Рембо

РОЗДІЛ 1

Його звали Рембо, і зовні він був абсолютно звичайним хлопцем із довгою густою бородою та спадаючим на шию волоссям. Він стояв біля бензоколонки на окраїні міста Медісон, штат Кентуккі, витягнувши вперед руку з надією, що його підбере машина, і потягував кока-колу з великої пляшки; коло його ніг лежав спальний мішок, і хто б міг подумати, що через день, у вівторок, на нього буде полювати вся поліція округу Безелт. І зовсім не можна було припустити, що до четверга він буде ховатися від Національної гвардії штату Кентуккі, поліції шести округів та безлічі приватних осіб, які люблять постріляти по живій мішені.

Зрештою, Рембо знав, що його чекають неприємності. Великі неприємності, якщо він не буде напоготові. Машина, у яку він просився, ледь не збила його, від’їжджаючи від бензоколонки. Потім із потоку автомобілів вискочив поліцейський автомобіль і підкотив просто до нього — він уже знав, що буде далі, і весь напружився. «Ні, чорт забирай. Тільки не цього разу. Більше я не поступлюся».

На машині великими буквами був написано: «НАЧАЛЬНИК ПОЛІЦІЇ, МЕДІСОН». Вона зупинилася поруч із Рембо, погойдуючи радіоантеною, і поліцейський, перегнувшись через переднє сидіння, відкрив дверцята для пасажира. Він дивився на заліплені брудом чоботи, зім’яті джинси з латкою на одній штанці, голубий светр із плямами чогось дуже схожого на засохлу кров і куртку з оленячої шкіри. Його погляд затримався на бороді й довгому волоссі. Ні, не це його турбувало, а щось інше, але начальник поліції не міг зрозуміти, що саме.

Ну, залізай сюди, — сказав він.

Рембо навіть не поворухнувся.

Я сказав, залізай сюди. Тобі має бути жарко в такій куртці.

Рембо надпив кока-коли, глянув на машини, які проїжджали повз нього, подивився зверху вниз на поліцейського та… залишився на місці.

У тебе щось зі слухом? — поцікавився поліцейський. — Сідай у машину, поки я не розлютився.

Тепер Рембо вивчав його, як щойно той вивчав Рембо: невеликого зросту й повний, зморщечки коло очей і неглибокі віспини на шкірі, через які його обличчя здавалося грубим.

Не витріщайся на мене.

Рембо продовжував його вивчати: сіра форма, верхній ґудзик сорочки розстібнутий, вузол краватки ослаблений, сорочка спереду промокла від поту. Яка в нього зброя, Рембо видно не було. Кобура була пристебнута зліва, з протилежного від пасажира боку.

Я тобі кажу, — промовив поліцейський. — Мені не подобається, коли на мене витріщаються.

А кому подобається?

Рембо ще раз глянув на всі боки, потім підняв свій спальний мішок. Сідаючи в машину, поклав мішок між собою та поліцейським.

Давно чекаєш? — запитав поліцейський.

Цілу годину.

Міг би чекати й довше. Місцеві, як правило, нікого не підвозять. Особливо таких, як ти. Це незаконно.

Бути таким, як я?

Не будь надто розумним. Я хотів сказати, що підвозити незнайомих у нас не дозволяється. Багато тих, хто зупиняється когось підвезти, прощається з гаманцем, а то й із життям. Зачини двері.

Рембо не поспішаючи надпив кока-коли, а потім зробив те, що йому було наказано.

Не турбуйтеся, — сказав він поліцейському. — Я не збираюся вас грабувати.

Дуже смішно! До речі, якщо ти не звернув уваги на напис на машині: я місцевий начальник поліції. Тісл. Уїлфред Тісл. Хоча навряд чи має значення, як мене звати.

Вони перетнули центральне перехрестя міста, де світлофор переключався на жовтий. По обидва боки вулиці впритул стояли магазини — аптека, бакалійний, збройовий, залізних виробів, а також десятки інших. Удалині виднілися пагорби, високі, зелені, подекуди зачеплені червонуватою жовтизною осіннього листя.

— Куди прямуєш? — запитав Тісл.

Це має значення?

Ні. Чесно кажучи, ніякого значення це не має. І все- таки — куди ти мандруєш?

Може, в Луїсвілль.

А може, ні?

Саме так.

Де спиш? У лісі?

Точно.

Зараз, мені здається, у лісі безпечно. Уночі холодніє, і змії залізли у свої нори.

Рембо надпив кока-коли.

Тебе підвіз сюди хтось із нашого міста? — поцікавився Тісл.

Я йшов пішки. Прокинувся на світанку та йшов пішки.

Ну, я тобі дуже співчуваю. Значить, недарма я тебе взяв у свою машину.

Рембо нічого не відповів. Він знав, що буде далі. Вони проїхали мостом над струмком, проминули будівлю суду.

Поліцейська дільниця поруч із судом, — показав Тісл. Однак не повернув до дільниці, а повів машину далі, до виїзду з міста. І тільки за щитом із написом «ВИ ЗАЛИШАЄТЕ МЕДІСОН. ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ» зупинився біля узбіччя.

Будь обережний, — сказав Тісл.

І не напрошуйся на неприємності, — закінчив за нього Рембо. — Ви це хотіли сказати?

Правильно. Ти це вже чув. Тому мені не треба пояснювати, чому через подібних до тебе хлопців часто бувають неприємності. — Він поклав спальний мішок на коліна Рембо й потягнувся, щоб відчинити дверцята. — Ну, будь обережний.

Рембо повільно вийшов із машини.

Ще побачимось, — сказав він, захлопуючи дверцята.

Ні, — похитав головою Тісл. — Думаю, не побачимося.

Він розвернув машину та поїхав назад у місто, посигналивши на прощання.

Рембо дивився вслід машині, що віддалялася. Потім допив кока-колу, жбурнув пляшку в канаву та, перекинувши ремінь спального мішка через плече, рушив у місто.

РОЗДІЛ 2

Повітря було густим від чаду — щось смажилося на жирі. Стара за стійкою вп’ялася в Рембо через свої біфокальні окуляри, розглядаючи його одяг, шевелюру, бороду.

Два гамбургери й кока-колу, — сказав Рембо.

Зроби це на винос, — почув він позаду. Глянувши в дзеркало за стійкою, Рембо побачив у прорізі вхідних дверей Тісла.

І зроби це швидше, Мерль, добре? — додав Тісл. — Хлопець дуже поспішає.

Стара здивовано схилила набік голову.

Так, так, Мерль, а поки ти цим займаєшся, як щодо чашки кави для мене?

Як скажете, Уїлфреде, — промовила вона, як і раніше, здивовано, й пішла налити кави.

Рембо дивився в дзеркало на Тісла, а Тісл дивився на Рембо. На сорочці в Тісла красувалася шпилька Американського легіону. «Цікаво, на якій війні ти був, — подумав Рембо. — Для Другої світової ти надто молодий».

Він повернувся.

Корея? — запитав Рембо, показуючи на шпильку.

Правильно, — відповів Тісл без будь-яких емоцій. Вони продовжували дивитися один на одного.

Рембо перевів погляд на лівий бік Тісла, де висіла кобура.

І здивувався — там був не стандартний поліцейський револьвер, а напівавтоматичний пістолет, судячи з його великої рукоятки — 9-міліметровий «браунінг». Рембо доводилося користуватися «браунінгом». Рукоятка велика тому, що там тринадцять патронів, а не сім чи вісім, як у більшості пістолетів. Рембо відзначив, що пістолет дуже личить Тіслу, ріст якого був п’ять футів і шість або сім дюймів, а на невисокому чоловікові такий великий пістолет мав би виглядати незграбно — але не виглядав.

Я тобі говорив не витріщатися на мене. — Притулившись до музичного автомата, Тісл дістав із пачки в кишені сорочки сигарету й запалив. — Ну, ти мене обдурив, правильно?

Не навмисно.

Звичайно, не навмисно. І все-таки ти мене обдурив?

Господиня принесла Тіслу каву й повернулася до Рембо.

Які вам зробити гамбургери? Прості чи городні?

Що?

Тільки м’ясо чи з зеленню?

Побільше цибулі.

Як забажаєте.

Стара пішла смажити гамбургери.

От обдурив так обдурив, — промовив Тісл і якось дивно посміхнувся. — Я хочу сказати: на вигляд ти розумний. І говориш, наче розумний, от я й вирішив, що ти все зрозумів. А ти взяв і повернувся. Може, у тебе з головою не все добре, га?

Я голодний.

Ну, це мене не цікавить, — сказав Тісл, затягуючись димом. — Такому хлопцю, як ти, повинно вистачати розуму, щоб носити їжу із собою. На той випадок, якщо він поспішає, як ти зараз.

Він підняв чашечку з вершками, збираючись налити їх собі в каву, але помітив згустки на дні та гидливо скривився.

Тобі потрібна робота? — тихо поцікавився він.

Ні.

Значить, у тебе вже є робота?

Ні, роботи в мене немає. Мені не потрібна робота.

Це називається бродяжництвом.

Чорт забирай, називайте це, як хочете.

Тісл різко вдарив рукою по стійці.

Прикуси язика!

Нечисленні відвідувачі забігайлівки відразу ж спрямували погляди на Тісла. Він оглянув їх і посміхнувся, начебто сказав щось смішне, потім притулився до стійки та почав пити каву.

Тепер їм є про що поговорити. — Він злісно посміхнувся. Жарти скінчилися. — Послухай, я тебе не розумію. Усе це — одяг, волосся та інше. Невже ти не знав, що варто тобі з’явитися на головній вулиці, і ти будеш там виділятися, як чорношкірий? Та мої патрульні повідомили про тебе по радіо через п’ять хвилин після того, як ти повернувся.

їм знадобилося так багато часу?

Язик, — сказав Тісл. — Я тебе попереджав.

Схоже, він хотів додати щось ще, але тут стара принесла Рембо їжу в паперовому пакеті та промовила:

Долар тридцять один цент.

За що? За ці крихти?

Ви сказали, вам із зеленню.

Заплати їй, — промовив Тісл.

Вона не випускала з рук пакет, поки Рембо не віддав їй гроші.

О’кей, поїхали, — мовив Тісл.

Куди?

Туди, куди я тебе повезу. — Він осушив чашку чотирма ковтками та поклав на стійку монету в двадцять п’ять центів. — Спасибі, Мерль. — Коли вони йшли до дверей, усі погляди були спрямовані на них.

Ледь не забув, — гукнув Тісл. — Мерль, як щодо того, щоб почистити в чашечці дно?

РОЗДІЛ 3

Машина стояла біля виходу.

Залізай, — наказав Тісл, поправляючи свою пітну сорочку. — Чорт забирай, спекотно для першого жовтня. Не розумію, як ти можеш ходити в цій куртці.

Я не впріваю.

Звичайно, не впріваєш.

Після напівтемряви забігайлівки в Рембо боліли на сонці очі, він закрив їх, відкинувся на сидіння машини. А коли знову відкрив, побачив щит із написом «ВИ ЗАЛИШАЄТЕ МЕДІСОН». Тісл різко зупинив машину на щебеневому узбіччі дороги й повернувся до Рембо.

Зрозумій нарешті, я не хочу бачити у своєму місті хлопців, які виглядають як ти й у яких немає роботи, — сказав він. — Бо не встигнеш оглянутися, як тут з’явиться ціла купа твоїх друзів — будуть жебрати, може, навіть красти або продавати наркотики. Я і так уже думаю, чи не посадити тебе за ґрати за ту прикрість, яку ти мені заподіяв. Але я так розумію: такий хлопець, як ти, має право на помилку. У тебе розум ще не такий розвинутий, як у людей старших, на що я і роблю знижку. Але якщо ти повернешся знову, я відірву тобі зад. Я висловлююся ясно? Ти мене зрозумів?

Рембо схопив пакет з їжею, спальний мішок і виліз із машини?

Яв тебе запитую: ти чув, що я наказав тобі не повертатися?

Чув, — відповів Рембо, захлопуючи дверцята.

Тісл утопив педаль газу, і машина рвонула з місця, метнувши в Рембо дві пригорщі щебінки. Потім круто розвернулася, поскрипуючи покришками, і поїхала вбік міста, цього разу не посигналивши Рембо.

Коли машина зникла, Рембо опустився в канаву коло дороги, витягнувся на довгій курній траві, відкрив пакет з їжею.

Чорт знає що за гамбургер. Він просив побільше цибулі, а отримав одну зів’ялу стрілку. Кільце помідора було тонким і жовтим. Булочка виявилася жирною, рубаний біфштекс у ній — твердим.

Запивши цю їжу кока-колою, він склав вощений папір від гамбургерів у паперовий пакет і підпалив його. Потім розтоптав попіл чоботом і розсіяв у різні боки, переконавшись, що іскор немає. Чорт забирай, уже шість місяців, як він повернувся з війни, а ще, як і раніше, ретельно знищує сліди свого перебування, щоб ніхто не міг його за ними вичислити.

Він труснув головою. Не потрібно думати про війну. І відразу згадав інші звички, що залишилися в нього з війни: звичка до безсоння, пробудження при найменшому шереху, потреба спати на відкритому місці — це все після довгого перебування в полоні…

— Так, краще думай про що-небудь інше, — сказав він уголос і зрозумів, що розмовляє сам із собою. — Ну і як? У який бік підеш? — Він подивився в напрямку міста, у протилежний бік, куди вела така ж дорога, і прийняв рішення. Підхопивши спальний мішок, повісив його на плече та попрямував у місто.

Одяг Рембо був жовтуватим від пилу, довге волосся на голові й борода злежалися, і всі, хто проїжджав мимо, кидали на нього погляди. Але ніхто не зупинився. «Ну, — думав він, — що ж ти не приведеш себе до ладу? Пострижися й поголися. Почисти одяг. Тоді тебе охоче будуть саджати в машину. Усе це так, — заперечував він собі, — але бритва — одна з тих речей, що обмежують волю, а стрижка коштує грошей, які краще витратити на їжу. І взагалі, неможливо спати в лісі й виглядати принцом. Але тоді навіщо блукати ось так, навіщо спати в лісі?» На цій думці коло замкнулося, повертаючи його до війни. «Думай про що-небудь інше, — наказував він собі. — Чому б не повернутися й не піти геть? Навіщо повертатися в це місто? Що в ньому особливого? А от навіщо, я сам маю право вирішувати, залишатися мені тут чи ні. Я нікому не дозволю вирішувати за мене.

Цей поліцейський виявився дружелюбнішим за більшість із них. Розумнішим. Може, не варто зачіпати його? Зробити, як він каже, і…

Ні, якщо хтось посміхається, даючи тобі мішок лайна, то це ще не означає, що ти повинен цей мішок узяти. Плював я на його дружелюбність. Головне — це вчинки.

Але ти виглядаєш не дуже-то добре, і від тебе можна чекати неприємностей. Він у чомусь правий.

І я теж у дечому правий. Зі мною відбулося одне й те ж у п’ятнадцяти містах. Це останнє. Більше не дозволю себе штовхати.

Але чому б не пояснити йому все, не привести себе в нормальний вигляд? Чи ти хочеш цих неприємностей? Набридло спокійне життя, га? Хочеш показати йому, на що ти здатний?

Я не зобов’язаний виправдовуватись ні перед ним, ні перед кимсь іншим. Після того, через що я пройшов, я маю право нікому нічого не пояснювати.

Тоді принаймні розкажи йому про свою медаль, про те, чого вона тобі коштувала.

І знову його думки повернулися до війни.

РОЗДІЛ 4

Тісл його чекав. Розвернувшись і проїхавши повз нього, він побачив хлопця в дзеркало. Той стояв на місці, дивився вслід машині й наче нікуди не збирався йти.

«Боже мій, але ж ти збираєшся повернутися, — раптом зрозумів Тісл і від несподіванки розреготався. — Ти щиро прагнеш повернутися. І вираз твого обличчя такий…»

От Тісл і чекав. Вулиця, на якій стояла його поліцейська машина, перетинала головну на кшталт букви «Т». «Де ж хлопець? Можливо, він не з’явиться. Можливо, він пішов. Ні, я бачив, яке в нього було обличчя. Він прийде».

Тісл викликає дільницю, — промовив він у мікрофон радіопередавача. — Є які-небудь новини?

Як завжди, Шинглтон, денний радист, відгукнувся відразу ж — його голос потріскував в атмосферних розрядах.

Ні, шеф. Нічого цікавого.

Добре. Я затримаюся.

Цей хлопець дратував Тісла — його ще доводиться чекати. Він запалив сигарету, оглянувся. Потім завів двигун і виїхав на головну вулицю — подивитися, де ж хлопець, чорт би його забрав.

Хлопця ніде не було видно.

Звичайно. Він узяв і пішов, а таку гримасу скорчив спеціально, щоб я подумав — він повернеться.

Тісл їхав по головній вулиці, уже впевнений у тому, що хлопець десь далеко звідси, і коли через три квартали раптом побачив його на лівому тротуарі коло струмка, то від подиву так різко натиснув на педаль гальма, що машина, яка їхала за ним, врізалася йому в задній бампер.

Тісл відкрив свої дверцята й кілька секунд дивився мовчки на винного водія, а потім рушив до хлопця біля огорожі.

Яким чином ти потрапив у місто?

Чарівним чином.

Сідай у машину.

Не думаю, що мені туди хочеться.

Тоді подумай ще раз.

За машиною, що зім’яла бампер, уже вишикувалася черга з інших машин. Водій стояв зараз посередині дороги, розглядав розбиту задню фару та хитав головою. Відчинені дверцята Тісла перегороджували зустрічну смугу, сповільнюючи рух. Гудки звучали все частіше, почала збиратися юрба.

Послухай, — сказав Тісл, — я піду розберуся із цією справою, а коли закінчу, щоб ти сидів у машині.

Вони дивилися один на одного. Потім Тісл відійшов до чоловіка, який стукнув його машину. Той усе ще хитав головою, дивлячись на заподіяну шкоду.

Будь ласка, посвідчення водія, картку страхування, документи на машину, — промовив Тісл і закрив дверцята своєї машини.

Але я не мав можливості зупинитися.

Ви їхали занадто близько.

Але ви надто різко загальмували.

Це не має значення. За правилами завжди винувата задня машина. Ви не дотримувалися дистанції, відведеної на випадок екстреної ситуації.

Але…

Я не збираюся з вами сперечатися, — обірвав його Тісл. — Будь ласка, дайте мені своє посвідчення водія, картку страхування та документи на володіння машиною. — Він повернувся глянути на хлопця — його, звичайно, уже не було.

РОЗДІЛ 5

Рембо навмисно йшов відкритим місцем, таким чином показуючи, що він зовсім не ховається. На цьому етапі Тісл міг би закінчити гру й дати йому спокій — а якщо не залишить, що ж, значить, це Тісл хоче неприємностей, а не він.

У центрі міста він повернув наліво, опинився на великому жовтогарячому мосту й дійшов до його середини, проводячи рукою по гладкій теплій фарбі на поруччі. Там він зупинився, став дивитися на воду. День був спекотний, вода — швидка та прохолодна на вигляд.

Поруч із ним опинився автомат із кульками жувальної гумки, приварений до поруччя. Він витяг із кишені джинсів пенні, збираючись сунути його в проріз, але вчасно зупинився. В автоматі були не кульки жувальної гумки, а риб’ячий корм. Маленька металева пластинка на автоматі повідомляла: «ПОГОДУЙТЕ РИБ. 10 ЦЕНТІВ. ДОХОДИ ЙДУТЬ МОЛОДІЖНОМУ КОРПУСУ ОКРУГУ БЕЗЕЛТ. ЗАЙНЯТА МОЛОДЬ — ЩАСЛИВА МОЛОДЬ».

«Ну звичайно, — подумав Рембо. — А хто рано встає, тому Бог стусана дає*.

Він знову став дивитися на воду. Незабаром почув чиїсь кроки за спиною, але навіть не подумав глянути, хто це.

Сідай у машину.

Рембо не відвів погляду від води.

Гляньте на риб. їх, напевно, тисячі дві. Як називається ця велика золотава? Навряд чи це справжня золота рибка. Занадто вона велика.

Форель «паломіно». Сідай у машину!

Рембо продовжував дивитися на воду.

Напевно, новий різновид. Ніколи про неї не чув.

Гей, хлопче, я з тобою розмовляю. Дивися на мене.

Але Рембо його не послухав.

Я колись теж ловив рибу. Коли був маленький. Зараз уже мало залишилося рибних струмків — надто брудна вода. А що, за цим струмком стежить місто, і рибу в нього спеціально запускають? Її тому так багато?

Саме тому. Скільки Тісл пам’ятав себе, місто завжди запускало рибу в цей досить глибокий струмок. Батько часто приводив його дивитися, як робітники з риборозплідного заводу штату випускали сюди мальків. Робітники несли від вантажівки до води відра, ставили їх у воду й нахиляли — риби ковзали через край, іноді вони райдужно поблискували.

Чорт забирай, дивися на мене! — крикнув Тісл.

Рембо відчув, як його схопили за рукав. Він вивільнився.

Не чіпати, — вимовив він, дивлячись на воду. Потім знову відчув, що Тісл схопив його. Цього разу він різко обернувся. — Я вам сказав! Не чіпати!

Тісл знизив плечима.

Добре, ти сам на це напросився. — Він відчепив наручники, що висіли на ремені. — Давай сюди руки.

Я серйозно вам кажу. Дайте мені спокій.

Тісл розсміявся.

Ти серйозно мені говориш? Тоді зрозумій нарешті, що я теж кажу тобі серйозно. Рано чи пізно ти сядеш у машину. Питання тільки в тому, скільки сил мені доведеться на це витратити. — Він поклав ліву руку на пістолет і посміхнувся. — Це така дрібниця — сісти в машину. Може, не будемо робити з мухи слона?

Неподалік проходили люди, які з цікавістю поглядали на них.

А ви цю штуку витягнете, — сказав Рембо, дивлячись на руку Тісла на пістолеті. — Спочатку я думав, що ви інший. Але тепер бачу, що психів, подібних до вас, уже зустрічав раніше.

Тоді за тобою перевага, — зазначив Тісл. — Тому що таких, як ти, я ще не зустрічав. — Він перестав посміхатися й міцно вчепився в рукоятку пістолета. — Ну, хутчіше!

Тепер усе, вирішив Рембо. Одному з них доведеться поступитися, інакше Тісл постраждає. Сильно постраждає. Він дивився на руку Тісла, що стискала пістолет у кобурі, і думав: «Дурний ти, лягавий, та перш ніж ти встигнеш витягти свій ствол, я відірву тобі обидві руки й ноги. Я можу вирвати тобі горло та кинути тебе через поруччя».

Але хіба можна робити з людиною подібне за такі дрібниці? Думка про те, що він здатний зробити з Тіслом, стримала його гнів, дозволила взяти себе в руки. Ще зовсім недавно він не вмів себе контролювати. Шість місяців тому його відпустили зі шпиталю як здорового. Через місяць, коли він спав уночі біля озера, величезний негр напав на нього з ножем. Він перерізав цьому негрові горло його ж ножем, потім погнався за його товаришем, біг через весь парк і, звичайно, піймав, коли той уже намагався завести двигун своєї Машини.

«Ні, не можна», — сказав він собі. — «Зараз із тобою все гаразд».

О’кей, давайте знову покатаємося, — сказав він Тіслу. — Хоча який сенс? Я все одно прийду назад.

РОЗДІЛ 6

Поліцейська дільниця розташовувалася в старому шкільному будинку. «Та ще й у червоному», — подумав Рембо, коли вони в’їжджали на стоянку для машин. Він навіть ледь не запитав у Тісла — що це, жарт, чи що, пофарбувати шкільний будинок у червоний колір — він знав, що все це не жарт, просто йому захотілося вийти з цієї ситуації, не проливши крові, за допомогою розмови, чи що…

«Тобі навіть не подобається це містечко. Воно тебе не цікавить. Якби Тісл до тебе не причепився, ти б так і пройшов далі», — переконував він себе.

Яка тепер різниця?

Кольорові сходинки, що вели до передніх дверей дільниці, видалися йому новими, блискучі алюмінієві двері теж явно були новими, а всередині він побачив яскраво освітлену білу кімнату на всю ширину будинку й у половину його довжини. У кімнаті стояло багато столів, але тільки за двома з них сиділи поліцейські: один друкував на машинці, а другий розмовляв через прийомопередавач. Побачивши хлопця, вони покидали свої справи, і він уже знав, що зараз буде.

Яке сумне видовище, — сказав той, що сидів за друкарською машинкою.

Так було завжди.

Зрозуміло, — відповів Рембо. — А тепер ви повинні запитати в мене: «Хто ти, хлопчик чи дівчинка?» Потім повинні сказати, що якщо я такий бідний і мені нема за що прийняти ванну та постригтися, ви влаштуєте для мене збір пожертвувань.

Особисто мене дратує не його зовнішність, — помітив Тісл, — а його язик. Шинглтоне, чи є які-небудь варті уваги новини?

Поліцейський коло прийомопередавача був високий і масивний, із майже прямокутним обличчям, акуратними бакенбардами.

Машину вкрали, — сказав він.

Хто займається цією справою?

У орд.

Добре. — Тісл повернувся до Рембо. — Гаразд. Давай закінчимо з тобою.

Вони перетнули кімнату й рушили по коридору в задню частину будинку. Тісл відчинив двері наприкінці холу, і Рембо на мить призупинився. Він запитав себе: «А ти цілком упевнений у тому, що хочеш пройти через це? Ще не пізно перевести все на жарт. Що перевести на жарт? Я не зробив нічого поганого*.

— Ну, давай, заходь сюди, — сказав Тісл. — Сам же на це напрошувався.

Було помилкою, що він не ввійшов туди відразу ж. Секундна затримка коло дверей давала привід думати, що він боїться, а він не хотів, щоб так думали. Якщо ж він увійде після того, як Тісл наказав йому, то це буде виглядати так, начебто він підкоряється, а Рембо цього не хотів. Тому ввійшов перше, ніж Тісл встиг наказати йому ще раз.

Йому здавалося, що стеля кабінету тисне йому на голову, захотілося пригнутися, але він собі цього не дозволив.

Сідай на лаву, хлопче, — промовив Тісл. — Як тебе звати?

Називайте мене просто хлопцем, — відповів Рембо.

Лава стояла біля правої стіни. Він притулив до неї свій

спальний мішок і сів — дуже прямо й напружено.

Це вже не смішно, юначе. То як же тебе звати?

Хлопець.

Добре, я тебе так і буду називати, — кивнув Тісл. — Ти довів мене до такого стану, коли я готовий називати тебе будь- яким ім’ям, яке мені подобається.

РОЗДІЛ 7

Ну що ж, доведеться все робити за правилами. Цей хлопець не хоче назвати своє ім’я — а єдиною причиною, через яку люди не хочуть називати своє ім’я, зазвичай є те, що вони десь щось під цим ім’ям накоїли. І тепер бояться, що їх можуть знайти, пошукавши в картотеці розшуку. Можливо, перед ним не просто хлопець, який ніяк не хоче усвідомити собі істину.

Прекрасно, усе одно рано чи пізно він її усвідомить. Тісл сів на краєчок столу, навпроти хлопця, і спокійно прикурив сигарету.

Хочеш закурити? — запропонував він хлопцю.

Я не курю.

Тісл кивнув і неквапливо затягся димом.

А чи не спробувати нам ще раз? Як тебе звати?

Вас це не стосується.

«Боже мій», — подумав Тісл, мимоволі він відштовхнувся від столу і зробив кілька кроків у бік хлопця. «Не поспішай, — сказав він собі. — Спокійно».

Ти цього не говорив. Я не можу повірити своїм вухам.

Доведеться. Моє ім’я — це моя справа. Які у вас причини знати його?

Я начальник поліції.

Це недостатньо вагома причина.

Це найвагоміша причина на світі, — сказав Тісл і почекав, поки з обличчя зійде жар. — Покажи мені свій гаманець.

Не ношу.

Покажи свої документи.

Теж не ношу.

Ні посвідчення особи, ні картки соціального страхування, ні призовної картки, ні свідоцтва про народження, ні…

Абсолютно правильно, — перервав його хлопець.

Ти мене з пантелику не збивай. Пред’яви документи!

Хлопець навіть не удостоїв його поглядом. Він дивився на

медаль, що висіла на стіні.

Медаль за Корею. Ви їм там дали жару, га?

Досить, — сказав Тісл. — Встати!

Медаль він заслужив у жорстоких боях. Тоді йому було двадцять років, і він не дозволить хлопчиськові, якому на вигляд не більше двадцяти, глузувати з нього.

Встати! Мені набридло все повторювати тобі двічі. Встань і виверни кишені.

Хлопець знизав плечима й дуже повільно встав. Вивернув кишені джинсів, у яких нічого не було.

Ти не вивернув кишені куртки, — помітив Тісл.

Боже мій, ви праві. — У кишенях куртки виявилися два долари двадцять три центи й пакетик із сірниками.

Навіщо тобі сірники? — запитав Тісл. — Адже ти сказав, що не куриш.

Мені потрібно розводити багаття, щоб приготувати їжу.

Але в тебе немає ні роботи, ні грошей. Де ти береш їжу?

Якої відповіді ви від мене чекаєте? Що я її краду?

Тісл подивився на спальний мішок хлопця, притулений до лави, думаючи, де ж можуть бути документи. Він розв’язав мішок і розстелив його на підлозі. Усередині виявилися чиста сорочка та зубна щітка. Коли він почав промацувати сорочку, хлопець сказав:

Гей, я цю сорочку довго прасував. Постарайтеся не зім’яти!

І тут Тісл раптом відчув, що скажено втомився від цього хлопця.

Він натиснув на кнопку інтеркому на столі.

Шинглтоне, ти бачив цього хлопця, коли він проходив. Передай по, радіо його опис поліції штату. Скажи, я хочу, щоб його ідентифікували якнайшвидше. Потім глянь, чи не відповідає він якому-небудь опису в наших досьє. У нього немає ні роботи, ні грошей, але виглядає він угодованим. Я хочу знати, як йому це вдається,

Значить, ви вирішили піти на загострення, — підсумував хлопець.

Помиляєшся. Це не я вирішив.

РОЗДІЛ 8

У кабінеті мирового судді стояв кондиціонер. Час від часу він дзижчав, погримував і так сильно прохолоджував повітря, що Рембо почав тремтіти. На чоловікові за столом був просторий блакитний светр. Його звали Добзін, про що свідчила табличка на дверях. Він жував тютюн, але, побачивши Рембо, припинив.

— Ну, якщо б я був… — сказав він, скрипнувши кріслом, що крутилося. — Коли ти мені дзвонив, Уїле, ти повинен був сказати, що в місто приїхав цирк.

Ну, почалося. Скрізь те саме. Завжди. Справа текла у дедалі гірше русло, і він розумів, що йому варто поступитися, інакше ці люди можуть заподіяти йому масу неприємностей. Однак йому знову шпурляють в обличчя лайно, знову не дають життя, і будь він проклятий, якщо знову змириться із цим.

Послухай, синку, — сказав Добзін. — Я маю поставити тобі одне питання, я просто не можу цього не запитати. — У нього було дуже кругле обличчя. Коли Добзін говорив, він язиком запихав тютюн за одну щоку, через що вона спухала. — Я бачу хлопців по телевізору, вони беруть участь у демонстраціях, бунтують і взагалі…

Я не ходжу на демонстрації.

Цікаво, у тебе не чухається від волосся шия?

Завжди вони запитують одне й те ж.

Раніше чухалася.

Добзін почухав брову, обмірковуючи подальшу розмову.

Так, напевно, до всього можна звикнути, якщо, звичайно, дуже захочеш. А борода? Чухається під нею в таку спеку?

Буває.

Тоді навіщо ти її відростив?

Мені не можна голитися через подразнення на обличчі.

Тісл, який стояв біля дверей, хихикнув.

Почекай секунду, Уїле, може, він каже нам правду.

Рембо не встояв перед спокусою.

Ні.

Тоді навіщо ти все це сказав?

Набридло вічне розпитування щодо бороди.

А чому ти відростив бороду?

У мене подразнення на обличчі, і мені не можна голитися.

Добзін немов отримав ляпаса.

Ну, мабуть, я сам на це напросився, — сказав він через якийсь час, повільно розтягуючи слова. — Правильно, Уїле? — Він коротко хихикнув. — Узяв і сів у калюжу. Це вже точно. Так, так. — Він пожував тютюн. — То яке в тебе обвинувачення, Уїле?

їх два. Бродяжництво й опір арештові. Але це для початку, просто щоб його затримати, поки я з’ясую, чи не розшукують за що-небудь цього хлопця. Особисто я думаю, що його розшукують за крадіжки.

Займемося спочатку бродяжництвом. Це так, синку?

Рембо відповів, що ні.

У тебе є робота? Ти маєш у своєму розпорядженні суму більше десяти доларів?

Рембо відповів, що не має.

Тоді нічого не вдієш, синку. Ти волоцюга. Це карається п’ятьма добами в’язниці або п’ятдесятьма доларами штрафу. Що вибереш?

Я щойно сказав, що в мене немає десяти, де ж, чорт забирай, я візьму п’ятдесят?

Ти зараз у залі суду, — сказав Добзін, різко нахилившись вперед. — Не потерплю лайливих висловлювань тут. Ще одне порушення, і я покараю тебе за неповагу до суду. — Він замовк і почав задумано жувати тютюн. — Мені так буде важко зберегти неупередженість, коли доведеться виносити вирок за другим обвинуваченням. Я маю на увазі опір арешту.

Невинний.

Я тебе ще не запитував. Почекай, коли запитаю. Що там з опором арешту, Уїле?

Я його підібрав, коли він намагався сісти в попутну машину, і зробив послугу, вивізши за місто. Я подумав, що для всіх буде краще, якщо він у нас не затримається. — Тісл помовчав. — Але він повернувся.

У мене на це є право.

Я знову відвіз його з міста, проте він знову повернувся, а коли наказав йому сісти в мою машину, він відмовився. І підкорився тільки під загрозою застосування сили.

Думаєте, я сів у машину, тому що злякався вас?

Він не хоче назвати своє ім’я.

А навіщо воно вам?

Каже, що в нього немає документів.

На біса вони мені здалися?

Досить, досить, я не можу сидіти тут вічно та слухати, як ви сперечаєтеся, — перервав їх Добзін. — Моя дружина хвора, і я мав о п’ятій уже бути вдома й готувати дітям обід. Тридцять діб в’язниці або штраф двісті доларів. Що вибираєш, синку?

Дві сотні? Господи, я ж щойно сказав, що в мене й десяти немає.

Тоді тридцять п’ять діб в’язниці, — оголосив Добзін, піднімаючи та розстібаючи светр. — Я хотів скасувати п’ять діб за бродяжництво, але ти поводишся гірше нікуди. Мені пора. Я запізнююся.

Кондиціонер задзижчав і загуркотів сильніше, ніж раніше, і Рембо тепер не знав, чого він тремтить — від голоду чи від люті.

— Гей, Добзіне, ви ще не запитали, чи винен я в опорі арешту, — промовив він.

РОЗДІЛ 9

Рембо вже прямував назад у кабінет Тісла.

Ну, ні, тепер сюди, — сказав Тісл і показав на останні двері справа, із ґратами в маленькому вікні вгорі. Він хотів відімкнути їх ключем, але тут помітив, що двері відкриті на чверть дюйма. Невдоволено похитавши головою, Тісл відчинив двері, Рембо побачив сходи із залізним поруччям і цементними сходинками. На стелі горіли люмінесцентні лампи. Рембо ввійшов, Тісл відразу пішов за ним і замкнув двері. Вони стали спускатися, супроводжувані подвійною луною.

Рембо здалеку почув шум води. Цементна підлога була мокрою і відбивала флюоресцентні вогні, коло дальньої стіни худий поліцейський поливав зі шланга підлогу камери. Побачивши Тісла й Рембо, він перекрив воду.

Голте. — Голос Тісла відгукнувся голосною луною. — Чому верхні двері знову відімкнуті?

Хіба я?.. Але ж у нас немає зараз ув’язнених. Останній недавно прокинувся, і я його випустив.

— Не має значення, є у нас в’язні чи ні. Варто тобі звикнути залишати двері незамкненими, коли в нас нікого нема, і ти можеш забути замкнути їх, коли в нас хтось буде. Так що будь люб’язний замикати двері завжди.

Рембо було тут так само холодно, як і в кабінеті Добзіна, він тремтів. Йому здавалося, що лампи на стелі ледь не торкаються його голови, але все одно було занадто темно. Залізо та цемент. О Господи, даремно він дозволив Тіслу привести його сюди. Коли вони йшли від судді, треба було тріснути добряче Тісла й утекти. Уже краще врятуватися втечею, ніж провести тут тридцять п’ять днів. «Але, — сказав він собі, — якого ж дідька ти чекав? Сам напросився, хіба ні? Не захотів поступитися.

Саме так — не захотів. І зараз не хочу. Якщо мене замкнуть, це ще не означає, що мені кінець. Буду пручатися. Щоб, коли настане час відпустити мене на волю, Тісл зітхнув із полегшенням.

Звичайно, ти будеш пручатися. Сміх та й годі. Подивися на себе. Ти вже тремтиш. Ти ж знаєш, що тобі не можна сидіти в камері. Дві доби в тісній камері — іти збожеволієш».

Ви повинні зрозуміти, що мені тут не можна залишатися. — Це зірвалося з вуст проти його волі. — Вогкість. Я не витримаю перебування в сирому місці.

Коли Рембо потрапив у полон, його довго тримали в камері, де земляна підлога була вічно сирою.

«От і розкажи йому про це, чорт забирай. Але він ще вирішить, начебто я його благаю».

«Ну от, — подумав Тісл, — зараз, коли вже пізно, хлопець отямився й намагається викрутитися *. Тісла дуже дратувала така недорікуватість — адже хлопець фактично сам запхав себе сюди.

Скажи спасибі, що тут волого. Що ми все миємо з шлангів. На вихідних тут сидять п’яні, і коли ми в понеділок їх викидаємо, звідусюди звисає блювотина.

Тісл окинув поглядом камери, що блищали калюжками води.

Хоч ти, Голте, і залишаєш ті двері нагорі відкритими, миєш ти прекрасно, — зазначив він. — Негайно принеси хлопцю все, що треба. Гей, ти, — повернувся він до Рембо, — думаю, середня камера тобі підійде. Йди туди, знімай чоботи, штани, куртку. Залиш на собі шкарпетки, труси, светр. Зніми всі прикраси, ланцюжки, якщо є, годинник… Голте, на що ти там витріщився?

Ні на що.

Я ж ніби послав тебе за постіллю й усім іншим.

Я просто дивився. Зараз принесу.

Він поспішив наверх.

Може, нагадаєте, щоб він замкнув двері? — поцікавився Рембо.

Немає потреби.

Тісл прислухався до брязкоту дверей, що відмикалися. Потім стало чутно, як Голт їх замкнув.

Починай із чобіт.

Цікаво, чого він чекає? Хлопець зняв куртку.

Ну от, знову за старе. Я ж велів почати з чобіт.

Підлога мокра.

А я тобі сказав зайти туди.

Я зайду туди не раніше, ніж це буде необхідно. — Рембо склав куртку, покосився на калюжі води на підлозі й поклав куртку на сходинках. Чоботи він поставив поруч, зняв джинси, скрутив їх і акуратно поклав поверх куртки.

Що це в тебе за шрам над лівим коліном? — запитав Тісл. — Що з тобою трапилося?

Рембо мовчав.

Схоже на кульове поранення, — не вгавав Тісл. — Де ти його отримав?

У мене шкарпетки промокли на цій підлозі.

Тоді зніми їх.

Тіслу довелося відійти вбік, щоб у нього не потрапили кинуті шкарпетки.

Тепер знімай светр.

Навіщо? Тільки не кажіть, що все ще шукаєте мої документи.

Я роблю ретельний обшук, щоб переконатися в тому, що ти нічого не сховав під пахвами.

Що? Наркотики чи що?

Хто знає? Усе може бути.

Ну, тільки не я. Я давно із цим зав’язав. Чорт забирай, це ж незаконно.

Дуже смішно. Знімай светр.

Як виняток хлопець зробив те, що йому було сказано. Якомога повільніше, звичайно ж. У нього на грудях були три прямі шрами.

А це відкіля? — здивувався Тісл. — Ножові поранення. Чим ти взагалі займався?

Хлопець мружився на лампи в стелі й мовчав. Посередині грудей у нього був великий трикутник чорного волосся. Два з трьох шрамів перетинали його навскоси.

Підніми руки й повернися, — наказав Тісл.

Це не обов’язково.

Якби існував більш швидкий спосіб тебе обшукати, я б його знайшов. Повернися!

На спині в хлопця був невеликий, але глибокий шрам.

Чим тебе протикали?

«Багнетом, — подумав Рембо, — багнетом».

Добре, тепер опусти труси.

Хлопець повернувся та зміряв Тісла довгим поглядом.

Спокійно. Я повинен перевірити, чи немає в тебе схованої зброї…

Рембо повільно приспустив труси. Голт відімкнув верхні двері й увійшов.

О’кей, ти чистий, — сказав Тісл.

Тісл слухав, як Голт замикає двері, потім по цементі зашаркали його кроки. Він ніс вицвілий бавовняний комбінезон, тонкий матрац, прогумоване простирадло та сіру ковдру.

Голт пройшов у камеру. Хлопець пішов уже за ним, хлюпаючи по калюжах босими ногами.

Не поспішай, — зупинив його Тісл.

Ну, вирішуйте нарешті. Спочатку ви хотіли, щоб я зайшов у камеру. Тепер ви цього не хочете. Як мені бути?

Насамперед ти повинен пройти ось туди, у душ. Помийся дуже ретельно. І гарненько промий волосся. Я пе хочу доторкуватися до брудного.

Тобто як це — доторкуватися?

Я повинен тебе обстригти.

Цього ще бракувало. У вас нічого не вийде. Я просто не підпущу вас до себе ні з якими ножицями, ясно?

Це обов’язкова процедура. Через неї проходять усі від автомобільних злодіїв до п’яних, їх обшукують, як тебе, ставлять під душ і обрізають волосся, якщо воно в них довге. Ми даємо тобі чистий матрац і хочемо забрати його назад теж чистим, а не повним кліщів та бліх — адже ти спав у лісі, у сараях і ще чортзна-де.

Волосся обрізати не дам.

Якщо ти мене знову розлютиш, я влаштую тобі ще тридцять п’ять діб ув’язнення. Ти сам дуже хотів сюди сісти й тепер отримаєш усе, що отримують інші. Може, заспокоїшся та перестанеш ускладнювати життя нам обом? Голте, принеси ножиці, крем для гоління й бритву.

Я погоджуся тільки на душ, — сказав хлопець.

От і добре. Не все відразу.

Хлопець повільно пішов до душу, а Тісл глянув на годинник. Близько шести — ймовірно, незабаром поліція штату повідомить йому що-небудь про цього хлопця.

РОЗДІЛ 10

Йому не хотілося туди повертатися, і він, скільки міг, відтягував цю хвилину. Він знав, що нізащо не витерпить, якщо Тісл почне обрізати йому волосся. Виглянувши з душу, він побачив Голта — той тримав у руках ножиці, крем для гоління й небезпечну бритву. Усередині в нього все стиснулося в тугу грудку. Він злякано стежив за Тіслом, який показав на стіл і стілець поруч зі сходами, сказав щось Голту — що саме, він не почув через шум води. Голт поставив стілець перед столом, витяг зі столу кілька газет і розклав їх під стільцем. На все це в нього пішло зовсім небагато часу. Тісл підійшов до Рембо, голосно стукаючи ногами.

Закрий кран, — звелів він. Рембо прикинувся, що не чує.

Тісл підійшов ще ближче.

Закрий кран, — повторив він.

Рембо продовжував мити руки та груди. Йому дали величезний жовтий шматок мила, що сильно пахнув дезінфектантом. Потім він почав намилювати ноги — він намилював їх уже втретє. Тісл кивнув і відійшов ліворуч, де, напевно, був загальний вентиль, тому що через секунду вода скінчилася. Рембо завмер, з нього капала вода — тут знову з’явився Тісл і простягнув йому рушник.

Відтягати нема сенсу, — зазначив Тісл. — Тільки застудишся й по всьому.

У Рембо не було вибору. Він повільно вийшов з-під душу, знаючи, що, якщо не вийде, Тісл витягне його відтіля, а він не хотів, щоб до нього хтось доторкався. Він кілька разів витер себе рушником.

Ще трохи, і на рушнику з’являться дірки, — посміхнувся Тісл.

Рембо продовжував витирати себе рушником. Тісл спробував підштовхнути його до стільця, але Рембо ухилився. Він задкував до стільця, тримаючись обличчям до Тісла й Голта. Із цієї хвилини події розвивалися в стрімкій послідовності.

Спочатку Тісл торкнувся ножицями його голови збоку й вистриг жмут волосся. Рембо постарався стриматися, але все- таки смикнувся.

Сиди спокійно, — сказав Тісл, — інакше пораню ненавмисно.

Потім Тісл відстриг великій жмут волосся, і лівому вуху, що відкрилося, стало холодно в сирому повітрі підвалу.

У тебе тут більше, ніж я думав, — сказав Тісл, струшуючи волосся на газету. — Незабаром твоїй голові полегшає. — Газета всмоктувала воду та ставала сирою.

Потім Тісл відстриг ще, і Рембо знову смикнувся. Тісл відступив за його спину, і Рембо напружився: йому не було видно, що діється ззаду. Він повернув голову, а Тісл натиснув на неї збоку, повертаючи на попереднє місце. Рембо визволив голову різким рухом.

Тісл знову клацнув ножицями, і Рембо знову смикнувся, його волосся заплуталося в шарнірі ножиців, заподіявши біль. Усе, годі. Він підхопився зі стільця й різко повернувся до Тісла.

Годі!

Сідай.

Я більше не дозволю вам себе стригти. Якщо це так необхідно, покличте перукаря!

Зараз уже вечір і перукарні не працюють. А уніформу я тобі не дам, поки не обріжеш волосся.

Тоді я обійдуся без неї.

Ти зараз сядеш на цей стілець. Голте, приведи Шинглтона. Я довго йшов у нього на поводу. Ми швидко приведемо його в божеський вигляд, хоча в нас і немає ножиць для підстригання овець.

Здавалося, Голт був би радий піти. Рембо слухав, як він відмикає двері нагорі. Тепер усе відбувалося набагато швидше. Рембо нікому не хотів заподіювати шкоди, відчував, як його гнів зростає та виходить з-під контролю. Наступної хвилини він побачив, як униз сходами біжить чоловік, а на півпрольоту позаду нього Голт. Це був той, хто сидів коло передавача у великій кімнаті, Шинглтон. Зараз він здавався величезним і ледь не зачіпав головою лампи на стелі. Він дивився на Рембо, і той відчув себе ще більш голим.

Неприємності? — запитав Шинглтон у Тісла. — Я зрозумів, що у вас неприємності.

Ні, але неприємності в нього, — відповів Тісл. — Ти й Голт, посадіть його на стілець.

Шинглтон підійшов до Рембо. Голт, завагавшись, рушив

за ним.

Я людина покладлива, — сказав Голт Рембо. — Даю тобі вибір. Сам підеш чи тебе віднести?

Думаю, вам краще мене не чіпати. — Рембо був повний рішучості зберегти над собою контроль. П’ять хвилин — і все буде позаду.

Він рушив до стільця. За ним Шинглтон сказав:

Якийсь у тебе шрам на спині дивний. Де ти його отримав?

На війні. — Дарма він відповів на це питання.

О, звичайно. Я не сумніваюся. У якій армії? — цієї миті Рембо готовий був його вбити.

Але Тісл знову зайнявся його волоссям і таким чином відвернув від себе увагу. Довгі пасма волосся валялися на сірій мокрій газеті, прилипали до голих ніг Рембо. Обрізаючи бороду, Тісл підніс ножиці надто близько до правого ока, і Рембо інстинктивно відхилив голову вліво.

Сиди тихо, — наказав Тісл. — Шинглтоне й Голте, потримайте його.

Шинглтон торкнувся його голови, і Рембо її різко відсмикнув. Тісл ударив ножицями по бороді й уколов йому щоку.

Ісусе! — він ворухнув плечима. Ці люди були надто близько. Вони тіснили його з усіх боків, і йому хотілося кричати.

Це може продовжуватися всю ніч, — сказав Тісл. — Голте, подай зі столу бритву та крем.

Рембо знову ворухнув плечима.

Голити я не дамся. Із бритвою не підпущу нікого. Голт уже простягав Тіслові бритву. Рембо бачив, як блищить довге гостре лезо, — так блищить зброя, і це був кінець. Він утратив контроль, схопив бритву та встав, відіпхнувши їх. Він не хотів на них нападати. Тільки не в поліцейській дільниці, чорт забирай. Він хотів тільки забрати в них бритву. Побілілий від страху Голт, дивився на бритву й уже схопився за кобуру, намагаючись дістати револьвер.

Ні, Голте! — крикнув Тісл. — Не стріляти!

Але Голт уже витяг револьвер. Схоже, він зовсім недавно на цій роботі, сам не вірить у те, що в його тремтячій руці револьвер, на спусковий гачок якого він от-от натисне. Побачивши це, Рембо полоснув Голта по животу бритвою. Голт неусвідомлено вп’явся очима в глибокий розріз, кров швидко промочила сорочку та вже стікала по штанах, нутрощі випирали, немов автомобільна камера в розріз покришки. Він спробував запхнути нутрощі назад, але вони не піддавалися. Голт із легким стогоном упав на стілець, зваливши його своєю вагою.

Рембо вже біг нагору сходами. Він глянув на Тісла й Шинглтона — один стояв біля входу в камеру, інший коло стіни — і зрозумів, що вони занадто далеко один від одного і він не встигне зарізати обох: хтось напевно випередить його пострілом. Коли він був на площадці посередині сходів, позаду пролунав постріл. Куля вдарилась у цемент.

Верхня половина сходів розташовувалися під кутом до нижньої, і він тепер опинився поза полем зору поліцейських, вище від їхніх голів. Спереду був головний хол. Він чув позаду крики, потім тупіт ніг на нижній половині сходів. Двері. Він забув про двері, Тісл нагадав Голту, що їх завжди потрібно замикати. Він біг, молячись подумки, щоб Голт забув замкнути ці двері, коли поспішав назад із Шинглтоном.

Стій! — почув він позаду, потім клацнув курок. Він різко повернув ручку і — двері відчинилися! Пригнувши голову, він повернув за ріг, коли в стіну навпроти влипли дві кулі. Він штовхнув на ходу малярські козли, і на підлогу повалилися дошки, пензлі, банки з фарбою.

Що відбувається? — почув він за спиною й обернувся. Зовсім близько стояв поліцейський, дивився здивовано на голого Рембо та вже тягся до кобури. Чотири стрімких кроки, і Рембо вдарив поліцейського ребром долоні в перенісся, і коли той почав падати, підхопив його револьвер. Хтось уже продирався через розкиданий на підлозі мотлох, і Рембо двічі вистрелив. Почувши зойк Тісла, він подумав, що його переслідувачі тепер напевно затримаються й він встигне добратися до передніх дверей.

І він встиг, по дорозі ще раз вистріливши в переслідувачів, — й опинився зовсім голий під яскравими косими променями вечірнього сонця. Закричала стара на тротуарі, чоловік у машині пригальмував і роззявив рот. Рембо кинувся вниз по сходинках. Проскочив повз бабу, яка несамовито кричала, підбіг до чоловіка в робочому одязі, який проїжджав поруч на мотоциклі. Чоловік припустився помилки, скинувши швидкість, щоб подивитися, у чому справа. Коли він зібрався дати газу, Рембо схопив його та скинув із мотоцикла. Чоловік з гуркотом стукнувся об бруківку головою в жовтому шоломі. Рембо стрибнув у сідло, і мотоцикл із ревінням понісся по вулиці. Рембо ще встиг випустити в Тісла, який саме вискочив на ґанок, останні три кулі.

Він вів мотоцикл зиґзаґами, щоб Тісл не зміг у нього прицілитися. На розі стояли люди, і Рембо сподівався, що Тісл не стане стріляти з остраху влучити в них. Він чув позаду вигуки, хтось кричав спереду. На бруківку вибіг якийсь чоловік і спробував його затримати, але Рембо штовхнув його ногою та повернув ліворуч. Дорога далі була пустою, і він вичавлював з мотоцикла все, що можна.

РОЗДІЛ 11

Шість пострілів, порахував Тісл. Тепер револьвер у хлопця порожній. Він вибіг на вулицю та, мружачись від сонця, встиг побачити, як хлопець зникає за рогом. Шинглтон цілився з револьвера. Тісл різко пригнув його руку.

Ісусе, ти бачиш, скільки народу?

Я міг у нього влучити!

І не тільки в нього! — він швидко повернувся в дільницю, подумки відзначивши три кульові отвори у дверях. — Скоріше сюди! Подивися, що з Голтом і Престоном! Виклич лікаря! — сам він уже біг до радіо.

Ляснули вхідні двері — з’явився Шинглтон; Тісл увімкнув передавач і швидко заговорив у мікрофон. У нього тремтіли руки, у животі, здавалося, переливається гаряча вода!

Уорде! Де ти, чорт забирай, Уорде! — кричав він у мікрофон. Нарешті Уорд відповів, і Тісл швидко розповів про те, що трапилося, описав тактику. — Він знає, що по Центральній дорозі можна виїхати з міста! Зараз він їде на захід! Перехопи його!

У кімнату залетів Шинглтон.

Голт мертвий. Господи, та в нього кишки вилізли, — запинаючись, пробурмотів він і ковтнув слину, намагаючись перевести подих. — Престон живий. Не знаю, скільки протягне. У нього тече з очей кров!

Візьми себе в руки! Виклич по телефону «Швидку допомогу»! Лікаря! — Тісл щось переключив у передавачі. У нього все ще тремтіли руки. У животі відбувалося чорт знає що. — Поліція штату! — крикнув він у мікрофон. — Медісон викликає поліцію штату. Терміново. — Відповіді не було. Він повторив голосніше.

Я не глухий, Медісон, — пролунав чоловічий голос. — Що там у вас?

Утеча арештованого. Один поліцейський убитий. — Тісл швидко розповів суть справи, шкодуючи про час, згаяний на це. Зажадав перекрити дороги.

Шинглтон поклав слухавку.

«Швидка допомога» вже їде, — доповів він.

Розшукай по телефону Орвала Келлермана. — Тісл знову переключив передавач, викликав іншу патрульну машину.

Келлерман вийшов. Я розмовляю з його дружиною. Вона не хоче за ним йти, — доповів Шинглтон.

Тісл узяв трубку.

Місіс Келлерман, це Уїлфред. Мені терміново потрібний Орвал.

Уїлфред? — голос у неї був тонкий і ламкий. — Який сюрприз, Уїлфреде. Ти так давно не давав про себе знати. — І Ну чому вона говорить так повільно?

Він був змушений її перервати:

Місіс Келлерман, я мушу поговорити з Орвалом. Це дуже важливо.

Ох, мені дуже шкода. Він неподалік, займається своїми собаками, а ти знаєш, що я не можу його турбувати, коли він займається собаками.

Ви повинні запросити його до телефону. Будь ласка! Повірте мені, це важливо.

Вона мовчала, і він чув її дихання.

Добре, я йому скажу, але не обіцяю, що він підійде. Ти ж знаєш, який він, коли займається собаками.

Тісл почув, як вона поклала слухавку поруч з апаратом, і швидко запалив сигарету. За ті п’ятнадцять років, що він служив поліцейським, він ще жодного разу не впускав арештованого, і в нього не вбивали напарника. Він би із задоволенням розтрощив цьому хлопцеві голову об стіну.

Чому він де зробив? — запитав Тісл у Шинглтона. — Дикість якась. Заблукав у місто невідомо навіщо та за якийсь час із волоцюги став убивцею. Гей, ти в порядку? Зовсім білий. Сядь і опусти голову між колінами.

Я ніколи не бачив, як ріжуть людину. Голт. Чорт забирай, я з ним сьогодні разом обідав.

Справа не в тім, скільки разів це бачиш. У Кореї я раз п’ятдесят бачив, як людей розпорювали багнетом, і щоразу мене вивертало.

Слухавку на тому кінці знову підняли. Добре, якби це був Орвал.

Ну, у чому справа, Уїле? Сподіваюся, ти потурбував мене не через дурницю.

Слава Богові, це він. Орвал був найкращим другом його батька, і вони часто ходили втрьох полювати. Потім, коли батько Тісла загинув, Орвал став для нього другим батьком. Він давно пішов на пенсію, але був у кращій формі, ніж чоловіки наполовину за нього молодші, до того ж у нього була найкраще вишколена зграя гончих в околиці.

Орвале, у нас щойно втік арештований. Мені ніколи пояснювати все детально, але ми зараз розшукуємо цього хлопця. Я не думаю, що він затримається на дорозі. Упевнений, що хлопець піде в гори, а тому сподіваюся, що вам захочеться провітрити ваших собак.

РОЗДІЛ 12

Рембо з ревінням нісся на мотоциклі центральною дорогою. Вітер різав йому обличчя та груди, очі сльозилися, і він боявся, що доведеться зменшити швидкість, — йому було погано видно, що робиться спереду. Машини різко гальмували, події видивлялися на нього, голого на мотоциклі. Люди оберталися й показували на нього пальцями. Далеко позаду завила сирена. Він витиснув із мотоцикла все, що міг, проскочив ми червоне світло, ледь не зіткнувшись із бензовозом. Друга сирена пролунала десь ліворуч. Мотоциклу ніколи не втекти від поліцейських машин. Зате він здатний пробратися туди, куди закрита дорога для поліцейських машин, — у гори.

Пірнувши в балку, дорога стала підніматися на пагорб. Позаду підганяли сирени, і Рембо злетів на вершину пагорба так стрімко, що мотоцикл ледь не перекинувся.

Проминувши щит із написом «ВИ ЗАЛИШАЄТЕ МЕДІСОН», Рембо повернув на ґрунтову дорогу й тепер був змушений обмежитися п’ятдесятьма милями за годину. Сирени швидко наздоганяли. Якщо він залишиться на цій ґрунтовій дорозі, то його наздоженуть до того, як він добереться до гір. Потрібно повернути кудись, куди вони не зможуть проїхати. Він узяв уліво й виїхав через розкриті ворота на вузьку доріжку для возів із глибокою жовтою колією.

Попереду була міцна дерев’яна огорожа. Він наближався до неї, морщачись від крику сирен і розглядаючи худобу. Близько сотні голів. Корови були на полі перед Рембо та потроху виходили через відкриті ворота на лісистий схил. Ревіння мотоцикла змусило їх перейти на галоп. Він минув ворота разом з останніми коровами й теж помчав нагору схилом. Підйом був крутий, і довелося нахилитися вперед, щоб не перекинутися. Нарешті підйом закінчився. Він перескочив через струмок, мало не звалившись на іншому березі. Гори були вже зовсім близько, і він, ледве втримавши рівновагу, вичавив максимальну швидкість. Спереду були дерева, далі хащі, каміння, чагарники. Нарешті, він побачив те, що шукав, — лощину між двома кам’янистими грядами, — і повернув туди. Сирени звучали все тихіше.

Це означало, що машини зупинилися. Поліцейські вискочили з них і тепер ціляться в нього. Постріл, куля свиснула поряд із головою. Ще один постріл, але свисту кулі він не почув. Замигтіли дерева, і він зник. За тридцять футів спереду дорогу перегородив завал із каменів і повалених дерев, він зіскочив із мотоцикла, і став дертися густо зарослим схилом. Гострі гілки боляче кололи голе тіло. Незабаром за ним кинуться поліцейські. Багато поліцейських. Дуже скоро. Але він на той час встигне піднятися високо в гори. Вирушить у Мексику. Знайде притулок у маленькому мексиканському містечку на узбережжі й щодня буде купатися в морі. Але краще йому не бачити більше цього сучого сина Тісла — він пообіцяв собі, що не буде чіпати людей, а ця сволота змусила його вбити ще раз. Якщо Тісл не відступиться, Рембо влаштує йому бій. Тісл ще пошкодує, що заварив цю кашу.

РОЗДІЛ 1

У Тісла було мало часу, тому що він хотів зібрати й відправити в ліс своїх людей до появи поліції штату. Він завернув машину з дороги на траву та проїхав слідами двох машин та мотоцикла до відчинених воріт у дерев’яній огорожі наприкінці поля. Шинглтон, який сидів поруч із ним, упирався руками в щиток приладів, щоб не розбити голову об скло, — вибоїни були такі глибокі, що машина важко їх долала.

Ворота занадто вузькі, —попередив Тісла Шинглтон. — Ви не проїдете в них.

Інші проїхали.

Він різко загальмував перед самими воротами, залишивши не більше дюйма зі свого боку, повільно проїхав у них, потім додав газу та став підніматися схилом, де за чверть дороги до вершини стояли два поліцейські автомобілі. Швидше за все в них зупинились двигуни. Коли він до них під’їхав, його мотор теж почав чахкати. Він переключив на першу швидкість і втопив педаль акселератора — задні колеса вгризлися в землю, і машину ривком винесло на вершину.

Там чекав Уорд, весь червоний у променях заходу. Він опинився біля машини ще до того, як Тісл її зупинив.

Он туди, — Уорд показав на лощину. — Обережно, струмок. Лестер уже впав.

Коло струмка скрекотали коники. Вийшовши з машини, Тісл почув шум мотора, що наближався з боку польової дороги. Він різко повернув голову, сподіваючись, що це ще не поліція штату.

Орвал.

Старий фургончик «фольксваген» перевалювався з вибоїни у вибоїну, потім зупинився, знаючи про свою нездатність подолати підйом. З нього вийшов Орвал, високий і худий, та поліцейський. Тісл вирішив, що собак у фургончику немає, — він не чув їхнього гавкоту. Правда, він знав, що в Орвала собаки навчені дуже добре й без необхідності ніколи не гавкають.

Орвал і поліцейський швидко піднімалися схилом. Поліцейському було двадцять шість років — наймолодший у Тісла. Орвал легко працював своїми довгими ногами та швидко залишив його далеко позаду. Його лисина, обрамлена з боків білий волоссям, блищала під сонцем. Він був в окулярах, у зеленій нейлоновій куртці, зелених бавовняних штанях і польових чоботах зі шнурівками. «Поліція штату», — знову подумав Тісл і подивився вниз щоб переконатися, що їх ще немає. Потім перевів погляд на Орвала, який поволі наближався. Тепер були помітні глибокі зморшки на його обличчі та зморшкувата шкіра шиї; Тісл вжахнувся з того, як постарів Орвал за ті три місяці, що він його не бачив. Але якщо судити за рухами, то Орвал анітрошки не постарів. На пагорб він піднявся майже без задишки, набагато раніше за молодого поліцейського.

Собаки, — крикнув йому Тісл. — Ви привезли собак?

Звичайно, тільки до чого такий поспіх? Подивися на сонце. Через годину стемніє.

Можна подумати, що я не знаю.

Я думаю, ти знаєш, — спокійно відповів Орвал.. — Не збирався тебе вчити.

Тісл пошкодував, що розкрив рот. Зараз ніяк не можна сваритися зі старим. Занадто серйозна ситуація. Орвал завжди поводився з ним так, наче йому все ще тринадцять років, повчав його на кожнім кроці — зовсім як раніше, коли Тісл хлопчиськом жив у його домі.

Тісл гробив зусилля й вичавив із себе посмішку.

Ну, Орвале, не звертайте на мене уваги, просто я нервую. Радий вас бачити. — Він простягнув йому руку. Тісл щиро любив цього чоловіка, хоч він і часто його дратував, та зараз

Кому боляче було дивитися на нові зморшки, сиве волосся, що стало тонким і легким, як павутина.

їхнє рукостискання було незграбним. Тісл навмисно не зустрічався з Орвалом три місяці — після того, як розлючений залишив його будинок. А суперечка вийшла через дурницю: як потрібно пристібати кобуру, рукояткою вперед чи назад. Із тих пір він до Орвала не ходив, хоча і розумів, що ця справа не варта виїденого яйця.

То що з хлопцем? — запитав Орвал. У нього був глибокий, звучний голос. — Куди він рушив?

Ось, дивіться, — сказав Уорд і повів обох через струмок, по камінню й нагору лощиною. Під деревами було похмуро та прохолодно. Мотоцикл лежав на опалому листі. Коники-стрибунці вже не співали.

Орвал кивнув на завал із каменів і вивернуті з корінням дерева, на чагарник по обидва боки.

Так, помітно, що він видирався справа — ось там.

Його голос немов послужив сигналом. Нагорі в кущах щось голосно шурхнуло й Тісл на всяк випадок відступив назад і вихопив пістолет.

Нікого нема, — зверху посипалися камінчики й земля — це був Лестер, якому важко було втримувати рівновагу при спуску. Він наскрізь промок, упавши в струмок. Побачивши Тісла з пістолетом він викотив свої й без того вирячені очі. — Гей, гей, це я. Хотів перевірити, чи немає хлопця поблизу.

Орвал задумливо почухав підборіддя.

Дарма ви це зробили. Швидше за все ви перебили запах. Уїле, у тебе є що-небудь від хлопця, щоб дати понюхати собакам?

У багажнику. Одяг, чоботи.

Тоді нам потрібні їжа та гарний нічний відпочинок. А на світанку підемо за ним.

Ні. Сьогодні.

Як це?

Ми підемо за ним зараз.

Я щойно сказав, що через годину стане темно. Місяця цієї ночі не буде. Нас багато, ми загубимо один одного в темряві.

Тісл так і думав, що Орвал захоче відкласти погоню до ранку. Що ж, цілком резонно. Однак до біса резон: він не може так довго чекати.

Буде місяць чи ні, ми повинні йти за ним зараз, — сказав Тісл Орвалу. — Хлопець уже вийшов за межі нашої юрисдикції та за межі міста, і якщо ми хочемо залишити його собі, то повинні продовжити переслідування. Якщо будемо чекати до ранку, то доведеться передати всю цю справу поліції штату.

От і передай. У будь-якому разі це брудна робота.

Ні.

Ну яка тобі різниця? Варто хазяїнові цієї землі поскаржитися по телефону, що по його полях роз’їжджають машини, і поліція штату буде тут. Так чи інакше доведеться їм усе передати.

Не доведеться, якщо я піду в ліс ще до їхньої появи. — Орвал похитав головою:

Вибач, Уїле, але я повинен тебе розчарувати. Я б для тебе багато чого зробив, але ці гори важко пройти навіть удень, і я не поведу туди собак вночі через твоє бажання командувати парадом.

Ви не зовсім правильно мене зрозуміли. Я прошу тільки, щоб ви із собаками ввійшли в ліс, а як тільки вирішите, що вже надто темно, ми зробимо привал до ранку. Мені потрібно, щоб формально вважалося, що я переслідую злочинця-втікача. Ну ж, нам же з вами вже доводилося ночувати в лісі. Буде зовсім як раніше, коли ще був живий батько.

Орвал зітхнув і оглянув ліс. Стало темніше, прохолодніше.

Невже ти не розумієш, як усе це нерозумно? У нас немає спорядження, щоб полювати за ним. Ні гвинтівок, ні їжі, ні…

Шинглтон може залишитися й організувати все, що нам потрібно. Ми дамо йому одного з ваших собак, щоб зранку він зміг прийти по нашому сліду. Шинглтон приведе ще чотирьох із моїх поліцейських. У мене є друг з аеропорту округу, він каже, що може позичити нам свій вертоліт, — перекине нас куди потрібно, а потім полетить на розвідку. А ви от упираєтеся. Я запитую вас: допоможете?

Орвал опустив очі й став водити кінчиком чобота по землі.

У мене обмаль часу, Орвале. Якщо я зможу швидко заглибитися в ліс, поліції штату доведеться залишити керівництво операцією за мною. Вони будуть страхувати мене, розставлять машини, щоб стежити за дорогами, давши нам можливість ловити його в горах. Але я серйозно кажу: без ваших собак у мене немає навіть єдиного шансу.

Орвал підняв очі й поліз у кишеню за кисетом і цигарковим папером. Він обмірковував почуте, і Тісл знав, що його не можна квапити. Нарешті він сказав:

Може, я погоджуся, якщо буду знати, що цей хлопець тобі зробив, Уїле?

Він розрізав одного з моїх людей ледь не навпіл, а другий після його удару може осліпнути.

Ясно, Уїле. Але ти мені так і не відповів. Що цей хлопець зробив тобі?

РОЗДІЛ 2

Місцевість була гориста, дика, густо поросла лісом, розсічена ущелинами та лощинами, поцяткована западинами. Зовсім як пагорби Північної Кароліни, де він проходив вишкіл. І дуже нагадує пагорби, у яких він воював. Рембо біг щодуху, використовуючи останнє світло згасаючого дня, усе вгору та вгору, вище в гори. Його голе тіло покрилося розводами крові від гілок, що його подряпали, босі ноги розбиті об камені.

Побачивши положисту болотисту ділянку, він повернув у той бік, знаючи, що вийде на струмок. І справді, незабаром показався струмок, що живив це болото. Рембо рушив уздовж нього по м’якій землі, але вже не біг, а йшов. За власними підрахунками він подолав п’ять миль, і ця відстань його стомила: він був ще не в такій формі, як перед полоном, ще не отямився після проведених у госпіталі тижнів. Проте пам’ятав усе, чому його вчили, а його вчили виживати в будь-яких умовах, і хоча далі бігти йому було б важкувато, цих п’ять миль він пробіг прекрасно.

Струмок звивався й згинався, і Рембо йшов за його руслом. Він знав, що незабаром за ним будуть іти собаки, але він навіть не став заходити в струмок, щоб спробувати збити їх зі сліду. Це б сповільнило його просування, а оскільки рано чи пізно йому все-таки доведеться вийти з води, людина, яка веде собак, просто розділить свою зграю та пустить з обох берегів струмка.

Стемніло швидше, ніж він очікував. Стояла тиша, що порушується лише дзюркотом води й співом нічних птахів, і він вирішив криками привернути до себе увагу. Крикнув кілька фраз в’єтнамською, потім французькою, яку вчив у школі, потім голосно заговорив англійською з південним акцентом, західним, негритянським… Нарешті випустив залп найжахливіших прокльонів… Люди, яких він шукає, напевно поцікавляться, хто кричить щось незрозуміле та лається…

Струмок пірнув у невелику улоговинку збоку схилу. Там нікого не було. Він продовжував час від часу викрикувати якісь фрази. Якщо найближчим часом він нікого не зустріне, то опиниться біля вершини пагорба, коло самого джерела струмка, і в такий спосіб втратить орієнтир. Так і сталося. Він підійшов до джерела, з якого брав початок струмок.

Ну добре. Він знову прокричав щось в’єтнамською та пішов далі. Коли опинився за тридцять футів від джерела, разом увімкнулися два ліхтарі, справа та зліва. Він завмер як укопаний.

За будь-яких інших обставин він би вийшов з-під ліхтарів стрімким стрибком і заповз у кущі. Ходити вночі по цих пагорбах означало ризикувати життям — скількох непрошених візитерів тут уже застрелили й залишили на трапезу нічним тваринам.

Світло одного ліхтаря било йому просто в обличчя, інший — освітлював голе тіло. Він, як і раніше, не рухався, стояв, піднявши голову, і дивився кудись убік, дивився дуже спокійно, начебто гуляє тут щоночі.

Ану, кидай револьвер і бритву, — хрипло промовив старий справа.

Рембо полегшено зітхнув: вони його не вб’ють, у всякому разі не відразу, тому що він їх зацікавив. І все-таки є ризик у тому, що він тримає в руках револьвер і бритву, — ці люди можуть вирішити, що він є небезпекою та застрелять його. Але він не міг ходити лісом без зброї.

Так, сер, — рівно сказав Рембо й опустив револьвер та бритву. — Не турбуйтеся. Револьвер не заряджений.

Так я тобі й повірив.

Якщо справа старий, подумав Рембо, то зліва має бути молодий. Ймовірно, батько із сином. Або дядько з племінником. Так завжди буває: старі командують, молодь робить роботу. Рембо відчував, що ді двоє з ліхтарями його оцінюють. Старий мовчав, Рембо теж не збирався нічого говорити, поки його не запитають.

Тату, нехай він скаже, чого голий ходить, — вимовив той, що ліворуч. Судячи з голосу, він був набагато молодшим, ніж очікував Рембо.

Стули пельку, — наказав старий. — Я ж попереджав, щоб ні звуку.

Рембо почув, що старий зводить курок.

Почекайте, — швидко сказав Рембо. — Я сам. Мені потрібна допомога. Не стріляйте, поки не вислухаєте мене.

Старий мовчав.

Це правда. Я ні на кого не збираюся нападати, хоча й знаю, що один із вас хлопчик.

Він діяв інтуїтивно. Звичайно, старий може вистрілити. Голий і закривавлений, Рембо, безсумнівно, здавався йому небезпечним.

Я ховаюся від поліції. Вони забрали мій одяг. Я вбив одного з них. А кричав для того, щоб хто-небудь почув і прийшов мені на допомогу.

Так, допомога тобі потрібна, це правильно, — сказав старий. — Тільки чия?

Вони пошлють за мною собак. Вони знайдуть вашу самогонну установку, якщо ми їм разом не завадимо.

Момент був критичний. Якщо вони його вб’ють, то негайно.

Самогонну установку? — перепитав старий. — А чому ти думаєш, що вона тут є?

Що ще могло привести вас уночі до струмка? Вона у вас надзвичайно добре захована. Навіть не видно полум’я від вогнища.

Ти думаєш, якби я знав, що тут є самогонна установка, то став би прохолоджуватися з тобою замість того, щоб сидіти коло неї? Чорт забирай, я полюю на єнотів.

Без собак? Для чого гаяти час на ці балачки? Потрібно встигнути все зробити до того, як завтра з’являться собаки.

Старий напівголосно вилаявся.

Так, ви в скрутному становищі, — сказав Рембо. — Мені дуже шкода, що в цьому винен я, але в мене не було іншого виходу. Мені потрібні їжа, одяг і гвинтівка, і я вас не відпущу, поки не отримаю все це.

Давай його застрелимо, тату, — сказав хлопчисько зліва. — Він хоче нас обдурити.

Старий не відповів, Рембо теж мовчав. Він давав старому час подумати. Якщо він буде насідати, старому може видатися, що його загнали в кут, і він вистрілить.

Рембо почув, як хлопчак зводить курок.

Опусти рушницю, Метью, — сказав старий.

Але він щось задумав. Хіба ти не бачиш? Напевно, його підіслала федеральна влада.

Я тобі вуха обірву, якщо ти не опустиш рушницю. — Старий хихикнув. — Федеральна влада. Дурниці! Подивися на нього — де б він міг сховати свою бляху?

Слухай свого татуся, — сказав Рембо. — Він усе правильно зрозумів. Якщо ви мене вб’єте, поліцейські, що знайдуть мене зранку, поцікавляться, хто це зробив. І пошлють собак по вашому сліду. Де б ви мене не закопали, вони…

Він помовчав, надавши їм можливість обміркувати його слова.

Якщо ви не дасте мені їжу, одяг і гвинтівку, я звідси не піду, поки не відшукаю вашу самогонну установку, а зранку по моєму сліду прийде поліція.

Помовчавши кілька секунд, старий знову вилаявся.

А якщо ви мені допоможете й дасте все необхідне, я відразу піду подалі, і поліція не знайде вашу схованку. Ставало все холодніше, і Рембо вже не міг стримати тремтіння.

Нарешті, старий заговорив:

Метью. Напевно, тобі краще збігати додому та принести те, що він просить. — Голос у нього був не дуже-то задоволений.

І ще принеси каністру гасу, — сказав Рембо. — Раз уже ви мені допомагаєте, я подбаю, щоб ви не постраждали. Я змочу одяг гасом і висушу, перш ніж одягти. Гас не зашкодить собакам вистежувати мене, але не дасть уловити ваш запах і піти по вашому сліду.

Хлопчик продовжував світити в Рембо ліхтарем, його рука не здригнулася.

Я зроблю так, як скаже тато, а ти мені не наказуй.

Добре, можеш робити, як він сказав, — неохоче промовив старий. — Мені він теж не подобається, але він хоча б розуміє, у що нас утягнув.

Хлопчик продовжував світити в Рембо, наче роздумував, підкоритися чи ні, а може, просто з упертості. Потім промінь перемістився з Рембо на кущі та згас. Рембо почув, як хлопчисько з шумом продирається крізь кущі.

Спасибі, — сказав Рембо старому, чий ліхтар продовжував світити йому в обличчя. Ліхтар згас. — І за це дякую, — додав Рембо, у якого від яскравого світла вже почали боліти очі.

Бережу батарейки.

Рембо чув, як він зробив кілька кроків у його бік.

Краще не підходьте близько. Не можна змішувати ваш запах із моїм.

Я й не збирався. Тут колода. Я хочу сісти.

Старий запалив сірник і підніс його до люльки. Рембо встиг розглянути купу скуйовдженого волосся, обвітрене обличчя й верхню частину сорочки в червону клітинку. Обоє мовчки чекали.

РОЗДІЛ 3

Тісла розбудив спів ранкових птахів. Він лежав у темряві біля багаття, загорнувшись у ковдру й дивлячись на пізні зірки над верхівками дерев. Будити інших не було сенсу — ще не прийшов Шинглтон із припасами та людьми. Тісл щільніше закутався в ковдру.

Його увагу привернув новий запах. Він оглянувся по боках і побачив Орвала, який сидів осторонь і курив саморобну сигарету.

Я не знав, що ви прокинулися, — прошепотів Тісл, не бажаючи турбувати інших. — Давно?

Раніше за тебе.

Але я не сплю вже цілу годину.

Знаю. Сам-то я тепер сплю мало. Не тому, що не можу. Часу шкода.

Підхопивши ковдру, Тісл перебрався до Орвала та прикурив сигарету від палаючої гілки коло багаття.

Ну і все-таки, що тобі зробив цей хлопець? — помовчавши, запитав Орвал. — Чому для тебе так важливо його спіймати?

Тісл у дуже не хотілося відповідати.

Ну… ви ж знаєте мою роботу. У місті спокійно, поки я контролюю всілякі дрібниці. Що стосується пограбування чи вбивства, то цьому не можна запобігти. Якщо хтось дуже хоче це зробити, він зробить. Але саме дрібниці дозволяють залишатися місту таким, яким воно є, тому за дрібницями необхідно стежити. Якби я посміхнувся та спустив усе це хлопцю з рук, я й іншим хлопцям міг би що-небудь спустити, а потім перестав би звертати увагу й на більш серйозні речі. Я турбувався про цього хлопця, як про себе. Я не можу собі дозволити розслабитися. Не можна підтримувати порядок в Одному випадку і все пускати на самоплив в іншому.

Але ти аж надто сильно прагнеш його переслідувати, хоча вже виконав свою частину роботи. Тепер справа за поліцією штату.

Але він убив мою людину, тому я сам маю його заарештувати. Усі мої люди повинні знати: я піду напролом, щоб помститися за кожного з них.

Орвал подивився на недопалок своєї сигарети, жбурнув його у вогонь і кивнув.

Десь удалині почувся собачий гавкіт, і це насторожило собак, прив’язаних до дерева поруч із Орвалом. їх було п’ять, вони теж не спали, лежали на животі й не зводили очей з Орвала. Тепер вони підхопилися та підняли гавкіт.

Ш-ш-ш, — наказав Орвал, і вони, глянувши на нього, замовкли.

Уорд, Лестер і молодий поліцейський, які лежали з іншого боку багаття, закрутилися уві сні.

Незабаром знову загавкав собака — він був уже ближче. Собаки Орвала загавкали у відповідь. Орвал прикрикнув на них різкіше.

Прокинувся Уорд.

У чому справа? Що сталося?

Саме час вставати, — сказав Тісл.

Що? — запитав Лестер, морщачись. — Холодно, чорт забирай.

Настав час прокидатися та вставати.

Хвилину.

Саме через хвилину вони будуть тут.

Через чагарник хтось продирався, наближаючись до них. Тісл запалив ще одну сигарету, через що в пересохлому роті з’явився неприємний смак. «Але ж це може бути поліція штату», — раптом подумав він і швидко встав, удивляючись у ліс.

Холодно ж як, — поскаржився Лестер, — добре, якби Шинглтон приніс гарячу їжу.

Тісл сподівався, що це Шинглтон і його люди, а не поліція штату. Раптом показалися п’ятеро чоловіків. У блідому ранковому світлі вони швидко йшли між деревами. Тісл не міг розглянути, якого кольору на них форма. Люди говорили між собою, один спіткнувся та вилаявся, але Тісл не впізнав їхніх голосів. Якщо це поліція штату, то йому будь-що-будь потрібно придумати щось таке, щоб залишитися на чолі погоні.

Вони вже зовсім близько — Тісл побачив Шинглтона, якого тяг собака на повідку, а за ним ішли його люди, яких він як ніколи був радий бачити. Вони несли набиті полотняні мішки, гвинтівки, мотузку, а в Шинглтона через плече висів польовий радіопередавач.

Ти приніс гарячу їжу? — відразу запитав Лестер.

Сандвічі із шинкою та яйцями, — відповів Шинглтон, важко дихаючи. — Термос із кавою.

Лестер потягнувся до його мішка.

Не тут. У Мітча.

Мітч із усмішкою відкрив свій мішок і витяг загорнені у вощений папір сандвічі. Усі жадібно накинулися на їжу.

А ви здорово просунулися в темряві, — притулившись до дерева, сказав Шинглтон Тіслові. — Я думав нагнати вас за півгодини, але довелося витратити вдвічі більше.

Що там відбувається?

Шинглтон посміхнувся.

Поліція штату лютує від того, що ви викинули такий фінт. Як ви й наказали, я залишився чекати на них у тім полі. Вони з’явилися хвилин через десять після того, як ви заглибилися в ліс, і прямо-таки сказилися, що ви вирішили скористатися сутінками, щоб переслідувати хлопця. Мене здивувало, що вони відразу вас розкусили.

Ну і далі?

Шинглтон гордо посміхнувся.

Я провів із ними півночі в дільниці. Нарешті вони погодилися робити по-вашому. Будуть блокувати дороги, що ведуть униз, а сюди не сунуться. Можете мені повірити, умовляти їх довелося довго.

Спасибі. — Тісл знав, що Шинглтон чекає подяки.

Шинглтон кивнув.

Остаточно переконало їх ось що: я сказав, що ви знаєте хлопця, тому скоріше вгадаєте, що він відмочить.

А вони не знають, хто він і чи є за ним що-небудь протизаконне?

Незабаром будуть знати — вони цим займаються. Просили тримати зв’язок по радіо. Прийдуть при найменшому ускладненні добре озброєні.

Ускладнень не буде.

Стало чути рокіт мотора. Тісл не міг зрозуміти, що це, але рокіт усе наближався. Нарешті над верхівками дерев показався величезний вертоліт, що блищав на сонці.

Як він знайшов нас?

Загавкали стривожені шумом собаки. До ревіння мотора додавався свист гвинта, що розсікав повітря.

Поліцейські штату, — сказав Шинглтон, витягаючи схожий на портсигар предмет, — вручили мені дещо новеньке. Ця штука випускає радіосигнал. Вони хочуть щохвилини знати, де ви знаходитеся, тому дали мені цей імпульсатор, а приймач залишили людині, яка надала за вашим проханням свій вертоліт.

Хто з наших у вертольоті? — запитав Тісл.

Ленг.

По твоєму радіо з ним можна поговорити?

Звичайно!

Шинглтон поклав радіопередавач у низькій розвилці дерева. Тісл клацнув перемикачем і, дивлячись на завислий вертоліт, промовив у мікрофон:

Ленгу. Портісе. Ви готові?

Чекаємо команди, шеф. — Голос був скрипучий. Здавалося, що він лунає здалеку.

Тісл оглянув своїх людей. Орвал поспішно збирав паперові стаканчики та вощений папір від сандвічів і кидав у багаття. Інші закріпляли на собі спорядження, вішали через плече гвинтівки. Коли Орвал почав закидати багаття землею, Тісл сказав:

— Добре, рушаймо.

Він був дуже схвильований.

РОЗДІЛ 4

Весь ранок, поки Рембо біг і йшов, біг і йшов, він чув віддалений гул мотора та час від часу приглушені постріли з гвинтівок, а деколи низький чоловічий голос, який щось бурмотів у гучномовець. Потім звуки стали ближче, він розрізнив ревіння вертольота — аз вертольотами він добре познайомився на війні — і додав кроку.

Тепер уже майже дванадцять годин Рембо носив одяг, але після підйому на пагорби голяка холодною ніччю він з особливим почуттям сприймав теплоту, що зберігається одягом. На ньому були важкі старі черевики, які хлопчисько приніс десь близько півночі в балку коло струмка. Черевики виявилися надто великими, тоді він напихав у них листя. Але все одно тверда шкіра натирала йому ноги, і він пошкодував, що хлопець не приніс шкарпетки. А може, він їх навмисно не прихопив. Штани ж, навпаки, виявилися надто вузькими — зрозумівши, що це було зроблено спеціально, він розсміявся. Черевики великі, штани малі — з ним добре пожартували.

Сорочка була біла, бавовняна, порвана на обшлагах та комірі; старий віддав йому свою товсту вовняну сорочку в червону клітинку, Ті можна було натягнути поверх білої. Він здивувався, що старий раптом став таким дружелюбним. Напевно, тут відіграло роль віскі. Коли вони з’їли холодну смажену курку, яку приніс син, старий відкрив глечик саморобного віскі. Усі троє випили, і старий зрештою віддав свою гвинтівку та зав’язані в хустку патрони.

— Коли виплутаєшся із цієї халепи, надішли мені гроші на гвинтівку, — сказав він. — Я хочу, щоб ти дав мені слово. Не те щоб мене хвилювали гроші. Завдяки віскі я заробляю стільки, що можу дозволити купити собі іншу. Але якщо ти вцілієш, мені буде цікаво дізнатися, як тобі це вдалося, а гвинтівка, думаю, нагадає тобі, що я чекаю твоєї розповіді. Це гарна гвинтівка.

Рембо з ним погодився. Із такої гвинтівки можна було прострелити людину, як шматок сиру на відстані в півмилі. Старий зробив шкіряну наліпку на прикладі, щоб зм’якшити віддачу, а на мушці була цятка світлої фарби, щоб легше було цілитися в темряві.

Потім Рембо зробив те, що обіцяв: пройшов униз по струмку, геть від того місця, де старий тримав бойлер, змійовики та глечики. Незабаром він повернув на захід, пізніше збираючись завернути на південь, у бік Мексики. Він розумів, що добратися туди буде нелегко. Оскільки він не міг украсти машину — це завжди залишає слід — доведеться кілька місяців іти пішки й харчуватися тим, що трапиться під руку.

Сонце вже стояло високо. Він устиг подолати кілька миль і зараз біг нагору довгою широкою лощиною. Постріли ставали все гучнішими, голос із гучномовця звучав розбірливіше, і Рембо знав, що незабаром вертоліт зависне над цією лощиною. Він саме перетинав відкрите місце — там не було дерев, тільки трава й папороть — і десь на самому початку дороги почув ледь не над головою свист гвинта вертольота. Він метнувся вбік. Поблизу була щойно впала сосна, ймовірно, розбита блискавкою, повернутися в ліс він би не встиг. Рембо пірнув під товсті гілки сосни, подряпавши спину. Крізь соснові голки побачив вертоліт — він швидко збільшувався в розмірах, піднімаючись нагору разом з лощиною.

— Це поліція, — проревів голос із гучномовця. — У вас немає жодного шансу, здавайтеся. Усі, хто в лісі. Можливо, поблизу вас небезпечний злочинець. Покажіться. Помахайте, якщо ви бачили самотнього чоловіка. — Після короткої паузи голос зазвучав знову, точно з тією ж інтонацією, ніби читали по написаному. — Це поліція. У вас немає жодного шансу, здавайтеся. Усім, хто в лісі. Можливо, поблизу вас небезпечний злочинець. Покажіться. Помахайте, якщо ви бачили самотнього чоловіка.

Знову і знову, ті самі слова. Рембо нерухомо лежав під прикриттям гілок, знаючи, що його не видно з землі. Але рай- том його видно з повітря? Вертоліт кружляв так низько, що можна було заглянути в засклений кокпіт. Там сиділи два чоловіки й дивилися у вікна кожний зі свого боку, цивільний пілот і поліцейський у сірій формі. Як і всі люди Тісла, цей цілився з потужної гвинтівки з оптичним прицілом, виставивши її з вікна. Гримнув постріл, куля пішла в завал із каміння й чагарнику на краю лісу — вертоліт щойно пролетів над цим завалом.

Господи, значить, Тіслу він дуже потрібний, якщо той наказав своїй людині стріляти по всіх підозрілих місцях, не боячись влучити в безневинну людину. Усі безневинні, звичайно ж, почувши оголошення, вийдуть щоб показатися; по-своєму Тісл правий — Рембо вбив поліцейського, і його не можна випустити з рук. На його прикладі потрібно показати, що буває з тим, хто піднімає руку на поліцейського. Але навіть при цьому Тісл був надто гарним поліцейським, щоб просто взяти й покінчити з Рембо, не давши йому шансу здатися, — ось чому весь час передають це оголошення. А стрілянина по всіх підозрілих місцях — це більше для того, щоб його налякати. І проте цілком можливо, що одна з куль у нього влучить, тому зовсім не важливо, з якою метою вони стріляють.

Ще один постріл — по заростях кущів коло краю лісу. Зараз вертоліт уже летить над лугом і незабаром опиниться над ним. Майже напевно пролунає постріл у цю сосну. Рембо прицілився крізь гілки в стрільця, готовий перетворити на місиво його обличчя, як тільки той припаде до прицілу. Він не хотів нікого вбивати, але в нього не було вибору. Більше того, якщо він застрелить поліцейського, пілот устигне кинутися на підлогу, де його вже не підстрелиш, і поведе вертоліт убік, а потім викличе по радіо допомогу. І всі будуть знати, де він. Хіба що він зупинить пілота, підірвавши у вертольоті бензобак, але думати про це нерозумно. Звичайно, він може в нього влучити. Але підірвати? Тільки в поганих кінофільмах підривають бензобаки звичайними кулями.

Він напружився як струна й чекав, а вертоліт ревів над його головою. От стрілець швидко схилився до оптичного прицілу своєї гвинтівки, і Рембо сам уже хотів натиснути на спусковий гачок, але тут побачив, куди той прицілився. Добре, що побачив, — ще був час ослабити палець. Ярдів за п’ять-десять ліворуч, поруч із великою калюжею, у заростях чагарнику лежали валуни. Коли вертоліт наближався, він ледь не сховався там, але це місце виявилося занадто далеко. Зараз вертоліт нісся в той бік. Постріл — і він не зміг повірити власним очам, тому що кущі заворушилися. Але це не було обманом зору — із заростей піднявся на весь зріст великий олень із величезними рогами. Він став незграбно дертися через валуни, упав, знову встав, поскакав по траві до лісу, а вертоліт, його переслідував. По нозі оленя стікала цівка густої крові, але, здавалося, це не має значення — олень біг без помітних зусиль.

Серце Рембо скажено билося. Вони повернуться. Олень — усього лише іграшка. Як тільки він сховається в лісі, вони прилетять сюди. Якщо хтось ховався в кущах біля калюжі, вони вирішать, що хто-небудь може сховатися й під упалою сосною. Потрібно забиратися звідси якомога швидше.

Але йому довелося чекати, коли вертоліт повернеться до нього хвостом. Кожна секунда чекання була нестерпна. Але от нарешті пора, і він побіг у бік лісу, вибираючи ті місця, де коротка трава, щоб не залишати слідів. Він наближався до кущів, коли зрозумів за звуком, що вертоліт розвертається. Значить олень уже встиг сховатися в лісі. Пригнувшись, Рембо кинувся в кущі, готовий, якщо потрібно, вистрелити.

Ка-рак! Ка-рак! Два постріли в сосну, над якою вертоліт ненадовго завис. Знову пролунало оголошення, зачитане за папірцем. Від напруження Рембо знудило, у роті з’явився противний гіркий смак. Він зараз знаходився у вузькому кінці лощини. Далі скелі щільно стулялися. Він лежав на траві, ослабнувши після блювоти, і дивився, як вертоліт кружляє над скелями, потім віддаляється, голос затихає, ревіння мотора теж…

Рембо не міг стояти — так сильно тремтіли ноги. Вертоліт не повинен був так налякати його. На війні він бував у ситуаціях більш небезпечних і виходив із них уражений, але не настільки, щоб тіло відмовлялося йому підкорятися. Шкіра стала липкою від поту, дуже хотілося пити, але вода в калюжі була гнила, і від неї стало б ще гірше.

«Ти надто довго не воював, от і все, — сказав він собі. — Втратив форму. Але нічого, незабаром звикнеш».

Схопившись за валун, він повільно встав і озирнувся — чи нема кого поблизу. Спочатку він не був упевнений, що почув усе, як слід: порив вітру, що раптом налетів, спотворив звуки. Потім вітер стих, і він чітко почув далекий гавкіт собак з боку широкого кінця лощини. Знову по його ногах пробігло тремтіння. Він повернув направо, туди, де починалися скелі та стояли самотні дерева, і, напружуючи м’язи, побіг.

РОЗДІЛ 5

«Хлопець не так уже й далеко встиг від них відірватися», — думав Тісл, продираючись разом зі своїми людьми крізь дерева та чагарник. Утік він о шостій тридцять, стемніло о восьмій тридцять. Не міг він покрити вночі в цих пагорбах велику відстань. У нього напевно була година, максимум дві. Як і вони, пін вийшов зі сходом сонця, так що в нього всього чверть години фори. А якщо врахувати деякі інші фактори, то ще менше, усього близько двох годин: він голий, і це сповільнює просування, не знає цих місць, тому йому доводиться іноді заходити в ущелини, що не мають виходу, і витрачати час на те, щоб вийти та знайти інший шлях. До того ж у нього немає їжі, а голодна людина стомлюється швидше та йде повільніше.

— Він випередив нас менше, ніж на дві години, — сказав на бігу Орвал. — Схоже, не більше, ніж на годину. Подивися на собак. Слід такий свіжий, що вони навіть не опускають ніс до землі.

Орвал був попереду Тісла й інших і біг разом із собаками, тримаючи їх на загальному повідку, Тісл намагався з усіх сил не відстати від нього. Власне кажучи, це було смішно: темп задавав сімдесятидворічний старий, а вони ледве за ним устигали. Однак Орвал щоранку пробігав п’ять миль, викурював всього чотири сигарети на день і ніколи не пив, а він, Тісл, покурював півтори пачки, без кінця пив пиво, а фізичних порав не робив уже багато років. Правда, у морській піхоті ціп займався боксом і дечого корисного для тіла навчився, але зараз усе доводилося згадувати заново. Собаки гавкали десь і переду, Орвал швидко перебирав своїми довгими ногами, намагаючись не відставати від них. Поліцейські надривалися, щоб не відстати від Тісла, а той лише якимсь дивом поспівав за Орвалом. Коли він біг по траві й усе його тіло працювало в одному злагодженому ритмі, йому здалося на якусь мить, що він може бігти ось так вічно.

Але раптом Орвал рвонув уперед, і Тісл відстав. Його ноги обважніли, відчуття ритму та легкості зникло.

— Не так швидко, Орвале!

Але Орвал наче не чув його.

РОЗДІЛ 6

Коли Рембо добіг до того місця, відкіля починалися дерева й каміння, довелося злегка сповільнити кроки та ставити ступні обережно, щоб не посковзнутися й не зламати ногу. Біля підніжжя скелі він знайшов ущелину, що вела наверх, і став видиратися по ній.

З вершини скелі гавкіт собак було чути краще. Він оглянувся — чи немає поблизу вертольота. Його не було — навіть не доносився рокіт мотора. Здавалося, його ніхто не вистежив. Він пірнув у зарості кущів та дерев поблизу скелі й заліг там, спостерігаючи, що робиться внизу. Приблизно за милю він побачив людей, які перебігали по відкритому місцю. Здалеку вони здавалися зовсім маленькими. Він нарахував десять, але не був упевнений, що ця цифра точна. Собак він узагалі не бачив, але, судячи з шуму, їх було багато. Однак його турбувала не їх кількість, а те, що вони, мабуть, узяли його слід і швидко йдуть по ньому. П’ятнадцять хвилин — і вони будуть тут. Незрозуміло, як Тіслові вдалося настільки швидко його наздогнати. Очевидно, комусь із переслідувачів добре знайомі ці місця й він веде їх найкоротшим шляхом.

Рембо повернувся до ущелини: він не дозволить Тіслу піднятися в цьому найдоступнішому місці. Він поклав гвинтівку на траву, так, щоб у неї не потрапила земля, і став штовхати валун, що лежав на краю скелі. Валун був великий і важкий, але все-таки він підкотив його до потрібного місця. Тепер він перекривав вихід з ущелини наверх. Людина, наткнув- їлись при підйомі на валун, не зможе ні перелізти через нього, ні обійти збоку. Люди Тісла будуть довго мучитися, перш ніж вони знайдуть спосіб прибрати валун, а він за той час буде далеко. У всякому разі він на це сподівався.

Глянувши вниз, у лощину, він здивувався, як далеко вперед устигли просунутися його переслідувачі, поки він виставляв валун. Зараз вони були вже біля калюжі й кущів, у яких він ховався. Чоловічки зупинилися там і дивилися на собак, які нюхали землю й сильно гавкали.

Напевно, щось перебило його запах. Поранений олень, раптом зрозумів Рембо. Коли він пірнув у кущі, на нього потрапило трохи оленячої крові, і тепер собаки намагалися вирішити, по чийому сліду їм йти — його чи оленя. Вибрали вони надзвичайно швидко. У ту секунду, коли собаки кинулися по його сліду до скелі, він схопив гвинтівку та побіг геть.

Кущі були густі, колючі, і він отримав чимало подряпин. Але ось нарешті вибіг на відкрите місце й побачив обрив. Під ним був ліс, весь у червоному, жовтогарячому та коричневому листі. Обрив був майже вертикальним і спуститися тут було неможливо.

Отже, спереду прірва й майже така ж, тільки з валуном, позаду. Залишалися два інших шляхи. Якщо він піде на схід, то знову наблизиться до широкого кінця лощини. Але там, швидше за все, йде допоміжна група Тісла. Залишався шлях на захід, куди полетів вертоліт, — у той бік він і побіг. Опинившись на краю нового обриву, він зрозумів, що сам загнав себе в пастку.

Ісусе! Собаки гавкали все голосніше. Він стиснув гвинтівку, проклинаючи себе за те, що порушив одне з основних правил: ніколи не йди по дорозі, яка може тебе завести в пастку. Ісусе! Невже в нього не тільки тіло, а й мозок пом’якшав, коли він валявся в госпіталі? Він не повинен був залазити на скелю по тій ущелині. Він заслуговував на те, щоб його спіймали. Він заслуговував на все, що зробить із ним Тісл, якщо Рембо дозволить себе спіймати.

Тепер собаки гавкали ще ближче. Він провів рукою по обличчю та побачив на пальцях кров — так сильно подряпав його чагарник. Побачивши цю кров, Рембо розлютився на себе. Він думав, що втекти від Тісла буде легко й просто, що, пройшовши загартування війною, йому все під силу. Тепер доводилося багато чого переглянути. Те, як він тремтів і трясся після інциденту з вертольотом, повинно було стати серйозним попередженням. Він же був настільки впевнений у тому, що втече від Тісла, що взяв і сам загнав себе в кут. Тепер уся надія на везіння, інакше йому не вдасться пожертвувати лише тією кров’ю, яка тече з подряпин на його шкірі. Залишається тільки одне. Він пробіг по краю обриву, прикидаючи висоту, вибрав місце, де скеля здавалася найнижчою. Двісті футів.

«Добре, — сказав він собі. — Сам помилився, сам розплачуйся. Подивимося, який ти сміливий насправді».

Він засунув гвинтівку між ременем і штанами, закріпив її так, щоб приклад упирався в пахву, а дуло торкалося коліна. Ліг на живіт, спустив ноги та завис на руках. Опора для пальців ніг, він ніяк не міг знайти опору для ніг… Собаки істерично загавкали — ймовірно, добралися до заблокованої ущелини в скелі.

РОЗДІЛ 7

Тісл, мабуть, одразу ж викликав по радіо вертоліт, щоб скористатися лебідкою для підйому валуна або ж оглянути зверху схили на той випадок, якщо Рембо все ще там ховається. Рембо вже спустився відкосом приблизно на десятикратну довжину тіла, коли почув гул вертольота, що наближався. На кожну довжину тіла пішло, за його оцінками, близько хвилини: усі тріщини й випуклості треба було обережно обмацувати й поступово переносити вагу… Часто він зависав у повітрі, не знаючи, чи знайде опору для ніг, як це було на самому початку. Якщо він захоче піднятися наверх, щоб сховатися від вертольота, на це піде стільки ж часу. Значить, він не встигне. Нема сенсу видиратися нагору, тоді як просування вниз може ще врятувати його.

Тепер він спускався швидше, тому що весь час прислухався до гулу вертольота й не так ретельно обмацував скелю ногами. А значить, ризикував. І от вертоліт з’явився, рухаючись у бік цього обриву та швидко збільшуючись у розмірах. Вовняна сорочка Рембо була червоною, а камінь сірим. Рембо мовчки молився, щоб снайпер його не помітив.

Але він знав, що стрілець помітить його сорочку.

Тупий удар кулі в камінь поблизу від його правого плеча оглушив Рембо й так налякав, що він ледве не розтиснув пальці рук. Труснувши головою, щоб отямитися, він із шаленою швидкістю став спускатися вниз.

Ка-ранг! Друга куля з вереском зрикошетила від скелі трохи вище його голови, налякавши його не менше, ніж перша — тепер його можна вважати небіжчиком. Поки його рятувало тільки те, що вертоліт рухався, а це заважає снайперові цілитися. Але через кілька секунд вертоліт зависне, і тоді…

А тут ще й ноги- ніяк не могли знайти опору. Він висів на руках, чіпляючись за камені закривавленими пальцями, а вертоліт наскакував на нього, як дивовижний метелик. Ка- ранг! Тупий удар, різкий вереск осколків каменю та розплавлених шматочків кулі, що впилися йому в щоки. Він подивився на камені внизу — до них було футів сто. Піт заливав очі, і він ледве міг роздивитися пишне хвойне дерево, верхні гілки якого були всього за десять футів від його-ніг. Може, за п’ятнадцять або двадцять, це важко було визначити на око.

Вертоліт завис поруч із ним, струмені повітря від лопатей били в обличчя. Рембо націлив тіло на верхівку дерева й розтиснув руки. Він падав довго, неймовірно довго, але нарешті пробив крону та застряг між товстою гілкою та стовбуром.

Удар його приголомшив.

Він навіть дихати по-справжньому не міг. Судорожно розкривав рот, кривився від болю — боліли груди й спина. Йому здавалося, що його поранила куля.

Але кульового поранення не було. Гуркіт вертольота над головою та куля, що пробила густу крону дереза, змусили його вийти з заціпеніння. Він лежав доволі високо на дереві. Гвинтівка, як і раніше, була засунута між ременем і штанами, але від удару збилася набік. Він потягнув її, вона не піддалася. А нагорі кружляв вертоліт, готуючись до нового пострілу. Рембо сильно смикнув гвинтівку, і вона вивільнилася. Від цього різкого руху гілка, на якій він сидів, захиталася. Він заточився, ковзнув стегном по твердій корі й ледве зачепився рукою за верхню гілку. Вона тріснула, і він перестав дихати.

Якщо гілка зламається, падати йому дуже далеко. Гілка тріснула ще раз, потім усе стихло, і він знову став дихати.

Але звук вертольота став тепер іншим. Рівним. Пілот зрозумів, у чому справа, і завис над ним. Рембо не знав, чи видно його крізь хвою, але це не мало значення. Рано чи пізно в нього влучать навіть наосліп. Він поспішно розсунув гілки, виглядаючи вертоліт.

Навпроти нього. Приблизно на відстані із звичайний будинок. Стрілець висунув голову з кабіни. Рембо чітко бачив його кругле обличчя з великим носом. Поліцейський готувався до наступного пострілу. Одного погляду йому цілком достатньо. Він поклав одним рухом дуло гвинтівки на гілку над головою та прицілився в кругле обличчя, у кінчик носа.

Легкий дотик до спускового гачка. Влучення точно в ціль!

Поліцейський машинально притиснув руки до спотвореного обличчя. Він помер одразу, навіть не встигнувши скрикнути. Пілот ще мить утримував вертоліт на одному місці, немов нічого не сталося, потім до нього дійшло, що кабіна вся заляпана кров’ю та мозковою тканиною, і що в його партнера зникла верхня частина черепа. Рембо бачив, як він перелякано дивиться на кров, що залила його сорочку та штани. Очі в пілота полізли на лоба, він схопився однією рукою за пристібний ремінь, іншою — за важіль керування та пірнув на підлогу.

Рембо спробував піймати його на мушку. Зараз він не бачив пілота, але досить добре уявляв, у якому місці він сховався на підлозі, і прицілився в це місце. Але раптом вертоліт хитнуло до краю обриву, і він зачепив за щось хвостом. Рембо здалося, що він почув крізь ревіння мотора різкий металевий тріск, але не був у цьому впевнений. Здавалося, вертоліт завис там навічно, як раптом він перевернувся догори черевом і звалився вниз: гуркіт, скрипіння металу, хрускіт гвинта, що ламався при падінні, тупий удар внизу, вибух і сліпуча куля вогню. Осколки металу пронизали крону дерева, потім усе стихло.

Рембо вже ліз униз по стовбуру дерева. Собаки гавкали голосніше, несамовитіше — ймовірно, уже подолали барикаду й вибігли на гребінь. Рембо не міг зрозуміти, як Тіслу та його людям удалося піднятися так швидко. Валун мав би забрати в

переслідувачів більше часу. Він міцно тримав гвинтівку, протискуючись вниз між гілками й майже не звертаючи уваги на те, що голки колють йому обличчя. Боліли груди від падіння на дерево — схоже, кілька ребер тріснули або зламалися, але зараз йому ніколи про це думати. Собаки гавкали зовсім близько, і йому довелося поспішити. За двадцять футів від землі він зрозумів, що далі спускатися- не можна: закінчилися гілки. Стрибати. Інакше ніяк. Він похмуро посміхнувся: саме цього його навчили колись, він протягом декількох тижнів стрибав із веж у парашутній школі. Затиснувши в одній руці гвинтівку, він обхопив іншою найнижчу гілку, завис, потім відпустив руку й упав. Приземлився ідеально. Коліна зігнулися як потрібно, тіло обм’якло, він прокотився й підхопився на ноги — як робив це тисячі разів. І тільки через кілька хвилин, коли біг по каменях, відчув, що біль у грудях став сильнішим. Набагато сильнішим. Чорт забирай, так можна і програти.

Він біг униз схилом, у бік лісу. Кам’янистий ґрунт залишився позаду, і зараз під ногами була трава.

Собаки нагорі раптом зайшлися божевільним гавкотом. Виходить, вони були там, де він злазив вниз; отже, через кілька секунд у нього будуть стріляти. На відкритому місці в нього немає жодного шансу, він має добігти до лісу, пригинаючись і петляючи. Він напружив тіло, готуючись прийняти першу кулю й не впасти, а бігти далі… Кущі. Ліс. Він зачепився за щось ногою й упав, але не став підніматися, а просто лежав, важко дихаючи, на м’якій лісовій траві, від якої пахло так солодко.

У нього не стріляли. Він не міг зрозуміти чому. Але раптом зрозумів: та просто тому, що на вершині скелі нікого немає. Вони ще не дійшли до цього місця. А він просто обдурив сам себе. Що з ним? Раніше слух ніколи так його не підводив.

Мексика. Він уявив сонячний пляж і ласкаві хвилі прибою. Треба рухатися. Встати та йти. Він ледве піднявся й уже зробив кілька кроків, коли позаду пролунали крики, гавкіт собак — ось тепер погоня була на вершині скелі.

Він повернув ліворуч, наближаючись до краю лісу, де його ніяк не могли чекати. Коли дерева стали рідіти, він поповз і незабаром, сховавшись за кущем, побачив щось для себе цікаве: за сто ярдів були люди та собаки. Вони всі бігли до того місця, відкіля він почав спускатися. Собаки гавкали, один чоловік тримав їх на спільному повідку, за ним бігли інші переслідувачі. Коло краю всі зупинилися, дивлячись на вертоліт, що догоряв. Рембо ще не бачив їх ближче, ніж зараз, із початку полювання на нього, а сонце, що яскраво світило, здавалося, ще збільшувало фігури. Шість собак, порахував він, і десять чоловік, дев’ять у сірій поліцейській формі, десятий у зеленій куртці та штанях. Він і тримає на повідку собак.

Найбільше цікавив його той, хто ходив туди-сюди, поплескуючи рукою по стегну. Тісл. Ніяк не можна не затримати свій погляд на цьому короткому міцному торсі, випнутих грудях, поставі бійцівського півня. Саме півня. Ось ти хто, Тісле, — півень.

Він посміхнувся. Потім ретельно прицілився в Тісла, який розмовляв із людиною в зеленому. От Тісл здивується, якщо йому зараз проб’є горло куля. Оце буде жарт. Він так захопився цією грою, що ледь не натиснув на спусковий гачок.

Це буде помилкою. Звичайно, йому хочеться вбити Тісла: після того, що він пережив, опинившись затиснутим між вертольотом і загоном переслідувачів, він здатний на все, тільки б сховатися від погоні. Думаючи про тих двох, що загинули у вертольоті, Рембо помітив, що хвилюється менше, ніж після того, як убив Голта. Він знову став звикати до смерті.

Але тут усе складніше. Скеля не зупинить Тісла, лише затримає на годину-півтори. А якщо він уб’є Тісла, це зовсім не обов’язково зупинить погоню — у них залишаться собаки, які вміють швидко вистежувати. Гончі. Це не такі злі собаки, як німецькі вівчарки, з якими він мав справу на війні, але все- таки природжені мисливці. І якщо вони його наздоженуть, то цілком можуть напасти, а не просто загнати в кут, як їх учать. Виходить, потрібно застрелити їх у першу чергу. Потім Тісла. Або людину в зеленому, якщо буде така можливість. По тому, як цей чоловік поводиться із собаками, видно, що він добре вміє ходити по сліду, а якщо і він, і Тісл загинуть, інші розгубляться й розбіжаться по домах.

Звичайно, ці люди поняття не мають, як поводитися в подібних умовах — стоять і сидять на очах у супротивника. Він презирливо фиркнув. Очевидно, їм і на думку не спадає, що він ще може бути поблизу. Чоловікові в зеленому ніяк не вдається заспокоїти собак. Він розділив спільний поводок і передав трьох поліцейському. Лежачи в прохолодній тіні чагарнику, Рембо прицілився в ту трійку, яку чоловік у зеленому залишив собі, і без особливого напруження застрелив двох ІЗ них. Він би влучив і в третього, але чоловік у зеленому встиг рвонути за поводок і відтягнути собаку від краю обриву. Поліцейські кричали, кидаючись в укриття. Друга трійка собак скаженіла, натягаючи повідки й намагаючись звільнитися від поліцейського, який їх тримав. Рембо швидко пристрелив одного з них. Інший злякався, метнувся вбік і зірвався з краю обриву. Поліцейський, який тримав поводок, спробував витягти собаку наверх, але похитнувся й полетів униз, тягнучи за собою останнього пса. Перш ніж його тіло вдарилося об каміння біля підніжжя скелі, він устиг скрикнути.

РОЗДІЛ 8

Наступної миті вони розпласталися на землі й лежали під палючим сонцем. Ні звуку, ні подуву вітерцю. Це тяглося дуже довго. Потім Шинглтон раптом направив гвинтівку в бік лісу й почав стріляти. Він устиг зробити чотири постріли, коли до нього приєднався хтось ще, потім третій, і от уже всі, крім Тісла й Орвала, безперервно стріляли — немов у багаття кинули коробку патронів, які безладно вибухають.

Досить! — наказав Тісл.

Ніхто не підкорився. Поліцейські стріляли безперервно.

Я сказав досить! — гаркнув Тісл. — Припинити!

Його ніхто не чув. Гвинтівки були різних систем і різних

калібрів. Гуркіт виходив різноголосий і приголомшуючий. Орвал, який тримав останнього живого собаку, теж кричав:

Перестаньте!

Тісл, піднявшись з улоговинки, пригрозив:

Хто ще раз вистрілить, той втратить дводенну зарплату! Це відразу вплинуло. Поліцейські затихли, стискаючи нагріті стволи гвинтівок.

Боже, — прошепотів Шинглтон. Він був блідий, шкіра обтягла вилиці, як на барабані.

Уорд облизнув пересохлі губи.

Саме так, Боже!

Ніколи ще я не був у такій катавасії, — пробурмотів хтось.

Ну що, хто-небудь влучив у хлопця, га? — запитав Мітч.

Хто-небудь поранений? Усе о’кей? — поцікавився Уорд.

Усе в порядку, — відповів Лестер.

Тісл зміряв його поглядом.

Це не так. Нас тільки дев’ять. Джеремі впав униз.

І з ним три моїх собаки. А два інших застрелені, — сказав Орвал. Він говорив монотонно, ніби автомат, і всі звернули на нього здивовані погляди. — П’ять. П’ятеро загинули. — Обличчя Орвала було сірим, як цементний порошок.

Мені дуже шкода, Орвале, — промовив Тісл.

Що тобі ще залишається? Адже це була твоя дурна ідея. Ти б міг почекати, поки за це візьметься поліція штату.

Останній собака тремтів, притиснувшись до землі, і скиглив.

— Ну, ну, ну, ну, — заспокоював його Орвал, погладжуючи по спині, він дивився на двох мертвих собак біля краю обриву. — Ми з ним поквитаємося, можеш бути спокійний. Якщо він ще живий, ми з ним поквитаємося. — Він перевів погляд на Тісла, і його голос став голоснішим. — Ти просто не міг почекати на поліцію штату, так?

Поліцейські дивилися на Тісла, чекаючи, що він відповість. Тісл поворухнув губами, але ніхто нічого не почув.

Що таке? — запитав Орвал. — Якщо тобі є що сказати, то наберися мужності та скажи.

Я кажу, що вас ніхто не примушував сюди йти. Ви насолоджувалися собою, демонструючи всім нам, який ви міцний, бігли попереду всіх, а щоб ми бачили, що ви розумніший за всіх, швиденько піднялися по тріщині в скелі та зрушили той валун. Ви самі винні в тому, що ваші собаки загинули. Ви так багато знаєте, от і могли б тримати їх подалі від краю.

Орвал затрясся від гніву, і Тісл пожалів, що розкрив рота. Пін уп’явся в землю. Не треба було йому висміювати прагнення Орвала перевершити всіх. Тим більше, що Тісл був вдячний, коли Орвал зметикував, як зрушити валун, — заліз на нього, обв’язав кінцем мотузки, а їм наказав тягти за інший

кінець, сам же використовував як важіль товсту гілку. Валун упав униз, кришачи дрібні виступи скелі.

Добре, Орвале, мені дуже шкода, — примирливо сказав Тісл. — Це були прекрасні собаки. Повірте, мені дуже і шкода.

Він відчув, як хтось поруч із ним раптом смикнувся. Це Шинглтон, прицілившись із гвинтівки, вистрілив униз, у зарості кущів.

Шинглтоне, я сказав не стріляти!

Там хтось рухався.

Тобі це коштувало дводенної зарплати. Дружина буде] дуже рада.

Але я бачив, там щось ворушилося.

Та облиш ти — бачив, бачив… Слухай. До речі, це всіх стосується. Слухайте. Ніхто з вас навіть не подряпав хлопця. Ви з такою затримкою відповіли на його вогонь, що він міг прочитати довгу молитву та спокійно втекти.

Ну чого там, Уїле, дводенна зарплата? — ображено протягнув Шинглтон. — Ви жартуєте.

Я ще не закінчив. Подивіться, скільки валяється гільз. Ви витратили половину патронів.

Поліцейські подивилися на землю — гільз було на подив І багато.

Що ж ви будете робити, якщо знову на нього наткнетеся? Розстріляєте останні патрони та станете шпурляти в нього камінням?

Усі пригнічено мовчали.

Почулося жалібне підвивання. Один із підстрелених Рембо псів був ще живий. Очевидно, куля його оглушила, тепер І же він з останніх сил намагався встати.

Орвал підхопився та зробив кілька кроків у напрямку до собаки. Раптом він похитнувся, випустив гвинтівку, якимсь дивним жестом схопився за спину й звалився на землю обличчям вниз. Уже коли він падав, знизу донісся постріл. Цього разу ніхто не відкрив вогонь.

Лягай! — скомандував Тісл. — Усім лежати! — Поліцейські витягнулися на землі. Останній собака кинувся до того місця, де лежав Орвал. Його звалила наступна куля. Припавши до землі та стискуючи кулаки, Тісл дав собі слово, що буде гнатися за хлопцем вічно, схопить його й уб’є власними руками. Він ніколи не відступить. І не тому, що він повинен помститися за одного зі своїх людей, Голта. Тепер це було щось особисте. Убитий його названий батько. Тільки зараз, роздумуючи про те, як спуститися зі скелі й добратися до хлопця, Тісл зрозумів, якої великої помилки він припустився. Не він гнався за хлопцем, а навпаки. Він дозволив хлопцю затягти їх у пастку. І, Господи, яку пастку! До найближчого міста тридцять миль по пересіченій місцевості, вертоліт розбився, собаки мертві. Хлопець, якщо захоче, може перестріляти їх усіх. Тому що місцевість за ними не рівна. Там, за вісім футів від обриву, починається підйом. Щоб відступити, їм доведеться бігти нагору по відкритому місцю, а хлопець буде стріляти в них з лісу. Цікаво, де він дістав гвинтівку та де навчився влаштовувати засідки?

У небі з’явилися чорні хмари. Над лісом прокотився грім.

РОЗДІЛ 9

Орвал. Тісл не міг відвести від нього очей. Старий лежав обличчям униз коло обриву, і в Тісла так тиснуло в грудях; що він ледве міг дихати. «Через мене», — думав він. Єдиний раз у житті він проявив необережність, а я йому не нагадав, що підніматися не можна. Він поповз до Орвала.

Хлопець нас обійде, — з розчаруванням у голосі промовив Лестер.

«Занадто розчаровано», — подумав Тісл. Він неохоче повернувся: думати потрібно насамперед про живих. їх тепер сім, і в усіх був розгублений вигляд. В усіх, крім Шинглтона.

Я кажу, що хлопець нас обійде, — продовжував Лестер. У нього були порвані на коліні штани. — Він вийде на нас із тилу.

Усі голови повернулися до положистого підйому за ними, начебто хлопець уже міг з’явитися там.

Він сюди прийде, це точно, — ледь не плачучи, сказав наймолодший поліцейський. — Боже мій, нехай мене хто- небудь звідси виведе.

Ну, йди, — сказав йому Тісл. — Біжи нагору схилом. Сам побачиш, як далеко зможеш утекти, перш ніж він тебе підстрелить.

Поліцейський опустив очі.

Ну, чого ти чекаєш? — Тісл підвищив голос. — Біжи нагору схилом.

Ні, — прошепотів молодий поліцейський. — Не побіжу.

Тоді заткнися.

Але ми повинні піднятися наверх, — сказав Лестер. — Поки він нас не випередив. Якщо ми станемо гаяти час, він прийде туди першим і не випустить нас звідси.

Темні хмари розпорола блискавка, потім довго гуркотів грім.

Що це? Я щось чув, — стрепенувся Лестер.

Звук був неголосний і якийсь дивний — начебто хтось задихається. Орвал. Він почав рухатися — якось боком, незграбно розпрямляючи коліна, обома руками стискаючи груди. Як гусениця, що піднімає спину, щоб ледь-ледь просунутися вперед. Але він не просунувся ні на дюйм. І через кілька секунд його тіло розслабилося. Кров капала з пальців, текла з рота.

Тісл нічого не міг зрозуміти. Він був упевнений, що Орвал мертвий.

Орвале, — видихнув він. І поспішив до нього. «Не піднімай голову», — нагадав він собі, і з усієї сили втискаючись у скелю, щоб, як Орвал, не зробити із себе мішень. Але Орвал лежав надто близько до краю, і Тісл боявся, що хлопець бачить його знизу. Він схопив Орвала за плече й потяг назад в укриття. Але Орвал був досить важкий, а хлопець міг вистрілити в будь-яку секунду.

Допоможіть мені! — крикнув Тісл своїм людям.

Орвал закашлявся кров’ю.

— Гей, хто-небудь, допоможіть мені! Швидше!

Раптом хтось опинився поруч із ним, вони вдвох відтягнули Орвала подалі від краю, де вже були в безпеці. Тісл судорожно, уривчасто зітхнув, змахнув з очей піт і не дивлячись зрозумів, хто йому допоміг. Шинглтон.

А Шинглтон посміхався й навіть сміявся. Не голосно не радісно, але все-таки сміявся.

Встигли. Він не стріляв. Встигли.

Звичайно, смішно, і Тісл теж засміявся. Але Орвал знову закашлявся кров’ю, і Тісл побачив, що нічого смішного тут немає.

Він розстебнув закривавлену сорочку Орвала.

Спокійно, Орвале. Зараз ми вас оглянемо та зробимо все ніс треба.

Рана виявилася страшною.

Наскільки… важко? — морщачись від болю поцікавився Орвал.

Не турбуйтеся, — сказав Тісл. — Ми вас відремонтуємо. — Він став розстібати свою сорочку.

Я запитав… як важко? — Це був ледь чутний шепіт.

Ви ж бачили багато поранених, Орвале. Самі розумієте, наскільки це серйозно. — Він згорнув свою сорочку в кулю й засунув у рану на грудях Орвала. Сорочка відразу просочилася кров’ю.

Я хочу, щоб ти мені сказав. Я запитав…

Добре, Орвале, бережіть сили. Не потрібно говорити. — Він застебнув на Орвалі сорочку. — Не буду вам брехати, оскільки знаю, що ви б цього не захотіли. Крові багато, і важко сказати напевно, але мені здається, що пробито легеню.

О Господи!

Тепер мовчіть, потрібно берегти сили.

Будь ласка. Ти не повинен мене залишати. Не залишай мене.

От про це можете не турбуватися. Ми доставимо вас назад у місто й зробимо все, що зможемо. Але й ви повинні дещо для мене зробити. Чуєте? Я засунув у рану сорочку, а ви повинні притискати її до грудей. Потрібно зупинити кровотечу. І їй мене чуєте? Ви зрозуміли?

Орвал облизнув губи й ледь помітно кивнув, і Тісл відчув у роті нудотний смак. Не було навіть найменшого шансу, що згорнута грудкою сорочка зупинить кровотечу з такої рани… Він подумав про воду.

Тісл знав, що воду Орвалу давати не можна. Це він добре засвоїв ще в Кореї. У людини, пораненої в груди або живіт, випита вода викликає блювотний рефлекс, а від блювоти розширюється рана, посилюється біль. Але Орвал облизував губи, усе облизував губи, і Тісл не міг дивитися, як він мучиться.

«Дам йому трішечки», — подумав він. Трохи йому не зашкодить.

В Орвала до ременя була пристебнута фляжка. Тісл дав йому зовсім мало. Орвал кашлянув, і з його рота вилилася піниста вода з кров’ю.

Боже мій, — сказав Тісл. Він не знав, що робити далі. Але тут згадав про радіо та потягнувся до нього. — Тісл викликає поліцію штату. Поліцію штату. Терміново. — Він підвищив голос. — Терміново.

До цього він прийняв рішення не викликати по радіо допомогу, що б не сталося. Навіть не став нікого викликати, коли побачив палаючий вертоліт, що розбився. Але Орвал… Орвал помирає.

Радіо тріскотіло розрядами атмосферної електрики — наближалася гроза. Але от пролунав голос, хрипкий і нерозбірливий:

…ліція… штату… є.

Я вас погано чую, — квапливо заговорив Тісл. — Наш вертоліт розбився. У мене поранений. Мені потрібний для нього ще один вертоліт.

…Неможливо. Наближається… буря. Усі… на землі.

Але, чорт забирай, він помирає!

Голос щось відповів, Тісл не розібрав що, потім на кілька секунд загубився в атмосферних розрядах, і знову він почув обривок якоїсь фрази.

Не чую! — заволав Тісл.

…вибрали собі… дичину для полювання… Зелений Берет… заслужений… медаль…

Що? Повторіть!

Зелений Берет? — стрепенувся Лестер.

Але голос остаточно загубився в атмосферному шумі. Пішов дощ, його легкі краплі прибивали пил, холодили голу спину Тісла. Небо над головою заволокло чорними хмарами.

Спалахнула блискавка.

Медаль? — перепитав Лестер у Тісла. — От на кого ви нас нацькували? Герой війни? Зелений Берет, чорт забирай?

Він не стріляв! — сказав Мітч.

Тісл уважно подивився на нього, побоюючись, як би Мітч не з’їхав із глузду. Але — ні. Він був схвильований, намагався їм щось сказати, Тісл знав, що саме: він уже встиг це обміркувати й вирішив, що в них нічого не вийде.

Коли ви тягли сюди Орвала, — сказав Мітч, — він не стріляв. Його вже там немає. Він зараз обходить стороною, щоб опинитися в нас у тилу — от який наш шанс урятуватися!

Ні, — сказав Тісл, дощ уже щосили хльостав його по обличчю.

Але ми могли б…

Ні. Може, він уже в дорозі, а може, й ні. Що якщо йому не потрібна самотня ціль і він чекає, коли ми всі втратимо обережність і висунемося?

Їхні обличчя сталі: попелясто-сірими. Хмари провалилися, почалася справжня злива.

РОЗДІЛ 10

Такої зливи Тісл ніколи не бачив. До того ж вітер шпурляв воду в обличчя, у рот…

Буря? Це не буря, це кінець світу.

Він лежав у воді. Він думав, що гірше нікуди, але дощ полив ще сильніше. Блискавки спалахували яскраво, як сонце…

Рукою Тісл прикрив від дощу очі. Орвал лежав обличчям догори, з відкритим ротом. «Він захлинеться», — подумав Тісл. Рот наповниться водою, і він її вдихне.

Примружуючись, Тісл дивився на своїх людей, які теж були у воді, і зрозумів, що потонути може не один Орвал. Місце, де вони всі знаходилися, було руслом божевільного струмка. Вода стрімко збігала схилом, перехльостувала через них і мчала далі, до обриву. Хоч він і не бачив країв обриву — видимості не було майже ніякої, він міг собі уявити, що це за водоспад. А якщо поллє ще сильніше, їх усіх туди змиє.

І першим Орвала.

Він схопив Орвала за ноги.

Шинглтоне! Допоможи мені! — прокричав він, і його слова змішалися з громом.

Хапай його за руки, Шинглтоне! Ми відходимо! — Температура різко впала.

Але як же хлопець! — прокричав хтось.

Він нас не побачить! Він нічого не побачить!

Але він уже може чекати нас там!

Неважливо! Усе одно звідси потрібно йти!

Я тут! — крикнув Шинглтон. — Я взяв його за руки. Ходімо!

Вони витягли Орвала з води й понесли наверх. Дощ пішов ще сильніший, хоча, здавалося б, куди вже сильніше. Тісл послизнувся. Він сильно вдарився плечем при падінні й випустив Орвала в бурхливий потік. Тепер намагався схопитися за Орвала, щоб тримати його голову над водою, але знову посковзнувся й із головою пішов під воду. І — від розгубленості зробив вдих. Вода зайшла в рот, ніс, горло. Кашляючи, задихаючись, він судорожно метнувся наверх. Хтось міцно схопив його. Це був Шинглтон.

Ні! Орвал! Витягуй Орвала!

Вони не змогли його знайти.

Його змиє з обриву!

Сюди! — крикнув хтось. — Орвал! Я тримаю його.

Вода доходила Тіслу до колін. Важко переставляючи ноги,

він побрів туди, де хтось тримав над поверхнею води голову Орвала.

Його несла течія! — Це був Уорд, який ледве тримав Орвала. — Він уже плив до обриву! І наткнувся на мене. Тут з’явився й Шинглтон. Разом вони витягли Орвала та відтягнули вище схилом. Саме тепер Тісл і зрозумів, чому вода прибуває так швидко. У схилі була глибока балка, і в неї стікали зверху струмки.

Треба пройти трохи в той бік! — сказав Тісл. — Там буде легше піднятися!

Так вони й зробили. Шинглтон ішов першим, задкуючи в напівзігнутому стані й тримаючи Орвала за плечі. Тісл та Уорд слідували за ним, теж зігнувшись і намагаючись узяти на себе більшу частину ваги Орвала. А вода буквально збивала їх із ніг, і встояти було важко.

«Але де ж інші? — думав Тісл. — Чому не допомагають, чорт забирай?» Від утоми він ледь переставляв ноги, руки боліли в суглобах. Надто повільно вони йдуть. Вони не зможуть довго нести Орвала, це ясно. Потрібно вибратися на самий верх. Раптом Уорд послизнувся й упав, і Тісл ледве не випустив Орвала. Течія протягла їх на кілька футів униз, але Орвала вони не випустили.

І знову — нагору. Але далеко вони не пішли. Шинглтон раптом скрикнув, упав на Тісла та вдарився йому головою в груди. Усі покотилися назад, випустивши Орвала. Тісл зупинився вже біля самого підніжжя схилу. Він лежав на спині весь у воді.

Я нічого не міг зробити! — прокричав Шинглтон. — Мені під ногу потрапив камінь!

Орвал! Його несе течія!

Тісл побіг до обриву. Не можна було підходити близько до краю — там занадто сильна течія. Але, Боже мій, він повинен втримати Орвала.

Спалахнула блискавка. У її яскравому світлі він чітко побачив, як тіло Орвала падає з обриву. Гарячі сльози змішалися з холодним дощем на обличчі Тісла, він кричав, поки горло не зсудомило.

Прокляті мерзотники, я вб’ю їх за те, що вони не допомогли!

Поруч виник Шинглтон.

Орвал! Ви його бачите?

Відіпхнувши його плечем, Тісл пішов наверх. Напівзігнувшись, хапаючись за будь-що, видерся на гребінь. Там було ще гірше: цілковита темрява, оглушливий шум, вітер пригинає дерева, дощ хльостає по гілках. Зовсім поруч блискавка, немов сокирою, розколола стовбур дерева.

Шеф! — крикнув хтось. — Сюди, шеф!

Він не бачив обличчя. Тільки тіло, що зіщулилося біля дерева.

Сюди, шеф! — Чоловік махав руками, закликаючи його. Тісл рвонувся до нього, схопив його за сорочку. Це був Мітч.

Що ви робите? — сказав Мітч. — Що з вами?

Він упав з обриву! — прохрипів Тісл і, замахнувшись, сильно вдарив Мітча кулаком у зуби. Той стукнувся потилицею об дерево.

Ісусе, — прошепотів Мітч, труснув головою та застогнав, схопившись за закривавлену щелепу. — Господи, що з вами? — Він плакав. — Лестер та інші втекли! А я залишився з вами!

РОЗДІЛ 11

Тісл уже повинен був добратися до лісу — Рембо в цьому майже не сумнівався. Буря вирувала надто довго та люто, і Тісл та його люди не могли переждати її на цій відкритій площадці. Дощ та морок заважали йому стріляти, і вони, звичайно, скористалися цим, піднялися схилом і сховалися в лісі. Нічого, вони далеко не втекли. Він дуже добре вміє полювати на людей під дощем. «Я багато чого вивчив на війні, — з гіркотою подумав Рембо, — а тепер приніс війну на свою землю…»

Він вийшов з лісу та рушив до підніжжя скелі. Під прикриттям бурі Рембо легко міг би піти в інший бік, глибоко в хащі. Він устиг би втекти так далеко, що його ніколи б не наздогнали. Але тепер це не мало значення: Рембо вирішив, що більше ніколи не буде тікати. Незалежно від того, переслідують його чи ні. Він злився, що Тісл знову зробив з нього вбивцю. Але тепер він змусить Тісла тікати від нього — нехай відчує на власній шкірі, що це таке.

Кожен крок віддавався болем у грудях — зламане як мінімум одне ребро. Доведеться щось робити, але трохи пізніше. Поблизу від обриву тіла не було, і Рембо зрозумів, що його віднесло далі водою. Він пройшов ще трохи вниз і наткнувся на тіло, що лежало обличчям у воді.

Цей пояс зі спорядженням загиблого — він придасться. Рембо ледве зняв його, так у нього боліли груди. Фляжка на поясі пом’ялася, але не тріснула. Револьвер на місці в кобурі. Поверх рукоятки — шкіряна застібка, тому води в кобуру потрапило небагато. Він розстебнув кобуру, дивуючись тому, як добре Тісл екіпірує своїх людей. Відмінний револьвер, «кольт пітон», із такого можна звалити оленя. У циліндрі — п’ять патронів; осередок під бойком порожній. Він швидко засунув револьвер назад у кобуру — від дощу — і оглянув патронташ. У ньому виявилося п’ятнадцять патронів. Швидко застебнув пояс на собі й нагнувся перевірити кишені вбитого. Нічого з їжі, а він сподівався знайти хоча б шоколад.

У зігнутому положенні груди боліли ще більше. Потрібно ними зайнятися. Негайно. Він зняв із поліцейського брючний ремінь, стягнув із себе обидві сорочки. По тілу хльоснув дощ.

Ременем Рембо туго перетягнув груди. Біль перестав бути різким, він тепер розпирав його грудну клітку. Дихати було важко, зате рухатися стало легше.

Він одягся — тепер можна йти за Тіслом. «їжа в них на скелі», — вирішив він. Якщо Тісл захоче спуститися зі скелі якнайшвидше, то там він його й наздожене. Можливо, він встигне зустріти Тісла внизу. Рембо швидко повернув праворуч і незабаром наткнувся на друге тіло.

Це був старий у зеленому. Але чому він опинився так далеко від обриву? На його поясі зі спорядженням не було ні револьвера, ні пістолета, зате висів мисливський ніж і патронна сумка, а в сумці їжа. М’ясні палички. Ціла пригорща. Такі звичайно називали мисливською ковбасою. Він став швидко їсти, майже не пережовуючи, але врешті вирішив, що так не можна. їжі мало, і потрібно використовувати її з більшою користю.

РОЗДІЛ 12

Тісл стиснув кулак, розкрив, знову стиснув. Пальці, обдерті об зуби Мітча, розпухнули, але губи Мітча розпухнули набагато сильніше. Мітч спробував встати, але його не тримали ноги, і він із плачем упав.

Не треба було бити його так сильно, — сказав Шинглтон.

Начебто я сам не знаю.

Ви ж боксер вищого класу. Зовсім не обов’язково було його так сильно бити.

Я сказав, що сам знаю. Його взагалі не потрібно було бити. Облишмо це.

Але ви гляньте на нього. Він навіть стояти не може. Як він тепер піде?

Неважливо. У нас проблеми набагато серйозніші. Гвинтівки, радіо — усе змито з обриву.

У нас є револьвери.

Далекобійність у них яка? Ніяка. Проти гвинтівки? Як тільки стане світати, хлопець може перелускати нас із відстані в милю.

Якщо тільки не забереться звідси, скориставшись бурею, — сказав Уорд.

Ні. Потрібно виходити з того, що він від нас не відстане. Ми поводилися й так надто легковажно. Тепер же зобов’язані розраховувати на гірше. Навіть якщо він не з’явиться, з нами покінчено. Ні їжі, ні спорядження. До того ж смертельно втомилися. Добре, якщо хоч карачки зможемо повернутися в місто.

Він подивився на Мітча, який сидів у бруді та стогнав.

Допоможи мені, — сказав він.

Разом з Уордом вони поставили Мітча на ноги.

Шинглтон похитав головою.

Чорт знає що. Подивіться, які в нього тьмяні очі. І ви… Як вам уночі без сорочки? Ви ж змерзнете.

Про це не турбуйся. Краще виглядай Лестера й інших.

Та вони вже далеко втекли.

Тільки не в цю бурю. Видимість нульова, тому прямо вони йти не зможуть. Вони блукають колами неподалік, і якщо ми на них наткнемося, бережися. Лестер і наймолодший із наших так бояться хлопця, що можуть подумати, це він іде, і почнуть стріляти. Я бачив таке в Кореї.

Дощ підштовхував їх у спину, і вони обережно вели Мітча, лавіруючи між деревами. Спочатку його ноги волочилися по бруду, потім він трохи ожив.

«Герой війни», — похмуро думав Тісл. Хлопець сказав, що був на війні, але хто б йому повірив? Чому він не пояснив усе до пуття?

А хіба від цього що-небудь змінилося б? Учинив би ти з ним інакше, ніж із будь-ким іншим?

Ні. Не зміг би.

Гей, ви тремтите, — сказав Шинглтон.

Ти краще дивився б по сторонах.

Він напружив зір, намагаючись побачити серед дерев Лестера й інших. Якщо вони насправді збилися з дороги й почнуть із переляку стріляти, винен у цьому тільки він, Тісл, і ніхто інший. І взагалі, хто такі його люди? Звичайні поліцейські в маленькому містечку, навчені боротися з дрібними порушеннями… Сподіваються, що нічого серйозного не трапиться, що допомога завжди прийде, якщо вона буде потрібна, але ось вони в диких горах Кентуккі, допомоги чекати нема звідки, їхній супротивник небезпечний убивця — герой війни! Тільки Богові відомо, яким чином вони протрималися до цього часу. Він не повинен був вести сюди своїх людей. Треба було почекати поліцію штату. П’ять років обманював він себе, думаючи, що його поліцейська дільниця така ж боєздатна й дисциплінована, як у Луїсвіллі, але тепер ясно, що за ці роки його люди потроху звикли до рутини, обросли жиром. Він теж.

Перший постріл змішався з громом, і Тісл не був упевнений, що справді його почув. Він зупинився та подивився на інших.

Чули?

Я не знаю точно, — сказав Шинглтон. — Спереду, здається. Трохи правіше.

Потім три підряд — безсумнівно, з гвинтівки.

Це Лестер, — сказав Уорд. — Але він стріляє не в наш

бік.

Не думаю, щоб він зумів зберегти свою гвинтівку — ми ж не зберегли, — заперечив Тісл. — Це хлопець стріляє.

Ще один постріл, знову з гвинтівки. Він чекав наступного, але його все не було.

Він оббіг навкруги та зустрів їх коло тріщини в скелі, — сказав Тісл. — Чотири постріли. Чотири чоловіки. П’ятим пострілом він когось добив. Тепер піде за нами. — Він поспішно повів Мітча в протилежний від пострілів бік.

Уорду це не сподобалося.

Зачекайте. Хіба ми їм не допоможемо? Не можна їх просто так залишити.

Кому допоможемо? Вони мертві.

І він уже йде за нами, — сказав Шинглтон.

Можна не сумніватися, — утомлено підтвердив Тісл.

Уорд дивився в той бік, де стріляли. Потік закрив очі: йому

стало недобре.

Бідолахи. Він неохоче підхопив Мітча, і вони повернули наліво, додавши кроку. Дощ ненадовго притих, потім полив із новою силою.

Ймовірно, хлопець буде чекати нас біля скелі — на той випадок, якщо ми не чули пострілів, — сказав Тісл. — Це дасть нам час. Як тільки він переконається, що нас не буде, то піде шукати наш слід де-небудь тут, але дощ усе встигне змити.

Виходить, ми від нього втечемо, — сказав Уорд.

Від нього втечемо, — тупо повтори^. Мітч.

Ні. Коли він не знайде наш слід, він зробить от що: побіжить до дальнього кінця скелі, намагаючись випередити нас.

Ну, тоді ми повинні бути там першими, чи не так, — промовив Уорд,

Першими, чи не так, — луною відгукнувся Мітч.

Він ледве плентався. В Уорда це вийшло легко, а в Мітча пролунало як жарт. Тісл нервово розсміявся.

Так, чорт забирай, ми повинні опинитися там першими, — сказав він, дивлячись на Шинглтона й Уорда і радіючи з їх самовладання. Раптом він подумав, що, може, усе ще обійдеться…

РОЗДІЛ 13

До шостої дощ перейшов у великий град, і довелося сховатися під дерево. Тісл рвався якомога швидше продовжити шлях, але він знав, що це божевілля: такі величезні градини могли вбити людину. Однак чим довше вони просидять, зіщулившись під цим деревом, тим більше в хлопця буде часу й можливостей їх наздогнати. Надія була лише на те, що і йому доведеться десь перечікувати град.

Тісл оглядався по сторонах, готовий щосекунди до нападу, але от нарешті град припинився, трохи посвітліло, затих вітер — і вони кинулися вперед. Тепер, коли стало тихо, їхні кроки- лунали на всю околицю — сигнал для хлопця.

Це плато коли-небудь скінчиться? — поскаржився вголос Шинглтон. — Ми пройшли вже кілька миль.

Миль, — відгукнувся Мітч. — Миль. Миль. Миль. — Він знову волочив ноги.

Незабаром він весь обм’як, і Уорд його смикнув. Раптом Уорд сам смикнувся й упав на спину. Під деревами пролунав тріск пострілу з гвинтівки. Уорд лежав на спині та сіпав ногами в передсмертній агонії. Відтіля, де лежав Тісл, йому було видно, що Уорд отримав кулю в середину грудей. Тісл здивувався, зрозумівши, що лежить на землі. Він не пам’ятав, як кинувся вниз — зовсім автоматично. І як пістолет вихопив, не пам’ятав.

Ісусе, тепер і Уорд мертвий. Він хотів підповзти до нього, але що з того? А як Мітч? Невже й він? Мітч нерухомо лежав у бруді, наче його теж підстрелили. Але ні, очі відкрилися. Раз у раз моргаючи, він дивився на дерево.

Ти бачив хлопця? — прошепотів Тісл, звертаючись до Шинглтона. — Ти бачив, відкіля він стріляв?

Ніякої відповіді. Шинглтон лежав, утиснувшись у землю, дивлячись прямо вперед. Його обличчя зблідло. Тісл труснув його.

Відповідай, коли я запитую. Отямся нарешті!

Шинглтон прийшов до тями. Він підніс кулак до обличчя

Тісла.

Забери від мене свої брудні лапи!

Я запитав, ти бачив його?

Я сказав ні.

Ти нічого не сказав!

Не сказав, — тупо повторив Мітч.

Обоє подивилися на нього.

Швидко, допоможи мені, — промовив Тісл, і вони потягли його до невеликої западини, оточеної кущами. Западина була повна дощової води, і Тісл повільно опустився в неї, грудьми й животом відчуваючи холод.

Його руки тремтіли, коли він перевіряв пістолет — переконався, що вода не залилася в дуло. Він знав, що потрібно робити зараз, йому було страшно, але вибору в нього не було. Він знав, що якщо буде думати про це надто довго, то нічого не зможе зробити.

Залишайся тут із Мітчем, — сказав він Шинглтону. У роті в нього пересохло від хвилювання. — Якщо хто-небудь вийде із цих кущів і не скаже відразу, хто це, стріляй.

Що ви маєте на увазі — залишитися тут? Куди…

Уперед. Якщо ми спробуємо бігти назад, по власних слідах, він просто піде за нами. Спробує закінчити все, не сходячи з місця.

Але його вчили до таких боїв.

Мене теж навчили в Кореї нічному патрулюванню. Це було двадцять років тому, але я ще не все забув.

Ми можемо почекати його тут. Він обов’язково прийде.

Так, підкрадеться та покінчить із нами. Так не можна. Ти ж сам щойно сказав, він навчений так воювати. Саме на це я розраховую. Він не чекає, що я піду до нього й буду грати за його правилами. Він думає, що я буду тікати, а не нападати.

Тоді я піду з вами.

Ні. Мітча не можна залишати одного. До того ж удвох ми наробимо надто багато шуму.

Він поповз у ліс.

«Та чого там, — думав Тісл, — Шинглтон усе одно не зрозуміє, чому він повинен зробити це сам». Не Шинглтон, а він був на чолі та припустився помилок, через які загинули Орвал, і Лестер, і наймолодший поліцейський, і Уорд, і Голт, і двоє у вертольоті, і всі інші. Відкіля ж знати Шинглтону, що він більше нікого не хоче підставляти замість себе? Цього разу будуть тільки він та хлопець і більше нікого — так, як на самому початку — і якщо буде помилка, відповідатиме тільки він.

Знову стемніло, але вже не через густі чорні хмари й дощ. Просто наступив вечір. Знову похолодало, уже по-нічному, але обличчя Тісла, який повз вперед, було вкрите потом.

Це був страх. Адреналін у крові. Йому жахливо хотілось повернути та прожогом кинутися назад, але він змусив себе повзти. Якщо він упустить свій шанс із хлопцем, то не тому, що боїться смерті. Ні, він її не боїться. Він завинив. Орвалу. Й іншим.

Потім, набагато пізніше, коли стало зовсім темно, а сил майже не залишалося, Тісл повернув назад і знову довго повз, усе так само уважно вдивляючись у кожну тінь, вслухаючись у кожен звук.

Він ледь не забув повідомити Шинглтону, що це він повертається. От було б смішно. Ризикувати, вистежуючи хлопця, і отримати кулю від свого.

Це я, — прошепотів він. — Це Тісл.

Йому ніхто не відповів.

«Я шепотів занадто тихо, і він мене не почув», — подумав Тісл.

Це я, — повторив він голосніше. — Це Тісл. — Йому знову ніхто не відповів, і він зрозумів: щось сталося.

Він описав півколо й наблизився до западини з іншого боку. Так, щось, безперечно, сталося. Шинглтона ніде не було, а Мітч лежав спиною до води, його горло було перерізане, кров ще ледь-ледь парувала на холоді. Шинглтон. Де Шинглтон? Можливо, він утомився чекати й теж рушив за хлопцем, залишивши Мітча, а хлопець з’явився тут і тихенько перерізав Мітчу горло. «Хлопець, — раптом зрозумів Тісл, — хлопець має бути дуже близько». Він пригнувся, швидко повертаючись, і ледве не закричав: «Шинглтоне, повернися, Шинглтоне!» Дивлячись у протилежні боки, вони вдвох могли б помітити хлопця, перш ніж той на них нападе. «Шинглтоне, — хотілося йому крикнути, — Шинглтоне!»

Замість того Шинглтон крикнув йому звідкись справа.

— Бережися, Уїле, він мене поклав! — Крик був обірваний пострілом із гвинтівки, і більше Тісл уже не міг витримати. У нього стався нервовий зрив, він побіг, не розбираючи дороги, щось на ходу викрикуючи. Тріщина в скелі — тільки про це він тепер і міг думати. Скеля, скеля.

РОЗДІЛ 14

Він вистрілив у Тісла, але світла було мало, а дерева стояли густо, до того ж Шинглтон схопився за гвинтівку, і куля пішла низом. Дуже дивно, що Шинглтон був ще живий. Він отримав кулю в голову. Йому не повинно було вистачити сил на те, щоб піднятися з землі та смикнути за гвинтівку. Стріляючи в нього вдруге, Рембо мимоволі відчув захоплення — тепер Шинглтон точно був мертвий.

Він відразу ж кинувся за Тіслом. Тісл точно направляється до тієї самої тріщини в скелі, і Рембо хотів його випередити. Але він біг не зовсім за слідами Тісла — той міг передумати й залягти де-небудь у засідці, — а паралельно.

Він його проморгав. Виринувши з лісу, Рембо опустився на коліна, вичікуючи — йому був помітний вхід в ущелину. Але тут він почув важке дихання внизу та, підбігши до краю, встиг помітити, як Тісл стрибками долає останні фути ущелини та швидко ховається внизу за виступом скелі. Він побачив також тіла чотирьох поліцейських. Вони лежали біля підніжжя, де він їх і застрелив, і він зрозумів, що його власне становище не з кращих. Зараз перевага була за Тіслом. Якщо він почне слідом за ним спускатися ущелиною, то стане такою же легкою мішенню для Тісла, якою недавно для нього були четверо поліцейських.

Він дуже добре знав, що Тісл не буде стояти внизу та чекати на нього всю ніч. Тісл піде, а він, Рембо, залишиться нагорі, щоб не ризикувати. Потрібно знайти іншу дорогу вниз.

Він побіг назад, до того місця, де вбив Шинглтона, оминув його тіло та продовжував бігти туди, де, як він сподівався, ця величезна скеля повинна переходити в лощину. Так і було. Через півгодини він уже опинився в лощині.

Тоді він повернув у той бік, де за його розрахунками, знаходився Тісл. Замрячив дрібний дощ. Коли впали перші краплини, він побачив прим’яту траву. Незабаром він почув, як далеко спереду хтось продирається через кущі. Рембо біг, періодично зупиняючись, щоб прислухатися: рано чи пізно Тісл улаштує йому засідку, але поки його чути, можна ні про що не турбуватися. Ремінь, яким він стягнув ребра, ослабнув, і Рембо, перемагаючи біль, підтягнув його. Він би махнув на все рукою, але Тісл був у межах досяжності, і його потрібно було взяти. Бігти було дуже, дуже боляче…

РОЗДІЛ 15

Вгору — вниз, вгору — вниз — місцевість була сильно пересічена. Від дощу камені зробилися слизькими, і Тісл часто падав. Але нічого, він підніметься на цей горбок і побачить, скільки ще йти. Хлопець, напевно, десь поблизу, теж піднімається цим схилом, і Тісл подумав, чи не вистрелити наосліп, щоб ненадовго його затримати. Але ні, не можна — спалах покаже хлопцю, куди стріляти.

Ось гребінь. Зараз. Зараз можна стріляти. Він зробив шість пострілів у той бік, де, як він чув, пересувається хлопець, і кинувся на землю. Звичайно, він не влучив, пролунав постріл у відповідь. Тепер хлопець видирався зліва. Він вистрілив туди й побіг униз, схилом із протилежного боку.

Упав, піднявся, знову впав, і вже не було сил встати. Лежав задихаючись, але час минав, і поступово дихання нормалізувалося. Посипалося каміння — це йшов хлопець. Тісл піднявся на коліна, потім на ноги — і тут помітив, що, збігаючи з гребеня, загубив пістолет. Уже немає часу за ним іти. До того ж темно.

Похитуючись, він поплентався далі, як йому здавалося, колами, уже підгиналися коліна, а очі заплили якоюсь каламуттю.

РОЗДІЛ 16

Ще кілька хвилин, і він його візьме. Судячи зі звуків, людина попереду швидко втрачає орієнтацію. Навіть дихання Тісла можна було почути, так близько вони були один від одного. Тісл змусив його побігати, це вже точно. Він розраховував узяти його кількома милями раніше, а гонка все триває. Але нічого. Незабаром усе буде закінчено.

Зламані ребра не дозволяли бігти швидко, але Тісл теж зменшив швидкість, так що нічого страшного. Раптом Рембо спіткнувся й упав. Раніше з ним такого не траплялося. А втім, траплялося… Уся справа в тому, що вже певний час він змушений притискати руку до того місця, де боліло, — через дощ ремінь знову ослабнув. Це порушувало рівновагу при бігу, і біль, який рука мало вгамовувала, підточував сили… Можливо, він не відразу піймає Тісла. Але все одно це станеться дуже скоро.

Невже Він вимовив це вголос?

Велика колюча гілка хльоснула його по обличчю. Він знав, що це вже не дощ стікає по його чолу та щоках. Але яке це має значення? Попереду, зовсім близько, Тісл. Ще трохи… Він повернув наліво, уздовж краю заростей куманіки, сподіваючись, що ця дорога приведе його на дно яру, де він зможе відпочити, очікуючи Тісла. У темряві він не побачить, як здивується Тісл, коли він у нього вистрелить.

Але він йшов і йшов уздовж заростей куманіки, а вони все не закінчувалися. Він подумав, чи не покривають вони весь цей схил. П’ять хвилин, десять, п’ятнадцять, двадцять — він марно гаяв час, потрібно було відразу йти за Тіслом, а не робити це півколо.

Повернутися. Може, з іншого боку гребеня ці зарості не так великі, може, там вони сповзають униз. Він повернув назад і пішов швидше, притискаючи руку до грудей і постогнуючи. Але куманіці не було кінця. Коли він спіткнувся й упав, то залишився лежати обличчям у брудній від дощу траві.

Упустив. Витратив стільки часу й сил — й упустив. Боліло подряпане куманікою обличчя. Ребра палали вогнем, одяг був розідраний на дрантя. На нього падав дрібний дощ, він лежав зовсім нерухомо та вперше із часів дитинства плакав.

РОЗДІЛ 17

Будь-якої хвилини хлопець міг з’явитися з заростей куманіки й кинутися на нього. Тісл повз карачки та ні про що інше не міг думати. Він був на грані істерики. Потім куманіка стала нижчою й густішою, і йому довелося повзти, ледве протискуючись під нижніми гілками. Колючки роздирали одяг і шкіру.

Але куди ж він повзе? Може, описує коло, повертаючись до, хлопця? Він зупинився зляканий. Земля полого опускалася вниз, мабуть, він на схилі пагорба. Думки плуталися, і він нічого не міг придумати. «Мерзотнику, я виберуся звідси й уб’ю тебе за це. Уб’ю за це».

Прийшовши до тями, він зрозумів, що на якийсь час знепритомнів. Скільки він пролежав ось так, беззахисний? Утім, хлопець не став би вбивати його уві сні. Він би обов’язково його розбудив, щоб Тісл знав, що відбувається.

Темрява перестала бути непроглядною, поступово стало сіріти, і Тісл побачив навколо колючки куманіки з дюйм завдовжки. Провів рукою по спині — там засіли дюжини колючок, дикобраз та й годі. Він дивився на свою залиту кров’ю руку й думав: а що як хлопець уже давно за ним спостерігає?

Потім усе змішалося в його голові. Над ним засяяло сонце, і крізь гілки куманіки він побачив яскраво-блакитне небо й засміявся. Над чим ти смієшся?

«Сміюся? Я навіть не пам’ятаю, як закінчився дощ, а тепер чисте небо і день». Він знову засміявся, погано усвідомлюючи, що з ним щось не в порядку. Але це теж було смішно, і він продовжував сміятися. Потім поповз у той бік, куди лежав головою. Він був уже футів за десять від заростей куманіки, на зораному на зиму полі, коли усвідомив, що вибрався. Спробував встати на ноги — і не зміг. Знову поповз.

Пройшло багато часу, перш ніж він черговий раз простягнув руку вперед і до чогось доторкнувся. І не відразу зрозумів, що це таке.

Дріт.

Він підняв голову — дроту було багато. Огорожа. 1, Боже милостивий, за огорожею щось настільки прекрасне, що він не відразу повірив у реальність побаченого. Придорожня канава. Щебенева дорога. Він сміявся, просовуючи голову між туго натягнутим колючим дротом, знову обдираючись і не помічаючи цього, він сміявся, падаючи в канаву. Там була вода. Він упав на спину, вода залилася йому у вуха, потім став дертися нагору, до дороги, ковзаючи вниз, чіпляючись і підтягуючись вгору, знову ковзаючи — і от одна рука торкнулася дорожньої щебінки. Він не відчував на доторк щебінку. Бачив — так. Дивився просто на неї й бачив. А відчути не міг.

«Хлопець — сильніший боєць, — раптом подумав він. — Але я вмію… організовувати.

За Орвала.

За Шинглтона й Уорда, Мітча і Лестера, і наймолодшого поліцейського, за них усіх.

За себе.

Я знищу цього мерзотника».

Тісл лежав на краю дороги та повторював це знову й знову, потім сказав те ж саме чоловікові з поліції штату, який намагався підняти його, шепочучи «Боже мій», але не зміг і побіг до машини — викликати по радіо допомогу.

РОЗДІЛ 1

Була ніч. Тісл сидів у кузові вантажівки під брезентовим навісом і дивився на велику карту, прикріплену до одного з бортів. Горіла тільки маленька електролампа, що висіла біля карти. Поруч із картою, на столику, був громіздкий приймач-передавач.

Радист сидів у навушниках.

Вантажівка національної гвардії номер двадцять вісім зайняла позицію, — сказав він поліцейському. — Той кивнув і застромив у карту ще одну червону шпильку — на південному боці. На сході жовті шпильки показували розташування сил поліції штату. Чорні шпильки на заході позначали поліцію з прилеглих містечок та округів; білі шпильки на півночі вказували на поліцейські підрозділи Луїсвілля, Френкфорда, Лексінгтона, Боулінг Гріна та Ковінгтона.

Невже ви збираєтеся просидіти тут цілу ніч? — запитав хтось у Тісла. Тісл повернув голову — це був Керн, капітан поліції штату. — їдьте додому та поспіть, добре? — продовжував Керн. — Лікар порадив вам відпочити, а тут усе одно найближчим часом нічого серйозного не буде.

Не можу.

Чому?

Репортери шукають мене вдома й на службі. Кращий відпочинок, що я можу собі придумати, — це не проходити через усе заново разом із ними.

Незабаром вони вас і тут знайдуть.

Ні. Я наказав вашим людям біля дорожніх загороджень не пропускати їх.

Керн знизав плечима.

Лікар перев’язував вам обличчя та руки нескінченно довго, напевно, таке захоплююче видовище він бачить уперше в житті. Що це за темна пляма у вас на сорочці? Невже знову відкрилася кровотеча?

Якась мазь, він занадто густо намазав. Під одягом у мене теж пов’язки. Ті, які на ногах, такі тугі, що я ледве ходжу. — Він примусив себе посміхнутися так, ніби тугі пов’язки були тільки невдалим жартом з боку лікаря. Він не хотів, щоб Керн зрозумів, як йому погано, та сильно паморочилася голова.

Болі є? — поцікавився Керн.

Раніше боліло менше, до того, як він мене туго перев’язав. Він дав мені таблетки, велів приймати щогодини.

Допомагають?

Цілком! — Це пролунало як слід. Із Керном доводилося говорити обережно, применшуючи біль, але не настільки, щоб той перестав йому вірити і насильно повернув у лікарню. Раніше, коли Тісл лежав у лікарні, Керн обурювався на нього за те, що він пішов у ліс, не дочекавшись поліції штату. «Це моя юрисдикція, і ви полізли без дозволу — тепер сидіть тут і навіть носа не показуйте!» — промовив Керн. Тісл мовчки витерпів це, даючи Кернові випустити пару, але потім поступово переконав Керна в тому, що вдвох буде легше організувати настільки масштабний пошук. Був і ще один аргумент, який Тісл не використовував, але знав, що Керн сам устиг про це подумати: зараз може загинути не менше людей, ніж на початку, так що буде краще з ким-небудь розділити відповідальність.

Неподалік гуркотіли вантажівки, великі вантажівки, у яких, як знав Тісл, сиділи солдати. Заволала сирена, швидко наближаючись у їхній бік, і Тісл був радий, що можна перевести розмову на іншу тему.

«Швидка допомога?» Для кого?

Ще одного із цивільних підстрелили.

Тісл похитав головок».

Вони просто помирають від бажання допомогти.

«Помирають» — саме те слово.

Що сталося?

Дурість. Група цивільних добровольців ночувала в лісі, щоб бути з нами із самого ранку. Вони почули в темряві шум і вирішили, що це хлопець до них підбирається. Схопили свої гвинтівки та пішли з’ясовувати. І, звичайно, розбрелися в різні боки, тому що порядку в них ніякого. А потім один із них прийняв іншого за хлопця і почав стріляти. Той став стріляти у відповідь. Підключилися інші — добре, що ніхто мс загинув, тільки поранений.

Тісл запалив сигарету — її важко було тримати перев’язаними пальцями.

Ці цивільні нам усе зіпсують. Треба було все тримати в секреті.

Моя провина. Є один репортер, який часто заходить у мій кабінет, — він почув наші розмови ще до того, як я наказав своїм людям мовчати. Тепер вони женуть звідси всіх сторонніх.

Ну так, а ці типи в лісі можуть знову чого-небудь злякатися й обстріляти ваших людей. І взагалі, вам ніколи не вдасться відігнати звідси всіх до одного. Завтра зранку по всіх цих пагорбах будуть валандатися цивільні. Ви ж бачили, що вони заполонили місто. їх надто багато, ними неможливо керувати. І це ще не найгірше. От почекайте, з’являться професіонали.

Які професіонали? Кого ви маєте на увазі?

Насправді вони любителі, але називають себе професіоналами. Люди, які стікаються в будь-яке місце, де йде розшук. Я таких багато бачив. їм усе одно, кого шукати, за ким гнатися, важливий сам процес. Справа в тому, що такі люди ніколи не співробітничають із тим, хто стоїть на чолі. Вони люблять організовувати власні групи та йти своїм шляхом, йти туди, де їм здається найцікавіше, залишаючи недослідженими цілі ділянки…

Раптом серце в Тісла затріпотіло, зупинилося на мить, потім сильно забилося. І він, задихаючись, схопився за груди.

У чому справа? — запитав Керн. — Ви…

Усе добре. Я в порядку. Просто потрібно прийняти ще одну таблетку. Лікар попереджав, що таке може статися.

<…>

— Може, щось із двигуном.

Або він узагалі не наш. Можливо, ще одна знімальна група з телебачення. Якщо так, вони не повинні навіть приземлятися.

Радист викликав вертоліт, але відповіді не отримав. Потім Тісл почув гуркіт гвинта й, ніяково піднявшись із лави, пішов до відкритого заднього борту вантажівки. Вертоліт обмацував прожектором пооране поле. Не дуже давно Тісл повз по цьому полю.

Вони зависли, — сказав Тісл радистові. — Спробуйте ще. Скажіть, щоб не сідали.

Але вертоліт уже опустився на землю, шум лопатей поступово затих. У кокпіті увімкнулося світло, відтіля виліз чоловік, і коли він йшов через поле, впевнений, прямий і гнучкий, Тісл, ще не побачивши одяг, зрозумів, що це не репортер і навіть не поліцейський штату, який повертається через неполадки з двигуном. Це був чоловік, якого він спеціально викликав.

Він повільно зліз із вантажівки та, кульгаючи, підійшов до краю дороги. Чоловік наблизився до дротової огорожі.

Вибачите, я вже всю лінію облетів, шукаю одного чоловіка. Може, він тут, Уїлфред Тісл.

Це я.

А я Сем Траутмен. Я прилетів із приводу мого хлопчика.

Неподалік проїхали ще три вантажівки національної гвардії, і у світлі фар Тісл роздивився форму Траутмена, зірочки вказували на звання капітана, його зелений берет, акуратно заткнутий за ремінь.

Вашого хлопчика?

Не зовсім, мабуть. Я не сам його навчав. Це робили мої люди. Але я навчав людей, які вишколили його, так що в певному сенсі він мій. Він зробив ще що-небудь? Останнє, що я чув, це що він убив тринадцять осіб. — Чоловік сказав усе це ясно, чітко, без зайвих емоцій, але проте Тісл почув щось знайоме: уночі в дільниці так говорили батьки, шоковані та присоромлені тим, що накоїли їхні сини.

Але тут усе було набагато складніше. У голосі Траутмена звучало й інше, незвичайне в подібній ситуації, Тісл не відразу це зрозумів, а зрозумівши, здивувався.

<…>

Знову він це почув — суміш гордості й розчарування.

Ви шкодуєте, що мені це вдалося?

Ну, у певному сенсі це так і є, але не варто ображатися. Строго кажучи, він не повинен був допустити цей промах. З його навичками. Якби ви були ворогом, якого він упустив, це могло мати серйозні наслідки, і я хотів би знати, чому так сталося: можливо, у цьому є дещо повчальне для моїх людей. Розкажіть, як ви планували розшук. Як вам удалося так швидко мобілізувати підрозділи національної гвардії?

У них були заплановані на вікенд військові ігри. Усе спорядження було готове, залишалося тільки викликати людей на кілька днів раніше.

Але це цивільна командна посада. А де армійський штаб?

Далі по дорозі, в іншій вантажівці. Але офіцери дозволяють нам віддавати накази. Вони хочуть знати, як їхні люди справляться із цим без них, і тому тільки спостерігають, як це прийнято у військових іграх.

Ігри, — сказав Траутмен. — Господи, усі люблять у щось грати. Чому ви думаєте, що він ще десь тут?

Тому що всі дороги, що ведуть із пагорбів, були під наглядом з тих пір, як він туди піднявся. Він би не зміг вийти відтіля непоміченим. А якщо й зміг, я б це відчув.

Що?

Це важко пояснити. У мене виробилося якесь додаткове почуття після всього, крізь що я через нього пройшов. Він там, я в цьому не сумніваюся. І зранку я пошлю туди стільки людей, скільки там дерев.

Це неможливо, тому перевага залишиться за ним. Він фахівець із партизанських боїв, уміє годуватися з землі, вам же доведеться доставляти своїм людям їжу. Якщо вдасться, він сховається де-небудь і буде перечікувати цілий рік. Він же один, а самотню людину важко знайти. Йому не потрібно виконувати накази, узгоджувати свої дії з іншими підрозділами, тому він може швидше пересуватися, зробити кілька пострілів і відразу зникнути, щоб повторити це в іншому місці. Його вчили мої люди.

Прекрасно, — сказав Тісл. — Тепер ви навчіть мене.

<…>

не переміг. «Як усе нерозумно й безглуздо», — Подумав він. І відчув себе зовсім спустошеним. Навіщо все це? Треба було скористатися бурею та втекти.

Ну, тепер він піде. У нього був бій із Тіслом, чесний бій, і Тісл залишився живий. На цьому поставимо крапку.

Він одразу зрозумів, що це буде не так просто зробити. Тому що причиною тремтіння в усьому тілі, яке він відчував з моменту пробудження, був не нічний холод. По спині пробігла хвиля жару, потім обличчя покрилося потом. Це лихоманка. І дуже сильна, інакше б йому не було так погано. Він хворий. Якщо він стане пробиратися зараз через цю лінію вогнів, то звалиться де- небудь по дорозі. Йому і стояти важко. Тепло — ось що потрібно її першу чергу. І укриття, місце, де можна вигнати з потом лихоманку та дати відпочити ребрам. І їжа — він не їв із тих пір, як знайшов на тілі старого, змитого зі скелі, сушене м’ясо.

Він похитнувся й був змушений опертися рукою на камінь біля самого входу в печеру. Ну от і добре, підійде печера, у нього все одно нема сил шукати що-небудь краще. Він так швидко слабшав, що не був упевнений, чи встигне обладнати печеру.

Спустившись до дерев, обриси яких бачив зверху, він став вибирати пишні м’які гілки, які можна було легко відламати. Від кожного дерева брав тільки одну, щоб не залишати помітного сліду. Гілки відніс у печеру — тепер іти було дуже важко, і він спотикався.

Потім довелося спуститися за сухим листям й уламками старого дерева, що валялися на землі. їх він запхав у вовняну сорочку, листя ніс у руках — величезним оберемком. Потім двома заходами перетягнув усе це вглиб печери.

Підлога тут була сирою, він поспішно розкидав сухе листя та шматки дерева й підпалив усе сірниками, які дав йому старий у лісі. Сірники з тих пір промокли під дощем і в струмку, але встигли висохнути, поки він спав.

Дерево було таке старе, що майже не диміло, а той дим, який усе-таки з’являвся, несло потоком повітря далі в тунель. Здригаючись, Рембо простягнув руки до вогню та став розглядати тіні на стінах печери. Він помилився, це була не печера — і він бачив це зараз абсолютно чітко. Колись, дуже давно, тут був рудник.

Зібравши залишки сил, він повернувся в печеру, ліг, подивився уважно на сову. «Стара, — вирішив він, — жорстка». А чому десь там стріляли, він так і не зрозумів.

РОЗДІЛ 4

Машина «Швидкої допомоги», завиваючи сиреною, промчала повз комунікаційну вантажівку, за нею пройшли три вантажівки, повні цивільних — ті голосно ремствували, щось кричали національним гвардійцям уздовж дороги. За вантажівками слідували дві машини поліції штату, що за всім доглядали. Тісл постояв коло узбіччя, освітлюваний фарами, похитав головою та повернувся до комунікаційної вантажівки.

Невідомо ще, скільки поранених? — запитав він у радиста.

Щойно повідомили. Один із них. Один із наших. Цивільний отримав кулю в колінну чашечку, а наш у голову.

О! — Тісл на мить закрив очі.

Санітар сказав, він може не дотягти до лікарні.

«Може», — похмуро подумав Тісл. Точно не доживе, якщо

врахувати, що вже три доби підряд усе складається далеко не на їхню користь. Помре по дорозі.

Я був із ним знайомий? Хоча ні. Зачекайте. Краще не треба мені цього говорити. Серед мертвих уже й так вистачає тих, кого я знав. Краще б зібрали цих п’яниць в одне місце, де вони більше нікого не зможуть підстрелити. У вантажівках сиділи останні з них?

Керн думає, що так, але він у цьому не впевнений.

Значить, у лісі може опинитися ціла сотня. Господи, краще б це відбулося між вами двома, тобою та хлопцем. Скільки ще людей загине, перш ніж усе це закінчиться?

Тіслу знову стало гірше, підкошувалися ноги, бракувало повітря, обличчя покрилося потом.

Може, вам краще піднятися сюди й лягти? — запитав радист. — Бо ви такий білий, що прямо світитеся.

Він слабко кивнув.

Тільки не кажіть цього при Керні. Передайте мені свою каву, добре? — Його руки тремтіли, коли він запивав дві таблетки, а тут саме повернувся Траутмен, який розмовляв із національними гвардійцями далі по дорозі. Він тільки глянув на Тісла та сказав:

Вам потрібно лягти в постіль.

Не раніше, ніж усе це скінчиться.

Ну, на це може піти більше часу, ніж ви думаєте. Це вам не Корея. Масована атака гарна, якщо вам протистоїть теж група військ — змішається один фланг, а ворог великий, його здалеку видно, і можна вчасно зміцнити цей фланг. Тут це неможливо, тому що ми воюємо проти однієї людини, та ще такої. Найменша неузгодженість де-небудь на одній лінії — і він прослизне зовсім непоміченим.

Негативного ви назвали дуже багато. А позитивне що- небудь можете повідомити?

Він сказав це надто різко, і коли Траутмен став йому відповідати, у його рівному голосі звучали якісь нові нотки:

Мені ще потрібно уточнити деякі деталі. Я поки не знаю, як ви керуєте поліцією свого містечка, але хотів би це знати, перш ніж що-небудь почну.

Тіслу потрібна була його допомога, і він поспішив загладити свій промах:

Вибачите. Не звертайте на мене уваги. Я через усе це сам не знаю, у якому світі перебуваю.

Він відчував: почали діяти таблетки. Він не знав, що в них, але вони, безсумнівно, діяли, тому що запаморочення минало. Хоча його не могло не турбувати те, що періоди запаморочення повторювалися все частіше та тривали все довше. Що ж до серця, то воно заспокоювалося, перебоїв не було.

Він узявся за борт вантажівки, щоб залізти в кузов, але не вистачило сил.

Ось. Візьміть мою руку, — сказав радист.

За допомогою радиста він заліз у вантажівку, але занадто швидко й мало не звалився від слабкості. Траутмен піднявся слідом за Тіслом із природною легкістю й зупинився, спостерігаючи за ним. Щось у недавніх словах Траутмена турбувало Тісла, але він не міг збагнути що.

Нарешті він згадав.

— Відкіля ви знаєте, що я був у Кореї?

Усе дуже просто. Перед тим як вилетіти сюди, я подзвонив у Вашингтон, і мені зачитали ваше досьє.

Тіслу це не сподобалося. Зовсім не сподобалося.

Я був змушений це зробити, — продовжував Траутмен. — І не сприймайте це як утручання у ваше особисте життя. Мені було необхідно зрозуміти, що ви за людина, — на той випадок, якщо ви самі винні в цій історії з Рембо, якщо зараз це насамперед помста з вашого боку. Таким чином, я міг би передбачати ускладнення, які ви можете спровокувати. Ви зв’язалися з Рембо, нічого про нього не знаючи, навіть його імені, це була одна з ваших помилок. Є правило, яке ми завжди повторюємо: ніколи не вступати в бій з ворогом, якщо не знаєш його так само добре, як себе.

Добре. Ви знаєте, що я був у Кореї, — ну і що далі?

Насамперед, це частково пояснює те, що вам удалося від нього сховатися.

Але тут і так усе ясно. Я ж розповідав вам, як усе було. Я біг швидше за нього, от і все.

У тому-то і вся справа, — Траутмен посміхнувся. — За ідеєю, ви не могли бігти швидше. Він молодший за вас, у кращій формі, до того ж краще навчений. — Він помовчав. — Мене цікавить наступне: Рембо знав, що ви воювали в Кореї?

Тісл знизав плечима.

Медаль пришпилена до стіни в мене в кабінеті. Він її бачив. Якщо йому це що-небудь сказало…

0, можете в цьому не сумніватися. Саме це й урятувало вам життя.

Ну, не знаю. Я просто втратив розум, коли він застрелив Шинглтона, і кинувся геть, як зляканий пацюк. — Йому полегшало через те, що він зізнався ось так, відкрито.

Звичайно, ви втратили розум і кинулися геть, — сказав Траутмен. — Ви давно не брали участі в подібних діях. На вашому місці хто б не втік? Але, розумієте, він від вас цього не чекав. Він професіонал і, природно, виходив з того, що людина, яка заслужила медаль, теж професіонал. — О, звичайно ж, не такого класу, як Рембо, до того ж утратила форму, але все-таки професіонал. Цим він і керувався у своїх вчинках. Ви коли-небудь бачили шахову партію між аматором і досліджували його всіма тестами, він така ж урівноважена людина, як ви або я.

Але я не зробив убивство своєю професією.

Звичайно. Ви миритеся із системою, яка дозволяє іншим робити це за вас. А коли вони повертаються з війни, ви не можете стерпіти запах смерті, що струмує від них.

Спочатку я не знав, що він був на війні.

Але ви бачили, що він поводиться ненормально, і не дуже-то намагалися з’ясувати чому. Він був волоцюгою, сказали ви. Ким він ще міг бути? Він добровільно віддав три роки війні, що, як вважалося, повинна допомогти його країні, і виніс із цієї війни єдине — мистецтво вбивати. Міг він знайти роботу, на якій були потрібні б ці навички?

На війну його ніхто не гнав, а потім він міг повернутися в гараж.

Він записався добровольцем тому, що думав — його так чи інакше призвуть, а добірні частини, у яких більше шансів вижити, не беруть тих, хто призваний, а тільки добровольців. Ви кажете, він міг повернутися в гараж. Прекрасний варіант, га? Три роки, протягом яких він одержав медаль, нервовий розлад і роботу — змащувати машини. От ви хочете схопитися з ним сам на сам, але людина, професія якої вбивати, викликає у вас відразу. Ісусе, ви така ж військова людина, як і він, ось чому все так закрутилося. Сподіваюся, вам удасться схопитися з ним. Це буде останній сюрприз у вашому житті. Тому що він щось особливе. Він фахівець у своїй справі. Ми відправили його на війну, а він приніс її додому. Щоб перехитрити Рембо хоча б один раз, потрібно вивчати його роками. Вам довелося б пройти кожен курс, який пройшов він, побувати в кожному бою, у якому побував він.

Ви капітан, але як вас послухати, то ви не дуже любите військових.

Звичайно, не люблю. Хто з тих, хто при здоровому глузді, їх любить?

Тоді навіщо ви цим займаєтеся — учите людей убивати?

Я цього не роблю. Я вчу їх залишатися живими. Поки ми посилаємо людей воювати будь-куди, найважливіше, що я можу зробити, це зробити так, щоб принаймні дехто з них повернувся. Моя робота — рятувати життя, а не забирати його.

Ви стверджуєте, що я така ж військова людина, як він. Думаю, ви помиляєтеся. Просто я виконую свою роботу, як умію. Але залишимо це поки. От ви стверджуєте, що приїхали сюди допомогти, але дотепер усе, що ви робите, — говорите. І якщо ваша робота рятує життя, то чому ви ще нічого не зробили для того, щоб завадити йому вбивати людей?

Траутмен повільно витяг із пачки на столику радиста сигарету.

Ви маєте рацію, я тягнув час. Але припустимо, що я б допомагав. Тепер подумайте ось про що. Ви б справді хотіли, щоб я допомагав? Він — кращий учень, випущений моєю школою за всі часи. Воювати з ним було б те ж саме, що воювати із самим собою, бо я підозрюю, що він не з власної волі потрапив у цю ситуацію…

Ніхто не змушував його вбивати поліцейського небезпечною бритвою. Невже це не ясно?

Дайте мені закінчити. Рембо дуже схожий на мене, і я поводився б нечесно, якби не визнав, що симпатизую йому й хотів би, щоб він вижив. З іншого боку, Господи, він же сказився. Не треба було йому гнатися за вами, коли ви почали відступати. Більшість із цих людей померли марно — адже в нього була можливість утекти. Це необачно. Але, незважаючи на все це, я йому симпатизую. Що, як я мимоволі розроблю такий план його охоплення, що дозволить йому врятуватися?

Ви цього не зробите. Якщо він сховається від нас тут, нам доведеться продовжувати розшук, і загине хтось ще. А ви вже погодилися, що такою ж мірою відповідаєте за нього, як і я. Тому якщо він ваш найкращий учень, доведіть це, чорт забирай. Киньте проти нього все, що тільки можете придумати. І якщо він усе-таки втече від нас — ну що ж, вам ні в чому буде собі дорікнути, і ви зможете ще більше пишатися ним. Так що з двох причин вам не залишається нічого іншого як допомагати нам.

Траутмен подивився на свою сигарету, глибоко затягся та жбурнув її за борт вантажівки.

Не розумію, чому я її запалив. Я кинув курити три місяці тому.

Не ухиляйтеся від теми, — промовив Тісл. — Ви будете нам допомагати чи ні?

Траутмен глянув на карту.

Я от про що думаю… Через кілька років подібний розшук навіть не знадобиться. У нас уже є прилади, які можна прикріпити до черева літака. Щоб знайти людину, досить пролетіти над місцем, де вона приблизно ховається, і прилад зареєструє випромінюване тілом тепло. Зараз таких машин надто мало. Нам сюди таку не дадуть. Майже всі вони на війні. Але коли ми повернемося відтіля, жоден утікач від нас більше не сховається. І така людина, як я, буде непотрібна. Щось закінчується. А шкода. При всій моїй ненависті до війни я боюся того дня, коли машини замінять людей.

Ви продовжуєте ухилятися.

Так, я буду допомагати. Рембо необхідно зупинити, і нехай це зробить така людина, як я, яка розуміє цього хлопця та його біль.

РОЗДІЛ 5

Рембо смажив сову на багатті. «Ось до чого дійшло», — думав він. Від ночей у спальному мішку в лісі, гамбургерів з кока-колою в курній придорожній траві — до постелі з хвойних гілок у покинутому руднику та старої сови без солі та перцю. Не дуже все це відрізняється від колишніх ночей у лісі, але тоді життя по-мінімуму здавалася чимось схожим на розкіш, тому що він сам хотів так жити. Але тепер, можливо, йому довго доведеться жити ось так, і це справді здавалося мінімумом. А незабаром у нього й це можуть забрати, і залишиться лише спогад про тиху ніч і смажену сову. Про Мексику він уже не думав. Тільки про те, чим нагодувати себе наступного разу, на якому дереві поспати. День, ніч. День, ніч.

У грудях боліло, він підняв обидві свої сорочки та подивився на ребра, вразившись, як там усе напухло й запалилося. «Кілька годин сну тут не допоможуть», — похмуро подумав він. Але, принаймні, голова вже не паморочилася. Пора в дорогу.

Його злякав голос. Він прокотився неясною луною по тунелю — здавалося, хтось стоїть зовні та звертається до нього в гучномовець. Як вони могли дізнатися, де він? Він квапливо перевірив, чи пристебнуті пістолет, ніж і фляжка, схопив гвинтівку та побіг до виходу. Там призупинився — подивитися, чи не чекають його зовні. Але нікого не було видно. Він знову почув голос. Це явно був гучномовець. З вертольота. Мотор ревів десь за гребенем, його перекривав голос: «Групи з дванадцятої по тридцять першу. Зібратися на східному схилі. Групи з тридцять другої по сорокову. Розсіятися на північ». Далеко внизу застигла в очікуванні лінія вогнів.

Так, Тісл дуже хоче його взяти. Там, унизу, мабуть, невелика армія. Але навіщо гучномовець? Хіба не вистачає польових рацій, щоб координувати групи? Чи вони шумлять для того, щоб діяти мені на нерви? Чи залякати мене, давши знати, скільки людей за мною полює? Може, на півночі та сході взагалі нікого немає. Спеціальні війська, у яких служив Рембо, часто брали на озброєння таку тактику. Це звичайно збивало супротивника з пантелику, викликало прагнення відгадати, що ж спеціальні війська збираються робити. Було й контрправило: якщо хтось хоче, щоб ти про щось думав, не роби цього. Найкраща реакція — поводитися так, начебто нічого не чув.

Голос повторював сказане, слабшаючи в міру віддалення вертольота. Але Рембо не цікавило, що він говорить. Нехай Тісл веде людей у ці пагорби з усіх боків — неважливо, він буде в такому місці, де його проминуть, не помітивши.

Він подивився на схід. Небо там посіріло. Незабаром світанок.

РОЗДІЛ 6

Лежачи на найвищій точці гребеня, Рембо дивився вниз і бачив, як вони наближаються: спочатку маленькими групами, що просочуються через ліс, потім добре організоване методичне прочісування такою величезною кількістю людей, що порахувати їх просто неможливо. Вони були приблизно за півтори милі від нього, маленькі точки, що швидко росли. Літали вертольоти, звідкіля лунали накази, на які він не звертав уваги, оскільки не міг вирішити, справжні вони чи фальшиві.

Найімовірніше, Тісл очікував, що він стане відступати від людей, які насувалися на нього. А він пішов їм назустріч, використовуючи при цьому всі можливі природні укриття. Опинившись унизу, він побіг ліворуч, тримаючись рукою за бік. Незабаром йому не треба буде бігати. Переслідувачі були хвилин за п’ятдесят, може, менше, але якщо він устигне в потрібне місце раніше за них, там у нього з’явиться можливість відпочити. Він ледве піднявся на лісистий схил, мимоволі сповільнивши біг, натужно переводячи подих, — ось він, струмок. Сюди він і прагнув вийти. Струмок, біля якого він лежав після того, як Тісл утік від нього в куманіці.

Він вийшов до струмка в тому місці, де вода стікала по камінню, а обидва пологі береги поросли травою. Йшов уздовж струмка, поки не трапився глибокий ставок. Тут нарешті береги стали крутими, але теж суцільно порослі травою. Довелося пройти ще вперед, там був ще один ставок із крутими берегами, тепер уже голими. Біля дерева на цьому боці ставка оголені корені — ґрунт забрала вода. Рембо не міг ступити в бруд: залишилися б сліди. Перестрибуючи з однієї трав’янистої ділянки на іншу, він обережно опустився у воду, намагаючись не скаламутити донну твань, що могла надовго зависнути у воді, таким чином видаючи його присутність. Він прослизнув у нішу з вологої землі, між коренями дерева та берегом, потім не поспішаючи й ретельно став зариватися всередину, закидаючи брудом ноги, груди, притягаючи ближче до себе корені дерева, залізаючи глибше, глибше, як краб, замазуючи брудом обличчя, навалюючи на себе побільше, відчуваючи всім тілом холодний мокрий вантаж — дихалося вже важко… Це краще, що він міг зробити. Інших варіантів не було. Він лежав і чекав.

Довго ніхто не з’являвся. На носі в нього стала конденсуватися рідина, бруд, що заліпив повіки, підсохнув. Йому потрібно було щось робити, чимось допомагати собі зберігати спокій і нерухомість, і він почав рахувати секунди…

Нарешті він їх почув. Тупі звуки кроків. Безліч ніг. Усі вище нього. І приглушені голоси, плюскіт води — люди йшли струмком. Кроки наближалися, потім загуркотіли просто над ним, зупинилися, тиснули на бруд, на його груди, зламані ребра — як боляче! Він перестав дихати. Як довго він зможе

витримати без повітря? Три хвилини. Якщо колись зробить кілька глибоких подихів. Значить, у цьому випадку дві хвилини. Протриматися дві хвилини. Але для нього час зупинився, одна хвилина здавалася як дві. Потреба в повітрі може стати занадто сильною, і тоді він не зможе зберегти нерухомість… Усе. Вага на його грудях зменшилася. Голоси та плюскіт води віддалялися. Але занадто повільно, і він ще не міг вилізти. Та й хтось, цілком можливо, відстав. А хто-небудь міг озирнутися. О Господи, скоріше. Він потягнувся всім тілом на волю, але застиглий бруд не піддавався, він рвонувся — і на повні груди задихав свіжим повітрям. Стогін. Надто гучно. Вони почують. Він швидко озирнувся.

Голоси й шерех у кущах. Але нікого не видно. Нарешті він сам, залишилося тільки перетнути найближчі дороги. Він повільно опустився на землю. Вільний.

Ні, ще не вільний. Багато чого слід подолати, перш ніж ти доберешся до цих доріг.

«Можна подумати, я сам не знаю, — заперечив він собі. — Завжди потрібно щось долати. Нескінченно. От і починай. Через хвилину.

Ні. Зараз. Інакше тебе піймають, і тоді часу для відпочинку буде дуже багато».

Він неохоче піднявся й закидав брудом те місце під корінням, де лежав, щоб нічого не було помітно, якщо тут пройде ще одна група. Нехай думають, що він у пагорбах, а не поблизу доріг.

Потім, відклавши гвинтівку вбік, заліз у найглибшу частину ставка та змив із себе бруд. Тепер не мало значення, що піднята ним твань замутить воду: тут пройшли люди, і все так чи інакше було мутне. Мився він ретельно. Якщо в тебе спосіб життя тварини, то зовсім не обов’язково відчувати себе твариною. Цього його навчили. Будь по можливості чистим. Це підвищує боєздатність.

Він виліз зі ставка, знайшов на землі тонку гілочку та прочистив нею гвинтівку, смикнув кілька разів затвором, перевіряючи легкість ходу, знову зарядив викинутими при цьому патронами й обережно пішов крізь кущі у бік дороги. Він був радий, що змив бруд у струмку, зараз він почувався краще, енергійніше, цілком здатним сховатися від переслідувачів.

Це почуття зникло, коли він почув собак, дві зграї. Одна була просто спереду й рухалася в його бік, інша — зліва. Ті, що спереду, йшли, напевно, по сліду, залишеному ним, коли він, утративши Тісла, добрів до цього струмка й у напівнепритомному стані піднявся до рудника. Значить, ліва зграя повторює його шлях, коли він гнався за Тіслом у куманіці. З тих пір пройшло більше доби, і, якщо там немає досвідченого слідопита, вони не зможуть визначити, який слід залишений ним на шляху в зарості куманіки та який — із заростей. Щоб не ризикувати, вони пустили собак по обох слідах.

Усі ці роздуми мало йому допомогли. Необхідно було якось відірватися від зграї, що наближається до струмка, а просто втекти від них він не міг — з переламаними ребрами. Можна влаштувати їм. засідку та перестріляти, як він перестріляв собак Тісла, але постріли видадуть його позицію, а в лісі стільки переслідувачів, що його швидко оточать.

Потрібно обдурити собак. Час у нього є. Вони не з’являться відразу в цій частині струмка. Спочатку його запах поведе їх від води, нагору до рудника.

У нього з’явилася ідея. Не дуже гарна, але все-таки. Він швидко повернувся до того місця, де лежав зарившись у бруд, там ввійшов у воду по пояс і, обережно ступаючи, рушив за течією струмка у бік дороги, прикидаючи по ходу, як поведуться собаки. Вони спустяться від рудника, знайдуть його слід від «ложа» в струмку в ліс, підуть по ньому й зупиняться в розгубленості, коли слід раптом обірветься посеред чагарнику. Люди, які йдуть із собаками, не швидко зрозуміють, що він повернувся по власному сліду до струмка та ввійшов у нього, а коли зрозуміють, він буде вже далеко. Може, у машині, яку вкраде.

Але поліція сповістить усі дорожні патрулі про викрадену машину.

А він її кине, проїхавши кілька миль.

І що далі? Викрасти ще одну машину, а потім і її кинути? Залишити машину й іти пішки, щоб незабаром почути за спиною собак?

Йдучи струмком й обмірковуючи всі варіанти, він поступово зрозумів, як це буде важко, майже неможливо. Тісл ніколи не відстане. Тісл не дасть йому жити на волі, навіть відпочити не дасть.

Із занепокоєнням прислухаючись до гавкоту собак, що лунав усе ближче, і дивлячись під ноги, щоб не перечепитися через великий камінь або ще через що-небудь, він ішов, притискаючи руку до ребер, і не бачив чоловіка, поки не наткнувся на нього. Той сидів на березі, знявши шкарпетки та черевики й опустивши ноги у воду. У цього чоловіка були блакитні очі. Він тримав гвинтівку напоготові, підозріло хмурячись. Напевно, він чув, як наближається Рембо, і про всяк випадок приготувався, але, мабуть, не вірив, що це справді може бути Рембо, тому що коли він зрозумів, хто перед ним, його паралізувало, а Рембо кинувся на нього. Ніякого шуму Не повинно бути ніякого шуму. Не стріляти. Рембо вихопив ніж, відкинув гвинтівку супротивника вбік, той устиг піднятися — і Рембо всадив йому ніж у живіт і відразу провів ним угору! до ребер.

Ісусе, — здивовано сказав чоловік і помер.

Що? — запитав хтось.

Рембо мимоволі смикнувся. У нього не було можливості сховатися.

Я ж тобі говорив, перестань скаржитися на свої ноги, — продовжував голос. — Ну, взув черевики, нам… — Через горбок, що поріс травою, вийшов чоловік. Він виявився моторнішим, ніж його товариш, — відразу кинувся до своєї гвинтівки, притуленої до дерева, Рембо спробував його випередити, але не встиг, і людина вистріляла, квапливо, не цілячись. Цей постріл покінчив з усіма надіями Рембо. Простреливши йому голову, Рембо перелякано подумав: «Боже мій, що тепер робити? Сюди ж усі збіжаться…»

У лісі стривожено перегукувалися люди. Весь чагарник наповнився шерехом і тріском сухих гілок. Собаки загавкали жвавіше, повернули в його бік. А йому нікуди втікати. Скрізь люди. Це кінець.

Він був майже радий, що програв, — більше не потрібно втікати, його доставлять до лікаря, дадуть знеболювальне, покладуть у постіль. Чистий одяг. Сон.

Якщо його не пристрелять на місці, вирішивши, начебто він готовий воювати далі.

Він кине гвинтівку, підніме руки й голосно крикне, що здається.

Ця ідея викликала в нього відразу. Він не міг просто стояти й чекати. Він ніколи ще так не робив. Повинно ж бути щось ще, що можна зробити. Він згадав про рудник і про останнє правило: якщо він програє і його повинні взяти, він принаймні сам вибирає місце, де це повинно статися, а місцем, що дає йому найбільшу перевагу, був рудник. Хто знає… Раптом там у нього з’явиться якась можливість урятуватися?

Люди з тріском продиралися крізь чагарник і були вже зовсім близько. Поки нікого не видно, але незабаром вони з’являться. Значить, рудник. По тілу пройшов бойовий вогонь, як завжди перед початком сутички. Він уже не відчував утоми та швидко побіг геть від струмка, у глиб лісу. Почув шум спереду, в густому чагарнику, і повернув ліворуч, намагаючись пригнутися якнайнижче. Далеко справа він побачив людей, які з криками бігли до струмка. Солдати національної гвардії. У формі й у касках. Уночі, дивлячись на ланцюг вогнів, він глумливо думав, що Тісл послав на нього цілу армію. Чорт забирай, це справді була армія.

РОЗДІЛ 7

Тісл сидів увесь обм’яклий на лаві та дивився, як поліцейський позначає хрестиком місце на карті, де знайшли тіла двох цивільних біля струмка. Йому здавалося, начебто він дивиться на все це здалеку: сприйняття було притуплене таблетками, яких він наковтався. Він нічого не сказав Траутмену й Керну, але коли дізнався про те, що знайшли два тіла — одного цивільного зарізаного, другого застреленого — він відчув різкий стискаючий біль у серці. Такий сильний, що йому стало страшно. Убито ще двох. Скільки тепер усього? П’ятнадцятеро? Вісімнадцятеро?

— Напевно, він ішов до дороги, коли його знайшли ці люди, — сказав Траутмен. — Він знає, що ми чекаємо його біля дороги, тому йому доведеться повернути назад, до пагорбів. А коли вирішить, що це вже безпечно, він спробує знайти інший шлях до іншого відрізку дороги. Може, цього разу він піде на схід.

Тоді все, — сказав Керн. — Він у кільці. Лінія солдатів проходить між ним і пагорбами, туди він не проб’ється. Єдиний відкритий для нього напрямок — це до дороги, але там чекає ще одна лінія солдатів.

Тісл у цей час дивився на карту. Тепер він повернувся.

Ні. Ви що, не чули? — сказав він Кернові. — Хлопець майже точно вже пішов наверх. На карті ж усе видно.

Не розумію. Як він міг пройти крізь ЛІНІЮ ВІЙСЬК?

Дуже легко, — сказав Траутмен. — Коли солдати почули позаду постріли, одна група відділилася від лінії та повернулася з’ясувати, у чому справа. Вони не закрили діру в лінії, достатню, щоб дістатися до пагорбів. Скажіть їм, щоб швидше йшли далі в пагорби, інакше він устигне надто далеко зайти.

Тісл давно очікував від Керна того, що зараз відбулося.

Я не знаю, — похитав головою Керн. — Усе стає занадто складним. Не знаю, як мені варто діяти. А раптом він думає не так. Раптом він не зрозумів, що в лінії утворився просвіт, і залишився на місці, між солдатами національної гвардії та дорогою. У такому випадку, якщо я накажу їм іти в пагорби, я зіпсую пастку.

Траутмен підняв руки.

Думайте все, що вам чорт надушу покладе. Мені це байдуже. Я із самого початку не хотів у цьому брати участі. Але я беру участь, допомагаю. Це не означає, що я повинен знову й знову пояснювати вам найпростіші речі.

Ні, зрозумійте мене правильно. Я не збираюся заперечувати ваші думки. Просто я гадаю, що він у його стані може вчинити нелогічно. Відчує, що кільце стискається, і почне бігати колами, як наляканий кролик.

Уперше в голосі Траутмена відкрито пролунала гордість.

Цього не буде.

Але якщо так, якщо це все-таки станеться, то не вам відповідати за те, що людей відправили в неправильному напрямку. Відповідати мені. Я повинен прорахувати всі варіанти. Ми ж зараз міркуємо теоретично. Реальних фактів у нас немає.

Тоді дозвольте мені віддати наказ, — сказав Тісл, і йому здалося, начебто вантажівка звалилася з трифутової висоти: серце стиснув сильний біль. Намагаючись не піддаватися йому, він продовжував. — Якщо наказ буде неправильним, я з радістю за нього відповім. — Він весь напружився, затаївши подих.

О Господи, вам погано? — запитав Траутмен. — Лягайте скоріше.

Тісл жестом його відсторонив. Раптом радист сказав:

Передають повідомлення.

Лягайте, — наполягав Траутмен, — або я вас примушу.

Дайте мені спокій! Слухайте!

Говорить командир національної гвардії номер тридцять п’ять. Я не розумію. Можливо, нас так багато, що в собак зіпсувався нюх. Вони ведуть нас до пагорбів, а не до дороги.

Ні, у собак нічого не зіпсувалося, — розлючено промовив Тісл. — Але ми вже втратили надто багато часу, поки ви роздумували. Можливо, зараз нарешті віддасте цей наказ?

РОЗДІЛ 8

Коли Рембо піднімався схилом до рудника, куля вдарилася в скелю за декілька ярдів зліва від нього. Дивлячись на вхід у рудник, він додав швидкості, закриваючи обличчя від осколків каменю, які вибили ще дві випущені в нього кулі. Це було вже біля самого входу. Заглибившись у тунель, коли кулі вже його не могли досягнути, він зупинився та припав до стіни, переводячи подих. Не вдалося відірватися від них. Завадив біль у ребрах. Тепер солдати національної гвардії всього за півмилі від нього. Вони так захопилися полюванням, що стріляють, не маючи чіткої цілі. Резервісти, солдати на вікенди. їх навчили, але вони не набули досвіду, тому дисципліна в них погана, і від хвилювання вони можуть утнути все що завгодно. Полізуть у тунель юрбою, випустять сюди сотні куль. Він правильно зробив, що повернувся. Якби він спробував здатися біля струмка, вони б швиденько пристрелили його. Йому потрібний якийсь буфер між собою й ними, щоб вони не стріляли, поки він буде пояснювати.

Він повернувся до входу в тунель, до світла, вивчив стелю. Знайшов місце, де вона небезпечно потріскалася, вибрав стійки, які підтримують її й давно підгнили, і встиг відбігти, перш ніж земля обвалилася. Усе заволокло пилом, і Рембо довго кашляв. Коли пил осів, він побачив простір приблизно у фут між бар’єром із каміння та майже повністю зруйнованою стелею. Повіяло повітря, стало холодніше. Він опустився на вологу підлогу, слухаючи, як потріскує стеля. Незабаром донеслися голоси.

Як ти думаєш, його вбило?

Може, залізеш і подивишся?

Я?

Хтось засміявся, і Рембо мимоволі посміхнувся.

Печера або рудник, — сказав інший. Голос у нього був гучний, і Рембо вирішив, що він говорить у польову рацію. — Ми помітили як він забіг туди, а потім усе обвалилося. Бачили б ви, скільки пилу. Тепер він наш, це точно. Почекайте хвилину. — Потім, начебто комусь поруч. — Забери свою дурну голову від входу. Якщо він ще живий, дуже просто може тебе підстрелити.

Рембо обережно піднявся по бар’єру з каменів і виглянув назовні. У полі зору з’явився солдат, який перебігав зліва направо, по його стегну ляскала фляга.

Ну, пора із цим кінчати, подумав Рембо.

Мені потрібний Тісл, — прокричав він в отвір. — Я хочу здатися.

Що?

Гей, хлопці, чули?

Приведіть Тісла. Я хочу здатися. — Його слова гуркотом котилися тунелем.

Там, усередині. Це він.

Почекайте, він там живий, — промовив чоловік по рації. — Він розмовляє з нами. — Пауза, потім цей же чоловік заговорив набагато ближче до входу, хоча в полі зору не з’являвся.

Що вам потрібно?

Я втомився повторювати. Мені потрібен Тісл. Я хочу здатися.

Тепер вони шепотілися між собою. Знову той чоловік говорив по рації, передаючи нове повідомлення, і Рембо дуже хотілося, щоб усе це скоріше закінчилося. Він не думав, що капітуляція викличе в ньому таке відчуття спустошеності. Зараз, коли битва була закінчена, йому здавалося, що він перебільшив свою втому й біль у зламаних ребрах. Звичайно ж, він міг воювати далі. На війні було й не таке. Потім він перемінив позу, і біль спалахнув із новою силою — виявляється, нічого він не перебільшив.

Гей, там усередині, — окликнули його. — Ви мене чуєте? Тісл каже, що не може піднятися.

Чорт забирай, він же так хотів мене взяти. Нехай стрибає у вертоліт і летить сюди.

Я нічого про це не знаю. Мені тільки сказали, що він не може.

То ви розмовляли з Тіслом чи ні? Хто вам відповів, що він не може? Я хочу, щоб він був тут. Він буде гарантією того, що ніхто мене не застрелить помилково.

Не турбуйтеся. Якщо хтось із нас вас застрелить, то не помилково. Виходьте відтіля обережно, і ніяких помилок не буде.

Він замислився.

Добре, але мені потрібна допомога — розкидати ці камені. Сам я не впораюся.

Знову вони стали перешіптуватися, потім він почув:

Ваші гвинтівка й ніж. Кидайте їх сюди.

Я навіть револьвер викину. У мене є револьвер, про який ви не знаєте. Я з вами чесний. Я не настільки дурний, щоб з боєм пробиватися через усіх вас, так що накажіть своїм хлопцям забрати пальці зі спускових гачків.

Тільки коли я почую, що ви кинули зброю.

Розставатися зі зброєю дуже не хотілося. З’явиться це огидне відчуття повної безпорадності. Завмерши в нерішучості, він відчув легкий прохолодний подув: у тунель йшло повітря.

Я поки нічого не чую, — повторив голос. — У нас є сльозоточивий газ.

Так. А підійти цей сучий син не хоче.

Він просунув в отвір гвинтівку. Але не встиг розтиснути руки, як відчув потік повітря, що йде вниз по тунелю. Протяг сильний, схоже, десь є вихід, тріщина, інакше бути не може. Відразу з’явилися нові сили. Він ще не програв.

— Де зброя, кажу, — знову почувся голос.

«Ось дуло тобі в дупу», — подумав Рембо. Він затягнув гвинтівку назад і поспішив у темряву тунелю. Його багаття вже зовсім догоріло, і він навпомацки знайшов місце, де лежав. Схопивши хвойні гілки та кілька шматків дерева, поніс далі в тунель, поки не почув, як капає вода, і не наштовхнувся на стіну. Нове багаття освітить йому шлях. Дим від хвойних гілок покаже, куди йде повітря. Чорт забирай, можливо, можливо…

РОЗДІЛ 9

Біль спалахнув знову, і Тісл весь скрючився на лаві. Він знав, що довго не протягне. Йому необхідний сон. Ох, як необхідний. І допомога лікаря. Занадто вже він себе перенапружив. Слава Богу, тепер усе незабаром скінчиться.

«Ще трохи», — сказав він собі. Оті все. Протриматися ще трохи,і хлопця схоплять.

Він почекав, коли Траутмен і Керн відвернуться, і квапливо проковтнув ще дві таблетки.

Учора ввечері коробочка була повною, — сказав Траутмен, чим немало його здивував. — Не треба приймати так багато.

Ні, ні. Я впустив коробочку, кілька таблеток загубилося.

Коли це було? Я не бачив.

Ви спали. Перед світанком.

Не могли ви загубити стільки таблеток. Ви занадто багато їх приймаєте. І п’єте каву.

Усе гаразд. Просто судоми.

Поїдете до лікаря?

Ні, поки ні.

Тоді я викличу лікаря сюди.

Не раніше, ніж його піймають!

Тепер до нього підійшов Керн. Чому йому не дадуть спокій?

Його вже піймали, — сказав Керн.

Ні, його загнали в кут. Це не одне і те ж.

Ну, зараз це все лише справа часу. Навіщо вам мучитися тут, поки його не піймають фактично?

Я не можу вам пояснити. Ви не зрозумієте.

Тоді я відправлю вас у місто.

Не поїду! Я обіцяв.

Кому? Що ви маєте на увазі?

Я обіцяв, що дійду до самого кінця.

Кому?

їм.

Вашим людям? Орвалові й іншим, хто загинув?

Йому не хотілося про це говорити.

Так.

Траутмен і Керн переглянулися.

Я ж казав, що ви не зрозумієте, — промовив Тісл.

Він звернув погляд до відкритої задньої частини вантажівки — там уже з’явилося сонце. Раптом в очах у нього потемніло, і він упав на підлогу.

Попереджаю, не викликайте лікаря, — повільно промовив він. — Я просто лежу й відпочиваю.

РОЗДІЛ 10

Вогонь освітив тріщину, дим потягнуло вниз. Мить Рембо роздумував, потім засунув гвинтівку за ремінь, витягнув із багаття щось на зразок примітивного смолоскипа та протиснувся між двома стінами. Чим далі він йшов і нижче спускався, тим нижчою ставала стельова частина тріщини. Незабаром світло смолоскипа показало йому місце, де стеля та стіни стулялися в напрямку до діри, яка вела просто вниз. Він потримав смолоскип над дірою, але заглянути всередину не вдавалося. Тоді він дістав патрон, кинув униз і став рахувати секунди. Три секунди — значить, не так уже й глибоко. Він опустив у діру одну ногу, потім другу, намагаючись намацати опору на слизьких стінах. Хвилею донеслися звуки. «Каменепад», — подумав він, але ні — це були голоси. За ним уже йшли вглиб гори…

Його голова ще залишалася над краєм діри, і він уже був готовий стрибнути вниз, коли кінчики пальців його витягнутих ніг намацали щось схоже на дерево. Верхня поперечина сходів. «Рудник, адже це рудник», — подумав він. Обережно опустився на поперечину — вона зігнулася, але витримала. Друга поперечина зламалася під його вагою, і він, летячи, збив ще дві поперечини, але на третій устояв. Гуркіт від його падіння дуже голосно прокотився по кам’яній камері. Коли він стих, Рембо прислухався, намагаючись розрізнити голоси людей, але не зміг: сюди вони не доносилися. Він посвітив смолоскипом униз — що там. Ще чотири поперечини й похила підлога. «Коли йде дощ, — подумав він, — тут дренується вода, от чому все таке гладке».

Він спустився на підлогу та скористався єдиним виходом, ущелиною ширшою за попередню, яка теж вела вниз. Далі вона роздвоювалася. Який напрямок вибрати? Дим тільки заважав — він давно розсіявся й нічого не показував, але притупив його нюх, і тепер Рембо не міг визначити за запахом, куди дим йшов. Смолоскип погано горів у сирому повітрі, плювався іскрами. Залишалося облизати палець і піднести спочатку до одного отвору, потім до іншого. Він відчув легке прохолодне дихання вітру справа та непевно пішов у тому напрямку. Вигини, повороти. Вічні ходи. Смолоскип горів усе гірше.

Раптом попереду почувся якийсь шепіт, і він спочатку злякався, але швидко зрозумів, що це тече вода. Не відразу він знайшов дорогу до води в провалі на протилежному боці положистої кривої — шум води відразу став сильнішим.

Це провалля привело Рембо на положистий виступ — там ревіння води було дуже голосним. Рембо посвітив смолоскипом, що догоряв, униз — потік виром ішов в отвір під виступом. Це був вихід для води, але не для Рембо. Він відкинув смолоскип, що догорів, і опинився в цілковитій темряві. У такій пітьмі йому ще не доводилося бувати, а внизу вирував потік, у який він міг упасти при найменшій необережності. Рембо напружився, очікуючи, що незабаром звикне до темряви. Але не звик, почав похитуватися, втрачаючи рівновагу, і був змушений опуститися на підлогу. Він повільно поповз до вузької щілини наприкінці виступу, яку встиг побачити, коли догоряли останні іскри смолоскипа. Щоб пролізти в щілину, довелося притулитися животом до каменя. У просвіті щілини стирчали гострі камені, вони рвали одяг, дряпали шкіру. Рембо стогнав від болю в ребрах.

А потім він закричав уголос. І не через ребра. Коли він опинився в камері, де вже можна було підняти голову та простягнув руку вперед, то заліз у якийсь слиз. Грудка слизу плюхнула йому на шию, хтось укусив його за палець, хтось малюсінький пробіг по руці. Він лежав у товстому шарі слизу, який швидко промочив одяг, холодив живіт. Він почув писк безлічі живих істот, картонне потріскування крил над головою. О Господи, це ж кажани! А малюсінькі істоти — жуки, що завжди живуть у колоніях кажанів, харчуючись їхнім калом і тілами померлих тварин. Що ж робити? Кажани — це сказ, кожна третя колонія мишей заражена сказом. Може вистачити одного укусу… Але й дороги назад немає. А вперед — є: миші ж вилітають на волю…

Рембо ледве піднявся на ноги й пішов, глибоко загрузаючи в напіврідкому шарі, нічого не бачачи навколо й орієнтуючись лише по легкому диханню вітру. Він із тривогою прислухався до шелесту крил над головою — шелест ставав усе сильнішим… Раптом Рембо наткнувся на камінь, ледве не впав і зрозумів, що камінь великий та плоский — можна відпочити! Він причаївся. Якщо він засне, то миші поступово заспокояться…

РОЗДІЛ 11

Рембо не знав, як довго пробув у забутті, лежачи на камені, мокрий і замерзлий. Прокинувся він від того, що обличчя стали торкатися крила кажанів. Спочатку це були легкі рідкі доторки, потім вони стали частими… Рембо піднявся й почав відмахуватися руками. Миші літали суцільною хмарою, стало важко дихати. Напівзадавлений, напівзадушений, Рембо, пригинаючись якнайнижче, перестав пручатися та дозволив потоку мишей потягнути за собою. І нарешті зрозумів, у чому справа: миші не нападали на нього, вони летіли всі відразу назовні. Він розсміявся від полегшення. Напевно, уже наступила ніч, і миші це відчули. Значить, спав він довго. «От дурень, — подумав Рембо, — боровся з ними як божевільний, а вони весь час показували мені дорогу…»

Коли він нарешті вийшов на волю, свіже повітря здалося йому чимось зовсім чарівним. Він лежав біля виходу та ковтав, ковтав його. Кущ, під яким він опустився на землю, обдавав його найтоншим ароматом лісу. Унизу, досить далеко від нього, мерехтіло серед дерев маленьке багаття. Після цілковитої темряви печери вогонь був яскравим і живим…

Він завмер. Хтось приглушено говорив біля багаття. Хтось рухався серед каменів, потім до нього донеслося чиркання сірника. Коли сірник згас, він побачив тліючий вогник сигарети.

Вони його чекають. Тісл здогадався, чому він пішов униз, у щілини та печери. Тісл розставив людей навколо всього пагорба на той випадок, якщо він знайде вихід. Ну що ж, вони погано бачать у темряві, а він після печери орієнтується прекрасно та, відпочивши ще трохи, прослизне повз них. Тепер буде легко. Вони нехай думають, що він ще в печерах, а він тим часом устигне пройти багато миль. І нехай на його шляху нікого не буде.

РОЗДІЛ 12

Знову стало темно, Тісл не міг зрозуміти, як він опинився в похмурому лісі. Траутмен, Керн, вантажівка. Де вони всі? Куди зник день? Чому він так квапливо, спотикаючись на кожнім кроці, пробирається між деревами?

Він притулився до товстого стовбура, щоб перевести подих. Біль у грудях наростав хвилями. Він настільки втратив орієнтацію, що йому було страшно. Не те щоб він втратив напрямок — ні. Він знав, що повинен йти прямо вперед, кудись уперед, але не розумів чому.

Траутмен. Він пам’ятав. Траутмен хотів відвезти його до лікаря. Він пам’ятав себе, як лежав на підлозі вантажівки. І постійно шукав пояснення тому, яким чином потрапив звідти сюди. Можливо, він силою вирвався від Траутмена, щоб не опинитися в лапах у лікаря? А потім утік у ліс. Усе що завгодно, тільки б дійти до кінця. Вийти на хлопця. Допомогти його спіймати.

Але тут щось було не так. У такому стані він не міг відбитися від Траутмена. Однак він не міг зараз мислити логічно та дійти якого-небудь іншого висновку. Незважаючи на біль у грудях, він поспішав уперед, ніби його підганяло якесь незрозуміле та страшне відчуття, що з ним незабаром щось станеться. Хлопець, можливо, це хлопець женеться за ним?

Його стривожив раптовий шум, він відкрив очі, розгублено моргаючи. Він Знову лежить на спині. Хтось його підстрелив? Він став обмацувати тіло в пошуках рани, але знайшов ковдру, а землі під ним не було. М’які подушки. Кушетка. Де він, чорт забирай? Що взагалі відбувається? Він простягнув руку, зачепив лампу, увімкнув її, помітив, що знаходиться у своєму кабінеті. А як же ліс? Там усе так реально. Він подивився на зап’ястя — годинника не було. Годинник на столі показував за чверть дванадцяту. Крізь штори заглядала ззовні темрява. Значить, дванадцята ночі, але останнє, що він пам’ятав, це полудень. Що там із хлопцем? Де він?

Тісл спробував піднятися, схопившись за голову, щоб вона не розвалилася, але щось підняло й нахилило підлогу кабінету та його жбурнуло назад. Усе-таки він встав і якимось чином дістався до дверей, схопився за ручку обома руками, повернув її, ступив босими ногами з теплого килима кабінету на холодні плитки коридору. Тут було темно, але попереду, у чергового, горіло світло. Він пройшов половину коридору й був змушений опертися на стіну, щоб відпочити.

Прокинулися, шеф? — пролунав голос. — О’кей?

Відповідати було надто складно. Він ще не розібрався сам

із собою.

Я запитав, з вами все о’кей, шеф? — супроводжуваний звуком кроків голос був уже ближче.

Хлопець, — зміг він вимовити. — Хлопець у лісі!

Що? — голос був тепер зовсім близько. — Вам не можна ходити. Відпочивайте. Ви вже не в лісі й за вами не женеться хлопець.

Голос належав одному з його поліцейських, але Тісл ніяк не міг згадати ім’я цього поліцейського. Він напружив пам’ять — і все-таки згадав:

Харріс? — Ну так, звичайно. — Харріс, — гордо сказав він.

Ходімо до мене, шеф, вип’єте кави. Я щойно приготував свіжу.

Хлопець, — вичавив із себе Тісл. — Хлопець уже в лісі біля дороги.

Та ви не хвилюйтеся. Постарайтеся пригадати. Хлопця загнали в старий рудник, а потім він пішов кудись у скельний лабіринт. А ну, дайте мені руку.

Він відмахнувся від Харріса:

Я кажу, що хлопця там уже немає.

Але вам же це не відомо.

Я відчуваю. Як я сюди потрапив? Де Траутмен?

У вантажівці зв’язку. Він і відправив вас у лікарню.

От сучий син. Я попереджав його не робити цього. А як я потрапив сюди замість лікарні?

Вий цього не пам’ятаєте? Господи, ну ви і влаштували скандальчик, це ж треба! Ви пручалися в машині, вирвали кермо, щоб не дати їм повернути до лікарні, кричали, що вже якщо вас хочуть кудись відвезти, краще, якщо цим місцем буде ваш кабінет. Нарешті вони злякалися, що ви із собою що-небудь зробите, якщо вас не послухають, і привезли сюди. Правду сказати, вони були раді вас позбутися — так ви бушували. Один раз схопили кермо та мало не врізалися у вантажівку з причепом. Тут вони вас поклали в ліжко й поїхали, а ви відразу встали й пішли до патрульної машини, щоб їхати назад. Я хотів вам завадити, але ви незабаром самі відключилися. Просто за кермом, навіть ключ запалення не встигли знайти. Одразу з’явився лікар, він сказав, що взагалі стан ваш нічого, лише перевтома та таблеток ви наковталися… Вони одночасно і стимулюють, і заспокоюють, а ви прийняли стільки, що вже не знали, на якому світі перебуваєте. Лікар сказав, що ви ще напрочуд довго трималися на ногах.

Де мої черевики та шкарпетки? Куди ви їх поділи?

Навіщо вам?

Неважливо навіщо. Куди ти їх поклав?

Ви випадково не збираєтеся туди повернутися? Вам потрібно лягти й відпочити, добре? Ці печери зараз обстежують чорт знає скільки людей. Ви вже нічого не зможете там зробити. А вони сказали, що турбуватися не потрібно, подзвонять одразу ж, як тільки з’являться якісь новини.

Я вже сказав, що він не… Де мої черевики та шкарпетки, чорт забирай?

РОЗДІЛ 13

Черевики зі шкарпетками були в його кабінеті, у картотечних шухлядах. Тісл узяв зі збройової шухляди «браунінг», зарядив повну обійму, пристібнув кобуру й подумав, що пристібнув її саме так, як учив Орвал. Коли він проходив повз Харріса до виходу, той підняв голову.

Не кажи, — сказав він Харрісу, — не кажи, що мені не варто туди повертатися.

Добре, не буду.

На вулиці Тісл із задоволенням вдихнув нічне повітря. Патрульна машина стояла зовсім поряд. Сідаючи в неї, він глянув наліво й побачив, як вся ліва частина міста разом освітилася, немов полум’я сягнуло до темних хмар.

Харріс вибіг на ґанок.

Хлопець вибрався з печер! Щойно повідомили, що він викрав поліцейську машину!

Я знаю.

Але відкіля?

Вибухова хвиля пройшла по вікнах поліцейської дільниці — почувся дзенькіт розбитого скла. Кілька вибухів донеслося з боку головної дороги, яка веде в місто.

Боже милостивий, що це? — здивовано промовив Харріс.

Але Тісл уже знав, що це, і з місця рвонув машину, щоб встигнути вчасно.

РОЗДІЛ 14

Рембо на максимальній швидкості вів потужну поліцейську машину, поглядаючи в дзеркало заднього виду на залиту вогнем вулицю, гігантські язики полум’я здіймалися до верхівок дерев, які росли по боках. Тепер ніхто не зможе сісти йому на хвіст, їм доведеться об’їжджати зону пожежі. Він виграє час. Про всяк випадок потрібно зробити ще один відволікаючий маневр — чим більше маневрів, тим простіше йому

буде сховатися. Можливо, його взагалі не будуть переслідувати. Кинуть усі сили на гасіння пожежі.

Попереду один із вуличних ліхтарів не світив. Поруч із ним спалахнули задні вогні машини, її водій відкрив дверцята, щоб подивитися на вогонь. Рембо виїхав на смугу зустрічного руху, цілячись у низько розташовані фари спортивної машини. Вона вирулила на праву смугу, щоб не зіткнутися з ним, але Рембо відразу повернувся на свою, і спортивна машина метнулася до тротуару, влетіла у вітрину меблевого магазину. «Дивани та крісла, — подумав Рембо. — М’якого приземлення…»

Продовжуючи шукати на підлозі педаль газу, він дивувався, чому на вулиці більше немає машин. Та що ж це взагалі за місто таке? Трохи за північ — і всі вже сплять. Вогні магазинів вимкнені. Ніхто не виходить із барів зі співом. Ну, він оживив трохи це містечко. Це вже точно. Машина стрімко мчала вперед. Настрій у нього покращився. Усе буде гаразд. Він буде переховуватися в Мексиці. Пробратися непоміченим до шосе виявилося не важко. Поліцейські, які приїхали в цій машині, долали, напевно, пагорби з іншими або пройшли далі по дорозі до вантажівок. У замку запалення не було ключа, але він легко з’єднав проводи прямо й зараз, проскочивши перехрестя на червоне світло, відчував, що мине лише кілька годин, і він буде вільний. Поліція, звичайно, повідомить по радіо його приблизний маршрут, і його спробують зупинити, але більшість їхніх машин, ймовірно, залишилася позаду, тому особливого опору попереду не буде. Він перетне місто, поверне на бічні дороги та сховає машину. Далі піде по бездоріжжю. Можливо, сяде у вантажний потяг. Або в який-небудь інший транспорт. А то й літак викраде. Чорт забирай, можливостей повно.

Рембо.

Голос злякав його, голос по радіо машини.

Рембо. Слухай мене. Я знаю, що ти мене чуєш!

Голос був знайомий, але він його давно не чув. Рембо спробував згадати.

Слухай мене. — Кожне слово було чітким і звучним. — Мене звуть Сем Траутмен. Я директор школи, у якій тебе вчили.

Так, звичайно. Його ніколи ніхто не бачив — тільки голос протягом багатьох днів не давав нікому спокою. Більше бігати, менше їсти, менше спати. Голос завжди віщував нові труднощі. Ось, значить, як. Тісл покликав Траутмена на допомогу. Це пояснювало зміни в тактиці, які застосовували переслідувачі. Мерзотник. Йде проти своїх!

Рембо, ти повинен зупинитися та здатися, поки тебе не вбили.

Як би не так, мерзотнику!

Слухай мене. Я знаю, це важко зрозуміти, але я допомагаю їм тому, що не хочу, щоб тебе вбили. Вони вже почали мобілізувати сили в тебе на шляху, а потім придумають ще що-небудь і вимотають тебе до кінця. Якби я був упевнений, що в тебе є найменший шанс перемогти їх, я б сам наказав тобі не зупинятися. Але я знаю, що в тебе немає виходу. Повір мені! Будь ласка. Поки ще не пізно, здайся й залишишся живим. Ти вже все одно нічого не зможеш зробити.

А от подивимося!

За ним, уже вдалині, прогриміли чергові вибухи. Він різко повернув машину до порожньої бензозаправної станції, там вимкнули світло на ніч. Вибив ногою скляні двері, зайшов усередину та включив електричні насоси. Потім схопив лапчастий лом і поспішив назовні — збити замки з бензоколонок, їх було чотири, по два шланги на кожній, і він пустив з усіх струмені бензину, поставивши запори у відкрите положення. Потім відвів машину подалі й зупинився. Один сірник — і ніч перетворилася на день, велике озеро вогню хлюпало від тротуару до тротуару, розбивалися шибки, тріскалися стіни будинків. Жахливе пекло. Він сів у машину та поїхав далі, а за його спиною палаючий бензин досяг припаркованих машин, і ті вибухнули одна за одною, власники самі винні — знак на ліхтарному стовпі забороняв ставити машини після півночі. Він подумав про те, що буде, коли впаде тиск у підземних цистернах. Вогонь пробіжить по шлангах у цистерни, і в повітря злетить половина кварталу. Це зупинить переслідувачів, можна не сумніватися.

Рембо, — сказав Траутмен по радіо. — Будь ласка! Я прошу тебе зупинитися. Усе це вже марно.

«А от подивимося», — знову подумав Рембо й виключив радіо. Він уже майже проїхав центр, через кілька хвилин буде на іншому кінці міста.

РОЗДІЛ 15

Тісл чекав. Він поставив патрульну машину посеред вулиці, у тому місці, де вона перетинала головну площу міста, і сперся на капот, тримаючи в руці пістолет. Звідти, де ще було вогнище пожежі, наближалися вогники фар. Можливо, хлопець виявився швидшим за нього та вже виїхав з міста, але Тісл у це не вірив. Він бачив те, що відбувалося, начебто з двох боків відразу — очима хлопця з машини, яка несеться до площі, і своїми — очима поліцейського, який спирається ліктем на поліцейську машину. Пістолет у руці він тримав упевнено. Потрібно все зробити правильно. Іншого шансу не буде. І він зобов’язаний переконатися, що це саме той хлопець, а не патрульний, який випадково тут опинився. Ревіння мотора. Фари світили просто в обличчя. Він примружився, розглядаючи водія. Минуло три доби з того часу, як він бачив хлопця, але важко було не впізнати форму голови, нерівно обстрижене волосся. Це він. Нарешті, сам на сам, і не в лісі, а в місті, яке він знає краще, ніж хлопець.

Фари засліпили його, і він вистрілив в одну, потім в іншу, гільзи з його автоматичного пістолета з дзенькотом покотилися по дорозі. Ну, як тобі це подобається? Він прицілився й саме в ту секунду, коли хлопець пригнувся, вистрілив і розбив вітрове скло, а потім одразу ж прострелив передні покришки — потрійна віддача ледве не скинула його лікоть з капота. На такій швидкості машину відразу ж занесло, Тісл устиг відскочити, коли вона зіткнулася з його машиною — гуркіт металу та скла, обидві машини крутнулись, і хлопця зі своєї машини відкинуло до дальнього тротуару. Пригинаючись, Тісл побіг туди, стріляючи на ходу в дверцята, потім під щиток приладів. Але хлопця там уже не було, тільки кров на сидіннях. Тісл вибіг на дорогу й побачив у просвіті під машиною черевики хлопця, який тікав до алеї.

Він побіг за ним, досяг цегляної стіни поруч з алеєю та приготувався, стріляючи, ввірватися на алею. Незрозуміло було, чому стільки крові на тротуарі. Він не думав, що його куля наздогнала хлопця. Можливо, той поранився при зіткненні. Крові було багато. Це добре. Він не зможе швидко бігти. З алеї донеслися тупі удари, начебто хлопець виламував двері. Тісл прикинув, скільки в нього залишилося патронів. Два постріли у фари, один у вітрове скло, два в покришки, п’ять у дверцята. Залишалося три. Мало.

Він квапливо витяг обойму з рукоятки, одним рухом вставив нову, затримав подих і вибіг на алею, стріляючи на ходу, потім упав за шеренгою сміттєвих баків і побачив, що двері в збройовий магазин Огдена відчинені. Сміттєві баки були занадто тонкими, щоб захистити його від куль, але вже добре те, що він встиг укритися за ними. Тепер Тісл думав, чи справді хлопець ввійшов до магазину, чи відчинені двері — лише хитрість, і хлопець улаштував засідку десь далі в алеї. Він оглянув місцевість, хлопця не побачив. Але коли йшов до дверей, ця штука вилетіла з темряви, розкидаючи іскри. Та що?.. Динаміт, але ж запал надто короткий, щоб устигнути схопити паличку динаміту й відкинути подалі. Відскочивши, як від змії, він позадкував з алеї, притулився до стіни, закривши вуха руками, вибух оглушив його, шматки дерева, металу й картону вилетіли на вулицю. Він зупинив себе, не побіг знову до виламаних дверей. Спочатку треба продумати все до кінця. Хлопець не може залишитися тут і влаштувати бій. Завдяки динаміту він має невелику фору в часі. Тому забудь про алею. Перевір передні двері.

Він метнувся за кут будинку — хлопець уже давно залишив магазин і перебігав через дорогу до будівлі суду. Відстань була надто великою, щоб влучити в нього з пістолета. Він усе-таки спробував — упав на одне коліно, залишив друге піднятим, упер у нього лікоть. Тримаючи пістолет обома руками, прицілився й вистрілив. І промахнувся. Куля лунко вдарилася об кам’яну стіну суду. У відповідь торохнула гвинтівка, і куля пробила поштову скриньку поруч із Тісл ом. Йому здалося, що він бачить темну фігуру хлопця, який звернув за будинок, і кинувся за ним — але в цей момент три вибухи підряд освітили будівлю суду, наповнили ніч осколками, які розліталися в різні боки. «О Господи, він збожеволів, — подумав Тісл, намагаючись бігти ще швидше. — Він хоче підірвати все місто».

Вогонь швидко поширювався у верхніх кімнатах будівлі суду, дим заповнював вулицю, і Тісл не бачив, куди подівся хлопець. Справа, через вулицю, хтось стояв на сходинках поліцейської дільниці, і він подумав — хлопець, але це був Харріс, який вийшов подивитися на пожежу.

— Харрісе! — квапливо крикнув він. — Хлопець! Назад! Назад!

Але його слова поглинув гуркіт потужного вибуху, який знищив поліцейську дільницю, накривши Харріса хвилею полум’я й уламків. Ударна хвиля досягла Тісла, той стояв немов скам’янілий. Харріс, дільниця — тепер усе це зникло. Він закричав від люті й побіг далі. «Ах ти, сучий сину, — думав він. — Не треба було тобі цього робити, міг же не робити, міг».

Попереду, справа від тротуару, були ще два магазини, потім галявина перед поліцейською дільницею, усіяна уламками палаючого дерева. Куля вдарила в бетон поруч із його ногами та зрикошетила вбік. Він кинувся в придорожню канаву і відповів на постріл — туди, де встиг помітити спалах. Тісл вистрілив ще два рази, а коли піднявся, ноги не втримали його, він упав на тротуар. Сили вже остаточно залишили Тісла. Занадто він перенапружився за останні дні.

Тісл лежав на тротуарі й думав про хлопця. У нього кровотеча, він теж слабшає. Але його це не зупинило. Якщо хлопець продовжує триматися — це означає, що він ще багато чого може.

«Але я так утомився, — подумав Тісл про себе, — так важко рухатися».

Та що там утомився. Просто страшно.

Він схлипнув і, похитуючись, повільно піднявся. Хлопець повинен бути за розваленим будинком поліцейської дільниці. Але він не міг утекти, тому що задній двір дільниці кінчався високою огорожею з колючого дроту, а по інший бік огорожі, відразу за універсальним магазином, була глибока прірва. У хлопця бракуватиме часу й сил, щоб подолати це місце. Він побіжить далі по вулиці, а там два будинки, потім майданчик для ігор і неподалік від цього місця поле, яке заросло густою високою травою; на полі — побудований дітьми сарайчик.

Він обережно пішов уперед, вишукуючи серед диму хлопця та намагаючись не дивитися на останки Харріса. Тепер Тісл був між будівлею суду й поліцейською дільницею, обидві споруди ще палали та полум’я освітлювало його, дим роз’їдав очі, вогонь обпалював шкіру. Дим на мить повернув убік, і він побачив, що люди, які жили у двох сусідніх з дільницею будинках, вийшли на свої ґанки й розмовляють, показуючи пальцями. «Ісусе, хлопець і ці будинки може підірвати. Уб’є жителів, як Харріса».

Забирайтеся до біса! — гукнув він. — Забирайтеся звідси якнайшвидше!

Що? — крикнув хтось у відповідь.

Він близько! Тікайте! Рятуйтеся!

Що? Я не чую!

РОЗДІЛ 16

Він сховався за ґанком останнього будинку й цілився в Тісла. Чоловік і дві жінки на ґанку всю свою увага переключили на Тісла та не помітили, що Рембо зовсім близько. Але коли він звів курок гвинтівки, хтось, напевно, почув тріск, тому що жінка раптом нахилилася до нього через поруччя, прошепотівши:

Боже мій, Ісусе…

Це було цілком достатнім попередженням; Тісл піднявся з тротуару й пробіг по галявині до ґанку першого будинку. Рембо все-таки вистрілив, не сподіваючись, що влучить, але розраховуючи хоча б налякати Тісла. Жінка закричала. Пересмикнувши затвор, Рембо викинув порожню гільзу, прицілився в черевик Тісла, який стирчав із-за кута й натиснув на спусковий гачок, але постріл не пролунав — закінчилися патрони. Перезарядити гвинтівку не було часу, він кинув її та відразу вихопив поліцейський револьвер, але черевик Тісла вже зник. Жінка продовжувала кричати.

Та стуліть же пельку заради Бога, — сказав їй Рембо й побіг до заднього рогу будинку, вдивляючись в усі тіні. Тісл не ризикне наблизитися спереду, де вогонь зробить його прекрасною мішенню. Він прослизне в темряву за першим будинком і буде рухатися на нього. Рембо зупинився біля самого кута й став чекати. Його обличчя було в крові, вона стікала з чола: чоло він розбив, коли зіткнувся з машиною Тісла.

Чекання затяглося, на нього напала сонливість, але він відразу ж струснувся. Звуків ніяких не було чути, однак йому

здалося, що чорна фігура ковзає в кущах уздовж задньої огорожі. Він прицілився, але вистрілити не зміг. Спочатку тре ба було переконатися, що це Тісл. Але з зором у Рембо було не все гаразд: в очах двоїлося, зображення предметів було розпливчастим. Жахливо боліла голова, здавалося, вона от- от лусне.

Чому тінь не рухається? Чи він просто не бачить? А час минає. Сирени завивають усе ближче. Можливо, це пожежні сирени.

А може, поліція. Зараз він чув, як люди, які стояли на ґанку, говорять про нього в будинку. Рембо насторожився, обмацав поглядом місцевість і помітив Тісла, той ішов галявиною. Рембо вистрілив зовсім автоматично, Тісл скрикнув, його відкинуло до тротуару.

Але Рембо не міг зрозуміти, що відбувається з ним самим: він одразу начебто втратив вагу й повільно, дуже повільно впав обличчям у траву. Руки його були теплими та мокрими на грудях. О Господи, він поранений. Тісл устиг вистрілити та влучив у нього. Потрібно рухатися. Потрібно забиратися звідси. Сирени. Стояти він не міг. Міг тільки повзти землею, як хробак. Полум’я ближньої пожежі спалахнуло сильніше, він напружив очі та крізь брижі побачив неподалік дитячий майданчик і поповз туди на животі.

Рушниця! Де моя рушниця? — кричав чоловік з будинку.

Ні. Будь ласка, — благала його жінка. — Не виходь туди. Не втручайся.

Де моя рушниця? Куди ти її заховала? Я казав не чіпати мою рушницю!

Рембо поповз швидше, досяг паркана, хвіртки, відкрив її, заповз на майданчик. За його спиною гулко відлунювали кроки по дерев’яних сходах.

Де він? — почувся голос чоловіка вже трохи ясніше, він вибіг на вулицю. — Куди він пішов?

Ось там! — закричала друга жінка, та, яка бачила Рембо з ґанку. — Ось він! За хвірткою!

«Мерзотники ви всі», — подумав Рембо, повертаючи голову. Чоловік цілився в нього з рушниці. Він здавався дуже незграбним, поки цілився, але відразу став граціозним, коли в нього влучила куля Рембо — плавним рухом схопився за праве плече, легко обернувся навколо своєї осі й упав картинно, як у театрі.

Ісусе, я поранений, — простогнав чоловік. — Він мене підстрелив. Я поранений.

Ця людина просто не знала, як їй пощастило. Рембо цілився йому в груди, а не в плече. Але він уже зовсім погано бачив, не міг рівно тримати гвинтівку, швидко втрачав кров із рани в грудях, у нього не було тепер ні шансу втікати, ні можливості захищатися, нічого в нього не залишалося. Крім, може, останньої палички динаміту з магазину збройових товарів. До біса динаміт. Сил залишилося так мало, що він і на п’ять футів його не кине.

Він у мене влучив, — продовжував стогнати чоловік. — Я поранений!

«Ну що ж, я теж поранений, приятелю, але ж не скаржуся», — подумав він і, не бажаючи чекати, коли за ним приїдуть люди в машинах із сиренами, поповз у висохлий ставок посередині майданчика для ігор. Там він нарешті гостро відчув моторошний біль. Куля Тісла пробила зламані ребра, біль наростав, поглинаючи, здавалося, його всього. Він дряпав груди, роздирав, рвав. Нарешті, похитуючи головою, піднявся на ноги та, зігнувшись, дошкандибав до огорожі, яка стояла біля краю майданчика. Огорожа була низькою, він перевалився через неї, очікуючи, що вдариться спиною об землю. Але приземлився м’яко на гілки без листя, колючки. Невже знову куманіка? Тісл урятувався колись у заростях куманіки… Чому ж він не може?

РОЗДІЛ 17

Тісл лежав на спині, дивлячись на тротуар, який освітлювався жовтим ліхтарем. Він помітив, що перед очима з’явилася якась каламуть, і почав сильно моргати, притискаючи руки до рани на животі. Його дивувало, що, крім легкої сверблячки в кишечнику, він нічого не відчував. На спині також була рана, але й там він відчував лише сверблячку. Здавалося, тіло вже не належало йому.

Він слухав сирени, було відчуття, що вони зовсім поруч. Порухав однією ногою, потім іншою, підняв голову, вигнув спину. Ну і те добре, що куля, пройшовши крізь тіло, не перебила спинний мозок. «Але суть у тому, — сказав він собі, — що ти помираєш. Така велика рана, і майже немає болю — це означає, що ти помираєш». Його здивувало, що він міг думати про це абсолютно спокійно.

Хтось був поруч із ним. Стояв на колінах. Жінка. Стара жінка.

Я можу що-небудь зробити? — м’яко запитала вона.

Ні. Ні, дякую. Я не думаю, що ви щось зможете зробити… Я влучив у нього, ви не знаєте? Він мертвий?

Він упав, здається, — сказала вона. — Я з будинку, який розташований поруч із дільницею. Я точно не знаю.

Звуки сирени. Дуже голосно. Десь у нього в голові. А сам він, здавалося, був десь поруч. Як дивно. Він підняв голову, дивлячись у бік площі,— з-за рогу з’явилися поліцейські машини, на скаженій швидкості, з «блимавками» на, кузові. «Шість», — порахував він.

Заверещали покришки на бетоні — машини, різко смикаючись, зупинялися біля палаючої поліцейської дільниці, виття сирен змовкало. Один із поліцейських показав рукою в бік Тісла, й усі побігли до нього, закриваючи обличчя від жаркого подиху пожежі; серед них він помітив Траутмена. Кожен поліцейський тримав револьвер у руці, у Траутмена була звичайна поліцейська рушниця, яку він, напевно, узяв у машині.

Тепер Тісл побачив і Керна. Керн наказав на бігу сусідньому поліцейському:

Повернися в машину! Виклич по радіо «Швидку допомогу»! — І, показавши рукою в бік вулиці, гукнув іншим поліцейським. — Заберіть звідси цих людей! Швидко! Швидко!

Хлопець, — сказав Тісл.

Мовчіть, — зробив жест Керн.

Здається, я в нього влучив. — Тісл промовив це дуже спокійно. Він сконцентрував увагу, намагаючись уявити, що він — це хлопець. — Так. Я в нього влучив!

Бережіть сили. Не потрібно нічого казати. Зараз приїде лікар. Ми з’явилися б тут раніше, але довелося об’їжджати вогонь і…

Слухайте.

Заспокойтеся. Ви зробили все, що могли. Далі ми самі.

Але я повинен вам пояснити, де він зараз.

Ви восьмеро підете зі мною, — сказав Керн, відвертаючись. — Розділіться. Половина з цього боку будинку, половина з того. Будьте обережні. Інші нехай заберуть звідси зівак. Там ще хтось поранений? Допоможіть йому.

Але його немає за будинком. — Надто пізно.

Керн і його люди пішли.

Немає його там, — повторив він уже сам для себе. — Керн. Що з ним таке, він зовсім не слухає? — От і добре, що він у той вечір не почекав Керна, пішов у ліс. Із Керном був би вдвічі більший безлад, і люди його загинули б з іншими.

Траутмен ще нічого не сказав. Деякі поліцейські, які залишилися неподалік, не могли дивитися на кров. Але не він.

Ні, тільки не ви, Траутмене. Вас кров не бентежить. Ви звикли.

Траутмен не відповів, просто дивився. Хтось із поліцейських сказав:

Можливо, Керн правий. Може, вам краще не говорити.

Гей, Траутмене, але ж я це зробив. Сказав, що зроблю, і зробив.

Про що це він? — запитав поліцейський. — Я не розумію.

Траутмен жестом велів йому замовкнути.

Я ж говорив, що перехитрю його, хіба ні? — голос Тісла звучав якось по-дитячому. Йому це не сподобалося, але він нічого не міг із собою зробити. — Він був тут, збоку від ґанку, а я аж там, біля того ґанку, і я відчував — він чекає, коли я вийду. Ваша школа добре його навчила, Траутмене. Він робив усе так, як учили, тому я зміг його перехитрити. — Його дивувало, що рани не болять, ніщо не заважає йому говорити, й слова ллються рівним потоком. А це тому, що він помирає. — Я уявив собі, що я — це він. Розумієте? Я думав про нього постійно й тепер точно знаю, де він і що робить. І тоді я зрозумів, чого він чекає: що я прийду ззаду, через двір, де дерева й темно, але аж ніяк не з боку вулиці, тому що там усе освітлено вогнем пожежі. Розумієте, Траутмене? Ваша школа навчила його партизанських боїв у гористій місцевості, і він інстинктивно повернувся до дерев та чагарнику. Але я після того, що він зробив зі мною на пагорбах, заприсягся. що ніколи не буду воювати на його умовах, тільки на моїх. Пам'ятаєте, що я вам казав? Це моє місто. І я це зробив — перехитрив його, Траутмене. Він отримав мою кулю в груди.

Траутмен, як і раніше, мовчав. Він дуже довго дивився, потім показав на рани Тісла.

Це? Ви про це? Але я ж казав. Ваша школа добре його навчила. Боже мій, яка в нього реакція.

Вибух струснув, здавалося, усе місто, небо освітилося.

Цистерни вибухнули, — злобливо промовив поліцейський.

Повернувся Керн.

Його там немає.

Знаю. Я хотів про це вам сказати.

Мої люди шукають його. Він залишив слід — кров.

Пролунав крик із боку будинку:

Він пішов по дитячому майданчику!

Не кричи так голосно, ти ж його попереджаєш!

Не турбуйтеся, — сказав Тісл. — На дитячому майданчику його немає.

— Звідки у вас така впевненість? Ви ж тут досить довго пролежали. Зараз він може бути де завгодно.

Ні. Необхідно уявити себе на його місці. Потрібно уявити, що ви — це він. Він повзком перетнув дитячий майданчик, переліз через огорожу й зараз лежить у кущах куманіки. Я втік від нього по таких же заростях, у лісі вони просто нескінченні, а зараз він намагається зробити те ж саме, але він важкопоранений. Ви не можете собі уявити, який у нього в грудях біль. Там стоїть якийсь сарайчик, його зробили діти, от до нього він і повзе.

Керн, суплячись, питально подивився на Траутмена, потім на поліцейського, який стояв поруч.

Що з ним було під час моєї відсутності? Що взагалі відбувається?

Поліцейський якось дивно похитав головою.

Йому здається, що він — той хлопець.

Керн опустився на коліна поруч із Тіслом.

Тримайтеся, незабаром прибуде лікар. Дуже скоро. Я обіцяю.

Це неважливо.

Тримайтеся. Будь ласка!

Завиваючи сиренами, під’їхали дві величезні пожежні машини, швидко вискочили пожежники, розмотуючи шланги. Знову пролунав крик із боку будинку:

Він перетнув майданчик! Усюди кров! Там якесь поле й кущі!

Не кричати я сказав! — Потім Тіслові. — О’кей, зараз дізнаємося, праві ви були чи ні.

Почекайте.

Він сховається. Я повинен іти.

Ні. Почекайте. Я хочу, щоб ви мені пообіцяли.

Я вже обіцяв. Лікар незабаром буде.

Ні. Інше. Ви повинні мені обіцяти. Коли знайдете його, я хочу побачити його кінець. Я маю право. Я занадто багато пережив, щоб не бачити кінця.

Ісусе! — Керн здивовано похитав головою. — Ісусе!

Я вистрелив у нього, влучив і відразу перестав його ненавидіти. Мені тепер його просто дуже шкода.

Так, звичайно.

Ні, не тому, що він мене підстрелив, ні. Само по собі це не має значення. Якби він у мене не влучив, мені все одно було б шкода. Тільки обіцяйте, що я побачу його кінець. Це мій обов’язок перед ним. Я повинен бути з ним до кінця.

Ісусе!

Обіцяйте мені.

Добре.

Не брешіть. Я знаю, ви думаєте, що я надто важко поранений, щоб можна було тягнути мене на те поле.

Я не брешу, — сказав Керн. — Мені треба йти.

Траутмен залишився з Тіслом.

То ви не йдете, Траутмене? — запитав Тісл. — Ви поки хочете залишитися осторонь, так? А чи не здається вам, що ви теж повинні це бачити? Бути там і спостерігати, як він поведеться в безвихідній ситуації?

Траутмен заговорив нарешті, і голос його був дуже сухим.

Як ви почуваєтеся?

Я нічого не відчуваю. Ні, не те. Бетон дуже м’який.

О! — По землі пробігла ударна хвиля від нового вибуху, небо освітив ще один спалах. Вогонь досягнув другої бензостанції.

Ще одне очко на користь вашого хлопця, — сказав Тісл. — У школі його добре навчили, тут жодних сумнівів.

Траутмен подивився на пожежних, які поливали зі шлангів будівлі суду й поліцейської дільниці, на рану в животі Тісла, і його очі заблищали. Він пересмикнув затвор рушниці, заводячи патрон із дробом у патронник, і пішов через галявину до задньої частини будинку.

Навіщо ви це зробили? — запитав Тісл, хоча він уже сам здогадався. — Почекайте!

Ніякої відповіді. Траутмен швидко віддалявся.

Почекайте, — з останніх сил підвищив голос Тісл. — Вам не можна цього робити!

Але Траутмен уже зник.

Чорт забирай, почекайте! — закричав Тісл. Він перекотився на живіт, судомно впиваючись нігтями в землю. — Я повинен бути там! Це повинен зробити я!

Він став карачки, кашляючи, з живота стікала на бетон кров. До нього підбігли двоє поліцейських, схопили, не даючи піднятися на ноги.

Ви повинні відпочити, — сказав один із них. — Заспокойтеся!

Не лізьте до мене! Я серйозно кажу!

Він пручався, борсався, вони м’яко його втримували.

Я маю право! Це я почав!

Краще відпусти його, — сказав інший. Якщо він буде від нас відбиватися, то заподіє собі ще більше шкоди.

Подивися, скільки на мені крові, — заперечив перший. — Ну скільки її ще може бути в ньому?

«Досить, — подумав Тісл. — Досить». Він піднявся на ноги. «Це я почав, Траутмене, — думав він. — Він мій. Не ваш. Хлопець хоче, щоб це зробив я».

Він похитувався, було важко зберігати рівновагу. Він знав, що якщо впаде, піднятися вже не зможе. І одна думка не залишала його: хлопець хоче, щоб це зробив він.

РОЗДІЛ 18

Отупілий від болю, Рембо повз через куманіку до маленького сарайчика. Від світла пожежі він бачив, що одна стіна його похилилася всередину, дах під кутом, а заглянути у відчинені двері він міг, там було чорно. Він повз, але, здавалося, що дуже багато часу йде в нього, щоб подолати невелику відстань, — тут він помітив, що лише робить необхідні рухи, але залишається на місці. Тоді він доклав більше зусиль і почав потроху просуватися до сараю. Але коли опинився біля чорного входу, щось його зупинило. Чомусь він згадав душ, у який його загнав Тісл, і камеру, у якій він хотів його замкнути. Вони були яскраво освітлені, це точно, але відчуття відрази було таким же. «Усе, від чого він тікав, змикалося довкола нього», — думав Рембо, і невже він настільки знесилів, що збирається вести звідси бій?

Ні про який бій не могло бути зараз і мови. Він бачив надто багато людей, які померли від кульових поранень, щоб не зрозуміти, що сам помирає від кровотечі. Біль засів у грудях і голові, різко реагуючи на кожен удар його серця, але руки й ноги вже оніміли від втрати крові, ось чому так важко було повзти. Жити залишилося зовсім недовго. Але, принаймні, він ще міг вибрати, де остаточно розстатися з ним. Тільки не тут. Раптом йому здалося, ніби він у печері. Але ж ні, на відкритому місці. Він буде дивитися в небо, вдихати чисте повітря.

Він поповз направо від сараю, незручно забиваючись глибше в чагарник. Правильно вибрати місце. Це зараз необхідно. Зручне та спокійне місце. Він повинен його знайти, поки ще не пізно.

Спереду був пологий підйом, і він повільно заповз на самий верх. Тут не так високо, як йому хотілося б, але все-таки тепер він був над полем, а трава здавалася периною, набитою соломою. Він подивився на хмари, там танцювали яскраві жовтогарячі відсвіти пожеж. Ну от, він знайшов це місце.

У всякому разі, на душі в нього було спокійно. Але біль посилився, розриваючи його груди, — а кінцівки німіли все сильніше. Незабаром це оніміння дійде до грудей і погасить біль — а що далі? Голова? Чи він помре ще раніше?

Він думав про Тісла. Про все, що сталося за останні дні. Йому було шкода, що все це сталося. Але це повинно було статися. Він шкодував, але знав, що, якби зараз знову настав понеділок, він знову зробив би все те, що вже зробив, — як повторив би свої дії і Тісл, Нічого не можна було уникнути, їхня бійка стосувалася чогось дуже важливого.

Чого ж?

«Та всіх цих гучних слів, — сказав він собі, — волі та прав людини. Він почав війну на своїй землі, тому що… Ні. Ні. Він убив тут багато людей і міг би погодитися з тим, що це було необхідно, тому що вони були частиною того, що не дає таким, як він, жити на світі. Але він не зовсім у це вірив. Йому дуже подобався сам бій, а ризик приємно лоскотав нерви».

«Можливо, його створила війна, — подумав він. — Можливо, Він настільки звик до військових дій, що в мирному житті йому вже немає місця».

Оніміння поширювалося по тілу. «Ну що ж, — подумав він, — якщо це й легка смерть, але все одно погана. Безпомічна». Йому залишався один вибір — як померти. А помирати, як загнаний поранений звір, він не хоче. Краще померти відразу. Іскрометно.

Він дістав з кишені останню паличку динаміту, відкрив коробку з запалом та вибухівкою, вставив один комплект у паличку, засунув її за ремінь штанів. Почекав, не підпалюючи запалу.

Він оглянув своє поле бою — в очах двоїлося — і побачив чоловіка у формі «Зелених беретів»; обережно, зігнувшись, той прямував у його бік. У нього була гвинтівка або рушниця, розрізнити Рембо вже не міг. Але він добре бачив форму «Беретів» і знав, що це Траутмен. А за Траутменом, похитуючись і тримаючись за живіт, ішов Тісл. І Рембо зрозумів, що до смерті є інша дорога.

РОЗДІЛ 19

Тісл відпочив на дитячому майданчику, спираючись на бруси, потім відштовхнувся й пішов далі, до огорожі. Він дуже боявся, що Траутмен вийде на поле раніше за нього, але тепер це виключалося — Траутмен був попереду лише на декілька кроків, він причаївся за лавкою та вивчав густий чагарник на полі. Лише кілька кроків. Тісл простягнув руки й схопився за лаву, щоб не впасти.

Не відводячи очей від поля, Траутмен сказав йому:

Лягайте. Він вас побачить.

Якщо я ляжу, то більше вже не встану.

Тоді навіщо все це? Від вас усе одно ніякої користі. Не втручайтеся. Ви себе вбиваєте.

Лягти й дозволити вам закінчити цю справу за мене? Ні. Я все одно помираю.

Траутмен подивився на нього.

Десь поблизу, невидимий, кричав Керн:

Лягайте, чорт забирай! Він в укритті, і я туди людей не пошлю! Я наказав привезти бензин! Він любить грати з вогнем, от ми його й підпалимо!

«Так, це твій стиль, Керне», — подумав Тісл. Він помітив, що під ним уже натекла калюжа крові.

Лягайте, чорт забирай! — репетував Керн.

«Хочеш підпалити його, Керне? Приблизно такої підлості я від тебе й чекав, — думав він. — Але можеш не сумніватися, ще не встигне твій вогонь дійти до нього, а він уже прийде сюди, стріляючи, і прихопить із собою декількох із твоїх людей. Є тільки одна можливість зробити це — комусь, хто подібний на мене, у кого все одно немає надії, піти та взяти його. Ти ще мало людей втратив, інакше б сам зрозумів це».

Що таке? — крикнув Керн, і Тісл зрозумів, що останні думки він висловив уголос. Це злякало його — кінець зовсім близько, а потрібно перелізти через огорожу, поки він ще спроможний. На огорожі була кров. Кров хлопця. Добре. Він перелізе в тому ж місці, що й хлопець. Він зробив зусилля та перевалився через огорожу, при цьому його кров змішалася з кров'ю хлопця. Він розумів, що повинен був боляче вдаритися об землю, але удару не відчув.

Траутмен вискочив із-за лавки, стрімко перескочив через огорожу та м’яко приземлився на траву поруч із ним.

Не лізьте сюди, — сказав йому Тісл.

Якщо ви не стулите свою пельку, він буде знати все, що ми робимо.

Його нема поблизу, він нічого не почує. Він у самому центрі поля. Послухайте: ви ж знаєте, він хоче, щоб прийшов тепер я. У мене є право довести все до кінця. Ви знаєте.

Так.

Тоді не лізьте не в свою справу.

Я почав це задовго до вашої участі та збираюся допомогти вам. Немає нічого ганебного в тому, щоб прийняти мою допомогу. Тепер ходімо, поки ви ще можете рухатися.

Добре, ви хочете допомогти? Тоді спочатку допоможіть мені піднятися. Сам я не в змозі підвестися.

Траутмен підняв його на ноги та зник у кущах, а Тісл стояв, як і раніше, голова його була над чагарником, він оглядав його й думав: «Повзти, повзти якнайшвидше. Що б ти не робив, це не має значення. Я доберуся до нього раніше за тебе».

Він закашлявся й виплюнув щось солоне, відсапавшись, пішов через кущі по прямій до сараю. Було очевидно, що хлопець ішов цією дорогою: це підтверджували зламані гілки. Йшов Тісл повільно, щоб не впасти. Однак напрочуд швидко досяг сараю. Уже збираючись увійти, він раптом відчув, що хлопця там немає. Озирнувся та, начебто його притягало магнітом, пішов, похитуючись, по новому сліду зі зламаних гілок, до великого ставка. Хлопець там. Він це знав, відчував.

У голові зовсім скаламутилося, начебто його воля належала комусь іншому. Він побачив, як його рука піднімається й пістолет цілиться в горбик.

РОЗДІЛ 20

Оніміння досягло вже плечей Рембо, і гвинтівку він тримав начебто двома шматками дерева. Тісл троївся в нього перед очима, пістолет у його руці теж, і він знав, що все повинно бути саме так. Не повільний відхід у забуття й небуття. Не підпалений запал і самознищення. А ось так, останній бій, сам на сам із Тіслом. Очі й руки підводили його, і він не сподівався вже, що влучить у Тісла. Але якщо промахнеться, Тісл побачить спалах і вистрелить. Принаймні, смерть настане в бою. Рембо силувався натиснути на спусковий гачок, цілячись у серце нечіткої фігури Тісла. Дуло стрибало, шансів улучити — жодних. Але спробувати потрібно, інакше все втрачає сенс. Він наказав своїй руці натиснути на гачок, але рука не діяла, а коли сконцентрував на ній увагу, гвинтівка зненацька вистрелила. «Ах, як нерозумно!» — він вилаяв себе. Зовсім не той, справжній бій, на який він сподівався, і тепер куля Тісла обірве його життя. Він чекав. Куля повинна б уже прилетіти. Він примружився, намагаючись розгледіти Тісла, який лежав у кущах. «О Господи, він у нього влучив. Але він же не хотів цього!» Тепер усе його тіло оніміло до такого ступеня, що він уже не зможе підпалити запал. Як усе погано. Бридко й нерозумно. А потім смерть узяла його, але це був не повільний сон, бездонний та темний, а спалах, подібний до спалаху динаміту, тільки він прийшов не від живота, а спалахнув у голові…

РОЗДІЛ 21

«Ну от і все», — думав Тісл. Він лежав на спині в кущах, дивлячись на зірки, повторюючи собі, що не знає, що з ним сталося. Він і не знав. Він бачив спалах від гвинтівки й упав, але падав так повільно та м’яко, що не міг зрозуміти, улучили в нього чи ні.

Тісл почув кроки, хтось ішов крізь кущі. «Це хлопець», — подумав він. Він іде дуже повільно. Це й зрозуміло, адже він важкопоранений.

Але виявилося, що це Траутмен, його голова з’явилася на тлі неба, обличчя та форма освітлювалися у відблисках пожежі — а очі були тьмяними.

Ну як? — запитав Траутмен. — Дуже погано?

Ні,— відповів Тісл. — Навіть якось приємно. Якщо не думати про те, що буде далі. Що це був за вибух неподалік?

Напевно, це я вистрелив йому в голову з рушниці.

І як ви себе зараз почуваєте?

Краще, ніж коли думав, що йому боляче.

Так.

Траутмен пересмикнув затвор, викидаючи порожній патрон з рушниці, а Тісл простежив очима його блискучу дугу в повітрі. І помер.