Рембо

РОЗДІЛ 1

Роздумуючи над першою з чотирьох істин Будди, Рембо стискав у руках гладку дугу бамбукового лука, величезного й дуже старого. Він уперся нею в лівий бік, закрив очі, зробив вдих, видих, намагаючись угамувати душевне сум’яття. Мускули на його тілі перекочувалися, могутні груди здіймалися, як ковальський міх. У пам’яті вже не існували шпилясті дахи буддійського монастиря в Бангкоку, Таїланд. Так само перестали існувати для очей. Не було й оздоблених вигадливим орнаментом золочених шпилів храмів, відблисків заходу в черепиці та мармурі.

Але деякі відчуття реального світу все-таки не залишали. Дзвонили вітряні дзвіночки. Ніздрі відчували аромат пахощів. Бід лука йшла сила, що вселяла жах. Доведений до знемоги неможливістю позбутися всіх відчуттів реальності, Рембо відкрив очі й зосередився на цілі.

А це була шестифутова квадратна деревина, увіткнута в тугий і товстий пучок соломи на гладкій стіні за тридцять ярдів від нього. Рембо не відриваючись дивився на цю деревину, поки вона не стала збільшуватися в розмірах і не поплила в його бік, заповнюючи собою все поле зору. Він більше не чув брязкоту дзвіночків, не відчував аромату пахощів, не відчував ваги лука. Перестали існувати і гостроверхі дахи монастиря, і відблиски заходу, і ченці-буддисти, які читали вечірні молитви. Була тільки ціль. І страждаюча душа самого Рембо.

Усе життя є страждання — учив Будда.

Рембо добре засвоїв цей урок. Різні шрами вздовж і впоперек спини та грудей, зубцюватий шрам, що перетинав правий біцепс, шрам на лівій щоці й інші, залишені багнетами, кулями, ножами, колючим дротом, вогнем і шрапнеллю — усе це було вагомим доказом правоти Будди.

Життя є біль.

Дивлячись зараз на ціль, він черговий раз переживав В’єтнам… спеку, укуси комах і п’явок у джунглях, незліченні атаки… постійний хаос криків та вибухів, обстріли з бойових вертольотів трасуючими кулями, мінометний вогонь, вибухи мін і гранат, фонтани крові, людські тіла, що розривалися на частини.

У пам’яті ожив полон, ці шість місяців суцільних катувань, утеча на межі можливого… Але одну війну змінила інша…

В Америці.

Чому той поліцейський не міг дати мені спокій? Адже я хотів тільки те, що заслужив, — свободу йти, куди захочу, робити, що захочу. Чому він повівся зі мною так жорстоко?

Але ж ти повівся з ним ще жорстокіше.

У мене не було вибору!

Ти обрав цей шлях із самого початку. Ти ж міг підкоритися його волі та піти з його дороги.

Але невже я боровся у В'єтнамі, щоб потім наді мною знущалися вдома? Невже в мене немає ніяких прав?

Ти вступив у боротьбу та провчив поліцейського, який надумав зневажати твої права. Але після того, як ти розніс його місто й потрапив у тюрму, які права залишилися в тебе там? Дробити камені в кар’єрі? Відчувати, що замкнений у чотирьох стінах камери? Якби полковник не дотримав свого слова й не визволив тебе…

Полковник. Так. Рембо посміхнувся. Траутмен, який тренував його, командував ним у Намі й був йому наче рідний батько.

Це єдина людина, якій Рембо довіряв.

Завдяки втручанню Траутмена Рембо знову став вільним, купивши де згодою повернутися в пекло, у В’єтнам, у той самий табір, де його колись катували, повернувся, щоб звільнити американських солдатів, які все ще знаходилися в полоні. Його місія закінчилася вдало. Через кілька років після закінчення війни він усе-таки виграв. Йому навіть удалося здобути перемогу над ворогом іншого роду, він представляв ту лицемірну систему, що посилала американських солдатів боротися, не давши навіть найнеобхіднішого, щоб цей бій виграти.

Так, він свою місію виконав.

Але якою ціною! Постраждало не тільки його тіло. Найбільше постраждала душа, бо щоразу, коли він убивав або бачив, як убивають інші, у ньому щось помирало. Одному Богові відомо, скільки смертей він пережив.

Одна із цих смертей ледь не зломила його остаточно. Її звали Коу. В’єтнамка років тридцяти, оманливо тендітна, витончено прекрасна, вона була його зв’язковою з того моменту, як він приземлився в Намі. Допомагала визволяти бранців. Один раз навіть урятувала йому життя.

І поступово навчила його тому, що здавалося для нього неможливим. Любові.

Але, як з’ясувалося, у них не було часу на кохання. Тому що Коу вбили.

А Рембо вижив, бо лють додала йому сил. Уже мертва, вона вдруге врятувала йому життя.

Його захлиснув гіркий розпач. Він стояв у дворі монастиря, стискаючи лук і дивлячись на ціль. Його могутні груди важко здіймалися. Нарешті він досяг успіху у своїх медитаціях. Відтепер для нього існувала тільки ціль.

І шкіряний шнурок навколо шиї з мініатюрним Буддою.

Цей медальйон колись належав Коу. Він зняв його вже з її трупа. Медальйон обпікав йому горло.

РОЗДІЛ 2

Рембо вклав у шестифутовий лук стрілу завдовжки три фути. Відповідно до стародавнього ритуалу натягування стріли лучником секти дзен, підняв лікоть до рівня очей. Лівою рукою він стискав дугу лука, правою тримав стрілу. Повільно розвів руки в боки, вигнув лук, натягаючи тятиву та відводячи стрілу.

Натягнути тятиву незручним способом дзен було дуже важкою справою. М’язи напружилися, руки тремтіли. З чола лив піт.

«Усе живе вмирає», — думав він.

Війна підтвердила цю мудрість Будди. У цьому світі насильства пов’язувати свої надії на щастя з якоюсь людиною або предметом означає свідомо приректи себе на розчарування. Предмети вибухають, людей убивають.

Так, як убили Коу.

Він напружився до межі, відводячи лук вліво, а стрілу вправо. У звичайному стані він би вже видихнув, однак під час медитації дух зливався воєдино з плоттю, подвоюючи в такий спосіб можливості.

Ймовірно, уся справа в силі духу. Якщо Будда правий, усе матеріальне ірреальне, у тому числі й цей лук. Реальний дух, що згинає уявлюваний лук.

Він ривком розвів руки на відстань довжини трифутової стріли. Тепер зігнута дуга лука разом із натягнутою тятивою утворювала, можна сказати, окружність. Що позначало повноту буття, всеєдність Бога, цілісність Того, Хто є Всім.

Він завмер у цій напруженій позі. Піт струмками збігав його нерухомим обличчям.

РОЗДІЛ З

Жоден предмет, жодна жива істота не здатні дати щастя. У світі насильства й болю, руйнування та смерті весь сенс — прагнути тільки до вічного.

Кохати Коу означало приректи себе на страждання, бо рано чи пізно вона б померла — будь-яке позитивне переживання неодмінно врівноважується в майбутньому негативним.

Однак, якщо Будда правий… Рембо ледь не вийшов зі стану медитації… якщо Будда правий, не існує ніякого майбутнього. Тільки сьогодення.

Чи не означає це, що кохання потрібно хоча б на мить схопити обома руками й дорожити ним, тому що мить триває вічно?

Йому хотілося кричати. Тепер лук майже торкався його грудей і здригався від сильного напруження. Стріла була спрямована вістрям вліво, його ліве передпліччя знаходилося на одній лінії з ціллю. Залишилося повернути голову вліво та спрямувати погляд у напрямку цілі.

РОЗДІЛ 4

Але зараз йому потрібно перемогти свої страждання.

Що тобі потрібно?

Миру.

Він відпустив тятиву. Стріла з нестримною силою кинулася вперед. Тятива загуділа звучно, потужно, в одній тональності з пульсом Всесвіту.

Він не просто послав стрілу в ціль, він указав їй, яким шляхом летіти. Його душа, лук, тятива, стріла — усе це складало містичну єдність із ціллю.

Стріла рознесла ціль на шматки. Різкий звук заповнив собою все. Стук від уламків, що посипалися на землю, луною відлетів від стіни й досяг барабанних перетинок Рембо. Здавалося, він наскрізь пробуравив його мозок. Час знайшов довжину.

Розширився.

Поглибився.

Зупинився.

Сьогодення буде завжди. Це і є вічність.

РОЗДІЛ 5

З ударом серця час знову пішов уперед.

Рембо поклав лук, зробив повільний видих, труснув головою, розпрямив плечі та поступово почав знову відчувати предмети, які оточували його, — черепицю й мармур монастиря, побрязкування дзвіночків, аромат пахощів. Величезна золота статуя Будди на протилежному краю двору сіяла, відбиваючи захід. Великий учитель сидів, схрестивши ноги й упершись долонями в коліна, відбитий у позі осягнення вічності.

Рембо наблизився до статуї, відчуваючи свою мізерність порівняно з величчю золотого Будди. Зупинився й опустив голову. Наполовину італієць, вихований у католицтві, наполовину індіанець навахо, який намагається дотримуватися законів релігії предків, він сприйняв буддизм від одного радника-монтаньяра, який урятував йому життя та власноручно виходив після того, як ударний підрозділ Рембо потрапив у засідку в Північному В’єтнамі.

Біль нереальний. Його не існує. Усе, крім духу, — ілюзії.

Пекельний світ, у якому така теорія може мати привабливу силу. Але пекло існує всупереч цій теорії.

«Господи, та що ж тобі потрібно? — подумки повторив він питання. Цього разу відповідь пролунала ледь чутно.

Миру.

Він відвернувся від золотого Будди, що височів над ним, і був паралізований поглядом ченця, який стояв неподалік. Це був тайський чернець, який став заступником Рембо після того, як той, пройшовши вдруге випробування В’єтнамом, блукав у Бангкоку та, вибившись із сил, попросив притулку в монастирі.

Мій сину, пробач мене, але ти не мій співвітчизник, — відповів йому тоді цей монах. — Тобі не зрозуміти наше світосприйняття. Говориш, якої ти релігії?

Дзен.

Які в тебе підстави сповідувати її?

Будда… він перш, ніж стати мудрецем, був воїном. Я теж воїн.

— Ну і?..

Усім своїм серцем я вибираю мудрість, а не війну.

РОЗДІЛ 6

Бух!

Важкий молот опустився на болванку розпеченого металу. Звук був оглушливий, високий і гучний одночасно. Наповнена димом кімната відгукнулася на нього дзвінким гуркотом.

Рембо міцніше схопив правою рукою молот і вдарив ще сильніше, лівою стискаючи щипці, якими тримав розпечену металеву болванку, що лежала на древнім ковадлі.

Бух!

Його тіло здригнулося від сили власного удару. Він знову опустив молот на ковадло.

І знову! Ковадло співало під градом нищівних ударів. Розпечений метал не витримав натиску й здався.

Він плющився, розходячись ушир, набуваючи плоскої форми.

Це була бронза. Декілька днів раніше в іншій частині кузні, що ще старша за це масивне ковадло, сплавили мідь з оловом, сім частин до одної.

Додали по краплі цинку й марганцю. Рідкий сплав розлили у форми, де він остигнув і затвердів у болванки, які можна розм’якшити лише повторним нагріванням, щоб вони також плющилися під ударами Рембо.

Бронза.

Легендарний сплав. Міцний і еластичний. Пружний і стійкий до ударів. Матеріал, з якого виготовляли мечі та щити, які продовжували життя воїнам.

Вічний.

Як самі війни.

Але краса теж вічна. Про що свідчать останки матеріальної культури античності. Бронзові медальйони та браслети предків сучасної людини пережили століття й тисячоріччя, виявившись настільки ж довговічними, як і знаряддя війни.

РОЗДІЛ 7

Біблійний Ісайя був мрійником. Найкраще народи засвоїли науку війни.

Але тільки не я! Рембо люто вдарив молотом по розпеченій бронзовій болванці. Досить!

Він перейняв навички ковальського ремесла в мудреця з племені його матері.

«Дисциплінуй свій дух і розвивай у собі силу, — повчав старий. — Нехай думки перебувають у вічному русі. Привчися поважати талант ремісника, усвідомлювати те, що виконана добре робота лише на перший погляд здається легкою. Це оманливо. Прикладом є ковальське ремесло. Предмети, що оточують тебе, здаються незмінними, однак їх можна змінити. Кінська підкова може стати медальйоном. Меч — лемешем плуга. І тільки сам дух металу зберігає сталість».

Дух. Істина індіанців племені навахо. Й істина буддистів.

За час, прожитий ним за межами резервації, він забув те почуття задоволення, яке відчував, працюючи під керівництвом мудрого старого в дерев’яній кузні: задоволення від творення й відчуття власної гідності при спогляданні діяння рук своїх. Тиждень тому, коли затишок буддійського монастиря вже не міг відвернути увагу від його власних демонів, він раптом згадав дитинство та того старого мудреця, схожого на цього монаха.

Піти від світу — ще не означає знайти відповіді на свої питання. Світ сам по собі нереальний. Однак це той самий міраж, з яким Богові було бажано його зіткнути.

Він повинен діяти, має щось робити, кудись вкласти сили. Його мускули болять від бездіяльності. Але його сили не повинні бути спрямовані на війну. Потрібно творити красу.

Блукаючи вузькими, заповненими юрбами вуличками Бангкока, він знайшов неподалік від ріки ливарню з виробництва бронзи. Іншого вибору в нього не було, і тому він увійшов під її гуркітливий, просочений їдкими запахами дах. Оскільки він належав до європейської раси, його зустріли непривітно. Однак хазяїн ливарні, оцінивши мускули Рембо, піддався спокусі та зрозумів, що цьому широкоокому можна платити менше, ніж постійним робітникам. Він погодився випробувати Рембо. Через два дні хазяїн зрозумів, що уклав найвигіднішу угоду.

Зметнулися іскри. Рембо стікав потом від нестерпного жару. Коли його мускули скорочувалися, краплі поту зрошували розпечений метал і він видавав шипіння.

Йому хотілося страждати так, щоб забути.

Про смерть Коу.

Про війну.

Про колотнечі, з яких він вийшов із честю, але які ненавидів усією душею.

Проте він не міг забути. Громоподібні удари молота по бронзі нагадали йому вибухи й артилерійський вогонь. Він викликав у пам’яті болісний спогад про таке ж ляскання кувалди по клину, загнаному в ущелину величезного каменя в тому кар’єрі, де він працював під час свого ув’язнення й куди потрапив за те, що захищав свої права від поліцейського виродка, якому не сподобалося, як він виглядає.

Він схопив молот.

Я хотів тільки миру.

Одні медитації не допомагають.

І ремесла, яких навчив його перший наставник, не допомагають.

То що ж мені робити?

РОЗДІЛ 8

Стіни сараю здригалися від ревіння юрби, немов від вибухів. Ревіння проникало у вікна та двері, трясло стіни халуп уздовж каналу. Ніч сіяла неоном найближчих барів та борделів.

Рембо сповільнив крок на шляху з ливарні в монастир.

Він вдихав запахи протухлої риби, гнилого сміття та чогось ще, гострого і їдкого, — марихуани. Повернувся туди, відкіля плив дим, у бік відчинених дверей сараю. Звідти лунали крики, що немов виштовхували назовні цей дим. Він насупився та продовжив свій шлях уздовж каналу.

Ревіння ще сильніше, ніж перед тим, змусило його знову сповільнити кроки. Крізь дим, що вивергали двері, мутно поблискували тьмяні вогні. Миготіли, звивалися, тріпотіли тіні, немов душі в пеклі. Точно так само, як колись змусив себе переступити поріг ливарні, він тепер увійшов у двері сараю.

Це було високе, довге й широке приміщення, його металеві стіни в нальоті іржі. У клубах диму плавали на довгих шнурах лампочки. Тут було щонайменше людей п’ятсот.

Штовхали один одного ліктями, верещали, затягувалися товстими сигаретами з марихуаною, так званими тайськими паличками, махали кулаками з затиснутими в них грішми.

Чотири азіати у виклично строкатих костюмах рухалися вздовж розділеного на чотири квадрати простору, кричали щось у відповідь юрбі, вихоплювали з рук людей гроші, неохоче віддавали свої. Сцена викликала в пам’яті півнячі, собачі, кабанячі бої.

Але поблизу від цих тварин стояли людські істоти. На них були тільки пов’язки. їхні розвинені мускули блищали від поту, просоченого адреналіном, що виділяється від збудження. У вузьких зіницях затаїлася злість.

Праворуч від дверей Рембо побачив дерев’яну раму. Він видерся на самий її верх і, опинившись у більш вигідній позиції, побачив, що ці істоти були босими. Вони тримали в кожній руці по палиці завдовжки вісім дюймів.

Рефері хрипло кричав у мікрофон, поблискуючи золотими зубами. Юрба волала, коли бійці наскакували один на одного, бились ногами та палицями.

Рембо у відразі похитав головою. Воістину, можливості людини винаходити все нові форми звірств безмежні. Цей вид боротьби являв собою комбінацію кікбоксингу, тайського бойового мистецтва й ескрими, боротьби з використанням коротких палиць, розповсюдженої на Філіппінах. Ці два смертоносних види об’єднали, щоб підігріти азарт юрби.

Коли палиця вразила одного з борців у підборіддя таз рани бризнула кров, Рембо спустився з рами й знову опинився під покривом пронизаної неоновим світлом ночі. Він ішов, усе пришвидшуючи темп, уздовж каналу, що смердів тухлою рибою. Монастир вабив його до себе.

РОЗДІЛ 9

Однак наступної ночі, до краю вимучившись у ливарні, він знову опинився біля цього каналу. Як і минулого разу, сповільнив кроки, коли до нього донісся запах марихуани та кровожерливі крики юрби.

І знову, корячись раптовому імпульсу, увійшов у сарай і став спостерігати хаотичний двобій.

І, як і минулої ночі, швидко покинув сарай.

Але наступного разу опинився там знову всупереч власному бажанню.

І наступного.

І пізніше.

РОЗДІЛ 10

Він обв’язав голову смужкою матерії. Його супротивник сидів у протилежному від нього куті. Роти викрикували ставки. У вухах Рембо голосно пульсувала кров. Ніздрі подразнював дим. Перед очима плило. На що ні підеш заради того, щоб знайти мир.

Він присів на манер азіатів, глибоко задихав. Якби він не відмовився скоритися волі того поліцейського, то не потрапив би у в’язницю.

І не опинився б знову в Намі.

Коу була б жива.

Золотозубий рефері відлетів убік. Супротивник Рембо, високий дужий таєць, рішуче рушив на середину, згораючи від бажання розтрощити цього ідеального ворога, який явно поступається йому в усьому.

Рембо увернувся від першого удару ногою, зумів уникнути удару затиснутої в кулаку супротивника палиці й сам зробив випад ногою.

Він так і не набув звичної форми.

Що це зі мною?

Супротивник увернувся від чергового випаду Рембо й наніс безжалісний контрудар, хльоснувши Рембо палицею по грудях і одночасно штовхнувши ступнею в бік.

Рембо відскочив, пронизаний болем.

Він відчув себе знесиленим.

Супротивник збентежив його, обрушивши шквал ударів ногою та палицею. По чолу Рембо струменіла кров.

Його тіло не хоче відповідати. Новий град ударів ногою та палицею. Ще! Похитуючись, Рембо відступив назад, захищаючись, підняв руки. Але його воля збунтувалася.

Удар палицею припав на його мускулисті груди. Він зробив видих, відчуваючи, як у ньому все повстає. Але не міг пересилити себе. Раптом зрозумів, навіщо сюди прийшов — ні, не для того, щоб, зайнявшись найбільш ненависним, дати вихід своїм демонам. Він прийшов сюди не битися.

Він хотів бути покараним.

За те, що такий.

За те, що не скорився волі того поліцейського.

За те, що викував першу ланку ланцюга обставин, які спричинили загибель Коу.

Він дивився на юрбу залитими кров’ю очима. Готовий от- от збунтуватися, раптом зупинив погляд на людині занадто помітній, щоб загубитися в юрбі.

Він був вищий на зріст. Одягнений у військову форму армії Сполучених Штатів. Європеєць у юрбі азіатів.

Довгасте, схоже на мордочку тхора, проте красиве обличчя чоловіка виражало відвагу воїна, непохитність командира, любов батька.

Ні!

РОЗДІЛ 11

Траутмен Самуел, полковник, збройні сили Сполучених Штатів, особливі війська, спостерігав з огидною сумішшю жалості й відрази за тим, як хлопець, якого він уважав своїм сином, дозволяє себе по-звірячому бити. Від синців Іран Рембо боліло тіло Траутмена. Він до такого рівня ототожнював себе з ним, що навіть міг відчувати смак солоної теплої крові на губах Рембо. Його охопив розпач, захотілося повернутися й піти. Бачити, як найкращий із його учнів і найдосконаліший із солдатів, з яким йому випала честь мати справу, відмовляється захищатися, було для Траутмена, можна сказати, нестерпним. Воїн, який удостоївся вищої нагороди своєї країни за проявлену мужність — запровадженої Конгресом медалі Доблесті, та як він може не хотіти бути тим, ким є, не підкорятися своєму інстинкту й виучці, відмовлятися продемонструвати свою рідкісну майстерність?

Однак Траутмен знав: він нізащо не піде. Не можна піддаватися слабкості. Немає в нього права забрати із собою один-єдиний шанс цього героя відновити повагу до себе.

«Я зобов’язаний залишитися тут, — думав Траутмен. — Я повинен привести його до тями моїм поглядом. Коли Рембо помітив мене, йому, схоже, стало соромно. Він не хоче, щоб я бачив, що він із собою витворяє.

Якщо я буду продовжувати дивитися на нього… Якщо буду виражати поглядом мою відразу…»

РОЗДІЛ 12

Рембо різко відвернувся, щоб не бачити спопеляючого погляду полковника. Але відразу могутній удар у плече струснув його так, що він знову опинився до нього обличчям.

У звужених очах Траутмена був лютий протест. Його погляд палив душу Рембо, як промінь лазера.

Ні!

Від звірячого удару в живіт Рембо зігнувся, відчуваючи, що стало двоїтися в очах. Він уп’явся в брудну бетонну підлогу, заляпану власною кров’ю.

І одночасно відчув на собі повний відрази спопеляючий погляд Траутмена.

Наступної секунди Рембо здригнувся від удару палицею в область правої нирки. Біль був нестерпний. Він ледве встояв на ногах.

Юрба заревіла. Але її ревіння перекрив один голос, хрипкий, що клекотав від обурення:

— Чорт забирай, Джоне, зберися ж!

Коли розлючений таєць завдав йому нищівного удару палицею по ребрах, Рембо оскаженів.

Рік тому, після смерті Коу, він дав волю такій лютій злості, що, як йому здавалося, вичерпав весь її запас. Помста спустошила його душу.

Принаймні він дотепер так уважав. Тепер зрозумів, що вона завжди жила в ньому. Медитації та праведна праця лише зм’якшили, приборкали її, загнали всередину.

Але це в минулому. Зараз усередині щось лопнуло. І злість вирвалася назовні.

Він відбив палицею удар, спрямований йому в зуби, ухилився від випаду ногою в пах і сам устиг нанести ногою удар супротивникові в стегно. Обличчя тайця скривилося від болю. Він нахилився, щадячи другу ногу, і зробив спробу рубанути Рембо палицею по очах, щоб виграти дорогоцінні секунди й дозволити нозі відновити рухливість.

Рембо увернувся, зробив випад, цілячись у другу ногу супротивника. Таєць, обороняючись, ударив його палицею по зап’ястю. Рембо випустив свою. Він придушив у собі бажання схопитися за паралізовану болем руку. Стрімко відскочив назад, ухиляючись від чергового удару.

Він був увесь поранений, і це сповільнювало його реакцію. Кров заливала йому очі, і він не міг тримати необхідну дистанцію. Він рубанув здорового рукою, і затиснута в ній палиця зачепила плече супротивника. Таєць поморщився, але, відчувши, що ушкоджена нога знову стала рухатися, люто кинувся в атаку.

Він спробував ударити Рембо ногою, і той, відходячи вбік, урізався у верескливу юрбу. Заточився, упав, покотився по підлозі, ухиляючись від ударів в обличчя.

Підхопившись на ноги, Рембо зробив стрибок убік і знову б врізався юрбу, якби цього разу вона не розступилася. Рембо вдарився у стінку. Іржавий метал гримнув, немов гуркіт грому.

Таєць насідав, б’ючи його своїми проклятими палицями.

— Заради Христа, Джоне! — вигукнув полковник.

Рембо з гордим риком відіпхнувся від стіни. Він крутився, як вихор, завдаючи ударів руками та ногами, вміло відбивав випади супротивника, який запекло оборонявся.

Від удару в ушкоджену ногу таєць зігнувся. Удар у сонячне сплетення змусив його зігнутися ще нижче. Він різко смикнувся, намагаючись увернутися від палиці Рембо, і зламав і ключицю.

Рембо підсік ногою ногу супротивника та з усієї сили рубанув тайця по шиї. Той голосно стукнувся чолом об бетонну підлогу.

Таєць знепритомнів. Він лежав у калюжі власної крові та і стогнав.

РОЗДІЛ 13

Юрба вибухнула лютим ревінням. Сарай перетворився на ріку перекошених криками облич, рук, що запекло жестикулювали і передавали з долоні в долоню виграні та програні ставки.

Рембо не звертав уваги на те, що відбувалося навколо нього. Він зосередився на одному чоловікові в сараї, який мав для нього значення: на Траутмені, який тепер ще сильніше примружився, але вже від задоволення. Він кивками висловлював свою повагу та схвалення.

Губи полковника беззвучно шепотіли: «Відмінно спрацьовано, Джоне».

Рембо опустив погляд. Повалений супротивник усе ще корчився на підлозі від болю.

Рембо присів і торкнув супротивника за пітне, зведене судорогою плече.

Я винен перед тобою.

Але біль у власному зап’ясті, лобі й грудях нагадали Рембо про те, що ця людина зробила все можливе, щоб заподіяти йому якнайбільше болю.

Ти зробив усе, що міг.

І я умиваю руки.

Рембо відіпхнув від себе мінял і кинувся в юрбу, схопивши джинси та спортивний светр, що залишив біля стіни перед початком бою. Не вдягаючись, рушив до виходу.

Він вийшов із наповненого парами марихуани сараю та зробив глибокий вдих, звільняючи легені від отруйного диму й наповняючи їх смородом протухлої риби, що струмував від каналу.

Йому діяли на нерви яскраве світло неонових вивісок барів і борделів.

Що я тут роблю?

Будь ласка, Траутмене, будь ласка, не переслідуй мене! Я не хочу, щоб ти бачив мене таким! Не хочу!..

— Джонні, почекай!

РОЗДІЛ 14

Рембо завмер. Пронизливе ревіння машини та всі інші звуки міста кудись зникли. Не існувало нічого, тільки він і Траутмен.

Рембо повільно обернувся.

Ол райт, — Рембо розпрямив плечі, відчуваючи, що весь у поті й крові. — Полковнику, я винен, що стою перед вами в такому вигляді. Я не хотів, щоб ви знали, що зі мною. Але я більше не служу. Тому вам немає до мене справи.

Джоне, нас із тобою пов’язує не тільки служба.

А що ще?

Сімейні узи.

Так. — Рембо не став заперечувати. — Так, — хрипло повторив він. І важко прихилився до стіни сараю. — Добре. Що ви тут робите? Як ви знайшли мене?

Давай усе по-порядку, Джоне. Одягнися. Там ти виглядав прекрасно, тут же…

Полковник знизав плечима. Рембо вимушено посміхнувся.

Здогадуюся, у вас є привід сказати, що я не у формі.

Він натягнув на свої закривавлені плечі светр. Зняв пов’язку й надів труси, які витягнув із кишені джинсів. Натягнув джинси.

Як ви мене знайшли?

Полковник знову знизав плечима.

У мене свої методи.

Перекладаю: ви влаштували за мною стеження.

Я не повинен був упускати тебе з виду. Я зобов’язаний знати, що ти робиш.

Навіщо?

Ми близькі, ти і я.

Моє шанування, сер. Дайте мені спокій!

Тепер моя черга запитувати.

Що?

Чому? — Траутмен підійшов ближче і підняв руки, немов збираючись схопити Рембо за плечі. — Навіщо ти вирішив себе погубити?

Чому б і ні?

Джоне, ти не такий, як усі.

Рембо глумливо фиркнув.

Не такий, як усі! — повторив Траутмен. — Після того, що ти пережив у В’єтнамі рік тому, я запитав тебе, як будеш жити далі, ти відповів: «Якось буде», і я зрозумів, що мені не слід спускати з тебе очей. Я радий, що так і вчинив.

Рембо підняв кулак із затиснутими в ньому грішми, глумливо-примружив очі.

Усього лише заробляю на життя.

Губиш себе.

А яка тут різниця? — запитав Рембо.-

Велика. Я ж сказав, ти не такий, як усі.

Убивця? Не такий, як усі?

Не вбивця. Воїн.

Не бачу різниці.

Знаю. У тому-то й біда. — Траутмен схопив Рембо за плечі. — Мій друже, ти найкращий серед воїнів. Зараз не час говорити тобі, чому я тут. Ти втомився. Тобі потрібно залікувати рани. Але завтра я попрошу тебе зробити мені послугу.

Я не стану вас слухати.

Ти ж не знаєш, що це.

Здогадуюся. Це продовження моїх сьогоднішніх страждань.

Не у твоїх силах відмовитися від долі.

Будда не вірить у долю.

Так. Будда відкидає минуле, — погодився Траутмен. — Він не вірить у послідовність подій. Він вірить у сьогодення. Але ти, мій друже, у цей момент у жахливому стані. Тому я хочу, щоб завтра ти уважно мене вислухав. Можливо, я знаю, як урятувати твою душу.

Сумніваюся! — Рембо уважно подивився на Траутмена. — Як би там не було, ви розумієте, я не забув те, чому ви мене навчили. Я знав, що за мною стежать. Чесно кажучи, мені все одно. Стеження велося добре. Правда, ваш учень заслуговує на краще. І все одно це була гарна робота. Той, хто за мною стежив, заслужив винагороду.

Рембо повернувся та сказав у темряву, що смерділа тухлою рибою:

Підійди сюди, малий.

Темрява залишилася нерухома.

Я сказав, іди сюди, малий. Дві сотні американських доларів. Подумай. Таку суму ти не зможеш заробити й навіть украсти за цілий рік.

Темрява не ворухнулася.

О’кей, — сказав Рембо. — Якщо їх не хочеш витратити ти, вони дістануться рибам.

Він підняв руку, немов збираючись жбурнути гроші в канал.

У темряві щось ворухнулося, потім з неї виділився худий хлопчисько в дранті, таєць.

Купи собі морозиво.

Рембо посміхнувся.

Підліток боязко наблизився до Рембо, свердлячи його недовірливим поглядом, схопив з долоні гроші, метнувся назад і знову злився з темрявою.

Рембо задоволений повернувся до полковника.

Я завжди знав, Джоне, що ти піжон.

Саме так.

Рембо ступив у темряву.

РОЗДІЛ 15

Промені ранкового сонця вели боротьбу зі смогом Бангкока. Крізь шибку таксі Траутмен бачив пробки з велосипедів, мопедів, мотоциклів, триколісних рикш, автобусів, машин. Повітря було наповнене вихлопними газами, і він поборов у собі спокусу опустити скло, хоча спека в таксі ставала нестерпною. На його кітелі з’явилися крапельки поту.

У голосі людини, яка сиділа поруч із ним, відчувалася явна нудьга.

При такій швидкості ми втратимо ще цілу годину. Краще б ми пішли пішки.

Але ж туди п'ять миль.

Гарна розминка. У Вашингтоні я щоранку бігаю підтюпцем уздовж Потомака.

Це Бангкок, — заперечив Траутмен. — Парова ванна з окисом вуглецю. Бід такої прогулянки не отримуєш ніякого задоволення.

Його супутник, сорокап’ятирічний чоловік у сірому костюмі дипломата, провів пальцем по внутрішньому манжету свого комірця.

У цій парильні ще гірше. Накажіть водієві включити кондиціонер.

Скоріше за все він не працює. Але навіть якщо працює, навряд чи він його включить. Бензину тут і так не вистачає.

Ви звернули увагу, що, потрапивши у пробку, він одразу вимикає мотор. Спека є проблемою для нас, але не для нього. Він до неї звик.

Чоловік у цивільному костюмі витер чоло хусткою. П’ять футів десять дюймів росту, невелике черевце, красива шевелюра кольору солі з перцем, погляд бюрократа.

Будемо сподіватися, що це не марно. Думаєте, він погодиться?

Усе залежить від обставин, — не відразу відповів Траутмен.

Яких ще обставин?

Чи може він відкинути самого себе.

Таксі набрало швидкість. Водій знайшов просвіт у пробці, шаснув у нього й повернув у провулок. — Він притиснув до узбіччя групку велосипедистів, ледь не збив жінку, яка штовхала навантажений овочами візок, і через десять хвилин таксі опинилося серед напівзруйнованих будівель промислового району біля ріки.

Траутмен виліз із машини. З вентиляційного отвору в даху закопченого металевого сараю валив дим.

— Пам’ятайте, він не терпить брехні, — попередив Траутмен.

Із цим жодних проблем. Це моя професія одягати брехню в білосніжний одяг правди.

Повірте, він усе зрозуміє.

Вони ввійшли у сарай. Траутмен пояснив тайською хазяїнові, що їм потрібно. Усюди лунало брязкання металу. Воно ставало все голоснішим, коли вони йшли через цехи, де виконували шліфувальні та граверні роботи. У міру наближення до центру ливарні ставало все спекотніше. По обличчю Траутмена градом котився піт.

Чоловік у цивільному костюмі завмер, відчуваючи побожний страх:

Господи, невже це він?

Хлопець могутньої статури, справжній уродженець Заходу, який стояв до них спиною, на якій грали могутні м’язи, бив молотом по бруску розпеченої бронзи, яка лежала на ковадлі.

Траутмен з гордістю кивнув.

Я навіть не міг собі уявити, — сказав чоловік.

Я вам говорив.

Я вирішив, що ви перебільшуєте.

Навпаки. Він єдиний у своєму роді. — Траутмена ледь було чути в моторошному гуркоті ударів Рембо. — Вам краще почекати тут.

З якого дива? Я із цим знайомий краще за вас.

Але ви не знайомі з ним.

РОЗДІЛ 16

Хоч Рембо і стояв спиною до дверей, а удари молота об ковадло заглушали всі інші звуки, він усе одно відчув присутність чужих. Подивився на тайця, який роздував ковальський міх, і побачив, як підозріло блиснули його вузькі очі.

«Європейці», — вирішив Рембо. Відклав молот і кинув погляд на Траутмена, який підійшов до нього.

Полковник кивнув йому на знак поваги.

Джоне.

Я ж сказав, ви не повинні приходити сюди, сер.

Не тільки ти такий упертий.

Заради Христа, прошу…

Джоне, я б нізащо не прийшов сюди, якби не був упевнений у тім, що інформація, яку хочу тобі повідомити, дуже важлива. Але є дещо важливіше.

Рембо чекав.

Це ти, — сказав Траутмен.

Рембо випрямився, розправив утомлені м’язи.

Я більше не служу. І ви за мене не відповідаєте.

Ми з тобою занадто багато пережили.

Так, — сказав Рембо. — Занадто багато.

Я тебе вчив. Я відповідаю за тебе. Перед тобою. Хай ти більше не служиш в армії. Нас із тобою пов’язує особисте.

Я сказав вам учора вночі, не треба мене ні про що просити. Не бажаю проходити через усе це знову,

Але ще ти сказав учора вночі, що вислухаєш мене.

Ні, це ви мене не вислухали. Я сказав, що не хочу вас слухати.

Чорт забирай, та ти глянь на себе з боку! На кого ти перетворився! Ти загубився, тому що не бажаєш бути тим, ким ти є!

Навіщо мені знову перетворюватися на того, кого я ненавиджу?

Справа не в ненависті. Справа у твоїй нерішучості. Сприймай себе таким, яким ти є.

Скоритися долі? Я сказав вам учора, що не вірю в долю.

На жаль, у цьому вся справа.

Вони дивилися один на одного.

Джоне, я прощу тебе про послугу. Хочу, щоб ти з деким поговорив.

Із чоловіком у сірому костюмі, який залишився біля дверей?

Траутмен підняв угору руки.

Що мені ще залишається? Я змушений мати справу із системою. Але те, що він збирається тобі сказати, дуже важливо. Прошу як друга, вислухай його. Потім можеш послати його під три чорти. Але зроби мені послугу і…

Добре, — коротко кинув Рембо.

Що? — недовірливо перепитав Траутмен.

— Заради вас. Мені це не важко. Розмова ні до чого не зобов’язує. Але, полковнику… — Рембо нерішуче замовк. — Якщо я пошлю його подалі…

Так?

Ніяких особистих образ.

Справедливо. — Траутмен зробив глибокий вдих, потім такий же видих. — Але повернемося до нашої угоди. Вислухай уважно, Джоне. Обіцяєш?

Слово честі. Але хай він мене переконає.

Губи Траутмена торкнула посмішка.

Це вже його справа.

Як би там не було, сер, я вам вірю. Сподіваюся, мені не доведеться про це шкодувати.

Про більше я і не прошу тебе, Джоне. Вір мені!

Рембо недовірливо наблизився до чоловіка, який представляв ту саму систему, що він ненавидів.

Роберт Бріггс, — сказав Траутмен. — Державний департамент розвідувальної служби Сполучених Штатів.

О, — вимовив Рембо.

Працює в штаті нашого посольства тут, у Бангкоку, однак сфера його впливу…

Немає потреби в таких одкровеннях, — зазначив Бріггс,

…набагато ширша. Він допоміг мені не впустити твій слід, — завершив свою промову Траутмен.

Чому? — запитав Рембо.

Ну, скажімо, тому, що гарні люди на вагу золота! — Бріггс посміхнувся, провів носовою хусткою по пітному чолу. — Не могли б ми поговорити в більш зручному місці?

Рембо похитав головою.

Прошу вибачення. Але в мене робота.

Бріггс насупився та знову провів хусткою по чолу.

У такому випадку, — він покосився на тайця, підручного Рембо, — скажи, хай він вийде. Не хочу, щоб нас підслуховували.

Рембо вимовив кілька слів тайською. Підручний вийшов. Рембо зітхнув.

Отже, у чому справа? Я ж сказав, у мене робота.

Якщо ти будеш ставитися подібним чином… — Бріггс ще сильніше насупився. — Шістнадцять днів назад в Афганістані пропав безвісти позаштатний журналіст із американського телебачення. Разом із групою кінодокументалістів він намагався проникнути в зону бойових дій.

Позаштатний журналіст із телебачення?

Я сказав щось не те?

Мені здається, він був одним із ваших секретних агентів, чи не так?

Бріггс перевів погляд на Траутмена, потім знову глянув на Рембо.

Це робить тобі честь. Ти маєш рацію. Він був одним із наших. Він отримав завдання доставити термінову допомогу зброєю та медикаментами афганським повстанцям. Передбачалося, що він повинен був збирати факти, знімати, одним словом, накопичувати інформацію, що є доказом звірств радянських. Ми підозрюємо, що вони готують грандіозний наступ на повстанців. Ми не одержали від нього повідомлень, із чого дійшли висновку, що він і його група засвічені. Нам хотілося б знати це точно.

Розумію, — сказав Рембо.

Велика нація розколота на два конфронтуючих табори. У результаті весь регіон утягнуто в протистояння.

Я сказав, що розумію, але мені все одно, — промовив Рембо. — Ця війна не моя.

Джоне, борцям за свободу доводиться вести бій із найпотужнішими бойовими вертольотами у світі, проте у їхньому розпорядженні ні до чого не придатні гвинтівки, яким уже піввіку, — втрутився Траутмен.

Яке вони мають відношення до вас, сер?

Я вступаю в їхні ряди.

Здавалося, кімната зменшилася в розмірах.

-- Ні, — заперечив Рембо, — ви…

Джоне, вони вірять у свободу. Якого ж біса я буду залишатися осторонь?

Але ви вже відвоювали на своїх війнах! Заробили медалі! Нехай дупи, подібні до цієї, — він кивнув у бік Бріггса, — посилають на вірну смерть інших, а не вас.

Рембо відвернувся, бажаючи повернутися в кузню.

Джоне! Я хочу, щоб ти був поруч зі мною! Щоб ти очолив місію!

Ви думаєте, я такий дурний? — здивувався Рембо. — Американський полковник не має права піддавати себе ризику. Якщо вас піймають, у руках у Рад опиниться великий козир. Якщо ж вас візьмуть у полон, де відверне увагу світової громадськості від їхнього вторгнення в Афганістан. ООН підніме…

Траутмен похитав головою.

Я не стану перетинати кордон. У Пакистані я буду вчити афганських біженців навичок ведення бою.

Яка в такому випадку відводиться роль мені?

Ти перетнеш кордон разом із загоном афганців, з’ясуєш, що сталося із цим журналістом, і завершиш розпочату ним роботу. Будеш робити знімки. Збирати докази, що радянські готують наступ. Факти їхніх звірств. Одним словом, відомості, що допоможуть налаштувати світову громадськість проти Радянського Союзу.

Робити знімки? Мені це дещо нагадує, га? Це ж саме я мав робити й останнього разу. А що, уряд мені буде всіляко сприяти?

Траутмен похитав головою.

Це секретна місія.

Ясно. Як останнього разу. Якщо мене візьмуть у полон, я працюю сам на себе. Уряд від мене відмовиться. Як звичайно. Це обман, сер!

Бріггс здивовано здійняв руки.

Мені сказали, наче ти найкращий із солдатів.

Я насправді ніхто, — заперечив Рембо. — Моя війна закінчилася.

Зрозуміло, — кивнув Бріггс. — Зараз воює не Америка. Ну, а як щодо завтра?

Завтра не існує.

Це ти так вважаєш. Хочеш вір мені, хочеш ні, але завтра ми можемо опинитися втягненими в цю війну більше, ніж ти думаєш.

Тільки не я.

Рембо відійшов убік.

Але ж ти… — не вгавав Бріггс.

Я виконав свій обов’язок. Тепер черга інших. — Рембо кинув сумний погляд на Траутмена. — Мені б хотілося, сер, щоб це був не ваш. — Він відчув, як перехопило подих. — Ніяких особистих образ?

Я обіцяв тобі, Джоне. Ніяких особистих образ.

У Рембо занило в грудях.

Спасибі, — вимовив він і вийшов із кузні.

РОЗДІЛ 17

Вам слід було попередити мене, що ваш герой — справжня примадонна, — не вгавав Бріггс. — Ми лише марно згаяли час.

Він більше не зобов’язаний підкорятися будь-чиїм командам.

Він повернув усе так, що мені довелося його просити.

Траутмен знизав плечима.

Ми зробили все можливе. Просто йому нічого не потрібно. Він заслужив, щоб йому дали спокій. Він не зобов’язаний підставляти свій зад, якщо йому не хочеться.

— Ви стверджуєте, він не хоче ризикувати? Чорт забирай, ваш вояк просто злякався!

Що ви несете?

Він зламався рік тому, коли виконував завдання у В’єтнамі. Він не хоче взятися за це тому, що перетворився на боягуза.

Траутмен розлютився.

Цей хлопець приніс у жертву своїй країні більше, ніж ви і я…

Не заперечую його попередніх заслуг. Вони в нього вражаючі. Я вивчив його досьє.

Вражаючі? Дві Срібні Зірки, чотири Бронзові Зірки, два солдатських Хрести, чотири в’єтнамських Хрести за відвагу, дюжина Пурпурних Сердець, а також медаль Конгресу за доблесть! Чорт забирай, ви праві — вражає!

Усе це я пам’ятаю. Але, полковнику, справа в тім, що це вже історія. Мене хвилює те, що відбувається зараз або що відбудеться завтра, а не події минулого місяця чи п’ятнадцятирічної давнини, — сказав Бріггс.

Ти виродок!

Але практичний виродок. Цей світ знаходиться в жахливому стані. Якщо всі покинуть стрій… Візьмемо вас, полковнику. На вашу долю випало чимало боїв. Але ви повернулися в стрій, щоб продовжити боротьбу. На відміну від вашого колишнього вояка…

Але це зовсім не означає, що я хоробріший за нього, — заперечив Траутмен.

У такому випадку що це значить?

Що я дурень.

Тоді, полковнику, подякуємо Богові за те, що він створив дурнів. А тепер вам пора. Завтра ви вже повинні бути в Пакистані.

РОЗДІЛ 1

Стежка була вузькою та стрімкою. Настільки суворого та непривабливого для ока пейзажу Траутмен не бачив давно. Сіяли зірки, однак пітьма здавалася майже непроглядною. Він скоріше відчував, ніж бачив, чорні брили валунів і схожі на примар тіні каравану, що витягнувся в лінію. Ніч підсилювала виття вітру, удари кінських копит об камені. Скрипіли мотузки під вагою прив’язаних до спин коней кошиків.

Від розрідженого гірського повітря Траутмен відчував запаморочення й нудоту. Тремтів від холоду, хоч і закутався у вовняну ковдру. Він спіткнувся об невидимий камінь. Ледве відновив рівновагу та весь стрепенувся, почувши новий звук — загрозливо настирливе глухе гурчання: «У-у-у!» Це був протиприродний чужорідний звук, що лунав зверху. Скажено забилося серце. Звук наближався, переростаючи в ревіння.

Караван зупинився. Погоничі верещали один на одного. Траутмен не розумів їхньої мови, але й без перекладача було ясно, що їх охопила паніка. Потрібно в укриття!

Чорт забирай, але де його взяти? Траутмен напружено вдивлявся в темряву, що оточувала його. Навколо пустеля! Валуни не сховають від смерті, що насувається. Ревіння вже оглушало, і Траутмен відчув, що навколо почалася метушня. Погоничі зістрибнули з коней і змушували їх лягти на землю

Він не розумів навіщо. Але раптом зрозумів. Теж кинувся на землю, накрив голову ковдрою та завмер. Якщо не можна укритися за каменем, то чому самому не перетворитися на камінь?

Ревіння переросло в лиховісний гуркіт. Крізь дірку в ковдрі Траутмен бачив величезні штуковини, що нависали над їхніми головами й затьмарювали собою зірки. Вони нагадували обрисами криті товарні вагони. Але в цих вагонів були крила, ракети, боєголовки, гармати, кулемети. Радянські вертольоти МІ-24, що мають надзвичайну вогневу міць. Траутмену здавалося, начебто він наковтався скла.

На одному з вертольотів спалахнув прожектор. Його вогненний промінь заковзав по землі. Другий, третій… Вони обшарювали місцевість, поступово наближаючись до них.

Траутмен притиснувся до землі, боячись поворухнутися й намагаючись не дихати. Спереду, за сто ярдів від нього, у повітря піднялася хмара пилу, від струменів повітря працюючого мотора. «Якщо вони наблизяться, з нас позриває ковдри! — подумав Траутмен. — Вони нас помітять! Вони!..»

Раптом пошуки припинилися. Вертольоти кровожерливо зависли над землею, немов вирішили познущатися над своїми жертвами. Потім різко змінили напрямок, рушивши вліво від стежки. Піднялися вище й обігнули ущелину. Прожектори згасли, гуркіт перетворився на віддалений гул.

Улігся пил.

Траутмен повільно піднявся з землі. Зробив глибокий вдих. Холод не загасив полум’я, що вирувало всередині нього.

РОЗДІЛ 2

Уночі Рембо раптом прокинувся. Він був сам у кімнаті в буддійському монастирі. Уже цілий тиждень з тих пір, як відмовився поїхати з Траутменом до Пакистану, він відчував муки совісті. Він думав про одне — про те, що відмовив полковникові. Він більше не міг занурюватися в медитації. Лук дзен його відтепер не слухався. Кузня не відволікала його думки. Він ніяк не міг позбутися сильного почуття провини.

Ти відштовхнув полковника. Йому була необхідна твоя допомога, але ти повернувся до нього спиною. Він би зробив для тебе все що завгодно, а ти відмовився йому допомогти.

Чорт забирай, я повинен був піти з ним!

Рембо усвідомлював, що причина тривоги не в каятті, не в почутті провини й сорому. Учора вночі його охопив страх, і це повторилося сьогодні. Усе нутро зсудомило страшне передчуття.

Щось не так. Щось має статися.

Я потрібен полковникові. Він просив про допомогу, але я його відкинув. А тепер, коли він потрапив у біду, мене з ним немає.

Коли? Або якщо.

Коли? Щось неодмінно повинно статися.

Він у цьому не сумнівається.

РОЗДІЛ 3

Підійшла черга Траутмена їхати верхи. Напівсонний, він зігнувся в сідлі та розгойдувався з боку на бік. Караван йшов крізь нічну пітьму, усе вище й вище в гори.

Кінь зупинився, він випрямився, стряхнувши із себе сон.

Караван стояв. Погоничі дивилися на якусь нерухому точку над лінією обрію. Траутмен примружив очі.

Що це? Валун? Хатина?

На жаль, це неможливо визначити у світлі місяця.

Його попутники зняли з плеча гвинтівки М-16 і стали крастися вгору. Траутмен зіскочив з коня, вийняв револьвер і приєднався до них. У міру наближення тінь набувала все більш чітких обрисів. Це був…

Чоловік на верблюді! Траутмен насупився. Верблюд? На такій висоті? Насупився ще сильніше, коли побачив, що в чоловіка на колінах АК-47.

Група Траутмена зупинилася на завбачливо пристойній відстані від вершника. Люди підозріло перешіптувалися. Один із погоничів окликнув вершника, той йому щось відповів. Потім вони обмінялися декількома фразами.

Що вони говорять? — запитав Траутмен у перекладача.

Той на верблюді, каже, що його люди загинули. Він хоче йти разом із нами.

А йому можна довіряти? — запитав Траутмен.

Перекладач знизав плечима.

Погонич щось запитав у вершника. Той відповів.

Перекладач нервово переминався з ноги на ногу.

Чоловік на верблюді сказав, що він із Джеджелега. Це наше село. Я всіх там знаю. Його я не знаю.

Хтось із погоничів від страху відкрив вогонь. З голови вершника фонтаном бризнула кров, і ніч перетворилася на хаос.

Траутмен метнувся вбік і припав до купи каменів. Супротивник вів смертоносний перехресний вогонь із десятків гвинтівок. Ніч стривожили передсмертні крики погоничів.

Траутмен розстріляв усі патрони, замінив магазин і приготувався знову натиснути на спуск, але раптом зрозумів, що запанувала тиша. Було чути лише стогони поранених погоничів та дике іржання коней із простреленими нутрощами. Ще дзижчало у вухах. У повітрі пахло кордитом, екскрементами та кров’ю.

Тишу прорізали злісні вигуки. Урядові війська Афганістану залишали свої секретні позиції. Під підошвами важких черевиків хрумтіли камені.

Довкола нього виріс ліс гвинтівок. Якийсь солдат вибив у нього револьвер. Траутмен підняв обидві руки, але отримав удар у живіт прикладом і впав на землю.

Інший солдат ударив його в бік. Траутмен покотився по землі. Його наздогнав сильний удар у потилицю.

Ніч стала червоною.

РОЗДІЛ 4

— Сер, це посольство Сполучених Штатів, а не бюро розшуку зниклих безвісти. — Чиновник, який затишно влаштувався у вестибулі, уп’явся поглядом у Рембо поверх своїх окулярів. — Навіть будь це бюро з розшуку зниклих безвісти, усе одно зробити нічого не можна. Ми з вами знаходимося в Таїланді, ви ж стверджуєте, що розшукувана вами людина вирушила до Пакистану.

Рембо намагався бути ввічливим. Чиновникові точно не сподобалася його зовнішність. Замість костюма, сорочки та краватки, яких Рембо просто не мав, на ньому були запрані джинси й сорочка з бавовни. Він засукав рукава та розстебнув два верхніх ґудзики. Клерк ковзнув поглядом по довгій густій шевелюрі Рембо, мускулистих руках і грудях, медальйоні Коу на шиї, шрамі на лівій вилиці й усім своїм виглядом виявив байдужість.

Я не казав, що прошу посольство розшукати мого друга, — сказав Рембо.

У такому випадку поясніть, що саме вам потрібно?

Чиновник націлив кінчик ручки на якийсь дуже важливий документ. У Рембо виникло бажання запхнути цей документ йому в глотку.

Я хочу бачити Роберта Бріггса.

Чиновник почухав щоку.

Бріггса? Щось не пригадую, щоб серед тутешніх службовців значилася людина на прізвище Бріггс.

Він у штаті Державної розвідувальної служби.

Вони тримають у таємниці прізвища своїх службовців. Відкіля вам відомо, що він працює в розвідувальній службі?

То ви дізнаєтеся, згодний він поговорити зі мною чи ні? — запитав Рембо.

Тут інший порядок роботи. Не можна просто так зайти з вулиці й попросити зустрічі з офіцером розвідки. Відкіля ми знаємо, що вам спаде на думку? Може, ви терорист. До речі, дозвольте поцікавитися, що ви робите в Таїланді?

У цей час втрачаю терпіння.

Залишіть ваше прізвище, адресу та номер телефону, — зарозуміло сказав чиновник. — Якщо він захоче поговорити з вами…

Запитайте це в нього. Просто зараз, — сказав Рембо.

Мені здається, ми і без того витратили багато часу. Схоже, ви належите до тієї породи американців, які підривають наш авторитет за кордоном. — Чиновник постукав ручкою по столу. — Отже, ви підете добровільно… або ж?..

Не потрібно розмовляти зі мною так.

Це погроза?

Рембо опинився в коридорі.

Гей, ви куди?

Рембо прискорив кроки.

Бріггсе! Ви чуєте мене, Бріггсе? Мені потрібно з вами поговорити.

Персонал посольства злякано вирячувався на Рембо.

Бріггсе!

Затримайте його!

Мені потрібно поговорити з Бріггсом!

Не рухайся, приятелю!

Рембо обернувся. У вестибулі стояв хлопець у формі морського піхотинця Сполучених Штатів і тримав напоготові револьвер.

Мені потрібний Бріггс!

Рембо продовжував йти вперед.

Стояти! — гаркнув піхотинець.

Біля нього тепер опинилися ще два солдати.

Можливо, він озброєний. Він мені погрожував.

Бріггсе!

Стій!

Рембо вже був біля сходів. Піхотинці цілилися в нього з револьверів.

Стійте! Не стріляти! — скомандував чийсь голос.

Рембо обернувся й побачив, що до нього через вестибуль

поспішає Бріггс.

Усе в порядку, сержанте. Я знаю цю людину. Опустіть зброю.

Але, сер…

Усе чудово, — сказав Бріггс.

Схоже, піхотинців охопили досада та зніяковілість.

Якщо ви такі впевнені…

Сержанте, ви вчинили правильно. Ви й ваші люди можуть розслабитися. Ситуація під контролем.

Піхотинці неохоче опустили револьвери. Бріггс увійшов у коридор.

Нам потрібно поговорити, — почав Рембо.

Гак, я так і зрозумів.

Будьте напоготові, — сказав хтось охоронцям.

РОЗДІЛ 5

Бріггс захлопнув двері офісу.

Сідай. Каву чи?..

Я прийшов із приводу полковника, — сказав Рембо.

Я зрозумів. Але як, чорт забирай, ти дізнався? Ми тримаємо це в секреті. Ми не скажемо репортерам доти, поки не зрозуміємо, як розвиваються події.

Репортерам? Про що ви говорите?

Полковник. Ти сказав, що прийшов із приводу… Господи, тож ти нічого не знаєш.

Я хочу отримати від вас інформацію. Що, у біса, сталося?

Мені не дозволено…

Бріггсе, якщо з полковником щось сталося, а ви приховали від мене…

У кімнаті стало тихо. Рембо ступив уперед.

Добре, — відповів Бріггс. — Розслабся.

Він важко впав за свій стіл.

Бріггсе…

Виникли непередбачені труднощі. — Бріггс зітхнув. — Нам поки лише відомо, що полковник навчав у Пакистані біженців, які поверталися в Афганістан і воювали з радянськими. Зважаючи на все, йому захотілося самому пережити всі труднощі, з якими стикаються повстанці, пробираючись шляхом додому через гори. Він пристав до каравану повстанців, плануючи повернутись назад, як тільки вони досягнуть афганського кордону. Але кордон не перегороджений. Чи то повстанці неправильно обчислили відстань, чи то провідник Траутмена припустився помилки. Як би там не було, він опинився в Афганістані. Караван був атакований урядовими військами Афганістану. Одному повстанцеві вдалося сховатися. Він бачив, як полковника брали в полон. Нам невідомо, що з ним, але ми здогадуємося. Солдати передадуть полковника радянському командуванню округу.

І що ви збираєтеся робити?

Наші можливості досить обмежені, оскільки ми побоюємося радянської пропаганди.

Запитую ще раз: що ви збираєтеся робити? — повторив Рембо.

У нас зв’язані руки.

Вони у вас настільки вільні, наскільки ви цього захочете.

Я буду з тобою відвертий. Ти колишній солдат, а я дипломат. У цей момент ми навіть не можемо визнати той факт, що це сталося саме з полковником Траутменом. Інакше будуть зірвані секретні переговори з приводу передачі заручників.

Ви хочете сказати, що спершу звільните інших американських заручників, а потім уже будете домовлятися про його звільнення?

Ми не впевнені, що зможемо домовитися про його звільнення. Прокляття, а раптом радянські будуть його катувати або оброблять ліками й він розколеться?

Він не розколеться, — сказав Рембо.

А якщо розколеться? Припустимо, вони змусять його визнати, що Сполучені Штати фінансують, озброюють і навчають афганських повстанців? Або змусять сказати, що він перетнув афганський кордон зі згоди уряду Сполучених Штатів?

Клянуся вам, вони ніколи не змусять його це зробити, — сказав Рембо.

Я ціную лояльність, однак політичні реалії такі, що Сполученим Штатам, ймовірно, доведеться наполягати на тому, що Траутмен волоцюга, що нашому уряду нічого не було відомо щодо його діяльності. Можливо, нам доведеться відмовитися від нього.

Ви виродок!

Траутмен мене теж так обізвав. Це моя робота. Але те, про що я вам щойно сказав, розраховано як останній варіант. Можливо, це й не буде застосовано. Усе залежить від радянських. Можливо, вони не використовують захоплення полковника як привід для масованої пропагандистської кампанії. Не виключено, що вони погодяться звільнити його в обмін на нашу обіцянку стримати критику з приводу радянського вторгнення. Або ж віддадуть його нам в обмін на одного зі своїх шпигунів. Хто знає? Ми поки вичікуємо. Повір, настане критичний момент, і йому на допомогу прийдуть офіційні кола.

Зараз критичний момент. Чим далі, тим легше про все забути.

У цей час він не може отримати допомогу від офіційних кіл.

Тоді хай йому допоможуть неофіційні кола.

Що?

Дайте мені все необхідне. І забудьте про моє існування.

Ти виявляєш бажання йти по його сліду? — здивовано запитав Бріггс. — А якщо і ти потрапиш у полон?

Якщо я потраплю в полон, ви можете заявити журналістам, що я той колишній солдат, який знову захотів повернутися на війну. Нехай уряд скаже, що вони щасливі мене позбутися.

Повернутися на війну? Тиждень назад ти відмовився це зробити. Чому ж зараз?..

Тому що полковник зробив би заради мене те ж саме.

РОЗДІЛ 6

Рембо роздував ковальський міх, спрямувавши струмінь повітря в палаюче вугілля. По його оголеному торсу стікали струмочки поту. Мускули перекочувалися під шкірою пружними кулями. За допомогою щипців він витяг з печі розпечений до 440 градусів брусок нержавійки. Схопив свій важенний молот і почав бити ним по розжареному металу. Удари стрясали все навколо. Боліло втомлене плече. Але він ударяв і вдаряв по залізу. За Траутмена. Потрібно знайти Траутмена. Потрібно врятувати Траутмена.

Незабаром Рембо вже вивчав з усіх боків викуваний ним предмет. Це був плоский клинок у дванадцять дюймів, два з половиною дюйма завширшки й на чверть дюйма завтовшки.

З обоюдогострим лезом. З вигином. З вісьма карбами — по чотири з кожного боку. Як пам’ять про вісьмох друзів, які загинули в Намі. Зброя виявилася важкою. Щоб трохи полегшити її, довелося зробити посередині леза канавку. Він зронив і жолобок для стоку крові, щоб клинок можна було легко витягти з тіла. Довго обробляв його, полірував, точив — кличок мав бути міцним і гострим. Потім він зробить ручку — вона буде під кутом, це дає виграш у силі, якщо ніж спрямовуєш униз. Довжина клинка складе вісімнадцять дюймів. Знаряддя війни. Ніж удосконаленої моделі Боуї[5], схожий на мініатюрний афганський меч — йому от-от доведеться перетнути кордон країни, де сучасна зброя вступила в протиборство зі зброєю середньовіччя, де століття не чергуються, а набігають одне на одне. Країни, у якій немає різниці між учора й сьогодні.

РОЗДІЛ 7

Траутмен стогнав, повільно приходячи до тями. Тіло й голова розламувалися від болю. Він підозрював, що йому зламали прикладом ребра та пошкодили череп. Він задихався від приступів сухого кашлю. Перед очима танцювали вогні. Він лежав на підлозі маленької камери з кам’яними стінами та стелею й залізними дверима. Ґрати зі сталевих прутів на дверях утворювали високе вузьке вікно. За ґратами, схоже, був коридор. Важко повернувши голову, Траутмен побачив, що в самих стінах вікон немає. Камера була порожня. Ні нар, ні навіть відхожого місця. Сліпуче яскрава лампочка під стелею була захищена металевою сіткою.

Він спробував зібратися з думками, відігнати погані побоювання. Він пам’ятав, що був полонений урядовими військами, потім його побили. Коли солдати закинули його в радянський бойовий вертоліт, він на короткий час отямився. Під час польоту його знудило. Коли вертоліт сів і Траутмена поклали на носилки, він почав дещо пригадувати…

Перед його очима постала значних розмірів фортеця в ореолі ранкового серпанку посередині сіро-коричневої пустелі. Високі гранітні стіни були обплутані колючим дротом. По кутах піднімалися сторожові вежі. Радянські патрулі несли варту біля стін і на парапетах. У повітрі висів пил від танків і бронетранспортерів, що снували туди-сюди. Через стіни фортеці в повітря з ревінням піднімалися незграбні бойові вертольоти.

У Траутмена забрало пам’ять, ледь у дверях клацнув ключ. Він стежив із побоюванням за тим, як відкривалися двері. Увійшов радянський офіцер, худий, із квадратними плечима. Чоловік трохи старше сорока років, сивоволосий, з бундючним виразом обличчя.

Я полковник Зейсан. На вашій бірці зазначено, що ви Семуел Траутмен, полковник збройних сил Сполучених Штатів. Частина особливого призначення. Пародія на наш спецназ, групу спеціального призначення.

Траутмен мовчав.

Я можу полегшити вам життя або наповнити його болем, — продовжував полковник. — Вибір за вами. Я міг би доповісти про вас моєму командуванню й відправити в Кабул. Але я ненавиджу цю країну. Ви можете допомогти мені її покинути, але для цього вам доведеться повідомити мені важливу інформацію, яка б справила враження на моє командування. В обмін на це я гарантую, що вам більше не заподіють ніякої шкоди. Отже, почнемо. З якою метою ви в Афганістані? Хто ще збирається перетнути кордон? Чи зізнаєтеся ви привселюдно в тому, що вас відправив сюди ваш уряд? Чи відомо вам, де мої солдати можуть відшукати лідера повстанців Мосаада Хайдара з його зграєю бандитів? Я хотів би знати це і дещо ще.

Котися в пекло, — сказав Траутмен.

Ні, це ти вже в пеклі. Зараз я познайомлю тебе з прапорщиком Кауровим.

У камеру зайшов повний солдат із виголеною головою та лютим виразом обличчя.

Думаю, ви з ним знайдете спільну мову, — сказав Зейсан.

Як тільки Зейсан вийшов із камери та закрив за собою двері, Кауров наблизився до Траутмена.

Через п’ять секунд Траутмен зрозумів, що Зейсан був правий.

Від удару черевиком Траутмен утратив зуби. Потім його знудило.

Другий удар був у пах.

Він справді потрапив у пекло.

РОЗДІЛ 1

Пешавар, Західний Пакистан, з усіх боків оточувала випалена сонцем пустеля. Рембо вдивлявся туди, куди йому доведеться йти. За десять миль легендарний перевал Кхібер, звивиста стежка між тисячофутовими вапняковими скелями, що веде до покритих снігом вершин величних гір Гіндукуш.

Ці гори в Афганістані.

Раз у раз здригаючись від несамовитих криків розпачу, Рембо спостерігав хаос, що оточував з усіх боків. У 1979 році радянські війська захопили Афганістан і їхня 115-тисячна армія спустошила країну, винищивши близько мільйона сільських жителів, змусивши півтора мільйона шукати притулок в Ірані, а три — у Західному Пакистані. Більшість із біженців розсіялися по тій пустелі, що була тепер перед очима Рембо. Газетярі називають це табором біженців, однак слово «табір» ніяк не передає всього кошмару.

Рембо бачив ліворуч від себе нескінченний ланцюжок біженців, які бредуть до цистерн Червоного Хреста, щоб наповнити водою бензинові каністри. Праворуч такий же ланцюжок духовно зломлених людей із розідраними плетеними кошиками йде до куп зерна, пожертвуваного Заходом. І це разом із чаєм та сухим знежиреним молоком складає вбогий раціон біженців.

Єдиною розрадою залишилася для них релігія, їхня пристрасна віра в іслам. П’ять разів на день— перед світанком, після полудня, перед заходом, одразу після заходу та через дві години після настання темряви вони поєднують душі в єдиній хвалі своєму Господові, упавши на коліна обличчям до Мекки та вимовляючи голосно молитви. Зміст кожної з них однаковий: «Аллах-о-Акбар. Бог великий. Нема Бога, крім Аллаха».

«Навіть у такому пеклі не забувають про Бога», — думав Рембо. Зараз він не чув молитов, а тільки крики та стогони. Йому хотілося закрити очі й тікати звідси, він ледь утримувався від бажання впасти на коліна та молити Бога християн, індіанців навахо, буддистів допомогти цим забутим усіма людям.

Але якщо їм не допоможе Бог, їм допоможе він.

Відплатить стражданнями за їхні страждання.

Буде мститися.

Ця думка, що прийшла до нього раптово, вразила. Ні! Ця війна не твоя! Ти покінчив із війною! Це не твоя справа!

Тоді що ти тут робиш?

«Траутмен», — подумав він.

Повторюючи це ім’я, як заклинання, він відвернувся, щоб не бачити кошмару.

РОЗДІЛ 2

Ця брудна крамничка знаходилася на окраїні Пешавара. Усередині панував півморок. Порівняно з вулицею тут було прохолодно. Сперте повітря пропахло керрі. У високого кощавого пакистанця за прилавком було волосся кольору деревного вугілля й розширені від марихуани зіниці. Він вивчав Рембо з обережністю, змішаною з жадібністю.

Рембо вивчав товар купця. Від підлоги до стелі полиці були завалені, можна сказати, усіма типами зброї. Гвинтівки, базуки, кулемети, мортири, револьвери. Усе об’єднувало те, що вони були застарілі й у жахливому стані. На полицях уздовж однієї зі стін лежали тільки ножі й мечі.

Торговець зброєю дивився на довгий вигнутий ніж, що висів у піхвах на поясі в Рембо.

Хочеш купити зброю?

Я шукаю людину на ім’я Муса.

Торговець зброєю від подиву випрямився.

Чому ти прийшов сюди? Чому ти вирішив, що знайдеш його тут?

Він любить спостерігати, як ростуть гори.

Коли вони ростуть?..

Вони стогнуть.

Торговець зброєю кивнув. Незважаючи на сказаний Рембо пароль, він відчував недовіру, проте неспішно рушив у завішений ганчіркою проріз, що веде в задню кімнату.

Рембо спрямував погляд праворуч. Поверх виставленої на продаж купи штучних рук та ніг. Його обличчя скам’яніло. У роті зробилося гірко.

Він обернувся, почувши, як шурхнула фіранка, побачив торговця, який виходив із задньої кімнати. За ним ішов чоловік із хворобливо-жовтим обличчям, на якому жваво блищали чорні очі, гострі риси, густа чорна борода. Помітивши, що Рембо розглядає протези, афганець сказав:

Вони продають багато цього добра на мою батьківщину. — У нього виявився низький голос. — Ти від Бріггса?

Рембо кивнув.

Я Муса. А тебе звати… Рембо?

Рембо знову кивнув.

Ти і Муса має бути довгий дорога. Хочеш спершу поїсти?

Рембо похитав головою. Муса знизав плечима.

Довгий дорога.

Тобі відомо, де американський полковник?

Ні. Ми відшукаємо в тім районі повстанців. Вони знають. Ходімо. Поїмо!

Рембо пройшов слідом за Мусою за фіранку.

РОЗДІЛ 3

Кімнатка була невелика й затхла. Крізь щілини в брудних крихких стінах у неї проникали зовні піщини, чітко помітні в променях сонячного світла.

Муса не запропонував Рембо поїсти, замість цього відкрив якийсь кошик.

Бріггс сказав, тобі це буде потрібно.

Рембо заглянув у кошик.

Пластикова вибухівка, детонатори, дріт, запали, батареї.

Сподіваюся, ти потішиш себе та зробиш багато гучних вибухів, — сказав Муса.

Бріггс говорив тобі, що ще мені потрібно?

Муса вказав пальцем на інший кошик.

Гвинтівки… і це.

Він дав Рембо довгу полотняну сумку.

Рембо відкрив її й побачив автоматичну гвинтівку, до ствола якої був прикріплений гранатомет. У кишенях сумки знайшов запасний магазин, три коробки патронів і коробку 40-міліметрових гранат для гранатомета, що віддалено нагадували формою кулеметні гільзи великого калібру. Оглядаючи денце гвинтівкового патрона, він із задоволенням відзначив, що його калібр не 5.56 міліметрів (цей тип гвинтівки М-16 був на озброєнні НАТО), а 7.62 (АК-47, що перебуває на озброєнні радянської армії).

Чудово. Бріггс послухав його вказівки й надіслав спеціально модифіковану М-203. Там, куди йде Рембо, навряд чи можна роздобути що-небудь з боєприпасів НАТО, зате навалом радянських боєприпасів, якими він зможе поповнити своє спорядження. У цієї модифікованої гвинтівки є ще одна перевага: вона стріляє як АК-47, а не як М-16, і це досить важливо в бою: не виключено, що радянські подумають, ніби стріляв свій, і не відразу здогадаються відкрити вогонь у відповідь. Він знову засунув зброю та боєприпаси в сумку.

Я готовий.

Рано.

Рембо насупився.

Бріггс передав для тебе ще дещо.

Що? Не розумію. Я більше нічого не просив.

Я теж не розумію. Бріггс сказав, він посилає тобі щось новий і одночасно старий. Він сказав, ти знаєш, що це такий.

Муса вручив йому ще дві сумки.

Рембо ще більше насупився. Сумки виявилися меншими за ту, у якій лежала М-203. Прикинув, що кожна завдовжки дна фути. Дивуючись, відкинув краї.

Побачив, що всередині, і посміхнувся.

Із першої сумки він витяг рукоять і два крила розібраного лука. На перший погляд йому здалося, що це лук тієї самої моделі, який він використовував рік тому, коли повернувся у В’єтнам, щоб звільнити американських військовополонених.

Лук був чорного кольору, його рукоять зроблена з магнію, крила — зі збагаченого вуглецем скловолокна. До прорізів на кінцях крил кріпилися рухомі коліщата-барабани. Ці коліщата з’єднувалися між собою тросом, що вільно ходив між крилами, тому створювалося враження, що в лука три тятиви, хоча для запуску стріли використовувалася одна.

Оскільки лук був сконструйований таким чином, що при мінімальному зусиллі досягався максимальний результат, його назвали комбінованим. У розібраному вигляді спокійно вміщався в сумку завдовжки два фути. Закріпити крила на рукояті було нескладно. Хитромудра, безшумна, смертоносна зброя.

Розглядаючи її, Рембо зрозумів, що помилився, прийнявши спочатку за ту ж саму модель, яку використовував рік тому в Намі.

Зібраний лук був завдовжки сорок дюймів, на чотири дюйми менше від попередньої моделі, отже, його було зручніше нести в бою. Коліщата трохи більші, а тому механізм потужніший. До того ж до рукояті кріпився сагайдак із сімома стрілами, розташованими паралельно з тятивою. Нарешті, прироблена до рукояті приставка разом із виступом, на який кладеться стріла, дозволяла брати стрілу на шість дюймів коротшу за звичайну, що не позначалося на силі й дальності її польоту.

Рембо швидко оглянув другу сумку, знайшовши в ній достатню кількість збірних стріл. Вони були чорного кольору — чорне не відбиває сонячних променів. І зроблені з алюмінію — дерево від спеки деформується. Ну, а оперення нейлонове — нейлон кращий за пера.

Але все-таки це не зовсім такі стріли, якими він стріляв у В’єтнамі. Нові було простіше збирати. А ті, якими він стріляв у В’єтнамі, доводилося згвинчувати, що забирало дорогоцінний час. Через ці стріли був протягнений тросик, що скріплював воєдино половинки кожної. Для того щоб з’єднати древ- ко, потрібно лише приставити одну половинку до іншої по прямій лінії. Завдяки натягуванню тросика древко миттєве перетворювалося на одне ціле.

Під стрілами Рембо знайшов пластмасову коробку з м’якою підкладкою. У ній лежали наконечники, кожен із чотирма гострими, як бритва, зазубринами (у дюйм завширшки й у два з половиною завдовжки, такими ж чорними, як лук та стріли), наконечники нагвинчувалися на різьбу, нарізану на голівці стріли. На наконечниках назва: «Мідноголовий[6] випотрошувач». Якщо ж він не захоче користуватися цими наконечниками, можна прикріпити інші, що лежали в тій же коробці, — конусоподібні з написами «Розрив» і «Сльозоточивий газ».

Тренуючись у збиранні та розбиранні вдосконаленої моделі древньої й у той же час настільки сучасної зброї, Рембо знову не міг стримати посмішки.

Так, Бріггс мав рацію, — сказав він, повернувшись до Муси. — Це щось нове й у той же час старе.

Я все ще не розуміти.

Зрозумієш.

Муса був чимось заклопотаний.

У чому справа? — запитав Рембо.

Муса вказав пальцем на джинси Рембо та його бавовняну сорочку.

Ти маєш переодягатися. Туди, куди ми йдемо, одягатися не так, розумієш?

Рембо погодився з Мусою.

Але Мусу все ще щось турбувало.

Що?

Муса показав на медальйон Коу, що висій на шиї в Рембо.

Куди ми йдемо, усі мусульман. Буддист не люблять.

Цей медальйон має для мене особливе значення.

Мусульман не любить буддист.

Рембо напружився. Він знав, що Муса правий. Солдат має бути хамелеоном, має приймати звичаї людей, до яких звернувся по допомогу. Але зняти медальйон Коу означає для нього зрадити пам’ять про неї, зізнатися собі в тому, що вона мертва.

Але якщо не зняти медальйон, можна приректи на смерть себе.

Він знехотя підкорився. Усупереч власній волі розв’язав шнурок, зняв медальйон із шиї та поклав у кишеню. І відразу ж відчув себе голим.

— Добре, — кивнув Муса. — А тепер будемо вживати їжа.

РОЗДІЛ 4

Кінь, на якому сидів Рембо, звик до крутих гірських доріг. Він тримав повід у правій руці, лівою стискав мотузку, за яку був прив’язаний кінь-носій, який йшов позаду. Спереду нього їхав Муса й теж вів на мотузці коня з поклажею.

Обидва чоловіки були в традиційному афганському одязі: мішкуваті штани та довгі сорочки навипуск, на Мусі — афганський капелюх, схожий на вежу, увінчану клаптиком гладкої вовняної матерії. Рембо був простоволосий. Муса взувся в сандалії. Рембо надяг армійські черевики. З одного боку на поясі в нього висів ніж, з іншого — сумки з розібраним луком і стрілами. У притороченій до сідла муфті лежала гвинтівка.

Повний тривожних дум, Рембо насолоджувався прохолодним і чистим гірським повітрям. Його особливий аромат і, звичайно ж, сам пейзаж оживили спогади дитинства, що пройшло в постійних мандрах усім табором горами північної Арізони.

Бузька стежка, з боків якої тяглися порослі ялицями схили, усе крутіше піднімалася вгору. Муса обернувся до Рембо:

Я показую тобі кращий дорога. Радянський не знайде. Чудовий дорога!

Я думав, ми підемо через перевал Кхібер.

Кхібер слідкують радянські. Це кращий дорога. Тяжчий, але кращий.

Стежка ставала все крутішою.

Скажу тобі про Кхібер. Там найбільше йде боїв, — розповідав Муса. — Найбільш кривавий бої. У минулому столітті англійці два рази намагалися завоювати Афганістан. Перший раз вони програли та повернулися додому. Удруге отримали гарний стусан у дупу. Бони побігли. На скелях перевалу Кхібер сидів афганські воїни. Не багато. Вони вбили шістнадцять тисяч британських солдати.

«Шістнадцять тисяч?» — думав Рембо. За один день і в одному місці? Він недовірливо замахав головою. У таке майже неможливо повірити.

Вони перевалили через вершину й почали спускатися. Така ж звивиста стежка вела в кам’янисту, порослу піхтовими деревами ущелину. На протилежному боці її здіймалися зубцюваті, укриті снігом вершини Гіндукуш.

Захопившись своєю розповіддю, Муса, схоже, не звертав на них найменшої уваги.

Більше двох тисячоліть війни. Афган ніколи не скориться. Сильний країна. Сильний люди. — Муса спрямував коней у прохід між двома валунами, повернув на перемичку.

Олександр Великий, Чингізхан, перси, монголи, англійці, а ось тепер радянські — усі хочуть завоювати моя країна. У них нічого не вийде.

Вони опинилися на високогірному лузі.

Ти небагато розмовляєш, — помітив Муса. — Чому?

Я даю можливість це робити тим, у кого краще виходить.

Як у мене?

Рембо посміхнувся.

Як у тебе.

Дорога пролягала лісом.

Є чудовий молитва. Хочеш послухати?

Чому б і ні?

Урятуй мене від отрути кобри, пазурів тигра та помсти афгана. Ти розумієш Молитва?

Я помітив, ви ніколи не лаєтеся.

Правильно. Радянські бомблять наші будинки, труять посіви, ґвалтують наших жінок, палять наших дітей, убивають наших тварин, катують наших юнаки. Розповідали, у Квархаї вони повісили жінок за ноги на гілка дерев і вправлялися колоти багнетом. У провінції Логар, розповідали, зв’язали разом старих із село, кинули в бруд і давити танками. Щороку ми воюємо більше й більше. Щороку все більше радянський гинути. Ми змусимо їх пошкодувати, що вони прийшли до нас. Вони будуть знати, що таке помста афгана. Може, ти нам допомагай?

Ні, — сказав Рембо. — 3 мене досить війни. — Він намагався витримати допитливий погляд Муси. — Я тут, щоб знайти мого друга.

— Що ж, ти не афган, — сказав Муса. — Як ти можеш зрозуміти афган?

РОЗДІЛ 5

До полудня вони минули ще один гірський хребет і тепер вели своїх зляканих коней униз по вузькій стежці, що ліворуч обривається тісною ущелиною, як думав Рембо, завглибшки не менше п’яти тисяч футів. Рембо йшов, узявши свого коня за вуздечку. Він гладив його морду й шептав щось підбадьорливе коневі-носієві.

Ти вмієш з конями, — відзначив Муса.

Я виріс із ними. Мій дядько навчав коней для військових. Він навчив мене поводитися з ними.

Добре навчив. Якщо на те воля Аллаха й ти врятуєш твій друг, скажи дядькові, він нам допоміг.

Мій дядько номер два роки тому.

Шкода. Радянські вбили мій дядько позаминулий місяць.

Стежка раптом стала ширшою. Рембо не подав вигляду,

що його вразила розповідь Муси. Він мовчки йшов за ним.

Муса примружився, дивлячись на сонце, що вже здолало три чверті свого небесного шляху. Спішився, прив’язав коней, витяг із притороченої до сідла сумки килимок і розстелив його на землі, що бідно поросла гірською травою.

Рембо зібрався залишити Мусу самого.

Ти не часто молишся? — окликнув його Муса.

Я роблю це інакше, ніж ти. Я занурююся в медитації. Я міркую про страждання та про те, як їх можна уникнути.

Це нерозумно. Страждання уникнути неможливо. Якщо ти страждаєш, значить на те воля Аллаха. На все воля Аллаха.

На те, щоб прийшли росіяни, теж воля Аллаха?

Це випробовувати мій народ. Якщо Аллах захоче, він змусить загарбник піти. Але ми потрібно довести, що гідні волі Аллаха, тому ми повинні боротися.

Аллах хотів, щоб твій дядько загинув?

На все воля Аллаха. Аллах дозволяти мій дядько вмерти, щоб випробувати мене. Як і ти, я багато міркувати про страждання. Але я не звинувачую Аллаха. Я звинувачую радянські. Вони вбили мій дядько. Аллах дозволяти їм зробити це.

Щось надто складно.

Ні. Усе просто. Життя випробовувати, гідний ти його чи ні.

Муса подивився на небо, звірився зі стрілкою компаса, опустився на коліна обличчям на південний захід, туди, де Саудівська Аравія та Мекка. Торкнувся чолом килимка й став голосно молитися:

Аллах-о-Акбар! Нема Бога, крім Аллаха, і Магомет його пророк!

Рембо відійшов убік.

РОЗДІЛ 6

Коли сонце стало хилитися до гірських вершин, вони досягли дна ущелини, що поросла лісом, перейшли неглибокий струмок і опинилися біля дверей халупи з низьким дахом. Із комина йшов дим. У загоні позаду халупи стояло декілька виснажених дорогою коней. Подібні халупи Рембо зустрічав у горах північної Арізони.

Ми п’ємо тут чай, — пояснив Муса.

Чай?

Афган повинен пити чай. Гарний традиція. Потім спати.

Але в нас немає часу. Ми повинні їхати далі.

Уночі? Ми зірвемося в ущелину. Полковник потрапив у біду, тому що провідник вести його вночі. Краще пити чай.

Вони відвели коней у загін, розсідлали, зняли вантаж, розчесали, напоїли й нагодували. Тварини роздували ніздрі, з цікавістю обнюхуючи тих, з якими опинилися в одному загоні.

Чекай тут, — велів Муса, переступаючи поріг халупи. Рембо чув, як він привітав людей усередині, став їм щось пояснювати. До нього долітав гул декількох голосів.

Муса зробив йому жест увійти.

Кімната була ще нижчою й меншою, ніж здавалося зовні. Низька коробка дванадцять на шістнадцять футів. З голими

стінами. Між старими килимками, на яких сидять люди, проглядала земля. В убогому каміні горіли соснові поліна.

Біля вогнища шестеро афганців допитливо дивилися на гостей. П’ятьом із них близько тридцяти. Шостий старий, але ще бадьорий. їх вождь. На всіх, як і на Рембо, мішкуваті штани і довгі сорочки навипуск. На голові були характерні афганські головні убори. На старому — вовняна фуфайка.

Не випускаючи з рук піал, вони оцінливо розглядали Рембо. Відвернувшись, заговорили між собою неголосно, але жваво. Біля кожного лежали стрічки з патронами та гвинтівки Енфілда застарілого зразка.

Рембо звернув увагу, що в одного з молодих хлопців чоло в яскраво-червоних шрамах, у старого не вистачає трьох середніх пальців на лівій руці.

Вони не люблять чужий, особливо невірні, — пояснив Муса. — Я сказав, ти незвичайний невірний, тобі можна довіряти, ти прийшов убивати радянські.

Виручити полковника, — поправив Рембо.

Я змінив правда, щоб поручитися за тебе. Добре, що твій гвинтівка в сумці.

Рембо залишив усе своє спорядження біля стіни поруч із дверима.

Вони моджахеди, — сказав Муса, сідаючи навпроти афганців. — Святі воїни. Солдати Аллаха. Усі повстанці називають себе моджахеди. — Він відкрив свою торбу, збираючись заварити чай. — Вони називаються так тому, що ведуть джихад, священний війна, проти радянський. У нашій святій книзі, Корані, Аллах дозволяє боротися тільки з двома ворогами: невірні і ті, хто несправедливо виганяє нас із наших будинки, навіть якщо вони мусульмани. Радянський не просто невірні. Вони атеїсти. Мерзенність. Це справжній священний війна. Моджахеди б’ються з радянський, йдуть у Пакистан за боєприпасами, знову повертаються на війна.

Але хіба вороги не з’являються в горах?

Часто.

Тоді чому ці люди не поставлять вартового? А якби ми були росіянами?

Може, у них є вартовий. Може, він вирішив, ми не небезпечний і дозволив нам прийти сюди.

Шість коней у загоні. І їх тут шестеро. Ні, не схоже, щоб вони виставили вартового.

Святий воїн не схожий на звичайний солдат. Потрібно вірити в Бога.

Повстанці раптом замовкли, і один із них заспівав. Спершу його голос звучав неголосно, але поступово зміцнів, до нього приєдналися голоси інших. Це була сумна мелодія, у якій весь час повторювалися ті самі високі ноти. Голоси нагадували мандоліни, налаштовані на арабський лад.

Вони просять Аллаха зробити їх мучениками, — пояснив Муса. — Померти у священна війна — найбільша честь. Мученики відразу потрапляти в рай. їх очікувати багато задоволення.

У війні головне — вижити, щоб убивати ворога.

О, вони вбивають багато радянський, — сказав Муса. — Моджахеди не стають мучениками, якщо ворог не вмирає разом із ними. В афганів є святий день, коли вони шанувати своїх небіжчиків. День мучеників.

Рембо все більше й більше нервував. Люди співали досить голосно, і їх могли почути зовні халупи й навіть на іншому боці ущелини. Якщо моджахеди насправді не виставили вартового, якщо радянський патруль почує пісню…

Сподіваюся, вони іншим разом отримають те, що бажають, — сказав Рембо. — Мені щось не хочеться потрапити в число мучеників.

Іншалла, — відповів Муса.

Що це означає?

Воля Господа. Буду робити чай. їсти та відпочивати. Завтра буде довгий день.

РОЗДІЛ 7

Вони досягли вершини гори, що поросла лісом, і погляду відкрилося пустельне плато, залите сліпучим сонцем. Ялиці змінилися на хирлявий чагарник. Нижче навіть не росла трава. Бідна земля здіймалася й опускалася, ніби зсередини на неї тиснули чиїсь гігантські пальці.

— Колись тут була рілля, — сказав Муса. — Радянський кидати хімія. Убивати пшениця.

Коли вони опинилися в низині цього пустища, Муса вказав пальцем на небо. Рембо примружив очі. Він не одразу побачив те, на що йому показував Муса.

Але раптом усе зрозумів і насупився. Там, удалечині, блакить неба стала сіріти. Білі хмари темніли. З них виривалися чорні стовпи, що засмоктували в себе землю.

Буде чорний буря, — сказав Муса. — Тут завжди що- небудь трапляється. Потрібно зупинитися й підготуватися до бурі.

Муса віддавав накази, Рембо їх швидко виконував.

Зайшовши в лощину, вони зняли з коней поклажу й сідла, розклали все це по кутах уявного квадрата, усередині якого змусили коней лягти на землю. Одна тварина пручалася, і Рембо обхопив рукою її за шию та повалив на землю. Разом із Мусою вони накрили коней ковдрами, кінці яких прив’язали до сідел і кошиків, що лежали по кутах.

У повітрі з’явилися часточки пилу. Виття вітру все посилювався.

Швидше! — квапив Муса.

Вони залізли під ковдри й лягли на животи між конями, поклали на кожного руку, щоб заспокоїти й не дозволити встати. Затисли краї ковдр у піднятих догори кулаках, щільно вкуталися самі й закутали голови тварин.

Стало важко дихати. Рембо з тривогою помітив, що морок під ковдрами згустився.

Він ледь чув приглушений голос Муси.

Хтось назвав Афганістан Ягістаном.

Що?

Земля неприборканих.

Як це стосується нас?..

Земля свободи.

Мовчи. Бережи сили.

Ми покажемо радянський, що це правильний назва.

Я сказав тобі — заспокойся.

Але Ягістан означає ще..

Заткнися!

Некерована земля.

У цей момент на них із моторошним ревінням обрушився чорний ураган.

РОЗДІЛ 1

Вони сховалися від чорної бурі під ковдрами. Наметений пісок притискав їх до землі. Приголомшений ревінням бурі Рембо пошепки заспокоював коней. Під ковдрами ставало спекотно й задушливо. Думки плуталися. У маренні Рембо побачив Коу, яка вмирала в конвульсіях у нього на руках. Видіння було сіре й розпливчасте. Фігура Коу роздвоїлася та перетворилася на Траутмена, якого він востаннє зустрів у ливарні. Голос Траутмена луною донісся здалеку:

— Ніяких особистих образ.

Рембо хотілося заридати. Чорт забирай, йому потрібно було врятувати полковника!

Рембо вже настільки звик до ревіння вітру, що коли зовні стихло, йому все ще здавалося, наче буря продовжується. Раптом він зрозумів, що не чує нічого, крім подиху та дзенькоту у вухах.

Дихати… Дихати скоріше…

Рембо спробував скинути ковдри, але йому не вдалося. Тоді він спробував вилізти з-під них.

І не зміг.

Спробував піднятися.

Не вийшло.

Немає повітря. Занадто ослаб.

Повільно підтягуючи коліна й упираючись руками в землю, він з усієї сили вигнув спину, але не зміг зрушити ковдри. Уперся сильніше, але знову безрезультатно!

Ми тут задихнемося!

Коні ледь дихали. Легені пекло. Він непритомнів.

Ні!

Він боровся з бажанням лягти на землю й заснути. Дюйм за дюймом Рембо підтягував руку до грудей. Нарешті йому вдалося розірвати сорочку. Тепер у нього залишався один-єдиний засіб.

Йому потрібно дотягтися до ножа. Вийняти з піхов. Розрізати ковдри.

Коли це вдалося, пісок посипався йому на голову, забиваючи вуха, очі, рот. Він почав розгрібати пісок, упершись колінами в землю та прагнучи розігнутися.

Його легені розривалися. Він опирався бажанню позіхнути. Але свідомість його затуманилася, і він вдихнув пісок.

І відразу вискочив зі своєї могили назустріч такому яскравому сонцю, що, здавалося, начебто в очі його вп’ялися сотні розпечених голок. Він почав викашлювати пісок з легень.

Його вирвало.

Він видерся з-під трифутової гори піску, але Муса й коні залишалися там. Вони помруть, якщо він їм не допоможе.

Він запрацював як божевільний. Могутніми гребками почав розкопувати наметену на ковдри гору піску. Із вигуком радості Рембо нарешті добрався до ковдр у тім місці, де вони були розрізані. Він рвонув ковдру та побачив Мусу поруч з одним із коней. Афганець не дихав.

— Мусо!

Рембо запрацював ще активніше, відрив його й ривком перевернув обличчям догори. Звичайно смагляве обличчя афганця було сірим. Очі закриті, груди не рухалися. Рембо натиснув йому на ребра, намагаючись змусити працювати легені. Потім він відкрив рот Муси, щоб переконатися, що там немає піску, і, глибоко зітхнувши, зробив видих йому в рот. Потім ще. І ще

І ще.

І…

Муса закашляв.

Полегшено зітхнувши, Рембо зробив ще одну спробу.

Муса знову закашляв. При наступній спробі він підняв руку, слабко відсторонив Рембо та судорожно задихав.

Рембо сів на купу піску. Він устиг звільнити голову одного з коней і тепер почав розкопувати інших тварин.

Добравшись до них, він перевірив, чи не потрапив їм у ніздрі пісок. Двоє коней із чотирьох дихали, інші не виявляли ознак життя.

Рембо зробив ще зусилля й звільнив від піску їхні тіла. Тепер можна було відпочити. Праворуч від нього лежав Муса та важко дихав.

Як це чудово, який подарунок Аллаха — дихати… — сказав Муса.

Руки Рембо кровоточили. Але зараз навіть біль він відчував з насолодою. Він піднявся на ліктях і глянув на коней.

Два були мертві. Рембо підповз до курдюка з водою та змочив роти коням, які дихали. Язики їхні відразу запрацювали, облизуючи губи. Рембо спробував поставити коней на ноги.

Вони пручалися. Він обережно потягнув за поводи. А що якщо вони не піднімуться? Але коні неспокійно зарухалися та повільно піднялися. Він наповнив водою металеву миску й дав попити спочатку одному коню, потім іншому.

Залишалася ще одна справа. Він так ослаб, що вона здалася йому найважчою за все його життя. Загнуздати коней. Закінчивши, Рембо опустився поруч із Мусою та протягнув йому курдюк.

Ні, — відповів Муса. — Ти врятував мені життя. Пий першим.

Рембо не сперечався. Він ковтнув чудесну вологу, і вона потекла по його пересохлому горлі. Не змахуючи краплі з губ, віддав курдюк Мусі, і той узяв його тепер із вдячністю.

Нам пощастило, — сказав Рембо, — у мене майже не було сил, щоб…

Ні, не пощастило, — заперечив Муса. — Аллах хотів, щоб у тебе вистачило сил.

Тоді скажи йому за мене спасибі.

Чому б тобі самому не подякувати йому?

Я не знаю як.

Я тебе навчу.

РОЗДІЛ 2

На світанку вони вже відчули себе досить сильними, щоб продовжити шлях. Умілий догляд Рембо швидко відновив сили коней. Муса помолився. Вони поїли та зарили кошики з вантажем. Муса позначив місце валуном, але виглядав стурбованим:

Якщо чорна буря повернутися, вона засипле камінь. Ми ніколи не знайдемо це місце.

Осідлавши двох коней, що залишилися, вони рушили.

На все воля Аллаха!

Так, — сказав Рембо, — на все воля Аллаха.

РОЗДІЛ 3

Я хочу, щоб ти мене навчив, — сказав Рембо.

Ісламу? — запитав Муса.

Говорити афганською.

Муса із сумнівом похитав головою.

Я знаю, що за короткий час не навчуся добре говорити, — сказав Рембо, — але розуміти основні слова я зміг би.

В Афганістані десять національність, вісім мов, тридцять два діалекти. Немає такого поняття, як афганська мова.

Рембо згадав, що йому говорив Муса, коли почалася чорна буря. Земля, повна сюрпризів.

А який найпоширеніший?

Два. Пашто й дарі.

Тоді навчи мене хоч деяким словам одного з них.

Далекі відзвуки перетворилися на могутнє ревіння. Здригнувшись, Рембо осадив коня. Ще одна чорна буря?

Крізь ревіння, він почув розкотисте вумп-вумп-вумп і раптом зрозумів, що цей звук означав щось більш небезпечне, ніж чорна буря.

Це летіли два радянських бойових вертольоти. Спочатку вони знаходилися справа за кряжем. Тепер з’явилися над пустелею. МІ-24. У вигадливих розводах, із крилами й кулеметами, що дивилися вниз.

Рембо зістрибнув з коня та повів його до купи валунів. Муса кинувся за ним. Вони досягли укриття й сховалися від машин.

Вони нас бачать, — сказав Муса.

Вертольоти рухалися в бік хребта за чотириста футів спереду, Рембо схопив гранатомет.

Однак стріляти поки необхідності не було. Замість того щоб летіти до каменів, де вони ховалися, вертольоти продовжували кружляти над хребтом. І раптом начебто звалилися за нього, відразу пропавши. Через п’ять секунд Рембо почув кулеметні черги й удари куль, що влучали в ціль.

Він підхопився на коня та рвонув до хребта.

Ні! — заволав Муса.

Але Рембо його вже не чув. Через хребет доносилися вибухи. Доїхавши майже до краю хребта, він різко зупинився й спішився.

Досить велика ділянка долини, що відкрилася внизу, ще не була розрита снарядами. Земля зеленіла сходами, поле перетинав струмок. На далекому краю долини виднілися глинобитні будиночки, розташовані на схилі гори. Будиночки нагадали йому пуебло в Арізоні. У сільці було близько п’ятдесяти будиночків, і вертольоти знищували їх ракетами та снарядами..

Село знаходилося досить близько, тому можна було бачити місцевих жителів, які розбігалися в паніці. Жінки в чадрах тягли дітей у будинки. Чоловіки відстрілювалися з допотопних рушниць і кулеметів.

Але вертольоти трималися на такій відстані від землі, що навіть якщо кулі й досягали їх, то не заподіювали їм шкоди. Глиняні стіни зайнялися вогнем, і село заволокло димом. Але вертольоти продовжували стріляти. Будинок, куди сховалися три жінки, раптом зник. Тіла людей, які сховалися за великим кам’яним резервуаром для води, були зрешечені кулями.

Вертольоти продовжували обстріл, перетворюючи будинки на купи сміття.

Рембо, нарешті, дав волю люті. Він повернувся до коня й вихопив зброю.

Муса під’їхав до нього.

Вони вбити тебе! Лягай!

Але Рембо, не звертаючи на нього уваги, заряджав гранатомет. Він окинув поглядом село. П’ять афганських чоловіків лежали розрізані навпіл кулеметною чергою. На лівому краю села він побачив дівчинку, яка вирвалася з обіймів убитої жінки й у жаху втікала від куль, що скакали навколо неї.

Село було за сто футів від Рембо, але вертольоти знаходилися зовсім поруч. Він прицілився, лівою ногою упершись у камінь і поклавши лікоть на зігнуте коліно.

Дівчинка майже добігла до дерев, вертоліт дав ще одну чергу вздовж стежки.

Рембо вистрілив. Граната рвонулася до цілі, і він побачив, як вона влучила в носову частину вертольота. Вікно розлетілося на шматки. Кокпіт вибухнув, і машина почала розвалюватися. Уламки на мить зависли в повітрі, а потім, кружляючи, обійняті полум’ям, звалилися на поле. Пролунав ще один вибух.

Рембо подивився на дівчинку. Вона зрозуміла, відкіля стріляли. Кинувши божевільний погляд на край хребта, де стояв Рембо, дівчинка понеслася до дерев.

Земля під ногами Рембо здригнулася від вибуху. Його підкинуло, і він важко упав на камені. Довкола нього клубочив чорний дим. Ще один вибух потряс землю. Пілот другого вертольота бачив, як був знищений його напарник, і тепер направив ревучу машину до краю хребта. Муса, який скакав до Рембо, зупинився, повернув коня й намагався втекти від наступної атаки. Саме вчасно. Пролунав новий вибух.

Кінь Муси поніс. Муса спробував його заспокоїти. Він промчав повз камені, за якими вони щойно ховалися, раптом на повному скаку зупинився, став дибки та повернувся в інший бік.

Кулемет поливав свинцем хребет. Рембо катався по землі в хмарах пилу. Земля під ним раптом здригнулася. На мить він відчув, що опинився в повітрі, але відразу скрикнув, ударившись спиною об скелі. Приголомшений, він лежав на дні яру. У міру наближення шквалу кулеметного вогню, його замішання все посилювалося. Земля здригнулася від нового вибуху. Хмари пилу й чорного диму Накрили його.

Раптом вогонь припинився. Звук пропелера вумп-вумп-вумп був дуже близьким, наче пілот вертольота чекав, коли осяде пил, щоб подивитися на результат атаки.

Напівоглухлий, Рембо перезарядив гранатомет. Пил і дим застеляли ціль. Запах кордиту заважав дихати. Він прицілився в напрямку гуркоту. Дим трохи розсіявся. Вони помітили один одного майже одночасно, Рембо встиг побачити здивовані очі пілота.

Рембо натиснув на спуск і відразу скотився вниз. Вертоліт вибухнув. Хоча він не бачив вибуху, але почув і відчув його. Уламки посипалися в лощину. Покручений гвинт звалився на схил, пролунав ще вибух, й упали останки корпуса.

Рембо встав, переборюючи біль, і почав рухатися нагору. Коли він стріляв, вертоліт висів просто над схилом. Тепер палаючі уламки котилися по долині до струмка.

Рембо зі злістю видихнув. Напруження спало, і на нього навалилася втома, як це звичайно з ним бувало після бою.

Час, здавалося, зупинився. Він подивився вниз, на палаючі руїни села, на гайок, у якому сховалася дівчинка, потім повернувся в той бік, де залишив Мусу. Під час бою він погано усвідомлював, що Муса спочатку був десь поруч, але потім заховався від другого вертольота. Раптом він почув злякане іржання його коня.

Зараз Рембо помітив його вдалині без сідока. Він почав шукати поглядом Мусу, але раптом застиг, побачивши другу тварину ярдів за тридцять від себе. Кінь лежав на боці. Із розбитого черева вивалювалися нутрощі. Рембо припинив страждання тварини пострілом.

Муса спробував встати, але відразу завалився на спину. Рембо кинувся до нього на допомогу.

Він зняв з нього афганську круглу шапочку й ретельно оглянув потилицю. Крові не було, зате була велика ґуля.

Тебе не нудить?

Ні.

Подивися на мене. На мою руку.

Рембо поводив пальцем перед його обличчям. Очі Муси стежили за пальцем.

У тебе не двоїться в очах?

Ні.

Рембо глянув на шапку густого волосся афганця.

Схоже, воно врятувало твою голову. Тобі повезло, що шапочка не злетіла.

Муса спробував заперечити.

Мовчи, — наказав Рембо, — я знаю, що ти мені скажеш. Аллах захотів, щоб шапочка не звалилася з голови. На все поля Аллаха.

Незважаючи на біль, афганець посміхнувся.

Як ти думаєш, з тобою буде все в порядку, якщо я тебе залишу? — запитав Рембо. — У селі можуть бути люди. Я вмію знімати біль, може, зможу їм допомогти.

Іди з Аллахом.

Рембо кинувся до краю прірви.

РОЗДІЛ 4

Рембо в розпачі оглядав руїни села. Він був не новачок на війні, але дотепер не міг змиритися з її божевіллям. У селі майже нічого не залишилося. Важко було навіть уявити, що тут жили люди. Усюди лежали трупи. Деякі були без голови, деякі з відірваними кінцівками. Багато тіл обгоріли. Над роздавленими стінами, трупами і калюжами крові вже вилися хмари мух. У небі кружляли стерв’ятники.

Рембо почув стогін і кинувся до уламків. Під ними він знайшов старого з простреленою головою. Старий помер при першому дотику Рембо. Стукнув камінь. Рембо повернувся й побачив маленьку голівку за купою сміття. Він метнувся туди, де злякане дівча кинулося втікати по стежці, що веде до гаю на селом. Він подумав, що це та ж дівчинка, яку він бачив із хребта, і рвонув за нею.

Почекай!

Але дівчатко втікало від нього, як від диявола.

Стій! Я не зачеплю тебе!

Це було марною справою. Вона не розуміла, що він кричить. Але він сподівався, на неї подіє заспокійливий тон.

Будь ласка, не тікай! Я хочу допомогти!

Але вона не зупинялася.

Поки Рембо гнався за нею по стежці, він відчув теплий подув в обличчя та почув віддалений гул, але звук не був схожий ні на виття чорної бури, ні на ревіння радянських вертольотів. Він пам’ятав його з дитинства, коли жив у резервації. Коні. Багато коней.

Рембо завагався. За деревами він побачив клуби пилу-, що швидко наближалися. У них були помітні фігури вершників. Афганська кіннота.

Вершники раптом з’явилися з пилу між Рембо й дівчин кою. Обличчя їхні спотворювала ненависть. Оточивши його, вони почали штовхати його конями, хльостаючи нагайками та батогами.

Раптом вони зупинилися. Командиром був найвищий із них. Його бородате обличчя ніби зійшло з фотографії з історичної книги. Він хмуро дивився на Рембо.

Руссі! — проричав він.

Рембо не потрібен був перекладач, щоб зрозуміти, що його прийняли за росіянина.

Ні! Я американець!

Руссі! — командир віддав якісь накази. Рембо їх не зрозумів.

Його вдарили прикладом по шиї, він хитнувся вперед, але відразу отримав удар у груди. Кільце коней довкола нього зімкнулося. На шию йому накинули мотузку. Один із кіннотників одяг йому петлю на праву руку, інший — зробив те ж із лівою рукою. Кінці мотузок вершники прив’язали до сідел і почали рухатися в різні боки. Рембо виявився розтягнутим між конями.

Ні! Я американець! Я намагався…

Вершники продовжували тягти. Рембо відчував, що руки його от-от вискочать із суглобів.

Вони зараз розірвуть мене!

Із запеклим криком він схопився за мотузки й почав тягти з усієї сили. Коні спіткнулися. Вершники видали якісь звуки та пришпорили коней.

Я тут щоб допомогти! — закричав Рембо. — Я не росіянин!

Афганський командир дав знак вершникам рухатися. Рембо відчув, що жили його от-от почнуть рватися.

Ні!

Його крик злився ще із чиїмсь лементом. Це кричав Муса, який наближався до кіннотників. Вершники призупинилися. Муса говорив швидко й люто. Командир афганців зробив знак послабити мотузки.

Продовжуй говорити, — попросив Рембо Мусу.

Командир про щось запитав, Муса відповів. Командир

змахнув рукою в бік вертольотів і щось додав. Муса повернувся до Рембо.

Він не вірить, що ти збивав вертольоти.

Тоненький голосок змусив чоловіків повернути голови.

Якась дівчинка стояла на стежині, що вела до гаю. Її голос дрижав від хвилювання. Вона показала спочатку на уламки вертольотів, що горіли, потім на Рембо.

Група вершників замовкла. Вони подивилися один на одного, і скептицизм їхній змінився на здивування, коли вони почули її розповідь. Цього разу командир дав знак своїм людям зняти з Рембо мотузки.

Командир спішився та стояв тепер із Рембо віч-на-віч. Гарячий вітер роздував поли його сорочки. Він так уважно дивився в очі Рембо, що, здавалося, міг читати в його душі. Після декількох слів подяки афганець поклав сильні руки на плечі Рембо й розцілував його.

Рембо відчув щокою тверду бороду та побачив сльозу, що блиснула в куточку ока воїна.

Афганець підійшов до дівчинки, нахилився й обійняв її. Схлипуючи, вона ще міцніше притиснулася до нього.

Муса стояв поруч із Рембо:

Його звати Халід, великий воїн. Це, — кивнув він на руїни, — його село.

Скажи йому, — Рембо важко ковтнув. — Скажи йому, що мені шкода.

Скажу свого часу. Дівчинку звати Халіма. Халід твій боржник.

За що він мені винен? За збиті вертольоти? Що в цьому гарного? Село ж зруйноване.

Ти врятував його дочку.

У Рембо перехопило подих. Шум позаду відвернув його. Чоловіки спішилися. Прив’язавши коней до балок, мовчки ввійшли в те, що недавно було їхнім селом.

Вони хочуть розшукати тіла тих, хто був їм дорогий, — сказав Муса. — Щоб поховати їх.

Рембо почув їхні сумні стогони та побрів за ними.

Куди ти? — запитав Муса.

Я допоможу викопати могили.

РОЗДІЛ 5

Вони копали знайденими серед руїн лопатами. Часу, щоб приготувати тіла для поховання, не було. Вони знали, що нові вертольоти будуть послані на пошуки цих двох. Через недостачу людей і коней афганці не могли відвезти таку велику кількість тіл до підніжжя гір, де звичайно відбувалися поховання, і тому змушені були все зробити на місці. З усіма можливими в цей момент почестями вони опустили тіла в траншеї та почали закидати їх землею. На могили поклали зелену тканину — колір ісламу. Афганці швидко прочитали молитви. Хоча голоси звучали скорботно, Муса пояснив, що слова молитви були радісні.

Ті, хто тут помер, — усі мученик. Вони зараз уже в раю. А тепер — помста, — додав Муса.

Халід подав сигнал закінчення ритуалу. З очима, повними сліз, він відвернувся від могили дружини, підняв дочку та посадив на коня. Інші теж стрибнули в сідла. Рембо та Муса сіли за двома вершниками й обхопили їх, щоб не впасти.

Усі рушили в передгір’я. У той момент, коли вони досягли сосон, Рембо почув віддалене ревіння бойових машин.

«Вчасно, — подумав він. — Ще б хвилина — і нас засікли».

На все воля Аллаха, — сказав Муса.

РОЗДІЛ 6

Траутмен смикнувся, коли двері його камери відкрилися. Бік пекло. Спина розламувалася. Розбиті губи розпухнули. Обличчя було суцільним синцем. Найбільше боліли очі. Спати. Якби я міг хоч трішечки подрімати…

Через відчинені двері почув хрипкий голос.

Лейтенанте, він готовий відповідати? — Траутмен зрозумів, що говорили російською мовою.

Невпевнений голос відповів:

Полковнику, він не спить уже тридцять шість годин. Коли він починає дрімати, ми піднімаємо його ось цим.

Клаксон загудів так голосно, що Траутмен скрикнув і схопився за голову, побоюючись за барабанні перетинки.

На щастя, звук припинився. Пролунали кроки. Траутмен покосився на полковника, який назвався Зейсан.

Позбавленим емоцій голосом, полковник оголосив:

Я хочу, щоб ви відповіли на питання.

Траутмен прикрив рукою очі, захищаючи їх від яскравого світла, і облизнув розпухлі губи.

Ви даремно страждаєте, — сказав Зейсан. — Може, ковток холодної води? Дайте відповіді на мої питання — і вам дадуть. Отже, чи можете ви повідомити, де зараз ватажок повстанців Мосаад Хайдар? І з якою метою ви тут?

А навіщо ви тут? — запитав Траутмен. — Чому б вам не забратися з Афганістану?

Ви хочете мучитися? Що ж, у мене є час. — Зейсан дав знак комусь у коридорі.

Увійшов бритоголовий прапорщик на прізвище Кауров. Він схопив Траутмена за волосся та вдарив головою об стіну. Знову почалося неймовірне.

РОЗДІЛ 1

Після спекотної пустелі прохолодне гірське повітря здавалося солодким. Земля під копитами коней була м’якою та податливою. Через спину афганця Рембо оглядав стежку. Вона піднімалася до сосон, хвойний аромат яких здавався зараз найбільшим із земних чудес. Там, серед дерев, Рембо помітив рух і вже майже скрикнув, попереджаючи, але зрозумів, що це були діти. Незважаючи на своє горе, Халід спробував посміхнутися. Діти бігли поруч із конями.

Незабаром дерева розступилися, відкриваючи галявину, оточену скелями. Ліворуч невеликий водоспад наповняв кам’яний басейн. По всій галявині стояли намети, на деяких була накинута маскувальна сітка. Жінки в чадрах і довгих платтях до щиколоток готували на галявині їжу на бездимному вугіллі в кам’яних вогнищах. Одні замішували тісто для хліба, другі штопали одяг, треті годували тварин. Чоловіки збиралися в гурти, пили чай і чистили старі англійські рушниці. Одна з груп спостерігала боротьбу двох підлітків. Глядачі викрикували поради й підбадьорювали борців. Коли Халід зі своїм загоном в’їхав у табір, жителі села кинули свої заняття та стовпилися навколо прибулих. Спочатку вони зраділи Халіду та його людям, потім стривожилися, дивлячись на їхні сумні обличчя. На Рембо дивилися з підозрою, як на невірного й чужинця.

Халід та його дочка спішилися й стали розповідати. Почулися сумні стогони.

Рембо стояв позаду.

Підійшов Муса.

Це їхній табір? — запитав Рембо.

Так, поки їх не знайдуть росіяни. Халід вирішив, що в селі надто небезпечно. Він вибрати це місце та перевести людей сюди. Але не зміг усі відразу. Занадто багато народу. Занадто багато речі перевозити. Свою дочку й дружину він залишив у село, не роблячи для неї винятки. Сьогодні він за ними повернувся.

Рембо уявив, що діялося в душі Халіда.

Незабаром росіяни знайдуть це місце, — сказав Муса, — тоді доведеться шукати нове.

Потім знову, — додав Рембо. — І так без кінця.

На все — воля Аллаха, — закінчив Муса.

РОЗДІЛ 2

Під наметами знаходилося декілька таємних входів у скельні печери. В одну з печер, досить простору, Халід завів Рембо та Мусу. Сонце сідало, і там уже панували сутінки.

Це був лазарет. Хворі та поранені лежали на розстелених ковдрах і сіні або на просоченому кров’ю полотні. Рембо побачив тут милиці й штучні кінцівки з дерева та металу й відчув себе начебто в магазині Пешавара. На кам’яному карнизі лежало кілька дерев’яних ніг. Під стелею була протягнена мотузка, на якій висіли гасові лампи.

Халід підвів дочку до фігури, що схилилася над пораненим. Людина змінювала пов’язку на закривавлених грудях. Коли вона випрямилася, Рембо побачив утомлену блондинку років сорока, одягнену в сорочку та штани кольору хакі. Риси обличчя її були грубуваті. Вона закурила.

Охриплим голосом він повторив їй свою розповідь.

Очі жінки звузилися. Вона щось відповіла, вражена почутим, і повернулася, щоб оглянути Халіму. Дівчинка не реагувала нате, що відбувається, замкнувшись від горя та щойно пережитих кошмарів. До них підійшла афганська жінка в чадрі, щоб допомогти. Халід заклопотано дивився, як дитині обробляють рани й синці. Потім відвів її вбік. Власне горе він намагався сховати, щоб хоч якось підтримати її.

Блондинка подивилася на Рембо.

Американець? — запитала вона з голландським акцентом, не виймаючи сигарети.

Він кивнув.

Мішель Піллар, — блондинка простягнула руку.

Рембо, — він потиснув руку.

Вона продовжила розпити:

У вас із собою немає фотоапаратури. Очевидно, ви не журналіст. Ви тут явно не для того, щоб познімати та втекти. Тоді навіщо?

Я розшукую декого.

Кого? — жінка затяглася сигаретою.

Друга. Іншого американця. Росіяни взяли його в полон.

Допоможи йому Боже! Де вони його тримають?

Сподіваюся, ці люди підкажуть мені.

Раптово втрутився Халід.

Він просить вас говорити потім, — сказав Муса.

Халід вийшов із печери. Рембо й Муса пішли за ним.

Він і всі інші будуть молитися. Коли вони закінчать, ти поговориш із радою.

РОЗДІЛ 3

Настала ніч. Тридцять партизанів розташувалися біля багаття. У їх чорних очах відбивався вогонь. Погляди присутніх були спрямовані на Рембо. Халід сидів з лівого краю. На раду з’явилися два командири інших загонів. Один був худий чисто виголений чоловік років тридцяти. Його звали Рахім, і, схоже, за становищем та авторитетом він був на рівних із Халідом. Другий — похмурий чоловік років сорока, високий і бородатий. Звали його Мосаад. Зверталися до нього всі як до живого героя легенди. Було ясно, що Мосааду не подобалося мати справу з чужинцями й особливо з невірними.

Поки Мосаад, Рахім і Халід вели один з одним активну бесіду, Муса сидів поруч з Рембо та давав пояснення.

Мосаад каже, що ти російський шпигун.

Де нісенітниця, — заперечив Рембо. — Шпигун не стане стріляти по своїх вертольотах.

І Халід так сказав. Мосаад говорить, що росіяни не цінують людське життя, навіть своїх же росіянин. Він вважає, що росіянин на все підуть, щоб обдурити й убити нас.

Я ж урятував дочку Халіда. Невже цього не досить, щоб зрозуміти, що я не ворог.

Мосаад запитувати, чому тоді ти не врятував усіх люди в селі. Халід говорить: він вірить тобі. Мосаад стверджує, що ти з КДБ. Рахім — як це у вас говорять — вагатися.

Партизани мовчки слухали суперечку трьох вождів.

Муса пояснював:

Халід переконувати їх, що ти не росіянин. Виглядаєш не як росіянин і говориш не російською.

Добре.

Але я думаю, вони не будуть тобі допомагати.

Партизани повернулися до Рембо. Муса заговорив з ними шанобливо та пристрасно. Рахім перервав його. Поки говорив він та інші вожді, Муса перекладав.

Ти сказав, що ти американець. Але Америка нам не друг. Нам потрібна допомога від інший країни, але її поки немає. Ми теж не будемо допомагати тим, хто не допомагає нам.

Рембо спробував відповісти, але Мосаад зупинив його:

Ми знаємо, що твоя країна допомагає багатьом народам. Але не Афганістану. Ми боремося за виживання самі.

Нарешті в Рембо з’явилася можливість вставити слово:

Я тут не за завданням уряду, а з власної волі. Хочу знайти друга. Мені відомо, що Америка посилала вам допомогу. Мій друг намагався з’ясувати, чому те, що посилає наша країна, не доходить сюди.

Пусті слова, — сказав Мосаад.

Зброя, яку я привіз, — не просто слова.

Мосаад випрямився:

Зброя?

Автомати й амуніцію, — уточнив Рембо. — І вибухівку. Стільки, скільки могли забрати два коні.

Рахім оглянувся:

Де ці коні? Я не бачу зброї.

Пусті слова. Рушниці — неправда, — пробурмотів Мосаад.

Ми закопали зброю та позначили місце. Воно за три години їзди звідси, — сказав Рембо.

Ви думаєте, що зможете знайти це міфічне місце? — запитав Мосаад.

Ні.

Звичайно, ні. Зброї не існує.

Але я можу знайти, — сказав Муса.

Ти впевнений?

Якщо пісок не заніс камінь.

Якщо. Якщо ти не зможеш знайти зброю, ви обоє помрете, — сказав Мосаад.

Халід, який мовчав увесь цей час, нарешті заговорив:

Я вірю американцеві. Я вірю, що він привіз зброю. Якщо вона не знайдеться, це не його провина. Він урятував мою дочку, і я не дам убити його.

Почекаємо до завтра й побачимо, — сказав Мосаад.

А що, якщо зброя знайдеться? — запитав Рембо. — Ви допоможете мені розшукати друга?

Якщо він у полоні в росіян, його не врятувати.

Я в це не вірю.

Багато повстанців схоплені. їх катують, а потім убивають. Його не можна врятувати, — сказав Мосаад.

Я мушу спробувати.

Якщо не вб’ємо тебе ми, то вб’ють росіяни.

РОЗДІЛ 4

На світанку, коли жителі села вже закінчили ранкову молитву, Рембо побачив, як Муса й три повстанці виїхали з табору з двома конями на поводі. Один із них був із загону Халіда, два інших — із загонів Рахіма й Мосаада, яким хотілося мати своїх представників.

«Шукай краще, Мусо, — думав про себе Рембо. — Життя полковника тепер залежить від тебе. Знайди ці рушниці».

На все воля Аллаха.

Повернувши вліво, він подивився на галявину, де грали десять афганських вершників. Кожен із них намагався на повному скаку витягти списом із землі тридюймовий кілочок для намету.

Коли Рембо вийшов на галявину, афганці помітили його й стали ще азартніше змагатися у влучності та спритності.

Як ви думаєте, коли вони повернуться з рушницями? Голос позаду змусив його обернутися. Це була та блондинка — голландка Мішель із госпіталю.

Зранку, — відповів Рембо.

Не ображайтеся на цих людей за підозрілість. Після всього, що вони пережили, їм дуже важко повірити чужинцеві.

Я тільки сподівався…

Якщо зброю судилося не знайти, її не знайдуть.

Ви довго прожили в Афганістані.

Мішель підняла брову.

Як ви здогадалися?

Судилося не знайти? Ви мислите як мусульмани, — пояснив Рембо.

В ісламі багато мудрості, — сказала Мішель. — Віра в долю та приречення допомагає цим людям витримувати страждання.

Рембо похитав головою й вимовив скептично:

Я не можу цього прийняти. Я не вірю в долю. А страждання безглузді.

— Але страждання — це факт. Із цим потрібно рахуватися. — Мішель показала на госпіталь. — Я стикаюся із цим щодня. Я не змогла б продовжувати, якби знала, що все це безглуздо.

І ви знайшли сенс?

Ні ще.

Думаю, що і не знайдете.

Рембо озирнувся на гравців.

Хтось нарешті витяг кілочок із землі під веселі вигуки глядачів.

Декілька вершників повернули до Рембо.

Наступний гравець промахнувся й був осміяний. Ще кілька людей повернули до Рембо.

Вони не такі безтурботні, як вам може видатися, — сказала Мішель. — Війна завжди в них у голові. Вони грають, сумуючи про свою батьківщину і… пишаючись нею. Щоб не забувати, якою була їхня країна.

Один із тих, хто вибув з гри, звернувся до Рембо.

Що він говорить? — запитав Рембо.

Він хоче, щоб ви приєдналися до їхньої гри, — відповіла Мішель.

Афганець зробив знак Рембо, щоб той сів на коня. Інший гравець показавша кілочок.

Не дивіться на них, — сказала Мішель. — Вони змусять вас грати.

Два інших гравці закричали на Рембо. Він похитав головою та підняв руки, ніби показуючи, що нічого не знає про гру.

Вершники знову сердито закричали.

Що вони зараз кричать? — запитав Рембо.

Звичайні афганські образи. Не беріть близько до серця.

Скажіть мені…

Вони думають, що ви боїтеся.

Рембо напружився:

Ми не допустимо цього, — він вийшов на галявину.

Ні, — захвилювалася Мішель, — вони грають із дитинства! Гра не така проста, як здається.

Ви не розумієте. Я повинен їх змусити поважати себе.

Він підійшов до гравців. Афганці протягнули поводи. Рембо скочив у сідло та взяв спис.

Гравці підштовхували один одного.

Рембо, не відриваючись, дивився на кілочок за п’ятдесят ярдів від нього. Як і в монастирі при стрілянині з лука, він весь зосередився на цілі — більше для нього нічого не існувало. Але тепер замість лука він стискав спис. Рембо пришпорив коня, і той рвонув уперед із приголомшливою швидкістю.

Стиснувши спис до болю в пальцях, Рембо прицілився. Кілочок був уже зовсім близько.

Він розмахнувся.

Спис устромився в землю, а сам Рембо від різкого зусилля вилетів із сідла.

Афганці зареготали.

Рембо повільно встав і холодно глянув на них.

Сміх швидко поширився по галявині. Із табору прийшли нові глядачі й тепер стояли серед дерев по краях галявини.

Рембо підійшов до коня й знову сів у сідло.

Ні! — закричала Мішель. — Вас уб’ють!

Рембо проігнорував її слова. Цього разу протягнений йому спис він не взяв.

Усмішки зникли з осіб глядачів. Вони здивовано переглядалися.

Рембо від’їхав на вихідну позицію. Знову всю свою увагу він зосередив на кілочку.

Рембо пришпорив коня так сильно, що бідна тварина пустилася в галоп зі ще більшою, ніж першого разу, швидкістю.

Кілочок швидко наближався.

Видавши клич, Рембо вихопив величезний ніж, відпустив повід, схопився за сідло й нагнувся так, що голова його опинилася на рівні попруги. Його довгий, майже як меч, ніж блиснув на сонці та встромився в кілочок.

Тримаючи ніж у високо піднятій руці, так, щоб усі могли бачити витягнений кілочок, Рембо випрямився в сідлі й об’їхав навколо галявини.

Афганці не змогли втриматися від замилування. Вони кричали, улюлюкали й реготали.

Знову нагнувшись, Рембо застромив кілочок у землю та повернув коня хазяїнові.

Мосаад дивився на все це через дерева. Він вийшов уперед. Срібло в його бороді блиснуло на сонці. Голос нагадував ричання.

Слів його Рембо не зрозумів.

Мішель переклала, ледве приховуючи тривогу:

Він говорить, що ваш спектакль був вражаючим. Тепер він хоче знати, чи не хочете ви зіграти з ним в іншу гру.

Я мушу зіграти, — відповів Рембо. — Я казав вам, потрібно змусити його повірити мені.

Ні, — заперечила Мішель, — подумайте краще, як вам можна викрутитися. Він хоче обдурити вас і поставити в дурне становище.

Я потраплю в дурне становище, якщо відмовлюся.

Схоже, я знаю, що за гра спала йому на думку. Боюся, це…

Бузкаші, — сказав Мосаад.

Бузкаші? — перепитав Рембо. — Мішель, що таке буз каші?

Гра в бичка.

Гра…

Це афганський національний спорт, — пояснила Мішель. — Мосаад у ній майстер. Його майстерність відома по всій країні. Грати з ним — це приблизно те ж, що боксувати з чемпіоном у надважкій вазі.

Тоді в мене немає вибору.

Мосаад чекав. Коли Рембо погодився, очі його блиснули яскравіше.

Мішель, швидко розкажи, як, чорт забирай, грати в неї?

РОЗДІЛ 5

У бузкаші грали верхи. Обезголовлене теля скидали в траншею. Суть гри була в тім, щоб добігти до траншеї, перемогти інших гравців у боротьбі за володіння телям, витягти тушу, кинути її на сідло та проскакати через поле. На дальньому кінці поля потрібно було об’їхати навколо стовпа, повернутися назад і скинути тушу в траншею, де все починалося. Тим часом інші гравці повинні були забрати теля, щоб самим повернути тушу в канаву.

Це було просто.

Незвичайно.

І грубо.

Усе населення табору зібралося подивитися. їжі не вистачало, тому закололи хворого бичка. Як тільки кров перестала хльостати, його тушу кинули в рів.

Рембо, Мосаад й інші афганці стояли поруч зі своїми конями та чекали початку гри. Мосаад розставив ноги й випнув груди колесом — чемпіон, який зібрався довести, що він усе ще кращий.

Судив цю гру сільський кат. Єдиним її правилом було таке: роби все, щоб виграти.

Рембо зняв сорочку. На плечах і руках його перекочувалися могутні мускули.

Кат підняв меч і закричав.

Гра почалася.

Мосаад та інші афганці рвонули вперед. Рембо за ними. Рів перетворився на купу з переплетених тіл і рук. Один афганець застогнав і зігнувся. Інший схопив тушу за ногу, але його відразу відкинули. Нападник підняв теля, але майже в той же момент був збитий з ніг. Із шиї теляти хльостала кров.

Кров потрапила на обличчя й руки Рембо. Він проштовхувався до туші, але як тільки добрався до неї, то відчув, що йому вдарили під коліна.

Це був Мосаад. Він протискувався до туші, на ходу розкидаючи супротивників. Схопивши теля, Мосаад ударив нападника в пах і став пробиватися до коня. Ще лежачи на землі, Рембо смикнув Мосаада за литку, повалив його та схопив теля. Хтось наступив Рембо на спину, на голову.

Випльовуючи бруд, Рембо схопився на ноги й рвонув до Мосаада, щоб не дати тому кинути тушу на сідло. Мосаад спробував відіпхнути Рембо, але той ухилився, сам обхопив афганця ззаду й кинув його на землю. Потім проскочив повз двох інших, ухилився від удару кулаком і кинувся до гравця, який ухитрився покласти тушу на сідло.

Але Масаад опинився першим. Він збив Рембо на землю та, наступивши йому на спину, скочив на коня. Тварина відразу рвонула вперед.

Рембо метнувся до коня, піймав Мосаада за плече, і обоє впали на землю. Мосаад заричав, ударив Рембо в сонячне сплетіння й побіг за конем з телям. За ним кинулися інші.

Туша почала сповзати. Хтось закинув її назад і спробував заскочити в сідло, але відразу був збитий. Наступного гравця теж відіпхнули. Зрештою Мосааду вдалося, розштовхавши всіх, скочити в сідло.

Рембо першим добрався до свого коня. Поки глядачі підбадьорювали Мосаада, Рембо кинувся за ним. Туша лежала перед Мосаадом на шиї коня. Ноги звисали з боків.

Рембо наздогнав його та схопив теля. Мосаад збив його руку з туші.

Рембо зробив ще одну спробу. Мосаад натягнув поводи й стьобнув Рембо по руках та обличчю.

У люті Рембо схопив Мосаада та, не звертаючи уваги на біль у руках, так сильно смикнув, що ледве не скинув його. Однак афганець ухитрився випрямитися.

Забравши тушу теляти, Рембо утримував її у висячому положенні, намагаючись звалити на свого коня. Величезна вага зігнула його. Трисекундна затримка дала Мосааду шанс наздогнати Рембо й схопити теля за іншу ногу. Ідучи поруч, вони тягли кожний до себе. Шкіра теляти тріщала, жили лопалися.

«Ми розірвемо його!» — гарячково думав Рембо.

Зненацька їх оточили інші вершники. Штовхаючи обох, вони намагалися змусити їх кинути тушу. Рембо відчув удар копитом у ногу. Він застогнав, пальці його розтиснулися, і Мосаад заволодів тушею.

Дія перемістилася на край поля. Мосаад, тримаючи бичка, обігнув камінь і вже скакав назад. Коли Рембо порівнявся з каменем, два коні вдарилися та скинули сідоків, а він помчав уперед.

Мосаад тягнув теля по землі. Шкіра на животі лопнула. Рембо під’їхав ближче. Він ухилився від вершника, який намагався його збити, і відразу втік від іншого, який перегородив йому шлях. Зрештою йому вдалося вирватися вперед і при цьому нікого не пропустити.

Прагнучи до цілі, він думав, що йому неважливо, хто з них виграє, він чи Мосаад. Якщо я виграю, Мосаад втратить авторитет і зненавидить мене, відмовить у допомозі, навіть якщо Муса відшукає заховану зброю.

У замішанні Рембо знову наблизився до Мосаада та знову спробував схопити теля. Мосаад хльоснув його по обличчі й очах.

Рембо здалося, що на нього напав цілий рій шершнів.

— Ти, недоноску!

Обливаючись кров’ю, Рембо в люті рвонув до Мосаада, схопив його за бороду й різко смикнув.

Мосаад закричав, як очманілий, відпустив теля, а Рембо тим часом скористався ситуацією та заволодів ним. Він уже хотів кинути тушу на сідло, але передумав і поклав її собі на плечі. Зігнувшись під вагою, Рембо відпустив повід, керуючи при цьому конем колінами, і схопив руками за ноги теля.

З обох боків вершники намагалися дотягтися до туші, але Рембо вміло тікав від них, продовжуючи скакати вперед.

Траншея наближалася. Мосааду нарешті вдалося збити прану руку Рембо з ноги теляти та схопитися за неї самому. Лівою рукою Рембо тримався за тушу, а правою намагався розчепити пальці Мосаада.

Теля лежало на плечах Рембо. Рана на череві відкрилася… Телячі нутрощі вивалилися на Рембо: шлунок, печінка, кишки бовталися на його голих грудях. Кров залила його. Кишечник розвівався, як вивернуті навиворіт змії. Він весь був заляпаний чимось вологим, теплим і слизьким. Сморід був такий, що здавалося, його от-от знудить.

Мосаад не відпускав. Навіть коли вони досягли рову, Мосаад не здався. Падаючи, Рембо спробував потягнути за собою супротивника. Тільки тоді Мосаад відпустив. Рембо звалився в яму на теля.

Він лежав на спині, важко дихаючи та стримуючи нудоту.

Єдине, що він зараз чув, було дихання. Вершники й глядачі застигли в мовчанні, здивовані, що він, чужинець і невірний, переміг. Мосаад дивився на нього, й очі його горіли, як дві жаринки.

Вождь щось пробурмотів, зіскочив з коня та кинувся в траншею. Він схопив Рембо за плечі й поставив його на ноги.

Рембо не опирався. Він знав, що він піддався емоціям, дозволивши злості взяти верх і виграв, це заслуговувало покарання.

Але зненацька Мосаад обійняв його. Рембо здивовано заморгав.

Кров забруднила сорочку Мосаада. Шматки нутрощів прилипли до нього. Він поцілував Рембо в щоку та потиснув руку.

Тут і жителі табору зрозуміли, як їм реагувати. Галявину наповнили радісні вигуки. Інші гравці підходили й обіймали Рембо, самі заляпуючись кров’ю. Щось бурмочучи, вони цілували Рембо й потискали руку.

Вражений, Рембо лише посміхався у відповідь.

Мосаад виголосив промову, підійшов до Рахіма та Халіда й кивнув у бік Рембо.

Збуджено переговорюючись, жителі поверталися в табір і зникали за деревами. Утомлені гравці вели не менш утомлених коней.

Підійшла Мішель і закурила.

Схоже, ви здобули друга.

Усе ще сконфужений, Рембо доторкнувся до брудного обличчя.

Мосаад каже, — продовжувала Мішель, — жоден росіянин не зміг би перемогти його в бузкаші. Ви для нього вже не ворог. Можу додати: ви гарний психолог.

Рембо виліз із ями.

Я нічого не розумію.

Спочатку я сподівалася, що ви досить розумні, щоб програти.

Так, я так і збирався зробити.

Але ви не любите програвати.

Рембо подивився на мокрі від крові штани.

Схоже на те.

Ці люди відчувають, коли людина повинна або перемогти, або загинути. Ви не змогли б обдурити їх. Мосаад зненавидів би вас, якби ви піддалися. Тому я так і сказала. Ви зрозуміли, що повинні виграти. Мосаад повірив вам. Він говорить, що той, хто переміг його, незвичайна людина. Він і себе вважає особливим. Чемпіон, який скорився чемпіонові. Ви дуже проникливі.

Чесно кажучи, я ні про що таке не думав. Я просто робив…

Те, що було природним. — Мішель видихнула хмарину диму. — Цього було достатньо. Мосаад навіть потиснув вашу руку.

І поцілував у щоку.

Ви не розумієте афганських звичаїв. У цих людей є приказка: поцілувати людину в щоку — значить бути просто ввічливим, потиснути руку — запам’ятати його назавжди.

Рембо відчув хвилювання.

Зайдіть у госпіталь, — сказала Мішель. — Я продезинфікую ваші порізи.

Ні. Мені спочатку потрібно дещо зробити.

— Що?

Подбати про коня.

Афганці схвально подивилися, як Рембо зняв із коня сідло й обтирав пітні боки.

Що ви думаєте про бузкаші?

Скажімо так, вона не замінить бейсбол.

РОЗДІЛ 6

Сивобородий старий виліз на валун і повільно затягнув полуденну молитву. Афганці зібралися довкола нього, розстеляючи ковдри та розташовуючись обличчям на південний захід, у бік Мекки.

Рембо повернувся до печери. Поранений, якого Мішель учора лікувала, помер цієї ночі. Хлопчик із чорним обпаленим обличчям лежав на своєму місці. Рембо з жалістю зітхнув.

Мішель підійшла до нього з ганчіркою й тазом з водою.

Зайдіть за цю ковдру, роздягніться та вимийтеся. Ви знайдете чисту сорочку й штани. Я хочу винести ваш закривавлений одяг, перш ніж моїм пацієнтам стане погано від смороду.

Невже я так погано пахну? — Рембо похитав головою. — Думаю, я вже принюхався.

Людина може майже до всього звикнути.

Ні, — Рембо кивнув на обличчя хлопчика. — Не до всього.

Він зайшов за ковдру. Коли ж повернувся, Мішель промила й продезинфікувала рани на його руках і щоках.

Подряпини не надто серйозні, — сказала вона. — Шрамів не буде.

У мене їх і так вистачає.

Я помітила. — Її очі завмерли, коли вона розглядала шрами на його грудях, правому біцепсі й лівій вилиці. — Хто ви?

Людина, яка хоче мирного життя.

Цілком очевидно, що ви пережили інше. Прагнете мирного життя? — Мішель зітхнула. — Та чи не всі ми хочемо цього?

Почувши стукіт дерева об скелю, Рембо обернувся й побачив безногого старого, який шкутильгав на милицях до входу в печеру.

Йому відірвало ноги міною, — сказала Мішель. — Тепер він плазуючий міношукач.*

Що?

Він повзе по мінному полю й шукає безпечну стежку. Він. вважає, що йому вже нічого втрачати… Крім свого життя. Але життя для нього ніщо порівняно з долею країни. Як і для інших афганців. Дух їхній великий і сильний, але й тільки.

Рембо вийшов із печери розгублений. Він закрив очі, щоб угамувати біль, відкрив їх, і душа його наповнилася надією, коли побачив Мусу, який в’їжджав у табір у супроводі трьох вершників і двох навантажених кошиками коней.

Жителі почали поспішно розпаковувати кошики. Халід, Рахім і Мосаад проштовхнулися крізь юрбу. Мосаад мечем піддяг кришку кошика, заглянув усередину та дістав гвинтівку.

Мішель вийшла в печери:

— О, тепер вони допоможуть вам знайти вашого друга.

РОЗДІЛ 7

Траутмен лежав ниць на підлозі своєї яскраво освітленої камери. Обличчя його було суцільним синцем. Кожен рух приносив біль. Останнього разу, коли він справляв малу нужду, він мочився кров’ю.

Його оточували полковник Зейсан, сержант Кауров і ще декілька людей.

Ви тут один, — сказав Зейсан. — Ваше життя в наших руках. Ніхто не знає про вас. Ніхто не намагався розшукувати. Уряд вами не цікавиться.

Траутмен дивився в стіну, ігноруючи його.

Так, я зневажаю їх усіх за те, що й вас. Мене теж зробили гарматним м’ясом, — сказав Зейсан, — але запевняю вас, я все-таки не має наміру втрачати свій шанс і сподіваюся вибратися із цього лайна. Отже, якщо ви хочете звільнити себе від цих страждань, кажіть, навіщо ви тут?

Сержант Кауров ударив Траутмена в живіт. Коліна Траутмена притиснися до грудей. Стогін його був нелюдським.

Навіщо ти тут?

Я не планував, — Траутмен судорожно ковтав ротом повітря, — перетинати кордон. Я зробив помилку…

Кажи ще раз. Правду!

Кауров ударив Траутмена по спині.

Що ти робив за кордоном?

Оглядав визначні пам’ятки.

Шпигун! Скільки американців було з тобою?

Нікого!

Брехун! Скільки американців перейшло кордон?

Кауров ударив Траутмена в пах. Його вирвало.

Не витрачай мій час і не ображай мою розвідку, — сказав Зейсан. — Учора були збиті два вертольоти. Цього ніколи не було в моєму секторі. Ти думаєш, я повірю, що твоя поява та вчорашня атака — збіг? Де знаходиться ватажок заколотників Мосаад Хайдар? Де інші бандити Халід і Рахім? Ти прийшов сюди, щоб пообіцяти їм зброю, допомогу й навчити, як убивати більше моїх людей. Де їхня база?

Кауров ударив Траутмена в обличчя.

Де? Якщо існує план збунтувати народ у цьому районі й підірвати мій авторитет — так і скажи. Ми це зупинимо, — вимовив Зейсан.

РОЗДІЛ 1

Рембо сидів серед підсвічених заходом дерев на краю табору. Він закінчував чистити свій комбінований автомат-гранатомет і втретє за день перевіряв ящик із вибухівкою.

У таборі тим часом готувалися до весілля. Жінки надягли святкові чадри. Чоловіки за допомогою паличок наносили собі на повіки тонкі смужки червоної, зеленої або блакитної фарби. Деякі застромили у свої тюрбани яскраві квіти. Музиканти грали на екзотичних інструментах. Невелика прямокутна коробка — задня стінка качала повітря, а на передній знаходилися клавіші — звучала, немов верхні регістри акордеона. Вузький і довгий струнний інструмент видавав звуки надто високо налаштованої мандоліни. З убогих сільських запасів їжі готувалися гострі страви. Запах баранини, змішаної з керрі та рисом, збуджував у Рембо апетит. До нього підійшов Муса.

Іноді неможливо осягти, у чому сенс життя. Люди зранку одружуватися, а ввечері вмирати. Війна змушує їх поспішати.

Так, — сказав Рембо, — тут дні — як роки.

Стукіт копит змусив його схопитися за зброю. Вершник галопом увірвався в табір, зіскочив на землю й поспішив до Халіда.

Прибулий поспішно почав про щось говорити.

Його військова форма стривожила Рембо, і він сказав Мусі:

Та це ж форма урядових військ!

А ще він наш шпигун. З’явившись тут, він уже не зможе повернутися назад на базу. Але його відомості того варті.

Які відомості?

Він говорить, що завтра росіяни висилати в цей район колону бронетехніки.

РОЗДІЛ 2

Тепер танці чоловіків перетворилися з весільних на войовничі. Тіні спліталися у світлі табірних вогнів, повітря вібрувало від звуку ситар і барабанів. Звістка про завтрашню сутичку вже рознеслася по інших селах. Багато моджахедів збуджено метушилися, перевіряючи зброю та готуючи коней. Діти широко розкритими очима спостерігали з печер, а жінки поспішали допомогти чоловікам.

Халід, Рахім і Мосаад вийшли з намету; усі троє говорили, перебиваючи й не слухаючи один одного.

Рембо дивився на те, що відбувалося, з темряви дерев.

Мусо, про що вони сперечаються?

Хто поведе боєць. Хто придумає, як краще напасти. Кожний з начальник вважає себе розумніший за інших. І кожний упевнений, що його план кращий. Усі говорити, що їм відома воля Всевишнього.

І якщо вони не домовляться, їх усіх уб’ють.

Муса знизав плечима.

Вічно вони сваритися. Повстанці всі такі. Афганістан — країна племен. Усі племена, усі вожді рівні. Кожне плем’я саме по собі, працювати разом не вміють.

У нас в Америці в такому випадку говорять: нічого сваритися, треба справу робити. — І додав. — А інакше росіяни їх на порох зітруть.

Рахім похитав головою та відійшов убік. Халід і Мосаад пішли за ним, кожен продовжуючи обстоювати своє.

Поки вони сперечалися, усі троє наблизилися до дерев, де стояв Рембо. Багаття освітило в темряві його фігуру. Побачивши чужинця, вони перестали сперечатися.

Рембо знав, що зараз відбудеться. «Принаймні, —подумав він, — є хоч одне питання, у якому в них немає розбіжностей».

Ти будеш боротися з нами, американцю, — сказав Халід.

Муса переклав його слова.

Ні, я прийшов сюди для того, щоб урятувати мого друга.

Це почекає, — перервав його Рахім. — Ми повинні зупинити радянську колону до того, як солдати помітять наші села.

А як щодо мого друга?

Перш ніж допомогти тобі, ми допоможемо своїм, — переконано сказав Мосаад. — Так ти маєш намір битися чи будеш дивитися?

Цього він і чекав. «Вони кидають мені виклик, — подумав Рембо. — Вони вважають це справою честі. Якщо я тепер не полізу в бійку, мене вважатимуть боягузом».

І все знову повернеться до того, із чого почалося. Усією душею Рембо хотілося цього уникнути.

Де ви збираєтеся на них напасти? — запитав він.

В ущелині, кілометрів за двадцять звідси, — сказав Мосаад, — досить далеко, щоб вони не запідозрили, де ми ховаємося.

Я хочу піти туди за дві години до світанку. Мені потрібні шість чоловік.

Ні. Ти підеш разом з нами.

А тепер послухайте мене уважно, — сказав Рембо. І голос його зазвучав, немов відточена сталь клинка в нього на поясі. — Якщо ви хочете, щоб я допомагав, то дозвольте мені це робити по-своєму.

Вожді здивовано закліпали, вражені тоном Рембо. Ніхто — і тим більше жоден сторонній — ніколи не розмовляв із ними так. Вони здивовано подивилися один на одного.

Мосаад доторкнувся до своєї сріблястої бороди. Немов згадавши про бузкаші та про той особливий зв’язок, що між ними після цього виник, він повільно кивнув.

РОЗДІЛ 3

Рембо натягнув повід і зупинив свого коня на краю прірви над захаращеною каменями ущелиною. Місячне світло мерехтіло на піску й на незліченних валунах, що нагадували величезні черепи.

Що це за місце?

Муса зупинився поруч із шістьма моджахедами, які йшли разом із ним.

Його називають Ущелиною Болю.

Місяць освітив розбиту дорогу, що йшла через вузький перевал справа. Перевал скидався на тунель, його стіни зливалися зі стрімчастими скелями з боків ущелини.

Он там, — показав Рембо, — ми й закладемо заряди.

Коли вони досягли верхньої точки перевалу, темрява вже

перетворилася на оманну досвітню імлу. Рембо зняв із коня ящик з вибухівкою. Чекаючи перших променів сонця, він вивчав підходи до перевалу по обидва боки й готував заряди, набивав м’яку вибухівку С-4 у металеві трубки, вставляв у кожну з них детонатор і з’єднував його потім з мініатюрним радіоприймачем на батарейках. Нарешті він щільно закрив усі трубки.

Мусо, скажи людям, які з нами прийшли, щоб вони поводилися із цими штуками дбайливо, немов з дитиною. Якщо вони будуть неакуратні, то можуть порвати провід і детонатор спрацює.

Вони зроблять, як ти скажеш. Вони мріють померти в бою, а не від вибухівка.

Кінчай розмови про смерть! — різко обірвав його Рембо. Він показав ключові місця по обидва боки перевалу та в ущелині. — Скажи людям, щоб вони якомога глибше заклали заряди в тріщини й зверху прикрили камінням.

Чоловіки почали опускатися в заглиблення в скелі. Ранок палав усе яскравіше, і Рембо помітив, як троє перетнули дно долини й почали дертися на протилежний схил. Муса рушив в ущелину. Рембо не міг бачити людей, які знаходилися на скелі прямо під ним, але всі інші виконували вказівки точно, тому він спробував заспокоїтися та зайнявся установкою зарядів уздовж самого гребеня.

Через годину Муса й інші повернулися. Рембо вручив Мусі невеликий радіопередавач, а другий залишив собі.

Щоб підірвати заряд, потрібно клацнути важільцем і включити передавач, а потім натиснути на цю кнопку. Передавач надішле сигнал по радіо. Приймач його піймає, і струм від батарейки увімкне детонатор. Тоді С-4 вибухне.

Муса кивнув.

Рембо стало цікаво, чи зрозумів той, як працює дистанційний пульт. Однак Муса його здивував.

Коли я натисну на кнопка, хіба не всі заряди спрацюють відразу?

Ні, якщо ти все зробиш як треба. Бачиш шкалу над кнопкою? Номери на шкалі відповідають різним зарядам. Заряди з

номерами від одного до шести ти розмістив на дні долини, а із сьомого по дванадцятий — уздовж тієї стіни ущелини. Шість наступних розташовані на цьому схилі. І ще шість я поставив тут, на гребені. Якщо хочеш підірвати номер дванадцять, перемісти шкалу на дванадцять і натисни на кнопку.

Це складно, — кивнув Муса, — але я все запам’ятати.

Рембо потиснув його руку.

Я знаю, що ти впораєшся.

У тебе теж є передавач, — сказав Муса.

Точно такий же, як у тебе. Я хочу, щоб була страховка І на випадок, якщо один із них не спрацює.

Або один із нас помре.

Я сказав тобі, кінчай говорити про смерть!

Вони підвели коней до западини та прив’язали їх до куща. Вибираючись із лощини, Рембо глянув у бік дальнього кінця ущелини. Група кінних бійців наближалася до перевалу. Вони розділилися, одні рушили направо, інші наліво, деякі зупинилися посередині. Спішившись, вони поховали коней за скелями на безпечній відстані від перевалу й побігли вперед. Досягши бойових позицій, бійці падали на землю та вкривалися ковдрами кольору піску, зливаючись із каменями, що їх оточували.

Хто навчив вас так уміло боротися?

У нашого народу тисячолітній досвід.

Хоча відповідь і справила на Рембо враження, якась тривога, як і раніше, не відпускала його.

Коли повинні підійти росіяни?

Приблизно через годину.

Рембо відчув, як тривога посилилася, і поповз уперед, щоб востаннє вивчити перевал.

Його занепокоєння наростало. Лежачи на животі, він подивився вниз з обриву. Як і раніше, він не міг розрізнити, де ж ховаються моджахеди. Він не сумнівався, що всі заряди розташовані як треба. І все-таки щось йому не подобалося.

Занадто все здається легко. Будь я росіянином, я б про це місце потурбувався заздалегідь. І вжив би певних заходи безпеки, перш ніж сюди сунутися.

Росіяни вірять у своя невразливість.

Може бути, — Рембо ще раз спробував стряхнути свою тривогу. — Нам краще розділитися. Я переберуся на протилежний бік.

Він поклав радіопередавач у рюкзак і закинув його за спи ну. Потім перекинув через плече автомат-гранатомет і переповз за край урвища. Опори для рук і ніг вистачало. Спуск був неважкий.

Ти борешся з нами. Ти тепер один з нас, — сказав Муса. — Нехай оберігає тебе Аллах!

Голос Рембо пролунав хрипло від почуттів, які переповнили його.

І тебе теж.

РОЗДІЛ 4

Рембо був уже посередині ущелини, коли відчув, як йому стиснуло груди. Різкий скрегіт танкових гусениць пролунав з боку перевалу. Він, здавалося, звучав зовсім близько. Ревіння дизельних двигунів наближалося із загрозливою швидкістю.

Рембо кинувся бігти. Біля узбіччя він упав і поповз через завали каменів, поки не знайшов валун, за яким можна було сховатися. Одна його долоня була поранена й почала кровоточити.

На перевалі показався гарматний ствол. БТР, що мчав зі швидкістю 90 кілометрів за годину, із ревінням вискочив на дорогу. Він був довгий і вузький, із низькою посадкою, на ньому була встановлена протитанкова ракета, один кулемет стояв на турелі та ще декілька — спереду. П’ятеро членів екіпажу могли розміститися спереду, а в задньому відсіку були місця ще для шести солдатів.

На дорозі з’явився БТР. Потім другий і нарешті — танк. БТРи відразу здалися карликами поруч із ним. Його гармата а кулемети були більш потужними. З перевалу вже мчали вантажівки із солдатами. Чотири, п’ять, шість. Ще п’ять поки стояли в укритті за перевалом. А за ними — танк і два БТРи.

Усі вони з’явилися в полі зору так швидко, що в Рембо не було часу скинути зі спини рюкзак, вихопити передавач, виставити потрібний номер і натиснути на кнопку.

Підірви їх, Мусо!

Але все було тихо.

Раптом Рембо зрозумів: «Муса боїться, що я надто близько до зарядів».

Натисни на кнопку, Мусо!

Рембо потягнув свій. рюкзак.

Ну давай же, Мусо!

Сильний вибух відкинув його назад. Другий вибух оглушив. Він заворушився та спробував укритися за скелею. Уламки каменів били по ній і піднімали навколо пісок. Уламок валуна мало не влучив Рембо в коліно. Дим застелив ущелину, скелі вибухали, розліталися й падали, тонни каміння обрушувалися на вантажівки, БТРи і той танк, який ще не встиг виїхати, з перевалу. Солдати репетували. Скреготав метал. Пил стояв стовпом.

Рембо скоріше відчував усе це, ніж чув або бачив. Оглушений вибухами, він усе-таки примудрився зняти рюкзак. Із передавачем в одній руці й автоматом в іншій Рембо рвонув до валуна за двадцять метрів за ним.

Техніка, що вибралася з перевалу, зупинилася. Солдати вискакували з вантажівок. Мускулисті бійці спецназу на ходу вели безперервний вогонь і, опиняючись на землі, відразу відкочувалися в боки. Застрочили кулемети танка.

Афганські воїни скинули свої ковдри й відкрили вогонь саме в той момент, коли вибух потряс скелі. Тріск одиночних пострілів із гвинтівок був ледь помітний на тлі черг із М-16. Ще голоснішим було наполегливе стакато китайського кулемета зразка шістдесятих років.

Спецназівці попадали на дорогу, більшості з них удалося добратися до каменів та відкрити вогонь у відповідь з АК-4 7. Заговорила гармата БТР. Танк здригнувся від пострілу своєї крупнокаліберної гармати. Земля тремтіла. Камені дробилися на пісок. Афганських бійців рвало на шматки, куски їхніх тіл розліталися в повітрі кривавим дощем.

На самому перевалі три вантажівки й один із БТРів були стиснуті камінням, але не знищені. Солдати поспішали вилізти з них, дерлися через купи уламків, прагнучи скоріше приєднатися до тих, хто б’ється.

Рембо повернув шкалу передавача. Установивши її на потрібній цифрі, він натиснув на кнопку. Ще один уламок скелі злетів у повітря, обрушивши потік каменів на солдатів, вони закричали. Рембо перевів шкалу на новий номер, але перш ніж він устиг торкнутися кнопки, від сильного вибуху злетіли в повітря скелі на протилежному боці ущелини, і на солдатів посипалася ще більша купа каменів: «Цей вибух — справа рук Муси», — зрозумів Рембо та натиснув на кнопку передавача. Бу-у-у-м! Новий град каменів.

Зненацька коротка черга зрикошетила від каменю, що служив прикриттям для Рембо. Навколо фонтанчиками піднімався в повітря пісок. Його помітив стрілець БТРа. Будь- якої секунди гармата може…

Рембо швидко набрав п’ятірку та натиснув на кнопку. Пісок встав перед БТРом могутньою стіною. Камені застукали по металу. Сам БТР не постраждав. Заряд був закладений надто далеко спереду машини. Але вихор піднятого вибухом піску повинен був закрити огляд водієві й дати Рембо можливість досягти надійнішого укриття.

Стріляючи зі свого автомата короткими чергами, він перебіжками відступав назад, поки ледве не налетів на валун. Рембо на ходу перемахнув через нього, притиснувся до землі, і саме в цей момент гримнула гармата БТРа. Стрілець вирішив вести вогонь, навіть не бачачи мішені. Камінь, за яким сховався Рембо, розлетівся на уламки.

Афганці продовжували стріляти. Снаряд зі старої 88-міліметрової безвідкатної гармати влучив у танк. Удар був потужний, але і його потужності не вистачило, щоб пробити масивну танкову броню. А кулемети танка косили повстанців. Ті з криками тікали хто куди.

Рембо вистрілив із гранатомета в спецназівців, які вели вогонь через кам’яну гряду. Вибух змішав тіла й каміння. Він випустив чергу з автомата по купці солдатів, які намагалися обійти його з флангу.

Справа від нього гарматний постріл танка перетворив декількох афганців на хмару кривавої пари. Ще трьох перерізало навпіл кулеметною чергою.

Бу-у-у-м! У горловині ущелини утворився каменепад, що поховав радянських солдатів, які намагалися там заховатися. Знову Муса!

Рембо продовжував стріляти.

Раптом у грудях у нього похолоділо. Вибухи й автоматні черги заглушило виття, що донеслося з неба. На ущелину падала ракета, за якою тягся димний хвіст. Миттєвий спалах — і замість купи каменів утворився кратер, залитий кров’ю. Звідкись зверху прогриміли гармати. Повстанці розсіялися. Нагорі скорострільні кулемети випльовували по сотні куль за секунду, утворюючи в піску канави та дроблячи все, у що вони влучали.

Радянський десантний вертоліт! Оглушливий шум бою завадив Рембо почути рокіт МІ-24. Він виник над тим місцем, де колись був перевал, і кинувся до ущелини. Його потворні крила спалахнули, коли він випустив ще дві ракети. Гармати кидали струмені диму. Із кулеметів виривалися язики вогню.

Атака захлинулася. Земля тряслася. Куди б не повернули повстанці, скрізь їх чекала смерть.

Вертоліт пронісся над полем бою. Радянські солдати кинулися в контратаку, посиливши сум’яття афганців. Повстанці почали відступати.

Тільки тепер Рембо зрозумів, що турбувало його, коли він востаннє розглядав перевал перед появою БТРів. Пастка тут була очевидною, тому росіянам було необхідно провести повітряну розвідку. Цей птах смерті, очевидно, мав обстежити перевал ще до того, як через нього піде колона, але, ймовірно, щось затримало вертоліт, і він спізнився на кілька хвилин.

Атаку спинити він уже не міг, але все ще встигав знищити Нападників.

Вертоліт зробив коло над полем бою, ледь не торкнувшись того виступу, з якого Рембо вивчав перевал, і розвернувся для ще одного спустошливого заходу. Коли він кинувся вниз, стріляючи з усіх розташованих під крилами стволів, Рембо спробував прийняти зручну позицію. Пульс молотом стукав у Рембо в скронях, коли він ривком перевів шкалу радіоприймача. Укутаний димом і пилом, він ледь зміг побачити потрібний номер. Тіло його здригалося від близьких вибухів. Вертоліт пройшов над головою. Він знову виходив на бойовий розворот. У розривах димної завіси Рембо побачив, як вертоліт ледь не торкнувся стрімчака біля перевалу.

Він натиснув на кнопку. Кам’яний виступ перетворився на вогняну кулю. Швидко перемістивши шкалу на наступний номер, він знову натиснув на кнопку. Ще один вибух. Поки Рембо чекав, коли Муса й моджахеди поставлять заряди, він сам заклав свої на вершині стрімчака.

На випадок, якщо бій переміститься в тому напрямку.

Або якщо повстанцям доведеться втікати через гребінь і потрібно буде затримати ворожу погоню.

На всяк випадок… Завжди треба бути готовим до несподіванок.

Цього його навчив Траутмен.

Траутмен…

Рембо виставив шкалу на потрібному номері й натиснув на кнопку.

Перший вибух підкинув вертоліт.

Але машина продовжувала політ.

Другий вибух ледь не перекинув вертоліт на бік.

Але він зумів набрати швидкість.

Третій вибух усе-таки перевернув вертоліт догори черевом. Його лопаті, що тепер опинилися знизу, не могли вдержати ваги машини, яка тиснула на них.

Крилата коробка примудрилася протриматися в повітрі ще якийсь час, а потім почала падати, як при вповільненій зйомці.

І вогненний спалах з’явився відразу ж за ударом. Широченний язик полум’я обпалив вилицю. Труснуло так, що Рембо здригнувся.

А якщо Муса коло тієї скелі? Невже я його вбив?

Рембо здригнувся знову, цього разу від гуркоту гармати БТРа. Снаряд розірвався за двадцять ярдів від нього. Повстанці припинили відступ і з криками знову кинулися з атаку. БТР рушив їм назустріч.

Вибух просто під ним відірвав одну гусеницю та розвернув днище машини. Залунали крики. Цей вибух міг викликати тільки заряд, який підірвав Муса. Значить, Муса живий!

У повстанців був всього один РПГ-7; цю зброю вони здобули, розбираючи уламки після успішної атаки два місяці тому. Ним дорожили й тримали в запасі до останньої хвилини, стрілець використовував його тільки коли був упевнений, що ціль буде уражена. І от зараз афганець із РПГ вистрілив; ракета, що прошила метал, знищила другий БТР. Його покручений корпус розірвало, коли спалахнуло пальне та здетонував боєзапас.

Радянські солдати, які залишилися живими, кинулися рятуватися втечею через завалений перевал. Повстанці з криками погналися за ними.

Однак танк, як і раніше, залишався на місці і його кулемети не перестаючи строчили, а гармата продовжувала вести прицільний вогонь. Афганці, які необережно висунулися з укриття, щоб відсвяткувати перемогу, дуже швидко отримували можливість померти смертю мученика, про яку стільки мріяли.

Танк кинувся вперед, стріляючи на ходу й трощачи гусеницями все на своєму шляху. Ще кілька повстанців упали на камені.

Поранений афганець спробував у передсмертному кидку підірвати танк. Вибухівка з палаючим запалом упала за п’ять кроків від того, хто кидав. Танк наближався, але надто повільно, щоб потрапити під вибух. Повстанці в розпачі поливали бойову машину автоматними чергами. Ствол гармати почав розвертатися в їхній бік.

Рембо схопився на ноги та помчав до вибухового пакета. Він підхопив пакет на бігу й метнувся назустріч танку. Шквал кулеметних черг змусив його кинутися на землю. Падаючи, Рембо метнув пакет; той упав на турель кулемета. Танк був уже поруч, його тінь накрила Рембо, який притиснувся до землі, щоб не бути розчавленим днищем машини. Справа та зліва злісно скреготали гусениці. Побачивши нарешті денне світло, Рембо схопився на ноги й з усіх сил побіг. Легені стискало, ноги простромив біль. Вибух жбурнув його на землю. Гарячий вітер обпік шию.

Перевівши подих, Рембо озирнувся. Кулеметна турель по косилася, ствол дивився в землю. Із розбитої машини вирвався вогонь.

Рембо знесилений лежав на піску.

Його накрила тінь. Він поліз за ножем.

І зупинився, побачивши усміхненого Мосаада, який протягнув руку, щоб допомогти йому встати.

РОЗДІЛ 5

З боку перевалу ще лунала безладна стрілянина — уже не автоматні черги, а окремі постріли з гвинтівок. Повстанці полювали за радянськими військовими, які ховалися в завалах ущелини. Рембо відчув відразу, здогадавшись, що пійманих солдатів афганці одразу вбивають.

Якщо не враховувати цю стрілянину, то бій закінчився. Пил улігся. Серед уламків і трупів блукали повстанці, збираючи трофейну зброю та боєприпаси.

Афганець перерізав горло пораненому радянському солдатові. Рембо відвернувся. Ця війна не моя!

Ці люди ледь спроможні прогодувати самих себе, не кажучи вже про полонених. У них надто багато своїх поранених, щоб витрачати медикаменти на поранених ворогів. Якщо вони дозволять полоненим піти, ці радянські знову повернуться та знову будуть убивати повстанців. У повстанців немає вибору, їм доводиться вбивати полонених.

І все-таки…

Ця війна не моя!

Шум змусив його обернутися. Зліва, подалі від поля бою, утворився кружок збуджених повстанців, які кидали кудись каменями.

У Мосаада спалахнули очі. Він побіг до юрби. Халіді Рахім відразу до нього приєдналися й почали розштовхувати всіх, щоб прорватися в центр.

Збентежений і незадоволений Рембо поспішив за ними. Коли пін побачив, що служило мішенню для повстанців, йому стало

недобре. Російський солдат — хлопець не більше двадцяти

років — лежав на піску, обхопивши руками голову та намагаючись захиститися від каменів, якими афганці закидали його.

Один із моджахедів відірвав руки росіянина від його голови. Хлопець кинув угору зляканий погляд. Він нагадав Рембо забите бідолашне щеня. Світловолосий, блакитноокий, зовсім ще хлопчина, із м’якими рисами обличчя, що видавали в ньому жертву, а не ґвалтівника.

Повстанці схопили полоненого за плечі та закрутили його, як дзиґу. Хлопець звалився на пісок, і в нього знову полетіли камені. Один з афганців дістав ніж, схопив хлопця за волосся, ривком закинув йому голову, щоб зручніше перерізати оголену шию…

Рембо метнувся через юрбу та перехопив руку афганця за мить до того, як лезо торкнулося тіла. Блискучий клинок тремтів за міліметр від вени, що здулася на шиї; афганець намагався вивільнитися з рук Рембо, а той з усієї сили відводив ніж убік.

Афганець заричав. Рембо вивернув йому руку й перехопив ніж.

Афганець відскочив і націлив свою гвинтівку в груди Рембо.

З юрби вибіг Халід і, схопившись за ствол, опустив його в землю. Він гаркнув на афганця та відразу звернувся Рембо із ще більшим гнівом.

Він говорить, що врятував тобі життя, а тепер ви квити за те, що ти врятував життя його дочки. Тобі не треба було втручатися.

Рембо повернувся. І побачив Мусу.

Але в нього не було часу сказати йому: «Слава Богові, ти живий! Слава Богові, тебе не було на скелі, коли я підірвав там заряди!»

Афганці скупчилися щільніше, їхні пози стали напруженішими. Рахім заговорив з люттю в голосі. Муса почав перекладати.

Ти забрав у цього чоловіка ніж. Ти збезчестив його. За образу помста.

Я не хотів його образити! Я просто намагався..

Афганець ніколи не нападе на афганця.

Але я ж не один із вас! — наполягав Рембо. — Я не знаю ваших правил!

Говори спокійніше, — вимовив Муса. — Афганець ніколи не кричати. Нехай сила буде у твоїх словах. Крик — теж образа.

Рембо зібрав усю силу волі, щоб змусити голос звучати спокійно.

Переклади йому, що я не хотів образити його честь. Я поважаю його відвагу. Він великий воїн. Але я не можу йому дозволити вбити бранця. Я не став би втручатися без вагомої причини. Нехай він вислухає…

Афганець, чий ніж забрав Рембо, тремтів з люті, і погляд його став скаженим.

Скажи йому, що я прошу вибачення. Ось яким мізерним я відчуваю себе перед ним.

Рембо притиснув ніж до свого плеча та повільно провів ним, розрізаючи тіло. Потекла кров. Афганець випрямився. Рембо подав йому ніж рукояткою вперед.

Я глибоко шкодую про те, що відбулося. Але твоя честь не постраждала. Ти не даремно виймав ніж. Він випив крові.

Афганець завмер у нерішучості.

Пробач мені, і я стану твоїм боржником, — сказав Рембо.

Кров капала з його руки.

Воїн завагався, невдоволено повів плечима та взяв свій ніж.

Дякую тобі, — сказав Рембо.

Афганці схвально зашепталися. Рембо розслабив плечі.

Мосаад щось буркнув, Муса переклав:

Він сказав, що треба вчинити інакше. Так, як учить Коран. Улаштувати суд. Винести вирок. Проявити справедливість. І вже потім убити бранця.

Рахім заперечив:

Ні. Коран вимагає суду тільки над мусульманами. Невірних наш закон не охороняє. Цей солдат — гірший за невірного. Він атеїст. І до того ж боягуз. Коли ми напали, він утік поміж камені й заховався. Він не заслужив честі бути засудженим. Кат повинен забрати цього паршивого собаку геть з наших очей і стратити!

Афганці закивали. Худий кат вийшов уперед зі своєю сокирою.

Мусо, скажи їм «ні», — намагаючись надати голосу переконливості й при цьому не підвищити тону, промовив Рембо. — Скажи їм, що вони повинні мене вислухати. Скажи їм, що мені потрібна ця людина. Я думаю, він може допомогти мені врятувати мого друга.

Ми обговоримо це на раді, — відповів Мосаад.

Тоді заодно обговоріть і ще дещо, — сказав Рембо. — Із тих пір, як я тут з’явився, мені весь час доводиться робити комусь послуги. Тепер настав час зробити послугу мені. Ви обіцяли допомогти мені знайти друга. Ви весь час говорите про честь. Я ловлю вас на слові. Виконайте свою обіцянку. Якщо ця людина виявиться в силах допомогти мені, даруйте йому життя.

Афганці, здавалося, були шоковані цією промовою.

Поганої — сказав Муса. — Тобі не треба було сумніватися в їхні слова. Тепер у них єдина вибір — убити тебе або виконати прохання.

Затаївши подих, Рембо чекав рішення. Уперед вийшов Мосаад.

Ти заявляєш, що я не зможу виконати свою обіцянку?

Будемо вважати, що я тобі про неї нагадую.

Чи знаєш ти, чим ризикуєш, коли так говориш?

Знаю.

Мосаад кинув на Рембо допитливий погляд.

Значить, твій друг і справді для тебе багато значить.

Він для мене як батько.

Мосаад помовчав кілька секунд.

Ти зберігаєш вірність, як афганець. У тобі є пристрасть і мужність. Ми віддамо тобі цю людину. Але якщо він тобі не допоможе, — Мосаад узяв у ката сокиру, — якщо він спробує нас зрадити, тоді його голову ти відрубаєш сам.

РОЗДІЛ 6

Траутмен підняв голову з калюжі крові. Він примружився від світла, що заливало його камеру, і поглянув у бік маленького заґратованого віконця на дверях.

Пролунали кроки.

Але не впевнена хода полковника Зейсана та прапорщика Каурова, які поверталися закінчити допит.

Ні, цього разу це було шаркання.

Багато ніг. Хтось упав. Удар кийка по тілу. Людський стогін. Чиєсь прохання. Нові удари кийком. Грубі команди охоронців.

Через ґрати Траутмен побачив афганців, які брели повз його камеру. Хоча все пливло перед його очима, він нарахував близько десяти в’язнів, і в нього вистачило сил здогадатися, що. вони також тут уже давно. Охорона гнала людей у тому напрямку, звідки з’являвся полковник Зейсан.

До тих дверей, через які привели сюди самого Траутмена.

Ноги відмовилися тримати. Він ковзнув униз, залишаючи на металі кривавий слід від розбитих губ.

Він подумав, що якщо б радянські хотіли звільнити полонених, то охорона поводилась би з ними інакше. І самі полонені не просили б ні про що.

Передчуття Траутмена закріпилося, і він не зміг стримати стогону.

РОЗДІЛ 7

Майор Азов розглядав двір фортеці з вікна кабінету полковника Зейсана. Сонце на заході відкидало тінь на шеренгу солдат, які завмерли по команді «струнко».

Азов із відразою похитав головою. Йому було сорок років. І з його грубим обличчям солдата дивно контрастували живі, повні пристрасті очі. Йому дуже хотілося, щоб він ніколи не знав цієї некерованої країни.

Азов повернувся до свого начальника.

Товаришу полковник, при всій моїй повазі до вас я повинен зазначити, що це була ваша ідея відправити колону замість того, щоб почекати, поки ми з’ясуємо, де ховаються ці бандити.

Ви хочете сказати, що те, що сталося, було моєю помилкою? — перепитав Зейсан.

Ну що ви, звичайно, ні! Ми повинні перехопити ініціативу. Однак ми не завжди можемо передбачити наслідки, навіть якщо тактично все сплановано прекрасно.

Ви називаєте втрату трьох вертольотів, двох танків, шести БТРів і більше сотні солдат протягом двох днів гарним плануванням?!

Азов не наважився ще раз нагадати, що ідея відправлення колони належала полковникові.

Повстанцям слід дати урок, — сказав Зейсан. — Вони ховаються поблизу місця нападу. Я в цьому переконаний. Завтра я віддам наказ про повномасштабну операцію з їх виявлення та знищення.

А що, коли вони хочуть переконати вас, ніби ховаються в тому районі? Надто поспішними діями ви можете виправдати їхні надії.

Не суперечте мені, майоре! Ви вже говорили про наслідки. Те, що повстанці влаштували сьогодні, повинно справді мати наслідки!

Азов знову дивився у вікно на шеренгу солдат.

А як з американським полоненим?

Що ви маєте на увазі?

Його необхідно відправити в Кабул, перш ніж ви почнете пояснювати місцевим щодо наслідків. Якщо він дізнається про… — Азов зробив жест у бік вікна.

Американець залишиться тут, поки не скаже мені, де ховаються заколотники, і поки я не розберуся із цим непорозумінням!

Хтось постукав у двері кабінету. Увійшов прапорщик Кауров.

Полонені заколотники доставлені у двір за вашим наказом!

Виконуйте наказ далі.

Азов ще більше пошкодував, що потрапив сюди.

РОЗДІЛ 8

Незважаючи на товсті кам’яні стіни камери, Траутмен почув глухі розкати пострілів у дворі.

І далекі крики.

Голова його лежала в калюжі крові, а стогони перейшли в прокльони.

РОЗДІЛ 9

Прізвище полоненого було Андрєєв. Він сидів поруч із Рембо біля входу в печеру й дивився, як сонце опускається за гори. Афганці молилися, ставши на коліна. Рембо шанобливо почекав, поки молитва буде закінчена, а потім російською пояснив Андрєєву, що він від нього хоче.

Блакитні очі солдата розширилися:

Ви так добре говорите російською мовою!

Це одна з моїх військових спеціальностей. Ще я говорю тайською та в’єтнамською.

Ви солдат?

Був колись, — Рембо задумався. — Мабуть, можна сказати, що я у відставці. Я тобі поставив запитання. Ти знаєш, де тримають американця?

Так, я бачив вашого друга.

Рембо нахилився ближче до полоненого.

— Де?

У фортеці.

Він живий?

Хто знає, скільки він ще протримається? Вони його б’ють. Щодня.

Жовна заграли на вилицях у Рембо.

Покажи мені, де вони його тримають. Намалюй карту.

Усе одно його не можна витягнути. Фортеця захищена надто добре. Навіть усі ці заколотники не візьмуть її.

Вони й не збираються туди йти. Я піду сам.

Ви? — здивувався Андрєєв.

Зі своїм другом. Удвох є шанс проникнути всередину непоміченими.

Але навколо фортеці мінні поля! Навіть якщо у вас є карта, без провідника через них не пройти, — Андрєєв про щось подумав. — Вам доведеться взяти із собою мене.

Доведеться? Подумай як слід.

Ви не впевнені, чи можна мені довіряти?

Он там стоїть людина із сокирою, у якої немає сумнівів із цього приводу. Чому ти втік із поля бою?

Ви думаєте, я боягуз?

Я нічого про тебе не знаю. І даю тобі шанс пояснити.

Андрєєв пригладив своє світле волосся.

Те, що ми тут робимо, неправильно. Я люблю свою країну, але цю війну ненавиджу. Багато солдатів думають так само, як я. Деякі навіть утікають. Це погана війна. Як у В’єтнамі.

Так, — сказав Рембо, — як у В’єтнамі. — Він відчув присмак жовчі в роті. — Ти хочеш сказати, що збирався дезертирувати?

Андрєєв здивовано озирнувся.

Схоже, я так і зробив.

Якщо тільки ці люди тебе приймуть.

Андрєєв опустив погляд.

Так. Звичайно, якщо…

Вони захочуть, щоб ти боровся проти своїх. Ти здатний на це?

Солдати у фортеці для мене не свої. Я родом з не дуже великого міста, Перм називається. Там у мене свої. А ті, хто живе в Москві, вони й гадки не мають, як у нас погано. Військові забирають молодь із села та посилають служити подалі від дому. А в Москві кажуть, що ми тут перемагаємо. Це неправда. На війні ніхто не перемагає. Ця війна не моя. Якщо мені афганці дозволять залишитися, то вони для мене будуть своїми.

Рембо пильно на нього подивився.

Ви можете мені довіряти. Андрєєв не підведе американця. А от чи можна вам вірити?

Щоб урятувати тебе, я ризикував своїм життям.

А я тепер ризикую своїм, щоб допомогти вам.

Ну добре. Я про це подумаю.

РОЗДІЛ 1

Рембо вивчав намальовану Андрєєвим карту доти, поки не вивчив напам’ять кожну дрібницю. Він піднявся зі свого місця в куті лазарету, де сидів поруч із гасовою лампою, відкинув ковдру та вийшов у темряву.

Цієї ночі повстанці не запалювали вогнів. Табір повністю занурився в пітьму. Якщо вертольоти прилетять у передгір’я, щоб помститися за денний напад, вони помітять вогонь. Пройшло кілька секунд, перш ніж очі Рембо звикли до темряви.

Зовсім поруч, справа від стіни урвища, відділився неясний контур чоловіка, що до цього повністю зливався із каменями.

Мусо, мені треба, щоб ти поперекладав.

Вони пішли до намету просто перед ними. Неголосна розмова обірвалася, як тільки вони ввійшли всередину. Полум’я свічки вихопило стривожені обличчя Халіда, Рахіма та Мосаада.

Цей радянський розповів тобі що потрібно? — запитав Халід.

Рембо розгорнув перед ними карту.

Але як перевірити, чи правда це? — запитав Рахім.

Я показав її вашому шпигунові, тому солдатові, який учора прискакав попередити про колону. Він сказав, що підрозділ афганців, у якому він служив, розташовувався не в самій фортеці, а поруч. Однак він двічі бував усередині й на карті показано все те, що він устиг там побачити.

А як щодо того, що він побачити не встиг? — не вгавав Мосаад.

Це я незабаром дізнаюся.

Незабаром? — насупився Мосаад. — А як незабаром? Коли ти збираєшся піти?

Сьогодні вночі.

Цієї ночі? Але тобі ж потрібен час для підготовки.

Немає в мене часу. Полонений сказав, що вони катують мого друга. Боюся, вони можуть убити його. Я мушу його витягти якомога швидше.

Мені це не подобається, — заявив Мосаад.

Я й сам не в захваті.

Мосаад подивився на Рембо.

Я обіцяв допомогти тобі й хочу виконати обіцяне. Скільки тобі потрібно людей?

Муса та ще п’ятеро, щоб постерегти коней.

Але як же можна атакувати фортецю такими силами?

Я не буду атакувати. Принаймні так, як звикли ви. У нас це називалося набігом. «Проноза Пітер».

Проноза Пітер? Це що за…

— Засунути й одразу втекти.

Переклад Муси викликав веселе пожвавлення вождів.

Тоді я буду молити Аллаха і про твою дупу, — сказав Халід.

Однак наступна фраза Рембо змусила їх стати серйозними.

Я візьму із собою бранця.

Невже ти йому віриш? — запитав Мосаад.

Ні. Але мені доводиться ризикувати. Він каже, що навколо фортеці мінні поля. Потрібно, щоб він мене через них провів.

А якщо він закричить і дасть знати вартовим? Він може зрадити тебе.

Обіцяю, якщо він покличе вартових, то помре першим.

Але другим можеш бути ти сам, — зазначив Мосаад.

У такому випадку вам потім не доведеться пояснювати, яким дурнем я був.

Мосаад стиснув плече Рембо.

Мені б не хотілося, щоб такий прекрасний гравець у бузкаші не дожив до наступної перемоги.

Наступного разу перемога буде твоя.

Що ж, нехай нам випаде шанс це перевірити.

Вони посміхнулися та вийшли з намету.

Опинившись у темряві, Мосаад подивився на небо. Голос

його був суворий.

Аллах позбавляє тебе свого благословення.

Не розумію, про що ти.

Вождь показав на хмари. Вони насувалися, ховаючи далекі зірки.

Буде буря.

Пульс Рембо став частішим.

У такому випадку ти помиляєшся, — сказав він збуджено. — Насправді Аллах благословив мене!

Тепер я нічого не розумію, — вимовив Мосаад.

Немає часу зараз пояснювати. Мусо, нам треба вийти до початку бурі.

Рембо поспішив повз намети й увійшов у той, де афганці тримали Андрєєва.

Ти йдеш зі мною, — сказав Рембо. — Швидше!

Ви даєте мені шанс?

Якщо ти втечеш із поля бою, як тоді…

Я не боягуз. За те, у що я вірю, я буду боротися.

Ти повір, що якщо мені щось видасться підозрілим, то… — Рембо витяг свій довгий вигнутий ніж, — то я доведу до кінця гру, яку воїни почали сьогодні зранку. Я тобі глотку переріжу.

РОЗДІЛ 2

Вітер сильнішав. У наростаючому хаосі бурі важко було знаходити дорогу. «Спасибі й на тому, — подумав Рембо, — що хоч до цього місця ми добралися до початку бурі.

І все одно шлях був важким. Хоча група йшла знайомими стежками, часто доводилося шукати об’їзд навколо каменів і повалених дерев. Якби не прекрасне знання місцевості афганцями, їм нізащо не вдалось би дійти сюди до світанку.

Разом із темрявою буря забезпечувала прекрасне прикриття й повинна була відвернути увагу вартових. Так, Мосаад напевно помилявся. Аллах зовсім не оминув нас своєю милістю.

Аллах? Рембо здивувався власним думкам. От що значить довго прожити серед мусульман. Починаєш і сам думати, як вони.

Зненацька йому згадалися слова Траутмена, вимовлені ним у ливарні в Бангкоку, під час останньої зустрічі.

Джоне, ти мусиш змиритися зі своєю долею.

Я не вірю в долю!

Так. І в цьому твоя біда. Ти повинен прийняти себе таким, яким ти є.

Прийняти те, що ненавиджу?

Ну що ж, і зараз його робота була йому ненависна, але він робив те, що виходило в нього найкраще й у чому йому не було рівних.

Кінь спереду сповільнив крок і став. Рембо відчув, що тварина повернулася. До нього підійшов Андрєєв. Муса й інші воїни підвели своїх коней до лощини та приєдналися до них.

Голос Андрєєва був ледь чутний за виттям вітру.

Коней залишимо тут. Схили хоч трохи їх прикриють.

До фортеці ще далеко?

Андрєєв підніс до очей світний циферблат компаса й показав рукою на північний захід.

Сотні три метрів он у тому напрямку.

Ти впевнений? У цій бурі легко помилитися.

Я тут провів цілий рік. Повірте, я добре знаю, де фортеця.

Тут поруч пройдеш і не помітиш.

Вона велика. Але запам’ятайте: вони тримають бранців у північній частині, у підвалі, — сказав Андрєєв.

До них підійшов Муса.

Намажся цим, — він відкрив якусь бляшану банку.

Що це?

Жир леопарда, змішаний із сажею.

У таку бурю? Маскування нам не потрібне.

Тут — так, — сказав Муса. — А у фортеці?

Згодний, — кивнув Рембо.

Сторожові собаки бояться запаху леопарда. Уловивши його, вони тікають, піджавши хвіст.

Рембо розтер жир по обличчю й на тильному боці долонь. Кисті він витер об сорочку — йому зовсім не хотілося, щоб вони ковзали. Він повинен бути готовий міцно тримати зброю.

Пісок налипав тепер на обличчя та робив людину зовсім непомітною в бурі.

Поки Муса й Андреєв мастили жиром один одного, Рембо зайвий раз перевірив, що ніж надійно закріплений на поясі, а разом із ним — чохол для лука та стріл. Він підтяг лямки рюкзака й кинув на плече автомат-гранатомет. Муса й Андреєв перевірили свої гвинтівки.

І останнє, — Рембо відв’язав від свого сідла згорнуту мотузку й перекинув її через руку. На одному з кінців мотузки був прив’язаний гак.

Усі готові?

Готові були всі.

Рембо перевів подих, заспокоюючи нерви… Подумав про Траутмена… І міцно схопився за гімнастерку Андрєєва.

Ходімо.

Намагаючись перекрити голосом ревіння бурі, Муса щось прокричав п’ятьом афганцям, які залишалися стерегти коней.

Я їм сказати: якщо ми не повернемося через годину, нехай іти.

Муса вчепився в сорочку Рембо. Вони вийшли з лощини.

Буря поглинула їх.

РОЗДІЛ 3

Вітер штовхав Рембо в спину та пригинав його до землі. Пісок дер голу шкіру на шиї, голові й руках, різав вуха. Рембо втратив уявлення про час і простір. Муса сказав афганцям, щоб через годину вони йшли, але здавалося, що пройшло не менше півгодини. Постійна круговерть піску вселяла Рембо думку, що більше нічого, крім бурі, нема, що долина давно провалилася в тартарари й він падає в безодню, а його шлунок грудкою підкочує до горла.

Муса, який ішов позаду, усе міцніше стискав сорочку Рембо, а сам Рембо сильніше тримався за гімнастерку Андрєєва. Час від часу росіянин зупинявся, нахилявся вперед і ретельно коректував їх курс за компасом. Здавалося, пройшло ще не менш як півгодини, хоча Рембо намагався переконати себе, що насправді вони залишили лощину не більше десяти хвилин тому.

«Фортеця. Ми повинні були б уже вийти до неї, — подумав він. — Напевно, Андрєєв десь помилився. Ми проскочили мимо. Вона вже позаду. І тепер ми будемо йти, поки не впремося в протилежний бік долини».

Дисциплінованість боролася в ньому з побоюваннями. Розум придушував розчарування. Рішучість гнала його вперед.

Попереду з’явилося розсіяне піском світло, і сумніви зникли. Прожектор! Фортеця! Рембо відчув приплив збудження, коли помітив друге, а потім і третє мутні джерела світла. Ланцюжок вогнів тягся впоперек їх шляху.

Прожектори не були небезпечними. їх розмите світло скоріше допомагало орієнтуватися по них як по маяках.

Андрєєв зупинився. Рембо не зрозумів чому й постарався глянути, що ж там попереду. Він розрізняв якусь тінь перед росіянином, але не міг зрозуміти, що це.

Раптом до нього дійшло.

Колючий дріт.

Він лежав петлями заввишки по груди просто перед ними, немов величезна іграшка зі смертельно гострих пружинок, витягнута на всю довжину.

По дорозі в долину Андрєєв пояснював їм:

— Я допомагав мінувати поле. Воно починається відразу за колючкою. Так зроблено спеціально, щоб солдати на нього випадково не зайшли й не підірвалися.

Колючий дріт і справді був скоріше символічною межею, ніж серйозною перешкодою, і Рембо з його двома попутниками досить було накинути на нього ковдру.

Кілька шипів проткнули цупку тканину та подряпали ноги Рембо, але біль був не сильним.

Тепер вони стояли на межі мінного поля, і хоча Андрєєв попередив, що фортеця розташована за п’ятдесят метрів від дроту, Рембо все ще не міг розрізнити стіну. Прожектори, два по кутах фортеці й один посередині стіни, повільно оберталися, прощупуючи дно долини. Незважаючи на те, що Рембо був зовсім близько, він не боявся, що вони його намацають. По них ковзнув промінь, і вони залягли біля колючого дроту, Пройшло кілька напружених секунд. Сирена не завила.

Як пояснив Андрєєв, вертольоти, танки й БТРи зберігалися за щитами з рифленого заліза, що закривали дальню частину фортеці. Ця відведена для техніки територія була критою, але вертольоти стояли під відкритим небом, а під час бурі машини накривали брезентом.

Спереду та з боків усе було відкрито, зате охорона постійно патрулювала цю частину периметра, іноді навіть із собаками. «Питання втім, — подумав Рембо, — чи ходять патрулі в таку скажену погоду, як зараз». Звичайно, це ще не справжня чорна буря, але дме сильно. Наскільки чітко спрацює варта вночі, коли безупинно дує вітер із піском? Навряд чи вони зараз у гарній формі. Вони ж ризикують. Зайві півгодини на такому вітрі можуть закінчитися лазаретом. Цілком можливо, що начальство вирішить сховати варту під прикриттям стін, розраховуючи, що вибухи на мінному полі завжди попередять вартових на вишках про наближення супротивника.

А може…

Але він не міг розраховувати на «може», і до того ж у цей момент їм треба пройти мінне поле. Андрєєв повернувся до кілець колючого дроту. Він став обережно намацувати шлях уздовж нього, поки не добрався до одного зі стовпчиків. Дійшовши до нього, він знову повернув у бік фортеці.

Черговий сніп світла змусив їх втиснутися в землю. Пройшло кілька напружених секунд. І знову ніхто не підняв тривогу.

Рембо встав на коліна й відчув, як поруч Муса й Андрєєв зробили те ж саме. Андрєєв почав повільно просуватися вперед.

Ми закладали вибухівку, орієнтуючись на стовпи, — пояснив Андрєєв.

Тобто немає системи в мінуванні поля, — сказав Рембо.

Так, якщо ви хочете перетворити дорогу або поле в пастку, на якій підірветься загін або машини. Інша справа фортеця. Припустимо, повстанці прорвуться через дротове загородження. Дріт — це перешкода. Припустимо, вони підірвуться на мінах. Доведеться забирати все, що від них залишиться. Значить, на поле повинні будуть вийти солдати. Звичайно, вони підуть з міношукачами, однак набагато безпечніше, якщо солдати заздалегідь знають, де міни. У нас була спеціальна система, як ставити міни відносно стовпів; вона базується на непарних числах: один, три, п’ять і сім. Вони означають кількість кроків убік фортеці від стовпів. На раз ми ставили міну за метр справа. На три — за метр зліва. І так далі. Після семи ми змінювали напрямок. Справа — зліва…

— Досить! — Рембо підняв руки. — Ти мене переконав. Без твоєї допомоги нам через міни не пробратися.

І Андрєєв їх повів. Зігнувшись під струменями піску та вітром, він обережно обмацував землю й помалу просувався вперед.

Рембо та Муса йшли за ним.

«Якщо він помилиться, ми злетимо в повітря всі разом, — подумав Рембо. — Але ми не можемо відставати. Ми повинні йти по п’ятах, щоб бачити, куди він стає».

Через обліплений піском грим на обличчі Рембо почав протікати піт. Андрєєв обережно йшов усе далі й далі.

Почуття часу знову зрадило Рембо. Ми довго баримося! Люди, які залишилися з конями, підуть раніше, ніж ми доберемося до фортеці!

Але Рембо не насмілювався підганяти Андрєєва. Андрєєв щось подумав, зробив крок, другий, і зупинився.

Рембо завмер у тривожному чеканні. «Мабуть, росіянин заплутався й не знає куди йти, — подумав він. — Ну давай же! Ми не можемо залишатися в цій пастці.

Його пульс пришвидшився від хвилювання, коли він побачив, що вони знову вийшли до колючого дроту.

Росіянин кинув на нього ковдру. Вони швидко подолали перешкоду.

Рембо поспішив до стіни.

Після другого ряду колючого дроту мін нема, попереджав Андрєєв. Там уже треба побоюватися тільки варти.

Але чи будуть узагалі вартові в таку погоду? Якщо так, то Рембо зможе побачити їх лише під самим носом.

Але він не міг собі дозволити про це турбуватися. У нього вистачало інших проблем.

Наприклад, що робити з Андрєєвим. Радянський солдат свою справу зробив. Він провів Рембо й Мусу через мінне поле. І тепер від нього шкоди більше, ніж користі.

Чи можна довіряти Андрєєву? Це питання мучило Рембо. Якщо дозволити йому разом із ними проникнути в фортецю,

чи не побіжить він до варти? Чи не дасть він знак охороні? Які в Рембо підстави хоч трохи йому вірити?

Ніяких.

І скільки завгодно причин для підозр. Андрєєв цілком міг прикинутися перебіжчиком, щоб зберегти собі життя.

Я повинен урятувати Траутмена! Я не маю права через когось зірвати операцію!

Ще в таборі, узявши Андрєєва із собою, Рембо добре уявляв собі наслідки цього кроку, але подумав, що в нього буде час усе зважити та прийняти остаточне рішення по дорозі до фортеці.

Але тепер часу на роздуми вже не залишалося. Він мав зважитися. Що ж робити з Андрєєвим?!

Росіянин був зовсім поруч, він стояв, притиснувшись до стіни.

Траутмен.

Невловимим для Андрєєва рухом Рембо дістав ніж. Він приготувався закрити йому долонею рот і в той же момент ударити ножем у спину.

Смерть буде майже миттєвою. З рота не вирветься ні звуку.

Я не хочу цього!

Але в мене немає вибору.

Рембо напружив м’язи для кидка.

І не міг поворухнутися.

Він закликав на допомогу всю свою волю.

Ну ж!

Не можна так ризикувати через нього!

Давай же!

Надто пізно. Андрєєв відскочив від стіни.

Рембо рвонувся, щоб зупинити його. Його підозри справдилися. Увесь цей час росіянин тільки й думав, як утекти. У такій бурі я його нізащо не спіймаю!

Але Андрєєв не збирався тікати. Він мчав у бік вартового, чия фігура плямою позначилася в піщаній бурі.

Андрєєв ударив солдата в щелепу прикладом гвинтівки.

Вартовий відлетів назад.

Андрєєв ударив ще раз. Вартовий упав.

І більше не ворушився.

Для вірності Андрєєв наніс третій удар і став на коліна перевірити пульс. Обернувшись, він побачив просто над собою Рембо з занесеним для удару ножем.

Рембо сховав клинок.

Сьогодні вночі Аллах подбав про тебе, Андрєєв.

Вони відтягнули вартового до стіни. Рембо вибрав місце саме посередині між двома прожекторами на куті. Від одного до іншого було принаймні сто метрів. Він зняв із плеча бухту мотузки, переконався, що вона ніде не заплуталася, і звільнив той кінець, до якого був прив’язаний гак. Розкрутивши гак, він спробував закинути його на стіну, але порив вітру завадив йому.

Гак утратив швидкість і впав, не долетівши.

Рембо повторив спробу.

Чи патрулюють вартові стіну в таку бурю? Чи вони ховаються у вартових будках? Чи заглушить виття вітру удар гака об камені?

«Ну, з Богом», — подумав Рембо.

Він ще раз метнув гак.

Цього разу гак зачепився.

РОЗДІЛ 4

Траутмен відірвав голову від закривавленої підлоги яскраво освітленої камери та здригнувся від тупоту по коридору двох пар важких чобіт. Траутмен багато разів чув ці кроки й не міг сплутати їх ні з якими іншими. Він зіщулився в передчутті нових катувань.

Але полковник Зейсан порушив звичний порядок. Він не наказав охоронцеві відімкнути двері. Він не ввійшов, карбуючи крок, усередину в супроводі прапорщика Каурова, а затримався в коридорі. Глянувши в маленьке заґратоване віконце, Зейсан заговорив різким голосом, немов водив напилком по металу.

Моє начальство незадоволене останніми інцидентами в цьому секторі. А я незадоволений тим, що воно невдоволене. Обіцяю, що найбільш незадоволеним будеш ти. Моє терпіння закінчилося. Будеш відповідати на питання?

Траутмен простогнав:

Якщо я вам відповім на них, ви відразу розстріляєте мене. Як полонених повстанців.

А якщо не станеш відповідати, то пошкодуєш, що тебе не розстріляли. Ти поки не знаєш, як може бути боляче. Обіцяю, сьогодні вночі ти в мене заговориш. А ще обіцяю, що після цього ти отримаєш нагороду. Тобі дадуть води. Я вимкну лампи у твоїй камері. Навіть лікаря пришлю, щоб він тобі дав знеболювальне. Батіг і пряник. У тебе є тридцять хвилин. Подумай. За цей час у тебе з’явиться ще одна вагома причина відповідати.

Полковник замовк і відійшов від віконця камери.

«Що він мав на увазі, коли говорив про вагому причину відповідати?» — подумав Траутмен. Може, зараз відкриються двері, і прапорщик Кауров кинеться на нього?

Справді двері відкрилися, але не ті, що вели в камеру Траутмена, а сусідні, у камеру справа.

Скільки тобі років? — почув він питання, поставлене Зейсаном англійською й афганським діалектом.

Тремтячий хлоп’ячий голос щось відповів йому.

Тринадцять? — перепитав Зейсан англійською, і додав на діалекті. — Як шкода.

Траутмен не розумів, що все це означає. Чому Зейсан перекладає все, що говорилося в сусідній камері? І несподівано його осінило.

Він перекладає для мене!

Господи, він хоче, щоб я розумів, що відбувається.

Як шкода, — ще раз повторив Зейсан спочатку англійською, а потім на діалекті. — Там, у сусідній камері, сидить чоловік, який не хоче відповідати на мої питання. Через його впертість мені доведеться розпитувати тебе. Чи знаєш ти, де ховається ватажок заколотників на ім’я Мосаад Хайдар?

Хлопчик із тремтінням у голосі відповів щось афганською.

Ні? — запитав Зейсан. — Як шкода. Прапорщику, вилий йому кислоти на груди.

У нелюдському крику було стільки муки, що це змусило Траутмена забитися в кут камери та якомога міцніше закрити своїми покаліченими руками вуха.

Але як він не намагався, несамовиті крики все ж лунали.

Ех, якби цей американець погодився нам допомогти… — вимовив Зейсан.

Рембо піднявся по мотузці на стіну, подивився по боках і опустився на камені. Він смикнув за мотузку, повідомляючи Мусі й Андрєєву, що добрався. Тепер один із них теж почне підйом.

Рембо треба було встигнути багато чого зробити до того, як вони до нього приєднаються. Він скинув рюкзак, витяг міну й підкрався до вартової будки на куті фортеці. Через її рифлену металеву стінку до Рембо доносилися неясні голоси. Установивши детонатор на спрацьовування через п’ятнадцять хвилин і прикріпивши міну до стінки, він метнувся до рюкзака. Ще з одною міною в руці він підібрався до другої металевої будки, що стояла посередині стіни й ховала прожектор та солдата. Знову встановивши детонатор на п’ятнадцять хвилин, він прикріпив коробку до металу.

Крізь завісу пилу пробивалося світло, завдяки якому Рембо помітив п’ять машин, припаркованих поруч із трьома БТРами.

Біля машин на посту Стояли двоє солдатів. Незважаючи на досить пізню годину, ще семеро, голосно сміючись, вийшли з дверей справа від Рембо та рушили до дверей прямо навпроти нього. Один дав іншому сигарету й ніяк не міг справитися з запальничкою.

Повернувшись до рюкзака, Рембо побачив Мусу й Андрєєва. Його знову почали долати сумніви, чи можна повністю довіряти Андрєєву.

Чи зрозумів росіянин, що я збирався його вбити? Чи він напав на вартового, щоб розвіяти мої підозри?

Але роздумувати над цим більше не було часу. Чому бути, того не минути.

І все-таки йому було не по собі, поки він збирав свій лук і вставляв стріли в прорізи спеціального сагайдака, що кріпився до рукоятки. Наконечники стріл називалися «Мідноголовий випотрошувач».

Рембо повів свій маленький загін маршрутом, наміченим на карті, і вони опинилися біля потайних сходів поруч з будкою варти, що знаходилася на правому куті стіни. Не знімаючи з плеча автомат-гранатомет, Рембо вийняв стрілу та приготував лук до бою. Поки не прогриміли вибухи мін, він хотів стріляти з безшумної зброї.

Його обережність виправдалася, коли їм назустріч вийшов радянський солдат, який піднімався сходами. Він дивився собі під ноги, тому не відразу помітив Рембо. А коли помітив і потягнувся за автоматом, одразу був простромлений стрілою. Солдат почав осідати, Рембо кинувся вперед і підхопив його раніше, ніж автомат загримів би по камінню.

РОЗДІЛ 6

Афганістан! Майора Азова нудило від одного цього слова. Хоча він не вірив у Бога, на думку йому не спадало іншого визначення, крім як «пекельне пекло». Піщана буря, що вирувала вночі, ще більше роз’ятрила його душу. Божевілля цієї бурі могло зрівнятися лише з божевіллям його командира. Полковник Зейсан був настільки заклопотаний доведенням начальству своєї корисності, так хотів вирватися із цієї безглуздої війни, що був готовий на все.

Чутки про останні наміри полковника дійшли до Азова всього п’ять хвилин тому. Він одразу відклав убік п’єсу Гоголя й кинувся у фортечні каземати, щоб з’ясувати на місці, наскільки чутки відповідають дійсності.

Чутки виправдалися. Його чоботи поспішно гриміли коридором повз камеру полоненого американця та завмерли біля розкритих дверей сусідньої камери. Азов здивовано застиг, на його обличчі з’явилася огида, коли він побачив розпухлу від кислоти шкіру афганського хлопчиська, якого допитував полковник Зейсан.

Відповідай, — сказав Зейсан спочатку англійською, а потім на афганському діалекті, — відповідай, де ховається ватажок заколотників Мосаад Хайдар?

Хлопчина кричав, не перестаючи.

Це все через того американця, — вимовив Зейсан.

Прапорщик Кауров хлюпнув на хлопчика ще кислоти.

Хлопчина заверещав голосніше.

Не в силах стриматися, майор Азов увірвався в камеру.

Що ви тут витворяєте! — крикнув він російською. — Чим більше ви мучите цих людей, тим сильніше вони опираються! Вони ж дізнаються про всі звірства! Заколотники починають активніше атакувати. Нам треба домовлятися з ними, а не мучити! Або піти! Адже зовсім безглуздо…

Я сам вирішу, що безглуздо, а що — ні, товаришу майор, — полковник повернувся до прапорщика. — Хлюпни ще разок.

Полковник подивився на годинник.

Незабаром ми покажемо американцеві, причиною яких страждань він став.

А якщо американець справді не знає, де ховаються заколотники? — запитав Азов. — Навіть якщо і знає, що користі в його відповідях? Це ж безглузда війна! Що ми взагалі тут робимо? Батьківщину захищаємо? Адже ні! Від цих катувань нашим рідним спокійніше не стане. Зате вороги будуть ще злішими! Цю країну правильно охрестили — некерована!

Це ви стаєте некеровані! — гаркнув полковник Зейсан. — Схоже, ви втомилися від боїв. Ви тут надто довго засиділися!

Ось тут я з вами згодний! Але я ще не зовсім утратив контроль над собою! А от ви!..

Це вже занадто! Геть звідси! — наказав полковник. — Завтра ви відправляєтесь в Кабул! Відтіля в Москву! А потім у яку-небудь діру!

Азова затрясло від люті, коли він побачив, як прапорщик Кауров хлюпнув кислоту й хлопець заверещав ще сильніше. Не в силах припинити це знущання, Азов вискочив із камери, пронісся коридором, прагнучи якнайшвидше залишити цей кошмарний будинок.

РОЗДІЛ 7

Рембо витяг мертвого солдата сходами наверх. Тут на стіні він знову опинився в темній круговерті бурі. Він поклав тіло в нішу між стіною та сходинками — там до кінця бурі тіло навряд чи знайдуть. Потім швидко повернувся до Муси й Андрєєва.

Кивнувши один одному, вони обережно рушили вниз, Рембо спереду. Раптом Андрєєв доторкнувся до плеча Рембо й протиснувся вперед.

Рембо напружився та хотів відіпхнути його назад, але зупинив свій порив, уловивши логіку росіянина. Андрєєв був у формі. Якщо солдат побачить його, то не стане здіймати тривогу. Тільки б він не впізнав Андрєєва й не згадав, що після вчорашнього бою він оголошений зниклим безвісти. Солдат, звичайно, здивується, коли Андрєєв з’явиться у фортеці. У кращому випадку солдат підійде з питаннями, у гіршому — покличе на допомогу. Рембо міг лише сподіватися, що якщо Андрєєва побачать здалеку, то не впізнають.

Андрєєв спустився й оглянув двір. Потім махнув Рембо та Мусі, щоб ті йшли до нього.

«А якщо він обманює нас? — думав Рембо. — Якщо ми спустимося й побачимо там солдатів?»

І знову він відкинув свої підозри. Усе, що станеться, буде залежати лише від долі. Він сповз униз сходинками та футів за сорок від машин побачив двох вартових, які дивилися на дах армійської вантажівки. Зігнувшись під кузовом, Рембо й Муса дістали з речмішка міну з годинниковим механізмом. Вони встановили її на спрацьовування через півгодини та прикріпили до передньої осі. Муса дістав ще декілька мін, виповз з-під вантажівки й метнувся до БТРів. Рембо пішов за ним, не розгинаючись, але готовий відразу стрибнути за укриття з появою солдатів.

У цей час Андрєєв, насторожено озираючись, пробирався вздовж стіни справа від сходів. Він минув кілька дверей і зупинився в тіні саме коло тієї, яка вела до нижніх камер.

Муса закінчив мінувати БТРи. Рембо зробив те ж саме з машинами, що зовні нагадують джипи. Вибухи повинні були відбутися майже одночасно.

Поки Рембо рухався до Андрєєва, він побачив велику цистерну з пальним наприкінці ряду машин. Мішень видалася йому надто привабливою, і він повернув до неї.

Раптом Рембо побачив, що один із вартових рухається в його напрямку. Він упав на землю.

Але цього було недостатньо. Коли Рембо підповз під джип, він побачив чоботи вартового саме коло бампера автомобіля.

Раптом Рембо почув здивований вигук вартового.

Я думав, тебе вбили!

Ісусе! Він помітив Андрєєва.

Де ти був? — запитав вартовий. — Як тобі вдалося вижити в такому бою, Андрєєв? Як ти потрапив сюди?

«Чи помітить вартовий Мусу? Чи надійно Муса сховався?» — Рембо хвилювався.

Він виповз з-під джипу та ризикнув глянути поверх машини. Він побачив, що другий вартовий йде до першого.

Після того як нас розбили, мені вдалося пробратися непоміченим, — сказав Андрєєв. — Я повернувся сьогодні ввечері. — Він засміявся. — Довелося прогулятися.

Мені ніхто не казав, що ти повернувся, — вимовив вартовий зніяковіло. — Чутки повинні були з’явитися.

Я був у полковника Зейсана з доповіддю. — Раптом Андрєєв з усього маху ударив вартового прикладом в обличчя.

Інший вартовий випрямився та прицілився, але Рембо випередив його, випустивши стрілу з лука, і вбив солдата.

Рембо повернувся, щоб прицілитися у вартового, який стояв поруч із Андрєєвим, але стріляти не довелося. Андрєєв наніс вартовому ще один удар, і той звалився на землю.

Рембо поспішив до них. Муса виліз з-під БТРа, вони підтягли тіла до машини і запхнули їх під неї. Ідучи, Рембо, прикріпив міну до цистерни.

РОЗДІЛ 8

Почувши приглушені зойки, Рембо напружився. Вони раптом стали пронизливими. Стало ясно, що кричить не чоловік, а хлопчик. Першим бажанням Рембо було рвонути на крики, але, згадавши про обережність, стримався. Андрєєв, який ішов спереду, уже був унизу.

— Андрєєв? — пролунав раптом здивований чоловічий голос.

Андрєєв зробив крок вперед і зник із поля зору Рембо.

Заколотники схопили мене, але я втік. Щойно повернувся. У мене важлива інформація. Я знаю, де ховаються бандити.

Бандити?.. Тебе хоче бачити полковник.

Я його й шукаю. У себе його немає. Вартовий сказав, можливо, він тут.

Хлопчик продовжував кричати.

Так, — відповів голос, — полковник тут. — Дзвякнули ключі. Стукнув ланцюг. Пролунали кроки. — Я спішу повідомити йому…

Хрип раптом перетворилася на булькіт. Рембо поспішно спустився й побачив Андрєєва, який бив охоронця його ж кийком.

Охоронець похитнувся, спіткнувся та розтягся на підлозі. Андрєєв не випустив кийок, поки лежачий не затих.

Рембо взяв дільце з ключами. Муса допоміг Андрєєву відтягнути труп у маленьку підсобку.

Охоронець сидів за перегородкою коло металевих дверей із заґратованим віконцем. Двері вели в коридор, з обох боків якого були двері камер.

Із коридору лунали крики, від яких кров холонула в жилах.

Побачивши солдата, який заглядав у середню камеру, Рембо нахилився так, щоб його не можна було помітити у віконце. Муса й Андрєєв повернулися з підсобки.

Рембо встановив міну на спрацьовування через дев’ять хвилин і поклав її за перегородку. Раптом до нього донісся приглушений звук мотора.

Що це? — прошептав він.

Андрєєв кивнув на інший коридор.

Генераторна.

Покажи.

Вони швидко пройшли іншим коридором і добралися до дверей, за якою оглушливо ревів двигун.

Андрєєв увійшов, обдивився й жестом підкликав Мусу та Рембо.

Рембо переконався, що кімната була порожня, і поклав міну просто під мотор.

Речмішок спорожнів. Він сховав його під ганчірками у бочці.

«Це шоу краще дивитися з боку», — подумав він.

Повертаючись із генераторної в кімнату охорони, він згадав про Траутмена. Думки його були похмурими.

А якщо Траутмен не тут, унизу?

Раптом його перевели в іншу частину фортеці вже після того, як Андрєєв залишив форт?

Або його могли відвезти до Кабула.

Або…

Ні! Не думати про це!

Або…

Траутмена могли вбити.

Цієї думки неможливо було позбутися. Вона не давала Рембо спокою.

Я не міг спізнитися!

Рембо дійшов до дверей у тюремний блок.

Він перебрав кілька ключів, поки не знайшов потрібний. Коли замок нарешті відкрився, Рембо потягнув за ручку дверей і пропустив Андрєєва вперед.

Крики, що лунали з коридору, підсилилися.

РОЗДІЛ 9

Раптом крики обірвалися. Луна жила ще якусь мить, але й вона пропало. У коридорі стало тихо.

Крім кроків Андрєєва не було ніяких звуків. Охоронець у коридорі вже повернувся в його бік, з’ясовуючи, чому відкрилися двері.

Андрєєв протягав йому пакет, наче приніс терміновий лист. Охоронець залишив пост, щоб прийняти пакет.

Зробивши кроків десять, охоронець завагався, обличчя його витягнулося від здивування. Він відкрив рот, але вимовити нічого не встиг. Андрєєв кинувся на підлогу. Охоронець, що сторопів від настільки несподіваного випаду, навіть не встиг зреагувати на раптову появу Рембо наприкінці коридору.

Рембо вистрілив із лука. Послана зі швидкістю двісті п’ятдесят футів за секунду стріла, улучила охоронцеві в праве око. Солдат смикнувся й упав на спину. Кінчик стріли, що наскрізь пробив череп і вийшов з потилиці, уперся в бетонну підлогу. Голова вбитого неприродно повернулася.

Знову в коридорі запанувала тиша.

Мусу Рембо залишив стежити за сходами з вулиці, а сам прослизнув до Андрєєва — той у цей час затягав труп у порожню камеру.

Рембо ввійшов туди. Із коридору їх зараз не було видно. Вони почули голоси, що лунали з камери трохи далі по коридору.

Полковнику, хлопчик мертвий, — говорив хрипкий голос російською. — Кислота роз’їла серце.

Як шкода!

Хрипкий голос говорив англійською мовою, але з явно російським акцентом, і Рембо не зрозумів, чому ця людина не говорила рідною мовою.

От що буває, коли злочинці не каються, — продовжував той же голос. — їхня смерть безглузда. Справді, за інших обставин хлопчик залишився б живий. Якби американець чесно сказав мені те, що я хочу знати, мені не довелося б допитувати дитину. В усьому винен американець, а не я.

Виродок! — пролунало із сусідньої камери англійською.

При звуку цього голосу серце Рембо завмерло. Його охопило радісне збудження.

Помилки бути не могло. Навіть такий, тремтячий від болю та хрипкий від ненависті, голос міг належати тільки… Траутмену.

Ти живий!

Траутмен продовжував викрикувати лайки:

Педераст! Сифілітик!

Голос Траутмена зірвався, і він застогнав від болю та безсилля.

Ай-яй-яй! — вимовив хрипкий голос. — Наш слухач, коли захоче, може говорити. Як шкода, що це не сталося раніше. Цікаво… Якщо ми пригрозимо йому допитати іншого в’язня, ще молодшого, може, наш американський гість усе-таки поговорить з нами…

Тишу прорізав лемент Траутмена.

Я не знаю, де ховаються Заколотники.

На мою радість, ми це незабаром з’ясуємо. Але, можливо, це знає дитина, яку ми зараз допитаємо.

Рембо взяв ключ, яким він відкривав двері в коридор, і вставив його в шпару дверей тієї камери, де вони зараз ховалися.

Він сподівався, що ключ підходить до всіх дверей.

Він виглянув із дверей, нікого не побачив і тихо, майже безшумно, рушив до закритих дверей камери Траутмена, що знаходилася поруч із відкритою камерою.

Рембо не знав, скільки там було людей. Він розрізнив тільки два голоси, але боявся, що там багато людей. Навряд чи він впорається із ними, не піднімаючи стрілянини.

А стріляти він не хотів. Це значило підняти на ноги всіх у фортеці.

Але можна було вчинити інакше.

Через чотири хвилини міни вибухнуть. Тоді звуки його пострілів ніхто не почує.

Але зараз йому потрібно діяти безшумно.

Він зупинився біля розкритих дверей, звідки лунали голоси.

— Приведіть іншого бранця, — сказав англійською хрипкий голос. — Цього разу дівчинку. Якщо вона не зізнається, її смерть також буде на совісті американця.

Почувши важкі кроки, Рембо різко кинувся у дверний проріз. Він схопився за ґрати на вікні, захлопнув двері та засунув ключ у замок, намагаючись не дати солдатові відкрити двері.

Рембо провернув ключ. Замок замкнувся.

Люди в камері злякано закричали.

На крики могли збігтися.

Він підняв ніж і вдарив ним через ґрати солдата, який намагався відкрити двері. І відразу зрозумів, що, убивши його, він не зможе змусити замовчати іншого, котрий не потрапив у поле його зору.

Рембо сховав ніж, дістав стрілу та зняв наконечник. Це був конічний наконечник. На відміну від чотиригранних «Мідноголових випотрошувачів», шуму він не наробить, але точно змусить замовкнути тих, хто був у камері.

Зсередини знову забарабанили у двері. Крики стали голоснішими.

З усієї сили Рембо метнув наконечник у камеру. Капсула із сльозоточивим газом вдарилася об протилежну стіну й лопнула, випустивши хмарину білого газу, що відразу ж заповнив усі кути.

Люди всередині закашляли. Рембо кинув другу капсулу. Рука, що трималася за ґрати, зникла. У камері сильно закашляли.

Схопивши ключ, Рембо кинувся до сусідньої камери. Тремтячою рукою він ледве знайшов дірку замка та повернув ключ. Траутмен лежав у заляпаній кров’ю смердючій камері.

Ісусе, полковнику!

Рембо? — Траутмен заморгав, не вірячи своїм очам і побоюючись, що йому все це ввижається.

Вибирайтеся звідси, полковнику. Вставайте. — Рембо схопив кого, підняв на ноги та, підтримуючи, вивів із камери.

Але, Джоне, як…

Ходімо, сер. Не розмовляйте.

РОЗДІЛ 10

Ураган різних почуттів обрушився на Траутмена. Після сліпучих вогнів камери нормальне світло в коридорі здавалося йому тьмяним. Усе було ніби в диму.

Але в нього не було жодних сумнівів, що саме Рембо ввірвався до нього в камеру. І зараз саме він допомагав йому рухатися коридором.

Рембо зрідка зупинявся, роблячи щось, чого Траутмен не розумів.

Нарешті до нього дійшло — Рембо відмикав інші камери, звільняючи ув’язнених.

Але серед фігур афганців Траутмен ясно побачив блондина у формі Радянської Армії! Невже солдати наздогнали їх?

Траутмен спробував утекти від солдата, Рембо міцніше схопив Траутмена та ще швидше повів його до солдата.

Ні! Вони вб’ють нас, Джоне!

Сум’яття Траутмена лише підсилилося, коли Рембо швидко заговорив із солдатом про щось російською. Солдат відповів.

У Траутмена закрутилася голова:

Рембо, хто це?

РОЗДІЛ 11

Потім поясню, — відповів Рембо. — Нам треба скоріше тікати звідси.

Вони добралися до кінця коридору, пройшли через відчинені двері, зупинилися та стали чекати, поки Муса проінструктує звільнених заколотників.

Міни вибухнуть через дві хвилини. Ходімо, — сказав Рембо.

Двері зверху відчинилися. Солдат, який увійшов, зачинив їх, спустився до середини сходів, і тепер дивився із широко розкритими від здивування очима то на Траутмена й Рембо, то на афганців. Отямившись, він повернувся та швидко побіг.

Мусо! Не стріляй! — попередив Рембо. Однією рукою він підтримував полковника, тому не міг зняти лук з плеча. Вільною рукою Рембо витягнув ніж і метнув.

Довгий кривий клинок устромився солдатові в спину.

Коли солдат упав, Муса підійшов до нього й затис рот рукою, щоб приглушити передсмертні стогони.

Рембо разом із Траутменом поспішив наверх. Він витяг ніж із трупа, відчинив двері й оглянув заметений піском двір. На вулиці завивав вітер. Вартових не було.

Міни. Він перевірив за годинником. У них залишалося тільки дев’яносто секунд, щоб вибратися звідси.

Він вивів Траутмена у двір і підвів до північної стіни, від якої падала тінь усередину двору. Навпроти стояли ряди джипів, БТРів і вантажівок. Під машинами цокали годинникові механізми.

Уперед!

Він ще міцніше схопив Траутмена та прискорив крок. Андрєєв поспішив за ними. Муса з афганцями не відставали.

Сходи, що ведуть на стіну, наближалися. Двадцять футів. Десять. І в той момент, коли Рембо уже витяг на них Траутмена, у дворі пролунав крик.

їх помітив солдат, який стояв біля відчинених дверей. Він дістав із кімнати автомат і прицілився.

Вибору не залишалося. Муса вистрілив першим.

Почувши постріл, вискочили інші солдати й, не відразу зрозумівши, у чому справа, вихопили зброю.

Муса продовжував стріляти. Солдати падали під його вогнем. Пролунало виття сирени. Солдати відкрили вогонь у відповідь.

Рембо тягнув Траутмена нагору сходами, поки вони не сховалися від солдатів у дворі. Муса й Андрєєв обстріляли двір і рвонули наверх. Рембо посадив полковника, зняв свій М-203 і ризикнув спуститися вниз, щоб зручніше розташуватися зі своїм гранатометом.

До вибухів залишалося ще тридцять секунд. Йому потрібно було відволікти солдатів. Він вистрілив у цистерну з пальним. Граната підірвала цистерну й тієї ж секунди під нею здетонувала міна. Вогненна хмара охопила все в радіусі двадцяти футів. Обпалені солдати з криками падали на землю, джип, що стояв поруч, злетів у повітря.

Рембо вибіг по сходах і схопив Траутмена. Зверху пролунали постріли. «Вартові», — вирішив він. Він почув вистріли М-16. Це напевно стріляв Муса. Потім голосний стукіт автомата Калашникова. Це Андрєєв. Хоча міг бути й чужий — у такій плутанині важко що-небудь розібрати. Постріли зі стіни припинилися. Але у дворі стрілянина продовжувалася. Унизу з’явився солдат і прицілився, але його відразу відкинув вибух позаду. Почали рватися міни.

У дворі вибух лунав за вибухом. Вітер роздув вогонь, і він, облизуючи кам’яні стіни, увірвався на сходи. Рембо легко контузило. Він випрямився та потяг Траутмена нагору.

На стіні знову пролунали постріли. Схоже, там з’явилися солдати з прожекторної вишки. З будок бігли ще декілька солдатів.

Рембо раптом зрозумів, що міни, які він поставив під будки й вишку, ще не спрацювали. Муса з Андрєєвим і афганці можуть підірватися. Та й вони з Траутменом не повинні поки з’являтися біля стіни.

На стіні фортеці стріляли. У дворі вибухнула ще одна машина. Рембо спиною відчув удар вибухової хвилі. Нагорі майже одночасно рвонули міни під будками. Полум’я лизнуло верхні сходинки.

Рембо підняв Траутмена ще вище. Він допоміг йому переступити через уламки. Саме в цей момент на посередині стіни вибухнула вишка, і їх із Траутменом ледь не збило зі сходів ударною хвилею.

По сходах повзли солдати.

Вільною рукою Рембо прицілився та вистрілив з автомата-гранатомета. Солдатів на сходах як не було.

Мусо! — крикнув Рембо. — Андрєєв!

Чи встигли вони втекти зі стіни до того, як почали рватися міни, які він заклав?

У дворі вибухнув БТР.

Два приглушених вибухи пролунали з північної частини фортеці. Світло згасло — вийшов з ладу генератор. У дворі, потрапивши під вогонь, солдати металися в паніці.

Рембо ще раз швидко вистрілив і потяг Траутмена вздовж стіни.

Мусо! Андрєєв!

На стіні лежали декілька тіл. Рембо з Траутменом рвонули до них. Вибухом було вбито двох повстанців. Муса повільно встав, труснув головою. Андрєєв піднявся й тут же впав. Із грудей у нього стирчав металевий осколок. Гімнастерка була залита кров’ю.

Ні! — закричав Рембо.

Андрєєв спробував сісти, але в цей момент куля роздробила йому череп.

Ні! — Рембо різко повернувся. — Ні! — Підтримуючи Траутмена, він одною рукою стріляв у те місце, де під ним вирував вогонь. Пролунав вибух, і не стало ще одного БТРа. Рембо продовжував стріляти.

РОЗДІЛ 12

Майор Азов відірвав погляд від друкарської машинки. Спочатку він хотів надрукувати рапорт із проханням про переведення в іншу частину, у яку завгодно, аби подалі звідси. Але згадавши пухирці від кислоти на шкірі хлопчиська, якого катували в нього на очах, Азов витяг папір із машинки та порвав. Потім квапливо заправив новий аркуш і почав друкувати інший документ; цього разу він просив звільнити його з армії. Він ситий по горло цією війною. Його єдиним бажанням було повернутися в сільські краї, де він виріс; дивитися, як наливається колосся, а не як помирають люди.

Але якби сильно Азов ні мріяв попрощатися з війною, вона не бажала його відпускати. Війна нагадала про себе запеклою перестрілкою. Вибух у дворі вибив скло в його кімнаті на другому поверсі. Падаючи на підлогу, майор закрив обличчя руками, захищаючись від осколків. У дворі виріс стовп полум’я заввишки до його вікна. Другий вибух струснув підлогу, до якої він припав грудьми.

Азов машинально дістав з кобури пістолет і укрився за стіною поруч із вибитим вікном. У дворі металися язики полум’я. Усюди валялися уламки від газиків, БТРів і вантажівок. Солдати обстрілювали сходи в північно-східній частині фортеці, потім перенесли вогонь на східну стіну.

Азов обережно виглянув з вікна. Трьох секунд виявилося досить, щоб оцінити ситуацію. Картина бою викликала в нього здивування. Усе свідчило про те, що атака почалася не ззовні, а зсередини фортеці. Він не чув характерного свисту гарматних снарядів, що розметали військову техніку у дворі. Це навело його на думку, що хтось міг установити міни на дно машин. Ризикнувши ще раз виглянути, Азов помітив на стіні фігури, головним чином, афганських селян. Утім, один із людей на стіні — блондин у військовій формі — був, схоже, радянським солдатом. Його дії вразили Азова: солдат стріляв не в афганців, а вниз, у двір. Черговий вибух відкинув Азова від вікна, але в останній момент він устиг побачити, як один з афганців перегнувся через стіну та зник, мабуть, зісковзнувши по мотузці. Майор отямився від удару вибухової хвилі й повернувся на попереднє місце.

Він знову виглянув. Ще один афганець зник. Потім другий. Може, солдатам удалося відбити атаку групи, яка змогла подолати фортечну стіну?

Азов похитав головою. Навряд чи. Бандити завжди озброєні, а більшість афганців на стіні без зброї! Але чому тоді радянський солдат, який знаходиться на стіні, обстрілює двір?

Раптом Азова осінило. Афганці не нападали! Вони втікали з казематів! А радянський солдат прикривав їх!

Вартова будка в північно-східній частині фортеці злетіла в повітря. Вибухова хвиля збила з ніг трьох афганців і російського солдата. Вони спробували піднятися, але ще один вибух знову кинув їх на камені.

Стрілянина не припинялася. Азов подумав про себе, що його обов’язок зараз — не сидіти в безпечній кімнаті, а скоріше приєднатися до солдатів у дворі. Він зобов’язаний сам повести своїх людей у бій! Але жагуче бажання покінчити з війною було сильнішим за рефлекторне бажання виконати службовий обов’язок і діяти так, як його привчили за довгі роки в армії.

Ні! Це не моя війна!

На стіні з’явилися ще два чоловіки. Один із них спотикався. Полонений американець! Той, хто допомагав йому, був одягнений по-афганськи, але теж змахував на американця. Незважаючи на хмари піску, Азов прекрасно його розглядів. Те, що він побачив, справляло враження. Другий американець був високий і мускулистий. Тримався він дуже впевнено. Його довге чорне волосся розвівалося на вітрі. Один з афганців зумів стати на ноги. Радянський солдат спробував сісти, упав, знову підвівся, і голова його смикнулася, як від влучення кулі. Американець різко випрямився. Тримаючи однією рукою врятованого співвітчизника, іншою він вів вогонь з автомата. Віддача трясла його тіло, але могутні руки міцно тримали зброю.

Ні! — закричав американець. — Ні! — повторив він ще раз.

Ні! — його вигук перекрило виття вітру.

Сам не усвідомлюючи, що робить, Азов підняв пістолет. Здивований власними діями, він усе-таки не зупинився. Він підкорився багаторічній виучці та прицілився в американця. Мішень була як на долоні, й Азов ні секунди не сумнівався, що влучить у неї. Він прицілився американцеві в груди.

З юних років Азов чудово стріляв із пістолета. Вія завжди пишався тим, що найбільше в частині виграв змагань зі стрільби. Йому належав абсолютний рекорд дивізії. І зараз він був упевнений, що вб’є супротивника, якщо плавно натисне на курок. Полковник ним буде дуже задоволений.

Азов повільно опустив зброю.

Під три чорти полковника!

Це війна не моя! Я з війною покінчив!

РОЗДІЛ 13

Остання гільза вилетіла з автомата Рембо, і вітер відніс її вбік.

Рембо відкинув порожній магазин, схопив прикріплений до приклада новий і вставив його на місце.

Замість того щоб знову стріляти, він повернувся та крикнув Мусі:

Спускайся по мотузці, хутко!

Муса випустив чергу по солдатах. Коли вони попадали вниз, він схопився за мотузку та почав спуск.

Рембо дав три черги по солдатах, які знову з’явилися на сходах. Він посадив Траутмена, гарячково зібрав усю мотузку, що звисала зі стіни, і вільним кінцем обв’язав полковника під пахвами. Під свист куль Рембо опустив Траутмена на мотузці через стіну. Міцно впершись ногами, він накинув петлю на ліве плече й швидко почав спускати полковника на землю.

Мотузка обпалювала Рембо долоні, кулі зі свистом проносилися над головою, але Рембо не звертав на це уваги. Зараз для нього існував тільки Траутмен.

Вибух, що пролунав внизу, ззовні фортеці, змусив його здригнутися. Ні! Невже звільнені в’язні не послухали його.

Мусо, зупини їх!

Куля обпекла йому плече. Він прискорив спуск і раптом відчув, як мотузка ослабнула. Він повернувся, плануючи вистрілити з гранатомета по сходах і солдатах, які поспішали туди.

На якусь мить він побачив обличчя у вікні навпроти.

Офіцер опускав пістолет.

Рембо не зрозумів, у чому справа. Він узяв свій М-203 на плече, схопив мотузку й перевірив, чи надійно тримається гак. Раніше він ніколи не спускався з такою швидкістю. У нього перехопило дух, з обпалених долонь текла кров. Він зістрибнув на землю, випрямився й відразу рвонув до ледь помітних у завісі піску фігур.

Траутмена тримав Муса. Афганці, які залишилися живими, злякано переглядалися.

Як тепер пройти через мінне поле? — запитав Муса. — Без Андрєєва…

Рембо випустив гранату в бік колючого дроту, побачив спалах і, люто строчачи з автомата, кинувся до проходу. Пролунали вибухи мін. Над головою пролетіли осколки. Він вихопив із кишені гранату та перезарядив гранатомет. Рвонуло ще декілька.

Рембо замінив магазин в автоматі й кинувся вперед, поливаючи свинцем все попереду. Пісок від вибухів змішувався з клубами піску, піднятими чорного бурею, і Рембо здавалося, що він пробирається через бурхливе море.

Але він, проробивши вибухом прохід у другому ряді колючого дроту, просувався все далі, встигаючи при цьому підганяти афганців. Нарешті повернувся до Муси, який підтримував Траутмена.

Давай тепер я понесу.

Я взяти в Андрєєва компас, коли його вбили. Нехай пробачить мені Аллах мій егоїзм у ту хвилину!

Рембо підняв Траутмена на плече. Глянувши на світний компас, вибрав напрямок і побіг. Спочатку важке тіло Траутмена заважало бігти, але Рембо швидко пристосувався. Тепер він щосили тікав від палаючої фортеці. Коня! Він повинен пробитися до залишених коней!

РОЗДІЛ 1

Коли солдат відімкнув двері камери, полковник Зейсан вийшов першим, відтіснивши прапорщика Каурова, спіткнувся та раптом зайшовся у приступі кашлю. Коридор був освітлений тьмяним світлом солдатського ліхтаря. Десять хвилин тому після чергового вибуху тут згасли всі лампочки. Зейсан намагався дихати через носову хустку, але все одно їдкий сльозоточивий газ дратував носоглотку. Очі сльозилися. Обличчя ніби облили окропом.

Боліли горло та легені, і він не міг розмовляти. Від вибухів у дворі здригнулися стіни камери, він вихопив у солдата ліхтар і кинувся коридором, перемагаючи біль у грудях. Такий масований обстріл, подумав він. Схоже, повстанці атакували великими силами.

Він одразу зрозумів, що всьому винен чоловік, який закрив їх у камері ще до початку битви. Зейсан бачив його мигцем, через заґратоване вікно в дверях. Він був одягнений як афганець, але його розфарбоване обличчя, схоже на люту маску, видавало в ньому європейця або, скоріше, американця. Атака почалася після того, як у камері вибухнув снаряд зі сльозоточивим газом. Інші камери були відкриті, й ув’язнені сховалися. Яким чином американцеві вдалося проникнути у фортецю? Яким чином такій великій групі повстанців вдалося проникнути всередину разом з американцем, причому непоміченими?

Зейсан, супроводжуваний прапорщиком Кауровим і солдатом, переліз через купу щебеню наприкінці коридору. Промінь його ліхтаря наткнувся на труп солдата. Спотикаючись, Зейсан піднявся сходами, відчинив двері у двір. Він мимоволі зупинився, побачивши перед собою картину страшного спустошення. Двір був завалений уламками. Покручені останки вантажівок, джипів і бронемашин були охоплені полум’ям. Зейсан закашлявся від густого диму. Усюди лежали трупи. Солдати бігали з вогнегасниками, витягали з-під уламків поранених, цілилися в масивні ворота фортеці й виглядали ворога.

Зейсан зупинив лейтенанта.

Навести порядок!

Лейтенант здригнувся, ставши дуже уважним.

Нехай солдати припинять вогонь, інакше перестріляють своїх на стіні. Організувати бригаду для допомоги лікарям. Розшукати техніків. З’ясувати, чи можна відремонтувати генератори, — Зейсан знову зайшовся в кашлі. Змахом руки підкликав прапорщика Каурова. — Нехай офіцери терміново подадуть рапорти. Де майор Азов?!

Він одразу побачив його біля згорілої вантажівки в центрі двору та кинувся до нього.

Азов намагався підняти важкий уламок, що придавив пораненого.

Які у нас втрати? — запитав Зейсан.

Азов тужився підняти залізяку.

Не рухайся, — наказав він, звертаючись до пораненого. — Зараз прийде лікар.

— Відповідай на моє питання, майоре. Які в нас втрати?

Поранений захлинався кров’ю.

Ні, — сказав Азов.

По тілу солдата пробігло тремтіння.

Ні, — шепотів Азов.

Солдат затих. Азов розгублено дивився на нього.

Які у нас втрати, майоре Азов?

В очах Азова з’явилися проблиски свідомості. Схоже, тільки зараз він відчув присутність полковника й до нього дійшов зміст його питання.

Втрати? — упалим голосом перепитав він. — Наскільки мені відомо, двадцять чоловік убитими. Поранених, ймовірно, удвічі більше.

Зейсан смикнувся, немов його вдарили.

А в повстанців? Схоже, їх була ціла армія. Скількох ми

знищили?

Двох афганців убили на стіні, ще двоє підірвалися на мінному полі.

Зейсан аж занімів від здивування.

У нас сорок убитих та поранених і всього четверо в противника?! Але це неможливо!

Ви мене не так зрозуміли. Афганці не нападали на фортецю.

Що ж вони робили?

Тікали з неї. Це були в’язні.

І ми не змогли знищити жодного з нападників?

Одного знищили. Але це був не афганець.

Якась маячня!

їм допомагав один із наших солдатів. Дезертир. Його ми й пристрелили. Крім нього, — Азов махнув рукою, показуючи на трупи та попелище, — були ще двоє. Афганець і американець. В основному все це справа рук американця — я бачив усе з вікна.

Ти його бачив?!

Він стояв на стіні. Підтримував однією рукою полоненого американця, іншою стріляв.

Чому ти не застрелив його?

Усе сталося занадто швидко. Я не встиг…

Не встиг?! Адже ти — чемпіон дивізії зі швидкісної стрільби з пістолета… Ні, ти напевно все переплутав. Два чоловіки не можуть накоїти такого!

Але…

Слухай мене уважно! Фортецю атакували як мінімум дві сотні повстанців. Напередодні бурі я наказав посилити охорону. Незважаючи на вжиті заходи, повстанці змогли непомітно підібратися до фортеці. І завдали нищівного удару. Але наші солдати героїчно відбили атаку, і противник зазнав тяжких втрат. Відступаючи, повстанці забрали із собою всіх своїх поранених і вбитих.

Але все було зовсім не такі Я бачив…

Що ти бачив? Плутанину, та й тільки. Усе відбулося надто швидко — ти сам мені про це сказав. Навіть у тебе, чемпіона зі швидкісної стрільби, не було ні секунди, щоб вистрілити в нападників. От що повинно бути у твоєму рапорті, інакше мені доведеться віддати тебе під трибунал за боягузтво та відмову виконати наказ.

Азов похмуро кивнув.

Твої приятелі-офіцери повинні написати рапорти, схожі на твій. Простеж за цим. Два чоловіки не в змозі зробити подібні руйнування.

Зейсан не сказав, що якщо все було саме так, йому доведеться давати пояснення начальству. А в нього їх немає. Значить, кар’єрі кінець. Він застрягне в цій чортовій країні до кінця днів, а це для нього повний крах. Він без того вже завинив перед начальством, і врятувати його може лише…

Я був надто м’якотілим. І надто покладався на своїх підлеглих. Цього разу я сам очолю каральну експедицію.

Знищити, думав він. Стерти з обличчя Землі!

Зберіть людей! Ми виступаємо через годину!

У таку бурю? Але ж нічого не видно!

Противникові теж нічого не видно! Він сподівається, що ми будемо відсиджуватися у фортеці. Цього разу я скористаюся його тактикою! Я захоплю його зненацька, так само, як він напав на нас!

РОЗДІЛ 2

Рембо прискорив крок. Він біг із Траутменом на плечі. Скоріше б знайти лощину в цьому хаосі піску та мороку. Він глянув на стрілку компаса й трохи змінив напрямок. Муса біг позаду. Рембо молив Бога, щоб люди, які чекають їх у лощині, не рушили додому через годину. Ноги та плечі нещадно боліли, м’язи зводила судорога, з обдертих мотузкою долонь текла кров, але він лише прискорив біг.

Він відчув, що дорога пішла вгору. От і кінець долини! Незабаром почнеться передгір’я!

Але ще потрібно знайти лощину, де вони залишили коней. Він зупинився, чекаючи на Мусу. Хоч би Муса не дуже сильно відстав, інакше вони можуть загубити один одного.

Із темряви виринув чийсь силует.

Муса зупинився, важко дихаючи.

Лощина повинна бути десь тут, уздовж цього схилу, — Рембо намагався перекричати ревіння вітру. — Візьми правіше, пройди дві тисячі кроків. Якщо не знайдеш, повертай назад і доганяй мене.

А якщо ми не знайдемо ту лощину?

Підемо в гори пішки.

Далеко не втечемо — нас знайдуть солдати.

Вони не стануть нас шукати, поки не затихне буря, — сказав Рембо.

Через годину світанок. Удень буря тихіший.

Нам це теж на руку. Давай не будемо гаяти часу.

Муса зник у мороці.

Рембо звернувся до Траутмена.

Як справи, полковнику?

Це найбільш комфортабельна подорож у моєму житті, Джоне.

Рембо посміхнувся.

Але його посмішка відразу зникла, тільки він відчув, як по його тілу струменіє щось липке й тепле. Поглинений власними думками, він не відчув це раніше.

Він спробував переконати себе в тому, що кровотеча спричинена кулею, яка зачепила його руку, але знав, що це не так.

Куди вас поранено, сер?

У плече.

Боже!

Я затис рану, але кров не зупиняється. Я втрачаю сили.

Рембо відірвав від своєї сорочки смугу матерії й обмотав

нею плече Траутмена. Знявши наконечник, розламав стрілу навпіл і, закручуючи уламок, туго стягнув джгут. Тепер він ішов дуже обережно, рахуючи кожен крок.

Тримайся.

Це ти тримайся, — Траутмен зробив слабку спробу пожартувати й тихо засміявся. Його губи були біля самого вуха Рембо, однак здавалося, голос лунає здалеку.

Рембо йшов, а Траутмен усе продовжував говорити.

Я дотепер не можу повірити в те, що це ти, Джоне. Як це тобі вдалося?

Доля, сер.

Що?

Я зробив те, що ви хотіли.

Не розумію.

Ви говорили, щоб я йшов… — Рембо спіткнувся об невидимий камінь, але відразу випрямився. — Це моя доля. Сер, я зараз зайнятий. Ви, здається, теж. Давайте поговоримо про це пізніше.

Кажучи відверто…

Рембо нарахував уже сто кроків.

Відверто, сер?

Я б не заперечував проти відпочинку голосових зв’язок. Мене хилить на сон.

Рембо прискорив кроки. Не давай йому померти. Не давай йому померти!

Із ким він розмовляє? Сам із собою?

Чи з Аллахом.

Швидше, інакше полковник спливе кров’ю. П’ятсот кроків, а лощини досі немає.

Він знову спіткнувся об невидимий камінь і цього разу не зміг втримати Траутмена. Упав на землю, ковзнув униз, у прірву, у запеклій спробі загальмував, з усього розмаху вдарився об валун.

Лощина. Це вона!

Він змусив себе встати на ноги. Лощина була порожня!

Боже! Вони пішли! Покинули нас!

Він рушив назад, туди, де залишився Траутмен. І раптом завмер, почувши зовсім близько кінське іржання!

Йому на плече лягла чиясь рука. Він схопився за ніж, потягнув до себе…

Усе в порядку.

Він обійняв афганця. Рембо не знав, що він йому каже, але все ясно і так.

Рембо потиснув руку афганця. Він згадав, як після гри в бузкаші Мосаад потиснув йому руку, і Мішель сказала: «Потиснути руку — найбільша честь».

Я ніколи не забуду тебе.

Рембо повів афганця за собою.

Сюди… Тепер сюди…

Ісусе, де ж це?

Рембо сіпнув руку назад, наткнувшись на закривавлене плече Траутмена. Полковник застогнав.

Давай перенесемо його, — сказав Рембо.

Афганець зрозумів і щось відповів, намагаючись перекричати вітер.

Скоріше! Ми повинні втікати.

Муса! Згадав Рембо. Потрібно почекати Мусу!

Справа ущелина. Я не зміг ходити далі, — почув він раптом голос Муси.

Допоможи мені.

Зараз.

Рембо поклав Траутмена собі на плечі. Вони дійшли до коней, і Муса допоміг підняти пораненого. Рембо сів у сідло, Траутмена посадив перед собою. Інші йшли пішки, ведучи за собою коней. Вони почали сходження.

РОЗДІЛ 3

Зейсан вийшов із фортеці в супроводі солдатів. Ураган здіймав хмари піску. Моторошне виття бурі не могло заглушити плавне ревіння, що лунало звідкись справа. Щось там блиснуло. Ще раз. Ще. Окремі спалахи злилися в потік вогнів. Вони наближалися, схожі крізь завісу піску на очі якогось чудовиська. Шум наростав. Це була викликана полковником зі строго охоронюваної зони за фортецею колона танків і БТРів.

Машини зупинилися. Двигуни працювали на холостих обертах, але земля все одно тряслася від їх ревіння. Зейсан крикнув команди прапорщикові Каурову та майорові Азову. Вони всі троє підійшли до БТРа; видерлися на його броню й через розкритий люк пірнули всередину машини.

Стрілець із брязкотом захлопнув і замкнув люк. Сюди, усередину, ревіння бурі не проникало. Зейсан чув лише приглушений рокіт двигуна.

Зейсан пробрався через вузький і тісний простір, набитий снарядами та кулеметними стрічками, сів за спинами п’ятьох членів екіпажу, жестом наказав прапорщикові Каурову й майорові Азову зайняти місця у хвості машини.

Присутність Каурова полковник вважав за необхідну — він рідко виходив кудись без його охорони.

Азов — інша річ. Без нього можна й обійтися. Варто було б залишити його у фортеці допомагати іншим офіцерам стежити за відновленням зруйнованого. Але Азов був настільки верткий (і, якщо Зейсан не помилявся, боягузливий та ненадійний), що полковник вирішив покарати майора та взяти із собою. «Нехай хоч раз відчує, що таке війна, а не балаканина про неї, — думав Зейсан. — Як тільки почнеться стрілянина, ти опинишся на передовий. Або ти відзначишся в бою, Азов, або свої наступні двадцять років життя проведеш за ґратами».

Із кам’яним обличчям Зейсан звернувся до командира БТРа:

— Передайте колоні: вперед!

Командир скорився. Двигун БТРа заревів. Машина різко рвонула вперед, і Зейсана втиснуло в сидіння. Командир клацнув тумблером, вогні прожекторів згасли. Вони більше не потрібні. Тільки будуть заважати роботі чутливих приладів і допоможуть ворогові знайти ціль.

«Так, — думав полковник. — У нас є спільне з тобою, Азов. Ми обоє ненавидимо те місце, де знаходимося, і те, що робимо. Але, на відміну від тебе, я не дозволю цій війні мене зломити. Ти здаєш свої позиції, а я утверджуюся. Ти дозволяєш долі керувати тобою, а я керую долею. Чого б мені це не коштувало, я приймаю виклик».

Він знову перевів погляд на зеленуватий екран. Буря влягалася, вітер слабшав. Години через дві повітря стане чистим і прозорим…

«Тільки б не раніше, — молив Зейсан. — Тільки б буря не затихла до ранку. Тоді ми вже будемо далеко від фортеці й готові до бою. Це все, про що я прошу».

Колона, у якій ішов БТР Зейсана, просувалася на південний схід, у бік долини, що прилягає до гір. Друга колона рушила на північний схід, намагаючись підійти до гір із протилежного флангу. Коли колони розійдуться й займуть вихідні позиції, Зейсан подасть сигнал. Обидві колони ввійдуть у гори, і лещата почнуть стискуватися. Звичайно, через якийсь час дорога для танків і БТРів стане непрохідною. Тоді солдати висадяться з машин і продовжать пошуки. Як тільки знайдуть табір повстанців, вони повідомлять його координати. Танки та БТРи почнуть його обстріл із гармат і ракетних установок. Немов плануючи полювання на птахів або кроликів, Зейсан став думати про те, чим можна добити жертву. Коли закінчиться буря, потрібно підняти в повітря вертольоти. Прочесати кожен хребет і кожну ущелину. Якщо там будуть заколотники, знищити їх.

Атакою на фортецю ви сильно допомогли мені, — подумав Зейсан. — Ви загнали мене в кут так, що тепер я дивлюся на речі просто. Я не маю можливості наносити удари в усіх напрямках, але якщо ви засіли в східних горах, я вас дістану. Мені плювати, скільки часу забере ця операція, але я знайду вас. І я кину на вас усі муки пекла та змушу пошкодувати про ту годину, коли ви вирішили звільнити американця й потривожити мене».

РОЗДІЛ 4

Вони йшли в суцільній пітьмі, піднімаючись усе вище й вище. Хмари піску ріділи, але вітер був ще сильний. Дерева гнулися та скрипіли. «Принаймні тепер нам не буде досаждати пісок», — думав Рембо.

Він стиснув боки коня. Руки його були зайняті — він притримував Траутмена. Десь спереду йшов невидимий у темряві моджахед і вів коней за поводи.

Полковнику?

Відповіді не було.

Полковнику?! — Рембо приклав долоню до грудей Траутмена. Серце ледь билося. Він ляснув Траутмена по щоці. — Отямтесь, сер!

Що? — Траутмен труснув головою, — я… пробачте… мабуть…

Говоріть! Весь час розмовляйте!

Слухаюся. Ти…

Вгадали, сер! Це я. Продовжуйте говорити. Вам не можна спати.

РОЗДІЛ 5

Ненависть. Прапорщик Кауров не міг вирішити, кого з офіцерів ненавидить сильніше. Він сидів у десантному відсіку БТРа, відчуваючи, як погойдується машина, і прислухався до приглушеного рокоту двигуна. Він уникав поглядів на майора Азова. Якщо він буде дивитися на нього, то навіть у цьому примарно зеленуватому сутінку БТРа майор зуміє побачити відразу на обличчі прапорщика. Кауров же намагався ніколи не показувати офіцерові свої почуття.

Він зневажав слабовілля в собі та в інших, а поведінка майора в останні кілька місяців викликала щось більше, ніж звичайне презирство. Азов не просто втратив самовладання, чим викликав гнів командира, але ще й не зміг приховати, що з нервами в нього не все добре. Бридливість, з якою він спостерігав, як катували хлопця, не можна пробачити. Його пасивність під час і після нападу на фортецю огидна, а зараз його присутність тут просто ображає.

«Сила, Тільки сила щось означає, — думав Кауров. — Сила й дисципліна — от що в ціні. Якщо в чоловіка немає твердості, він не чоловік».

«Полковник… — думав Кауров, поглядаючи на Зейсана. — Навіть не знаю, кого я ненавиджу більше: майора за його безвільність чи тебе за твою невдячність. Я став тобі необхідний. Ти тепер кроку не ступиш без мене, твого охоронця. Яку б брудну справу ти ні затіяв, виконувати її ти пошлеш мене.

Але тобі, сучий сину, ніколи й на думку не спаде подати мене на підвищення.

Я стійкий, це факт. Але, зізнаюся, і той хлопчик виявився несхитним. Він пройшов через найстрашніші муки. Може, він не знав того, чого хотів від нього полковник, але я в цьому сумніваюся. Він немов хотів сказати своїм поглядом: «Я сильніший за вас. Сильніший і відважніший. Я не зраджу своїх».

Хотілося б знати, полковнику, як би повівся під катуванням ти. Молив про пощаду? Відповідав на питання, видавав секрети, зраджував товаришів, щоб урятувати власну шкіру? Був би ти таким же стійким, полковнику? Ти легко можеш змусити страждати інших, тобі навіть не доводиться працювати самому — замість тебе все роблю я. Цікаво, як би ти поводився на порозі смерті? Як би ти застрибав?»

БТР, погойдуючись, мчав уперед. Кауров здогадувався, що полковникові вперше доведеться понюхати пороху. Чи встоїш ти, виродку? Подивимося…

РОЗДІЛ 6

Ми майже на місці. Кріпіться, сер, — сказав Рембо.

Траутмен не відповідав.

Перевалило за полудень. Вітер стих. Загін швидко пройшов лісом, перетнув поле, на якому Рембо грав у бузкаші, і знову ввійшов у ліс. Рембо дивився вперед, сподіваючись побачити табір. Чим далі вони заглиблювалися в ліс, тим більше наростала його тривога.

Щось сталося.

Ми вже повинні були побачити намети й людей із кишлаку, подумав він.

І майже в той же момент побачив і намети, і людей, які снують біля них.

Розслабся, інакше незабаром перетворишся на параноїка!

Але коли вони в’їхали в табір, Рембо знову охопила тривога. Наметів залишилося зовсім мало. Люди поспішно збирали речі й вантажили на спини мулів. Жінки та діти носили посуд, циновки й інший скарб. Чоловіки перевіряли зброю.

З’ясуй, що відбувається, Мусо!

Рембо зістрибнув з коня та поніс Траутмена в госпіталь. Біля входу в печеру з’явилася Мішель. Вона помітила його й поспішила на допомогу.

Муса, поговоривши з бійцями, підійшов до Рембо.

Вони боялися, що ти не повернутися назад. Думати, росіяни вбити тебе.

Розкажеш мені все потім. Зараз потрібно подбати про полковника.

Вони говорити, що будуть дякувати Аллах.

Підбігла Мішель і взяла Траутмена за ноги. Муса йшов поруч із ними.

Вони говорити, що раді бачити тебе живий. І раді, що ти повернутися зі своїм другом.

Подякуй їм за мене. Скажи, я ціную їхню турботу. Скажи їм усе, що завгодно, але зараз мені потрібно…

За допомогою Мішель Рембо заніс Траутмена в похмуру печеру й опустив на купу соломи.

Траутмен був непритомний. Навіть у півмороку печери Рембо добре бачив його розпухле, усе в синцях обличчя.

Плече, — сказав Рембо, — він поранений у плече.

Думаєш, я не бачу? — сердито відгукнулася Мішель і схопила сумку з інструментами.

РОЗДІЛ 7

Вожді сиділи півколом, по краях розташувалися бійці. У всіх були похмурі обличчя. Це нагадало йому ту раду старійшин, на яку його запросили, коли він уперше потрапив сюди. Рембо сів. На душі було тривожно.

Ще раз поясни мені, у чому справа? — попросив він Мусу.

Вони йти, — відповів Муса.

Чому?

Через тебе… Вони тобі обіцяти заступництво.

Я не розумію…

Вони знати, що своїм нападом на фортеця ти роздражнити ворога.

А вони самі? їх напад на колону БТРів не розлютив ворога?

Священна війна. Вони йти зараз. Така воля Аллаха.

Надто багато нападів, — заговорив Халід, — і вони надто часті. Ворог розсерджений. Буде нишпорити всюди. Він не заспокоїтися, поки не знайде наш табір.

Це і є заступництво, що ці люди тобі обіцяли, — додав Муса. — Не допомагати тобі, а дозволити піти рятувати свій друг. Вони знати, що після твого нападу на фортеця їм доведеться звідси піти й шукати нове пристановище, але вони не заважати тобі.

Скажи їм, що мені дуже шкода, — пробурмотів Рембо. — У мене не було виходу… Я повинен був урятувати друга.

Рембо почувався винним. Він повернувся до печери, у якій лежав покалічений і напівмертвий від втрати крові Траутмен.

Це моя провина. Якщо б я зробив те, про що він мене просив, ми були б у Пакистані та його б не схопили. І не катували. Не всадили б кулю. І він би не лежав зараз ледь живий у печері.

Доля? Це все вона. Я її відкидав. Не робив того, що підказувало мені серце.

Він молився всім богам — Христу, Будді, Аллахові, богам племені навахо, просячи їх не віднімати життя Траутмена. Чіпляючись за останню надію, він ставив собі питання: а що коли мусульмани праві й усе в цьому світі трапляється не просто так, а має якусь мету, що все це — воля Аллаха? Може, пошуки Траутмена та тяжкі випробування, що випали на його долю, штурм фортеці, звільнення з полону Траутмена — може, усе це відбувалося з волі Всевишнього?

Але в ім’я чого?

Зрозуміло, не в ім’я смерті Траутмена.

«Ні, — думав Рембо, — я не можу в це повірити».

Рембо спрямував погляд на вождів: доля? Що чекає їх? Куди вони підуть?

Мосаад говорить, потрібно перемістити табір на захід, туди, де не чекають вороги, і продовжити боротьбу.

Рембо зітхнув. Безвихідність життя цих людей кидала його в розпач.

Цей план нічим не гірший за інші.

Рахім перервав його.

Він не згодний, — переклав Муса, — потрібно йти на північ.

У розмову знову вступив Халід.

Перш ніж Муса встиг перекласти, Рембо сказав:

Готовий посперечатися, він хоче піти в іншому напрямку.

Муса кивнув:

На південь.

Чому б їм усім не рушити на схід, у Пакистан? Там вони могли б перепочити, набрати нових людей і поповнити запаси.

Ні. Вони казати, що піти в Пакистан — це втекти від війни. Вони залишатися, щоб воювати.

Тоді чому б їм не об’єднатися? Чим їх буде більше, тим більше в них шансів здолати росіян.

Згадай, що я говорити тобі, — відповів Муса, — це країна племен. Усі племена й усі вожді рівні. Кожен вождь думати: його план — найкращий. Кожний вважати, що чує воля Аллаха.

Але вчорашня атака на колону показала, як багато вони можуть зробити, якщо діють спільно.

Це так. Але це не типово для афганців. Вони звикли сваритися. Так було тисячі років. Кожний іде своя дорога та кожний воює своя війна.

Рембо похитав головою. Заговорив Мосаад.

Він запитує, що ти збираєшся робити? — переклав Муса.

Чекати, поки не одужає мій друг. — І подумки додав: «Я сподіваюся, що він одужає». — Як тільки він зможе рухатися, ми підемо в Пакистан.

Мосаад говорить, вам краще не залишатися тут. Вас знайдуть радянський. Вам краще йти з ним у його новий табір.

Мій друг у надто поганому стані, щоб рушати в дорогу. Якщо я навіть і вирішив би рухатися, ми, не гаючи часу, пішли б у Пакистан.

Мосаад вислухав, кивнув і заговорив.

Він сказав, ти маєш робити лише те, що сам вважати за потрібне, — переклав Муса.

Скажи, що я завжди буду цінувати його дружбу, — Рембо схилив у поклоні голову.

Вожді встали та майже в унісон вимовили один із деяких знайомих Рембо афганських висловів. Рембо повторив його афганською:

Нехай допоможе вам Бог!

Вожді сердечно попрощалися з Рембо й рушили до своїх племен.

Рембо заклопотано повернувся в бік печери.

Тепер нам залишилося молитися й чекати, — вимовив у нього за спиною Муса.

Нам? Ти впевнений, що хочеш залишитися? Для тебе це не обов’язково. Ти можеш піти з одним із племен, і я не стану через це думати про тебе гірше. Навіть навпаки — це було б досить розумно з твого боку.

Я залишаюся. Ти мій друг. Без мене ти не знайти дорогу назад у Пакистан.

Рембо поклав руку йому на плече:

По правді кажучи, мені було б без тебе сумно, — він вдячно посміхнувся Мусі, але на душі було важко. — Треба глянути, як справи в полковника.

РОЗДІЛ 8

Звикнувши до півмороку печери, Рембо підійшов до Траутмена, і серце його стиснулося від тривоги за полковника.

Як він?

Сорочка на лівому плечі полковника була розірвана. Зайнята промиванням рани, Мішель відповіла, не піднімаючи голови:

Куля пройшла навиліт. Вона ввійшла досить високо й не зачепила ні серце, ні легені. Це — з гарних новин.

Аз поганих?

Він сильно побитий і втратив надто багато крові. Не впевнена, чи витримає його організм…

Рембо повернув голову, спостерігаючи за Мішель.

Урятуй його.

Заткнися й не заважай працювати!

Мішель наклала шви на рану Траутмена, промила її та перев’язала. Діставши шприц, вона ввела йому антибіотик.

Це все, що я можу зробити. Це остання ін’єкція — більше в мене не залишилося ніяких ліків. Тепер усе залежить від твого друга. І Аллаха. Якщо я негайно не витягну голку, переливання знадобиться тобі. — Із цими словами вона перекрила крапельницю та витягла голки.

Траутмен усе ще не опритомнів, і вона сама зігнула його руку.

Рембо пив воду з казанка, принесеного Мусою. Він з’їв персик і взявся за миску холодного рису, змішаного з якимсь жахливим м’ясом. У нього був гіркий смак, і Рембо не ризикнув запитати, м’ясо якої це тварини.

У цей момент у печеру ввійшли повстанці та підняли поранених.

Що вони роблять? — здивувався Рембо.

Евакуюють своїх людей.

Але деяким пацієнтам не можна рухатися.

Знаю. Мосаад говорить: поранені все одно помруть, якщо радянські знайдуть печеру. Але він стверджує: у них є шанс уціліти, якщо їх перевезти до іншого табору.

А ти як вважаєш?

Хочеш правду? Я бачила так багато смертей, що мої почуття атрофувались. — Її руки тремтіли, коли вона прикурювала. — Думаю, мені настав час забиратися додому.

Рембо встав.

Обережніше, — попередила Мішель. — Голова не йде обертом?

Усе нормально, — збрехав Рембо.

Коли світ довкола нього перестав хитатися, він опустився біля Траутмена. Розпухле обличчя полковника нагадувало воскову маску. Рембо стежив, як піднімалися й опускалися груди Траутмена.

Він виживе?

Мішель не відповіла.

Скажи мені, які в нього шанси? Мені потрібно знати…

Зовні почулися злякані голоси.

РОЗДІЛ 9

Рембо вискочив із печери.

Повстанці бігли до своїх коней. Жінки поспішали закінчити збори. Діти відганяли від табору овець і кіз. Усі кричали.

Справа, біля краю лісистого схилу, стояла група чоловіків. Раптом вони кинулися до коней, голосно переговорюючись між собою.

Рембо метнувся до обриву. Галас людей не міг заглушити цього страшного ревіння.

Рембо зупинився на краю урвища.

Нагнувся, вдивляючись уперед.

Повітря тряслося від ревіння гвинтів. Стільки вертольотів Рембо бачив уперше в житті. Серце скажено билося. Навіть на такій великій відстані МІ-24 мали грізний вигляд. Десять. П’ятнадцять. Дорахувавши до двадцяти, Рембо збився. Вони були прямо під ним і піднімалися паралельно зі схилом гігантським клином, розходячись віялом вліво та вправо.

Вони обстежують усі ущелини й хребти, проходять над кожною галявиною та кожним кущем. Вертольоти методично прочісують кожен свій квадрат. Перевіряють усе підозріле. Розстрілюють усе, що насмілиться поворухнутися.

Рембо побачив далекі спалахи пострілів і почув тріск кулеметних черг. На схилі зметнулися стовпи пилу.

Рембо кинувся геть від схилу, туди, де був розбитий табір. Велика частина людей уже рушила в дорогу. Загін Халіда йшов в одному напрямку, Рахіма — в іншому. Мосаад віддав останні розпорядження своїм людям і скочив у сідло. Він помітив Рембо та щось крикнув, показуючи на печеру.

Рембо не зрозумів.

Муса, що він говорить?

Муса повернувся. Він ледве уловив зміст запитання. Знову заторохтіли кулемети, далеко внизу розірвалася ракета.

Він сказав вертольоти розстрілювати все підряд. Помітять печеру — пустять ракету. Якщо залишитися тут — помреш. Він хоче, щоб ти пішов з ним.

Але я не можу!

Мосаад продовжував щось кричати.

Він казати, вертольоти летять із заходу. Тепер він не може йти туди. Він іти на схід. До Пакистану. Іди з ним. Його люди тебе захистять.

Я не можу залишити полковника!

Бери його із собою.

Рембо подивився на поранених, яким афганці допомагали виходити з печери, деяких виносили на руках. Дехто з поранених міг сидіти в сідлі без сторонньої допомоги, інших доводилося саджати й підтримувати — такими вони були ослаблими.

Так Рембо підтримував Траутмена під час їхнього довгого шляху назад. До кінця полковник, незважаючи на всі зусилля Рембо, знепритомнів. Через тряску рана Траутмена запалилися й посилилася кровотеча.

«Якщо я знову посаджу його на коня, — думав Рембо, — рана відкриється. Він спливе кров’ю та помре».

Мій друг не може пересуватися верхи!

Унизу, біля підніжжя гір, продовжували ревіти вертольоти. Усе так само строчили кулемети. Вибухнула ще одна ракета.

Ми будемо вам тягарем! — сказав Рембо. — Через нас загинуть твої люди! Ідіть самі! Швидше!

Темні очі Мосаада блиснули гнівом. Він хотів заперечити, але на схилі вибухнула ще одна ракета. Мосаад ривком повернув коня, бажаючи повести людей за собою. При першій же нагоді Мосаад поверне з тропи й поведе своїх людей у гори, геть від табору та вертольотів, на схід. Люди Рахіма входили в ліс. їм залишився єдиний шлях — на північ.

На галявині стало незвично тихо. Але відразу цвіркнули кулемети, торохнули гармати. Рембо кинувся назад до Мішель, яка вийшла з печери.

Тобі не можна тут залишатися. Візьми мого коня. Ти ще встигнеш наздогнати Мосаада.

Я не покину свого єдиного пацієнта.

Ти і так зробила дуже багато. Я проходив медичну підготовку й сам зможу про нього подбати.

А хто подбає про тебе, якщо тебе поранять? Ти ж не зможеш відстрілюватися й одночасно стежити за своїм другом. Я залишаюся.

Але…

Я не покину пацієнта! — Її погляд став холодним. Вона була налаштована досить рішуче. — Я не хочу, як боягуз, утікати з Афганістану!

Повітря тряслося від гулу вертольотів. Гармати тепер палили неспинно.

Мосаад мав рацію, вертольоти стріляти по всьому підозрілому, — сказав Муса.

Рембо оглянувся. Трава на галявині була прим’ята. І хоча сліди багать були ліквідовані, бруд і камені виглядали підозріло.

Мосаад мав рацію ще й у тім, що коли вони помітять печеру, то запідозрять, що там хто-небудь ховається, і обов’язково випустять по ній ракету.

Що ж у такому разі нам робити? Ховатися в лісі? — запитав Муса. — Нас небагато, і вони можуть нас не помітити.

У нас закінчується продовольство. Так що все одно доведеться йти звідси. Якщо їхня каральна експедиція буде проходити по повному сценарію (а вертольоти — кращий тому доказ), тут от-от з’являться солдати.

Такими розлюченими я їх ще не бачив, — зазначив Муса.

Так… Я, схоже, здорово їм насолив, — у голосі Рембо не було навіть натяку на торжество.

Отже, що будемо робити?

Йти.

Але ти сказати повстанцям, що ми залишатися, — здивувався Муса.

Я говорив це до появи вертольотів.

— Але ж ти просити Мосаада залишити нас тут уже після того, як вони з’явилися.

Це через полковника. Він стік би кров’ю та помер, якби ми повезли його на конях. Ми б затримали рух загону Мосаада, і його люди могли б загинути. От чому я попросив Мішель піти з ними. От чому я знову прошу тебе, Мусо, поки не пізно, наздожени їх!

І кинути тебе й твого друга? — запитала Мішель. — А що ти збираєшся робити? Як ти будеш його транспортувати?

Я вже придумав. Зараз ніколи пояснювати.

Рембо витяг ніж і кинувся до дерев.

Я без тебе не піду! — наполегливо повторював Муса.

Я тебе теж не кину! — відгукнулася Мішель.

Тоді готуйте полковника до дороги! — крикнув на ходу Рембо. — І пам’ятайте: я вас попередив! Поспішай, Мусо! Мені буде потрібна твоя допомога!

РОЗДІЛ 10

Рембо рубав ножем деревце. Зрубавши під корінь, кинув його Мусі.

Візьми ніж, зріж гілки й обрубай верх. Залиш від стовбура дванадцять футів.

Він оглянувся, знайшов ще одне молоде деревце таких же розмірів і, зрубавши його, кинув Мусі.

Мені будуть потрібні дві однакові тички.

Він зрубав із дерев кілька гілок, очистив їх від листя, нарізав шматками по чотири фути кожен і повернувся до Муси.

Афганець розклав гілки поперек тичок. Рембо розрізав мотузку на шматки по два фути кожну та, ставши на коліна, почав прикручувати кінці гілок до тичок. Муса йому допомагав.

Між гілками повинно бути близько восьми дюймів, — пояснював Рембо, — це довжина леза твого ножа.

Муса мовчки кивнув. Він працював швидко, як тільки міг.

Рембо перевірив кожну гілку. Жодна не ворушилася. По обличчю його струменів піт, і він, захищаючи очі, обв’язав чоло Смужкою матерії.

Під спину потрібно буде підкласти що-небудь м’яке. — Рембо нарізав гілок, зробив із них підстилку й виволік носилки на галявину.

Ревіння вертольотів ставало все голоснішим.

Носилки занадто довгий, — сказав Муса. — Незручно. Краще відрізати. Тоді ми зможемо нести твій друг.

Якщо ми будемо тягти ці носилки вдвох, то не зможемо йти швидко.

Ми не будемо нести їх удвох?

Не будемо.

Але як?..

Рембо відв’язав свого коня й вивів на галявину. З обох боків сідла він зробив прорізи.

Повернувшись до носилок, підняв їх і просунув тички в обидва прорізи. Потім зробив ще кілька дірок, закріпив у них кінці тичок. Перекинув через спину коня шматок мотузки й туго стяг кінці між собою.

Вертольоти ревіли вже десь зовсім поруч. Скрекотіння кулеметних черг почастішало.

Мусо! Повертайся назад до урвища. Розрахуй час між спалахами та звуком пострілів.

Але…

Не запитуй, навіщо це потрібно! Зроби те, що я прошу!

Муса сховався, і Рембо кинувся до печери.

Він готовий, Мішель?

Рана вже не кровоточить. Пульс слабкий, але ритмічний. Тиск низький, але могло бути й гірше.

Візьми його за ноги, а я візьму за плечі.

Вони дбайливо винесли Траутмена з печери та поклали на носилки. Гілки злегка прогнулися, але витримали вагу тіла.

Траутмен застогнав.

Пробачте, полковнику. Мені шкода вас турбувати, але нам необхідно уникнути зустрічі з досить розсердженими гістьми.

Повіки Траутмена здригнулися.

Джоне?

Це я, сер, — Рембо перекинув мотузку через груди Траутмена та прив’язав його до носилок. Він розібрав свій лук та решту стріл і закріпив їх у сумках на поясі. Автомат-гранатомет засунув під мотузку на носилках.

Форт Брегг… Що ти тут робиш?

Це не форт Брегг. Це… Спробуйте заснути, полковнику.

Він обернувся на шум. Повертався Муса.

Спалах. А через п’ять секунд постріли.

Швидкість звуку — миля за секунду. Значить, вертольоти за п’ять миль звідси. їм буде потрібна година, щоб прочесати все вздовж і впоперек.

Схил здригнувся від вибуху.

Рембо кинувся до кінців тичок, які лежали на землі.

Він узявся за тички та спробував розпрямитися. Його тіло тремтіло. Від напруги коліна, спину, руки й плечі судомило. Однак йому вдалося встати та підняти носилки. М’язи пронизував різкий біль. Здавалося, сухожилля от-от порвуться.

Веди коня, Мусо! Поспішай! Мішель, сідай на коня Муси й доганяй! Тікаймо звідси до біса!

Унизу все голосніше й голосніше ревіли вертольоти. Загін обігнув скелю та зник у лісі.

РОЗДІЛ 1

Хоч Рембо й обмотав голову смужкою матерії, піт заливав йому очі. Носилки заважали дивитися під ноги. Він спіткнувся об колоду, що лежала впоперек стежки, і ледве втримав рівновагу.

Муса оглянувся, насупився.

Уперед, — сказав Рембо, — хльосни коня.

Мішель, яка їхала позаду, з занепокоєнням зазначила:

Ти ослаб від утрати крові. Ти не спав і майже нічого не їв. Тебе поранили під час нападу на форт. Побережи себе. Ти можеш не витримати.

Витримаю, скільки буде потрібно. — Рембо перехопив ручки носилок і змусив йти себе далі.

Ти ж знущаєшся над собою!

Чорт забирай, а що робити?

На носилках лежав непритомний Траутмен. Коли вони погойдувалися, голова полковника вдарялася об краї, і Рембо намагався йти якомога плавніше.

Давай прив’яжемо носилки ще й до мого коня, — запропонувала Мішель.

Не можна. Ми й так ризикуємо. Раптом коні понесуть?

Натягнемо поводи.

Це не допоможе, — сказав Рембо. — До того ж нам стане важче обходити ями та колоди. Ми будемо рухатися ще повільніше.

Вони досягли вершини пагорба. Поки вони рухалися на південь, у тому напрямку, куди пішов загін Халіда. Увагу Рембо привернули сліди підків на ґрунті схилу. Сліди тяглися зі сходу. Рембо здогадався, що їх залишив загін Мосаада. Тепер він точно знав місце, де Мосаад зробив зупинку, а потім повернув на Пакистан.

«Зрозуміло, — подумав Рембо, — Пакистан*.

Там безпечно.

Там нададуть допомогу Траутмену.

Він ще рішучіше покрокував за конем Муси. У міру того як вони спускалися в передгір’я, кулеметна стрілянина голоснішала.

«Які ж вони озлоблені, — думав Рембо. — Схоже, стріляють по всьому, що їм здається підозрілим. Так незабаром розстріляють весь боєзапас».

Мусо, іди швидше!

Дерева стали траплятися рідше. Рембо вийшов на зарослу травою галявину.

Мусо, ми не повинні виходити на відкриту місцевість! Треба обійти галявину за деревами.

Рембо дуже втомився та страждав від болю, але темпу не зменшував. «Незабаром ми вийдемо на відкриту місцевість і будемо як на долоні», — думав він.

РОЗДІЛ 2

Полковник Зейсан стояв між БМП і скелею. Машину він залишив неохоче. Вентилятор ледь працював, тому що двигун машини був виключений і акумулятори розряджалися. Коли повітря всередині стало спертим, а сонце розпекло БМП, довелося ризикнути. Узагалі ж, ризик був не дуже великий. Перебуваючи в цьому місці, він не міг стати мішенню для снайпера. Однак він ще ніколи не був так близько до лінії вогню й тому почувався незатишно.

Але він намагався цього не показувати. Ні майор Азов, який понуро стояв поруч, ні прапорщик Кауров страху явно не відчували. А командир має бути прикладом для підлеглих.

«Спокійно, — наказав собі полковник. — Я повинен виглядати спокійно та впевнено. Ризик невеликий. І що тільки не зробиш, щоб ушитися з цієї країни».

Колона залишила форт під прикриттям бурі, проминула перевал і досягла долини на південь від східного хребта.

Усередині дня вертольоти почали атаку. Зейсан з укриття прислухався до ревіння моторів і стрілянини. Він посміхався. Моджахеди повинні злякатися — штурм організований як слід. Вони вирішать, що в них немає іншого виходу, згорнуть табір і перенесуть його в інше, більш безпечне місце.

Зейсан посміхався ще ширше. Якщо вони побіжать, розставлені в передгір’ях пости помітять рух. Він накаже вертольотам обстріляти їх із повітря, і їм доведеться повернути в цю долину. Ну, а як тільки вони вийдуть на відкриту місцевість, його колона зрівняє їх із землею. Ніяких полонених. Усі до одного моджахеди повинні вмерти.

Якщо моджахеди вирішать пробиратися на північ, вони наткнуться на іншу засідку. Пости розставлені й там. Вертольоти заженуть цю череду прямо під вогонь другої колони, яка швиденько з ними розправиться.

Звичайно ж, було б краще, якби честь перебити їх випала моїй колоні. Однак, незалежно від того, кому дістанеться слава, начальство буде мною задоволене.

Отже, куди вони повернуть: на південь чи на північ? У якому секторі це відбудеться? Кинути монетку, чи що?

Варто врахувати все. На схід моджахеди не підуть — відтіля ведеться вогонь. Значить, вихід у них один: йти на захід, у бік Пакистану. Але місцеві моджахеди дуже вперті та продовжують воювати. Піти в Пакистан для них рівнозначно відступу, а моджахеди скоріше помруть, ніж утечуть.

Правда, моджахеди можуть прийняти найнесподіваніше рішення. Якщо вони підуть на схід, для Зейсана буде важче розставити їм пастки. Ця долина тягнеться зі сходу на захід. Гори, що оточують її з півночі та з півдня, неприступні для БМП, частина перевалів контролюватися не буде, і вони зможуть вислизнути.

Тут своє слово скажуть важкі десантні вертольоти.

Ні, він не такий боягуз, як цей майор Азов. Той би просто втік.

Чого такі серйозні, майоре? — повернувся Зейсан до Азова. — Ми, можна сказати, розбили ворогів.

Ворогів? Чиїх ворогів?..

Батьківщини, звичайно.

Але ж афганці не нападали на нашу батьківщину, полковнику.

Звичайно, ні! Вони ж недорозвинені. А ми — велика держава! Вони не такі ідіоти, щоб нападати на Радянський Союз.

Тоді навіщо ж ми напали на їхню країну, полковнику?

Вам це відомо і не гірше за мене. Афганістан межує з Іраном. В Ірані багато нафти, а нафта потрібна нашій батьківщині.

І через це ми винищили мільйон афганців?

Ну, це не так уже й багато.

Звичайно, якщо ви не один із них.

Але ви, майоре, радянська людина, — Зейсан люто глянув на майора, потім звернувся до Каурова. — Незабаром у вас, прапорщику, буде можливість знищити ще більше ворогів.

Так точно, товаришу полковник, — рішуче відгукнувся прапорщик. Про таких, як він, кажуть, що природа над ним довго не мудрувала. — Я з нетерпінням чекаю, коли ми з вами підемо в бій.

Губи прапорщика розтягнися в подобі посмішки. Але крізь цю посмішку проглядало…

Презирство?

Не може бути. Прапорщик був зразком чемності та слухняності. Але якщо це й було презирство, воно стосувалося майора.

Полковник обернувся на чийсь голос.

Полковнику, вертольоти просять дозволу почати операцію зі зміни, — сказав офіцер зв’язку, який виліз із люка танка.

Дозволяю.

Відповідно до розробленого Зейсаном плану, вертольоти повинні були вести безперервний вогонь. Але потрібно поповнювати запаси пального. Зейсан хотів, щоб вогнева міць не слабшала, тому зупинився на системі змін. Третина машин ішла на базу для заправлення й поповнення боєкомплекту. Коли машини знову поверталися на позиції, на базу летіла наступна зміна і так далі. Це гарантувало Зейсану постійну перевагу в силі вогню.

«Здається, я продумав усе до дрібниць, — заспокоював він себе. — Тепер усе вирішить час».

РОЗДІЛ 3

Рембо знову спіткнувся й заточився. Щоб не випустити носилки з Траутменом, він упав на коліна.

Тобі треба відпочити, — сказала Мішель.

Коли стемніє. — Він ледве відкрив пересохлі губи та подивився на сонце. Воно вже торкнулося гір. Здавалося, що це не сонце, а величезна заповнена кров’ю куля, готова от-от тріснути.

Нили руки, натруджені носилками. Рембо випрямив коліна й потягнувся, із жахом прислухаючись до хрускоту суглобів.

У передгір’ї ревіли вертольоти.

Уперед!

Схил став ще крутішим. Дерева траплялися все рідше. Шар землі був тонкий, крізь нього проступало каміння. Рембо наблизився до гребеня гряди, випередивши всіх інших, щоб не висувалися через виступи скель. Побачив вертольоти, які застеляли в передгір’ях усе небо.

Вони кружляли, як стерв’ятники, поступово забираючись усе вище в гори та поливаючи вогнем усе довкола. На гвинтах вертольотів грали відблиски сонця. Воно поступово сідало, і відблиски гаснули один за одним. Одна з машин випустила ракету, яка тягла за собою слід диму. Вона, ніби ножем, зрізала дерева на своєму шляху й вибухнула на краю обриву.

Рембо здалося, що ракета влучила саме туди, де був їхній табір. Дерева охопило полум’я, яскраво забарвивши сутінки. Сонце вже сіло, і на тлі заграви було виразно видно, як з-під черева однієї з машин виповзла жовта хмара. Отруйний газ.

Рембо захлиснула лють. «Ці хлопці не гидують нічим», — думав він.

Полум’я пожежі, що вирувала в передгір’ї, розігнало сутінки. Спалахи вибухів нагадували вогні феєрверка. Прожектори вертольотів ретельно обнишпорювали околиці.

Може, відпочинеш? — запитав Муса.

Рембо подивився туди, де все було залито світлом прожекторів.

Не зараз. От здолаємо той схил…

Муса щось пробурмотів.

Що?

Ти вб’єш себе.

Ну, що ж, якщо так треба…

Він побачив, що попереду, крім рідких дерев, лише валуни, знову спіткнувся і зупинився.

Руки тряслися. Він присів на край носилок і спробував розпрямити спину. М’язи простромив різкий біль. Він сповз на землю.

Мішель зістрибнула з коня й опустилася поруч.

Подбай про полковника, — сказав Рембо. -

Але…

Чорт забирай, подбай про полковника!

Ну й упертий же ти!.. — Вона взяла свою сумку та присіла біля Траутмена.

Рембо ковтав ротом повітря й намагався розслабитися. Його тіло тремтіло.

Підійшла Мішель.

Він ще непритомний. Дихає нормально, але пульс слабкий, — сказала вона.

Це погано?

Я боюся за нього. Відновилася кровотеча.

Чорт!

Його морозить. Треба б дати йому трохи води.

Рембо почекав, коли мине запаморочення, і підійшов до Траутмена

Муса відкрив флягу, підніс горлечко до губ полковника, улив йому в рот води.

Навіть у темряві Рембо побачив, що майже вся вода вилилася назад.

Спробуй ще раз! Полковнику, ви повинні попити!..

Муса знову влив води, але й вона вилилася.

Прокиньтесь, полковнику! — сказав Рембо.

Полковник не відповідав.

Прийдіть же до тями!

Траутмен ворухнувся та підняв руку. Але вона відразу впала на носилки.

Ви чуєте мене, полковнику? Ви повинні попити.

Що? — голос Траутмена був схожий на шелест вітру в опалому листі. — Що, Джоне?

Йому вдалося зробити один ковток.

Мішель змочила носову хустку, обтерла нею обличчя полковника та поклала хустку йому на чоло.

Треба б нагодувати й напоїти коней, — промовив Муса.

А тобі треба поспати, — сказала Мішель, звертаючись до Рембо.

Потім.

Ні, зараз. — Мішель схопила його за руки. — У тебе обдерті долоні. Я продезинфікую й перев’яжу їх. Випий трохи води та з’їж що-небудь.

Навряд чи я зможу.

Бога заради, послухайся мене!

Рембо зробив ковток із фляги Муси й відламав шматок сухого твердого хліба.

Темряву в передгір’ї розпорювали промені прожекторів. Здавалося, вони з’являються нізвідки та зникають у нікуди. Це ж «нізвідки» випльовувало кулеметні черги.

Він повернувся до засніжених шпилів гір.

Мусо, коли ми перейдемо через них?

Завтра. Це важко. Якщо Всевишній допоможе, ми спуститися в долину на тому боці гір завтра вдень.

Удень? Ти хочеш вийти на світанку?

Небезпека потрібно бачити.

Але нас за цей час устигнуть розстріляти з кулеметів. Виходимо вночі.

Але тобі треба поспати, — наполягала Мішель. — Інакше ти просто звалишся.

Якщо ці вертольоти знайдуть нас, я засну назавжди. Ви, зрештою, теж. Виходимо зараз!

Рембо вдивлявся в гори. Загін Мосаада, звичайно ж, іде швидше й напевно вже ближче до вершини. Він знав, що вони не будуть робити привалу. Але що з Рахімом і Халідом? Чи вдалося їм сховатися?

Звиваючись, як змія, Халід пробирався вниз темним схилом повз невидимі дерева. Його загін стояв вище, на лісистому плато, куди вони вийшли відразу після заходу сонця. Справа, на заході, ревіли вертольоти: він бачив промені їх прожекторів, язики полум’я, спалахи трасуючих куль. Раптом половина прожекторів згасла, потім вони спалахнули трохи далі.

«Пішли на заправлення», — думав Халід, продовжуючи обережно спускатися вниз.

Занадто їх було багато. А може, вони вирішили нас просто налякати? Раніше радянські не збирали стільки вертольотів відразу. Напевно, вони поставили мету викурити повстанців з їхніх притулків на рівнину, щоб розчистити шлях для наступу. А може, вони встигли розставити пастки. Правда, щось несхоже.

Халід прочитав молитву Аллахові. Його людям потрібна допомога Всевишнього. Але не можна сподіватися тільки на Аллаха, треба й самому розвідати, що попереду. Командир відповідає за своїх людей.

Американець урятував його дочку. Халід відчував муки совісті, що не взяв його із собою. Але ж він пропонував піти разом, та американець відмовився: він не міг покинути друга. Халід високо цінував дружбу, але в нього були обов’язки перед людьми. Що ж, американець зробив свій вибір. Досить думати про це! Краще думати про те, що буде.

Ховаючись у тіні дерев, Халід поповзом добрався до обриву та прислухався до того, що діялося внизу.

Якщо вгорі, слава Аллахові, світили зірки, то внизу була суцільна пітьма — царство диявола. Але нічого, незабаром зійде благословенний місяць. Він розсіє цю темряву, а поки Халід залишиться тут і перепочине.

Раптом знизу пролунав звук, від якого в нього завмерло серце. Це міг зірватися камінь із краю обриву.

Або ж суха гілка впала та зачепила по дорозі іншу гілку. Але міг бути й удар ствола гвинтівки об камінь. Або фляги. Або звук тумблера переговорного пристрою.

Халід насторожився.

Він спітнів, хоча дув холодний нічний вітер.

Ось! Знову цей звук! Скреготіння металу! І — шепіт!

Незрозумілий шепіт! Російська мова!

У тиші ночі цей шепіт просто оглушив Халіда. Так значить…

Радянські виставили пости. Вони вважають, що ми, ховаючись від вогню вертольотів, підемо на північ або на південь,

але тільки не на схід, оскільки для нас де капітуляція.

Отже, унизу — пастка.

Треба вибратися із цього обриву, повернутися до свого загону й повести людей у Пакистан.

Але, може, вороги розставили пастки й у тому напрямку? Чи не думають вони, що раз ми не робили так ніколи, то не зробимо і далі?

Він безшумно ковзнув між каменями. Тепер їх обриси стали ледь помітні у світлі місяця, який щойно зійшов. Слава Аллахові, цей небесний світильник добре освітлював його шлях.

РОЗДІЛ 4

«І місяць, і сонце тут незвичайні», — думав Рембо. Завдяки гірському повітрю та грі світла місяць, здавалося, от-от упаде, таким він був великим. Його срібне світло проникало всюди.

Рембо йшов по білому у місячному світлі камінню. Муса й кінь, до якого були прив’язані передні ручки носилок, здавалися примарами. Обернувшись, він побачив Мішель верхи на другому коні. Унизу, у долині, нишпорили промені прожекторів цих стерв’ятників.

Він перехопив зручніше ручки носилок і продовжив підйом. Ніч була холодною, але він обливався потом. Шуму від них було досить багато: у холодному повітрі човгання підошов по каменях здавалося оглушливо гучним. Униз схилом котилися зрушені копитами коней камені.

Дерева скінчилися.

Вони вже піднялися до такої висоти, коли стало важко дихати. Легені працювали, як міх у кузні в Банкоку, але повітря не вистачало. У Рембо запаморочилася голова, м’язи живота зсудомило.

— Півгодини, — вимовила Мішель.

Він кивнув. Вони вирішили поїти Траутмена через кожні тридцять хвилин. Рембо нізащо не став би витрачати час на відпочинок, але заради Траутмена був готовий на все. Він опустив ручки носилок на землю та помасажував затерплі руки. Муса тим часом заливав воду з фляги в рот Траутмену. Вода стікала по шиї полковника, але губи ворушилися. Траутмен пив.

Тепер попий ти, — сказала Мішель.

Я не хочу пити.

Рембо відчував, що його трохи нудить.

Попий.

Він випив трохи води, Мішель відламала шматок хліба та дала йому. Він жував і думав, що, може, йому вдасться обдурити голодний шлунок. Узявся за ручки, відчуваючи, як напружилися сухожилля, і пішов уперед.

Вони дійшли до межі снігів. Стало холодно. Мішель накрила Траутмена ковдрою. Кінці іншої ковдри вона зав’язала навколо шиї Рембо. Потім перехопила ковдру мотузкою на поясі, так що вона прикривала його до колін. Сама Мішель і Муса також загорнулися в ковдри. Вони йшли спереду, мерзнули обличчя й руки. Із рота валила пара. Сніг був твердим. Коли черевики проламували наст, огидно поскрипувала суха кірка. Рембо намагався ступати в ямки, залишені копитами коня Муси.

Він помітив спереду втоптану площадку. Вона тяглася навскоси зліва направо. Що це могло бути? Підійшовши ближче, він розрізнив сліди підків. І все зрозумів. Тут ішов загін Мосаада. Він просувався набагато швидше та зараз, можливо, уже перевалив через хребет і досяг лісу на тому боці.

"Уперед", — подумки сказав Рембо.

Але відразу згадав про вертольоти. Йти протоптаною дорогою, звичайно ж, було легше, але й небезпечніше. Коли вертольоти піднімуться сюди, вони безперечно, помітять її. І стануть прочісувати все з наміром знайти групу, що залишила цей слід.

Він задумався. Перед ним був кулуар, посередині якого, поблискуючи в місячному світлі, пролягала вузька стежка.

Мусо, ця стежина виведе нас до мети?

Так, але це більш важкий дорога. Буде легше, якщо ми підемо там, де пройшов загін.

Ми не можемо йти тут. Нас помітять вертольоти.

Вони помітять і вузький стежка.

І вирішать, що важливіше захопити великий загін, — сказав Рембо. — Вони кинуть на це основні сили. Ну, а нам залишиться одна машина, а не двадцять.

Муса уважно подивився на добре втоптану дорогу, смикнув повід і повернув коня. Рембо ледве втримував носилки. Вони пішли далі вгору, провалюючись у глибокий сніг.

РОЗДІЛ 5

Солдат тремтів від холоду. Не рятували навіть хутряна шапка, валянки й кожушок. Зараз би випити чого-небудь гарячого або розім’ятися! Але їм наказано сидіти в укритті. І от він сидів на виступі скелі, на півдорозі до вершини, і злився на тих, хто його сюди послав.

Він обернувся та глянув на свого напарника. Той хропів у спальному мішку, з вузької горловини якого йшла пара. «Нічого, — думав вартовий, — залишилася всього година. Потім наступить моя черга спати, а ти будеш морозити зад».

Вони стовбичили тут з учорашнього полудня. їх закидав вертоліт. Прекрасний спостережний пункт, ймовірно, єдина точка, відкіля видно всі дороги, по яких моджахеди могли перевалити через гори.

Правда, уже після заходу сонця вони помітили, що їхній прилад нічного бачення на морозі не працює. Зеленувате зображення в окулярі тремтіло й було ледь помітне. Лінзи покрилися памороззю, і солдат, намагаючись хоч що-небудь побачити, здорово постраждав — шкіра обличчя примерзла до окуляра. Довелося віддирати.

Прилад був ні до чого.

Сподіваючись, що наказ можуть скасувати, він повідомив по рації, що без приладу нічного бачення нічого не видно. Але прийшов наказ продовжувати спостереження.

Він наморщився, мріючи про час, коли розбудить напарника, а сам залізе в спальний мішок.

Раптом йому здалося, що внизу, у кулуарі, щось рухається.

Він здригнувся й напружив зір.

Людина. Кінь. Носилки. На носилках хтось лежить. Людина на іншому кінці носилок. Хтось ще. Другий кінь.

Солдат схопився за рацію, але передумав. «Навіть якщо я буду говорити пошепки, ворог може почути. І я втрачу перевагу раптовості», — вирішив він.

Троє, не рахуючи пораненого на носилках. Це не той великий загін, про який ішлося й заради якого затіяна вся ця операція.

Він розстібнув спальний мішок і затис напарникові долонею рот.

Другий солдат відкрив очі, здригнувся.

Перший приклав палець до губ і показав униз.

Другий усе зрозумів і кивнув у відповідь.

Вони вдвох удивлялися в тіні, що рухалися внизу.

Перший солдат потягнувся за автоматом.

РОЗДІЛ 6

«Найгірше, можна сказати, позаду», — думав Рембо. Так, принаймні, повинно бути. Він не знав, як довго зуміє залишатися на ногах.

Заради Траутмена?

Та хоч усе життя.

Він підхопив носилки та, потопаючи в снігу, побрів далі. Незабаром вони перевалять через хребет. Сніг скінчиться, знову будуть камені й дерева. Вони спустяться в іншу долину, у тепло.

Вперед!

Мусо, як ти думаєш, коли ми…

Муса обернувся на його голос і впав.

Спочатку Рембо вирішив, що він просто спіткнувся. Але тут пролунав тріск автоматної черги. Стріляли звідкись зі схилу справа.

Рембо опустив носилки. Траутмен стогнав в агонії.

Мішель, швидше!

Мішель хльоснула коня.

Відкрив вогонь другий вартовий. Рембо відстрілювався, не відходячи від носилок. Він сподівався, що вони не будуть стріляти в Траутмена. Поки стріляли чергами, тобто майже навмання. Це значить, у втікачів ще залишався шанс на порятунок. Але якщо вони перейдуть на одиночні та почнуть вести прицільний вогонь…

Рембо став на коліна й уперся плечем у приклад. Перед ним кулі фонтанчиками піднімали сніг.

Він прицілився.

Кінь, до якого були прив’язані передні ручки носилок із Траутменом, поніс.

Рембо вистрілив. Цього разу він використовував свою зброю як гранатомет. Прогримів вибух і на мить засліпив Рембо. У світлі спалахів пострілів він прицілився та кілька разів вистрілив, намагаючись змусити вартових залягти. Вони справді перестали стріляти, чи то налякані вибухом, чи то перезаряджали зброю. Рембо не сподівався, що вбив їх.

Кінь із носилками продовжував нестися вперед.

Рембо перезарядив гранатомет і знову прицілився. Вартові почали стріляти. Рембо натиснув на спуск. Граната розірвалася трохи нижче від того місця, відкіля вівся обстріл. Сніговий шар здригнувся.

І тут його осінило. Не по вартових треба стріляти! Він перезарядив гранатомет, прицілився й вистрілив.

Тепер граната розірвалася вище, там, де нависав величезний сніговий карниз.

Він навіть не глянув туди, де повинен був прогриміти вибух. Схопився та побіг з останніх сил.

Мішель досягла краю кулуару, зістрибнула зі свого коня й чекала на другого, до якого були прив’язані носилки. Коли той із нею порівнявся, схопила поводи й натягнула їх. Кінь смикнувся, Мішель не встояла на ногах. Кінь вирвав поводи та понісся далі.

Прогримів вибух. Гори здригнулися. Величезний шар снігу сповз зверху, підштовхнув інший, і через мить усе це впало вниз.

Рембо мчав, не спускаючи очей із коня та носилок.

Траутмен!

Він не знав, чи кричить вголос, чи про себе. Він усе одно не почув би цього крику. Гуркіт снігу, що летів униз, заглушив усі інші звуки.

Він підбіг до Муси. Афганець намагався піднятися, сніг навколо був весь у крові.

Рембо підняв Мусу собі на плечі. Він сподівався встигнути укритися в безпечному місці до того, як лавина спуститься з гори.

Коли вибухнула третя граната, постріли припинилися. Кулі більше не розпорювали сніг. Вартовим довелося самим рятуватися від смерті, що наближалася до них.

Рембо біг із Мусою на плечах. Йому здавалося, він чує крики, яких, звичайно ж, чути не міг. Лавина котилась на плато, на якому була засідка. Камені, підхоплені нестримною силою, з гуркотом неслися вниз, змітаючи все на своєму шляху.

Рембо квапився винести Мусу з небезпечного місця.

Він не міг бігти дуже швидко. Під подвійною вагою сніг провалювався глибше, дихати ставало все важче й важче. Здавалося, серце вискочить із грудей і помчить уперед, залишивши тіло напризволяще.

Він трохи прорахувався. Тому, коли від гуркоту лавини, здавалося, от-от лопнуть барабанні перетинки, він упав обличчям у сніг, відразу піднявся та прикрив собою Мусу…

Він кричав, з усієї сили.

Кінь.

Носилки.

Траутмен — блимнуло у свідомості.

Його огорнула тиша. На мить здалося, наче він знову в пустелі й чорний вітер поховав його заживо під піском. У роті й у носі горить вогнем, він намагається визволити голову, набрати в легені повітря та відкопати Мусу.

Але зараз він видирався не з-під піску. Це був сніг. Замість палючого жару пустелі льодовий холод гірського перевалу. Прийшовши до тями, він стряхнув із голови сніг, зробив глибокий вдих, схопив Мусу за плечі та потягнув із замету. Він розгрібав сніг, а потім підтягував до себе Мусу. Права нога Муси була вся в крові, і Рембо поспішав.

Хотілося відсапатися, але він побоювався, що може зійти друга лавина, тому зупинився лише тоді, коли вони добралися де, перевалу. Тут він звалився на сніг поруч із Мусою.

Афганець щось пробурмотів.

Не чую, — сказав Рембо. Підсунувся ближче. Муса повторив, і він цього разу почув.

Так, — сказав Рембо, — ми за два кроки від раю.

Мішель наблизилася до них нетвердою ходою.

Як ти? — стурбовано запитав Рембо.

Вона підтримувала лівою рукою праву та стогнала.

Мене звалив кінь.

А що з твоєю рукою?

Думаю, я її зламала.

Рембо охопило почуття безвихідності. Таке вже не під силу винести.

Але він не мав права впадати у відчай.

Рембо змусив себе встати на ноги, відірвав шматок від ковдри й обмотав нею поранену ногу Муси. Потім зняв з його пояса ніж. Зафіксував джгут. Кровотеча припинилася.

«Траутмен» — обпекла думка.

Я зараз повернуся.

Рембо встав, і перед очима все поплило. На якийсь момент він навіть знепритомнів, але зібрався, кинувся слідами коня, який тягнув носилки. Цей проклятий кінь міг звалитися в прірву разом із носилками…

Він знайшов носилки через п’ятдесят метрів нижче схилом. Коня поблизу не було.

Носилки при падінні перевернулися. Під ними, обличчям у снігу, лежав Траутмен.

Рембо заричав. Він одним ривком перевернув носилки. Траутмен був прив’язаний до них мотузкою. Обличчя й чоло Траутмена були в снігу. З правого боку сніг став червоним. Відновилася кровотеча!

Обліплені снігом повіки Траутмена здригнулися.

Рембо обережно змахнув з його обличчя сніг, очистив рот і ніздрі.

Полковнику, потерпіть ще трохи! Не помирайте! Незабаром ви будете внизу, у теплі!

Рембо кинувся нагору. Справа він побачив якусь тінь. Кінь. Той, на якому їхала Мішель. Він обережно наблизився до нього, схопив повід і повів за собою.

Мішель сиділа на снігу поруч із Мусою, тримаючись за свою праву руку. Навіть при світлі місяця було видно, яка вона бліда.

Мусо, ти зможеш їхати верхи? — запитав Рембо.

Муса відкрив очі.

Зроблю все, що в моїх силах.

Рембо відірвав від своєї ковдри ще одну смугу, зробив із неї пов’язку, яку надяг на шию Мішель.

Зможеш іти? — запитав він у неї.

Ти чув, що сказав Муса. Я теж зроблю все можливе.

Рембо поцілував її в щоку.

Він прорізав у попоні дірки для ручок носилок.

Приведи коня, — попросив він Мішель.

Рембо переніс Мусу до того місця, де залишив носилки. Піднявши їх, уставив ручки в пророблені отвори, закріпив. Потім допоміг Мусі сісти на коня. Муса зойкнув. Рембо боявся, як би Муса не знепритомнів. Але Муса швидко отямився.

Поїхали, — сказав він.

Мішель узяла коня за вуздечку, Рембо підняв край носилок, і вони пішли вниз. Рембо з тривогою дивився на залите кров’ю чоло Траутмена. Його захлиснула хвиля гніву. «Уперше в житті, — думав він, — мій гнів викликаний моїм безсиллям». Тут він зрозумів, що плаче.

РОЗДІЛ 7

Полковник Зейсан прокинувся від світла, яке било в очі. Хтось тряс його за плече.

У чому справа? — запитав він.

Ви наказали повідомити вам, якщо пости помітять пересування моджахедів.

Зейсан підхопився. Він спав у відсіку для солдатів в одній із БМП.

А що, розвідники помітили пересування моджахедів?

Не зовсім так… — вимовив офіцер зв’язку.

Не зовсім так? Що це значить? Ти не мав права будити мене, поки…

Один зі спостережних пунктів не вийшов на зв’язок у зазначений час. Я не можу зв’язатися з ними по рації. Пост знаходилася на схилі гори зі східного боку. Дозорці з БМП повідомили, що в тому напрямку загоном вершників протоптана стежка. Вона йде вбік перевалу, поблизу посту.

Зейсан потягнувся.

Покажи на карті.

Офіцер зв’язку пройшов у носову частину БМП і повернувся з картою. Розправив її га вказав на потрібний район.

Тут знаходиться перевал, за підступами до якого стежили наші розвідники, — сказав він. — Ось, приблизно за півкілометра вправо — сліди, про які я вам говорив. Вони ведуть до іншого перевалу.

Зейсан уважно вивчав карту.

Обидва перевали ведуть у ту саму долину, — його палець указав на лінію вздовж вузької долини, — на дальньому кінці якої є один-єдиний вихід. Якщо вони подолали перевал, то куди вони йдуть?

У Пакистан.

Зейсан кинувся до виходу.

Зв’яжися з вертольотами. Передай, щоб третя частина машин негайно летіла туди. Нехай команди БМП готуються до перекидання в цю долину. До східного перевалу. Якщо я зможу вчасно їх блокувати, моджахеди опиняться в пастці.

РОЗДІЛ 8

Мосаад вів свій загін, орієнтуючись по зірках. Круті схили вузької долини густо поросли лісом, але на дні дерев не було, а лише росла трава, тому Мосаад почувався беззахисним навіть у темряві. Він нервував і весь час підганяв своїх людей.

І все-таки загін просувався досить швидко. Люди не стали робити. привалу для молитви, вони все йшли і йшли, навіть коли опинилися високо в горах. Аллах зрозуміє та пробачить Мосаада. Вони молилися в серцях. Ми не могли зупинитися, щоб помолитися вголос. Потрібно втекти від цих вертольотів. Ми зобов’язані вижити й продовжити цю священну війну в ім’я Аллаха. Величезний місяць, дар Всевишнього, освітлював людям Мосаада дорогу, щоб вони могли йти швидше.

Діти молилися за батьків, мулла — за поранених.

Перехід, на який звичайно пішло б два дні, якщо зупинятися для молитов, їжі та відпочинку, буде здійснено за півдня й одну ніч.

Долина піднімалася вгору. Досягши узлісся, Мосаад відшукав звірину стежку та скомандував людям вишикуватися за ним по одному. Коли вони вступили в ліс, гори спереду вже сіяли в перших променях світанку. Незабаром Мосаад виїхав на галявину, перетнув струмок і знову заїхав у ліс. Схил став крутішим. Вершини гір уже були добре освітлені, але у лісі все ще панувала пітьма. Тепер дерева стали нижчими, і вони побачили стежку. Це була дорога в Пакистан.

Як тільки стомлені люди ступили на цю стежку, Мосаад почув далекий звук, що поступово переходив у ревіння безлічі моторів та гвинтів.

Вертольоти! Вони нас знайшли!

Мосаад наказав своїм людям іти вперед і якомога швидше.

Вертольоти, схоже, знаходилися десь у районі струмка на краю долини. Він обернувся, намагаючись хоч що-небудь побачити в суцільній пітьмі. Прожектори то спалахували, то гаснули. Спалахи — і знову пітьма, ще густіша, ніж до цього. Світло, відбите землею, підсвічувало знизу обриси гігантських птахів. Під кожним вертольотом висіло, гойдаючись, щось велике й незрозуміле.

Мосаад не знав точно, що це, але коли стало світліше, усе зрозумів. Він пришпорив коня та змусив його перейти на швидкий галоп.

Досягши вершини, він зупинився, стежка круто обривалася вниз. Перед ним відкрилася велична панорама рідних гір, освітлених першими променями ранкового сонця, і душа його переповнилася теплими почуттями. Довго тут залишатися не можна, Мосаад хльоснув коня й почав спуск у бік Пакистану.

Туди, де безпечно.

Він думав про вертольоти й про те страшне, що вони опустили на землю.

Він згадав американця, чемпіона з бузкаші, який ішов слідом за його загоном. Це справжній воїн, він наполіг на своєму та залишився з пораненим товаришем, не злякавшись вертольотів.

А я повів своїх людей у безпечне місце.

У кожного свій обов’язок. Кожен із нас учинив так, як вважав за правильне.

А що як…

Його і без того похмурий настрій ще погіршився. Така була воля Аллаха та провидіння. Мосаад став підганяти жінок. Він наказав дітям, які сидять у сідлах за своїми батьками, поводитися тихо.

Уперед же! Веди їх уперед. У Пакистан.

Своїм праведним воїнам, вірним Ісламу, він наказав повернути коней і приготуватися до бою. Він знав, що якщо за такий наказ Аллах покарає його, він загине в цьому бою.

РОЗДІЛ 9

Чим нижче вони спускалися, тим тепліше ставало, і до Рембо почали повертатися сили. Тут уже не треба було так напружуватися, і тіло краще слухалося, ніж на самому верху, серед снігів. Вони вступили в зону лісів.

Повітря стало вологим. Під вагою Траутмена в Рембо затекли плечі й оніміла спина. Очі застеляла завіса, але вже не від сліз, а від знемоги. І все-таки з теплом прийшла слабка надія на порятунок — принаймні, Траутмен більше не бився в агонії.

«Може, — думав Рембо, — гірше і справді позаду. Може, ми вже відірвалися від погоні. І невдовзі доберемося до місця, де нададуть допомогу Траутмену.

І Мусі, який їхав спереду, розмірно погойдуючись у сідлі. Він так ослаб від утрати крові, що його довелося прив’язати до коня, щоб він не звалився.

І посірілій від утоми Мішель, яка ледве брела за конем. Рука її розпухла й нагадувала колоду».

Ранкове небо було чистим і ясним. Часті дерева служили гарним прикриттям. З боку гір, що піднімалися за їхніми спинами, донеслося ревіння потужних вертолітних моторів. Здалеку воно було схоже на гудіння бджіл. Таке ж ревіння лунало і знизу. Вертольоти снували над долиною, до якої йшов невеликий загін Рембо. Ревіння змінилося гурчанням декількох моторів. Рембо не міг бачити того, що відбувається, через дерева, але судячи зі звуку, пошуки змістилися нижче. Обстеживши стежку, що веде в Пакистан, вертольоти нарешті полетіли.

У горах стало тихо. Потім наступила тиша й у долині. Єдиними звуками, що її порушували, були шелест вітру, фиркання коня та дзюркотіння струмка. Тут, коло струмка, Рембо зупинив свій маленький загін. Він присів на край носилок. Було незвично тихо.

Як ти думаєш, вони полетіли зовсім? — запитала Мішель.

Рембо знизав плечима.

Можливо, вони вирішили зробити перепочинок. Або зрозуміли, що втратили нас, і ми вже в Пакистані.

А може, вони хочуть, щоб ми так вважали, — Мішель дивилася на дерева затуманеним від болю поглядом. — Може, це звичайний трюк.

— Одне добре: якщо вони надумають повернутися, ми почуємо їх здалеку.

Рембо нахилився до води й став пити. Вода була холодна та солодка, як гірське повітря. Він наповнив флягу й простягнув її Мішель.

Вона скорчила гримасу, але все-таки надпила трохи з фляги. Рембо дав води Траутмену, потім Мусі.

Рана Траутмена перестала кровоточити. Але його обличчя було ще цементно-сірого кольору, а чоло палало. Мусу теж била лихоманка, хоча він був притомним.

Рембо ледве відкрив очі, що злипалися. Він відчув непоборне бажання прилягти.

Ти, ледача сволото!

Випивши ще трохи води, він наповнив флягу, засунув у рот шматок черствого хліба й підняв носилки.

РОЗДІЛ 10

Рахім проводжав поглядом вертольоти. Виждавши ще п’ять хвилин, подав людям сигнал, що можна виходити з лісу. Минулої ночі, ховаючись від вертольотів, що налетіли з заходу, він у темряві знайшов дорогу й почав спускатися в долину, але щось підказало йому не поспішати.

Аллах оберігав Рахіма. При яскравому світлі місяця Рахім побачив танки, БМП і солдат, які метушаться навколо них. «Пастка», — зрозумів він. Вертольоти намагалися змусити їх відступити в пастку.

А на півдні інші танки та БМП напевно чекали Халіда. Рахім помолився за Халіда, за себе та за своїх людей. Отже, із заходу, півдня та півночі їм загрожувала небезпека. Значить, залишалася всього одна дорога. У Пакистан.

Зранку він вивів загін із лісу, і вони почали підйом у зону снігів. Добралися до добре втоптаної дороги, якою пройшов великий кінний загін. «Загін Мосаада», — вирішив Рахім. Він дивився на небо, побоюючись знову побачити вертольоти.

Однак небо було чистим. Перетнули вузьку стежину, яка вела вбік від прокладеної Мосаадом дороги. На ній були чітко помітні сліди двох коней і трьох піших людей. Він так і не зрозумів, хто були ці люди й чому вони не пішли второваною дорогою, а повернули на занесену снігом стежку. Він повів своїх людей прямою та втоптаною дорогою, і незабаром вони досягли перевалу.

Рахім ішов спереду та квапив загін. Тепер вони спускалися протилежним схилом. Сніг та камені швидко скінчилися, і загін зайшов у ліс. Там Рахім перегрупував людей.

Раптом у лісі почався рух.

Рахім зірвав із плеча гвинтівку та прицілився…

Але відразу зняв палець з курка.

З-поміж дерев вийшов Халід:

Я знайшов пастку на півдні.

А я — ще одну на півночі.

Халід сумно кивнув і жестом показав на схід.

Схоже, нам усе-таки доведеться йти разом.

РОЗДІЛ 11

Рембо дійшов до кінця спуску. Спереду була долина.

Ми не можемо йти по відкритій місцевості, Мішель. Якщо вертольоти повернуться, нам нікуди буде сховатися.

І що робити?

Треба йти в обхід, ховаючись за деревами, — він помітив удалині кам’янисту стежинку, що веде в Пакистан. — Це не набагато довше, — Рембо перевів погляд на носилки. — Полковнику, ви чуєте? Ми майже прийшли.

Він був вражений виглядом Траутмена. Очі його були закриті, він, здавалося, так і не опритомнів, однак, схоже, щось слабко пробурмотів.

Окрилений новою надією, Рембо покрокував уперед. Долину вони обійшли краєм лісу. Але перш ніж досягли її краю, їм довелося тричі відпочивати. Сили закінчувалися.

Мішель відшукала звірину стежку й повела по ній коня. Спереду був струмок. За ним кам’яниста стежинка знову починала петляти між деревами.

«Усе-таки ми дійшли!» — думав Рембо, бредучи зеленим лугом.

Від радості він навіть прискорив кроки.

І тут заревіли мотори.

Від несподіванки він спіткнувся.

Ні!

За деревами почався рух. БМП одна за одною виривалися з лісу та зупинялися, щоб навести гармати.

Ні!

Рембо був паралізований розпачем.

Усе закінчено. Тікати марно. Через кілька секунд їх рознесуть на шматки. Залишалося лише уповати на милосердя ворогів, сподіваючись, що вони, може, нададуть допомогу пораненому Траутмену й доставлять його в госпіталь.

Він присів на край носилок і відразу його збило ударною хвилею.

РОЗДІЛ 12

Земля здригнулася.

Не стріляти! — крикнув майор Азов.

Полковник Зейсан не звернув на нього найменшої уваги.

Вогонь! — скомандував він. — Тепер лівіше! Вогонь!

Пролунав новий вибух. У повітря полетіли грудки землі.

Жінка з перев’язаною рукою, скрикнувши, упала. Її накрило землею.

Вогонь! — наказав Зейсан.

Ні! — кричав Азов

Торохнув третій вибух. Снаряд розірвався позаду американця, і він упав.

Кінь поніс. Прив’язаний до сідла коня поранений хитнувся в один бік, потім в інший. Носилки підкинуло.

Перед конем! — скомандував Зейсан.

Ні! — закричав Азов. — Вони ж не чинять опору!

Новий снаряд розірвався перед конем і перебив йому ноги.

Кінь важко впав на бік, притиснувши ногу пораненому та перекинувши носилки.

До Зейсана донеслися крики.

Ще один! — скомандував він, не звертаючи уваги на протести Азова. — Американець намагається встати! Давай ближче до нього.

Ах ти, сучий сину! Я змушу тебе заплатити мені за все! — сказав Зейсан. — За те, що ти поставив під загрозу мою кар’єру. А потім, Азов, я займуся й тобою!

Вибухнув ще один снаряд. Знову до неба зметнувся стовп землі.

Кулемет! — наказав Зейсан.

І відразу почув, як пересмикнули затвор. Але не кулемета.

Дуже близько.

За його спиною.

Він налякано обернувся.

Майор Азов осідав на землю. Його голова була в крові. У руці він стискав пістолет, націлений на…

Мене?! — Зейсан застиг від жаху, потім перевів погляд на прапорщика — це він вистрілив зі свого АК-47 у голову майора.

Тебе чекає нагорода за це, прапорщику!

Потрібна мені ваша медаль! — ображено сказав Кауров. — Я хочу підвищення у званні!

Але це ж неможливо! У тебе немає освіти, ти не можеш стати офіцером! Ти, звичайно ж, розумієш…

Ствол автомата повернувся в бік полковника.

Почекай! — закричав Зейсан, помітивши палець Каурова на курку. — Звичайно! Якщо ти хочеш підвищення…

БМП труснув вибух.

РОЗДІЛ 13

Рембо знову впав. Але цього разу вибух прогримів з боку БМП. У БМП влучила випущена з-поміж дерев ракета. Машина перевернулася, й екіпаж опинився на землі.

Із того ж місця вилетіла ще одна ракета.

І вибухнула ще одна БМП.

Через дерева пролунали постріли з гвинтівок й автоматні черги.

Рембо піднявся та помітив радянського командира, який викрикував якісь накази. Вогонь із боку лісу посилився, і командир закричав ще голосніше. Вежі БМП зарухалися, розвертаючись у бік лісу.

Вибухнула та зайнялася третя БМП.

Пролунав гарматний постріл, і в повітря полетіли палаючі уламки дерев.

РОЗДІЛ 14

Мосаад кричав своїм людям, щоб вони не припиняли вогню. Він спустошив магазин, відкинув його, вставив наступний і пересмикнув затвор.

Передчуття його не підвели. Перед світанком він чув гул вертольотів, бачив, як вони опускали на землю щось важке й вирішив повернутися на цю землю, яка стала нічийною.

Він не вибирав, за яким законами йому жити, а корився почуттю обов’язку. Якщо вертольоти притягли сюди щось, схоже на БМП, значить тут ставилася пастка. Він не знав, для кого саме. Для вождів його племені. Або для американця. Яка різниця!

Зараз ним керувало почуття обов’язку.

Мосаад ховався в лісі весь ранок. Нарешті він побачив, як на лузі з’явилися цей американець і його виснажені супутники.

Тієї ж миті з лісу вискочили радянські БМП, заговорили гармати. Американець упав. І Мосаад наказав людям підповзти якомога ближче до узлісся, щоб скористатися перевагою раптовості свого нападу на ворога.

Один із його бійців вистрелив із радянського гранатомета РПГ-7, який Мосаад два дні тому захопив під час бою. Одна БМП вибухнула.

Так! Мосаад тріумфував. Саме провидіння примусило залишитися його тут.

Чудове місце!

Прекрасний час!

РОЗДІЛ 15

Рембо не знав, хто атакує радянських. Але він зрозумів, що в нього з’явилася надія. На перевалі їх накрила лавина й забрала його основну зброю — гранатомет. Однак у нього залишався лук. Він швидко зібрав його, прицілився та випустив стрілу з розривним наконечником. Пролунав вибух, і декілька солдатів упало, інші бігали в паніці й намагалися врятуватися. Він стріляв до тих пір, поки не випустив усі стріли.

Носилки з Траутменом перевернулися, і Рембо кинувся на допомогу. Тут до нього дійшло, що кінь убитий і, падаючи, притиснув Мусу. Мішель лежала непритомна поряд. їй також необхідно було допомогти, але спочатку він має врятувати Траутмена.

Пролунали вистріли.

Цього разу стріляли ззаду. Повернувшись, Рембо побачив вершників, воїнів Аллаха, які мчали в атаку з іменем Господа на вустах. Ця жива лавина котилася на нього, і він закричав навіть голосніше, ніж вони.

Солдати зрозуміли, що потрапили в оточення. Вони відкрили зустрічний вогонь, і декілька вершників упало.

Один із них звалився поряд із Рембо й випустив автомат.

Те, що треба! Підхопивши повід, Рембо скочив у сідло й понісся вперед. Так, він утомився, але де не завадить йому розправитися з ворогами.

Справа він бачив Халіда, зліва — Рахіма. Рембо не знав, що привело їх сюди, але був їм вдячний.

Спереду бовваніли БМП, майже всі вони горіли, дехто із солдат ще відстрілювався.

Радянський командир, саме той, який наказував відкрити вогонь по поранених друзях Рембо, у паніці тікав. Рембо вдарив коня, і той рвонув з останніх сил.

Він кинувся до струмка, до крайньої зліва машини…

Перемахнув через неї й на секунду опинився у повітрі…

Коли копита коня торкнулися землі, Рембо побачив зовсім поряд ворога, який щосили втікав…

Замах ножем…

ї череп утікача розсічено.

Кінь посковзнувся, утратив рівновагу та став валитися набік, загрожуючи придавити Рембо.

Він стрибнув на землю.

Перекотився через голову.

І вдарився грудьми об стовбур дерева.

Від удару Рембо мало не знепритомнів. Він ловив ротом повітря. М’язи звела судома.

Бій затих.

З усіх боків його оточували вогонь, дим і сморід. Довкола лежали вбиті воїни Аллаха, душі яких були вже в раю.

Над ними височів величезний, ніби витесаний із каменю, радянський прапорщик. У руках він стискав автомат і похмуро дивився на полковника, із черепа якого стирчав ніж.

Прапорщик повернувся до Рембо. Здавалося, зараз він вистрелить. Але він відкинув автомат.

Не розумію, — сказав Рембо.

Почувши російську мову, прапорщик здивовано глянув на Рембо.

Чому ти не вбив мене? — запитав Рембо.

Прапорщик кивнув у бік полковника:

Цей виродок усе-таки втік. Я завжди знав, що він боягуз. Я саме цілився в нього, але ти пришив його раніше.

Але ж я твій ворог, чому ти не вбив мене?

Життя — це страждання.

Рембо був здивований. Його вразило ця знайома фраза. Згадався монастир у Бангкоку й перша істина Будди.

Знаю!

Я зробив страждання моєю професією. А ці люди зробили його своїм життям. Я впертіший за них. Скажи їм, що я буду воювати на їхньому боці.

РОЗДІЛ 16

Рембо став перевертати носилки й почув стогін Траутмена.

— Слава Богу, ви живі. Тепер я обов’язково доставлю вас у госпіталь, сер.

Траутмен слабко постогнував.

Моджахеди підняли коня та звільнили з-під нього Мусу. Афганець корчився від болю. Мертвий кінь, падаючи, притиснув йому поранену ногу. Рембо сподівався, що кістка залишилася цілою. Коли він побачив, що Муса ворухнув ногою, він сповнився подякою до Всевишнього.

Мішель отямилася. Два моджахеди допомогли їй піднятися. Зламана рука дуже боліла, але Мішель хоча б могла пересуватися.

Підійшов Мосаад і швидко заговорив.

Рембо повернувся до Мішель.

Я знаю, тобі дуже боляче. Мені не хотілося б тебе затрудняти, але все-таки, що він говорить?

Він каже, що його люди і через тисячі років будуть складати легенди про ці декілька днів, цей бій, про тебе.

У Рембо пересохло в роті.

Скажи, що я ніколи не забуду Мосаада, його людей, їх мужність. І зроблю все, щоб хоч якось допомогти їм.

Мосаад підійшов до Рембо й потиснув йому руку. Це була найбільша честь, тому що Рембо був чужинець, до того ж невірний. Мосаад знову заговорив.

Його турбують вертольоти, — у голосі Мішель звучала тривога. — Радянські захочуть зв’язатися по рації із цією колоною, їм ніхто не відповість, вони знову прилетять сюди.

На той час ми вже будемо в Пакистані. — У голосі Рембо чулася радість. Він оглянувся на Траутмена. — Ви чуєте мене, сер? У Пакистані! Я доставлю вас у госпіталь. І ви будете в порядку!

Але він не хотів спокушати долю.

Якщо Бог дасть… — додав він.

Рушаючи до стежки, що веде в Пакистан, він згадав слова російського прапорщика: «Життя — страждання. Я зробив страждання моєю професією».

Так, тепер усе зрозуміло. І він, нарешті, зробив те, що хотів Траутмен.

Відтепер він буде дотримуватися свого земного призначення.

Ця думка його вразила.

Призначення?

Невже йому призначено саме це?

Коли-небудь він отримає відповідь на своє питання. Господь зробив його воїном. Поки страждають безневинні, у нього є мета в житті. У нього є мета, якій він служить.

Він повинен страждати за інших.

Рембо посміхався, піднімаючись стежкою, що вела його в Пакистан, у майбутнє. І, дасть Бог, у порятунок.