Рембо

РОЗДІЛ 1

Рембо заніс над головою важкий молот, повністю віддаючись блаженству цієї істинно дзенівської миті, вихопленої з потоку часу. Він не відчував ваги молота й, описуючи ним широку дугу, із задоволенням відчув силу власного розмаху. Здавалося, він вклав в удар усю силу свого духу, коли молот звалився на залізний клин, загнаний у тріщину чудової — хоча б тому, що вона просто існувала па світі — скелі. Він міг побачити кожну тріщинку, кожен вибій у камені, немов під збільшувальним склом. Молот із дзенькотом ударив по залізу, брила розкололася, і клин випав. Гострі камінчики шрапнеллю розлетілися в усі боки.

Воля! Ця думка вдарила його, і він внутрішньо стиснувся, намагаючись позбутися її.

Ні!

Він труснув головою.

Він забороняє собі думати про волю.

Він забороняє собі думати про будь-що.

Тільки працювати. Нічого більше.

Краплі поту стікали по чолу й падали на металеву поверхню клина, блискаючи на сонці. Ці бусинки, що блищали в сонячних променях, знову нагадали йому…

Про осколкові снаряди. Про снаряди, випущені з артилерійських кораблів. Про міни-пастки. Про гранати. Про те, як

обпалюють вогнем джунглі. Як стогнуть солдати. І ллється кров…

Не думати!

Він увігнав клин у наступну брилу, змахнув молотом і знову люто вдарив по металу.

Знову!

І ще раз!

І-і-і!..

Скреготіння та брязкіт металу луною віддавалися в глибокому, довгастому кар’єрі. Від пропеченої сонцем поверхні білястих скель виходив жар. Поруч із ним інші ув’язнені в розідраних, просочених потом робах з жирною буквою «З» на спині, задихаючись, валандаючись від знемоги, довбали своїми молотами камінь.

«їм невідомий мій секрет, — думав Рембо. — Вони гризуться вечорами, проклинають долю, мочаться та жаліють себе».

Ніхто з них не здогадується, що все не має сенсу. Усе, крім самого життя.

Навіть біль може приносити радість. Якщо налаштувати себе належним чином. Відкинути минуле й майбутнє та не думати ні про що, крім цієї миті, у яку ти живеш. Прекрасної, навіть якщо вона наповнена болем.

М’язи занили. Він ковзнув поглядом по похмурих обличчях вартових, які тримали в полі зору кожен рух ув’язнених. Гвинтівки в них були дванадцятиміліметрового калібру або ж Спрінгфілд 30/06 з оптичним прицілом.

Приводу вони від нього не дочекаються!

Навалюючись усім своїм мускулистим тілом на металевий клин і відчуваючи тремтіння ударної хвилі, він не міг не думати про те, що привело його сюди. Місто. Поліцейський. Так, Тісл. Але якого біса той ліз на рожен? Чому не спустив усе на гальмах?

«А ти сам гарний», — відповів він собі.

Але в мене є на це право.

Яке право?

І все-таки, зізнайся, ти міг видатися йому підозрілим.

Тільки тому, що я провів кілька діб у лісі? Що в мене була пом’ята й неголена фізіономія? Але я не зробив нічого поганого. Чого він до мене причепився?

Ти ж міг пояснити йому це. Зізнайся, ти справді був схожий на волоцюгу. Це вже точно. І потім — у тебе не було роботи.

Яка в мене може бути робота? Кому я потрібний? Мене вчили одного. У В’єтнамі мені довіряли зброю вартістю в мільйони доларів. Там я керував артилерійським катером. Що ж мені після цього припарковувати машини? О, Господи!

Він знову із силою вдарив по металевому клину.

Тісл. Він чіплявся до мене. Це він заарештував мене. Його люди поголили мене. Він нічим не кращий за того в’єтнамського покидька, який розписав мені груди ножем.

І ти зірвався.

Ні, я захищався.

Ну так, утік із в’язниці та вештався в горах із цією зграєю бандитів. Усе одно б у них нічого не вийшло. Ти тримав під обстрілом це місто. А тепер…

Рембо опустив голову, знемагаючи від хвилювання. Тепер, коли від його блаженного дзенівського стану не залишилося й сліду, він готовий був трощити все направо й наліво. І Рембо з несамовитістю продовжував лупити по кам’яній брилі.

Тепер він розплачується за своє військове минуле. Так, із нього зробили гарного солдата. Там він їм був потрібний.

Невже вони думають, він так легко про все забуде? Чому його не навчили тому, що могло б придатися після війни?

Чи це неможливо? А що, як ти вже втрачений для мирного життя?

Втрачений? Після шести місяців у таборі для військовополонених у Північному В’єтнамі? Може бути, що й так. Одна тобі, мабуть, тепер дорога — просто в пекло.

Начебто це не пекло. З однієї в’язниці в іншу.

Цього разу в Америці. Країна свободи, доблесті вітчизна…

Ох, якби тільки цей поліцейський…

РОЗДІЛ 2

Він опустив молот і змахнув піт із чола. Утім, марно. І обличчя, і руки були мокрими від поту. Він подивився на найближчого до нього охоронця й перевів погляд на відро з водою, що стояло на уступі скелі футів за десять від нього.

Охоронець стиснув губи й легким кивком голови відповів на його німе запитання.

Рембо, важко ступаючи, почав підніматися по стежці.

Рембо занурив ківш у припорошену пилом мутну воду. Тепла рідина віддавала іржею. У В’єтнамі йому доводилося пити й не таке. Він облив себе водою з ковша, але й це не принесло полегшення.

Рембо! — почув він різкий крик і обернувся. Сонце засліпило йому очі, обличчя охоронців розпливалися в пекучому мареві.

Давай сюди, — продовжував той же голос. Говорив охоронець, який стояв зліва. — Швидко вперед!

Вони тримали автомати напоготові.

Цікавість перемінилася недобрими передчуттями, що лише підсилилися від зауваження охоронця:

Хто його знає, що вони там затівають. Мені наказано доставити тебе до начальства. Якась шишка хоче тебе бачити. Приготуйся.

РОЗДІЛ З

Полковника звали Семюел Траутмен. Війська спеціального призначення. Високий, худий, із гострим підборіддям, він був у формі. Зелений берет молодцювато зсунутий набік. На вигляд років п’ятдесят. Добру половину з них він прослужив в армії. Він учився сам (а потім учив інших) убивати з будь-якої зброї, від автомата Калашникова до пістолета, захованого в кульковій ручці. Він воював у пустелі й у джунглях, ховався в гористих ущелинах, був тричі поранений. У нього на очах кулі косили солдатів, які пройшли разом з ким вогонь і воду, солдатів, яких він вважав своїми синами.

Але порівняно з тим завданням, що стояло перед ним тепер, усі попередні випробування здавалися не складнішими за тренування під час навчальних зборів.

Полковник ішов, карбуючи крок, вузьким тюремним коридором, у який виходили двері камер із маленькими заґратованими віконцями. Яскраве світло, що лилося зі стелі, змусило його примружитися.

У супроводі солдата він наближався до дальнього кінця коридору.

Тут? — запитав він.

Відійдіть краще вбік.

Охоронець, тримаючи пістолет в одній руці, іншою відчепив від ременя зв’язку ключів і вставив один із них у замкову шпару. Ключ зі скреготінням повернувся.

Я постою в куточку. На всяк випадок.

Ні.

Охоронець зітхнув.

Я розумію, що мені наказано залишити вас наодинці, але цей тип… В’язні різні бувають, а цей із найнебезпечніших. Я за нього відповідаю. І за вас теж. Хто знає, що йому спаде на думку!

Ні.

Охоронець похитав головою.

Тільки не кажіть потім, що я вас не попереджав. Якщо не хочете, щоб я йшов із вами, візьміть пістолет, інакше…

Помовч!

Траутмен відсторонив вартового та штовхнув двері. Двері важко подалися, і полковник побачив тісну камеру, що потонула в мороці.

Охоронець натиснув на вимикач у коридорі.

Точно! Так я і знав.

У чому справа?

Знущається, як може. Обережно!

Не звертаючи уваги на попередження охоронця, Траутмен зайшов у камеру. Він дістав рукою до стелі та повернув лампочку. Увімкнулось світло.

Полковник обвів поглядом бетонні стіни. До підлоги пригвинчене залізне ліжко. У куті камери — кругла дірка в підлозі, розміром дюйми в три, вона була туалетом. Вузьке, заґратоване віконце під стелею. Захочеш подивитися — не дотягнешся. Та й тягтися нема чого: вікно виходило на стіну сусіднього будинку.

Він продовжував оглядати камеру.

Ліворуч від нього, присівши на підлозі, немов готувався от-от кинутися на гостя, напружившись усім тілом і не зводячи очей з гостя, сидів… Рембо.

Траутмену згадалася пантера в клітці. Ось так цілий день вона бігає по своїй клітці, натикаючись на ґрати, туди-сюди, туди-сюди, а потім скорчиться в куті й чекає чогось, блискаючи шаленим поглядом.

Тільки тепер, опинившись у цьому кам’яному мішку, Траутмен чітко зрозумів, що відбувалося в душі Рембо після того, як двері поліцейської дільниці захлопнулися за ним і ця історія тільки почалась. І відразу поправив себе. Ні, почалася вона набагато раніше.

— Вільно.

Траутмен повернувся, щоб закрити за собою двері, і перш ніж вони захлопнулися з металевим брязкотом, він устиг помітити спрямований на нього вичікувальний погляд вартового.

Я тут побуду, — звернувся до нього солдат через маленький, прикритий ґратами отвір у дверях.

Виконуйте те, що вам наказано, — відрізав Траутмен. — Відійдіть у той кінець коридору й залишіть нас самих.

Але я повинен замкнути камеру.

Виконуйте!

Ключ знову зі скреготом повернувся. Луна кроків вартового завмерла вдалині, і лише тоді Траутмен перевів погляд на бранця, який так і не ворухнувся, хоча полковник, закриваючи двері, навмисно повернувся до нього спиною, таким чином даючи зрозуміти, що довіряє Рембо та покладається на його розсудливість.

Ну що, вільно? — повторив він цього разу з питальною інтонацією.

Відповіддю йому була тиша.

Рембо повільно піднявся, помалу розпрямляючи тіло, що стиснулося в тугу пружину, немов боячись необережного, різкого руху.

Мовчанка ставала нестерпною.

Джоне.

Полковнику.

Рембо полоснув палаючим поглядом по обличчю гостя.

«Розводити різні антимонії цей хлопець не стане, — подумав Траутмен. — Та і я не любитель хитрувати». А вголос вимовив:

Не заперечуєш, якщо я присяду?

І він опустився на скрипуче ліжко. Жорстко. Груба ковдра кололася.

От воно як на батьківщині, — спробував він пожартувати.

Обличчя Рембо спотворила гримаса, він знизав плечима.

Там. На повітрі, у кар’єрі. Може, батьківщина там? А тут… Не знаю. Ці стіни…

Зате я знаю, Джоне. Усе буде добре. Я прийшов допомогти тобі. Я і так зробив усе, щоб ти не потрапив у це пекло.

Рембо фиркнув.

Бувало й гірше.

Теж знаю.

Траутмен подумав про той в’єтнамський табір, де катували Рембо. Він опустив очі, збираючись із думками, і помітив якийсь предмет під ліжком. Пом’ята коробка з-під взуття. Оце так! Єдина неказенна річ тут.

Можна подивитися?

Рембо не відповів.

Думаючи, що мовчазна згода йому вже дана, Траутмен дістав коробку, відкрив її і… у нього перехопило подих.

Твої?

Траутмен проковтнув грудку, що підступила до горла, і почав перебирати старі, потерті фотографії. Примари минулого поставали перед ним. Хлопці з частини спецназу. Ті, що колись були з Рембо. Разом і поодинці. Від одного знімка він не міг відірвати погляду. Рембо! Зовсім ще юний, ретельно виголений, з відкритою посмішкою на обличчі, що зберігало наївний вираз.

Траутмен з болем розглядав шибеника, який стояв перед ним. З усіх, хто пройшов через його руки, ближчого й дорожчого за цього хлопця в нього немає. Він відкашлявся та кинув:

Міцний народ. Таку команду ще пошукати.

Усі загинули.

Але ти живий.

Я повинен був померти разом із ними.

Траутмен опустив очі. До горла підступив клубок.

Почесна медаль Конгресу.

Шана велика, це точно. Якщо додати двадцять п’ять центів, вистачить на чашку кави.

Розмова виходила важкою.

Плюс дві Срібні Зірки, чотири Бронзових, два Солдатських Хрести, чотири Хрести за Бойові Заслуги у В’єтнамі, — Траутмен зробив паузу, — і скільки там ще Пурпурних Сердець?

П’ять штук. Мені дозволили взяти цяцьки із собою. Хоч я й не просив. Навіщо вони мені потрібні?

А що тобі потрібно?

Навіть не знаю. Після всього, що було зі мною там, я просто хотів… хотів, щоб хто-небудь підійшов до мене, потиснув руку та сказав: «А ти молодчина, Джоне!» І все. Головне, щоб від душі сказав.

Але в тій війні ти став героєм, Джоне.

Вибирати не доводилося. У герої не ліз. Робив…

Траутмен почекав і запитав:

То що ж ти робив?

Те, що мені наказували. Те, що повинен був робити, щоб вижити!

Він перевів погляд на стіни своєї камери. Стіни, здавалося, тиснули на них.

Далі тягти не можна. Траутмен піднявся, зробив крок уперед.

Джоне, я казав, що постараюся витягти тебе звідси.

Рембо мовчки глянув на нього, нічим не виявляючи своєї

зацікавленості.

Ти хочеш цього?

Відповіді не було.

Зрозуміло, не можеш не хотіти.

І що я повинен для цього робити? Тут, принаймні, усе просто. Так, я ненавиджу ці стіни. Але там, у забої, коли світить сонце, усе не так уже й погано. Мені там навіть спокійніше.

Траутмен перервав його кивком голови.

Спочатку вислухай мене. Ні, не так. Вислухай нас обох.

Вас?

Давай прогуляємося.

Траутмен забарабанив у двері.

Гей, ти! Я і так знаю, що ти підслуховуєш. Відмикай ці чортові двері.

РОЗДІЛ 4

Широко розкривши очі, немов перед ним був не звичайний тюремний двір, а міраж у пустелі, Рембо дивився на газони, що заросли соковитою зеленою травою. З насолодою вдихаючи аромат свіжості, який нагадав йому про дощ, Рембо в супроводі Траутмена піднімався по стежині до чоловіка, який чекав їх.

Двоє охоронців спостерігали за тим, що відбувається, тримаючись віддалік. Клацнув затвор. Перед цим вони особливо ретельно перевірили замки на його наручниках.

Це Мердок, — сказав Траутмен. — Ну от, Мердоку, а це Рембо.

Мердок простягнув йому руку, але Рембо лише підняв свою, демонструючи наручники, що сковували його зап’ястя.

Мердок тільки посміхнувся на це й запалив сигарету.

Комфорту в тебе мало. Але грець із ним. Здрастуй! Радий бачити тебе!

Рембо оцінив поглядом обличчя цієї людини. Так собі обличчя, нічого примітного. І в той же час є в ньому щось незвичайне. От, скажімо, посмішка, ввічлива, привітна, а в очах холодний блиск. Рембо заклопотано подивився на Траутмена та знову почав вивчати незнайомця.

Ви з розвідки?

Посмішку Мердока наче рукою зняло.

Мене попереджали, що ти здорово січеш. Угадав. ЦРУ, відділ спеціальних операцій.

З цереушниками справ не маю.

Не такі вже ми й погані. Зрозумієш, коли познайомимося ближче.

Цю помилку я вже зробив у шістдесят восьмому. У В’єтнамі.

В авантюру з каральною експедицією хлопців-спецназівців із команди «А» втягли цереушники. За завданням ЦРУ зелені берети розстріляли групу в’єтконгівців в одному селі біля Сайгона. Після цього виявилося, що розвідка дала маху й загинули мирні жителі. Однак розвідники негайно відхрестились від цієї акції. Команду А в повному складі заарештували та судили відразу, у Сайгоні.

Рембо сам не брав участі в тій операції, але до неї були причетними його друзі. З якого дива приховувати від цього типа, що йому відомі брудні ігри ЦРУ?

У шістдесят восьмому? — перепитав Мердок. — Це просто маленьке непорозуміння. До того ж усі про нього забули. А головне, ти все ще не зрозумів, про що йдеться.

Холодний, колючий погляд свердлив Рембо.

Йдеться про те, що потрібно зробити зараз. Наш дорогий полковник, видно, не встиг повідомити тобі, що в мене є наказ звільнити тебе. Ти ж сам цього хочеш, чи не так? Чи бажаєш і далі ловити кайф у каменоломні?

Рембо дивився повз нього, але внутрішньо зібрався. «Якщо хочеш вижити, треба працювати. Тільки працювати. Більше нічого».

Послухати можна. Що від мене потрібно?

Ось це інша справа. Правильно, хлопче. Зовсім небагато потрібно. Ти в цій справі великий фахівець. Звичайне спецназівське дільце. Злітати в одне місце та швидко повернутися. Одна нога тут, інша там. І влаштувати там веселе кіно.

В армії й без мене вистачає зелених беретів. Якого біса шукати фахівця у в’язниці?

Нам потрібен саме ти. Комп’ютер у Ленглі, зверни увагу, вибрав не кого-небудь, а тебе. Сім секунд — і видав твою особову справу. Повна відповідність за всіма параметрами. Відмінний послужний список. Знання місцевості.

Якої ще місцевості? — насупився Рембо.

Не квапся, друже. Ти ще не сказав, що згоден.

Заздалегідь нічого не обіцяю.

Ого, може, я чогось не зрозумів? — Мердок звернувся до Траутмена. — Я думав, ваш хлопець хоче вийти на волю. Так чи ні? Ми тебе забираємо чи ти залишаєшся? Відповідай негайно! Якщо не згодний, розмову закінчено. Погоджуєшся — будеш працювати не для ЦРУ. Інформації ніякої. Пояснень зараз не буде. Січеш?

Так і не зробивши жодної затяжки, Мердок кинув сигарету й розчавив її гостроносим черевиком.

Скажіть йому, — утрутився Траутмен, — я за нього відповідаю головою.

Північний В’єтнам. — Мердок презирливо скривився. — Вони тепер називають його Демократичною Республікою В’єтнам.

Рембо завмер. Він пам’ятав обличчя того солдата, чий ніж вирізав хрести на його тілі. Він пам’ятав, як сидів у смердючій відхожій ямі, куди солдати скидали нечистоти. Протухла їжа з хробаками? Він звик до неї. Болото нечистот? І дим його не здивувати. От тільки хрестоподібні шрами на грудях і на спині не дають йому спокою. Удень чи вночі його ні на хвилину не залишає бажання поквитатися за них.

Траутмен подався вперед, і Рембо раптом відчув невидимі узи військового братерства, що поєднували їх.

Джоне, тут така справа… Наші хлопці залишилися там. У полоні.

І ви хочете сказати, що тільки тепер, після стількох років, згадали про них?

Ми своїх людей у біді не кидаємо, — зазначив Мердок.

«Погана історія. Але, може, справедливість і полягає в

тому, що він допоможе цим хлопцям?»

У погляді Траутмена, спрямованому на нього, він читав надію та впевненість у перемозі. Так, чорт забирай, хоча б у невеликій перемозі в тій війні, що обпалила їхні душі.

О’кей, я згодний.

Точно розрахованим, блискавичним рухом він вивільнився з наручників і кинув їх на траву. Мердок здивовано вп’явся в нього очима.

РОЗДІЛ 5

Залишившись сам у своїй клітці, Рембо сів на холодну бетонну підлогу, схрестив ноги. Перед ним зяяла діра в підлозі — його вбиральня.

Позаду, за дверима, цього разу незамкненими, чекав охоронець. Рембо спиною відчував присутність здивованого й розсердженого таким поворотом справ охоронця.

Із благоговінням віруючого, який звертається до святині, він відкрив картонну коробку з-під взуття та поринув у споглядання своїх скарбів.

Одні спогади залишилися від його давніх друзів. Обривки спогадів.

Нагороди. Примарні символи мужності.

І смерті в бою.

Він узявся за підошву свого черевика, і в руках у нього, немов у чарівника, з’явилися сірники.

Затиснувши сірник в одній руці, він відшукав у коробці свої нагороди й одну за іншою почав кидати їх у діру. Ордени й медалі падали у воду з негучним плескотом.

Ось ця!

Ця!

І ця!

Він не зумів би пояснити, що штовхнуло його на такий учинок, але тепер йому полегшало. Нічого гарного від майбутнього завдання він не чекав. Цілком можливо, він не повернеться відтіля, і нема чого потім комусь копатися в його речах. Він чиркнув сірником і підніс його до фотографій. От назавжди йде його товариш. Ще один. Спалахнувши, знімки швидко згоряли, їх останки із шипінням занурювалися у воду. А тепер черга його фотографії. Туди йому й дорога. Недобрі передчуття не залишали його. Підсвідомо він здогадувався, що порівняно з тим, що задумав Мердок, навіть каменоломня може бути дитячою грою.

Із глибоким задоволенням спостерігав він, як полум’я охоплює його власну фотографію. Колишнього Рембо.

РОЗДІЛ 1

Форт Брег анітрохи не змінився — хоч це тішило. Усюди: у казармах, у їдальні, на збройовому складі, у санчастині, у гаражі, на плацу та спортмайданчиках — товчеться тьма народу. Кращі з кращих, ті, хто відзначилися в бойовій підготовці за звичайною програмою, зібралися тут, сподіваючись згодом зайняти місце в рядах армійської еліти. З вікна кабінету, у якому розміщався Центр зі спеціальних операцій десантно-диверсійної групи, він стежив, як старанно марширує на плацу взвод новачків, які прибули цього тижня.

Лютого вигляду сержант ревів, відбиваючи такт:

Р-раз — два, р-раз — два, лівою! Лівою, дурню! Плечі випря-я-мити! Я сказав, плечі випрямити, панночки! Що ж це вас, молокососів, у польовому центрі нічого не вчили?

Взвод зник. Багато років тому він був таким же наївним і недосвідченим, як ці молодики. Такі слова, як «любов до батьківщини», «гордість за свою країну» щось значили для нього.

Він насторожено озирнувся. Звичайне службове приміщення. Сувора простота обстановки. Гладкі металеві стільці, стіл. Яскраве світло над головою. Зі стелі за ними стежить об’єктив. За порогом чергують двоє з військової поліції.

Помічник, підійшовши до столу, простягнув йому опечатану справу. Поклав перед ним блокнот, ручку.

Ось твоє завдання, — сказав Мердок, який сидів навпроти нього.

Розпишіться тут, — промовив помічник. — І ще раз тут.

Рембо поставив свій підпис.

Можеш відкрити, — дозволив Мердок. — 3 матеріалами будеш працювати тільки тут. Виносити звідси нічого не можна. Зміст запам’ятовуй.

Рембо зламав печатку та вийняв з папки цілий стос фотокопій документів.

Мердок потягнувся до них.

Дві тисячі чотириста американців, які пропали безвісти в Кореї, Лаосі, Камбоджі, значаться в офіційних документах як «ймовірно вбиті». Стосовно більшості з них так воно і є.

Рембо перегортав папери. Численні доповідні не так зацікавили його, як кілька чорно-білих фотографій розміром вісім на десять.

Мердок продовжував:

Але ми все-таки не припиняємо збирати інформацію про цих людей. Ми використовуємо неперевірену інформацію: чутки, здогади. Але маємо й свідчення очевидців, а також лояльних до нас місцевих жителів. Повторюю, поки все це не підтверджено точно. Ось скільки тут матеріалів нагромадилося. З кожним роком їх стає все більше й більше. Зараз-їх більше двох тисяч одиниць. Настав час починати діяти. У нас досить фактів, щоб розкопати цю справу. Хоча і для Конгресу, і для Ліги американських сімей, і взагалі для багатьох у нашій країні це ще дуже болюча тема.

Рембо вдивлявся у фотознімки, зроблені з дуже великої висоти. Купка хатинок, скоріше навіть хатин, схована в півмороку густих заростей.

У перший момент зображення нічого йому не нагадало.

А в наступний — він відчув шок від побаченого.

Мердок випередив його питання.

Подробиці викладені в доповіді Е-7. Схоже на будівлі бази в’єтнамської армії в північному гірському районі, що використовуються зараз як табір для військовополонених. Як бачиш, зображення нечітке. Знято із супутника. Чи то хатини, чи то бараки, загалом, це може бути все що завгодно.

Рембо відірвався від фотографій. Серце його часто забилося, подих перехоплювало.

Якого біса ви хочете?..

Чого ми хочемо?

Думаєте, я не впізнав його? Думаєте, я осліп у своєму кам’яному мішку? Або з’їхав з глузду там остаточно? Та це ж!..

Хвиля люті захлиснула Рембо, голос його зірвався, але слова, ним не вимовлені, немов зависли в повітрі. Мердок процідив, повертаючись до Траутмена:

Ось чого ви домоглися.

Ясна річ. Я попереджав вас.

Отже, полковнику, ви з ним працювали, тепер мучтесь із ним самі.

Мердок схрестив руки й відкинувся в кріслі.

І без того справа слизька, а тут ще…

Траутмен зустрівся поглядом з Рембо.

Зрозумій, вони знали, що ти будеш до кінця життя їм вдячний за те, що тебе витягли з каменоломні. Логічно? Вони подумали, що ти не відмовишся допомогти американським військовополоненим, оскільки маєш почуття обов’язку. Але чого вони не могли передбачити, то це, чи будуть твої спогади про цей табір… ну так, це той табір, де ти сидів, де тебе катували… Чортівня! Коротше, вони не могли передбачити твою реакцію на цей табір. Боялися, що ти навідріз відмовишся їхати туди та пошлеш їх подалі разом з їхнім завданням.

Рембо змусив себе кілька разів глибоко вдихнути, справляючись із приступом люті, що охопив його.

Цереушники! У них усе, як і раніше. Неправда в усьому.

Мердок відклав ручку.

Це не неправда. Скоріше, напівправда. Запам’ятай: я тобі ніколи не брехав. Просто не викладав усе як є.

Рембо не зводив з нього очей.

Ну що? — продовжував Мердок. — Хочеш почути правду? Так, ти втік із цього табору. З ним пов’язане твоє нове завдання. Я сказав тобі, що комп’ютер видав твою справу за якісь секунди. Думаєш, справа у твоєму послужному списку, у нагородах? Так, і в них теж. У тому, що ти класний рейнджер? Безумовно. Відіграло роль те, що ти сам був у полоні? Мабуть. Але суть не в цьому. А в тім, що на світі немає другої людини, яка б знала околиці цієї бази так, як знаєш їх ти. Ось тобі й правда. Ступінь ризику при виконанні цього завдання максимальний. Чи міг я бути заздалегідь упевнений у твоїй відповіді? Будь-яка випадковість у ту хвилину могла вплинути на твоє рішення. Якщо ж ти погоджуєшся, якщо підеш до кінця, то на час виконання завдання тебе відновлюють у лавах спецназу. По-моєму, для тебе це важливо. У разі успіху операції не можу обіцяти, але, думаю, що указом Президента твоя справа буде закрита. Я вже поговорив із деким на цю тему. Ще раз запитую вас, лейтенанте: згодні?

Здорово працюєте, — відповів Рембо.

Це не відповідь.

Добре!

Рембо замислено провів рукою по грудях. Там, де був потворний шрам.

Мердок не приховував свого задоволення.

Радий, що ми домовилися. Тепер я займуся твоїм від’їздом.

Як буде проходити операція?

У два етапи: збір розвідданих і рятувальна акція. Твоя справа — тільки розвідка. Обстежуєш місцевість, переконаєшся, що там справді утримуються американські військовополонені. Зробиш фотознімки, тактичні виміри та повернешся на місце збору. — Мердок помовчав, немов бажаючи надати особливої ваги тому, що буде за цими словами. — Нічим не видаючи своєї присутності.

Тобто як? — Рембо перевів здивований погляд з Мердока на Траутмена. — Я не маю права відбити наших хлопців, якщо вони там?

Мердок не дав Траутмену відповісти.

Ні в якому разі. Абсолютно виключено. На другій стадії в операцію включається десантна група «Дельта». Вони атакують табір.

Але ж і я там буду. Невже я придатний тепер тільки на те, щоб робити знімки?

Мердок узяв ручку, постукав нею по столі.

Не кип’ятися, хлопче. Для тебе роботи теж вистачить.

Ще б! Займатися фотографією. Усе життя мріяв. — І Рембо звернувся до Траутмена. — Сер, цього разу ми повинні перемогти?

Цього разу справа за тобою, — відповів полковник.

Твій рейс у Бангкок о шостій тридцять ранку. Ось паспорт, свідоцтво про народження, інші документи. Полетиш під своїм ім’ям. Я б не став на цьому наполягати, але в Таїланді зараз із великою підозрою ставляться до американців, які прибувають у країну. То щоб уникнути, скажімо так, несподіванок, пройдеш перевірку документів під своїм ім’ям. Ну, а коли заметеш сліди, облишимо ці формальності.

Мердок посміхнувся, даючи зрозуміти, що найцікавіше ховається в його останніх словах.

Рембо уважно дивився на власну фотографію в паспорті. Знімок зроблений зовсім недавно. Це йому не сподобалося. Він не пам’ятав, щоб останнім часом його фотографували.

Відкіля це у вас? Приготували завчасно? Невже були настільки впевнені в моїй згоді?

Ми не впевнені ні в чому. Якби знімок не знадобився, то знищити його так само нескладно, як зробити новий, — відповів Мердок. — Отже, у Бангкоку ти виходиш на зв’язок із…

РОЗДІЛ 2

Лайнер японської авіакомпанії пішов на посадку. Літак пірнув униз, минаючи смугу хмар. Рембо побачив сяючий у променях сонця пейзаж Південно-Східної Азії: умиті дощем ліси, звивисті ріки, акуратні смужки обробленої землі. Попереду розкинувся величезний, багатолюдний Бангкок.

Поштовх шасі об землю повернув Рембо до дійсності. Він дістав з-під сидіння дорожню сумку — весь його багаж.

А що якщо зараз поставити крапку? Зникнути. Після всього, що довелося йому пережити у В’єтнамі, він нікому нічого не винен. Схід він знає не гірше, ніж Штати. Сховатися! І не буде більше ні в’язниць, ні таборів, ніяких завдань.

Але відразу він згадав про американських хлопців. Полонених. Скільки років вони знаходяться в цьому пеклі? Півроку його власного перебування в таборі — просто розважальна прогулянка порівняно з тим, що випало їм.

Згадався Траутмен. Він ризикував своїм службовим становищем, усією своєю кар’єрою, домагаючись звільнення Рембо з в’язниці. Адже це він вирвав свого підопічного, якого називав «сином», з ненависних тюремних стін.

Він глибоко зітхнув і, зібравши всю свою волю, вимовив: — Я дав слово честі. Я дотримаю його.

Але тривога не залишала його. І киваючи усміхненій стюардесі у відповідь на її чергове: «Усього найкращого! Спасибі за політ на нашому літаку», і спускаючись трапом, він не міг позбутися недобрих передчуттів.

РОЗДІЛ 3

Аеропорт Дон Мванг у Бангкоку сильно нагадував розтривожений мурашник, якби ще в мурашнику пахло прогірклою олією. Огидний запах проникав усюди. Намагаючись не привертати до себе уваги, він загубився в юрбі пасажирів, які зійшли з літака та, проминувши незліченні лабіринти аеровокзалу, добрався до стійки митного контролю. Його паспорт, як і обіцяв Мердок, виявився чистеньким.

Мета вашої поїздки?

Відпочити вирішив.

Інспектор оглянув його незадоволеним поглядом. Відпочинок у його розумінні, напевно, пов’язувався з опіумом і борделями. Але печатку поставив.

Бажаю приємно провести часі

Рембо вийшов із приміщення аеровокзалу, і його відразу обдало хвилею настільки звичної азіатської спеки. Сорочка миттєво прилипла до тіла, обличчя заливало потом. Міцно стискаючи в руці дорожню сумку, він почав пробиратися крізь строкату східну юрбу, лавіруючи серед немислимого хаосу машин.

Обшарпане таксі, допотопного вигляду «сітроен», ледь не в’їхало на тротуар. Рембо сів у машину.

У готель «Індра», — сказав він маленькому, верткому, ніби ящірка, шоферові.

Ледь вони від’їхали за ріг, Рембо різко обернувся назад. Одного погляду виявилося досить, щоб оцінити обстановку. Короткою фразою тайською мовою він наказав шоферові зупинитися. Шофер загальмував, здивовано глянув на незвичайного пасажира, і брови його поповзли вгору, від чого він став ще більше схожий на якогось дивовижного звірка.

Рембо всунув у руку шоферові десятидоларовий папірець, підхопив свою сумку й вискочив з машини, кинувши на ходу: — їдь далі! Швидко! Не стій тут.

Здавалося, він потрапив з літака точно в середину людного торговельного району та розчинився в юрбі.

РОЗДІЛ 4

Що ви таке несете? І ще хочете, щоб я зрозумів вас? Таки впустили! — Мердок стискав у руці мікрофон радіопередавача. Жили в нього на шиї здулися.

Утрьох не змогли…

У навушниках щось клацнуло, почувся благальний голос:

Не розумію, як це вийшло, сер. У літаку він нас не бачив, це точно.

Розповідайте тепер!

Та ні ж. Ми не відрізнялися від інших туристів. Такі ж строкаті сорочки, джинси, солом’яні капелюхи. Повний маскарад.

О, Господи! — простогнав Мердок.

Сиділи в літаку окремо один від одного. Вийшли за ним з літака. Двоє місцевих агентів контролювали його проходження через митницю. Коли він сів у таксі, продовжували вести спостереження на машині.

— Ну і?

Таксі раптово зупинилося.

Досить! Більше не бажаю слухати. Мені ясно, що ви його проґавили, а де й за яких обставин, не має значення.

Пробачте, сер. Ми не помітили нічого підозрілого з його боку.

Мердок смикнувся, обриваючи зв’язок. Він підвів очі до стелі, немов звертаючись до вищої справедливості.

Тільки тепер, здавалося, він згадав про те, що знаходиться в приміщенні не один, і повернувся до Траутмена.

А ви… Хіба ви не обіцяли мені, що він вийде на зв’язок? Це ваші слова: «Я відповідаю за нього»! І хто буде відповідати за нього тепер? Як вам сподобається, якщо на вашому полковницькому мундирі поменшає мішури?

Він виконає свою обіцянку.

Траутмен ледь стримався, щоб не порадити Мердоку звернути увагу на свій мундир. Мердока перекосило.

Що він там виконає! Він тероризує населення цілого міста, розстрілює людей, а ви хочете переконати мене, що це цяця- хлопчик, бойскаут, якого можна відпустити під слово честі.

В усьому винне місто.

Послухайте, полковнику, ми з вами говоримо різними мовами. Я відмовляюся розуміти вас.

Місто! Невже ви не розумієте? А тому поліцейському не треба було пояснювати. Якщо Рембо береться за щось, він іде до кінця.

Тільки до якого кінця! Він улаштував тому місту веселе життя, а ви, по-моєму, з гордістю згадуєте про його подвиги.

Траутмен похитав головою.

Гордість — не те слово. Я схиляюся перед ним. Причин для занепокоєння у вас немає. Не знаю, що змусило Рембо загубитися в Бангкоку, але думаю, на те були серйозні причини. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб він порушив дане слово. Якщо він сказав, що вийде на зв’язок, значить вийде.

їх перервав технік, який стежив за екраном радара в куті приміщення:

Сер!

Не заважайте нам, — відрубав Мердок.

Але, сер…

Ну що у вас там, чорт забирай?

Об’єкт з’явився.

Що-о-о?

І рухається в нашому напрямку, сер.

РОЗДІЛ 5

Спереду бовваніла золота фігура Будди й купалася в сонячних променях. Круглий лик божества був незворушний, його вираз міг однаково означати благословення та проклін. Рембо розглядав статую з висоти тридцяти футів. Він парив у повітрі, насолоджуючись цією миттю вільного польоту. Останній погляд, кинутий крізь лобове скло, і вертоліт різко пішов вгору, залишивши Фігуру далеко позаду.

Після того як Рембо вискочив із таксі в якомусь кварталі неподалік аеровокзалу та покружляв якийсь час незнайомими вулицями, він сів у інше таксі, яке покинув таким же чином, як і перше. Потім проскочив ще кілька вулиць і знову сів у машину, усе ближче підбираючись до місця зустрічі в хатині на окраїні Бангкока.

Вивівши його в поле, старий-зв’язковий відкинув брезентове полотно, що ховало якусь машину, і Рембо побачив вертоліт ЮХ-1Д. Знайомий до болю вертоліт. У пам’яті ожили страшні картини: стогони вмираючих, вогненний дощ снарядів.

Не пройшло і п’яти хвилин, як вертоліт залишив Бангкок.

Вертоліт легкою тінню ковзнув над каналами. Перетнув ріку. Під ним пропливали храмові будівлі, поля, череди тварин. Рембо рвонув на себе важелі керування, і рисові поля зникли. Вертоліт злетів у хмари.

Тут, у кабіні, він почувався спокійно та впевнено, хоча сам вертоліт викликав у ньому спогади, що все ще ятрили душу. Напевно, Мердок не випадково припас для нього саме цю машину, ЮХ-1Д. Він хотів змусити його знову думати про війну. Якщо так, прийом спрацював.

І все-таки неприємно, коли тебе ось так прораховують.

Він направляв вертоліт усе нижче й нижче, проходячи в небезпечній близькості до пагорбів. І посміхався. Згадалася найперша його машина, розбитий голубий «форд» випуску шістдесят третього року, там, в Арізоні. «Тепер він витворяв зі своїм вертольотом таке, чого тоді й уявити не міг», — думав Рембо, поринаючи в туман.

Він упізнав місце, де на нього чекали, і став серйозним.

Будівлі військової бази. Злітна смуга перетинає поле, оточене лісистими схилами. До самого обрію, наскільки сягає погляд, здіймаються вкутані сірим перловим серпанком зубцюваті вершини, що нагадують пейзаж на японській акварелі.

База здавалася покинутою. Дахи казарм і ангарів схоплені іржею. Але спускаючись усе нижче й нижче, він помітив, що злітна смуга підтримується в ідеальному стані. Біля входу в один з ангарів зібралася купка людей, від якої відокремилися двоє — один у формі, інший у звичайній сорочці з закоченими рукавами та недбало зав’язаній краватці. Той, що був у цивільному, квапливо покрокував до вертольота.

Рембо легко посадив вертоліт, із задоволенням відзначивши точність посадки. Він виключив двигун. Пил, піднятий його машиною, повільно осідав. Рембо стяг із себе навушники та зіскочив на землю. Тиша в перший момент оглушила його.

Якого… якого диявола ти влаштовуєш цю виставу?

Його сорочка під пахвами змокла від поту.

Доповідаю, як наказано, сер.

Ах, тобі наказано! — Голос Мердока зірвався на крик. — Не валяй дурня. А хто в Бангкоку водив за ніс моїх людей?!

На обличчі Рембо з’явилося непідроблене здивування.

Утекти від спостереження… — Мердок обірвав себе.

У чому справа, Мердоку? — запитав Траутмен, який підійшов до них. — Невже ви визнаєте, що стежили за ним?

Але навіщо ви стежили? — здивовано запитав Рембо. — Не розумію. Я ж бачився зі зв’язковим. Як домовлялися.

У Мердока вирвався стогін розпачу.

Ти маєш рацію, Джоне, — зазначив Траутмен, — а що якщо…

Мердок перевів здивований погляд із Траутмена на Рембо.

…Припустимо, звичайно, — продовжував Траутмен, — що ти помітив спостереження та постарався втекти від нього перш, ніж дійдеш до зв’язкового. Чому?

Ми припускаємо чи стверджуємо? — поставив запитання Рембо.

Саме так. Припускаємо.

Тоді, якщо припустити, що я помітив хвіст, із таким же успіхом можна припустити, що його помітив і хто-небудь ще. Ви самі сказали, що до американців у Таїланді зараз ставлення підозріле. Так що якщо я відірвався від своїх, то і від чужих, можливо, теж. Та й вам, як я розумію, теж ні до чого, щоб інші знали, куди я прямую, правильно?

Хитрун. Ну, хитрун, — скривився Мердок.

Він із полегшенням кивнув.

Оді Мерфі нарешті з’явився, так що цю розвалину можна відправити на смітник, — заявив він, кивнув у бік вертольота й, обганяючи своїх супутників, швидко пішов до темного входу в ангар.

Йдучи слідом за Мердоком, Рембо з цікавістю озирався на всі боки. Справа виднівся прикритий маскувальною сіткою величезний вертоліт «Агаста 109» без розпізнавальних знаків. У задньому двигуні копирсалися двоє техніків. В іншому навіть дуже спостережливий погляд не знайшов би на базі нічого підозрілого.

Він примружився, увійшовши в темний ангар, і зупинився вражений.

Просторе приміщення наповняв гул приладів. Металеві стіни нашпигованого найскладнішою електронікою залу вібрували. У глибині мерехтіли примарним світлом відеомонітори. На екранах комп’ютерів з’являлися та зникали лиховісні зеленуваті відблиски. Працювали радари. Усе це нагадувало склад, набитий устаткуванням для найсучасніших станцій перехоплення та зв’язку.

Хто це? — запитав один із техніків.

Поповнення прибуло, — відповів другий.

Нічого собі поповнення. Ну й вигляд у нього.

Проходячи повз техніків, Мердок гукнув чоловіка, який вивчав показання приладів. Той кивнув і рушив до Рембо.

Американець. Високий, із грубими рисами обличчя. Джинси й формена сорочка ВПС, закочені рукави якої оголювали могутні біцепси, прикрашені татуюванням.

Доторкнувшись двома пальцями до бейсбольної кепки з написом «Доджерс», він сказав:

Хелоу, мене звати Еріксон. Ласкаво просимо в пекло.

Рембо свердлив його пильним поглядом, немов зустрівся

з незвичайним різновидом людської породи.

Еріксон продовжував посміхатися, начебто не помічав настільки явного інтересу до своєї персони.

Значить, це тебе вибрали? Пощастило тобі, як потопельникові. Гіршого завдання в мене не було. Може, хоч після цього відправлять відпочити куди-небудь на південь Франції.

Це точно. На Блакитний берег,

То ти — Рембо? Я про тебе багато чув. Ти побував у серйозних пригодах. Це мені до душі. Відчувається почерк.

Так? І який же?

Облишмо це. Поговоримо потім. Зараз мені треба відігнати твою калошу. Між іншим, забезпечити твоє перекидання доручено мені.

Що-о-о?

Еріксон пройшов повз Рембо, направляючись до його вертольота, що стояв на злітному майданчику. Вийшовши з ангара, він обернувся й крикнув:

Загалом, я твій пілот. Звикай до цієї думки. Тут у нас не рай, але краще, ніж у в’язниці.

Чому ти вирішив, що я був у в’язниці?

Рембо, насупившись, спостерігав, як Еріксон заліз у кабіну його ЮХ-1Д. Потім похмуро запитав Траутмена:

І це — пілот?

Мердок відкрив рот, але Рембо вже поставив наступне запитання:

Давно ви тут осіли?

Мердок кинув на нього підозрілий погляд, немов очікуючи підступу.

Зачекай-но… скільки ж це… — прошамкав він, — не все, звичайно, вийшло відразу, але… — Він розстібнув ґудзик мокрої від поту сорочки та закінчив із певним викликом:

Двадцять дві години. Не покладаючи рук.

Рембо оглянувся й схвально зазначив:

Відмінна робота!

Мердок набундючився та вказав на двері в дальньому кінці приміщення:

Ходімо в мій барліг.

РОЗДІЛ 6

Вони опинилися в кімнаті футів із десять шириною, стіни якої були обшиті грубими дерев’яними панелями. Лампа, закріплена на металевій поверхні столу, освітлювала панель комп’ютера й досить високий стос документів. Обстановку довершували кілька металевих стільців, довгий ряд залізних полиць, набрякла від вологи карта на стіні, два вентилятори й автомат для кока-коли.

Тут пахло пилом. Мердок підійшов до карти, плануючи почати інструктаж, але хід його думок, очевидно, круто змінився, і він обернувся до Рембо.

Перш ніж ми перейдемо до справи, необхідно дещо прояснити. Рембо, ми з тобою із самого початку, скажімо так, не дуже поладили. Бачиш, я визнаю це. Почалося все ще у в’язниці, потім у навчальному центрі. Ти не любиш, як ти кажеш, цереушників. Напевно, причини для цього в тебе є. Але не квапся з висновками. Ти знаєш про мене набагато менше, ніж знаю про тебе я. Я як слід понюхав пороху в другому батальйоні третього полку морської піхоти. У шістдесят шостому ми стояли в Квон Тьєн, і, повір мені, я не з тих офіцерів, які відсиджувалися в кущах, поки їхні хлопці йшли під кулі. Я знаю, що таке війна, не з чуток. У мене кілька бойових нагород. Пурпурне Серце, і не одне. Ночами крики поранених усе ще лунають у мене у вухах. Повір, я прекрасно розумію, що діється в тебе в душі, та й у всякого, хто пройшов війну. Може, спочатку уряд і справді робив недостатньо для своїх ветеранів. Може, люди надто швидко забули про них. Але часи міняються, і люди теж. Сьогодні американці думають про тих, хто воював. Думає про них і Конгрес, і та організація, що направила мене сюди. Зараз багато говорять, що це була брудна війна. Але ті хлопці, солдати й офіцери, хіба вони винні? Усе скінчилося, і сьогодні мають значення тільки долі цих людей. — Мердок заговорив швидше, немов охоплений сильним хвилюванням. — Я до чого: давай забудемо про все, що було між нами, і зробимо все можливе, щоб визволити наших хлопців із полону. Щоб повернути їх додому, на батьківщину.

Голос його затремтів.

Рембо кивнув. Слова Мердока зачепили його.

От і добре. Нам обом тепер стало легше, — зазначив Мердок. — Я радий, що з цим покінчено. Але є ще одне. Я хочу, щоб ти знав: у тебе великі шанси на успіх там, де іншим не впоратися. Я радий, що ти в моїй команді.

Мердок із посмішкою простягнув йому руку.

Пригадується, минулого разу в цій ситуації ти відчував певні… гм… незручності.

Рембо залишалося тільки посміхнутися у відповідь. Він якийсь час дивився на протягнену руку, потім потиснув її.

А тепер до справи.

Мердок знову повернувся до детальної карти цієї частини Південно-Східної Азії. Палець його ковзав зліва направо, зупиняючись на кожному з тик пунктів, які він називав.

Таїланд. Ріка Меконг. Лаос. В’єтнам. Полетиш на північний схід, далі над Аннамськими горами. До місця висадки вісімнадцять хвилин польоту в комуністичній зоні. — Мердок питально підняв брови. — Тебе це не лякає?

Усього вісімнадцять хвилин? Ні. Що стосується деталей, як я розумію, літак піде досить низько, щоб його не запеленгував їх радар.

Низько — це не те слово. Дай Боже не зачепити землю крилом.

На бриючому? Іншого я й не чекав.

Але навіть у зоні висадки, — продовжував Мердок, — підкреслюю, навіть при висадці якнайбільше, що ми можемо тобі обіцяти, це стелю у двісті п’ятдесят футів. Справишся?

Рембо знизав плечима.

Це залежить…

Від чого?

Чи дасте ви мені парашут.

Обличчя Мердока витягнулося. Він перевів здивований погляд на Траутмена. Той розреготався.

Чи дамо ми тобі… що? — перепитав Мердок. — Так, чорт мене забери!

На порозі з’явився технік.

У чому справа? — гаркнув Мердок. — Ви що, не бачите…

Так, сер. Але у нас виникла проблема.

У нас у всіх проблеми. Займайтеся своєю справою.

Нам потрібна ваша допомога. Ви повинні…

Невже не можна почекати?

Ні, якщо ви не хочете вибитися з графіка. Комп’ютер почав нести нісенітниці. Хоча ваші програми захищені від стороннього входу в комп’ютерну мережу, необхідно, щоб ви самі перевірили ще раз систему кодів.

Допоможіть йому, — сказав Траутмен. — Я закінчу інструктаж.

Мердок подякував йому кивком голови й вийшов. Якийсь час вони мовчали, тишу порушувало тільки дзижчання вентиляторів.

Ну як ти? — запитав Траутмен.

Рембо витягнув перед собою руку. Вона не тремтіла.

Я й не сумнівався, що ти в повному порядку.

Ну, що там ще?

Кодова назва пошуково-рятувальної групи «Бабка». Наша база тут— «Вовче лігвище». Твоя кличка «Самотній вовк». Ти будеш діяти один, а тому тобі буде потрібно набагато більше спорядження, ніж у тебе було раніше. Настав час змінити тактику. Поменше розраховуй на свої біцепси, нехай за тебе працює техніка. А тепер ходімо, я покажу тобі дещо.

Вони вийшли з кабінету й, проминувши техніків, зайнятих підготовкою апаратури, рушили в кінець темного ангара.

Ну, що скажеш? — запитав Траутмен, показуючи рукою на машину. — Ось на ньому ти й полетиш.

Рембо підійшов до пофарбованого в чорний колір одномоторного літака. Модифікована модель «Гольфстрім Перегрін». Літак без будь-яких номерів і розпізнавальних знаків нагадував ракету з крилами.

Вражає? — запитав Мердок, який щойно підійшов. — Але це ще не все. Системи керування ти вже бачив. Крім цього, твою безпеку буде гарантувати ультрасучасне устаткування. Багато чого тут для тебе є новим. З тих пір як ти служив в армії, бойова техніка сильно змінилася. Вона сьогодні настільки досконала, що твоя зброя часів В’єтнаму порівняно з цією технікою — усе одно, що стріла та спис.

Згодний, — відповів Рембо. Йому не сподобався натяк на те, що він відстав від життя. — Бачите, з технікою от яка штука: вона весь час стає складнішою, але іноді щось відмовляє, а щось доводиться заміняти. І як бути тоді? Ось він, — і Рембо вказав на Траутмена, — учив мене у форті Брігг, що немає більш досконалої зброї, ніж мозок солдата.

Часи міняються, — стояв на своєму Мердок.

Не для всіх.

— Може, й так. Але не буду перебивати вас, полковнику. — І Мердок замовк, схрестивши руки.

Після приземлення, — сказав Траутмен, — зв’яжешся з базою за допомогою от цієї штуки.

Траутмен підійшов до ящика захисного кольору, що нагадав Рембо польову радіостанцію, яку він використовував під

час війни, з тією лише різницею, що у верхній частині ящика розміщалася панель з невідомими йому приладами.

Це система супутникового зв’язку. — продовжував пояснення Траутмен, — скорочено ТРАНСАТ. А ось це потрібно для того, щоб система почала працювати.

Він відкрив переносну супутникову антену — тарілку, закріпив її на підставці та підключив до установки ТРАНСАТ.

Твоє повідомлення дійде до нас за частку секунди. Його перехопить наш супутник-шпигун і передасть наземній станції на Окінаві, а відтіля — нам.

У цьому є сенс, — сказав Рембо, — ворог не зможе запеленгувати цю систему, як звичайний радіопередавач.

Отже, відправляєш нам повідомлення про те, що приземлення пройшло благополучно, і починаєш рухатися через ліс у напрямку пункту Танго Новембер. Ось тут зазначено. — І він розклав польову карту. — Тут у тебе зустріч зі зв’язковим. Місцевий агент Коу Фуонг Бао.

Рембо подивився на карту, відчуваючи занепокоєння, джерело якого він не міг визначити, або, як сказав би Мер- док, не міг би вичислити.

Він вас, здається, не слухає, — втрутився Мердок.

Місцевий агент Коу Фуонг Бао, — без запинки повторив Рембо. — Продовжуйте.

Агент переправить тебе річкою до цілі — пункту Бан Кла На.

Той самий табір!

Рембо відчув, як стиснулися груди. Мердок знову втрутився в розмову:

Там ти зробиш знімки. Повторюю, тільки знімки. Твоя частина операції обмежується виключно розвідкою. Ніяких бойових дій. Якщо полонені справді знаходяться там, ми звільнимо їх, але це вже не твоє завдання. Зробивши знімки, повертаєшся річкою до місця зустрічі в точці Еко Дельта, позначеної на твоїй карті. Там на тебе чекає Еріксон, який і переправить тебе сюди на вертольоті.

Ну так, і після цього ми всі заживемо щасливо, — уколов Рембо.

Так, звичайно. Дуже щасливо. Ти мене добре зрозумів? Тобі все ясно?

А що тут незрозумілого?

І ще про твою зброю, — з гордістю промовив Мердок.

Він дістав із літака незвичайного вигляду штурмову гвинтівку, наді під стволом якої були прикріплені великі циліндри. Оптичний приціл довершував подібність із…

…Зброя з «Зоряних воєн», — сказав Рембо. — Я не можу тягти із собою таке. Це ж цілий «Крайслер».

Зате в ній одній півдюжини інших видів зброї. Це модифікована гвинтівка М-16 А2 плюс гранатомет М-79. Вона оснащена глушником, спеціальним прицілом «Тракор» і лазерною системою наведення. А ось це — кріплення для твоєї високочутливої фотокамери.

А батареї є? Послухайте, Мердоку, вигляд ваша гвинтівка має вражаючий. Думаю, вона добре працює. У лабораторії. Але мені більше до душі автомат Калашникова АК-47.

Чорт забирай! Автомат Калашникова є в кожного підлітка у В’єтнамі.

У цьому-то й річ. У бою вони не зможуть визначити за звуком, де моя зброя, а де їхня власна. У такій ситуації вони не зрозуміють, стріляють вони в мене чи у своїх. Може, ще й перестріляють один одного. До того ж у мене не буде проблем із патронами.

Мердок дивився на відкладену гвинтівку, немов малюк, скривджений тим, що Рембо не сподобалася його іграшка.

Ну добре, якщо ти наполягаєш… Тоді я приготував для тебе інше. Упевнений, це тобі сподобається. Ця штука у твоєму дусі. Я вже говорив тобі, що зброя, до якої ти звик у В’єтнамі, наче спис і стріла. Так що візьми ось це.

Мердок витяг із кабіни літака та перекинув Рембо алюмінієву трубку в два фути завдовжки та шість дюймів завширшки.

Рембо піймав її на льоту, прикинув на вагу — легка.

А це що?

А це, чорт забирай, лук і стріли.

Давно б так.

РОЗДІЛ 1

Роздягнувшись догола, Рембо вибирав необхідне з розкладеного на столі екіпірування. Думка про майбутню небезпеку збуджувала його. Він натягнув смугастий маскувальний костюм, зашнурував черевики, натер обличчя й руки зеленуватим гримом двох тонів.

Дістав із чохла свій бойовий ніж, що супроводжував його всюди. Для нього не було кращої зброї, ніж цей довгий мисливський ніж, яким він пишався не менше, ніж Мердок своєю чудо-гвинтівкою. Важив' він майже два фунти. Лезо в десять дюймів завдовжки й завширшки у два дюйми було виготовлене з надміцної нержавіючої сталі. Товщина леза не сягала й чверті дюйма. Великі зубці на зворотному боці леза прорізали корпус літака. Проти них не встояли б металеві стіни цього ангара. Рукоятка ножа, теж із нержавіючої сталі, була обмотана особливо міцною волосінню, що витримувала вагу до ста двадцяти фунтів. Рукоятка додавала ще п’ять дюймів до довжини ножа. За допомогою заскочки на рукоятці висувалися спеціальні викрутки по обидва боки леза — одна, звичайна, пряма, друга — хрестоподібна. Через отвори в лезі можна було прикріпити ніж до будь-якої палиці за допомогою шкіряних ремінців, закріплених на чохлі, і ніж перетворювався на спис. У наконечнику рукоятки, яка відгвинчувалася, розміщався мініатюрний компас, а в порожнині рукоятки були щільно пригнані один до одного малюсінький складний ніж, гостріший за бритву, сірники у водонепроникному пакеті, рибальські гачки, голка. Маючи волосінь і цю голку, він міг накладати собі шви, що йому доводилося робити вже не раз. Це врятувало його, коли головорізи Тісла підстрелили його в горах біля того міста. Рваний шрам на мускулистому лівому передпліччі завжди буде нагадувати йому про це.

Звичайно, підточивши свій ніж, він проводив запаленим сірником уздовж блискучого леза, щоб метал, що потемнів від кіптяви, не видав його своїм блиском у нічному бою. Але цього разу такої необхідності не було. Вони про все подбали: на лезо було нанесено темно-матове гальванічне покриття.

Він зарядив і оглянув свій автомат Калашникова, ще раз перевірив приціл. Потім зарядив обойму кольта розривними кулями та вставив її в рукоятку пістолета. Він відтягнув затвор, посилаючи патрон у патронник, відпустив курок і, поставивши пістолет на запобіжник, засунув його в кобуру, що висіла на стегні. Потім спорядив ще дві обойми та прив’язав кожну з них до руки.

Голос, що пролунав із гучномовця, розбудив луну в стінах ангара: «Так, мінус десять хвилин».

Двері скрипнули, він невдоволено насупився. Темну фігуру на порозі освітлювали спалахи червоних і синіх вогнів.

У кімнату ввійшов Траутмен і з батьківською посмішкою подивився на Рембо.

Пора, Джоне.

Я готовий.

Рембо піднявся, пристебнув парашут, складений ним самим. Закинув на плече автомат Калашникова, узяв зі столу два шкіряних сагайдаки, кожний із яких досягав двадцяти дюймів у довжину. В одному був його лук, у другому — стріли. Він пристебнув сагайдаки з боків і став схожий на мисливця-тубільця.

Дай-но я допоможу тобі, — сказав Траутмен, надягаючи йому на шию футляр із приладом супутникового зв’язку та глумливо поглядаючи на нього. — Мердок навантажив тебе так, наче відправляє на відпочинок у Лас-Вегас. Камеру не забудь.

Привезу твір «Як я провів свої літні канікули».

Якщо привезеш знімки дівчат, перший перегляд тільки для мене.

Домовились.

Вони вийшли й рушили до літака, що блимав червоними та синіми бортовими вогнями.

Там уже зібрався весь особовий склад бази на чолі з Мер- доком.

Траутмен сповільнив крок і повернувся до Рембо.

Джоне… — почав він.

Йому коштувало великих зусиль справитися з почуттями, що охопили його. Він додав своєму голосу суворого, ділового відтінку:

На все про все в тебе тридцять шість годин. Тридцять шість годин — прогулятися в пекло та вибратися з нього. Милуватися пейзажем тобі буде ніколи.

Рембо кивнув.

При будь-якому ускладненні. Ти зрозумів мене?.. При будь-якому ускладненні інформуєш нас і йдеш на запасне місце зустрічі, Хок Септембер. У тебе на карті позначено. Зрозуміло?

Рембо знову кивнув.

Вогні літака блимали все наполегливіше.

Полковнику, ми готові до злету! — з усієї сили крикнув Еріксон, але слова його загубилися в шумі мотора.

Траутмен зробив знак йому рукою та вимовив:

Щасти тобі… синку.

Голос Рембо раптово осікся:

Ви пам’ятаєте, Мердок сказав, що він служив у морській піхоті другого батальйону третього полку? У шістдесят шостому в Квон Тьєн?

Ну і що?

Так от, другий батальйон морської піхоти знаходився в Кад Санк.

Людина може забути подробиці.

Є речі, що не забуваються. Ніколи.

Ти хочеш сказати, що ти не можеш їх забути?

І ви теж.

Траутмен поплескав його по плечу.

Більшого він не міг собі дозволити. У їхньому солдатському житті не було місця телячим ніжностям. І Рембо пішов до літака.

РОЗДІЛ 2

Рембо заліз у літак. Траутмен спостерігав за ним. У нього в горлі перехопило.

Люк закрився, двигун заревів ще сильніше, набираючи оберти, і літак рвонув уперед. Короткий розбіг — і він різко пішов угору, промайнув над самими верхівками дерев і сховався в сутінках.

Раптова тиша обрушилася на Траутмена. Він повернувся до ангара, і серце в нього защемило.

Як ви думаєте, чи вдасться йому знайти там кого-небудь?

Власний голос видався йому чужим. Мердок знизав плечима.

Якщо ви маєте на увазі американських військовополонених, то навряд чи. Але є ряд питань, що вимагають з’ясування. І є люди, зацікавлені в цьому.

РОЗДІЛ 3

Потужне ревіння двигуна наповняло літак, корпус його вібрував. Салон освітлювала єдина лампочка над овальним люком аварійного виходу. Рембо сидів у позі медитації, схрестивши ноги, не відриваючи погляду від смужки світла, що пробивалася зі штурманської кабіни. Там, разом з Еріксоном, який вів машину, знаходився ще один пілот, Дойл. Він спостерігав за дисплеєм у верхній частині кабіни. Сюди сходилися показання всіх систем літака. Помітивши погляд Дойла, Рембо запідозрив, що хлопець уживає наркотики.

РОЗДІЛ 4

Траутмен напружено застиг коло приладів, удивляючись в екран радара та забувши, що поруч із ним Мердок.

Система АВАКС повідомляє, що ціль з’явилася в квадраті два-п’ять, — оголосив технік у навушниках. — Вони йдуть точно за графіком.

І він передав у мікрофон:

«Самотній вовк», вас зрозумів. Повідомлення прийнято.

Траутмен не відривав погляд від блискучої точки на екрані. Вона повільно пересувалася по накресленій комп’ютером карті Центрального Лаосу, нестерпно пекла йому очі.

РОЗДІЛ 5

Рембо почув рух у кабіні пілотів і змусив себе відірватися від створеного ним образу — найтонша сітка павутини, що притягала до себе його думки, розтанула. Він знову знаходився в літаку.

Перед ним, освітлюваний лише відблисками приладів, стояв Еріксон. Він доручив керування Дойлові та вийшов у салон.

Ходімо, покажу дещо.

Рембо встав і рушив за ним. У кабіні Рембо присів між кріслами пілотів. Праворуч від нього сидів Дойл, ліворуч — Еріксон, який знову прийняв на себе керування.

Рембо кинув погляд через переднє скло: чорнота обступала літак. Потім очі звикли, і в слабкому світлі місяця він став розрізняти смугу джунглів. Безкрайні, напівсховані в мороці ночі зарості проносилися під крилом літака з запаморочливою швидкістю.

Закінчено бал, і згасли свічки, — заявив Еріксон, відключаючи освітлення приладів.

Кабіна занурилася в повну пітьму.

Спереду, заповнюючи своїми зубцюватими гребенями весь обрій, гордовито здіймалися Аннамські гори. Один бік схилів заливало місячне світло, інший губився в мороці.

На якусь частку секунди їм здалося, що літак ще відокремлює від гір достатня відстань, але вже наступної миті гірська громада, що лякала своєю близькістю, виросла просто перед ними. Еріксон рвонув важіль керування, направляючи машину різко вниз. Скелясті вершини опинилися чи не врівень з літаком, що ковзав тепер між лісистими схилами.

Збирайся. Через хвилину на вихід.

Рембо відчув прискорене биття серця. Зусиллям волі він відновив нормальний ритм. Сорок два удари на хвилину.

Еріксон відкрив люк, й оглушливий шум увірвався в салон. Рембо востаннє оглянув своє спорядження, причепив витяжний фал до троса над головою.

Зарості були так близько, що він уже розрізняв листя дерев у місячному світлі. Рембо глибоко зітхнув.

Залишилося п’ять секунд. — І Еріксон почав відлік: — Чотири, три, два, один! Приємного польоту!

Жовтий вогник змінився на зелений.

Пішов! — були останні слова Еріксона.

Могутній кидок уперед — і Рембо вискочив у відкритий люк.

РОЗДІЛ 6

По радіо раптом пролунало злякане:

Що за чорт!

Траутмен одразу впізнав голос Еріксона.

Що там у них сталося? — кинувся Мердок.

По радіо звучала відбірна лайка.

У чому справа? — закричав Мердок, хапаючи мікрофон. — Відповідайте, «Бабка», відповідайте!

Чортівня! Затисло фал, він не може відчепити його від троса, матері його ковінька! — кричав Еріксон.

Як затисло?!

Аварійна ситуація! Парашут не відділяється від троса, його тягне за літаком.

Відчепіть фал самі! — гаркнув Мердок.

Не можу! Я ж сказав — затисло.

Ну то переріжте його.

Немає ножа. О чорт! Його ж розірве на частини! Траутмен стиснув руки, до крові встромивши в долоні

нігті. Приміщення наповнив сигнал тривоги.

РОЗДІЛ 7

Його охопила чудова легкість, від якої затремтіло серце. Але відразу тіло струснув страшний удар. Плечі із силою рвонуло назад. Пекельний біль простромив його. Фал, що застряг у літаку, переплутав стропи й тяг за собою Рембо, який задихався. Сильні повітряні потоки били його об фюзеляж. Ще трохи — і його або розчавить об корпус літака, або розіб’є об вершини дерев, у небезпечній близькості до яких летів літак. Він із жахом усвідомив, що сталося. Парашут не розкрився! І гірше того — трос не дає йому відірватися від літака.

Вітром зірвало шолом, дихати було нічим, заплічний мішок давив нестерпною вагою, а руки тиснуло до тіла так, що він не міг поворухнутися.

Смикнути б за кільце парашута. Але він одразу зметикував, що навіть якщо купол розкриється, це йому не допоможе: він усе одно не зможе відокремитися від літака, тільки заплутається в парашуті.

Барабанні перетинки ледь витримували ревіння двигунів та скажене завивання повітряного потоку. Вітром зірвало з плеча автомат, він ковзнув із безпомічно притиснутої до тіла руки та зник унизу. Кріплення апаратури теж не витримало, ремінь обірвався, і система супутникового зв’язку пішла за автоматом.

Тільки б зітхнути! Господи, тільки б зітхнути!

РОЗДІЛ 8

Дойл скрутився від гуркоту, що тряс кабіну. Пронизливий сигнал тривоги дзижчав безперестанку. Дойл глянув уперед і ойкнув: просто на них летіли гори.

Набирай висоту! Забиратися треба! — злякано крикнув він.

Рано, — відгукнувся Еріксон.

Ти що, не розумієш, ми розіб’ємося в цих чортових горах!

Ні, почекаємо, коли він відчепиться. У нього вийде!

РОЗДІЛ 9

Руки не слухалися. Ціною напруження всіх сил він змусив себе поворухнути пальцями. Навколо не було видно нічого, та й вітер усе одно заважав дивитися. Діяти доведеться на дотик. Кожен рух коштував йому майже нелюдських зусиль. Борючись із опором повітряного потоку, він усе-таки дотягся до ножа на поясі. -

Аби не задихнутися, не знепритомніти!

За довгі місяці важкої фізичної праці в кар’єрі м’язи його стали немов сталевими. Лише завдяки цьому йому вдалося зімкнути пальці навколо рукоятки ножа й повільно, надзвичайно повільно, витягнути ніж із чохла.

Груди розривалися від болю. Хоча б один ковток повітря!

Дістати ніж — не найскладніше. Рембо пройшов багато чого — війну, в’єтнамські в’язниці, потім було те місто, і знову в’язниця. Але витримав усе. Тепер йому треба було зробити неможливе.

Підняти над головою майже мертву руку та перерізати трос.

РОЗДІЛ 10

Траутмен затаїв подих. Навколо все перестало для нього існувати. Мердок, техніки, прилади — він не бачив нікого й нічого. Він ловив кожен звук, що лунав із радіопередавача. Подумки Траутмен знаходився на борті літака, він стояв біля розкритого люка й у розпачі дивився, як літак тягне за собою Рембо та нерозкритий парашут.

У нього є ніж. Це сказав Еріксон.

Досить! Настав час забиратися, — повторював своє Дойл.

Ні. Він відірветься, він зробить що-небудь. Переріже цей чортовий фал.

А я не бажаю здихати в цих горах!

Пішов!

Що? Куди він дівся? Значить, відкрив парашут?

Відкіля я знаю.

Траутмен облизнув пересохлі губи, весь занурившись у чекання. «Давай же, смикай витяжний трос!» — думкою молив він.

Мердок не зводив очей із радиста, але той похитав головою.

Від нього нічого нема, сер. Йдуть тільки атмосферні перешкоди. На цій частоті нічого.

Траутмен схопив мікрофон.

«Вабка», «Бабка»! Викликає «Вовче лігвище». Ви мене чуєте? Прийом.

Голос Еріксона пробивався крізь перешкоди:

Я «Бабка». Вас чую.

Що-небудь є від нього? Хоча б сигнальна ракета?

Ні, сер. Видимість нульова. Ми вийшли з району десантування. Повернутися та зробити ще одне коло?

Мердок категорично замахав руками.

Не можна! Якщо комуністи їх там підстрелять, нам від цієї справи не відкараскатися.

Траутмен завагався, перш ніж дати команду пілотам. Інтереси справи перемогли. Він сказав у мікрофон:

«Бабка», відставити. Повторіть, як зрозуміли, — відставити. Повторний обліт забороняю. Повертайтеся на базу.

Траутмен відклав мікрофон. У довгому залі ангара, як і раніше, гуділи прилади, люди ж мовчали. Мердок у задумі потер чоло рукою.

А не буде правильно, якщо закінчити на цьому операцію і повернутися в Штати, не чекаючи неприємностей?

Ні в якому разі, — заперечив Траутмен.

Як ви не розумієте, що після такої ситуації він не міг залишитися живий.

Саме він і міг.

Ну, знаєте, полковнику! Ви, звичайно, довіряєте своїм людям, і це прекрасно. Але як би там не було, це тільки людина, і його можливості не безмежні. Давайте дивитися на речі реально.

Ми зобов’язані дати йому цей шанс. Могло статися все що завгодно. Відмовило радіо, наприклад. Ми ж із ним уклали договір, і, клянуся честю, я не збираюся порушувати його. — Траутмен від хвилювання підвищив голос. — На виконання завдання ми дали йому тридцять шість годин. Рівно через тридцять шість годин він повернеться в заданий район. Можливо, він живий, але в нього немає зв’язку, він усе зробить і повернеться. І він має право розраховувати на те, що ми теж виконаємо свою частину угоди. Хоч це ми повинні для нього зробити.

Ну, зрозуміло, — невдоволено відповів Мердок, — але тільки тридцять шість годин і ні хвилини більше.

Йому більше й не треба. Але й не менше.

РОЗДІЛ 11

Як тільки парашут Рембо розкрився, «Перегрій» почав швидко віддалятися. Ще хвилина — і про нього нагадувала лише яскрава точка в небі. Ревіння моторів, гудіння повітряного потоку — усе стихло. Купол парашута витягнув стропи, швидкість падіння зменшилася, він парив над землею.

Очі сльозилися від зустрічного вітру. Заспокоюватися було рано. Він нічого не бачив, але відчував, що от-от вдариться об щось. Немає нічого більш небезпечного, ніж сідати в лісі вночі. Потрібно щільно притиснути одну ногу до другої, бо інакше з розмаху напорешся на сучкуватий стовбур. Зараз головне — стиснутися в тугу грудку. Мокрою гілкою хльоснуло по обличчю, гострий сук подряпав плече. Парашут завис на гілках, він ривком потягнув його вниз, не звертаючи уваги на біль, і якісь ще п’ять футів продовжував спуск, поки парашут не заплутався знову. Щосекунди він очікував страшного удару, і все-таки цей удар був раптовим.

Він упав у зарості папороті та шкереберть покотився по землі, натикаючись на корені дерев, до крові дряпаючи та розсікаючи обличчя й руки. Велике дерево виросло в нього на шляху. Ще один поштовх, який болем відізвався у всьому тілі, й усе.

Він лежав на землі, приходячи до тями, і його трясло.

Він ще не міг розігнутися, але вже був готовий діяти.

Нарешті звільнився від парашута й насторожено вдивився в ліс. Спурхнули потривожені птахи. Лісова звірина прошелестіла в гілках. Пролунав мавпячий вереск. Потім усе стихло.

Рембо скрутив парашут і засунув його під корч, прикривши листям папороті. Задушливі випари піднімалися над землею. Наскрізь промокла сорочка липнула до тіла. Атмосфера була так насичена вологою, що йому здавалося, він дихає крізь сиру ганчірку.

Що залишилося від його спорядження?

Він позбувся свого автомата, фотокамери, і головне — станції супутникового зв’язку.

Як установити контакт із базою? Як повідомити їм, що він живий? Як підтвердити, щоб його чекали через тридцять шість годин у зазначеному місці?

Що користі думати про це? Якби всією операцією заправляв один Мердок, тоді ще потрібно було б турбуватися. Але ж є ще й Траутмен. А на нього Рембо може покластися до кінця. Вертоліт буде чекати на нього за будь-яких обставин.

Значить, він повинен виконати завдання. Сумнівів наче й не було.

Подивимося, що залишилося. Ніж. І ще пістолет. Сагайдаки, прив’язані до стегон. Ну що ж, лук і стріли в нього, принаймні, є.

Він вийняв із чохла ніж, відгвинтив наконечник ручки та вдивився у світну стрілку компаса. У задній кишені в нього була карта, нанесена на непромокальний папір, але він не ризикнув запалювати сірник. Координати свого маршруту він пам’ятав і вирішив, що не помилиться, якщо рушить у північно-східному напрямку. До місця зустрічі зі зв’язковим.

Углиб в’єтнамської території.

РОЗДІЛ 12

Коли промені ранкового сонця проникли в лабіринти джунглів, він уже піднімався крутим схилом гори, чіпляючись за гілки ліан і коріння дерев. На вершині він приліг відсапатися та ще раз подивився на компас. Далеко внизу розкинулася, ніжачись на сонці, ваблячи своєю оманною безпекою, укрита соковитою зеленню долина. Зіставивши спостереження з картою та показаннями компаса, він визначив своє положення й трохи змінив маршрут.

Унизу продиратися крізь густий підлісок ставало все складніше. Шлях йому перепинив мутний, пінистий потік. Рембо, не роздумуючи, ступив у теплу воду. Річечка доходила йому до колін, і пройти її не було складно, але справжнім нещастям були хмари москітів, що відразу обліпили його. Комахи лізли в очі, лоскотали губи, забивали ніздрі. Він терпів, знаючи, що відганяти їх марно, тим більше, що заздалегідь ввів собі протималярійні свічі.

Вийшовши з води, він ще вище закотив штани. До литок присмокталися жирні, чорні п’явки. Він вийняв із кишені сорочки пластиковий пакетик із сіллю, лизнув її і не відчув смаку. Це означало, що організму не вистачає солі. Він як слід посипав п’явок білим кристалічним порошком, зі зловтіхою спостерігаючи, як вони звиваються в муках. Одна злетіла з нього миттєво, інші, огидні й налиті кров’ю черв’яки, ще корчилися якийсь час, а потім теж упали на землю. Він розчавив їх підошвою черевика.

Рембо продовжував свій шлях. Туман ще не повністю зник. Позаду пролунав шурхіт, і він вихопив ніж. Лезо блискавкою злетіло в повітрі, одним точно розрахованим рухом він вразив ціль. Він рубав змію, яка люто чинила опір і билася в конвульсіях.

РОЗДІЛ 13

Минуло ще п’ять годин. Рембо змок від напруги, але продовжував підніматися до вершини наступного гірського кряжа. Однак там, нагорі, на нього чекала несподіванка. Погляду відкрився не вид долини, а поросла буйною рослинністю сідловина, яка вивела його до великого плато. Він призупинився, щоб відновити дихання. Облизнув солоні губи, рукою витер піт, що заливав обличчя.

Плато з усіх боків обступали дерева. Рембо завмер від несподіванки, помітивши в пекучому, тремтячому мареві гігантську кам’яну статую, оточену заростями.

Повільно, немов боячись потривожити божество, він наблизився й тільки тепер зрозумів, куди потрапив.

Раптове відкриття приголомшило та стривожило його. Перед ним були руїни закинутого буддійського святилища. Напівзруйновані храмові споруди, безсумнівно, зводилися багато сторіч тому назад. Дві великі кам’яні фігури Будди, кожна футів тридцять заввишки, величаво-спокійні, начебто їх не торкнулася руйнівна рука часу, охороняли вхід у храм. Крізь кучеряві рослини проглядали потріскані, покриті митецьким різьбленням стіни. Гостроверхі дахи монастирських будівель вимальовувалися вдалечині.

Він постояв перед храмом, насолоджуючись пишнотою цього видовища, доступного лише йому одному, і благоговійно схилив голову.

До релігії він прийшов не просто й не одразу. Його батько був італієць, мати — індіанка з племені навахо. У дитинстві йому довелось не тільки попрацювати служкою в католицькому храмі в Бауві, штат Арізона, але й брати участь у ритуальних обрядах індіанців у селі його матері. Проте лише після В’єтнаму він свідомо вибрав для себе вчення, що більше відповідало його духу, ніж релігія, дана йому при народженні.

Якби його запитали, яку віру він сповідує, він би зарахував себе до послідовників дзен-буддизму. Вплинув на його вибір один із місцевих жителів, з яким він зустрівся на своєму першому завданні у В’єтнамі. Рембо пройшов усі тяготи підготовки в частинах спецназу, перш ніж зайняв своє місце в цій справжній еліті американської армії. Але перше хрещення вогнем він, мабуть, не витримав би, не будь поруч цього в’єтнамця…

Бойова підготовка — це одне, а реальний бій — зовсім інше. Необстріляним молодиком він захоплювався знаменитим бестселером «Виверт-22». Головний, герой цієї книги зненацька зрозумів головний секрет війни: «Он воно що, вашу маму! Усі хочуть мене вбити». Він любив це місце. Він згадав ці слова, коли потрапив у найперший бій. Кулі в’єтконгівців свистіли поруч, зрізаючи гілки в нього над головою, хлопці з його команди «А» помирали від ран у нього на очах. Він відчував тоді сором, помітивши, що штани в нього намокли. І тут його схопив за руку той, місцевий, і відтягнув на безпечну відстань.

В’єтнамець урятував йому життя, і він же розкрив йому очі на духовний сенс життя, розуміння якого відтепер пов’язувало їх воєдино.

У цього чоловіка, який не відав, що таке страх, Рембо навчився перемагати власну слабкість. Справа навіть не в тім, щоб перемагати, а в тому, щоб узагалі не відчувати страху. Релігія дзен змінила його ставлення до життя. Чи варто боятися смерті, якщо знаєш, що смерті немає? Якщо ти впевнений в ілюзорності всього сущого. І життя теж немає. Немає цього дерева, стрімчаків, метеликів. Є лише сон, омана, видимість. Чарівна казка, розказана нам Творцем. Для людини, яка навчились розуміти різницю між справжнім та уявним, не існує того стану, який непосвячені називають смертю. Завершивши життєвий шлях, людина не помирає, а з’єднується з вищим божеством, яке і є істина.

Свою мужність Рембо черпав у цьому глибинному осяянні, у розумінні минущої цінності життя та його спокус. Він знав, що перемозі В’єтконгу сприяло не вагання американського уряду, а дзенівське ставлення до життя і смерті. Стійкість в’єтнамців пояснювалася тим, що вони прекрасно розуміли: роки, сторіччя не значать нічого. Джунглі,-бурхливі гірські ріки, кулі, що косили їх солдатів, теж нічого не значать. Але в цьому своєму земному, дарованому Творцем житті вони повинні дотримуватись правил гри: робити вигляд, що вважають його реальним. Тому що така воля Творця.

Для звичайних американців, тих, хто вважав Діснейленд і кока-колу символами своєї реальності, — для них кулі, що свистять у джунглях, жовтогарячий газ і стогони вмираючих виявилися вищими за людські сили. «Не можу більше! Я хочу додому!» Він наслухався цих криків у В’єтнамі. Із цими криками американці пішли звідси та програли..

Але тільки не Рембо.

Чому він беззастережно прийняв дзен?

Лише ця релігія зачіпала найтонші струни його душі.

Лише вона повністю відповідала його натурі.

Вона допомагала йому в тому, що він робив.

Коли війна стає твоїм життям, коли ти щохвилини чекаєш кулі, усякий може зламатися. Католик, наприклад. Навіть індіанець навахо. Але не людина, яка сповідує дзен.

До нього донісся шум.

Він відступив у тінь стіни та застиг на місці. Наступної миті вихопив пістолет і направив його туди, відкіля почув шум.

Ліворуч від нього, майже не зачіпаючи гілок дерев, прослизнула невисока фігура. Він виставив руку вперед, прицілився.

Чорна куртка, штани. Форма В’єтконгу. Палець напружився на спусковому гачку.

А якщо він не сам? Постріл приверне увагу інших.

Ні, він зробить по-іншому.

Він пірнув у зарості чагарнику й пригнувся.

В’єтнамець зробив те ж саме.

На плечі в нього Рембо помітив автомат Калашникова.

Безшумно, з котячою спритністю підібравшись ближче, він метнувся на ворога, обхопив його ззаду та приставив ніж до горла. Крислатий солом’яний капелюх злетів з голови солдата, і хвиля густого волосся, що відливало синювато-чорним блиском, розсипалася по плечах.

Лезо ножа застигло за дюйм від ніжної шиї.

Відпустіть, — пролунало в’єтнамською.

Голос був жіночий.

їй було років двадцять, може, трохи більше. Мініатюрна, оманливо тендітна. Прекрасна, як усі в’єтнамські дівчата. Витончена фігурка суперничала красою зі східною вазою. У широко розкритих очах він прочитав переляк. Великий, чуттєвий рот відкритий від несподіванки.

Вона повторила своєю мовою:

Відпустіть мене.

Довгі вії опустилися, голос знизився до шепоту.

Будь ласка!

І вона знову підняла на нього очі.

Незважаючи на густий шар маскувального гриму, вона безпомилково визначила в ньому американця та, на його подив, перейшла на англійську.

Пробачте, я не хотіла. Ви перший турист у цих краях за останні роки. Пробачте, якщо я завадила вам.

Рембо дивився на неї, усе ще не відводячи ніж.

Ви прийшли сюди говорити з Буддою? Просити його про милість?

Він не відповідав.

Чи ви просто збилися з дороги? Якщо хочете, я покажу нам дорогу.

Він відповів їй в’єтнамською мовою:

Я не збився з дороги. Я тут чекаю одну людину.

Вона посміхнулася йому та сказала своєю рідною мовою:

Може, цю людину звати «Нічна орхідея»?

Це одне з імен, яке мені назвали.

Значить, друге Коу Фуонг Бао?

Він почувався круглим ідіотом. І не тому, що мало не вбив її, — то була все-таки вимушена обережність, а тому, що, коли йому вперше назвали її ім’я, він не переклав його англійською. В’єтнамською «Коу» означає «незаймана».

Ви розумієте, що значить моє ім’я? — запитала вона.

Він кивнув.

Моя мати була акторка, — спробувала пояснити вона й замовкла. — А ви і є той самий Рембо?

Він знову кивнув.

Ще секунда — і я міг би вбити вас.

Я була тут у засідці. Ви з’явилися не. в домовлений час, і я прийняла вас за бандита. Чому ви спізнилися?

Та так, були певні складності. Парашут не розкрився.

Вони зніяковіло дивилися один на одного.

Бачу по очах, — засміялася вона, — що ви не чекали побачити жінку.

Він знизав плечима.

Це що-небудь змінює для вас?

Він заперечно похитав головою.

В Америці є така штука, називається «Рух за звільнення жінок».

Звучить на комуністичний манер.

Тепер засміявся він.

Пояснити складно, але загалом зміст такий: не важлива стать людини, а важливо, як вона виконує свою справу.

Ну, тоді вам нема про що турбуватися. — І вона знову заговорила англійською. — Давайте перейдемо на англійську, мені б хотілося попрактикуватися.

Ви добре розмовляєте, — визнав він. — Де ви вчилися?

У Сайгонському університеті. У мирний час.

Значить, їй не двадцять п’ять, а трохи більше тридцяти.

Вона підняла кругле підборіддя.

Між іншим, маю ступінь магістра. З економіки. — Вона засмутилася. — Але це зараз ні до чого — усім заправляють комуністи. Послухайте, а ви не поспішаєте? Хочете поїсти?

Він зітхнув.

Ще б пак. Що у вас із собою?

Коу зняла зі спини полотняну торбинку з їжею, розкрила її. Він бачив такі раніше. У мертвих в’єтконгівців.

Знаєте, що в мене тут? Нвай нам.

У нього потекла слина.

Вона розклала на пальмовому листі рис із соусом, запах якого дражнив його.

Рембо підсунув до себе один лист, узяв запропоновані йому палички. Скільки часу пройшло з тих пір, як він користувався ними востаннє? Він почав наминати рис, демонструючи їй, що ще не забув, як користуватися паличками.

А у вас справді є вчений ступінь? — запитав він із набитим ротом.

Будьте впевнені. Просто вашою мовою мені важко говорити.

Він поклав собі ще рису.

Що це за підлива?

Рибна.

А, пам’ятаю таку.

У роті залишався смак чогось гострого й маслянистого. Він потягнувся за новою порцією рису та знову засміявся, сам не знаючи чому.

Зверху на них усе так само дивився незворушний Будда.

РОЗДІЛ 14

Вони продиралися крізь джунглі. Рембо придивлявся до своєї супутниці. Струнка, хоча фігурку не так-то просто розгледіти під вільним одягом. Вона рухалася з природною грацією, легко обходячи перешкоди, що виникали на шляху. Він оцінив її досвід, коли вона вела його через непролазні зарості і одній їй відомими шляхами, намагаючись триматися осторонь під прокладених стежок.

Коли вона запитала, чи має для нього значення те, що його зв’язковий — жінка, він сказав їй правду.

Аби вона знала свою справу. Усе інше неважливо.

А спокуси? їх не буде!

РОЗДІЛ 15

Крізь просвіт у лісових хащах вони вийшли до стрімчастого берега неширокої, але досить звивистої, брудної ріки. На його карті ця ріка називається Ка.

Він кинув погляд удалину.

Як ми звідси будемо добиратися на північ? Пам’ятаючи про її прохання, він говорив англійською

мовою.

Я домовилася… — вона забарилася, підшукуючи слова, — нас перевезуть на човні. — Її очі тривожно заблищали. — Інші маршрути небезпечні. Боюся, коли ми прибудемо на місце, ви не знайдете того, що вам потрібно.

Звідки вам це відомо?

Вона засмучено похитала головою.

Два місяці тому я була в цьому таборі. Він порожній. І вже давно.

Рембо спохмурнів.

Який сенс посилати нас у порожній табір?

Може, солдати повернулися туди вже після того, як я побувала в тих місцях?

Ну, звичайно, і полонених із собою привели.

Вона жестом показала йому туди, де ріка повертала вліво.

Ходімо, на нас чекають.

РОЗДІЛ 16

Ще-здалеку він почув їхні голоси. У глибині бухти, схованої деревами, що підступали до самої води, приліпилася бамбукова хатина, абияк прикрита зверху листами рифленого заліза. На дерев’яному помості, Що завис над водою, сварилися два в’єтнамці, вихоплюючи один у одного пляшку. Вигляд в обох був такий, що впасти можна. П’яні, вимазані в річковому бруді. Одного прикрашали сережки та замаслений ковбойський капелюх, іншого — патронна стрічка, надягнута поверх смокінга із закоченими рукавами.

Підійшовши ближче, Рембо побачив етикетку на пляшці.

«Будвейзер».

Коу в’єтнамською крикнула їм:

Поїхали!

Обидва різко обернулися, не помітивши, що жадана пляшка вислизнула з рук і скотилася у воду.

Вони схопилися за зброю й загрозливо прицілилися.

Один із них усе-таки впізнав Коу крізь п’яний чад і щось сказав товаришеві. Той фиркнув.

Вони опустили автомати, і Рембо з полегшенням зітхнув.

Вигляд у цих хлопців не дуже надійний, — англійською шепнув Рембо своїй супутниці.

А що ви хочете? Це ж контрабандисти. Перевізники опіуму.

І вона постаралася надати своєму голосу більш упевненого відтінку:

Але для нас безпечніше пливти з ними. Жоден патруль нас не помітить, це вже точно.

Саме патрулі мене зараз хвилюють найменше, — відповів він.

Поруч із хатиною погойдувався на воді сампан[1] із надбудованою кабінкою з оцинкованого заліза. В’єтнамець, який помахав їм із човна, мав ще більш безглуздий вигляд, ніж ті, кого вони бачили дотепер. Кілька рядів дешевого намиста прикрашали груди, на одну руку начеплено відразу три годинники. За поясом брудних американських джинсів стирчав пістолет з інкрустованою перлами рукояткою. Заплутане масне волосся розвівав вітер.

Людина оскалилася в посмішці. Потворна чорнота зяяла на місці передніх зубів.

Рембо тихо сказав дівчині:

Говори зі мною тільки англійською.

Коу ковзнула по його обличчі здивованим поглядом. Вона по-східному низько поклонилася в’єтнамцеві, який підійшов до них, і вимовила англійською:

Знайомтеся, це капітан Тронг Кін.

Рембо теж відважив уклін.

Кін посміхнувся ще ширше, бридко оголюючи ясна, і сказав ламаною англійською:

Усі підемо в одному човні.

Дякую за допомогу, — звернувся до нього Рембо.

Дуже радий допомагати.

Кін не зводив цікавого погляду із сагайдака, що висів на спині в Рембо.

Ви добре говорите моєю мовою, — визнав за потрібне підлестити йому Рембо.

А ви нашою говорите? — раптово запитав той в’єтнамською.

Рембо, прикинувшись, що не зрозумів, питально подивився на дівчину.

Кін швидко запитав в’єтнамською:

Він не розуміє?

Вона негативно похитала головою. Посмішка зникла з обличчя контрабандиста.

Гроші із собою?

Вона простягнула йому пачку американських доларів. Кін жадібно перерахував гроші та примружився.

Половина зараз, половина — потім.

Такої домовленості не було.

Коу впритул подивилася на нього. Кін стиснув губи й відійшов убік.

Віддати швартовий! — крикнув він своїм людям.

Ті заметушилися, відв’язуючи канат і з перепою налітаючи один на одного. Один заточився й мало не звалився у воду під непристойні глузування оточення.

Кін жестом запросив їх у човен, знову розпливаючись у посмішці.

РОЗДІЛ 17

В’єтнамка зі зморщеним обличчям міцніше притиснула до себе дитину та відсунулася назад, коли Рембо, зігнувшись, заліз під навіс. У прокуреній кабінці, заваленій різним мотлохом, кроку не можна було ступити. Усюди валялися банки з-під кока-коли, стоси старих журналів, покритих цвіллю, спущені автомобільні шини. У куті стояв поламаний телевізор. Якого біса тягати за собою все це?

Від пильного погляду Рембо не сховалися Приклади гвинтівок і дробовиків, що виднілися за горами дешевого скарбу.

Човен нахилився, відходячи від берега, ритмічно цвіркнув двигун.

На порозі з’явився Кін.

Облизнувши слиняві губи, він англійською звернувся до Рембо:

Випити хочеш?

Рембо похитав головою.

Погана справа, — засміявся Кін, — ну, нічого. Мені більше буде.

Чортихнувшись, він підібрав пляшку.

Поспіть тут, — сказала Коу на вухо Рембо. — Поки все спокійно.

А якщо на патрулі нарвемося, тоді як?

Бачили ми їх! Не дрейф, хлопче.

Кін пальцем поманив до себе Рембо.

Він відімкнув дерев’яний рундук, насолоджуючись справленим ефектом, немов дитина, що хвастає своїми новорічними подарунками.

Рембо заглянув усередину.

Гордість колекції — малогабаритна реактивна установка РПГ-7 радянського виробництва.

В очах контрабандиста з’явився загрозливий блиск.

Зрозумів тепер? Із патрулями в нас не буде проблем.

Які можуть бути проблеми? — відповів Рембо.

РОЗДІЛ 1

Траутмен вийшов із приміщення та глянув на небо. Сонце вже хилилося до заходу. Лише тепер Траутмен відчув, як утомилися від напруження очі. Перед цим він кілька годин безрезультатно прочергував коло радіостанції, що мовчала, потім довго міряв кроками ангар.

Чекати. Йому залишалося тільки чекати.

І молити долю.

Він усе ще продовжував сподіватися. Після тієї аварії з парашутом жодна людина не змогла б уціліти. Крім Рембо.

Але тоді якого біса він не виходить на в’язок? Ніколи ще він не бажав від усієї душі, щоб рація виявилася несправною. Дай Боже, щоб вона зламалася. Дай Боже, щоб він мовчав тільки тому.

' До нього підійшов Мердок.

Є що-небудь? — запитав його Траутмен.

Мердок похитав головою.

Не подобається мені це, — почав Траутмен.

Про що це ви?

Та не можу я відсиджуватися в кущах. Полечу сьогодні за ним разом із пілотами.

Не бачу необхідності.

Може, ви й не бачите, але інакше я не можу.

У такому разі я вам забороняю.

На якій підставі? — здивувався Траутмен.

Ризик занадто великий. Політ буде небезпечний, усяке може статися. Не вистачало тільки офіцерові вашого рангу лізти під кулі. Ви свого часу досить понюхали пороху й маєте повне право не ризикувати собою.

Як мені собою розпоряджатися — моя справа.

Ні, полковнику, це не тільки ваша особиста справа, але й моя теж. Я не дозволю в’єтнамцям прихлопнути полковника американської армії. Поправте мене, якщо я помиляюся, але сама ваша присутність на базі не є обов’язковою. Вам просто пішли назустріч. Ну, звичайно, — він розвів руками, — вас запросили, щоб знайти управу на вашого «синка», як ви його називаєте. Але тут ви, як і кожен із групи, перебуваєте під моєю командою. І повторюю: я не допущу, щоб ви ризикували собою. Я взагалі не впевнений, що дам Еріксону добро на виліт.

Ви що ж… Хочете згорнути операцію?

Є в мене таке бажання. Чим далі, тим менше мені все це подобається.

Але ви дали слово! Ви пообіцяли Рембо, що через тридцять шість годин його буде чекати літак.

Ну кому я обіцяв? Подумаєш, Рембо. Швидше за все його й серед живих давно немає. На що ви розраховуєте?

Ви дали слово мені, — відрізав Траутмен. — І клянуся честю, я змушу вас його дотримати.

Мердок уважно вдивлявся в обличчя Траутмена.

Ви це серйозно?

Абсолютно.

Он воно що. Бачу, куди ви хилите. Ну що ж, мені, зрозуміло, ні до чого, щоб після повернення начальство займалося перевіркою ваших рапортів. Добре! Раз ви наполягаєте, щоб я довів цю авантюру до кінця й відправив за ним транспорт, чорт із вами. Хочете продірявити власну шкіру? Валяйте! Летіть із ними разом. Моя справа сторона. Хоча знаєте, полковнику…

Я вас слухаю.

Треба віддати вам належне. Ви чесні зі своїми людьми.

РОЗДІЛ 2

Рембо рятувався від духоти, стоячи за відкритими дверима кабіни. Власне, це були й не двері, а відкидна завіса з тканини, крізь діру в якій він спостерігав за поверхнею ріки з відблисками сонця на ній. На кормі справно рокотав старенький навісний мотор. Іноді повз них пропливали невеликі човники з веслярами в гостроверхих солом’яних капелюхах. Сампани більші, на дизельному ходу, такі, як цей, траплялися рідко. На березі показалося сільце. На мілководді хлюпалися до чорного засмаглі голі дітлахи, вітер далеко розносив їх голоси. Село знову перемінили непрохідні ліси. Якби не шум двигуна, напевно, точно така ж картина стала б перед очами тих, хто пропливав повз тутешні береги сто або п’ятсот років тому.

Людям, якщо вдуматися, ні до чого ігри в політику. їм потрібно тільки одне — щоб їм дали спокій.

Він відірвався від своїх міркувань, подивився на дівчину, яка затишно задрімала. Безтурботне, спокійне обличчя здавалося дитячим. І прекрасним.

Але от вона поворухнулася, відкрила очі й посміхнулася, помітивши його погляд.

Не спите? — запитала вона.

Потім. Коли все скінчиться.

По-моєму, це не скінчиться ніколи.

Ти, напевно, права.

Двоє контрабандистів, що розвалилися біля великих плетених кошиків, з перепою протирали очі, стривожені звуком чужої мови.

Коу запропонувала:

Поїмо ще?

Давай, якщо хочеш.

Вона дістала згорнуті пальмові листки, поклала палички. Вони одночасно потягнулися за залишками рису, стукнувшись паличками.

Прошу вас, — сказала вона, уступаючи йому.

Він почервонів.

Вибач, я тут зовсім здичавів.

Знаю. Я жартую.

Він посміхнувся.

Як ви сюди потрапили? — запитала вона.

Довга історія.

Вона продовжувала наполягати:

Час у нас є.

Усе одно не вистачить, щоб усе пояснити.

Він труснув головою.

А ти сама чому працюєш на цереушників?

На цереушників?

Ну так. Ми ж працюємо на розвідку.

А-а-а, — вона замислено облизнула палички. — Мене завербували в університеті перед тим, як узяли Сайгон. Я підписала договір.

На договори вони майстри.

Йому згадалася каменоломня, нестерпна спека, біль, що нив в усьому тілі,

Брат служив в армії комуністів. Хотів утекти в Америку. Йому потрібні були документи. Загалом, вони все влаштували. Переправили його туди, а я залишилася працювати тут, на них. Брат і мій син, вони обоє зараз в Америці.

Твій син?

Коу опустила очі.

Так. Його звати Нгуен. Йому вже дванадцять. Я не бачила його вісім років. Великий виріс, мабуть. Може, не такий великий, як американські хлопчики, але він сильний.

Звичайно. Думаю, у Штатах він здорово зміцнів. Харчування там не те, що тут. А його батько?

Вона ледь помітно знизала плечима.

На війні загинув.

Він уже знав цю непохитну стійкість, з якою в’єтнамці зносили своє горе. Так, смерть вона побачила та навчилася приймати її.

Вибач.

Вона мовчала.

Він заговорив про інше, розуміючи її стан і даючи їй можливість опанувати себе.

А в якому місті живе Нгуен?

Вона просяяла та з гордістю відповіла:

У Каліфорнії. Хантінгтон Біч.

Там краса. Серфінгом, напевно, займається.

Серфінг? Що це?

Це коли ковзаєш на гребені хвилі, а сам стоїш на дошці.

Летиш по хвилях?

Пояснити важко. Краще подивитися. Дівчиська за твоїм сином сохнуть, це точно,

Коу обурено вигукнула:

Він гарний хлопчик!

Анітрошки не сумніваюся, — розсміявся Рембо.

Там він у безпеці — це головне. У нас не можна жити спокійно. Тут навкруги смерть. Тут убили його батька. А я хочу просто…

Коу відклала палички. Очі ЇЇ сповнилися гіркотою.

Чого ти хочеш?

— Просто хочу жити.

Ризикує собою щохвилини, і все для того, щоб син у безпеці ріс в Америці. Яка жінка!

А ви? Чого ви хочете для себе?

Тільки одного. Уціліти. Вижити.

Це зовсім не те ж, що жити.

Ти маєш рацію. Я не живу вже давно.

А в нас усюди війна. Тут не так-то легко вижити.

Для цього потрібно…

Так?

Потрібно самому злитися з війною.

Вона з подивом дивилася на нього.

Ось чому вони вибрали тебе. Ти справжній боєць.

Просто це єдине, що я вмію робити. І потім, я дуже зручний.

Як це зрозуміти?

Пояснити тобі, що це значить?

Ні, не треба. Я спробую здогадатися сама. Це, ніби… кілька людей потрапили в катастрофу на машині, а загинув тільки один з усіх. Той, про якого ніхто не згадає.

У саме яблучко влучила.

На її шиї був тонкий ремінець зі шкіри. Коли вона нахилялася вперед, медальйон на ньому злегка погойдувався. Він простягнув руку й торкнувся малюсінької фігурки. Маленький золотий Будда.

Він приносить мені удачу, — сказала вона, переводячи погляд з його пальців, що тримають медальйон, на обличчя. — А що вам приносить удачу?

Він випустив фігурку з рук і взявся за рукоятку ножа. Кинув погляд у бік контрабандистів. Вона зрозуміла його.

РОЗДІЛ 3

Почувши стривожені вигуки на палубі, він одним стрибком підскочив до дверей і відкинув полог із матерії. Зовсім поруч наростав звук потужного двигуна, що заглушав слабеньке дзижчання їхнього мотора.

Злякана Коу відразу метнулася до Рембо.

— Військові! Річковий патруль!

Він напружився. П’яні контрабандисти, чортихаючись і клянучи все на світі, намагалися піднятися на ноги.

Рембо кинувся до дерев’яного короба, прикритого брезентом, і сховався за ним, натягуючи на себе цупку тканину. І тієї ж секунди на нього обрушилася гора чогось важкого. Він зрозумів: Коу накидала поверх брезенту мотлох, якого тут було достатньо.

Рембо стиснув ніж.

Вийняв пістолет. Зняв запобіжник.

Він затаїв подих, боячись ненароком поворухнути брезентове полотно.

РОЗДІЛ 4

Коу чим могла завалила дерев’яний короб. Серце вистрибувало в неї з грудей. Патрульний катер підійшов зовсім близько. Тонкі залізні листи, з яких були складені стіни їхнього укриття, деренчали від його ревіння.

Вона потягнулася за своїм автоматом, але цієї хвилини чиясь сильна рука відкинула полотнище над входом. Перед нею виріс Кін.

Він обвів тісну клітку налитими кров’ю очима та ступив до рундука. Відкрив його, вийняв реактивну установку й почав вставляти у ствол снаряд.

Коу зупинила його єдиною фразою, кинутою в’єтнамською:

Спробуй тільки — своїми руками пристрелю!

Кін витріщив очі.

Яким місцем ти думаєш, жінко?

Але поступово до нього дійшло, що гранатомет може лише погіршити їхнє становище. Упокоривши свою зарозумілість і знехотя визнаючи її правоту, він буркнув:

Що ти пропонуєш?

Ось що.

Вона дістала з глибокої кишені штанів пачку північнов’єтнамських купюр і сунула йому.

Дій. У тебе це добре виходить.

Кін повільно думав, але комплімент припав йому до смаку. Він розплився в посмішці.

А що? Піде.

І, пригнувшись, вийшов із кабіни.

Коу теж виглянула на палубу й одразу примружилася від яскравих відблисків сонця, відбитих водою. Велике патрульне судно загрозливо нависало над їхнім човном. Підняті ним хвилі захльостували сампан, що нахилився набік. Щоб не впасти, Коу обперлася на стінку кабіни. Вона кинула вдаваний, наївно-зляканий погляд на людей, які стояли на борту катера.

Кремезний, суворий на вигляд, капітан підніс до губ рупор, і над водою пролунав грубий, з нотками металу голос, що звик віддавати команди:

Гей, на борту! Не рухатися! Усі на палубу! Приготуватися до прийому патруля на борт!

Флібустьєри Кіна незграбно шикувалися на палубі, вигляд у них був безглуздий. Виснажена жінка сунула дитині, яка прокинулася, відвислі груди.

Кін обвів свій човен запрошувальним жестом. Намисто на його грудях дзвякнуло.

Нам ховати нічого. Ласкаво просимо. Випити хочете?

Капітан поворухнув ніздрями, ніби принюхуючись. Вийняв із кобури пістолет, постукав стволом по долоні лівої руки.

Зістрибнувши в човен, що нахилився, він похитнувся, мало не втративши рівновагу, але втримався на ногах і швидко випрямився, немов боячись видатися смішним. Він оглянув сампан підозріло швидким поглядом, затримав його на дівчині, яка стояла коло входу в кабіну та шанобливо вітала його.

Капітан відсторонив її та ступив усередину. Кін не відставав від нього.

Не хочете глянути на годинники? Відмінні годинники. Американські.

Коу заглянула всередину, не бажаючи пропустити жодного слова.

Недбало поворушивши ногою мотлох, капітан запитав:

Які годинники?

Марки «Бюлова».

Давай сюди.

Він кинув на підлогу порожню пляшку, одну з тих, якими був завалений брезент, що прикривав Рембо.

Як там щодо випивки?

Кін відкрив шафку й вийняв непочату пляшку «Катті Сарк».

Віскі — що треба.

І де тільки береш?

Перепадає деколи.

А кажеш, ховати нічого.

Та хіба ж я ховаю?

Я дивлюся, у тебе тут гвинтівки.

Ці чи що? Нам теж доводиться деколи постояти за себе. Кого тільки не зустрінеш тут на ріці! Ви навіть уявити собі не можете, які шибеники трапляються.

Чого ж. Легко навіть уявляю.

От-от. Ви з ними мало не щодня стикаєтеся. Небезпечна у вас служба.

Що вдієш? Хтось має захищати народні інтереси. Але зате вже, будьте впевнені, із порушниками я розправляюся як треба! Вони в мене отримують на всю котушку.

Так, служба важка. І платять мало. Люди не розуміють, що наш флот охороняє їхнє мирне життя.

Капітан катера постукав ногою по рундуку, у якому лежав гранатомет.

У флоті ми не звикли чекати нагород за свою службу.

Тоді прийміть ось це як подяку за те, що ви чесно виконуєте свій обов’язок.

Із цими словами Кін вийняв товсту пачку грошей і протягнув їх капітанові.

Той охоче взяв пачку та, послинивши палець, почав рахувати купюри.

Невелика подяка.

Але Кін уже діставав другу пачку.

Пробачте, капітане, загубилася в кишенях.

Тепер бачу, що ви справді цінуєте, як ми про вас піклуємося. Дам вам одну пораду. Будьте обережні: у цих місцях стали з’являтися контрабандисти. Небезпечний народ.

Кін сплюнув на підлогу.

Покидьки! Щоб їм світла не бачити! Щоб їхні матері прокляли той день, коли народили їх на світ! — розходився він.

Капітан ще раз штовхнув ногою рундук і рушив до виходу.

Ну, добре. Може, зустрінемося ще.

Із превеликим задоволенням, — відгукнувся Кін.

Коу вчасно відскочила від дверей. Капітан кинув насуплений погляд на протверезілих молодчиків, Кіна та повернувся на катер.

Коу з полегшенням стежила, як там готуються до відплиття. Пролунали короткі команди, знову загудів потужний мотор, і катер рушив із місця.

Провівши поглядом судно, що сховалося в повороті ріки, і дочекавшись, коли шум двигуна остаточно затихне вдалині, вона зайшла в кабіну.

Як ви там, Рембо?

Купа мотлоху почала рухатися. Із дзенькотом посипалися порожні банки та пляшки. Рембо розпрямився. В одній руці в нього був ніж, у другій — пістолет.

РОЗДІЛ 5

Коли вони вийшли із човна, Коу попередила Кіна:

— Почекаєш нас тут. Частину грошей, що залишилася, отримаєш на зворотному шляху.

І хоча Кін ризикував нарватися на черговий патруль, жадібність пересилила страх.

«Чи можна покластися на нього, — роздумував Рембо, у темряві спускаючись схилом. — Цілком можливо, Кін не захоче чекати своїх пасажирів, розсудивши, що ризик не вартий цих грошей. Ми повернемося сюди, а човна немає. Що тоді?»

«Тоді доведеться пошукати інший спосіб пройти по ріці. Тільки й усього», — відповів він собі.

«І все-таки, якби Кін не був налаштований дочекатися їх, продовжував роздумувати Рембо, — він напевно постарався б заволодіти всіма грошима ще на судні, а їх самих убити. Двоє проти восьми! Кін з упевненістю міг сподіватися на те, що шанси в нього є. Але тоді можна було б і не рушати в плавання, а відразу розправитися з ними ще в тій хатині. На березі. Став би він тягти своїх пасажирів у таку далечінь, щоб потім кинути тут, не отримавши половини винагороди».

Тепер Рембо був майже впевнений, що Кін дочекається їх.

Спуск закінчився, вони вступили в долину. Під ногами щось перекочувалося. Він наступив на те, що здалося йому уламком гілки, почувся хрускіт.

Він завмер на місці. Що це? Міни-пастки? Але тоді нас давно б не було серед живих.

Він зробив ще крок і знову зупинився. Вони стояли на величезній купі сухих гілок, що тріскотіли й розсипалися під ногами. Він хотів обійти цю купу, але вона здалася йому нескінченною. Усюди щось хрумтіло та перекочувалося під ногами.

Сюди, на саме дно ущелини, місячне світло ледь проникало. У його вбогих проблисках Рембо помітив білясті, кулеподібні предмети. І безліч довгих, скорчених, що нагадували гілки дерев. Але теж білястих. Що це може бути?

Що? Хвиля гіркоти закипіла в ньому.

Кістки. Людські кістки. Купа черепів. Стебла кучерявих рослин обплутували переламані ребра, пагони стирчали з порожніх очниць.

Він схилився над цими останками й помітив зуби. От воно що! У місцевого населення, чий убогий раціон складала одноманітна рослинна їжа, зуби, як правило, випадали задовго до настання старості. Більшість дорослих людей тут не пережовували їжу, а перетирали її беззубими яснами.

Кістяки й черепи, досить великі, не належали місцевим жителям. Американці! Боже праведний! От як вони поводились із полоненими. Не бажали закопувати мертвих…

Він подивився на Коу. Вона придушила глибокий подих і кивнула. Намагаючись робити якнайменше шуму, вони обережно ступали страшним настилом, що покривав землю. Кістки ламалися із сухим тріском. Нарешті вони досягли протилежного схилу та знову почали підйом. Він не відчув полегшення, коли ущелина залишилася позаду. Його мучили недобрі передчуття.

Ймовірно, табір порожній і тепер. Швидше за все, полонених він там не знайде.

РОЗДІЛ 6

Вони піднялися на наступну вершину, і ледь Рембо встиг нахилитися й пірнути в зарості чагарнику, як дівчина схопила його за руку, злякано дивлячись уперед.

Він зрозумів. Серце його стиснулося.

Рембо припав до землі, вдихаючи на повні груди дурманний аромат прілого листя, і поповз. Розсунув гілки підліска.

І побачив табір, що загубився в мороці гірської ущелини, довгої та широкої.'

Йому не випадало раніше дивитися на табір з висоти, але він одразу впізнав його. Півроку, проведені тут, запам’ятаються йому назавжди.

Коли йому здавалося, що божевілля от-от охопить його, він повторював: «Ти повинен вижити!» Зламатися? Збожеволіти й з криками, звіриним виттям впасти в забуття? Ні! Ти витримаєш усе до кінця. Зараз візьмеш себе в руки тільки на одну коротку секунду. Так. І ще на одну секунду. Згадай, як проводив вихідні в лісі. Удома, в Арізоні. Згадай кожну дрібницю. Як ставив намет. І як розводив багаття. І як готував походну вечерю. Відкривав банку м’ясних консервів. Наповняв казанок ними, з насолодою пробуючи пряну жирну підливу. Тепер згадай, як підкидало твій старенький «форд» на вибоїстих лісових дорогах, коли ти вичавлював сто десять. Хмара дорожнього пилу осідала позаду, а ти кричав на весь голос, що життя прекрасне!

Потім осінило: як не грай сам із собою в піжмурки, це нічого не змінює. Ти, як і раніше, корчився в клітці або мучився на дибі. Руки зв’язані над головою, плечі вивернуті, пекельний біль розриває тіло.

Ось коли допомагав той в’єтнамець, який урятував тобі життя в найпершому бою. Ти повертався до його слів і розумів, що не варто думати про Арізону. І про «форд» у лісі. Минуле нічого не значило.

Сьогодення нічого не значило.

Усе позбавлене сенсу.

Усе, крім шляху дзен.

Тому що цей світ не реальний.

І ця клітка. І яма. І диба. Не реальні.

їх немає. Вони ілюзія.

Болю немає. Тому що в нього немає тіла.

Один лише мозок реальний. І дивлячись на шишкуваті стебла бамбука (яких усе одно не існувало) і москіта на стеблі (москіта теж не було), на крильця москіта (раз не було москіта, то не було й крилець), він уявляв себе піщинкою в оці Бога. Бог був реальністю.

Так він вижив.

І тепер, дивлячись здалеку на цей табір, він згадав усе й здригнувся. Якщо міркувати логічно, то, дотримуючись шляху дзен, він має до кінця сприймати життя як оману. Він має переконати себе, що табір теж не існує. Але це було вище його сил. Тому, напевно, що вчення дзен сприймалося ним не як філософія, а як захист від жахів війни. Якщо немає табору, то немає і полонених. Немає американських хлопців, яких катують у таборі.

Вхід у табір був саме під тим стрімчаком, на вершині якого заліг Рембо. Входом служили високі дерев’яні ворота поруч із будкою охоронця. І тут теж інженерна думка будівничих табору йшла шляхом найменшого опору: замість задньої стіни будку прикривав могутній стовбур дерева. Курна дорога вела від входу до трьох дерев’яних бараків, розташованих буквою V. Рембо знаходився зараз ближче до основи У-подібної фігури, протилежний кінець якої упирався в глибокий вибій у стрімкій скелі.

Рембо знав по собі, що пам’ять по-різному жартує з людиною. Наприклад, буває, що, повернувшись після довгої відсутності, ти важко впізнаєш місце, про яке згадував у думках. Не тому, що воно так змінилося. Просто образ, створений твоєю пам’яттю, не відповідає дійсності. Це вже було з Рембо, коли він повернувся з В’єтнаму додому, у Боуві, в Арізоні. Спогади про рідне місто, про дім підтримували його дух у таборі. Він розмальовував ці картини яскравими фарбами своєї фантазії, удивлявся в них, поки дрібні деталі не виростали до гігантських розмірів. А повернувшись, із подивом помітив, яке непоказне й непримітне його рідне місто. Йому, такому, яким він став тепер, не було місця в цьому місті.

Ніде йому не було місця.

А табір, що відкрився його погляду, був точно таким, яким він бачив його востаннє. Усе в цьому світі міняється. Тільки пекло залишається попереднім. Його постійний кошмар тепер був перед ним наяву. І він залишався таким же, як завжди.

Рембо стрепенувся. Жага дії переповняла його.

Коу, розтягтись у траві за ним, прошепотіла:

Я ж говорила вам, нікого тут немає.

Він перевів погляд з однієї вишки на іншу. Вартових не видно.

Підповземо ближче? — запропонувала вона та рвонула вперед.

Рембо втримав її й у відповідь на питальний погляд показав на розтягнуту перед ними павутину дроту, покриту крапельками вологи. Він повернув голову вліво, і тільки тоді вона помітила міну, прикріплену до дерева. Якби вона необережно зачепила дріт, від них за одну секунду нічого б не залишилося.

Вона сіпнулася назад.

А Рембо не зводив із табору напруженого погляду.

У будці вартового біля воріт на мить спалахнула іскорка й одразу зникла в темряві.

Сигарета!

Інстинктом солдата він відчував небезпеку, що виходила з цієї будки.

Коу теж помітила спалах і обернулася до нього, здивовано відкривши рот, немов хотіла щось сказати.

Він приклав палець до її губ.

Тому що в цей час нічну тишу порушило голосне ревіння двигуна. У мороці заростей блимнуло світло фар. Рембо вп’явся поглядом у світлу точку.

До входу під’їхав моторолер, на якому сиділа молода жінка в яскравому одязі. Біля пропускного пункту моторолер різко загальмував, фиркнув ще раз і зупинився.

Гучна лісова луна багаторазово підсилювала звуки, що лунали знизу. Жіночий голос звучав грайливо, з викликом. Чоловічий — роздратовано та сердито.

Коу пояснила:

Ця дівчина — повія із села. Каже, там справи в неї не йдуть.

Тут, на вершині гори вони могли обмінятися декількома

словами, не побоюючись бути почутими. Але Рембо знову знаком наказав їй мовчати. Йому не були потрібні пояснення. Навіть якби він розібрав не кожне слово, вимовлене внизу, того, що він зрозумів, було достатньо.

Вартовому пропонували угоду. Досить вигідну угоду.

Солдат розмовляв знехотя, своїм тоном даючи зрозуміти, що ще подумає, погоджуватися йому чи ні.

Нарешті солдат відкрив ворота та пропустив жінку з моторолером.

Дивися мені, — сказав він. — Через півгодини.

І він грубо пояснив, що саме має намір зробити з нею через півгодини.

А моторолер уже їхав у напрямку до бараків.

Дивлячись туди, Рембо відчув біль у шлунку.

Одним рухом він скинув зі спини обидва сагайдаки й обережно, любовно, розклав на землі предмети, що знаходилися в сагайдаках. Вони видалися Коу настільки незвичайними, що вона не втрималася від питання.

Що це? — прошепотіла вона.

РОЗДІЛ 7

Лук. Стріли.

Майстерно стріляти з лука він навчився в ранній юності. Недарма ж у ньому текла індіанська кров. І хоча в рідному селищі його матері мисливці давно користувалися рушницями, чоловіки-навахо були відмінними стрільцями з лука. Старий індіанець відкрив йому велику мудрість. Він учив, що для мисливця найважливіше — не фізична сила. Навіть не майстерність і терпіння. Найголовніше — уміти зосередити свої думки. Рембо назавжди запам’ятав даний йому урок. Старезний, немічний дідуган, який і пересувався ледве-ледве, спираючись на палицю, відтягнув тятиву, настільки тугу, що сильному підліткові це було б не дід силу, і влучив точно в ціль, що стояла ярдів за тридцять. Рембо очам своїм не повірив, а старий сказав: «Стрілу посилає дух, а не тіло. Якщо дух сильний, тіло обов’язково підкориться його наказу. Відмінний стрілець — це все одно, що чаклун у нас або священик за твоєю батьківською вірою. Якщо хочеш влучно стріляти, найперше навчися відключати свій мозок від усього навколишнього, повністю занурюватися в себе».

У ту пору Рембо був ще занадто юний, щоб зрозуміти сенс цих слів. Але вони відклалися в його пам’яті. Стріли Рембо тоді набагато частіше летіли повз ціль, ніж влучали в неї. «Ти надто гарячий і нетерплячий, — казав йому старий. — Ти занадто стараєшся. Хвилюєшся. А ти спробуй послати стрілу однією лише силою свого духу».

Минуло кілька місяців. У нього нічого не виходило. Переконавшись, що гарного стрільця з нього ніколи не вийде, він вирішив припинити свої тренування. До цього пострілу він не готувався. Він просто не думав про нього. Спробував ще раз, щоб скоріше кинути все й забути про ганебну невдачу. Не думаючи, відтягнув тятиву, мигцем глянув на ціль і послав стрілу. Стріла влучила точно в десятку.

І тут із ним немов щось сталося. На коротку частку секунди він усією своєю істотою злився з луком і стрілою, що летить до цілі. Він вистрілив так легко, начебто все життя тільки цим і займався. І коли стріла летіла, зі свистом розсікаючи повітря, він відчув блаженний стан, близький до молитовного екстазу віруючих. Він уже знав, що стріла влучить.

Цієї миті Рембо зрозумів, що означало наставляння його старого вчителя.

***

Лук Рембо мав свої секрети. Як і на лезо ножа, на лук було нанесено чорне незмивне гальванічне покриття для того, щоб випадковий відблиск не видав його вночі. Середня частина лука була виготовлена з магнієвого сплаву, який за своєю міцністю не поступався алюмінію, але був ще легшим. Кінці лука були з обвугленого скловолокна із серцевиною з кленового дерева. Лук у розібраному вигляді вільно вкладався в один із сагайдаків, який Рембо носив на спині: довжина середньої його частини досягала двадцяти одного дюйма, обидва кінці були коротші, дюймів по вісімнадцять.

Коу здивовано дивилася на маніпуляції Рембо. Коли він зібрав лук, з’єднавши середину дуги з обома кінцями та прикрутив гвинтики за допомогою викрутки, що була в лезі ножа, Коу не стримала вигуку здивування. Навіть уночі лук, що майже злився із чорнотою заростей, справляв грандіозне враження.

Із другого сагайдака він витяг стріли, також розбірні. Повна довжина їх складала тридцять дюймів.

Краще за гвинтівку, — коротко пояснив він. — Пострілу не чути.

Невже у вас немає іншої зброї? — запитала вражена Коу.

Шум у таборі змусив його різко повернути голову. Вартовий на вишці справа щось сказав охоронцеві, який стояв на ворогах. Ще один солдат показався з бараку в центрі табору. Він вітав дівчину, яка під’їхала до нього, непристойним жестом.

Рембо різко пригнувся та проскочив під проводом міни. Позаду пролунав тривожний шепіт Коу:

Як? Ви хочете піти туди? Де ж ваш фотоапарат?

Пропав.

Але в нас є наказ. Я думала… що вам заборонено входити на територію табору. Ви повинні тільки знімати.

Нічим знімати.

Тоді просто спостерігайте. Потім розповісте.

Ні! — Рембо похитав головою. — Я маю з’ясувати все на місці.

А як же…

Вона осіклася.

Як же накази?

Накази! Рембо добре знав, що це таке. Його привчили: що б не сталося, а наказ виконуй. Без дисципліни, без повного підпорядкування наказу будь-яка операція приречена на провал.

У вухах у нього знову пролунав голос Траутмена, який муштрував їх, необстріляних новачків, у форті Брегг: «Розум — ваша головна зброя. Пам’ятайте про це. Але дисципліна вища за все. У нашій справі очманілі голови не потрібні. І що ви там собі думаєте про мій наказ, мене не цікавить. Якщо я наказую всім справити нужду, це значить: справити нужду. Одразу. Не сходячи з місця. Хто почне знімати штани, пробіжить у мене десять кіл. І потім ще десять, поки не вб’є у свою дурну голову, що я наказав справити нужду, а не штани знімати. Усім ясно? Основа спеціальних операцій — точність виконання задуму. Кожен із вас — тільки гвинтик у складній машині. Можете проявляти ініціативу, але тільки в межах поставленої вам задачі. Можете думати самостійно, але не забувайте, що ви лише гвинтики, від точності яких залежить робота всіх інших частин величезного механізму, залежить життя інших людей».

У своєму житті Рембо боявся тільки одного: підвести свого названого батька або, вірніше, свого єдиного справжнього батька, завдяки якому з’явився на світ непохитний боєць Рембо.

Як вчинити тепер?

Вліпив би йому зараз Траутмен десять кіл за порушення наказу?

Невже єдина людина, яку він любив, думкою якої дорожив, тепер засудить його?

Але ж там мучаться полонені! Півроку, проведені в цьому пеклі, здалися Рембо вічністю. А вони нудяться там ще більше.

І він пошепки сказав Коу на вухо:

— Раз я залишився без фотоапарата…

Піт виступив у нього на чолі, коли він твердо закінчив.

Він рішуче ступив уперед, знаючи, що робить непоправне, що викликає на себе гнів батька, чинить усупереч його волі. Він уперто стиснув лук та сагайдак зі стрілами й почав спускатися схилом.

РОЗДІЛ 8

Він рухався повільно. Дуже повільно. Часто зупинявся й оглядав землю, чагарник. Чи не тягнуться проводи мін-пасток?

Коли спуск закінчився й вони досягли низини, їм знову довелося розпластатися на землі та підбиратися ближче поповзом.

Крик, що вирвався з табору, завис над долиною, посилений луною. Рембо завмер, удивляючись у темряву. Піт градом котився по його обличчю. Трохи позаду, у заростях папороті, причаїлася Коу.

Чи був це крик в’язня? Як дізнатися? Люди будь-якої національності — чи американці, чи в’єтнамці — кричать однаково.

Але вартові продовжували розмовляти, немов нічого не відбулося. Той, що знаходився нагорі, у вежі, сказав охоронцеві біля воріт:

Він мені підсунув своє вино. Добре, що я не випив.

От і я теж, — підтакнув той. — Я його якось спробував, то потім каявся: з усіх дірок газ ішов.

Мабуть, це здалося їм дуже смішним, тому що вони аж присіли від реготу.

Він сам, як вип’є, то репетує уві сні. Сниться яка-не- будь мерзота. Знову, мабуть, ці здоровенні павуки.

Треба піймати одного та підкинути йому в ліжко.

Вони надривалися від сміху.

Крик повторився, цього разу не такий пронизливий, і він переходив у тяжкий стогін. Він лунав справа, з бараків.

Рембо знаком наказав Коу залишатися на місці. Він подивився на сторожову вишку, що знаходилася ліворуч. Вартовий розвалився, поклавши ноги на невисокі, у половину людського росту, стінки вежі.

Тут, зліва, він і вирішив проникнути в табір. Він крався вздовж колючого дроту, ховаючись у чагарнику, поки не дійшов до ділянки, розташованої просто під сторожовою вежею. На щастя, усі вежі тут були звернені всередину території табору, охорона трималася обличчям до табору. Вони стерегли ув’язнених, виключаючи будь-яку можливість втечі, але нікому й на думку не спадало, що хтось може проникнути в цей кам’яний мішок ззовні.

Рембо пам’ятав, що бараки повинні бути справа від нього. Безшумною тінню він метнувся туди. Але ще не підійшовши до них, відчув: щось не так. Приміщення мало нежилий вигляд. Ляскали відкриті двері. У бамбукових стінах зяяли не забиті пролами.

Але головне — барак зустрів його мертвою тишею. Якби тут спали ув’язнені, він мав би почути якісь звуки: сопіння, храп, поскрипування ліжок, бурмотіння уві сні, або, скоріше, у кошмарі.

Він підійшов до чорного проламу та, стиснувши зуби, заглянув усередину. Там не було нічого, крім павутини й високої, густої трави, що проростала крізь діри в дощатій підлозі.

Коу не помилилася. Крайній ступінь запустіння свідчив про те, що табір давно не використовували за своїм прямим призначенням. Зважаючи на все, солдати повернулися сюди недавно.

Але з якою метою?

І якщо тут усе-таки є ув’язнені, то де вони їх тримають?

Рембо втиснувся в стіну барака: неподалік проходив охоронець. Він терпляче почекав, поки той відійде на безпечну відстань, а потім у два стрибки подолав відстань до наступного барака. Обережно, ледь піднімаючи голову над виступом вікна, заглянув усередину. На ліжках, прикритих москітними сітками, спали солдати. їхня зброя була звалена на підлозі біля дверей. Один зі сплячих протяжно застогнав. Потім прибив невидиму комаху в себе на обличчі, перевернувся на інший бік і знову почав стогнати.

Ще одна перебіжка в темряві — і Рембо припав до вікна наступного барака. Дивно, але відтіля лилося світло й лунала музика.

Рембо не збирався ризикувати, заглядаючи у вікно. Він помітив щілину між землею та дерев’яним настилом барака. Щілина була близько двох футів завширшки. Рембо пірнув у чорний провал і, пробираючись крізь завали бруду й павутини, не думаючи про змій, які напевно водилися тут, доповз до того місця, де дірка в підлозі дозволяла йому спостерігати за тим, що діється в кімнаті. Він лежав на спині та придивлявся.

Звідси йому була помітна лише частина кімнати. Він бачив спину охоронця, який відкривав маленький холодильник, щоб дістати банку кока-коли. Сержант!

Банка ледь запотіла, китайські ієрогліфи прикрашали етикетку, але Рембо не помилився: це кока-кола.

І ще в одному він не міг помилитися. Обличчя цієї людини! Пальці Рембо до болю стиснули лук. Ненависть обпекла його. Він задихався. Сержант — худий, довготелесий, зі щілинками очей, що видавали звірину жорстокість, з вічно глузливою, немов приклеєною, усмішкою — той самий Тай, який катував його та погрожував живцем здерти з нього шкіру. Той самий, чий ніж залишив рвані шрами на його тілі.

Ні, він не помилився. Надто часто він бачив перед собою це ненависне обличчя наяву. Потім воно знову приходило до нього в нічних кошмарах. Часом, коли в нього не вистачало сил підтримувати сувору внутрішню дисципліну, якої вимагає шлях дзен, і він зривався, втрачаючи над собою контроль, — тут, у таборі, в американському містечку, у тюремному кар’єрі — він мріяв тільки про одне. Про те, щоб поквитатися з цим чоловіком.

Пройшло стільки часу, а Тай усе ще стирчить у цій дірі. Його нікуди не перевели. Чому? Відповідь на це питання принесла йому задоволення.

Ти, мабуть, у чорному списку, Тай. Та ще в якому! Здорово завинив, якщо як покарання тобі продовжили службу в цьому пеклі.

Ну, будь упевнений, я тобі додам.

Тай відкрив банку й почав жадібно пити. Піна стікала по його губах на підлогу.

Краплі падали на обличчя Рембо.

Він почув скривджений жіночий голос.

Хоч би мені залишив.

Повія із села, яка приїхала на моторолері. Сержант улив у себе залишки та жбурнув жінці порожню банку.

Досить із тебе.

Він повалив жінку на ліжко й почав розстібати ремінь.

У кімнаті згасло світло.

РОЗДІЛ 9

У бараках із правого боку табору ув’язнених теж не було. Там Рембо бачив сплячих солдатів і у відділеному перегородкою закутку, мабуть, командира.

Але якщо тут немає ув’язнених, якого біса в таборі роблять солдати?

Він придивився до підніжжя стрімкої скелі, що підступала до табору з торця. Він ще раніше помітив заглиблення печери, що темніло там.

І відразу все зрозумів.

Підкравшись до печери, намацав бамбукові ґрати, що закривали вхід. А в похмурій, сирій глибині…

П’ять американців!

О, Господи, до чого жахливий у них вигляд!

Живі трупи. Мерці, що встали з могил. Кістяки, обтягнуті шкірою у виразках і струпах. Глибоко запалі очі здавалися непомірно великими на виснажених обличчях. Одяг, як не дивно, не висів на схудлих тілах, а був їм тісний. Куртки та штани в’єтнамських селян обтягали довготелесих американців.

Один із них марив у жару. Приступ малярії.

Інший скорчився, забившись у кут і підібгавши під себе коліна.

Пацюки шастали по кам’яній підлозі печери, але бранці не звертали на них уваги.

Так, я знав, що їм тут тяжко. Але я не думав, що вони дійшли до такого.

Навіть після своїх шеститижневих страждань у джунглях він виглядав краще.

Перше потрясіння змінилося на радість. Він усе-таки знайшов полонених і може довести, що їх тримають у цьому таборі!

Він заніс ніж, щоб перерізати мотузки, якими були прив’язані бамбукові ґрати. Скоріше! Зараз я звільню вас!

Полонені впритул дивилися на нього збудженими, напівбожевільними очима і… не бачили.

А може, ще гірше, вони вважали його одним зі своїх мучителів і покірно, бездумно, чекали чергових катувань, не маючи сил пручатися.

Звільнити їх зараз украй ризиковано. Хтось почне стогнати, марити. Самостійно пересуватися вони не можуть.

«Нас усіх перестріляють, — думав Рембо. — А якщо я знову потраплю в цей табір? Друге коло цього пекла я вже не витримаю. Але щось треба зробити!»

Йому наказано знайти бранців. Повернутися назад до того місця, де його підбере вертоліт. Розповісти про все Мердоку.

Звільняти полонених буде група «Дельта».

Вони живі! Я бачив їх.

А як доведеш? Він згадав, що фотоапарата в нього немає.

Просто розповім.

Чи повірять вони тобі на слово? Траутмен — так. А Мер- док? А той комітет, що планував цю операцію?

Хто я для них? Колишній ув’язнений. Злочинець.

Але я повинен привезти що-небудь із собою. Показати їм що-небудь.

І тут він почув стогін.

Зовсім поруч.

Але не за ґратами.

РОЗДІЛ 10

Він обернувся, готовий до нападу. Підняв ніж перед собою. Але побачив таке, від чого кров застигла в жилах і ніж опустився.

Полонений висів на бамбуковому хресті. Широко розставлені руки прив’язані над головою. Витончене, продумане катування прирікало його на повільну, болісну смерть. Якби руки його були розставлені в боки, через кілька годин він просто задихнувся б від сильного тиску маси тіла на грудну клітку. З піднятими руками тиск на груди зменшувався. Він міг дихати.

Мучитися він буде довго. Легко померти йому не судилося.

Полонений був мертвотно-блідий. Шкіра на зап’ястях, перетягнених ременями, здерта. По руках текла кров.

Шрами від цих порізів залишаться надовго. Це Рембо знав із власного досвіду.

Рахунок, за яким заплатить сержант Тай, зростає.

Чоловік, який висів на хресті, уже не ворушився. Але коли Рембо доторкнувся до худої шиї, намацуючи пульс, повіки полоненого здригнулися. Погляд із зусиллям зосередився на Рембо. Під лівим оком в американця розпливався величезний синець.

Що… — прошепотів він потрісканими губами.

Рембо підніс руку до губ полоненого, іншою рукою перерізав ремені, що зв’язували його. Ще секунда — і той зісковзнув униз. Рембо підхопив його.

Американець? — прошептав полонений у нього над вухом.

Тс-с-с! — осадив його Рембо. — Мовчи!

Він підняв знесиленого полоненого собі на плечі та побіг, пригинаючись якнайнижче.

Там… інші, — прошамкотів полонений.

Рембо подумки відповів йому: «Не бійся. Даю тобі слово, їх урятують».

Раптово чорноту ночі прорізав яскравий промінь прожектора й вихопив із темряви фігуру Рембо з його ношею. Вибору в нього не було. Він опустив полоненого на землю, миттєво вставив стрілу у свій лук і вистрілив.

Вартовий на вишці скорчився, не встигнувши охнути, коли стріла з гострим зазубреним наконечником уп’ялася йому в груди.

Промінь прожектора припинив свій рух і завмер на кущі папороті.

Рембо квапливо підхопив американця й понісся до колючої огорожі.

У цей час вартовий, який ходив по табору, помітив, що прожектор метнувся кудись убік. Він придивився до заростей папороті, на які переметнувся промінь світла, і потім підняв очі вгору, намагаючись зрозуміти, що відбувається на вежі.

За мить Рембо метнув свій ніж. Вартовий ще встиг би скрикнути від болю, якби ніж, що мітив точно в горло, не перерізав голосові зв’язки. Вартовий, закотивши очі, упав на землю.

Рембо витяг ніж із тіла. Обтер закривавлене лезо об траву.

Дріт виник перед ним раптово. Він перерізав його своїм лезом-виделкою та, згинаючись у три погибелі, рвонув до лісу.

Прожектор на іншій вежі все-таки намацав утікачів.

О, чорт!

Знову поклавши на землю непритомного американця, Рембо вклав стрілу у свій лук, і тятива, натягнута із силою в сотню фунтів, могутнім ривком відправила стрілу в смертоносний політ.

Прожектор на вежі перекинувся, промінь світла вперся в небо. Рембо зрозумів, що стріла досягла мети. Незвичайне положення ліхтаря незабаром приверне увагу охорони. Він дав собі п’ять секунд на те, щоб відійти на безпечну відстань.

РОЗДІЛ 11

Коу причаїлася в чагарнику, марно намагаючись побачити, що діється в таборі. Серце її скажено билося. їй здавалося, що вона прочекала години дві, хоча Рембо залишив її тут всього п’ятнадцять хвилин назад.

Після того як жінка із села зникла в бараку, табір знову затих і занурився в пітьму. Усе було, як і раніше, спокійно, хоча вона знала, що там, у самому лігвищі ворога, робить свою справу Рембо.

Вона здригнулася й закусила губу, коли промінь прожектора освітив бараки. Промінь завмер, ковзнувши в густу папороть, і вона затаїла подих. Але от із протилежного боку засвітив ще один прожектор. Не встигла вона злякатися, як його промінь уперся в небо.

Злякані крики пролунали над нетрями.

На руку дівчини, яка притиснулася до землі, опустився важкий солдатський чобіт. Коу скрикнула від болю: до неї наблизилося обличчя в’єтнамського солдата, який націлив автомат просто їй в обличчя.

Пальці на спусковому гачку напружилися.

Раптом пролунав свист, і в шию солдата вп’ялася стріла. Він не встиг зробити ні кроку — стріла прибила його до дерева.

Раптом поруч із нею опинився Рембо. Обм’якле тіло лежало в нього на плечі.

Рембо жестом показав на гірський перевал, через який вони прийшли сюди. Він міг би й не нагадувати їй: Коу вже поспішила туди.

За ними, у таборі, пролунав свист, зазвучали крики солдатів.

Не пам’ятаючи себе з переляку, вона запекло дерлася схилом, чіпляючись за коріння дерев.

Незважаючи на паніку, що охопила її, вона помітила: Рембо навіть з важкою ношею на плечах тримався попереду неї.

РОЗДІЛ 12

Запам’ятайте, полковнику, ви самі напросилися, — промовив позаду Мердок. — Я відмовляв вас. Поспішаєте на власний, вибачте мене, похорон.

Траутмен навіть не обернувся. Він засунув свій пістолету кобуру та вийшов з ангара.

Еріксон і Дойл стягали з вертольота маскувальне покриття. Першим у машину заскочив Еріксон, за ним Дойл. Могутні двигуни почали розігріватися, гудіння підсилювалося, переходячи в ревіння.

Сівши поруч із пілотами, Траутмен сказав:

Заждалися, хлопці. Через годину будемо на місці.

Дойл жував гумку, від нього разило марихуаною.

Чому б вам не подивитися правді в очі? Хлопець у вас класний. Супермен загалом. Але він, напевно, давно гниє в тім лісі. Ми летимо на цей пікнік, тільки щоб ви заспокоїлися.

Сам заспокойся, — обірвав його Еріксон і повернувся до Траутмена. — Вибачте, мій товариш не вражає гарними манерами. Він просто боїться, що ми марно витратимо пальне.

Час ми зараз витрачаємо марно, де точно, — відповів Траутмен. — Піднімай своє чортове корито в повітря, інакше я сам сяду за штурвал.

Ну годі вам, — примирливо сказав Дойл, — потерпіти не можете.

Еріксон зосередився на приладах. Літак відірвався від землі.

Старий добрий В’єтнам, — не вгавав Дойл. — От уже справді свято, що завжди з тобою.

РОЗДІЛ 13

Американець відкрив очі, перевів здивований погляд на Коу. Рембо, який пройшов ґрунтовну медичну підготовку, перевірив його пульс.

Вони вирішили зробити зупинку лише після того, як шум погоні затих удалині.

Це не сон? — слабко промовив американець. — Невже це не сон?

Будь упевнений, — відгукнувся Рембо, який дозволив розслабитися м’язам на короткий час перед тим, як знову взяти свою ношу.

Американець облизнув потріскані губи. Він ледве підбирав слова.

Ви, хлопці, не подумайте… Я весь час із ким-небудь розмовляю. То з дівчиною своєю, то з мамою. І з батьком теж.

Помовч краще.

Скільки ж їм років тепер? — Свідомість його повільно, але прояснялася. — Може, батьків і живих немає. Але ви… ви… живі? Ви не снитеся мені? Ви відвезете мене додому?

«Господи ти, Боже мій, — подумав Рембо. — Де він, дім?»

А куди ж ще? — сказав він уголос і додав. — Як тебе звати?

Бенкс. Лейтенант ВПС.

Американець спробував сісти. На очах його стояли сльози. — Це чудо, — прошепотів він. — Спасибі!

РОЗДІЛ 14

Важко дихаючи, вони долали останні кілометри джунглів. Ледве не котилися по кам’янистому спуску берегу. Сампан чекав їх, погойдуючись на воді.

Кін дивився на них, не приховуючи подиву.

Ну, чого чекаєш? — хрипло кинув йому Рембо, — Давай заводь мотор. Поїхали!

Гроші! — зажадав Кін.

Коу простягнула, йому пачку.

Так краще.

Кін скочив у човен і почав будити своїх людей. Мотор завівся, човен ожив і відчалив від берега. Матроси, які ще погано все розуміли, покосилися на Бенкса.

Американець підняв голову.

Пощастило вам, хлопці. Прийшли вчасно.

Чому?

Човен легко ковзав по воді, на якій грали місячні відблиски.

Бенкс продовжував пояснювати:

Добре, що ви прийшли саме сьогодні. Нас часто вивозять із табору. То дороги будувати, то врожай збирати. Усього тиждень, як привезли назад.

То ви тут усього тиждень? — здивувався Рембо.

Ну так, провались він крізь землю!

А коли ви були в таборі до цього? — запитала Коу.

Бенкс наморщив чоло, згадуючи.

Здається, рік тому. Ого! Який же рік зараз?

Коу назвала йому рік.

Ні, цього не може бути! Стільки часу минуло!

Табір був порожній весь цей час?

Бенкс кивком підтвердив.

Коу кинула стривожений погляд на Рембо.

Я розумію, про що ти думаєш, — відповів Рембо на її безмовне питання.

Що-небудь сталося? Щось не так? — запитав Бенкс.

Ні, турбуватися нема про що, — упевнено сказав Рембо.

«Тобі нема про що, — подумав Рембо. — Нам якраз є про

що турбуватися».

Покурити знайдеться?

Очі Бенкcа гарячково блищали.

Не курю, — відповів Рембо.

Щоб не мовчати, він запитав:

За що тебе на цьому хресті?

Та як вам сказати… Я піймав кобру…

Змію? — видихнула Коу.

Змію, звичайно. — Бенкс покашляв. — Не так уже страшно, якщо правильно схопити її. Ну я її і підкинув їм. Я і раніше таке витворяв…

Він, здавалося, починав марити.

Рембо силкувався уявити собі цю картину.

Ох, вони там і наклали в штани. Кобру я в барак охоронцям підсунув. Вони потім із мене душу витрусили. Живого місця не залишили. Але ви б подивилися, як вони гасали по цьому табору!

Нелегко їм із тобою було, — зазначив Рембо.

Так, — задоволено підтвердив Бенкс і глянув на Коу. — Вам спасибі, міс. Тільки не ображайтеся, але ви, міс, така дівчина, така дівчина… Знаєте, я ж жінки не бачив із тих пір, як…

Коу ласкаво доторкнулася до його впалої, зарослої щоки.

Не треба говорити. Відпочиньте.

А що ви робите в неділю?

Дівчина напружилася, ніби натягнута струна. Кинула погляд на Рембо. Він бачив, як її всю пересмикнуло. Вона встала, щоб приховати хвилювання.

Я принесу вам поїсти, Бенксе. Чого-небудь смачного. — Вона стиснула губи, придушуючи спалах обурення. — Тільки їжте повільно. Бо занедужаєте.

Рембо посміхнувся. Йому подобалося, як вона трималася.

Ревіння потужного двигуна перервало його роздуми. Серце підскочило в грудях. Він стиснув у руці пістолет. Промінь прожектора впав на їхній човен.

РОЗДІЛ 1

Це могло бути чим завгодно, але тільки не ворожим патрульним катером. Якби це був катер… Судячи з ревіння двигуна, судно велике. І прожектор у нього потужний. Почувши голоси піратів, Рембо схопив свій лук, підхопив на спину Бенкса й рушив до кабіни. Прожектору все ніяк не вдавалося намацати сампан. Якщо Рембо встигне зайти в кабіну до того, як знайдуть сампан, їм із Бенксом, мабуть, удасться сховатися, а Кіну можна буде запропонувати відкупні.

У кабіні стояв сморід і було темно. Рембо наблизився до Коу — вона зайшла сюди взяти їжу для Бенкса. Коу з тривогою вдивлялася в судно, дизель якого так страшно ревів.

У чому справа? — запитала Коу.

Темрява нагнітала страх. Рембо відчув, як до його спини приставили дуло. Чиясь рука вихопила з кобури його кольт 45-го калібру. Хтось відіпхнув Коу, Бенкс розпластався на підлозі.

Ти хочеш знати, у чому справа? — хрипким від люті голосом сказав Рембо. — Кін нас продав.

Кін стояв на палубі й віддавав в’єтнамською накази команді канонерки:

Сюди! Сюди! Візьми штурвал!

Він зайшов у кабіну. Промінь прожектора нарешті намацав сампан, і Рембо побачив, що Кін більше не посміхається.

Американська свиня! — кинув Кін і плюнув Рембо в обличчя. Від його густої слини смерділо гнилизною. Розізлившись, Рембо підняв руку, цілячись ребром у гортань цього покидька, але отримав нищівний удар по потилиці, цього разу казенником гранатомета.

Чому ви застрягли?

Нас знайшли. Я уклав із ними угоду. Більш вигідну, ніж із тобою.

Що ти сказав?

Це вигідніше, ніж гроші. Це стосується мого життя. Американська свиня! — гукнув Кін ще голосніше, сподіваючись, що його почують солдати. — Справа є справа.

Він знизав плечима та зі злістю вдарив Рембо по щоці.

Кін зробив помилку. Рембо вдав, наче втратив від удару рівновагу. Звичайно, це було не так. Зробивши спритний пірует, Рембо вибив у Кіна автомат і гранатомет, ударом ліктя зламав ребра піратові, який стояв позаду, витягнув ніж і, повернувшись на сто вісімдесят градусів, зітнув голову другому піратові. Фонтаном ударила кров, голова з глухим стукотом упала на підлогу, брязнув гранатомет, який Рембо підхопив буквально нальоту. Він знав, що Коу схопила автомат. Кін метнувся до дверей, і Рембо спустив курок. Стіни удесятерили хлопок пострілу. Кіна розірвало надвоє. Закривавлена верхня частина тулуба звалилася в кабіну, нижня зробила два кроки вперед і впала на борт сампана.

Рембо перестрибнув через трупи й вискочив на палубу. Гранатомет, як помпа, змітав усе на своєму шляху. Пострілом пробило борт, другим знесло в одного з піратів передню частину черепа, іншого відкинуло в ріку. Потім дісталося прожектору.

Скло розлетілося на дрібні осколки. І знову наступила пітьма. До Рембо донеслися крики з канонерки, позаду пролунала черга з АК-47. Він пригнувся та, повернувшись назад, зробив постріл, побачив, як розлетілася на друзки бамбукова стінка кабіни. Заряд влучив у пірата, який замахнувся на Рембо сокирою. Він шубовснув у ріку.

У прорізі кабіни з’явилася Коу з АК-47.

Ніс сампана потряс вибух, в усі боки полетіли шматки човна. Рембо пригнувся. Із канонерки відкрили вогонь. У вухах не стихав гул від недавнього вибуху.

Спускай Бенкса за борт! — наказав Рембо Коу.

Він кинувся в кабіну, ривком зірвав замок із замасленого дерев’яного рундука, вихопив реактивну установку та швидко зарядив її.

Зовні лунала стрілянина. Рембо вискочив із кабіни. Коу строчила з автомата по канонерці.

Стрибай разом із ним! — наказав Рембо.

Він кинувся на корму.

Другий вибух знищив те, що залишалося від носа. Рембо обдало бризками. Сампан ішов на дно.

Коу закинула на плече автомат, підняла Бенкса та стрибнула разом із ним за борт.

Рембо скинув реактивну установку. Масивний корпус канонерки був зовсім поруч — він точно не промахнеться. Спустив курок, відчув поштовх віддачі. Надпалубні споруди канонерки освітило спалахом, пролунав гуркіт. Ніч перетворилася на день. У повітря полетіли осколки металу й людські тіла. Відразу почулося ще кілька вибухів. «Боєприпаси», — подумав Рембо. Рвонув бак із пальним.

Але ця калоша не затонула. Вона, немов обійнятий полум’ям корабель-примара «Летючий голландець», продовжувала йти вперед.

Рембо кинув реактивну установку, схопив лук, сагайдак зі стрілами, вискочив на корму, але тут…

Канонерка, зіткнувшись із уламками, врізалася в сампан. Удар додав стрибку Рембо сили, і він, пірнаючи, боляче вдарився обличчям об мутну поверхню води. Його тіло пішло вглиб. Уже під водою він почув ревіння іншого мотора. Коли виплив на поверхню, обліплений від голови до ніг піском та намулом, відчув у повітрі запах бензину. Повернувшись у бік обійнятих вогнем пожежі канонерки та сампана, звернув увагу, що на березі з’явилися солдати. їхні злякані обличчя яскраво освітлювало полум’я. Одні показували на вогонь пальцями, інші кинулися в ріку, ніби сподіваючись урятувати вцілілих.

Рембо злегка підняв над поверхнею води обличчя й віддався на волю течії. Він удивлявся в берег, сподіваючись побачити там…

Коу. Він помітив, що вона укрилася за прибитими до берега мокрими корчами та гілками в самому гирлі ріки. Поруч

із нею був Бенкс — Рембо бачив його ноги, що стирчали з-під гілок.

Промоклий одяг і черевики тягли Рембо на дно. Нарешті ноги торкнулися слизького дна, і він поповзом добрався до укриття, де на нього чекали Коу з Бенксом.

— Вперед, — скомандував Рембо.

Він підняв Бенкса на спину, узяв лук і сагайдак зі стрілами, піднявся на ноги. Вони з Коу рушили в бік джунглів, які темніли вдалині, подалі від вогню.

«Місце підхвату», — думав він, ледве переставляючи ноги. Боліли мускули, не вистачало повітря. Потрібно будь-що дійти до місця підхвату.

Позаду пролунав чийсь крик. Потім інший, уже майже за самою спиною.

Він зібрав останні сили.

РОЗДІЛ 2

Траутмен сидів позаду Еріксона, напружено стежачи за тим, як той керує вертольотом «Агаста 109». Вони летіли над самими верхівками дерев, впоперек долини, що поросла густим лісом, піднімаючись та опускаючись залежно від ландшафту. У кабіні було темно.

Ти не можеш швидше? — запитав Траутмен.

Я і так вичавлюю з маляти сто п’ятдесят миль, — відповів Еріксон.

Попереду позначилася гориста лінія обрію, підсвічена знизу слабким мерехтінням.

До того ж ти сам сказав, що все має йти строго за розкладом, — продовжував Еріксон. — Ми добралися сюди раніше, ніж було домовлено. Якщо твій хлопець живий і тепер іде до місця підхвату, поспіх йому тільки зашкодить. Нам теж. Конги почнуть з’ясовувати, у чому справа, і засічуть нас.

Еріксон намагався перекричати ревіння зустрічних потоків повітря — задній відсік вертольота було відкрито.

Під нами округ Інджан, — з усмішкою сказав Дойл.

Лінія обрію світлішала з кожною хвилиною.

РОЗДІЛ 3

Сонце піднімалося вище і вище. Рембо завзято піднімався вгору схилом. У нього боліли плечі. Одяг промок від поту.

Коу розсовувала зарості, вдивлялася вперед. Ствердно кивнувши Рембо, пішла далі.

Прямо перед ними відкрилася прогалина. І це було набагато приємніше видовище, ніж водоспад.

Тому що це — місце підхвату.

Рембо відшукав укриття, утворене рослинами, опустив Бенкса на землю, випрямився, розправив плечі, намагаючись розслабити зведені судорогою м’язи.

Його погляд був спрямований туди, відкіля вони прийшли, — Рембо уважно вдивлявся в положистий схил долини.

Крізь зарості продиралися солдати. Він чув їхні гучні голоси, луну яких відбивали джунглі.

Що ж, варто віддати належне — їх веде дуже досвідчений філер, не важливо хто він: місцевий селянин чи солдат. Не мине й чверті години, як вони будуть тут.

Він повільно повернувся на триста шістдесят градусів, уважно розглядаючи місцевість.

Чорт забирай, де ж вертоліт?

Рембо кинув погляд на свій лук і сагайдак зі стрілами, потім перевів його на АК-47 у Коу за плечем.

Знаєш що, давай мінятися.

Незабаром буде вертоліт.

Звичайно. Я це так, про всяк випадок.

Коу віддала йому автомат, він простягнув їй свій лук.

У сагайдаку пачка вибухівки С-4. Але ти не бійся — без детонатора вона не вибухне.

Знаю. Снука навчив мене, як з нею поводитися.

Чудово.

Крики, наближаючись, ставали все чіткішими.

Буде краще, якщо ти зникнеш, — сказав Рембо.

Що? Ти не летиш з нами? — пробурмотів Бенкс.

Мені наказано залишитися тут. Але, може…

Рембо здивовано підняв брови.

Може, я залишуся з вами до кінця? Може, зможу чим- небудь допомогти?

Рембо дивився на солдатів, які продираються крізь зарості. На вертоліт поки й натяку нема.

До кінця? Але це і є кінець.

Але я хочу залишитися. Забути всі накази. У мене з’явився шанс. Візьмеш мене туди?

Туди? Куди це? — не зрозумів він.

В Америку. Тобі варто лише захотіти. Візьми мене із собою. Як свою дружину, — перейшла вона зненацька на «ти».

Рембо сторопів. Що за божевільна думка. У ній прихована погроза. Та він…

Ти мене не розумієш. Зі мною не треба жити. Просто потрібно допомогти вибратися звідси. У Хантінтон Біч. Я хочу побачити свого брата. — У Коу тремтів голос. — А найголовніше — побачити сина. Ти розлучишся. Скажеш, що я — погана дружина. Але я отримаю підданство. І залишуся в Америці.

Але я тут для того, щоб визволити військовополонених, — мимрив Рембо. — Тобто… Що подумають про мене, якщо я привезу звідси дружину?

Подумають? — Коу випросталася, гордо піднявши голову. — Тільки те, що ти — чоловік.

Він заперечливо похитав головою.

У чому справа? Ти не дозволяєш собі відчувати? У тобі вже померли всі почуття? Але ж ми ще живі. — Вона вказала пальцем на пурпурні орхідеї, що цвіли на болоті на краю джунглів. — Моє кодове ім’я — Орхідея. Квітка, що росте тільки на гарній землі. Тут під землею лежать кістки тварин, людей. Вони загинули в джунглях. Удобрюють землю. Щоб на ній росли найпрекрасніші квіти. Орхідеї. Тут багато мертвих. В’єтнамців. В’єтконгів. Американців. І багато прекрасних квітів. Але я сподіваюся залишитися живою. Хай я не така прекрасна, але я хочу залишитися живою. Я не хочу помирати.

Рембо кивнув у бік, звідки лунали крики.

Може, ми помремо скоріше, ніж ти думаєш, — сказав він

Коу була схожа на вбиту горем маленьку дівчинку.

Я думала, ти…

Рембо відчував, що в нього занило серце. Ще вчора він би нізащо не повірив, що з ним може статися таке.

Раптом, на подив Рембо, Коу пригорнулася до нього всім тілом і поцілувала його в щоку.

Ще дивнішим було те, що він дозволив їй це зробити. За останні чотирнадцять років це був його найближчий контакт із жінкою. Коли губи Коу торкнулися його щоки, йому здалося, ніби через нього пройшов електричний розряд. Від її ніжного подиху по шкірі забігали мурашки.

Узявши лук і сагайдак зі стрілами, Коу рушила до залитої сонячним світлом галявини, що веде в дрімучі зарості джунглів. Її мініатюрна фігурка в широких чорних штанях швидко зникала.

Ти що, хлопче, здурів? — сказав Бенкс. — Давай візьмемо її із собою.

Рембо остаточно розгубився. Інстинкт самозбереження боровся в ньому з…

Добре! Залишайся, — уривчасто кинув він. — Ми одружимося. А потім я розлучуся. Будеш жити у своєму Хантінтон Біч.

Коу обернулася. По її щоках текли сльози. Але тепер вона посміхалася.

Ти… надзвичайно гарний хлопець.

Але ти сховайся. А коли прилетить вертоліт… Якщо він прилетить. Поки що нічого нема.

Коу все зрозуміла й кивнула: Якщо солдати з’являться тут раніше, ніж прилетить вертоліт, Рембо дасть їй можливість урятуватися.

Рембо, ти… по-ступ-ли-вий.

Подивимося.

І тут він почув його, цей віддалений гул, як ніщо інше; він вселяв у серце надію. Рятувальний вертоліт.

Його радість була передчасна: позаду почулося хекання. Рембо обернувся. На гребені схилу показався солдат.

РОЗДІЛ 4

Траутмен із тривогою вдивлявся в закутані серпанком скелі.

Поквапся!

До місця підхвату три хвилини льоту, — сказав Еріксон.

Він нахилився над приладами. Замість того щоб піднятися нагору та пролетіти над скелею, Еріксон спрямував машину до вузької ущелини.

Якого біса?..

Так швидше. Ти ж сам мене квапиш.

Вони опинилися в ущелині, круті схили якої відбивали й підсилювали ревіння мотора. Це була свого роду аеродинамічна труба, і вертоліт підкидало й розгойдувало з боку на бік. Траутмен обхопив своє тіло руками.

Чим скоріше, тим краще, — сказав він.

Вертоліт нахилився на один бік. Дойл, який сидів біля заднього відсіку, гукнув:

Ось і кавалерія!

РОЗДІЛ 5

Рембо підстрелив з АК-47 ще одного солдата, який намагався перевалити через гребінь.

Тікай! — крикнув він Коу.

Оцінивши ситуацію, солдати розсипалися та, ховаючись за деревами, стали заходити з флангів.

Рембо потягнув Бенкса в обхід галявини. Він продирався крізь зарості, сподіваючись знайти прикриття з каміння.

Втікай! — знову крикнув він Коу. — У ліс на тому боці! Поки нас не оточили!

Я хочу з тобою!

Солдати будуть тут раніше, ніж вертоліт! Прокляття, та тікай же! Нічого не вийде! Забирайся звідси!

Він пригнувся, ховаючись за невисокими каменями, вдивився в зарості, якими заріс схил. Справа зашелестіло. Солдати. Тепер вони контролюють підступи до джунглів.

«От і все», — думав Рембо. Це, можна сказати, кінець. Він чув у себе над головою ревіння, що все підсилювалося. Вертоліт ще надто далеко. Його навіть не видно. А патрони закінчуються.

«Якби не Бенкс, я б зміг утекти», — подумав він. Нічого не вдієш — у нього на руках Бенкс.

І він його нізащо не кине.

Рембо глянув у бік галявини, на якій стояла Коу. Добре, хоч вона його послухалася. І тепер у безпеці.

РОЗДІЛ 6

Вертоліт вирвався з ущелини. Ревіння мотора більше не оглушало, і Траутмен став удивлятися у вузьку долину. Він бачив перед собою лише верхівки дерев. Спереду височіла нова скеля, яку Еріксон облетів збоку.

Ось. Так, спереду. — Еріксон показав пальцем. — Он там.

Траутмен із завмиранням серця вдивлявся вдалину. Бачив водоспад, галявину на схилі. Вона починалася відразу за скелею. Зліва підіймався схил, зарослий чагарником. За ним починалися джунглі.

З галявини зметнулася хмарина пилу.

Ще одна.

І ще. Цього разу вже з заростей.

Еріксон напружився.

Чорт забирай, що там коїться?

У міру наближення вертольота межі галявини розширювалися.

Схоже, що це… — Траутмен насупився.

Знову зметнулася хмарина пилу. Разом із нею в повітря злетіли осколки каменів і гілки кущів.

Перестрілка, чорт би її забрав.

У заростях помітний був рух. Траутмен вгледів крихітну фігурку чоловіка. Він тяг на спині іншого та махав їм чи то палицею, чи то зброєю.

Знову хмарина. Фігурка впала на землю.

Це мінометний обстрілі — гукнув Траутмен. — По ньому ведуть вогонь! Господи, та це ж Рембо! Він зробив це!

Чому б нам не послати підкріплення? — крикнув Дойл і, схопившись на ноги, кинувся до М-60.

Давай, малий, нижче.

У міру зниження вертольота галявина ставала все більшою. Траутмен бачив, як Рембо цілився в бік джунглів, як здригалося від віддачі при пострілі все його тіло. Через ревіння мотора пострілів не було чути, і Траутмену стало моторошно. Ще мін бачив людей, які продираються крізь зарості до галявини.

Хто це з ним? — запитав Еріксон. — Адже це не передбачено… Що за чортівня! Та хто це?

Це… це американець! О Боже! Повідом командуванню! Він знайшов! Він урятував одного з наших!

РОЗДІЛ 7

Мердок знову кинув погляд на свій годинник. Він ходив туди-сюди біля радіоустановки в ангарі. Чому вони так затримуються? Вертоліт повинен був…

Сер?

Позаду стояв технік.

Мердок різко обернувся.

Технік намагався говорити рівним голосом, але він був явно збуджений.

Є повідомлення, «Бабка» доповідає, що вони знайшли Рембо. Із ним, схоже…

Що? Продовжуйте.

Із ним американський військовополонений.

Що?

Мердок потягнувся до передавача.

Так, сер. — Обличчя техніка опромінилося радісною посмішкою. — Вони визволили одного з наших!

Мердок сполотнів.

З наших? — Він повернувся, звертаючись до обслуговуючого персоналу. — Станція переходить на особливий режим! Харрісоне! Местерсе! Гуделе! Усім негайно залишити приміщення!

Техніки здивовано глянули на Мердока.

Я сказав покинути приміщення! Швидко!

Розсерджені, здивовані люди зняли навушники та, збившись у групку, рушили до виходу з ангара, раз у раз озираючись назад.

А ви залишіться! — наказав Мердок техніку, який приніс повідомлення. — Перейти на частоту КОМІНТ. Мікрофон! «Бабка»! — репетував він у мікрофон. — Говорить «Ватажок зграї» «Вовчого лігвища»! Готовність «Альфа-Кіло-Віктор»!

У навушниках потріскувала статична електрика.

Роджер, «Ватажок зграї», давай, — почув крізь тріск голос Еріксона.

Негайно припинити операцію! Повторюю! Припинити негайно! Повертайтеся в «Лігвище»!

РОЗДІЛ 8

Еріксон бачив, як Рембо знову вистрілив у солдат, які наближалися з боку заростей. Наказ командування шокував його. Він надяг навушники.

«Ватажок зграї», повторіть наказ!

Припинити! Чорт тебе забирай, припинити! — пролунав крізь тріск крик Мердока.

Цього було достатньо.

Роджер, я щойно отримав наказ не брати їх на борт, — сказав Еріксон, повернувшись до Траутмена.

Не брати?.. Та він збожеволів! — Траутмен наблизив до Еріксона спотворене гнівом обличчя. — Отримай підтвердження!

У цьому немає потреби. Повір мені, я зрозумів усе правильно.

Прокляття!

Еріксон відчув, що з нього зірвали навушники. Вухам стало боляче.

Мердоку! — репетував у мікрофон Траутмен. — Заради Христа, скажи, що з тобою? Ми їх бачимо! Ми можемо взяти їх, Мердоку! Можемо! Ти мене зрозумів?

Облиш, хлопче. — Еріксон знизав плечима. — Схоже, він не хоче тебе слухати. Тримайся. Ми робимо розворот.

Не смій, виродку! Уперед!

Вибач, не можу. Наказ є наказ!

Це, повір мені, і є наказ!

Спокійно, хлопче. Ми не на військовій службі. Ми вільнонаймані за контрактом. Нам наказує той, хто платить. Бос сказав: повний назад.

Найманці! — здається, Траутмен ледь стримувався, щоб не плюнути Еріксону в обличчя. — Внизу люди! Наші люди!

Ні, ваші люди, — поправив його Еріксон. Він анітрохи не злякався, коли Траутмен схопився за кобуру кольта, що висів на поясі.

Тому що за спиною Траутмена стояв Дойл і цілився йому в голову з М-16.

Гей, слухайся мого приятеля, ясно? — сказав Дойл. — Заспокойся й затихни. Ти дієш усім на нерви. Так можна заробити виразку.

Еріксон різко розвернув машину.

Тепер місце підхвату було прямо під ними. Від завихрених гвинтом потоків повітря лягли кущі. Вертоліт прямував під надійне крило есмінця «Бутон».

РОЗДІЛ 9

Рембо не' вірив власним очам.

Він біг по галявині з Бенксом на спині.

Справа та зліва здіймалася від вибухів земля.

«Агаста 109» раптом припинила зниження.

Рембо чітко бачив, як пілот Еріксон, знизав плечима й махнув рукою.

Крутий віраж, мотор захлинувся в ревінні, і вертоліт став віддалятися.

Що за чортівня?.. Де він?.. — дивувався Бенкс. — У чому справа?

Вони нас зрадили.

Ці виродки покинули нас?

Залишається розраховувати тільки на себе.

Рембо опустив Бенкса на землю, дав навмання дві черги з АК-47, що раптово замовк. Скінчилися патрони. Рембо вилаявся.

«Так, нас зрадили», — думав він.

Вогонь із боку джунглів припинився, якщо не враховувати поодиноких пострілів. Солдати поповзом наближалися до галявини. Рембо відкинув автомат убік і кинув прощальний погляд на небо.

«Агаста 109» швидко віддалялася в бік бази й незабаром перетворилася на крихітну крапку.

Солдати підступали все ближче. Злобливо піднімалися наділені на нього автомати.

Найбільше злився один із них, який упізнав у людині на галявині того самого бранця, який завдав йому багато неприємностей. Хлопця, чиї груди та спина посмуговані його, сержанта Тая, ножем.

Приклад АК-47 з розмаху опустився на голову Рембо. Він упав на землю. Перш ніж знепритомніти, подумав, знемагаючи від болю й гніву: «Якщо виживу — а я змушу себе вижити — цей сучий син відповість мені за все».

РОЗДІЛ 10

Коу до болю в суглобах стисла лук і сагайдак зі стрілами. Звідси, із джунглів на протилежному боці галявини, вона, надійно схована густими заростями, бачила все. Навіть крапельки поту на розлючених обличчях солдатів, які оточували її хлопця.

Він упав на коліна, коли сержант ударив його в… Коу силкувалася підібрати англійське слово… в інтимне місце…

У пах.

Її серце розривалося від болю — Рембо били по спині, грудях, ногах. Вона відчувала ці удари на собі й ледь стримувала стогін. Але трималася непохитно — так, як тримався б на її місці Рембо.

Так. Він — її хлопець. Між ними існує якийсь зв’язок. Коу зрозуміла, чому він наказав їй тікати — не тому, що не хоче взяти її в Америку. Ні, він би обов’язково взяв її туди.

Рембо не хотів ризикувати її життям. Адже солдати були так близько, а вертоліт так далеко.

Він хотів, щоб вона врятувалася.

Солдати волокли по землі майже бездиханне тіло її хлопця й цього військовополоненого Бенкса, який плакав ридма.

І Коу дала собі обіцянку.

Навіть не обіцянку, а клятву.

Торкнулася талісмана, що висів на шиї.

Її хлопець, Рембо, хотів урятувати їй життя. Вона клянеться Буддою, що врятує життя йому.

РОЗДІЛ 11

Мердок поставив на стіл склянку з віскі.

Вибачите, льоду немає. Пийте!

Ти при здоровому глузді? Чорт забирай, ти усвідомлюєш те, що ти накоїв? — репетував Траутмен.

Чи розумію я все? Звичайно. У вас є п’ять, ні, десять хвилин вислухати мою розповідь про колишню адміністрацію, держсекретарів, а також усіх інших секретарів, комітети, дипломатичні відносини і так далі?

Обличчя Траутмена взялося плямами.

А в цей час Рембо будуть розпинати на мученицькому хресті.

Полковнику, ми з вами дорослі люди. До того ж знайомі з тим, як ідуть справи. Це війна. Неоголошена війна. Холодна. Підступна. Завзята. А в будь-якій війні доводиться жертвувати людьми.

Але не моїми людьми.

Усяке буває. Тільки не кажіть мені, наче ви забули про Кі Сан, цей нікому не потрібний клаптик землі. І ви…

Тільки не я.

Не ви, то інші допустили, щоб сотні й тисячі гарних людей склали голови в ідіотській облозі нікому не потрібної купи бруду, цієї так званої стратегічної висоти, що не мала для нас ніякої цінності, тому що навколо — суцільні джунглі. Невже той, хто замислив цю операцію, забув про урок, який дав французам Хо Ши Мін Дьєн Б’єн Фу? Жертви? Та на війні не обійтися без жертв. Тому не вчіть, полковнику, вченого. І не вдавайте із себе безневинну дитину. Ви не настільки дурні. Упевнений, у вас із самого початку виникли деякі підозри, однак ви мовчали до останнього, що робить вас співучасником того, що сталося. Чи не так?

Траутмен жбурнув у стіну склянку. В усі боки полетіли осколки, але Мердок навіть бровою не повів. У тісній кімнаті терпко запахло віскі.

Що може бути спільного в мене з таким мерзотником, як ти? Виходить, наша операція спочатку була задумана як спектакль? Як і вся ця проклята війна. Спектакль, обман!

Стара пісня. Усе це справа рук політиків.

Траутмен бачив перед собою безпристрасне обличчя Мердока. Спробував взяти себе в руки. Зробив глибокий вдих.

Добре! Але в такому випадку яку ви переслідували мету?

Я? Мені навіщо? Я теж виконував наказ. У мене, полковнику, є свої зобов’язання — перед дружиною та діточками. Думаєте, мені приємно приносити страждання іншим? Я лише на службі. Знати б, що добре, а що погано — і тобі пряма дорога служити Господу, правильно? Я маленька людина. Роблю, як мені велять так звані вчені чоловіки й жінки. До того ж я не хочу бути шовіністом. Одним словом, роблю те, що мені наказують, і того ж вимагаю від моїх підлеглих. Якби твій хлопець, цей, наскільки я зрозумів, шизик, обмежився своїм завданням, а саме: клацнув кілька разів своїм фотоапаратом і вислизнув тихенько, ми б його забрали. І жодних проблем.

Чорт забирай, поясни!

Мердок здивовано подивився на Траутмена. Зітхнув. Сів у крісло.

Усе максимально ясно. Припустимо, Рембо доповідає, що не може знайти їх. Повірте, так воно й повинно було бути. Наскільки нам відомо, той табір порожній, до того ж ваш хлопець сам колись із нього втік. Зрозуміло, у цьому є своя символіка: сміливець любить ризикувати життям і неодмінно захоче вдруге відвідати пекло. Припустимо, його хапають — що ж, він приватна особа, герой, який діє на свій страх і ризик. Ну, а якщо йому щастить і він знаходить якісь докази, вони, ясна справа, загубилися б де-небудь між Таїландом і Вашингтоном. І все чисто. Ніяких військовополонених. Конгрес це з’їсть. Легіон сімей теж. Може, навіть ветерани. Хіба можна собі уявити, що табір знову заселений? Вашому хлопцеві будь-що-будь захотілося стати героєм. Одних знімків йому мало — ще прихопив із собою сувенір. Так і пре з нього цей героїзм. От мені й довелося все переграти. Іншого вибору в мене не було.

Це кричуща зрада! Потрібно негайно виручити його!

Як би не так! Командування на це не піде. Нізащо! Та ви подумайте про те, що було б, якби повернувся той другий хлопець на батьківщину? Ми тут ведемо переговори про викуп. У сімдесят другому, коли закінчувалася війна, ми домовилися заплатити Північному В’єтнаму чотири з половиною мільярди доларів за наших хлопців, які залишилися в них. Мільярдів, полковнику. За цих дурнів. Така колосальна сума. Але іншого виходу не було.

Отже, викуп не сплатили, балаканина продовжується, другої фази переговорів про звільнення так і не було.

Чорт забирай, що б ви сказали, якщо б з’явилися ці каліки на екранах у шестигодинних новинах? Що, знову починати війну? Починати збройне вторгнення? Бомбити Ханой? Невже ви всерйоз сподіваєтеся, що хтось виступить перед Сенатом Сполучених Штатів із проханням виділити чотири з половиною мільярди за парочку всіма забутих примар? Ви хіба не читали про дефіцит національного бюджету?

Примар? — Траутмен весь напружився. — Ви, Мердоку, коли-небудь брали участь у бою? Тільки не повторюйте мені той анекдот про підрозділ, яким ви нібито командували в шістдесят шостому. То ви бачили війну тільки в шестигодинних новинах. Вони ж брали участь у бою. їхні товариші загинули в бою. їм самим пощастило менше. Думаю, вони вдень і вночі молять Господа про те, щоб він послав їм смерть. Але вони ще не примари. І затямте собі, ви, виродку: цих хлопців будь-що-будь потрібно повернути додому.

Мердок похитав головою.

Цього не буде.

Прости вас Господи.

Ми ведемо безглузду розмову, — сказав Мердок і залпом проковтнув віскі. — Мені слід було знати наперед, що… ну, скажімо, людині зі сторони цього не зрозуміти. Повірте, я намагався пояснити вам якомога доступніше. Відповідно, я забуду нашу розмову. Вам раджу зробити те ж саме. І більше не піднімайте це питання. Це буде помилкою з вашого боку.

Помиляєтеся ви.

Так? Яким чином?

Я сказав: прости вас Господи. Цього хлопця я знаю краще, ніж ви.

Цього хлопця?

Вам слід пам’ятати про те, що це Рембо.

РОЗДІЛ 12

Рембо ослаб від граду ударів по обличчю, від болю рябило в очах. Він звисав з бамбукового хреста. Руки були скручені мотузкою та прив’язані до палиці над головою. Перед ним маячила перекошена від люті фізіономія сержанта Тая. На якусь мить він перетворився на фантастичне чудовисько з кошмару. Пробігла тінь, і свідомість Рембо прояснилася. Він побачив ніж, упізнав Тая, у той час як збуджений розум переконував його: ти звідси не тікав, ти не повертався в Америку, не було того поліцейського, в’язниці, повернення в Нам і цього повторного полону. Усе це сон, марево — сержант Тай просто хоче здерти з тебе живцем шкіру.

Ніж опинився зовсім поруч із його обличчям, і Рембо отямився настільки, що зміг його побачити. Це його власний ніж із особливим чорним лезом, зубцями на зворотному боці леза та викрутками на рукоятці. Що, це теж сон? Але якщо він не втікав із полону, не повертався в Нам і не був схоплений знову, то тоді ніж не його.

Такий чудовий ніж, — сказав в’єтнамською Тай. — Який ти добрий, що зробив мені цей подарунок. Який уважний. Мабуть, ти сильно сумував за мною, раз стільки пережив, щоб повернутися сюди з подарунком.

У Рембо прояснилося в голові. Він усе усвідомив. І здригнувся від жаху. Побачив вертоліт, що розвертається над ним. Солдатів, які беруть його в кільце. Тая, який б’є прикладом по голові.

Де Бенкс?

Тай з розмаху вдарив Рембо в обличчя.

Бенкс? Ти запитуєш про нашого бранця, який пішов із табору без нашого дозволу? Він так нудьгував за своїми товаришами, що ми почули його благання й знову посадили до них.

У печеру?

Рембо повернувся, ледь не закричавши від страшного болю в плечах, і спрямував погляд у бік скелі позаду будівель.

— Тимчасово. Потім він приєднається до нашої компанії. А зараз будемо розважатися. Продемонструємо на наочному прикладі, що буде з тими бранцями, хто намагається втекти. До речі, я не забув, як ганяв за тобою в джунглях. Три доби без відпочинку. Але ти втік від мене, хоч і був слабким та хворим. Мій командир рвав і метав з люті. Солдати наді мною потішалися. Я втратив своє добре ім’я. Думаю, тому мене так і не перевели з…

Тай повернувся в бік джунглів і брудно вилаявся.

Збоку пролунав голос. Рембо і Тай обернулися. Від барака до них наближався капітан в’єтнамської армії. Мабуть, єдина людина в усьому таборі, яка дорожила своєю честю й гідністю.

Починайте, сержанте.

Я саме роз’ясняв процедурні питання.

Наблизившись до Рембо, офіцер застиг у стійці «струнко»

Мене звати капітан Він. А вас?

Рембо мовчав.

Ви незабаром назвете своє ім’я. Я вже переговорив з моїм командуванням із приводу вашого прибуття. їм потрібна інформація. Зрозуміло, ви з’явилися сюди не за власним бажанням. Вертольоту не вдалося взяти вас. На ньому не було розпізнавальних знаків. Хто був у тім вертольоті? Хто віддав вам наказ вирушити сюди?

Рембо мовчав.

Ви відповісте на всі мої питання. Найближчим часом.

Він махнув рукою Таю та відійшов убік, ніби боячись забруднити свій мундир.

Тай кивнув, повернувся до Рембо, підняв ніж.

Сподіваєшся, що я пущу в хід це? Згадав про свої шрами на грудях та спині? Ні. За цей час ми зробили деякі вдосконалення. Думаю, ти їх оціниш.

Рембо здивовано відчув, як солдати підняли розп’яття, схопивши за основу осі. Його ноги зависли високо в повітрі. Тулуб хитнувся вліво, що відгукнулося страшним болем у плечах.

Бамбукове розп’яття застигло в повітрі.

Знемагаючи від болю, Рембо звісив голову й побачив…

Яму.

Вона була завширшки у вісім футів. І глибиною в десять. Сонце стояло в зеніті, і він чітко бачив її дно. Ніяка тінь не спотворювала те, що він зараз бачив. Ніякого обману зору бути не могло.

І все-таки…

Він переконував себе в тому, що його обманює зір.

Тому що дно ями ворушилося.

«Змії», — вирішив він спершу. І відразу зрозумів, що це не змії.

Брижі

Немов дихає сама земля.

Можна сказати, вкривається пухирцями.

І тут до нього дійшло: дно ями — не земна твердь.

Він від жаху затрясся. Плечі простромив біль.

Тому що він зрозумів: дно ями — не земна твердь і не вода. А щось середнє між ними. Щось грузле, що нагадує хибкі піски, ями на болоті…

Брижі йшли неспинно, перекочуючись від одного краю до іншого. По всій поверхні були вири.

Пухирці в… Так, це слиз, вирішив він. І він здувається зовсім не від спеки. Ні, під ним щось є.

Буро-зелений слиз, від якого йде нудотний сморід. Екскременти, гнилі їжа й останки тварин та інша мерзота. І все це, розкладаючись, перемішується між собою, утворюючи напіврідкий компост.

У якому кипить життя.

Живі істоти колихали, зрушували й покривали брижами поверхню. Це були комахи, личинки, хробаки, п’явки.

Бамбуковий хрест почав опускатися.

Рембо підняв ноги. Він з усієї сили намагався відстрочити огидний момент зіткнення із цим смердючим слизом. Ледве придушив бажання закричати: він не принесе Таю цього задоволення. Потрібно відключити розум, пересилити страх, уявити, що ти тільки піщинка, яка прилипла до осінньої павутини, якої насправді немає.

Але яма зі слизом є. Йому ніяк не вдавалося переконати себе в тому, що її не існує, — на це в нього немає часу. Утомлені ноги опустилися самі, підошви черевиків зіткнулися зі слизом- Він виявився за густиною як пудинг, огидний буро-зелений пудинг.

Але тіло ще не стикнулося зі слизом, і він поки не знав, що це насправді. Лише дивився з відразою на брижі, що посилилися.

Коротка мить — і він уже по шию в цій мерзоті. Промоклий одяг обліпив груди. Він відчув щипки, укуси, уколи.

Рембо з головою занурився в слиз.

Він затримав дихання, відчуваючи, як слиз затікає у вуха, забиває ніздрі, намагається проникнути в рот. Йому вдалося опустити повіки. Здавалося, очі от-от лопнуть від тиску, як спілі виноградини.

Униз. Ще глибше. Легені знемагали без повітря.

Рембо зіщулився. Якийсь гад став об’їдати вушну раковину, щось залізло в ніздрю, роблячи спроби проникнути в носоглотку. Йому захотілося чхнути, але він боявся, що в такому випадку мимоволі відновиться дихання, він закашляється, слиз разом із комахами та хробаками наб’ється в глотку. І наступить смерть.

Яма зі смердючим слизом і його мерзенними мешканцями перестала існувати. Він досяг вищої межі медитації. У дзен це називається порогом смерті.

Він майже не відчув поштовху. Крізь опущені повіки стало пробиватися неясне світло. Тиск на груди ослаб, слиз збігав униз, шкіра на обличчі вдихнула повітря.

Він дихав. Ісусе, він нарешті міг дихати.

Хочеш ще? — з усмішкою запитав Тай. — Чи даси відповіді на питання капітана?

Котися ти до…

Капітан Він побілів від люті.

Мені варто було попередити тебе, що капітан не терпить лихослів’я, — сказав Тай. — Думаю, цього разу тобі доведеться побути там довше.

Він дав знак солдатам.

Бамбуковий хрест став опускатися.

Раптом із-за схилу з ревінням з’явився «х’ю». Рембо стрепенувся. Американці! Вони не кинули мене! Вони побачили, як місце підхвату оточують солдати, і рушили за підкріпленням!

Підошви його черевиків уже майже торкалися слизу.

Швидше ж, швидше, Бога заради! Якщо мене засунуть у цю яму, ви мене не побачите більше! Я помру, поки ви будете мене шукати!

«Х’ю» наближався, ставав усе більшим і більшим. Зметнулася хмара пилу, пригнулися кущі, і вертоліт приземлився на плацу перед бараками. Зараз із нього вискочить команди рятувального підрозділу «Дельта», сходу стріляючи з гвинтівок та кулеметів.

Але чому вони не стали вести обстріл із повітря?

У ворота табору, підстрибуючи на вибоїнах, із ревінням заїхали два фургони та, скрипнувши гальмами, застигли на безпечній відстані від «х’ю». Відкрилися задні дверцята. З одного фургона вистрибнули п’ятнадцять солдатів-в’єтнамців.

Із другого ще більше.

Тільки це були не в’єтнамські солдати.

Тепер Рембо зрозумів, чому «х’ю» не став вести обстріл табору з повітря — з другого фургона вистрибнули на землю радянські солдати. Він визначив це за військовими відзнаками на їх темній формі. Вони належали до елітної повітрянодесантної дивізії радянських збройних сил.

Серед них були два лейтенанти.

За мить солдати утворили шеренгу й, застигши в стійці струнко, віддали честь. Офіцери йшли вздовж шеренги, розглядаючи солдатів критичними поглядами.

Радянські офіцери здавалися громилами. У них були холодні безпристрасні очі. Живе втілення невідворотності долі.

«Що ж, було б бажання, — думав Рембо, — а подібні індивідууми знайдуться завжди».

Офіцери кинули погляд убік Рембо й застигли в бридливій нозі. Один із них зробив знак капітанові Віну, який, хоч і був старшим за званням, поспішив до нього з улесливим виглядом.

Рембо не чув, що говорили радянські, але судячи з їхньої збудженої жестикуляції, вони висловлювали обурення. Капітан Він кілька разів кивнув, стрімко повернувся на каблуках, крикнув:

Сержанте, вийняти з ями бранця!

Тай був досить розумний, щоб не сперечатися з капітаном. Через п’ятнадцять секунд Рембо вже стояв на твердій земній поверхні біля краю ями. Підкошувалися ноги. По тілу стікали потоки слизу.

Радянські офіцери наблизилися до Рембо, оглянули його під голови до ніг.

Ці люди такі… грубі, — сказав англійською блондин. — 1 такі дикі. — Він кинув погляд на заткнутий за пояс сержанта Тая ніж Рембо, витяг його з піхов. Провівши пальцем по лезу, із замилуванням закивав головою. — А ось це вже не назвеш грубим.

Наблизившись, офіцер провів лезом ножа по грудях Рембо, обліплених величезними личинками-кровососами. Гострим, як бритва, кінцем розрізав надвоє хробака, що присмоктався до шиї. Рембо відчув холодний дотик сталі до яремної вени. Жестом справжнього хірурга радянський офіцер відтяв останки хробака та стряхнув з ножа.

— Мені здається, у них відсутній навіть натяк на жаль, — сказав він. — Що стосується нас… До речі, ми повніші представитися. Це лейтенант Яшин. Я лейтенант Подовський. Хто ви — мені все ще не відомо. Але я б хотів це знати. — Він повернувся до Тая, біля якого стояли два в’єтнамських солдати. — Від нього смердить. Помийте його. Потім відведіть туди.

Він показав пальцем на середній барак.

РОЗДІЛ 13

Бенкс бачив крізь бамбукові лозини ґрат, як радянські офіцери відійшли від ями. В’єтнамці зняли Рембо з хреста, вилили на нього відро води й кудись потягли.

Ми переживали за тебе, — прошепотів за спиною Бенкса виснажений хворобами бранець.

Наступного разу мені пощастить, — сказав Бенкс.

Звичайно! — це пролунало непереконливо. — Наступного разу.

Хтось закашлявся.

Бенксе, тебе коли-небудь катували росіяни? — запитав хрипкий голос.

Так.

Ну і як? Тобто як тобі вдалося втримати язика за зубами?

Бенкс тужно дивився в бік середнього барака.

Я-ні на мить не втрачав надії, що вони можуть помилково вбити.

РОЗДІЛ 1

Двоє охоронців затягли Рембо в казарму, хтось грубо тикнув його кулаком у спину. Рембо відчув позаду чиєсь дихання і по запаху гнили зрозумів, що це сержант Тай. Намагаючись уникнути наступного стусана, він різко подався вперед. Тай зі злістю штовхнув його в щиколотку.

Охоронці кинули Рембо на підлогу. Радянські офіцери подивилися на Тая так, наче мали намір знову вичитати його за брутальність.

Не на підлогу., — вимовив Подовський. — Посадіть його па стілець.

Охоронці підхопили Рембо та, як ганчірку, жбурнули на стілець.

«Заспокойся, — умовляв себе Рембо, — твій час ще не настав. Треба триматися».

Спасибі, сержанте, — сказав Подовський. — Можете йти. Залишіть одного солдата.

Тай покосився на Рембо. Йому дуже не хотілося йти, але він виконав наказ.

Через кілька секунд у кімнаті залишилися двоє росіян і один охоронець.

Рембо подивився у вікно й побачив невелику тінь, значить, сонце вже пройшло зеніт.

гостях у моїх в’єтнамських товаришів? — Він помовчав. — Не бажаєш відповідати? Ну, і не треба. Капітан Він доповів мені, що ти був раніше в цьому таборі. Я просто хотів якось почати нашу розмову. Може, назвеш своє ім’я? Просто ім’я. У цьому ж немає нічого страшного.

Подовський присів на краєчок металевого столу. Ростом він не поступався другому офіцерові, але був трохи стрункішим. Окуляри в металевій оправі надавали йому вигляду президента якого-небудь банку.

Яшин виглядав інакше. Широкі густі вуса, коротко обстрижене волосся та грубі риси обличчя робили його схожим на один із кам’яних комуністичних ідолів.

Першим заговорив Подовський. Він підійшов до Рембо, тримаючи в руці його ніж, і вказав на шрами на грудях.

— Я бачу, ти вже знаєш, що таке біль. Напевно, побував у

Рембо дивився в підлогу.

Та-а-ак, — протягнув Подовський. — Негарний початок для дружньої бесіди. Ну, нічого. Завтра або післязавтра ти мені розкажеш навіть те, що не розповів би своїй коханій.

«Ти такий же дурень, як і ті, — подумав Рембо. — Кохана дівчина. Навіщо вона мені?»

Ти ж прекрасно знаєш, що нерозумно опиратися, — продовжував Подовський. — Розумна людина ніколи не стане піддавати себе стражданням. Ну, що ж, почнемо. Ти працюєш за завданням американського уряду? Хто твої зв’язкові? Де ваша база? Який план звільнення полонених? У мене тут цілий список питань. Ти будеш на них відповідати, га?

Рембо підняв голову та глянув на тіні за вікном.

Не будеш? Але я ж зобов’язаний поставити тобі ці питання. Мені ж необхідно отримати на них відповіді. — Подовський показав ножем у бік Яшина. — Для нього ти шматок м’яса. Піддослідний кролик. А для мене… Для мене — солдат, такий же, як і я сам. Зрозуміло, з іншими поглядами й іншою долею. Таке життя. Я ж розумію, що твій патріотизм — помилковий, ясна річ, — штовхнув тебе звільнити своїх капіталістичних військових злочинців. Я ціную цей патріотизм, хоч він і помилковий. Але інцидент із твоїм захопленням та інші обставини — усе має бути з’ясовано. Після того як відповіси на мої питання, ти зв’яжешся по радіо зі своєю базою. Ти повинен сказати, що не знайшов ніяких полонених, що вся операція безглузда. Згодний?

Подовський узяв у руки мікрофон.

Рембо продовжував дивитися у відкрите вікно.

— Добре, — сказав Подовський. — Прошу пробачення за настирливість. Іноді я занадто поспішаю. Значить, ти вирішив випробувати себе? Дуже добре. Я відчуваю, мій друг уже згоряє від бажання швидше взятися до справи. Не хочу його більше затримувати. Яшин, починай.

РОЗДІЛ 2

Почувши торохтіння мотоцикла, охоронець у вартовій будці біля воріт відклав убік американський низькопробний порнографічний роман і подивився на світло фари. Мотоцикл зупинився коло самої будки, і вартовий побачив дуже сексуальну жінку в облягаючому платті та яскравому капелюсі. Жінка запропонувала йому саме те, про що він читав.

— Обидва способи?

Вартовий зробив вигляд, наче обмірковує пропозицію, хоча заздалегідь знав, що погодиться. Він поторгувався для пристойності, але жінка не знижувала ціни, і вартовий поступився.

РОЗДІЛ 3

Після розмови з вартовим Коу направила мотоцикл у бік казарми. Мотоцикл і капелюшок вона вкрала в найближчому селі. Але тоді вона ризикувала менше, ніж зараз, коли проїжджала через ворота табору. Вартовий пропустив її, не запитавши про шкіряний мішок, сагайдак Рембо та розібраний лук. Якби він поцікавився предметами, прив’язаними до її мотоцикла, вона б відповіла, що це спеціальні пристосування для сексуальних ігор. Але, як вона й припускала, вартовому з лишком вистачило двох способів, що вона запропонувала, так що його уява була цілком зайнята ними.

Вона під’їжджала до слабко освітлених вікон казарми, коли почула жахливий крик. Його не заглушив навіть мотор мотоцикла.

Це кричав Рембо. Від хвилювання сильніше забилося серце. Вона знала, що її хлопець міг кричати тільки від нестерпного болю. Вона вб’є того, хто його мучив.

РОЗДІЛ 4

Тіло Рембо тряслося, його руки були прив’язані до залізних пружин ліжка, прикріпленого до стіни. Усе відбувалося мимо його волі. Організм рефлекторно реагував на електричний струм. До ліжка були підведені проводи від генератора.

У глибині кімнати Подовський помішував ножем у глиняному глечику розпечене вугілля, а Яшин у цей час займався генератором.

Було б дуже шкода, — говорив Подовський, — якби ми не знайшли спільної мови. Повторюю ще раз своє перше запитання: як тебе звати?

Рембо перестав кричати — струм, підведений до металевої пластини на грудях, відключили. Вода, якою облив його Яшин, стікала на дощату підлогу, змішуючись із потом. Рембо знову кинув погляд у вікно. По тілу ковзнуло світло фари мотоцикла, що проїхав поруч. Ні. Більше він не закричить.

Досить? — запитав Подовський зі злістю. Він залишив ніж у глечику, схопив відро з водою й облив Рембо. — Яшин, давай ще разок!

Ток із новою силою пробив тіло Рембо. Запахло горілою шкірою. Кінцівки конвульсивно смикалися. По нозі потекла сеча. Він уже не міг контролювати реакцію організму.

Рембо більше не думав про гордість. Був один лише біль. І він кричав, кричав так, що, здавалося, лопнуть голосові зв’язки.

Від роботи генератора лампа на стелі потьмяніла. Яшин зменшив оберти.

Знесилений Рембо важко дихав, його тіло тіпалося.

Товаришу, — терпляче вимовив Подовський, — ти ж бачиш, як усе це втомлює. Я ж збирався у відпустку, а ти… Ах, так! Зовсім забув. — Він поплескав себе по кишені. — У мене є дещо цікаве для тебе. — Він дістав листок паперу, відкрив його та підніс до очей Рембо. — Розшифровка переговорів між пілотом вертольота і його командиром… позивний «Ватажок зграї»… Коли вони тебе кинули на пагорбі. Тобі, напевно, заважає піт. Добре, я сам прочитаю. Упевнений, ти оціниш роботу наших дешифрувальників.

Поправивши окуляри, Подовський почав читати:

М-м… так. «Бабка» викликає «Вовче лігвище». Красиві позивні. Я думаю, тобі вони зрозумілі. Добре, почитаємо найцікавіше. «Ватажок зграї», ми їх бачимо. Господи! Це ж Рембо!» Тепер ти розумієш, що я знав твоє ім’я. Рембо. Я і на інші питання знаю відповіді. Так що тобі ні до чого було піддавати себе стражданням. Ти б заощадив нам час. Але я не буду відволікатися. «Господи! З ним хтось із наших! Так! Він звільнив одного з наших». Я сподіваюся, ти вловлюєш зміст. А от найцікавіша частина переговорів: «Бабці» від «Ватажка зграї». Негайно припинити операцію. Повертайтесь на базу». Схоже, вони навмисно тебе кинули. Такий був наказ. І заради цих людей ти страждаєш? Хіба тобі не хочеться поквитатися з ними? Тобі б самому полегшало. Поговори з ними по радіо. Скажи їм усе. Нехай світ взнає про їхні злочини. — Подовський по-дружньому й довірливо посміхнувся. — Тоді тобою займеться лікар. Тебе будуть добре годувати. Ти виспишся. Не в цьому свинарнику, зрозуміло, а в прекрасному шпиталі на нашій базі в Кам Ран Бей.

Рембо перевів погляд на темний проріз відкритого вікна.

Подовський зітхнув.

Виходить, ні. Добре. Можеш продовжувати репетувати від болю, якщо тобі це подобається. У цьому немає нічого ганебного.

Подовський клацнув пальцями. Яшин повернув ручку генератора, і Рембо відчув різкий пекучий біль. Він хвилями покотився по всьому тілу, проникаючи в кожну клітину організму. Він знову закричав. Це був довгий і страшний крик.

Крик Рембо лунав у таборі, змушуючи солдатів озиратися на центральну казарму. Здавалося, катуванню не буде кінця. Уже легкий туман перемінився приємним дрібним дощем — краплі монотонно тарабанили по іржавих металевих дахах табірних будівель. І от дощ перетворився на справжню зливу. Він збив неймовірну духоту та приніс прохолоду. Вартові кинулися в пошуках укриття. Шум грози заглушив крик Рембо.

А в цей момент у сусідньому бараку Коу висмикнула ніж зі спини солдата, і той мовчки опустився на підлогу. Коу забрала руку від рота солдата й, не звертаючи уваги на плями крові на платті, зробила на подолі розріз до середини стегна. Узявши автомат АК-47, що стояв біля стіни, вона вимкнула в кімнаті світло та відчинила двері.

На вулиці так лило, що не було видно сторожової вишки.

Тим краще. Значить, охоронець не бачить її.

Коу обережно зачинила за собою двері та квапливо рушила до мотоцикла. Вона зняла сагайдак і розібраний лук, дістала із сумки з інструментами викрутку й зібрала лук точно так, як це робив Рембо.

Рембо. Її хлопець. Вона злякано здригнулася, почувши, як дикий крик Рембо раптом зненацька обірвався. Її охопили лють і переляк. А раптом вони вбили його?..

РОЗДІЛ 6

За вікном спалахнула блискавка, перетворивши на мить ніч на день. Дощ не вщухав.

Знесилений від болю Рембо наполовину стояв, наполовину висів.

Рембо ледве підняв голову. Обличчя Подовського начебто випливло з туману.

— Ти ще живий? Добре. Це вражає. Ти дуже міцний. Таких міцних я, мабуть, ще не зустрічав. — Посмішка злетіла з його обличчя. — Але ж ти вже на межі. Хіба твоє життя варте тих, хто тебе зрадив? Не бачу в цьому ніякого сенсу. Давай зв’яжемося з ними по рації. Ну? Давай?

Двері відчинилися. Рембо перевів погляд, а Подовський повернувся. У кімнату ввійшла людина. Ні — Рембо зрозумів, що зір його підвів, — двоє людей. Сержант Тай, накинувши Бенксу на шию тонкий шнурок, підштовхував того перед собою. Тай без усякої необхідності раптом смикнув за шнурок, і Бенкс закашлявся.

Бачиш, який я добрий, — сказав Подовський Рембо. — Я вирішив вас знову звести.

Він зробив знак Яшину. Той залишив генератор, кивком велів Таю відійти та, схопивши Бенкса, сильно штовхнув його на стіну зліва від Рембо. Бенкс застогнав і повільно опустився на підлогу.

Треба говорити, — сказав Подовський, звертаючись до Рембо, — тоді всім буде легше. Інакше… Ти зараз побачиш.

Він знову зробив знак Яшину. Цього разу той витяг із розпеченого вугілля ніж і, тримаючи його вістрям угору, став повільно підносити до обличчя Рембо.

Жар від леза змусив Рембо відвернутися. Але Яшин іншою рукою грубо схопив його за підборіддя та повернув до розпеченого кинджала.

Він хоче поставити тобі мітку на пам’ять про нашу зустріч, — сказав Подовський.

Тієї ж миті Яшин притиснув лезо до лівої щоки Рембо. Почулося шипіння, і кімната наповнилася запахом горілого м’яса. Рембо ледь стримався, щоб не закричати. Він уявив у себе на щоці цей трикутний опік.

Ну що, будемо виходити на зв’язок? — запитав Подовський. — Ні? Виколи йому око.

Рембо інстинктивно смикнув голову, ударившись потилицею об пружини, але Яшин чомусь відступив. Тільки тепер стало ясно, що Подовський мав на увазі не Рембо, а Бенкса.

Сержант Тай схопив Бенкса за голову.

Якщо тобі не дороге троє власне життя, — мовив Подовський, — то, може, ти пожалієш свого друга.

Яшин ступив до Бенкса й почав повільно підносити ніж до правого ока полоненого.

Від розпачу та безсилля в Рембо потемніло в очах.

Ти заговориш, — бурмотів Подовський, — заговориш, як миленький.

Ще мить — і око лопне, як мильний міхур, і витече.

Не говори! — закричав Бенкс. — Нехай ці виродки роблять, що хочуть.

Ти будеш говорити?

Рембо знітився та ствердно кивнув головою. Яшин відступив. Тай відпустив голову Бенкса.

Прекрасно, — сказав Подовський. — Нарешті ми зрушили з мертвої точки. Це мудре рішення. Тільки дурень помирає за безнадійну справу або дозволяє загинути товаришеві.

Він підійшов до столу й увімкнув радіопередавач.

Наші фахівці визначили частоту, а ти, сподіваюся, не забув позивні, га?

І знову Рембо мовчки кивнув.

Не піддавайся! — крикнув Бенкс. — Вони ж усе одно нас не відпустять…

Заткнися! — гаркнув Тай і вдарив Бенкса в обличчя. З губ потекла кров, і Бенкс знепритомнів.

Рембо відвів погляд. Подовський підняв мікрофон.

Значить, ти назвеш себе, скажеш, що тебе піймали, операція провалилася, і що всі наступні операції теж проваляться. Нехай вони не намагаються розв’язати нову війну. Засуди їхні військові злочини. Ти зрозумів?

Рембо кивнув.

Давай!

Подовський увімкнув мікрофон і підніс його до губ Рембо.

Той глибоко зітхнув. Уперше він заговорив. Голос його був хрипким і змученим.

Два, двадцять, п’ятдесят шість. «Самотній вовк»… — він ковтнув слину й закашлявся, — викликає «Вовче лігвище». Прийом.

РОЗДІЛ 7

Перебуваючи в ангарі, Траутмен мовчки дивився на карту Таїланду, Лаосу та В’єтнаму. Саме у В’єтнамі залишився Рембо. І тільки одному Богові відомо, що тепер з ним… Якщо він узагалі живий.

Довкола нього техніки й солдати квапливо укладали устаткування, відносили упаковані ящики в літак і вертоліт. Незабаром прибудуть інші вертольоти.

Ворушіться, — командував Мердок.

«Ні, — думав Траутмен, — це ще не все. Коли ми прибудемо в Штати, я змушу Мердока відповідати».

Крізь шум і голоси солдатів Траутмен раптом почув хрипкий голос із передавача: «Вовче лігвище», два, двадцять, п’ятдесят шість… «Самотній вовк» викликає «Вовче лігвище». Ви мене чуєте? Прийом».

У Траутмена серце завмерло. Він поставив склянку кави та кинувся до рації.

Він не єдиний, хто звернув увагу наголос. Техніки, солдати, Еріксон, Дойл — усі завмерли, вслухаючись у нього.

Два, двадцять, п’ятдесят шість, ми тебе чуємо. «Самотній вовк», — це вже говорив зв’язківець. — Де ти знаходишся? Прийом.

Бічним зором Траутмен помітив рух. Він повернувся й побачив біля дверей свого кабінету Мердока.

Що тут відбувається, чорт забирай? Чому ви не пакуєтеся?

Сер, Рембо вийшов на зв’язок, — відповів радист.

Від цих слів Мердок навіть похитнувся.

Рембо?! Ні… Це неможливо.

РОЗДІЛ 8

Рембо обливався потом. Очима, повними ненависті, він дивився на Подовського, який тримав мікрофон. З динаміка пролунав голос: «Ми тебе чуємо, «Самотній вовк». Назви своє місце перебування. Прийом». Рембо не відповідав. Голос у динаміку повторив фразу.

— Ти помреш, якщо не даси відповідь, — прошипів Подовський.

Засвітились промені прожекторів. Пролунали крики. Безладна стрілянина. Поросячий вереск. Потім усе стихло.

РОЗДІЛ 9

Траутмен не витримав. Він нетерпляче вихопив у радиста мікрофон.

Джоне, це Траутмен! Якого біса ти мовчиш? Де ти?

У динаміку почувся стогін, а потім хрипкий голос. Голос Рембо. Він вимовив тільки одне слово:

Мердок.

В ангарі наступила повна тиша. Усі дивилися на Мердока. Напруження зростало.

Він тут.

Траутмен передав мікрофон.

Мердок оглянувся й зобразив на обличчі посмішку.

Рембо, — у голосі Мердока звучала фальшива радість. — Я — «Ватажок зграї». Ми раді, що ти живий. Де ти? Дай нам свої координати, і ми прилетимо за тобою. Прийом.

Траутмена ледве не знудило від цього спектаклю.

Мердоку, — пролунало з динаміка. — Я до тебе доберуся.

Хтось із солдатів здивовано охнув. Мердок сполотнів. Посмішка зникла. Він опустив мікрофон.

Боже мій, — вимовив він тремтячим голосом.

РОЗДІЛ 10

— Ах ти… — Подовський від сказу не міг підшукати потрібної лайки. Очі його округлилися. Він хотів ударити мікрофоном Рембо, але, розмахнувшись, заточився й упав на генератор.

Згоряючи від злості, Подовський повернув ручку до кінця.

Рембо буквально завив від болю, його трясло й крутило. Він так кричав, що не міг зупинитися.

Нарешті, він занурився в темряву. Темрява була всередині. У мозку. У грудях. Але в основному в душі. Темрява роздувалася, наче куля, конвульсії ставали все сильнішими. І раптом темрява вибухнула.

РОЗДІЛ 11

Дивлячись, як американець смикається та звивається, Подовський раптом зрозумів: щось не так. Щось сталося. Із власного досвіду він знав, що струм генератора не міг викликати таких диких конвульсій, та й кричав полонений зовсім по-звіриному. Здавалося, це була вже не людина, а розлючена дика тварина.

Загіпнотизований виглядом полоненого, Подовський підійшов до нього майже впритул.

Пружини ліжка гнулися й скрипіли від диких зусиль американця, який смикався.

Подовський надто пізно помітив, що струм став допінгом для полоненого. Американець впав у такий дикий стан, що пружини не витримали й лопнули. Його рука потягнулася до Подовського, той спробував відступити, але не встиг.

Тепер струм від полоненого дійшов і до нього. Господи! Серце Подовського немов вистрибнуло з грудей. Руки й ноги запекло затряслися. А рука американця, немов кліщами, стискала його горло.

РОЗДІЛ 12

Рембо відкинув Подовського просто на генератор. Той повалився й зірвав дроти з пластинки на грудях Рембо. Подача струму припинилася. Звільнивши другу руку, Рембо кинувся на Яшина. Увернувшись від ножа, він нахилився, підняв з підлоги мікрофон і з усієї сили вдарив ним просто в щелепу Яшина. Хруснули зуби, потекла кров із розбитих губ, і Яшин повалився на підлогу.

Але сержант Тай і один з охоронців уже піднімали зброю.

Ні, до обох він не встигне. Вони надто далеко один від одного.

І тут підлога під ногами вибухнула, розлітаючись на всі боки. Хвиля відкинула Рембо назад, до сітки. Він інстинктивно закрив обличчя руками. Кімната наповнилася димом. У вухах стояв гуркіт АК-47. А коли дим розсіявся, Рембо побачив, як із діри в підлозі вистрибнула Коу, тримаючи в руках автомат.

Подовський і Яшин лежали непритомні на підлозі. Охоронець був убитий, а Тай зумів вискочити у двері, і тепер зовні лунали його крики.

Спалахнула блискавка, і загримів грім.

Рембо вихопив із руки Яшина свій ніж. Коу кинула йому сагайдак зі стрілами й лук.

Обоє, не змовляючись, кинулися до відчиненого вікна. Коу вистрибнула першою, Рембо — за нею.

РОЗДІЛ 13

Коу й Рембо мчали до огородження. Побачивши, що стовп світла рухається в їхньому напрямку, Рембо зупинився, швидко витяг стрілу, вставив у лук і вистрілив. Якби стріла була звичайною, з перами на кінці, а не пластиковою, то дощ змінив би траєкторію її польоту. А зараз вона летіла точно в ціль. Прожектор згас.

Але їх освітила блискавка. Пролунали автоматні постріли. Коу відповідала короткими чергами. І знову включився прожектор, тепер уже з іншого боку. Але цього разу блискавка їх урятувала. Вона вдарила в один із бараків. Вогні в таборі яскраво спалахнули та згасли. Наступила темрява. Лише трасуючі кулі розпорювали пітьму. Гуркіт автоматів заглушав грім.

Вони добігли до огородження з колючого дроту. Рембо підняв дріт, шипи глибоко врізалися в руку. Коу проповзла в проріз, що утворився. Рембо ліг на спину, підняв луком нижній пучок і проскочив під огородженням. Спереду було ще одне. Коу зупинилася біля дерев’яного стовпчика й дала коротку чергу. Стовпчик розлетівся, утворивши проріз. Кулі свистіли зовсім поруч. Але тепер вони обоє вже йшли в заростях.

— Ти — просто чудо, — крикнув Рембо, не зупиняючись.

РОЗДІЛ 14

З рота й носа Подовського ще капала кров, коли він, розлючений, вискочив на вулицю та вразився: у спалахах блискавок чулися суперечливі команди, снували солдати, свистіли кулі.

Він раптом побачив сержанта Тая, цього ідіота, якого начальство справедливо гноїло в смердючій дірі.

А де чепурун капітан Він? Напевно, сидить у кімнаті й боїться замочити свої штани.

Подовський покрокував по бруду, підійшов до Тая та грубо схопив його за комір.

Знайди його! Інакше я втоплю тебе у твоїй смердючій ямі. Знайди його!

Тай злякано заморгав.

Хтось підійшов до них. Це був Яшин. У світлі блискавки було видно, що в нього вибиті передні зуби.

А коли знайдеш його, то вбий, — доповнив фразу Яшин, перекосившись від злості.

Тай віддавав команди своїм людям, показуючи в бік лісу.

Коли в’єтнамці зникли в темряві, Подовський подумав: «Якого біса я зв’язуюся із цими дилетантами? У мене ж є свої люди. Справжні професіонали. Навіщо мені сподіватися на Тая чи Віна, або інших ідіотів. Ні, мені потрібні мої професіонали. Вони знають свою справу».

Подовський наказав вишикувати своїх людей. Він помітив, як Яшин із двома іншими солдатами кинувся до вертольота.

РОЗДІЛ 15

Рембо, петляючи, йшов усе глибше й глибше в темряву лісу; серце його радісно стукало від знову здобутої волі. Коу йшла за ним. Вони дійшли до крутого підйому й тепер намагалися швидше піднятися на нього, чіпляючись за мокрі, слизькі корені та гілки дерев, падаючи в бруд, піднімаючись і знову падаючи. Вище, ще вище.

Раптом Рембо завмер. Він почув шум вертольота й, повернувши на звук, побачив, як могутні прожектори злетіли над лісом і почали обшарювати джунглі. Пригнувшись, він розглядав з пагорба темний лісовий масив коло іншого підніжжя пагорба. Туди!

РОЗДІЛ 16

Яшин ледве керував вертольотом, який кидало поривами вітру. Нарешті йому вдалося вирівняти політ, і він спрямував машину низько над лісом, ризикуючи зачепитися при пориві вітру за дерево і перевернутися. Тоді від машини залишаться тільки уламки.

Але тепер для нього не існувало нічого, крім полоненого, який сховався десь під ним, і того, хто допоміг йому втекти. Перед очима все ще стояла картина, як американець ударив його залізним мікрофоном. Яшин провів язиком по зубах. Біль ще не пройшов. Він сплюнув кров і вилаявся. Йому здавалося, що він жував бите скло. Вдивляючись в освітлену прожекторами землю, Яшин намагався не пропустити навіть найменшого руху. З кущів вискочила свиня. В’єтнамські солдати кинулися за нею та гналися, поки не зрозуміли, що це не втікач. У світлі прожекторів з’явився сержант Тай. Він махав руками й, мабуть, кричав на солдатів. Потім показав у бік пагорба. Дощ не вщухав. Піднімаючись над схилом, Яшин побачив ще декількох солдатів. Вони теж дерлися на вершину пагорба. Крізь шум двигуна він почув гуркіт. Але це був не грім, а вибух. Направивши прожектор у бік полум’я, Яшин побачив… ноги. Одна висіла на кущах, інша валялася в калюжі. Неподалік лежало тіло в’єтнамського солдата. Біля нього стояло ще кілька людей.

Яшин спрямував вертоліт до вершини пагорба й далі вздовж єдиного темного спуску, що веде в долину. На місці втікача він би вибрав саме цей спуск і саме цю долину. Тут було місце для маневру й можна було уникнути ризику опинитися притиснутим до стрімчаків.

На вертольоті він швидше добереться до долини. І коли американець з’явиться біля входу в долину, його буде чекати сюрприз. Коли в 1975 році цей вертоліт захопила армія Південного В’єтнаму, то на ньому знайшли суперкулемет американського виробництва «дракон». «Так, — подумав Яшин, — у мене для тебе «дракон». Я почекаю тебе там».

РОЗДІЛ 17

Важко дихаючи, Коу прихилилася до каменю. Незважаючи на втому, вона була готова будь-якої секунди сховатися в чагарнику, якби вертоліт полетів у їхній бік. Рембо присів поруч. Він підняв угору голову й жадібно ковтав дощову воду. Катування в таборі забрало в нього майже всі сили. Болів кожен суглоб, кожен м’яз. Бігти все далі й далі змушував його лише інстинкт самозбереження. Та почуття волі.

І хоча йому дуже не хотілося втратити свою волю, він розумів, що якщо буде бігти до повної знемоги, то не зможе захищатися. До того ж із ним була Коу. Вона врятувала йому життя. Якщо вона захоче відпочити, то вони будуть відпочивати.

Блимнуло світло. Це далеко спереду вертоліт летів у бік долини. Рембо та Коу інстинктивно пірнули в кущі.

Ти маєш жахливий вигляд, — сказала Коу. — Тобі потрібен лікар. Може, ти й не такий уже невразливий.

Може.

Що ти хочеш зробити? Дійти до Лаосу, а відтіля до Таїланду?

Так, — відповів він. — У мене там є одна справа.

А потім ти поїдеш в Америку?

Важко сказати… Після моєї справи мене можуть там не прийняти.

Але якщо ти туди поїдеш?..

То що?

Візьмеш мене із собою, Рембо?

Ти ж мене не знаєш.

Я знаю тебе. Ти візьмеш мене в Америку. Я побачу свого Нгуена. Побачу брата. Може, буду викладати економіку. Куплю «кадилак». Буду дивитися «Даллас»[2].

Рембо розсміявся. Але коли спалах блискавки освітив її, він побачив, як благально вона дивиться на нього.

Ти врятувала мені життя. Хочеш в Америку? Вважай, що ти там.

Ти зробив правильний вибір.

Ще б пак. Я ж Чудовий хлопець!

Угорі на схилі почулися крики погоні.

Нам настав час рухатися далі, — сказав Рембо.

Вони пішли вниз уздовж єдиного спуску в долину. Солдати йшли за ними буквально по п’ятах, і це турбувало Рембо. Учора, коли за ним гналися, він усіляко намагався приховати свої сліди, улаштовував пастки й засідки. Але вони все одно не відстали. Значить, серед них був відмінний слідопит. Можливо, кращий із тих, з ким Рембо стикався у своєму житті.

РОЗДІЛ 18

Тай ледве стримував посмішку. Так, вони пройшли тут Він посвітив ліхтариком на промоклу від дощу землю. Крізь калюжі проглядав слабкий, майже непомітний відбиток сліду. Жоден із солдатів, якими він командував, не звернув би на цей слід ніякої уваги, а якби й звернув, то не зрозумів би його значення.

А він зрозумів. Іще помітив, що за десять кроків, униз схилом, стоїть зігнута стеблинка. Вона не зламалася, коли по ній пройшов американець зі своїм помічником, а повернулася майже в попереднє положення.

А ось купа листя, на ній хтось послизнувся. Для тих, хто був поруч, ця купа нічим не відрізнялася від інших. Тай по-.мітив, що глибокий відбиток сліду поруч із купою ще не встиг наповнитися водою, а це значить, що його залишили зовсім недавно. Так. Тепер уже скоро. Яшин наказав убити американця. Він уб’є, але смерть його буде повільною. Треба зняти з нього шкіру. Для цього Тай скористається ножем самого Рембо.

Тай згадав, як кілька років назад Рембо втік від нього. Тоді він переслідував його в лісі три дні поспіль. Це було дике полювання, але американець зумів вислизнути. Найобразливіше, що американець, будучи хворий, усе одно перехитрив його та втік.

Може, сьогодні, коли він упіймає американця, начальство оцінить його й, можливо, переведе в Хо Ши Мін, що під час війни називався Сайгоном і вважався найкращим місцем. Адже після стількох років служби в охороні він заслужив переведення у велике місто.

Тай бачив усе нові сліди двох людей, які тікали в бік долини. На обличчі Тая з’явилася садистська усмішка. Цей американець знищив усю його кар’єру, але тепер він же давав йому шанс реабілітуватися в очах начальства.

РОЗДІЛ 19

Швидко пробираючись поміж кущами та деревами, Рембо вже міг побачити силуети переслідувачів. Коу, яка бігла поруч, теж усе розуміла й кидала на Рембо тривожні погляди. Усе було ясно без слів. Зі світанком вони втратять перевагу, а погоня вже зовсім близько. Якщо солдати їх побачать…

Стало ще світліше. Тепер Рембо розрізняв предмети на відстані десяти футів. П’ятнадцяти. Двадцяти.

Він вибіг з лісу на галявину ярдів п’ятдесят завширшки й зупинився. По спині побігли мурашки. Злякавшись відкритого простору, він захотів знову повернутися в ліс. Але Коу вже подолала майже третину галявини, і йому довелося побігти слідом.

І раптом Рембо почув шум вертольота. Він закричав Коу, щоб вона повернулася. Але вона не послухалася й була вже на середині галявини. Він з усієї сили кинувся до неї.

Вертоліт уже був там. Могутній стовп рудого вогню вдарив по галявині.

«Господи! — подумав Рембо, — у нього «дракон».

РОЗДІЛ 20

Направляючи машину в бік галявини, Яшин не відривав погляд від двох утікачів, один із яких був, безсумнівно, американцем. Він так ретельно прицілювався, що від хвилювання мимоволі прикусив нижню губу.

Але тут згадав, що замість зубів у нього з ясен стирчало лише кілька уламків. Злість із новою силою захлиснула його, і він у сказі натиснув на гашетку «дракона».

Яшин недарма чекав утікачів біля входу в долину. Тепер він помститься американцеві за все.

РОЗДІЛ 21

«Дракон». Рембо вже доводилося бачити його в дії. Але скільки б він не стикався з «драконом», ніяк не міг звикнути до його страшної руйнівної сили. Страх гнав Рембо до Коу. Справа його облило хвилею землі. Господи! Гуркіт стояв неймовірний. «Дракон» — одне з останніх досягнень військової техніки (офіційна назва — міні-гармата М-134) — випльовує шість тисяч зарядів на хвилину. Шість тисяч! Інженери-конструктори подбали й про ефект. Кожен п’ятий заряд трасуючий. Під час стрільби «дракона» створювалося враження, що він видавав суцільний струмінь вогню. Замість звичайного кулеметного тріску «дракон» видавав дике ревіння. Галявина на очах перетворювалася на суцільне місиво пилу й вогню. Коу, немов нічого не зауважуючи, продовжувала бігти.

Рембо наздогнав її, і вони метнулися до найближчих дерев з іншого боку галявини.

Вертоліт зробив дуже крутий розвороті з ревінням кинувся до того місця, де щойно сховалися втікачі.

Попереду зайнялися дерева. Вогненний стовп зовсім поруч руйнував і спалював усе на своєму шляху.

Рембо далі й далі йшов у ліс. І раптом він зрозумів, що Коу більше немає поруч. Він подумав, що вона лежить серед кущів, а можливо, і на відкритому місці, повернувся та помчав назад. Скоріше! Тільки б устигнути до наступного заходу вертольота.

Він наблизився до Коу й побачив кров та глибоку рану на спині. Закинувши сагайдак і лук за спину, Рембо обережно підняв її на руки. Втікати! Треба встигнути сховати її від цього жахливого «дракона».

Він у розпачі кинувся в ліс, і майже в ту ж мить позаду вдарив стовп вогню. Кулі пролетіли мимо, але сильна вибухова хвиля підкинула його.

Рембо виставив лікті, щоб не звалитися на Коу та не притиснути її своїм тілом. Не встаючи, він потягнув її далі в ліс. Бруд прилипав до тіла, по руках текла кров. Але все-таки він устиг затягти Коу в зарості. Тут навіть «дракон» уже не зможе їх дістати.

Коу відкрила очі.

Рембо. Ти молодець…

Він почав трясти її, намагаючись привести до тями.

Не Рембо. Джон. Мене звати Джон.

Очі Коу заволокло туманом.

Мені не боляче… Зовсім не боляче… Чому?

Він відчув, як її тіло обм’якло.

Ти гарний хлопець… Джоне. Чудовий… Ти мене не забудеш?

Ніколи.

Рембо заплакав. Коу раптом стала важкою. Він уже стільки разів тримав на руках умираючих солдатів, що відразу зрозумів — це смерть.

Із грудей його вирвався розпачливий сумний крик.

РОЗДІЛ 22

Невже ви думаєте, що залякаєте мене, полковнику? Траутмен збуджено ходив туди-сюди кабінетом і сердито

дивився на Мердока, який перечитував повідомлення.

Я хочу, щоб рятувальна команда була готова до вильоту через годину, — сказав Траутмен.

Ви хочете?.. — Мердок підняв голову. Він наче не вірив своїм вухам. — Полковнику, ви ризикуєте своєю кар’єрою, репутацією й навіть безпекою власної сім’ї. — Він зняв окуляри. — Невже ви справді вважаєте, що хтось вартий цього?

Так, — відповів Траутмен. — Вважаю! Рембо.

Мердок здивовано відкрив рот.

Я вам наказую не втручатися в хід операції.

Я отримаю рятувальну команду, чи мені треба діяти через вашу голову?

Мердоку видалося все це цікавим. Він розсміявся.

Ви, напевно, забули, що тут я командир. А ви просто «гвинтик». — Він показав на Еріксона й Дойла. — Ми — механізм. Еріксоне, заарештуйте його. Він не повинен залишати базу.

Не тільки Еріксон, але й Дойл охоче відгукнулися на наказ командира. Дойл потягнувся до кобури.

Траутмен, ледь стримуючись, повернувся до Мердока та запитав:

Значить, у Рембо із самого початку не було ніяких шансів?

Мердок знизав плечима.

Ну, ви ж самі сказали, полковнику, що тут він як удома.

РОЗДІЛ 23

Ставало світліше. Тай чув ревіння «дракона», потім побачив крізь дерева вертоліт — і раптом він опинився біля галявини. Здобич була зовсім поруч, він це відчував.

Вертоліт завис над краєм галявини й вів вогонь із «дракона» по лісу на іншому боці.

Прямо перед собою Тай побачив дві борозни в мокрій невисокій траві — слід американця та його помічника. Він повільно рушив уперед у супроводі своїх солдатів. Не було ніяких знаків, які вказують на те, що втікачі пройшли своїм слідом назад. Вони пішли в ліс, туди, де ревів «дракон».

Щоб не загинути від своїх, Тай зв’язався по радіо з Яшиним і доклав, що наземна група вже на галявині. «Дракон» замовк. Група перетнула галявину, пройшла ділянку лісу та продовжила переслідування.

Але тепер сліди були глибші, їх залишала одна людина. Кров. Серце Тая радісно забилося. Свіжа кров, її ще не змив дощ. Один з утікачів був поранений, й інший, очевидно, ніс його на руках. Швидше за все, сліди залишав американець.

Вперед. Ось ще слід. Тут, мабуть, американець упав. Крові було ще більше.

А осьде він уже тяг свого друга. Тепер уже недовго. Тай навіть відчув певне розчарування. Погоня виявилася до смішного короткою.

РОЗДІЛ 24

Рембо відшукав захищене місце, що, на його думку, сподобалося б Коу. Навколо були камені й кущі орхідей смерті, про них вона колись говорила. Учора зранку — сто років тому. Могилу довелося копати ножем і руками. Він розумів, що ризикує, витрачає дорогоцінний час, але не міг не поховати її. Йому не хотілося, щоб над тілом Коу глумилися тварини або люди.

Обережно піднявши тіло, Рембо опустив його в яму. Під впливом почуттів він зняв з її шиї золотого Будду й повісив на свою. Від плаття відрізав смужку й обв’язав нею чоло та потилицю, як це роблять індіанці.

Він почав закопувати могилу. Просочена водою земля закрила тіло Коу, залишилося тільки обличчя. Але от і його прекрасні риси зникли під землею назавжди. Рембо привалив могилу каменем, прикрив гілками. Потім став на коліна й завмер, наче читав молитву.

Але сагайдак зі стрілами, лук, брудне подряпане тіло надавали йому вигляду не священика, а вовка.

Усе це почалося так давно. І немає йому кінця.

Рембо піднявся, стиснув пальці в кулаки, розкинув руки в боки, підняв голову до грозового неба та дико, протяжно закричав з усієї сили.

Уся гіркота й розпач, що накопичилися за останні роки, знайшли вихід у цьому крику.

Він не просився сюди тоді, перший раз. Йому наказали прийти. У людей, які послали його, які вночі спокійно спали в чистих і м’яких ліжках, були на те свої причини. Це була не його війна. Але він боровся за них.

І став їм непотрібний. Тому що вони знали: навкруги суцільна неправда. А неправду можна сховати, прикинувшись, що нічого не сталося. І вони зробили вигляд, що його не існувало. А інші називали його вбивцею.

І другий раз він не просився. Але йому сказали, що хочуть виправити свої помилки. Сказали, що комусь треба звільнити цих полонених, тому що ті, хто спав у чистих постелях, не могли цього зробити. І він пішов. І знову воював. Але й цього разу все виявилося неправдою й обманом.

Вони не хотіли, щоб я переміг, вони хотіли, щоб мене не стало зовсім.

Усе. Тепер я більше не воюю за когось. Це моя війна. І я буду битися до кінця. Ніхто мені відтепер не завадить перемогти.

Здалеку доносився шум вертольота, а поруч уже було чути погоню.

Ну що ж, ви хочете воювати? Давайте повоюємо!

І війна почалася.

РОЗДІЛ 1

«Уже скоро», — думав Тай, пробираючись лісом. Відбитки ніг стали ближче один до одного — явна ознака втоми американця. Немає сумнівів, що він іде з останніх сил. Погоня повинна закінчитися буквально через кілька хвилин. Або навіть секунд.

Тай підняв руку, наказуючи солдатам зупинитися. Він пояснив, що тепер треба бути обережними. Чомусь одного солдата не вистачало. Тай пам’ятав, що один із його підлеглих підірвався на схилі пагорба, але все одно без нього зараз повинно бути десять чоловік, а їх тільки дев’ять.

Ще одна пастка? А може, хтось посковзнувся або оступився й підвернув ногу? Або навіть заблукав?

Тай здивовано заморгав. Йому здалося, що дощ зіграв із ним злий жарт. Із грудей солдата, який стояв поруч, стирчав якийсь предмет. Палиця?.. Стріла?

Солдат повалився на спину, і відразу в груди другого теж вп’ялася стріла.

Тай злякано кинувся на землю, шукаючи укриття. Навколо закричали. Свист — і ще один солдат звалився. У паніці в’єтнамці відкрили вогонь з автоматів по кущах, деревах, ліанах. Тай кричав, щоб солдати припинили стрілянину, але вони продовжували палити з усіх стволів. У приступі сказу він почав бити їх і штовхати. Тільки тоді вони припинили вогонь.

Поруч скрикнули. Тай повернувся й побачив падаючого солдата — стріла ввійшла йому в ліве око та, пройшовши крізь череп, стирчала з потилиці.

Що ж відбувається?

Тай витер рукою піт із чола й почав гарячково думати.

Ще хвилину тому в нього було дев’ять чоловік. Тепер їх залишилося тільки п’ять. Лук, з якого летіли такі стріли, повинен бути дуже потужним. Смерть наставала миттєво. І стріли були не звичайними, а пластиковими.

Де ж американець міг дістати такий лук і такі стріли?

Гуркіт автоматів оглушив їх, і тепер стрілець із лука міг швидко змінювати позицію, не боячись, що його почують. А стріляти навмання не було ніякого сенсу.

Тай притиснувся до землі та включив портативну рацію.

РОЗДІЛ 2

Утримуючи вертоліт у завислому положенні, Яшин щільніше притиснув навушники. У них лунав стривожений голос Тая.

«Пошук один» — Драконові. «Пошук один» — «Драконові». Прийом.

Яшин відповів і запитав, у чому справа.

«Дракон», нас атакували. Чотири чоловіки вбиті.

Змусьте його стріляти. У нього скоро закінчаться патрони. Прийом.

Він добре замаскувався. Прийом.

Стріляйте на його вогонь.

Не зрозумів. Повторіть. Прийом.

Що у вас там, вуха лайном забиті? — розлютився Яшин. — Я кажу, стріляйте на його вогонь!

«Дракон», у нього не автомат.

Не автомат? — у голосі Яшина звучало здивування. — А що ж?

Він стріляє з лука.

З лука?

Яшин почув удар, потім крик, автоматну чергу. Він розгублено відкрив рот. А з навушників продовжували лунати постріли.

РОЗДІЛ 3

На ремонт електропроводки генератора пішла вся ніч. Лампа спалахнула, але тепер це не мало значення. Подовський і так усе бачив, незважаючи на дощ.

Набагато важливішим був зв’язок. Тепер він зможе координувати дії пошукових груп. Доповіді в’єтнамської наземної групи, очолюваної Таєм, свідчили про дуже швидке охоплення американця.

Подовський почав уже сумніватися, чи не помилився він в оцінці сержанта Тая, вважаючи його некомпетентним і тупим. Якщо американця схоплять, то Тая можна буде перевести на службу в місто.

Однак кілька хвилин тому все змінилося. Ентузіазм Подовського швидко зник. Ще б пак! Зовсім недавно американець, здавалося, був уже в руках сержанта. І раптом ця доповідь. Четверо вбитих. Стріляли з лука.

Що там коїться?

А тепер Тай доповідає, що вбиті ще троє. Він у паніці. Відступає.

Подовський переключився на іншу хвилю.

«Пошук два», «Пошук два». Говорить «Мисливець». Як чуєте? Прийом!

Із динаміка пролунала російська мова.

«Пошук два», негайно вирушайте в північно-східний сектор. Тримайте зв’язок із «Драконом». Здобич знайшли. Повторюю. Здобич знайшли.

«Мої люди не підведуть, — подумав Подовський, — це не дурень Тай зі своїми ідіотами. Мої люди професіонали. Настав час братися до справи по-справжньому».

Якщо американець почне переслідувати й добивати групу Тая, то це навіть краще. Десантники швидше до нього доберуться. І тоді він зрозуміє, що нерозумно воювати луком і стрілами проти озброєних професіоналів.

Капітан Він. Його вже не видно кілька годин, хоча він тут, у таборі. Він сам наполіг на тому, щоб залишитися на місці й відповідати за охорону військовополонених.

Ну вже ні!

Подовський піднявся та пішов по грязюці до сусідньої казарми. Чорта з два! Його люди в дощ ішли за американцем, а Він буде відсиджуватися в себе в кабінеті? Ні. Він теж має забруднити свою форму, як усі.

Ніби на підтвердження цієї думки Подовський послизнувся й упав у грязюку.

У принципі Подовський розумів, що капітан Він йому зовсім не потрібний. Його десантники впораються з американцем… Хвилин через сорок. Але все одно треба примусити Віна відірвати свій зад від стільця.

Але відразу ж Подовський подумав, а чи не повернутися йому до рації?.. Ні, не для того, щоб послухати, як завершиться полювання на американця… Про всяк випадок… Мало що… Чи не викликати підкріплення?

Якщо американець змусив відступити переслідувачів за допомогою лука та стріл, то що ж він зможе зробити, якщо добереться до справжньої зброї?

І настрій Подовського зіпсувався.

РОЗДІЛ 4

Сер, АВАКС[3] перехопив дивні радіообміни, — сказав технік-зв’язківець.

Траутмен стояв під охороною біля бокової стіни ангара та зі злістю спостерігав, як люди Мердока запаковували устаткування.

«Сер» стосувалося, зрозуміло, не Траутмена, а Мердока, який відразу кинувся до зв’язківця.

Що за дивні радіообміни?

Із тієї точки, звідки з нами зв’язувався Рембо.

Немов не бажаючи згадувати фразу Рембо: «Я до тебе доберуся», Мердок закричав на одного з техніків, який ледве не випустив ящик з устаткуванням:

Обережно! Цей декодер коштує дві твої річні платні. — Він знову повернувся до зв’язківця. — То що там дивного?

Схоже на те… м-м…

Та говори вже, заради Бога!

Там іде якийсь бій. Я не знаю. Судячи з того, що кажуть комуністи, там почалася справжня війна.

Війна? — Мердок насупився.

Так, із Рембо.

Що?!

У Траутмена потеплішало на серці.

Судячи з повідомлень, — продовжував зв’язківець, — Рембо був пійманий, коли виходив із нами на зв’язок. Але він утік і…

Що?

Він убив сімох або вісьмох чоловік із лука. Потім зарізав ножем росіянина. Задушив одного в’єтнамця ліаною, а іншого тятивою. Проткнув ще одного росіянина палицею. Захопив їхні автомати й розстріляв патрони. Він навіть зробив пращу й убив ще одного росіянина каменем.

Сам же казав, що Рембо тільки й уміє, що воювати списами та пращами, — промовив Траутмен зі свого кута.

Заткнися! — закричав Мердок.

А от найдивніше повідомлення, — продовжував зв’язківець. — Комуністи просто збожеволіли. Рембо схопив одного росіянина та виштовхнув його з кущів. Інші комуняки вирішили, що це Рембо, і зрешетили його.

Це саме те, про що я й казав, — сказав Траутмен.

Про що? — зі злістю запитав Мердок.

Про те, що хлопець дуже швидко адаптується до будь- яких умов.

А тепер, — зв’язківець прислухався, — почекайте… Так. Зараз росіяни викликали підкріплення. Викликають на допомогу в’єтнамських солдатів із сусідніх баз. І ще радянський десантний взвод із Кам Ран Бей. І ще… Ого-го! Радянський вертоліт МІ-24. Господи! Це ж така махина з усілякими гарматами та ракетами. Схоже, вони підняли на ноги весь район.

Так само, як і цей шеф поліції в Штатах. Він теж напросився, — зазначив Траутмен.

Не зрозумів, — Мердок повернувся до Траутмена.

Та в тому містечку. Шеф поліції вирішив викликати на допомогу поліцейських із двох міст штату. І гвардійців теж, Не кажучи вже про цивільних добровольців. Як же вони могли програти? — голос Траутмена став твердим. — Вони не знали, на що здатні люди зі спецпідрозділів, як Рембо. І він їм показав, дав практичний урок. Допоміг у відновленні міста. Знаєш як, Мердок? Він зрівняв усе це містечко з землею.

Досить, — роздратовано махнув рукою Мердок. — Що ти хочеш сказати? До чого хилиш?

Я хочу сказати, що тепер росіяни матимуть такий же урок, який отримав той поліцейський.

По-моєму, ти переоцінюєш свого так званого…

Переоцінюю? Анітрохи! Зрештою я його вчив. І коли він покінчить у Намі…

Якщо, полковнику.

І коли він покінчить з усіма в Намі… Я ж казав, Рембо завжди доводить розпочату справу до кінця. Отож, коли він закінчить там, він зробить те, що обіцяв. Він добереться й до тебе.

РОЗДІЛ 5

Важко дихаючи, Рембо продерся крізь густі зарості й вискочив з лісу. Перелякані кури з кудкудаканням розлетілися в різні боки. Здивований, він побачив, що опинився у дворі однієї з дванадцяти хатин невеликого села. Свині, хрюкаючи, відбігли вбік, коли Рембо пронісся по двору, перестрибнув через паркан і зник між двома хатинами. Позаду голосніше за кудкудакання курей і рохкання свиней кричали в’єтнамські солдати, які йшли за ним слідом.

Рембо повернув ліворуч і побіг брудною вузькою стежиною, розштовхуючи на бігу мешканців. Селяни з переляку кидалися до своїх хатин. Це й зрозуміло. Цей скажений американець, гігант за їхніми мірками, ще й виглядав жахливо. Весь у колючках і ліанах, із червоно-сірим обличчям та страшним масним волоссям.

Він налетів на велосипедиста, і вони обоє впали на землю. Рембо перекотився, піднявся й побіг далі. Попереду він побачив стару вантажівку, що виїжджала із села, і кинувся напереріз. У вантажівці були клітки з курми. Рембо зрівнявся з кабіною, став на підніжку та, витягнувши ніж, крикнув в’єтнамською переляканому шоферові: «Тисни на газ!»

Вантажівка набирала швидкість. З лівого боку дерева закінчилися, і вони виїхали на відкрите місце. Справа з’явилися солдати, які вискочили з лісу, позаду сільською дорогою теж бігли солдати. Пролунали постріли. Одна з куль потрапила в лобове скло, і воно бризнуло дрібними осколками. Шофер із переляку закрив обличчя руками, вантажівка, втративши керування, різко повернула на узбіччя й перевернулася на бік.

Рембо встиг зіскочити з підніжки та почув, як заплакав водій.

«Вибач, — подумав Рембо, — у мене не було іншого виходу». Курчата тікали зі зламаних кліток у різні боки. Рембо витягнув із поваленої вантажівки іржавий газовий балон і відразу зник у густій високій траві.

РОЗДІЛ 6

«Він усе одно залишить слід, — думав Тай, наливаючись злістю. — Явний, помітний слід у траві. І тоді вже його не врятують лук та стріли».

Підбігши до переверненої вантажівки, Тай зупинився відпочити. Тепер він почувався набагато впевненішим, адже навколо було стільки солдатів.

Після наказу Подовського по радіо з’явилося підкріплення. З усіх боків прибували нові й нові підрозділи. Чим більше людей убивав американець, тим більше солдати хотіли по- мститися йому. Тепер їх було вже двісті чоловік. От-от має прибути поповнення. І це не рахуючи вертольота МІ- 24 з його могутнім арсеналом.

Тай глибоко зітхнув, смакуючи ту мить, коли вони схоплять або вб’ють американця.

Під’їхали дві вантажівки із солдатами. З кабіни однієї з них вискочив капітан Він, а з кузова почали вистрибувати його підлеглі. Тай не без задоволення побачив, як на бездоганно чистій формі капітана з’явилася пляма. Цікаво, чи сподобається йому тут з усіма?

Він рушив до своїх солдатів. Удивляючись у високу траву, він помітив сліди від ніг американця — вони вели далі в ліс.

Тай ледве стримав злість, коли Він ударив його по плечу.

Ось, бачите. Тепер ми знаємо, куди він поповз помирати!

«Звичайно, — подумав Тай, — тобі легко віддавати накази. Йти по сліду доведеться ж мені».

Але тепер для Тая це було вже не так важливо. Головне — у нього нарешті з’явилася можливість відплатити американцеві за всі свої образи. Тай вийшов наперед і жестом підкликав своїх солдатів.

Але капітан Він ще раз здивував його, ударивши по плечу та промовивши:

Ні. Ти впустив свій шанс! Тепер я повинен простежити, щоб операція завершилася успішно!

Відіпхнувши Тая, Він ступив у брудну канаву, перейшов її, морщачись від відрази, і зупинився біля залишеного американцем сліду. Солдати кинулися за ним, але, не чекаючи, поки вони підійдуть, Він першим увійшов у високу траву. Через кілька секунд і капітан, і його солдати зникли з очей.

Тай з образою дивився на поле. Звичайно, коли йдеться про сліди, які можна побачити, Він видає себе за першокласного слідопита. Він завжди приходить на готове. І пожинає плоди. Чорт забирай!

РОЗДІЛ 7

Пройшовши півсотні кроків по траві та знаючи, що його вже не видно з дороги, Він почав відставати, віддаючи своїм солдатам накази:

— Вперед! Дивитися уважно! Тут можуть бути пастки!

Він ішов за всіма й перелякано озирався по боках. Повітря тут було більш вологим і важким, ніж на дорозі. Можливо, були тут і змії. І тільки широкий кривавий слід, залишений, ймовірно, важкопораненим американцем, додавав йому впевненості.

Піт заливав обличчя Віна, форма змокла під пахвами. Він усе ніяк не міг зважитися засукати рукави.

Доля, як йому здавалося, була не милостивою до нього. Так, йому вдалося уникнути участі в бойових діях під час війни. Він служив у Ханої, і бомби, що зрідка падали на місто, жодного разу не вибухали поблизу його службового приміщення або квартири. Підлеглі виконували за нього роботу, а він цілими днями катався з коханкою на човні. Думка про коханку змусила його посміхнутися. А потім прийшов новий начальник, і Віна перевели в глуху провінцію, на точку.

Ну, нічого. Якщо він зараз піймає американця, то стане героєм республіки. А це може означати, що його незабаром переведуть у Ханой.

Попереду почулися здивовані голоси, колона зупинилася, і Він, який одразу повернувся до реальності, став пробиватися вперед, щоб подивитися, у чому справа.

Що сталося? — запитав він з обуренням. — Шукайте! Він десь тут!

Але опинившись спереду, Він сам із подивом зупинився.

Калюжа крові.

Дві курки з відрубаними головами на газовому балоні. Голови з обох боків вентиля. Уся ця безглузда картина нагадувала якийсь ритуал жертвоприношення.

«Ох, уже ці селяни, — подумав Він із презирством. — До чого ж вони темні».

І тут він відчув запах газу. Потім якийсь інший запах. Що? Дим?

Полум’я із шипінням бігло справа по траві просто до нього.

Назад! — крикнув Він. Його команда пролунала не від страху за своїх підлеглих. Він хотів сказати: «Назад, ідіоти! Дайте мені дорогу!»

Він запекло розштовхував людей, відчуваючи спиною жар полум’я. Але солдати теж усе зрозуміли. Спотикаючись і падаючи, вони геть-чисто блокували стежину.

Назад! — знову закричав Він.

Полум’я добігло до балона.

Наз…

РОЗДІЛ 8

Вибух був подібний до вогняного гриба.

Тай інстинктивно відступив. На його обличчі з’явився здивований вираз. Ще секунду назад поле було зовсім тихим і спокійним. А потім раптом праворуч потраві потекла вогненна ріка, і пролунав потужний вибух у самій середині поля.

Почулися крики, постріли. Полум’я з поля рухалося до дороги.

Із трави вискочив чоловік, обійнятий вогнем. Він дико кричав, махав руками й бив себе по грудях. Зробивши два-три кроки, він перечепився, упав на коліна й повалився в канаву.

І хоча чоловік обгорів так, що його неможливо було впізнати, і лежав у канаві обличчям униз, Тай упізнав його.

Капітан Він.

У голові Тая промайнула думка: йому захотілося лаврів переможця.

РОЗДІЛ 9

Рембо лежав на краю пагорба, який здіймався над палаючим полем. Крізь дим він бачив реакцію солдатів на вибух. Деякі кинулися на допомогу своїм товаришам, інші з переляку відступали. З боку села почувся шум вертольота. Рембо з ненавистю подивився на машину, що наближалася. Той, хто був у цьому вертольоті, убив Коу. Він стиснув міцніше лук і заприсягся, що помститься за неї. Але спочатку…

Стріли, які він використовував, мали пластикові стабілізатори польоту та зазубрені, з чотирма лезами, наконечники. Але головна їх особливість була в тому, що вони — порожні всередині.

Рембо роз’єднав стрілу посередині, дістав із сагайдака пакет із пластиковою вибухівкою С-4. Зі шматка вибухівки він скрутив трубочку й засунув її у верхню частину стріли. Потім знову з’єднав дві половинки стріли. Те ж саме зробив ще з трьома стрілами.

Заклавши вибухівку, Рембо відкрутив наконечники в усіх чотирьох стріл і замінив їх на нові широкі голівки-детонатори.

Рембо вставив першу стрілу в лук і натягнув тятиву. Він прицілився в одну з вантажівок — тепер лук, стріла та ціль були для нього всім, усім світом. Більше нічого не існувало.

Стріла полетіла, і світ навколо ніби знову ожив.

Рембо не здивувався тому, що не влучив у вантажівку — було надто далеко, до того ж заважав дим. Вибух пролунав за двісті футів від цілі. Але навіть із такої відстані було чути лементи й стогони поранених солдатів.

Навівши приціл, Рембо швидко випустив другу стрілу. Цього разу вона влучила: полум’я охопило вантажівку, пролунав вибух і майже відразу другий — рвонув бензобак. Осколками поранило декількох солдатів.

Ще одна стріла — і друга вантажівка злетіла в повітря. Рембо випустив стрілу у вертоліт, але вона пролетіла мимо й вибухнула на дорозі.

Досить.

Треба берегти стріли. Коли він убив із лука вісьмох солдатів Тая в лісі, йому довелося підповзти до кожного вбитого та витягнути стріли. Зробити це було легко — він відкрутив наконечники, і ніщо не заважало витягувати стріли з тіл.

Але тепер стріл залишалося мало. Треба бути дуже економним. Рембо відповз від краю обриву, але зупинився, побачивши, як солдати, обійшовши полум’я в полі, рухалися в напрямку до нього. А чоловік, який вів їх, — правда, з такої відстані це було важко з’ясувати, — був дуже схожий на сержанта Тая. Рембо йшов порослим травою схилом, а в небі гудів вертоліт.

РОЗДІЛ 10

Ну, що там? Вони його вбили? — запитав Мердок у зв’язківця.

Траутмен — поруч із ним були два охоронці — з нетерпінням чекав, що відповість Мердоку технік-зв’язківець.

Схоже, що ні.

Що означає «схоже»? — Мердок почервонів від злості.

Він улаштував пожежу. Убив в’єтнамського офіцера. Підірвав дві вантажівки. І… Не може бути!

Що там? Кажи!

Загальна кількість убитих уже складає сто десять чоловік.

Мердок беззвучно ворушив губами. Він повільно повернувся до відкритих дверей і подивився на порослі лісом пагорби.

Що ж це таке? Нічого не розумію. Як же так? Що там відбувається?

РОЗДІЛ 11

Тай ішов лісом. Москіти жадібно впивалися в обличчя, але йому було не до них.

Його люди, утворивши фалангу, рухалися, через густий чагарник і дослухалися до кожного звуку.

«У нього тепер залишилося мало стріл, — думав Тай. — Нам потрібно рухатися за ним по п’ятах. Після катувань і такої довгої погоні американець вимотається».

І все-таки Тай не дуже вірив собі. Тепер він уже не був таким упевненим і сміливим, як на початку погоні. Справді, навіщо він знову висунувся? Імпульс? Чи жага помсти? А може, бажання домогтися переведення?

Так. Напевно, усе це й спонукало його першим кинутися в погоню за американцем.

Жалюгідна група людей, з якими він знову відірвався від інших, змусила його відчути себе зовсім беззахисним. Але тепер уже не можна зупинятися.

Правду кажучи, істина полягала втому, що Тай ненавидів американця вже не за перше приниження, коли кілька років назад він утік, а за нове. Сьогоднішнє. Коли стріли цього проклятого американця, який убивав його солдатів у лісі, змусили його в паніці впасти на землю в пошуках укриття. Його підлеглі, напевно, глузували з нього.

За це американець відповість. Тай особисто відріже його мошонку та запхне йому в рот.

Стріла ввійшла в солдата, який ішов попереду. Її наконечник стирчав з його потилиці. Смерть з’явилася так зненацька, що вся фаланга відразу ж розсипалася, і солдати відкрили безладну стрілянину в усі боки.

Ні! Тільки не це! Знову, як сьогодні вранці, американець змушував Тая впасти на землю, але він стримав себе. Тільки не панікувати.

Він почав кричати на солдатів, штовхати й бити їх, змушуючи рухатися в напрямку лучника.

І раптом один із них потрапив у пастку. Тай заглянув у яму і побачив, що солдат пронизаний кількома гострими колами. Інші в замішанні зупинилися.

Вперед! — закричав Тай. — Або я вас усіх сам розстріляю!

Ще один солдат упав, простромлений списом.

У нього закінчилися стріли! За ним! Уперед! Він незабаром почне кидати каміння, — кричав Тай.

Автоматні постріли позаду просто розлютили Тая.

Не стріляти! Не витрачати патронів, ідіоти! Стріляти тільки в ціль!

Тай ще не закінчив фрази, а вже зрозумів, що з автомата стріляли не його солдати. Хтось засів дуже далеко позаду, у кущах. Швидше за все це американець зайшов у тил і заволодів автоматом убитого.

Солдати залягли. Тай укрився за поваленим деревом і побачив того, за ким гнався. Американець, замаскований гілками, ліанами та прилиплими до нього колючками, брудний, виглядав як демон, що раптово з’явився з-під землі. У руках автомат, націлений на Тая.

Погляди супротивників зустрілися.

Автомат не спрацював. Американець подивився на зброю, кинув її та побіг.

Але не назустріч Таю, а від нього.

Американець відступав!

Тай, збуджений цим, перестрибнув через дерево, підхопив свій автомат і відкрив вогонь.

Розстрілявши магазин, він підняв із землі інший автомат і пішов уперед, поливаючи вогнем усе на своєму шляху.

Йому стало весело. Він зареготав.

Виходить, стріли закінчилися. Тепер жбурлятиме списи та камені. Хотів постріляти з нашого автомата, але закінчилися патрони. У тебе ж є ніж.

А в мене багато патронів. От зараз випущу в тебе весь магазин, візьму твій ніж і відріжу тобі…

Тай раптом різко зупинився. Зробив крок уперед, спіткнувся, але втримався на ногах.

Дивно! Я ж був упевнений… У нього закінчилися стріли…

Тільки зараз він зрозумів, що помилявся.

Одна зі стріл стирчала з його власного живота.

Він її бачив на власні очі. І тепер відчував. Господи! Як боляче! Наче гострі леза розрізали нутрощі.

Він уже не міг зітхнути.

І наступної миті з жахом зрозумів, що це смерть.

РОЗДІЛ 12

«За мої шрами на спині та на грудях, — думав Рембо, — і за шрами в моїй душі, і за жахи, яких я не можу позбутися».

Але в нього на душі залишався ще один шрам — смерть Коу.

Почувся рокіт вертольота над лісом. Добре. «Підлітай ближче, — ніби заманював Рембо, — ще ближче». Він дістав стрілу, витягнуту з убитого. Зараз він у неї закладе вибухівку.

Заманити б вертоліт туди, де не заважають дерева, тоді б він зміг його збити.

Але варто бути обережним. На вертольоті «дракон».

Рембо вже зібрався закладати вибухівку в стрілу, як вертоліт зненацька з’явився в просвіті між деревами. Придивившись, він побачив за склом кабіни Яшина.

Яшин аж піднявся — він теж помітив Рембо.

Рембо піднявся, вирішивши, що знищить вертоліт іншим разом, і швидко помчав через чагарник. Спина напружилася в очікуванні залпу «дракона». Будь-якої секунди з неба міг метнутися вогненний стовп…

Чагарник почав рідіти. Зникала пітьма. Усе яскравіше світило сонце.

Господи, Боже мій! Невже знову галявина?

Не можна було залишатися на відкритому місці.

Різко повернувши ліворуч, Рембо помчав до дерев. Незрозуміло було, чому мовчав «дракон». У нього ж був гарний шанс. Закінчився боєзапас?

Ризикуючи, він кинув швидкий погляд вгору. Вертоліт летів у його напрямку. Але «дракон», як і раніше мовчав, і Рембо подумав, що й справді скінчився боєзапас. Але раптом з вертольота відкрили вогонь із кулемета М-60.

І тієї ж секунди від вертольота відділилися два предмети. Два довгих металевих циліндри. Вони за інерцією пролетіли трохи вперед і закрутилися.

Це було страшніше за «дракона».

Напалм!

Рембо швидко побіг, задихаючись і не чуючи під собою ніг, аби подалі втекти.

Спереду крізь траву й чагарник він бачив срібний блиск. А позаду вже було чути, як циліндри вдарилися об землю.

Двадцятиметрові сплески вогню бризнули в усі боки. Запахло паленим деревом, спину обдало жаром. Рембо побачив навіть власну тінь, хоча світило сонце.

І в той же момент, коли жар став майже нестерпним, він відштовхнувся та пірнув у струмок.

Вода остудила гарячу спину. Працюючи руками й ногами, він постарався пірнути якомога глибше. Потік закрутив його та перевернув обличчям до верху, де він побачив руді язики полум’я. Потім його знову повернуло обличчям униз. Дно річечки відливало жовтогарячим світлом.

Підводний потік закрутив Рембо, ледь не вдаривши об кругляк, підкинув, знову потягнув униз. Язики полум’я вже не висіли над поверхнею, і Рембо, мало не захлинувшись, виринув на поверхню.

Він жадібно й глибоко вдихнув повітря та почув десь унизу звуки. Водоспад. І відразу ноги його кудись провалилися. Він упав разом із потоком води поруч із величезним валуном. Приголомшений падінням, Рембо вдихнув повітря, наковтавшись при цьому води, і знову пішов на дно. Відштовхнувшись від каменя, він знову виринув на поверхню.

Легені наповнилися повітрям. Рембо протер очі та, глянувши наверх, побачив, що там продовжує палати полум’я.

Вертоліт спікірував просто на нього й відкрив вогонь з М-60.

А «дракон»? Мовчить?

Ні. «Дракон» жбурнув у його бік стовп вогню.

Рембо швидко вдихнув і пірнув у вируючий потік, намагаючись дістатися самого дна.

РОЗДІЛ 13

Вертоліт пішов униз, вода стрімко наближалася. Яшин облизнув губи, люто натиснув на гашетку. Позаду кулеметник без упину палив з М-60. Вода кипіла від куль. Але Яшин хотів розрядити в потік ще й свій пістолет, кинути гільзи, усе, що знаходилося у вертольоті.

Він припинив вогонь. Замовк кулемет. Яшин спрямував машину ще ближче до води.

Ви бачите тіло? — запитав він у двох солдатів позаду. Вони мовчки дивилися у відчинені з обох боків двері.

Потік повинен винести тіло на поверхню!

«А може, і ні, — подумав Яшин. — Якщо там підводна течія, його могло затягти під якийсь валун».

А кров? — крикнув він. — Ви бачите кров?

Ні, крові вони не бачили, не бачив її і Яшин.

Він опустив вертоліт ще нижче. Треба уважніше подивитися.

Ти, — крикнув він пілотові, — сідай за пульт, я сам подивлюся.

Пілот прийняв керування, а Яшин, підійшовши до відчинених дверей, які були зліва, подивився вниз. Крові не було.

Нижче! — наказав він пілотові.

Але ми вже й так майже на межі.

Я сказав — нижче!

Пілот підкорився.

Вода тепер вирувала під самим вертольотом. Дрібні бризки залітали всередину.

«Це безглуздо, — подумав Яшин, — так ми можемо загинути».

І відразу зрозумів, що потік відніс тіло далі за течією, от чому вони не бачили крові.

Давай, піднімайся й веди машину вниз за течією, — наказав він пілотові.

Той із полегшенням зітхнув і почав піднімати вертоліт. Солдат, який стояв навпроти Яшина біля інших дверей, охнув і схопився за перегородку, намагаючись утримати рівновагу, бо вертоліт різко нахилився.

Яшин закричав на пілота:

Ти що?

Повітряні потоки від водоспаду!

Вертоліт знову нахилився.

Та тримай ти машину! — знову крикнув пілотові Яшин.

Я і так намагаюся. Але вітер…

Яшин з відразою відвернувся від пілота й перевів погляд туди, де щойно стояв солдат — на відчинені двері.

Солдата там не було.

Яшин устиг помітити пляму й зрозумів, що солдат упав униз.

І відразу в отворі з’явився американець — наскрізь промоклий, брудний, із палаючими очима.

Він висів на посадковій стійці, промайнуло в голові Яшина, тому вертоліт і кренило. Напевно, випірнув із води та вхопився, коли вертоліт піднімався.

Яшин витяг з кобури пістолет.

Але американець рушив до нього й схопив за зап’ястя. Пальцями іншої руки Яшин намагався вичавити Рембо очі.

Тепер супротивники рухалися разом, немов п’яні танцюристи.

Відбивши удар американця, спрямований у горло, Яшин ударив супротивника в пах. Але той увернувся та вдарив по руці з пістолетом. Пальці Яшина розтиснулися й випустили зброю.

Сутичка продовжувалася.

Вертоліт знову нахилився. Але тепер Яшин знав чому. Це пілот намагався позбавити американця рівноваги.

«А раптом я першим втрачу рівновагу?» — злякано подумав він. І в цей момент їх обох відкинуло вбік, і вони боляче стукнулися об перегородку.

Яшин розмахнувся, намагаючись ударити Рембо в перенісся, але вертоліт гойднувся, і Яшин опинився біля відчинених дверей. Розкинувши руки, він ледь утримався від падіння, і в цей момент вертоліт нахилився на інший бік. Тепер Яшина відкинуло всередину, і він з усього маху вдарив американця в груди. Той зробив кілька швидких кроків назад і вивалився з дверей.

РОЗДІЛ 14

Рембо схопився за кулемет М-60, але його розвернуло разом із ним. Ноги зачепилися за верхівки дерев.

Яшин радісно скрикнув.

Рембо однією рукою потягнувся до кулемета й ривком повернув його. Тепер ствол був спрямований усередину вертольота. Цією ж рукою він натиснув на спусковий гачок.

Гуркіт М-60 перекрив ревіння двигуна вертольота. Кулі, що вилітали з кулемета, розривали тіло Яшина, яке кинуло до протилежних відчинених дверей. Бризки крові летіли в усі боки. Він інстинктивно розкинув руки, намагаючись утриматися, але за мить каменем полетів униз.

Це тобі за Коу!

Вертоліт різко пішов униз, потім його захитало. Пілот явно намагався скинути Рембо. Але той, тепер уже обома руками схопившись за кулемет, підтягнувся ще вище. Вище! Схопившись за двері вертольота, він через силу затягнув своє тіло всередину.

Важко дихаючи, Рембо вихопив ніж і рушив до пілота.

Від приставленого до горла ножа пілот принишк.

— Даю тобі можливість вибору, — промовив Рембо.

Але пілот зіскочив зі свого крісла та став задкувати до відчинених дверей.

Опинившись на мить некерованим, вертоліт хитнувся. Пілот зробив ще кілька кроків і з криком випав із відчинених дверей.

Рембо сів за штурвал.

РОЗДІЛ 15

Усе спаковано, крім генератора та радіоприймача, — промовив Мердок.

Ангар нагадував величезну порожню мушлю. Від кожного звуку розносилася луна. За декілька метрів від ангара стояли заповнені устаткуванням вертольоти й літак. Вони були готові по першій команді піднятися в повітря. Прибуло ще кілька вертольотів, щоб забрати устаткування, яке залишилося. Весь особовий склад стояв, очікуючи наказу.

І тільки технік-зв’язківець, який усе ще сидів біля приймача, щільніше притиснув навушники та підняв угору руку, просячи, щоб ті, хто був поруч, не заважали йому слухати.

Я сказав, вантажте радіо, — повторив наказ Мердок.

Траутмен, який усе ще перебував під охороною, напружився, помітивши заклопотаність на обличчі зв’язківця.

Думаю, вам буде цікаво почути, — сказав технік, звертаючись до Мердока.

А-а, — мляво відмахнувся той. — 3 ним уже покінчили.

Не зовсім так, сер, — продовжував технік, — зараз я слухаю повідомлення від одного з радянських, він знаходився в таборі. Він ніяк не може зв’язатися з вертольотом. На всі його запити немає відповідей. Спочатку він уважав, що вертоліт розбився.

Що-що? — перепитав Мердок. — Що означає «спочатку»? Ти хочеш сказати, що з вертольотом сталося щось інше?

Так точно, сер. Росіяни майже впевнені, що вертоліт не розбився, а був захоплений.

Повтори, що ти сказав? — перепитав Мердок.

Я кажу, сер, вони майже впевнені, що вертоліт захопив Рембо.

Що-що?

Рембо, сер. Вони вважають, що він захопив їхній вертоліт.

Боже милостивий! Це неможливо.

Справа в тому, сер, що Рембо не просто захопив вертоліт…

А що ще?

Він тепер атакує табір. Російський офіцер просить допомоги.

Мердок дивився в одну точку. На його обличчі з’явився вираз повної розгубленості та здивування.

Я ж вас попереджав, *— сказав Траутмен, — що хлопець швидко пристосовується до обстановки.

Мердок важко зітхнув і повільно повернувся до вертольотів та до літака.

Так, — голосно промовив він, і луна прокотилася по всьому величезному ангару, — терміново розпаковуємося! Знімайте устаткування, несіть його в ангар і підготуйте до роботи.

Що? — запитав помічник Мердока, не вірячи тому, що сказав його начальник.

Я повторюю, готуйте устаткування до роботи. Операція ще не закінчена, чорт би її забрав!

РОЗДІЛ 16

Спекотне марево розсіялося, і Рембо побачив табір. Він підлетів ближче та натиснув на гашетку «дракона». Стовп світла полетів униз і обрушився на сторожову вишку, яка була з лівого боку. За кілька секунд вона перетворилася на хмару вогню, пилу й уламків.

Тепер вертоліт спрямували вправо та направили вогонь на праву вишку. Солдати внизу піднімали автомати й цілилися у вертоліт, але, потрапляючи в зону вогню, буквально лопалися, немов повітряні кульки, розбризкуючи кров.

Права казарма перетворилася на купу руїн. Казарма в середині, та, у якій катували Рембо, тепер палахкотіла й диміла. Ущент розлетілася сторожова будка біля воріт.

Троє солдатів намагалися заскочити у вантажівку, але злетіли в повітря від потужного вибуху — це «дракон» улучив у бензобак машини.

Так вам!

Рембо хотілося кричати.

Так вам! Тримайте!

А, може, він і справді кричав, сам не помічаючи цього.

Ще один барак на очах перетворився на уламки.

Рембо все стріляв і стріляв. Він не міг зупинитися. Йому хотілося весь табір зрівняти із землею. Ще одна вишка. Тепер вантажівка.

Так вам!

Не буде більше цього табору, і закінчиться цей безглуздий кривавий кошмар. Усе перестане існувати.

Але ж і так нічого не існувало. Хіба не це говорив йому вчитель? Шлях дзен.

Тоді чому його охоплювало радісне відчуття від того, що він знищив вишки та бараки? Адже нічого цього не існувало.

Тому що його змусили це робити. Змусили тоді, у Штатах, і змусили ці виродки з табору. А Мердок зрадив його. Коу загинула.

Рембо повів вертоліт на посадку.

Приземлившись, він заглушив двигун, зайшов у салон і зняв кулемет М-60. Незважаючи на вагу зброї та боєприпасів, Рембо вдалося зістрибнути з вертольота.

Він ішов крізь дим і з ненавистю поливав вогнем фігури у формі, які помічав.

І нарешті все закінчилося.

РОЗДІЛ 17

Якщо не брати до уваги тріск полум’я, то навколо запанувала мертва тиша.

Рембо йшов крізь дим по уламках у бік печери в задній частині табору.

Переляканий і обеззброєний солдат вискочив із-за купи каміння та в паніці кинувся в бік лісу. Рембо не звернув на нього жодної уваги.

Інший солдат вистрілив у Рембо із-за дерева й через секунду вже був відкинутий у кущі сильним кулеметним вогнем.

Рембо раптом побачив бамбукові ґрати, які закривали вхід у печеру.

Поруч із нею стояв Подовський і цілився в полонених.

Ну, от ми і дійшли, як кажуть, до останньої точки, — промовив Подовський.

Обличчя Подовського було блідим, голос тремтів. Рембо йшов, не зупиняючись.

Якщо ти вистрілиш у мене, я мимоволі натисну на курок і вб’ю одного з них!

Рембо не зупинявся.

Ти ж не станеш цього робити. Невже тобі хочеться, щоб хтось із них помер у момент порятунку!

Кінчай цього сучого сина! — крикнув із-за решітки Бенкс.

Рембо був радий почути цей голос. Він боявся, що Бенкса

могли вбити, бо йому вдалося втекти.

Я прошу тебе. тільки про одне: дай слово, що відпустиш мене, — вимовив Подовський. Моє життя в обмін на життя одного з них.

Але Рембо невблаганно наближався, немов не чуючи його. Подовський завмер.

Ти ж переміг! Чого тобі ще треба?

Він різко обернувся з наміром вистрілити в Рембо, але чиясь рука просунулася з-за решітки та схопила його за кисть. Рука була тонкою й, мабуть, дуже слабкою, але вона вчепилась у кисть Подовського смертельною хваткою.

Рембо кинувся вперед і схопив руку з пістолетом. Подовський закричав і випустив зброю.

Рембо кинув кулемет. Він протягнув Подовського тридцять ярдів углиб табору.

— Ні! — репетував Подовський.

Ухопивши його за руку й за ногу, Рембо підняв і кинув у ту мерзенну яму, у яку опускав його Тай.

РОЗДІЛ 18

Техніки за допомогою солдатів квапливо готували устаткування до роботи. Ангар знову наповнився людьми й апаратурою.

Дайте цьому спокій! — наказував Мердок. — Зараз для мене головне, щоб швидше запрацював радар.

Траутмен здивовано хитав головою, він ніяк не міг зрозуміти різкої зміни, що відбулася з Мердоком. Невже після того, як він покинув Рембо, через бажання йому помститися й убити, він раптом надумав урятувати його, допомогти йому повернутися на базу?

Заберіть із вертольота устаткування, — розпоряджався Мердок. — Еріксоне, Дойле, ще раз огляньте озброєння.

У Траутмена защеміло серце від недоброго передчуття. Можливо, Мердок думав зовсім про інше. Не про порятунок Рембо… Ні. Мердок не здатний на таке!

РОЗДІЛ 19

Рембо дав чергу з кулемета, і замок злетів. Коли він відкрив двері, полонені дивилися на нього, не наважуючись промовити ані слова й не рухаючись із місця,

І от заціпеніння спало, й усі вони разом почали рухатися.

— Забираймося звідси швидше! — крикнув Бенкс.

Ті, хто був сильнішим, допомагали хворим і слабким. Рембо допомагав хворому на малярію. Вони спробували бігти, але це більше нагадувало похоронну процесію — такими виснаженими вони були.

Зрештою вони дісталися до вертольота. Але тут зі зруйнованого барака пролунав постріл. Це стріляв поранений охоронець. Одна з куль влучила в полоненого.

Бенкс, розлютившись, підняв із землі АК-47 й розрядив у солдата весь магазин.

Рембо подивився на Бенкса та подумав, що і для цієї людини кошмари ніколи не скінчаться.

Та й для інших полонених теж.

Ця проклята війна не дасть нікому з них спокою до самої смерті.

Полонені залізли у вертоліт та збилися в купу. Рембо взяв хворого на руки й заніс його у вертоліт, потім швидко закріпив М-60 і сів за панель керування.

Лопасті почали обертатися, але крізь шум мотора Рембо почув ще один ледь уловимий звук. Він озирнувся й усе зрозумів. На його очах бриніли сльози. Це плакали звільнені полонені.

Значить він був правий: для цих людей війна ніколи не скінчиться.

Вертоліт піднявся, і серце Рембо похолодніло. Спереду він побачив силует величезного радянського вертольота МІ-24. Навіть на такій великій відстані важко було не розгледіти цей дивовижний гібрид вертольота й літака.

Ледь Рембо підняв вертоліт над деревами, як МІ-24 почав розвертатися з наміром атакувати. Але цього разу Рембо відвів машину вправо, і вогонь з вертольота супротивника влучив у дерева зліва.

Бенкс підібрався до кулемета й відкрив вогонь у відповідь.

Рембо повів вертоліт униз.

МІ-24 розвернувся та зробив це досить швидко. Тепер він скорочував дистанцію.

Рембо дивився на дерева, яких уже торкався вертоліт. Полонені хапалися за борти, коли вертоліт різко нахилявся вправо або вліво.

Дві ракети одна за іншою пройшли зовсім близько й вибухнули в джунглях.

МІ-24 наближався із загрозливою швидкістю. Рембо побачив зиґзаґоподібний просвіт у деревах і пірнув до ріки. Дерева по обидва боки ріки утворили щось подібне до каньйона. Ширина його не дозволяла МІ-24 опуститися.

Спереду гілки дерев нахилилися та сплелися так міцно, що утворили суцільний зелений тунель. Довелося опустити вертоліт ще нижче, щоб влетіти в нього.

МІ-24 випустив ще дві ракети. Одна влучила в берег, а інша вибухнула просто в ріці, так близько, що бризки долетіли до них.

А ріка продовжувала звиватися, наче змія, і Рембо за допомогою якогось шостого чуття вів над водою вертоліт й уникав вогню МІ-24, пролітаючи крізь зелені лісові тунелі.

Ліворуч ліс опромінився вогнем вибуху. Вертоліт підкинуло потужною вибуховою хвилею. Осколки потрапили всередину, і в усі боки полетіли шматки металу та пластику. Один із них поранив Рембо в плече, інший — у спину. Біль у плечі був сильним, і Рембо вирішив, що має перелом. Позаду скрикнув хтось із полонених, мабуть, його теж поранило.

Вертоліт хитнуло. Він утратив швидкість.

«Нам кінець, — подумав Рембо. — Ще один такий вибух поруч і…»

МІ-24 був тепер так близько, що міг дуже легко влучити в них. Ще десять секунд, а може, навіть п’ять — і тоді…

Рембо зменшив швидкість, повів вертоліт вправо, потім уліво, немов він тепер був некерованим, і пірнув у черговий тунель із дерев.

Долетівши до середини, завис.

Бенксе! Подивися, чи нема позаду вогнемета!

Ти хочеш, щоб я стріляв із вогнемета в цю махину?

Та ні. Ти повинен вистрілити в бік лісу.

Вогнемет зробив залп по густих кущах і деревах. Вони зайнялися, повалив дим.

Рембо намагався уявити хід думок радянського пілота. Вертоліт пішов у тунель, але не з’явився з іншого боку. Напевно, він отримав серйозні пошкодження й упав. Пілот почекає кілька секунд, і, якщо вертоліт не з’явиться з іншого боку тунелю, то полетить перевіряти вхід у тунель. Пілот зрештою дійде висновку, що вертоліт десь упав. Тоді він підніметься та знищить ракетами весь цей зелений тунель.

Сім, — промовив Рембо. Він повільно вів вертоліт до виходу. — Шість, — він повернувся та крикнув назад:

Тримайтеся міцніше!

П’ять.

Він збільшив оберти двигуна.

Чотири.

Витер з обличчя кров і піт.

Три.

Великий палець був готовий натиснути на кнопку вогню «дракона».

Два.

Один.

Набравши повні оберти, Рембо різко кинув вертоліт уперед. Шлунок утиснувся в хребет, потім поїхав кудись униз, тому що на виході з тунелю машина пішла вертикально вгору та… опинилася так близько від МІ-24, що Рембо встиг помітити вираз повного здивування на обличчі радянського пілота.

Рембо відкрив вогонь із «дракона».

Стовп вогню. Гуркіт. Вибух. Вогненна куля розлетілася на тисячі осколків.

РОЗДІЛ 20

Самотній вовк викликає «Вовче лігвище». Як мене чуєте? Прийом.

Мердок завмер, почувши хриплий голос.

Голос Рембо.

Відповісти йому, — розпорядився Мердок.

«Самотній вовк», вас чуємо. Прийом.

Підготуйтеся до аварійної посадки, — у голосі лунали смертельна втома й біль. — Прибуваю… — Пауза. Важкий подих. — Прибуваю з американськими військовополоненими. Прийом.

Усі, хто стояв неподалік від приймача, очікувально подивилися на Мердока. Той мовчав.

Скажіть, що будемо готові до аварійної посадки. Гарна робота. Зустрічна група вже вирушила.

Хтось радісно скрикнув. Збудження перекинулося на інших. Усі присутні раптом зашуміли, почали поплескувати один одного по плечах. Одні кинулися за вогнегасниками й носилками, інші — за медикаментами та пінозмішувачами для аварійної посадки.

Залишилися тільки зв’язківець, Еріксон і Дойл.

Ну, що ж, чорт забирай, він добре попрацював і заслужив на ескорт.

Я не проти, — сказав Еріксон. — Тільки все одно доведеться почекати, поки ми не дізнаємося, у якому він секторі. — Еріксон дивився на екран радара. — Ну от, тепер видно. — Я його бачу. — Він насупився. — Щось уже дуже повільно рухається. Я б на його місці рвав відтіля якнайшвидше. Щось сталося…

РОЗДІЛ 21

Так, «Зоряні війни», — говорив Рембо, щоб не відчувати болю. — Коли ви повернетеся в Штати, я вам точно кажу, будете переглядати цей фільм кілька разів.

Полонені зібралися навколо Рембо та слухали його, як заворожені.

Його нудило, але він продовжував говорити:

Там є хлопець — Дарт Вейдер. У чорному шоломі й у накидці. У нього меч… тільки не такий меч, а… Ось дивіться — ріка Меконг.

Полонені забули про «Зоряні війни». Тепер вони дивилися на ріку.

А за нею? — запитав Бенкс.

Таїланд.

А далі?

А далі — дім.

Усі ці роки, — промовив Хтось, — лише думки про дім не дали мені збожеволіти. Я згадував усе до найменших подробиць.

А я згадував піцу.

А я сосиски.

А я пиво й «Доджерс»[4].

Моєму синові буде вже шістнадцять. Він тепер зможе водити машину.

Цікаво, чи чекає мене дружина?

Ну, як там тепер, га?

Так, розкажи, як там?

Рембо не знав, що відповісти. Вірніше, він не міг їм сказати те, що думав. Це б їх доконало.

Удома? Удома все, як завжди, — збрехав він. — Старі добрі Штати не міняються.

Та не може бути. Щось усе одно змінилося.

Звичайно. Дещо міняється. Наприклад, президентом став Рональд Рейган.

Рональд? Почекай. Актор, чи що?

Ну так. Саме він,

Мамо рідна, ну й справи!

Не міг же Рембо сказати їм, що замість В’єтнаму тепер Нікарагуа, що пісня «Дайте миру шанс» Леннона змінилася на брязкіт зброї.

Можливо, саме тому такий популярний лазерний меч героя «Зоряних війн*. Чистеньке зображення війни. Якщо тобі відірвало руку — не біда, на екрані тобі швидко зроблять нову.

Ні, він їм нічого не скаже про Нікарагуа. Це буде для них надто великим ударом.

А Меконг ставав усе ширшим, удалині в небі він побачив чорну точку.

РОЗДІЛ 22

Мердок відіслав з ангара зв’язківця.

Я сам тут упораюся. Ти йди постеж за небом.

Мердок сів за передавач і взяв мікрофон. Коли зв’язківець пішов, він заговорив:

«Ватажок зграї» викликає «Молот*. Коли непізнаний… повторюю… непізнаний вертоліт перетне Меконг, відкривайте по ньому вогонь. Потім вирушайте до місця падіння та розстріляйте всі ракети, що залишилися. Нікого не брати живим. Усіх знищити. Як зрозуміли? Прийом.

З динаміка почувся здивований голос Бріксона.

Е-е, сер… Я щось вас погано чую.

Що ти там верзеш? Прийом.

РОЗДІЛ 23

Е-е… у мене щось у вусі, сер.

І це була правда. До вуха Еріксона був приставлений ствол автоматичної гвинтівки М-16.

Гвинтівку тримав Траутмен.

У глибині вертольота лежав непритомний Дойл. Брезент, за яким ховався Траутмен, був відкинутий.

Траутмен запитав:

Скажіть мені, Еріксоне, ви б напевно хотіли зараз керувати туристичним вертольотом де-небудь на півдні Франції, чи не так?

Через скло кабіни він бачив вертоліт Рембо. Рембо був весь у крові.

Траутмен зрозумів, що Рембо його бачить. Вони з розумінням кивнули один одному.

РОЗДІЛ 24

Пролетівши повз пінну подушку на посадковому майданчику, Рембо повів вертоліт в ангар, де й посадив його. Медики та пожежні кинулися до вертольота. З відчинених дверей вийшов Рембо, тримаючи в руках кулемет М-60. Він виглядав таким розлюченим, що всі мимоволі відступили.

Один із медиків заглянув у вертоліт і охнув, побачивши, що там усе залите кров’ю.

Із ран Рембо теж текла кров, і коли він ішов, вона капала, залишаючи слід.

Поруч з ангаром приземлився другий вертоліт. Солдати оточили Рембо, навівши на нього дула своїх автоматів. З гучномовця почувся голос Траутмена:

— Усім кинути зброю. Повторюю, киньте зброю. Це наказ дуже сердитого полковника.

Рембо повернувся й подивився на вертоліт — біля відчинених дверей стояв Траутмен і тримав під прицілом кулемета солдат.

З його погляду Рембо зрозумів усе.

Траутмен сказав:

У мене дві дочки. Я їх люблю. Повір, я ними дуже задоволений. Але якби в мене був син, я б хотів, щоб він був таким, як ти.

Мій батько, — відповів Рембо, — був п’яницею та бив маму. Я був радий піти в армію. Але якби в мене був нормальний батько, я б хотів, щоб він був таким, як ти.

Вони дивилися один одному у вічі. Рембо зрозумів, що отримав від Траутмена дозвіл.

Натиснувши на спусковий гачок, він направив свій М-60 на панелі керування комп’ютером, на радар, на інші прилади.

Усе було рознесено вщент.

Рембо навів кулемет на Мердока. Той, зігнувшись, стояв біля стіни.

Ти! — закричав Рембо, — і такі, як ти — найстрашніші люди. Через таких, як ти, я потрапив сюди перший і другий раз. І обидва рази мене зрадили! Вам дуже не хотілося, щоб я переміг того разу. А цього разу ти зі шкіри ліз, щоб стати мені на заваді. Але я переміг. Переміг!

Гей, послухай, — пробелькотів Мердок, — притискаючись до стіни. — Не треба плутати мене з тими, хто віддає накази. Я ж лише посередник. Я просто…

Інструмент, — закінчив Рембо. — Просто інструмент, щоб ти здох… — Він підняв кулемет. — Знаєш, що я з такими роблю?

Почекай, я ж повинен…

Що?

Я повинен усе пояснити.

Поясни, поясни! Що люди, такі як ти і ті брудні політикани, які лише віддають накази, робили б набагато менше воєн, якби їм доводилося самим воювати.

Ну… Звичайно… Якщо ти так кажеш. — Мердок забився в самий кут. — Звичайно… Ти правий…

Я можу сказати лише це.

Рембо підняв кулемет, направив його на Мердока й натиснув на спуск.

Пролунав хлопок.

Мердок наклав у штани.

Там залишилися ще інші полонені, —сказав Рембо, — ти їх усіх відшукаєш… Або я відшукаю тебе… І тоді… Тоді, можливо, ця війна справді закінчиться.

Він кинув кулемет, повернувся та пішов…..До Траутмена.

РОЗДІЛ 25

Вони мовчки дивилися один одному в очі.

У Штатах, у в’язниці, — сказав Траутмен, — я питав тебе, чого б ти хотів. Пам’ятаєш, що ти відповів?

Рембо кивнув.

Я хотів, щоб хто-небудь сказав мені…

Отож, я кажу тобі зараз: ти молодчина, Джоне!.. Ти все правильно зробив.

У Рембо перехопило подих.

Ну, а далі що?

Не знаю.

Хочеш, щоб із тобою хтось був?

Так. Але тільки… — Його буквально нудило від спогадів про те, через що йому довелося пройти. — Не зараз.

Розумію… Зараз тобі треба показатися лікарям. Але тобі; не здається, що… що тепер-то все скінчилося? Ти переміг. За це ' ти отримаєш другу медаль Пошани. Такого ще ніколи не було.

Рембо повернувся до полонених, яких виносили на носилках із вертольота.

Це вони заслужили медаль.

А ти?

Я? Хіба ти не пам’ятаєш, чому вчив нас? Головне — зуміти… вижити.

І це все?

Останнє питання нагадало йому про Коу — вона теж це запитувала.

Усе, — відповів Рембо. — А що ж іще?

Бенкс, лежачи на носилках, підняв великий палець.

Молодчина, Рембо!