Родаки

Збийвіч

— Мамко мої солодкі, я такий слабий, прости Господи, як мукачівське пиво, — крехче дід Мішо, підгодовуючи піч дровами.

— То все дощі, — розважливо резюмує баба Фіскарошка, прозвана так за довгий язик і смачну бесіду. — Налетіли, як ердильські цигани, і вже третій день їх і мітлою не виб’єш із села.

— Мамо, осел рогатий уже встав, марішку’му зелену[1]? — гукає із сіней батько.

Осел рогатий — це я. Прокинувся вже давно, проте лежу під периною, як пуголовок у намулі, із заліпленими очима і не маю бажання не те що вставати, а жити взагалі. Добігає моє солоденьке літо, через кількадень школа, і я мушу нині обрізувати свій хвіст — перескладати екзамен із біології. Чесно зізнатись, щорічне перескладання шкільних іспитів для мене вже стало ритуалом — і не вельми потерпаю. Проте сьогоднішній — винятковий: біологію перескладаю в пана вчителя Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому в пекло або свідомо дати вирвати собі всі здорові зуби.

Наші стосунки із паном Фийсою завше тримались і на висоті, і на видноті, адже вчитель був нашим першим сусідом. І вся наша вельми колоритна і неповторна родина цим фактом дуже пишалася. І коли хто й називав нас бандитами з великої дороги, ми з гордістю відповідали: «Зате наш сусіда — живий учитель!». І мовилося це з такою гідністю, немовби ми були прямі нащадки імператора Франца Йовжки, і це давало нам повне право займатися злодійством і розбоєм. Втім, кровне родство із паном імператором, сумнівно, чи додавало би нам такої сімейної пихи, як сусідство із паном Фийсою. Річ у тім, що, навчаючись у тридцятих роках у Будапешті, пан учитель — на той час еталон чоловічої вроди — був вхожим в елітні аристократичні кола, де й познайомився із майбутнім правителем Угорщини адміралом Горті. І нібито пан регент Горті особисто ручкався із паном Фийсою. Цей факт настільки глибоко вразив нашу бабу, що вона при зустрічах із паном учителем геть лишалася розуму.

— Пане Фийсо, спадьте на Бога, дайте’ми поцюлювати ту вашу ручку, яку сам його величність Мікловш Горті держав у своїх руках! — вирячивши очі, шепотіла вона.

— Анцьо, вера Божа, йдіть від ня під листя й траву, — перелякано сахався, як нечистої сили, пан учитель. — Змізніть[2] ’ми наохтема[3] з очей і повісьте колодицю на писок, бо коли почує!.. О, сили праведні, коли якийсь безпекаш почує про його величність Міклоша Гортія, то ані святі, ані грішні не позбирають моїх кісток по величайших просторах Сибіру.

Баба, будучи вихована у глибоко релігійних традиціях, свято вірила, що всяка влада і величні мужі, які її представляють на землі грішній, — посланці Всевишнього. І тому з одинаковою шанобливістю ранком кланялася Гітлеру і Леніну, Гортію і Сталіну, Масарику і Хрущову… Портрети цих та ще деяких інших «вождів», при яких довелося жити-вікувати бабі, висіли рядочком у комірчині, яку дідо постійно тримав на замку. Нікому навіть на гадку не спадало, що люди, які ніяк не могли поділити між собою незмірно велетенські земні простори, небеса і води Господні, заради яких гинули мільйони, зникали народи і держави, тепер умістилися у крихітній селянській комірчині. І всім було просторо, і всім було затишно й блаженно…

У сліпому поклонінні вождям моя баба мала ще одну вельми характерну звичку: коли поклонялася, скажімо, Гітлеру, обов’язково завішувала рушником портрет Сталіна. А коли хрестилася перед ликом Ференца Йовжки, винувато дивилася на Хрущова й перепрошувала: «Перебач’ми, Микито…». А коли зрідка зітхала перед портретами Маленкова чи Кагановича, оглядалася на Міклоша Гортія й сердито гаркала: «Не сверли ня своїми пулькатими очами, бо то й ти винен, што они, закляття би їм, — туйки»… Потім замикала вождів на колодицю, ставала перед іконою Спасителя й каялася: «Но та пак што маву робити, Божіньку?.. Наслав’ись їх на нашу бідацьку голову, то мушу їх, марішку їм зелену, якось задобрювати, аби ще більшої біди не начинили».

Звичайно, пан Фийса не відав, що для баби він був не просто сусідом і вчителем, а уособленням живої історії, ба навіть помазаником. Адже він не просто бачив, а й ручкався із самим регентом Міклошом Гортієм. І коли, бувало, пан Фийса до безтями напивався в корчмі, а відтак безтурботно спав під плотом, баба нікому не дозволяла його торкатися. Сама звалювала вчителя на плечі і несла додому: несла ніжно, як дитину; несла бережно, як дорогоцінну реліквію. Несла щаслива й усміхнена, і все їй здавалося, що тягне на собі не просто зневіреного й спитого вчителя, а шмат європейської історії.

— Митьку, ану ж не забудь із собою взяти на екзамени тайстру із грушками… Такі, нівроку, м’якенькі, як гів… — якраз на зуби пана вчителя, — напучує мене баба, лаштуючи до школи.

— їжака йому в рот, матір’му душу! — кисло кривлюся.

— Ти што злословиш, криволабий чорте, — лускає мене по потилиці баба. — Та ци знаєш, што пан Фийса був першим цімбором[4] Мікловша Гортія, а його покійний нянько, розказували, най будуть прощені, мої мамка, пив на брудершафт із самим Ференцом Йовжком. Скотина ти невчена!

І баба знову з усього розмаху гостить мене п’ятірнею в потилицю. Дідо, почувши гамір, влітає із сіней і, не розібравшись, вліплює мене по вуху — аж дзвони загули в голові і світ поплив у печальнім вальсі. Ледь отямившись, притьмом хаплю тайстру із «м’якенькими, як гів…», грушками і прожогом вискакую у двір. Тут наразі збиваюся з батьком. Йому, бачте, саме припекло в цю мить заносити в хату відра з водою. Звісно, відра, немилосердно гуркочучи, — в один бік, а золотий батько, безбожно згадуючи небеса, — в протилежний… Від нього на щасливу доріженьку теж отримую дарунок: одне з порожніх відер, кинуте моїм рідним няньком, таки наздоганяє мене на вулиці і голосно лупить по хребтянці — аж булькнуло межи ребрами.

— Пси би тя гонили, здохляку! — кричить за мною нянько. — Лиш прийди’ми домів! Я тя на воротах повішу, абись ворони і мачки[5] лякав!

Із такими сердечними зиченнями від рідних і близьких я й відправляюся на перездачу біології.

По затяжних серпневих дощах вигодинювалося. На небесах одне за одним почали навстіж розчахатися голубі вікна, сяючи молитовною чистотою і криничною свіжістю. Тільки над самим Мукачевом ще громадилися і вовтузилися хмари. Але це вже були не нахмурені, а добрі, лагідні й білосніжні, як городське морозиво, хмари. Вони навіть бентежно пахли тим омріяним таємничо-солодким морозивом і ще багатьма-багатьма чарами недосяжного і незбагненного для нас життя. Густо і смачно вулиці парували; горобці на деревах мітингували; гуси по канавах філософствували; мудрі літні квіти по людських городцях печально прощалися із бадьорими і самовпевненими осінніми. Тим часом собаки від двору до двору перегавкували один одному новину, що я власною персоною йду в напрямку школи. І в ту ж мить, гірко скиглячи, із жахом тікали подалі від біди. Світ і життя загалом були прекрасними. Ось коли б із цього дня викреслити мій повторний іспит. Не стільки іспит, як учителя…

Наші особисті взаємини із паном Фийсою не завжди складалися ідеально, проте конкретно і по-діловому: я постійно крав для пана вчителя із підвалу діда вино й обмінював на терпимі для мене оцінки. Ні, не відмінні, бо упаси Боже, коли б я отримав у школі п’ятірку, ця б новина вразила все село і найближчі околиці не менш гучно, як, скажімо, вбивство принца Фердинанда в Сараєві. А всі наші вчителі або оніміли б, або злягли б із тяжкими серцевими нападами. А про родину вже й не мовлю — всі наші Данки навіки зареклися б пити і красти. Отож, потерпаючи за здоров’я й долю рідних і близьких, я задовільнявся воронами, тобто трійками, а ще рідше — це вже на великі свята — стільчиками-четвірками. Ця ідилія тривала б до кінця моїх ходінь по муках-науках, коли б не трапилася історія із біологією.

У шкільному житті я завжди міцно й несхитно тримався за мудру пораду моєї баби Фіскарошки: «Не бери дурного до голови, а тяжкого до серця». А оскільки наука ні за якого пана не хотіла лізти в мою соломонівську макітру, то я вважав її суцільним дуром.

І тут нічого не вдієш: Господу, видно, було угодно сотворити мене розумним лиш на один бік голови. От наука не береться до мене, але, даруйте, який круглий відмінник знає, приміром, яким чином, не відкриваючи дідового підвалу, натягнути із бочки вина для пана Фийси? І це робиться так, що нікому і в голові не зблисне, що тут причетна людина, — всі вважають це збитками нечистої сили. А про моє вміння впливати на ближнього і спонукати його до неймовірних вчинків рідня панічно боїться й згадувати. Останньою жертвою мого згубного впливу став рідний нянько. Йому голова колгозу Іван Шайта на прізвисько Гербіцид доручив восени відвезти додому начальникові міліції підводу яблук: джонотани, золоті пармени, батулки, шоварки були такими красивими, наче викохались у райському саду. А в нас, як на біду, яблука того року не вродили, а те, що зібрали, годилося хіба що на сушениці й корм худобі.

До міста, на свою біду, батько взяв і мене. Їхали ми, а міліцейські яблука мені, як бджоли, перед очима — миготять і миготять. І так вони звабливо пахнуть, і так уже сміються дівочими щоками — прямо тягнуть до гріха.

— Няню, ви што, направду впали з постелі на голову? — врешті не витерпів я. — Ви што, направду ці яблука повезете мацкалям, а ми взимі будеме гнилицями писки квасити?

— Тпру-у-у! — потягнув няньо на себе віжки. — А ти, соломонівський гатьоше[6], што би хотів?

Я незмигно подивився нянькові у вічі й твердо сказав:

— А ми завернемо додому, ці яблука висиплеме в комору, а наші гнилиці насиплеме міліціштові…

Няньо, наче причумлений, підтакнув головою, покірно розвернув серед дороги коней, і ми спрямували додому.

Наступного дня Гербіцид з піднесенням подзвонив начальнику міліції і запитав, чи доставлений вантаж і яке вражіння…

— Твої яблокі, дорогой, глотать би только жопой, — цьвіркнув крізь зуби сердито начальник міліції. — Ти у меня, єдрі твою качалку, так попляшеш за етот троянскій подарочек, что вместо волос у тебя на башке зуби будут проізростать…

— Но, Симку, спадьте на Бога! Тим мацкалям нічим не вгодиш, — забідкався Гербіцид, зустрівши батька. — Такі яблука лем у Єрусалимі на Великдень святити, а мацкалиско казав, жеби я їх гузицею їв…

— Так… так… Маєте правду, пане голово… — сполотнів сигіняшний[7] нянько, відчуваючи, як зо страху в нього вмить замерзають нутрощі і зупиняється серце.

З тих пір не минає тижня, аби Гербіцида не трусили якісь перевірки. І найтрагічніше: бідний, не може збагнути, за що йому така кара, — він так і не дізнався про нашу диверсію. Але найбільше жаль батька: щодня на чім світ кляне мене, вечорами довго, пристрасно молиться і б’є поклони. А ночами не спить, крехче, тяжко зітхає і, видно, все чекає, коли за ним приїде і крякне під воротами «чорний ворон».

Якимось дивом маленькі іскорки просвітління і зацікавлення часом — хоч і з великими трудами — таки пробивалися до моєї голови. А оскільки це було дуже рідко, то такі дивовижні події ставали справжньою революцією, чи, точніше, великим стихійним лихом, від якого потерпали всі. Подібне трапилося і того дня, коли на уроці біології… От бачите, ще й тепер: тільки згадав про науку, голова вмить наповнилася безпросвітнім туманом і нічого не можу згадати…

Так ось, того дня на уроці біології пан Фийса розповідав про походження людини. Звісно, я був вельми далеко від уроку і місця походження сучасної людини. В цей момент я подумки накреслював найбезпечніші підходи до курника нанашкулі[8] Гітлєрки, а заодно проробляв плани, як видурити десять рублів від діда Наполійона. І треба було такому статися, що в цю мить мені в голову залетіла та рідкісна іскра просвітління й зацікавлення наукою. Краєм вуха із учителевих слів зачепив, що людина походить від мавпи. І хоч я виховувався в сім’ї побожній і твердо засвоїв, що людина пішла від Бога, а ще точніше — від Адама і Єви, не це відкриття ошелешило мене. Я миттєво глянув на портрет Леніна і підніс руку. І хоч учитель ще не закінчив своєї оповіді, моя піднесена рука була у класі такою епохальною подією, що пан Фийса одразу перервав урок і дозволив слова.

— Пане Фийсо, а товариш Ленін, най ся не приказує, теж пішов від мальфи? — запитав нелукаво, по-сусідськи я, спрямувавши палець на портрет.

Клас коротко гримнув сміхом і занімів. Пан Фийса безпорадно оглядався навкруги й, наче над прірвою, шукав якоїсь опори. Обличчя якусь мить розпливалося в дурнуватій посмішці, відтак враз скам’яніло, наче пану вчителю водномить увігнали в сідницю розпечену залізяку. Тим часом клас крадькома пас очима Маню Крумплянку — доньку колгозного партійного секретаря, любовно прозваного в селі криволабим Гебельсом. Маня в нас виконувала функцію такого собі шкільного осередку комітету держбезпеки.

Мовлене мною, видно, ошелешило й її, бо сиділа, надувши, як польова жаба, щоки, і, наче білка з дупла, тільки блискала маленькими очицями-гудзиками: блись-блись, блись-блись…

— Сесе єсть ідеологічеськая діверсія! — винесла врешті-решт своє рішення Маня.

Учитель ще більше сполотнів, а мені — що зайцеві стоп-сигнал. Збитошно реготнув і взявся крутити кульку, аби при нагоді стрельнути Мані в потилицю.

— Ти що собі дозволяєш, злодію короставий? — нарешті, задихаючись, видавив із себе пан Фийса.

— Не прозивайтеся, — образився я і тут же офіційно попередив: ще раз обізвете — вікна вам повибиваю, а пса втоплю в колодязі…

— Як ти міг таке про дорогого вождя… вождя всіх пригноблених… вождя пролейтаріату, — кричав, не звертаючи увагу на мою погрозу, пан Фийса. І весь цей час шукав краплину співчуття у погляді Мані-безпекашки. Але я ще більше підлив масла у вогонь.

— А шо-о-о… Ленін — чорт рогатий! — почав щиро обурюватись я. — Якщо-о-о, кажете, што вшиткі люди проізошли від мальфів, то што — Ленін від кобили?

Це, очевидно, було вже надто. Я помітив, як мої ровесники принишкли, як горобці за мить до урагану. Маня ж оговталася нарешті, випрямила плечі, підняла голову, очі повісила на стелю й цвіла радісно, як божа ружа. Бідний пан Фийса був геть знищений: притьмом здрібнів, покрився бордовими плямами і тремтів, наче підключений до розетки.

— О, сили небесні!!! — підійшов нарешті до мене. — Кажи. Кажи!.. За які гріхи мене так тяжко Господь покарав тобою? — тут учитель мало не заплакав. — Ану ж марш мені з класу! Щоби ноги твоєї тут більше…

Пан Фийса ще не домовив, а я вже зірвався на волю.

— А ну ж стій! — наказав учитель.

Я зупинився.

— Марш у куток! На коліна! Руки вверх — і так стій!

Мене всього так перекривило, наче одним ковтком вдудлив бочку смердючих оселедців. Проте наказу підкорився й, похнюпившись, пішов у куток — все одно тут проводив значно більше свого шкільного часу, ніж за партою. Тим часом пан Фийса підійшов до Мані Крумплянки, поштиво вклонився й, хвилюючись, наче курокрад перед прокурором, ласкаво мовив:

— Маріє Петрівно, ви чули, якої непоправної шкоди завдав той збийвіч нашому моральному здоров’ю? — Учитель єдину з нас Крумплянку чомусь величав по імені й батькові. І тільки до неї звертався на «ви». — Ми, звичайно, Маріє Петрівно, всі обурені, рішуче засуджуємо цього прихвостня міжнародного імпералізму, — пан Фийса, палаючи від гніву, поглядом кивнув у мій бік. — За нанесену кривду світлій і немеркнучій пам’яті дорогого вождя він мусить бути покараним. Тому прошу вас викликати його родичів до школи. І негайно!

Бідний пан Фийса мав, очевидно, далекоглядний приціл. Він гадав, що гідний нащадок Фелікса Дзержинського Маня Крумплянка побіжить до нас додому, а за нею примчить захеканий дідо Мішо — великий дипломат і філософ. Обидвоє накрутять мені ослячі вуха, щоб надалі був ґаздою своєму шаленому язикові, не плутав родовід вождів із мальфами й усякою другою скотиною… Побідкаються один одному, пойойкаються над світовим злом, живим уособленням якого був я, а далі — «…лем то най лишаться межи нами…» — почимчикують обидвоє в наш винний погріб. І все закінчиться благополучно: Маня Крумплянка увечері совісно доповість, як вони у класі засудили прихвостня міжнародного імперіалізму, а пан Фийса за свою психічну травму, завдану мною, налижеться із дідом, а мо’, ще й на опохмілля отримає… Проте мріям бідного вчителя, як це завжди буває з бідаками, не судилося вийти в люди. Чи так розпорядилась доля, чи Маню-безпекашку настільки травмувала моя ідеологічна диверсія, що натомість нашого дому вона пішла до діда Петра — повної протилежності діда Михайла, людини суворої, впертої, залізних принципів, а головне — неповторної у своїй натурі. Видно, саме через ті риси характеру діда Петра прозвали в селі Наполійоном.

Особливо прославився своїм норовом дідо Петро ще за небіжки Чехословаччини під час судового дійства із знаним у Європі авантюристом, шахраєм, злодієм і мештером Соломончиком із сусіднього Вонігова. Дід влапив його вночі, коли той виводив із стайні двох найліпших коней. Звісна річ, дід так вихрестив своїми довбнями Соломончика, що того неборака вранці прирічанська рідня понесла, як індійського раджу, — на кілках й у вереті. Наступного дня дід Петро подав на крадія до суду. Наша рідня умовляла покласти хрест і забути про справу, бо кожен знав, що сподіватись на перемогу над Соломончиком та ще й у судах — все’дно, що чекати від верби персиків. Шахрай Соломончик мав повсюдно великі зв’язки, знав кого і як підкупити… Проте дід скелею вперся. Ну, і, як мудро мовлять, що посієш, те й з’їси: дід Петро суд вражаюче… програв. Соломончик переконливо довів, що заглянув у стайню, щоб полюбуватися дідовими кіньми — яко великий любитель і знавець породистих гриванів. І красномовним свідченням цьому став для присутніх золотом тиснутий документ. Ним посвідчувалася належність Соломончика до Всесвітньої ради захисту коней. Більше того, відомий суддя Боніфацій звинуватив діда у жорстоких побоях невинного чоловіка і присудив заплатити Соломончику дві тисячі крон — суму вельми трудну на ті часи.

— Та тото… сись Соломончик — злодій! — крикнув ошелешений дід. — Він уночі заліз у стайню!

— Ну ви, Петре, даєте! — щиро погнівався Боніфацій. — Одразу вже й злодій, бо, бачте, заліз уночі… А може, мештер Соломончик, як культурна челядина, просто не хотів вас, наробленого, будити, а ви вже зразу — злодій!

І тут небагатослівний дідо видав фразу, яку пам’ятатиму до смерті: «Бог видить: не шукайте, люди, в судах правди, бо її якраз там ніколи немає!».

Потім тяжко зітхнув і звернувся до Боніфація:

— Най буде так — дві тисячі я заплачу. Але скажіть, на вашу ласку, а кілько то буде коштувати, якшто я тепер у суді комусь вліплю двічі по писку?

Боніфацій хутко попорпався у паперах і відповів:

— Це би коштувало такому розбійнику аж шість тисяч крон.

— Дякую красно, — поклонився низько дідо.

Далі закатав рукави, підійшов до столу і з усього розмаху двічі втеліжив суддю Боніфація по писку. Відтак вийняв гроші, чинно, по-ґаздівськи, відлічив шість тисяч і поклав на стіл. Шанобливо відклонився від справедливого суду і почимчикував додому.

З тих пір із дідом мало хто насмілювався водити кози. Отож, і пан Фийса, коли побачив на всю ширину дверей могутню поставу діда Петра, ледь не заскавулів від розпачу. «О, хмарки небесні, тепер мені вже точно мацури замнявкають!..» — тільки й простогнав.

— Слава Йсусу Христу! — зняв на порозі шапку дідо й покірно кивнув головою до всього класу.

— Добридень… добридень… ґаздо Петре, — пролебедів Фийса.

— Якшто вам «добрий», пане вчителю, то підопріться на хвіст і радосно ревіть «Шірока моя страна родная», а мені на «Слава Йсу…» — «Слава навіки!» — пробасив дід.

— Воно, Петрику, так… аякже… але нові часи — нові звичаї, — пан Фийса поглядом шукав підтримки в Мані Крумплянки.

— Я сідницею свищу на ваші нові часи і звичаї! Кажіть, що ся стало? — знетерпеливився дідо.

— Он ваш Митро… то є злий сікурантош[9]! — вчитель войовничо тикнув у мене пальцем.

Дід метнув палаючим поглядом по класу й учепився за мене.

У цю мить я ладен був стати піщинкою. Ні, ліпше маленькою краплиною роси, миттю зірватися, впасти на землю і не те що розтектися, а за долю секунди випаруватись і зникнути в небесах. Дід Петро був єдиною людиною у світі і Всесвіті, якої я боявся, перед якою поклонявся…

— А… се ти, малий збісняку? — вмить подобрішали й розцвіли причаєною любов’ю очі діда, уздрівши мене. — Ану подь лем сюди. Туйки баба тобі дашто передала…

Дід підійшов, розв’язав клунок і поставив переді мною бідончик пасулі[10] з капустою, пляшку молока, шмат кукурудзяника і дарабчик[11] солонини.

— Їж, не ганьбися, — підбадьорив дід. — Їж, аби в голову наука йшла, аби’сь не був таким дурним, як ми. Правда, пане вчителю?

— Так… так, Петрику. Перед ним, вашим Митром, дуже великоє майбутньоє, — відповів у відчаї вчитель.

Я, не дожидаючись перерви, розклав їжу перед собою. І тут же, не дуже переймаючись соромом, почав хлебтати пасулю й чамкати хліб — аж за вухами залящало.

— Но та слухаю вас, пане Фийсо, што ся такоє страшноє стало? — із суворим виглядом дід обернувся до вчителя.

— Розумієте, Петре, не сердіться, але ваш Митро дуже неволяшний[12]. Він мене нині зазвідав, чи правда то, що наш вождь, дорогий Лєнін, теж проізойшов від мальфи?..

Дід одразу вп’явся у мене і гиркнув:

— Слухай, осле рогатий, хто тобі такоє дурноє сказав?

— Ніхто! То сам пан учитель говорив, што чоловік проізойшов уд мальфи, — відповів я, не перестаючи сьорбати пасулю з капустою. — То я і зазвідав, ци то і наш вождь Ленін тоже уд мальфи?..

— То правда, пане Фийсо, што ви такі шалениці плели дітям? — отетерів дід.

— Петре… Я просто говорив про те, що людина вообще пішла від мавпи…

— Перебачте, пане вчителю, коли говорить таку дурницю наш малий луціпер, то все розумію. Але хто вам, розумному чоловікови, такоє казав, же тварь Божа — чоловік — проісходить від мальфи?

— Як хто? Про це, Петре, наука твердить, розумні люди говорять, у книжках написано…

— Е-е-е, пане вчителю, та ви вірите тим комуніштам, — одмахнувся, наче од мухи, дід. — Най ся не приказує, тоті большевики такі брехачі, що не лем би із мальфи чоловіка учинили, а й із сліпої курки австрійську графиню зробили. Што казали, коли сюди прийшли — щастя принесли. А то щастя: землю й худобу забрали, а в пазуху вошей наклали… неволя би їх морила.

— Петре, перебачте, але те, що людина походить від мавпи, не просто там хтось сказав, а наукою довів сам Дарвін.

— А сесе што щи за єден руський комунішта, гонили би його татари!

— Ганьбіться, Петре, Чарльз Дарвін ніякий наш не освободитель і комунішта… Це великий англійський учений із світовим іменем.

— Най буде і пессій царь ваш Дарвін-пролетар… Лем най би’ми трапив до рук, то я би йому так ребра полічив, що він би забув не лем своє мальфяче імня, а й людське…

Дід говорив так запально, що Маню-безпекашку аж гикавка вхопила.

— Йой, йой, Петрику… Ви щось не те плетете, — затрусився зо страху пан Фийса.

— Но, а ви тогди на яку біду мене кликали? — дід розпалювався не на жарт. — Ви мене кликали, аби узнати, уд якої мальфи проізойшли ваші вожді — Ленін, Сталін, Хрущов?

— Ні, Петрику, золотий. Я вас кликав через вашого дуже розумного вверх ногами онука Митрика, — іронічно прорезюмував учитель.

— Но та якшто такий розумний, то погримайте’го в’єдно із своїми вождями… гуту їм червену[13]!

Тим часом я, глибоко ігноруючи дискусію, що розгорталась навколо походження вождів, чамкав, як наврочене порося. Фасоля була ще тепленька, кукурудзяник жовтенький, як курча, й солодкий, сало — золотисто-пахуче. Діти, спостерігаючи, як хутко і вправно набиваю кендюх, й самі ледь не давилися, ковтаючи голодну слину. Одна Маня-безпекашка час од часу зневажливо кривилась у мій бік.

У ту ж пору не менш напружено й трагічно розвивалися події поза межами школи. Моя рідна баба Фіскарошка якимось дивом дізналася, що через мене в школу покликали не її, а діда Наполійона, якого вона із перших днів родичання люто зненавиділа. Страшні ревність й образа шаленим огнем зайнялися в ній: як ото на її рідну кровинку, любого внука — хай він і збісняк — має ще хтось право.

— З нашої дитини, Мішку дорогий, говорили би ангели, коби не кораві Наполійони! — заявила баба Фіскарошка дідови Мішови, прозваному в селі Соломоном, коли почула, що дід Петро в школі. — Сесе вони, хріняші, нашу дитину набивають злим духом. Митрика треба спасати! Подьме скорше до школи.

— Іди, іди, Марько, я тебе пак дожену, — тільки й порадив. І знову впав у глибоку дрімачку.

Баба помила ноги, переодягнулася, зайшла у хлів, відв’язала козу Танкістку і, накрутивши мотузку на долоню, повела за собою. Це була ще одна дивакуватість нашої баби: як тільки збиралася кудись до великих інстанцій шукати правди або виясняти стосунки із сусідами чи й родаками, брала із собою козу. Мовляв: «Я не прийшла спеціально, бо мені вшитко то до мачки… Я просто вела козу, то, аби двічі хворі ноги не ганяти, зайшла вже і до вас. А так… то мені вшитко до мачки…». Залежно від пори року козу вона водила на пасло — із пасла, до цапа — від цапа; до маржинського дохтора — від маржинського дохтора… З часом, якщо хто починав у селі брехати, йому одразу затикали рота поговіркою: «Не води по урядах козу, як Майря Фіскарошка».

— Михайлику, я пішла рятувати Митрика, — крикнула баба, виходячи із двору. — Ти тоже не завгуряйся, подь скорше за мною!

— Із Богоньком, Марько! Із Богоньком! — щиро побажав навздогін мудрий Соломон. — Так… так… нараз біжу, ти лем іди щасливо, — й дід ще глибше занурився у дрімоту.

Баба Фіскарошка марширувала по вулиці з рішучим настроєм і почуттям великої місії справедливості. Вона тільки тепер повністю почала усвідомлювати мовлені нею ж слова: «З нашої дитини говорили би ангели, коби не кораві Наполійони…». О, мамко небесна, як вона про це раніше не здогадалася — скільки всього в мені було доброго… Тут вона трохи затуманилась, бо нічого доброго не могла пригадати… Але все’дно, якщо навіть крихітка благородства ще лише думає в мені колись пробудитись — ото все із її роду Фіскарошів. А ось всі ті злі сили, які опанували і постійно терзають її дорогого онука Митрика, — то все я дістав від діда Наполійона. Це відкриття настільки ошелешило бабу Фіскарошку, що вона була готова битися за мене із самим чортом.

Із криком: «Гойте, люди, спасайте нам дитину!» — рвонула з місця і щодуху помчала до школи, волочачи за собою перелякану Танкістку.

Подібно бабі Фіскарошці, все більшою люттю, але вже упереміш із цікавістю проймався в ці хвилини і дідо Наполійон у суперечці із Фийсою. Він уже одною ногою стояв на порозі, коли раптом із якимось божественним осяянням запитав:

— Пане Фийсо, чи, упаси вас Боже, ви не хочете уповісти, що я теж пішов від якоїсь засраної, перебачте на слові, мальфи, і мої, прощені би, нянько, мамка, дідики, прадідики… То што — все мальфуни?

Дід Наполійон такими очима подивився на Фийсу, наче в того на лобі щойно роги зійшли.

— Но як вам казати, Петре, — стенув ніяково плечима пан учитель. — Природа є природа. Для неї всі діти — рівні. Як кажуть мудрі, всі ми з одного тіста — і пани, і жебраки…

— Ви, пане Фийсо, не плетіть тринку-парастас[14], а кажіть, я теж від мальфи? — тут Наполійон уже розізлився не на фіґлю[15].

— Ну, я би так паскудно не уповів, як ви казали, Петре, «…засраної мальфи». Може, якраз ваш честований рід і пішов не від задрипаної, перебачте, мальфи, а від маймайкрасної, майрозумнішої.

— То я від мальфи? — гиркнув дід.

— Так! — луснув, наче горіх, пан учитель.

— Но та туйки маєте платню за мальфу! — тяжко видихнув дід.

І з усього розмаху вліпив пана Фийсу межи очі. Бідний пан учитель зойкнув і полетів межи партами від столу аж до ослячої парти, за якою чинно сидів я і досьорбував останки фасолі з капустою. Клас заціпенів. Навіть Маня Крумплянка закліпала і зіщулилася від страху.

Дід Наполійон тим часом підійшов до дверей, став у царській позі і, повчально махаючи вказівним пальцем, мовив:

— Попам’ятайте, пане учителю: то, може, комунішти й проізошли від мальфи, а я із своїм чесним родом — від Всевишнього!

У знак глибокої шани до свого Творця дід перехрестився і гримнув за собою дверима.

Тим часом войовничий запал баби Фіскарошки, чим ближче підбігала до школи, потихеньку згасав. Якщо насампочатку вона надривала горло, що «дуплавому Наполійону, як збісному псу», вочі видовбає, то посеред дороги клялася, що вже тільки заплює вочі… А вже біля школи, почувши від прибиральниці Марганцовки, що дід Петро у класі і вельми гнівачий, Фіскарошка, не занижуючи собі ціни, твердо мовила:

— Авби лем, свашко, не пукнув од гнівачки… Айбо я ся’го не бову! Я лем єдна у світі йому всю правду уповім у вочі — лем най’го встріну.

З миті на мить баба Фіскарошка, моя дорога хранителька, уже й не горіла великим жаданням зустріти любого Наполійона. Фіскарошка не тільки люто ненавиділа діда Петра, а й панічно боялася його. Тому, сторожко наблизившись до школи, Фіскарошка із нерозлучною козою Танкісткою прийняла вельми мудре рішення — не зустрічатися з ворогом «вочі у вочі».

У той час, коли дід Петро востаннє запитував пана Фийсу про своє походження, Фіскарошка обійшла школу з тилу. Тут, скрутившись, як дуля, поповзла під стінами. Зупинилась під вікнами класу. Хотіла вилізти на фундамент і заглянути крадькома у шибку, що ж там творить шалений Наполійон. Проте виникла проблема, як бути з козою Танкісткою — ця бештія чортзна куди втече. Тому Фіскарошка, не довго сушачи голови, прив’язала Танкістку собі за ногу і полізла. Сердешна баба ще встигла побачити, як людиноненависний Наполійон замахнувся на бідного Фийсу, проте трагічного фіналу вже не судилось повидіти. В цю мить попри школу біг псище вчительки хімії Марганцовки. Уздрівши козу, гаркнув і притьмом стрибнув до неї. Танкістка рвонула бабу за ногу, і Фіскарошка злетіла з вікна, як паперовий бузьок.

Надалі ж у Танкістку ніби одразу вселився гурт переляканих чортів — вона потягнула бабу із страшною силою спершу через клумби, відтак через шкільне подвір’я і понеслась у зарослі терну… Фіскарошка як гепнула собою горілиць із вікна, так і тяглася навзнаки за збісною Танкісткою, прив’язана ногою до козячих рогів. Сукня заголилася бабі аж до шиї, далі склалася парашутом і куполом замкнулася на голові. Баба пробувала кричати, кликати на поміч, та коли фартух забився у рот, а сукня заволочила голову, Фіскарошка збагнула, що наступив її судний час. І — вся побита, покалічена, поколота — ще встигла подумати у зарослях терну: «Божіньку великий, умираву! Айбо умираву за правоє діло». Десь у глибині свідомості в неї майнуло сказати «умираву за Митра», але розуміла, що згадати мене мучеником перед зустріччю із Всевишнім — великий гріх і непрощене святотатство. Тому й мовила замість мого імені «умираву за правоє діло». А там, уверху, ачинь, розберуться, що і до чого!

…Наслідки моїх перших у житті зацікавлень наукою — спроба дізнатися про родові корені вождя світової жеброти Леніна — були вельми плачевними: троє зламаних ребер, вивихнута нога і до невпізнання потовчене й посукане обличчя у баби Фіскарошки, розтрощена щелепа пана Фийси, кіпа гнівно-обурених доносів Мані Крумплянки у справедливі інстанції. А ще арешт діда Наполійона. Щоправда, у темній, як не дивно, протримали його всього тиждень і відпустили.

Яким чином вдалося Наполійону вислизнути із цупких рук безпекашів, для всіх назавше лишилося присмерковою таїною. Не зумів із цієї скаламученої води вийти і я сухим: за надто розумне запитання на уроці біології мене не перевели до наступного класу, а залишили на осінь… І ось ця клята осінь ціле літо, як капосна оса, сиділа мені на носі і постійно жумчала-жумчала… І так до нинішнього дня.

Тільки-но увійшов у двір школи — моє стражденне серце і налякана душа враз стрепенулися і радісно обнялися, побачивши, що біля входу стояв добряче заляпаний велосипед пана Фийси. Не роздумуючи ані хвилини, я кинувся до велосипеда, вийняв із кишені носовичка і почав, раз у раз припльовуючи, старанно драяти транспорт пана Фийси. Цим я думав викликати милосердя вчителя. Від тої злощасної події пан Фийса люто зненавидів мене. Більше того, пригрозив на іспит закликати інспекцію із райвно. Отже, вилизував я носовичком забрьохані біціглі пана Фийси із таким сумлінням, наче сподівався не на якусь там задрипану трієчку, а вимолював перепустку від святого Петра до раю. Проте мої блаженні наміри грубо розчавили.

— Фена би’тя взяла, китайський шулю! — раптом рявкнув над вухом Фийса. — Ти што робиш туйки?

— Баба з дідом послали мене до вас екзамен здавати, — мовив я таким тоном, ніби це мене й не стосувалося, — то по путі рішив заєдно і ваші біціглі попуцувати, — хутко піднявся я і весь зігнувся у поклоні. — Туйки вони вам і грушки послали — такі файні, м’які… якраз на ваші зуби…

— А більше нічого не послали, сушили би гемби на плоті? — рявкнув учитель.

І тут дихнув на мене… Пан Фийса був із перепою і, найстрашніше, неопохмелений.

— Може, й хотіли ще дашто вам загнати, але я, пане Фийсо, дуже спішив на екзамен! — видихнув я з таким просвітленим виглядом, наче прийшов паску святити.

— Який ти в мене розумний, а який шіковний, гонили би тя мацури по Палестині, — здивовано сплюнув пан Фийса, так і не оцінивши мої труди по наведенню лиску на біціглях. — Марш у клас! Раз такий вумний і так переживаєш за науку, ти в мене тоді здаш екзамен, коли на горі раки не лем будуть свистіти, а й на гуслях грати!

У класі пан Фийса хутко почав розкладати екзаменаційні білети. З другого боку столу, навпроти, я з такою ж поспішністю почав викладати з тайстри грушки. Звісно, сили були нерівні, моя валюта явно програвала. От коли б баба Фіскарошка була здогадалася сунути мені в тайстру хоча б літрик вина, мій противник, якщо б і не капітулював, то значно б ослабив оборону…

Але біда на нещасного сирохмана паде, як сліпий дощ у нечеканий час. Не встигли ми з паном Фийсом викласти один перед одним свої аргументи, як відчинилися двері й на порозі став відомий на всі школи мисливець за душами бідних двієчників інспектор райвно Шоні Годя.

— Упаси, Божіньку, я вам не помішав? — запитав іронічно підсолодженим голосом.

— Ой, пан інспектор, — удавано зрадів учитель. — Мож, вже й ноги попелом посипати — стільки часу вас не видів. Ми тут малінько екзамен здаємо…

— Чув… чув, — махнув згідливо головою пан інспектор. — Саме по цьому вопросу мене й послали…

При цьому пан Годя покірним поглядом обвів стіни, стелю, закапелки класу, кожне вікно й загадково подивився на Фийсу — всі совєтські стіни мають дуже тонкі-тонкі вуха, а вікна — зіркі очі. Він, цей пан Годя, був одного віку з нашим учителем. Невеличкого зросту, худорлявий, із сіро-невинними очима, густим, дрібно-кучерявим волоссям і весь якийсь синьо-чорний, як баклажан.

Пан учитель і пан інспектор були не тільки однолітками і, як подейкували, однокашниками по Будапештському університету, а й, напевно, страждали однаковим болем: від пана Годі так само нестерпно несло вчорашнім перегаром, і очі його також горіли жадобою опохмілля.

— Ну, та прошу, Митрику, тягни білета, — на диво ласкавим голосом запросив пан Фийса.

Зажмуривши за давньою традицією очі, я потягнув:

— Що там у тебе? — хутко приготувався записувати вчитель.

Я відкрив очі, глянув — і ледь не вдавився язиком.

— Походження людини! — зі страху пришепкувато реготнув я.

Пан Фийса подивився на мене із таким стражданням, наче впав голою сідницею з дуба на їжака. Я й собі випулив очі, ніби мені в труси вкинули гадюку.

— О, то дуже файний вопрос, інтересний такий, — прицмокнув і стрельнув пальцями інспектор. — Будеш одразу відповідати чи підготуєшся?

Що було мені чинити? Чесно зізнатись, я пробував впродовж літа братися за книжку — будь вона триклята. Але те скупеньке, худобненьке школярське літо було таким смачним і світлим, що паскудна книжка аж ніяк не пасувала до його веселого і безтурботного лиця. Щоправда, няньо кілька разів наганяли мене ременем до науки, але тільки-но я брався за неї, як нечиста сила вмить влітала мені у писок і на мене нападали страшні позіхи. Я позіхав гірше бика. Не позіхав, а ремигав, а далі впадав, як ведмідь, у безпробудну сплячку. Мене могли живцем різати, палити, смажити, варити, пекти — я не міг прокинутись. Отже, мені було тепер все’дно: відповідати одразу, а чи чекати аж до другого пришестя Спасителя. І я вирішив рубати з плеча. Тим більше, якщо у складних ситуаціях мої однолітки розгублювались і втрачали глузд, то мене охоплювали небачені піднесення й осяяння. Ось і тепер душа розчинилася навстіж, як ранкове вікно, і в голові зануртували глибоко приховані розумові здібності.

— Походження людини — дуже файний вопрос, інтересний такий і дуже вчений вопрос, — підтвердив я думку Годі, міркуючи цим самим здобути прихильність пана інспектора.

Пан Годя усміхнувся і схвально кивнув головою. Моральна підтримка ще більше підбадьорила, і мене рвійно, стрімко й беззупинно понесло на геніальні наукові відкриття.

— Перших людей сотворив Богонько, — мовив твердо я, усвідомлюючи, що коли десь випадково зачеплю вождів, то ліпше хай вони підуть від Творця небесного, ніж від мавпи. — Звали тих людей Адам і Єва. Але вони були дуже кораві[16], не слухались нікого, согрішили, і Богонько їх перетворив у мальфи. А сим часом у раю проводив свої досліди великий англійський учений Дарвін. Видати, сісі мальфи тоже йому десь файно напаскудили. Великий учений дуже погнівався, піймав тих мальфунів, поламав їм ребра і вчинив їх людьми, уд яких і проізойшли всі наші советські вожді — товаріщі Ленін, Сталін і Микита Хрущов.

Видно, своїм сенсаційним повідомленням я добряче ошелешив панів Фийсу і Годю. Перший, жовтий і безживний, немов єгипетська мумія, сидів із здивовано роззявленим ротом і час од часу, немов здихаюча курка, ківкав. Пан інспектор теж спершу отетерів, якось надув голову, як бицьку диню, далі засміявся очима і ласкаво запитав:

— А скажи мені, хлопчику, що ти знаєш про Адама і Єву і чому вони согрішили?

— О, та Адам і Єва були собі нормальними людьми, не билися, не вадилися[17], по судах і міліції не ходили… — висловив припущення я, стенув плечима і затнувся.

— Но, але ти говориш, що вони були кораві, не слухалися і согрішили… — розвів артистично руками пан інспектор…

— Ой, мало й не забув, — луснув себе по чолу я. — Там, коло раю, був великий колгозний сад. І в ньому жив великий совєтський агроном Мічурін і вирощував дуже дорогі сорти яблук…

Тут на пана Фийсу напала гикавка, а в пана інспектора від задоволення розцвіли, як ружі, очі. Отож, підбадьорений паном Годею, я вже перемолотив історію з географією, релігію з біологією і тепер сипав усе, що запам’яталося із науки за всі шкільні роки.

— Но, а Єва, як і кажда жона, була дуже лакомна, — продовжував далі я. — Усе її кортіло, то бігала красти в колгозний сад. Но, а прощен би був, старий Мічурін її пару раз предупреждав, же то яблука не прості і рвати їх не мож.

— А чому не можна? — перебив мене, давлячись сміхом, пан інспектор.

— Бо Мічурін хотів ті парадні яблука повезти на виставку народного хозяйства у Москву, — висунув я свою гіпотезу.

— Пане Годьо! — раптом схопився зі стільця Фийса. — Повольте мені, поводьте, так’го зараз лусну по хребту, що кишки’му через вуха вилетять. Што сей осел мантафунський[18] плете?..

— Не смійте! Не смійте! — крикнув, давлячись сміхом, пан інспектор. — Це ж таке геніальне створіння.

— Се осел мантафунський! — собі крикнув пан Фийса.

«Но, пане вчителю, ти в мене точно заробиш! Не знаю, як із вікнами, але любимого пса я тобі точно втоплю», — твердо пообіцяв я.

Фийса, тремтячи зі злості, таки приклеївся до стільця, а пан інспектор звів догори очі, примружився і, ніби між іншим, запитав:

— А ти, дорогий Митрику, часом не пам’ятаєш там того… змій там не участвував?

— О, так, так, — знову втеліжив себе в чоло. — Я й забув сказати, Єва не слухала старого Мічуріна й продовжала далше красти усякі там файтові[19] яблука. І тогди совєтскому садоводови сесе надоїло, і він поставив сторожити свої дорогі яблука великого змія. Але Єва вічно ходила зовсім гола, то, видати, сим спокусила змія і крала далше яблука.

— Солодкий Митрику, — аж хапався за живіт пан інспектор. — А як ти думаєш, яким способом Єва спокусила змія?

— Та я хіба знаву? — на мить напружився. — Видати, як Анця Гатьошка нашого пана Фийсу. Я раз видів, як пан учитель лежали, неборятко, п’яні, як кендіюв гусак, у кендерици, а Гатьошка сиділа на панові Фийсі і трясла перед їх тварьов голими цицьками, ганьбила би ся…

Цей спершу страшний пан інспектор чимдалі любився мені все більше. І я тепер готовий був йому відкрити найпотаємніші закапелки своєї щирої душі. Він хоч і помирав від сміху, але не пам’ятаю, аби хоч одна душа у світі колись дивилась на мене такими люблячими очима. Натомість мій учитель то льодянів, то горів хижим вогнем, і коли я сповістив про Анцю Гатьошку, вибухнув:

— На мою душу, на мою душу… пане інспекторе, я вб’ю сесю сатану! — рвонувся з місця і вліпив кулаком у напрямку моєї багатостраждальної потилиці.

За шкільні роки у мене виробилася блискавична реакція на вчительські підступи. І я, звісно, притьмом нагнувся — пан Фийса влупили по парті. Та репнула, і шмат деревини полетів аж до вікна. Крутячись на одній нозі, бідний Фийса завив від болю. Я ж миттєво підбіг до пана інспектора, сховався за його спиною і пожалівся:

— Видите, пане інспекторе, він ще й б’ється.

— Іштване, я Вас умоляю, спадьте на ласку, дайте мені його дослухати, — благав, заїкаючись від сміху, інспектор. — Най уже договорить. Я ще в житті не мав такої втіхи…

Гамуючи гнів і біль, пан Фийса покірно сів за парту, проте я вже не наважувався відступити від свого захисника.

— Митрику, — раптом із якимось щастям звернувся до мене пан інспектор. — А як ти думаєш, золота дитино, чому Єві вдалося спокусити змія?

— Видати… видати… видати… партійна й комсомольська організація не проводила із змієм ідейно-воспитательної роботи, — зопалу втнув я. — Туди треба було направити нашого партійного секретаря, криволабого Гебельса — тот би за айн момент із сатани зробив жілізного комунішта…

— О, марішко зелена! — схопився за голову пан Фийса. — Ви, пане інспекторе, точно гострите лаби на Сибір!

Тут пан Фийса приліпився до вуха пана Годі й, водячи надовкола перестрашеними пульками[20], почав про щось пристрасно молотити. Втім, я достеменно знав, про що наш підступний сусід теліпає міському панові.

…Це трапилося зі мною ще в першому класі. Починався березень. Погода видалась, як циганський міх — з одного кінця немилосердно сипало снігом, з другого — пронизливо віяло, текло, пекло, щипало. Проте це не завадило мені по дорозі до школи здибати таки кількох псів і добряче подратувати їх кілком. А наостанок ще й влапив барана, що мав нещастя вигулькнути з обійстя голови Гербіцида, осідлав його і стрімголов поскакав на ньому. Звісна річ, я мало того, що, як завжди, запізнився до школи, а й явився до школи забрьоханий з ніг до голови, як молодий чорт із хащі. Без стуку привідкрив двері, зайшов у клас… і вражено зупинився.

Наша вчителька Октябріна Леопольдівна сиділа за столом, запустила пазурі у волосся і, похитуючи головою, істерично завивала. Мої ж колеги по науці, тобто сільські пуцвіріньки і босяки, сиділи по вуха за партами і теж собі, посморкуючи, тихо скиглили.

Чесно зізнатись, наскільки я не був натурою залізною й завжди філософськи налаштованою, побачене добряче здивувало і насторожило. Я стояв на порозі перед класом, як блудний син перед вітцем, винувато втупився у підлогу й не знав, що чинити. І тут допомогла Октябріна Леопольдівна.

— Ти… ти… Герострате (яких тільки призвиськ мені не вішали, але таке співуче і екзотичне почув уперше). Ти кровопієць народний, знамення всіх чєловєчеських пароків, — верещала, захлинаючись од плачу. — Как ти посмів сєгодня опоздать?

— А ниська хіба што — великий празник? — запитав я наївно.

Від мого щирого зацікавлення Октябріну Леопольдівну ледь не вдарила фрасова каріка[21].

— От дєткі… такі… такі, как етот будущий імперіаліст, довелі отца до смерті! — заверещала вчителька.

«Ого-го, — подумав я — тут щось не те, що мете… Тутки мені неправоє-водяноє пахне…»

Зібравшись міцно у жменю, про всяк випадок поспішив запевнити учительку:

— Даю вам слово, паніко вчителько, я ниськи ще нікого не вбив.

— Як? А ти разве не чув, што умер отец? — істерично заломила руки Октябріна.

Отут я вже геть розгубився: Герострат… будущий імперіаліст… Ого-го!.. та ще й помер батько… Як це помер? Вранці в мене з ним, моїм няньком, була невеличка придибенція, так би мовити — конфлікт.

Звечора няньо наказав себе збудити. Та як не намагалась баба Фіскарошка на зорі зігнати його з постелі, він щось мурконів, а далі хропів ще смачніше.

— Почекайте лем, бабо, я ать-два! — запропонував хутко свою поміч.

Тут же зловив мацура, прив’язав до розбитого іграшкового дерев’яного возика. Далі тихо привідчинив двері передньої хати, де спав нянько, пустив мацура і щосили смикнув його за хвіст.

Кіт, дико зарепетувавши, немов навіжений, кинувся через усю хату під нянькове ліжко, тягнучи за собою гримлячий візок. Ефект виявився вражаючим, хату наче водномить пролетіла кульова блискавка й рвонула протитанкова граната!

— Гойте, люди, кониць світу! Спасайтеся, хто може! Армагедон! — із цим криком мій сигіняшний батько підлетів із ліжка до стелі. А далі, очумлений, у спідній білизні, перекидуючи в сінях горшки, рвонув надвір. Тут, правда, потрапив у березневу заметіль й потроху оговтався. А коли очуняв повністю, то й вчинив сімейну розборку: так мене немилосердно пригостив кулаками по хребтянці й потилиці, що я зігнувся у підкову.

Особливо дісталося лівому вуху — воно, бідне, відразу надулося, як торомба, і ще й досі пече-пашить, немов гірка мадярська поприга.

«Невже я, осел рогатий і мантафунський, дійсно так налякав нянька, що він, небожатко, доки я дійшов до школи, задер ноги і спустив дух?» — здавили сльози горло, і гарячі росини повисли на віях. Але, як на мою дуплаву голову, тут коїлось щось таки незрозуміле: мій батько — в цьому переконана тільки баба — дуже совісна челядина, але не настільки, щоб його кончину так сердешно оплакувала Октябріна Леопольдівна, а поготів — мої класні цімборове. І цей сумнів мене змусив запротестувати.

— Паніко вчителько, ви штось не те плетете, — мовив діловито я. — Мій отець дома і, думаю, живий і здоровий, як бугай, найся не приказує. О, позирайте — і я для підтвердження підсунув вчительці ледь не під ніс надуте вухо. — Так ня луснув, злий шелюх[22], аж ворони мені з носа вилетіли…

Але не встиг договорити, куди полетіли з мого носа ворони, Октябріна, немов гарпія[23], кинулася в куток, схопила замашну палицю і вліпила мені — на цей раз по правому вуху, — що не з носа, а вже з очей сипанули величезним роєм джмелі.

— Скотіна! Про какого отца ти мелеш!? Помер наш отець Сталін! — і дужче затряслась в істериці.

«А-а-а-а, но та це друге діло», — подумав полегшено я. Але таки заревів — не за батьком Сталіном, а через свої потовчені вуха.

Доля і далі продовжувала зі мною зле жартувати. Тільки-но сів за парту, як тривожно забелемкав шкільний дзвінок. Від класу до класу побігла команда — всім спішно шикуватися в коридорі. За кілька хвилин ми вже стояли: учні з одного боку стіни, вчителі — навпроти — біля вікон. Більшість учителів — із місцевих, ще з часів татічка Масарика. По всьому видно, вони не вельми переймалися кончиною великого батька. Їм, бачилося, один хрін, хто тепер відкинув копита — нянько Сталін, принц Фердинанд чи дідько лисий — аби лиш ніхто не заважав працювати й не морочив голови. А ось молодими педагогами направду теліпало. Стояли опухлі від сліз і весь час сморкалися у носовички. Виступив директор школи, доброволець-фронтовик Іван Штрімфля. Чи від незмірного хвилювання, а чи від непомірної дози горілки, спожитої від безмежного горя, директор пройшов скоком-боком по Європі, безбожно потовк Америку, надавав копанця недобитим фашистським прихвостням, до яких я подумки зарахував і себе. Далі директор ще з півгодини лякав недобитих буржуїв колективізацією, індустріалізацією, і нарешті, трагічно вигукнув:

— А тепер, дітки, страшна новина — помер наш великий вождь, батько всіх батьків, дітей і народів, товариш Сталін!

І тут я зааплодував. Звикнувши, що оратора конче вітають, а ще більше від радості, що наш директор врешті закінчив свою теліпанину, я зааплодував, хоч й інстиктивно, але щиро, від душі. Всі діти за інерцією підтримали мене гучними оплесками.

Одні вчителі падали без пам’яті, інші — сивіли, а старорежимні, почісуючи тім’я, тихенько чкурнули надвір — і по домівках.

У веремії, що вчинилася в ті дні довкола смерті Сталіна, інцидент у нашій школі якимось дивом не набув розголосу, хоча без жертв не обійшлося. Бідна Октябріна Леопольдівна із сердечним нападком була доставлена в лікарню, а по якомусь часі стала пацієнткою знаменитої Берегівської психічки. На контуженого Івана Штрімфлю після того насіла дивна манія: всім божиться, що Гітлера переміг він особисто — не потрібно було і помочі руських. А нянько Сталін, за словами Штрімфлі, зовсім і не помер, а замаскувався і ховається, щоб його не вбили «аміріцькі імперіалісти». І тільки він, Іван Штрімфля, єдиний знає, де ховається його рідний вуйко Йовжка Сталін. Після таких героїчних зізнань його підняли по службі, і він тепер директор колгозного вівчарника.

Трішки потерпів і я. Мене тиждень тримали замкнутим у курнику, а всім говорили, що пропав безвісти.

У курнику мені було не так уже й зле — аби лиш не блохи. Мало того, що кляті мене ледь не загризли, то я умудрився ціле блошине військо ще й притягнути до хати. Вся наша родина цілий місяць відтак ходила, чухаючись, як прокажена. Врешті баба Фіскарошка по великому блату дістала якогось порошку, і ми всі дружно ним щедро обсипалися. Усе було б гаразд, але та лікувальна пудра виявилася такою немилосердно смердючою, що нас ближні, як чумних, оминали десятою дорогою і на гарматний постріл не пускали до своїх хат. А на наше ґаздівство взагалі десь рік не ступала людська нога.

…Ось про це все — я певен на всі сто — і розповідав тепер пан Фийса панові Годі. При цьому натякав: ви лиш зв’яжіться із цим збийвічом, то і вас, пане інспекторе, пошлють директорувати на якийсь передовий свинарник. І це подіяло. Пан інспектор уже так голосно не реготав, а перейшов на більш політично-благодійні запитання.

— А все ж таки, Митрику, ну ось… як ти, золотий, думаєш, як тото з’явилась на землі людина?

— Людина? — проковтнув зо два літри слини я. — Людина проізошла точно від скотини, айбо не всі від мальфи, особенно наші вожді партейні, — не забув підкреслити я.

— Давай, давай… — понукнув пан інспектор.

— Я беру на прикладі нашої фамилії. Дідо називає бабу чеперавою козою, баба діда — лінивим борсуком, тітка мого нянька — збісним мацуром, а нянько тітку — кривовокою мальфою. То я собі думаю так: про кого як кажуть, той і походить від тої скотини. У нас, видите, лем тітка Моргіта пішла по-вченому, по-панськи — від мальфи, а всі другі — уд нашої простацької скотини.

— А якщо не секрет, від кого пішов ти?

— А-а-а, та то усі знають! — мовив гордо. — Я — від осла рогатого: инак дома мене і не називавуть — лем ослом рогатим!

— А в школі?

— А в школі у мене зовсім інакша фамилія — осел мантафунський. Так мене називає найчастіше пан учитель, правда, пане Фийсо?

Тут мій бідний учитель уже не слухав пана інспектора, рвучко підскочив із-за парти, схопив мене за барки, потягнув до дверей і, не звертаючи уваги на співчутливі вигуки пана Годі, метнув мною за двері.

О, якою образою і люттю вмить обдало мене! У страшному гніві рвонув на себе двері й заскочив у клас.

— Ах ви так, пане Фийсо, ви так зі мною! — мовив, давлячись сльозами. — Тоді і я так: віддавайте назад мої грушки!

І, не звертаючи уваги на ошелешених панів Фийсу і Годю, зібрав знову в тайстру зі столу м’якенькі… І ось тоді вже гордо луснув за собою дверима.

Я ще не встиг покинути приміщення школи, як у коридор увірвалася стихія: моя баба Фіскарошка. Вибалушивши очі, погрозливо розмахуючи кулаками, вона, як уособлення страшної помсти, йшла твердими кроками і, не звертаючи ані найменшої уваги на мене, твердо повторювала:

— Кіна не буде! Наполійонам капут!

За нею, обвішаний різнокаліберними бойовими нагородами — від хрестів імператора Йовжки Франца й аж до сталінської медалі «За боевые заслуги», — гордо марширував дідо Мішо. В одній руці він тягнув величезну плетену корчагу з вином, а в другій — набиту доверху брезентову торбу — видно, із закускою. В коридор пробувала прорватись і коза Танкістка, але, побачивши мене, дико заверещала і стрімголов понеслась через двір у яругу.

Дід Михайло порівнявся зі мною і, тяжко дихаючи, переляканим напівшепотом запитав:

— Ну як там? — кліпнув на клас.

— Т-с-с-с… Кіна не буде!.. Наполійонам капут! — прошепотів я.

— Но, то ми ще увидиме, кому гут, а кому — капут, — сказав на весь голос дід Михайло і почвалав за бабою Фіскарошкою. А та вже йшла на бойовий таран дверей, за якими сиділи пани Годя і Фийса…

…Я лежав собі на височезному березі яруги. Сонце, звісивши ноги, сиділо на маківці полудня і щасливо сміялося на всеньке велике літо. А воно, умудрене часом, уже готувалося до зустрічі з осінню.

Я лежав на землі, а довкола мене росли аж до самого неба височезні пахнячі кукурудзи. А в них тихо і мирно дрімали нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи. Гронами звисала із тичок добра, щедра, ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка. Поміж висохлим бадиллям картоплі, наче пані-генеральші, чинно сиділи викохані капусти.

Трохи віддалік, де хитра польова дорога непомітно повертала на колгозний рибник, починався сад. Звідти мені, як дівки на свальбі, звабливо підморгували підмальовані сливи-бистриці. Не мали нічого злого проти мене і тучні, як довжанки, грушки. Величезною спокусою пахли різнофайтові грішниці-яблуні.

Земля піді мною була тепла і, як мати, щемливо ласкава. А небеса! Ні, ліпше небесиська чи небесища, незмірно глибокі, холоднопахучі, як кринична вода, і рідні, як братова сльоза. А в тих небесиськах-небесищах летів собі кудись тихо Мукачівський замок. За ним услід погордливо неслися білі табуни осінніх ситих коней.

Господи, як мені було в цю мить хороше! Забув я, до фрасової каріки, за свій екзамен, за мавп’ячий родовід комуністичних вождів, про своє осляче походження, про панів Фийсу, Годю і всяку іншу мару. Я насолоджувався світом, який мені дарував Всевишній. І наче підсвідомо передчував, що і велике літо, і пахнячі до неба кукурудзи, і нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи, і ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка, і викохані, як пані-генеральші, капусти, і літаючий у небесиськах Мукачівський замок, і білі табуни осінніх хмар-коней — усе це теж даровано Господом, але тільки і тільки в дитинстві.

Тієї миті від школи почувся спів діда Міша. За дідовим обережно полізли голоси баби Фіскарошки, далі пана Фийси і, нарешті, — пана Годі.

— Все, кіна не буде! Наполійонам — капут! — мовив зраділо сам до себе і побіг кудись у шкоду.

Увечері, повернувшись із мандрів, я спостерігав у нашому саду таку потішну картину. Баба з дідом, притоптуючи, припліскуючи, вигинаючись, танцювали поміж грушами якийсь дуже файний танець. А пан Фийса і пан Годя лежали, як снопи, над потоком, що біг через наш сад. Голос води, мабуть, надокучив панові Годі.

Натужившись, він порачкував до самої води і довго-довго зачудовано вдивлявся в потік.

— Іштван, ану ж лиш подивися, що там такоє світлоє внизу? — попросив, заплітаючи язиком, інспектор.

Пан учитель, тяжко крехчучи, перекинувся із горілиць і доповз до краю канави. Унизу, в теплій вечоровій воді, цірилось від щастя циганське сонце — повний місяць.

— Та… та… та… то там, унизу, пане інспекторе, місяць, — сповістив пан Фийса.

— Но, до фени, всьо розумію, але як ми умудрилися забратися так високо в небо, що й сам місяць уже під нами — осього, дорогий цімборе, не розумію, — прорік здивовано Годя.

— Пане інспекторе, то щи всьо фоштерська[24] лупина! — гаркнув пан Фийса. — От ви увидите, што ми скоро під твердим керувництвом родної партії і совєтського уряду не лем на місяць, а щи й на самоє сонце уліземо, — підняв руку вверх пан Фийса й почав комусь невідомому грозити…

Ворота райдуги

— Така’м, небожику, нездала, як цісарські будюгови[25]… Лем ня завадити на ворота, аби’м чилядь і ворони страшила, — крехче, беручись за скроні, баба Фіскарошка. — А в голові наче покійника відспівують.

— Так, так, моя солодинька. Я то вже давно примітив, коли чоловік ізрана не прийме на душу сто грамів, день пропав і здоровля пішло цапові під хвіст, — каже ні з того ні з сього дід Соломон, протираючи біля печі від дрімоти очі.

Баба Фіскарошка нищівним поглядом зміряла його і, простягнувши руку в потаємний куток за шафу, мовить:

— Ти, неборе, Мішу, маєш дуже немитий писок і такий антихрист, як, най будуть здорові, пан Фийса. Доки не дала їм поїсти, то говорили, що сім разів молилися за моє здоровлічко. А як дала їм поїсти, то навіть «дякую» забули сказати.

Баба виймає зі схрону пляшку, наливає сто грамів і, видихнувши із себе повітря, випиває. Далі сідає на ослінчик біля діда, схрещує скорботно руки і мовчки зорить у вікно. Минає кілька хвилин, і Фіскарошка міниться, в очах спалахують веселі іскорки, лице червоніє, як парадичка[26], і вуста осяває блаженна усмішка.

— Йой, так ми файно, як би у серці ружа розцвіла, — погладила себе масно по грудях.

— Дала би’сь і мені сто грамів, то би нам, Марько, обом уже аж цілий сад розцвів, — каже безвинно дідо.

Фіскарошка скрутила миттю дулю і сунула дідові під ніс.

Такі смачні дулі, які пекла ближнім баба, я ніколи в житті не бачив — це було неперевершене мистецтво. Фіскарошчині дулі — залежно від того, кому їх дарує, — мали форму то зозульки, то голуба, то ворони, то яструба. А залежно від настрою — набирали навіть подобу людського обличчя. Коли баба крутила пальці із любов’ю, звісна річ, дуля мала лице то пана Фийси, то тітки Маргарити, а то, бувало, навіть і моє. Та коли Фіскарошка займалася вогнем праведного гніву, — дуля злітала хижаком і ставала викапаним дідом Наполійоном. Так і тепер.

— Ти чого мені сватом Наполійоном тичеш у писок, — заскімлив дід Фіскарош, кривлячись від бабиної дулі.

Талант пекти такі смачні й оригінальні дулі, або, як казали, фіги, у баби Фіскарошки несподівано відкрився із-за дещо неординарних обставин.

Наш новий директор школи Павло Слов’янин на прізвисько Іван Сусанін увів у моду напередодні революційних свят урочисто проводити день відкритих дверей. Цієї днини до нас з’їжджалися вчителі із навколишніх сіл і по двоє-троє сиділи на уроках по всіх класах, а після уроків гарно веселилися. Бувало, що після відкритого дня деяких сіячів мудрого виносили на руках через двері і розвозили по домівках на підводах, як лантухи капусти. Перед одним таким днем відкритих дверей до нас забіг пан Фийса. Маючи вже не вельми веселий досвід моєї феноменальної властивості відкривати скарбницю своїх дорогоцінних знань при чужих людях, пан Фийса упав на коліна перед дідом і бабою. Перестрашений і спітнілий, він підняв молитовно складені руки і почав плутано благати.

— Кедвешні[27] мої Марько і Мішку. Самі знаєте, я ніколи не чинив вам зла. Я дуже тяжко вивчав усіх ваших дітей. Хто перший — Богонько і сусіда! Я ваш сусіда. І коли хочете, аби я ще малінько пожив на сьому світі, не посилайте завтра у школу вашого Митрика.

Після такого роз’яснення вчителя баба зі страху за пана Фийсу аж заплакала, а ввечері суворо мовила:

— Завтра, Митре, у школу на цей день відкритих дверей не підеш!

— А чому? — похопився я.

— Бо через відкриті двері протяг видує тобі з дурної голови ще й те, що маєш, збісняку недороблений! — гаркнули в унісон бабі мої дорогі нянько.

О, сили небесні! Я й сам собі думав, що назавтра мене й танками не потягнуть до школи. Ми із двоюрідним братом Піштою залізно домовились, що завтрашній день відкритих дверей пересидимо в кукурудзі: я вже й гральні карти підготував, і цигарки придбав за крадені яйця. Але! О, сили небесні! Як тільки-но баба мовила, що я узавтра в школі небажана персона, як мені дико захотілось до школи. Миттєво з’явилося таке відчуття, ніби узавтра в школі будуть всім ділити золотий скарб, а мене, який найбільше зробив для того, щоб цей скарб добути, захотіли зловісно ошукати, як нетямущого невігласа. І я вже в постелі запалився таким гнівом, що й не відаю, як перина наді мною не спалахнула.

Гнівачка помалу змінилася на великий жаль. І тепер у мене з’явилось таке відчуття, ніби завтра у школі всім одчиняться двері до раю, а я, найбільший великомученик, лишуся і далі страждати тут, на грішній землі. Я не втерпів і заплакав. Мене охопили такі невимовні жалі, що навіть у сні плакав. Коли прокинувся, вся подушка була мокра, а я весь опухлий, наче з бджолами у вулику спав. Звісно, прокинувся я з твердим наміром: щоб мене танками тримали вдома, все одно до школи піду. Нема дурних!

Нікому не треба знати подробиць, тих шоку і жаху, які охопили мою рідню, коли почули, що я вирішив іти до школи, навіть якби з неба вила впереміш із циганськими дітьми падали. Мене пробували пов’язати і заперти у хлівець до свиней, проте я рішуче пообіцяв родакам, коли вдадуться до насильства, я той хлів пущу вогнем, а все сімейство — з торбою по світу. Усі знали, що я своїх слів на вітер не кидаю і перечити мені марно.

Аби хоч трішки пом’якшити свою вину перед паном Фийсою, баба Фіскарошка сунула мені у торбу півлітру самогонки.

— Якщо трафиться якась біда, ти нараз сунь пляшку панам, — напучувала, проводжаючи мене з таким трагічним виглядом, наче йду на войну, — бо ще, дитино, ніхто не змайстрував тих дверей, щоб їх пляшкою не одчинили.

— Не буду давати сесю вонючу паленку нікому, — пручався я.

— Не будь дурний, Митьку.

У житті я бачив білий колір різних відтінків — від заспокійливо-помірного до сліпучо-яскравого, проте такої неприродньо-страшної білизни, якою взявся пан Фийса, коли побачив мене у дверях класу, ніколи — ні до тих пір, ані після — не видів. Його сиве волосся якось аж почало ворушитися й іскрити, обличчя зблідло як крейда, і навіть вічно червоний ніс почав цвісти білою памороззю…

На щастя, в класі ще нікого з перевіряльників не було.

— А тебе, мальфуне таркастий, яка нечиста сила принесла? — простогнав учитель, цорконячи зубами.

— Но, пане учителю, ви што задаремно прозиваєтесь. Коли не ходжу до школи — біда, а раз у житті прийшов сам — то вп’ять біда, — ображено закопилив губи я.

— А што… А што, ті… з’їли би їх воші… баба із дідом… не казали, што ниськи тобі до школи не треба?

— А што дідо із бабою… загнали вам паленки, — я вийняв із торби пляшку і діловито поставив на стіл.

Мої «колеги» за партами почали хіхікати.

Пан Фийса вмить облився потом. Видно, страшні різнополярні сили почали шматувати його і так неопохмелену душу: вигнати — не вигнати, взяти пляшку — не взяти. Учитель аж боляче застогнав, але в цю мить у коридорі почулися веселі голоси — до нас ішли гості. Фийса притьмом схопив за горлянку пляшку, засунув її в потаємний схрон під столом і випалив:

— Іди, збийвіче, сідай і штоби я голосу твого не чув.

Тим часом директор Сусанін зайшов у клас із трьома гостями — двома жінками і чоловіком.

— Дорогі учні, — солодко зацвірінькав Сусанін. — Сьогодні до нашої школи завітала велика група вчителів із всього району. Вони дуже бажають побачити один день життя нашої школи і поцікавитися вашими знаннями.

Я помітив, як мої «колеги», сільські босяки, вмить посерйознішали і набрали такого поважного і рішучого вигляду, наче вони із якоїсь дуже засекреченої групи диверсантів, яких прийшли інспектувати перед десантуванням у глибокий тил ворога. А пан Фийса як керівник цієї терористичної групи навіть сльозу пустив. Щоправда, невідомо, від страху чи радості за своїх підопічних.

Дві пані і пан всілися на задніх партах у сусідньому ряду — зовсім поруч мене. Як людина вельми небайдужа до всього, що коїться навколо, я запримітив, що одна пані — висока, сухоребра, з банькатими очима і загостреним обличчям — разюче схожа на нашу козу Танкістку. Поруч неї сиділа старша — значно дрібніша, із допитливими, як у їжачихи, очицями, з гарячим, як осіння перчина, носом і дуже праведним ротом. Вона вражаюче була схожа на мою дорогоцінну бабу Фіскарошку.

Третій гість сидів біля стіни на останній парті — невизначеного віку, із байдужими очима і сонним обличчям, на якому було виписано: «Ідіть ви усі до такої-то матері і дайте мені спокій…». Цей незнайомий пан учитель наче вилупився із одного яйця з дідом Соломоном.

«О, Господи! Та тут зібралася вся моя золота сімейка, — вражено вилупив очі я. — Коза Танкістка, баба Фіскарошка і дід Соломон. Мої родаки ніколи не покидають мене в судні хвилини…»

Це відкриття спершу ошелешило мене, а далі якось приємно зігріло, додало сили, бадьорості і духу — як-не-як, поруч рідні люди.

Шкільний день розпочався як було прийнято — уроком історії. Школярі з босяцькою пристрастю розповідали про феноменальні успіхи Совєтського Союзу, золоті сторінки із життя партєйних вождів, масовий героїзм всього народу. А світла голівка, осяйне знамено і гордість класу Марія Крумплянка наприкінці відповіді навіть власного вірша продекламувала:

Моя буйна уява одразу намалювала криваве поле, на якому ми всім класом, на чолі із героїчним паном Фийсою, безбожно лупимо писки «вражим імперіалістам», і від емоційного потрясіння я ледь не заплакав. Безмірно натхненний безсмертними рядками поезії моєї безстрашної однокласниці, я теж вирішив внести свою лепту в історичні пізнання, чи вірніше — відкриття. І тут же, наче переможний прапор, викинув руку. Чесно зізнатися, вбийте, але я зовсім не тямив, про що говоритиму. Просто мені дуже захотілося мовити своє слово про історію. Більше, підручник з історії — одна з небагатьох книг, у яку в рідкісні часи я заглядав і яку навіть почитував.

Запримітивши мою підняту руку, пан Фийса, — вже було почав приходити до тями після моєї з’яви у класі, — сполотнів, як «вражий імперіаліст» при несподіваній зустрічі із мужніми совєтськими піонерами.

Вигляду, що бачить мою руку, не подав. Котився по класу веселий і щасливий, як великодня писанка, роздавав усім привітні усмішки, погладжував по мудрих голівках сільських Геродотів, а мене оминав, наче прокаженого. Побачене не на жарт вразило моє самолюбство. Я вже встав із-за парти і почав швидко піднімати руку уверх-униз… уверх-униз. Це теж не подіяло. Пан Фийса вперто мене не помічав. Тоді я почав ходити за вчителем по класу із догори задертою рукою, при цьому підстрибуючи так, наче на мене напала лихоманка. Панові Фийсі діватися було нікуди.

— О, сесе наш Митько, — розцвів здивуванням учитель. — Ти хочеш до туалету?

Пан Фийса явно провокував, знаючи мій характер: коли мені набридало сидіти у класі, я відпрошувався по нужді. І, звісно, більше не повертався. Якщо в більшості випадків пан Фийса рявкав і садив мене знову на місце, то тепер, очевидно, з радістю би побіг ще й двері туалету відчинити, аби лиш я зник…

— Ні, пане Фийсо, я хочу теж дещо уповісти з історії, — мужньо промовив я.

— А-а-а, Митрику. Ми всі знаємо, який ти розумний, — погладив мене вчитель, не забувши при цьому так вщипнути за шию, що я ледь не заквилів. — Ти в нас кожен день дуже активний. Нині можеш і перепочити. Нині ми будемо слухати тих діток, які іншим разом відмовчуються. А ти в нас кожного дня розумник. Правда, дітки?

Клас забурчав, наче вулик, у який залетіла ворона. А пані вчителька, схожа на козу Танкістку, подивилася на мене такими здивованими і люблячими очима, наче перед нею стояв майбутній пророк людства. Вона, мило всміхаючись до мене, поблажливо мовила:

— Ну чого ви, пане Фийсо. Раз хлопчина так хоче відповідати, не зв’язуйте ініціативи.

— О, мамко мої солоденькі, — трагічно прошепотів пан Фийса і з приреченістю смертника безсило гепнувся за стіл.

— Історія — сесе дуже файна наука, — на весь голос, наче вірша, почав декламувати я. — Мені історія дуже любиться за то, же она правдиво розказує про скіфів. А скіфи мені дуже любляться за то, шо они, коли вмирав чоловік, вбивали його жону і хоронили в’єдно з мужом. Такий би звичай нам треба і сьогодні, бо тепер не встигне бідний чоловік одверичи лаби і скріпнути, як його жона вже біжить у блуди.

І тут же навів красномовний приклад із життя блудниці Анці Гатьошки, яка всілякими неправдами хотіла би звести із праведної дороги одного дуже порядного челядника. Я ледве стримався, аби не назвати ім’я того порядного — пана Фийсу — і не розповісти, як застукав його в кукурудзі із голою блудницею.

Мої непримиримі вороги і злісні заздрісники, які б на мене негарні клички і прізвиська не вішали, скільки б не переконували ближніх, який я бовдур і пройдисвіт, постійно ловлять облизня і терплять нищівні поразки. Незаполітизований народ мене дуже любить і не натішиться моїми здібностями. Скажімо, як не переконував нещодавно пан Фийса пана Годю, що я недоумок і розбійник із великої дороги, такої геніальної відповіді, як зізнався потім інспектор моїм родакам, він ще ніколи в житті не чув.

Доки відповідали зразкові учні, наші перевіряльники дрімали і позіхали, а тільки-но почав говорити я, стрепенулися і витягнули шиї, як гуси, зачувши наближення лисиці. Особливо тепло серед гостей зреагував пан учитель з пісним, як вівсяний корж, обличчям. Зачувши мою пропозицію про навернення до варварських звичаїв скіфів, його заспане лице аж підскочило і засвітилося, ніби маслом змастили. Реакція вчительок була бурхливою — вони стрепенулись і, наче лелечихи на болоті, почали розмахувати руками. Але я продовжував:

— А ще я люблю історію, бо в ній много інтересних і смішних повчань про всякі чудеса. Я раз дуже сміявся, коли прочитав, що в деяких китайських царів був тоже дуже смішний звичай: якшто учитель погано вчив дітей, йому одрубували голову.

Цей варварський звичай я із гнівом засудив і рішуче виступив проти того, аби його повертали в наше щасливе сьогодення. Мовляв, ми, діти колгозників, не такі дурні, як діти китайських царів, а по-друге, наші совєтські вчителі не якісь там паскудні свині, аби їм голови чикрижити.

Не відомо, чи повністю згодились зі мною перевіряльники, бо їх лиця якось незрозуміло перекривило. А пані, схожа на козу Танкістку, так витягла шию, що, здавалося, ось-ось замекає.

— Митрику, айбо наш урок присвячений Великій Жовтневій революції, а також щасливому сьогоденню, а ти забрів кудись у дуже далекі історичні хащі, — підійшовши до мене, мовив якомога лагідніше пан Фийса і тихо шепнув: — Сідай, осле, бо тя задушу, — і, ніби гладячи по потилиці, так безбожно знову вщипнув за шию, що дивуюся, як голову мені не відірвав.

Мене вже годі було зупинити чи задушити. У мою копоню[28] в цю мить збіглися знання і світлі думки всього мого родоводу до семидесятого коліна.

— А-а-а-а… пане вчителю, та я тоже дуже люблю в історії і казки про октябрську сосіс… соліш… — я, за пана, не міг ніяк вимовити слово «соціалістичну» і махнув рукою — но, фрасову її каріку… самі знаєте… жовтневу революцію.

І тут почав таку лободу молотити… Леніна я порівняв з опришком Пинтею і сказав, що про його життя ще ліпше люблю читати, як казки про Кащея Безсмертного, Івана-дурака і Чудо-юдо. Революціонерів і соратників Леніна за їх безстрашність поставив в один ряд із лісовими розбійниками, які грабували багачів. Великого друга всіх дітей Крупську я чогось заштовхав у казку про семеро козенят. Микиту Хрущова з невідомих причин я порівняв із Бармалеєм і дав дуже високу оцінку прагненню радянського народу догнати і перегнати Америку. Щоправда, аби перегнати клятих американтошів, треба, щоб Хрущов усім нам купив хоча би по дві пари міцного взуття, бо в таких цуравих[29] топанках, в яких ходимо, не те що за Америкою, а й до вітру не добіжиш. Далі, посилаючись на мою бабу, заявив, що до міцного взуття нам би не позаважали і красні ногавиці. Це для того, як каже баба, абисьмо голими сідницями не світили, коли будемо бігти попереду американтошів.

Мене несло, я летів, наче по гострому льоду, кружляв на крилах знань у безмежних висотах. Складалося таке вражіння, що я ковтнув бочку проносного і мене прорвало через рот…

Наскільки високим, стрімким і одухотвореним був мій політ в небесах історії, настільки глибоке розчарування чекало мене після приземлення. Мої класні цімборове й колєжанки зіщулились за партами, наче горобці у шпаківнях, і щось загадково між собою цвірінькали. Навіть ясносяйне сонечко Маня Крумплянка виглядала якось зніяковіло і перелякано, наче привселюдно зіпсувала голосно повітря.

Пан перевіряльник, мов ужалений в яйця шершнем, схопився притьмом з місця. Жестикулюючи руками, він рвонув із класу, весь час бубнячи: «Я нич не видів, я нич не чув… Я нич не видів, я нич не чув…». У цей же час пані вчителька, схожа на нашу Танкістку, тримала за потилицю іншу пані вчительку, дмухала їй у лице і час од часу витирала хустинкою спітнілого лоба. Бідолашній пані стало раптово дуже зле.

— Майжень, рано не встигла поїсти і тепер паніку змлоїло, — подумав співчутливо я.

Увечері пан Фийса, щедро частований бабиною горілкою, розповідав:

— Марько дорога, коли туман зелений молотить дурний горох від себе, то можна помогти. У мене в берегівській психічній больниці є добрі знамий дохтор Лібман. І якщо би була велика біда, він дасть справку, що ваш Митрик хворий на голову, — і може пронести, айбо коли і вас втягнув у політику, то вже нияка сила не одмиє вашу фамилію…

Наступного дня, повертаючись після тяжкої зустрічі із директором школи, баба йшла попри обійстя діда Наполійона і розпачливо міркувала: за які гріхи її онук, тобто я, так тяжко страждає на цьому світі. Несамохіть глянула у двір свата Наполійона і під хлівом уздріла дерев’яну кочергу, березовий віник і величезне колесо. Від побаченого спершу непевний вітерець холодком обвіяв спину, серце забилося лункіше, а далі Фіскарошку ніби вдарило струмом неймовірної напруги.

— Тепер я всьо зрозуміла. Не инак, як нашому дітвакові ворожать, — луснувши себе по чолу, скрикнула Фіскарошка. — Треба щось чинити, бо бідного Митрика так зурочать, що з дітвака лем’ся лушпиння остане.

І баба почала рішуче діяти. Того ж вечора метнула собою до ворожки Полані Перебзякової, прозваної в селі за революційний характер Кларою Цеткін.

Після довгих і виснажливих магічних ритуалів, під час яких Фіскарошка зо страху ледь не вмерла, Клара Цеткін глянула у відьмацьке дзеркало, далі заділа вухо в решето і таємниче протягнула:

— Хворий вітер котиться із Бразилії…

— О, я так і догадувалася! — заверещала, сплеснувши руками, Фіскарошка.

На північній околиці села, нареченій Бразилією, стояла садиба діда Наполійона.

— То лем од Наполійонів може котитися на колесі, кочерзі і летіти на вінику дурний віхор. Як мені давно не лупнуло в копоню, же то босорканське[30] кубло точить душу нашого маленького праведника! — не могла із собою впоратись Фіскарошка.

— Як хочете, Марьо, дітвака спасти, мусите ймити жабу, висушити, розтерти її і порошок розсипати по обійстю того, на кого думаєте, — і хворий вітер згине навхтема, — дала мудру раду Клара Цеткіна.

Наступного дня баба, женучи перед собою тичкою лінивого діда Соломона, далася ловити в Лавоцькі болота жаб. Додому верталися аж уночі. Обляпані чорним намулом, як чорти пекельною смолою, ледве притягли ноги, проте з повною кошаркою жаб.

— Коли Клара Цеткіна тобі казала єдну жабу, то на яку мару аж цілу кошарку? — весь час допитував, ківкаючи, Соломон.

Баба пророче підняла догори вказівного пальця і повчально мовила:

— То, Мішку, може, на нормальних босорканів доста єдну жабу. А Наполійони, то такі дябли[31], што їх і єднов атомнов бомбов нараз не вразиш. На них треба найменше сто жаб!

Дід ледве доповз до печі, а тут, навіть не помолившись, замертво впав од нелюдської втоми — так і хропів цілу ніч, смердячи намулом, жабуринням і жабами.

А баба Фіскарошка, не гаючи часу, взялася за жаб. Понанизувала їх на мотузки і порозвішувала у стодолі сушити. Наступні дні від нашого обійстя йшов такий нестерпний сморід, наче, перебачте на слові, на двір звезли і висипали все сільське гівно.

Мій рідний нянько так блював, що, виділося, в животі чоловіка не лишилося ані одної кишки.

— Мусиш, хлопе, терпіти, коли хочеш, аби наша золота дитина стала такою, як і людські, — напучувала Фіскарошка мого нянька, бігаючи за ним із відром.

Дід Соломон, хоч і виявився більш стійким, витривалішим, але невдовзі ним почало лихоманити, а далі видуло очі, як у бузька. За його словами, гази, якими бідного Соломона труїли на фронтах Першої світової, були намного майпахнячішими, як в’ялені бабині жаби.

Баба ж Фіскарошка, будучи людиною реформаторської натури, вирішила вписати деякі корективи в магічне дійство. Подумалось їй так: якщо жаби розтерти на порох і посипати ним обійстя Наполійонів, вітер може рознести по околицях відьомську приправу й ефекту катма. Тим більше, як завше твердила Фіскарошка, всі недобрі й злі вітри йдуть саме від Наполійонів. Тому, щоб тяжкий труд не пішов за наполійонівським вітром, моя берегиня Фіскарошка вирішила розкидати сушені жаби по обійстю діда цілими. Отож, напакувавши полотняний мішечок, обгорнула його папером, взяла під пахву і далася з козою Танкісткою до обійстя Наполійонів.

Клара Цеткіна радила бабі здійснити ворожіння вночі, але Фіскарошка хворіла курячою сліпотою і в темноті ніколи не ризикувала кудись ходити, тим більше на діла небезпечні. Тому акцію на спасіння дорогого онука порішила провести рівно ополудні. Полудень, як їй говорили вчені відьми, теж має магічні дійства. А ще ополудні село без свідків, пусте — всі у полі.

З гордо піднятими головами і палаючим гнівом в очах обоє — Фіскарошка і Танкістка — йшли з дому твердо і невмолимо, як смертники, обв’язані вибухівкою, на ворожі танки. Чим ближче було до обійстя Наполійонів, тим праведне діло, за яке готові були життя покласти, якось блякло, втрачало смисл. Рішучість і гнів теж губилися десь по вулицях, а натомість явився злодійкуватий страх: а що станеться, коли, упаси Божіньку, за ворожінням її впіймає старий Наполійонище. Отоді і Фіскарошка, і Танкістка воістину позаздрять смертникам за їх миттєву і легку смерть!

Коли ж дійшли до двору діда Петра, бабу страх уже сьомим потом облив. На щастя, в обійсті було справді пусто. Двері, вікна зачинені — видно, сімейство Наполійонів із світанку гарцювало на сінокосах і в полях.

Фіскарошка тихенько привідчинила хвіртку, штовхнула Танкістку попереду себе:

— Іди, іди, небожко, — шепнула козі на вухо баба, — якшто щось, уповімо, що ти заблудилася.

Далі, злодійкувато озираючись, вихопила з-під пахви полотняний мішечок і хутко почала розкидувати довкола хати сухі жаби… При цьому постійно повторювала:

— А што ти туйки робиш, босорканьо коростава?! — зненацька громом пролунав голос старого Наполійона — із в’язанкою трави він несподівано явився із-за хліва.

Якби в цю мить луснули навпіл небеса і кригами почали падати на голову Фіскарошки, достоту менше б вразила така картина, ніж з’ява діда. Її бідне серце, як наполохана пострілом сорока, притьмом вирвалося із грудей і, йойкаючи, почало метатися над селом, волаючи про поміч. А далі, вже з підбитим крилом, серце знову шугонуло у груди, забилося десь у найглухіший куточок і лиш перелякано лупало перестрашеними очима. З усього того баба скрикнула і гепнулася посеред двору на сідницю.

— Я звідаю, що ти робиш у моєму дворі, ґаздине широкая? — гнівно перепитав дід.

— Мали би’сьте здоровлічко, сватику душевний, — почала оговтуватися баба… — Ми із Танкісткою ішли до цапа, а вона возьми та й забіжи у ваш двір.

Колихаючись, як суха лобода на вітрі, Фіскарошка встала і схопила Танкістку за роги.

— А що, твоя коза найнялася вже робити у безпеку?

— Чому ся, сватику, так смішкуєте? — спробувала і собі посміхнутися Фіскарошка.

— А що тогди твоїй козі винюхувати в моєму дворі? — аж почорнів зі злості дід.

— Видати, родню зачула, — почала хутко відкланюватися баба, тягнучи за роги на вулицю Танкістку.

— Родню зачула? — перепитав дід. — Та ти, кисла свербигуско, хочеш уповісти, же я цап?

І тут дід Наполійон скрутив носом, вдихнув повітря і глянув під ноги — по двору, вздовж хати, наче циганчата на пляжі, лежали розчепірені сухі жаби.

— А побили би тебе ясні громики! — аж заїкнувся від злості дід. — Та ти, босорканьо, серед білого дня мені ще й ворожиш…

Розгніваний, намірився ногою бабі в сідницю. Проте Фіскарошка, як підсмалений горобець, підпорхнула, і дід з усієї сили влупив чоботищем під хвіст козу Танкістку.

Неподалік нашого села була залізнична станція. Тут часто, особливо ночами, скаржачись на свою тяжку долю, заливалися плачами паровози. І так вони тужно, немов поранені слони, трубіли, що половина наших людей лишалася снів. Але як заревіла після удару Наполійона коза Танкістка, мабуть, усі паровози, разом узяті, так страшно верещали тільки раз — у день смерті дорогого нянька всіх няньків світу, товариша Сталіна. Вона мчала вулицею попереду Фіскарошки і так дико мекала, що навіть сільські пси з переляку позабивалися в буди.

Дід Наполійон таки щедро почастував Танкістку — від удару в неї під хвостом видуло гулю завбільшки з кулачище. Від побаченої травми, а ще більше — усвідомлення того, що дорога цімборашка Танкістка постраждала через неї, Фіскарошка ледь не зомліла. Обполіскуючи від пережитого стресу обличчя над канавою, вона простогнала:

— Всьо! Всьо! Наполійонові капут! Я на старого дябла найду управу.

Із цими войовничими гаслами Фіскарошка рушила до влади, вірніше, до сільради.

«Совєтська власть» саме стояла на порозі сільради, смалила папіроси і пильно пасла дорогу на Мукачево. Її, «совєтську власть», уже кілька років у нашому селі незмінно і дуже успішно презентував наймолодший бабин брат Андрій на прізвисько Австрійський Пірат. Стрункий, міцно скроєний, майже двохметрового зросту, з аристократичним обличчям, хижуватим орлиним поглядом, він був гордістю нашого роду. Він був красенем і неперевершеним гангстером й авантюристом. До війни в Європі, мабуть, не було банку, в який би вуйко не міг проникнути і обчистити його, і казіно, де б він в азартних іграх не обшахраював невдах. А прозвали його Австрійським Піратом, бо саме в одному із нічних клубів Відня якась потерпіла графиня підбила більярдним києм нашому дорогому вуєчкові око.

Оповідали, що в ті роки Австрійський Пірат був героєм кримінальних хронік всієї європейської преси. Деякі газети потрапляли в село і ставали предметом неабиякої гордості для нашої колоритної сімейки. Баба, не в силах погамувати піднесення, кожному зустрічному тикала під ніс новинки із світлинами вуйка.

— Таким би ганьбитися, — пораз совістив Фіскарошку сват Наполійон.

— Не ганьбитися, а хвалитися, — відповідала баба. — Перебачте, сватику, айбо хто би був знав про наше задрипаноє село у великому світі, коби не Андрійко і наш славний рід?

— Так, так, Марьо, ви дуже славного роду, лем псячого ходу, — підтверджував дід Наполійон.

— Ви міркуйте, свате, айбо можуть прийти часи, що нашому Андрійкові ще й пам’ятник у селі поставлять, — пророкувала Фіскарошка.

Неймовірно, але баба не так вже й далеко була від істини. Як і ведеться, всі геніальні таланти рано чи пізно перехитрюють самі себе. Ця гірка доля не оминула і нашого знаменитого вуєчка. Наприкінці війни Австрійський Пірат повернувся неспогадано додому, як казав, «малінько руки відмочити», і тут його сита доля втратила пильність і звела із красунею і блудницею Анцею Гатьошкою — тою самою, що згодом стане Джульєттою і Дездемоною для великомученика пана Фийси. Яке їхало, таке здибало: Пірат і Гатьошка за кількадень профітькали в мукачівських ресторанах гроші, а далі взялися чухати одне місце — що маємо чинити? Звісно, це питання не довго мучило Австрійського Пірата. Викравши в якогось із мукачівських достойників автомобіль, вуйко дався до Ужгорода «ревізувати» банк. Завбачливо поставивши машину у глухому провулку, блискавично й успішно провів фінансову операцію. Далі з повним мішком грошей прийшов у провулок, де його мала чекати машина. Але…

О, громи небесні, машини на місці не виявилося. За той час, доки наші вуечко конфісковували гроші, безсовісні злодії свиснули його машину. На чому ж тепер добиратися до Мукачева, та ще й з мішком грошей?

Годі втямити, що вплинуло на завжди холодний розсудок мого знаменитого родака — наближення кінця війни, наслідки багатоденного запою чи біоенергетика Анці Гатьошки. Але йому нічого ліпшого не дуркнуло в голову, як притьмом кинутися в поліцію і гнівно заявити, що його обікрали. Піратові вельми поспівчували і попросили показати документи на автомобіль. Це безвинне прохання, наче бочка льодяної води, вмить протверезило Пірата — від несподіванки в нього з рук випав мішок. І банкноти, ласкаво шелестячи, посипалися, постелилися прямо до ніг поліціянта.

Того ж дня до Будапешта полетіла радісна блискавка — нарешті впольовано одного з найнебезпечніших кримінальних авторитетів Європи. Тішилися там коштовним в’язнем недовго: через кілька тижнів советські хлопаки, освобождаючи Ужгород, заодно освободили і Австрійського Пірата. У перший же день на допиті вуйко зробив руському капітану політичну заяву, що в душі він був завжди комуністом, гаряче і всім серцем підтримує ідеї Маркса-Енгельса-Леніна і Сталіна. А ось чи займався тими не дуже гарними справами, за які упіймався? Так, він грабував, але тільки із чисто політичних мотивів — щоб підірвати економіку фашистських режимів і тим самим наблизити перемогу Красної Армії. Руському капітанові не спало на гадку, як мій любий вуйко допомагав совєтському війську кувати перемогу в борделях, казино і нічних клубах, та бідному слідчому і не могло прийти подібне до тями: під час допиту Австрійський Пірат умудрився так його напоїти, що того напівмертвого ледве витягли із-за столу. А вуйко вже наступного дня повернувся додому переможцем — на білому краденому автомобілі, із посвідкою звільненого з Ужгородської тюрми борця-антифашиста. А ще по якомусь часі зумів подати себе новій владі так, що став головою нашої сільської влади.

Мені назавжди запам’ятається, як наш кривоокий вуєчко в напливі одвертості щиро ділився з дідом Соломоном враженнями про совєтську власть.

— Такої інтересної власти, Мішку, нема нігде у світі. Зрана вона тебе піднесе високо-високо, аж до самого неба, аж до ангеликів, а ввечері так бехне об землю, що і чорти кісток твоїх не визбирають. Сесе тобі, Мішку, не вуйко Франц-Йовжка і не татічко Масарик із гертикашними[32] демокраціями. Сеся власть, якшто уповість на білоє, що то чорноє, — мусиш уповісти, що то іще май чорнішоє. А коли укаже перстом на чорноє, що білоє, — падай на коліна і верещи на вшиток світ, же ти ще такого білого в жизни не видів.

У всякому разі наш унікальний вуйко зумів дуже успішно знайти з новою владою мову чорно-білих кольорів. Його невдовзі навіть якоюсь, як казала баба, «мендалією» нагородили. І в цій мові вуйка із владою першу скрипку грали бочки нашого знаменитого вина, а також пузаті корчаги сливовиці, якою навіть мертвого повертали до радості життя.

Отож сільська влада, нервово пихкаючи папіросою, жадібно пасла дорогу і чекала з Мукачева погоди, вірніше — великого гостя, начальника міліції. У пана головного міліцішти підходив якийсь ювілей, і вуйко мав це свято підкріпити напоями із наших підвалів.

— Андрійку кедвешний, щастя-дольку бись мав, яка радость, що тя виджу! — запричитали баба, заламуючи руки.

— Що ся стало? — нервово запитав Пірат.

— Наполійон вчинив над нами із Танкісткою акт насильственної смерти!

Вуйко, добре відаючи про бабині галамийки[33] із сватом Наполійоном, гримнув:

— Слухай, Майрьо, не плети тризну-парастас, а згинь під нечисту воду. Дораз туйки має бути начальник міліції, а ти мені голову пуцилиш[34] із своїми шаленицями.

— О, братику, та тото і добре. Сама доленька мені шле міліцію, — випулило щастя очі Фіскарошці. — От типир-ка і настане Наполійонам капут, аншлюс і фертік!

В цей час по дорозі з Мукачева, тягнучи за собою шлейф білої пилюки, наче багата невіста шовкову фату, плавно припливала начальницька машина.

Вуйко, лаючись, пробував бабу спровадити додому, ревно обіцяючи, що не пізніше сьогоднішнього вечора він власноруч буде розстрілювати Наполійона із протитанкової гармати, лиш хай дорога сестричка мастить геть п’ятами. Проте на бабу це не подіяло. Їй неспогадано втеліжило в голову, що начальник міліції — посланець її багатостраждальної долі. І саме він, цей спаситель, врешті-решт позбавить її душевних мук і поставить на чолі ненависного Наполійона криваву крапку.

— Драстє… драстє, — протяжно мовив гість, витягуючись із кабіни трофейного легковика.

— Здраі-ї-я-я желаєм, таш… майор! — підстрибнув Пірат.

— Жілаєм! Жілаєм на вашу голову! — і собі засокорила баба.

Коза Танкістка, як і всі тварі невинні, маючи від мамки-природи дивовижне передчуття фатальності, певне, вже зачула майбутню трагедію, почала ревіти і тягнути Фіскарошку подалі від гріха. Проте тепер уже баба вперлася, як коза, — ні з місця. Тільки раз у раз била поклони до землі і, як зіпсована грамофонна платівка, повторювала:

— Жілаєм!.. Жілаєм!.. Жілаєм на вашу голову!

— Што за шум, а дракі нєту? — пробасив майор.

Він був невеличкий, як волоський горіх, круглобокий, як мадярський гарбуз, червонощокий, як болгарський помідор, і рудий-рудий, як руська осінь.

— Пане майор, ані шума, ані дракі нєту! — відрапортував Пірат. — Всьо в порядке, чін-чінарьом!

— Пане генерале, — баба всіх військових називала генералами, — пане генерале, не вірте Андрійкові. Вас, ачей ангелики принесли, бо і драка є, і шум несусвітній. Вражий імперіалішта Наполійон мало не вчинив над бідною челядиною акт насильственної смерти, пане генерале.

Видно, миттєве підвищення бабою до генерала вельми заімпонувало міліцейському майору, бо він розцвів вдоволено, як червона півонія.

— А собственно, кто і как пострадал? — поцікавився новоспечений генерал.

Баба, не довго думаючи, підтягнула козу до начальника, задерла їй хвоста і, тикаючи пальцем в опухлу козячу сідницю, прокоментувала:

— Видите, прямо в дітородний орган чоботом попав. Після такого акту насильства я не гарантіруву, що моя цімборка коза може і дальше беременіти. Поникайте[35], поникайте ближче, — почала баба заохочувати начальника, підтягуючи козячий зад тому мало не під ніс.

— Пане майор, ідіте сюда, — вуйко відтягнув начальника і щось пошепотів.

Майор почухався за потилицю, рудо-червоний сміх аж палахкотнув на його обличчі.

— Вопрос с хуліганом ми решім, — сказав майор. — А с козой, єслі она сільно травмірована, тоже решім. Продайте єйо мнє на шашлик.

— Шо?! Шо-шо?! — отетеріла баба.

— Завтра в меня юбилєй, вот і продайте козу на шашлик. Знаєте, какая вкуснятіна вместє с барашком.

Світ одразу померк у свідомості Фіскарошки: Танкістку, її найдорожчу у світі подругу-цімборашку, її сей вонячий руський цап хоче на шашлик!

— Та тото так, пане, ви ся сміхуєте… над… над… двома бідними сиротами, — мовила тихо Фіскарошка, відчуваючи, як вогонь праведного гніву, що загорівся в ній десь нижче пупа, підбирається все вище і вище, грозячи спопелити світ. Вона навіть відчула, як од того вогню починають під п’ятами тліти і нестерпно пекти підошви кованих солдатських черевиків, які під кінець війни їй вдалося видурити за півлітру від німця.

— Ну раз у нєйо іспорчен дєтородний орган, то какая польза із тварі? — стенув начальник плечима.

— А якщо, пане генерале, у вас буде іспорчений дітородний орган, то вас тоже на шлик… на шмик… шашлик-гаплик! — заверещала баба і з усієї сили грубим солдатським черевиком втеліжила начальника міліції межи ноги… перебачте на слові, прямо в яйця.

Той вирячив од несподіванки очі, притьмом схопився обома руками за вдарене місце і, присівши, несамовито заскиглив од нестерпного болю.

По великому блату — і то тільки завдяки неймовірним старанням Пірата — велика цімборашка кози Танкістки моя баба Фіскарошка склопотала всього-на-всього п’ятнадцять діб темниці. Бабу постригли наголо, як руського вояка і, аби задарма не переводила на нарах державний харч, всунули в руки мітлу і дали «лікувальну» путівку. Фіскарошка майже два тижні підмітала вулиці Мукачева, час од часу передаючи нам через односельчан «прівєти». Дні, проведені там, не пройшли для баби марно. Вона навчилась дуже смачно крити всіх і вся російським матом, а також крутити перед носом ближніх запашні і неперевершені дулі.

Це, мабуть, єдине благо, чи, вірніше, багатство, яке дала совєтська власть моїй бабі: немилосердно матюкатися і пекти колоритні дулі, дуже схожі на обличчя наших рідних, близьких і знайомих. А ще після Фіскарошчиного п’ятнадцятиденного «курорту» в діда Соломона з’явився афоризм, який я і собі взяв у житейські мандри: «Якшто до власти ставитися дуже серйозно, челядина має нещастя спитися раньше строку і достати білу горячку по повному».

…Отож дід Соломон і дістав тепер замість півдеци самогонки — свата Наполійона під ніс в образі бабиної дулі. Він ще довго пихтить, як мокрі дрова у печі, а потім, не придумавши нічого мудрішого, мовить:

— От прийдемо ми, Марько, ниськи до Микули на гостину, а я тебе там і не вгощу, і силувати не буду!

— Ой, так я, Мішку, настрахалася, як кобила, коли воза переверне, — у відповідь баба.

Тим часом на дворі починає все більше розвиднятися.

Кожен ранок у нашому сімействі нагадує останні години Помпеї або початок нового дня на Ноєвому ковчезі — все навкруги немилосердно верещить, мукає, гавкає, мнявкає, брязкотить, хрюкає, грюкає, квилить… матюкається і б’ється.

— Мамко мої солодкі, спасайте, Черчіль хоче ня забити! — йойкає тітка Маргарита, тікаючи з комори від вуйка Василя на прізвисько Черчіль.

— Мамо, на мою веру, уб’ю тринькаву пасульнячку! — вривається за тіткою Черчіль і, доки Маргарита ховається за спиною баби, встигає її ще смачно погостити чоботом по хребту.

— Що ся, діти, стало? — застеляє баба тітку Маргариту.

— Ви представляєте, мамо, гнидава босорканя підробила ключ до мого сундучка і вночі з’їла всю солонину! — ледь не плаче вуйко і, доки баба схиляється, вмудряється чоботом влупити Маргариту ще й по голові.

Та, ховаючись за спину баби, верещить, що то не вона, і сама звинувачує Черчіля, ніби той позавчора вкрав у неї півлітрову банку маринованих оселедців… і з’їв, навіть не подавившись.

На східцях хати гірко заливається сльозами молодша тітка Єлизавета: якась нечиста сила в неї вночі теж з’їла бутерброд із свинським жиром і лекваром[36], а також вкрала два карбованці.

У цей час у сіни, втікаючи від пса, влітає мацур Шоні, зачеплює відро із свіжим молоком, і по земляній долівці ніжно стелиться біле шумовиння. Мацур, перелякавшись, вистрибує на горище, а звідти, перестрашено кодкодячи, вилітають кури і гепаються в горшки з їжею. Далі зриваються і, б’ючи й перекидаючи посуд, випорхують на двір. А там уже бик Берія, задравши хвоста, ганяється за свинями, що нахабно вихлебтали його помиї.

Ось приблизно такі ідилічні сімейні картини щоранку відбуваються в нашому обійсті. До повного щастя тут не вистачає тільки мого нянька. Вони, мали би дольку, починаючи із півночі, в цей час уже здійснили кілька партизанських рейдів на колгозну територію — за виноградом, картоплею і кукурудзою.

Безперечно, найсвітліше в цій ранковій ідилії — я. Лежу, скоцюрбившись невинно в ліжку, янгольськими очима дивлюся на ранкову веремію і невимовно від того страждаю, але мовчу. А що тут говорити, коли і Черчільова солонина, і Маргаритині оселедці, і Єлизаветині бутерброд та гроші — то все справа моїх рук. І вчинено все так талановито, що нікому й на гадку не спаде звинувачувати бідну дитину.

По якомусь часі, коли вся живність, що мукає, мекає, хрюкає, мнявкає, лається, матюкається і б’ється, розлітається по ділах праведних і грішних, баба підходить до ліжка, ніжно гладить мене по мудрій голівці і мовить:

— Митьку, вставай, будемо ладитися на гостину в Лавки до Микули.

Хоч і прокинувся вже давно-давно і спостерігав за всіма родинними спектаклями, але вдаю, що ще сплю і невдоволено буркаю:

— Вічно ви з тими гостинами. Надоїло!

А сам мислю: «Не приведи, Божіньку, аби лиш не передумали».

— І мені надоїло, — підтакує жалісно дід Соломон. — Жити із цією старою трінькашкою[37] надоїло.

— Та налийте вже дідові тоті нещасні півдеци, — прошу бабу, бо Соломон і насправді такий нездалий, ніби його всю осінь з коноплями в намулі мочили.

Баба таки зжалюється, наливає йому погарчик слив’янки і каже:

— Лем, дякуючи тобі, Митьку, наливаю. Пам’ятай мою доброту. Коли будеш нести нам із дідом на могилу чічки, мені маєш на єдну ставити більше, аніж старому, бо я дуже добра.

Наш рід до гостин, весіль, хрестин дуже охочий і прудкий. От коли десь на роботу — півдня збираються, радяться, потім рахують, чи це вигідно, і врешті-решт на все плюнуть і не підуть. А ось на гостину… як скрипки яворові: кліп-кліп оком — і вже готові.

І ось святкові, врочисті, повні достоїнства і самоповаги, як новенькі доляри, вирушаємо втрьох із дому. Йдемо до Лавок поміж осінніми товстобокими горбами ласкавим путівцем. За літо цей пішничок, носячи на собі галасливий люд, добряче натер мозолів. Але він мені такий милий і ніжний, як порепані долоні діда Наполійона, коли, буває, зрідка погладить мене по голові. Навкруги нас, по обріях, наче білі перини, вивішені бабою луфтуватися[38] довкола хати, громадяться ситі хмари. Вони тучні-тучні і направду чисті-чисті, як перини порядної ґаздині, могутні й широкі, як наш добрий і щедрий нянько Дунай.

А прямо перед нами сидить собі при дорозі пишнотілою молодицею гора Ловачка. За кілометр-півтора на південь, на другому боці Латориці, на неї якось тужно дитячими очима весь час дивиться-озирається невеличка гора, йменована Замковою. Мені весь час здається, що це дитинка Ловачки. У далекі-далекі часи вона, пустуючи, відбігла від своєї матері-гори, перебігла босоніж через Латорицю, а далі, злякавшись глибоких вод, вже не наважилась перейти знову через річку. То й лишилася дитинка-гореня на віки вічні на другому березі.

У всі пори року наша Ловачка — мила, рідна і красива. Але восени! Розмальована гарячими і соковитими барвами, вона дійсно немов червонощока і багата верховинська дівка-відданиця — ну прямо-таки кров із молоком. Ідіть, женихи, придивіться, не торгуйтеся, бо не прогадаєте! А женихи — далекі гори на півночі, видно, вже давно-давно ішли сюди свататися, але, побачивши таку невимовно вродливу нашу молодицю, так і не наважилися підійти ближче. То й загрузли на видноколах: одні припали небесами, другі посивіли, а ті — полисіли, а ще інші — настільки постаріли, що геть зеленими мохами поросли…

Ось і тепер наша Ловачка, немов грудки осіннього золота у долонях щедрої рівнини, палахкотить, манить, вабить, примушує нуртувати кров у гарячих головах. А під нею, немов вишиті сільською умілицею, мережаться і котяться по невеличких пагірках яблуневі сади. Обтяжені осяйними гарячими плодами дерева стоять перед горою тихо, покірно і смиренно. Яблуні нагадують великих блудниць, що вдосталь навеселилися і набігалися по світах за весну і літо, а тепер прийшли з повинною, із нагуляними дітьми до гори-матері й у тихій печалі відмолюють свої гріхи. І благородна мати Ловачка їх, звичайно, прощає. І блудниці-яблуні полегшено зітхають, і душі їхні, очищені від весняно-літніх гріхів, невимовним сяйвом палахкотять над кронами. І падають од радості сльозами осіннього щастя дозрілі яблука в усміхнені трави.

Мине багато земних літ, мине багато моїх страждань, і я, як тепер яблуні-блудниці, після блукань між прірвою і порожнечею одного дня великим грішником теж постану перед горою. Постану не стільки умудрений, як життям побитий. Буде теж осінь, але вже дуже стара, глибока і печальна. Я стоятиму із своїм маленьким сином перед горою і намагатимуся віднайти в собі якісь слова покаяння, слова прощення за діла, не дуже праведно скоєні. Наближатиметься вечір. Хмари бродитимуть і шумуватимуть у небі, немов молоде, сердите вино у бочці.

Похмуро, тяжко, понуро.

І раптом у призахідному крайнебі ангели прочистять віконечко, відкриють його, й останні снопи сонця могутніми акордами впадуть на Ловачку. І гора тихо мені всміхнеться.

Але це вже буде не та Ловачка — червонощока, пишнотіла гуцулка-молодиця, а скоріше — печальна верховинська вдовиця. Та багатостраждальна вдовиця, що застигла серед осінніх рівнин, виглядаючи з далеких світів своїх синів, мужів і братів, які полягли на полях бранних і не менш кривавих полях житейських.

І стоятиму я перед горою із своїм маленьким сином, і заплачу.

І одному тільки Всевишньому будуть зрозумілі мої сльози.

За чим плакатиму?

За тим, що вже ніхто і ніколи не поведе мене малого на храмове свято попри цю гору осінню?

Чи тому, що мене вже ніхто не збудить рано, ніжно гладячи по мудрій голівці. І на тамтому березі Латориці Замкова гора мені вже уявлятиметься не загубленою дитинкою Ловачки, а звичайнісіньким пагорбом або, ще страшніше, елементом рельєфу.

А може, плакатиму за тими загубленими назавжди дивовижно-чистими і глибокими очима, в яких побачив своє перше кохання?

А може?..

Але заходитиме осіннє сонце. На обличчі Ловачки помалу згасатиме скупа вдовина посмішка. Все умовкатиме. Гора заплющить очі і тихо молитиметься. А мій маленький син, дивлячись, як витираю сльози, скаже:

— Не плач, татку. Он, дивись, там, на горі, ангели білі стоять. І всі радуються, а ти плачеш.

Але це все буде через багато літ земних, через багато страждань людських. А поки що ми йдемо втрьох на храмове свято через мою дитячу осінь, немов через щасливий безмежний сон. І мені ця осінь ще нічого не розказує про плин життя, про пору цвітіння і згасання, про те, що все рано чи пізно вертається до витоків своїх — тільки ми вже ніколи не повертаємося в часі, як та волосинка, що впала тобі сьогодні вранці із голови.

Для мене поки що ця осінь із дідом і бабою — як барвистий циганський прапор, як вершина краси, свято молодого полум’я, яке частіше бездумно спопеляє, ніж мудро гріє.

Ідемо собі на храмове свято до стрийка Микули, прозваного у нашій родині Беніто Мусоліні. Він уже багато літ живе в Лавках, у селі на північ від нас за трьома горбами, або ж, як казали, за трьома козлами. І це так, бо Лавки здавен славилися незліченними отарами кіз якоїсь дивної чеської породи. Тому в нас Лавки ще називали Козячою Чехією. А нашу стрийну — дружину Микули — за її дрібненький зріст, але безбожно войовничу натуру ми любовно нарекли Чеською Мікробою. Мусоліні і Мікроба мали ще двох дітей — сина Петра та доньку Гафію на прізвиська Вірус і Бактерія. Така собі, як видите, колоритна сімейка паразитів. Гоп-стоп! Треба хоч якось прояснити ці чудернацькі прізвища і назви місць. Отже, почнем із географії…

Я, приміром, народився на Небесах, вірніше, на Небесі — так із незапам’ятних часів називали присілок, що, як злодій, втік від людей до найвіддаленішої і найвищої окраїни села. Втім у нас й інші околиці та окремі частини села мали не менш екзотичні назви. Одразу під нами, в затишному видолинку, лежала Аргентина. Із нею сусідила Бразилія. Східна окраїна села Палестина межувала з південною частиною — Мексикою. Від нас, із Небесі, брала початок дуже бесідлива і прудка річечка, яку нарекли Амазонка. Мали ми в селі ще й багато інших достоїнств. Приміром, наша греко-католицька церква знімалася на двох горбах, які нарекли Балканами. А ось невеличкий римо-католицький костьол підносився у наймальовничішій долині, йменованій Ватиканом.

Цим дивовижним у тутешніх краях назвам пояснення дуже просте: наші люди постійно колесили світом у пошуках заробітків. А коли поверталися додому, скуповували за зароблене землі й оселялися в різних кутках, а далі — хто всерйоз, а хто просто зо сміху — йменували ті поселення назвами держав і континентів, де заробили гроші й купували за них землю. Це була своєрідна вдячність великому світові, який ніколи не давав загинути й померти з голоду бідному на долю закарпатцю.

А ось у прізвиськ — своя історія. Все наше різнофайтове колоритне село можна зібрати під прапорами трьох прізвищ: Слов’яни, Жидики і Шваби. І коли дотримуватись етики і називати людей виключно за паспортом, у нас раптом виявиться по два-три десятки Дмитрів Михайловичів Слов’янинів, Петрів Івановичів Швабів, Іванів Степановичів Жидиків… Ось і спробуй, суддя чи прокуроре, не зломивши голови, серед численних двійників знайти саме ту особу, по якій темниця плаче. А назви прізвисько — і тобі вирахують, кого потрібно, назвуть адресу. А якщо попросиш — проведуть, а по дорозі ще й таку характеристику випишуть, що, даю чесне слово, з нею не приймуть ані в одну тюрму світу.

Прізвиськами, як правило, нагороджували за характером, подібністю, звичками, а часом і необачно кинутим словом. Так наше село вмістило в собі не тільки всі великі держави і континенти, а й постійно пригрівало і давало притулок королям, цісарям, великим розбійникам, геніальним вченим, політикам світового масштабу і різної масті авантюристам.

Село постійно множилося. Прийшов час, прізвиськ стало катастрофічно бракувати. І коли вже, бувало, з’являлись в одній родині два Гітлєри чи дві Марії-Терезії, мудрі кебети взяли на озброєння досягнення науки і техніки. Отже, поряд із Гебельсами, Беріями, Кутузовими, Піфагорами у нас в сім’ях почали з’являтися Пеніціліни, Дуети, Пургени, Фугаси, Марганцовки і т. д.

Люди з часом настільки зживалися із своїми прізвиськами, що навіть забували про істинні імена і, бувало, на них зовсім не відкликалися. Неймовірно, але мати якесь відоме прізвисько вважали навіть за велику честь. А якщо сельчанин залишався без прізвиська, тобто жив тільки за офіційним іменем, це означало, що цій людині суджено було з’явитись на світ безликою. І тоді їй принизливо давали прізвисько жони. Скажімо, в розмові хтось згадає: «Я сам видів, як учора Іван Слов’янин ніс повну корзину грибів». Його одразу запитають: «А сесе котрий Іван Слов’янин?». І у відповідь почують: «А-а-а, та той, Анці Сусанінки чоловік».

Люди, що жили тільки по паспорту, ніби жили поза життям і ще задовго до смерті розчинялися в часі й безслідно зникали в пам’яті.

Чим більше хтось мав прізвиськ, тим поважнішим виглядав в очах ближніх.

Особисто я за кількістю прізвиськ міг преспокійно потрапити до Книги рекордів Гіннеса. Мало того, що кожен у нашій родині, кожен учитель мене йменував індивідуальним кодом, то ще й кожна вулиця навісила мені свої. Так, до десяти років моя скромна персона уособлювала не тільки тиранів людства, злодіїв та розбійників, а й всю мислиму й немислиму нечисть планети, починаючи від реальних кровожерливих крокодилів і кінчаючи міфічними рогатими ослами. І як би хто не смішкувався, носив я ці прізвиська гордо, пишався ними, як старі вояки рубцями на тілі від ран, отриманих у тяжких кривавих, але переможних боях. І як старому бойовику запам’ятовується на все життя перша рана, так і мені затямилось моє перше заслужено отримане прізвисько — Палірник, тобто палій, підпалювач.

Був я тоді ще пуцьвіріньком, але дуже допитливим і метким на всякі діла. В родині було таке вражіння, що природа в моїй персоні подарувала їм щонайменше десять двійників. В одну і ту ж мить мене можна було побачити і на вершку дерева, і на хаті, і в курнику, і на колодязному журавлі.

Одного дня я перейшов межу: приклеївся до заднього борту машини і помандрував аж до Середнього — за 30 кілометрів від рідного села. Вся наша весела сімейка ледь з розуму не зійшла, доки через три доби випадково мене не відшукали. Того ж вечора на родинній раді було одноголосно прийнято увільнити діда Соломона від усіх господарських клопотів і покласти на нього відповідальність за мене. Соломон сімейне рішення прийняв без великого ентузіазму і зробив заяву: «Увидиме, яка буде погода». А оскільки наше багатостраждальне Закарпаття оточене аж чотирма державами, а в кожної — своя погода, яка по-своєму тисне на нервово-психологічний стан закарпатця, можна уявити і стан діда Соломона — він постійно хотів спати. Однак Соломон не був би Соломоном, коби не прийняв соломонівське рішення. Він щодня зранку виводив мене в сад і товстелезною мотузкою, якою путають биків, прив’язував за ноги до велетенської груші, а сам бадьоро засинав. Кажуть, я так дико верещав цілими днями, що на грушу, до якої був прив’язаний, не те, що птаха би не сіла, а й всі шкідники зникали безслідно за кілька кілометрів.

Того дня над Атлантикою, очевидно, формувався могутній циклон, і його вплив уже з ранку позначився на стані Соломона. Дід ледве прив’язав мене до груші, ще пробував скрутити з газети цигарку, але викурити сил уже не стачило. Опустився неподалік від мене, зіперся на сливу, голова, наче зів’яла хризантема, впала на груди, і «Будь здоровий, Мішку, напийся бровзи[39]». І ось тут я приступив до здійснення задуму. Вийняв із пазухи маленького ножика, що звечора украв від вуйка Черчіля, перепиляв мотузку і нею намертво прив’язав за ногу до сливи Соломона. І вже було хотів тікати, але мій погляд впав на газету, з якої дід чинив самокрутки. А також на сірники, що лежали поруч… Недовго думаючи, я накрутив із газет паперових цигарок, натикав їх дідові в рот, а дві ще й у ніс засунув. Далі притьмом черкнув сірником, підпалив, а сам хутко сховався в сусідську кукурудзу і, роззявивши рота, почав із цікавістю спостерігати. Можете уявити, наскільки могутнім був сон Соломона — він зреагував на мою диверсію тільки тоді, коли паперові цигарки згоріли в роті й носі і зайнялася вже борода.

Дід, як молодий лошак, із диким криком підхопився, рвонувся, але тут же впав, прив’язаний мною до сливи. Збиваючи з себе полум’я, перевертався по землі і дико волав про поміч. А поруч, в кукурудзі, перевертався од сміху я. Мамко мої, я так реготав, що ледь пупа не надірвав. Того дня я, мабуть, виконав свою річну норму сміху, бо надалі мені вже було воістину не до нього!

Дякуючи нашому дорогому сусідові, панові Фийсі, котрі в той час, як вони далі усім розказували… «якраз пасулю рвали у кендириці з паніков Гатьошков», діда вдалося спасти. Щоправда, місяць мій дідико лежали у шпиталі, а відтак ще півроку ходили з такими губами-торомбами, найся не приказує, як у килавого[40] бегемота. І бороди золоті дідико навіки позбулися. А я? Кажу ж, мені щонайменше рік було не до сміху. Ось за таку диверсію я отримав від рідні перше прізвисько — Палірник.

Отже, по службі Божій наша трійця — вся прилизана, помита, випрасувана, із лискучими посмішками на писках — явилась в обійстя стрика Микули. Як і годиться, на воротах нас уже чекали дорогі родаки — Беніто Мусоліні і Чеська Мікроба. Мусоліні, тобто стрийко Микула, був схожий на хлібовоз. Ні, він не був жирний, товстий, а просто велетенський, як і Австрійський Пірат: теж більше двох метрів зросту, неймовірно широкоплечий, з довгими, як ціпи, руками і могутньою шиєю, на якій міцно, як ґазда за свою землю, трималась непередбачувана у вчинках голова.

Видно, голова часто мучила Мусоліні, бо ходив вуйко чомусь із вічно втупленим у землю поглядом, наче постійно шукав загублені гроші або щастя-долю. А нагадував він мені велетенський хлібовоз, бо, не дивлячись на емоційні спалахи і гуканство, успадковані із святих коренів нашого роду, стрийко Мусоліні був дуже милою людиною, приносив і привозив ближнім тільки добро. А добро і щастя в мене чомусь завжди асоціювались із свіжим і теплим хлібом.

На одміну од велетенського стрийка Мусоліні, стрийна Анця, як уже мовлено, була дрібною, як запечена у спекотне літо бульбочка. До того ж чорна, як циганка, з гачкуватим, як у ворони, носом, проте дивовижно красивими і звабливими, як мадярські сливи, очима. Ті очі не просто проймали, пронизували челядину, а роздягали її до нитки, догола. Якось дід Соломон так і признався бабі Фіскарошці: «Коли на ня позирать Мікроба, мені весь час хочеся прикрити руками срамне місце — моє женило, бо маву такоє чувство, што стову перед нею голий». На що баба Фіскарошка зреагувала заявою: «Видовбаю я Чеській Мікробі ті очиська, бо, видати, вона ще з молодости зурочила твоє женило: висить, як помивалька в корчмі на дверях, а хісна ніякого».

Мікроба по своїй натурі теж була людиною незлобливою, незлостивою. Просто стрийна — згусток якоїсь загадкової, але неприкаяної енергії, яка вся і всіх навкруги запалювала, мучила нестерпним вогнем і врешті-решт запусто спопелювала. Щоранку Мікробу осявали якісь ідеї. Вона, агітуючи всіх ближніх, бралася ці ідеї втілювати в життя, готова була за них покласти голову. Під обід Мікроба помалу починала сумніватися у своїх задумах. А увечері вона вже готова була віддати життя, аби тільки занапастити ту ідею, з якою починала свій день.

Ось така колоритна, веселково-святкова, урочисто-піднесена родина нас і чекала на воротах. Стрийко Мусоліні згріб діда під пахву і з якоюсь медвежо-грубою ніжністю потер щоки об Соломонову голову. Це означало — вони кріпко поцюлювалися. Баба ж Фіскарошка і Чеська Мікроба солодко і граційно простягнули одна одній руки, немов індійські танцівниці, і сплелися шиями в затяжному родинному цілунку, як африканські кобри. Щоправда, ледь відійшовши від Мікроби, Фіскарошка старанно витерла кінцем хустини губи і гидливо сплюнула. Той же ритуал достоту виконала і Мікроба. Невістки не переносили одна одну навіть на дух, але героїчно терпіли — і не тільки…

— Йой, Анцьо дорога, хоть і довго не виділа тебе, айбо так, нівроку, випозіруєш, як майськоє сонечко, — каже баба, а сама думає: «Ти, повітрульо нечесана, лем ти віник хибить…».

— А ти, Марько кедвешна, тоже не бись старіла, а десь, до мари, випозіруєш все молодіше. Личками світиш, як божими ружами, — дарує у відповідь Мікроба Фіскарошці, а сама думає: «Ага… ти, килава чалапіндошко[41], так, небого, випозіруєш, як та зайчиха, що з вовком дві ночі переспала…».

Після таких сердечних компліментів заходимо до хати. Господи, як тут смачно пахне — одною слиною можна вдавитися. Як би наш челядник бідно не мався, а на храмове свято він навіть воші продасть, але зробить все, аби не тільки душі був храм, а й пузові свято.

Золотисті, як апельсини, запечені кури; рожева, як пелюстки магнолії, варена шинка; широчезні і могутні, як долоні стрийка Микули, свинні відбивні; сито-вдоволені, як гендлярі на базарі, гурки пузаті; як молочні поросята, голубці і котлети. А що вже говорити за тіста — горіхові, яблучні, сливові, макові. Все це лежало, красувалося на столах, полицях, печі, ліжках. Дивіться, мовляв, дорогі гості, які ми жертви принесли во ім’я ваших кендюхів!

«Дякуємо… красно дякуємо» — думаючи собі: нас двічі не треба просити, — і блискавично оцінивши обстановку, займаю найбільш вигідну позицію за столом, де всього повно. І дарма Фіскарошка, витираючи губи, масно говорить: «Анцьо ороньові[42], такі смакоти наготували’сьте, што лем би ангеликів частувати», а сама достоту думає: «Найся не приказує, абисьмо з Мішком по дорозі домів лем понос не дістали…». Мені то все до мачки. Я їм, як молотарка. Набиваю їдлами кендюх, аж очі за потилицю заходять.

— Аби лем не пошкодило тобі, Митьку, — пробує якось стлумити мене Фіскарошка, печучись не стільки про моє здоров’я, як про репутацію нашого сімейства. Хоча крадькома думає: «їж, їж, золота дитино, най борги вертають: Микула сам-самісінький у нас на Богородицю перемолотив стільки, що ми троє тут за тиждень не з’їмо…».

Природа наділила мене дивовижним даром: я бунтую і взагалі гостро реагую на світ до тих пір, доки не нажеруся. Як ситий, я починаю мислити вже не головою, а кендюхом. І тоді світ сприймаю навиворіт. Недавні люті вороги стають для мене доволі симпатичними, нестерпно-пекучі проблеми — дрібницями, трагедія вічного безгрошів’я — марнотою марнот. Так і тепер. Натішившись смачними наїдками, я, звісно, не забув і набити крадькома кишені. При цьому дербализнув потай і кілька погарів вина. А далі вийшов із-за столу, сів собі на скриню в куточку і впав, як пітон, у дрімоту. Я чекав на найцікавішу частину гостини. Бо із незапам’ятних часів у нашій незліченній, як монголо-татарська орда, родині жодні гостина, весілля, хрестини чи уродини не обходилися, як казала баба Фіскарошка, «без ціркусів і хайдерів», тобто — мордобоїв. Це вже стало якимось атрибутом родинних торжеств — бити один одному писки. І часто коли баба, приміром, згадувала, як вони були на храмі в Лохові чи Бобовищах, дід Соломон прокидався із дрімоти і зацікавлено питав:

— Сесе, Марько, тогди, коли мені наш Павел вилицю потрощив?

— Ні, потятко[43], се тогди, коли я нашій невістці Мінометці два передні зуби вибила, а Павел тогди тобі лем ключицю потрощив, — відповідає баба позіхаючи.

Ось така собі родова історична пам’ять при відліку найпам’ятніших сімейних подій і торжеств. Якщо гостина завершувалася тихо, мирно, ніхто це за свято не вважав, а просто говорив, між іншим: «Малінько сьме ся зобрали, верли штось на язик, гертанку замочили і тихинько розойшлися». Але про таке ніхто не пам’ятав і не хотів згадувати.

І ось ця найбільш жадана для мене мить настала. Стрийна Мікроба вручила врочисто бабі Фіскарошці величезний вузлик із гостинцями — це на завтрашнє опохмілля і дарунки тим, хто не зміг прийти. Фіскарошка, звісно, розсипала бісером великі подяки, а дід Соломон, намагаючись дістати руками до шиї Микули і «поцюлювати братика», випадково заглянув у спальню. Між вікнами на стіні, на місці тихого, мудрого і печального Миколи Чудотворця бовванів, як медвідь у гаврі[44], тяжкий і гнітючий Микита Хрущов. За настирливою намовою Мікроби стрийко Микула вступив у партію і, видно, як і всі інші партєйщики, не відставав від моди.

Дід Соломон весело глянув на стрийка Микулу і з дитячою безпосередністю вигукнув:

— Микулко, твій Микита точно так випозірує, як шпікулянт із мукачівської торговиці. Никай, тварь має, як ракошинський м’ясник, а писок — як куряча гузиця.

— Неправда, Мішку, — заверещала хмільна Фіскарошка. — Не мукачівський шпікулянт, а гірше — воко у воко старий Наполійон! Усі дябли — Наполійони!

І дійсно, кукурудзяний вождь Микита Хрущов у вуйка Микули годився більше на популярну експозицію «їх розшукує міліція», ніж на почесне місце в хаті на стіні. Портрети вождів на ті часи коштували не таку вже й малу копійку. І партєйний активіст, аби зекономити, замовляв лик Микити у пана Фийси, який, виявляється, вже давно, підпільно від нас із бабою, клепав сільським партєйцям їх отаманів. І дуже дешево: одна комуняцька пика — півлітра палиньки, шмат сала, одну цибулю і три головки часнику. На запитання, чому пан Фийса просить аж три головки часнику, відповідав, що часником він виганяє потім із себе нечисту силу, яка вселяється в нього під час роботи над писками комуністичних начальників.

— Ти, Мішку, нашого любимого товариша Хрущова якшто ще раз позлословиш, я тобі сідницю натягну на твій червоний ніс, — витягнув бичачу шию стрийко Мусоліні.

— Якшто тобі такий любимий сись Міклуш, то спи з ним і гримай ’го вмісто Анці, — щиро порадив дід Соломон.

По цих словах стрийко заричав, а далі схопив своїми медвежими ручищами дрібненького Соломона і підняв аж до стелі. Дід тільки отетеріло, як ховрах, лупав очима навкруги й дригав, як лопухівська жаба, ногами. Стрийко Мусоліні, можливо б, і довбнув дідом об землю, але…

— Та ти, свинопасе короставий, через того килавого лисака підняв на мого Мішка руку?! — заверещала баба Фіскарошка і, притьмом підскочивши на стілець, вгостила стрийка пляшкою по тім’ю. Микула, немов бик, коли влуплять молотом у чоло, хитнув головою, і дід, вислизнувши з його рук, бехнувся на стіл межи голубці.

— Гойте, люди, жеброта вбиває істинних комунішту! — заволала істерично стрийна Мікроба.

І тут же, аби не залишитися в боргу, схопила величезну глиняну миску із галушками і насадила Фіс-карошці на голову — та вмить стала схожою на посуканого вояка. Баба, напихаючи рот галушками, — не пропадати ж добру, — хутко схопила зі столу варіху[45] і зацідила Чеській Мікробі межи очі. Дід, тим часом очунявши на столі, розліпив пульки, обзирнувся, кинув у рот голубця і почав належачки наливати собі сливовицю — за щасливе приземлення. Мусоліні, побачивши, як дідо, розтягнувшись на столі межи мисками, намагається випити, гепнув собою в кут і захлинувся гомеричним сміхом.

— Гойте, люди, ко має Богонька в серці, спасайте! Жеброта вбиває чесних комунішту! — верещала Чеська Мікроба, сидячи зверху на бабі Фіскарошці і луплячи бідачку друшляком по голові.

Моя золота баба спробувала скинути із себе супротивницю, проте як завсігди заплуталась у своїй широчезній сукні і тільки безпомічно дригала ногами. Моя Фіскарошка на цей раз уже достоту готувалася віддати Всевишньому душу й у своїй безмежній смиренності і великих чеснотах постати перед вратами вічності. Мужньо переносячи удари друшляком по голові, бабина свідомість працювала навдивовиж чітко і ясно: «Нині велике свято. А той челядник, який у тяжких муках загине на свято, точно потрапить у рай», — із умиротворенням думала моя дорога баба, прощаючись найперше, звісно, зі мною. Проте саме я не дав Фіскарошчиній душі здійснити подорож до врат вічності. Побачивши, що баба дригає ногами все рідше, а Мікроба запалюється чим далі — все більше, я схопив Чеську заразу за волосся і щосили потягнув із великомучениці. При цьому пригостив Мікробу ще й глечиком по хребтянці. Та вмить забула за Фіскарошку, блискавично вихопила з-під шафи кирзового чобота і втеліжила мене межи очі. І сам дивуюся, як ті стовпи вогню, що вирвалися з моїх зіниць, не спалили хату дорогих родаків, а кров, що хлинула із носа, не потопила «істинних комунішту», фена би їх з’їла!

Трішки посукані, потовчені, помолочені, але ситі, напоєні і щасливі повертаємося горбами із гостини додому — баба із тяжким вузликом гостинців попереду. Золота і мужня жінка, моя дорога бабуся! Як її не помолотила Мікроба, але Фіскарошка своєму пропасти не дала — вузлик вихопила з-під носа супротивниці і гордо несе додому. А що — пироги, відбивні, гурки, голубці і всяка інша смакота не винна, що їх готували такі буйні ґазди. «Иппен’ми в гузиці», — весь час повторює Фіскарошка. Позаду неї, як шия за гусячою головою, теліпається дід Соломон. А за ним, як коров’ячий хвіст, волочуся я, весь час голублячи розтовчений ніс. Перед цим поміж горбами пробігся прудкий осінній дощик, пахне дуже щемно опалим листям, вмираючою травою і вогкими хмарами, що злодіями хутко тікали за Лавоцькі гори.

— Сесе, Марько, самі небесики за тобою плакали, коли Мікроба задушити тя хотіла, — каже жалісливо дід.

Фіскарошка поклала на землю вузлик, обернулася до нас, взялася за боки і твердо, наче відрубуючи сокирою, мовила:

— Все, Мішку, капут і фертик! Купуємо пса!

— Марько, на чім слово, то й готово. Нараз купуємо, — підняв кулак дід.

— Айбо такого великого, як теля!

— Ні, Марько, такого великого, як бика!

— А на яку біду вам такого псища? — не витерплюю я.

— Ми його будемо держати до нашого храмового свята, а як Мусолініще із Мікробищою прийдуть на гостину, ми того пса напустимо на них, і він їх з’їсть, — рішуче мовила баба.

— Так, Марько, так! — загорівся лютим вогнем дід. — Я сам спущу на них того звіра і буду уськати: «Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!».

Така відданість дорогого чоловіка ошелешила бабу.

— Но за сесе, Мішку, мушу тя погостити, — мовила розчулена Фіскарошка. І тут же попередила. — Не бійся, пити будемо не з нашої.

«Наша» — це пляшка самогонки, яку за традицією із гостинцями завжди давали господарі гостям додому. Фіскарошка хутко підголилася і витягла з-під сукні півлітру. Яким чином бабі вдалося під час бійки злинити зі столу пляшку горілки — ані один детектив світу не відгадає.

— Сідаймо, Мішку, мало погостимося, — щиро запросила баба, — і про Митька не забудь. Коби не свята дитина, нюхала би я фіялки вже з того боку.

Доки дід наливав у невідь звідки добуті погарчики, баба розв’язала вузлик і розклала на землі перед нами відбивні, голубці, тіста.

— Ви що — мало нажерлися на гостині? — запротестував я, потерпаючи, а що буду їсти узавтра, якщо дід із бабою перемелють усю добрятину.

— Птфі, дитинко, на тому би сталося, — сплюнула Фіскарошка. — Ми што не ґазди собі. Поріжеме завтра всі кури, виб’ємо зайців.

— І порося заріжеме, коли треба, — додав дід.

— Я напечу білого хліба — такого, як гори, і будемо гоститися, — заявила баба. — Мішку, бери пий!

Дід з бабою цоркнулися і випили, закусили, очі солов’ями заспівали.

— Я, Марько, хочу з тобою потанцювати, — піднявся дід і опустив у поклоні голову.

— Приходіте свататися — ми не будемо прятатися, — теж галантно вклонилася Фіскарошка.

І почалося тупання, гупання і скакання під вічний соломонівський мотив: «Коби не Маруся, я би не женився…».

Гіп! Гоп! Фириги — не мириги…

Дід крутив серед дороги бабою, як жебрак бідою, баба дідом, як відьма мітлою.

— Но за такий танець, Марько, я мушу тебе, ороньова, тоже погостити, — тяжко дихаючи, мовив дід, відпускаючи Фіскарошку. — Ньит, ньит, не з твоєї і не з нашої.

Соломон розстібнув піджак і витягнув з-за пояса півлітру — теж невідомо як добуту під час веремії. Знову цоркнулися і, як мовить дід, «смачно тринькнули». Знову закусили. Дід став геть войовничим:

— Но, най лем прийдуть до нас ті лавоцькі лупіндароші[46]! А в нас пес, як біка, як віл…

Соломон так розпалився, що вже й віршами заговорив у гнівачці.

— А дай собі спокій, Мішку, — раптом, замислившись, мовила Фіскарошка. — Хіба ми дябли, як Наполійони, аби людей псищами уськати й чоботищами копати. Не треба нам великого звіра, хіба невеличкого песика, авби малінько настрахати.

— О-о-о-о, Марько, яка ти у мене мудра, — сплеснув ледь не на всі небеса руками Соломон, — я точно так, як твоя головка, думаю. Ми не звірі, айбо маленького песика треба!.. Я першим загойкаю: «Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!». І най песик гавкать, айбо я буду держати його за повідок.

У честь несподіваного повороту подій тепер уже Фіскарошка запросила діда до танцю:

— Но, Мішку, за такий танець типир я мушу тя погостити із своєї, — ледве дихаючи од увиванців, сказала.

Випили.

— Ти знаєш, а твій братцьо Микула дуже ядрену паліньку варить, текла би з каменю, — мовила баба, витираючи губи після чарки. — Така гладенька, як олія, а пахняча, як цукрові грушки.

— А-а-а, Марько, тото вшитко наша файта, — підняв гордо догори голову дід. — Ми такі, такі фатьови, що камінь озьмемо до рук — він нараз хлібом стане. Сесе тому, що в нашої родини дуже добрі серця. Наші нянько, най будуть прощені, коли, приміром, дуже крали, то тричі хрестилися, а на сповіді про все попові призналися, — тут дід не витерпів і пустив сльозу.

— Недобрі ми, Мішку, з тобою люди. Грішні такі, що й не знаю, як земля нас носить, — посмутніла і собі баба.

— Недобрі, Марько, ой, недобрі і грішні, — охоче погодився Соломон і тут же нашорошив вуха. — А чим так тяжко ми согрішили?

— А тим, што ваша файта така золота, а ми її псами хочемо замордувати, — затремтів у баби голос. — Люди нас як янголів прийняли. Накормили, напоїли, а ми їм псами будемо вертати?

— Марько моя діамантова! — впав дід на коліна перед Фіскарошкою. — Ластовки би співали з твого ротика, я тоже так думаю. Люди нам свої душі під ноги стелили, а ми ще самі почалися.

Дід з огидою і осудом подивився на мене. Велике щастя, що бійка почалася не з моєї вини, інакше вони б учинили наді мною польовий трибунал.

— Прости нам, Богоньку, — підняла пристрасно до неба голову баба. — Закрий очі на ті наші гріхи і затули вуха від тих дурних слів, щось почув із наших писків.

— Божіньку, пусті наші словеса не приймай на небеса, — щиро попросив і собі Всевишнього дід.

— Я, Мішку, думаю, нам треба вертатися і попросити в Микулки й Анціки прощення, — раптово осяйнуло бабу. — Впасти перед ними на коліна, посипати голову попелом і просити, просити і ще раз просити.

— О, Марько моя медова, цукрена, цитронова і мармеладова, — розжалобився дід. — Я хоть із сього міста на колінах вернуся в золоті Лавки-Лавочки і так буду бити чолом перед дорогим Микулкою і Анцікою, што звіздочки їм й удень будуть світити над двором.

І тут же почали пакуватися, аби вернутись у Лавки. Безмежним було моє терпіння спостерігати це, але коли вони направду надумали вертатись в Лавки, тут уже я не витерпів. Став перед ними на дорозі, розкинув руки і закричав:

— Лем через мій труп вернетеся до Лавок! Здохну тут, а вас не пущу назад!

— А сесе чому, гнидо килава! — вилупила очі Фіскарошка.

— А тому, що все кінчиться тим, що ви знову поб’єтеся! — з твердою певністю мовив я.

Мої дорогі родаки глянули одне на одного і призадумалися.

— А ти знаєш, Марько кремова, наш Митько має правду, — раптом мовив дід. — Ми вже й так натруджені. Ноги нас болять. Ліпше завтра підемо.

— То й опохмелитеся. І знову писки собі наб’єте, — підсумував я.

— Ну, добре, Мішку, — згодилася баба. — У Лавки вертатися уже ниськи не будемо. Але щи малінько собі дербализнемо і потанцюємо.

А в цей час над нами твориться диво Господнє… Заходить сонце, і над Лавками після недавнього дощу починає на все небо всміхатися осіння райдуга. Спершу якось розгублено, непевно, а далі раптово стрепенулася, підхопилася і, наче її підняли буйні і хмільні від свята лавчани, засяяла на увесь світ, з’єднавши барвисто-весільною аркою осінні овиди. І над нами постали, сяючи і мерехтячи кольоровими колонами, велетенські ворота, через які, здавалося, можна потрапити до раю.

Із гори Ловачки випорхнула зграя галасливих птахів. Підхоплених вітром, їх занесло прямісінько в райдугу.

І тут сірі, непримітні птахи раптом, потрапивши в кольоропад, почали розцвітати в небесах. І бачилося вже, що то не птиці, а квітучі божі ружі, вишикувавшись у довгу вервечку, летять пишною зграєю через сяючі небесні ворота до раю.

Баба, роззявивши рота, якусь мить дивилася на це неймовірно красиве видовище, а далі схилила голову на плече діда і, схлипуючи, сказала:

— Ось так, Мішку, єдного красного дня і ти піднімешся туди, — вказала пальцем у небеса. Мороз ня б’є, ночами не сплю, коли здумаю, як ми будемо розлучатися.

— І сам не знаю, за що мене, великого грішника, Богонько так полюбив і подарував на все життя тебе, дорога Марько, — почав сльозитись і Соломон. — Я такий щасливий у Бога, що все життя ти йшла зі мною. Слава і дякую тобі, Божіньку, за мою Марьку, — підняв молитовно до райдуги руки дід Соломон.

— Ти, Мішку, не журися. Коли прийде твій час, я сама оцими ручками закрию тобі оченьки, — мовила тихо далі баба. — Одна-однісінька тебе і помию, і чисту сорочку натягну, і руки на грудях тобі схрещу. Абись постав перед Богом, як достойний челядник, як ґазда, а не якась жебрач.

— А чого се дідо має вмирати першим? — питаю я.

— Він мусить вмерти першим, бо наш дідико дуже добрий, а тому слабенький… Якшто зостанеться сам, згине без мене, і нікому буде його навіть на ослін покласти, — не знімаючи з дідового плеча голови, журиться баба.

— Божіньку, за що ти мені дав таке щастя? — обнімаючи бабу, вкотре запитує в небес дід Соломон.

— Абисьте лем і направду не вмерли од того щастя, — сказав я.

— Слухай, збийвіче, а ти що мішаєшся, коли старші говорять? — раптом спохвачуеться баба і легенько дає мені по потилиці. — Казала я тобі, Мішку, кілько вовка не годуй, він усе буде ліс хвалити. Видиш, зла наполійонівська кров — і хоть ти умри.

— Нич, Марько, прийдемо думів, накрутимо йому вуха, — твердо обіцяє дід Соломон.

І піднявши із землі клунки з останками гостини, дід із бабою, ніжно обнявшись, ідуть до нашого села. Я йду позаду й умиротворено дивлюся, як вони піднімаються на один із пагорбів. І тут опиняються у навстіж відчинених воротах райдуги.

Зливаючи один одному свої гарячі почуття, дід і баба не помічають, як їх з любов’ю огорнула-увінчала осіння райдуга. Вони і далі, не звертаючи ні на кого уваги, ідуть собі, зізнаючись одне одному в коханні. А мені весь час здається, що то не просто райдуга над ними, а всемогутній Богонько відчинив для моїх дідика і бабки свої квітучі ворота, і вони йдуть помаленьку на чесно заслужені небеса.

Так уповідано

— Божіньку великий, ще лем літо уцірькнуло зуби[47], а вже така жара, що все боюся, авби тобі, діду, яйця не попарилися, — каже в’їдливо баба Фіскарошка Соломонові, що апетитно роздивляється довкола себе після смачного сну.

— Я, Марько, вчора чув по радійови, шо сесе тому так жарко, бо до нас урвалися горячі вітри з Африки, — каже флегматично Соломон.

— А не казали в радійові, чи сісі африканські вітри не принесуть із собою до нас і негрів? — запитала Фіскарошка.

— Сього, Марько, я не чув… — стенув безвинно плечима Соломон. — А што, може бути і такоє чудо?

— У сьому курвацькому світі вшитко може статися, — каже баба. — В сорок четвертім році, як типир говорить «галя»[48], до нас подули червені вітри із Востока. І видиш, результат — ті вітри до нас нанесли тілько большевиків, што нигда-шуга звідси вже не вивітряться.

Дідо глибокодумно чеше потилицю і мовить протяжно:

— Ти, Марько, в нас великий філозоф. Кедь тя случайно москалі хоть на двадцять п’ять годів заквасять за твою мудрість у темницю, даву линдик на одрізаніє, што ти би намного більше книжок настругала, як Владьо Ленін, Йовжка Сталін і Карла Маркса вмісті взяті.

— Того нигда не станеться хотя би по тій причині, шо твій линдик уже давно на колгозній пензії. Із нього такий вояк, як із баби козак, — вжалила Соломона Фіскарошка.

А далі вже з любов’ю додала:

— Ти ліпше уповіш, што ся тобі вночі снило. Так крехтав і йойкав, што подумала, ачей босоркані на тобі літають.

— Не знаю, коли і шо ти чула, айбо мені вже пару днів дуже красні і багаті сни родяться.

— А ну ж розкажи і нам із Митьком. Може, і нам штось із того багатства перепаде.

— Так-от слухай, Марько ороньова, сниться мені, лежу я гейби на воротах, а із двору Гітлєрки виходить пишна пані. А така красна, як помаранча, — дід Соломон аж плямкнув губами, ніби й сам скоштував щойно скибочку помаранчі. — Підходить та солодка пані до нашого двору й каже: «Одчиняйте, Мішку, ворота, бо до вас щастя йде на гостину». А я, знамо, звідаву: «Що за щастя і відки воно преться?». А помаранчова паніка засміялася радостно, як зелена неділя, і каже: «А што ви, сватику, мене не впознали? Я і є вашоє щастя!»

— Гоп-стоп, триндо[49]! — перебила владно рукою баба Фіскарошка. — Ти ліпше скажи, в якому сесе сні прийшло до тебе помаранчове щастя — у передполудняшньому, полудняшньому, пополудняшньому, вечірньому, нічному ци ранішньому. Поскілько ти спиш майже двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, — мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до сніданку.

— Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині паніки сняться над рано.

— Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі сміялася в ранішньому сні, — задерла уверх голову баба, щось прошептала і твердо мовила: — Щастя припреться до нас сьогодні.

Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соломона, як на східцях перелякано загриміли відра, заверещали сінешні двері і в хату палаючим смолоскипом влетіли мої солодкі нянько.

— Рогата свиня до школи більше не піде! — істерично заволав він на порозі.

Мені стало моторошно. І як не парко було під периною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата свиня, тобто я, позбавлена відвідувати шкільні заняття, не на жарт перелякала і бабу. Проте, як це водилось завше, вона миттю схопила себе в руки, опанувала ситуацію, кинула орлиним поглядом кудись у Всесвіт і хижо запитала:

— А чого сесе би наша рогата свиня… прости Господи… наш Митрико до школи не ходив?

— Бо так уповів мені Іван Сусанін, директор, — ледь не плачучи, констатували мої золотенькі нянько. — Стрів мене перше на вулиці і каже: «Якшто ще раз увиджу вашого розумного міністра у школі, то поміняю’ му голову на гузицю! Най іде гуси пасти, там йому місце».

— Так і казав? — перепитала з іронією баба.

— Так і казав — гуси пасти!

— Но позерай лем ся, який у нас Сусанін вумний, — зі злою посмішкою мовила Фіскарошка. — Най наш міністер іде гуси пасти! А шо, гуси — не тварі Божі? — раптом сердито рявкнула баба. — Шо, наш Митрик і гуси — послідня худоба на землі? А ци знає Сусанін, шо гуси, святили би ся, спасли колись великий варош Будапешт?

— Не Будапешт, а Рим! Гуси Рим спасли! — не втерпів я і вигулькнув із-під перини.

Історія, як я вже неводнораз згадував, була моєю коханою наукою. І хоч як мені не було жахно від мого нянька, як істинний лицар, я не міг дати кохану в образу.

— Не варош Будапешт, а Рим гуси спасли… од варварів, — ще раз підкреслив інтелігентно я з-під перини.

— То єден фрас. Просто там, де був Рим, раньше стояв варош Будапешт, і гуси спасли його од большевиків, — не дала собі сісти на голову баба.

І тут же обернулась до Соломона, зміряла його нищівним поглядом і, передражнюючи, прошипіла:

— Так сесе і є твоя помаранчева паніка? Так сесе вона нам такоє щастя приперла, а ти, бугаю червлений, щи їй і ворота одчинив. Ну почекай, будеш ти в мене двайціть чотири години на добу не спати, а воші ряхувати! Наспиш мені всяку варохобу, а дітвак най терпить.

Фіскарошка не втрималась, схопила залізну лопатку для жару і смачно вперіщила бідного Соломона по хребту. Нянько не стали чекати дарунку для себе і прожогом вилетіли з хати, не забувши зачепитися на східцях за перекинуті відра.

Бідака дід зіщулився перелякано в кутку біля нерозлучної подруги печі і тільки винувато кліпав.

— Най ваш міністр гуси йде пасти! А не з’їв би ти пессьої солонини і запив молоком із жабиної цицьки, кривопиский Сусаніне? — ніяк не могла вгамувати своєї гнівачки баба Фіскарошка. — Видите, всі людські копильці святі, лем наша дитина їм сліпак на очах. Най так і буде — Митрик у школу більше не піде!

— І не піде, Марько ороньова! — підбадьорився у кутку Соломон. — Хоть би за ту школу дітвакови щось платили. Хай би і невеликі піньозі. А так задарма ходить до науки, то щи їм і недобре. О, то є большевицькі зарази!

Я ж в цей час сумирно лежу під периною. Після вердикту своїх сімейних адвокатів, що я зовсім задарма, вірніше б мовити, «на Боже», ходжу до школи, а наді мною кляті большевицькі вчителі ще й збиткуються, на мене напали такі жалі, що сльози не те що покотились з моїх стражденних очей, а бризнули, наче із великодньої поливачки.

Із своєї гіркої планіди я прийшов до фатального висновку: всі мої біди починаються вранці, коли ще сумирно лежу під периною, або на початку навчального року, коли у шкільну програму вводять новий предмет.

Ось і нещодавно на наші школярські голови впало ще одне щастя — наука хімія. Уособлювала її височезна, худюща, безбожно нервозна і криклива пані вчителька, прозвана за свою вибухову натуру Динаміткою. І хоч пані Динамітка таїла в собі для моєї не менш вогненебезпечної персони приховане лихо, хімія мені, як не дивно, дуже сподобалася. Вірніше, полюбилося саме слово — «хімія». Воно продзвеніло в моїй душі кришталевим дзвіночком. Це слово було тепле, як парне молоко, сріблясте, як листя клена, і пахло духмяно, як перезрілі лісові суниці. А коли дізнався, що хімію називають ще «єгипетською наукою» і вона має такі ж давні й могутні корені, як і моя кохана історія, я зрозумів, що переді мною відкриваються двері у світ, де живуть одні дива і таїни.

Адже хімія — подумати тільки — це наука про перетворення. І в ту ж мить народилась мрія — перетворити мого мученика-вчителя пана Фийсу на цапа й оженити його на нашій козі Танкістці. Але цього треба навчитись. І я кріпко почав цімборувати з хімією.

Не минуло й кілька днів, як після уроків я, захеканий, влетів до хати. Баба саме пили воду.

— Бабо, ви знаєте, що п’єте? — навіжено закричав я.

Фіскарошка зо страху ледь не захлинулась.

— Ви п’єте аш два о! — закричав я.

Баба зойкнула, вода їй бризнула через ніздрі, і старенька зайшлася диким кашлем.

— Яку… яку… мару я п’ю? — нарешті спромоглася запитати.

— Ви п’єте аш два о! — повторив я, натискуючи на кожну літеру.

Фіскарошку перейняв такий страх, що горня їй випало з рук на підлогу, руки затрусились, і вона, йойкнувши, опустилася на ослінчик.

— А я тепер, Митрику, не помру? — заплітаючи зо страху язиком, запитала благально.

— Не бійтесь, фрас вас не возьме. Сесе так по-вченому, по-хімічному, вода називається: аш два о!

— І ми тепер не похворіємось, якшто будемо пити сісю гашпарівку[50]? — все ще не ймучи віри, питала баба.

— Бабо, ви што: ниськи із пеца впали? — уже розсердився я. — Ви ж усю жізнь пили її.

— Айбо я пила воду!

— Так, пили воду. А вона по-вченому називається аш два о. Така її хімічна формула.

Фіскарошка, змірюючи мене підозрілим поглядом, підійшла до відра з водою, нахилилася, понюхала, далі зачерпнула пальцем і піднесла краплю на язик. Поцмокала, поцмокала, видно, щось вельми її збентежило, бо…

— Будеме, Мішку, завтра колодязь чистити од усякої хімії, — рішуче сказала Соломонові.

Дід, що досі спостерігав мовчки із-за печі, їдко хихикнув.

— А ви, діду, не дуже смішкуйтесь, — попередив суворо я. — От ви всю жізнь сидите коло пічки, а знаєте, чим ви дихаєте?

— Божим воздухом живу і дихаву, — прорік протяжно Соломон.

— Ой ні! Ви дихаєте це о два — вуглекислим газом, що йде з пічки. Він дійсно отруйний, — ошелешив я діда.

Соломон спробував припіднятися, але в поперек йому наче кола встромили. Так і закам’янів наш дідо напівприсядки біля печі, до того ж ще й руки розкинув, немов городнє опудало. Далі розкрив широко рота, випулив очиська, ковтнув кілька разів повітря і почав задихатись.

Попри велику житейську мудрість, яка межувала із не менш космічною лінню, мамка-природа нагородила Соломона дуже буйною фантазією. І коли я вимовив «це о два», дідові замість повітря уявились довкола мільйони величезних кругів і коліс у вигляді букви «О», які він мусить спершу ковтати, а потім ними дихати. Соломон беззвуко ворушив ротом і на очах почав синіти. І тільки термінове втручання любої дружини Фіскарошки врятувало діда від задухи. Коли Соломонові почала вже йти з рота піна, баба з усього розмаху втеліжила його поліном межи плечі і цим, видно, вибила йому з голови буйну уяву. Дід глибоко зітхнув і далі вже не звертав уваги на різні круги і колеса, які шалено вилітали із печі і крутилися довкола його рота. Він сів собі на любий ослінчик і глибокодумно прорік:

— Сеся совєтська наука, попам’ятайте моє слово, не би до розуму, а в темні хащі і блуди всіх нас заведе.

— Ой, маєш правду, Мішку! — засокорила і собі баба. — Ми при цісарю Францові Йовжкові, царствічко’му небесноє, нигда такої паскуді не вчили в школі.

— Інтересно би знати, а як большевики по-вченому називають шпірітус, паленьку і вино? — запитав сам себе Соломон.

— А я можу узнати! — бойовито випалив я.

Наступного дня, повернувшись зі школи, я посадив рядочком діда коло баби і з неприхованою зверхністю вченої людини почав з ними просвітницьку бесіду, вивідану од Динамітки:

— Почнеме з того, що основа алкоголю, як ви кажете, — шпірітус, по-стародавньому — сесе дух.

— Нечистий дух, — підхопила Фіскарошка. — Шпірітус — нечистий дух.

— Сесе, Марько, позераючи в кого він уселиться, — підкорегував делікатно бабу Соломон. — Приміром, коли той дух прийму на душу я, то він нараз стає святим. То каждий знає, же коли я дербализну шпірітусу — із мене ангелики говорять. А от ти, Марько, заквасиш — нараз чорти із твого писку вискакують.

Дід не встиг доплести думку, бо Фіскарошка вліпила його п’ястуком по тім’ю.

— Видиш, ще лем почула про шпірітус, а сатана їй уже руки розв’язав, — заскімлив дід.

— Хімічна формула шпірітусу «це два аш п’ять о аш», — продовжував я. — А по-вченому шпірітус називається метилкарбіналом.

— Як, як?… лом… лом… лом? — перепитала Фіскарошка. — Но, на мою веру, я сесе вже давно підозрювала — коли переп’ю, точно, як би ня по голові ломом потовкли.

— А ну ж, ану ж лем іще раз уповіш, як тота зараза називається, — промимрив і собі ошелешений Соломон.

— Ме-е-е-ти-и-илка-а-арбіна-а-а-л-о-ом, — проспівав протяжно я. — Отак по-вченому називається шпірітус.

— Господи великий, што не придумають кляті большевики, авби лем порядочний продукт споганити і чесному чоловікові апетит іспортити, — ледь не заплакав із розпачу Соломон.

— Чого ви, діду, весь час у вшиткому вините большевиків? Тать тото не вони придумали, то — вчені.

— Мовчи! — гиркнув Соломон. — Таку паскудь можуть придумати лем большевики. На мою правду, — продовжував дід, — я того лом… лом… ломаного шпірітусу більше в рот не возьму. Кедь уже пити, то лем вино, пиво і паленьку.

— Е-е-е, діду, не журися. Коли ми з тобою ті шпірітуси пили, то їх так ще паскудно не називали, і оно нашому здоров’ю не дуже нашкодило, — заспокоїла баба.

Фіґлі-фіґлями, але слово «метилкарбіналом» збурунило в душі Соломона цілу гаму неприємних емоцій. Те слово в його уяві малювалося слизьким, як розчавлений слимак, колючим, як старий їжак, а до того ще й смерділо гнилою цибулею і страшним перегаром. Метилкарбіналом гидкою гусеницею заліз із вух дідові в горло і почав нестерпно жалити і пекти. Соломона почало тягнути на блювоту, він захлинувся кашлем і крізь гикавку запитав:

— А пан Фийса знали, што у шпирта такоє паскудноє ім’я?

— Шо пан Фийса? Пан Фийса — чоловік учений і, видати, мав знати, — кажу я.

— Но буде пан Фийса в нас не шпирт, а гарячу смолу більше пити! — пригрозила баба в бік обійстя мого дорогого вчителя.

— Не гнівайся, Марько, пан Фийса, може, би був нам і сказав, айбо його, видати, большевики залякали, — мовив гірко дід, приходячи до себе від кашлю.

Із тих пір дід Соломон, коли п’є десь у гостях чи в корчмі, конче запитає, чи немає в паленьці або вині того вченого «шпірітусу», що кінчається «ломом». А коли вип’є, сплюне та обов’язково промовить:

— Видите, люди добрі, що тоті закляті большевики не придумавуть, лем би чесній челядині жізнь отруїти.

Подібно до того, як панна хімія нанесла невиправної шкоди психічному здоров’ю Соломона, так само жорстоко вона дуже скоро спопелила ніжні паростки і мого кохання до неї. А все почалось із благих намірів, котрими завше устелена дорога нашого чоловіка до пекла.

На День учителя баба Фіскарошка приготувала для улюбленої вчительки хімії букет із семи пишних троянд. Вони казали не лише про сім кольорів веселки, а й про люблячі серця кожного із семи членів нашої могутньої родини до пані Динамітки, яка зуміла в моїй блудній голові, як сліпа курка у сміттю, віднайти світлу зернину хімічного таланту. Але, як я вже не раз знав, мамка-природа, яка чомусь не злюбила мене од першої хвилини появи на світ, на моїй житейській дорозі вперто і настійно підсувала паскудні «свині». Так було і на цей раз.

По дорозі до школи я вступив у конфлікт із кількома псами, від яких ледве відбився букетом. Потім нечистий висадив мене на грушу баби Анці Петрової, за що був частований по хребтянці кілком. Далі дорогу перебігла кішка. Кидаючи в неї каменем, трапив не у паскудну тварь, а у вікно нанашки Гітлерки і мусив тікати од її гніву через кукурудзу. А вже в самій школі, хтось зачепив мене, когось я ненароком луснув у потилицю. І можете уявити, яким виглядав букет родинної вдячності: три троянди я десь загубив, а інші мали такий вигляд, якби їх в окропі ошпарили. Ось ці чотири троянди-каліки я врочисто й підніс пані Динамітці, виголосивши здравицю в честь її свята. Та замість очікуваної радості обличчя пані вчительки так перекривило, наче її вкололи в сідницю трояндовим шипом. Вона з якоюсь огидою взяла покалічений букет, кинула на стіл, зневажливо фиркнула, наче генеральська кобила, й зі злою іронією процідила:

— А що — не могли мені вже заєдно і гроба подарувати?

Як виявилося згодом, пані Динамітку ошелешили не квіти, які мали вигляд, ніби їх силоміць щойно вийняли із писка корови, а те, що їх — чотири. Перебачте, а звідки мені — ще тільки початкуючому сільському аристократові — було знаття, що парне число квітів несуть покійникам. Отож я вельми зачудувався із слів пані учительки: «А що — не могли мені вже заєдно і гроба?». Проте, будучи улюбленим учнем, із піонерською готовністю відповів:

— Не журіться, паніко учителько, буде вам і гріб!

Старша челядь не дасть збрехати, колись на Закарпатті колиска і домовина були неодмінними на кожному обійсті. Домовина, по-нашому — деревище, покоїлася на горищі, а колиска — в хаті, десь у закуті біля печі.

Деревище, а в ньому всі похоронні причандалля, готували собі заздалегідь люди старшого віку, авби не завдавали по смерті родині, і так обтяженій горем, ще більшої жури. Наша сім’я і в цій традиції була оригінальною: труною кожен член родини запасався ще замолоду — як тільки переставав рости. Тому горище бабиної хати нагадувало склад похоронного бюро. Моя рідня в більшості використовувала їх як тверду валюту. Якщо, приміром, вуйко Черчіль зичив від тітки Маргіти банку оселедців, у заставу клав свою домовину. Дідова труна дуже часто за самогонні борги переходила у власність баби Фіскарошки. Із деревищ мали непоганий зиск і наші кури: у них вони гніздилися, неслися і висиджували маленькі пітята-курчата. А найефективніше домовини використовували мої дорогі нянько — у них вони надійно хоронили добро, так тяжко і з великим страхом крадене з колгозу.

Отже, повернувшись зі школи, я одразу заявив:

— Бабо, паніка вчителька казали, авби ми привезли їй гріб!

— Вона шо — впала із печі на голову? — витріщила пульки Фіскарошка.

— Не знаю, відки впала — з пеца чи з дуба, — стенув плечима я. — Паніка вчителька дуже красно вам подякувала за чічки, а пак уповіла, шо чи не могли би ми їй подарувати ще й гріб.

— Но та што, діду, прийдеться конфіскувати твоє деревище, — розвела руками Фіскарошка.

— Побив мене Мінден[51] — коли яка напасть, то мусить лем упасти на мій гріб! — запротестував Соломон.

На що Фіскарошка зреагувала поетичним шедевром:

— Я не хочу вмісто гроба в міх, — знову запротестував Соломон. — Якщо мене закопають в землю в міху, я там можу задохнутись. Та й міх може промокнути, а в мене ревма од мокроти, знаєш, як кістя буде ламати.

— Но та коли будеш, діду, у земли лежати, то не лем на кістя, а й на голову мож ся насрати. А по-друге, Мішку, не журися — іщи нико на сій землі не лишився.

Відтранспортувати деревище великих зусиль не коштувало. Вуйко Черчіль рік тому змайстрував і подарував мені в день іменин візок-самокат. Це було диво техніки на чотирьох гумових колесах. На них майстерно закріпив широкий і довгий ящик, збитий із ясенових дощок, а спереду Черчіль вмонтував справжній руль з американського «студебекера». Оскільки наше обійстя гніздилося на Небесі — найвищому присілку, а до того ж і на найвищому горбі найвищого присілка, — візок для мене був не просто презентом Черчіля, а дарунком самої долі. Сідав собі біля воріт, відштовхувався, а далі мчав, немов шалена шаркань[52], через Палестину, Бразилію, Аргентину і зупинявся аж біля церкви у Ватикані.

Отож, ми хутко зняли із горища дідове деревище і прив’язали мотузками на візок. Дід від великої образи навідріз відмовився їхати. Але це нас не вельми зажурило. Я сів на гріб спереду, баба вмостилась позаду, міцно вхопившись за мене, і Соломон штовхнув візок. Я, свистячи од радості, а баба, репетуючи од страху, летіли верхи на домовині, як татари, через Палестину, Бразилію, Аргентину… Розліталися по вулицях кури, ховалися по будках пси, верещали, вилітаючи на дерева, коти. Побачивши гріб на колесах і нас з бабою верхи на ньому, із жахом хрестилися по дворах і вулицях люди.

У Ватикані, біля самого собору, я трохи не справився з кермом, і ми з усього розгону влетіли у ворота нанашки Гітлєрки. На нещастя, Фіскарошка на тому тижні побилася з нею в черзі за хлібом. Ворота, звісно, розчахнулися і впали. На гуркіт із сіней прожогом вискочила Гітлєрка. Побачивши в себе у дворі гріб на колесах, а на ньому свою люту супротивницю Фіскарошку з онуком, Гітлєрка ледь розум не згубила.

— Ти, льондро коростава, уже мені гріб сушиш? — заверещала Гітлєрка, — живою хочеш мене у землю! А на тобі, босорканьо килава, на! На! На!

Тут Гітлєрка обернулась, задерла сукню і почала плескати по голій сідниці. Побачене мене дуже потішило, а бабу приголомшило. Вона, розкривши рота, якийсь час ловила здивовані ґави. Потім миттєво оговталася, сплеснула руками і, дивлячись, як Гітлєрка лупцюється по оголеній сідниці, радісно мовила:

— Йой, дорога кумо, які тучні і красні маєте лиця, ачень напудрилисьте їх. Лем не плескайтесь, небожко, так по губах, бо всю помаду розмажете.

Гітлєрка завмерла, далі підскочила, притьмом прикрилася і шугонула до хати — видно, за мітлою. Ми не стали чекати «гостинців» — розвернулись і помчали далі.

Коли візок зупинився на рівнині, я встав, подав бабі мотузку і сказав:

— Но што, бабо, я віз вас з гори у долину, а тепер уверх тягніть мене.

Хата Динамітки стояла аж на Балканах, і од Ватикану ще треба було відкраяти добрячий шмат дороги вгору. І доки Фіскарошка дотягла візок із домовиною, а на ній і мене, так захекалася й упріла, що, виділося, з неї ось-ось мокрим голубом дух вилетить.

Я погрюкав по хвіртці, і з хати вийшов чоловік Динамітки — пан Дийжа на прізвисько Піфагор.

До 1944 року пан Дийжа був у нашій школі директором, водночас викладав арифметику і геометрію. Оповідали, що замолоду Піфагор вчився в університетах Рима, Відня, Будапешта, і його добре знали в математичному світі. Я на власні очі бачив кілька його книг, виданих у Празі. А ще казали, що пана Піфагора ось-ось мали забирати в Будапештську академію… Але тут руські вояки принесли свободу, і все майбутнє Піфагора гевкнулося й пішло льондром[53].

По якомусь часі після приходу руських пана Дийжу викликали до Мукачева на бесіду, а направду — для перевірки на благонадійність. І тут виявилося, що Піфагор зовсім не знає російської мови. Італійську, угорську, англійську, французьку, німецьку, словацьку, чеську, польську Піфагор лускав, як горіхи. А ось по-російськи, хоч трохи і розумів, але не міг вимовити ані слова. Це вельми вразило комісію. Її голова видав такий вердикт:

— Товаріщі, перед намі абсолютно неграмотний чєло-вєк — он даже русского язика нє знаєт!

І далі продовжив:

— Тєпєрь ви відітє, как сволочі фашісти іздєвалісь над етім бєдним закарпатскім народом — ані даже діректорамі школ ставілі неграмотних тіпов.

Після такого вироку бідному панові Дийжі вже не те що директорство не світило, а й звичайне шкільне віконечко не блимало. Його взагалі позбавили права вчителювати. І тепер «неграмотний тіп» із дипломами кількох університетів, знанням десятка мов пас колгозні свині. І це тільки по великому блату його влаштував туди наш вуйко кривоокий Пірат. За його ж порадою Піфагор взявся активно вивчати російську мову.

Цілими днями з торбою словників і книг ходив бідака Піфагор пасовиськом і, отетеріло дивлячись у небо, зубрив слова й правила. Але, очевидно, через те що його генна свідомість не сприймала російських правил, душа пана Піфагора не бажала прийняти тієї мови. Тим часом Піфагор вивчив китайську, японську, кілька арабських і навіть мову якогось африканського племені, а російська вперлася йому в голову козою — і ні на крок уперед. Піфагорові бачилося, що по-російськи вже навчились кожне дерево і кущ на пасовиську, не кажучи вже про його підопічних — колгозних свиней.

Пан Піфагор, побачивши нас із бабою, підійшов до хвіртки і шанобливо поклонився. Він був високий, міцно скроєний і, на перший погляд, мало чим відрізнявся від селянина. Але акуратно зачесане назад чорне волосся, довгі, біло-воскові і доглянуті пальці рук, аристократичні риси обличчя, якась невимовна туга і задума у глибоких голубо-зелених зіницях — все говорило, що перед нами людина шляхетного роду. І, звичайно, одежа — хоч і добряче поношена, але завжди випрасувана, в лінієчку штани, накрохмалена сорочка, начищені черевики. І найголовніше — краватка. У ній пан Піфагор навіть свині попасував.

— Дорогі Марько, ви хотіли якоїсь помочі од мене? — запитав пан Піфагор, зі страхом косуючи на гріб.

— Та ні, пане вчителю, ми самі вам поміч привезли, — опустила голову Фіскарошка. — Ваша паніка просили, авби ми їй гроба подарували.

— Не знаю, дорога Марько, айбо, наскільки я знаю, я ще не збираюсь вмирати, та й моя Іцука ніби ще хоче малінько пожити, — мовив знічено Піфагор.

У цей час із-за стодоли з корзиною тучнощоких яблук якраз і вийшла пані Динамітка.

— Іцуко, подь лем сюди! — покликав дружину Піфагор.

Пані Динамітка з повною ношею підійшла до хвіртки.

І коли побачила нас із презентом, щоки їй спалахнули, як джонотани в корзині.

— А сесе што щи за троянські коні? — вирячила здивовано очі.

— Тать наш Митько казав, же ви дуже просили, авбисьмо вам гріб. Сесе не подумайте, што якась взятка. Сесе лиш вам, од чистої душі, — засокорила баба Фіскарошка.

— Ви мені гріб од душі? — ошелешено запитала Динамітка. — А матір вам у душу!

На одміну від Піфагора пані Динамітка була далеко не голубої крові, а вельми емоційна, не стримана в бесіді і вогненебезпечна.

— А што, паніко! — щиро здивувався я. — Коли я вам подарував чічки, хіба ви не казали, што ми могли би вам і гріб подарити?!

Корзина із джонотанами випала Динамітці з рук — тучнощокі яблука сито і неохоче покотилися-поваландали двором у траву. І тут під пані вчителькою водномить зірвалося щонайменше сто кілограм динаміту — вона як підскочить, як заверещить, а далі блискавкою шугонула до буди і випустила пса-вовкодава.

— На мою веру… на мою веру! Марько, тікайте! — заволав Піфагор.

Звичайно, цього вже нам і не треба було особливо радити. Я притьмом вилетів на візок, баба Фіскарошка з усієї сили підштовхнула його, а далі й собі перепілкою порхнула на гріб позаду мене. І ми полетіли з Балкан з такою шаленою швидкістю, що нас би не те що собака, а й татарська стріла не наздогнала.

Із того Божого дня пані Динамітка почала мене чомусь люто не поважати. Мало того, що на кожному уроці згадувала всі прізвиська мої, які уособлювали всі гидотні тварі і нечисті духи, вчителька навішала на мене ще й хімічні клички — «іржавий ферум», «смердючий нітроген», «криволабий плюмбум», «шкірьоокий гафній», «шалений стронцій».

Крім енциклопедії нечистот земних і небесних, я став ще й ходячою таблицею хімічних елементів Менделєєва. Проте знущання тривали недовго — доки, як знала казати Фіскарошка, «у нашому Митькові не завоятив “сербський дух”» — бабин натяк на балканські корені діда Наполійона…

Того дня до нашої школи з перевіркою наскочили мій улюблений інспектор пан Годя. Для них вже стало ритуалом, як тільки переп’ють, мчать на опохмілля трясти вчительські й учнівські душі. А оскільки наша школа була найближче до Мукачева, то пасли пан Годя наші душі вельми часто. На превеликий жаль, цього разу пан інспектор не доповзли до нашого класу, а задовольнилися першокласниками. А далі, замкнувшись у кабінеті з директором школи на прізвисько Сусанін, гамували опохмільну жагу, або ж, як казали, гонили кози моравські. Організм пана Годі мав дивовижну властивість: тільки-но інспектор випивали, через кожні п’ять хвилин, як навіжені, бігали до туалету по-мокрому. Це я зауважив ще коли складав злощасного іспита про походження людини.

Отже, остограмившись, внутрішні води понесли пана Годю із кабінету. Але…

По дорозі до шкільного туалету, що був далеко за школою в кукурудзі, пан Годя пролітали повз хімічний кабінет. За хвильку перед цим, скориставшись відсутністю пані Динамітки, на дверях кабінету я крейдою хутко написав: «ОО-М» — тобто туалет чоловічий. Шалено несучись коридором школи, погляд пана Годі прикипів до «ОО-М».

«Но то є мудрий хлоп, — подумали про Сусаніна пан інспектор. — Знає, як підмастити губу начальству!»

Із цим щасливим одкровенням пан Годя забігли до хімічного кабінету. Тут хутко почали нишпорити за унітазом, але того ніде не виявилося. А під стіною, витягнувши лебедині шиї, гордо шикувалися величезні скляні колби. Не завдаючи собі клопотів, пан Годя схопили одну з них і з великим задоволенням почали пі-пі-пі… Тим часом пані Динамітка, помивши після чергового уроку в потічку скляний посуд, із високо піднятою головою несла його на таці в кабінет. Із педагогічним достоїнством відчинила двері свого кабінету, і тут постала ситуація, гідна пензля автора відомої картини «Не ожидалі?!». Пан Годя, — в одній руці міцно тримаючи женило, в другій скляну колбу, — рвучко обернулися на голос дверей. Але чи ошелешені несподіваною з’явою пані Динамітки, чи притлумлені горілкою, пан Годя зреагували вельми оригінально. Вони галантно поклонилися і, показуючи очима на колбу, сказали: «Перепрошую, пані, але ви сюди не втрапите».

Пані Динамітка, роззявивши рота, кілька разів ковтнула повітря, щось белькотнула, а далі в’єдно зі склянками і пробірками гепнулася на підлогу.

Почувши про цей прикрий інцидент, пан директор озвіріло закричав: «Де той збийвіч, я’му яйця відріжу!». І кинувся до класу. Проте за мною тільки вітер через вікно заспівав. І ось вам наслідок:

— Подумаєш, най наш випердок іде гуси пасти, — передражнювала пана Сусаніна баба, ніяк не вгамуючись із клятими гусьми.

— Писати Митрик знає, читати знає, а більше на якого фраса. Попа з нього не буде, дяка тоже, а на міністра йому і не треба, — торочив собі під ніс дід Соломон, куняючи біля печі.

— А тій шари[54] рогатій што треба? — понесли раптом баба на Динамітку. — Подумаєш, увиділа голий линдик пана інспектора, но та й што? Нараз в обморок падати? Тать коби і я так, то більшу половину жизні пролежала б безпам’ятна.

Тут Фіскарошка осіклась, вдарила себе по роту і крадькома глипнула на діда.

— Так, так, Марько, — підтакнув куняючи Соломон, не особливо заглиблюючись у зміст бабиних слів.

І Фіскарошка понесла далі:

— Можна подумати, што чеперава[55] Динамітка вообще нигда в жизні чоловічу серсаму не держала. А їй што — дітей у кузні наклепали чи, може, колгозним комбайном намолотили? — грозила кулаком у вікно Фіскарошка.

Дякуючи адвокатським талантам моєї бабусі, напрошувався висновок, що у прикрому інциденті з линдиком пана Годі винуваті всі, крім мене. Більше того, я — безвинна жертва, на яку невідомо за що постійно падають усі гріхи земні.

— Солодка моя дитино, ой невчасно, не в добрий час тебе мамка породила, — мовила схлипуючи дорога бабуся Фіскарошка, тулячи мене до себе і гладячи по мудрій та безгрішній голівці.

Потім якусь хвильку мовчки і напружено дивилася у вікно, наче намагалася зловити думку, що випорхнула в небеса, і додала:

— Щи ся той світ не вродив, який би тебе, дитинко, оцінив і полюбив!

Солодка моя бабуся Фіскарошка! Ніколи не забуду, як, будучи в гостях у нанашки Жофії на прізвисько Кутузовка, Фіскарошка безцеремонно почала перчити її дітей — і злі шелюги, і кривопиські гунцути, і роти немиті, і содомські жівани[56]. Сигіняшна Кутузовка здивовано, але терпеливо слухала-слухала, перелякано кліпаючи єдиним оком, а потім бочковим голосом прогуділа:

— Та ви, Марько, ліпше попозерайте на свого пекельного кочегара, першого помочника люцифера, — і тикнула пальцем мені прямо в чоло. — Хіба він ліпший за моїх?

— О, туйки ви, кумо, не праві! Коби наш Митрик був такий недобрий, як ваші бандіти, я би то нараз увиділа і такого би’ му апостола прочитала, што вмер би від ганьби і переживання, — відрізала бабуська, голублячи мене поглядом.

— О, ваш херувим би дуже заганьбився. І так запереживав, так запереживав, як індюк, коли свиню зуби заболять, — відповіла нанашка Кутузовка, блимаючи єдиним оком.

Сентенцію баби Фіскарошки про мій невчасний прихід у цей світ і його не вельми велике захоплення од моєї персони згадую постійно. Вельми пророчими виявилися її слова.

Народився я на Небесі — так називали один із присілків села. І народився в Осінь Великих небес. Саме такою — Осінню Великих небес — залишилась у пам’яті людей остання осінь перед приходом червоних на Закарпаття.

Такого дива ніхто не пам’ятав. Ще й не встиг погаснути серпень, як погожого ранку, на Успеніе Пресвятої Богородиці, небеса довірливо притулились до гори Ловачки, якось розімліли і попливли-розгулялись по світу.

Небеса голубими стогами вкрили навколишні гори, пагорби та обійстя людські.

Небеса, тихо шелестячи, текли руслами давно вимерлих рік.

Небеса затопили навіть колодязі, і жінки кожного ранку, черпаючи воду, витягали повні відра усміхнених і мудрих небес.

Небеса були настільки первісно чисті, що здавалися нерозгадано-піднесеними у своїй неповторності.

Небеса пахли. Небеса пахли бузком і полуницями. Ані до того, ані опісля ніхто ніколи не чув, щоб небеса пахли. І тим бузково-полуничним духом пропахла вся Велика Осінь. Полуницями пахли яблука і груші, виноград, картопля, гарбузи, стиглі кукурудзи. Навіть діти, які народжувалися в пору Великої Осені, пахли бузком і полуницями.

Минали дні, а небеса розлягалися все нижче і все більше топили ліси, поля, близькії далекі села.

Небеса підійшли до землі вже настільки близько, що навіть птахи не мали сили підняти їх на своїх крилах. Щороку, відлітаючи у вирій, птиці піднімалися на недосяжну висоту і вже звідти, печально курликаючи, слали останні поклони землі. А в рік Великої Осені птахи, придавлені небесами, летіли настільки низько, що крилами чіплялися стріх, дерев, кров’ю позначаючи свій вічний осінній шлях.

А небеса підповзали дедалі ближче, і вже бачилося, що Великий Творець взяв землю на долоню і наближає її до своєї зіниці. І то вже не небеса, а Велике Око розглядає пильно не тільки те, що коїться на осінній землі, а й у збуджених людських душах. І побачене, видно, не вельми потішило Великого Творця, бо Великою Печаллю в останню осінь Великої війни огорнулося Велике Око Небесне.

Бувальці поговорювали, що небеса настільки близько підійшли до землі для того, щоб душі невинно убієнних на війні не довго блукали в пошуках воріт Вічності.

Того осіннього ранку мої, святили би ся, мамка помаленьку собі прошкували до гори Ловачки збирати виноград. Йшли вони через Єрусалимські горби — так називали черідку пагорбів за нашим присілком — і ласкаво говорили зі мною. Так, так, вони говорили зі мною, хоча я ще тихенько дрімав собі в мамчиному лоні. І ось мамка йшли собі Єрусалимськими горбами і тихенько говорили зі мною.

Я до смерті не забуду тих мамчиних слів: вони були пухнасті і ніжні, як мицьки на весняних вербових прутиках, м’якенькі, як персики, і пахучі, як груші-медівки. Кожне з мамчиних слів, торкаючись мене, осявало маленьке єство і наповнювало його ніжною музикою. Далі слова, подібно краплям ранкової роси, ласкаво омивали мене, пахуче дзвеніли, і кожне з них світилося своїм неземним, але дуже теплим кольором. Це були слова без звичного земного змісту — вони скоріше нагадували оте невимовне щемне тепло, яким нас облагороджує Великий Творець.

Я навіть пам’ятаю, що кожне мамчине слово було відчутне на дотик. І я торкався мамчиних слів пальчиками. Вони, слова, здивовано розкривали очі й усміхались мені. І взагалі все мамчине лоно було велетенським суцвіттям пташиного щебету, голосом якогось дуже солодкого дощу і того безмежного дива, що зветься щастям, з яким тебе чекають у цьому світі.

Усе життя буде метатися блудна моя душа в пошуках того блаженства, яке відчув і пізнав під материнським серцем. Але найчастіше порожнечею, холодом, безвір’ям і зрадою відлунювалися мої марні пошуки. І ось тепер, коли дуже тяжко, лягаю на теплу землю, притуляюся щокою до неї і чую в ній давно забуту мелодію материнських слів, їх кольори, запахи, тепло. І вірою та надією повниться моє серце. Я знаю, коли покину цей світ скорботи, знову повернуся до материнського лона, і мені там теж буде так само добре, безтурботно, незрадливо і щасливо, як під материнським серцем. Але це вже буде лоно матері-землі…

І тепер мені від жалю до себе так само рясно-рясно падають з очей сльози, як того осіннього ранку капала свіжозварена самогонка в обійсті Ілька Слов’янина на прізвисько Барон Калошня.

Барон саме пробував первак, коли мамка минали його обійстя.

— Анночко, не хочеш причаститиси — така люта, як огень, — припросив до частунку барон мамку.

— Йой, Ільку, мали бисьте совість, куди мені до паленьки, — відповіла мамка знічено.

І тут я, почувши голос барона, нашорошив вуха і вдихнув носом повітря, що подали мені мамка із земного світу. Чимось нестерпно-бентежним запахло мені — то був дух молодої самогонки-сливлянки. Я собі мислю, що тої миті в мені прокинулись і заграли родові гени, і я войовничо захотів у світ. Мамка не на жарт перелякались: цілий тиждень я ангелятком грівся під серцем, не подаючи ознак великої стурбованості, а тут раптово почав копатись і лускати руками в живіт, як грек у ворота нещасної Трої.

— Йой, дитинко, почекай ще маленько. Прийдеме додому, а там буде легше, — вмовляли мене мамка.

Але я, скуштувавши запах сливовиці, підскакував, наче жеребець — мені нестерпно хотілось випити.

Коли не стало сили терпіти, мамка сіли під виноградний кущ, заплакали і почали молитися до Діви Богородиці. І, видно, Марія Богородиця змилостивилася й прийшла на поміч страждущій породіллі. За молитвою мамка й не спом’янулась, як вигулькнув, наче пуцьвіріньок із гніздечка, власною персоною я. Мамка, побачивши мене, так перелякалися, що ледве бесіди не лишилися. І тут Богородиця — моя заступниця, змилостивилася вдруге: в ту хвилю до своєї винниці післала нанашку Кутузовку.

— Йой, Анцько, мала бись долю, та ти, виджу, уродила, — проказала вже добряче п’яна Кутузовка.

Мамка ледве спромоглась на бідну посмішку й кивнула у знак згоди.

— Но, тать туйки нічого страшного ніє, — мовила Кутузовка, виймаючи із-за пазухи наполовину відпиту пляшку сливлянки. — То, Анночко, не каждий день із жоною трафляється — можна й потерпіти.

Далі нанашка звідкись дістали ножа, промили його самогонкою і спритно відрізали мені пуповину.

— Мачка’го знає, Анночко. Ви такі із чоловіком красиві, а відки це мальфеня взялося, — мовила Кутузовка, передаючи мене мамці в руки. — Такий, най ся не приказує, якби із воронячого гнізда випав.

Можливо, я й не був великим симпатягою — чорний, як вороненя, торомбатий[57], як нігер, зморщений, як печене яблуко, з великими й допитливими, як у мальфеняти, терновими очиськами. Але для мамки…

— Но, нанашкульо, чом ви так нефайно говорите? — ледь не заплакала мамка. — Та ви ліпше попозерайте на сесе божественне янголятко. Тать такий красивий, якби в квітах переспав, — ніжно тулила мене мамка до серця, все ще сидячи під виноградним кущем.

— Но раз тобі дуже красний, то милуйся, а я пішла на винобрання, — мовила Кутузовка і ковтнула з пляшки за мої народини.

Нанашка, звісно, запропонувала горілки і мамці, але та відмовилась. Почувши пропозицію випити, в мене знов гаряче стрепенулися родинні гени. Я закричав і простягнув до пляшки рученята.

— Буде злодієм і бандітом, — проконстатувала Кутузовка. — Ще й не встиг на світ вилупитися, а вже тягне руки до чужого. Будь здорова, Анцько!

На сім слові Кутузовка обернулась і пішла своєю дорогою. А мамка ніяк не могли вирішити, повертатися додому, а чи перепочити і йти зі мною на винобрання.

Мамка мої були дуже акуратні й великою ґаздинею слова. Вони усвідомлювали, що на неї чекають, — руки тепер на винобранні дуже потрібні. Отож, трохи відпочивши, вони загорнули мене у фартух і помаленьку подибали на виноградники під Ловачку. Тут поклали мене під виноградний кущ і гукнули рідню.

Чесно зізнатися, наша сімейка була не у великому захопленні од моєї з’яви на світ. Як і годиться, трішки полюлюкали, пойойкали, поприплювали мене, аби не зурочити, і далися до роботи. Ось тільки баба Фіскарошка не могла одірвати від мене очей: і здивування, і захоплення, і обожнювання, і радість, і навіть трішки розчарування світилось у них. Потім взяла мене на руки, розгорнула фартух, з ніг до голови обдивилася і лиш тоді полегшено, але твердо прорекла:

— Істину кажу — то є тверда наша файта! Буде з нього або великий злодій, або міністер.

І пішла собі по роботі. А я тим часом все глибше осягав і проникав у світ, у який щойно звалився.

Ось я лежу під виноградним кущем. Для мене, крихітного, він видається велетенським деревом. А на тім дереві печальними осінніми ліхтарями звисають стомлені грона. Пронизані сонцем ягоди грають на кетягах бурштином і світяться такою добротою й ласкою, як очі небесних ангелів. А ось трохи ліворуч — величезне зелене небо, густо встелене пахучими сонцями. Це айва припарадилась щокатими плодами, збираючись на весілля осені. А їй, молодій дівці-відданиці, зіперлась на плече стомлена від рясноти старенька бабуся-яблуня. Можливо, ці джонотани, що велетенськими червоними бджолами густо обліпили згорблену постать дерева, — останні діточки бабусі-яблуні. Тому старенька з якимись острахом і любов’ю пильнує за кожним своїм плодом-дитятком, щоб випадково не виронити його з рук.

А внизу, за деревами і плантаціями, розляглася аж лінива од ситості долина. По її зеленій щоці голубою сльозою повзе і повзе вічно якась усміхнена у своїй самотності Латориця-ріка. На її лівому березі, на невеличкій горі, немов велетенський коровай на селянському столі, знімається і пишніє Мукачівський замок. Я роззираюся, оглядаюся, намагаюся все це увібрати у свідомість і весь час чую над собою чиєсь дуже обережне дихання. Піднімаю з-під виноградних грозен очі і застигаю з роззявленим ротом — наді мною ніжно нахилилась наша ласкава мамка — гора Ловачка.

— Слава Йсусу Христу, я вже туйки, — вітаюся із горою.

Вона по-материнськи ніжно усміхається і поглядом показує вверх. Я дивлюся в небеса і бачу, як над мам-кою-горою кружляє зграйка ангелів. Один із них раптом відділився од гурту, розправив крила і плавно опустився біля мене.

— Це твій ангел-хранитель, — сказала мені добра гора Ловачка.

Ангел став переді мною на коліна, склав молитовно руки і щось благально прошепотів. Потім погладив мене по чолу, і я, змирившись із цим світом, умиротворено заснув.

А через тиждень мене охрестили. Хрещеними батьками обрали барона Калошню, який спровокував моє десантування на цей грішний світ, та нянькову двоюрідну сестру Юльчу Кемакову на прізвисько герцогиня Едінбурзька. Як це завжди водилось у нашому роді, хитрі Данки хотіли однією палицею влупити по головах двох дурнів — охрестити мене і щільніше наблизити одне до одного барона і герцогиню: вони вже кілька років пробивались амурними стрілами, а до весілля не доходило. На думку кебетових Данків, моя поява на світ і священнодійство хрещення мали розбудити в серцях підтоптаних любовників хвилюючі емоції. Барон і герцогиня, мислили мої родаки, мають, ледь не кинувши мене посеред дороги, бігти до церкви вінчатися. Не відаю, яку гаму почувань і емоцій збудив я в серцях хрещених нянька й мамки, але задум гукануватих Данків втілився у життя — барон і герцогиня таки кинули мене посеред дороги. А було це так…

Несучи мене після хрещення додому, барон Калошня і герцогиня Едінбурзька, звісно, не могли проминути корчму Пітя Жидика. Після церковного освячення, за традицією, мусило йти і світське хрещення.

Барон замовив собі й герцогині горілки і пива. А мене, щоб не заважав чаркуватися і чаруватися, поклали на стіл у прибудові корчми. Випили за мене, потім — за мамку, за нянька. І тут барон висловив мрію, чи не обзавестися найближчим часом вже і їм з герцогинею таким потятком, як я.

Але не дурний казав: бабі на язик краплю горілки — і полетіли у голові всі стрілки. Почувши про мрію Калошні, герцогиня, аж підскочивши, ляпнула: «Та нам, Ілечку, і не треба довго чекати. У мене скоро буде…». І поплескала себе по ледь округлому черевку. Барон отетеріло подивився на герцогиню і просичав:

— Я тобі не клепав!

— Та то не ти, Ілечку, — знову ляпнула шалена герцогиня. — То мене в Лавках…

І тут, збагнувши, якого дурного гороху намолотила, герцогиня розревілася. Плачучи і каючись, пані Едінбурзька розповіла жахливу історію про те, яку наругу над нею вчинила нечиста сила.

Виявилося, кілька місяців тому герцогиня з матір’ю зібралися на весілля до стрийка Штефана. Але по дорозі мамку дуже вже скрутило… Отож герцогиня мусила йти сама.

— Як, у Лавки сама! — заричав барон. — Там же єдні жівани і курваші!

— А мамка мені дали пищалку, — безвинно мовила Едінбурзька. — Вони сказали: «Кедь, Юльчо, хтось над тобою буде збиткуватись, ти лем свисти у пищалку».

— Я так і знав! — сплеснув руками Калошня.

Коротше, за словами герцогині Едінбурзької: «Коли весілля закінчилося, всіх дружок поклали спати в кухню. Я штось довго ся вертіла, вертіла і раз лем виджу — через вікно лізе штось дуже лохматоє і страшноє. встановилося коло мене. Я нараз хотіла запищати, айбо, думаю, дівок побуджу. А нечисть почала мене мацати. Я — шусть рукою, а в нього, най ся не приказує таке корінище… Я так ся напудила, що зомліла. Коли прийшла до тямки, страшилище вовсю мною теліпало. Но я, знамо, зчинилася, што сплю, нич не чую, бо не знала, які мислі у страшилища в голові. Думаю собі лем єдно: «Но райбай, так райбай, авбись яйця стратив». І чинюся, што далі сплю.

— Но, а пищалка? Для чого тобі мамка пищалку давали? — репетував барон.

— Но коли нечистий утік, я так уже запищала, що всі перепудилися, — сказала герцогиня.

— Могла ти вже, небого, не лем пищати, а й гузицею верещати, — плюнув барон Калошня, різко розвернувся і вилетів із корчми.

— Ви таке дурне чули, Пітю: «З ким поведешся — од того й забеременієш?», — сказала до корчмаря Юльча. — Можна подумати, што в мене іншої жури немає, лем усе в пищалки свистіти.

І грюкнувши пивною гальбою об прилавок, кулею і собі помчала за бароном Калошнею.

А я і далі лежав собі тихенько на столі у прибудові корчми. У цьому приміщенні, що слугувало інколи за столову для міського панства, пахло для мене якось дуже таємниче. І я не відав, чи милуватися, а чи осточортіло плюватися. Тільки згодом збагнув, що то так до нудоти плісняво пахла влада. Вона постійно крутилася по буфетах, закусочних і пахла іржавими оселедцями, папіросами «Біломорканал», прілими пряниками, маринованою килькою і перегаром «Московської» чи… Доки я, спеленаний на столі, дотямлював, чим ще пахла влада, прибіг найменший Жидик і сповістив нянька: телиться корова. Пітько, навіть не здогадуючись, що у прибудові на столі лежить новохрещений Данко, хутко замкнув корчму і дременув додому.

А бідна моя мамка стояли на воротах і заламували руки, куди поділися новоспечені кумове із хрещеником. Тут уже увірвався терпець і бабі Фіскарошці. Одяглася і попрошкувала до церкви. Але по дорозі йшла попри обійстя барона й уздріла, як Калошня рубає дрова.

— Ільку, качка би тебе копнула, а де наш малий лилик? — запитала перестрашено баба.

— Но та я пак відки знаю? — розвів руками барон. — Я їх із Юльчею лишив у корчмі.

— А што, наш малий вже п’є, найся не приказує? — перехрестилася Фіскарошка.

— Я тої ганьби не переживу! Я ся вдавлю авать утоплю! — раптом хряснув сокирою об дерево барон Калошня. — А ви, Марько цукрена, скоро біжіть і Юльчі межи ноги пищалку забийте!

Отетеріла баба, дивлячись, що барон не в’яже і не плете, хутко побігла до сестри Полані на прізвисько Вашінгтонка — матері Юльчі. А там почула, що герцогиня вернулась домів доста давно. Наплакалася і мінут заз двайчіть фешанула[58] собою в Лавки глядати якусь нечисту силу.

І тут уже спохватилися всі Данки. Лемент стояв такий, якби з небес доправди падали татари на конях. Бідний барон Калошня, рятуючись від праведного гніву Данків, зо страху скочив у колодязь, схопився за ланцюг і висів на ньому, тремтячи, як гівно на мотузці. А жертву нечистої сили — герцогиню Едінбурзьку, коли б Данки схопили в ту мить, даю ніс на відріз, втопили б у туалеті. І тут комусь спало на думку пошукати мене в корчмі. А та виявилася з колодицею на писку.

— Даю вам слово, я не крав вашого хлопчика! У мене своїх, як вошей, повно, — біг поперед юрби розлючених Данків корчмар Жидик, якого ледве знайшли під Ловачкою.

Коли відкрили корчму, я тихенько спав собі на столі. Збоку стояв величезний ящик, у якому ріс пишний олеандр. Його крона, наче мамка, схилилася наді мною й усміхалася мені десятками квітів. Вони, гейби рожеві ангелятка, зграйками сиділи на гілках і божественно пахли. Я міцно спав і вдихав-пив ті запахи заморських квітів.

І мені снилась земля Єрусалимська. Порепана і гаряча, як житній хліб, Єрусалимська земля. Земля, по якій ходив Христос.

Земля, по якій ходив Христос, пахла квітами олеандрів. Квітами, схожими на рожевих ангелят…

…Гнів, занесений моїм дорогим няньком зранку в нашу хату, почав помаленьки вивітрюватися. Баба рубанула востаннє долонею повітря і твердо сказала:

— Най виключать нашого Митрика із школи! Але попам’ятайте, ще прийдуть такі часи, що і Динамітка, і той довбанутий директор Сусанін будуть за нами бігати і на колінах просити, авби наш дітвак вернувся до школи. А ти, Митьку, головне, не дуже переживай, бо апетіт утратиш! — суворо наказала мені.

А я, звісна річ, так переживав у ці хвилини за школою, як баран, коли вовк удавиться кісткою.

— Але й сидіти дома не будемо, — мовила далі. — Богонько нам подарував красну днину — йдемо у Мочар крумплики[59] обгортати.

— Як, ми лем двоє? — насторожився я, бо до роботи теж не мав великої дяки.

— А чого двоє — троїчко: я, ти і дідо.

Вістка про моє виключення зі школи через хімію і Динамітку так вразила діда Соломона, що після потрясіння і великих переживань він знову солодко заснув біля печі.

— Діду, вставайте! — тормошу його за плече, переживаючи, що мені доведеться трудитися з мотикою і за Соломона. — Вставайте! Доки думаєте дрихнути?

— Митьку, ти не кричи так на дідика, — зласкавилася баба. — Він тому так много спить, бо тренірується перед смертю. Ти знаєш, кілько там треба буде спати?

— Но та тогди, давайте, викоплемо йому в саду яму, то най там і спить.

— А чому в ямі?

— Авби вже заєдно не лем до сну, а й до землі звикав, — кажу діловито.

Дід потихеньку встав із свого трону з-під печі і, вмовляючись, мовив сам же до себе:

— Мусиш, Мішку, мало кістками погриміти, бо крумплики, нівроку, любиш їсти.

Далі підійшов до вікна і, щось думаючи своє, сказав:

— Ади, вже тягнеться до нас водяноє-неправое. Такий нездалий, гіби цілу ніч із псами зайців гонив по винницях.

Фіскарошка й собі кукнула у вікно і від щирого серця вліпила діда межи плечі.

— Ти, борсуку нехрещений, як так можеш говорити за пана Фийсу? Він што — рівня тобі, пас свині з тобою? — розгнівалася.

Коли пан Фийса навідувався до нас, з ним заходила вся позитивна і негативна енергетика. Ще здалеку починали танцювати на прив’язі собаки, реготали свині, розліталися від страху кури, перелякано кричали в сінях відра — весь світ приходив у незримий, але напружений і впертий рух.

Цього разу пан Фийса увійшов до хати тихіше кишенькового злодія. І вигляд мав такий, немов його щойно відкопали з могили, — весь ніби висічений із каламутного льоду.

— Марько, ваш Сталін — сатана? — запитав тихо, навіть не привітавшись.

— Пане Фийсо, Богонько милосердний з вами — про што ви кажете, — ледь не захлинулася з несподіванки баба.

— Ваш Сталін, Марько, — сатана. Сатана, світом человічеським ще не знана, — вже твердо сказав пан Фийса і безсило опустився біля дверей на долівку.

— Хрест на мені, хрест на тобі. Свят… свят! — почали баба кидати на себе і на пана Фийсу хрести. — Ви не боїтесь таке страшне говорити? Маєте гріх неспасенний — таке про вождя, про отця нашого таке говорити.

— То не я казав. То говорив дорогий Микита Хрущов. Най Богонько його довго на світі подержить, бо правду має, — луснув п’ястуком об одвірок Фийса.

Баба схопилася за голову, присіла на ослінчик і мала такий вигляд, ніби небеса впали водномить перед нею і розлетілися на друзки.

— Вшиток світ говорить, як праведник Микита Хрущов сими днями вивів на чисту воду злодія й убивцю Сталіна, — продовжував Фийса. — Я своїми вухами нині слухав по радійови з Лондіна. Там таке, Марько, говорилося, таке говорилося про злодіянія сатани Сталіна.

Тут пан Фийса не витримав і тихо заплакав. Баба як скам’яніла на ослінчику, так і не ворухнулась.

— Е, пане Фийсо, не беріть собі дурноє до голови, а горячоє до яєць. Чим би не бавилися пани — лем би не було войни, — висунувся, як ховрах із нори, дід Соломон. — Ви ліпше уповіште, ци ви знали, як большевики паскудно називали палиньку?..

— Што-што, Мішку, ви казали? — промлявив отетеріло пан Фийса.

— Ци ви знали, як паскудно большевики назвали паліньку, а ми з вами ту гидоту тепер мусимо пити.

Пан Фийса нерозуміюче похитав головою.

— Так обисьте знали — однедавна большевики паліньку обізвали нечистим духом і лом… лом… якимось фрасовим ломом. І тепер, видати, сісі паліньки і вина лем будуть вредити нашому здоровлю.

Бідний Фийса якимось благальним поглядом глянув на бабу, і тою відразу підкинуло. Схопила тістокачалку і як вперіщила Соломона знову межи ті бідні межиплечі.

— Як лем тобі язик у роті не звариться од такої паскуді. Світ перевернувся, такоє горе, а тобі все лем шалениці в голові? — осудливо мовила баба.

Бідний дід притих, як заєць під капустою, і винувато, голосом куріпочки проказав:

— Так було все, пани єден другому в очі плюють, а жебрака по голові товчуть.

Але баба вже не слухала діда, вона віддала йому частку свого гніву і тепер спокійніше повела мову:

— Пане Фийсо, а може, ви обізнались, штось не те почули. Не про того, нашого любимого вождя Сталіна.

— О ні, Марько, я англіцьку знаю так, як материнську бесіду… Лондін не бреше! — підняв догори пальця пан Фийса. — А ще я заходив до вашого Штефана — він тоже чув Амеріку на українській бесіді. І тоже казав, што вшитко чув, як Микита давав копанці Сталіну.

— Якшто правда, што вже і наш Штефан казав, то я вже і не знаю, што говорити, — розвела безпорадно руками Фіскарошка.

Штефан — найстарший син баби Фіскарошки, мій стрийко. Про нього в родині дуже рідко велася мова. А коли й заходила — дуже обережно і навіть якось неохоче. Бо як знала говорити Фіскарошка про Штефана: «Е-е-е, розум майте, то пасуля не з нашої файти». А дід Соломон казав ще так: «Тото потятко заблудилося і до нашого гнізда прибилося».

Удався Штефан на рідкість тямовитим, гострим на розум і твердим на характер. Із самого дитинства прикипів до книжок і був найкращим учнем школи. І як не дивно, ним гордилися не так Данки, як учителі.

Під кінець навчального року в школи краю навідувались пани із Праги для виявлення здібних селянських дітей. їх відбирали і відправляли на подальше навчання у Прагу, Братиславу, Брно. Згодом із них ставали відомі у світі вчені, митці, лікарі, полководці, дипломати і радники президентів.

У цей щасливий список розумних жебраків потрапив і малий Штефан. Більше того, побачивши родинні нестатки, дідові навіть ще й призначили щомісячну грошову допомогу. За те, що держава забирала старшого сина-помічника. Дід стенув плечима, махнув рукою, а баба аж зраділа:

— Та най іде з Богоньком! Хоть не буде нас своїм розумом дражнити і постоянно моралі читати.

Відмінно закінчивши гімназію, Штефан успішно навчався на філософському факультеті Празького університету. Штефанові світило велике майбутнє, але й досі ніхто не може втямити, коли і яким фрасом наш стрийко, як казали баба, знюшкався з комуністами і став фанатичним апостолом їхньої віри. І коли охоплена дурманним червоним полум’ям закарпатська молодь кинулась у сорокових роках через кордон до Радянського Союзу, він був серед перших.

Про літа, проведені в Союзі, стрийко Штефан не любив, а може, боявся оповідати. Але одного разу — це вже по кількох роках од війни — ми відзначали якесь родинне торжество. Штефан трохи випив, розчулився і почав захоплено розповідати про біле диво інею, з яким зустрівся, коли перетинав кордон.

Він переходив кордон якраз напередодні Різдва Христового. І хоч у цю пору в горах вже давно ґаздує зима, того року, як це часто є в Карпатах, тут надовго забулася сльотаво-смолава осінь… Було темно, із прогнилого неба лило. Аби не збитися з дороги, Штефан вирішив передрімати ніч у закинутій вівчарській колибі. Тут потихеньку і забувся у молодому сні. А прокинувся від білого і пухнастого, як овеча шерсть, світла, що безугавно лилося і лилося тихими струменями знадвору. Висунув голову з колиби і завмер: за ніч дощ перестав, під ранок захухукали північні вітри і здули заляпану стару осінь кудись у долину. А натомість весь світ помолодів і зацвів рясним, багатим квітом інею.

Штефан швидко одягнувся, зібрав речі, вийшов із колиби, глибоко вдихнув повітря і від побаченого завмер.

Навколо, як багаті верховинські ґазди, сиділи тихо в білих гунях[60], старі і мудрі гори. А під їхніми грудьми, мирно посапуючи, досипали, немов діти, гурти дрібніших гір і пагорбків. І на всіх невимовною білизною сяяли, теж зіткані з пухнастого інею, новенькі гуні.

А ще нижче у сріблястих кожушках, немов колядники, завмерли юрби дерев. Ці колядники-дерева теж мали дивовижно білі обличчя, довгі-предовгі пухнасті вії і тільки й чекали Віфлеємську звізду, аби тисячоголосим хором заколядувати.

Штефан потирав від незвично-чистого сяйва очі, і йому весь час здавалося, що за один короткий сон з осіннього сльотавого світу він потрапив у країну білого благоденства. Країну, де народжуються, живуть і вічно царюють білі-білі гуцульські ангели.

Усе тут було для нього казково і незвично. Он, у самому низу, в межигір’ї, немов синя жила на руці старого лісоруба, пульсує і тихо жебонить річка. Ні, вона не просто шелестіла водами, плюскотіла хвилями. У цій білій країні гуцульських ангелів річка весело неслась поміж горами і дзвінко колядувала. Підстрибуючи на перекатах, плигаючи від каменя до каменя, вона, ця янгольська річка, верховинським дівчам швидко бігла, щоб устигнути донести в долину різдвяні пісні. Й аби ті пісні давніх і добрих пастирів нагадали грізним царям цього світу про народження Спасителя, що всі теперішні суєти їхні — то є марнота марнот. Що вічною є звізда Віфлеємська, котра світлом своїм у зневірених душах запалює Віру, Надію і Любов. І вічним є той, хто прийшов у цей світ із словами на вустах: «Я мир вам приніс!».

І така божественна тиша єднала різдвяне небо і землю, що, виділося, торкнешся її легенько перстом — і вона, свята тиша ця, з переляку скрикне, розіб’ється-розсиплеться мільярдами іскринок інію і білим мовчанням затопить простори земні.

І молодому Штефанові здалося, що це біле диво, в якому він прокинувся, — не просто природнє диво, а провидіння, знак Долі, що він іде шляхом Істини. Вмить радістю вибухнули його груди, і навперегінці з веселим криком Штефан полетів у долину, з якої починався і на півсвіту тягнувся загадковий комуністичний світ.

— Браток, ти би краще додому повернувся, — порадив Штефанові молодий прикордонник-українець, коли стрийко вийшов на охоронця.

Штефан не те що не послухався, а навіть образився: він стоїть біля воріт щастя, а йому показують дорогу назад. І ось на цих словах стрийко умовк. Проте всі достеменно знали, яким пеклом обернувся для нього сподіваний рай: Львівська буцигарня, далі безконечна дорога в сибірські концтабори, золоті копальні на Колимі. Звідси його і ще кількох закарпатських доходяг-скелетів відкопали серед війни і відправили в Бузулук, де формувався корпус генерала Людвіга Свободи.

Із війни Штефан вернувся весь осяяний орденами і медалями та з відірваною по лікоть правою рукою. Приїхав із тою ж фанатичною вірою в комуністичне месіанство. Дуже швидко оженившись, покинув родину і почав з однодумцями твердо і настійно клепати нове життя, що мало привести закарпатців до незрозумілого їм світлого майбутнього. Проте сталося навпаки — нове життя знову привело Штефана у сталінські концтабори.

Це сталося на сільських зборах, де йшла гаряча агітація за створення в селі колгозу. Штефан сидів серед уповноважених у президії під портретом нянька Сталіна і вів засідання. Невеликий сільський клуб роївся, гудів, свистів: одні хотіли в колгоз, інші — зарікалися від нього. Серед розпалу пристрастей стрийко встав, хотів луснути по столу, але якось невдало розмахнувся і культею — напіввідірваною рукою — зачепив над собою портрет Сталіна. Той зірвався зі стіни, луснувся об підлогу — і бризками розлетілося скло. Вмить все стихло. Скам’янілі очі натовпу застигли на розбитому портреті.

Наступної ночі до обійстя Попелюків — родинного гнізда дружини стрийка — під’їхав «чорний ворон», і Штефан безслідно зник. А повернувся через п’ять років, коли, царствічко йому небесноє, золотий Микита Хрущов копнув у гузицю злодія Берію й одправив його в пекло гарячу смолу жерти.

Ось тої пори, яку тепер називають хрущовською відлигою, із Воркути повернувся стрийко Штефан. Але вже ніколи не показувався на люди — сидів днями в комірчині, перечитував томища Леніна, Маркса, Енгельса, Сталіна. І від нього ніхто слова жодного не чув!

Одного разу баба послала мене віднести стрийкові торбу перших грушок-медівок — він їх дуже любив із дитинства.

Удома у стрийка нікого не було, і я відкрив комірчину сам. Й одразу відчув липкий і солодкувато-пліснявий сморід. У комірчині було темно, і коли очі призвичаїлися до сутінків, побачив стрийка Штефана. Він сидів навпочіпки у глибині комірчини за велетенською сіткою, сплетеною павуками. У тому павутинні нагадував велетенську приречену муху, яка з останніх сил рветься на волю, ясно бачачи, як до неї підповзає страшний павучище.

А навколо стрийка, наче трупи воронів, громадилися чорні томи Леніна, Сталіна й інших ідолів комунізму. І я тільки тоді збагнув, від чого нестерпно смерділи книги. Вони смерділи зітлілим часом, павутинням і мертвими мухами. Але що найбільше приголомшило — над стрийком, засипаним по шию чорними трупами книг, у золотій рамі, начищеній до лиску, висів портрет Сталіна.

— Стрийку, туйки баба вам передала грушки-медунки, — простягнув я руку з торбою через павутинні ґрати.

— Скажи бабі, моїй мамці… скажи їй, що в неї найдобріше серце у світі, — мовив якимось павутинним голосом Штефан.

Прийняв від мене торбу з грушами і більше не промовив жодного слова.

— Так то ви правду кажете, пане Фийсо, што і Штефан подтвердив, же Микита надавав Сталінові пофанців по писку? — знову перепитала Фіскарошка.

— Та йдіть самі зазвідайте, — порадив Фийса.

— Світ пішов льондром. На пси зійшов, уверх ногами, — мовила сама до себе баба.

— То, Марько, не світ, а нас заставляли ходити уверх ногами, неволя би їх взяла. Хіба у здоровому світі великий учений-математик, директор школи пан Піфагор пас би свині? А я? До чого мене довели. Я із самим регентом Горті ручкався! У мене влюблялися графині, баронеси. Я мав велике ім’я, а тепер мушу клянчити у вас децу сливлянки? — пан Фийса запалювався більше і більше, а далі не стримався і заридав.

— Богонько з вами, пане Фийсо, хіба для такого золотого чоловіка, як ви, хтось би пожалів? — взялася втішати Фіскарошка вчителя. — Та ви нам як родний брат, ні — нянько наш.

— До слова, Марько, я більше пити не буду, зарікаюся наохтема, — мовив крізь схлипи пан Фийса. — Але нині ще дам собі малінько. І знаєте, вип’ю за здоровлічко Микити Хрущова.

Баба дістала із схованки пляшку і налила цілий гранчак.

— А я того большевицького… як його… ага… лома… лома пити не буду, — кукурікнув із-під печі дід.

— А тебе, нучтемний[61] з вухами, ніхто і не просить! — гаркнула баба. — Содома його море. Коли штось робити — спить, а як пити — нараз вухами вертить!

Баба вийшла в комору за солониною.

— Якшто я і вип’ю малінько, то хіба лем завто, авби менше большевицької зарази у вашу організму попадало, пане Фийсо, — запропонував свою поміч дід Соломон.

Пан Фийса хутко розлив порівну горілку, і вони, не мовлячи слова, миттю випили, авби баба не бачила.

— На мою веру, пане Фийсо, одколи большевики прозвали паленьку паскудним словом — не йде мені за милого на душу, — сказав кривлячись дід. — Чуствуєте, як нараз отравляється нам організма.

В цю мить у селі почали лунати постріли… — один, другий, третій. Потім ще — і стихло. А по якомусь часі на вулиці пролунав крик нанашки Кутузовки:

— Марько, Мішку, біжіть до Попеляків — ваш Штефан застрілився!

Коли примчали до обійстя Штефана, стрийко ще дихав. Лежав посеред двору, а поруч нього — пістолет. Очевидно, саме тому, що біля стрийка лежала зброя, ніхто з людей, які з’юрмилися біля двору, не наважувався підходити до Штефана. Тільки одна баба Фіскарошка підлетіла до сина, впала на коліна і почала причитати:

— Штефанку, синку мій дорогий, што ти наробив? Синочку золотенький, не вмирай, — ридаючи благала. — Я тебе так тяжко родила. Тебе колисала і все думала, што ти мені оченьки закриєш…

На цих словах стрийко розплющив очі і, тяжко дихаючи, тихо сказав:

— Мамко мої солодкі, золоті мої мамко, прошу… Богоньком прошу вас, простіть мені… простіть за мою велику віру…

І погас. Фіскарошка підняла його голову і почала безпорадно оглядатися. І була вона як заблукала в лісі дитина — розгублена, безпомічна і безсила. Сиділа посеред двору в пилюці, тримаючи на колінах закривавлену голову свого сина, і, тихо ридаючи, дивилася в небеса й постійно питала:

— Боже великий, що ся стало? Боже великий…

А на східцях хати сиділа стара Попелячка — мати нашої невістки, смоктала люльку і якимось гірким, як дим тютюну, голосом спокійно розповідала дідові Соломону і панові Фийсі:

— Знаєте, сватове, Штефан, одколи вернувся з темниці, був уже не жилець. Я на свої живі очі виділа, як за ним пару разів приходила вночі якась дивна жінка — висока-висока, як тополиця. І вся вбрата в такоє, не то золотоє, не то жовтоє, довгоє-довгоє плаття. Я нараз зрозуміла, што то є, щезла би, смерть. Вона би його і давно забрала, але постоянно плуталась у павутинні. Або сиділа коло нього, зачитувалась книжками й од страху втікала. Я вам кажу, не знаю, што у тих Штефанових книжках написано, але смерть їх боялася.

— А як тото ниськи сталося? — запитав Соломон.

— Звечора Штефанові сіла ворона на оболок. А пак прийшли до нього амерікантоші і цілу ніч говорили по радійові. Штефан їх із того заклятого радійова слухав-слухав і майже розумом помішався. Плакав до полудня. А пак виніс образ Йовжки Сталіна, поклав його коло хліва і почав стріляти. Стріляв, стріляв, а пак сам себе застрілив.

У двір помалу, зі страхом почали заходити люди. Я й собі обережно наблизився до стрийка. Бабу жінки відвели за руки до колодязя. Тепер Штефан уже сам лежав посеред двору в загуслих калюжах крові і був дуже печальним. У жодної живої людини мені не доводилося бачити потім такого невимовно-печального обличчя, як у мертвого стрийка Штефана. Але найбільше вразили мухи. Якісь руді-руді, неприродньо довгі і багатокрилі, вони так нажерлись мертвої крові, що не в силах були злетіти. І тепер крихітними червоними боченятами повзали по двору, тягнучи за собою нитки крові.

Кілька чоловік взяли й обережно занесли тіло Штефана до хати.

Дід Соломон — теж такий безпорадний, розгублений — стояв коло баби, гладив її якось боязко і винувато по голові та шептав про себе: «А мені, Штефанику, ниськи снилася помаранчова паніка. І така красна, якби її намалював. І казала мені, што вона щастя нашоє. А вона, не снила би ся більше нікому, прийшла за тобою і повела з собою. І сам не можу порозуміти — як така красива паніка може бути смертю?».

По всьому двору Штефана валялися гострі друзки скла і клапті розстріляного портрета Сталіна. Вони, ці клапті, наче обпалені вогнем метелики, тріпотіли навіть на дахах хати, хліва, по всіх деревах. І годі було впізнати у цих обсмалених папірцях могутній лик колись великого вождя. І тільки під східцями тихенько лежало його око. Воно єдине з усього портрета залишилося неушкодженим, причаєно дихало і повільно рухалося по орбіті. Око пильно за всім стежило, грізно й пророче дивилось з-під східців хати вперед, у майбутнє, а може, й у позаземні і позачасові простори.

З того дня із Фіскарошки ніби вивітрилась душа. Де й поділись її смачна бесіда, щедро пересипана перцем, задерикуватість, рішучість і добра войовничість. Нипала живою тінню по двору, хаті, городу і днями мовчала. А коли і починала щось говорити, раптом уривала нитку розмови і до себе одне й те ж: «Господи великий, не дай більше жодній матері пізнати того горя — хоронити своїх діточок!».

Інколи Фіскарошка заходила в потаємну комірчину. Ту саму комірчину, де бережно ховала від влади портрети вождів, починаючи від імператора Франца Йовжки й аж до Сталіна і Хрущова. Тут, замкнувшись на засув, баба годинами щось бубоніла, то радилася, то сварилася з імператорами, президентами і комуністичними вождями.

— Наші бабка малінько захворіли на голову, то мусимо їм перебачати, — просив Соломон, коли баба дуже гнівалась на нас.

А ось одного ранку баба довго і щиро молилася перед іконою Богоматері, далі відімкнула колодицю на потаємній комірчині і крадькома шмигонула туди.

Довго там мала з котримось із вождів дискусію, а потім вийшла з великим портретом, загорнутим у мішковину. Взяла його під пахви й, озираючись навсебіч, попрошкувала до саду. Дід штурхонув мене і тикнув услід бабі пальцем — мовляв, іди лем за нею.

Під старою, розколотою блискавкою грушею баба розгорнула портрет — це був Сталін. Він сердито скинув бровами і запитав: «Што нада, женщіна?». Проте Фіскарошка не слухала кривавого ірода. Добула з фартуха сірники і запалила. Портрет почав сердито фиркати, і вогонь задихався. Тоді Фіскарошка нагребла оберемок сухого хмизу, підсадила його соломою і знову запалила. Коли вогонь весело затанцював, туди кинула портрет Сталіна. І тут вогонь почав тікати на всі боки, хмиз — сердито шипіти і гаснути. Баба знову кинула оберемок сухенької, аж гарячої соломи. Кривавий тиран корчився, як змія, люто сопів, пихтів і одбивав від себе полум’я. Раптом схлипнув, знидів, і вогонь затанцював. І в цю мить у багатті щось закричало, заквиліло, божевільно зареготіло. І чорна хмарка, вихопившись із багаття, ревучи, понеслась над селом у бік лісів і темних хащ.

Баба опустилась на землю. Сіла. Мала такий страшний і змучений вигляд, наче щойно боролась із сатаною. І таки перемогла…

Одразу за межею, у своєму городі, серед молоденької кукурудзи, голий до пояса дибав і невдоволено, наче неопохмелений бусол, помахував головою дорогий наш пан Фийса.

— Пане Фийсо, што робите? — вже якось оживлено і полегшено зацікавилася Фіскарошка.

— Пасулю, Марько, хочу тичити, — озвався жваво Фийса.

— Е-е-е, пане Фийсо, лишіться ви, до мари, тої пасулі, ачей не втікає в Палестину?

— А ви штось радите мудріше?

— У мене там ще десь припрятано од діда півлітра большевицької зарази. Подьте до нас — малінько тровитись будеме, — мовила Фіскарошка, дивлячись із доброю сусідською любов’ю на пана Фийсу.

«То ще було до руських. Се ще було до колгозів». Ці фрази наче окреслюють якийсь зловісно-німий кордон. І навіть не межи двома державами чи світами, а Всесвітами. І якщо у фразі «то ще було до руських» могли звучати і веселі, і насмішливі, і саркастичні нотки, то «се ще було до колгозів» лунало сухо, холодно і коротко, як вирок небесного суду.

Дід Наполійон дуже боляче переживав, коли совєтська власть забрала в колгоз його сінокоси, ораниці, сади, худобу, майже весь реманент. А найбільшою трагедією стала втрата виноградника на горі Ловачці в урочищі Галішка. Десятиріччя дідо збирав з усієї Європи, де тільки родив виноград, саджанці елітних сортів і ростив-леліяв їх на одногектарній плантації. Тут майже не було двох однакових сортів. Кожен кущ був унікальним, і дід, попри назви сорту, давав йому ще і людське ім’я.

Диво-виноградником приїжджали милуватися, особливо восени, не тільки пани з Мукачева й Ужгорода, а й із Відня, Будапешта, Праги, Берліна…

І ось, аби врятувати цю унікальну плантацію, яку всі називали Імператорською, дід Наполійон заголосився вступити в колгоз при умові, що цей виноградник він буде доглядати тільки власноруч. Дід мав настільки великий авторитет, що його бажання безвідмовно задовольнили навіть партєйці.

Якогось ранку я приніс дідові на виноградник сніданок. Він мовчки розклав хліб, солонину, бідончик із підбиваною пасулею і почав неквапно їсти. В цей час внизу, в долині Сигут, зазвучала музика і залунав революційний марш.

Від західної околиці села, йменованої Бразилією, крокувала колона колгозних і партєйних активістів. Того дня, певне, відзначали якесь свято, бо із самого розвидня з боку Мукачева постійно лунали марші, навколишніми просторами час од часу розлітались гучні й піднесені голоси радіодикторів. Наші бразильці, — а саме там, у бразильській частині села, завжди проживав радянськи настроєний люд, — очевидно, теж прямували на свято до Мукачева. Попереду колони із червоним прапором твердо шкутильгав партєйний секретар на прізвисько Гебельс. За ним, роздуваючи гармошку, шпиндиляв двоюрідний брат баби Фіскарошки Симко Лилик на прізвисько Карл Маркс. Поруч нього валайдала і щосили лупала в бубон його вже, здається, четверта жона Морішка на прізвисько Роза Люксембург. А далі вервечкою чалапали позаду зо два десятки менших фюрерів і фюрерок місцевої закваски. Окрилені піснею, вони йшли під червоним прапором твердо, рішуче грозячи зітерти у прах невидимих ворогів. І одного таки помітили. Це був мій дід Наполійон. Нас від революційної колони відділяло добрих метрів зо п’ятсот. Але хтось-таки з долини помітив діда, що сидів під деревом на схилі гори і снідав. Пролунала різка команда Гебельса, і бразильська армада вмить зупинилась.

Далі всі обернулися спиною до діда, зігнулися, почали плескатись у сідниці і хором скандувати: «Кровопивцю-куркуляко, поцюлюй нас смачно в сраку!».

І так прокричали разів зо десять. Дід, великодушно хитаючи головою, мило посміхався і мовив до мене:

— Позерай лем, синку, як наші люди файно демонстрірують свої образовані пролетарські морди, — тицьнув на голі сідниці.

Наче почувши дідові кпини, Гебельс знову скрикнув, колона підхопилась, вишикувалась і рушила далі. На цей раз Карл Маркс заграв марш «Віхрі враждєбниє вєють над намі». Бразильські активісти гордо підняли голови і, ненависно дивлячись у бік діда, заспівали: «Віхрі враждєбниє вєють над намі!..»

Коли колона вийшла із Сигута і зникла між хатами Росвигова — передмістя Мукачева, дід раптом упав під дерево на коліна, підняв до небес очі і з відчаєм запитав:

— Боже праведний, скілько живу і себе пам’ятаю, вони, — дід глянув у бік Росвигова, куди попрямували бразильські революціонери, — вони постоянно йдуть у Мукачево на мітинги і демонстрації лем під різними прапорами. Яка би влада не була, їм усе свято — головнеє своєвременно змінити прапори. А я, як тот черв’як, постійно коплюся тутки в землі. Яка би влада не прийшла — в мене єдні і ті ж мотика й лопата. Та ци є, Боже великий, правда у сьому світі?

Потім дід опустив голову, помовчав, наче пильно вслухаючись у небеса. Мовчки поворушив губами і раптом твердо комусь невидимому, кого чув і бачив тільки він, сказав:

— Так, Господи праведний, тілько в муках, тілько тяжкими трудами і праведними ділами ми заробляємо собі тутки на землі царство твоє небесне.

Набагато спокійніше віднеслися до колгозного життя на другому боці моєї родини — колоритні і завжди оптимістичні Данки. Коли до нас заходив хтось із нової влади і запитував, яке ставлення до колгозного ладу, Фіскарошка, плескаючи руками, аж захлиналася:

— Йой, мали бисьте долю, так смачно жиємо теперички при совєтській власті, як пітята під квочкою. Добре нам, гладко нам, як послі першого погара солодкого винця. Айбо ще май-майліпше тому, хто не кашляє.

Якось мої дорогенькі нянько запитали:

— Мамо, што тото ви, до міндена, все квочите про то, што добре жиється тому, ко не кашляє?

— А што — хіба не правда? Тепер хто не кашляє, може цілими ночами красти кілько лем хоче. Головноє, аби лем ніхто не чув, а увидіти в темноті — не увидить. Так што, дорогий синку, тепер головноє сокотитися[62], авби десь не простудитися.

А дідо Соломон у відповідь на всі удари судьби взагалі говорив: «У житті здравомислящого чоловіка може бути лем єдна страшна трагедія — коли за душою немає ані копійки, а випити до смерти хочеться».

І говорили з легкістю про нове життя мої дорогі Фіскарошка й Соломон не випадково. Річ у тім, що створювався колгоз на Небесі за дещо незвичних обставин. У Палестині, Ватикані, Бразилії, на Балканах землю і худобу усуспільнили одразу по кількох роках од визволення Закарпаття. А ось про Небесі колективізація якось призабула. Одні подейкували, що на присілку й так нидіє жеброта і що з вошливих візьмеш — десяток гектарів садів і виноградників. Інші поговорювали, що совєтській власті тяжко підніматися на Небесі. І як красномовний доказ тикали на перекинутий у ярузі перед присілком іржавий танк. Підбита мадярами ще у війну машина багато літ лежала уверх іржавим черевиськом у в’язкому болоті. Ніхто її звідси не прибирав, і коли хтось із прийшлих запитував, що за оказія в ярузі, йому відповідали: «То совєтська власть лізла на Небесі, перевернулася, виматюкалася, плюнула і вернулася назад».

Ми, небесники, були людьми не колгозними, вільними, і це вельми тішило наше самолюбство. Бувало, йдемо з бабою до Палестини, де проживав її двоюрідний брат Симко Лилик на прізвисько Карл Маркс… Прошкуємо повз колгозне поле, де палестинці чипіють із мотиками над шнурочками кукурудзи. Баба йде, гордо піднявши голову, наче її щойно коронували на англійську королеву, і замість вітання звисока рече:

— Задурно робите!.. Задурно робите!..

— Правду маєте! Правду маєте, гута би вас заморила! — дружно відповідають їй палестинські колгозники.

Невдовзі прийшов гаплик і нашій свободі. Як ведеться споконвік у славній історії, наші чесні і мудрі люди можуть пережити всі злигодні світу, крім щастя сусіда. Недобрі палестинські, бразильські, аргентинські, балканські язики таки домоглися свого: одного дня, в саму Божу неділю, всі Небесі зібрали в колишній мадярській жандармерії. Небесники вискали, пискали, зуділи-дзумчали, як дрозофіли в бочці з почавленим виноградом. Уповноважений довго слухав, терпляче мовчав, а далі звернувся до присутніх із такими словами:

— Колхоз — дєло добровольноє: «Кто нє хочет в колхоз, может спокойно сєбє єхать пахать в Сібірь ілі выращівать помідори на южний берег моря Лаптєвих!».

При цьому витяг із кишені пістолет і гримнув ним об стіл. Всі оніміли, пістолет поволі крутився на столі. Порожня зіниця дула, немов сатанинське око, пронизувала кожне серце і заглядала в найпотаємніші закамарки своїх жертв. Пістолет нарешті зупинився, і дуло вперлося прямо в чоло Соломонові. Дідові стало геть не по собі, ніби хтось підглядав, коли чоловік нужду справляє. Це почало його муляти, все тіло так засвербіло, ніби позаторішні воші просили опохмелитись. І Соломон не витерпів. Рішуче встав і, не відводячи очей від дула пістолета, сказав:

— Люди добрі, ви ци пам’ятаєте, што звідала Марту Четвертакову її Анця, коли виходила заміж?

— Тать пам’ятаємо… знаємо… хто би то забув, — почулося врізнолад з усіх боків.

— А пам’ятаєте, што Четвертачка відповіла своїй Анці? — запитав дід.

— Тать де бисьмо забули.

— Но та тогди якого фраса торгуєтеся із владою, — дід показав пальцем на пістолет. — Най буде колгоз.

— Но та най буде, — розчаровано простогнали всі небесники і далися писати заяви.

Уповноважений був приємно вражений таким розгортанням дійства і після зборів запитав діда, які ж такі магічні слова сказала славнозвісна Марта Четвертакова своїй дочці, коли та заміж виходила.

— Знаєте, пане начальнику, коли Анця виходила заміж, то перед першою брачною ніччю запитала Марту Четвертакову: «Мамко, а як мені спати із чоловіком — у будюговах ци без будюгов, то єсть — у трусах ци без трусів?». На што Марта уповіла: «Небого Анцько, як хочеш — у будюговах ци без будюгов, але всьо равно будеш видримбана».

Відповідь діда вельми потішила уповноваженого. Він щиро розсміявся і задоволено поплескав Соломона по плечу. З усього видно, мукачівський начальник виявився особою хоч і рішучою, проте неординарною, розважливою. Оцінивши ситуацію, а в ній і вчинок діда, запропонував на голову колгозу Соломона.

На влаштованій із цієї нагоди в нас гостині він цілий вечір інструктував Соломона й Фіскарошку з організаційних питань. А наостанок пообіцяв повернутись через два тижні й оцінити зроблене.

Ревні організатори колгозного руху Соломон, а особливо Фіскарошка зрозуміли колгоз по-своєму. Вже наступного дня баба, погрожуючи пістолетом, який, мовляв, у неї спрятаний у будюговах, зігнала з десяток небесників до нашого обійстя. Від імені голови колгозу, тобто діда Соломона, Фіскарошка виголосила перед новоспеченими колгозниками дуже палку політичну промову.

Облаявши негарними словами всю світову «імперіалістичеську паскудь», вона твердо заявила, що віднині весь люд на Небесі буде трудитися тільки на благо народне. І тут же дала небесним колгозникам колективні завдання: завезти до нашого обійстя на зиму дрова, вибрати нашу картоплю, виламати кукурудзу, обірвати пасулю й скосити всю отаву. Зібраний урожай перебрати й поскладувати в нашому обійсті.

Коли через кілька днів усе було зроблено, баба всіх погостила, красно подякувала і мовила:

— А тепер, неборята, беріть у руки гузиці і тікайте, бо ми з дідом будеме варити паленьку.

Коли по двох тижнях уповноважений, як і обіцяв, навідався з парторгом Крумпляником на прізвисько криволабий Гебельс до нашого обійстя, ледве із глузду не збіг і від побаченого аж почав заїкатися. Як на мене, картина виглядала не так вже й страшно, а скоріше ідилічно, в ліпших закарпатських традиціях.

Під наспіх збитим колгозниками дерев’яним наметом, наче столітній циганин, глибокодумно курив самогонний апарат. Із його гачкуватого, як у турка, носа по нитці капали «бабині сльози». Біля намету, притулившись ніжно одне до одного, як молодята, у глибокім і праведнім сні хропіли дід із бабою. По двору, сердито ґелґонячи, наклювавшись виварених сливових рештків, заточуючись і присідаючи на тяжкі сідниці, бродили войовничі гуси. Найбільший гусак, певне найп’яніший, лежав поруч із бабою, поклавши на її черево голову. На дідових грудях дрімала мудро кішка, а в узголов’ї примостився пес і теж по-філософськи куняв. Завбачивши пришельців, п’яні гуси пробували рвонутись в атаку, але, не пробігши й двох кроків, гордо, як римські легіонери в бою, падали, підкошені сливовицею, на землю.

— Што ето за цірк на шаріках? — нарешті спромігся видавити із себе мукачівський начальник.

— Матір вам душу, вставайте, бо вас фрас возьме! — почав трусити сплячими голуб’ятами Гебельс.

Дід смачно цмокав у сні губами і по-ангельськи всміхався, а баба, як молотарка, фурчала і дуже матюкалася. Врешті-решт, дійшовши тями, Фіскарошка глянула на гостей, невимовно зраділа і сокровенно повідала:

— І-ї-їй, ороньові ви мої легіники, така ядрена, як смола горяча, як божа ружа — пахняча.

— Хто? — запитав Гебельс.

— Як хто? Паленька-сливляночка, текла би з каждого камінчика і травички, і росички. Но та тепер погостимося з вами, солодкі ви мої.

І баба хутко похопилася за стаканами. Але мукачівський пан дуже розсердився і почав вимагати звіту про колгоз — де люди, що вони вже зробили? На це баба із вдячністю показала на величезну кіпу заготовлених дров, із неприхованою радістю розповіла, як колгозники зібрали нам урожай, покосили отаву і звезли до хліва.

— Но, а пак нашо нам далше колгоз? — із дитячою невинністю розвела руки Фіскарошка.

Начальник запалав злим вогнем і почав довбити Соломонові і Фіскарошці, що колгоз — це постійна, щоденна праця не на себе, а на державу, на народ.

— Здесь нєт розгільдяйства, п’янки, лодарства! Здесь только работа, работа і работа! — махав кулаком.

— Но та перебачте, товаріщь начальник, — мовила розчаровано Фіскарошка. — Ми з дідом свистали на таку церемонію. Ми у Богонька камінням не кидали, авби тяжко робити.

Тут баба глянула вгору такими очима, наче просила від небес підтвердження, що вони з дідом не мають перед Всевишнім гріха, і тому нічого їх, двох голуб’ят, заставляти робити.

— Но, а ким ви себе хотіли би видіти у колгозі? — не витерпів Гебельс.

— Ми би могли бути в колгозі, на крайній случай, як тепер кажуть, агітаторами, — заявила Фіскарошка. — Правда, най би Мішко був і далі головою, айбо ми би не робили мотиками чи косами, а лем співали і танцювали. Мішко би на бубні грав, а я дуже файно знаю чардаш виціфровувати.

Уповноважений напівбожевільно дивився то на Фіскарошку, то на Гебельса, а потім бехнув собою на ковбицю біля самогонного апарата, зняв кашкета, обхопив голову руками й у глибокім відчаї заревів, як медвідь у хащі.

П’яний гусак, що перед цим спав на бабиному череві, заточуючись, причалапав до бідного уповноваженого і співчутливо поклав свою голову тому на коліна.

На цьому усуспільнення Соломона і Фіскарошки не закінчилося. Гебельс переконав уповноваженого, що Соломон і Фіскарошка — люди дуже активні, надійні, але стати ідейно свідомими їм заважають пережитки тяжкого минулого фрасового капіталізму. А тому обох треба прийняти в партію й ідеологічно підкувати.

По недовгім часі моїх дорогих дідика і бабку запросили в Палестину, де знаходилася центральна садиба колгозу. Тут, у кабінеті партсека Гебельса, того дня приймали в партію велику групу передових колгозників. Серед них таке щастя випало Соломонові і Фіскарошці. Як і годиться, першою у партійний кабінет дали дорогу дамі, тобто Фіскарошці.

— Скажіть, будьте добрі, Маріє Штефанівно, чи знаєте ви, хто такий Карл Маркс? — запитав, поблажливо посміхаючись, партсек Гебельс.

Фіскарошка вмить розцвіла, як пасуля-бумбачка, і з радісним здивуванням вигукнула:

— Тать де би’м не знала. Як недобрі гроші знаю його. Але так само, як вас! — тикнула пальцем у бік президії.

— Но, а што ви такого інтересного знаєте про Карла Маркса, што можете нам сказати? — вже обережніше знов запитав Крумпляник.

Фіскарошка випрямилась й, осяяна ідейним натхненням, гордо підняла голову.

— Раз ви, чесні люди, маєте до мене велику довіру, то буду перед вами чиста, як росиця, — заявила твердо. — Хоть Карл Маркс і мій двоюрідний брат, айбо як будуща комуніштка, мушу розказати про нього вшитку правду.

За столом прошелестів здивовано-напружений шепіт. Але Фіскарошці то вже було до мачки, її прорвало і понесло:

— Усі в Палестині думають, што Карл Маркс — то порядний чоловік. На мою веру, то він так лем чиниться. Ану ж най вам розкаже кума Гітлєрка, як в позапрошлім годі Карл Маркс украв од неї цапа, а від мого Мішка видурив за півлітру якоїсь вонячки таку косу, што не косила, а співала, як дівка. А скільки раз підбивав мого сина Черчіля іти в аргентинський колгоз красти сіно, бо сам не міг вшитко нараз прицубрити[63]. Я вам кажу, люди добрі, што мій сватик Наполійон, што Карл Маркс — то єдна злодійська банда.

Тут баба Фіскарошка у пориві праведного гніву аж луснула себе у груди. Президія, що спершу пробувала щось коментувати межи собою, якось аж закам’яніла. Особливо дивне враження справляли мукачівські партєйці. Вони пороззявляли роти, повирячували очі і з відвислими щелепами застигли, як єгипетські мумії. Гебельс, як вжалений у сідницю, завертівся на стільці і напівшепотом почав гаряче доводити мукачівським партєйцям, мовляв, перебачте на слові, але нашоє село трохи збігле, ненормальне. Тут живуть люди з мухою в носі, вони вже давно частини села, околиці і присілки нарекли Палестиною, Бразилією, Ватиканом, Балканами, Аргентиною. А між собою наліпили один одному прізвиська знаменитостей. От і Семен Лилик, двоюрідний брат товаришки Марії, має кличку Карл Маркс.

— Можете бить свободной, — сказав нарешті Фіскарошці суворий чоловік у гімнастерці.

— Йой, панику начальнику, я би вам ще розказала, як замолоду той бик Карл Маркс устругав дітвака свасі Кларі Цеткіній. І та наохтема лишилася дівкою з малим копильцьом[64].

— Доста, доста Марько. Ідіть лем ви, до мари, звідси, — підштовхуючи у плечі, хутко спровадив Гебельс Фіскарошку за двері.

— Но што, Марько солодка? — підскочив, як гумовий їжак, Соломон. — Не мучили?

— Кого, мене? — показала погрозливо на себе Фіскарошка. — Лем би попробували — у мене язик не в гузиці спрятаний.

— А што тебе звідали?

— Та про мого братця, про Карла Маркса…

— І што?

— Та я їм, як чесна комуніштка, вшитко по честі розказала про того жівана й курваша. Ой, я єдна, Мішку золотий, перед совєтською властю не буду брехати, — чинно обтерла губи краєчком хустини Фіскарошка.

За дверима начальники довго щось сперечалися і нарешті запросили Соломона. Видно, обпікшись на Фіскарошці, вони вже не хотіли перевертати в гробу своїх вождів, тому Соломонові задали питання, так би мовити, регіонального характеру:

— Скажіть, будь ласка, товаришу Михайле, де знаходилась комуністична партія Закарпаття під час війни? — спитала люб’язно Соломона дуже інтелігентного вигляду жінка.

Дід швидко-швидко закліпав і подивився на пані такими очима, ніби йому показали рогатого мацура. Побачивши розгубленість Соломона, Гебельс нервово засмикався і почав дідові потайки показувати похапливо пальцем на підлогу — мовляв, комуністична партія Закарпаття під час війни була у підпіллі. Дід зрозумів підказку по-своєму і радісно вигукнув:

— Під час війни закарпатська комуніштична партія була у підвалі.

Хтось пирснув, дехто нервово кашлянув. Соломон збагнув, що ляпнув, можливо, не те, і знічено додав:

— Но та тогди могла бути й у пивниці. А што, хіба погано? — запитав сам у себе. — У пивниці тоже мож вижити — вино, крумплі, а десь і шовдарь[65] заваляється. Бо ачей би не дурні наші люди висувати голови, коли йде война. Іщи чоловікові і вухо можуть відстрілити, авать і в перебачницю[66] попасти…

Смішно говорити, але після не вельми вдалих експериментів посадити в керівні крісла Соломона і Фіскарошку начальство забракувало ідею створення колгозу на Небесі. Пішли іншим шляхом — із нашого присілка створили садо-виноградний відділок і приєднали його до бразильського колгозу «Шлях вперед», або ж, як його ще називала Фіскарошка, «Путь в гузицю». А призначили керівником нового колгозного підрозділу молоденьку агрономку, дівчину-прийшлячку. Звали її Катериною. Тому отримала сільське прізвисько — імператриця Катерина II. Наша агрономша була воістину царицею — царицею краси. Середнього зросту, з довгою, аж до симпатично-смачненьких сідниць, тугою косою, пишними персами, неймовірної голубизни очима і якимось янгольсько-невинним обличчям — вона не просто зводила з розуму молодих легенів і чарувала старших, а й навіювала якусь невимовну тугу, світлу печаль за неземною вродою. Сільські дівчата із заздрістю називали Катерину «руська княгиня». Хоча говорила агрономша по-українськи.

Красуня-княгиня була вельми принциповою, суворою, але і справедливою, дуже доброю і співчутливою. Знайомство і зближення нашої родини з нею відбувалося за дещо незвичних обставин.

Погожого літнього дня наша мила Катерина, оглянувши на Ловачці виноградники, спускалася донизу. А тут поблизу, в долині святого Івана — так називали в народі широку улоговину між виноградними схилами, — росла дуже парадна черешня. Може, тому що росла вона єдиним деревом на весь довжелезний схил, черешня виглядала розкішною, пишною і гоноровою. Вона здавалася райським птахом-павичем, який присів на хвильку перепочити по дорозі між грішною землею і садами Едему. А ще славилася черешня плодами неймовірної величини — майже як сливи-ренклоти, із запахом ванілі і смаком перезрілого абрикоса.

Ось до цієї черешні і взяла курс наша княгиня — поласувати плодами. Проте не знала, що перед цим до дерева вже навідалася і баба Фіскарошка. Теж, ясна річ, не воздати хвалу дереву за його красу. Йшла собі навпрошки через Ловачку до Мукачева дещо набазарувати. А хто чув, аби сільська жона йшла до вароша на базар із пустими руками. Баба враз закасала фартух і взялася хутко рвати з нижніх гілок черешні. А вони, нівроку, вродили рясно, якби дерево цілий рік медом кормили. За якісь півгодинки баба, як саранча, обчистила всі нижні гілки. Зав’язуючи акуратно величезний фартух черешень, вже взялася було рахувати гроші, що виторгує за плоди… Коли побачила, як із Ловачки, наче закохана лебедиця, пливе собі, гойдаючи поставою, Катерина-княгиня. Серце Фіскарошки зі страху враз задудуніло кулеметом. Притьмом схопила клунок із черешнями і заховала його під ліщиновий кущ. А сама прудкіше білки, миттю вискочила на черешню, швидко-швидко полізла на самий вершок і причаїлася, як фазаниха, в густому межигіллі.

Княгиня Катерина підійшла до черешні і, як і кожна жінка, в котрій дрімає дух праматері Єви, спокусилася плодами з казково-розкішного дерева. Проте зі споду черешні були вельми совісно обчищені, й агрономша собі полізла на дерево, навіть не підозрюючи, що в неї над головою висить такий безцінний даруночок — напівжива, тремтяча зі страху Фіскарошка. Княгиня поласувала на дереві черешень, а потім зірвала найряснішу галузку, підняла її навпроти сонця й почала милуватися грою кольорів. І ось, коли агрономша піднесла над собою рясно всіяну плодами галузку, Фіскарошці чомусь дуркнуло у голову, що пані агрономша пропонує ті черешні їй, бабі.

— Дякую красно, паніко, айбо я вже доста наїлася черешень, — щиро подякувала Фіскарошка.

У цій невимовній тиші долини святого Івана голос баби пролунав для агрономші як грім з ясного неба. Сердешна дівчина голосно скрикнула од несподіванки і страху, безпомічно чіпляючись за гілки, шалено полетіла з дерева на землю.

Щира подяка баби Фіскарошки коштувала Катерині-княгині трьох зламаних ребер і перелому руки. До її честі, все це так і залишилось таїною — Катерина не видала черешневої диверсантки. Тепер баба у своїх молитвах до списку найближчої рідні додала ще й Катерину. І в знак великої вдяки щодень молилася за спасіння доброї «мацкальської душі».

Наступне знайомство начальниці Небесі відбулося зі мною та дорогим няньком. І теж за незвичних обставин.

…Тої першої колгозної осені, як на Боже диво, вродила картопля. І що найдивніше, по людських городах, де земля була доста нагодована і рослини дбайливо доглянуті, бульба видалась як воронячі яйця — дрібнота на дрібноті. А ось у колгозі — одна в одну. От і вір, що комунякам нечиста сила не помагає.

Кожного ранку все село вирушало збирати врожай. Із нашої родини першим бігли нянько. Клали мене в гатикошарку — величезну корзину, яку спеціальними ременями кріпили на плечах, хапали мотику і прудко мчали на поле, аби першим захопити найпарадніші картопляні рядки. Увечері, набивши корзину майже доверху дорідною картоплею, прикривали її травою, а зверху садовили мене… Далі гатикошарку ставили на якийсь горбочок і з величезними потугами піднімали вантаж на себе. І похитуючись, немов бойовий слон, нянько рушали додому. Я ж собі сидів у корзині, ноги звісив на нянькові плечі і, ще й понукуючи його стеблом лободи, почувався як маленький індійський принц.

Гріх казати, крали картоплю всі — хто набивав торби, хто пазухи, а хто поли піджака, спеціально для цього підрізавши підкладки. Але всі знали міру. А от у мого золотенького нянька мірило було своє: брав скільки міг донести. Йшов батько додому не злодійськими манівцями, а по центральній дорозі. Всі стражі, як правило, сиділи в засідках по кукурудзах, кущах, зарослих терням канавах. Ловити злодія на центральній дорозі, відкритій усім очам, — це ж треба з печі на голову впасти! Але якою б не була лисиця мудрою пані, рано чи пізно втрапить у капкан. Хтось таки настукав на нянькову мудру голову. І одного осіннього вечора при в’їзді в село зупинився «бобик», а з нього вийшла агрономша Катерина.

— Йой, снилися мені на ниськи гади, щезли би, — тихо заскімлив батько, проте ходи не зменшив.

Але, видно, нянько ковтнули добрячого страху, бо гатикошаркою враз почало трусити, як Помпеєю перед виверженням Везувію.

— Йой, паніко золота, ци видите, яку біду маю, — почали ще здалеку нянько. — Не маю де дитини лишити, то мушу’го тягати на собі в поле.

— Ага, фігу з маком ви би мене на собі носили, коби крумплі піді мною не прятали, — запротестував я.

Я був хоч і невеличкий зростом, але тучний, набитий, як качан капусти. А ще не по літах красномовним із мудрою головою — такий собі колоритний вінегрет баби Фіскарошки і діда Соломона. Щоранку і щовечора вони вперто і настійно вчили мене «Отче наш…», при цьому суворо попереджали, що Богонько все видить і лякали пеклом, якщо буду нечесним, красти, брехати, одним словом — грішити! І як же міг тепер допустити, щоб через нянькову брехню я потрапив до пекла — одразу вивів злодія на чисту воду.

— Йой, паніко солодка, ви би дурного дітвака слухали, — скривилися у три погибелі нянько перед Катериною. — Я несу… несу… малінько коло Латориці каміння назбирав. Хочеме із жоною будувати. То півкошарки каміння несу.

Не відаю, які емоції в ці хвилини вирували в душі Катерини-княгині, але поступила із няньком воістину по-княжому великодушно.

— Хай вам щастить, товаришу, в будівництві хати, — побажала агрономша, і, глянувши із гумором на мене, додала. — Тільки помічників підбирайте надійних, бо з такими, як носите на собі, можете все життя провести не у своїй хаті, а в казенних стінах.

Удома я був і скубаний, і лаяний, і копаний. Особливо дісталося вухам, їх дорогі мої нянько крутили із великою любов’ю і пристрастю. Всі катування я пройшов із німою впертістю на вустах і гордою ненавистю в очах. І коли родині вдалося нянька заспокоїти, я підійшов до нічного вікна, підняв справедливий перст у темне небо і з вірою неофіта грізно промовив:

— Богонько все видить! Все знає! І винних покарає!

Наступного ранку, ніби й нічого не сталося, нянько наказали:

— Лізь у корзину, йдемо далі крумплі копати!

Я пробував протестувати, але дістав смачного щигля, до того ще й обіцянку повечеряти ременем.

— Буде яйце курку вчити, з яким когутом їй жити, — мовили сердито нянько, впихаючи мене, немов лантух, у корзину.

Такого нахабства і непедагогічної поведінки я простити не міг. Мій мудрий і ніжний мозок геть потьмарився, і в голові народився жорстокий план помсти.

У полі дорогі нянько, висолопивши язика, копали звично картоплю. Коли на світ з-під мотики вигулькував найтучніший плід, ховали в пазуху, а потім, ніби між іншим, йшли до корзини і ховали туди. Я ж тим часом нишпорив берегом Латориці, відбирав найвагоміші каменюки і ховав їх неподалік корзини.

Під самвечір, коли гатикошарка наповнилась добірною картоплею, нянько, як і завше, прикрили її травою, а самі далися добирати рядок. Я ж тим часом картоплини хутко переносив у верболози, а натомість наклав каміння і прикрив травою. Нянько ще й не встигли завершити роботу, а я вже, сидів у корзині і піджидав.

— Но, видиш, ремінь помагає розуму, — похвалили мене задоволено нянько.

Далі з великими потугами висадили корзину на себе і, заточуючись од тягаря, мовили:

— Што за біда така тяжка — або я недоїв, або ти, Митре, якоїсь тяжкої фени нажерся.

А відтак через кожні десять кроків, мої дорогі нянько, певне, аби заспокоїтись, весь час повторювали під ніс:

— Із повною кошаркою іти тяжко, зато дуже приятно. Із повною кошаркою іти тяжко, зато…

Із цими словами мої няньочко і вийшли прямісінько на партєйного секретаря криволабого Гебельса. Той сидів непримітно у глибокій канаві, при дорозі, а коли нянько порівнялися з ним, вискочив, як олень.

— Мамко мої, нашто сьте ня на сись світ породили, — тільки й встигли простогнати нянько.

Вони, бідні, знали, що од Гебельса пощади не діждешся. Цей не тільки переверне всю гатикошарку, а ще й у гузиці понишпорить. Це тобі не мила, сердешна княгиня Катерина. Тут діє одвічний закон — бий своїх так, аби чужі зо страху здихали!

— А ми несеме додому каміння хижу будувати, — закричав радісно зверху я.

— Я, думаю, для твого нянька вже готова хижа чекає із товстими мурами і надовго, — злорадно посміхнувся Гебельс, підходячи до нас.

— Йой, перекривило би тобі писок на потилицю, — тихо побажав батько невідомо кому — мені чи Гебельсу.

— Ану ж лем скидай із себе гатикошар, — скомандував Гебельс. — Що несеш?

— Вуєчку дорогий, такі тяжкі часи, що воші здихавуть. Іде зима… жона хвора… — почали плести якісь нісенітниці зо страху нянько. — Тать Богонько вам запише.

— Записують трудодні, — рявкнув Гебельс. — А ти скидай гатикошарку, і ми тобі запишемо, що й Богонько тя не відмиє!

Гебельс силоміць стягнув мене на землю, далі потяг на себе гатикошарку.

— Ну й навалив ти, Данку, — мовив партсекретар, задихаючись од тягаря і перекинув корзину. А звідти, весело цорконячи, посипалось глумливо усміхнене од надвечірнього сонця каміння.

Криволабий Гебельс, роззявивши рота і вилупивши очі, тримав у руках порожню корзину і мав такий вигляд, наче йому ножицями яйця відчекрижили. Мої ж нянько стояли під придорожнім деревом із обличчям аскета-праведника, якого ось-ось мають розіп’яти-повісити за його фанатичну віру. Але тільки-но на землю поцокало каміння, теж вибалушили очиська і дурнувато гикнули. Потім умить опанували собою і з гірким докором мовили до Гебельса:

— Ой, вуйку, вуйку, настільки вам большевики затуманили голову, що ладні жебрака вже й за камінь убити ци в темниці згноїти. Не переживайте, прийде час і вам ще вистачить того каменю, авби груди в землі придавити. А пока бажаю вам лем, авби’сьте ся так файно мали, авби каждоє рано таку купу каміння насрали, — показав батько на висипані Гебельсом каменюки.

Далі нянько різко рвонув з рук Гебельса корзину і кинув за плечі.

— Та мені сього каменю не шкода. Просто, люди казали, же ти крумплі тягаєш, — прорік розгублено Гебельс. — Каміння забирай на здоровлічко.

Батько із виглядом переможця взяв мене за руку і гордо попрямував дорогою.

— Няньку, я хочу в корзину, я хочу знову нестися, — захникав я.

— Занімій і йди вперед, бо тя так копну, што перелетиш через Ловачку, як горобок, — просичали нянько.

Удома, вихований на Фіскарошчиних молитвах, я, зізнався, що каміння у гатикошарку навалив я — авби нянько не брехали і не билися. Тепер можете уявити, які шалені пристрасті розривали душу мого нянька — лупити мене ременем чи хвалити. З одного боку, я напакостив, але тим самим і врятував нянька від великої біди. Отож нянько довго-довго не знаходили собі місця, доки врешті-решт не луснули мене по потилиці.

— Це од великої любові, — сказали полегшено не то собі, не то мені.

На що я підняв доверху праведного перста і сказав:

— Богонько все видить!

Як правило, я брав участь у підриві економічної могутності колгозного ладу вдень. Вночі нянько успішно справлялися самі. Але якось кілька ночей поспіль повернулися з кукурудзяного поля з порожніми руками. Виявляється, в густій осінній темряві вони або губили схованки, куди зносили врожай і де прятали міхи, або, не приведи Господи, хтось, такий же самий «експропріатор» вислідковував нянька і безсовісно перехоплював уже готову здобич. Тому прийняли рішення: я буду виходити з няньком і в нічну зміну й працюватиму на посаді сторожа. Але, на моє щастя, перший же наш спільний нічний рейд у колгозні тили зазнав нищівного краху. Хоч події розгорталися дуже успішно.

Я сидів у кукурудзі біля міха, а нянько тим часом у ближньому межирядді ламали качани і зносили до місця моєї дислокації. Якщо нянько випадково губили орієнтацію, тихенько погукували совою, я накукував їм зозулею. І що на все життя запам’яталось із тої ночі — тиша, запахи і кукурудзяні качани.

Тиша була вогкою і теплою, як писочок маленького щеняти, висока, сторожка і пильна, як бузьок над гніздом маленьких лелечат. Запахи осінньої ночі, хоч вона і була геть сліпою, пливли над полями, яругами, селами хвилями дивовижних пахучих кольорів.

Може, це малювала моя дитяча уява, а може, бачила маленька душа. Але цієї теплої осінньої ночі кожен запах мав свій колір. Ось над садами під Ловачкою запалахкотіло жовте-жовте сяйво. Здавалося, над кожною яблунею, немов над черницею-великомученицею, засяяв величезний німб. Із-за Ловацьких гір легко дихнув вітер, і німби над яблунями-мученицями затріпотіли, і рідно-хвилююче запахло до сліз стиглими яблуками, а над виноградниками запахи мали бордово-оранжевий колір, а коли розтікалися навкруги, були густими і солодкими, як ранкові дитячі сни.

І нарешті — кукурудзяні качани. Ні, ліпше — качанища! Того року вони нагулялись, нажиріли, як молочні пацята. Висолопивши жовті язичища, із кожного стебла їх звисало по два-три. Качани були такими тучними, що вже не вміщалися у сорочках, рвали їх і своїми жовтими тілами підсвічували осінню ніч.

Мені чомусь здавалося, що то і не стебла кукурудзи стоять у рядах, а духи померлих. Начепили собі ті духи на пояс жовті кукурудзяні ліхтарі й бредуть через води глибокої осінньої ночі до тільки їм відомих світів. Од такої думки мене аж страхи взяли.

І коли нянько черговий раз підійшли із оберемищем качанів, я повідомив, що боюся і надалі сидіти серед нічних кукурудз не збираюся. Це подіяло. Нянько набили качанами мішище і, як завше, перестаралися: навіть половини не влізло. Пойойкавши, пожалівшись на свою жебрачу долю, нянько звалили ношу на плечі, і ми вирушили польовою стежкою додому — нянько попереду, я позаду. І тут мені закортіло заспівати. Сказати «закортіло» — нічого не сказати. Мене нестерпно запекло, божевільно заспрагло, невимовно пронизало болем заспівати.

— Няньку, я хочу заспівати, — заскімлив.

— Што, што — пісяти хочеш? — недочули нянько.

— Ні, співати… Співанку співати, — захникав я.

— Йой, слухай, дораз так тя лусну, що в писку язик оніміє, а в очах… От в очах і заспівають усі звізди небесні, — просичали нянько.

Від цієї погрози мені ще лютіше хотілося заспівати. Мав таке відчуття, якщо зараз не заспіваю — без драбини вискочу на небо або вмру від розриву серця. Я зупинився, аби нянько пішли вперед на безпечну відстань, і на всю горлянку затягнув безсмертний гімн діда Соломона:

Не відаю, чи од зачарування моїм співом, чи од несподіванки і ляку, світ занімів. Кудись до мари повтікали цвіркуни, розчинилися у повітрі й позникали кольорові запахи, принишкли кукурудзи і соняшники. Тільки за кроків з десяток попереду пролунав відчайний стогін нянька:

— О, світило би тобі сонічко із потилиці, недорослий мухоморе!

І тут у кукурудзі знявся рейвах, почулися крики. Одним словом, нічна колгозна варта, що дрімала десь у кукурудзі, зреагувала на мій талановитий спів і, звісно, кинулась навперейми. Першим до рук дозорців потрапив нянько, а за ним влетів у пастку і я.

— Но та што, злодії, вп’ять каміння несете? — запитав злостиво криволабий Гебельс, освічуючи наші обличчя ліхтариком.

І тут із моїм няньком сталося неймовірне.

— Ой, вуєчку, Богонько би вам дав здоровлічко. Я так боявся. А туйки, слава Богу, і ви! — схопили нянько в радісні обійми ошелешеного Гебельса.

— А што сталося? — розгублено запитав Гебельс.

— Слухайте, вуєчку, мій малий збийвіч серед ночі прицубрив додому цілий міх кендериці. Я думав, што лусну од злості. Бо кілько’го вчимо — коли руки тягнуться до чужого, візьми і нараз відрубай їх!

Нянько із такою любов’ю вліпив мені потиличника, що на цей раз усі звізди небесні заспівали не тільки в очах моїх, а й у голові.

— А в мене такі нерви сіли, што піднявся з постели, вхопив міх на плечі і несу знову на поле висипати, — продовжували плести шалениці мій нянько.

Але що вже найбезглуздіше — нянькові повірили.

— Но та міг уже й до рана почекати, а не перелопатити собі ніч, — примирливо мовив котрийсь із нічних сторожів.

— Та я би до рана згорів від ганьби! — луснули кулаком себе по чолу нянько.

— Но, а малого смолоша для чого брав із собою? — все ще з недовірою запитав Гебельс.

— Як для чого? — щиро здивувалися нянько. — Най покаже, звідки крав, там і покладемо знову на місце.

Нянько і на цей раз не втрималися, аби не вліпити мені чергового запотиличника.

— Видите, товаришу партійний секретарю, іще не перевелися в нас порядні ґазди, — задоволено промовив головний бухгалтер на прізвисько Рахувниця.

— Но добрі, добрі… Неси кендерицю на місце, де їй і положено. А завтра скажеш ланковому, авби записав тобі ті кілограми у трудодень.

Нянько все дуже уважно вислухали задніми вухами, попрощалися із стражами колгозного добра і повернули ніби знову в поле. Пройшли зо дві сотні метрів, а далі сторожко, як заєць, залягли в кукурудзі. А коли впевнилися, що все упокоїлось, звалили мішище на плечі, розвернулися і поскакали, як кенгуру, через ярки додому.

Не повірите, але вдома нянько повелися зі мною дуже мирно — не копали, як м’яч, не крутили вуха, як ослові, не скубли, як гуску, не гонилися із прутом, як за скаженим мацуром. Вони затягли в сіни мішок із кукурудзою, кинули ним на глиняну долівку і, присівши на поріг, ледь не плачучи, приреченим голосом мовили:

— Мамко мої рідні, сесе не дитина… Сесе… сесе неправедна сила.

— Е-е-е, сину, дай собі спокій — дитина як дитина… Ти просто не видиш — є в ньому і много людяности, жалости, — відказала йому баба Фіскарошка.

— Так, так, — затакали нянько. — Він точно жалосливий, як той злодій, што вбив матір і отця, а на суді плакав, же би його помилували, бо він круглий сирота.

— А ти плюнь і не бери його більше нікуди із собою, — порадила, сердячись, Фіскарошка.

— А я… я… я його більше нигда і не візьму, — підняли, капітулюючи, догори руки нянько. — Бо на мою веру, якшто би Богонько указав нам пряму дорогу до раю, то сесь збийвіч точно би вмудрився завести всю нашу фамилію прямо в пекло огненне.