Робін Гуд

Частина друга. Король розбійників

Норманам, одвічним ворогам саксів, було добре відомо те, що в Шервудському лісі ховається ватага Робіна Гуда. Проте Робін зі своїми побратимами почувався в лісових нетрях цілком безпечно.

Спочатку вигнанці годувалися звіроловством, але з часом у них з’явилося інше, більш надійне джерело існування. На всіх дорогах, що пролягали Шервудським лісом, було виставлено застави, які збирали з подорожніх мито за проїзд. І що багатшим був мандрівник, то вищим — мито. Назвати це грабежем було важко, оскільки з проїжджими поводилися чемно.

— Сер чужоземець, — ввічливо зверталися до мандрівника озброєні до зубів люди Робіна Гуда, знімаючи капелюхи і вклоняючись, — наш ватажок запрошує вас до трапези…

І подорожній мусив прийняти запрошення. Він сідав за стіл разом із Робіном, весело бенкетував, а потім його змушували заплатити — нібито за його частку у витратах на бенкет. І платити подорожній мусив саме стільки, скільки мав у своєму гамані. Якщо ж гаман був порожній, проїжджий на якийсь час ставав заручником і був змушений терпляче очікувати, поки за нього внесуть викуп.

Задоволення пообідати на свіжому повітрі деяким норманам коштувало чимало, проте ніхто з них не міг заявити під присягою, що його до цього змусили. Кілька разів проти лісових мешканців висилали військові загони, але справа завжди закінчувалася їхнім ганебним розгромом…

Братові Туку й на думку не спадало повернутися в обитель. Бенедиктинцеві збудували келію неподалік підземелля, де він жив привільно, вдовольняючись дарами лісу і не цураючись вина та елю. Коли ж не було ні того, ні іншого, чернець радий був і джерельній воді.

Про Вільяма Ґемвела знали тільки те, що його віддали простим ратником до королівського війська, а про сера Аллана Клера та леді Крістабель уже понад п’ять років не було жодних вістей. Барон Фіц-Олвін, лишивши свої володіння, знову пішов за Генріхом II до Нормандії, чим скористався Елберт: він повернувся до Ноттінґема, одружився зі своєю коханою Ґрейс Мей і невдовзі пізнав щастя батьківства.

У Йоркширі його тітонька Мод опікувалася домашнім господарством у невеликому маєтку Барнсдейл, що належав Ґемвелам. Сер Гай, єдиною розрадою якого стало товариство дружини і доньок, зміг відновити сили. Міцне від природи здоров’я обіцяло йому довге життя.

Меріон, як і раніше, поділяла з родиною Ґемвелів нарівно всі турботи. Єдиною радістю для неї були нечасті зустрічі з Робіном, коли той навідувався до Барнс­дейла. Про їхнє кохання знали всі, але весілля Робіна і Меріон відкладалося до повернення сера Аллана.

А тим часом у Барнсдейлі через людей дізналися, що за ці роки лицар Аллан Клер дослужився до високого чину в армії короля Франції і, можливо, невдовзі приїде до Англії, щоби пробути тут кілька місяців...

Ранком ясного серпневого дня Робін Гуд замислено прогулювався лісовою стежкою. Несподівано до нього долинув чоловічий голос, що наспівував стару саксонську пісню. Співали голосно, але виконавець жахливо калічив мелодію і, м’яко кажучи, не тішив вухо слухача.

«Дивно! — подумав Робін, зупиняючись. — І голос цей мені когось нагадує, і пісню я знаю ще з дитинства…»

Сховавшись за деревом, він став чекати, коли подорожній наблизиться. Невдовзі на стежку вийшов кремезний міцний чолов’яга; насунутий на лоба капелюх приховував його обличчя, проте в рухах Робінові здалося щось знайоме. Чоловік зупинився, з усмішкою оглянув гущавину, мовби впізнаючи рідні місця, а потім зняв капелюха і витер ним піт із чола. На сонці спалахнула вогнем яскраво-руда кучма.

— Стій! — не витримав Робін, упізнавши давнього друзяку.

Чоловік ураз обернувся і схопився за лук.

— Вілле! Це ж я — Робін Гуд…

— Робіне! — вигукнув чоловік.

Друзі міцно обнялися.

— Боже мій, а я вже хотів був стріляти! — з радісним подивом мовив Вільям Ґемвел.

— Та й я тебе насилу впізнав! — розсміявся Робін.

— Передусім розкажи мені, як там Мод. Чи одружилася вона? Присягаюся, Робіне, весь цей час я ні на хвилину не припиняв думати про неї…

— Мод почувається чудово… Присядьмо… І знаєш — вона теж чекала на тебе!

— Боже милосердний! — вигукнув Вільям. — Тільки завдяки їй я зміг витримати ті жорстокі поневіряння, що випали на мою долю… Коли з мене неволею зробили королівського ратника, я опинився в Нормандії, не маючи змоги вирватися звідти. Та якось мені наснилася Мод — вона плакала і кликала мене. Я пішов до командира нашого загону і попросив його про коротку відпустку, щоби побачитися з рідними в Англії, але мені було відмовлено. Тоді я впав перед ним на коліна, проте він лише розреготався і штурхонув мене, зваливши на землю. Звівшись на ноги, я вихопив меча і порішив негідника на місці. А тоді мені довелося ховатися… Нарешті я тут і можу обій­няти тебе, друже!.. Скажи, Мод досі живе в нашій садибі?

— Отже, ти нічого не знаєш, Вілле? — здивувався Робін.

— А що сталося? Розповідай швидше, не лякай мене!

— Ґемвел-гол і село зруйновані дощенту.

— А моя матуся, Робіне? А мій добрий батечко та бідолашні сестри?!

— Заспокойся, друже, всі вони живі й здорові. Ваша родина мешкає нині в Барнсдейлі. Згодом я розповім тобі про все докладно, а зараз скажу тільки, що це справа рук норманів, і ми вже поквиталися з ними за все. Дві третини загону, відрядженого королем Генріхом, ми знищили на місці.

— Королем? — здивувався Вільям. — Але ж мій батько віддано служив королю... Та й ти хіба не збирався стати лісником на королівській службі?

— Я й справді охороняю цей ліс, але не заради короля, а заради себе і своїх названих братів. Тепер, Вільяме, я — повелитель Шервудського лісу і обстоюватиму свої права та привілеї перед будь-ким!

— Щось я ніяк не второпаю…

— Зараз утямиш. — Робін підвівся, підніс ріжок до вуст і тричі голосно просурмив.

Іще не стихли звуки ріжка, як із гущавини, немов чародійною силою, вигулькнула щонайменше півсотня дужих хлопців у зелених суконних куртках, з короткими мечами, щитами та луками. Вони мовчки оточили свого ватажка, а той, поклавши руку на Вільямове плече, мовив з усмішкою:

— Браття, перед вами — мій найкращий друг Вілл, син сера Гая Ґемвела!

Несподівано пролунало захоплене буркотіння, і Вільяма зграбастав у свої дужі лапищі Маленький Джон. Із силою притискаючи його до грудей і не приховуючи сліз, Джон закричав:

— Вілле, відчайдушний друзяко! Ласкаво просимо до Шервуду! Завтра в Барнсдейлі буде справжнє свято, і всі нарешті обіймуть того, кого вже й не сподівалися побачити… О-о! Який я щасливий!

І лісовики гуртом подалися до таємної схованки; дорогою було вирішено, що вранці Вільям вирушить до Барнсдейла, а з ним разом підуть Робін Гуд і Маленький Джон…

Удосвіта друзі попрямували в Менсфілд, щоби розжитися кіньми. Вони вже були недалеко від селища, коли з лісу на стежку вийшли двоє чоловіків, одягнених лісниками, і заступили їм дорогу.

Робін Гуд підозріливо оглянув незнайомців.

— Хто ви такі?

— Те саме я хотів би спитати в тебе, — відповів один із них, міцний чолов’яга, озброєний палицею і кривою шаблею сарацина.

— Он як? — усміхнувся Робін. — З огляду на ваш рішучий вигляд можна подумати, ніби Шервудський ліс — ваша власність.

— Щось дуже ти зухвалий, хлопче, — спохмурнів лісник. — І язика задовгого маєш... Хто я? Під моєю охороною вся земля від Менсфілда до перехрестя великих доріг, що за сім миль звідси. А служу я королю Генріхові — охороняю його оленів од таких волоцюг, як ти!

— Ти не лісник, — посміхнувся Робін, накладаючи руку на колодку ножа. — Я знаю чоловіка, який обіймає цю посаду. Його звуть Джон Кекл.

— А я його син, і звати мене Мач.

— Він каже правду, — втрутився Маленький Джон. — Робіне, дай йому спокій, і розійдімося з миром.

— Ого! — зрадів лісник. — Тепер я здогадався, з якого ти гнізда, приятелю. Сам Робін Гуд! Тому, хто спіймає цю пташку, обіцяно винагороду, а вона мені зовсім не зайва. Гріх не скористатися такою нагодою!

— Що ж, можеш спробувати, — презирливо мовив Робін. — Твоє життя в обмін на мою свободу — невелика ціна.

— Стривай, друже, не гарячкуй! — спинив друга Маленький Джон. — Зараз не час для бійки, та й сили не рівні: їх усього двійко… — Він обернувся до лісників: — А що, хлопці, чи не вихилити нам із вами по чарчині рейнського за міцну дружбу?

— Хто б відмовився? — мовив Мач, шанобливо окидаючи поглядом показну Джонову постать. — Із мудрою людиною приємно мати справу. Я багато що чув про вас, хоробрий сер Нейлор, та й про славного Робіна Гуде не менше. Різне розповідають, але правда в тому, що розбійник він великодушний і завжди готовий допомогти злидареві. А те, що король оголосив його поза законом… Біда може постукати в двері до кожного...

— Дякую, ліснику! — Робін засміявся й поплескав чоловіка по плечу. — Я не забуду твоїх добрих слів! А чи не проведеш ти нас до Менсфілда, бо нині скрізь повнісінько вивідувачів та різних шпигунів? Не хотілося б мені з кимось із них зіткнутися: наразі в нас є справи значно важливіші.

— Гадаю, сер Робін, особливої небезпеки немає. Єдине, чого слід остерігатися в Менсфілді, — цікавості тамтешніх мешканців. Якщо вони рознюхають, що це ви, тут-таки юрбою помчать услід, аби лиш подивитися на славетного Робіна Гуда, на честь якого вже складають балади!..

У Менсфілд уся тепла компанія пробралась обхідними шляхами і невдовзі дружно розсілася за столом у корчмі на околиці. На столі відразу з’явилися глеки з добрим рейнським вином, яке розв’язує язики й відкриває серця. А невдовзі дійшло до того, що лісник Мач, спокушений оповідками про вільне життя в зеленому Шервудському лісі, висловив бажання приєднатися до людей Робіна Гуда.

За добрим почастунком ніхто й не помітив, як до корчми ввійшов низькорослий, охайно вдягнений йомен і тихо всівся в куточку, попросивши кухоль елю. Поглянувши на гомінливу компанію, він затримав погляд на Вільямові Ґемвелі, а потім хутко вихилив свій кухоль і пішов геть, так само не помічений ніким.

Не звернув на нього уваги й Вільям, цілком поглинений передчуванням зустрічі з коханою. Він неохоче пив і раз у раз квапив друзів. Нарешті, на його втіху, Робін і Джон розпрощалися з новими лісовими братчиками, і незабаром добрі коні несли всіх трьох до Барнсдейла, який хоч і стояв на йоркширських землях, а був усього за двадцять миль од Менсфілда.

Уже вечоріло, коли вони прибули на місце. У будинку Ґемвелів за вечерею зібралася вся родина, окрім Мод і Меріон. Увійшовши в дім, Вільям спробував сховатися за широкою спиною двоюрідного брата.

— Сер, — вітаючи голову родини, почав Робін Гуд, — у мене для вас найприємніші новини.

— Твій приїзд, Робіне, вже чимала втіха для старого, — мовив сер Гай.

— Мені вдалося дещо дізнатися про любу вашому серцю людину.

— Ти говориш про Вільяма? Мій син живий? — голос сера Гая затремтів. — Де він?

Бідолаха Вільям від хвилювання не міг вимовити ні звуку. І раптом одна з його сестер, судомно схлипнувши, підбігла до Джона Нейлора і витягла на світло з-за його могутньої спини незнайомця. Пильно вдивившись в обличчя чужинця, дівчина кинулася йому на груди:

— Це ж наш Вілл! Тату, я впізнала його…

Леді Ґемвел, її сини і доньки враз обступили молодого хлопця, а сер Гай, що марно намагався себе стримати, розридався.

Вільямові брати вітали його дивовижне повернення давнім саксонським кличем, а Робін, скориставшись тим, що про нього на якийсь час усі забули, пішов до Мод.

Жінку він знайшов у її спальні. Тільки-но увійшов, як Мод одірвала очі від шитва і привітно вказала йому на крісло.

— Я була певна, — мовила вона, — що радісні вигуки, які лунають знизу, сповіщають про ваш приїзд, сер Робін. Але не спустилася: чомусь дедалі рідше мені хочеться розділяти з іншими їхні безтурботні веселощі.

— Настане і твоя черга, сестричко Мод.

— Я вже втомилася сподіватися. Моє серце таке самотнє, і йому замало тих добрих новин про мого небожа Елберта, його дружину та дітей, які ви, сер Робін, подеколи мені приносите.

— Та все ж я маю для тебе чудову новину, сестричко!

— Ви... — дівчина враз зашарілась і з надією поглянула на Робіна. — Це про нього? Тоді кажіть хутчіше!

— Що ти скажеш про заміжжя?

— Про заміжжя?! Що за дивне питання!

— Зовсім ні. Якби тобі запропонували одружитися з… Віллом Ґемвелом?

Дівчина не встигла відповісти — двері відчинились, і на порозі постав Вільям власною персоною.

— О Мати Божа, дякую тобі! — впустивши шитво, вигукнула Мод, а тоді кинулася назустріч юнакові й упала в його обійми. Робінові не лишалося нічого іншого, як нечутно залишити кімнату.

— Нарешті я вдома, люба Мод, — схвильовано мовив Вільям, опускаючись перед нею на коліна. — Скажи, чи ти рада мені?

— Я… я щаслива!

— Тільки від тебе залежить, назавжди я повернувся чи лише на гостину! Ти пам’ятаєш нашу прощальну розмову?

— Звісно!

— Отже, це правда? Ти кохаєш мене, Мод?

— Я чекала на тебе весь цей час.

— І ти станеш мені за дружину? Не кажи «так», промов краще: «Я хочу одружитися з моїм Вільямом».

— Я хочу одружитися з моїм Вільямом, — всміхнулася крізь сльози радості Мод.

— Завтра ж?!

— Але як так може бути? — вона не могла приховати свого подиву.

— Чом би й ні? Завтра батькові виповнюється сімдесят шість років, а матінка хоче відсвяткувати моє повернення. Тож нехай до цих подій додасться й наше весілля.

— А раптом сер Гай не дасть згоди на наш шлюб?

— Мій батько… — Вільям усміхнувся. — Мій батько любить тебе, як власну дочку. Погано ж ти його знаєш, коли досі сумніваєшся. Отже, ти згодна?

— Так, Вільяме. Так і ще раз так!

За кілька хвилин вони зійшли до зали, де перебувала вся дружна родина. Леді Ґемвел і сер Гай благословили наречених, і всі сприйняли новину з надзвичайним піднесенням. Проте «завтра», як нерідко трапляється, коли чогось очікуєш із нетерпінням, настало ще дуже нескоро.

Зранку на широкий двір маєтку було завезено незліченну силу барилець із елем; оздоблені вінками з гостролиста, вони сумирно чекали, коли до них дійде черга. Усе провіщало, що буде чудове свято; в усіх кімнатах стояли букети квітів, музики вже налаштовували свої інструменти, незліченні гості стікалися до Барнсдейла.

Наближалася година, на яку було призначено вінчання Мод і Вільяма Ґемвела; наречена в білосніжному сюрко[20] й напівпрозорому серпанку, гаптованому сріблом, нетерпляче очікувала нареченого. Проте Вільям запізнювався, і сер Гай відіслав хлопчика-служника на пошуки молодшого сина. Хлопчик оббіг усі покої, сад і господарські будівлі, але на його заклики ніхто не відгукнувся.

Тоді Робін і брати Ґемвели посідали на коней і заходилися прочісувати околиці. Проте вони також не виявили жодних слідів Вільяма, а місцеві фермери не бачили й не чули нічого підозрілого. Пошуки тривали дотемна, і лише близько півночі вся родина зібралася навколо Мод, котра весь цей час не знаходила собі місця, у відчаї заламуючи руки. Утішити нещасну наречену було нічим: Вільям зник так само несподівано, як і з’явився.

За кілька днів до таємничого зникнення Вільяма барон Фіц-Олвін привіз до Ноттінґемського замку свою красуню-доньку — леді Крістабель.

Отже, його світлість сидів у своїм покої, а навпроти нього розташувався потворний клишоногий дідуган у дорогому пелісоні[21], суціль оздобленому золотим гаптуванням. Гість здавався значно старшим за господаря, й обидва вони нагадували підстаркуватих мавп, що намагаються домовитися про щось важливе для них.

— Ви занадто суворі до мене, бароне, — стиха мовив дідуган.

— Присягаюся Богом, це не так, — жваво заперечив Фіц-Олвін, — я турбуюся про щастя своєї доньки, сер Тристрам. Про вигоду тут не йдеться…

— І що ж ви пропонуєте? — спитав гість.

— Я назвав цифру… П’ять тисяч золотих у день весілля і стільки ж... скажімо, за кілька років. Не забувайте, сер, моя дочка молода і вродлива, а ви ці чесноти могли мати півстоліття тому.

— Не варто гніватися, сер. Вам відомі мої наміри. Але мені невтямки — задля чого я мушу передати половину свого статку саме вам?

— Я хочу, щоби моя дочка ввійшла до кола найбільш знатних дам Європи і за своїм становищем не поступалася самій королеві. О так, у мене честолюбні плани, а ви відмовляєтеся допомогти їх здійснити. Отже, моє рішення остаточне!

— Не можу збагнути… — гість прискалив око. — …Як вплинуть на щастя вашої дочки гроші, які ви відбираєте в її майбутнього чоловіка? Усі доходи з маєтків я відпишу леді Крістабель, але основний капітал має залишатись у мене. Вам не варто хвилюватись — я забезпечу їй воістину королівське життя. Уже кілька років я домагаюся її руки, але…

Тут увійшов слуга і доповів, що до замку прибув королівський гонець.

— Проведіть його сюди, — барон скоса глянув на співрозмовника. — Сер Тристрам, ось моє останнє слово: коли до появи гінця — а він буде тут за дві хвилини — ви не приймете моїх умов, уважайте, що ми не дійшли згоди.

— А ви безжальні, Фіц-Олвіне!

— Так чи ні?

— Так, — пробуркотів старий. — Крістабель — сама досконалість…

— А досконалість у всі часи обходиться недешево, — суворо підсумував барон. — Сер Тристрам, відтепер можете вважати себе зарученим із моєю дочкою!

Наступної миті до кімнати ввійшов гонець. При дворі стало відомо, що сліди якогось сакса, підступного вбивці знатного командира загону королівських стрільців, ведуть до Ноттінґемшира. Тож король наказав баронові Фіц-Олвіну схопити лиходія, взяти на тортури, а потім повісити.

Уже за три дні після мерзенної угоди, за якою батько леді Крістабель продавав її серові Тристраму, людину, котра перебувала в розшуку, схопили й ув’язнили в одній із веж Ноттінґемського замку...

Протягом усього цього часу Робін не припиняв пошуків Вільяма, але невдовзі переконався в їхній марності. Якось він повертався верхи до своєї лісової схованки, сподіваючись, що лісовики, котрі постійно стежили за дорогою, яка вела з Менсфілда до Ноттінґема, бодай щось помітили. За дві милі від Менсфілда його наздогнав лісників син, який щодуху мчав у бік Барнсдейла.

Побачивши Робіна, він радісно скрикнув і зупинив коня на повному ходу.

— Яка удача, сер Робін, що я тебе зустрів! У мене є дещо про того рудого хлопця, котрого ти всюди шукаєш. Я бачив його вчора ввечері... Стривай, не переривай мене… Я саме йшов до батьківської хати, аж раптом помітив біля придорожньої корчми кілька припнутих коней. На одному з них сидів приторочений до сідла чоловік із міцно зв’язаними за спиною руками. Це й був твій друг. Вартові пішли вихилити по кухлю вина, тож ми змогли перемовитися з полоненим. Я обіцяв, що повідомлю серові Гаю таке: його сина Вільяма за наказом барона Фіц-Олвіна захопили в полон і везуть до Ноттінґемського замку…

— Дякую тобі, брате, — мовив Робін. — Та чи не виконаєш ти ще одне доручення?

— Матиму за честь, сер ватажок! — жартівливо вигукнув Мач.

— Їдь до міста. На околиці знайдеш старовинний будиночок, там живе один гарний хлопець на ім’я Елберт Ліндсей. Перекажи таке: як стемніє, я чекатиму його на розстані трьох доріг. Мені самому в жодному разі не варто показуватися в Ноттінґемі.

Вершники роз’їхались, і Робін вирушив до Головного дуба — місця збору лісових братчиків. Там він повідомив Маленькому Джонові про те, що розповів йому лісник, звелів зібрати загін і привести його на найближче до Ноттінґемського замку узлісся. Там Джон зі своїми людьми мав сховатися, приготуватися до бою і очікувати умовного знаку.

Віддавши ці розпорядження, Робін діждався сутінків, а потім щодуху помчав до розстані доріг. Уже майже стемніло, коли він заховав коня в гущавині, а сам ліг на траві під ясеном і почав обмірковувати спосіб, яким можна вирвати Вільяма з лабетів барона. При цьому Робін не спускав з очей усі три стежки, які тут сходились, і невдовзі на тій, що вела до Ноттінґема, з’явився вершник на чудовому скакуні, з огляду на дорогий примітний одяг — норман.

«Оце так щастить! — подумав Робін. — Не багато ж, вочевидь, лою в його голові, коли поперся проти ночі Шервудським лісом. Не гріх би стягти з цього жевжика вартість тих луків і стріл, що завтра будуть зламані в Ноттінґемі!»

Хутко схопившись на ноги, він заступив вершникові дорогу, вітально здійняв руку до капелюха і глузливо мовив:

— Добрий вечір! Уже темніє, не бачу вашого обличчя, але ви, сер, так благоліпно сяєте, що вас ненароком можна сплутати з сонячним променем...

Незнайомець засміявся і спитав:

— Ви часом не з людей Робіна Гуда?

— Не судіть із зовнішнього вигляду, сер…

— А мені все-таки здається, що я розмовляю з одним із лісовиків, — перервав його вершник.

Проте Робін, схопивши скакуна за вуздечку, вів далі:

— Ви не помилилися, я справді з них. І вам, вочевидь, відомо, що з норманами ми знайомимося не зовсім безкорисливо.

— Вам можна закинути упередженість, сер розбійник. Ви помиляєтесь: я не норман, а сакс, хоча в моїх жилах, може, й тече кілька краплин ненависної вам крові… — Подорожній щиро веселився, і це дещо збентежило Робіна. — Я, звісно, багато чув про вигідний спосіб знайомства лісових братів із норманами, але знаєте що? Годі нам із вами ламати цю комедію. Я з першого погляду впізнав вас, Робіне. А ви? Невже я так змінився, мій друже, чи ви просто не бажаєте знати брата леді Меріон?

— Свята Діво! — вигукнув Робін. — Сер Аллан!.. Дозвольте потиснути вашу шляхетну руку! Уявляю, як зрадіє Меріон.

— Чи здорова моя сестричка? — з ніжністю спитав лицар.

— Ваша сестра, сер, стала справжньою красунею.

— Вона заміжня?

— Меріон сама розповість вам про все, — зніяковів Робін. — Зійдіть із коня, сер Аллан, сховаємося під деревом, я чекаю тут на одну людину… Чи пам’ятаєте ви молодшого сина сера Гая?

— Звісно! Рудоволосий здоровань Вільям…

— Занадто довго розповідати про його нещастя, але суть у тому, що Вільям зник за півгодини до того, як священик мав повінчати його з Мод Ліндсей. Ви, гадаю, не забули й цю дівчину…

— Це донька брамника Ноттінґемського замку, пустунка Мод?

— Так, — зітхнув Робін. — Після його зникнення ми обшукали будинок і всі околиці на багато миль навкруги, і лише сьогодні з’ясувалося, що Вільяма викрали за наказом барона Фіц-Олвіна і тримають у замку. Ми повинні зробити все можливе задля його звільнення, і то якнайшвидше, бо старому баронові може все що завгодно шибнути в голову.

— Не поспішайте, любий Робіне. Завтра я зустрінуся з бароном і скористаюся своїм впливом — а його в мене тепер більше ніж достатньо, щоби визволити вашого друга.

— Це неможливо, сер. У нас не лишилося часу, щоби зволікати. Утім, поки триває очікування, розкажіть трохи про те, як складалася ваша доля.

— Я повернувся на батьківщину назавжди, — всміхнувся лицар. — І вже ніхто не зможе цьому зашкодити. Коли я вступив на службу до французького короля, сталося так, що мені вдалося зробити йому важливу послугу, і його величність на знак удячності залагодив наші родинні справи в Англії. На його прохання Генріх II повернув мені родові володіння. Тепер я заможний і можу сподіватися отримати руку леді Крістабель, запропонувавши її батькові стільки, скільки він вимагатиме. Свого часу в Нормандії ми уклали з бароном письмову угоду про це, засвідчивши її в суді.

— Любий друже, — похмуро промовив Робін, — не довіряйте баронові. Він вас не любить і за першої-ліпшої нагоди відступиться від свого слова.

— Якщо він зважиться на таке, присягаюсь, я без зволікань зажену старого на той світ!

— А я охоче вам у цьому допоможу, — посміхнувся Робін. — Сер, а як ви дізналися, що ми ховаємося в Шервудському лісі?

— Мені про все розповіли в Ноттінґемі. Повідали й про те, що Крістабель нещодавно повернулась, і про ваші звитяги, і про нещастя родини Ґемвелів...

Слова лицаря перервав тихий свист. Невдовзі на дорозі з’явився Елберт.

— Що нового, Еле? — спитав Робін.

— Та майже нічого й говорити, сер, — відповів Елберт. — Відомо тільки, що в замок доставили полоненого, якого розшукують згідно з королівським наказом. Пізніше лісник Мач повідомив мені, що цей бідака — наш Вільям. І якщо ви хочете врятувати його, діяти треба негайно, бо ченця-пілігрима, котрий зупинився в Ноттінґемі, сьогодні запрошено до замку, щоби сповідати і причастити в’язня.

— Боже правий! — вигукнув Робін. — Вільямові загрожує страта! І більше ти нічого не знаєш?

— Стратити його збираються до весільних урочистостей… Адже леді Крістабель одружується.

— Що ти сказав? — приголомшено мовив лицар.

— Так, сер, — відповів Елберт, удивляючись в обличчя Аллана Клера. — Бодай я провалився на цьому місці, якщо це не ви, сер Аллан?! Боюся, що так воно і є: леді виходить заміж за найбагатшого нормана в усій старій Англії.

— Добрі новини! І як же звуть цього щасливця?

— Сер Тристрам Голдсборо. Барон так управно торгувався, що йому вдалося вирвати з дзьоба цього багатія цілий статок в обмін на дочку…

— Леді Крістабель стане дружиною цього немічного старця?! — обурився сер Аллан. — Ні, я все-таки спалю цей проклятий замок!!!

— Ура! — закричав Елберт, підкидаючи в повітря капелюха. — Ото вже погуляємо… Ласкаво просимо до Англії, сер! Присягаюся, ваш приїзд нарешті осушить сльози нашої молодої пані, і на її гарненькому личку знову розквітне усмішка. Проте краще б нам не гаяти часу!

Не минуло й години, як усі троє вже стояли біля мурів замку. Несподівано почувся скрегіт ланцюгів, міст опустився, і з брами вийшов старий в одязі пілігрима.

— А ось і чернець-сповідник, — мовив Елберт, — варто було би його розпитати докладніше.

— Хай буде з вами Святий Дух, отче! — мовив Робін, шанобливо вклоняючись старому.

— Нехай буде з вами супокій, добрі люди! — відповів пілігрим. Обличчя його здавалося втомленим і засмученим.

З розмови з ченцем з’ясувалося, що Вільяма мають стратити вдосвіта на головному майдані Ноттінґема. Нещасний в’язень сповідався й здобув відпущення гріхів. У темниці його тримають окремо і пильно охороняють.

— Допоможи нам, Боже! — прошепотів Робін і звернувся до ченця: — Святий отче, чи не зробите ви друзям цього чоловіка, про невинність якого вам тепер відомо, одну послугу?

— Чого ти хочеш, сину мій?

— Поверніться в замок і добийтеся дозволу його світлості супроводжувати полоненого до останнього подиху.

— Мені вже це дозволено: завтра я буду поряд із ним.

Робін Гуд прошепотів кілька слів на вухо старому, поцілував його руку, і пілігрим, бурмочучи молитву, пішов собі. Одразу ж було вирішено, що лицар вирушить у замок і спробує зустрітися з його володарем, а всі інші тим часом готуватимуться до завтрашнього ранку.

Напевно, навіть раптово воскреслий мрець не викликав би в барона Фіц-Олвіна такого жаху, який він відчув, побачивши в своїх покоях сера Аллана Клера.

— От кого вже я не очікував побачити… — прошамкотів барон, насилу опанувавши себе і плутаючись язиком.

— Можливо, сер, але я тут. Якщо пам’ятаєте, ми з вами, цілком добровільно, взяли на себе певні зобов’язан­ня, отже, тепер я маю право вимагати…

— Ви хочете сказати, що виконали всі умови договору? — похмуро спитав барон.

— Авжеж. Їх було три: я мусив повернути свої володіння, мати в розпорядженні сотню тисяч золотих і за п’ять років прибути до вас просити руки вашої дочки. Усе виконано.

— Бачите, сер…

— Досить! — голос лицаря гримів. — Не примушуйте мене вдаватися до крайнощів. Мені відома ваша таємниця. Ще одна ваша відмова чи спроба прикритися брехнею — і я надам нашому королю Генріхові докази того, як ви колись зрадили Англію!

— Сер, ви ображаєте мене в моєму ж домі! — зморшкувате обличчя Фіц-Олвіна посіріло.

— Я кажу тільки правду і нічого, крім неї.

Власник замку рвучко підскочив із крісла, пройшовся з кутка в куток, а коли обернувся до гостя, вже знову здавався спокійним.

— Сер лицар, — миролюбно мовив він. — Мені залишається тільки одне — виконати свою обіцянку. Визнаю, це нелегко, але я більше не бачу перешкод для вашого шлюбу з моєю дочкою. Проте зараз уже пізній вечір, леді Крістабель відпочиває. Чекаю на вас завтра, прощавайте. А зараз прошу залишити мене.

— І ви прощавайте, сер Фіц-Олвін. Але пам’ятайте — йдеться про вашу честь!

Щойно сер Аллан вийшов із покою барона і попрямував до місця, яке йому вказав Робін Гуд, Фіц-Олвін, задихаючись од люті, наказав, щоби слуга покликав до нього охоронця на ім’я Чорний Пітер. Коли той з’явився, володар замку спитав:

— Пітере, чи маєш ти під рукою двох-трьох хоробрих і небалакучих хлопців, готових виконати будь-який наказ?

— Аякже, — вишкірився той. — Чого бажатиме ваша милість?

— Нещодавно замок залишив лицар у багатій котті, гаптованій золотом, і короткому плащі. Наздоженіть його і зробіть так, щоби він більше не плутався в мене під ногами. Усе ясно?

— Ще б пак, мілорде!..

Незабаром головоріз у супроводі двох поплічників непомітно вийшов із замку. Знаючи, в який бік попрямував сер Аллан, вони назирці рушили за ним.

Із неспокійним серцем лицар проминув у напівтемряві квартал майстрових, наблизився до узлісся Шервудського лісу, спинився, пошукав поглядом провідника, який мав би чекати на нього, та, не знайшовши нікого, почав уважно оглядати околиці. Усі думки сера Аллана роїлися навколо одного: як йому вирвати Крістабель із рук її батька, жодному слову якого він не вірив.

Переслідувачі, що скрадалися за ним, безшумно сховалися в заростях, а потім, вирішивши, що зручна хвилина настала, вихопили мечі й кинулися.

— Прощайся з життям, дурнуватий красунчику! — почув сер Аллан, і тієї ж миті важкий удар руків’ям меча в скроню оглушив його і звалив на землю.

— Готово! — скрикнув Чорний Пітер, звертаючись до спільників. — Повертайтеся до замку. Я сам докінчу цього хлопця і вирию йому могилу. Дайте мені лопату і йдіть геть!

Лишившись на самоті, Пітер зрізав гаманець із паса лицаря, а потім заходився рити яму. Він уже майже наполовину завершив свою страшну справу, аж раптом хтось так уперіщив його палицею по зашийку, що він упав ниць. Коли ж опритомнів і спробував підвести голову, то побачив над собою рум’яне обличчя дужого ченця в обшарпаній бенедиктинській рясі.

— Ти, шолудивий собако! Як смів ти здійняти руку на шляхетного лицаря? — чернець знову замахнувся своїм дубцем, але Чорний Пітер миттю зіпнувся на ноги і вихопив меча. Та попри всю свою спритність, охоронець зміг лише злегка поранити руку бенедиктинцеві, зате чернець обрушив на нього таку кількість ударів, що незабаром він звалився мертвим у вириту ним же яму.

— Негідник! — відсапувався чернець, намагаючись угамувати кров, що цебеніла з рани. — Ти вирішив, що кожний норманський собака безкарно може вкусити брата Тука? Еге?.. А наш лицар… — він схилився над сером Алланом. — …дякувати Богові, живий! Вчасно ж я приспів!

Завдавши пораненого на могутнє плече, брат Тук попрямував до схованки лісовиків, де його з нетерпінням очікував Робін Гуд…

Із першими променями вранішнього сонця, що позолотили верхівки веж Ноттінґемського замку, Вільяма Ґемвела в оточенні безлічі охоронців вивели з тісного кам’яного мішка, в якому він пробув ніч.

На ринковому майдані вже зібрався мовчазний натовп містян. Наблизившись до підніжжя шибениці, Вільям зблід як полотно: нащадок знатного саксонського роду не припускав, що йому судилася така ганебна смерть.

Кат, не гаючи часу, відразу поклав руку на плече засудженого, і Вільям у відчаї роззирнувся. Натовп похмуро мовчав, навкруги не було жодного знайомого обличчя. Тоді Вільям гордо підвів голову і відвернувся.

— Стривайте! — несподівано пролунав старечий голос. — Я зобов’язаний дати грішникові останнє напуття і помолитися разом із ним. Нехай кат і варта не заважають мені виконати свій обов’язок.

— Швидше, отче, — розпорядився барон Фіц-Олвін, подаючи варті знак одійти від засудженого. — Нічого тягти сірка за хвіст!

Біля підніжжя ешафота залишилися тільки Вільям та згорблений чернець-пілігрим, чиє обличчя було приховане чорним каптуром. В’язень став на коліна перед старим і здригнувся, почувши вимовлені пошепки слова:

— Спокійно, Вілле! Щойно я переріжу мотузки, дій за моєю командою…

Скінчивши молитву, чернець злегка обійняв Вільяма, ніби благословляючи його в останню путь, а вже наступної миті обидва вони стояли спинами один до одного. У руках молодого Ґемвела виблискував короткий меч. На Робіні Гуді замість ряси був зелений каптан, а в руках він стискав лук. Тятива була напнута, аж бриніла, а вістря стріли впритул дивилося в обличчя баронові Фіц-Олвіну.

Натовп глухо охнув.

— Сер, ви негідник! — дзвінко вигукнув Робін Гуд. — Вільям Ґемвел — моя людина, яку ви підло викрали...

— П’ятсот золотих тому, хто схопить розбійників! — захрипів володар замку. — До зброї, нормани!

Заклик Фіц-Олвіна не було почуто: він потонув у звуках мисливського ріжка. Ринковий майдан ураз оточили озброєні лісовики. Барон зрозумів марність опору — схопився, квапливо видерся на коня і, лаючи на всі заставки своїх ворогів, помчав до замку. За ним потяглися його почет і охорона.

Невдовзі загін лісових братчиків на чолі з Робіном Гудом разом із урятованим Вільямом входив під листяне склепіння прадавнього лісу.

Переконавшись, що Робін не має наміру брати замок в облогу, знесилений від пережитого Фіц-Олвін почовгав у свої покої. Голову обсіли похмурі думки. Викликавши слугу, барон запитав:

— Чорний Пітер тут?

— Ні, ваша милосте... Учора він залишив замок із двома посіпаками, і ті невдовзі вернулися без нього.

— Обох до мене!

З допиту спільників з’ясувалося головне: лицаря вдалося наздогнати й оглушити, а тоді Пітер залишився на місці, аби добити жертву й поховати тіло.

— Отже, він мертвий! — тріумфально пробурмотів Фіц-Олвін. — Сер Тристрам в замку… Незабаром весілля. Одне погано: цей упертюх наречений обрав для пишного вінчання Лінтонське абатство, а скриню з золотом тримає при собі, відбуваючись обіцянками передати викуп одразу по завершенні врочистостей. І хоч абатство всього за милю від Ноттінґема, після зухвалого нападу розбійників ні в чому не можна бути певним… Чорт забирай, було би значно безпечніше повінчати їх у замку, але цей старий цап занадто вже покладається на свою охорону з данців-найманців. Потрібно тримати кожен крок у найсуворішій таємниці!

З цими думками барон поквапився до дочки…

А в домі сера Гая Ґемвела панував смуток: черговий удар долі виявився надто несподіваним для дружної родини. Про долю молодшого сина нічого не було відомо доти, доки наступного дня після подій у Ноттінґемі біля воріт садиби не залунали веселі звуки мисливсь­кого ріжка.

— Це Робін! — вигукнула Меріон. — І сподіваюся, з доброю звісткою! — вона кинулася до вікна: — Так, це Робін, Маленький Джон і… і з ними ще двоє вершників…

Мод побігла до дверей, аж раптом спинилася, здригаючись і ковтаючи сльози; Меріон обійняла її за плечі — і тієї ж миті до покою влетів Вільям.

— Мод! Люба моя Мод! — гукнув він.

Не знаходячи слів, його наречена лише повторювала:

— Вілле… Коханий!..

А слідом за Вільямом на порозі з’явилася мужня постать сера Аллана Клера.

Тепер і для Меріон настав час подякувати Долі й Небу, які повернули їй брата.

За тиждень після візиту сера Аллана Клера до барона Фіц-Олвіна леді Крістабель самотньо сиділа в своїх покоях. Понурені плечі були оповиті складками білого сюрко із сирійського атласу, а мереживний серпанок, що прикривав біляві кучері, залишав у тіні бліде, як стіна, обличчя.

— Мій лицар забув мене! — шепотіла Крістабель. — Мати Божа, зглянься на мене, я не маю сил, а серце моє крається… Навіщо були всі ці страждання, нескінченне очікування, нужденне життя в монастирі! Через нього я змирилася з байдужістю й жорстокістю свого батька…

Пролунав стукіт, двері трохи відхилились, і в отворі виникла мавпяча мармиза напомадженого й вирядженого сера Тристрама.

— Любонько, — промовив старий із люб’язною гримасою, — нам час вирушати. Невдовзі ми станемо найщасливішим подружжям у всій Англії.

— Сер, — опустила очі додолу Крістабель, — мені несила ступити й кроку... Благаю, вислухайте мене і, коли у вашім серці є хоч іскра жалю, звільніть мене від цієї неприємної, жахливої церемонії! До кінця своїх днів я молитимуся за вас!

— Чому жахливої? Голубонько моя, це лише хвилювання… — сер Тристрам подріботів до своєї нареченої. — Усе готово, і від’їзд не можна відкладати ні на хвилину!

— Вислухайте мене, сер, бо потім буде запізно, — леді Крістабель випросталася. — Мій батько заводить вас в оману, а я хочу, щоби ви знали правду. Я ніколи не покохаю вас. Моє серце навіки належить одному шляхетному лицареві!

— Зі мною ви його миттю забудете, — стрепенувся старий. — У вашому віці багатьом здається, що існує вічне кохання. Запевняю вас, час хутко зітре риси того, кого немає з вами поруч, а я залишуся вашим вічним слугою…

— Змилуйтеся, сер Тристрам! — леді Крістабель здригнулася, коли старий обсипав її руку поцілунками, і приречено подумала: «Краще вже смерть…»

У Лінтонському абатстві тривали останні приготування до вінчання. Єпископ[22] Херефордський, котрий мав повінчати подружжя, стояв на чолі вбраних в альби[23] кліриків[24] на порозі храму. Усі чекали на весільний кортеж. Незадовго до прибуття сера Тристрама й леді Крістабель до єпископа підійшов худорлявий чоловік, загорнений у довгополий плащ і з невеликою арфою в руці.

— Ваше преосвященство, — почав, шанобливо схилившись, незнайомець, — це ви вінчатимете майбутнє подружжя?

— Так, сину мій, а чому ти запитуєш?

— Перед вами найкращий арфіст Англії та Франції. Почувши про весілля сера Тристрама і єдиної дочки барона Фіц-Олвіна, я вирішив запропонувати свої послуги.

— Якщо ти так красно гратимеш, як говориш про це, тоді ласкаво просимо. Ніжні звуки арфи — втіха для Господа, — великодушно проказав єпископ.

Коли ж весільний кортеж прибув і запрошені почали заповнювати храм, леді Крістабель, ледь притомна, звернулася до барона Фіц-Олвіна:

— Тату! Пожалійте мене! Це заміжжя обернеться смертю для вашої дочки…

— Казна-що верзеш! — прошипів барон, хапаючи Крістабель за руку, щоби завести її до церкви. — Я забезпечив вам щастя!..

Несподівано пролунав гучний голос:

— Спиніться!

Фіц-Олвін гнівно обернувся — відштовхнувши нареченого, до його дочки прямував незнайомець у плащі.

— Агов, волоцюго! — вигукнув єпископ, упізнавши недавнього арфіста. — Хто дозволив тобі, жалюгідному музиці, наблизитися до шляхетної пані?

— Мабуть, воля Господня, — відповів той зухвало. — Ви, Ваше преосвященство, готуєтеся вчинити тут священне таїнство. А я стверджую, що пошлюбити невинну дівчину з немічним стариганом — це як укласти угоду з самим дияволом!

Пожбуривши геть арфу і зірвавши з плечей плаща, незнайомець підніс до вуст мисливського ріжка.

— Та це ж Робін Гуд, Алланів друг! — мимоволі вигукнула леді Крістабель, стежачи за тим, як най­манців сера Тристрама щільним колом обступають вірні лісові братчики.

А потім до її ніг припав лицар, у якому вона впізнала Аллана Клера.

— Урятована! — тільки й змогла прошепотіти Крістабель.

Барон із жахом дивився на воскреслого мерця.

Робін шанобливо промовив, звертаючись до єпископа:

— Перед вами, Ваше преосвященство, дві істоти, створені одна для одної, і лише ненаситна жадібність барона Фіц-Олвіна стала на заваді їхньому щастю. Сер Аллан Клер багатий і вельможний, він кохає леді Крістабель, і я покірливо прошу вас освятити їхній союз!

— Я проти цього шлюбу! — зарепетував барон, марно пручаючись у дужих руках Маленького Джона.

— Ваше преосвященство, — повторив Робін, — чи готові ви розпочати обряд таїнства?

— Я не можу проводити вінчання, допоки батько нареченої не дасть на те своєї згоди... — пробурмотів єпископ Херефордський.

— Я передбачив і це, — всміхнувся Робін Гуд. — З нами прибула духовна особа, яка візьме на себе цей обов’язок. Святий отче, — звернувся він до старого пілігрима, що досі тримався осторонь, — прошу вас зайняти місце біля олтаря!

— Хто віддає цю дівчину за дружину цьому чоловікові? — Старий священик простягнув тремтячі руки над головою Крістабель, що стояла навколішки поряд зі своїм лицарем.

— Тисячу разів ні! Я протестую…

— Оскільки барон Фіц-Олвін порушив дану ним обіт­ницю, його місце доведеться зайняти мені, — пролунав веселий голос. — Я, Робін Гуд, віддаю за дружину доблесному лицареві Аллану Клеру леді Крістабель Фіц-Олвін…

Таїнство здійснилось, але старий священик і не думав полишати підвищення перед олтарем. У церкві з’явилася численна родина Ґемвелів, і Робін Гуд, поквапившись назустріч Меріон, одразу ж підвів її до олтаря, а вслід за ними стали навколішки Вільям і Мод.

Священик благословив усі три пари наречених і звернувся до Господа, просячи простерти над ними милосердну правицю.

За кілька хвилин абатство спорожніло. Лісовики ще довго сповнювали околиці веселим гомоном та вигуками «Ура!..» А втім, за весільною метушнею вони не забули прихопити з собою прекрасних коней, на яких прибули барон, невдатний наречений та їхній почет...

Тим часом кортеж в оточенні ватаги лісовиків посувався в глиб старого лісу й незабаром досяг галявини поблизу підземної схованки. Тут між прадавніми дубами, крислатими в’язами і стрункими соснами були підвішені гірлянди з лісових квітів та листя, а посеред галявини накрито величезний весільний стіл.

Ніжне обличчя леді Крістабель сяяло. Вона сиділа поруч зі своїм лицарем на пагорбі, застеленому сукном і заквітчаному, і здавалася королевою, що мала зійти на престол. Меріон, не випускаючи руки Робіна, походжала серед гостей-бенкетників. Мод була цілком щаслива, а Вільям не міг намилуватися нею.

— Я залишуся з тобою в лісі, — шепнула Меріон коханому, — до того дня, коли король помилує тебе, ділитиму з тобою все, що випаде на нашу долю...

Вона дотримала свого слова і, хоча Робін спершу не погоджувався, зажила в Шервудському лісі. Навіть Аллан Клер не зумів умовити сестру оселитися в своєму розкішному будинку в околицях Менсфілда. Невдов­зі після одруження лицар звернувся до короля Генріха з пропозицією, аби той викупив у нього маєтки в Гантінґдонширі за дві третини їхньої вартості за умови, що вінценосна особа своїм особливим указом підтвердить його шлюб із леді Крістабель Фіц-Олвін. Невдовзі такий указ з’явився, адже Генріх II ніколи не проминав нагоди розширити свої володіння. Коли ж єпископ Херефордський та барон Фіц-Олвін прибули зі скаргою до двору, все вже було вирішено.

Поки ці знатні персони шукали змоги покінчити з ненависним Робіном Гудом, невелика колонія лісових мешканців розкошувала весело й безтурботно під покровом Шервудського лісу. Люди Робіна Гуда мали добру репутацію, а сам він уславився як людина шляхетна і справедлива. Заможні норманські барони й церковники були обкладені даниною, а йомени й орендарі, потрапивши у скруту, завжди могли звернутися до Робіна по допомогу. Не раз і не двічі намагалися нормани викурити лісових братчиків із їхньої схованки, але зреш­тою мусили змиритися з небезпечним сусідством…

Так проминув рік, сповнений подій, переважно щасливих. Сер Аллан Долинний — так у тутешніх місцях прозвали лицаря і власника маєтку в долині — став батьком чарівної блакитноокої дівчинки, а в родинах Робіна Гуда й Вільяма Ґемвела з’явилися на світ міцненькі хлоп’ята. Одужавши після пологів, Меріон одразу попросила чоловіка навчити її вправлятися з луком так само майстерно, як умів він, і невдовзі приловчилася так добре стріляти, що разом із Робіном зазнала слави одного з найкращих лучників Англії.

Одного прохолодного осіннього ранку Робін Гуд, Віль­ям і Маленький Джон розташувалися під Головним дубом — старезним велетнем, що його лісові братчики величали «деревом зустрічей». Тут, коли треба, за сигналом миттю збирався весь загін. Несподівано з прогалини долинув тупіт копит.

— Тихіше, друзі… — Робін багатозначно посміхнувся. — Чи не посилає нам Бог співтрапезника? Погляньте-но, хто це там їде…

Маленький Джон і Вільям продерлися між кущами до дороги.

— У хлопця вельми жалюгідний вигляд, — зауважив Вільям. — Готовий закластися, що гаманець не надто відтягує йому кишеню.

— Схоже на те, — пробурмотів Маленький Джон. — Щоправда, зовнішність часом буває оманлива.

Хоч одяг і свідчив про належність вершника до шляхетного стану, з першого погляду чоловік викликав співчуття. Вітер продував наскрізь його подертий плащ, смуток і задума поклали свій знак на його обличчя, сховане під каптуром.

— Вітаємо вас, сер чужоземець! — виступивши на стежку, Джон притримав коня подорожнього за вуздечку. — Ласкаво просимо до Шервудського лісу, на вас тут із нетерпінням чекають.

— Ви, мабуть, помилилися, — відповів лицар. — Не той я гість, якого хто-небудь може очікувати...

— Сер, — усміхнувся Вільям, що саме нагодився, — нам велено запросити вас пообідати з господарем цього лісу.

— Хто ж виявив таку честь бідному подорожньому?

— Робін Гуд.

— Славетний розбійник? — щиро здивувався лицар. — Кажуть, він справедлива і чесна людина. Що ж, радо приймаю запрошення.

Узявши коня за повід, Маленький Джон повів його до галявини, де на них нетерпляче чекали, а Вільям, пхикаючи в кулак, замикав ходу.

Побачивши незнайомця, Робін Гуд шанобливо привітався і з цікавістю оглянув його з голови до ніг — надто вже разючою була невідповідність жалюгідного вбрання лицаря і його шляхетного обличчя.

Потім усі четверо подалися до стоянки лісового загону, де вже було готове щедре частування. Там ніщо не завадило гостеві віддати належне стравам, винам і жвавій розмові з отаманом розбійників.

Та все ж Робінові здавалося, що за показною бідністю лицаря щось криється. З усіх людських вад найбільш огидними йому були хитрість і лукавство; і хоча подорожній викликав у нього симпатію своєю стриманістю, Робін усе ж вирішив, що гостеві, згідно зі звичаєм, доведеться розплатитися за гостинність.

Застілля наближалося до кінця, коли лицар промовив:

— Дозвольте, сер Робін, сердечно подякувати вам за дружній прийом. Коли вам випаде нагода побувати в околиці абатства Сент-Мері, пам’ятайте: в Рівнинному замку ви зможете…

— Сер лицар, — перервав незнайомця Робін Гуд, — я не роблю візитів у відповідь тим, кого приймаю у себе в лісі. Кожен, хто потребує їжі й питва, завжди знайде місце за моїм столом, але до тих, хто може сплатити за мою гостинність, я не такий великодушний. Тому вам, як людині шляхетного походження, варто було би поділитися своїм статком із лісовиками.

— Досить цікавий спосіб стягувати податки, — розсміявся лицар. — Просто, люб’язно і… переконливо!

— Сер, — спохмурнів Робін, — будьте ласкаві заплатити як належить.

— Ну, якщо ви вважаєте ваш ліс заїжджим двором, то й заплатити належить відповідно, чи не так? — лицар замислено поглянув на співрозмовника. — Боюся, я вас розчарую: увесь мій статок — десять золотих.

— Дозвольте мені взяти під сумнів ваші слова, сер!

— Що ж, нехай ваші друзі обшукають мій одяг.

— У цьому немає потреби! — спалахнув Робін Гуд. — Не в моїх правилах копирсатися в чужих кишенях. З вами трапилося лихо? Чи ваша вбогість — наслідок марнотратства?

— Аби ви зрозуміли все, що зі мною сталося, мені доведеться почати з однієї історії… Моє ім’я — Річард Рівнинний, наш рід бере свій початок від короля Етельреда…

— Отже, ви сакс? — перервав його Робін.

— Так, і це стало причиною багатьох нещасть. Замок мій розташований у великій низині приблизно за дві милі від абатства Сент-Мері. Замолоду я одружився з дівчиною, яку кохав ще з дитинства, і Господь подарував нам сина Герберта. Сім’я наша підтримувала добросусідські стосунки з абатством. Одного разу послушник[25], до якого я відчував щиру приязнь, прийшов до мене. «Сер Річард, — мовив він, — я готуюся прий­няти обітницю і назавжди зректися світу. Дружина моя померла, а наша дочка осиротіла. Сам я невдовзі не зможу бути їй опорою. Тому прийшов благати вашу милість потурбуватися про нещасну дитину…»

Я дав згоду, і послушник послав по дитину. Як виявилося, то була дівчинка дванадцяти років. Звали її Ліліан. Увійшовши до зали, де я чекав на неї, вона елегантно вклонилась і підвела на мене величезні сині очі, повні туги. Цей погляд пройняв моє серце.

Пізніше, коли час притишив гіркоту її втрати, наша увага і дружба мого сина утамували її сум. Діти виросли разом, а коли Ліліан виповнилося шістнадцять, а Гербертові — двадцять років, я зрозумів, що вони кохають одне одного. Дружина моя з радістю схвалила моє рішення заручити наших дітей, і того ж дня ми це зробили. Мені було байдуже до того, що батько Ліліан — лише бідний саксонський землероб, а нині чернець.

Наближався день, на який було призначено весілля, коли в абатство прибув один чоловік, що володів невеликим маєтком у Ланкаширі. Цей норман побував у мене в замку і, вочевидь, накинув на нього оком. Ба більше, цей чоловік, дізнавшись про те, що Ліліан — наша названа дочка, вирішив, що коли він одружиться з нею, то отримає частину мого маєтку як посаг за доч­кою. Я відмовив йому, та й вона дала йому ясно зрозуміти, що кохає іншого. Найгірше було те, що норман і справді без тями закохався в Ліліан і викрав її.

— Он як, — пробурмотів Робін, — не позаздриш вам, сер Річард!

— Проте наш молодий слуга, — провадив далі гість, — своєчасно виявив зникнення і повідомив про це моєму синові. Герберт осідлав коня і помчав за викрадачем, а наздогнавши, порішив негідника. Та тільки-но про загибель нормана стало відомо, мого сина було оголошено поза законом. Я сховав Герберта і звернувся з листом до короля, повідомивши його величність про негідну поведінку нормана. Король помилував Герберта, але зажадав виплатити родині вбитого величезний викуп.

Я так радів порятунку свого сина, що ні на мить не замислювався про те, де взяти стільки грошей. Ми продали частину земель, коштовності дружини, срібло, найліпшу зброю, меблі — і все одно нам забракло чотирьохсот золотих. Тоді настоятель абатства Сент-Мері запропонував позичити необхідну суму під заставу мого замку, і я, не вагаючись, погодився. Умови були такі: ми укладаємо фіктивний договір про продаж мого маєтку абатству, що забезпечує настоятелеві дохід із нього протягом року. Якщо останнього дня грудня я не зможу повернути ці чотириста золотих, мій будинок і земля перейдуть у власність абатства. Ось яке моє становище, сер Робін, — закінчив лицар. — Надходить день виплати, а в мене лише десять золотих.

— Ви певні, що настоятель не погодиться на відстрочення? — спитав Робін Гуд.

— Ні на годину… Адже вартість володінь значно перевищує суму боргу. Якби я був самотній, то пережив би все це, але бачити страждання близьких людей понад мої сили. Я просив допомоги в сусідів, яких мав за друзів, але одні відмовили, а інші лишилися байдужі…

— Сер Річард, — урвав лицаря Робін Гуд. — Не засмучуйтесь! Я позичу вам чотириста золотих під заставу вашого чесного слова.

Гість, збліднувши на виду, вигукнув:

— Ви? Це не жарт?!

— Ніскілечки, сер лицар… Джоне, принеси-но чотириста золотих, а ти, Вільяме, підбери для нашого гостя відповідний одяг і коня з тих, що довірив нам єпископ Херефордський, та кілька ліктів[26] доброго сукна і… одним словом, те, що, на твою думку, може придатися лицареві!

— Братику, — розплився в усмішці Маленький Джон, коли обидва спустилися в підземелля, — твої руки спритніші: ти відлічуй гроші, а я відмірю сукно…

— Ну, тоді вже міра буде повною, твій лікоть іде за три…

— Помовч, базікало! Наш Робін розщедрився б і на більше, коли б відміряв сам.

— Тоді й я докину кілька золотих, — вирішив Вільям. — Тим паче ми їх невдовзі повернемо з норманських гаманців.

Повернувшись на галявину, він простягнув золото гостеві:

— Будь ласка, візьміть, сер лицар! У кожній торбинці сотня монет.

— Але їх тут аж п’ять, друзі мої!

— Ви помиляєтеся, сер Річард, торбинок усього чотири, — з найсерйознішим виглядом заперечив Робін Гуд. — І досить суперечок!

— Коли я повинен повернути борг? — запитав гість і почув у відповідь:

— За рік, день у день, коли вас цей термін влаштовує і коли я ще буду на цьому світі. Зустрінемося там, де й сьогодні…

— Прийміть мою сердечну вдячність, — подорожній підвівся, простягаючи руку розбійникові. — Ви врятували не мене — мою дружину і моїх дітей…

— Не дякуйте, сер, це лише гроші. Ви, саксонський лицарю, гідні більшого. До зустрічі! І якщо коли-небудь доля обернеться так, що мені знадобиться ваша допомога, я попрошу про неї з цілковитою довірою.

— І дістанете її! Хай благословить вас Бог, сер Робін, за те, що ви повернули моєму серцю спокій…

Лицар схопився на сірого в яблуках єпископського коня і від’їхав, тримаючи за повід власного коника, навантаженого дарунками. Коли гість сховався за закрутом стежки, Робін замислено промовив:

— Ми допомогли людині знайти радість — день минув недаремно, друзі…

Меріон і Мод уже понад місяць жили в будинку сера Гая Ґемвела: їм потрібно було відновити сили після народження дітей. Тож одної гарної днини Робін, сумуючи без своєї Меріон, прихопив два десятки лісовиків, залишив Шервуд і оселився в Барнсдейльському лісі, аби бути ближче до коханої. Ясна річ, Вільям поїхав за своїм отаманом, адже і його Мод була поруч.

Якось уранці на галявині, де вигідно розташувалися лісовики, з’явився вершник. Із його закушпеленого одягу було видно, що він подолав неблизький шлях. Спішившись, він попрямував до Робіна і стиха промовив:

— Отамане, в мене для тебе новини: його преосвященство єпископ Херефордський у супроводі двох десятків слуг збирається сьогодні близько першої години пополудні проїхати Барнсдейльським лісом!

— Непогано! — на вустах Робіна заграла хитра посмішка. — А як ти дізнався про це, Джордже?

— Один наш чоловік був у Шеффілді, і там йому шепнули, що його преосвященство збирається відвідати абатство Сент-Мері.

— Дякую, Джордже! Іди спочинь… — Робін гукнув лісовиків: — Хлопці, здається, незабаром нам випаде нагода неабияк погуляти. Ти, Вільяме, прихопиш із собою дюжину молодців і стежитимеш за дорогою, що проходить за будинком твого батька. Джон візьме на себе північне узлісся, а Мач піде на східний край лісу… Сам я розташуюся біля головної дороги. Проґавити його преосвященство нам ніяк не можна — я збираюся почастувати його на славу.

Коли три невеликі загони лісових братчиків подалися туди, куди було велено, Робін наказав іншим перебратися в пастухів і сам натягнув на себе селянську лахманину.

А вже за годину над вогнищем, розпаленим узбіч головної дороги, смажилися вгодовані лань і косуля, поширюючи на весь ліс одурманливі пахощі.

Невдовзі пополудні єпископ Херефордський із кінним почтом з’явився на тій дорозі, обіч якої Робін чатував разом із перебраними лісовиками.

— Ось і наш співтрапезник з’явився! — вигукнув розбійник, посміхаючись. — Ну ж бо, хлопці, покрутіть-но смаженину на рожні…

Не минуло й кількох хвилин, як поважний священнослужитель і його почет опинилися поряд із пастухами. Помітивши багаття і пару рожен із дичиною, єпископ розгнівано закричав:

— Що тут відбувається? Дичина в цьому лісі, згідно з королівським едиктом, належить короні, і ви порушили закон, зазіхнувши на неї! Для кого ви готуєте їжу?

— Для себе, Ваше преосвященство… — Удаючи розгубленість, Робін підійшов ближче до коня, на якому сидів єпископ. — Ми зголодніли…

— Із чийого маєтку? Хто такі?

— Прості пастухи, пасемо череди.

— Хто дозволив полювати в Барнсдейльському лісі?

— Ніхто, — знизав плечима Робін. — Але якщо Ваше преосвященство зробить честь скуштувати дичину разом із нами…

— Ти глузуєш, зухвалий рабе! — зарепетував єпископ, скаженіючи від гніву. — Чи відомо тобі, що браконьєрство в Англії карається смертю? Зараз усіх вас допровадять до в’язниці, а звідти прямісінько на шибеницю.

— На шибеницю? — Робін удав, що він страшенно здивований. — Будьте поблажливі до нещасних бідарів, Ваше преосвященство, ми згрішили, не знаючи...

— Годі базікати! Агов, варто! Якщо ці негідники спробують утекти, рубайте їх без жалю.

— Ваше преосвященство! — Робін Гуд упритул підійшов до коня, що гарцював, і взяв його за вуздечку. — Дозвольте дати вам слушну пораду: заберіть назад свій наказ, у якому немає ні краплі того милосердя, про яке говорив Христос. Значно розсудливіше було би прийняти мою пропозицію і розділити з нами трапезу.

— Не смій мені вказувати! — вершник мало не задихнувся від обурення. — Зв’язати розбійника!

— Назад! — неголосно, але владно звелів Робін, і єпископів почет через силу підкорився. Коротко проспівав ріжок — і за якусь мить охоронців було роззброєно.

— А тепер, — зауважив Робін, — оскільки ви були невблаганні, Ваше преосвященство, ми тепер теж будемо безжальні. Як належить учинити з тим, хто хотів послати невинних людей на шибеницю, браття?

— Сан його преосвященства вимагає пом’якшити суворість вироку, — подав голос Маленький Джон. — Позбавимо його мук у вогні — просто відітнемо голову. Швидко і надійно… Попрошу вас, сер, зійти з коня!

Напівмертвого від жаху єпископа, який ледве пересував непевні ноги, посадили на порослий травою пагорб і знову запропонували йому приєднатися до трапези.

— Я маю намір пообідати, — заявив Робін, — бо не можу натщесерце вершити правосуддя. І вам раджу, Ваше преосвященство…

Тільки тоді, як бенкет був уже в розпалі, єпископ зміг перевести дух — про страту ніхто більше не згадував.

— Сину мій, — нарешті мовив він, звертаючись до Робіна. — Вино в тебе добірне, м’ясо приготовано на славу. Я відпочив і наївся, а тепер дозволь мені продов­жити шлях… Відпусти мене з миром.

— Радий чути з ваших уст похвалу нашій гостинності, — промовив Робін, простягаючи єпископові кухоль доброго вина. — Випийте ще ковток-другий, потім розплатитеся з нами — і в дорогу.

— Розплатитися?! — неслухняним язиком пробелькотів єпископ, відсьорбуючи з кухля. — Хіба я на заїжджому дворі, а не в Барнсдейльському лісі?

— У корчмі, Ваше преподобіє. Я — господар цього закладу, а люди навкруги — мої слуги, — посміхнувся Робін.

— То дайте рахунок… І веліть принести мою скриню!

Утім, возитися зі скринею не довелося: Маленький Джон уже помахував перед носом захмелілого гостя важким шкіряним капшуком із золотими. Побачивши його, священнослужитель тільки сумно застогнав.

— Не завдавайте собі клопоту, Ваше преосвященство, — заспокоїв Джон. — Я звільняю вас од потреби перелічувати гроші. Адже від них усе зло на світі.

У відповідь єпископ Херефордський вимовив єдине:

— Коня… Подайте мені коня!

Обважнілого єпископа заледве всадовили в сідло, прив’язавши до луки, щоби він не звалився дорогою, і в супроводі слуг, що також були добряче напідпитку, його преосвященство нарешті відбув до абатства Сент-Мері.

Важко описати подив і жах, що охопили чернечу братію, коли вона побачила єпископа Херефордського: обличчя його палало, хода була непевна, а одяг неабияк пошарпаний. Лише наступного дня цей гідний слуга Церкви прочумався. Коли ж йому пояснили, чиєю гостинністю йому довелося скористатися, розгублений єпископ ніяк не міг вирішити — чи то возносити хвалу Богові за дивовижний порятунок, чи то проклинати зухвалого грабіжника, що звільнив його скриню від зайвого тягаря...

А тим часом Маленький Джон, Вільям Ґемвел і Мач повагом їхали верхи до Барнсдейла.

— Мабуть, у його преосвященства сьогодні зранку голова важкувата, — зауважив Вільям, звертаючись до супутників.

— Хтозна, — відгукнувся Мач, — подейкують, єпископ і сам не дурень випити… А за що це наш Робін так не любить слуг Божих?

— Тільки тих, хто зловживає духовною владою, щоб оббирати саксів, як це чинить єпископ Херефордський, — відгукнувся Джон, посміхаючись. — Пригадується мені одна кумедна історія, що сталась у нас. Якось Робін дізнався, що Шервудським лісом проїдуть два ченці з чималими грошима, зібраними в орендарів та йоменів. Убрався він як пілігрим і всівся на узбіччі. Незабаром і ченці з’явилися — двійко високих молодців, що впевнено сиділи в сідлі. Робін накинув каптура, згорбився, вийшов на стежку і попросив кілька мідяків на прожиток. Ті, ясна річ, відмовили й зажадали, щоби голодранець забирався геть із дороги. Та Робін не відступався. «Братці, — благав він, — згляньтеся на нещасного, подайте хоча б шматок черствого хліба! Я з учорашнього ранку блукаю лісом, не маючи ні крихти в роті!» — «Провалюй, чортів ледацюго, нема в нас ані пенні, нас самих нещодавно пограбували розбійники…» — «А на позір, брати мої, і не скажеш: коні у вас неголодні, мармизи вдоволені… — цієї миті Робін уже міцно тримав за повід обох коней. — Розбійники, кажете? Здається мені, що це брехня…» — «Свята правда! — в один голос вигукнули ченці, не на жарт налякані силою пілігрима. — Не будеш же ти нас обшукувати?» — «Звісно, не буду, — суворо відказує Робін, — краще, брати мої, помолімося разом…»

— І що, почали молитися? — розреготався Вільям.

— Аякже, — кивнув Джон. — Усе як годиться: щоби Господь послав їм усім хоч трішки грошенят. Ченці бо вже здогадалися, що ніякий перед ними не пілігрим, і їм додалося покірливості. Одне слово, помолилися годинку, а потім Робін візьми та й розв’яжи мішок, який був приторочений у ченців до сідла. «Ось, — каже врочисто, — Господь нас почув! Тут аж півтисячі золотих! Моліться, брати, ще ревніше, бо Робін Гуд залишає вам по п’ятдесят монет на кожного. А потім ідіть геть із мого лісу і, коли зустрінете на шляху бідаря, що проситиме милостиню, не забувайте: у вас є змога поділитися з ним…»

— А ось була ще історія з шерифом Ноттінґемським — про неї довго потім згадували! — вигукнув Мач. — Чули, як Робін побував м’ясником?

— М’ясником? — здивувався Вільям. — Це з якого ж дива?

— Роки зо три тому в нашому графстві стало скрутно з м’ясом: торговці так нагнали ціни, що тільки багатіям воно було по кишені. І ось одного ярмаркового дня, Робін улаштував засідку там, де Шервудським лісом гнав череду рогатої худоби один скототорговець, спинив його і купив геть усе: худобу, коня, одяг і мовчання на додачу. А щоб угоду не було порушено, припоручив торговця лісовикам доти, доки сам не повернеться з міста. Там він збирався продати худобу втричі дешевше, але подумав, що варто заручитися чиїмсь заступництвом, інакше м’ясники можуть змовитись і зведуть нанівець усі його зусилля. А треба вам знати, що тамтешній шериф тримав великий заїжджий двір, де зупинялися всі торговці, які з’їжджалися до Ноттінґема. Робін те знав і, щоб уникнути сутичок із «побратимами за ремеслом», обрав добре вгодованого бичка та й повів худобину до шерифа. Той саме стояв коло воріт, і бичок йому вельми сподобався, а надто як перейшов до його рук. Робін тоді й каже: «Сер, прошу вас виявити мені заступництво, я в боргу не зостануся…» Шериф одразу ж заприсягся, що звелить відшмагати будь-кого, хто наважиться завадити його торговим справам. Отож, коли на ринковому майдані почався торг, Робін став продавати за одне пенні те, за що інші просили три. Чутка про таку нечувану дешевизну зразу облетіла місто, і ринок запрудили бідарі, а інші торговці вирішили, що з диваком, який в нападі божевільної щедрості марнотратить свій статок, варто зав’язати знайомство. Один із них поткнувся був до Робіна: «Сер, ваша торгівля здається нам дивною, тому що, даруйте на слові, вона збиткова. Можливо, у вас є якийсь секрет прибутку?.. Зробіть нам честь, повечеряйте з нами, сер…»

Робін, сміючись у душі, дав згоду, і надвечір усі м’ясники зібралися на заїжджому дворі шерифа. Проте, хоч скільки його розпитували, нічого вивідати у нього не змогли. Наприкінці веселої вечері Робін почастував усіх співтрапезників найліпшим вином, яке знайшлося в льосі, а шериф, дивлячись на таку щедрість, замислився. «Вочевидь, заможний простак, — вирішив він, — і, схоже, трохи несповна розуму. Дай-но я куплю в хлопця всю череду…»

Підсів він до Робіна, наговорив усілякої всячини, а потім питає: «А чи немає у вас, друже, ще худоби на продаж?» — «Як немає? Я хоч зараз можу вам продати тисячу голів, — ніби простодушно відповідає Робін, — припустімо, за… п’ятсот золотих…» — «Триста — і по руках. І я хотів би поглянути на череду…»

Рано-вранці обидва виїхали верхи за міську браму. Кружляючи глухими стежками, Робін привів шерифа до роздоріжжя в лісі, де ми їх давненько вже очікували в засідці. «Ось, — каже наш отаман, показуючи в бік широкої лісистої долини, окраси старого Шервудського лісу, — це лише мала частка моїх володінь…» — «Те, що ви кажете, сер, неподібно, — обурився шериф, вирішивши, що його хочуть пошити в дурні. — Усім відомо, що ліси в Англії — власність короля!» — «Можливо, та коли я цим лісом розпоряджаюся, то він мій», — відповідає Робін.

Отоді шериф і почав дещо микитити, тим паче й ми вже вибралися із засідки й оточили вершників. «А де ж череда, сер?» — белькоче шериф і озирається навсібіч. «Відпочиває, — безтурботно каже наш скототорговець. — Бажаєте поглянути? А може, пообідаєте зі мною? До речі, дозвольте відрекомендуватися: моє ім’я — Робін Гуд…» — «Дякую вам… сер!» — каже шериф, а сам озирається на дорогу. «Ну, коли не хочете, тоді давайте ваші триста монет і можете забирати стадо…»

Шериф простягнув мішечок із золотом і, не прощаючись, поскакав геть…

— Ет, хотів би я хоч разок, — зауважив Вільям, — теж подивитися на таку комедію. А тобі доводилося, братику?

— Авжеж, — не надто охоче відповів Джон. — Ось як воно було. Того дня Робін зібрався відвідати Елберта Ліндсея, але я став його відмовляти: тоді в Ноттінґемі никало до біса королівських донощиків. Та все марно — він одмахнувся і каже, що для безпеки перебереться за нормана. Надягнув дорогий лицарський обладунок, сів на доброго коня і без пригод дістався міста. Я ж потайки пішов за ним, вирядившись жебраком... Але все сталося не так, як гадалося. Ще не досягши міської брами, я випустив Робіна з ока, бо дорогу мені заступив натовп таких самих, як я, жебраків і жебрущих ченців — усі вони поспішали на похорон одного знатного норманського землевласника. До того ж декому з цієї братії я не сподобався. Поряд зі мною опинилися четверо пройдисвітів: один був сліпець, інший шкутильгав, а ще на двох були смердючі лахи. «Цього хлопця можна сплутати з однією з веж Лінтонського абатства», — огидно шкірячись, мовив кульгавий. Ну, я йому й порадив припнути язика, а той пройдисвіт, що здавався дужчим за інших, як закричить: «Агов, ти, бісова голобля, котися своєю дорогою і не примазуйся до нас!» — та хрясь мене своєю сучкуватою палицею…

Тоді вже я взявся за них. І що дивно: сліпий миттю прозрів, кинув свого мішка і шмигнув у натовп, а кульгавий щодуху помчав до лісу. Я так розізлився, аж мішок пожбурив, той репнув, і в дорожню пилюгу посипалося золото… «Еге, — зметикував я, — хай вам біс, краще повернутися додому…»

Ну а коли я повернувся, Робін був уже в схованці — в компанії братчиків управлявся в стрільбі з лука. «Звідки ти, Маленький Джоне? — спитав він, помітивши мене. — І чому це в тебе такий похмурий вигляд?» Я мовчки простягнув йому мішок, повний золотих монет. «Ти що, здибав у лісі королівського скарбничого?» — дивується він. «Та ні, — відказую, — ці гроші я відібрав у жебраків біля ноттінґемської брами». Робін спохмурнів: «Нізащо не повірю, що ти пограбував бідаря…» Тут я й розповів йому про свою пригоду і додав, що жебраки, чиї мішки напхані золотом, не можуть бути ніким іншим, як професійними злодіями. «Роздай зав­тра ж половину цього золота по селах», — звелів Робін, і на обличчі його знову заграла задоволена усмішка.

— Ось і Барнсдейл! — вигукнув Мач, натягуючи поводи. — Слово по слову — і ми вже на місці!..

Минув рік відтоді, як Робін Гуд великодушно прийшов на допомогу серові Річарду Рівнинному. Разом із лісовиками він знову мешкав у схованці в Шервудському лісі, займаючись тією самою веселою справою, яка принесла йому славу короля розбійників.

То був час, коли тисячі норманів, яким Генріх II щедро платив за військову службу, заполонили цей край, щоби вступити у володіння придбаними тут маєтками. І тим із них, хто проїздив Шервудським лісом, довелося добряче вивернути гаманці. Численні скарги посипалися не лише в Ноттінґем, але й до короля, проте нічого не змінювалося. Вінценосець був далеко, а шериф волів не зв’язуватися з Робіном Гудом.

Та все ж нагороду, обіцяну за голову уславленого розбійника, було подвоєно, і деякі сміливці навіть намагалися її здобути. Але дивна річ: зрештою вони з власної волі приєднувалися до лісового братства…

Того дня, коли на розстані трьох доріг мав з’явитися сер Річард, Робін Гуд зранку готувався до зустрічі. Але призначеної години боржник не прибув.

— Що ж, буде мені наука, — спохмурнівши, мовив Робін. — А шкода — цей чоловік припав мені до душі, до того ж він дав слово сакса. Я би волів, щоби сер Річард прийшов сюди без гроша, аніж знати, що помилився в ньому...

Мову його урвав сигнал із галявини, а незабаром до Робіна примчав дозорець:

— Біля розстані зупинився загін із півсотні вершників у повному озброєнні. На чолі — лицар на білому скакуні…

— Нормани? — пожвавився Робін Гуд.

— Не часто побачиш саксів, одягнених так пишно, — відповів дозорець.

— Біжи, здіймай тривогу! Нехай брати візьмуть мечі та луки й розпорошаться навколо галявини. Але без мого наказу не стріляти! А я зостануся тут і з’ясую, з ким ми маємо справу.

З цими словами Робін простягнувся в затінку під деревом.

— І ми не проти подивитися, що це за пташки, — мовив Маленький Джон, опускаючись на траву поряд із Вільямом і Мачем.

Поява такого великого загону не могла не турбувати Робіна — адже в околицях схованки було щонайбільше два десятки лісовиків, тоді як інші за звичаєм розпорошилися лісом. Вершники вже звернули зі стежки до галявини, коли їхній отаман вихопився вперед і пустив коня в галоп, прямуючи до Робіна та його друзів.

— Та це ж сер Річард! — здивовано скрикнув Джон, придивившись до вершника.

Робін ураз схопився на ноги:

— Сакс таки дотримав слова!..

Вершник спішився, ступив крок до Робіна й обійняв його.

— Ласкаво просимо, сер лицар, — промовив отаман лісового братства, — я радий нашій зустрічі і тому, що ти не забув своєї обітниці.

— Навіть із порожніми руками я прибув би в призначену годину, сер Робін! Але, на щастя, я можу повернути гроші, якими ви мене так щедро наділили в скрутну хвилину.

— Отже, ви знову вступили у володіння своїм маєтком, а цей загін — ваші люди? — спитав Робін, із цікавістю роздивляючись вершників, що мовчки вишикувалися на чудових конях.

— Принаймні зараз це так, — відповів усміхнений лицар. — Це хоробрі і чесні люди, всі як один сакси. Їхню звитягу мені вже неодноразово довелося випробувати. Ви зробите мені послугу, любий Робіне, коли дозволите їм зупинитися тут — шлях був неблизьким, усі вони потомились і потребують відпочинку.

— Що ж, хай і вони дізнаються, що таке лісова гостинність, — усміхнувся Робін і звернувся до своїх людей, які тим часом висипали на галявину. — Хлопці, воїни ці — наші брати-сакси, вони втомилися, їх діймають голод і спрага. Покажіть їм, як тут приймають друзів!

Не минуло й години, а поблизу підземної схованки вже гучно бенкетували. Коли ж воїни, наївшись і напившись, розійшлися відпочивати, сер Річард за глеком доброго вина повів Робінові Гуду та його друзям свою історію.

— Не переповідатиму вам, друзі, з якою радістю і вдячністю я залишив вас рівно рік тому, — схвильовано почав лицар. — Коли я примчав у свій замок і обійняв близьких, ми впали навколішки і склали дяку Господові за нашу з вами зустріч і дивовижний порятунок. Адже це справжнє диво, коли людина, що сама є вигнанцем, приходить на допомогу знедоленим!

Наступного ранку я пішов до абатства Сент-Мері, бо настав день, коли я мав повернути борг. Дещо пізніше я дізнався від тамтешнього брамника, який ставився до мене зі співчуттям, що саме тоді, коли я прямував до абатства, туди було запрошено королівського суддю, а пріор[27] і абат обговорювали між собою мою справу. «Сьогодні минає рік, — заявив абат пріорові, — як наш сусід позичив у монастиря чотириста золотих із зобов’язанням, що, коли він вчасно не поверне ці гроші, ми вступаємо в неподільне володіння всім його майном. Реченець минув, лицар не прийшов, отже, ми можемо привітати себе з вигідним придбанням». Пріор похитав головою: «Брате мій, ви несправедливі: кожен, хто зобов’язаний повернути борг, може дістати останнє відстрочення, яке становить рівно двадцять чотири години. Не личить вам зазіхати на те, на що ви ще не маєте права. До того ж, учинивши так, ви зіпхнете нещасного в злидні, а ваш обов’язок служителів Церкви полягає зовсім в іншому…» Абат насупився: «Облиште ваші повчання для недільної проповіді, я вчиню так, як уважаю за потрібне».

Він негайно викликав економа[28] і запитав: «Є новини від сера Річарда Рівнинного?» — «Нема, — відповів той, — але це вже не має значення. Суддя вважає, що маєток — ваш».

Саме тієї хвилини я і вступив у ворота абатства. Зустрів мене брамник монастиря. «Ласкаво просимо, сер Річард, — зрадів він. — Ваша поява втішить нашого пріора, але сам абат навряд чи буде задоволений — він бо вже вважає себе господарем вашого замку. У трапезній зібралося багато люду, і всі з нетерпінням чекають на вас…»

Мушу сказати, я був убраний далеко не в парадний одяг і мав вигляд прохача — мені хотілося перевірити, як далеко зайде абат у своїй пожадливості. Переступивши поріг трапезної, я смиренно привітав раду графства, що зібралася там, аби підписати акт про передачу земель монастирю. Мою появу зустріли мовчанкою — і я, своєю чергою, без зайвих слів, пройшов до столу і виклав на нього чотири мішечки з грошима.

Ви, друзі, навіть уявити не можете, як змінилося обличчя абата. Він розводив руками, крутив головою навсібіч, надимав щоки й бурмотів щось нерозбірливе, витріщаючи очі на мішечки із золотом, немов раптом йому відібрало розум. Помилувавшись трохи його перекривленим видом, я звернувся до королівського судді: «Ваша милосте, чи підтверджуєте ви, що я виконав усі умови договору?» — «Підтверджую», — неохоче процідив той.

Той-таки час я залишив абатство разом зі слугами, що чекали на мене за дверима трапезної.

Відтоді ми дружно взялися до роботи, і наша праця не виявилася марною — родюча земля маєтку дала щедрі плоди… Я привіз вам, сер Робін, п’ятсот золотих, сотню луків із витриманого тисового дерева, стільки ж сагайдаків зі стрілами, а крім того — загін вірних саксів. Вони чудово озброєні, під кожним прекрасний бойовий кінь. Відтепер нехай вони стануть вашими слугами…

— Я не зможу поважати себе, сер лицар, коли прий­му від вас такий коштовний дарунок! — вигукнув Робін. — І забудьмо про борги. Днями заглядав до мене поснідати отець економ з абатства Сент-Мері, і рахунок за наші послуги склав вісімсот золотих. Тож я нині багатий, а ось вам, сер Річард, варто подумати про свою родину, я ж бо знаю, які нині королівські податки, котрих сам не сплачую. Зате нормани, мов та сарана, ринули в наші краї, а їхні гаманці напхом напхані французьким золотом.

Друга половина дня минула у веселощах і молодецьких розвагах, а коли сонце стало хилитися до лісу, сер Річард разом із Робіном, Вільямом і Маленьким Джоном пішли до замку Барнсдейл, де їх радо зустріли привітні Ґемвели. Лише пізно ввечері лицар залишив своїх друзів і в супроводі кількох лісовиків, які мали вивести їх із лісу, попрямував зі своїм загоном до Рівнинного замку…

А тим часом барон Фіц-Олвін, якому розвідники донесли, нібито Робін Гуд гостює в Йоркширі, необачно вирішив звільнити Шервудський ліс від розбійників: без ватажка, гадав він, вони не здатні на серйозний опір.

Насамперед було виставлено дозори на лісових узліссях — вони мали зупинити Робіна, коли той раптом надумає повернутися. Воїнство, яке барон тримав у Ноттінґемському замку, не відзначалося хоробрістю, тому для вилазки в нетрі Шервуду терміново було викликано з Лондона загін королівських ратників.

Чутка про те, що діється в Ноттінґемі, швидко сягнула лісовиків. Час і досвід були на їхньому боці, і це дозволило заздалегідь підготувати гідну зустріч людям барона.

Натхненні обіцянкою щедрої нагороди, загони карателів виступили із замку. Та ледве вони заглибилися в ліс, як на них обрушилася злива стріл, випущених влучними стрільцями. Невдатних вояк охопила паніка — вони не бачили, з ким мають битись, а ратники падали навколо, як стебла скошеної пшениці. Урешті-решт, кинувши на полі бою вбитих і поранених, люди барона квапливо повернулися під захист замкових мурів та веж. Натомість жоден із лісових братчиків не дістав навіть подряпини.

Надвечір того дня, який настав за сумною для Фіц-Олвіна невдачею, до замку прибув знатний молодий норман на ім’я Гай Ґісборн у супроводі п’ятдеся­ти воїнів. Барон розповів йому про невдалий похід, додавши, що остаточно переконався: своїми силами йому не здолати розбійницьке кодло.

— Любий бароне, — зауважив Ґісборн, — нехай буде цей Робін Гуд хоч самим дияволом, досить мені тільки захотіти — і він вгамується назавжди.

— Сказати легко, сер лицар, — жовчно заперечив барон, — ставлю сто золотих, що й вам не впоратися з лісовим волоцюгою.

— Гроші тут ні до чого, — відповів норман. — Ваш славний розбійник — лише людина, хай і вельми спритна. Але він не перевертень і не лісовий дух. Тут потрібні хитрість і особлива завзятість.

— І обережність на додачу! — старому баронові кортіло залучити гостя до себе в союзники. — Цей негідник не з простих. Нікому ще не вдавалося завдати йому поразки...

Сер Ґісборн зневажливо посміхнувся:

— Я не сумніваюся в його звитязі. Одначе, любий бароне, довіртеся мені. Де зараз цей Робін Гуд?

— Найімовірніше, в Барнсдейльському лісі, і з ним лише купка його головорізів. Якщо оточити його там…

— Покладіться на мене, сер, — повторив норман. — У мене є інший задум. Я спробую зустрітися з розбійником віч-на-віч, а мої і ваші люди знадобляться нам для іншої мети...

Обговорення планів затягнулося до пізньої ночі, а на ранок барон Фіц-Олвін на чолі загону із сотні кінних воїнів урочисто виступив із замку під розгорнутими прапорами — немов зібрався в хрестовий похід. Метою цього маршу був Барнсдейльський ліс. Там, у заздалегідь обумовленому місці, загін мав стати табором. Сер Гай Ґісборн у вбранні йомена непримітно їхав серед ратників. За планом йому треба було залишити загін, відшукати Робіна Гуда й зійтися з ним у двобої. У своїй перемозі норман не сумнівався і заздалегідь попередив, що про завершення двобою він сповістить, тричі просурмивши в ріжок.

А поки загін потайки просувався Барнсдейльським лісом, Робін у супроводі найближчих соратників безтурбот­но йшов йому назустріч. Несподівано його увагу привернув пронизливий крик дрозда, що порушив лісову тишу.

— Ба, — зауважив Джон, — чого б то пташці турбуватися? Не інакше, чує коней…

— Кинь, братику, лихо накликати, — розсміявся Вільям, — то він просто кличе свою подружку!

— Тихіше! — Робін дав знак зупинитися. — Дрізд полетів, але в лісі не так спокійно, як хотілося б… Ось що, братці. Розділіться і прочешіть усе навколо, а я помаленьку рушу вперед. Коли що станеться — мій ріжок при мені.

— Так не піде! — насупився Маленький Джон. — Я тебе самого не залишу.

Розбійники розпорошилися лісом, а Робін і Джон сторожко рушили вздовж широкої стежки. Зненацька там, де стежка звертала у видолинок, вони помітили постать кремезного молодого чоловіка, чиї широкі плечі були, як плащем, укриті кінською шкурою. Подібне вбрання було не вдивовижу серед йоркширських йоменів, що розводили коней. Проте на пасі подорожнього висів дорогий кинджал, а на перев’язі — лицарський меч, що здалося Маленькому Джонові дивним.

— Хлопчина скидається на данського дога, — недружньо кинув велетень.

— Чуття й мені підказує, що це не простий йомен, — осміхнувся Робін, — але я сам розберуся з ним. Наздоганяй Вільяма — зустрінемося там, де дорога звертає до Менсфілда.

— Твоя воля для мене закон, але йду я без найменшого бажання, — сердито пробуркотів Джон.

Не встиг він пройти і трьохсот кроків, як почулися крики, брязкіт зброї та іржання коней. Із бойовим кличем Маленький Джон кинувся вперед — і незабаром ледь не наштовхнувся на Вільяма. Потрапивши в засідку, той наодинці відбивався від півдюжини спішених ратників. Один із лісовиків, що супроводжували рудого Ґемвела, вже лежав на землі, іншого було поранено в руку.

Велетень кинувся на допомогу, за лічені секунди розкидав нападників і відтягнув двоюрідного брата вбік, хоча той досі рвався в бій.

— Бога ради, Вілле! — розлютився Джон. — Я сам тут упораюсь! А ти біжи по підмогу і, хай там що, відшукай Робіна. Ох, недаремно кричав цей дрізд!..

Вільям, вирвавшись, завдав останнього удару мечем супротивникові й зник у гущавині, а Маленький Джон заходився закінчувати почате братом, звільняючи собі доступ до дороги. Кінський тупіт і звуки команди змусили його зупинитись: із заростей вигулькнув численний загін, на чолі якого гарцював з опущеним списом не хто інший, як сам барон Ноттінґемський.

Джон схопився за лук, але з поспіху занадто натягнув тятиву, і зброя тріснула в його могутніх руках, немов суха вербова гілка. Стріла, призначена Фіц-Олвінові, встромилася в груди воїна, що їхав поруч. Але це не змусило загін зупинитись — і Джон зрозумів, що битися самотужки з таким численним супротивником було би справжнім божевіллям...

Він зупинився, кинув додолу лук і меч, дозволивши себе зв’язати. З переможним виглядом барон одразу спрямував коня до полоненого.

— Нарешті ти в моїх руках, убивце! — мстиво прокричав старий. — І тепер я змушу тебе дорого заплатити за все, перш ніж ти підеш на той світ!

— Рано радієш, бароне! — Велетень люто сплюнув на землю. — Честю присягаюся, ніколи собі не пробачу, що тільки через мій дурний розум ти досі живий і глумишся з саксів. Але стережися! Робін Гуд близько, і він тобі не подарує...

— Цей жалюгідний волоцюга? — Фіц-Олвін розреготався. — Близька і його остання година! Я звелю відітнути йому голову, а тіло кинути на поживу тутешнім вовкам… Агов! — барон обернувся до вершників. — Заткніть цьому стерву рота, прив’яжіть до сідла — і гайда за мною! Туди, де ми чекатимемо на повернення сера Гая Ґісборна…

Розвернувши коней, загін віддалився від дороги; воїни спішились, але не розходилися, готові за першим сигналом схопитися в сідло. Тим часом володар Ноттінґемського замку влаштувався на мохастій купині в очікуванні новин від нормана, на якого покладав усі надії.

Вийшовши з-за дерева, Робін легкою ходою попрямував до незнайомця. Той, побачивши його, сторожко завмер.

— Доброго ранку, йомене! З огляду на твою зброю, ти непоганий воїн... Чи все-таки мисливець?

— Я заблукав у цьому клятому лісі, — глухо промовив чоловік, нишком оглядаючи Робіна. — Мені треба знайти тут одну людину.

— Я добре знаю лісові стежки, можу провести тебе до того, кого ти шукаєш. Назви лише ім’я.

— Ти тутешній лісник?

— Можна й так сказати… Ця людина — твій друг?

— Ні, він розбійник, за яким скучив мотузок, — гнівно заперечив незнайомець і тут-таки похопився: — Я бачу, ти славний хлопець… Хочеш трохи заробити?

— Чом би й ні? — Робін по-простецькому посміхнувся. — Хто ж відмовиться? Як звуть твого розбійника?

— Робін Гуд, — стишив голос чоловік. — Ти знаєш його в обличчя?

— Ще б пак! Він часто тут буває. А тебе як величати, йомене? З яких ти країв?

— Ти не схожий на лісового розбійника… Гаразд, відкрию тобі правду. Я знатний лицар, сер Гай Ґісборн. А це жебрацьке лахміття — про людське око. В одежі бідаря мені буде легше наблизитися до Робіна Гуда, щоби покінчити з ним раз і назавжди.

— Він чимось образив вас, сер? — Робін співчутливо поглянув на нормана, приховуючи усмішку. — Що змусило вас так ризикувати?

— До чого тут ризик, хлопче! Лицареві нічого не варт упоратися з якимсь жалюгідним шибеником! Мені й діла до нього немає, але барон Фіц-Олвін… Ми задумали такий план: я власними силами прикінчу розбійника і дам йому знати про це, тричі просурмивши в ріжок. Сам барон напоготові — чекає поблизу зі своїми ратниками… Ходімо ж, ліснику, як тебе там?..

— Моє ім’я — граф Гантінґдон; а для тебе, нормане, — Робін Гуд, король лісів!

Гай Ґісборн рвучко відсахнувся, оголюючи меча.

— Молися, Робіне Гуде, сьогодні твоя голова буде мені нагородою!

Виявилося, що норман не лише сильний і витривалий, але й майстерно володіє зброєю. Він так люто накинувся на супротивника, що змусив Робіна відступити до дерев. Вузлуваті корені дуба під ногами заважали Робінові відбивати стрімкі, як блискавка, удари меча лицаря і самому атакувати. Урятувала його тільки рухливість і чудове знання лісу; потроху відступаючи, він заманював Гая Ґісборна далі й далі в хащі.

На порослій кущами галявині обидва вороги зійшлися в останній сутичці. Норман із переможним кличем на вустах поривався вперед, але Робін успішно відбивав усі його випади: думка про Меріон і сина потроювала його сили. Нарешті він оманливим рухом на мить відвернув увагу лицаря і з несамовитою силою встромив вістря клинка в його груди. Сер Гай Ґісборн мертвий упав у пожухлу траву.

Робін без вагань відітнув голову норманові, зняв із нього одяг йомена, напнув на себе і, накинувши на плечі кінську шкуру, тричі просурмив у срібний мисливсь­кий ріжок лицаря. Неподалік пролунав сигнал у відповідь, і Робін попрямував у той бік, звідки він долинув.

— Це сигнал сера Гая? — уточнив барон Фіц-Олвін, схоплюючись на ноги.

— Так, сер, — відповів один із воїнів, — помилки бути не може: ріжок мого господаря звучить особливо.

— Отже, перемога! — мало не затанцював старий. — Нарешті!.. Дивіться: доблесний Гай Ґісборн прямує до нас, а в його руці голова Робіна Гуда!

Маленький Джон, якого знову прив’язали до дерева, побачив йомена, загорненого в кінську шкуру, і зразу впізнав у ньому того незнайомця, з котрим залишив наодинці Робіна Гуда. Крик безсилої люті й відчаю вихопився з його вуст.

— Кричи, кричи, волоцюго, саме час, — мовив барон і глузливо покосився на велетня. — Твій отаман мертвий, і на тебе чекає та сама доля… Дякую тобі, сер Гай, — звернувся він до йомена, — ти повернув спокій моїм володінням! Можеш просити будь-яку нагороду за свою звитягу…

Робін миттєво зрозумів, що тут відбувається.

— Я хочу поквитатись он з отим розбійником, — кивнув він на Джона, — щоби його приятель не нудьгував дорогою на небеса.

— Воля переможця! — вигукнув барон, потираючи руки, і квапливо задріботів до дерева вслід за Робіном Гудом.

Знайомий голос не міг обдурити Маленького Джона — страшний тягар, що був наліг на його серце, враз де й дівся, і він зітхнув спокійно. Робін перерізав пута, непомітно вклав у руки друга меч, а сам, рвучко обернувшись до Фіц-Олвіна, шпурнув баронові під ноги свій кривавий трофей.

Старий скрикнув і позадкував, коли спотворена голова норманського лицаря важко впала на землю й покотилася в куряву. Сум’яття охопило слуг лицаря: вони в паніці схоплювалися на коней, поспішаючи вшитися з галявини. А люди барона завмерли і, з’юрмившись, очікували свого пана.

Маленький Джон ступив крок уперед і грізно змахнув мечем. Володар Ноттінґема налякано закляк, невідривно стежачи за блиском холодної сталі. І коли б не рука Робіна Гуда, що зупинила велетня, барон Фіц-Олвін попрощався б із життям без покаяння.

— Джоне, облиш його, — мовив Робін Гуд. — Ти ж не хочеш завдати болю леді Крістабель? До того ж ця стара розвалина й без тебе не сьогодні-завтра піде в пекло…

Спотикаючись на кожному кроці, барон ледве добрів до свого коня. Слуги подали йому стремено, допомогли вилізти в сідло, і незабаром на галявині нікого, крім Робіна Гуда й Маленького Джона, не лишилося — кавалькада вершників, помітно поріділа, швидко від’їжджала геть…

Відтепер Робін Гуд остаточно перетворився для володаря Ноттінґемського замку на жахливий привид, що переслідував його вдень і вночі. Жадоба помсти за пережиті приниження не давала йому ні хвилини спокою. І нарешті баронові трапилася нова нагода поквитатися з королем розбійників.

Здавна заможні місцеві купці щороку влаштовували змагання лучників, де всі мешканці Ноттінґемшира та Йоркшира могли позмагатись у вправності. Місце для змагань обиралося на межі графств, а нагородою переможцеві була стріла зі срібним наконечником і золотим оперенням.

І цього разу містяни й купці пішли до барона Фіц-Олвіна просити дозволу влаштувати змагання, на що старий дав згоду, заявивши, що не хоче порушувати звичай. Незабаром було оголошено час і місце змагань — низина між Барнсдейльським лісом і містечком Менсфілд. Звістка дійшла й до лісовиків, і дехто з них висловив бажання позмагатися з іншими лучниками за честь Ноттінґема.

Одне викликало підозру в Робіна Гуда: цього разу сам барон Фіц-Олвін захотів стати головним суддею і розпорядником змагань. Нічого подібного раніше не траплялося. З цього приводу Робін зібрав усіх своїх людей.

— Браття, — почав він, — усе це недарма, і в барона напевно є на те особливі причини. Схоже, він знову вирішив скористатися з нагоди схопити декого з наших, передусім мене. Тож зробімо так. Зі мною вирушить сотня дужих хлопців: дев’ятеро з них візьмуть участь у змаганнях, а решта змішається з натовпом глядачів, тримаючи зброю напоготів, щоб утрутитися за першим покликом.

Цей план було виконано достотно. У призначений день лісовики невеликими групами потяглися до Менсфілда. Змагання мали проходити осторонь битого шляху — на просторій галяві край Барнсдейльського лісу. Натовпи тамтешніх мешканців уже купчилися навколо обгородженої галявини, посеред якої в землю були вбиті ратні щити. Поряд зі стрільбищем височів поміст для розпорядника, його помічників і почту. Фіц-Олвін мав і судити, і вручати нагороди.

З лісовиків у змаганнях зголосилися брати участь Маленький Джон, Вільям Ґемвел, Мач та ще п’ятеро стрільців, не рахуючи Робіна Гуда. Усі дев’ятеро вдавали, ніби не знайомі один з одним.

Нарешті прибув барон у супроводі почту, а з півсотні його охоронців, перебраних за селян і йоменів, вештались у велелюдному натовпі, відстежуючи кожного, хто викликав у них бодай найменшу підозру.

Незабаром почалися самі змагання: перші троє стрільців із Ноттінґема лише пощербили краї щитів, але жоден із них не поцілив у середину. Потім вийшли три йоркширські йомени — так само невдало. За ними на стрільбищі з’явився Вільям Ґемвел і легко першою ж стрілою поцілив у центр щита. Гримнуло «ура!», але не встигла юрба замовкнути, як його місце зайняв Джон і послав стрілу точнісінько в те місце, куди влучив його двоюрідний брат. За ними вийшов Робін Гуд — і його стріла під захоплене ревіння глядачів устряла в древко стріли велетня.

Потім знову вийшли стрільці з Йоркшира — і вже черга північанам волати від захвату й битись об заклад, роблячи ставки на переможця.

Багато лучників показали таку майстерність, що перемогу можна було присудити будь-кому з них. Тоді було вирішено встановити на щитах вербові прути, які належало розітнути стрілою точно посередині. Для цього змагання було відібрано по семеро найкращих стрільців від кожного графства, що змагалися; захищати честь Ноттінґема випало Робінові та його товаришам.

І тут перемога дісталася ноттінґемцям, а коли були запропоновані нові випробування, лісовики і з них вий­шли з честю. Стрільцям із Йоркшира довелося змиритися з поразкою, а найкращим лучником було визнано якогось йомена з околиць Ноттінґема, одягненого в коротку червону куртку.

Ті, хто поставив на цього стрільця, нахвалювали його, стверджуючи, що сам Робін Гуд не зміг би його перевершити. Проте йоркширці, принижені поразкою, почали запевняти, що переможець у червоному — саме той славетний лучник-розбійник, і коли вже він брав участь у змаганнях, то шанси сторін були від початку нерівні. Дійшло до того, що розлючені йоркширці звернулися зі скаргою до барона Фіц-Олвіна, а суперечка в натовпі поволі перейшла в сварку, а потім і в завзяту колотнечу.

Нарешті переможця змагань під захоплені вигуки мешканців Ноттінґема підвели до розпорядника. Барон уп’явся очима в обличчя лучника, але впевненості в тому, що перед ним невловимий розбійник, у нього не було, і він не зважився на гострі заходи. Розраховуючи впізнати лиходія хоч би за голосом, Фіц-Олвін звернувся до нього, але Робін, уклонившись, мовчки прийняв нагороду, заткнув коштовну стрілу за пас і зійшов із помосту. Обурений надмірною пихою цього сакса-простолюдина, барон поглянув на тих, хто чекав на нього внизу, і наштовхнувся на широку посмішку Маленького Джона, яка іноді ввижалася йому навіть уві сні.

— Варто, схопити його! — гаркнув барон, указуючи на переможця в червоній куртці. — Це Робін Гуд, півсотні золотих тому, хто його схопить!

— Що ж це коїться? — цілком незворушно поцікавився Робін Гуд. — Ти, бароне, сам оголосив повселюдно, що змагання відкриті для всіх вільних людей без винятку. Виходить, тепер тебе треба називати брехуном, нормане?

— Вигнанець не може назватися вільним, бо його позбавлено будь-яких прав! — скаженіючи, проричав Фіц-Олвін. — Сюди прийшли чесні люди, а ти — злочинець, що пішов супроти волі короля… Зв’язати його!

Проте, побачивши натягнутий лук найкращого зі стрільців, ніхто не зважився зрушити з місця, попри люті крики барона. Робіна оточили друзі, і він безперешкодно відступив у натовп, де вже зчепилися врукопаш лісовики й охоронці барона, до яких приєдналися невдоволені результатом змагань йоркширці. Ще хвилина — і в хід пішли ножі, мечі й луки.

Того дня щастя відвернулося від лісових братчиків.

Спершу їм довелося прокладати собі шлях крізь гущу охопленого бійкою юрмиська глядачів, а коли це вдалося, навздогін за ними кинулися люди барона. Поплічники Робіна, відстрілюючись, відступали до лісу. Сам він випускав одну стрілу по одній, вражаючи переслідувачів, коли Маленький Джон, котрий увесь час був поряд із ним, скрикнув і впав.

— Тебе поранено? — кинувся до друга Робін.

— Так, і, боюся, далі йти я не зможу. Стріла влучила в стегно, кров так і цебенить… Залиш мене тут, веди братів у схованку…

— Джоне, друже мій, треба зупинити кров… — Робін упав на коліна і схилився над велетнем: — Спробуй підвестися й зіпертися на мене… Ми зможемо... Вільяме! Мачу! — відчайдушно закричав він. — До мене! Інші нехай нас прикриють...

— Тікай... — промовив Джон, переривчасто дихаючи. — Мені нізащо не добратися. Краще добий мене мечем, Робіне, я не хочу безпорадним потрапити в брудні лапи проклятого нормана... Вілле, братику, перекажи дядечкові Гаю…

— Мовчи, дурню, — звелів Вільям, допомагаючи Робінові перенести велетня в затінок під деревами.

— Мені здається, — промовив Мач, нашвидку оглянувши рану і перетягнувши ременем стегно Маленького Джона, — що кров потроху спиняється. Думаю, ми зможемо нести його на руках. Вільяме, збирай братчиків! До ночі доберемося, а там, Бог дасть, виходимо нашого Малюка…

Маленького Джона завдали на плечі й почергово понесли крізь ліс. Шлях цей, сам собою нелегкий, ускладнювався тим, що в заростях досі нишпорили дрібні ватаги озброєних вершників — охоронців барона, і час од часу доводилося зупинятися, щоби відбити їхні атаки.

А тим часом Джонові ставало дедалі гірше, і врешті-решт він знепритомнів. На одному з крутих схилів пораненого поклали на землю, і Робін спустився до джерела, щоби змочити водою пересохлі вуста пораненого. Повернувшись, він запитав:

— У долині за переліском я бачив дахи якихось будівель. Хто знає, чиї це володіння?

Ніхто не відгукнувся, і лише один йомен, котрий нещодавно долучився до лісового братства, промовив:

— Там живе шляхетний сакс, відомий своєю гостинністю. Його ім’я — сер Річард Рівнинний.

— Сер Річард! — вигукнув Робін. — Ми врятовані! Вілле, біжи вперед і скажи брамникові: Робін Гуд і частина його людей, переслідувані норманами, просять у сера Річарда дозволу ввійти до його замку.

Вільям помчав стрілою, а лісовики, трохи перепочивши, пішли вслід за ним.

Незабаром над головною вежею замку злетів прапор, а з кріпосної брами виїхав молодий вершник і рушив назустріч загону. Спішившись, юнак схвильовано простягнув руки до Робіна Гуда:

— Я Герберт Ґовер, син сера Річарда. Батько доручив мені зустріти вас і провести до нашого дому… Звідний міст уже опущено!

— Дякую тобі й серові Річарду від щирого серця, — промовив Робін, обіймаючи юнака. — Мої люди так утомилися, що падають з ніг, до того ж у нас є поранені, а нормани можуть з’явитися тут будь-якої хвилини.

— Ми про все потурбуємося, — відповів юнак, — а в зам­ку ви будете в цілковитій безпеці. Батько чекає на вас!

Не минуло й чверті години, як брама замку лицаря Річарда Рівнинного зачинилася мало не перед носом ратників барона.

Діставши звістку про те, чим скінчилася гонитва за лісовиками, роздратований барон вирушив до Лондона, куди на той час із Оксфорда перебрався королівський двір.

Добившись аудієнції у вінценосця, він почав здалеку:

— Вашій величності безперечно видасться дивним, що лицар, у якого відомий вам розбійник Робін Гуд попросив притулку, відмовився видати мені негідника, хоча я й зажадав цього вашим ім’ям. Я не став штурмувати його замок…

— Мій підданець настільки не зважає на думку свого монарха?! — гнівно перервав Генріх II.

— Ваша величносте, лицар Річард Ґовер Рівнинний гоноровито відхилив мої справедливі вимоги. Він заявив, що доти, доки він залишається господарем своїх володінь, бажання англійського короля його зовсім не обходять, — збрехав барон, оскільки сера Річарда він і в очі не бачив, а про те, чим закінчилася гонитва, йому доповіла власна варта.

— Ну що ж! — король підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. — Незабаром ми навідаємося до Ноттінґема і розберемо всі обставини цієї прикрої події. А доти дозволяю вам, бароне, зрівняти з землею цей замок. Можете взяти з собою кілька сотень моїх воїнів. Схопіть обох — розбійника і лицаря, киньте їх до найсуворішої з ваших в’язниць, а коли вони там опиняться, зверніться до нашого правосуддя. Ось тоді ми й вирішимо, як із ними краще вчинити.

Проте баронові Фіц-Олвіну вдалося лише частково виконати королівську волю. Зібравши численне воїнство, він повів його під стіни замку сера Річарда. Але тут щастя його зрадило: до замку в долині він прибув лише тоді, коли Робін Гуд, Джон Нейлор, що вже одужав, та інші лісовики залишили цей гостинний притулок.

Переслідувати розбійників барон не зважився — запал його остудили неприємні спогади і подагричні болі. Натомість він вирішив схопити сера Річарда Рівнинного. Штурмувати добре укріплений замок було втратно і небезпечно, і старий лис надумав діяти хитрощами. Знявши облогу, Фіц-Олвін одвів більшу частину свого воїнства, а сам залишив при собі з півсотні надійних королівських ратників і влаштував засідку.

Чекати довелося недовго: вже наступного ранку сер Річард із сином та кількома слугами потрапили в баронову пастку. Попри відчайдушний опір, усіх їх схопили й відвезли до Ноттінґемського замку.

Лише одному слузі сера Річарда пощастило вислизнути, і він, весь закривавлений, приніс господині замку жахливу новину.

Леді Ґовер із відчаю хотіла була кинутися за бароном і намагатися перемовитись із ним, але Ліліан, її невістка і названа дочка, зуміла переконати нещасну жінку, що значно розумніше звернутися по допомогу до Робіна Гуда. Було відряджено гінця, який передав послання двох осиротілих жінок у надійні руки. Робін негайно скликав лісовиків, і ті, дізнавшись, що сера Річарда захопив барон, одностайно вирішили діяти…

Зібравши великий загін, Робін залишив ліс і поквапився до Менсфілда. А там з’ясувалося, що воїнство барона зовсім нещодавно залишило містечко і попрямувало до Ноттінґема. Миттю Робін розділив своїх людей на два загони: один відправив по п’ятах супротивника, а з іншим таємними лісовими стежками помчав до Ноттінґема, щоб обігнати барона і затиснути його в лещата.

Не минуло й кількох годин, як лісовики зайняли позицію на підступах до міста. І саме вчасно: незабаром на дорозі з’явилися кілька вершників — передові дозорці ворога. Їх пропустили безперешкодно, а коли з лісу виринули основні сили на чолі з Фіц-Олвіном, пролунав сигнал ріжка, і злива стріл обрушилася на передні ряди вершників.

Барон, який дивом уцілів після першого нападу лісовиків, наказав ратникам спішитись і прочесати зарості, тим самим відправивши їх на неминучу смерть — із ними було покінчено за лічені хвилини. Затим люди Робіна Гуда атакували найближче оточення барона — важко озброєних королівських воїнів, що майстерно володіли списом і мечем.

Зав’язалася люта січа. І тут грянув саксонський бойовий клич — це з боку Менсфілда приспів новий загін лісових братчиків, очолюваний Мачем. Його люди з ходу врубалися в саму гущу бою і незабаром пробилися до полонених.

Звільнені від пут сер Річард, його син і слуги отримали мечі й одразу кинулися в сутичку із закутими у важкі обладунки норманами. Юний Герберт прагнув помсти, тож нерозважливо, ризикуючи поплатитися за це життям, зітнувся з вершниками, що оточували барона. Та ось один із лучників, котрі прикривали Герберта, натягнув тятиву, прицілився — і стріла пробила навиліт горло Фіц-Олвінові. Жорстокий і підлий володар Ноттінґемського замку впав під копита свого коня.

Загибель старого норманського лицаря визначила кінець битви — невдовзі вона завершилася цілковитим розгромом його воїнства. Більшість норманів полягли, і лише незначна частина здалася на ласку переможців. На спорожнілому бойовищі залишився Робін із двома десятками лісовиків, щоби подбати про поранених і поховати мертвих побратимів та ворогів.

Дивлячись у спотворене передсмертною гримасою обличчя барона Фіц-Олвіна, Робін із гіркотою мовив:

— Прощавай назавжди, бароне! Жорстоко переплелися наші долі, але нарешті ти вгамувався. Сподіваюся, в пеклі тобі воздасться за всі чорні справи, що ти вчинив на цьому світі, і я не проситиму милосердного Господа за твою душу...

Коли вцілілі охоронці з Ноттінґема рушили в дорогу, несучи в замок тіло свого пана, Робін звернувся до сера Річарда:

— Любий друже! Ми врятували вас од смерті, але попереду нові лиха. Король не подарує вам вашої сміливості. Замок буде конфісковано, а вас і всю вашу родину очікує вигнання. На жаль, дружба зі мною сповнена небезпек!

— Мені нема про що шкодувати, сер Робін, — усміхнувся лицар. — Мої дружина і діти живі, мені є на кого покластись. І навіть коли мені доведеться полишити родове гніздо, я буду вільною людиною!

— Король не обмежиться вигнанням — він змусить вас заплатити за зухвалість ганебною смертю. Приєднуйтеся до мене — я даю клятвену обіцянку: ви і ваша родина залишаться в безпеці, поки я не зітхну востаннє на цьому світі.

— Я готовий прийняти вашу пропозицію, сер Робін, але спершу спробую залагодити цю справу через впливових родичів у Лондоні… Звісно ж, не без допомоги золота, до якого такий ласий наш король…

Так і вирішили. Сердечно попрощавшись із Робіном Гудом та лісовиками, лицар разом із сином попрямував до свого замку.

Проте Генріх II залишився невблаганний. Сера Річарда таємно повідомили, що розгніваний король направляє загін у складі тисячі своїх воїнів, щоби захопити його землі, а самого лицаря віддати на ганебну смерть. А за іншим королівським указом, на того, хто живим або мертвим припровадить розбійника Робіна Гуда до шерифа одного з трьох графств, чекала небувало висока винагорода.

Сер Річард негайно сповістив про це Робіна, а незабаром залишив родове гніздо і разом із сім’єю та обозом, навантаженим хатнім скарбом, харчами та зброєю, прибув до схованки лісовиків.

Коли ж відряджений королем загін — ціле військо — підступив до замку, всі побачили, що брама його стоїть розчинена навстіж, а всередині нікогісінько. За тодішнім звичаєм, новим власником маєтку став лицар, який очолював похід, — небагатий і не надто родовитий норман. Виявивши, що замість розкішного маєтку йому дісталася лише порожня кам’я­ниця, лицар засмутився, але йти супроти волі короля не став і, відіславши воїнів назад до Лондона, оселився в Рівнинному замку.

За три роки смерть забрала короля Генріха II, і на трон зійшов його син Річард. Спустошивши королівську скарбницю у війнах із сусідами, молодий король вирушив у хрестовий похід, а регентом[29] залишив свого брата — принца Джона, чоловіка скупого, твердоголового і страшенно марнославного. За час його регентства вбогість в Англії сягнула останньої межі. Робін Гуд робив усе, що тільки міг, аби полегшити страждання бідарів у Ноттінґемширі та Йоркширі. Сам Робін разом із Меріон, дітьми й вірними друзями досі жив у лісовій схованці, а його люди в зелених каптанах і далі успішно полегшували гаманці багатих норманських землевласників та служителів церкви.

Сер Аллан Клер і леді Крістабель рідко залишали Долинний замок, немов ховаючи своє щастя від чужих очей за міцними мурами. Тишу і спокій великого маєтку порушували лише дзвінкі голоси їхніх дітлахів. Од дня вінчання в Лінтонському абатстві й до самої загибелі барона Фіц-Олвіна леді Крістабель не бачилася з батьком: старий наполегливо опирався будь-яким спробам з її боку примиритися. Щойно старого барона поховали, сер Аллан спробував був заявити про своє право на титул і маєтки барона Ноттінґемського, але незабаром стало відомо, що замок з усіма доходами й угіддями вже визнано власністю англійської корони. Таким чином, нині його власником був не хто інший, як принц-регент Джон.

Коли король-воїн Річард Левове Серце повернувся до Англії, то виявив численні зловживання свого брата. Принц Джон, побоюючись гніву короля, вирішив сховатися від нього за мурами Ноттінґемського замку. Там він почав шукати прибічників і готуватися до походу проти законного монарха.

Річард же, дізнавшись про братову зраду, провів у Лондоні всього кілька днів, а тоді в супроводі нечисленного загону рішуче рушив на бунтівника. Узятий в облогу замок за три дні здався на ласку переможця, але принц Джон зумів утекти.

Б’ючись пліч-о-пліч зі своїми воїнами, король Річард зауважив, що в розпалі штурму на допомогу йому приспів загін міцних лучників-йоменів — саме завдяки їм перемогу було здобуто порівняно легко. Після битви король розташувався в замку на відпочинок і серед інших справ спробував хоч що-небудь довідатися про цих майстерних лучників. У покої Річарда саме був шериф Ноттінґема — той, з якого одного разу покепкував Робін Гуд, змусивши заплатити за прогулянку лісом триста золотих. Король звернувся до нього.

— Це розбійники, котрі гніздяться в Шервудському лісі, — зі злістю відповів шериф. — Їхній отаман — пропащий негідник: він утримує свою зграю, грабуючи торговців і служителів церкви. Він винищує оленів, що належать вашій величності, а іноді перехоплює королівських гінців. Його ім’я — Робін Гуд!

З ними був і Елберт Ліндсей, котрий, як і раніше, служив брамником у замку. Забувши про своє низьке становище, він виступив наперед і обурено вигукнув:

— Володарю, Робін Гуд — чесний сакс, якого несправедливо засуджено на вигнання. І якщо декого він позбавляє зайвого тягаря в кишенях, то натомість не відмовляє в допомозі бідарям. В обох графствах люди люб­лять його і шанують як заступника!

— Виходить, ти з ним знайомий? — різко спитав король.

Елберт опустив очі додолу, затнувся і промовив:

— Так, Ваша величносте... але бачилися ми з ним давно. Я лише передав те, що кажуть про Робіна Гуда люди, яким він не дає померти з голоду…

— Сміливіше, брамнику! — Річард скривив рота в посмішці. — Не личить зрікатися того, кому віриш. Я й сам був би не проти побачити цього вигнанця, щоби ніхто не наважився сказати, ніби Річард Англійський виявився невдячним до людини, хай і стоїть вона поза законом. Завтра зранку доведеться вирушити до Шервудського лісу!

Король дотримав слова: наступного дня, прихопивши з собою кількох лицарів і шерифа за провідника, він уздовж і впоперек обшукав усі лісові стежки, видолинки і галяви. Та ба, усе марно — Робін Гуд ніби крізь землю провалився. Довелося повертатися в замок ні з чим.

Дорогою їм трапився королівський лісничий, який повідав королю, що славетний розбійник, виявивши в лісі озброєних вершників, зазвичай уникає зустрічей із ними, оскільки береже своїх людей. Інша річ — служителі церкви, і чим вищий їхній сан, тим краще.

— Якщо Ваша величність бажає познайомитися з Робіном Гудом, краще перебратися за ченця і так само вбрати кількох лицарів, — порадив лісничий. — Присягаюся святим Дунстаном, це цілком безпечно. Зі святими отцями його люди люб’язні: запрошують до бенкетного столу, а потім звільняють їхні гаманці без жодного примусу.

— Я неодмінно скористаюся твоєю порадою, — відповів, сміючись, Річард. — Не дуже мені подобається чернече вбрання, та, вочевидь, доведеться приміряти і його.

Не бажаючи відкладати знайомство, вже наступного ранку король перебрався в чернечий одяг і вдягнув монастирськими прислужниками кількох лицарів. Крім того, він звелів нав’ючити поклажею трьох коней — та й так, щоби здавалося, ніби в тюках монастирське золото. Лісничий зголосився супроводжувати вдаваних святенників.

Не проїхали вони й трьох миль, як провідник обернувся до своїх супутників і стиха промовив:

— Нам пощастило, Ваша величносте: погляньте он туди, на простору галяву. Під дубом стоять троє — це сам Робін Гуд, Маленький Джон і Вільям Ґемвел, ватажки всієї лісової зграї!

— От і чудово! — кивнув король і негайно почав розвертати коня, немов злякавшись розбійників.

Та вже за мить Робін тримав його коня за вуздечку, а Джон і Вільям заступили вершникам дорогу.

— Перепрошую, Ваша святосте, чи не бажаєте ви і ваша компанія ненадовго затриматися?

— Зухвалий гріховоднику! — приховуючи посмішку, вигукнув Річард. — Та хто ти такий, щоби затримувати в дорозі слугу церкви?

— Я простий чоловік, — відповів Робін Гуд, — і разом зі своїми братами живу з полювання та щедрості проїжджих.

— А ти сміливець, — зауважив король, — коли відкрито визнаєш, що полюєш у королівських лісах і грабуєш духовенство.

— Хоробрість — надбання тих, кому нічого втрачати, — промовив Робін. — Тому я й звертаюся до духов­ної особи з наполегливим проханням по змозі допомогти бідарям...

— Схоже, що ти шляхетніший, ніж твої вчинки... Ну що ж, тільки з християнського милосердя я дарую тобі все, що маю зараз при собі, — сорок золотих. — Річард простягнув шкіряний капшук. — Як звати тебе, хоробрий шахраю?

Легенько вклонившись, Робін назвався, а його співрозмовник повів далі:

— Здається, король Річард, який понад усе цінує відвагу, був би не проти особисто віддячити йоменові, котрий допоміг йому відчинити браму Ноттінґемської фортеці. А ще його величність цікавився, чому ці йомени-лучники зникли зразу після закінчення битви…

— Зустрівшись із його величністю, я би відповів не криючись. А ви, Ваша святосте, аж надто великодушні й не схожі на тутешніх пастирів. Отож дозвольте запросити вас випити за здоров’я нашого короля. Лісовики не беруть платні з тих, кого від щирого серця приймають у старому Шервудському лісі!

— Радо пристаю на твою пропозицію! — вигукнув Річард.

— Тоді ходіть із нами.

Та ледве вершники й піші розбійники звернули зі стежки, як на неї стрімко вискочив стривожений шумом олень, і стріла Робіна вмить спинила горду тварину.

— Чудовий постріл! — похвалив король.

— Нічого особливого, Ваша святосте, — відповів лучник, скоса поглянувши на вдаваного абата, — будь-хто з моїх людей б’є без промаху, і навіть моя дружина впоралася б із цим звіром.

— То ти одружений? Нізащо не подумав би, що в лісі можна дозволити собі таку розкіш!

— У моєї Меріон вірне серце, і вона віддає перевагу вільному життю над міською розкішшю, — заперечив Робін.

Незабаром господарі й гості опинилися на галявині, де все вже було готово для прийому; пахощі смаженої дичини пробудили апетит у Річарда, і він жваво потер руки:

— Та тут, як бачу, готується воістину королівський бенкет!

— Після трапези мої люди хотіли би показати вам своє мистецтво, — промовив Робін, сідаючи обіч гостя. — І я хочу, щоби ви знали: наш спосіб життя, засуджуваний багатьма, не таїть у собі нічого злочинного. Якщо, Ваша святосте, доля зведе вас із королем Річардом Левове Серце, перекажіть йому, що брати з Шервудського лісу не страшні для чесних саксів і ніколи не принижують тих, хто висловлює співчуття їхнім злидням.

— Не хвилюйся, хоробрий йомене. Його величність дізнається про все так, ніби він сам пообідав із тобою…

Коли жваву трапезу було скінчено, а столи прибрано, гостей посадили півколом просто на траві. І Річард із подивом виявив, що таких незрівнянних стрільців, як у Шервудському лісі, йому не доводилося зустрічати ніде. Останнім із лука по мішенях мав стріляти рудоволосий Вільям Ґемвел.

— Твоя постава й уміння володіти луком свідчать про те, що ти служив королю? — спитав Річард. — Давно?

— Так, Ваша святосте, — відповів Вільям, — я побував із військом короля Генріха в Аквітанії, Пуату[30], Арфлері[31], Еврі[32], Бове[33], Руані[34] та в багатьох інших місцях.

— Воно й видно, — Річард одвернувся, побоюючись, аби сакс ненароком не впізнав його, і весело поглянув на Робіна Гуда. — А скажи-но, йомене, твої люди готові показати, які вони в боротьбі без луків і мечів? Я хочу спробувати здолати кого-небудь із них!

Проте помірятися силою з лісовиками королю не довелося. Маленький Джон уже засукував рукави, готуючись до двобою, аж раптом на галяві з’явився сер Річард Рівнинний, який від самого ранку був у від’їзді. Окинувши пильним поглядом священнослужителя з міцними кулаками, що вже підіткнув поділ довгої ряси, лицар швидкою ходою попрямував до Робіна.

— Чи відомо тобі, хто цей абат? — стиха спитав він.

— Ні, а в чому річ? — відповів Робін, шкодуючи, що розвагу перервано.

— Перед тобою — його величність Річард Левове Серце, король Англії! — неголосно вигукнув лицар.

— То що, почнімо? — підійшов до них «абат».

Робін Гуд і сер Річард одночасно впали перед ним навколішки.

— Ваша величносте, — збентежено промовив отаман розбійників, — хай благословить Господь вашу відвагу і світлий розум! Тепер вам відомо, хто ми такі: вигнанці, змушені полишити домівки і поля своїх пращурів через жорстокість і несправедливі утиски. Прошу вас помилувати мене і моїх соратників!

— Підведися, Робіне Гуде, — нетерпляче звелів король, — ми не в тронній залі. І дай нарешті відповідь, будь ласкавий: із якої причини ти зі своїми лучниками прийшов мені на допомогу, коли я обложив Ноттінґемський замок?

— Володарю! — Робін випростався і гордо підвів голову. — Сакси люблять вас за хоробрість, чесність і великодушність. А що стосується принца Джона… його ціну нам довелося дізнатися, поки ви були у Святій Землі. Тому й визнав я за свій обов’язок приєднатися до королівського війська. Ми чесно служили своєму королю, цього цілком досить...

— Ти щира людина, Робіне, хоч і маєш серед своїх людей владу, можливо, більшу, ніж моя, — промовив Річард. — Я задоволений тобою і дарую прощення всім братам Шервудського лісу. Не смію звинувачувати тебе ні в чому. Усі твої вчинки — не що інше, як наслідки обставин, які тобі непідвладні. Та оскільки ти порушив закони, твоє помилування має бути здійснене королівським указом. Щоби повернути тобі й твоїм людям усі права і привілеї, я в присутності своїх лицарів проголошую, що рішення про вигнання, яке ставить Робіна Гуда в цьому королівстві поза законом, скасовується. Своєю волею і милістю Бога всемогутнього присягаюся дотримати свого слова…

— Хай живе Річард Левове Серце! — прогримів радісний вигук лісовиків, які обступили короля, а тільки-но він виголосив клятву, опустилися на коліна.

— І нехай оберігає Вашу величність Свята Діва зав­жди і скрізь! — схвильовано додав Робін Гуд. — Хоробрі мої друзі, нам даровано велику ласку — знову бути вільними людьми. Віддаймо шану королю…— Його слова потонули в такому одностайному «ура!», що листя на деревах затріпотіло, а наполохані птахи, здіймаючи лемент, знялися в небо.

Коли гамір ущух, Річард скуштував іще вина і запросив Робіна разом із лісовиками провести його до Ноттінґема.

— І ще одне прохання до тебе, хоробрий Робіне, — усміхнувся король, — чи не знайдеться в тебе для мене і моїх супутників такої ж одежі, яку носять твої люди? Ця ряса мені щось набридла…

У супроводі великого загону вершників король Річард і Робін повагом попрямували до замку. І щойно вони з’явилися біля брами Ноттінґема, як цікаві містяни висипали на вулиці з будинків. Миттю пролетіла чутка, буцімто розбійники збираються захопити місто. Зчинилася паніка, почулися жіночі зойки і лемент, на дзвіниці тривожно забамкав дзвін, скликаючи варту, кинулися шукати шерифа, який ураз кудись запропав, немов крізь землю провалився.

У цей час навперейми кавалькаді із замкової брами вихором вилетів лицарський дозор у повному озброєнні.

— Присягаюся святим Діонісієм! — вигукнув король. — Мої люди не люблять жартів!

Назустріч дозору вислали гінця, і непорозуміння було залагоджено. Але звістка про тріумфальне повернення Річарда Англійського в супроводі ватажка розбійників рознеслася так само швидко, як і попередня чутка. Містяни знову запрудили вулиці, а почувши про те, що Робінові Гуду та його людям даровано коро­лівське прощення, радісно обстали лісовиків.

Незабаром у натовпі залунали вигуки: «Слава доблесному Робінові Гуду!» Вони ставали дедалі гучнішими, поки не злились у вселюдську хвалу. Король нахилився з сідла і, напружуючи голос, щоби перекрити гамір, зауважив:

— Схоже, що в цих краях король не я, а ти!

— Володарю, — з гіркотою промовив славетний розбійник, — це лише видимість… Одне ваше слово — і ті ж люди, не вагаючись і не радячись із совістю, змінять захват на презирство.

— Твоя правда… Коли я прибув сюди, щоб упокорити бунтівного принца Джона, жителі Ноттінґема зустріли мене значно стриманіше. Для них існує тільки право сильного — і на тому стоїть наш несправедливий світ… Але годі про це, адже сьогодні я хочу гідно винагородити тебе за допомогу в штурмі замку. Кажи, чого би ти хотів, — Річард Левове Серце завжди виконує свої обіцянки.

— Ваша величносте, ви й без того зробили мені найбільшу ласку! Але у мене в Шервудському лісі мусив шукати захисту один шляхетний саксонський лицар, що накликав на себе гнів вашого батька... Коли на те буде королівська воля, я просив би помилувати сера Річарда Ґовера Рівнинного.

— Повідай, що сталося, а тоді поклич до мене цього лицаря.

Незабаром перед монархом із надією закляк на колінах сер Річард, і король оголосив привселюдно:

— Сер Річард Рівнинний, завдяки клопотанню твого гідного друга Робіна Гуда мені стало відомо про твої злигодні. Моє рішення таке: ти будеш знову введений у володіння своїми маєтками і замком. Жалувані грамоти будуть доставлені найближчим часом, а крім того, я звільняю тебе на три роки від усіх податків і повин­ностей.

Сер Річард шанобливо схилився до руки володаря і скромно відступив, змішавшись із натовпом, який вітав нову королівську милість. Король негайно дав знак продовжувати шлях.

— Ну, хоробрий лучнику, — промовив він, обертаючись до Робіна, — чи є в тебе ще якісь бажання?

Робін Гуд лише мовчки вклонився, і Річард вигукнув із усмішкою:

— Твої люди чудово готують дичину, ми з великим апетитом перекусили на свіжому повітрі…

— Я радий, хоча дичина ця, щиро кажучи, належала Вашій величності…

— А тепер клич своїх лісовиків до мене на гостину!

Володар повернув коня до замку, і ще довго, аж до брами старовинної фортеці, короля-лицаря і лицарського розбійника супроводжували захоплені вигуки жителів Ноттінґема…

Незабаром після цієї щасливої події Робін зібрав поплічників ув одному з дворів замку й оголосив про несподівані зміни у своїй долі. Новина потішила лісових стрільців: вони так любили й шанували Робіна Гуда, що в один голос дали згоду відмовитися від колишнього життя і піти на службу до того, хто відтепер ставав графом Гантінґдоном.

— Сакси, — додав Робін, — наша доля починає змінюватися на краще, але тривожні передчуття не полишають мене… Коли ви вирішили зостатися зі мною, кожен із вас мусить заприсягтися ніколи й нікому не відкривати місця, де розташована наша лісова схованка. Вона ще стане нам у пригоді, коли знову нагряне біда…

Тридцятого березня 1194 року, напередодні свого від’їзду з Ноттінґема, король Річард радив раду в замку, де серед інших важливих рішень були підтверджені права Робіна Гуда. Володар висловив наполегливе бажання повернути йому землі, що досі були в руках абата Рамсея, і його радники твердо пообіцяли добитися судового рішення, яке гідно відшкодувало б усі нещастя, стійко перенесені вигнанцем.

Урочиста коронація Річарда Англійського, що відбулася у Вінчестері незабаром після його повернення до Лондона, так зацікавила всіх, що про долю графа Гантінґдона, чиї права король визнав, але не проголосив публічно, ніхто й не згадав. Щойно скінчилися врочистості, володар вирушив на континент з’ясовувати стосунки з французами і, поклавшись на своїх радників, доручив їм справу Робіна Гуда.

Абат Рамсей, який володів спадщиною Гантінґдонів, використав увесь свій вплив і вжив усіх можливих засобів, щоби відстрочити виконання королівського указу щодо передачі графства справжньому спадкоємцеві. Але він і знаку не подавав, що має намір опиратися волі Річарда. Обережний і підступний, абат, роздаючи багаті подарунки в Лондоні, домагався відстрочення за відстроченням, а тим часом широко користувався величезним статком, який незаконно привласнив.

Поки Річард воював у Нормандії, Робін з надією очікував тієї години, коли зможе вступити у володіння спадком свого батька. Та минув понад рік, і його терпець урвався — він надіслав запит Г’юбертові Волтеру, охоронцеві печатки і верховному судді королівства. Супліку було вручено адресатові, безпосередньо Волтер її не відхилив, але прохання прискорити рішення залишилося без відповіді, і Робін нарешті зрозумів, що за сили йому протистоять.

Водночас він усвідомлював, що з абатом Рамсеєм, котрий привласнив титули барона Бротона і графа Гантінґдона, без підтримки короля воювати марна річ, тому, попри все, вирішив терпляче чекати на повернення Річарда Англійського. Він виявився провидцем: йому та його соратникам нічого не лишалось, як знову повернутися до старої схованки в Шервудському лісі.

Чотири довгі роки минули в сумному очікуванні, і раптом немов грім серед ясного неба Англію вразила звістка про смерть Річарда Левове Серце, який сконав од арбалетної стріли під час облоги замку Шалю в Лімузені. Сходження на престол жорстокого і туполобого принца Джона супроводжувалося багатьма заколотами і кривавими подіями.

Саме в цей нещасливий час абат Рамсей, у супроводі численного почту, проїздив Шервудським лісом, прямуючи до Йорка. Його кортеж було зупинено Робіном Гудом та іншими лісовиками, сам абат потрапив у полон і за своє звільнення мусив заплатити чималий викуп.

Опинившись на волі, абат кинувся зі скаргою до короля, і Джон, який гостро потребував підтримки знаті та церкви, відправив до Ноттінґема загін під командуванням норманського лицаря Еґберта Ґрея, щоби назавжди покінчити з лісовими розбійниками.

Раптове прибуття до міста сотні вершників, закутих у сталь, насторожило ноттінґемців, і в ліс притьмом помчав гонець. Робін ні на мить не засумнівався, що це справа рук абата Рамсея, і почав готуватися до оборони. Серед іншого було вирішено підіслати до людей сера Ґрея одного з найспритніших стрільців, який, перебравшись за лісника, мав провести їх до Головного дуба, відомого як місце зустрічі лісовиків.

Ці невигадливі хитрощі вдалися: Еґберт Ґрей, не вагаючись, звірився на Робінового посланця.

Наступного дня загін у повному складі ступив під склепіння лісу. Проте шлях виявився далеко не таким легким, як сподівався командир. Проблукавши близько трьох годин у колючих хащах, серед болотистих виярків та лісових завалів, вояки ледь не падали з ніг. Потім провідник зник як камінь у воду, а перед очима норманів несподівано відкрилася широка галява, оточена віковими деревами, на якій розташувалися готові до бою лісовики.

Усвідомлення того, що його загін заманили в пастку, так розлютило лицаря Еґберта Ґрея, що він геть утратив глузд і, не шкодуючи своїх людей, кинувся на пробій. Брязкіт мечів змішався з шаленими вигуками вояків і лісових стрільців, які безстрашно відбивали натиск норманів. Нарешті стало ясно, що перемога от-от дістанеться супротивникові, і сер Ґрей подав знак до відступу.

Саме тоді Робін Гуд і припустився двох непоправних помилок, недооцінивши досвід і звірину завзятість цього лицаря. Він дозволив решткам його загону піти й повернутися до Ноттінґема. А на ранок, звірившись на розвідку, вишикував своїх людей на тому ж місці, що й напередодні, — за дві милі від Головного дуба.

Робін не здогадувався, що нормани звернули з Ноттінґемської дороги і попрямували до Головного дуба, де, за його ж наказом, мали чекати на лісових стрільців їхні дружини та діти. Цього разу королівські воїни озброїлися тільки луками, короткими мечами і щитами.

Зрозумівши свою помилку, Робін негайно повів туди своїх людей і приспів майже вчасно. Але поява озброєних незнайомців викликала паніку в мирному таборі. Почалася безладна метушня, і Робін на власні очі побачив, як упала Меріон. Тієї ж миті він підкинув лук, і влучна стріла, виціливши котрогось із норманів, стала сигналом до початку битви. Лицар Еґберт Ґрей поліг одним із перших, проте серед стрільців незабаром рознеслася звістка, що леді Меріон смертельно поранено.

Робін бився з відвагою божевільного, намагаючись пробитися до коханої, і Маленький Джон ні на крок не відставав од нього. Прокляття супротивників, стогони поранених, плач жінок, лемент дітей злилися докупи. Коли все було скінчено, лише кільком норманам пощастило вислизнути і сховатися в гущавині.

Меріон обережно перенесли в затінок під дуб і опустили на мох; вона була страшенно бліда, втратила багато крові, але життя ще жевріло в ній. Робін у відчаї кинувся на коліна перед жінкою, якій належала його душа.

— Поглянь на мене, любий... — через силу прошепотіла Меріон. — Дякувати Богові, ти живий… Мені не боляче, стрілу вже вийняли, а рану промили і перев’я­зали… — Робін Гуд нахилився, і вона на мить пригорнулася до його грудей.

Коли Меріон ненадовго забулася сном, Робін, шепочучи молитви і приховуючи пекучі сльози, знайшов у собі сили віддати наказ отаборитися на галявині.

Минув день, ліс огорнула нічна тінь. Далі наближався тривожний світанок, але з кожною годиною стан пораненої погіршувався. Рана її роз’ятрилася, почався пропасний жар, надія на порятунок танула на очах.

Меріон поклала гарячу долоню на руку свого чоловіка.

— Робіне... — заледве вимовила вона. — Я скоро помру…

— Ні, — здригнувся він, — не кажи так!.. Я не зможу без тебе жити…

— Я завжди кохала тебе і вірила тобі. Обійми мене, любий, міцніше... І прийми моє останнє зітхання...

— Господи, залиш мені її! Зглянься на неї!

— Любий мій, не плач за мною, — вуста Меріон побіліли, вона спробувала всміхнутись, і її прекрасні очі спалахнули останнім блиском. — Адже ми розлучаємося не назавжди... Поховай мене тут… нехай навкруги будуть тільки квіти і трави. Поцілуй мене на прощання...

Разом із поцілунком із уст леді Меріон зірвалося легке зітхання — вона була мертва.

Робін іще довго вдивлявся в це ніжне, до болю рідне обличчя. Потім обережно опустив тіло Меріон на мох і накрив його своїм плащем.

Він свято виконав останню волю коханої: під Головним дубом було вирито могилу, і ту, котра стала для нього світлом і розрадою, навіки огорнули квітковий килим і опале листя.

У ті дні Робін не міг нікого бачити, навіть сера Аллана Клера, який разом із леді Крістабель оплакував загибель сестри. Пойнятий сумом, він блукав лісом, щоби залишатися наодинці зі своїм горем.

Час, усупереч усьому, не заліковував його глибоку рану. Повернувшись після довгої відлуки, Робін пішов у Барнсдейл, але й там спогади не давали відпочинку його душі, — вона висихала: здавалося, все живе в ньому померло разом із коханою. Робін схуд, обличчя його вкрила блідість, напади лихоманки відбирали рештки здоров’я.

Та все ж він знайшов у собі сили й мужність повернутися до побратимів. Із глухим хвилюванням Робін ступив на ту галявину, де гордовито височів Головний дуб і спала вічним сном його Меріон. Тут було порожньо, та тільки-но Робін приклав до вуст свій срібний ріжок і його звуки сповнили навколишній простір, як залунали радісні голоси, вітаючи ватажка лісовиків, — до нього поспішали Джон і Вільям, його вірні друзі.

Про нові звитяги вигнанця заговорила вся Англія, і заможним лордам Ноттінґемшира, Дербішира і Йоркшира довелося добряче розтрусити свої гаманці. Роки йшли, не приносячи особливих змін у долю шляхетного розбійника.

А невдовзі по тому, як було підписано Велику хартію вольностей[35], нав’язану невдатному королеві Джону бунтівними баронами, цей правитель особисто очолив військо, переслідуючи юного короля Шотландії, який був змушений крок за кроком відступати. Стежки вій­ни знову привели короля Джона до Ноттінґема, і він вдерся в місто, сіючи навколо смерть і руїну.

Почувши про безчинства королівських військ, Робін став на захист злидарів, чиї будинки були розграбовано і спалено. Битися з добре навченою й озброєною армією йому та його поплічникам було не до снаги, попри те що загін Робіна вже налічував понад вісім сотень саксів. Утім, рішучість, відчайдушна хоробрість і знання місцевості були на боці лісовиків. Норманів знищували поодинці, заманюючи в пастки. Невеликі загони загарбників, що проходили Шервудським лісом або Менсфілдською долиною, просто зникали, наче їх вода змила. Робін Гуд узяв за правило переслідувати ворога завжди і всюди.

Лише щасливий випадок урятував від нашестя мирні маєтки сера Аллана Клера і сера Річарда Рівнинного — обидва замки стояли осторонь шляхів грабіжників, які не щадили й родовитих саксів. У замках загін Робіна завжди міг перепочити, залишити поранених, поповнити запаси харчів.

Тим часом король Джон дістався Единбурґа, але, не зумівши захопити короля Шотландії, попрямував у Дувр і віддав наказ своїм розпорошеним по всій країні загонам приєднатися до нього. Однак більшу частину цих загонів зупинили і знищили люди Робіна в Дербіширі та Йоркширі.

На щастя, незабаром король Джон, що увійшов в історію як найгірший із правителів Англії, помер, залишивши престол своєму малолітньому синові Генріху. А опікун спадкоємця, мудрий та обережний граф Пембрук, доклав чимало зусиль для того, щоби відновити мир у країні й полегшити життя простому люду...

Це все сталося, коли Робінові Гуду вже виповнилося п’ятдесят чотири роки. Сили його були підірвані нескінченними битвами, сутичками, суворим лісовим життям і невідступною тугою за Меріон. Лісовики неодноразово заставали свого отамана біля могили дружини, він стояв там навколішки, понуривши голову. Зрештою Робін поступився проханням Маленького Джона і вирушив до жіночого монастиря поблизу Шервудського лісу, що славився своїми черницями-цілительками.

У монастирі Робіна прийняли привітно. Ігуменя, оглянувши хворого, визнала за необхідне пустити йому кров. Затим привела його в порожню келію для паломників і вправно зробила все, що було потрібно, а потім наклала пов’язку і звеліла йому не підводитися з ложа. Дивна усмішка промайнула на вустах ігумені, щойно вона залишила келію, щільно причинивши по собі двері.

Жінка ця, дуже побожна, була небогою сера Гая Ґісборна, норманського лицаря, якому свого часу Робін відтяв голову. Навряд чи ігумені скромної обителі могла спасти гріховна думка про помсту, але абат Рамсей переконав її в тому, що, позбавивши Англійське королівство славетного розбійника, вона вчинить угодну Богові справу. І ледве Робін довірливо заснув, не здогадуючись, що замість надрізу на вені йому розітнули артерію, черниця нечутно повернулася і зняла з його руки пов’язку, яка стримувала кров.

Робін проспав до ранку, а розплющивши очі, збагнув, що неспроможний навіть підвестися. Він відчував страшенну слабкість, усе його ложе було залите кров’ю, а коли він переконався, що двері замкнуто і на поклик ніхто не приходить, усе зрозумів. Нелюдським зусиллям волі він змусив себе дістатися відчиненого вікна і з останніх сил просурмити в ріжок.

Маленький Джон, який провів цю ніч під монастирським муром, здригнувся, коли почув знайомий сигнал, і засвистів, закликаючи лісовиків, що зупинилися в сусідньому переліску:

— Робін у небезпеці!

Змітаючи все на своєму шляху, він вдерся до ігумені, потім висадив плечем двері і прожогом метнувся в келію, де в калюжі крові лежав Робін. Ледь чутним голосом він промовив:

— Допоможи мені підвестися, Джоне... і подай лук… Одведи мене до вікна — я хочу померти там, де впаде моя остання стріла…

З останніх сил Робін натягнув тятиву, прицілився, і стріла, злетівши над верховіттям молодих дерев, упала далеко за монастирським муром.

— Скажи тільки слово, і ми тут каменя на камені не залишимо!

— Ні, Джоне, облиш їх. Нехай Господь вершить правосуддя... Віднеси мене до лісу... — лук випав із Робінових пальців, і Маленький Джон, підхопивши друга на руки, квапливо залишив абатство.

Стріла встромилася в землю недалеко від вузької стежки — на тому місці, розстеливши на густій траві плащі, лісові братчики поклали вмирущого.

— Джоне, поклич людей, — прошепотів Робін, — хочу попрощатися з нашими вірними сміливцями…

Чутка про те, що сталося, миттєво облетіла околиці. До монастиря, не шкодуючи коней, примчали Вільям Ґемвел із братами і Мач. Маленький Джон тричі просурмив у ріжок, кваплячи інших лісовиків. А тим часом на змученому обличчі Робіна Гуда згасали останні барви, лише на його вустах досі лежала тінь усмішки.

— Прощавайте, браття, прощавайте, хоробрі сакси! — голос отамана ненадовго зміцнів. — Я любив вас, як любили вас і ті, кого ви захистили, втішили, зігріли й нагодували… Помоліться іноді за бідного вигнанця. І не побивайтеся за мною! Джоне, вірний друже, пробач, що я тебе залишаю, і востаннє дай мені руку… Я йду до моєї Меріон!..

Запала глибока тиша, і в ній прогримів могутній голос Маленького Джона:

— На коліна! Шляхетний і великодушний Робін Гуд помер…

Усе своє добро лісовики розділили порівну. Ні в кого не стало відваги залишитися в Шервудському лісі без Робіна Гуда. Одні оселилися в Ноттінґемі, інші перебралися до сусіднього графства. Вільям Ґемвел разом із братами вступив у володіння маєтком, що залишився після смерті їхніх батька і матері. Брат Тук повернувся до своєї обителі, а Елберт Ліндсей став головним конюшим Ноттінґемського замку.

Нічого не змінилося в житті сера Річарда Рівнинного і лицаря Аллана Клера — обидва щасливо доживали віку в своїх родинах.

Робіна поховали під Головним дубом поряд із Меріон; у могилу разом із ним поклали його вірний лук і сагайдак, повний стріл. Так скінчилося життя людини, що залишила по собі незгладимий слід в історії Англії.