це ти повісив його мені на шию, а тепер іще й бурчиш, що в мене немає сина. Твій син — мій син. Ну, йди вже й досить із цими витівками.»

І я відчуваю, що він зникає. Він завжди зникає, щойно отримав своє.

***

…І ось, після провалу Раєва, ланцюг справді замкнувся, містере Томас, — або, як сказав би Старий, — петля затяглася вам на шиї.

— На його, а не на моїй, — сухо уточнює Томас.

— Це вам так здається. Уся ваша ретельно підготовлена операція закінчується грандіозним крахом, катастрофою. Катастрофою для всіх учасників, включно з вами.

— Ви не перебільшуєте свій успіх? — насмішкувато зиркає на мене Томас. — Чи моя це операція, чи ні — питання цілком відкрите. Ви не можете довести мою участь у жодному з епізодів цієї операції.

— А ваш зв’язок зі Старим?

— Я ніколи в житті його не бачив.

— Але він підтримував контакт із вашим Беннетом через манікюрницю.

— Я не Беннет.

— А зустріч там, за містом, під деревами? Точніше — вербування того хлопця?

— Я не знаю того хлопця і не обмінявся з ним жодним словом.

— Зате ваша секретарка Мері обмінялася чимало.

— Я не Мері. І, до вашого відома, вона вже давно вдома. Точніше — у психіатричній клініці. Якщо ви вважаєте, що я повинен відповідати за поведінку психічно хворих людей…

— Так, так. Я чудово знаю, що ви її списали. Як і ще з десяток інших: Чарлі, провідника, Апостола, Лілі… не кажучи вже про тих, хто дивом урятував шкуру.

— Перелічені вами особи мені зовсім не знайомі.

— Справді? А я, наприклад, вважаю, що деяких із них ви інструктували особисто. Скажімо, Чарлі.

— Можете викликати його як свідка.

— Звідки — з того світу?

— Місце його перебування мені невідоме.

— А провідник? І з ним ви теж не говорили?

— Ніщо не заважає викликати й його.

— Домовились, — спокійно відповідаю.

Я натискаю кнопку дзвінка, двері відчиняються, і до кімнати заходить провідник. Томас, звісно, намагається приховати, як його сіпнуло, а потім — удавати, що не знає новоприбулого. Але несподіванка надто сильна, щоб її можна було замаскувати.

Це, власне, і був найсуттєвіший результат нашої поїздки до Стамбула. Помічник Борислава зумів скористатися наркотичним трансом Чарлі, щоб підмінити пістолетик, заряджений смертельною отрутою, на таку саму іграшку, але з нешкідливим газом. Тож смерть у спальному вагоні була лише інсценуванням. Людину врятували. А професійною мовою — свідка зберегли.

Дуже цінного свідка, особливо живого — і Томас це чудово розуміє. Цей свідок, доданий до звукозапису, або звукозапис, доданий до свідка, утворюють диявольськи неприємний доказ. Я намагаюся пояснити це дипломатові, потім киваю провідникові, щоб виходив, і продовжую:

— Отже, ви не стоїте осторонь операції й не поза катастрофою, містере Томас. Ви в ній по самі вуха, і вона вимальовується як катастрофа всього вашого життя. Бо ви не лише нічого не досягли, приїхавши до нас, а й безповоротно зруйнували те небагато, що лишили вам попередники. І за такий провал навіть звільнення здасться надто м’якою санкцією для ваших начальників. Це кінець, містере Томас. Ви, хоч і в переносному сенсі, але вже готові для моргу.

«Треба спати», — кажу собі, знову перевертаючись на інший бік. Ще зарано розмовляти з цим типом. Хоча не виключено, що розмова таки відбудеться. І не уявна, не в напівсні й не в примарній сутінковій млі перед світанком, а цілком реальна — при денному світлі.

***

Вівторок минає за доопрацюванням матеріалів. Знову канцелярська робота. Єдина втіха — що погода якраз підходить для такої роботи: небо затягнуте важкими хмарами, косий дощ тягнеться довгими лініями, а з Вітоші повіває холодом, наче вже осінь.

— Апостола поховали, — доповідає лейтенант. — А батько Лілі так і не з’явився, хоча ми надіслали дві телеграми.

— Мабуть, і не приїде. Хай поховають її завтра зранку, — наказую і знову занурююсь у досьє.

— Як це — не приїде? — підводить голову Борислав.

— Вона для нього завжди була лише паскудою.

***

У середу зранку в пейзажі нічого не змінилося: лише вітер із Вітоші дужчає, а косий дощ ріже сіре небо тонкими лініями.

Змокши під дощем, зазираю в тихий білий кабінет, схожий на лікарняну палату, і повідомляю Бориславу:

— Якщо мене питатимуть, скажеш, що я вийшов ненадовго.

— Куди йдеш? — запитує приятель. І, вгадуючи відповідь по моєму обличчю, швидко додає: — Я теж поїду.

Ми сідаємо в службову машину, перетинаємо місто, забите автомобілями й пішоходами, що втікають від дощу, і виїжджаємо на якесь шосе. За чверть години водій, який уже розпитав про місце, зупиняється на краю незнайомого села.

— Треба було взяти квіти… — згадую лише тоді, коли виходимо з «волги».

— Там, мабуть, будуть, — відповідає Борислав. — Дай цигарку.

При вході на цвинтар, під широкою подертою парасолькою, справді сидить жінка, виставивши перед собою кілька зів’ялих китичок білих гвоздик. Ми беремо два букетики — за відсутності кращого — і рушаємо цвинтарем.

Ми без труднощів знаходимо свіжу могилу, у яку вже спущено просту, нефарбовану труну. Поруч, притулена до каменя, стоїть така сама нефарбована дошка, на якій кривуватими літерами виведено ім’я: Лиляна Мілева.

Нашу присутність швидко помічають, і двоє чоловіків із лопатами в руках підходять до могили.

— Священик буде? — питає один.

— Священика не буде, — відповідаю.

— Засипати?

— Засипайте.

Обидва хапають лопати й спритно починають кидати мокру чорну землю на дерев’яну труну.

Дощ усе так само дрібний і косий, розбитий холодним вітром на прозорі сріблясті риски.

Борислав стоїть поруч, похмуро випроставшись, із погаслою мокрою цигаркою, забутою в кутику губ.

Я розсіяно вслухаюся в глухий стукіт грудок по кришці труни й вдивляюся у вологу, насичену дощем зелень пейзажу, коли помічаю Бояна.

Він іде сюди без капелюха, загорнутий у свій старий мокрий плащ, і кроки в нього якісь сповільнені й непевні — може, через землю, що липне до підошов, ту важку, масну землю, яка буває тільки на цвинтарях.

— Лейтенант учора взяв та й сказав йому, що вона була вагітна на четвертому місяці… — ледь чутно бурмоче Борислав.

Хлопець уже зовсім близько. Він стає по той бік могили й ніяково, майже виправдовуючись, каже:

— Я прийшов… Мусив виконати її бажання… Колись вона сказала мені, що якщо помре, то хоче замість відспівування цю мелодію — один реквієм…

Він опускає очі, дістає з‑під плаща маленький магнітофон, і серед вологої зелені сільського цвинтаря, під повільними сріблястими завісами дощу раптом підіймається повільний, просякнутий гіркою скорботою мотив, який зривається вітром і стає мов уривчасте ридання, віднесене туди, до потемнілого обрію, поки грудки рівно й глухо сиплються в яму.

Я дивлюся на нього й бачу, що йому справді зле. Обличчя зовсім бліде, запалі очі плавають у якійсь млі, а кутики губ ледь тремтять. Життя вже почало писати на цьому молодому обличчі свої перші рядки.

Копачі закінчили роботу. Один бере дощечку з написом і трохи криво вбиває її в мокру землю:

Лиляна Мілева.

Потім обоє закидають лопати на плечі й відходять.

Ми з Бориславом підходимо й кладемо два мізерні букетики на купу чорної землі, поки реквієм і далі хрипко ридає. Два зовсім жалюгідні букетики на цій жалюгідній могилі.

Земля осяде, трава затягне слід, а ім’я щезне, наче його не було і людини не існувало.

А я думаю, що все могло б піти інакше.

І кажу собі, що треба було щось зробити, хоч і не знаю — що.

Ми завжди згадуємо, що треба було щось зробити, тоді, коли вже нічого не можна зробити.

І платимо за все це кількома зів’ялими квітками. Або одним реквіємом.