Родаки

Родаки

— Слухай, цуцлику повчанський, чи пам’ятаєш, як ти мене п’яний учора обзивав усіляко? — питає, спопеляючи нищівним поглядом Соломона, баба Фіскарошка.

— Якшто був п’яний, то, видати, був дурний, — миролюбиво відповідає Соломон, зручно вмощуючись біля печі.

— Дурний? — аж захлинулася злістю Фіскарошка. — Якшто був дурний, то чого не скочив топитися у колодязь?

— О, золота Марько, то я вже не настільки дурний, авби топитися у студеній воді. Ти знаєш, што мене й без того ревматизм мучить, а так ще міг більше простудитися. То мали би’сьте потому мороку хоронити простуженого чоловіка, та ще й з великою температурою.

— Но та тогди треба було повіситися, — їдко просичала Фіскарошка.

— А, цукрена моя, якшто чоловік через свою дурість повіситься, то для нього вже не буде полноцінної жизни, — почухався за потилицю Соломон і смачно позіхнув. — І прошу тебе, не соли мені зрана душу, бо я не якийсь там гаркоголік.

— О, ти не алкоголік! То просто всі алкоголіки, як браття-близнеці, похожі на тебе! — гаркнула баба.

Дід нарешті, як курка у гнізді, вмостився на своєму звичному місці біля печі, відчув себе певніше, комфортно і глибокодумно почав ректи:

— Перебач, моє медовоє потятко, але ти просто не розумієш моєї, якби тобі м’якше уповісти, не понімаєш моєї тонкої душі. Я много не п’ю. Сама знаєш, я п’ю лем сто грамів. Айбо коли уп’ю сто грамів, нараз стаю другим чоловіком. А тот другий чоловік, безсовісний, стає свинею. А та свиня уже не знає міри і п’є, як корова, а деколи ще й більше, — ледь не заплакав Соломон.

— Ой то, Мішку недороблений, не душа! То не твоя душа, — заперечливо похитала головою Фіскарошка.

— А што, як не душа, рибко солодка?

— То твоя гертанка. Она в тебе вічно дірява — без криші і без дна!

— А може, може, я п’ю із горя, — дався в останню атаку Соломон. — Може, я п’ю, бо із дурного розуму женився і всю жизнь був нещасливий.

Ці слова мужа подіяли на Фіскарошку, як віхоть палаючої соломи, підсунутий бикові під хвіст. Вона аж підскочила, далі завертілась, як дзига, шукаючи якоїсь ломаки.

— Ах ти, лепавий борсуче! Ти зо мною був нещасливий? Ану ж лем де віник авать кочерга? О, я тебе зроблю тепер щасливим! Ти в мене будеш таким щасливим, що без драбини на небеса вискочиш! — грозила Фіскарошка Соломонові.

І вже було схопилася за друшляк, аби, вгамселивши коханого мужа по голові, зробити його щасливим, як несподівано скрикнули двері, далі злякано заверещало відро — і до хати увійшла сваха Піпондячка на прізвисько принцеса Едінбурзька. У цю ранню годину вона вже верталася із мукачівського базару, куди носила на продаж яйця.

— Но та як, свашко, побазарували? — запитала після привітання Фіскарошка маслакувату й худющу, як суповий набір, її величність Едінбурзьку.

— Е, кумочко, тепер не базар, а єдні мириги-нерви, — якось безнадійно махнула рукою наша сваха.

— Колись продав бідні воші, то й мав файні гроші. А тепер ідеш на базар, як цариця, а відти — як куряча гузиця, — продекламувала її величності Едінбурзькій Фіскарошка черговий свій поетичний шедевр.

І тут же, посадивши ранню гостю коло діда, почала вкотре розповідати, як вона із кумою Гітлєркою вигідно торгувала якоїсь зими домашнім вином.

І хоч я вже сотні разів чув цю історію, притьмом схоплююся з ліжка і розвішую, як простирадла, вуха.

«…Знаєте, свахо, коли не стало в хижі уже настілько копійки, авби, на всякий случай, дідові свічку купити, єдного разу взяли ми із кумою Гітлєркою по корчазі вина і пішли торгувати нарозлив. Стали при вході на мукачівський базар, розклалися і чекаємо. Айбо тут, як сесе все буває в найбільш важливі історичні моменти, нашому гешефту малінько помішав вічний враг народу — погода. Мороз такий, аж учула, як у голові воші почали пищати. Бідна кума Гітлєрка, позераву, так цоконить зубами, аж їй будюгови видко. А в нашу сторону хоть би пес гавкнув чи хтось плюнув — ані єдного охочого купити. Чуствую, неборята, што ще мало постою в сьому морозі і в сих нервах, то моя душа піде пішки додому. І без мене піде і, головноє, піде твереза.

— Кумо, — кажу рішительно я, — маю єдного бідного рубля. Ви би мені не продали за нього єден погарчик вина?

— А чому із свого, кумо, не уп’єте? — звідає Гітлєрка.

— Бо своє шкода, — кажу їй.

— Но тогди, дорога кумочко, од вшиткого серця, — аж вискнула Гітлєрка. — З деким може би і торгувалася, а так як вам, продаю по собістоємості.

Шмарила я собі рендешноє погарча вина, а кума, як благородна діва, ще й скибочку хліба із солониною дала мені закусити.

Божіньку солоденький, так мені стало добре, што аж захотілося вп’ять замуж. Кума Гітлєрка, як увіділа, што лиця в мене зачервоніли, як помідори, то й собі каже:

— Майрьо, а ви би не продали тепер мені погар свого винця — вертаю вам ваш рубель.

— Прошу, золотенька, кому-кому, а вам од чистого серця, — кажу, наливаючи Гітлєрці. Но і знамо — кумі тоже дала закусити дарабчик пикниці[67].

Гітлєрка вшмарила собі погарище, і нараз очі їй засвітилися, як варошські[68] світлофори, ніс почервонів, як бантик на грудях старої большевички. А лиця стали такими нєжними і добрими, як у слідчого, най ся не приказує.

Я не могла пережити цього щастя і нараз уповіла:

— Беріть лем, кумочко, назад рубель і налийте мені іще один стаканчик свого вина.

— О, кедвешна, із дорогою душою! — схопилася, як сідниця із розпеченої плити, Гітлєрка. — Бітте шон і тешік порончолні[69] — пийте, кумочко, во здравіє.

І на сесь раз до погара вина кума додала кусок гурки.

Но, але і я тоже болото писком не орала — коли Гітлєрка очередний раз куповала вино од мене, сунула їй у зуби цілоє свинськоє ребро. І туйки підходить до нас якийсь умитий челядник і каже мені:

— Налийте, будьте добрі, нийно[70], мені погар вина.

— Ідеш ти, плянтьо[71], до фрасової каріки! — гиркнула я.

— Тітко, не бійтеся, я плачу красні гроші, — почав той говгір[72] сунути мені цілу десятку.

— Я не за гроші боюся, — кажу я красному чоловікові. — Я боюся, што туйки дораз нам з кумою уже нішто буде пити. А пак чим грітися будеме на такому морозі?

Челядник із великим жальом відійшов від нас, а я вп’ять сунула Гітлєрці рубель. А та — мені погар. А пак я їй погар, а Гітлєрка мені рубель. І так тим єдинственним рублем дуже файно торгуєме.

Знаєте, по якомусь часі кров нам у жилах зафунгувала, мислі в голові зафурчали, а в грудях стало так гарячелюбимо, як котам на мартовській шпацірці. І од сьої радості, як заспіваєме на вшиток базар «Ой, Марічко, чічері, чічері…» А далше схопили єдна другу за руки і вдарили ногами шіді-ріді-дана. Тутки підбігає до нас якась дуже повна паніка — точно велика начальниця, бо прокурена, як буджений шовдар, і пахне перегаром, як хімічна зброя. І як заверещить на нас грізним варошським голосом:

— Перестаньте безобразнічать, старухі, а то я щас міліцію позову!

— А для чого, паніко, кликати міліцію? Ми вже і так всьо випили, так што сирохманам-міліціштам вже нішто пити, — заспокоюю я.

І помаленьку зібралися додому. Ішли змучені, нароблені, перемерзлі, але дуже щасливі. І як не радуватися, за єден рубель напилися, наїлися, натанцювалися, наспівалися. І майголовнішоє — тот рубель цілісіньким принесли додому!»

Фіскарошка вмовкає і з такою погордою дивиться на Соломона і принцесу Едінбурзьку, ніби із власної ласки дарувала великодушно обом щонайменше по величезному маєтку і на літ зо двадцять подовжила їм життя.

— Но ти в мене, Марько, не жона, а ласка Божа, і розумна, як два австрійські цісарі, — мовить дід Соломон, дивлячись закохано на свою годувальницю.

— А…а…а, свахо, та хто із вашими мозгами може мірятися, — каже принцеса Едінбурзька, перемотуючи онучі, що вилізли із дірявих гумових калош. — Коби нам та вашу голову, то амеріцький презідент мав би за честь до нас кумоватися.

Слова принцеси медом потекли по Фіскарошчиній душі, і вся вона аж спалахнула червоною хризантемою.

— Може вам, свахо, від мене якусь поміч треба, — мовила Фіскарошка. — Бо нигда не уповісте, як ся маєте.

— А, Марько, як ся маємо? Дуже бідували, було нам зле, мучилися. А потому, як нас до нитки обікрали, то тепер, Богу дякувати, маємося дуже добре, — задоволено відповіла принцеса.

— Ой так, так, свашко, жебракове щастя вічно гріється за морями, а біда все сидить у нього під порогом, — мовила розважно Фіскарошка.

— А ви, Марько, як жиєте? — поцікавилася Едінбурзька.

— Ми, свашко, у постоянних трудах, — гордо відказала баба. — Посадили море картоплі, то тепер лем то і робиме, што в поті чола обкопуєме, обкопуєме, обкопуєме. У поті чола.

— А давно вже обкопуєте?

— Та ніт, штоби давно. Завтра лем думаєме починати, — махнула легковажко рукою баба.

Тут принцеса Едінбурзька, знявши із себе латаний-перелатаний кітель мадярського офіцера, почала прокашлюватись, дивлячись то на бабу, то на мене. Це був знак: Принцеса Едінбурзька має сказати Фіскарошці щось вельми важливе. Отже, я — небажаний свідок і маю вийти з хати. Що і роблю — встаю із ліжка і, не звертаючи ні на кого уваги, виходжу із хати.

На порозі, скинувши уверх руки, протягаюся, випускаю із рота останні позіхи. Далі сідаю на ґанок і неквапом, по-ґаздівськи роздивляюся надовкола.

Той чоловік, що нарік наш присілок Небесі, мав бути із дуже зрячою душею і мудрим серцем. Бо коли піднімешся із долини сюди і сядеш собі так, як я тепер, Богонько прихиляє небеса до тебе і огортає ними душу твою. І ніде у світі вони, небеса, не бувають такими добрими, довірливими, навіть відчутними на дотик, як над нашим присілком і над нашим обійстям. Бачиться, ось вилізеш на грушу і своїм обличчям притулишся до лиця небесного. І почуєш із вуст небесних дивовижну казку. І ти починаєш вивищуватися не тільки від того, що стоїш на вершині перед долиною, а ймовірніше від того, що, торкнувшись небес, відчуваєш, як у твоєму серці пробуджується птах… Ні!.. Ні!.. Ні!.. Не птах!.. Не птах! А вміння літати.

І тут із хліва поважно виходить тітка Маргарита. У правій руці, схилившись під тягарем, вона несе повнісіньке відро свіжого пухнастого молока. Я вдихаю його схожий на запах персика аромат. І якийсь теплий щем котиться мені до горла. Я відчуваю… відчуваю, але ще не усвідомлюю, що, Господи, тут на Небесі, час для мене ще такий світлий, ніжний і безтурботний, як новонароджене немовля. І пахне для мене цей час, як губи маленької дитинки, — свіжим пухнастим молоком.

— Но што, неборе, збийвічу, дивишся? — запитує мене задля годиться тітка Маргарита і заходить до сіней.

— Ага, дивлюся, — кажу вслід.

Хоча ні! Не я дивлюся, а на мене, мліючи у променях ранкового майського сонця, по-материнськи ласкаво зорить із Ватиканських пагорбів церковка-капличка. Вся вона по-весняному світло замислена і випромінює щиру покірність й побожність старенької вчительки-інтелігентки. А праворуч, кілометрів зо два на північ, на Балканах, велично знімається православний храм. У ніжній ранковій юзі він, бачиться, навіть не стоїть, а ширяє, чи, вірніше, завис і мріє над найтучнішим балканським пагорбом. І на весь світ, як наче замисленими головами давніх слов’янських князів, потужно сяє золотими куполами. Храм, хоч і значно молодший за свою сестру церкву-капличку, проте набагато поважніший і заможніший. Якщо католицька церковка випромінює якусь домашню теплоту й душевну інтелігентність, то її православний брат — весь уособлення аскетичності, одержимості і нагадує занесений у пересторозі перст Господній. Він, цей перст Господній — суворий, холодно-мовчазний, але мудрий і справедливий.

Що не кажіть, а світ, у який приводять нас матері по волі Божій, хоч часом і жорстокий, несправедливий, але таки прекрасний, мамку’му солодку. А підтвердження тому, що життя інколи дійсно несправедливе до праведників — моя власна персона, ось чому я цього весняного ранку сиджу вдома? Це в той час, коли людські діти труть мозолі на мізках у школах, здобуваючи знання. Так-так!.. Мене черговий раз звідти вигнали. А за що — вбийте — не дотямлю.

Той день почався для мене не із вельми гарних емоцій і втішних новин. Із самого ранку прилетіла із Мукачева несподівано, як вітерниця, тітка Маргарита. Віднедавна вона мешкала в якомусь робітничому гуртожитку із сином, якого, перебачте на слові, знайшла із «руським офіцірьом». Захлинаючись сльозами, почала перед бабою заломлювати руки. Мовляв, полюбила дуже красного пана-начальника. І той ніби й не проти женитися, але, коли почув про копильця, почав дуже гніватися, що Маргарита вже не дівчина.

— Птфі… птфі на нього! — невимовно обурилась баба. Хіба якийсь нещасний дітвак — сесе вже доказательство, што ти не ціла і не дівка?

Тут тітка почала звинувачувати Фіскарошку: коли б не баба, то могла спокійно вийти колись заміж за того «руського офіціря», від якого народила, але Фіскарошка вперлася проти москаля:

— Май розум, Маргітко, — лупила себе по чолу Фіскарошка. — Маєме дві свині, козу Танкістку, два барани, корівку, цілу зграю курей. Хіба для єдного двора сесе мало скотини? Нам што — ще і чужій худобі терпіти?

Після довгих бідкань, йойкань і звинувачень Маргарита врешті-решт виказала: пан-начальник тепер вже й не проти на ній женитись, але без дитини. Тому баба мусить прийняти позашлюбного онука, як тепер би сказали, на свій баланс. На що дід Соломон розчаровано прорік:

— Но і дурний тот жених. Нараз видко, што не наш чоловік.

— А чому? — кинула сердитий погляд на Соломона тітка.

— Бо наш чоловік нараз би оцінив своє щастя — корова із телятьом намного дорожча. Та й самому не треба особенно трудитися — вшитко вже готовоє.

За своє філозофування бідний Соломон, звісно, поплатився звичним уже ударом віника по голові.

А ось звістка про те, що мій двоюрідний брат переїде із Мукачева і житиме тепер зі мною в одному обійсті, не просто ошелешила мене, а осліпила. Птаха би не сіла на хату, аби знала, який вогонь ненависті, злоби і жадання помсти вмить охопив мене. Почував себе достоту так, як наслідний принц, якому пообіцяли назавтра коронування, а за хвилину до церемонії неспогадано з’ясувалось — на престол з’явився ще один претендент. Невже цей копилець, позаштатний онук Фіскарошки, ділитиме зі мною любов діда і баби, їстиме зі мною за одним столом, а то, не приведи Господіньку, ще й вкладеться спати зі мною… І тут раптово на мене велетенськими потоками нахлинули всесвітні жалі — до самого себе. І я, закусивши зуби, вирішив жорстоко помститися родакам. Помста була оригінальною — я буду страшно вчитися! Хай там сліпну, глухну, вмираю з голоду, але я, навіть риючи носом книжки, вивчуся на великого пана. Мене возитиме парадна бричка, а може, і якийсь заграничний мотор. Я їздитиму собі із Мукачева до Ужгорода, а коли увиджу, як мої родаки пішочком тяжко чалампають із села до города, ніколи не зупинюся, аби їх підібрати. Я навіть кривим оком ніколи не подивлюся на ті наші Небесі.

Ось такі плани визрівали у моїй, загалом миролюбивій, голові. І що найдивніше — ці рішучі задуми не зникли навіть після обіду, коли повернувся зі школи.

Сяк-так перекусивши, я взявся за науку, грізно попередивши Фіскарошку: «Не гримайте своїми кістками і не мішайте мені вчитися!» Моя заява про науку настільки спантеличила бабу, що бідна одразу подумала: або вона сходить із розуму, або світ шалено мчить до загибелі. Я ж усівся за ботаніку і ткнувся в тему «Статеве і нестатеве розмноження рослин».

Тим часом мій духовний наставник, великий цімбора бідних і принижених, дорогий учитель і сусіда пан Фийса теж поверталися із каторжних трудів — себто із школи. По дорозі на Небесі завернули в Палестину, де, за їхніми словами, «від єдної доброї душі одержав у награду за человічность трилітрову банку вина». Причому вина не простого, а бузинового. Після кількох погарів до чоловіка, за словами пана Фийси, «поверталася така силище, што женилом може найтвердіші оріхи товкти, як соняшникове насіння».

Коли пан Фийса із трьохлітровою банкою чарівного вина під пахвою увалились до хати, Фіскарошка, наскільки вже шанувала вченого сусіда, але показала пальцем на двері:

— Пане Фийсо, ви што — із пеца впали, тепер великий піст, і пити — неспасенний гріх!

На що вчитель не менш повчально сказав, навіть цілу лекцію прочитав:

— О ніт, Марько дорога, сесе — вино. А вино можна пити і в піст, бо вино — дар Божий! Сесе, ороньові мої, паленьку-водку не можна у піст пити, бо она… бо она — сатанинська проказа. І коли п’єш паленьку — не важно, в піст, а ци у простий день — мусай тричі перехреститися і сказати: «Ізиді із стакана, нечиста сило, останься лем чистий спирт!»

Це епохальне відкриття пана Фийси з ентузіазмом сприйняв дід Соломон й одразу запропонував: «Авби голову не нервувати, треба гертанку прополоскати». Баба ж, осудливо глянувши на любимого мужа, плюнула і пішла по роботі. Сусіди дербанули по одному, далі ще по одному погарові сексуального вина. А потім ще… І тут гігант курвацької мислі дід Соломон замість того, аби женилом горіхи товкти, смачно захропів біля дорогої серцю печі. А ось пан учитель Фийса… — від бузинового вина їхнє єство враз стрепенулося і зацвіло, як ружа. Розвели плечима, гарячим поглядом обвели хату, і в їх поле зору, наче в капкан, втрапила Фіскарошка, що поралась у сінях. У цю мить баба здалася панові вчителю такою соковитою і привабливою, як визріла полунична ягода! Аж кров у жилах закипіла — так потягло пана Фийсу до сусідки.

— А от сесе уже воістину гріх — даже в мислях сусідку обольщать, — мовили тихо про себе пан Фийса і, наче капосний когут, вислизнули на вулицю, полишивши хропіти біля печі сексуального цімбора — діда Соломона.

Свіже повітря, хмільні запахи весняного цвіту геть запаморочили пана Фийсу, додали ще більше тремтливо-солодкого жадання. І він, немов березневий кіт, облизуючи губи, спраглими очима шукав по вулиці об’єкт серця, з яким би можна возз’єднатися. Перебачте на слові, женило пана Фийси застигло в напрузі і так горіло, що ним можна було не лише найтвердіші горіхи на друзки розбивати, а й броню танків.

Бузинове вино бурлило в крові й діяло чимдалі дужче. І вже пан Фийса, бачилося, готовий кохати все, що дихало, рухалось, повзало, літало, мало очі, вуха, писок… Ось глянув на стару вільху, а там — ще старезніша ворона. Коби в цю мить за плечима пана Фийси виросли крила, він би стрілою фуркнув за вороною… і її теж покохав. Хай на гілляці чи навіть на льоту, так би кохав, що аж пір’я б навкруги літало! І тут… О, слава тобі, доле! З горішнього кінця Небесі назустріч нашому бузиновому сексуальцю йшла кохана Анця Гатьошка. Не йшла, а пливла… Ні, не так! Не йшла, а неслась, чи, ще правдніше — земля несла її, як пишний весняний букет. І все в ній, як в симфонічному оркестрі, грало й музичило — і гінка постава, і дорідні ґаздинські перса, і щедрі сідниці, і її стрункі, як стріли білокучерявого Амура, ноги…

Анця Гатьошка була жінкою неймовірної вроди, веселого характеру, шляхетною і безмежно щедрою. Такі жінки є символом кожного порядного закарпатського села, яке себе шанує, хоче показати свій ґонір перед селами-сусідами. Про таких конче скажуть: «Дівка горяча, як огень, красна, як голубок, одна біда — слаба на передок!». Цих безтурботних красунь клянуть усі богобоязні бабусі, порядні жінки їх зневажають, проте їм потайки заздрять дівчата-відданиці. Але їх, і тільки їх — красунь-блудниць — бачать коло себе в ліжках усі чоловіки, починаючи від діда із піпою[73] і аж до пуцьвірінька-шмаркача, в якого, крім твердого носа, все ще стоїть дуже непевно. Через жертовний вогонь цих жриць кохання проходять сотні сільських донжуанів, в їх обіймах пізнають й опановують науку плотської любові майже всі юнаки й підлітки. І саме ці миті, а не перші шлюбні ночі із дружинами, врізаються найяскравіше у чоловічу пам’ять на все життя.

Колись на сліпучу красу сімнадцятилітньої Анці запав чеський нотар Берчі — чоловік солідного віку, інтелігентний і багатий.

Анця, не роздумовуючи, прийняла пропозицію вийти заміж. Виростаючи в постійних злиднях, дівка, видно, спокусилася на багатство. На перших порах, доки Гатьошка звикала до розкошів, життя подружнє ладилося. А далі далося про себе взнаки наше: добре би у старого й багатого вдень жити і харчуватися, а з молодим і бідним вночі кохатися. Певне, підтоптаний пан не міг вгамувати любовну жагу юної Анці, бо одного дня влапив її в ліжку із сажотрусом, по-нашому — із коминарем.

— Пані, ваша зрада — це пляма на моїй честі! — сердито вигукнув пан нотар і хряснув дверима.

Певне, гнів чоловіка не вельми налякав Гатьошку, бо невдовзі честь пана нотаря була в суцільних плямах, як маскувальний халат військового розвідника. Тоді пан нотар не стерпів і юну блудницю накопав із хати.

До слова, коли дід Соломон підтрунював над Гатьошкою, згадуючи їй брудного коминаря, вона не менш дотепно відповідала:

— А што, свате, коминарь — грязний-грязний, зате роботу мав дуже чисту і парадну!

І ось кілька років тому наша Анцька свиснула на молодих легінів і кинула оком на пана Фийсу. А він — колишній Казанова, що й досі зберіг граційні манери і вроду, — не вельми і супротивився. І дві неприкаяні самотності потихеньку приклеїлись одна до одної. Це обурило бабу Фіскарошку, і, певне, гнів спричинила не стільки жалість до пана Фийси, як звичайна жіноча ревність. І од тої чорної заздрості бабу морило, але ніяк не випадало нагоди, щоб зігнати злість на Гатьошці. Аж тут якоїсь літньої неділі Фіскарошка із своїм Мішком зібрались в гості до братика Микули. Доки баба зачиняла двері, обходила обійстя, дід потихеньку подибав собі вперед. Чимчикує, чимчикує, роздивляючись надовкола, коли бачить Анця Гатьошка стоїть у межигіллі груші і рве в кошик зрілі плоди. Соломон підійшов під дерево і, висолопивши язика, задер голову догори. Гатьошка була на дереві в одному лляному платті, без спідньої білизни і світила своїми жіночими щедротами. Дід кілька разів сморкнув і заплямкав язиком.

Анця глянула вниз і без усякого знічення, посміхаючись, запитала:

— Што би’сьте, дорогий Мішку, хотіли?

— Дуже би’м, Анцько, хотів, авби’сь ще хоть годину не злізала із дерева. Я такого красного кіна ще в жизни не видів.

— Но та позирайте собі, Мішку. Всьо, што видивитеся, — то й буде ваше, — мовила Гатьошка й продовжила знімати із гілок груші.

— Мішу, ти што ворони в небі лічиш? — раптом почувся голос Фіскарошки.

— Та я тутки мало став… так собі став…

— Ти, неборе Мішку, все так, якшто не в лайно станеш, то в дітство впадеш.

І тільки тут баба побачила на груші Гатьошку в усьому блиску своїх багатств — від цицьок до сідниці.

Фіскарошку вмить зірвало. Таких перчених, солоних, пекучих і ядучих слів, якими, немов градом, сипала навкруги Фіскарошка, не те що наші Небесі, а й навіть небеса над ними, ще не чули. Все, все, все — до останньої ниточки й волосинки — пригадала баба Гатьошці, а особливо — збиття із путі праведника пана Фийсу.

І що б ви думали? Анця спокійно злізла з дерева, взяла в руки повний кошик і безтурботно бабі відповіла:

— Марько солодка, та як я можу панові Фийсі одказати, коли він так красно просить? Я свою шмондю, перебачте на слові, у банк під проценти не здаю. Што природа дала хоснувати — гріх маринувати!

І пішла собі виляючи.

— Тидра! Тидра! Тидра коростава! — крикнула вслід Фіскарошка.

— Марько, а што тото такоє — тидра? — запитав по дорозі згодом Соломон, коли баба трохи оговталася.

— То є… така… така водяна тварь… така паскудна… як великий щур… пацкун!

— А-а-а-а… та то є не тидра, а видра.

— Ще лем не хватало, авби я на «ви» казала тій курвокутьобештії! — підняла догори кулака Фіскарошка, грозячи у бік Гатьошчиного обійстя.

Видно, бабині погрози не вплинули на Анцю, бо коли тепер увиділа пана Фийсу, засміялася смачно і дзвінко, наче межи каміння сипонула жменю золотих дукатів.

— Пане вчителю, не фіглюйте, — посварила пустотливо пальчиком пані Гатьошка.

Проте панові вчителю було далеко не до жартів. Схопив Анцю за руку і, як голодний вовк вівцю, щосили поволік до свого обійстя.

— Пане Фийсо, ви што — дурних грибів наїлися? — вже перелякано спитала пані Гатьошка, дивлячись у вирячені очі коханого цімбори.

Однак продовжувала йти за паном Фийсою, бо той у цю мить, здавалося, без особливої натуги легко би був поволік за собою не те що жінку, а поїздище-товарняк.

— Анцько моя дорога, Анцько, — шепотів напівбожевільно Фийса. — Подьте скорше, так будемо ся любити, що постіль буде під нами горіти, а з комина дим валити!

У цей час я завершив вивчення статевого і нестатевого розмноження рослин. Тукаючи себе по мудрій голові олівцем, поміркував, поморщив чолом і вирішив, що для повного щастя, для остаточного засвоєння знань мені конче потрібна консультація. Є ще певні пустоти в моїх пізнаннях статевої і нестатевої еволюції. Хоча…

Ну що ж я брешу? Матеріал я засвоїв прекрасно! Мені просто треба було навідатись до пана вчителя, поговорити з ним по темі, продемонструвавши свою блискучу обізнаність зі статевої і нестатевої любові рослин. А вже пан Фийса, приголомшений моєю ерудицією, достеменно побіжить до діда з бабою і почне хвалити, який у них геніально розумний онук. Тут Соломон із Фіскарошкою заметушаться довкола мене, почнуть щасливо плескати руками і лізти з обіймами. Але я буду несхитний і твердо випалю:

— Ну гоп! Я з вами до Будапешта на свинський базар не ходив, горобків у Празі не лічив! Я вам не кум, не сват, не брат, і од мене руки назад! От маєте мукачівського копильця-внука, з ним і возіться!

Із цими думками я і вирулив до пана Фийси. Хоч Фіскарошка, завбачивши, куди прямую, навздогін попередила: «Не лізь туди, бо фрасоватий пан Фийса потяг до себе Анцю». Але я прямував твердо, був непохитним, як князь Ігор перед походом на половців. І мене так само не зупинило б навіть страшне затемнення сонця.

Постукав раз у двері. Вдруге. Мовчання.

— Пане Фийсо, сесе я! — дав про себе знати.

У хаті щось грюкнуло. І це мене вельми порадувало — пан учитель таки дома!

Далі знову мовчання. Я притулив вухо до дверей. Тиша. Пан учитель, певне, не чують. І тут я од чистої душі почав дубасити у двері кулаками:

— Пане Фийсо, сесе я — Митро!

Я грюкав у двері вперто і войовниче, як легендарний грек Ахілл у ворота Трої.

А тим часом у хаті пана Фийси події розгорталися так. Коли я постукав уперше — культурно, обережно — й повідомив, що до господи проситься не якийсь там розбійник з великої дороги, а я — Митро, пані Гатьошка саме розстеляла ліжко, а пан Фийса гарячково скидали із себе штани. Пан Фийса, тяжко дихаючи, весь час понукував свою Афродіту, і та за якусь мить уже постала в одежі нашої прамамки Єви. Відтак гепнулася горілиць на ліжко, демонструючи бідному вчителю всі свої тілесні багатства, щедроти і принади. Перегрітий пан Фийса стрімко стрибонув на ліжко і втопився в обіймах Гатьошки. І в цю мить я почав грюкати у двері кулаками, вимагаючи пана Фийсу на наукову дуель по статевому й нестатевому розмноженню.

Чи своїм грюканням я налякав дорогого вчителя, чи криком й нагадуванням про себе завдав сараці душевної травми, але пан Фийса раптом, немов куріпка в житі, затихли в обіймах пані Гатьошки. Ще якусь мить помовчали і з якимись приреченістю і відчаєм простогнали: «Ізиді, сатана, од хижі моєї! Я тебе точно вб’ю!».

— Штось сталося, пане Фийсо? — з турботою запитала пані Гатьошка, дивлячись у враз згаслі очі коханого.

Пан Фийса, ледь не плачучи, скрутно похитав головою, піднявся і гіркотно подивився долі собою. Бідне женило якось наче схлипнуло, відтак, немов учень-двієчник, схилило голову набік і винуватим поглядом втупилося в землю. Із бронебійного снаряда воно вмить зробилося непотрібною ганчіркою.

— Но што, вже’сьмо ся полюбили — аж дим із гузиць валить, — простогнав із душевним надривом пан Фийса і скреготнув зубами.

Я ж ще кілька разів вгамселив п’ястуком по дверях. І тоді зрозумів, якби мені в цю хвилину поєдналися впертість і настійність слов’янського князя Ігоря, сила і войовничість грецького воїна Ахілла — все’дно я цю курвацьку Трою не проб’ю ані кулаками, ані головою. Тому, взявши під пахву ботаніку, спустився із східців і, дивлячись на вікна вчителевої хати, пішов догризати ту книжку.

І слухайте, що було далі!

Наступного дня я першим прибіг до школи і почав хвалитися панові Фийсі, як дуже красно вивчив тему про статеве і нестатеве розмноження. Він так подивився на мене, ніби побачив вбивцю власної дитини. А далі як розкричався. І знаєте, що він мені побажав? Таке паскудне — я ледь не онімів й оглух… Висловлюючись культурно, пан Фийса послав мене… Він послав мене, щоб я впродовж усього свого життя тільки те й робив, що власним женилом запліднював колючі кущі й дерева, трави та іншу флору нашої рідної й неосяжної планети.

Ну, а далі пан Фийса місця собі не могли знайти і все шукали, чим би мене задрючити. І, нарешті, таки знайшли.

У ті часи для учнів продавали дванадцятисторінкові зошити двох видів — із полем і без нього. Перші коштували десять копійок, а другі — п’ять. Голопуза жеброта, подібна до мене, звісно купувала зошити дешевші. А ось поля на сторінках із поміччю лінійки ми проводили олівцем уже самотужки. Такий гешефт економив для нашої родини значні кошти, що і дало привід бабі Фіскарошці в напливі гарячих почуттів до мене висловити знамените: «Коби наш Митько не економив на зошитах грошища, то давно би’сьмо вже виздихали із голоду!»

Уранці я якось забув у зошиті з ботаніки провести поле і розігнався письмом на всю широчінь. Це тепер і впало в розгніване око пана Фийси.

— Де твоє поле, либухурю килавий? — схопили пан Фийса мене за вухо і, крутячи його, злорадно продовжували. — Но та де твоє поле? Ану ж покажи, де твоє поле?

— Як де моє поле? Моє поле большевицькі зарази в колгоз забрали! — відповів зі злості я. Відповів рішуче, чітко, не кліпнувши оком і, як кажуть, без «задньої мислі».

«Задню мислю» вловила своїми передніми вухами Манька-безпекашка й увечері про «моє поле» і «большевицькі зарази» акуратно відстукала туди, куди і кому потрібно.

Наступного дня мене прямо з уроку викликали в директорський кабінет. Пан директор зміряли мою особу з ніг до голови таким поглядом, ніби я їм із писка вирвав останній зуб.

— Передаш своїм повістку. Із нею мають явитися в мукачівську безпеку — там усе написано, — простягнув пан директор мені папірця. — А тебе, збийвічу, я не те, щоб більше у школі, а навіть у своєму найстрашнішому сні не видів, скис би’сь, де стоїш!

Не такий я вже лінивий і дурний, аби киснути на одному місці. Але повісткою директор таки навісив мені добрячу колодицю на голову: хто ж таки дійсно явиться в мукачівську безпеку? Дорогого нянька, щоб не посадити за його похід за сіном на колгозну ферму, преміювали путівкою на заготівлю деревини для сільради аж у Рахівський район. Бабі їхати в Мукачево, а тим більше являтися у безпеку, теж, як у нас казали, не дуже яло[74]. Після того як Фіскарошка п’ятнадцять діб з мітлою вилизувала міські вулиці за шкандаль із начальником міліції, у неї до Мукачева з’явилася велика неприязнь.

Я на власні очі бачив, як щоранку, вийшовши з хати, баба із Небесі першим ділом кланялася і хрестилася у бік Ватікану і Балкан, вірніше, католицькому і православному храмам, і неодмінно грозила кулаком у бік Мукачева. А тут до всього трапилася ще одна політична придибенція.

…Наприкінці зими, аби пристарати якусь копійчину, Фіскарошка потягла на базар повну кошарку горіхів. І, як на біду, за бабою прив’язалася її вірна цімборка коза Танкістка. І що тільки не чинила стара, аби відбити від себе кляту скотину, та невмолимо слідувала за ґаздинею. Так обидвоє і просиділи на базарі — Фіскарошка за столом, а Танкістка — біля кошарки з товаром.

На щастя, спродалися швидко і вигідно. По дорозі Фіскарошка вирішила зайти у крамницю за хлібом й оселедцями, по нашому — герінгами. Такий магазин якраз і трапився біля площі Леніна, де велично знімався йому пам’ятник. Аби не мати зайвого клопоту, Фіскарошка прив’язала козу до дерева неподалік пам’ятника і зайшла у крамницю. Тим часом нашій Танкістці допекла нагальна природна потреба. Будучи скотиною політично й ідейно несвідомою, коза не мучила себе сумлінням і наклала купу кізяків прямо під постамент. А коли баба вийшла із пакунками, Танкістку за роги вже тримав міліціонер і, чортихаючись, щосили тягнув її від пам’ятника на тротуар.

— Сесе ваша коза, нийно? — запитав суворо міліціонер по-місцевому.

І вже од думки про свояка бабі нараз полегшало — як-не-як, рідна челядина, ачей не буде збиткуватися…

— Тать такоє, якби моє… доста близька… родина наша, — мовила догідливо баба.

— А на якого фраса ви козу водите по городу? — грізно запитав страж порядку. — Та ще й напаскудила під самі ноги Леніну?

— Йой, синку, перебач, — розвела безпорадно руки Фіскарошка. — Ми, знаєш, люди бідні… темні… Наша коза у високі школи не ходила і не впознає в лице великих людей. І што із неї возьмеш? Так само, як із тих потят, — баба показала на зграю голубів, що мирно воркували на плечах залізного Леніна.

— А при чому тутки голуби? — знервовано запитав міліціонер.

— Никай лем, як они обгадили голову товаріщу Леніну. Моя коза хоть під ноги, а они всю голову обісрали.

— Тать тото… як казати… — розгублено закліпав міліціонер, — то голуби… їм можна… бо вшиток світ знає, што голуби — то птиці миру!

— А што, моя коза проти миру? — запитала рішуче Фіскарошка. — Ти її сам позвідай, ци хоче моя коза війни?

До бідного міліціонера почало доходити, що із цією пришелепкуватою бабою він забреде в такі хащі, що світла до скону віку не побачить, і почав діяти суворо.

— Ви мені, бабо, не плетіть дурниці, а приберіть за козою і платіть штраф, бо инак веду вас у темницю.

Почувши про буцигарню, Фіскарошка хутко прибрала з-під постаменту «дари» Танкістки. Далі схопила козу за ошийник і тут…

— А штраф? — нагадав суворо міліціонер. — Десять рублів із вас, нийно!

Аби всі миролюбиві птиці й антивоєнні кози справили нужду бабі на голові, їй, напевне, не стало б так зле і моторошно, як у ту мить, коли почула про десятку. Саме стільки вона виторгувала за величезну гатикошарку горіхів і вже розіклала у мізках кожну копійку — куди і як витратити.

— Што… што… пане, ви кажете? — пробувала вчинитися глухою Фіскарошка.

— Ви, нийно, не робіть із мене дурнішого за себе, — попередив міліціонер. — Зараз свисну на поміч, то ваша коза за айн момент трафить на бойню, а ви — в темницю.

Чергове нагадування про буцигарню знову освіжило голову Фіскарошці. Витягла з пазухи хустину, розв’язала, і з такою розпукою відлічувала по карбованцю, наче із пальців по одному нігтю живцем відривала.

— Ти хоть, сину, уповіш, куди підуть мої жебрачі грошики? — запитала Фіскарошка, віддаючи тремтячою рукою останнього карбованця.

— Як куди? — запитав знічено страж порядку. — Ваші гроші, нийно, не бійтеся, задарма не пропадуть. Они підуть… от… скажем… на стройку шкіл, фабрик, заводів, больниць, кінотеатрів. Короче, нийно, не морочте голови мені: ваші гроші підуть на стройку. На будівництво нашого світлого будущого — комунізму.

Баба з удаваною радістю сплеснула руками і проникливо міліціонера запитала:

— Синку, а чи довго ще нам треба пам’ятники партєйним вождям обсирати, авби комунізм побудувати

Міліціонер ледь не вдавився власним язиком. Щелепа у нього відвисла, а очі викотились на кінчик носа. Одерев’янілою рукою він спершу взявся за кобуру, а далі луснув себе по чолу, вихопив із нагрудної кишені міліцейський свисток і на весь центр Мукачева засюрчав — на поміч. Не встиг пролунати свисток, як бабі наче кип’ятком сідницю ошпарили. Ніби вісімнадцятилітня дівка, стрибнула із гатикошаркою через металеву огорожу, а далі так полетіла дворами, що й кулею би не наздогнав. Коза Танкістка, побачивши, як шалено стартувала господиня, не стала дочікуватись від міліціонера ліпшої долі: блискавично проскочила через центральну площу і кинулася, на превеликий подив, не за Фіскарошкою, а в бік ріки Латориці, де хутко зникла у верболозах.

Дід Соломон теж дав обітницю не оббивати мукачівських панських порогів після того, як ледь не влип, як казала баба, у квасний мед із своїм Срібним хрестом.

Срібного хреста із залізним ликом його величності імператора Франца Йовжки посередині дід удостоївся ще за Першої світової, коли під час переправи через ріку Збруч врятував життя австрійському полковнику. А полковник виявився бароном та ще й племінником імператорської родини. За той подвиг молодого гусара Михайла Слов’янина, а згодом мого діда Соломона, було не тільки нагороджено Срібним хрестом за відвагу, а й призначено йому пожиттєву імператорську пенсію. Отримував дід Соломон ту пенсію і після розвалу небожки Австро-Угорської імперії, і за Чехословаччини татічка Масарика, і за Угорщини вуйка Міклоша Гортія. Але тільки-но прийшли совєти, грошики одразу плакали. Соломон чекав місяць, два, три, а далі за мудрою порадою нотаря дався до славного вароша Мукачева шукати правди до якогось пенсійного начальника.

Зустрів імператорського пенсіонера військовий відставник. Вельми енергійний, худющий і весь прокурений, він здався Соломонові пікницею[75] в гімнастерці з папіросою в зубах. Видно, пан начальник в армії був політруком, бо взявся випитувати діда про політику.

— Ну, дєд, і как вам новая власть?

— Што вам, красний пане, уповісти. До нас, яка би власть не приходила, то лем і робила, што крала, брехала і карала. Но, а ми, закарпатці, притворялися, што нич не бачимо, всьому, што говорить влада, твердо віримо і дуже повинуємося. А самі держали дулю в кармані, то і вижили, бо інакше би нас давно вже посікли, як капусту.

— Но, а совєтськая власть… она што — хуже?

— Упаси, Божіньку, совєтська власть — вона нічим не гірша! — замахав перелякано руками дід.

Видно, начальник «не в’їхав» у відповідь Соломона, бо вдоволено посміхнувся і перейшов на справи мирські — повів бесіду про врожай.

— А-а-а, нівроку, — затяг смачно Соломон, — врожаїв сього року вродилося, як циганських дітей. Особенно яблука рясні.

— І сколько ви їх соберьотє… єтіх яблок? — поцікавився начальник.

— Фрасову каріку збереме, — махнув дід.

— А почему?

— А потому, што доки дійде до збирання, челядь всьо покраде, — гордо проінформував.

— Но, а местная власть, куда власть смотріть? — ледь не вдавився зі злості папіросою начальник.

Тут Соломон, будучи людиною вельми довірливою і душевною, знову втратив пильність і щиро сказав:

— Уповім вам, пане, таке, — дід ледь не заліз у вухо уряднику і пошепки мовив: — Коли говорять про сю власть, то нараз чоловіка починає гута бити, што як тяжко без кулемета жити.

Начальник зайшовся таким кашлем, що дід налякався, чи не вдавиться чоловік на його голову.

— Ти… ти… што імеєш… ввіду… какіє пулємйоти?.. — викашлював грізно, синіючи.

Тут Соломон зрозумів, що знову ляпнув щось не по дяці. І в потилицю йому дихнуло паскудним холодом. У такі хвилини у флегматичного Соломона починала пробуджуватися в жилах кров, тіло горіти, а голова фунгувати[76], як самогонний апарат.

— Ану… ану… какіє пулємйоти? — давився начальник.

— Та я й кажу, — щиро притис руки до грудей Соломон — што ми вшиткі так любимо нашу власть, што готові її защищати із кулеметами. Лем, на жаль, не маєме тих фрасових кулеметів, — запевнив.

Тут Соломон помітив, що папіроса в роті Пікниці сердито фиркнула, і начальник якось втратив інтерес і до сільської політики, і до врожаїв, і до самого діда.

— І што конкретно привело вас ко мне? — запитав.

Соломон, не лукавлячи, щиро розповів, як він врятував у водах Збруча пораненого барона-полковника і як цісарський уряд йому віддячив. При цьому так само, не кривлячи душею, не забув подякувати чехословацькому президентові татічку Масарикові й угорському регенту Гортію, які не забували за нього і продовжували платити красну пензію, коли Закарпаття входило то до Чеськословенська, то до Мадярська…

— Дєд, сукін ти син! — пихканула папіросним димом в обличчя Соломону напівзакопчена пікниця. — Тєбя совєтская власть освободіла от фашізма, а ти всьо єщо жалєєшь за крохамі з імператорського стола. Ведь, ведь ето все відят! — начальник почав показувати на стільці довкола себе, кличучи їх за свідків. — Ведь!.. Ведь!.. Это же все відят, што после освобожденія Закарпаття доблесной совєтской арміей ми стали здесь жіть во сто раз лучше!

— Та я, панику, за вас дуже радуюся, што ви стали жити тутки у сто раз ліпше, айбо ми з бабою намного гірше. Знаєте, уповім вам по секрету, — дід недовірливо подивився на стільці, які щойно кликав у свідки начальник, ніби ті могли розтрубіти по світу Соломонову таємницю… — Так уповім вам по секрету, що ми з бабою деколи економиме цілий тиждень на хлібові, авби купити півлітру якоїсь вонячої миндри, по-вашому — паленьки-водкі!

Пікницю аж зігнуло у кільце, а далі щось осяйнуло, і, випроставшись, начальник із зловісним присвистом запитав:

— Так!.. Так!.. В какой армії ти, дєд, воєвал?

— У його веліченства імператора Йовжки Франца! — крикнув чітко, по-солдатськи, дід, і вмить підстрибнув, виструнчився, як справжній гусар.

Начальник на мить умовк, замислено глянув у вікно і випалив:

— А откуда наша власть знает… можєт, ти, дєд, етой медалі і не заслужіл?

— Та може бути, пане начальнику… може бути… Айбо я і радикуліту не заслужив, айбо маю, гута би його взяла, — потер поясницю Соломон і подумки про себе зауважив: «Ой, Мішку, солодкий, якшто із сим москалем і далі орати, будеш ти скоро гузицею боронувати…»

Начальник почав знову заводитись і, ледь не тикнувши пальцем Соломонові у вічі, врочисто сказав:

— Дєд, єслі ти воєвал у армії Франца Іосіфа, значіть, ти воєвал протів русскіх солдат?

— Так точно, пане начальнику! — знову відрізав дід. — Билисьмо мацкалів, як псячі воші!

— Так, можєт бить, ти і нє одного русского героя убіл? Убівал отцов і дєдов тєх, хто тєбя, сукін син, сейчас, освободіл, — колючим голосом пропік діда начальник.

Соломон од такого різкого повороту бесіди гепнув собою на стілець і зо страху ледь не наклав у ногавиці.

— Ну, прізнавайся, сукін син, сколькіх ти русскіх героєв положіл? — злорадно запитував начальник.

— Я, панику, руських героїв нигда-шуга не вбивав, — промимрив здерев’янілим язиком Соломон.

— А как ти докажеш?

— Я знаєте, паночку солоденький, коли хотів стріляти, висувався із декунку, то єсть окопу, і кричав: «Гей, руські-мацкалі, серед вас часом ніє героїв? Якшто є, прячтеся, неборята, бо я дораз буду стріляти і можу деякого героя по голові улупити!». А пак знаєте, паночку, як то люди говорять: «Дурний Іван стріляє, а Богонько кулі направляє». Так што, коли би я і хотів когось влупити, якшто Богонько того не хоче…

— А ти не боялся, што і тєбя моглі так само по дурной башкє улупіть? — перервав начальник Соломона.

— А мене, панику, за што? — щиро здивувався дід. — Я чесно і законно служив у цісарській армії. Та й у мене була пушка із закривленим стволом. Я лежу собі на дні окопу, пушку із закривленим стволом висуну, нажимаю на гачок і лем собі стріляю по мацкаликах…

— Ти што, дєд, мелеш?

— Мелю, мелю, панику, — радісно сповістив дід. — От сього року, дякуючи Сталіну і комуніштичній партії, дуже красно вродила кендериця, по-вашому кукуруза. То майже каждий тиждень мелю на муку — моя баба дуже любить кендеричаний хліб і замішку. А коли файно вродить пшеничка, то мелеме на білу муку — я дуже галушки люблю із сиром. А деколи і пасулю мелю, коли мушка в ній заведеться. Так што, цукрений панику, ми все штось мелемо. Було би лем што.

Не вельми церемонячись, пікниця із папіросою в зубах розчахнула двері, показала дідові на вихід і порадила вслід неодмінно пройти лікування у берегівській психічці.

— Так… так… так, — істинно речете, панику. Де нема розуму, там спасає дурість, — промимрив тихо про себе дід, прудко котячись панськими сходами.

Далі дід перейшов через площу Леніна, став біля кінотеатру, несамохіть обернувся до міської ратуші і подивовано розкрив рота. Він тільки тепер побачив, що будівля, в якій віками селилися власті, якась дуже-дуже втомлена, знервована, трагічно-хвора і по-людськи нещасна. І хоч Соломонові стало жаль цю замордовану владами ратушу, він зі злістю й іронією запитав:

— Но што, власть? Хороша — не хороша? Та свистали ми на тебе, рогата власть! Ти, власть, як тот гумовий балон — надується пустим воздухом, то й думає, што великий… ага!..

Потім Соломон підняв голову уверх і мовив:

— Є лем єдна власть, якої боявся, боюся і всі будуть боятися: сесе велика і праведна Божа власть!

Од такої думки Соломонові стало легко і світло. А од тої легкості і душевного просвітління йому дуже захотілося теж такого дуже неземного і легко-світлого. І Соломон, підкоряючись поклику душі, подибав до найближчої мукачівської корчми.

Після потрясінь від пережитих трафунків моїх родаків до Мукачева вже ніяк не тягнуло. І коли радикально налаштована Фіскарошка глянула на повістку до безпеки, то була дуже рішуча:

— Мені сесе до мачки! Коли хтось хоче ’ня видіти, най прийде сюди.

А оскільки дід належав до поміркованих, мудро порадив:

— Ти, Митьку, головноє не висувайся і не спущайся із Небесі. Але ж пересидів ти вже раз смерть Сталіна в курнику, то й тепер чудо більше трьох днів не протягне.

І ось, вірячи мудрим порадам Соломона, я вже котрий день не ходжу до школи. Тут грюкнули двері — і на поріг вийшла принцеса Едінбурзька, а за нею якась перелякано-стурбована баба Фіскарошка.

— Так і сказала Анна: «Аби нині прийшов. І тільки він сам?» — перепитала Фіскарошка.

— Ви што, Марько, колись чули, виділи, аби я із брехнею по людях ходила? — ображено сказала принцеса.

— Но тогди красно вам дякуєме і йдіть щасливо із Богом, — побажала на дорогу гості баба.

Побачивши мене, Фіскарошка ще більше посмутніла, підійшла, погладила по голові і якось повідала:

— Нині рано Едінбурзька верталася із Мукачева і зустріла твою маму. Вона дуже просила, аби ти зайшов до неї. До діда Петра. Мама тебе дуже хоче видіти і чекає. Іди, дитинко, іди. То ж твоя мамка…

Мамка мої

Таїною оповита уже сама поява мамки на цей світ. Народилась вона в океані, по дорозі з Америки на рідну землю.

Насампочатку океан слався перед кораблем голубими шовками. Стояли тихі і сонячні дні. Океан ліниво подрімував, і ніщо не віщувало біди. Дід постійно сидів на палубі і серед океанських просторів йому ввижались зелені поля, тучні виноградники, вгодовані сади й сінокоси, які він неодмінно прикупить довкола села на зароблені у Штатах доляри. Перебуваючи на восьмому місяці вагітності, дружина Олена майже всю дорогу лежала в каюті. Дід саме піднявся з місця, аби провідати її жону, коли неспогадано помітив, як із півдня на корабель суне велетенська сліпучо-синя колона. Ані подиху вітру, жодного хлюпоту хвилі… Тиша неземна… Океанська гладінь застигла холодним склом… І по ній невмолимо, шалено крутячись, немов гігантське веретено, мчить — до неймовірного болю в очах — блискучо-сяючий стовп. Дід із переляку хотів крикнути, але голос замерз у грудях, навіть губи не поворушилися. І всі на кораблі — хто сидів, хто гуляв, хто щось порядкував на палубі — так само завмерли-скам’яніли в німих позах…

Сліпучо-голубий стовп, навіжено вертячись, наблизився до корабля, окутав його навдивовиж ароматним синім туманом. І велетенський корабель безгучно, як уві сні, почав зніматися над застиглим у німій покорі океаном усе вище і вище, до невидимих уже тепер небес. Це дійство, усім здалося, тривало мить. Та коли туман розвіявся, пасажири із жахом помітили, що вони знаходяться біля берегів невідомої землі, вкритої снігами.

Щойно пливли теплими водами Атлантики, а тут холодна і засніжена невидимість.

Коли команда і пасажири прийшли до тями, всіх охопив неймовірний жах. Від того потрясіння в моєї майбутньої бабусі почалися пологи. І світ почув крик моєї мамки! Це був перший голос життя, який пролунав на онімілому від страху кораблі.

Як з’ясувалося пізніше, корабель із поетичним іменем «Евеліна» якась сила перенесла із вод Атлантичного на простори Тихого океану, між Курільськими островами. І подорож моїх родаків із Америки додому замість кількох тижнів тривала майже півроку. За словами діда Наполійона, найбільше багатство, яке вони принесли із-за океанів додому на Підкарпатську Русь, були мої мамка у згортку матроської ковдри.

Якось я почув розмову баби Фіскарошки з бабою Наполійонкою:

— Оленко, чого ви ходите вічно така задумана. Якась ніби не від світу сього? — питала Фіскарошка.

— Ой, небого Марько, те, што ми виділи… — баба Олена підняла очі і глянула в небеса, — послі того, што ми виділи там, в окіяні — сей світ уже лем суєта суєт…

— А што ви виділи? — настоювала Фіскарошка.

— Того мені… і нікому не дано сказати, — похитала сумно головою баба Олена.

— А то є штось страшне? — невгавала Фіскарошка.

— Та ні, Марько, наоборот, — осяйнулась стриманою усмішкою баба Олена. — Скажу вам лем єдно, якшто то є тот світ, куди йдемо послі смерті, то мені не страшно вмирати. Айбо більше, Марько, нигда в жизни мене про сесе не звідайте.

Повернувшись із Америки, Петро з Оленою оселились у його тітки Калини. Її обійстя самотніло на невеличкому лагідному пагорбі між присілками Палестиною і Бразилією. Одинока і бездітна семидесятирічна Калина переписала майно на молодят із надією, що у скрутну хвилину подадуть їй горня води і скибку хліба, а коли душі наспіє час стати перед Всевишнім, поховають достойно. Умілий на руки, невтомний до роботи, дід Петро із перших днів закатав рукави і взявся за ґаздівство. І невдовзі на місці старенької халупи постала пишна, як на той час, споруда — викладена із цегли, із розкішним дерев’яним ґанком, крита нержавіючим залізом. Таке собі міг дозволити рідко хто навіть із «американтошів» — тобто тих, хто повернувся із заробітків з Америки. А далі почав помаленьку прикупляти поля, виноградники, сінокоси. Вони були достоту такими, якими їх бачив дід Петро серед океанських просторів, повертаючись додому, — ситими, тучними, багатими…

Мою мамку до семи років ніхто в селі і присілках жодного разу не бачив. Усі знали: у Петра Наполійона росте дочка Анна. Проте ніхто не міг пригадати, аби вона потрапила комусь на очі. А молодшу доньку, мамину сестру Магдалину, яка з’явилася на світ через два роки тут, на обійсті Калини, постійно бачили і біля хати, і в селі, і з родиною в полі.

Уперше моя мамка з’явилась на людях, коли пішли до школи. Баба Фіскарошка, яка привела тоді до школи свого тумануватого либухуря, тобто мого майбутнього нянька, так згадувала про свою першу зустріч із майбутньою невісткою і моєю мамкою:

— Твою маму привезли до школи на кочії[77], запряженій парадними кіньми. Наполійон взяв її на руки, ізсадив на землю, і туйки всі перший раз увіділи її. Дівочка була худенькою, але така красива, що слова блідли. І очі сині. То даже не очі були, а очища… майже на все лице. Мені привиділося, що то не дівча, а перший голубий растик з-під снігу. Отака вона була — як снігова чічка з голубими очиськами.

Мої майбутні мамка дорогу до школи не довго топтали. Через кілька днів з владною певністю заявили, що цю науку вона вже давно опанувала, і їй нецікава школа. І загалом, істинні знання пізнаються зовсім по-іншому…

Дід надто дорожив дочкою і постійно корився її примхам. Тому невдовзі за великі гроші найняв у Мукачеві для неї професора.

Кожного дня він на велосипеді приїжджав до обійстя діда Наполійона і займався із ученицею. Люди до деталей пам’ятали, на якому велосипеді їздив професор і навіть те, як він постійно жалівся на вітер. Мовляв, їде до села — вітрисько в обличчя, повертається до Мукачева — вітрисько змінює напрям і знову чинить страшний опір. Постійно згадували люди і про книгу. Всього-на-всього одну книгу, загорнуту в яскраво-червоний шовк, з якої кілька років поспіль мукачівський професор передавав знання моїй матері. Він її — ту загадкову книгу — постійно тримав під лівою рукою, а правою правив кермом велосипеда. Ще багато розповідали люди. А ось головного, як виглядав сам професор і ким він був, ніхто згадати не міг. Так, наче всім дочиста витерло із пам’яті. Навіть через багато-багато літ дідо Петро до подробиць розповість про деталі зустрічі з професором біля мукачівського базару — який був день, погода, чим торгували на ринку…

Професор сам підійшов до діда із-за спини, поклав йому руку на плече і сказав:

— Правда, ви мене шукаєте, чоловіче?

— А ви, перебачаюся, хто?

— Я професор для вашої доньки, — відповів і запропонував: — Ходімо до мене додому й домовимося.

Дід назвав навіть номер професорового будинку у провулку, відомому мукачівцям як Латоричний двір. Проте ніяк не міг згадати ані імені професора, ані найменшої рисочки його обличчя.

Усі мешканці котеджу теж якось дивно запам’ятали його. Дійсно, якийсь короткий час тут проживав дуже інтелігентний і богобоязний чоловік, якого всі звали професором. У такій маленькій квартирі. Але куди поділася ота квартира? І що сталося з професором — помер він, кудись переїхав, а чи просто загадково зник?

Ну і насамкінець, ким він був: русином, угорцем, чехом, євреєм, греком? Ніхто всього цього достеменно не знав.

Книга, з якої загадковий професор передавав моїй мамці знання, називалася «Апокаліпсис Слова», а по-нашому — «Одкровення Слова».

Книга «Одкровення Слова» — величезний трактат про незвідані людством таїни і лабіринти слова: як при його помочі проникати у невидимі нашому зору світи; долати за крихітну долю миті немислимі простори; лікувати вже безнадійні тіло і душу; досягати безмірної влади над людською свідомістю, а то й цілими народами; проникати у водні і земні глибини; викликати на розмову й одвертість звірів, птахів, рослини і дерева… І багато-багато такого, що йменується дуже мовчазним і впертим словом «Таїнство» чи ще точніше — «Провидіння».

Книгу «Одкровення Слова» написав один із далеких-далеких предтечів Христа Авель Синайський. Він чомусь — і гадається не без власної, а може і Божої волі — заблукав, а потім зовсім загубився в історії. Але в переказах деяких древніх народів про нього є окремі відомості: як він, постячись і молячись до Господа, міг рік простояти на розпеченому піску на одній нозі. За цей час сухі вітри нанесли в його волосся насіння різнотрав’я і кущів. І знайшовши благодатну вологу людського поту, на голові Авеля за рік проростали тендітні кущі, трави і дивовижної краси квіти. А великий пустельник навіть вустами не поворухнув — такою безмежною і твердою була його віра у Господа. І, очевидно, саме за це Всевишній зіслав на Авеля Одкровення Слова.

Ще інші уривки, але вже зниклих народів, переподають, що книгу «Одкровення Слова» пророк Авель Сінайський писав власною кров’ю. Кожного ранку він знімав із кактуса найбільшу колючку, пронизував нею один із пальців і тією ж голкою писав книгу. Літери виводив акуратно на пергаменті, вичиненому із шкіри ще ненароджених — ягнят. Але найцікавіше: писав Авель «Одкровення Слова» кожного дня, але тільки впродовж дуже короткого часу — од тої миті, коли над пустелею з’являвся перший промінь, й до тих пір, доки сонце повністю не викочувалось із-за обрію. Саме на цей проміжок часу розкривалися небеса і звідти пророк-предтеча чув голоси, які йому пристрасно диктували.

Ще інші очевидці — пастухи, скотоводи-кочівники — розповідали й таке: коли сходило сонце, його промені, немов розпечені дочервона мечі, пронизували навскрізь Авеля, і з його тіла струменями била кров, напуваючи спраглу пустельну твердиню. Святий старець, знемагаючи від неймовірного болю, навіть не стогнав, а пристрасно писав палаючими неземним вогнем руками. А в цей час із небес, немов із розкритого велетенського вікна, одна за одною спливали сліпучо-голубі кульки, в яких були закладені пророчі слова Творця. Над самою головою Авеля диво-кульки розкривалися, вірніше — лускали, розсипаючи навкруги дивовижно ніжну і дзвінку мелодію. Авель спраглими вустами ловив, немов краплі роси, живі слова і пристрасно записував їх на сторінках книги.

А далі небеса, неначе океанські хвилі, змикалися і вмовкали. І тоді Авель знову брався за молитви.

Робота над книгою «Одкровення Слова» тривала майже двісті повних календарних років за новим літочисленням. І весь цей період Авель Сінайський власного кров’ю писав трактат про священнодійство Слова.

Як свідчать коментарі і хроніки часів Нерона, останнім словом, яке написав Авель в «Одкровенні Слова» було слово «Прощення». Саме цим словом закінчувалася книга, як і кожне людське життя. А ось починалася книга «Одкровення…» рідкісним і дивовижним словом «Любов». Про це мені згодом розповіли мої мамка. Саме словом «Любов» починається кожна книга. Ним починається і кожне людське життя. Так казали мені мамка.

Я обережно зайшов в обійстя діда Наполійона. У дворі — пустка. У такий час, особливо за погідного дня, навіть собаки і кішки були в полях і на виноградниках. Непевно постукав у двері прибудови, де останнім часом мешкали мої мамка. Двері весело розчинилися.

— Слава Йсусу Христу, мамко, — поклонився я.

Вони стояли на порозі якісь сумно-задумані й

освітлені божественною красою. Так, це були мої мамка! Я був ще дуже ранній, аби судити про жіночу вроду. Але глибинами підсвідомості, вірніше — чоловічими генами відчув: переді мною жінка неземної вроди. Це та краса, перед якою німіють, гамують дихання і навіть плачуть. Таку жіночу вроду немає смислу описувати чи оповідати про неї, так само, як ніколи не передаси словами схід сонця, колір неба чи радість квітучого дерева.

— Слава навіки Богу, мій хлопчику, — відповіли мамка на моє привітання. Обняли мене, скуйовдили волосся, далі глянули у вічі і мовили:

— Цвітеш, неборику, красно, як ружа, а ростеш прудко, як трава. Заходь до хижі.

Хату, в якій мешкали мамка, дід Петро добудував спеціально для неї ще далеко до її заміжжя. Оселя була зведена із тесаної смереки, ще й з архітектурною видумкою: здалеку вона нагадувала великий ковчег. Це, напевно, була данина шани кораблю, на якому серед океанських просторів побачили світ мої мамка.

Тільки-но я переступив поріг помешкання, як потрапив у неймовірний вир якихось божественних ароматів і пахощів. Вони були різні за насиченістю, густотою, але разом творили божественну гармонію, від якої солодко паморочилось в голові.

Заплющивши очі, я зримо бачив кольори ароматів, чув, як вони тонко і мелодійно звучать. їх можна було спробувати на дотик. І яка тільки музика ароматів тут не звучала — пахло свіжоскошеним сіном, щойно вийнятим із печі житнім хлібом, липовим медом, молодим вином, зібраними звечора у саду яблуками, грушами і персиками, стиглою айвою… У моїй уяві так завше пахне селянське щастя… Ліпше би сказати, так пахне щасливе селянське щастя!

— Тобі штось недобре? — запитали мамка.

— Хто вам таке сказав? — стріпонув я головою, виринаючи із пахучої симфонії.

— Бо тобою щось занесло.

— Се від запахів… У вас, мамко, так файно пахне!

— Се, Митьку, так пахнуть Слова.

— Ви фіглюєте? Які Слова?

— А ти поникай… попозерай.

Мамка підійшли до стіни, зняли із неї біле покривало, і очам відкрилася галерея дивовижних картин. І найперше, що вразило — тихе, незриме світло, чи, вірніше, тепле, як свіже ранкове молоко, благородне сяйво, що випромінювали десятки невеличких полотен. Видно, їх мамка малювали останніми роками, відколи покинули наші Небесі й перейшли жити до батька — діда Петра. Я підійшов до однієї з картин. На ній було зображено неймовірної вроди дівчину з дивовижно зеленими очима. Юне створіння, піднявши голову вверх, стояло перед велетенською скелястою горою, за яку заходило сонце. Наспівала ніч, гусли сутінки і, з усього видно, дівчину охоплював відчай: одна перед скелею серед близької ночі. Я нахилився ближче, і від дівчини, чи пак картини, повіяло густим запахом квітучої шипшини.

— Це слово «Любов», — пояснили мені із-за спини мамка. — Це його образ і запах. Слово «Любов» — найдревніше у всіх мовах світу. Воно народилося ще задовго до появи людини, — продовжувала мамка. — Тисячі літ Любов самотньо блукала по безмежних просторах Господніх, своїм теплом народжуючи і запалюючи все нові й нові звізди. І Великий Творець, помітивши, яка велика сила і благородне світло таїться в цьому слові, взяв його на долоню і задумався. І так народився з Любові наш світ. З ріками, морями, горами і небесами… А в ньому з’явилася людина. Але першим було Слово. І Слово було у Бога на долоні.

Я відійшов на кілька кроків, проте запах квітучої дикої троянди ставав щораз сильнішим. І тут я помітив, як зелені очі дівчини на полотні почали тихо світитися, випромінюючи невимовну вмиротвореність. Дивовижно м’яке тепло, впереміш із густим запахом дикої троянди, огорнуло мене.

— Слово «Любов», — мовили мамка, — найбільший дарунок Творця людині. Не кожному суджено прийняти цей дар і оцінити його. І тому велика сила людей ходить з порожніми очима, нічого не бачить навколо себе, крім ворогів. Це дуже нещасні люди, і трагічна їх путь. Вони не захотіли прийняти до себе Любов. І не Творця, а їхня у цьому вина.

Поруч стояла картина із зображенням кривавого хреста на пустельному роздоріжжі.

— Це слово «П’ятниця», — показали мені мамка, — кривавий хрест. — А чим воно пахне?

Я вдихнув, і мене аж запаморочило од густого запаху плодів зрілої айви.

— Чути… чути… — я ніяк не наважувався.

— Так! Ти знаєш, чути айвою. Слово «П’ятниця» пахне айвою! Але багато людей, коли вимовляють це Слово, відчувають пісок на зубах. І замість запаху айви вони відчувають страх. Таким людям треба по п’ять разів на день молитися і щотижня йти до сповіді.

Ліворуч біля картини із зображенням Слова «П’ятниця» стояло ще одне полотно. На ньому в густо переплетених сітях безсило тріпотів птах.

— А што, сесе тоже Слово? — запитав я, показавши на вмираючого птаха.

— Так, сесе, Митьку, теж Слово, — підтвердили мамка. — І ймення йому «Правда»!

— А пахне воно…

— Так, як коли зацвіте дика акація, — підхопив я.

— Слово «Правда», як видиш, має дуже смутні очі, а запах… Так, запах акації — він чистий і благородний. Але є люди, котрі, вимовивши слово «Правда», відчувають у грудях страшну порожнечу, а подеколи навіть непереборне бажання відректися від свого імені й поміняти обличчя. Їм, коли спливає новий місяць, необхідно знайти криницю. І щоб вона обов’язково витікала з-під явора. І ось людина, якщо хоче позбутися порожнечі у грудях і бажання відректися від імені й обличчя, мусить щовечора приходити до криниці й молитися за всепрощення. А коли наступить повний місяць, взяти жменю маку і щоночі лічити зерна при місячному сяйві, доки три маковинки не проростуть. Із них і народжуються паростки спокути.

Я обернувся до вікна і прикипів до картини, що стояла біля образу Божої матері. Вона сяяла тихою білизною і, здавалося, намальована пречисто-молодим снігом. У глибині білого безгоміння ледь-ледь виднілася постать старенької жінки. Вона, наче сліпа, розгортала руками густо-молочний туман і прямувала в тільки їй відомі глибини світів, сховані за білими завісами.

— А це хто? — торкнувся полотна.

І тут уже з острахом відчув, як моя рука провалюється у якийсь магічний позакартинний простір. Відчув, як і мене всього починає нестримно поглинати біле безгоміння. І зі страхом відсахнувся від картини.

— Це слово «Надія», — мовили спокійно мамка. — Воно дуже ніжне, бо народилося із першої людської сльози.

— А пахне воно… якось дивно… наче персиками… чи ні — ожиною, — почав вгадувати я запахи, які розпливалися від білої картини.

— Надія — одне із рідкісних слів, яке не має постійного запаху, — підкреслили мамка. — Це все залежить від того, наскільки чиста і достигла душа людини. Ти, приміром, живеш між персиковим і ожиновим часами. Твоя душа ще тільки цвіте. Але прийде пора, і слово «Надія» набуде для тебе інших образів і запахів.

Під час розмови я спостеріг, що мамка майже не дивляться на мене. Складалося враження, що вони ведуть мову зі мною, але в майбутньому часі. Мамка ніби засівали в мою свідомість і пам’ять зерна, смисл і одкровення яких мали зійти і прорости в далекому майбутньому.

— Мамко, а як ви малюєте слова? — поцікавився я. — Ви хіба їх бачите? Хіба можна людські слова видіти?

— Аякже, — усміхнулися мамка, погладивши мене по голові. — Ти ж сам учуєш, що слова мають запахи, свої кольори-барви… навіть музику. Кожне слово має свою мелодію. А раз так, то слова можна і побачити.

— Коли людина говорить?

— Так, коли людина говорить, довкола неї літають її слова.

— І в усіх слова одинакові на подобу? — цікавився далі.

— Усе залежить від того, хто їх вимовляє.

— А коли говорю я? — розкрив широко рота.

— Коли говориш ти, довкола тебе зграйками тріпотять різнокольорові метелики, — засміялися мамка. — А пахнуть вони яблуками-джонотанками.

— І так буде завжди?

— Ні… Все буде залежати від того, в якому часі ти житимеш. Он наші люди… їхні слова… бесіда… до колгозів були зовсім іншими, як тепер.

Якогось вечора до нашої оселі завітала агрономка Катерина й одверто заявила, якщо мої нянько не припинять бурхливої діяльності по конфіскації колгозного добра, можуть опинитися в місцях, де цімборуватимуть з білими ведмедями. І, мовляв, це не погроза, а добродушна порада, за яку може постраждати і сама агрономка. За словами Катерини, не її стільки пече те, що поцупить нянько, як наших всевидющих і по-християнськи високоморальних сусідів.

Нянько, опустивши голову, кивав у знак згоди і щось муркотів про себе. На діда Соломона прихід колхозної начальниці навіяв панічний страх. Од несподіванки він отримав величезний стрес, і від того на нього напали страшні позіхи, а далі — невимовна дрімота. І за якусь хвилину Соломон уже спав біля печі сном праведника, безбожно хроплячи і посвистуючи в ніздрі. Не на жарт перелякалась і Фіскарошка — безпорадно плескала у долоні і йойкала до Катерини:

— Дитинко моя кедвешна, хіба то він, — кивнула на безпорадного нянька. — То біднота наша його жене, живемо в тісноті, жона постоянно його хворіє.

— Я ніколи й не бачила вашої невістки, — похопилась Катерина. — Щось дуже погане з нею?

— Вони, паніко, хвора… у неї голова… на голову наша Анночка хвора, — почала плутано баба.

— А що з нею насправді?

— Кажу, штось із головою. Вона постоянно малює… постоянно у книгах… Та най би малювала… ну хати… у хатах… копійку би заробила… А то її малювання — одне горе, — махнула баба безнадійно рукою.

При цих словах скрипнули двері і на порозі стали мамка.

— Дай вам Боже доброго вечора, — мовили привітно.

— Вам теж вечір добрий, — відповіла Катерина.

— Я сиджу в комірчині і раптом чую ваш голос, — пильно почали дивитись мама на гостю. І аж стрепенулися. — Ваш голос я би упізнала серед тисячі. Та й ви зовсім не змінилися.

Катерина здивовано оглянулась по кімнаті й розгублено сказала:

— Вибачте, ви, мабуть, помилились. Ми з вами ніколи не зустрічались. Бачу вас уперше.

Тут мамка спохватились, плеснули себе по чолу і, виправдовуючись, мовили:

— Так, справді, я могла обізнатись. Мене звати Анна, — простягнула долоню.

— А мене Катерина, — подала руку агрономка.

— Ти позирайся, навіть ім’я те ж саме, — тихо сказали мамка про себе і додали. — А я, Катерино, і далі малюю.

Баба співчутливо глянула на батька, далі на мене і перехрестилася.

— Мені розповідали тільки-но, — встала із стільця агрономша, — і дуже стало цікаво. Була би вдячна, коли б побачила картини — якщо ваша ласка.

— Коли так волієте, можете зайти і подивитись. Я не люблю показувати, але вам… — тут мамка затнулися, наче хотіли сказати щось важливе, а далі махнули рукою. — Ну… так… якшто маєте малінько часу, зайдіть, — розчинила двері й провела гостю до своєї кімнатки-комірчини, що тулилась у задній половині хати.

Катерина переступила поріг мамчиної господи і аж зажмурилась од світла. Замість підсліпуватої гасової лампи, що блимала у нашій загальній кімнаті, тут у кожному кутку тихо, спокійно, але яскраво горіли товстезні кольорові свічки — такі ставлять у церквах. І що дивно, кожна свічка горіла своїм барвистим полум’ям — голубим, оранжевим, зеленим, жовто-білим. І від цього в кімнатці дихала жива веселка — вона пульсувала, рухалась по хаті колом, то піднімалась вверх або опускалась вниз, відкриваючи приголомшливо мамчині картини. Катерина, поволі роззирнувшись, тихо зойкнула. Це були незвичні полотна. На них у немислимо насичених і гармонійно поєднаних кольорах поставали дивовижні світи, епохи і загадкові люди з пророчим світлом в очах.

— Це неймовірно! Як вам вдається? Звідки ви все це берете? — ледве спромоглась видати із себе ошелешена Катерина.

— Вам любиться? — простодушно запитали мамка.

— Немає слів, — притулила руку до серця Катерина. — Я вражена!

— Мені дуже приємно, і радуюся, — мовили мамка і усміхнулись якоюсь осяйною і довірливою усмішкою. Такої усмішки я більше ніколи ні в кого в житті не бачив.

— Ваші полотна нагадують мені полотна Чюрльоніса. Ви чули про такого?

— Чула, мені Вчитель розповідав. Дещо навіть бачила, — не вельми охоче відповіли мамка.

— Під час війни у нас жив німецький офіцер. Його вбили партизани. Багато речей німця лишилось. І серед них був альбом. У ньому я побачила картини Чюрльоніса. І тоді так само була вражена!

— Ми несхожі, — тихо сказали мамка. — Ми з однієї Батьківщини. І її голос озивається в кожному з нас.

— Як, хіба ви з Прибалтики? — перебила Катерина.

— Ні, звичайно, що ні. Але я вас попрошу — не будемо про це більше говорити, — сказали якось сухо мамка.

Зазвичай мамка були вельми терпеливою, доброю і лагідною, як скибка хліба, — хоч до рани прикладай. Та коли хтось починав допитуватись, визвідовувати про деякі мамчині вчинки, які не вкладались в узвичаєні рамки людського, а поготів сільського світосприйняття, вони ніби перероджувались — ставали твердою, рішучою і навіть різкою у висловах.

А дивовижного в житті й поведінці мамки траплялось чимало і досить часто. Незбагненно, що красуня і дочка першого ґазди в селі вийшла заміж за простого хлопця — мого батька. Про це якось мою мамку запитав і пан Фийса. Вони засвітились своєю смиренною ніжно-лагідною усмішкою і мовили:

— Знаєте, пане Фийсо, жодного разу нікому не говорила. А вам скажу, бо душу маєте довірливу і чисту, як перший сніг. Він, мій Семен, зустрів мене якось вночі на мості, привітався і почав говорити — про все і ні про що. Я вже хотіла прощатись, але він раз лем як схопить мене на руки і закричить. Ні, не закричав, а простогнав: «Анцьо, я тебе люблю! Якщо не станеш моєю — і тебе, і себе згублю із сього світу!».

— І ти, Анцько, напудилась? — здивовано перепитав Фийса.

— Майте розум, пане вчителю, — мовили мамка. — Я ніколи, крім гріха, нічого не боюся і вам цього не раджу. Просто Семен вимовив слово «люблю» з такими болем, відчаєм, безнадією і вселенською любов’ю, що я одразу збагнула: більше ніхто, ніде, ніколи в цьому світі не скаже мені так слово «люблю», як сказав він…

— Ой, Анцько, ти не знаєш, што-што, а Данки вміють говорити, як по губах медом мастити, — махнув рукою Фийса.

— Ні, пане вчителю, і ви мене не зрозуміли. Семен сказав слово «люблю» так, што я зрозуміла — ніхто, ніколи і ніде у світі мене так не полюбить і любити не буде, як він. Слова ж живі. Вони зримі. І, повірте, ще ніхто у світі не вимовив такого красивого слова «люблю», як було сказано мені. Коли він вимовив — хоч і була ніч — я побачила це слово: воно було схоже на великого, пухнастого і дуже-дуже барвистого метелика. Із великими крилами, синіми очима і голубою короною на голові. Такий метелик — один-єдиний — народжується тільки раз у тисячоліття. І він визначає долю майбутнього часу. І нікому із живих не дано побачити цього метелика. Але я його побачила…

Була й інша причина, чому мамка обрали собі за судженого мого нянька. Як би я не картав — звичайно, із любов’ю і ніжністю — свого нянька, але він, до всього, був ще й красенем — найвиднішим у нашому роді. Високий, кремезний, із аристократичним обличчям і певною мірою інтелігентний — недарма ж за Чехословаччини служив у гусарському полку. А ще очі — навіть не чорні! Було щось хижо-красиве, демонічно-магічне в тих очах, у їх погляді. В одну і ту ж мить вони, очі ці, могли жагуче-пристрасно любити, а відтак блискавично, по-орлиному зблиснувши, приректи тебе до спалення і тут же помилувати.

А ось те, що нянько метали собою на цьому світі, як неприкаяний — де заробити, а де вкрасти, — це теж трагічна доля і велика любов. За всяк ціну нянько хотіли, щоб у ті страшні часи ми вижили.

Ще найдивніше — проти шлюбу своєї доньки із моїм няньком не мав нічого дід Петро Наполійон.

— Я не можу тебе, дочко, неволити, — сказав. — Але ти йдеш проти моєї волі. І тому не даю тобі ніякого посагу і житимеш у чоловіка.

Як оповідали, в нашу родину мамка принесли всього дві дерев’яні валізи. Поставили їх у прибудовану до хати комірчину і заявили:

— Се буде мій куток.

Моя добросердечна баба Фіскарошка, благодушний дід Соломон прийняли мамку в сім’ю, як рідну доньку. Та й сама невістка — донька багача, красуня, розумниця і білоручка — раптом ніби переродилась і виявилася вмілою ґаздинею в хаті, беручкою до всяких робіт по господарству. Тому Фіскарошка ходила із гордою головою, високим носом і не могла нахвалитись невісткою. При цьому не забувала полити гарячою смолою «коравого» і скупого свата Наполійона, який позбиткувався над кровним дитям і вигнав доньку з дому ледь не голою без «будьте здорові».

Одне турбувало Фіскарошку. В цьому вона нікому не зізнавалась і заборонила говорити всій родині — дивна хвороба невістки. Часом мої мамка прямо на очах якось в’яли, починали жалітись на болючий туман у голові. В цьому загадковому тумані ніби починав губитися реальний світ — люди, мова, думки. І тоді мамка заходили в комірчину, зачинялися і по кілька днів незрушно лежали на ліжку, обернувшись до стіни. Але минав час, дивний туман розвіювався, і вони ставали знову прудкою, жвавою, веселою і щебетливою, як весняна пташка. І починали розповідати про таке, від чого в кожного із родини волосся піднімалось дибки і ставало зимно навіть за нестерпної спеки.

Мамка могли із такою обізнаністю говорити про судний день Ісуса Христа, наче все це відбувалось в неї на очах. І вони крок за кроком йшли за Спасителем до Голгофи. Мамка слово у слово повторювали, хто що кричав услід Ісусу, хто як сміявся, кривив гримаси, кидав каміння. Як вели себе стражники, як їх було звати, у що були одягнуті — все до найменшої подробиці спливало з мамчиних вуст. І що найдивніше, мамка у своїх одкровеннях змальовувала картини, про які ніколи і ніде не згадувалось у писаніях.

Одного разу я сам чув, як вони говорили про царя Соломона. Оповідали з таким захопленням, блиском в очах і любов’ю, ніби все життя прожили поруч нього і були улюбленицею древнього правителя.

Слухаючи мамку, складалось враження, що в той час, коли її спеленував дивний туман, вона мандрувала крізь часи і простори…

Агрономка Катерина, видно, була людиною інтелігентною, бо, вловивши у мамчиній бесіді різку зміну тону голосу, перевела мову на інше. А коли прощались, раптом запропонувала:

— Ганно Петрівно, через тиждень у Мукачеві — осінній ярмарок. Там, крім урожаю, будуть демонструватись роботи народних майстрів і художників. Я пропоную виставити і кілька ваших картин.

Мамка заперечливо замахали руками, але ось тут агрономка вже показала свій характер і вміння переконати.

Врешті-решт мамка згодились експонувати на виставці дві свої картини — «Закоханий скрипаль» і «Вечірня пісня матері». На першій — молодий юнак, неймовірно худий, довговолосий, із загостреним обличчям і фанатичним поглядом, на фоні старезного розколотого блискавкою дерева грав на скрипці. На поклик його музики із обвуглених розщілин стовбура починали виглядати молоді пагінці. А на самому вершечку охрещеного блискавицею дерева на кількох уцілілих гілках один за одним розкривались пуп’янки рожевих квітів.

Скрипаль грав пристрасно, жагуче, з великою тугою і болем від нерозділеного кохання, і з його довгих-довгих, прозоро-худих пальців безугавно капала кров.

На іншому полотні слалося безкінечно довге поле скошених хлібів, на самкраю якого занурювалось у сутінки сонце. А по стерні, ранячи босі ноги, йшла щаслива молода мати з великим оберемком трави за спиною і немовлям на руках. Охоплена рожевим полум’ям вечірньої заграви, молода жінка палала своїм світлим і тихим вогнем материнського щастя. Вона навіть не йшла, а летіла з дитиною, долаючи гострий і пекучий біль. Жінка спішила додому. Перед нею, на півночі, вже спалахували де-не-де зірки, стелячи до землі проміння. І щаслива молода мати по тих світлих променях йде не до села під Ловачкою, а піднімається зоряними стежками у щасливе небо.

Як не намагалася Катерина притулити «Закоханого скрипаля» і «Вечірню пісню матері» на найвиднішому місці в центрі виставки, організатори, побачивши мамчині картини, радили або їх узагалі забрати, або тицьнути кудись у закапелок. Агрономка була у відчаї. Мамка тим часом, не дослуховуючись ніяких порад, виставили свої картини в найнепримітнішому закапелку знаменитого мукачівського Латоричного двору.

А виставка-ярмарок чимдалі оживала, заливалася троїстими музиками, дзвеніла людським сміхом, фіґлями, перегуками і перемовами. А над усім — із гучномовців, прозваних «московськими галями», лунали бадьорі марші й пісні про щастя совєтських народів, якого ніхто досі в історії людства не пізнав, і наймудріших правителів-вождів, яких ще не знала жодна цивілізація світу.

Ярмарки-виставки направду були багатими й розкішними. Перші повоєнні роки землі, століттями щедро годовані і доглянуті ґаздами, родили воістину багатирські врожаї. Уздовж центральної вулиці Мукачева, ледь не один на одному, стояли дерев’яні будки-ларьки з ящиками різнофайтових яблучищ, грушищ, картоплищ, морквищ. Майже над кожною будкою висіли гігантськими намистинами в’язанки жагучо-червоного, як циганські хустини, перцю, білого й міцного, як гусарські зуби, часнику. Велетенськими сережками звисали на стовпах грона гонорового й самозадоволеного винограду. Його було стільки сортів і кольорів — на всяк смак і око, — що навіть педантичні жовтопузі оси геть збивались із ліку й пили нектар як попало.

Цілими копицями на брезентових підстилках сором’язливо червоніли дитячими щоками осінні персики.

Тут же, на вулиці, квичали ображені свинчатка, мекали зажурені барани, кудкудахкали сварливі кури, ґелґотали по-філософськи гуси, рапкали одностайно, як на партзборах, качки. Все це тут, на місці, різалось, парилось, варилось і смажилось під веселе дзюрчання домашнього вина з бочок. Паленьку теж пили, але в основному алкоголіки і приїжджі партєйні кадри.

Гуде, співає, танцює, цимбалить, скрипалить, фіґлює, лається, свариться, б’ється і мириться осінній ярмарок-виставка уздовж усієї головної вулиці Мукачева. І чим душа багата — тим сита і п’яна. Вистачає всього і всім — людям, птицям, міським бездомним собакам, кішкам, пацюкам та мишкам, мухам, бджолам, осам, джмелям і навіть червоним міським мурашкам. Хто п’є, хто їсть, хто дзьобає, хто смокче, хто натужно і поспішливо тягне крихтини по нірках.

І ось під обід, коли половина люду вже лежить під столами, деревами, на обочинах вулиць і тротуарів, починаються найголовніші урочистості — обхід ярмарку журі, яке має всякому плоду, страві, витвору мистецтва дати свою сувору партєйну оцінку.

Мої ж мамка як стали зранку в найвіддаленішому закапелку Латоричного двору, так до обіду і не зрушили з місця. Стояли біля своїх картин вся тихо усміхнена, лагідна й осяйна, як польова ромашка. А перед нею — де на великих стендах, де на парадних полицях і стелажах — демонструвалось воістину народне мистецтво: портрети передових доярок із пишними цицьками; постави мужніх лісорубів із такими сокирищами, одним ударом котрих можна водномить не тільки тисячолітнього дуба зрубати, а й загнати у могилу половину армії хана Батия. Ще на інших полотнах правдиві художники, керовані соціалістичним реалізмом, відтворювали красу механізаторів, кукурудзівників, овочівників і садівників. Особливо багато ярмаркарів і зівак збирало величезне полотно, на якому в усій красі поставала передова свинарка Закарпаття Анця Мишка у численному колі підопічних. Щоправда, Анця була набагато вгодованіша і рожевіша, ніж свиноматки, серед яких стояла.

Мамчині картини справляли неоднозначне враження: одні німіли й затуляли рота, інші стенали плечима й швидко відходили, саркастично посміхаючись. Були й такі, що подовгу дивились, вірніше — вдивлялись, наче намагаючись проникнути, увійти у світ, зображений на картині, а потім тяжко зітхали і, відходячи, раз у раз оглядались, як біженці, які покидають обжитий і дорогий їхньому серцю світ.

Аж тут підійшла стара циганка-волошка з полотняною торбою за плечима. Мамка помітили стару ще здалеку, насампочатку Латоричного двору. І звернули на неї увагу тільки тому, що циганка пройшла через всю виставку, жодного разу не глянувши на витвори місцевих художників. А тут зупинилась, наче вросла у землю.

— Я тебе знайшла, — тихо, із глибоким віддихом мовила циганка.

Але не відомо, кому говорились ці слова — матері чи картині «Закоханий скрипаль», до якої прикипіли очі волошки.

Виглядала циганка навіть не старою, а древньою. Настільки древньою, що здавалась аж перетлілою. Волосся на голові мала землисто-попелястого кольору, наче пилюка на старовинній скрині. Руки — довгі, кістляві, наче обтягнуті пергаментом, а пальці нагадували щойно вирване із землі, покручене коріння. І тільки очі! Вони дивилися із глибоко запалих у череп очниць восково-чорного обличчя… Навіть не дивились, а зблискували раз у раз, наче із нічного колодязя потонулі зорі.

І тим не менше, стара волошка не викликала у мамки ані огиди, ані страху. Скоріше навпаки — подив, зацікавленість і жаль над неміччю старої.

— Можна я доторкнусь до нього? — показала волошка на картину із закоханим скрипалем.

— Звичайно, — стенули плечима мамка. — На те і виставлено, щоби люди побачили.

Стара, не знімаючи торби, присіла прямо на бруківці і щокою притулилась до обличчя скрипаля.

— Я тебе знайшла! — якось радісно і врочисто промовила волошка. — Я тебе знайшла, коханий мій!

Підняла голову і, зблискуючи очима, мовила до матері:

— Це мій коханий, — показала на скрипаля, — він так настраждався… А тут, — знову показала на картину, — тут він знайшов спокій.

Стара притулилась вустами до закривавлених рук скрипаля і почала цілувати. Із кожним цілунком краплі крові на пальцях зникали, але варто було волошці відняти губи, як кров на перстах скрипаля з’являлась знову.

— Коли я відійду у свій світ, — сказала вибачаючись, кров зникне назавжди з його пальців, а натомість зазвучить музика.

Потім циганка оглянулась і пошепки сказала мамці:

— Його кров… кров на його пальцях — це мій великий гріх! Величезний і неспасенний гріх!

— Бабко, встаньте, вам тяжко на камені сидіти, — простягнули мамка руку циганці.

— Ти свята людина, — підняла застережливо палець стара волошка і глянула знов на скрипаля. — Він сотні літ блукав, страждаючи, світом, а тобі було суджено утамувати його біль і дати спокій душі його. На картині. І я так само, як і він, багато сотень літ блудитиму світами, — продовжувала далі. — Нас засудили до вічного блукання.

Ми мали сотні літ ходити одне поруч одного, але завжди оминатися. Спокій до наших душ мав прийти тільки тоді, коли зустрінемось. І, дякуючи тобі, добра жінко, ми зустрілись у цьому місті, — стара знову ніжно поглянула на свого скрипаля.

Далі циганка піднялась і стала на коліна перед картиною «Вечірня пісня матері». Погладила висохлою долонею немовля на руках матері і глянула на мою мамку.

— А я би назвала цю картину не так, — усміхнулась загадково.

— А як? — поцікавилась мамка.

— Я би цю картину нарекла «Пісня на материнській мові».

— Можливо, — згодилась мамка, — я подумаю.

— А хочеш, дитино, я заспіваю тобі нашу давню-давню співанку на моїй материнській бесіді волохів про материнську мову?..

— Не смію вам перечити, — згодилась мамка.

І тут циганка, ставши перед картиною, наче перед іконою, почала тихим, печальним голосом старовинну пісню волохів про материнську мову. І були в тій печальній, давній пісні приблизно такі слова:

Тут циганка на подив легко піднялась із землі, підійшла зовсім близько до мамки і таємниче мовила:

— Коли ми станемо перед Всевишнім, він із кожним із нас заговорить на нашій материнській мові. І якщо людина забула материнську мову, то ані Господь нас не зрозуміє, ані ми не зрозуміємо Господа.

Циганка умовкла, а відтак запитала:

— А ти, дитино, чи ти зрозуміла ту пісню, яку я співала?

— Я багато мов розумію, але тої… вашої, на якій ви співали, я не знаю! Але головне, я все зрозуміла. Я все до кожної буковки зрозуміла, про що ви співали, — відповіли збентежено мамка.

— Слава Всевишньому! — підняла догори очі волошка. — Я і справді потрапила у те місто, куди вели мене звізди.

Потім циганка зняла із плечей полотняну торбу, вийняла невеличку квітчасту хустинку і, простягнувши матері, мовила:

— Це пісня на мові мого давнього-давнього народу. Але мій народ рознесло по світу, і він розгубився між далекими землями, як піщинки в безмежній пустелі. Але сказано: доки живе хоч одна людина, в якій — мова її народу, доти живе і сам народ. Народ, який втрачає свою материнську мову на землі, позбавляється і місця в Царстві Небесному.

— Але причім тут я? — боязко відсторонилась від дарунку волошки мамка.

— Я остання в цьому світі, хто пам’ятає мову мого давнього народу. Але відтепер буде ще одна жива душа, яка розуміє і пам’ятатиме пісню на материнській мові мого народу! — радісно і щасливо промовила. — Візьми цю хустку і, коли тобі буде важко, розгорни її — межи квітами лежать кілька слів. Вони тепер сплять, але в потрібну хвилину прокинуться і допоможуть тобі.

І ось тут насампочатку Латоричного двору почулися гамір, сміх, аплодисменти.

Циганка з якимось холодним цинізмом глянула туди і мовила:

— Пам’ятай ще одне, дитино: тобі суджено говорити з небесами. А тих, хто спілкується з небесами, ніколи не зрозуміють на землі.

При цих словах волошка якось дуже весело, юно усміхнулась, обернулась, зробила кілька кроків до виходу на центральну площу і раптом на очах у мамки яскраво спалахнула і розтанула у повітрі.

А гамір і юрба помалу наближались. Розпочалася друга важлива частина свята — вручення нагород за ліпші роботи народних майстрів і художників.

Очолював комісію, в яку входила і наша агрономка Катерина, начальник райвідділу культури Андрій Гардубей на прізвисько Пуцлик. Андрій був родом із Росвигова — тоді ще передмістя Мукачева. За мадярів рахувався в комуністах, сидів у підпіллі. А коли прийшли руські, всіх підпільників витягли на світ Божий і добровільно, під автоматними дулами, кинули на штурм Дуклі. Тут бідного Андрія в одному з боїв контузило в голову. Після лікування він вернувся додому не те, що геть дурний, але й не від світу цього — сильно заїкався і повністю перейшов на російську мову. В районі не довго мучили мізки, куди його відправити — призначили керувати культурою.

Пуцлик кілька років очолював мукачівську культуру і, як свідчили безугавні перевірки і гульки по селах, — небезуспішно. Ось і тепер Пуцлик дуже похвалив картину, на якій красувалися великолучківські кукурудзівники. Вельми до душі припало йому полотно із зняцівськими механізаторами, новодавидківськими городниками… Кожному із творців шедеврів сільськогосподарського мистецтва Пуцлик вручив грамоти, сто рублів премії й особисто з кожним автором випив погарчик вина. Та найбільше враження на Пуцлика, а отже, і на комісію, справив портрет передової свинарки Закарпаття Анці Мишки.

— Воть-воть, сто єсть на-на-на-нашая партєйная ку-ку-ку-культура! — аж захлинався од захоплення Пуцлик. — Воть… в-о-о-оть с та-та-такімі женщінами ми на-на-насмерть угробімо амім-меріцький імпе-пе-рілізм, овйос єго в ф-ф-феню! — натужно мовив Пуцлик, раз у раз лапаючи за цицьки портретну свинарку.

Та ще дужче почервоніла на полотні, а свиноматки, горді за свою господиню, ще вище підняли роздобрілі писки. За цей шедевр мистецтва передового свинарства молодому художнику було презентовано аж двісті рублів і випито не по погарчику, а по півлітровому горнятові вина.

Нарешті черга дійшла і до мамчиних полотен.

— А це, шановні товариші, і є те маленьке, але прекрасне диво, яке я вам обіцяла, — підлетіла до мамки з гурту комісії Катерина.

І простягла руку до картин — дивіться на диво!

І тут направду сталося диво. Та фантасмагорія, що панувала на полотнах моєї мамки, блякла із тими дивовижними перетвореннями, що починалися на Латоричному дворі. Глянувши на «Закоханого скрипаля» і «Вечірню пісню матері», начальник культури Пуцлик враз отетерів. Певно, від несподіванки він увібгав голову в шию, а шию в плечі. Далі широко розставив ноги, очі йому вилізли із орбіт і почали наливатись кров’ю. Із веселого, розпареного вином чоловіка Пуцлик миттю перетворився на шаленого колгозного бика, із кожною хвилиною лютів і все страшніше фиркав ніздрями.

Мамці здалося, що, налякані гнівом районного начальника, передові грудасті доярки на картині, яка стояла неподалік, раптом принишкли, зблідли і почали ховати свої пишні цицьки глибоко в пазухи. А далі схопили за налигачі породисті корови, злізли з картин і почали шалено тікати на молочну ферму свого колгозу.

Між тим із писка Пуцлика почали спалахувати, тріскаючи, блискавки і лускати страшні громи. Блимаючи червоними очима і пихтячи ніздрями, гаркнув на агрономку:

— Катеріна Остаповна, овйос єго у феню, што єто за размазня? — тикнув Пуцлик на «Закоханого скрипаля». — Какой-то сумашедший алкаш напілся і рвйот на скріпке струни, устрашая нас кровью, овйос єго у феню!

Вислів «овйос єго у феню» був найсмачнішою родзинкою у мові Пуцлика.

— Товаришу Гардубею, хіба ви не зрозуміли, що це символ… поезія, — пробувала заперечити ошелешена Катерина.

— В гробу я відєл єту поезію, овйос єго у феню! Єто фашісткая пропаганда! — рявкнув Пуцлик.

Почувши вигук «фашистська пропаганда», веселі зняцівські механізатори враз притихли на картині «Трактористи», хутко позлітали із тракторів і почали тікати полем подалі від гріха.

— А вот єта женщіна, овйос єйо в феню, — обурювався далі Пуцлик. — Смотрітє, солнце єщо високо, а она вже бєжіт по стєрнє дамой, вместо того, штобі пшенічниє колоскі пособірать, овйос єйо в феню!

Почувши, що мамчина героїня, не дочекавшись закінчення робочого дня, тікає з роботи, великолучківські кукурудзівники на картині «Радість вільної праці» похопилися і швидко-швидко почали сапати кукурудзу.

— А вот, овйос єйо у феню, што у нєйо на руках? Рібльонок? А может она под відом рібльонка нєсьот зерно домой, што украла с колхозного двора.

На словах про крадіжку передова свинарка Закарпаття Анця Мишка вмить підголилася на картині і почала із-під подолу кидати свиням торбини з поцупленою мукою. Ті задоволено завищали і почали співати осанну своїй матері-годівниці.

Бідна ж Катерина, уже плачучи, раз у раз пробувала угамувати гнів культурного начальника, але намарне.

— Кстаті, а єта ваша художніца, овйос єйо у феню, запісалась у колгоз?

— А я не корова, аби мене в колгоз записувати, — вперше озвались мамка.

Упродовж усього видовища вони стояли, припершись до стіни, і смирно усміхались, як зачарована ромашка серед будяків.

— Штоби нємедля єйо у колгоз! — крикнув Пуцлик. — І уже із завтрашнєго дня, овйос єго у феню! Сам лічно проверю!

— Будете, пане, перевіряти і лічити колгозних свиней, а не мене, — мовили мамка і пригорнули до себе ридаючу Катерину.

І хто зна чим би закінчилася веремія, коби в цю хвилину не нагодилася баба Фіскарошка. Їй того дня теж не пощастило. Аби не нажити на свою голову якихось нових неприємних трафунків, що постійно супроводжували Фіскарошку у славному вароші Мукачеві, стара вирішила добиратись на ярмарок автобусом, або, як його у нас називали, «бусьом». Вранці спокійно сіла у транспорт і поїхала. Але перед Росвиговом у «бусь» напхалось стільки народу, що годі було збагнути, хто на кому сидить і хто на кому лежить.

Інтелігентного вигляду молодий чоловік, причавлений тілами, весь час своїм ліктем трапляв бабі до рота.

— Пане, заберіть свою руку від мого писка! — суворо попередила Фіскарошка.

Бідолага з усіх сил натужився і випростався. Але по хвильці знову зачепив ліктем Фіскарошку.

— Пане, заберіть свою руку від мого писка! — знову огризнулась Фіскарошка.

Молодий інтелігент був росіянином і не розумів нашої місцевої бесіди. Бабине «заберіть свою руку від мого писка», тобто рота, він зрозумів по-своєму. І коли Фіскарошка черговий раз нагадала: «Пане, заберіть свою руку від мого писка», чоловік скипів і крикнув:

— Женщіна, как вам не стидно! Ви смотрітє, гдє моя рука, а гдє находіться ваша піська! Как я могу туда достать?

«Бусь» зірвало сміхом, а баба від сорому вся запалилась, далі спаленіла гнівом і з усього розмаху претенденту на її «піську» врізала по писку. Народ шарахнувся, автобус занесло, і біля знаменитої «аломської школи» транспорт втеліжився в дерево. Ну, а далі почалося…

І Фіскарошка в черговий раз втрапила до міліції. Щоправда, дякуючи святу і веселому настрою мукачівських міліціонерів, опівдні бабу вже випустили. І вона якраз втрапила на виставку в ту ж мить, коли Пуцлик стояв на вершині гніву.

Розібравшись у ситуації, Фіскарошка вельми швидко опанувалась і кинулась у бій сама:

— Слухай, ти, пердуне недоношений, хто тобі дав право на мою невісту писок одтворяти! Та ти, мухомор тринькавий, недостоїн не те, што її сліди цілувати, а даже, авби тобі в ринтавий писок плюнула!

Несподіваний удар у спину ошелешив Пуцлика. Баба ще й не рушила на нього, а той вже почав відбиватися руками й грозити:

— Ви, овйос вам у феню, єщо отвєтітє перед совєтською властю…

— Ти, фуфлавцю недорікий, поцілюй ня!

Тут Фіскарошка обернулась до Пуцлика спиною, перед усім народом заголила спідницю і почала плескатись у сідницю.

Народ вибухнув сміхом. Пани, що оточували культурного начальника, сором’язливо відводили очі і намагались непомітно розчинитись у юрбі. А Пуцлик з несподіванки розкрив ротище і червоно блимав бичачими очиськами. Побачене настільки вразило начальника, що той умить забув російську мову і розговорився на рідній:

— Такі’сьте, бабо, дурні, як ґумова підошва, фрасову вам каріку! — промовив сердито і, сплюнувши, почав щось нотувати.

— Від такого фуфловця і трінькаша чую! — масно відповіла Фіскарошка.

У той час, коли баба завела із Пуцликом словесну перестрілку, мої мамка спокійно взяли картини, зв’язали їх, перекинули через плече і понесли Латоричним двором до центральної вулиці.

Катерина, весь час схлипуючи, йшла поруч і просила від мамки прощення. Мамка її гладили, як дитину, по голові і заспокоювали.

— Я зовсім не серджуся, — мовили вони. — Мені навпаки — було дуже і дуже цікаво. І головне, я сьогодні воістину пізнала: хто говорить із небесами, ніколи не буде зрозумілий на землі.

Вони спокійно перейшли через мукачівський міст, а потім попід Ловачку, біля ріки Кривуліни, а далі вже піднімались на Небесі. І весь цей час із пальців музиканта на картині «Закоханий скрипаль» капала по дорозі кров. А коли дістались обійстя — миттєво перестала. Мамка глянули на картину і помітили, що кров із пальців закоханого скрипаля не тільки перестала капати — вона взагалі зникла з картини. А потім із картини почала звучати тиха і умиротворювальна музика — як і казала циганка-волошка.

Культурний начальник Пуцлик свого слова таки дотримав. Наступного дня із двома працівниками райкому партії і міліціонером він явився у наше обійстя на Небесі. Всіх їх зустріла баба Фіскарошка. Зранку обидвоє із дідом вони вже тринькнули по кілька погарчиків слив’янки, Фіскарошка була на піднесенні і запитала, в чому річ.

— Ми прішлі перепісать всех колхозніков і узнать, почєму ваша нєвєстка, овйос єйо у феню, до сіх пор не запісалась у колгоз? — рішуче заявив Пуцлик.

Почувши про наміри незваних гостей, Фіскарошка підскочила квочкою і всіма нечистими і нечестивими словами почала обливати районних панів. До неї долучився і гнівачий Соломон. Дід навіть кілька разів махнув погрозливо палицею. Проте, умиротворений лагідним осіннім сонцем, за якусь мить обм’як, присів на призьбі і, як це часто траплялось із великих нервів, похнюпив голову, задрімав, а потім і взагалі врізав хропака. А баба, не даючи прибульцям вставити слова, продовжувала плескати словесними нечистотами. І раптом, у розпал веремії, із хати вийшли мамка.

— А што туйки робиться? — запитали вони із своєю незмінною усмішкою.

— Ми вот прішлі іменно к вам, овйос єго в феню! — заявив Пуцлик.

— До мене є якісь питання?

— Да! — відрубав Пуцлик. — Ответьтє, почему ви, овйос єго в феню, не запісалісь в колгоз?

— А я вам уже вчора, видиться, казала, — нагадали мамка. — Я не худоба, аби мене записували у колгоз.

— Позвольте зазвідати? — запитав один із уповноважених. — А хто ви тогди єсьте?

— Я — потомственна княгиня, — на диво спокійно відповіли мамка.

— Но, а я тогда — король Франції, овйос єго у феню! — зареготав Пуцлик.

— Ні, ви… вірніше… ти є, був і будеш смердом, рабом і слугою, — з гідністю відповіли мамка.

— Ви, жіночко, не праві! — заявив рішуче другий уповноважений, що досі мовчав. — Наша мудра ленінська політика провозгласила рівність всіх людей.

— Це все ваші байки, аби баламутити народ, вчиняти війни та революції, — сказали мамка. — Як у природі, так і межи людьми ніколи не було, нема і не буде рівності. Ми є всі рівними лише перед одним — своїм Всевишнім Творцем.

— Ви слишитє, она єщо разводіть, овойс єго у феню, антісовєтськую релігіозную пропаганду! — заверещав Пуцлик і, звернувшись до міліціонера, суворо крикнув: — Арєстовать єйо, овйос єго у феню!

Міліціонер стенув плечима, потягнувся до кобури з пістолетом і рушив до мамки. А вони тим часом витягли подаровану циганкою хустку, розгорнули її, пильно приглянулись, щось прошепотіли. А відтак підняли голову і, коли міліціонер простягнув руку, мамка, мило дивлячись йому у вічі, дуже приязно сказали:

— Ви заблудилися, добрий чоловіче. Ви не туди потрапили.

Міліціонер остовпів, якусь мить повагався, а далі безпорадно оглянувся.

— І ви теж заблудилися, — так само приязно і спокійно сказали мамка іншим незваним гостям.

Ті повирячували очі, порозкривали роти і почали переглядатися між собою.

— Ідіть із миром і не грішіть більше! — мовили мамка. — Але спершу вийдіть із хащі, бо ви заблудилися.

На величезний подив баби Фіскарошки, всі четверо почали дякувати і, низько кланяючись, поспішно покинули обійстя.

— Свят-свят, дочко моя дорога! — почала хреститись Фіскарошка. — Што ти з ними наробила?

— Ви, мамо, самі виділи — не лаялася, не кричала, не билася, а сказала людям правду і вони зрозуміли, — усміхнулись мамка…

— Гей, діду, вставай, якого фраса дрихнеш, як жаба-коропаня? — почала зі страху Фіскарошка штурхати Соломона.

— Мамо, не будіть нянька, — попросили лагідно мамка. — Хіба не видите, як вони переживають у сні?

Як потім оповідали, делегація на чолі із Пуцликом, вийшовши із нашого двору, спустилась із Небесі до Палестини. І тут, щоб рушити до Мукачева, пішла зовсім у протилежний бік — через Бразилію і Ватикан попрямувала до Бобовищ. Біля Лохова зупинились, про щось пошепотілись і раптом напропале рушили чомусь до лісу.

Майже цілий тиждень Пуцлик із своїм загоном замість того, аби повернутись у Мукачево, блудитиме навколишніми хащами. Час од часу вони виходитимуть до якогось села, але у Копинівцях їм розтлумачать, як прямувати до Мукачева, проте загін рушить знову у протилежний бік — до перечинських лісів. Врешті-решт про це прочула мукачівська влада й організувала на пошуки заблукалих соратників військовий загін.

Тільки на третій день солдати знайшли їх біля села Пацканьова — обірваних, зарослих, голодних і ледь не божевільних від пережитого.

Особисто не відаю про подальшу долю Пуцликових соратників, які залізною волею хотіли затягнути мою мамку в колгоз. А ось життєвий шлях культурного начальника повернув різко. Видно, блукання по лісах освітило свідомість і пішло на велику користь. Пуцлик вмить забув про російську, почав спілкуватися на материнській. Вийшов із партії і покинув роботу, потім найнявся двірником до храму, де до останніх днів своїх співав у хорі.

Того ж вечора мамка зібрали всю нашу родину і сказали:

— Не хочу, аби ви через мене мали великі біди. Тому покину вашу хату і переберуся до нянька.

— Ти што, Анцько, май розум! — закричали мамці всі водноголос. — А як же чоловік, діти?

— З ними буде все добре, — заспокоїла мамка. — Повірте мені — вони будуть зі мною, а я — з ними, але хату вашу мушу покинути…

— Анцько, кому треба, то і в батька тебе знайде, — заперечила Фіскарошка.

— Ні, там не знайдуть, — усміхнулась мамка, — якщо я буду там, у нянька, всі забудуть про мене.

І того ж вечора, спакувавши дерев’яні валізи, мамка повернулися до батьківського обійстя. І що дивно, з того дня і насправді всі ніби забули про мамку. Навіть агрономка Катерина, коли баба їй тепер нагадувала про невістку, спохвачувалась, щось починала пригадувати, руками стискувала скроні, а потім якось винувато відповідала:

— Так, так… Ваша, бабко, невістка дуже і дуже талановита. Бережіть її, дуже бережіть, — і намагалась втекти.

У родині Данків теж дивно ставилися до життя мамки в діда Наполійона. Усім здавалось, що так і тільки так має бути. І що дивно — ми не бачились уже кілька років, але у всіх таке враження, ніби мамка щохвилини з нами, а ми — із нею.

Ось і тепер, коли я навідався до діда Петра, маю таке відчуття, ніби ані на мить не розлучався з мамкою. І маю таку впевненість, ніби увесь цей час вони мене щоранку будили, годували, доглядали, а ввечері клали до сну і молились за мою долю.

Більше того, виявляється, мамка до найменших подробиць знали про все, що твориться в нашій родині на Небесі — від того, які квіти посадила баба Фіскарошка під вікнами, як вони зацвіли, і аж до деталей гучних похоронів діда Соломона.

Палкого літнього надвечір’я на день Святого Іллі-пророка баба Фіскарошка і дід Соломон поверталися із гостини від родичів із сусідніх Лавок. Йшли, звісно, з мухами в носі і такою «свободою» в голові, що якби перед ними явився океан — перейшли би його, легко свистячи, босоніж і, головне, — пішки. Але замість глибокого океану, неподалік гори Ловачки натрапили на плантацію якогось дивовижного немісцевого овоча. Невисокі рослини, подібні до кущів перцю, але з мохнатим листям і біло-рожевими квітами, тяглися від дороги і хутко збігали в долину невеличким схилом. На багатьох стеблах визирали з-під листя не по-християнськи чорні плоди, за формою схожі на огірки, і блискучими посмішками цірилися на діда з бабою.

— Даю ніс на відріз, што сесе якісь большевицькі провокації, — застережливо підніс до гори пальця Соломон.

— А чому так думаєш, Мішку? — запитала, відриваючи найвгодованіший плід, Фіскарошка.

— Бо то лем большевики можуть так посміхуватися над даром Божим, — мовив Соломон, й собі зриваючи чорнющого плода.

— Никай, Марько, Богонько дарував людям нормальні огурки — хрумкі, зелені. А через большевиків вони почорніли. Хто тепер буде їсти ці чорні огурки? Хіба лем цигани?

— О, Ейзуш Крістуш, — раптом влупила себе по скроні Фіскарошка. — Я вже знаю, што сесе є.

— Што, найся не приказує?! — запитав Соломон.

— Се є… Як то? Кажани! — вигукнула Фіскарошка із такою радістю, ніби знайшла розгадку побудови пірамід єгипетських фараонів. — Сесе ж мені кума Гітлєрка ще в апрілю говорила, коли розсаду садили. Я ще тогди подумала: «Побив мінден тих москалів, коли вже не лем врагів, але й кажанів почали садити».

Насправді перед Фіскарошкою і Соломоном стелилася плантація баклажанів. Одколи світ світом у наших краях їх ніколи не було, і люди навіть уявлення не мали, що це за плоди і що з ними чинити.

— Ану ж, Мішку, знімай лем із себе сорочку, — мовила баба, хутко розв’язуючи фартух.

— А се для чого?

— Як для чого? — обурилася Фіскарошка. — Нарвемо собі додому кажанів.

— А што пак з ними будемо чинити?

— Ти, Мішку, дурниць не звідай, — повчала Фіскарошка. — Най лиш буде дома, а в ґаздівстві все найде собі місце — від здоров’я голова не пухне.

Це був святий закон нашого роду: в ґаздівстві все знадобиться — від знайденої на дорозі підкови аж до атомної бомби. Часом наше обійстя перетворювалось на звалище прикупленого, знайденого, а де й викраденого краму і хламу. Проте ніколи ні в кого не піднімалася рука викинути непотріб. Адже в ґаздівстві все може пригодитись, або ж, як мудро вчила баба, — від добра ще ніхто з голоду не вмер.

Ось так і тепер. Фіскарошка не мала навіть найменшого уявлення, для чого можуть знадобитися їй ці «кажани», проте вважалося б неспасенним гріхом пройти отак попри колгозне — навіть якщо б це не «кажани» висіли і лежали, а змії вертілись і сичали.

Миле подружжя так захопилося збиранням, що й не помітило, як із-за гори Ловачки виповзла, немов сердита вовчиця, зла хмарище, далі стріпонулась блискавка і так гримонуло, що Соломон зі страху впав на гузицю. Дід панічно боявся грози, а поготів блискавиць і громів. Він притьмом схопився із землі і, забувши про сорочку, вщерть напхану плодами, рвонув молодим лошаком до хащі. Тут, наче заєць, забився під ліщиновий кущ. Чипіючи на колінах, перелякано хрестився і, весь час заїкаючись, благав при черговій блискавці:

— Сятий Іллечку, пощади і помилуй бідного сироту. Не оскверни і не вкороти гнівом своїм тяжку жизнь жебракові!

Баба Фіскарошка належала не стільки до людей безстрашних, як до педантичних — вона не була жадібною, але й доброві марно не давала пропасти. Тому, незважаючи на бурю, прицубрила до хащі не тільки своє, а й набиту добром дідову сорочку. А Соломон при кожному спалахові й ударові волав своє:

— Сятий Іллечку, пощади і помилуй!

— Діду, заткни писок! — раптом рявкнула баба. — Бо кедь Сятий Ілля почує, што ми — злодії тут, та ще й з краденим колгозним добром, то нам тогди точно кінець — алілуя і фертік!

Чи то від бабиного крику, чи від велетенського спалаху блискавки Соломон схопився, вирвався із хащі і почав, мов навіжений, тікати через пагорб.

Устиг добігти до велетенського дуба перед долиною Святого Івана, як у дерево із усього розмаху влетіла блискавиця, осяйнувши весь навколишній світ якимось синющо-холодним світлом. Дуб заричав звіром і половину його зрізало, немов вогненним лезом.

Діда деревом не зачепило, але добряче влупило електророзрядом, бо коли прибігла Фіскарошка, Соломон лежав неподалік весь синій і бездиханний. Як і обіцяла баба — алілуя і фертік!

Важко сказати, які житейські події були для нашої родини значнішими і, головне, радіснішими — весілля, хрестини, похорони чи іменини. Бо найгучніше весілля або хрестини, що починалися танцями, виском, писком і тисячоразовим зізнанням в догробовій любові, могли закінчуватися такими побоїщами, що нинішні криваві сутички в телебойовиках здаються невинними репетиціями до цілком пристойних вистав. І навпаки, поминки одного із родових чільників після кількох чарок із глибоко церковних пісньоспівів плавно переходили в сумну народну «Цвіте терен…», якщо ж хтось із родини не похопився і не перестав наливати чарки далі — а такого за моєї тямки практично не траплялось, — задушевна й печальна «Цвіте терен…» плавно переходила в більш оптимістичну «День, білий день, вставай, дівко, клади огень…». А ця, зігріта ще кількома чарчинами, переростала вже у життєстверджувальну «Ой, Марічко, чічері-чічері, розчеши ми кучері…». Це зривало поминальників із місць, і прощання з покійником закінчувалось шаленими танцями і навіть сороміцькими піснями.

І коли траплялись торжество чи трагедія, родина без усяких запросин миттю являлась у потрібний час до обійстя. Ось і тепер. Ледве встигли діда обмити й виставити в передній хаті на ослін, як із Лавок, Лохова, Бобовищ, Серенівець, Зняцева, Пузняковець та інших ближніх сіл і присілків почали злізатися, як воші на жебрачу голову, брати, сестри, тітки, вуйки, стрийни, стрики, кумове, сватове й усілякі інші хрещені, близькі і далекі, відомі і невідомі родини.

Верещали свинчата, бекали-мекали барани, кудкудахкали кури. Все це йшло під ніж. Жінки поралися біля гарячих котлів і общипували гусей, правили голубці, готували тісто для хліба і повидлових рулетів. Чоловіки розбирали свинчата, варили гурки[78], готували м’ясива для відбивних.

Навколо панував діловий і навіть піднесено-святковий настрій. Особливо це відчувалось, коли сокачки і гентеші — так у нас називали кухарок і різників — влаштовували невеличкі перерви на горнятко вина чи погарчик паленьки. Тут уже доходило не тільки до родичання, кумовання, а й до залицяння і навіть прямих натяків: «Був би, кумо, дуже рад затягнути вас у сад».

Все йшло чудово, душевно, на високому емоційному рівні. Одна деталь суттєво псувала родинну святкову ідилію — покійник, що лежав у передній хаті. Хоча, кладучи руку на серце, значна більшість, зайнята приготуваннями і в передчутті багатої гостини, за покійника вже й забула.

Соломонів кум Семен Шитиминя на прізвисько адмірал Хорті читав у самотині над дідом псалтир, коли до передньої кімнати увійшли пан Фийса. Після вчорашнього замочування горя пан учитель мав такий вигляд, ніби його самого мочили місяць у діжці із капустою. Пан Фийса навшпиньки підійшов до узголів’я покійника, скорботно схилив голову і смиренно-печальними очима у глибокій задумі дивився на умиротворене обличчя дорогого сусіда, час од часу поправляючи пляшку самогонки, що так і норовила вистрибнути з неглибокої кишені піджака. Адмірал Хорті з одвертою неприязню поглянув з-під окулярів на пана Фийсу і читав таким тоном, наче рядки із псалтиря адресував не небесам, а панові вчителю. А небожатко пан Фийса цим зовсім не переймався, жалібно посморкував, навіть натужувався заплакати, однак сльози чомусь не хотіли бігти на очі. Відтак з однієї кишені витяг погарчик, з іншої вередливу пляшку, поставив перед адміралом Хортієм на стіл. Далі, дивлячись на нього безвинно-дитячими очима, пан учитель лагідно сказав:

— Вип’ємо.

— Майте Бога в серці, пане учителю, — відповів суворо Хорті. — Я святого псалтиря читаю!

— Так я і кажу: вип’ємо, авби псалтир гладко і смачно читався, — сказав пан Фийса.

Після деяких вагань адмірал Хорті помалу простягнув руку до погара. Випили. Закусили рукавами.

— Но, позерайте, свату, наш Мішко якось аж помолодів у гробі, — кивнув у бік покійника пан Фийса. — Дуже файно випозірує, най ’му буде нівроку.

— Но ще би не помолодів — два дні вже не п’є, то чом би красно й не випозірував.

Тут пан Фийса акуратно налив погарчик і шанобливо поклав біля труни.

— А се ще для чого? — вилупив очі адмірал.

— Тать для Мішка.

— Айбо він мертвий!

— А што, хіба Мішко настільки мертвий, што вже і не вип’є із нами? — запитав із здивуванням пан Фийса.

— Хіба, пане вчителю, ви не знаєте, што мертві вже не п’ють і не закусюють?

— Но, та свистати тогди на таку смерть, — розчаровано прорікнув пан Фийса.

І тут сталося диво, яке ніколи ніхто так і не міг пояснити. Тіло Соломона здригнулося, обличчям пройшов легкий трем і обидві щоки, немов помідори під благодатним літнім сонцем, почали помаленьку рожевіти. Чоло вмить покропилося потом, і дід глибоко зітхнув. Далі розплющив очі, підвівся і, зацікавлено дивлячись то на кума Хортія, то на пана Фийсу, запитав нелукаво:

— А ви якого міндена туйки робите?

— Ми, Мішку, тото… як вам ліпше уповісти… Ви малінько умерли… і ми вас малінько хоронимо, — мовив, затинаючись, пан Фийса.

Як не дивно, але раптове воскресіння Соломона не вразило ані кума, ані пана вчителя.

— Куме, вам говорити не можна, бо ви умерли, — застеріг адмірал Хорті. — Лежіть собі спокійно і не дихайте, бо можете челядь настрашити.

— Так… так, ороньовий Мішку, — засокорив і собі пан Фийса. — Ви так файно, нівроку, умерли… Блискавка у вас врізала — і капут. І не хворіли’сьте і не мучилися… вам так повезло, што кожен вам заздрить…

— Но та за сесе, цімборове, треба упити, — сказав, напівлежачи у труні, Соломон.

— Палінька туйки… коло вас, — хутко підбіг до діда Фийса і простягнув Соломонові стакан. — І пийте на здоровлічко.

Дід ковтнув слив’янку і вдоволено прогурчав.

— Пане вчителю, ви думаєте своєю цуравою головою, што робите? — знервовано мовив кум Хорті. — Покойників не можна споювати.

— А чому, солодкий сватику? — запитав збентежено пан вчитель.

Адмірал довго думав-думав і бовкнув:

— Бо покійник не має того здоров’я й удовольствія, што при жизни.

На цю словесну баталію в кімнату тихенько увібгалася тітка Маргарита. Побачивши Соломона, що сидів у домовині, наче циганський барон, і вдоволено усміхався, тітка дико заверещала.

— Закрий писок! — крикнув адмірал Хорті.

Маргарита одразу вмовкла.

— Што сталося? — запитала перелякано, не віднімаючи долоні від рота.

— Нич страшного, Моргітко, не сталося, — заспокоїв пан Фийса. — Наш Мішко мало умер, а пак малінько встав. Випив з нами погарчик паліньки — і вмре далі.

— Но та тото ще треба подумати! — рішуче заперечив Соломон.

— Няню, ви маєте, до фрасової каріки, якусь совість, — швидко оговтавшись, раптом зарепетувала тітка Маргарита. — Ми стілько курей зарізали, два барани, наварили поливки, два горщики голубців, напекли всякої смакоти і што тепер — сесе пропаде, бо вам перехотілося вмирати? А скілько паленьки! П’ять ящиків лем єдного пива купили. І ви хочете, авби ми тепер сесе вшитко вернули у крамницю?

— Йой, Моргітко, я ліпше сам умру, лем не вертайте тото добро, — звели до неба благально руки пан Фийса.

— А як нам тепер перед людьми випозірувати? Раз у житті зібралась уся родина, авби по-людськи відпразнувати похорони, а вас шершень укусив у гузицю — мусіли’сьте встати. Якшто каждий із нас так буде робити — коли захочеться умре, коли захочеться воскресне — то дуже скоро підемо по світу із тайстрами.

— Та што, закопліть мене тогди у землю живим? — розвів руками Соломон.

— Можна малінько, Мішку, — згодилися пан Фийса. — Ми вас малінько загребемо. Полежите собі спокойно, а пак, якшто вам не полюбиться — буде студено чи мокро, — то встанете собі на здоровлічко.

— Якшто ви так спокійно, пане вчителю, говорите, то, може, вас і закопаємо, — запропонував дід.

— Йой, майте совість, сусідо! По-перше, я не великий любитель смерти. А во-вторих, я чоловік самотній. Поминки за мною ніхто не зробить. А так просто, на тверезу голову, неінтересно вмирати, — висловив філософськи пан Фийса.

— Конєшно, хто на пусту голову буде задарма горлянку на похоронах дерти і на порожній желудок плакати? — рішуче підтримав пана вчителя адмірал. — А тутки, куме, у вас вже все готове — і пити, і їсти. Так што, куме, не дурійте — умирайте дальше! Бо все одно, — продовжував адмірал Хорті, — якщо кума Фіскарошка учує, што ви, Мішку, воскресли, і порахує свої видатки на похорони, вам, кумику, точно буде галамбець — она вас нараз уб’є!

— На мою душу, што так і буде, — підтвердила тітка. — Так што, няньку, ліпше вмирайте тепер безболєзнєнно, доки не прибігли мамка і не вбили вас якоюсь дерев’якою, — щиро порадила Маргарита.

Тим часом Фіскарошка, певне, аби забутися, безцільно нишпорила по хліву. Смерть Соломона добряче втеліжила бабу, але не далі. Якщо розум прийняв і проконстатував кончину діда, то добродушне і наївне бабине серце навіть і чути не хотіло, що душа Соломона вже пасе небесних телят. Тому Фіскарошка тепер ніби знаходилася в подвійному стані — між реальністю й ірреальністю. Нипала по хліву, переставляючи знічев’я речі, і весь час говорила із собою: «Знаю, солодкий Мішку, што ти помер. Айбо непорочна душечка твоя зосталась зо мною. Я чуствую, як ти дивишся своїми чистими ангельськими очима на мене. І так буде завжди, доки я топтатиму ряст на білім світі. Ти будеш мені розрадником і порадником у всьому. От скажи, Мішку, куди би мені спрятати самогонний апарат, авби твій братцьо Микулка не потягнув? Вже нині, скис би, як зелена капуста, тричі питав мене про нього».

— Під ясла… під ясла, Марько, сховай, там його і фена не знайде, — почувся голос Соломона.

— О, дякую тобі, мій ґаздо. Я так і знала, што ти й із того світу не даш своєму добру пропасти, — ревно перехрестилася Фіскарошка, запихаючи самогонне причандалля під ясла.

— А ще би бочки десь запрятати, бо на них ще до твоєї смерті гострив очі твій братцьо Павло, — вела далі своєї Фіскарошка, не піднімаючи голови.

— А бочки, Марько, треба витягти на хлів і сіном засипати, — мудро порадив голос Соломона.

— Ага, Мішку, так і зробимо, голубе мій таркастий.

— А ти, Марько, куди спрятала боченя із сливовицею, що ми із паном Фийсою наварили ще перед празником Маковія? — елейним голоском, достоту, як у житті, запитала душа Соломона.

— Ой, коби ти, Мішку, був знав, што бочка закопана коло пивниці, то ви би із паном Фийсою цуцликами[79] вже давно висмоктали, — махнула безнадійно Фіскарошка.

І тут баба випросталась. На якусь мить прислухалась сама до себе і повільно повернула голову. У дверях, у параднім костюмі, в тому ж, що лежав у труні, стояв Соломон, схиливши, наче капосне дитя, голову на плече, і мило всміхався.

— Спаси і помилуй! Спаси і помилуй! — почала кидати на себе перелякано хрести Фіскарошка. — Згинь під камінь, сило нечиста!

— Та куди я од тебе дінуся, Марько? — сказав спокійно Соломон.

— Айбо ти умер, Мішку?

— Но та й што! Як кажуть пан Фийса — малінько вмер, а тепер вп’ять малінько поживу, а пак, може, й колись умру надовго.

— Мамко моя солодка, ви чули, што няньо встали із мертвих? — влетіла у хлів, немов навіжена, тітка Моргіта.

— Но та й што — слава Богу, — сказала тихо, приходячи до тями, Фіскарошка.

— А ви ци подумали, які то нам збитки?

Фіскарошка повільно наблизилася до Соломона і почала ніжно торкатися його обличчя, пучками пальців перебирати на скронях сивину, задивлятись в очі, наче пересвідчуючись, направду її дорогий Мішко живий і чи не примарилось це все? А далі, упевнившись достоту, що Соломон таки живий і вже несе від нього перегаром, Фіскарошка почала цілувати свого мужа в очі, у підборіддя, не забуваючи при цьому і гепати кулаками по хребтянці. Всі багатства земні, радощі і щастя всього світу зійшлися і втілилися тепер для Фіскарошки в цьому невеличкому добродушному чоловічкові.

І навіть тяжкий перегар від сливовиці, якою Соломон встиг почастуватись ще в труні, вперше в житті пахнув для Фіскарошки тонко, ароматно, щемно. Ніби від діда не несло, а пахло твердим духом життя!

— Мамо, ви што так радуєтеся, якби когути знеслися, — завела своє Моргіта. — Ви хоть думаєте своєю гулькуватою динею, што ми будемо з тим робити, што напекли, напарили і наварили. Якшто каждий із нас так почне вмирати, коли йому захочеться…

— Цить, кобило з яйцями! — гаркнула баба. — З тим, што наварили, напекли, ми знаємо, што робити. Аби лем горлянки не пересохли.

За якоїсь півгодини з хати із блискавичною швидкістю повилітали столи, стільці, скатертини, дрібний і великий посуд. Все це шикувалося, накривалося, наповнювалося їжею і питвом.

І як сказала для всіх баба Фіскарошка, для порядної челядини не головне, чи хтось вмер, народився чи здуру женився. Головноє — привід мати, штоби горлянці і ногам свободу дати.

Наступного ранку наше обійстя нагадувало таку собі міні-Трою після дружнього візиту підступних греків. По руїнах, немов привид прекрасної Єлени-цариці, бродила баба Фіскарошка і причитала дуже недобрим голосом, а ще гіршими словами. Лаялась Фіскарошка не через те, що весь двір був усіяний перекинутими столами, уламками стільців, битою посудою і тілами повалених Данків, що хропіли на весь довкіл, як недорізані барани. Баба лютувала, що від учорашньої гулянки гості — пили би не ротами, а сідницями — не лишили краплини на похмілля. Навіть та бочечка сливовиці, про яку так журилась Соломонова душа, була в розпалі танців викопана з-під пивниці і тепер порожнім нетрібом валялась біля курника. При цьому бабі прийшла в голову навіть мисля про марноту марнот життя: ця бочка ще вчора була неоціненним скарбом, а нині — пуста дерев’яна тара. Так і бідний чоловік.

У цей час з-під недотрощеного столу, як польова мишка з нори, вилізла стрийна Мікроба. Покрутила-покрутила головою, як чапля на болоті, і від побаченого якось зниділа. А далі, отримавши від Фіскарошки політінформацію, що в обійсті не лишилось ані краплі, аби задобрити понівечену душу, раптом стала дуже діловою:

— Но та тогди, солодка Марько, ми з кедвешним Микулкою ідеме нараз домів.

— Та з Богоньком… путьком… путьком та й із Богоньком, — засокорила Фіскарошка.

— Не сердися, Марько, айбо ми прийшли задарма на похорони… задурно майже два дні згаяли. А я за той час могла в колгозі міх крумплів заробити. Так што не сердися, айбо могла бись покрити мені збитки.

— Та ви прийшли самі… я вас не кликала, — розгубилась Фіскарошка. — Ви можете се защитати, як аванс. А коли Мішко умре насправді, то вже не приходьте. Порахуйте, што ви його вже похоронили.

— А, Марько, то не можна так. Він што — буде з тобою приходити до нас на гостину, як мертвий, а пити і жерти, як живий?!

— Е… е… е… мара мені до тебе! Іди у хлів та набери собі міх крумплів.

Мікроба хутко витягла з-під курника стрийка Микулу і почала йому щось втовкмачувати, а далі побігла у хлів. Стрийко, обтрушуючись від пір’я, підійшов до баби, поплескав її родинно по плечу і сказав:

— Марько, всьо в порядку, не журися… Айбо, знаєш, я мав у Черепані цими днями хижу крити. Десять рублів мені обіцяли. А через ложні похорони я такий файний приробіток пустив псові під хвіст.

— Но, а те, што ви стілько наїли, напили? — стояла на своєму баба.

— А тото не рахується, бо все одно би пропало! — мовив Микула. — А коли вже на то пішло, то ми вас потім на храмовий празник ще й не так почастуємо.

Баба, згадавши всіх нечистих, вийняла з кишені хустину, скручену у вузлик, розв’язала і простягнула Микулі червінець. Стрийко задоволено поплював на гроші і щиро побажав, аби Соломон частіше помирав.

Чутки мають швидкі ноги. І вже невдовзі нанашка Гітлєрка всіма святими доводила, що через дурні похорони вона зазнала страшних економічних і моральних збитків — не повела козу до цапа, тепер її скотина лишиться без приплоду і молока. Тому нанашка дуже просить хоча би півмішка кукурудзяної муки, аби козу підкормити і пришвидшити її бажання полюбити сексуально знову цапа.

Компенсацію за моральні й матеріальні збитки через фальшивий виклик на похорони довелося відшкодовувати й іншим далеким і близьким родичам. Усіх учасників жалобного дійства раптом осяяли небеса, яких би вони нагромадили незлічених багатств, якого би казкового благополуччя сягнули, коби не згаяли дорогоцінний час на дурні похорони Соломона. Отже, кожен із невимовно потерпілих через фальшиві похорони отримував за побажаннями — хто міх капусти, хто торбу сушених слив, хто клунок кукурудзи, а хто вузлик лущеної фасолі…

Один, Богонько би їх любили, пан Фийса нічого не витребували. Ще вчора увечері, перед тим, як мужньо впасти під стіл, зібравши рештки сил, вони свиснули з-під рук Фіскарошки півлітру, сховали її під плотом у кропиві. Хто-хто, але пан Фийса знали — після гучного весілля приходить гірке похмілля. Отож тепер вони лежали собі із порожньою пляшкою, яку видудлили зранку біля того ж плоту, і мирно спали у тій же кропиві. Сопіли собі тихо під ніс, як натруджене дитя, і нічим не журилися. Вони знали, в обійсті Данків, доки їм лише даровано світу, завжди знайдуть і тепло душевне, і тепло хатнє, і хліб-сіль, не говорячи вже про чарчину.

Фіскарошка ж із Соломоном у цей час стояли чинно біля хвіртки і поклонами проводжали гостей. Потім сіли собі двоїчко на лавицю, і баба, дивлячись, як дорогі родичі, вантажені всяким добром, спускаються з Небесі в долину, незлобливо й обережно мовила до Соломона:

— Ти, Мішку, коли помер… ти хоч видів живу Смерть?

— Йой, золота моя, де би не видів, — мовив гордо Соломон, аби наварити собі ціни. — Так ясно видів, як тебе тепер.

— А як хоть вона виглядала?

— Ну як?.. Із косою… чорна, як ердильська циганка… Йшла собі помежи народ і косила голови, як капусту…

— Но, а ти?

— Я малінько прихилився, то й, видиш, спас свою голову.

Баба прогиркнула, прочистила горлянку і твердо-повчально наказала дідові:

— Слухай, Мішку, якшто ти очередний раз помреш, зустрінеш Смерть і вона буде звідати про мене, ти їй скажеш, що мене не знаєш, нигда-шуга не видів… і вообще я не живу на світі.

— Но, а коли зазвідає про жону? — насторожився Соломон.

— Кажи, што ти був нежонатий.

— Як нежонатий?

— Дуже просто — бідкайся, што на цісарській войні тобі куля яйця відірвала, всю жизнь був до жінок неваловшний… то єсть… ходив із опущеним женилом.

— А-а-а-а… Марько, — протягнув дід. — Я постараюся, айбо не обіцяю — сама знаєш, я брехати не вмію.

— Правда… правда… Ти, Мішку, бджоли би тебе цілували, ти дуже цінний у мене чоловік.

— А як же, Марько. Ти ж би нігда в жизни за пустого чобота не вийшла замуж. Я все кажу, такі чоловіки, як я, на вулиці не валяються, — гордо відповів Соломон.

— Што правда — то правда: не на вулиці валяються, а по ярках штабелями лежать, — не могла не вкусити і на цей раз Фіскарошка.

І ось, згадуючи тепер про похорони діда Соломона, мамка щиро засміялись — чого я вже давно-давно не пам’ятав.

— Чого так смієтеся? — запитав здивовано.

— Смерті, дитино, не треба боятися — над нею треба сміятися. Смерть — просто страх. А для того, авби страх подолати, над ним треба сміятись, — сказали мамка.

— З дідом то так і є, — мовив я, — він усе життя лем то і робить: або сміється, або з нього сміються.

— Ні, Митрику, — заперечливо похитала головою мамка. — Дідо наш дуже добрий. Він тобі ще много в житті поможе. І тому я не могла допустити його…

На цьому слові мамка затнулись, хвильку помовчали і далі сказали всього одне речення:

— Наш дідико повернувся з тої дороги, з якої мало хто вертається…

Мамка відчинили величезну шафу і витягли з неї дерев’яну валізу — ту саму, з якою колись прийшли в обійстя Данків, а згодом і пішли з нього. І тут, у шафі, я раптом побачив картину, яка вразила найбільше. І не просто вразила, а ошелешила своєю потворністю.

…На полотні простягалась велетенська пустеля. Над нею вибляклим півколом знімалося небо — стомлене, пожухле і потріскане, як розбите дзеркало. А із тих тріщин виростали гігантські дерева — закорінені в небо, а головами-кронами до землі. Кожне дерево мало своє неповторне обличчя: одне німіло від жаху, друге заходилось від сміху, а ще інші застигли то в неймовірному здивуванні, то у глибокій печалі, то в нестерпнім гніві, то у божевільній радості.

Складалось враження, що переді мною цілий ліс дерев-людей, покараних за гріхи і замурованих у розпечене пустельне небо. А крізь цей небесний диво-ліс проглядали так само перевернуті догори ногами юрбища людей. Вони гналися за казковими палацами — так само перекинутими. Позаду ошалілих натовпів лишалися гори трупів. Проте люди із божевільним гиком і блиском в очах, розмахуючи зброєю, вперто бігли уперед. Але чим стрімкіший був їх біг, тим швидше казкові палаци віддалялись, а надалі і зовсім зникали. Все це нагадувало хворий пустельний міраж людини, яка помирала від спраги.

Мамка помітили моє оціпеніння і запитали:

— Ти налякався?

— То є дуже страшно, — видобув із себе я.

— Це, дитино, поки що невідоме тобі слово. Його ім’я — «Ілюзія». Воно народилось не у Господніх просторах. Це плід від лукавого. Ти ж чув, як пахли Божі слова? А воно…

Дійсно, від картини йшов запах. Ні, це був не запах. Із пустелі віяло холодом. І настільки страшним, що кров стигла у жилах, а єство охоплювали такі відчай і безнадія, що хотілося вити, кричати, бити головою об землю! Помітивши, як я зблід і нервово затремтіли мої губи, мамка притьмом зачинили шафу і сказали:

— Коли виростеш, стережися Ілюзії. Це дуже хворе, але підступне слово! Саме через нього першими потерпіли Адам і Єва в Едемі, а потім всю історію страждає людство на Землі. Незриме це слово — «Ілюзія», але воно, як ніяке інше, породжує криваві видовища — революції, війни, катастрофи…

— Але там, на картині, таке, як у казці, — сказав я.

— Так, там на картині — пустельний міраж. Але Ілюзія страшніша за міраж, Видіння з’являється і зникає, а Ілюзія — ніколи. Тобі, Митьку, ще рано про це знати, але запам’ятати мусиш назавжди.

При цих словах мамка почали акуратно пакувати у валізу речі — сукні, рушники, кілька хустин.

— Ви, мамко, повертаєтесь до нас? — радісно вигукнув я.

— Ні, дитино, я збираюся в далеку дорогу, — відповіли, тяжко зітхнувши, мамка. — Тому і покликала тебе, щоби попрощатись.

— Ви нас покидаєте? — закричав перелякано я.

Мамка притьмом схопились, підійшли до мене, приклали до чола долоню і ніжно промовили:

— Заспокойся, Митрику. Ти маєш бути мудрим. Богонько і благодать із тобою.

Тут я одразу відчув, як неймовірно ніжне тепло від мамчиної долоні почало заповнювати мене. І побачив зримо, як три слова — Богонько, Благодать, Спокій — тихо огорнули мене, як весна огортає дерево пахучим квітом. І всі ці три слова виглядали достоту, як Щастя. А Щастя, звісно всім, схоже на мамчину радісну усмішку і пахне веселим літнім дощем.

— А чому ви покидаєте нас? — запитав знову, але на цей раз тихо і спокійно.

— Я мушу… Мене чекає мій Учитель. Його час у цьому світі закінчився. Він повертається на свою далеку Батьківщину і має передати мені Книгу. Це Книга, де записана Доля кожної людини… Навіть тих, хто ще не народився. І Доля людства теж до найменшої дрібниці, до травинки, до краплинки води розписана. «Одкровення Слова» Книга ця називається.

У цей час із боку мукачівського військового аеродрому над Ловачкою пронеслась трійка літаків-винищувачів, оглушуючи ревом навколишні простори.

Мамка почекали, доки гуркіт стих і, дивлячись через вікно услід літакам, сказали:

— Ти видиш, як люди готуються до війни. Прийде час, коли світ оволодіє такою зброєю, проти якої, буде людям видітися, немає у Вселенній сили, яка б їх поборола. І ніхто не знає, що досить одного слова, одного знака — і весь цей світ розсиплеться, як розбите дзеркало… І ніхто навіть не встигне подумати про зброю! І все це є у Книзі тій. І тепер її хранителькою маю стати я. Аж до того часу, доки не з’явиться на цій землі Володар, який правитиме за законами «Одкровення Слова».

Чесно зізнатися, я мало тямив у тім, про що мовили мамка, але мене бентежило одне:

— А коли цей Володар з’явиться, ви повернетесь до нас, на Небесі, назавжди? — запитав я.

— Ніхто із смертних не відає, коли прийде Володар. А я? Так, як і дотепер. Я вас не покину. Ви будете постійно зі мною. А я — з вами.

Мамка закрили валізу, оглянули сумним поглядом помешкання і сказали:

— Картини всі залишаю тобі. Але ніколи не смій їх нікому продати або чужому подарувати. А тепер присядемо перед дорогою.

Ми присіли на лавицю. І тут я помітив, як на всіх мамчиних картинах зображення заворушились. Слова ожили і печально зітхнули.

…Мамчині картини мені не вдалося зберегти.

Коли батько усвідомив, що мамка покинули нас і більше ніколи не вернуться, його пойняли великий розпач і безнадія. Весь час сидів на порозі хати і, затуливши очі долонями, повторював одне і те ж:

— Анцю, чого ти так вчинила? Я так тебе люблю, Анно моя, Анно!

А потім у потупілій свідомості зблиснула думка: у всьому, що сталося, винні картини! Вони, саме вони, збаламутили голову жінці і звели її з праведного путі. Ця думка весь час підживлювала батька, викликала невимовну лють до всього того «панського», що заважає жити по-людськи простому чоловікові і баламутить світ. І якось у пориві гніву батько схопив сокиру і помчав в обійстя Наполійонів. І треба було статися — вдома якраз нікого не було. Батько вибив на колишній мамчиній половині хати двері. Далі зібрав усі картини, кинув серед подвір’я, облив керосином і підпалив.

Коли я примчав за підказкою Фіскарошки до діда Наполійона, посеред обійстя вже палахкотів вогонь. Від побаченого я занімів і дивився, як полум’я пожирає мамчині картини. Хоча ні! Полум’я було незвичним — рожево-голубого кольору, дуже спокійне, лагідне. І вогонь не спалював, не пожирав, а ховав у собі, у своїх рожево-голубих володіннях мамчині картини. І коли з очей зникло останнє полотно, із попелу багаття почали вилітати зграями дивовижної краси метелики. Очевидно, схожі на ті, про які мамка колись розповідали панові Фийсі — що раз у тисячоліття народжуються. Метелики кольоровими табунцями випорхували із згасаючого багаття, злітали уверх, розносячи за собою божественно-запаморочливі запахи. І якщо до цього часу я міг визначити і порівняти з чимось, як гарно пахли мамчині картини, то пахощі, які тепер розносили над світом кольорові метелики, не можна було ні з чим порівняти. Так, очевидно, пахне тільки у садах Господніх, де народжуються, виростають і дозрівають Слова!

А біля згарища сидів скам’янілий від горя батько і, хитаючи з боку на бік головою, весь час шепотів:

— Анно, моя Анно, на кого ти мене покинула? Анно, моя Анно, що маю чинити із своєю любов’ю?

Вийшовши із батьківського обійстя, мамка раптом зупинилися, обернулися, поставили валізу на землю, стали на коліна перед воротами і почали молитися. Схилили голову в покірності, молилися із заплющеними очима сердечно і пристрасно. Молилися так гаряче і безмежно щиро, що слова, звернені до Всевишнього і Небес, почали сяяти. І мою мамку огорнуло світле коло і почало, як серце, пульсувати неймовірної краси кольорами. Вони, ці кольори, були достоту подібні на барви, якими цвіли Слова, намальовані мамкою на своїх картинах, але якісь тепліші і милозвучніші. А мені здалося, що тепер серед білого дня раптово з’явилась яскрава веселка. Тільки зійшла вона не на небесах, а народилась у мамчиній душі і квітучим вінком огорнула її, жінку-страдницю, що молилась перед далекою дорогою, віддаючи останній поклін батьківській хаті.

Далі мамка встали з колін, перехрестили обійстя і стиха мені сказали:

— Якщо я раптом почну оглядатися, ти крикни на мене, аби не оберталась назад.

Тільки ми підійшли до Єрусалимських пагорбів, як із яруги із в’язанкою хмизу, вицабала нанашка Кутузовка.

— Йой, долю бисьте мали, куди так файно шпаціруєте? — запитала, блимаючи єдиним оком.

— Путі Господні неісповідимі, дорога нанашкульо, — відповіли не вельми охоче мамка.

— Ачей Митька ведеш до Мукачева на морозиво? — лукаво подивилася Кутузовка на мене. — О, він у тебе, Анцько, великим професором виросте. Я недавно так насміялася, що ледве не вмерла.

— Ліпше було вмерти, — буркнув я.

Не відаю, чи знали про ту пригоду, од якої Кутузовка ледь ноги не відкинула, мої мамка, але вістка про незвичний трафунок зі мною пішла по всіх околицях. При цьому обростала дедалі більшою брехнею. Хоч насправді пригода виглядала дослівно так.

З усього Божого дня я найбільше любив ранок. У нього завжди тепла й лагідна, як у моєї мамки, усмішка, добродушне і миле, як у баби Фіскарошки, обличчя і веселі й осяйні, як у тітки Маргарити, очі. І взагалі, — мені здається, що коби на землі панував вічний ранок, люди б залишилися в ньому завжди молодими, юними і добрими, як чистий росяний світанок.

Інша справа з дідом Соломоном. Для нього майже кожен ранок — муки і тортури. Він так і каже: «Коби не то тяжкоє рано, точно би прожив сто літ». Он і тепер сидить біля печі, йойкаючи, і просить Всевишнього, аби йому допоміг якось пережити це рано. Учора пізно вернувся з гостин од лавоцького братика Микули такий тяжкий, що носом поорав увесь двір. Ой, кепсько дідикові. Сидить біля печі, весь труситься, а обличчя таке зім’яте, як у борсука, коли вперше вилізе з нори на світло після тяжкої зими.

Тут рипнули двері, традиційно загриміли відра, котрі баба завжди вмудрялася викласти біля порогу під самі ноги. І в кімнату вкотилося інше ранкове сонечко — наш сусіда, пан учитель Фийса. У цього вранішнє обличчя мало такий вигляд, наче писком пана Фийси вже тиждень малювали дьогтем колгозний корівник.

— Доброго здоровлічка, Мішку! — мовили пан учитель, напружуючи пам’ять і цоркаючи зубами.

— Аби найзаклятіші враги не дождалися такого здоровлічка, яке тепер маю, — аж схлипнув дід. — Ондечки позерайте…

Соломон простягнув руки і ним, най ся не приказує, почало лихоманити, як епілептиком.

— Нас учора зобрали в Мукачеві на нараду по виборах, — поскаржилися пан учитель. — А штоби вшитко було в порядку, добре діло рішили обмити. Знаєте, Мішку, як у нас — по рублю, а пак ще… а пак добавили… і розум утік барани пасти. У вас часом ніє малінько-піцінько похмелитися? — жалісно попросили пан учитель.

— Еге-ге-ге… коби було, то не сидів би я тепер, як голий у терню, — прорік скрушно дід. — Я й сам, пане вчителю, якби спав у бочці коров’ячого говна, перебачте, а на душі такоє паскудноє чуство, якби зарізав десятьох людей і тепер лем то і чекаю, коли за мною міліцішти прийдуть.

— Та што — тепер маєме вмирати? — із відчаєм запитали пан учитель.

Але тут у хату знадвору ввійшла баба, тримаючи обіруч повну дійницю.

— Марько цукрені, спадьте на ласку, дайте губи замочити і душу залічити, бо дуже лихо, — піднесли молитовно руки пан учитель.

— Ко дурний, най не п’є, — мовила пісно баба. — Я, до приміру, можу деценя-дві вмастити, айбо розум твердо тримаю у жмені. А дехто, як допадеся до погара, то жре до посиніння.

— Я, оронь-кедвеш Марько, туйки не причім, то панові Фийсові зле, — перелякано почав відхрещуватися дідо. — Я тоже стараюся свій розум хранити у твоїй жмені.

— Нема, пане вчителю, в обійстю паленьки даже псові губи замочити, — співчутливо мовила баба і, з гнівом дивлячись на Соломона, додала: — Авби триголові гадини на ній сичали, той би вже був оприходував її через свою гертанку[80].

— Тогди, золота, позичте пару рублів, — схопилися за останню соломинку пан Фийса.

Кому-кому, а панові вчителю баба Фіскарошка відмовити не могла. Мало того, що пан Фийса були надійним клієнтом, але й дуже вигідним вкладенням капіталу: борг конче повертали із процентами — то півлітрою, то цукерками чи якимось іншими лакомствами. Кредитування найперше велося із щирої шани до пана вчителя і великого жалю. Після того, як пана Фийсу назначили агітатором, і він із шаленою пристрастю взявся малювати портрети совєтських вождів, якась нечиста сила вселилась у чоловіка, й учитель до останку почав спиватися.

— Одверніться, — наказала баба, а сама полізла під сукню і там, попорпавшись у своїх сховах, витягла новеньку п’ятірку.

Бігти за чвертиною довелося, звісно, мені.

— Ти, Митьку, скажи Гершкові, што то для баби, бо дуже черева її болять, — напучила на дорогу Фіскарошка.

Проте у бовті — так у нас називали крамницю — виявилось порожньо. Я, лякливо переступивши поріг, вже хотів окликнути якусь живу душу, коли із підсобки почав повільно виповзати великий дерев’яний ящик. А за ним, пихтячи, Гершко — маленький, дрібнокучерявий, схожий на циганина, мукачівський єврей. Він гепнув ящик на прилавок, вхопив невеличку сокирчину і взявся хутко відкривати.

— А, Митлик плийсьля, сьо, Митлик, хотіля? — запитав Гершко, сяйнувши повним ротом золотих зубів.

Золота посмішка Гершка мене чомусь завше глибоко вражала, навіюючи химерні думки. Приміром, коли я читав казки про розбійників і заховані ними скарби, переді мною неодмінно спливало усміхнене обличчя Гершка. І чомусь здавалося, що все золото, награбоване розбійниками, сховане не в таємних печерах, а в писку Гершка. І від цього непримітний Гершко в моїх очах виглядав таємничим велетом, якого злі розбійники перетворили ледь не в карлика, аби тільки зберегти таємницю золотих скарбів.

— Так сьо-сьо хотіля, Митлик, купити? — знову запитав золотоносний Гершко.

Тільки-но хотів відкрити рота, що прийшов за чверткою горілки, коли Гершко навстіж розчахнув ящик, розгорнув папір, і… О, Великий Божіньку! На прилавку, спокусливо підморгуючи бурштиновими боками, лежав величезний кусень яблучного повидла, а по-нашому — мармалади! На мою віру, всі коштовності світу, в’єдно із хранителем золотих скарбів Гершком, вмить померкли у моїй свідомості. Перед широко роззявленими очиськами тихо всміхалася помаранчево-рубіновим сяйвом мармалада!

У ту мить я не просто відчув, а побачив, як від бурштинового кусня, легенько вальсуючи, знімаються в повітря духмяні пахощі, обсновуючи такими ж помаранчево-рубіновими стрічками прокурену і просмерділу оселедцями крамницю. Для мене «государственний» мармалад, на одміну від домашнього леквару, завжди був недосяжністю, про яку навіть не говорять, а тільки потайки і суворо-мовчки мріють. Кілька разів випадало куштувати мармаладу, і вона тепер завжди асоціювалась у мене із тим незбагненним, яке люди називають словом «блаженство».

І тут мене осяйнуло: Боже праведний, а мій дідо і пан Фийса, певне ж, про це і не знають! Їм, видно, ніколи не випадало щастя спробувати мармалади. Бо коли б так, ні за які сили б не пили тієї паскудної паленьки.

Чесно зізнатись, я потайки вже раз взяв цей гріх на душу… і спробував. Коли ковтнув з півдеци, мені в горлянку ніби грім луснув. А потім вогонь шугонув у груди, живіт підвело, скрутило, і я так почав блювати, що думав — очі з лоба вилетять, як фасолини із стручка. Звісно, як після такого не мучитись челядині? Мені стало вельми жаль дідика і пана вчителя. Тому твердо вирішив: замість клятої горілки куплю я їм мармалади — най не мучаться, а насолоджуються. А біля них і мені шмат райської добрятини перепаде.

— Тлетій лас звідаю, Митлику, сьо хотіля?

— Мармалади! — твердо рявкнув я.

— А кілько, пелеплосюю, тлеба тої мяльмалади?

— Та на всі гроші, — простягнув я п’ятірку.

У ті часи яблучне повидло коштувало мізерні копійки, бо на п’ять рублів золотоносний Гершко відвалив мені майже пів’ящика пахучого і до потьм’яніння солодкого товару.

— Насьо тіко мнього мяльмалади? — запитав Гершко, допомагаючи мені увіпхнути повидло в полотняну тайстру.

— Будемо бабі болячі черева мастити, — забувшись, бовкнув я.

Сумніваюсь, чи мчали із таким нетерпінням гінці Наполеона до Парижу із вісткою про перемогу імператора під Аустерліцом, як гнав додому із мармаладою я. Навіть не по землі нісся, а летів. У якусь мить у мене, видно, од свято-праведного вчинку за спиною виросли невеличкі крильцята. І я летів по узгірку на наш присілок, як янголик-метелик. Не забував і раз у раз присісти то під кущик ожини, то шипшини і, засунувши руку в мармаладу, набирав жменю і все кидав собі в рот. Я хвилювався, чи, упаси Божіньку, не прокисла по дорозі мармалада. А вона ставала щораз солодшою і пахла… Почекайте… вона пахла кольоровими снами і різдвяними колядками.

По дорозі зустрів нанашку Кутузовку. Вона хутко поцікавилася, звідки йде і що так тяжко, бідна дитина, цубрить у тайстрі. Будучи хлопчиною нелукавим, я од чистого рота розказав усю правду. Почувши, як замість горілки я несу на опохмілля дідові і панові Фийсі мармаладу, Кутузовка, певне, дуже зраділа за мене, бо так сміялася, аж на неї гикавка напала. А бабин двоюрідний брат Семен на прізвисько Карл Маркс, що зустрівся трішки пізніше, від моєї інформації теж довго трусився од реготу, а потім підняв уверх руку і прорік:

— Но й мудра у тебе голова, Митьку. Не інак, як бути тобі великим професором авбо важним партєйним начальником.

Від тих похвал і пророкувань у мене виросло ще кілька крильцят за плечима, і я вже не зайшов, а тунгуським метеоритом влетів у хату — захеканий, спітнілий, розчервонілий, а головне — одухотворений.

— Што ся стало, дитино? — аж перелякалася баба.

— Отуйки’го маете! — поклав я торбу посеред столу.

Пан учитель Фийса, наче зморена засухою ромашка після благодатного дощу, підняв голівку, похитався і почав на очах цвісти.

Дід Соломон й собі хутко заворушився біля печі і, наче квочка, що відчула під собою перше курченя, радісно заквочив:

— Мав бись, Митьку, щастя, долю…

Тим часом пан Фийса, згораючи від жаги, вхопили два гранчаки, сполоскали у відрі і виставили на стіл. Дід теж від нетерплячки навіть не врізав хліба, а не по-християнськи відламав два кусні і поклав між погарами.

— Я, неборята, штось нич не розумію, — мовила баба, розкриваючи торбину. — Се што, Митьку?

— Мармалада! — радісно рявкнув я.

— А паленька де? — в один голос заричали дід і учитель.

— Вмісто паленьки я купив мармаладу! — не гамуючи бурхливих емоцій, все ще радісно вів я. — Діду, пане вчителю, ви коли би попробували, яка смачна і солодка мармалада, то нигда-шуга не взяли би до рота вонючої і гіркої паленьки.

— Слухай, дитино, ти з нами не фіґлюй! — грізно замахнувся дід.

Бідні пан учитель Фийса, як перед цим ромашково розцвіли, так же безславно зів’яли. Гепнулися безсило на стілець і, ледь не плачучи, приречено сказали:

— А він, Мішку, з нами і не фіґлює. Кілько разів я вам говорив, што ваш Митро — то є не дитина, а істинний потомок кровожадного ящера.

Дід, підозрюючи бабу в якійсь капосній провокації, взявся мене обшукувати, а далі кинувся до сіней, гадаючи, що я горілку припрятав там у якійсь закутині. Фіскарошка сама була настільки ошелешена моїм благородним вчинком, що, як сіла при вікні на ослінчик, так лише і кліпала безвинно очима.

Тим часом я і далі гаряче переконував присутніх у паскудності горілки, великих благах і користі мармалади. Пан учитель Фийса дивилися на мене такими очима, ніби, перебачте на слові, з’їли солдатську онучу, і постійно повторювали:

— Ньит, ньит, се не є сотворіння Господнє, а виплодок кровожадного ящера…

Я, чимдалі увіходячи в антиалкогольну гарячку, схопив жменю мармалади і тицьнув дідові до рота.

— Ану ж лем попробуйте, яка тото добрячина!

Дід в опохмільній гнівачці перехопив мою руку і тим же повидлом бухнув мені межи очі.

— Штоби ти все життя їв і поносив одним мармаладом! — крикнув у безсилій люті.

Це була остання крапля, яка довбанула по голові бабу Фіскарошку і вивела її із оціпеніння.

— Ах ти, дуплавий каралабе[81], ти посмів на дитину руку підняти? — вмить підскочила баба і втяла діда віником по потилиці.

— Мені вже добре! Мені вже нич не треба! — похопилися пан Фийса і бочком-бочком подалися до дверей.

— Ви куди, пане Фийсо? — розпачливо запитав дід.

— Я, солодкий Мішку, йду сієї ж минути топитися.

— Тать почекайте і мене, авби вам скучно не було, — дременув дід за паном Фийсою.

— Біжіть, біжіть і щасливо топіться! Лем позерайте, авбисьте горлянки у студеній воді не простудили! — крикнула услід гнівно баба.

Потім підійшла до мене, пригорнула і ласкаво мовила:

— Файно, Митрику! Головне, не пустив гроші псові під хвіст, а постарався про добрятину. Ґаздівна ж ти у мене дитина. От напечемо тепер різного тіста і баників із мармаладою. Покличемо нанашкулю, тітку, стрийну. Гулянка буде!

Я слухав бабині похвали, але сльози образи, завданої дідом і паном Фийсою, душили. Вони рясно текли з очей і повзли до губ. Я обтер їх язиком і — о диво! Мої сльози були солодкі і пахли яблучним повидлом, а по-нашому — мармаладою.

Мамка, задумливо усміхнувшись, щиро подякували нанашці Кутузовці за її похвали та передбачення мого великого майбуття. Далі перейшли через Єрусалимські горби і перед очима відкрилась, наче душа доброї людини, долина Святого Івана. Зі східної околиці її пильно, наче дитину, берегла наша гора Ловачка. З півночі долину затуляли пасма лавоцьких гір, вкритих лісами. У чисті дні вони нагадували зграю кудлатих голубих псів, що, дрімаючи на сонці, готові зірватися на перший посвист господаря і рознести на дрібні кусні нечистого на руку нападника. А із заходу долину Святого Івана ніжно огортали наші Небесі і добродушні Єрусалимські горби, на яких ми тепер стояли із мамкою.

Мені ці гори і горбки, що півколом оточували долину Святого Івана, чомусь нагадували велетенський терновий вінець довкола голови розп’ятого християнина-праведника. Це особливо вражало, коли восени дерева палахкотіли червоним золотом, і всі пасма гір довкола, здавалося, кровоточили, а над долиною ніби застигали скорботні хвилі крові страдників світу.

Легенди оповідають, що в язичеські часи в долині гуляли великі і чисті води. І в тих нехрещених водах жили дивовижні істоти з невимовно красивими жіночими обличчями, печальними очима і тілом риби. І звалися вони сиренами або ж, по-нашому, — сиренчами. Ці дивовижні жінки-риби були берегинями наших пращурів, захищали їхні домівки від повеней і злих духів.

Та минулись поганські часи, води освятили, охрестили, і язичеські берегині-сирени щезли невідомо куди. Зосталася тільки назва гори Сиренча, що сусідила із нашими Небесі. І слово «серинча» лишилося. На місцевій говірці воно означає «щастя». І хоч сирени зникли, і води великі розлетілися із цієї долини по небесах, вони — добрі казкові істоти із красивими обличчями і печальними очима — не покинули землю пращурів наших. Вони і далі бережуть її від злих духів, а в тяжкі хвилини приходять у поміч людям. І часто, коли в селянській хаті з’являється на світ нова душа, сирени навідуються в це обійстя і приносять новонародженому серинчу, тобто щастя, а ще точніше — долю.

Про те, що добрі душі прадавніх серинч продовжували населяти долину Святого Івана, нагадувала і невеличка річка Кривуліна. Вона, ця річка, напевне, була праправнучкою древніх вод і дістала велику мудрість і незвідані таїнства у спадок від них.

Текла Кривуліна в долину Святого Івана зі сходу. Текла тихо — добродушна, лагідна й усміхнена. Перш ніж повернути в долину, вона пропливала біля стін мукачівського монастиря. Оповідали, що кожного ранку і вечора над чистими водами Кривуліни гаряче і пристрасно молились черниці. Від їх молитов води в Кривуліні раз у році, — в ніч на Йван-день, тобто на Івана Купала, — починали спершу тихо сяяти, далі світитися і ставали, як у нас казали, «Зрячими Водами». Тоді вся долина Святого Івана розцвітала серед ночі такими соковитими, яскравими і веселими барвами, яких навіть немовлята не бачать у своїх перших кольорових снах. І весь простір наповнювався тонкими ароматами базилика, легко-п’янкими запахами диких троянд і розквітлої липи.

На багатьох із тих, хто напився води в мить її осяяння і прозріння, спадала ласка Господня: до опечалених і зневірених поверталася Надія; до сліпих — Світло і Краса Божого світу; до німих верталися Слово і дар Мови.

Якось у долину Святого Івана десь із Виноградівщини привезли дивну дівчину. Їй було років зо дванадцять. Мала народилася німою, вже з п’ятимісячного віку ліву руку тулила до серця, жалібно скімлила, а вказівним пальцем правиці весь час показувала на небеса. Куди тільки не зверталася родина, — від звичайних лікарів аж до провидців і паломництва до святих місць, — поліпшення ніякого.

Минали роки. Дівчинка підростала. І вже почала ходити від хати до хати, а далі від села до села, весь час показуючи людям таємничі знаки, пов’язані із її серцем і небесами.

Її родина вже було змирилася з Долею, коли в Мукачеві, торгуючи на базарі ранньою капустою, почули розповідь про дива долини Святого Івана. Хапаючись за останню надію, батьки привезли сюди доньку. І, як тільки води зацвіли і зазвучали пречистими мелодіями, дівчині обережно дали напитися горня Зрячої Води.

Щойно проковтнула останню краплю, вона ніби прокинулась із сну. Стріпонула головою, пильним і здивованим поглядом обвела людей і, притуливши руку до серця й показуючи пальцем у небеса, мовила:

— Покайтеся, бо ніколи вам не бачити Царства Господнього!

Всі оніміли. А вражені батьки запитали у відчаї:

— Це все, дитино, що ти нам хотіла сказати?

— І пам’ятайте, кожна маленька людина несе на собі великий хрест Долі людства, — продовжила дівчина.

— А що маємо чинити? — спитали розгублені батьки.

Але дівчина, не звертаючи увагу на них, мовила далі.

— Благаю вас, покайтеся! Бо прийде час, коли на цій землі скоріше гора з горою зустрінеться, аніж людина із людиною.

При цих словах склала руки, вся осяялась пречистим світлом і закинула догори голову. І тут постать її тихенько відірвалась від землі і дівчина почала возноситись над нею. Вона піднімалась все вище і вище над долиною Святого Івана, закружляла над горою Ловачкою, а потім, наче птиця, пірнула в небесну височінь і розтанула в ній.

Подейкували також, що багато із тих, хто пригубив Зрячої Води із Кривуліни в долині Святого Івана, неспогадано починали розуміти мову птахів, тварин, звірів, трав і дерев. Безплідні жінки, ковтнувши Зрячої Води, ставали враз плодючими, як майська земля, а блудниці і розбійники назавжди ставали праведниками світу.

Вода Кривуліни, зігріта, освітлена і освячена молитвами черниць, мала ще одну чудодійну властивість, про котру чомусь всі воліли мовчати: хай і вельми рідко, але були люди, які, напившись Зрячої Води, набували дару провидіння.

Траплялися й інші дива. Неподалік нас жила баба Ержа Герцузька на прізвисько Скипидарка. Відомою на всі ближні околиці і далекі села була вона тим, що мала дуже немитий писок. Од її паскудних лайок не те що люди сахалися, а й найлютіші пси вмовкали й тікали на всі боки. І не те що комусь здавалось, а так було й насправді: у писку Скипидарки юрмилися всі матюки світу. На що вже були звичні на масні слова наші любимі руські вояки, але й ті, зачувши, як криє матом білий світ Ержа, червоніли, як малі дітваки перед голою дівкою.

І одного разу бабі Фіскарошці — як вона потім зізнавалася, за велінням небесних голосів, — вдалося Скипидарку потягнути в долину Святого Івана подивитись на цвітіння Зрячих Вод. А тут вже переконала нечестиву Ержу пригубити з Кривуліни горнятко квітучої води. Скипидарка, недовірливо косячись на цімборку Фіскарошку, ковтнула від душі ціле горня. І тільки хотіла матюкнути бабу, мовляв, пішла би ти, Майрьо, що ти мені голову пуцлиш: вода — як вода. Але замість лайок і матюків Скипидарка раптом залилась солов’їним щебетом. Баба од несподіванки мало язиком не вдавилась. А Скипидарка, тремтячи від страху, хотіла ще лютіше покрити бабу за презент, який та влаштувала Ержі. Проте нещасна защебетала ще дзвінкіше. Видно, це був якийсь особливий закличний спів, бо на щебетання жінки почали злітатися з усіх-усюд солов’ї.

Певне, це були птахи-самці, бо зовсім нічого не боячись, сідали жінці прямо на голову, а далі й всю обліпили, прийнявши Ержу за велетенську самку-солов’їху. І, звісно, вимагали від неї палкого кохання. Скипидарка ледве втекла додому. А спраглі кохання солов’ї всю дорогу зграями літали довкола неї, а потім ще кілька днів хмарищами кружляли навколо обійстя.

З тих пір Скипидарка воліє при розмовах взагалі мовчати. Бо коли розговориться, запалюється бесідою і, забувшись, хоче смачно погнати матюком. Але замість лайки раптово дзвінко заливається солов’їним щебетом. І в ту ж секунду невідь звідки випорхують солов’ї із настирливою вимогою кохатися. Бідна Ержа гадала, що позбудеться літаючих курвашів — так солов’їв йменувала тепер зимою. Та як тільки наступають холоди і Ержа хоче дати своєму язику волю й грюкне матюком, в ту ж мить із неба їй на голову сиплються зграї сніжинок у формі крихітних солов’їв.

— Дякуючи мені, Ержа пройшла очищення Зрячою Водою. То може тепер по смерті і в рай приймуть, — хвалила не стільки Ержу, скільки себе баба Фіскарошка.

— А ти, Марько, часом не хочеш у рай? — ласкаво питав дід Соломон.

— А мені чого туди спіхувати. Мені і на сій грішній землі не гірше, як у раю, — відповідала нелукаво баба.

Одного разу в ніч на Іван-день мене теж повели до Кривуліни. Баба взяла мене за руку і підвела до води, що тихо сяяла із глибин невимовним теплом.

— Поклонися, — понукнула мене Фіскарошка.

— Слава Ісусу Христу, Кривуліно! — сказав обережно.

І в цю мить води усміхнулись і почувся тихий шепіт, схожий на шелест перших крапель літнього дощу.

І тут з’явилось дивне відчуття, ніби на мене із глибин ріки почали пильно дивитись чиїсь очі. Вони були добрі, ласкаві і випромінювали спокій й умиротворення.

— Води вітають тебе, — мовила задоволено баба. — Ти їм полюбився. І вони можуть тобі завжди помогти.

— А що мені може вода помогти? — поцікавився я.

— Ти хочеш увидіти себе, яким був колись… давно-давно… ну… в іншому житті?

— А хіба може таке бути? — здивувався я.

— А ти спробуй…

При цих словах баба зачерпнула з Кривуліни сяючої води і піднесла мені.

— Випий, не бійся. Навіть коли увидиш штось не так — не страшися. Бо се такоє, як лем сон.

Насторожено дивлячись на бабу, я ковтнув зо третину горняти і завмер. В ту ж мить ноги підкосилися і я безсило присів на берег. Навколишній світ кілька разів гойднувся в моїх очах, потім почав розпливатися, тонути в густому білому-білому тумані. І тут у середині мене почувся гул вітру, який з кожною миттю почав наростати, перетворюючись у надзвичайний свист. Цей божевільний вихор підхопив мене, закрутив, наче пелюстину, і з неймовірною швидкістю поніс крізь біле безгоміння. І коли розплющив очі, з великим здивуванням знайшов себе в сідлі білого коня. Я був в обладунках древнього воїна: однією рукою тримав меча, а іншою — вуздечку.

Воїном я був непростим, бо охорона щільно оточувала мене. З десяток бородатих мужів, сидячи так само в сідлах коней, тримали напоготові луки і весь час пильно озирались навкруги. Я зняв залізний шолом і те, що побачив, надалі змусило здригнутись від жаху. Із своїм почтом я стояв на високому кургані, а внизу стелилася долина, всіяна сотнями, тисячами посічених воїнів. Видно, битва скінчилась недавно, бо багато тіл ще ворушились, дихали, стогнали. Із півдня долиною сумирно і навіть якось винувато протікала широка ріка. З обох берегів до неї повзли напівживі воїни. Одні помирали напівдорозі, інші — за кілька метрів від води. А щасливці, які спромоглися сягнути ріки, жадібно ковтали, потім переверталися на спини і вмирали із божевільно-радісними посмішками на спраглих губах і шматками печального неба в очах. А ріка текла і чим ближче повзла її течія до кургану, на якому стояв я, тим води ставали червонішими, нажаханішими і гарячішими. Я дивився на криваву долину і відчуття страшної провини здавило мене, а в голові весь час кричало: «Вони загинули через тебе! У їхній смерті — твоя і тільки твоя провина!». Мене охопили такий пекельний біль і відчай, що здалося, ніби всі гріхи людства, відколи світ, страшним тягарем водномить упали на мене і нещадно здавили. І я закричав. Ні!.. Я дико завив од душевного болю.

І тут знову опинився на березі Кривуліни.

— Ти чогось злякався? — запитала стривожено баба.

— Там дуже страшно, — прохрипів я.

— О, дитино, не треба було тобі сього. І чого я дурна дала напитися? — похитала головою баба.

Але зі мною почало коїтись щось незрозуміле. Замість того, щоб тікати від річки, я, немов божевільний, схопив від баби горня і знову ковтнув сяючої води.

Мене знову рвонуло і понесло крізь біле-біле і м’яке, як перший сон, безгоміння. На цей раз я опинився на східцях древнього палацу, оточеного величезним абрикосовим садом. Видно, була середина літа, бо землею вщерть стелилися рожевувато-жовті плоди. Стиглі абрикоси, наче тисячі почервонілих від безсоння очей, також перелякано визирали із густих крон могутніх дерев і пахли. Дивно пахли якимось солодким знеможеним страхом. Саме він, цей в’язкий і гидкий страх, почав гнати мене порожніми залами. Я біг від кімнати до кімнати, знаючи, що в одній із них мене чекає…

Ні! Я не знав, хто саме жде, але підсвідомість весь час підганяла і підказувала: той, хто в цьому палаці, — для мене найдорожчий у всьому світі. І, розчахнувши ногами чергові двері, я побачив її — найріднішу, найжаданішу.

Вродлива жінка, із золотою стрічкою на чолі, золотистим розпущеним волоссям, у довгій червоній сукні, сиділа при вікні. Не сиділа, а напівлежала у масивному кріслі, схожому на трон із чорного дуба, і чомусь обома руками трималась за ліву половину грудей.

— Моя княгине, це — кінець! Ми програли битву! Ми втратили все! — закричав із відчаєм я і впав перед нею на коліна.

Жінка повільно обернула голову, сяйнула на мене дивовижно синіми, глибокими очима й сказала:

— Я молилася за тебе, мій володарю. Я молилася, як і всі інші дні і ночі, але не зуміла. Прости. Це все через мене.

Я побачив, як від трону до моїх колін, наче червоні гадючки, повзуть дві стрічки крові. Я глянув на жінку і зрозумів: руками на грудях вона прикривала рану.

— Ти що із собою вчинила? — схопився я з колін.

Жінка застережливо підняла правицю і, силкуючись усміхнутись, тихо сказала:

— Не смій чіпати, — глянула на позолочену ручку кинджала, що стирчала з грудей. — Так я зможу ще трішки пожити і намилуватись тобою, мій володарю.

Я застиг. А жінка дивилася закохано на мене і мовила:

— Я йду. Я вже бачу тих, хто мене зустріне. Але і надалі щораз буду молитися за тебе. Моя душа буде завжди іти, як тінь, за тобою. І молитиметься моя душа за тебе. На землі… і на небесі…

І тут очі жінки почали згасати. Схопивши її тіло на руки, я помчав крізь величезні зали до виходу.

— Не помирай, моя княгине, — прошепотів я, коли виніс жінку на двір до абрикосового саду. Але вона мовчала, дивлячись на мене закоханими очима. Десь у глибині пам’яті усвідомлював: я прожив велике життя воїна, бачив багато смертей, але ще ніколи не зустрічав у мертвих таких закоханих очей, як у моєї княгині.

— Не помирай! Не помирай, моя княгине! — благаюче повторював я, і раптом відчув, як моїми щоками котяться солоні теплі краплі.

Я плакав! Це було щось мені незнайоме… І знову із глибин пам’яті до мене дійшло — я прожив велике життя воїна, втратив сотні близьких і друзів, але вперше в житті заплакав тільки тепер — над тілом дорогої мені жінки. Жінки, яка молилась за мене. Я стояв із її тілом на руках перед палацом. Стояв безпорадний і знищений серед обліплених гарячо-жовтими плодами дерев і відчував, як мене звідусіль окутують солодко-запаморочливі запахи, від яких почало нестерпно нудити. Це пахли стиглі абрикоси. Ні! Це смерть коханої жінки пахла перезрілими абрикосами.

Страшна нудота знову повернула мене на берег Кривуліни, і я почав надсадно блювати.

— Дитино, перестань. Що сталося? — тормошила мене баба.

— Там смерть і там страшно, — мовив, захлинаючись я. — Я не хочу більше нікуди!

Бідна Фіскарошка бігала безпорадно довкола мене і не відала, чим допомогти. Певне, забувшись зі страху, вона не знайшла нічого ліпшого, як сунути мені знову горня Зрячої Води. Я спрагло схопив обома руками і випив до краплини.

І почалося знову. Щоправда, на цей раз я не почув ані посвисту вітру, ані рвійного польоту і кружляння крізь біле безмежжя. Велетенські, але навдивовижу ніжні і тихі бузкові сутінки огорнули мене. Саме по собі прийшло усвідомлення: я знаходжуся одинокий на ще самотнішому острові. Навкруги простягалися мовчазні води океану Тиші і Безгоміння. Я сидів на камені при вході в печеру, і мене не покидало відчуття, що я — насамкраю Всесвіту, далеко за межею всякого життя. Огорнутий бузковими сутінками, наче крізь гіркі сльози, я спостерігав, як на горизонтах океану, що оточив мене, безгомінно палахкотять червоними загравами небеса. І на їх фоні пливуть повільно одна за одною щогли. Я здогадуюся — це кораблі. Так приходить й інша думка: на тих кораблях дуже дорогі мені люди. Не відаю, хто вони — батьки, брати, сестри, діти, онуки? А моя душа, пропахла бузковими сутінками, весь час кигиче: на палубах тих невидимих кораблів — дуже рідні люди, яких відвозять мовчазними водами океану Безгоміння і яких вже ніколи-ніколи не побачу. Весь час болісно намагаюся збагнути, де я, що зі мною коїться? Як не натужував пам’ять — намарно: у свідомості, наче пожовклі шматки давніх-предавніх снів, спливали невиразні обличчя чоловіків, жінок, дітей. Картини кривавих битв, гульбищ, чиїхось злетів і падінь. Від одних видінь у мені запалювалися невимовна радість і любов, від інших — ненависть, зневага і почуття безвиході.

Час од часу над головою чувся шелех могутніх крил. Я хоч і не піднімав голови, але знав: це пролітають зграї ангелів. Усі вони тримали в руках, наче батьки немовлят, людські душі. Ніжно тулячи їх до грудей, ангели були дуже сумними і чомусь не білосніжними, а бузково-синіми — як і сутінки, що мене огортали. Я спробував піднятися, і тут з великим подивом зрозумів — я зовсім безтілесний! На цьому загадковому острові була тільки моя душа. Може, загублена ангелами або приречена на покару? Я ще не встиг подумати, на яку покару, як все навкруги — і океан, і примарні щогли кораблів, і зграї бузкових ангелів — до відчаю страшно запахло опалим осіннім листям. Так сумно і боляче пахне Самотність. І Душа моя приречена на тисячоліття відбувати на цьому острові ув’язнення Самотністю. Дивитися, як невидимі кораблі відвозять за обрії рідних мені і дорогих, як бузкові ангели відлітають у сади Господні із людськими душами. І кожного — в руках ангелів і в трюмах кораблі — щось чекає попереду. Кожен із них жевріє тривогою і надією. Тільки мене ніхто не жде, нічого не чекає, в мене немає ані дня, ані вечора, ані сьогодні, ані завтра. Тільки тужлива Самотність, що до відчаю страшно пахне опалим, сумним осіннім листям. І я заволав од відчаю! І в цю мить душа із острова Самотності знову повернулася в долину Святого Івана.

І як потім розповідали, я почав істерично бити собою об землю і кричати:

— Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?

Мене обливали Зрячою Водою, хрестили, та нічого не допомагало. Я метав собою по берегу Кривуліни, заламував руки і криком питав у Зрячої Води:

— Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?

Коли стало зрозуміло, що ані чудодійством молитв, ані милістю Зрячих Вод мене не вгамуєш, і я можу сам себе згубити, баба Фіскарошка і нанашка Кутузовка схопили мене, заламали за спину руки і потягли додому на Небесі. Проте і по дорозі я не переставав лементувати:

— Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?

Звісно, про істерику опісля я нічогісінько не пам’ятав. Та й досі не можу ні краплини згадати. Але ось надалі у житті я багато разів себе відчував на острові Самотності, а з вуст моїх якось само по собі зринало:

— Чому я знову народився?

І так само, як на острові Самотності, пахло печаллю і відчаєм опалого осіннього листя.

Пройшовши через долину Святого Івана, ми зупинилися на березі Кривуліни. І тут я побачив великий білий-білий човен, що наближався з боку монастиря. У човні не було жодної людської душі. Тільки на кормі стояв величезний і такий же білосніжний лелека із широко розпростертими крилами. Вони, очевидно, слугували вітрилами, бо як тільки птах повертав крилами, човен міняв напрям й рухався далі плавно і швидко, наче ним веслували вправні гребці. Проте найдивнішим було не те: жодного разу — ані до цієї миті, ані опісля — на Кривуліні подібний човен більше не з’являвся. Мамка зійшли вниз. Не так очима, як дивовижним внутрішнім зором я відчув, як води радісно скрикнули, весело заметушилися і співаючими хвилями кинулися назустріч мамці. Мамка нагнулись, зачерили повні долоні вдячної води і, дивлячись, як підпливає човен, мовили мені:

— Ми не будемо довго прощатись. Прошу тебе тільки одне: коли я сяду в човен і попливу, знову добре дивися за мною. Якщо обернуся, крикни на мене. Дуже кричи, щоб не робила цього.

І раптом я помітив, як у кутку лівого ока в мамки народилася сльоза, почала швидко виростати і покотилася по щоці. Це була перша сльоза, яку я у своєму житті побачив на обличчі моєї мамки.

— Невже ви, мамко, мене залишите? — запитав тремтячим голосом я.

— Я вже говорила, що буду завжди з тобою… зі всіма вами. І ви це будете відчувати, — відповіли мамка.

У цей час, м’яко торкнувшись носом берега, зупинився білий човен. Білий лелека опустив крила і, навіть не глянувши в наш бік, заклично заклекотів і підняв дзьоба уверх. Мамка взяли мене за плечі і, пильно-пильно дивлячись у вічі, мовили:

— Ти мусиш, дитино, запам’ятати, що скажу тобі. Світ зовсім не такий, як тебе вчать у школі і будуть далі навчати. Світ — це зовсім не те, що ми бачимо, він інакший. Але одягнуті в одежі людські тіла ніколи не пізнають сутності світу й істину життя.

Мамка поцілували мене в чоло і тут же зійшли в човен. Лелека, жодного разу так і не повернувши голову в наш бік, підняв крила і човен сам по собі розвернувся. І так же плавно, як підплив, рушив униз по течії. Мамка стояли на повен ріст на кормі, обличчям уперед, молитовно склавши руки до губ. Десь у глибині єства хтось кричав у мені, велів бігти берегом і молити мамку повернутись назад. Але я, наче зачарований, стояв, навіть не поворухнувшись і, ледь чутно шепочучи, не то питав, не то стверджував:

— Ти мене покидаєш? Ти мене покидаєш?

А білий-білий човен із білим-білим лелекою чимдалі набирав розгін. І тут я побачив, як мамка, знемагаючись від якоїсь муки, помалу почали повертати голову назад.

— Не смійте оглядатися! — раптом закричав я.

Мамка застигли. А через хвилю всією постаттю, наче під дією страшної сили, почали знову обертатися.

— Не смійте оглядатися! — знову гукнув я.

І мамка знову завмерли. А далі знову голова їх почала повертатися. І я знову й знову криком застерігав не оглядатися і не обертатись. Так тривало до тих пір, доки човен із Кривуліни не випорхнув на стрімкіші води Латориці. Тут він помчав веселіше і набагато скоріше, і перед самим поворотом Латориці на село Старе Давидково білий лелека раптом змахнув крилами, і білий-білий човен разом із мамкою і птахом знявся понад рікою і плавно поплив у надвечірні небеса. І я бачив, як звідти, вже із високих небес Господніх, мамка весь час намагались озирнутись, аби хоч ще раз глянути на мене. Але я біг берегом і кричав у болючі небеса:

— Не смійте оглядатися! Не смійте оглядатися! Не смійте оглядатися!

І тільки через багато літ я збагнув, яка страшна сила намагалась змусити обернутись мою мамку у білому-білому човні — безмежна і ніколи не розгадана цим невдячним світом Материнська Любов, й од того мені дуже-дуже печально.

І пливе, пливе у пам’яті білий човен по Кривуліні-ріці, як сльоза по материнській щоці…

Сонце, зітхаючи й тримаючись, як старий селянин, за нароблений поперек, помалу сідало на обрій, коли я повернувся із долини Святого Івана додому на Небесі. Під хатою мирно сиділи дід Соломон, пан Фийса і розмірковували, як добре живеться на білому світі горобцям, що доїдали на дворі зерно, кинуте бабою курям. Мовляв, птиці не журяться ані жонами, ані дітьми, ані хатою, ані начальниками, ані роботою, а поживу все собі знайдуть і без горя живуть.

— Се тому, бо за пташок Богонько журиться, — мовив дід повчально. — Він би й за нас більше дбав, коли б ми не жерли один другого.

— Фрасову вам каріку, закляті комунішти! Ану киш! — рявкнула баба на горобців, вискочивши із хати. — Не сіяти, не жати — лем по деревах мітингувати і чужоє жрати! Вошливі комунішти!

Горобці фітькнули на розквітлу черешню й на весь голос, цвірінькаючи, почали сміятися із Фіскарошки. Баба тим часом винесла тарілку із соленою тюлькою, півхлібини, чвертку і поставила перед дідом і вчителем.

— Пане Фийсо, малінько задобріться комсомольцями, — показала на тюльку.

— Йой, Марько, міркуйте, што говорите, — застеріг пошепки пан учитель. — Горобців називаєте, перепрошую, комуніштами, солену тюльку, перебачаюся — комсомольцями. На мою веру, хтось учує — поплентаєтесь ви за своїм язиком до Сибіру.

— Най мені свиснуть в єдно місце, перебачаюся, пане учителю, — відповіла баба. — А што, неправда? Кругом совєти, комсомольці, комунішти, а жерти — нішто!

Помітивши мене, баба зайойкала й почала допитуватись, де валандався цілий день? Їй од жури вже миші на голові почали плодитися. Я хотів не про все, а тільки дещо розказати, але раптом відчув: слова, що підпливали до вуст, завмерли у грудях, і я наче онімів. Далі якась незрима сила почала гамувати не те що мову, а й думки. Вмить страшна слабкість опанувала мною. Ледве доволікся до хати й знеможено опустився на поріг.

— Ти не чуєш, што звідаю, де швендявся цілий день? — вкотре запитувала баба.

— Де швендявся, там уже мене немає, — тільки й спромігся відповісти і притулився щокою до одвірка.

Дід, кинувши до рота останнього соленого «комсомольця», смачно чмокнув, задер голову і почав мріяти:

— Но, пане Фийсо, малінько рота засолили, гертанку промочили, а тепер би чогось і поїсти. Скажеме так, печену курку у смажених крумплях.

— А ще би свіжобуженого м’ясця, — додав пан Фийса.

— І варених реберець із молодого поросяти, натертих часничком, — підлив дід Соломон.

— А я би ще крабів і омарів до цього. Божіньку, як їх готували у будапештських ресторанах, — ковтнув смачний спогад пан Фийса.

— А на солодке — торт по-віденськи, гарячий чоколад і кремовоє мороженоє, — мрійливо всміхнувся дід Соломон.

Баба Фіскарошка слухала-слухала цей дует божевільних, косячи на них нерозуміючим поглядом, а далі як гаркне:

— У вас што, чібіси[82] збісні, діряві желудки! Тутки випити нізашто, а ви, закляття биму, жерете, жерете і не можете остановитися!

— А ти, Марько, не ганьбися, — мовив ласкаво дід. — Присоєденяйся до нас і тоже їж собі смакоту на здоровлічко.

Баба розвела руками, наче щойно випадково випустила з рук птаху-щастя, і з гіркотою запитала учителя:

— Пане Фийсо, ви учений чоловік. Скажіть мені, чом ми такі жебраки?

— Знаєте, Марько, сесе довга шторія, — поправив клебаню[83] пан Фийса. — Але я постараюся вам розповісти дуже коротко. Є народи, які мають спільний космічеський розум. Но сесе, приміром, євреї, японці, німці, французи. Люди сих національностей, де би не були, на якій землі би не жили, они все думають лем про свою державу, свій народ, свою культуру, звичаї. І тому їм у всьому помагає Богонько! А от ми належиме до тих людей, які вічно межи собою щось ділять, гризуться, а спільне мають лем єдно — велику глупость.

— О, пане Фийсо, я з вами абсолютно не согласен! — запротестував дідо Соломон.

— Но та я вас уважно слухаю, Мішку, — підняв зацікавлено голову пан Фийса.

— Діло в тому, што всі вмісті ми, може бути, малінько і дурнуваті. Айбо каждий сам по собі, окремо взятий — дуже і дуже розумний! От сього в других народів не було і не наблюдається, — підняв повчально вказівного пальця дід Соломон.

Саме на ці слова вийшов на небо Богонько, щоб запустити на ніч сонце у свою світлицю. Почувши роздуми діда Соломона про те, які ми каждий сам по собі великі мудреці, Всевишній почесав себе по потилиці, тихо усміхнувся і промовив сам до себе:

— Якщо на цій грішній землі ще не перевелися такі філозофи, то сей народ має велике майбутнє!

І покотив Богонько у світлицю свою сонце. Його останні промені рясно посипались у долину Святого Івана. Вмить у Кривуліні мільярдами смарагдів замерехкотіли-заіскрились води. То у хвилях ріки цвіли слова молитов монахинь, які саме о цій порі щовечора ставали на коліна над водами ріки біля монастиря.

Раптом над головою наче хтось зітхнув і почувся якийсь радісний шелест. Це із вечірніх небес опускалися зграйки білих крилатих чоловічків — крихітні анголята знову летіли прикрашувати сни сільських немовлят.

Богонько останній раз глянув на наші Небесі — тут усе було тихо й мирно.

— Но, раз спокійно на Небесі, — мовив про себе Богонько, — то і я можу спокійно йти собі спочивати.

Завершувався ще один Божий день на Землі.