Ревізор

Та сама кімната в домі городничого.

Ява І

Входять обережно, майже навшпиньки: Амос Федорович, Артемій Филипович, поштмейстер Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський у повному параді і мундирах. Вся сцена відбувається півголосом.

Амос Федорович (шикує всіх півколом). Бога ради, панове, швидше кружка, та більше порядку. Бог з ним: і до палацу їздить, і державну раду картає! Шикуйтесь на військову ногу, неодмінно на військову ногу! Ви, Петре Івановичу, забіжіть з того боку, а ви, Петре Івановичу, станьте ось тут. (Обидва Петри Івановичі забігають навшпиньки).

Артемій Филипович. Воля ваша, Амосе Федоровичу, нам слід би дещо зробити.

Амос Федорович. А що саме?

Артемій Филипович. Ну, відомо, що.

Амос Федорович. Підсунути?

Артемій Филипович. Ну, так, хоч би й підсунути.

Амос Федорович. Небезпечно, чорт забери! розкричиться: державна особа. А хіба у вигляді дару з боку дворянства на який-небудь пам’ятник?

Поштмейстер. Або ж: «ось, мовляв, прийшли поштою гроші, невідомо кому належні».

Артемій Филипович. Глядіть, щоб він вас поштою не вирядив куди-небудь далі. Слухайте: ці справи не так робляться у впорядкованій державі. Чого нас тут цілий ескадрон? Знайомитися треба поодинці, та при чотирьох очах і теє… як там слід — щоб і вуха не чули. Ось як у суспільстві благопоряднім робиться. Ну, ось ви, Амосе Федоровичу, перший і почніть.

Амос Федорович. То краще ж ви: у вашій установі високий відвідувач ужив хліба.

Артемій Филипович. То вже краще Луці Лукичу, як просвітителеві юнацтва.

Лука Лукич. Не можу, не можу, панове! Я, скажу вам, так вихований, що коли заговорить до мене на один чин хто-небудь вищий, то в мене просто і душі нема, і язик, як у болото, загруз. Ні, панове, увільніть, справді, увільніть!

Артемій Филипович. Так, Амосе Федоровичу, крім вас, нема кому. У вас, що слово, то й Цицерон з язика злетів.

Амос Федорович. Що ви? що ви: Цицерон. Дивіться, що видумали! Що іншим разом захопишся, говорячи про домашніх собак, чи про хорта…

Всі (чіпляються до нього). Ні, ви не тільки про собак, ви й про стовпотворіння… Ні, Амосе Федоровичу, не покидайте нас, будьте батьком нашим! Ні, Амосе Федоровичу!

Амос Федорович. Одчепіться, панове! (В цей час чути кроки й відкашлювання в кімнаті Хлестакова. Всі поспішають один поперед одного до дверей, товпляться і намагаються вийти, що відбувається не без того, щоб не притиснути декого. Лунають півголосом вигуки):

Голос Бобчинського. Ой! Петре Івановичу! Петре Івановичу, наступили на ногу!

Голос Земляники. Пустіть, панове, хоч душу на покаяння — зовсім притиснули!

(Вихоплюється кілька вигуків: «Ай! Ай!» Нарешті всі виштовхуються, і кімната залишається порожня).

Ява II

Хлестаков (сам, виходить із заспаними очима). Я, здається, хропнув як слід. Звідки вони набрали таких тюфяків та перин? аж спітнів. Здається, вони вчора мені підсунули чогось за сніданком, в голові досі стукає. Тут, як я бачу, можна з приємністю перебути час. Я люблю привітність, і мені, по правді, більше подобається, якщо мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу. А дочка городничого дуже непогана, та й матінка така, що ще можна б… Ні, я не знаю, а мені, справді, подобається таке життя.

Ява III

Хлестаков і суддя.

Суддя (входячи і спиняючись, про себе). Боже, боже! винеси щасливо; так ось коліна й ламає. (Вголос, витягшись і притримуючи рукою шпагу). Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду, колезький асесор Ляпкін-Тяпкін.

Хлестаков. Прошу сідати. То ви тут суддя?

Суддя. З 816-го був обраний на триріччя з волі дворянства і перебував на посаді до цього часу.

Хлестаков. А вигідно, одначе ж, бути суддею?

Суддя. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня за ухвалою з боку начальства. (Набік). А гроші в кулаці, та кулак ото весь в огні.

Хлестаков. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня вже не так.

Суддя (висуваючи потроху вперед стиснутий кулак. Набік). Господи боже! не знаю, де сиджу, наче шпилька під тобою.

Хлестаков. Що то у вас в руці?

Амос Федорович (розгубившись і впускаючи на підлогу асигнації). Нічого.

Хлестаков. Як нічого? Я бачу, гроші впали?

Амос Федорович (тремтячи всім тілом). Але ж ні. (Набік). О боже! от уже я й під судом! і візка підвезли схопити мене!

Хлестаков (підіймаючи). Так, це гроші.

Амос Федорович (набік). Ну, всьому кінець — пропав! пропав!

Хлестаков. А знаєте що? дайте їх мені позичково.

Амос Федорович (поквапливо). Аякже, якже… з великою охотою. (Набік). Ну, сміливіше, сміливіше! Вивозь, пресвята мати!

Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі витратився: те та се… А втім, я вам із села зараз їх пришлю.

Амос Федорович. Даруйте, як можна! і без того, це така честь… Звісно, слабкими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства… постараюся заслужити… (Підводиться з стільця. Виструнчившись і руки по швах). Не смію більше непокоїти своєю присутністю. Не буде ніякого наказу?

Хлестаков. Якого наказу?

Амос Федорович. Я розумію, чи не дасте якого наказу тутешньому повітовому судові?

Хлестаков. Навіщо ж? Адже мені ніякої нема тепер у ньому потреби; ні, нічого. Щиро дякую.

Амос Федорович (вклоняючись і йдучи, набік). Ну, місто наше!

Хлестаков (коли він пішов). Суддя — хороша людина!

Ява IV

Хлестаков і Поштмейстер.

Поштмейстер (входить, виструнчившись, у мундирі, притримуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: поштмейстер, надвірний совітник Шпекін.

Хлестаков. А, ласкаво прошу! Я дуже люблю приємне товариство. Сідайте. Адже ви тут завжди живете?

Поштмейстер. Так, завжди.

Хлестаков. А мені подобається тутешнє місто. Звісно, не так людно — ну, що ж? Адже це не столиця. Чи ж не правда, адже це не столиця?

Поштмейстер. Цілковита правда.

Хлестаков. Адже то тільки в столиці бонтон[31] і нема провінціальних бевзів. Як ваша думка, чи не так?

Поштмейстер. А так. (Набік). А він, одначе ж, нітрохи не гордий: про все розпитує.

Хлестаков. Але ж, одначе, признайтесь, адже і в маленькому місті можна прожити щасливо?

Поштмейстер. А так.

Хлестаков. На мою думку, що треба? Треба тільки, щоб тебе поважали, любили щиро — чи не правда?

Поштмейстер. Цілком справедливо.

Хлестаков. Я, скажу вам, радий, що ви однієї думки зо мною. Мене, звісно, назвуть диваком, але вже в мене такий характер. (Дивлячись в очі йому, говорить про себе). А попрошу-но я в цього поштмейстера позичково. (Вголос). Яка химерна зо мною пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?

Поштмейстер. Чому ж? матиму за найбільше щастя. Ось, прошу вас. Від серця готовий служити.

Хлестаков. Дуже вдячний. А я, скажу вам, смерть не люблю відмовляти собі в дорозі, та й навіщо? Чи не так?

Поштмейстер. А так. (Встає, виструнчується і притримує шпагу). Не сміючи далі непокоїти своєю присутністю… Чи не буде якого зауваження в галузі поштового управління?.

Хлестаков. Ні, нічого.

(Поштмейстер уклоняється і виходить).

Хлестаков (розкурюючи сигарку). Поштмейстер, мені здається, теж дуже хороша людина; принаймні послужливий. Я люблю таких людей.

Ява V

Хлестаков і Лука Лукич, якого майже виштовхують з дверей. Позад нього чути майже вголос: «Чого боїшся?»

Лука Лукич (виструнчуючись не без трепету і придержуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: доглядач шкіл, титулярний совітник Хлопов.

Хлестаков. А, ласкаво прошу! Сідайте, сідайте! Чи не хочете сигарки? (Подає йому сигарку).

Лука Лукич (про себе, в нерішучості). От тобі й на! Цього вже ніяк не гадав. Брати чи не брати?

Хлестаков. Візьміть, візьміть; це пристойна сигарка! Звісно, не те, що в Петербурзі. Там, батечку, я курив сигарочки по двадцять п’ять карбованців сотенька — просто ручки собі потім поцілуєш, як викуриш. Ось вогонь, закуріть. (Подає йому свічку).

Лука Лукич (пробує закурити і весь тремтить).

Хлестаков. Та не з того кінця!

Лука Лукич (з переляку впустив сигару, плюнув і, махнувши рукою, про себе). Чорт забери, все! занапастила проклята лякливість.

Хлестаков. Ви, як бачу, не охочі до сигарок. А я, скажу вам, це моя схильність. От іще щодо жіночої статі, ніяк не можу бути байдужим. Як ви? Які вам більше подобаються — брюнетки чи блондинки?

Лука Лукич. (Цілком не розуміючи, що сказати).

Хлестаков. Ні, скажіть одверто: брюнетки чи блондинки?

Лука Лукич. Не смію знати.

Хлестаков. Ні, ні, не одговорюйтесь! Мені хочеться знати неодмінно ваш смак.

Лука Лукич. Насмілюсь доповісти… (Набік). Ну, і сам не знаю, що кажу!

Хлестаков. А! а! не хочете сказати. Певно, вже яка-небудь брюнетка зачепила вас маленьким гачком. Признайтесь, зачепила?

Лука Лукич мовчить.

Хлестаков. А! а! почервоніли! Бачите! бачите! Чого ж ви не говорите?

Лука Лукич. Оторопів, ваше бла… преос… сіят… (Набік). Продав, проклятий язик, продав!

Хлестаков. Оторопіли? А в моїх очах, справді, є щось таке, що примушує торопіти. Принаймні я знаю, що жодна жінка не може їх витримати, чи не так?

Лука Лукич. А так.

Хлестаков. От зо мною предивний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?

Лука Лукич (хапаючись за кишені, сам до себе). От тобі штука, якщо нема! Є! Є! (Виймає і подає, тремтячи, асигнації).

Хлестаков. Щиро дякую.

Лука Лукич (виструнчуючись і притримуючи шпагу). Не смію довше непокоїти присутністю…

Хлестаков. Прощайте.

Лука Лукич (летить геть майже бігом і каже набік). Ну, хвалити бога! а може, не загляне в класи!

Ява VI

Хлестаков і Артемій Филипович, виструнчившись і придержуючи шпагу.

Артемій Филипович. Маю честь рекомендуватися: попечитель богоугодних закладів, надворний совітник Земляника.

Хлестаков. Здрастуйте, прошу ласкаво сідати.

Артемій Филипович. Мав честь супроводжувати вас і вітати особисто у довірених мойому доглядові богоугодних закладах.

Хлестаков. А, так! пам’ятаю. Ви дуже добре почастували сніданком.

Артемій Филипович. Радий старатись на службу вітчизні.

Хлестаков. Я, — признаюсь, це моя пристрасть, — люблю хорошу кухню. Скажіть, будь ласка, мені здається, начебто вчора ви були трохи нижчі на зріст, чи не правда?

Артемій Филипович. Дуже можливо. (Помовчавши). Можу сказати, що не шкодую нічого і ревно виконую службу. (Присувається ближче із своїм стільцем і каже півголосом). Ось тутешній поштмейстер зовсім нічого не робить; всі справи зовсім занедбані: посилки затримуються… будьте ласкаві самі навмисно дізнатися. Суддя теж, який тільки що був перед моїм приходом, їздить тільки на зайців, в урядових приміщеннях держить собак, і поводження, якщо признатися перед вами, — звісно, на користь вітчизні, я повинен це зробити, хоч він мені рідня і приятель, — поводження найнепохвальнішого. Тут є один поміщик Добчинський, якого ви зводили бачити, і як тільки цей Добчинський куди-небудь вийде з дому, то він там уже й сидить у жінки його, я присягнути можу… І навмисно подивіться на дітей: ні одне з них не схоже на Добчинського, а всі, навіть дівчинка маленька, наче викапаний суддя.

Хлестаков. Скажіть, будь ласка! а я ніяк цього не думав.

Артемій Филипович. От і доглядач тутешньої школи… Я не знаю, як могло начальство довірити йому таку посаду; він гірше, ніж якобінець,[32] і такі подає юнацтву неблагонадійні правила, що й висловити важко. Чи не скажете, я все це викладу на папері?

Хлестаков. Добре, хоч на папері. Мені дуже буде приємно. Я, знаєте, люблю отак під нудний час прочитати що-небудь цікаве… Як ваше прізвище? я все забуваю.

Артемій Филипович. Земляника.

Хлестаков. А, так. Земляника. І що ж, скажіть, будь ласка, є у вас дітки?

Артемій Филипович. Якже! п’ятеро; двоє вже дорослих.

Хлестаков. Скажіть, дорослих! А як вони… як вони отеє?..

Артемій Филипович. Тобто, чи не зволите питати, як їх звуть?

Хлестаков. Так, як їх звуть?

Артемій Филипович. Микола, Іван, Єлизавета, Марія і Перепетуя.

Хлестаков. Це добре.

Артемій Филипович. Не сміючи непокоїти своєю присутністю, відбирати час, визначений на священні обов’язки… (Вклоняється, щоб піти).

Хлестаков (проводячи). Ні, нічого. Це все дуже смішно, що ви говорили. Будь ласка, і іншим також часом… Я це дуже люблю. (Повертається і, одчинивши двері, кричить услід йому). Гей, ви! як вас? я все забуваю, як ваше ім’я й по-батькові.

Артемій Филипович. Артемій Филипович.

Хлестаков. Зробіть ласку, Артемію Филиповичу, зо мною химерний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи нема у вас грошей позичково — карбованців з чотириста?

Артемій Филипович. Є.

Хлестаков. Скажіть, як до речі. Щиро вам дякую.

Ява VII

Хлестаков, Бобчинський і Добчинський.

Бобчинський. Маю честь рекомендуватися, житель тутешнього міста, Петро Іванів син Бобчинський.

Добчинський. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.

Хлестаков. А, та я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали? Що, як ваш ніс?

Бобчинський. Хвалити бога! не зводьте турбуватися: присох, тепер зовсім присох.

Хлестаков. Добре, що присох. Я радий… (Враз і уривчасто). Грошей нема у вас?

Добчинський. Грошей? як грошей?

Хлестаков. Позичити карбованців з тисячу.

Бобчинський. Такої суми, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?

Добчинський. При мені нема, бо гроші мої, якщо зволите знати, покладені в приказ громадської опіки.[33]

Хлестаков. Та хай, якщо тисячі нема, то карбованців сто.

Бобчинський (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? У мене тільки сорок асигнаціями.

Добчинський (дивлячись у гаманець). Двадцять п’ять карбованців тільки.

Бобчинський. Та ви пошукайте краще, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то в дірку ото, певно, як-небудь запали.

Добчинський. Ні, справді, і в дірці нема.

Хлестаков. Ну, однаково. Я ж тільки так. Добре, хай буде шістдесят п’ять карбованців… це однаково. (Бере гроші).

Добчинський. Я насмілюсь попросити вас щодо одної дуже делікатної речі.

Хлестаков. А що це?

Добчинський. Діло дуже делікатної суті: старший син мій, народжений, звольте бачити, в мене ще до шлюбу…

Хлестаков. Хіба.

Добчинський. Тобто, воно так тільки говориться, а він народжений в мене зовсім так само, як би і в шлюбі, і все це, як слід, я завершив потім законними узами одруження. То я, зводьте бачити, хочу, щоб він тепер уже був зовсім, тобто, законним моїм сином і звався б так, як я: Добчинський.

Хлестаков. Добре, хай зветься, це можна.

Добчинський. Я б і не турбував вас, та жаль щодо здібностей. Хлопчина отакий… великі надії подає: напам’ять вірші всякі розповість і, якщо десь запопаде ножик, зараз зробить маленькі дрожечки так майстерно, як фокусник. От і Петро Іванович знає.

Бобчинський. А так, великі здібності має.

Хлестаков. Добре, добре! Я про це подбаю, я буду говорити… я сподіваюсь… усе це буде зроблено, так, так… (Звертаючись до Бобчинського). Чи не маєте й ви чого-небудь сказати мені?

Бобчинський. Якже, маю найуклінніше прохання.

Хлестаков. А що, про що?

Бобчинський. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе в он такому місті Петро Іванович Бобчинський.

Хлестаков. Дуже добре.

Добчинський. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.

Бобчинський. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.

Хлестаков. Нічого, нічого! Мені дуже приємно. (Випроваджує їх).

Ява VIII

Хлестаков (сам). Тут багато чиновників. Мені здається, одначе ж, вони мене вважають за державну особу. Певно, я вчора їм підпустив туману. Ото дурні! Напишу-но я про все в Петербург до Тряпічкіна: він пописує статейки — хай-но він їх подушить гарненько. Гей, Осипе! дай мені паперу й чорнила! (Осип визирнув із дверей, промовивши: «зараз»). А вже Тряпічкіну, справді, коли хто потрапить на зубок, — стережись: батька рідного не пожаліє заради слівця, та й гроші теж любить. А втім, чиновники ці добрі люди; це з їх боку хороша риса, що вони мені позичили. Перегляну навмисне, скільки в мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот… Який заялозений папірець! Вісімсот, дев’ятсот… Ого! за тисячу перескочило… Ну-бо тепер, капітане, ну-бо, попадись-но ти мені тепер! побачимо, хто кого!

Ява IX

Хлестаков і Осип з чорнилом та папером.

Хлестаков. Ну, що, бачиш, дурню, як мене частують і вітають? (Починає писати).

Осип. Так, хвалити бога! Тільки знаєте що, Іване Олександровичу?

Хлестаков. А що?

Осип. Їдьте звідси! Їй-богу, вже час.

Хлестаков (пише). От дурниці! Навіщо?

Осип. Та так. Бог з ними, з усіма! Погуляли тут днів зо два, — ну й доволі. Чого з ними довго зв’язуватись? Плюньте на них! трапиться часом: який-небудь інший над’їде… Їй-богу, Іване Олександровичу! А коні тут гарні — так би помчали…

Хлестаков (пише). Ні, мені ще хочеться пожити тут. Хай завтра.

Осип. Та чого завтра! Їй-богу, їдьмо, Іване Олександровичу! Воно хоч і велика шана вам, та все ж, знаєте, краще виїхати швидше: адже вас, справді, за когось іншого зважають… І батенько буде гніватись, що так забарились. Так би ото, справді, помчали гарно! А коней би добрих тут дали.

Хлестаков (пише). Ну, гаразд. Віднеси тільки перше цього листа, і, хай уже, заразом подорожну візьми. Та зате, дивись, щоб коні добрі були! Візникам скажи, що я даватиму по карбованцю, щоб так, як фельд’єгери мчали і пісень би співали!.. (Пише далі). Уявляю, Тряпічкін помре зо сміху…

Осип. Я, пане, пошлю його челядником тутешнім, а сам краще буду вкладатись, щоб не марнувати часу.

Хлестаков (пише). Гаразд, принеси тільки свічку.

Осип (виходить і говорить за сценою). Гей, послухай, брат! Віднесеш листа на пошту, і скажи поштмейстерові, щоб він прийняв без грошей, та скажи, щоб зараз привели до пана найкращу трійку, кур’єрську; а прогону, скажи, пан не платить: прогон, мовляв, скажи, казенний.[34] Та щоб усе хутчій, а то, мовляв, пан сердиться. Зажди, ще лист не готовий.

Хлестаков (пише далі). Цікаво знати: де він тепер живе — на Поштамтській, чи Гороховій? Він бо теж любить часто переїжджати з квартири й не доплачувати. Напишу навдалу на Поштамтську. (Згортає і надписує).

Осип приносить свічку. Хлестаков запечатує. В цей час чути голос Держиморди: Куди лізеш, борода? Кажуть тобі, нікого не велено пускати.

Хлестаков (дає Осипові листа). На, віднеси.

Голоси купців. Допустіть, батечку. Ви не можете не допустити: ми з ділом прийшли.

Голос Держиморди. Геть, геть! Не приймає, спить. (Гомін збільшується).

Хлестаков. Що там таке, Осипе? Подивись, що за гомін.

Осип (дивлячись у вікно). Купці якісь хочуть увійти, та не пускає квартальний. Махають паперами: певно, вас хочуть бачити.

Хлестаков (підходячи до вікна). А чого вам, любі мої?

Голоси купців. До твоєї милості вдаємося. Звеліть, пане, просьбу прийняти.

Хлестаков. Впустіть їх, впустіть! хай ідуть. Осипе, скажи їм хай ідуть. (Осип виходить).

Хлестаков (бере з вікна просьби, розгортає одну з них і читає): «його високоблагородному світлості панові фінансову від купця Абдуліна…» Чорт знає, що: і чину такого нема!

Ява Х

Хлестаков і купці з кошиком вина і цукровими головами.

Хлестаков. А чого вам, любі мої?

Купці. Чолом б’ємо вашій милості.

Хлестаков. А чого вам треба?

Купці. Не погуби, пане! Кривди зазнаємо зовсім задарма.

Хлестаков. Від кого?

Один з Купців. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що списати не можна. Постоєм зовсім замучив, хоч у зашморг лізь. Не по вчинках чинить. Схопить за бороду, каже: «Ах. ти, татарин!» Їй-богу! Якби, тобто, чим-небудь не пошанували його, а то ми вже порядку завжди додержуємо: що слід на сукні подружниці його й дочці — ми проти цього не стоїмо. Ні, бач ти, йому всього цього мало — їй-богу! Прийде до крамниці і, що не запопаде, все бере. Сукна побачить штуку, каже: «Е, любий, це добре суконце, віднеси-но його до мене». Ну, і несеш, а в штуці ото буде трохи що аршин не п’ятдесят.

Хлестаков. Невже? Ах, який же він шахрай!

Купці. Їй-богу, такого ніхто не пам’ятає городничого. Так усе й приховуєш у крамниці, коли його забачиш. Тобто, не те вже кажучи, щоб яку делікатність, всяке казна-що бере: чорнослив такий, що років уже по сім лежить у бочці, що в мене крамар не їстиме, а він цілу пригорщу туди запустить. Іменини його бувають на Антона, і вже, здається, всього нанесеш, нічого не потребує, ні, йому ще давай: каже, і на Онуфрія його іменини. Що робити? і на Онуфрія несеш.

Хлестаков. Та це просто розбійник!

Купці. Їй-богу! А спробуй перечити, наведе до тебе в дім цілий поліс на постій. А коли що, велить замкнути двері. «Я тобі», каже, «не буду», каже, «завдавати тілесної кари, або на тортури брати — це», каже, «заборонено законом, а ось ти в мене, любий мій, з’їж оселедця!»

Хлестаков. Ах, який шахрай! Та за це, просто, на Сибір.

Купці. Та вже куди милость твоя не запроторить його — все буде добре, тільки, тобто, від нас щоб далі. Не погребуй, батьку наш, хлібом і сіллю: кланяємось тобі цукорцем та кошичком вина.

Хлестаков. Ні, ви цього не думайте: я не беру зовсім ніяких хабарів. От, якби ви, наприклад, запропонували мені позичково карбованців з триста, — ну, тоді зовсім інша річ: позичково я можу взяти.

Купці. Будь ласка, батьку наш! (Виймають гроші). Та що триста! вже краще п’ятсот візьми, поможи тільки.

Хлестаков. Будь ласка: у позику — я ні слова, я візьму.

Купці (підносять йому на срібному підносі гроші). Вже, будь ласка, і підносик заразом візьміть.

Хлестаков. Ну, і підносик можна.

Купці (вклоняючись). То вже візьміть за одним разом і цукорцю.

Хлестаков. О, ні, я хабарів ніяких…

Осип. Ваше високоблагородіє! чому ви не берете? Візьміть! у дорозі все знадобиться. Давай сюди голови і кошичок. Давай усе, все знадобиться. Що там? мотузочка? Давай і мотузочку, — і мотузочка в дорозі знадобиться: візок обламається або що інше, підв’язати можна.

Купці. То вже зробіть таку ласку, ваше сіятельство! Коли вже ви, тобто, не поможете в нашій просьбі, то вже не знаємо, як і бути: просто хоч в зашморг лізь.

Хлестаков. Неодмінно, неодмінно! Я постараюсь. (Купці виходять. Чути голос жінки: «Ні, ні, ти не смієш не допустити мене! Я на тебе поскаржусь йому самому. Ти не штовхайся вже занадто!»)

Хлестаков. Хто там? (Підходить до вікна). А чого тобі, матінко?

Голоси двох жінок. Милості твоєї, батьку, прошу! Звели, пане, вислухати!

Хлестаков (у вікно). Пропустіть її.

Ява XI

Хлестаков, слюсарша і унтер-офіцерша.

Слюсарша (кланяючись до ніг). Милості прошу…

Унтер-офіцерша. Милості прошу…

Хлестаков. Та що ви за жінки?

Унтер-офіцерша. Унтер-офіцерська жона Іванова.

Слюсарша. Слюсарша, тутешня міщанка, Февронія Петрівна Пошльопкіна, батьку мій…

Хлестаков. Зажди, говори перше одна. Чого тобі треба?

Слюсарша. Милості прошу, на городничого чолом б’ю! Пошли йому боже всякого лиха! Щоб ні дітям його, ні йому, шахраєві, ні дядькам, ні тіткам його ні в чому ніякого прибутку не було!

Хлестаков. А що?

Слюсарша. Та чоловікові ото моєму наказав зголити чуба в солдати, і черга б то на нас не припадала, шахрай такий! та й за законом не можна: він жонатий.

Хлестаков. Як же він міг це зробити?

Слюсарша. Зробив, шахрай, зробив — побий його бог і на тому, і на цьому світі! Щоб йому, коли й тітка є, то й тітці усяка капость, і батько, якщо живий у нього, то щоб і він, поганець, задубів або заглитнувся навіки, шахрай такий! Слід було взяти кравцевого сина, він же й п’яничка був, та батьки багатий подарунок дали, то він і присікався до сина купчихи Пантелеєвої, а Пантелеєва теж підіслала до жінки полотна три штуки, то він до мене. «Нащо», каже, «тобі чоловік? він уже тобі не годиться». Та я ото знаю — годиться чи не годиться; це моє діло, шахраю отакий! «Він», каже, «злодій; хоч він тепер і не крав, та однаково», каже, «він украде, його й без того на той рік візьмуть у некрути». Та мені ото як без чоловіка, шахраю отакий! Я слаба людина, падлюко ти така! Щоб усій рідні твоїй не довелося бачити світу божого! А коли є теща, то щоб і тещі…

Хлестаков. Добре, добре. Ну, а ти? (Випроваджує стару).

Слюсарша (виходячи). Не забудь, батьку наш! будь милостивий.

Унтер-офіцерша. На городничого, батечку, прийшла…

Хлестаков. Ну, та що, чого? говори в коротких словах.

Унтер-офіцерша. Відшмагав, батеньку.

Хлестаков. Як?

Унтер-офіцерша. Через помилку, батьку мій! Баби ото наші побилися на базарі, а поліція не встигла, та й схопили мене, та так відрапортували: два дні сидіти не могла.

Хлестаков. То що ж тепер робити?

Унтер-офіцерша. Та робити б то, звісно, нема чого. А за помилку ото звели йому заплатити штрафт. Мені свого щастя нема чого зрікатись, а гроші б мені тепер дуже знадобились.

Хлестаков. Добре, добре! Ідіть! ідіть! я розпоряджусь. (У вікно висовуються руки з просьбами). Та хто там іще? (Підходить до вікна). Не хочу, не хочу! Не треба, не треба! (Відходячи). Набридли, чорт забери! Не пускай! Осипе!

Осип (кричить у вікно). Геть, геть! Не час, завтра приходьте! (Двері розчиняються і виставляється якась постать у фризовій шинелі, з неголеною бородою, роздутою губою та перев’язаною щокою, за нею в перспективі показується кілька інших).

Осип. Геть, геть! чого лізеш? (Упирається першому в черево руками й випихається разом з ним у прихожу, зачинивши за собою двері).

Ява XII

Хлестаков і Марія Антонівна.

Марія Антонівна. Ой!

Хлестаков. Чого ви так злякались, панночко?

Марія Антонівна. Ні, я не злякалась.

Хлестаков (хизується). Даруйте, панночко, мені дуже приємно, що ви мене маєте за таку людину, яка… Чи насмілюся спитати вас: куди ви намірялися йти?

Марія Антонівна. Справді, я нікуди не йшла.

Хлестаков. Чого ж, приміром, ви нікуди не йшли?

Марія Антонівна. Я думала, чи не тут мамуня…

Хлестаков. Ні, мені хотілося б знати, чого ви нікуди не йшли?

Марія Антонівна. Я вам перешкодила. Ви працювали над важливими справами.

Хлестаков (хизується). А ваші очі кращі, ніж важливі справи… Ви ніяк не можете мені перешкодити, ніяким чином не можете; навпаки, ви можете зробити приємність.

Марія Антонівна. Ви говорите по-столичному.

Хлестаков. Для такої прекрасної особи, як ви. Чи насмілюсь бути таким щасливим, щоб запропонувати вам стільця? Але ні, вам треба не стільця, а трон.

Марія Антонівна. Справді, я не знаю… мені так треба було йти. (Сіла).

Хлестаков. Яка у вас чудова хусточка!

Марія Антонівна. Ви насмішник, аби тільки посміятися з провінціальних.

Хлестаков. Як би я бажав, панночко, бути вашою хусточкою, щоб обіймати вашу лілейну шийку.

Марія Антонівна. Я зовсім не розумію, про що ви говорите, якась хусточка… Сьогодні дивна погода!

Хлестаков. А ваші губки, панночко, кращі, ніж усяка погода.

Марія Антонівна. Ви все отаке говорите… Я б вас попросила, щоб ви мені написали краще на згадку які-небудь вірші в альбомі. Ви, певно, їх знаєте багато.

Хлестаков. Для вас, панночко, все, що хочете. Вимагайте, які вірші вам?

Марія Антонівна. Які-небудь, отакі — хороші, нові.

Хлестаков. Та що вірші! я багато їх знаю.

Марія Антонівна. Ну, скажіть-бо, які ж ви мені напишете?

Хлестаков. Та навіщо ж говорити? я й без того їх знаю.

Марія Антонівна. Я дуже люблю їх…

Хлестаков. Та в мене багато їх усяких. Ну, хай так, я вам хоч це: «О ти, людино, що даремно на бога ремствуєш в біді…»[35] ну, й інші… тепер не можу пригадати; а втім, це все нічого. Я вам краще замість цього виявлю моє кохання, яке від вашого погляду… (Присуваючи стілець).

Марія Антонівна. Кохання! Я не розумію кохання… Я ніколи й не знала, що таке кохання… (Відсуває стілець).

Хлестаков. Чого ж ви відсуваєте свого стільця? Нам краще буде сидіти близько одне до одного.

Марія Антонівна (відсуваючись). Навіщо ж близько? однаково й далеко.

Хлестаков (присуваючись). Чого ж далеко? однаково й близько.

Марія Антонівна (одсувається). Та до чого ж це?

Хлестаков (присуваючись). Але ж це вам здається тільки, що близько: а ви уявіть собі, що далеко. Який би я був щасливий, панночко, якби міг пригорнути вас у свої обійми.

Марія Антонівна (дивиться у вікно). Що це там, начебто полетіло? Сорока чи яка інша птиця?

Хлестаков (цілує її в плече й дивиться у вікно). Це сорока.

Марія Антонівна (підводиться з обуренням). Ні, це вже занадто… Зухвалість така!..

Хлестаков (затримуючи її). Вибачте, панночко: я це зробив з кохання, справді, з кохання.

Марія Антонівна. Ви вважаєте мене за таку провінціалку… (Силкується піти).

Хлестаков (далі затримуючи її). З кохання, справді, з кохання. Я так тільки, пожартував: Маріє Антонівно, не гнівайтесь! Я ладен навколішки у вас просити пробачення. (Падає навколішки). Простіть же, простіть. Ви бачите, я на колінах.

Ява XIII

Ті самі й Анна Андріївна.

Анна Андріївна (побачивши Хлестакова на колінах). Ой, який пасаж!

Хлестаков (підводячись). А, чорт забери!

Анна Андріївна (до дочки). Це що значить, панночко? Це що за вчинки такі?

Марія Антонівна. Я, мамуню…

Анна Андріївна. Іди геть звідси! чи чуєш, геть, геть! І не смій показуватись на очі. (Марія Антонівна виходить у сльозах). Вибачте, я, скажу вам, так безмежно здивована…

Хлестаков (набік). А вона теж дуже апетитна, дуже непогана. (Кидається навколішки). Пані, ви бачите, я палаю від кохання.

Анна Андріївна. Як, ви на колінах? Ох, встаньте, встаньте, тут підлога завсім не чиста…

Хлестаков. Ні, на колінах, неодмінно на колінах, я хочу знати, що мені судилось, життя чи смерть.

Анна Андріївна. Але дозвольте, я ще не розумію цілком значення слів. Якщо не помиляюсь, ви робите декларацію[36] щодо моєї дочки.

Хлестаков. Ні, я закоханий у вас. Життя моє на волоску. Якщо ви не увінчаєте незмінне кохання моє, то я недостойний земного існування. З полум’ям у грудях прохаю руки вашої.

Анна Андріївна. Але дозвольте сказати: я так би мовити… я замужем.

Хлестаков. Цe нічого! Для кохання нема різниці; і Карамзін сказав: «Закони засуджують».[37] Ми підемо в холодок струмків… Руки вашої, руки прошу.

Ява XIV

Ті самі і Марія Антонівна вбігає раптом.

Марія Антонівна. Мамуню, татуньо сказав, щоб ви… (Побачивши Хлестакова на колінах, скрикує): Ой, який пасаж!

Анна Андріївна. Ну, чого ти? до чого? нащо? Що за пустотливість така! Раптом убігла, як очамріла кішка. Ну, що ти знайшла такого дивного? Ну, що тобі на думку спало? Справді, як дитина яка-небудь трилітня. Не схоже, не схоже, зовсім не схоже на те, щоб їй було вісімнадцять літ. Я не знаю, коли ти будеш розважніша, коли ти поводитимешся, як годиться благовихованій дівиці; коли ти будеш знати, що таке хороші правила і солідність у вчинках.

Марія Антонівна (крізь сльози). Я, справді, мамуню, не знала…

Анна Андріївна. У тебе вічно якийсь протяг розгулює в голові; ти береш приклад з дочок Ляпкіна-Тяпкіна. Чого тобі дивитись на них! не треба тобі дивитись на них. Тобі є приклади інші — перед тобою мати твоя. Ось які приклади ти повинна наслідувати.

Хлестаков (схоплюючи за руку дочку). Анно Андріївно, не перешкоджайте нашому щастю, благословіть незрадливе кохання!

Анна Андріївна (вражена). То ви в неї?..

Хлестаков. Вирішіть: життя чи смерть?

Анна Андріївна. Ну, от бачиш, дурна, ну от бачиш: через тебе, отаке дрантя, гість зволив стояти на колінах, а ти раптом вбігла, як божевільна. Ну, от, справді, слід, щоб я навмисне відмовила: ти недостойна такого щастя.

Марія Антонівна. Не буду, мамуню; справді, більше не буду!

Ява XV

Ті самі і городничий хапаючись.

Городничий. Ваше превосходительство! не занапастіть! не занапастіть!

Хлестаков. Що вам?

Городничий. Там купці скаржились вашому превосходительству. Честю запевняю, і наполовину нема того, що вони кажуть. Вони самі обманюють і обмірюють народ. Унтер-офіцерша набрехала вам, нібито я її висік; вона бреше, їй-богу, бреше. Вона сама себе висікла.

Хлестаков. Хай пропаде унтер-офіцерша — мені не до неї.

Городничий. Не вірте, не вірте. Це такі брехуни… Їм ось така дитина не повірить. Вони вже на все місто відомі, як брехуни. А щодо шахрайства насмілюсь доповісти: це такі шахраї, яких і на світі не було.

Анна Андріївна. Чи знаєш ти, якою честю вшановує нас Іван Олександрович? Він просить руки нашої дочки.

Городничий. Куди! куди!.. Збожеволіла, матінко! Не гнівайтесь, ваше превосходительство: вона трохи придуркувата, така ж була й мати її.

Хлестаков. Так, я, справді, прошу руки. Я закоханий.

Городничий. Не можу вірити, ваше превосходительство!

Анна Андріївна. Та коли кажуть тобі!

Хлестаков. Я не жартома вам кажу… Я можу з кохання позбутись розуму.

Городничий. Не смію вірити, недостойний такої честі.

Хлестаков. Та, коли ви не погодитесь віддати руку Марії Антонівни, то я чорт знає, що ладен…

Городничий. Не можу вірити: зволите жартувати, ваше превосходительство!

Анна Андріївна. Ох, який бовдур, справді! Ну, коли тобі кажуть?

Городничий. Не можу вірити.

Хлестаков. Віддайте, віддайте! Я одчайдушна людина, я зважусь на все, коли застрелюсь, вас до суду віддадуть.

Городничий. Ох, боже мій. Я, їй-богу, не винен н! душею, ні тілом! Не звольте гніватися! З вашої ласки, чиніть так, як вашій милості завгодно! У мене, справді, в голові тепер… я й сам не знаю, що діється. Таким дурнем тепер зробився, яким ще ніколи не бував.

Анна Андріївна. Ну, благословляй!

Хлестаков підходить з Марією Антонівною.

Городничий. Хай благословить вас бог! а я не винен! (Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них). Що за чорт! насправді! (Протирає очі). Цілуються! Ох, батечку, цілуються! Справжній жених! (Скрикує, підстрибуючи з радості). Ой, Антоне, ой, Антоне, ой, городничий! Он воно, як діло пішло!

Ява XVI

Ті самі й Осип.

Осип. Коні готові.

Хлестаков. А, добре… я зараз.

Городничий. Як? Зволите їхати?

Хлестаков. Так, їду.

Городничий. А коли ж, тобто… Ви зволили самі натякнути щодо, здається, шлюбу?

Хлестаков. А це… На одну хвилину тільки, на один день до дядька — багатий старий; а завтра ж і назад.

Городничий. Не сміємо ніяк затримувати, сподіваючись щасливого повернення.

Хлестаков. Якже, якже, я хутко. Прощайте, любов моя… ні, просто, не можу висловити! Прощайте, серденько! (Цілує їй ручку).

Городничий. Та чи не треба вам у дорогу чого-небудь? Ви зволили, здається, потребувати грошей?

Хлестаков. О, ні, навіщо це? (Трохи подумавши). А втім, хай так.

Городничий. Скільки треба вам?

Хлестаков. Та от тоді ви дали двісті, тобто не двісті, а чотириста, — я не хочу скористуватися з вашої помилки, — то, хай уже, і тепер стільки ж, щоб уже рівно було вісімсот.

Городничий. Зараз! (Виймає з гаманця). Ще, як навмисне, новенькими папірцями.

Хлестаков. А, так! (Бере і розглядає асигнації). Це добре. Адже це, кажуть, нове щастя, коли новенькими папірцями?

Городничий. А так.

Хлестаков. Прощайте, Антоне Антоновичу. Дуже вдячний за вашу гостинність. Я признаюсь від усього серця, мене ніде так добре не вітали. Прощайте, Анно Андріївно! Прощайте, моє серденько, Маріє Антонівно! (Виходить).

За сценою.

Голос Хлестакова. Прощайте, ангел душі моєї, Маріє Антонівно!

Голос городничого. Як же це ви? просто так на перепряжних і їдете?

Голос Хлестакова. Та я звик уже так. У мене голова болить від ресор.

Голос візника. Тпр…

Голос городничого. То, принаймні, чим-небудь застелити, хоч би килимком. Чи не скажете, я звелю подати килимок?

Голос Хлестакова. Ні, навіщо? це пусте; а втім, мабуть, хай дадуть килимок.

Голос городничого. Гей, Авдотя! піди до комори, вийми килим найкращий, — що на блакитному тлі, персидський, швидше.

Голос візника. Тпр…

Голос городничого. Коли ж скажете чекати вас?

Голос Хлестакова. Завтра або післязавтра.

Голос Осипа. А, це килим? Давай його сюди, клади ось так! Тепер давай-но з цього боку сіна.

Голос візника. Тпр…

Голос Осипа. Ось із цього боку! сюди! ще! добре! Гарно буде! (Б’є рукою по килиму). Тепер сідайте, ваше благородіє!

Голос Хлестакова. Прощайте, Антоне Антоновичу!

Голос городничого. Прощайте, ваше превосходительство!

Жіночі голоси. Прощайте, Іване Олександровичу!

Голос Хлестакова. Прощайте, матінко!

Голос візника. Гей, ви, соколи! (Дзвіночок дзвонить; завіса опускається).