Роман про добру людину

І все ж, хоч він і усвідомлював наслідки свого рішення, та й як не усвідомлювати, адже вони були надто очевидні? — Дмитрика не вистачило ні на що ліпше, як погодитися, замість посутньо витлумачити тітці Теклі, що коли вона потримає Йосипа і в бараковому закамарку, де вони жили, заки Сава прохолоне (не пашітиме ж він довіку?), зрештою, навряд чи Сава вдирався б до неї до хати, аби зарізати Йосипа (балакати одне, а діяти — інше), тим більше, що в їхній кімнаті мешкало ще кілька родин? — це Йосипа так само врятує, а Дмитрика натомість не обтяжуватиме.

Проте він цього не згадав і через це й не відмовив. А міг же! Справді, чому він не відмовив? Невже тільки тому, що тітка Текля трапила саме в ту хвилину, коли Дмитрика можна було дістати голою рукою за саме серце, так навстіж усе повідкривалося в ньому, і язик не повернувся йому сказати: «Цього я не зроблю, бо не хочу зайвих клопотів, і тому навіть і не просіть!» — а вона не відходила й просила, мов янгол за грішну душу.

— Дмитрику, — просила тітка Текля, — поможи! Христа ради, поможи! Якщо ти Йосипа не врятуєш, пропав він, його порішить Сава або нацькує на нього когось іншого!

— А хіба в мене не порішать?

— У тебе дисципліна, у тебе хлопці, ти всіх знаєш і можеш поговорити з Савою, проти тебе він не піде, а я сама нічого не вдію. Переховай Йосипа!

— Як же я його переховаю? — більше до себе, ніж до тітки Теклі мовив Дмитрик, подумки одразу ж прикидаючи, що він хлопцям казатиме, бож їм треба пояснити цей вчинок якоюсь доцільністю, інакше їм ще спаде на думку, ніби він з глузду з'їхав або (а то ще гірше!) розкис! а що Саві, до якого доведеться якнайшвидше податися й посутньо переговорити, і то без свідків, сам-на-сам, бо Саві, крім відваги й міцної руки, ніщо інше не імпонувало.

— Дмитрику! — нагадала тітка Текля, і Дмитрик вмить збагнув, що зволікати тут ні до чого, бо він однак не годен відмовити, хоч би й які ускладнення згромадило на його голову це рішення.

— Гаразд, коли смеркне, нехай Йосип приходить, а решту якось залагодимо, — уточнив Дмитрик, бачачи перед собою вже не тітку Теклю, яка зі сльозами на очах дякувала йому, виголошуючи щось довге й плутане від надміру почуттів, наче Дмитрикова згода знаменувала собою не хвилеву слабість, а справжнє добродійство (ймовірно в біді й соломина здається чавунним мостом до рятівного острова), а як він заходить до Сави, Сава на нього витрішкувато дивиться й мовчить, вичікуючи, а коли Дмитрик з місця (бо що хутчіше, то ліпше) заводить розмову про Йосипа, кидається на нього точнісінько, як тоді при сварці з Левадчуком, і точнісінько, як тоді, Дмитрик валить його додолу і випробуваним ударом (цього удару навчив його ще в криївці Данило Перкаленко, за весь Дмитриків досвід єдина людина, що не лише не боялася смерти, а й просто не знала, що на світі таке існує. У своєму не надто довгому, але досить змінному житті Дмитрикові траплялося подибувати хоробрих, лише таких, як Перкаленко, — ніколи. Дмитрикові, і то не йому одному, ще тоді здавалося, ніби то вже не хоробрість втілилася в того зовні майже непоказного чоловіка, а якась надлюдська, незбагненна, однак несамовито намацальна променююча сила, до якої неприкладна жодна людська мірка, бо в присутності Перкаленка навіть страхопуди, як Василь Тепляк, що й власної тіні полохався, байдужіли до найбільшої небезпеки. Дмитрик сам на собі пересвідчився, — а з якою то мало проявитися очевидністю, аби він то спостеріг! — що коли він перебував біля Перкаленка, на нього переходило Перкаленкове безстрашшя, наче йому в мозку повертали гачок, вмикаючи надпотужні двигуни, які змушували все його єство летіти на шаленій швидкості, неприступній ні для страху, ні для вагань, в наслідок чого звичайний собі лайдакуватий Дмитрик перетворювався на надхненного борця за волю, за справедливість, якого не брала ні куля, ні багнет, ні вибухівка. Якби сам Перкаленко, — видно, передчуваючи близьку загибель, а заразом, — як Дмитрик значно пізніше збагнув, коли Перкаленків вчинок став уже легендою, — і шкодуючи хлопців, бож його слово дорівнювало законові, та що там законові! ні одного закону так не слухалися, як його! — не відіслав тоді Дмитрика, Степана й Павла до іншого селища, де їх радянщики відрізали від решти і їм довелося приєднатися до валки втікачів, що рятувалися на захід, Дмитрик ніколи не вийшов би з лісу, хоч тоді вже було ясно, що за самостійну Україну, якою на протязі століть не переставали марити стільки розумних і нерозумних, відважних і поміркованих, шалених і стриманих уярмлених поколінь, лишалося тільки вмерти, бо жменьці самотужки озброєних повстанців, — адже кожен набій, револьвер, рушницю, ґранату доводилося здобувати в сутичках з німцями й радянщиками! — не встояти проти реґулярної імперських розмірів, та ще й підгодовуваної американською, союзницькою, тушениною, м'ясорубки, що палить села, розстрілює мешканців, — не як німці, кожного десятого, а жужмом, задля більшої гуманности, — а решту неблагонадійних — усі підкорені завжди чомусь неблагонадійні! — з малими дітьми й підлітками вивозить на Сибір у концтабори, щоб весь народ вигинув, а як не вигине, знікчемнів, забув, хто він, щоб навіть уві сні не наважився помислити, що і він, як і кожний інший, має право на батьківщину, на власну гідність, честь, волю, і перетворився б на зграю мерзенних блюдолизів, лакиз, донощиків і катюжок без роду й племени на послугах у зайшлої держиморди) б'є Саву під ребро, аби тому трохи прояснилося в голові, а тоді, переконавшися, що той уже не сікатиметься, починає роз'яснювати, мовляв, Сава — не Господь Бог, управнений карати злочинців, це насамперед, отож нехай ліпше сам пильнує, аби десь не нашкодити, далі: Йосип переставив Гната на той світ п'яний, а Сава плянує помотатися тверезий, а це — різні речі, і чи він свідомий того, що сам собі готує? Крім того, ніде не доведене, що Йосип дійсно убив Гната, бо хто і де це бачив? А коли не бачив, нащо зайво теревенити? Потім ще одне: Дмитрик узяв Йосипа до себе з певних міркувань, про які йому не випадає тут просторікувати, і тому, якщо Сава не облишить Йосипа в спокої, — цим Гнатові однак не допомогти! — то віднині матиме порахунки з самим Дмитриком і його хлопцями, — бо хоч як Дмитрик не любив погрожувати, але треба ж було якось приструнчити Саву?

Звичайно, насправді зустріч із Савою пройшла трохи інакше, адже ні Дмитрик не предбачав, що осліпне, хоч, на щастя, ця сліпота згодом зовсім зникла, залишивши тільки блимання в очах, коли він дуже хвилювався, ні Сава, що йому відбере ноги, праву — пустить, а ліву він назавжди волочитиме, бо коли Дмитрик, прикинувши подумки найдійовіші, як на його погляд, комбінації, — основні напрямні він волів випрацьовувати наперед, навіть коли згодом їх і доводилося цілком відбігати! — подався до Сави й заговорив про Йосипа, аби якнайшвидше спекатися вияснювальної розмови, оскільки прикрі справи Дмитрик за звичкою полагоджував у першу чергу, Сава, на диво, ані не накинувся на нього, ані навіть не розсердився (він взагалі виглядав прибитим і хворим, аж Дмитрикові стало його шкода), а лише трохи очманіло, а, може, й просто втомлено спитав:

— А хто тобі дав право виступати захисником?

Ясна річ, Дмитрика зовсім не тягло вдаватися до подробиць, хто дав право, а хто не дав, а тим більше до задушевної розмови при чарці, — хіба він на те прийшов? — хоч йому й хотілося б відповісти, що йому самому Йосип звалився на голову (зрештою, звалився чи не звалився, а Дмитрик пообіцяв тітці Теклі заопікуватися її придурком, а, пообіцявши, зобов'язався, й на тому кінець!), Дмитрик навіть вважав за доцільне обійти цей запит мовчанкою, але через те, що Сава на нього якось зосереджено і заразом порожньо, ніби після тижневого перепою, дивився, ледве беручи Дмитрикову присутність до уваги, Дмитрикові й злетіло з язика: «Ліпше захищати, ніж убивати», а як Сава похитав головою й заперечив: «Залежить — кого», Дмитрик підсів до Сави і, зазираючи йому просто в очі, спитав, чи Гнат йому дійсно снився, домагаючися помсти, і навіть потрусив його за плече, а тоді воно вже якось само собою вийшло, що Сава витяг пляшчину й налив у чарки, хоч Дмитрик ніколи не залагоджував справ, тим більше таких делікатних, при горілці.

Правда, Гаркуша, — який їм обом, за його висловом, ще своєчасно встиг випомпувати шлунки в табірному шпиталі, а після такого гарту вони, мовляв, житимуть щонайменше по сто років (бож звідки Гаркуші догадатися, що не випивка, а історія з Гнатом і його провідниками, які виявилися Дмитриковими охоронцями, довела їх до цього стану?), — називав ту горілку звичайнісіньким денатуратом, у що як Сава, так і Дмитрик — очевидно, кожен собі, аби не ускладнювати того, що однак не давалося вже направити, — відмовилися повірити, оскільки де ж би Сава отак собі знічев'я жлуктив отруту, та ще й частував нею гостя? Зрештою, і Дмитрикові не бракувало ні очей, ні язика! невже він не відрізнив би горілки від денатурату, навіть якщо Сава тоді й запаморочив його, прохопившися зі своїм: «Ти гадаєш, Йосип невинний?» — а тоді відразу ж: «Якщо посидиш зі мною, сам побачиш!» — «Що побачу?» — «Побачиш!» — а це настільки скерувало Дмитрикові думки на інші рейки, аж він не спромігся зауважити, що п'є, а Сава і далі провадив своєї, і від його говорення Дмитрик чманів?

— Саво! — пробував ще знайти рівновагу Дмитрик і зауважив, — і, власне, з того все й почалося, — що на Саві лежить глевка тінь, яка в'яже йому рухи, замулює рот, обличчя, розмазує, а тоді й зовсім поглинає слова, від чого Сава сіріє й никне, потім ця тінь, — властиво, вже не тінь, а велетенська гусінь, тіло якої переливається вниз витягненими липкими й вологими бганками, — пересувається і на Дмитрика, просто йому на серце, й починає душити, наче йому на груди поклали надгробну плиту, тільки ця плита-гусінь не просто душить, а й кільцями пробує вмоститися йому в тіло, а це таке огидне й гнітюче відчуття, що Дмитрик не витримує й щосили гатить перед собою кулаком, вигукуючи: «Це що за витівки?» — і одразу ж чує, як клейка тінь, що відбирала йому віддих, відступається й лускається, як лялечка, і з безформної маси вигортається Гнат і трохи зніяковіло приєднується до них.

— Гнате! — насторожується Дмитрик, вагаючися, чи це він на власні очі бачить, чи це лише витвір Савиної балаканини, і, крім них двох, у кімнаті нікого нема, хоч Гнат і сидить поруч і навіть зовсім чітко відповідає на Дмитрикове: «Що ти тут робиш?» — «Я з вами!»

— Ти дійсно казав Саві, що Йосип тебе убив? — чи то міркує, чи й справді голосно вимовляє Дмитрик, і тієї ж миті його пронизує усвідомлення: Гнатові щось від нього треба, тільки він соромиться або, може, йому не випадає з місця про те запитати, бо він зиркає на стіну, на яку і Дмитрик переводить погляд, хоч нічого на ній, крім двох брунатних плям з довгими патьоками, не зауважує, оскільки всі його думки зайняті навіть не Йосипом чи радше Савиним упередженням супроти Йосипа, а тим, що ж Гнат від нього хоче (це хотіння досягає Дмитрика настільки виразно, аж він підводиться, і Гнат махає рукою, аби Дмитрик сів і не заступав йому виду, бо він ніби когось очікує) і чому Гнат не викладе відразу, що його муляє, замість оглядатися на стіну й вибачливо пояснювати, мовляв, Сава не чує його через надмірну ретельність, яку, до речі, Гнат і цінує, і поважає, розуміючи, що вона вияв найкращих Савиних почуттів, — у цьому він ані трохи не сумнівається! — тільки ця ретельність, живлена односторонніми спогадами, які Гнатові тепер лише утруднюють взаємини зі своїм колишнім приятелем, найбільше стоїть на заваді, бо саме через неї Сава й не чує Гнатових зауваг.

— Ні, чую! — ображено заперечує Сава. — Не тільки чую, а й бачу: сьогодні ти не сам, а з провідниками!

— З провідниками? — вигукує Гнат, дивлячися на Саву, ніби вперше його зауваживши, і починає непокоїтися, хоч і намагається заховати за пляшку правицю, аби не видно було, як вона тремтить.

І саме тому, що Гнат так старанно силкується приховати збудження, Дмитрикові одразу ж спадає заслона з очей і він переконується: там, де щойно височіла стіна з брунатними плямами, видовженими в патьоки, коливається нічне повітря, трохи вологе, наче від ріки, в якому час від часу полискують і гаснуть нитки бабиного літа, а в далині, край села (за пагорбом його не видно, однак Дмитрик знає: це те село, з якого невдовзі по тому, як радянські танки зрівняли хати з землею разом із рештками вцілілих від гарматного обстрілу мешканців і худобою, очищуючи край від бандерівської крамоли, переслідуваний Омелько Лущак виніс трирічного Ромка, оскільки, — як Омелько признався Дмитрикові, — коли він, минувши згарище, надибав на вже ледве живу від голоду й жаху дитину, він просто не зміг її кинути. Він навіть не пожалів її, він сам дійшов тоді стану, коли не до жалів, адже, крім думки, як вирватися з лещат непроханих визволителів, від нього нічого не лишилося, він не тямив від втоми, ні куди спрямовує кроки, ні що чинить, та й дитина, яка радше скидалася на зацьковану й обкаляну сажею, болотом і кров'ю звірину, викликала не жаль, а майже огиду й тупу, а разом із тим невимовне щемливу нудьгу, — а лише, коли його погляд сковзнув по зіщуленій купці немощів, де жили тільки постарілі — тоді вони здалися йому величезними, — зовсім не дитячі очі, — а воно ж ледве світу побачило! — які вичікувально стежили за ним, йому в груди наче вдарило ножем, і він збагнув: ця дитина — його доля, це він сам, це те світле й добре, що відрізняє людину від мерзенної тварюки, і якщо він залишить її конати в рівчаку, куди вона чудом устигла непоміченою виповзти з села, він не матиме спокою ні живий, ні мертвий, бо те, що він повинен її врятувати, важливіше від його власної безпеки, спасіння, від усього на світі, хоч він і не годен збагнути, чому це так і звідки в нього ясновидюща певність, що якби він раптом, переламавши себе, не послухався цього веління, — бож дитина тільки заважатиме, тут самому важко переховатися, а як же із нею разом? — тієї миті, як йому пощастить досягти безпечного місця, він з огиди перед своїм унутрішнім каліцтвом, яке зумовив би цей вчинок, накладе на себе руки!) палають дві клуні, що поволі наближаються, і мірою того, як вони наближаються, Гнат метушиться, силкуючися щось сказати Дмитрикові до вуха, а що він надто хвилюється, йому пропадає голос, уся його постать хилиться кудись набік, і Дмитрик догадується, що Гнат звертається до Сави (бо Сава тепер до нього ближче, ніж Дмитрик), а Сава чомусь не помічає його звернення.

— Це правда, що ти Саві говорив про Йосипа? — знову спадає Дмитрикові на думку, і він починає обережно промацуватися до Гната, бо йому здається, ніби Гнат зовсім виразно щось просить, лише він вимовляє слова так швидко й нерозбірливо, — вони йому то склеюються, то висипаються посередині, лишаючи самі початкові літери й кінцівки, — що Дмитрик голосно вирішує: «Отже це таки правда?» і чує раптом цілковито змінений голос Гната: «Мені не до Йосипа!», який настільки його вражає, аж Дмитрик зважує, чи це дійсно Гнат, чи це напливами все ще морочить його Савина балаканина, заважаючи належно осмислити й закріпити в нерухомі відбитки довкілля, наслідком чого невмотивована, однак несамовито сильна тривога, мовляв, Гнатові треба негайно допомогти, по вінця заволодіває ним, і, заки Дмитрик усвідомлює, що робить, його уста самі вимовляють: «Тобі чимось допомогти?» — і тоді він здивовано бачить, з яким поспіхом Гнат хапається за цей натяк, радіючи на всі легені: «Так, Дмитрику, допоможи, допоможи!» — аж Дмитрик затуляє вуха й сміється:

— Я оглухну, коли ти так кричатимеш!

— Дмитрику, я тобі довіку дякуватиму!

— Не поспішай з подякою. Якщо я зможу.

— Зможеш, зможеш, аби тільки захотів, це зовсім просто!

І Гнат сором'язливо, хоч і з явною певністю, що цей рух вичерпно ілюструє його прохання, оскільки він надто прозорий, наближає вказівного пальця до Дмитрикових, а тоді до своїх грудей і застигає, прислухуючися. А що Дмитрик спантеличено дивиться на нього, вичікуючи пояснення, як це розуміти, Гнат опускає руки й засмучений (йому аж сльози набігають на очі) відступає.

— Тобі лячно?

— До біса! — не витримує Дмитрик, — чого мені має бути лячно?

— Не сердься, невже ти не розумієш?

— Ні, не розумію!

— Випозич мені на одну лише мить своє тіло!

— Моє тіло?

— На одну лише секунду! Наймізерніший уламок секунди! Я його не пошкоджу, тобі нічого не станеться, це одна мить — і все, а мене це, може, врятує. Коли ти зайшов сюди й Сава сказав «Побачиш!», я спробував силоміць заволодіти твоїм тілом, не тобі на шкоду, клянуся! — а лише, аби швидше впоратися, — мені не дає промитої води одна незалагоджена справа, — а воно без твоєї згоди не йде. Треба, щоб ти з власної волі захотів допомогти мені, а від цієї послуги, ах, Дмитрику, якби ти тільки знав! — залежить моє спасіння!

Невже це він справді благає, чи це треба якось інакше сприймати або принаймні докладніше перевірити, де Савині, а де його зауваги? — похопився раптом Дмитрик, — бо чому він звертається до мене, а не до Сави, з яким приятелював і довше, і ближче, ніж зі мною? — але Гнат так щиро, аж скрушно, запевнив і перехрестився, аби Дмитрикові остаточно розвіяти сумніви (мовляв, він і до Сави звертався, та що звертався, просто не відступав від нього! проте Сава якраз найголовнішого й не чує, хоч лусни! йому здається — Гнат його ані трохи не осуджує, боронь Боже! ймовірно, він на місці Сави поводився б не інакше — це ж тільки людське, і звички одразу не міняються, — Саві справді здається, ніби він знає Гната значно ліпше, ніж той сам себе, і тому, на його думку, Гнат просто не годен сказати, чи то попросити те, що він просить, через що вони ніяк і не порозуміються, а чекати, заки Савин слух удосконалиться, немає часу), що Дмитрик одразу ж повірив (не словам, вони ледь досягали його, бо і Гнат висловлювався досить плутано, і Дмитрикові здогади не трималися купи), а всій постаті Гната, що кожною клітиною, і то з наполегливістю, перед якою розтопилося б і оливо, підтверджувала: «Дмитрику, порятуй!» — ніби Дмитрик і справді мав силу порятувати його.

Не виключене, що за трохи інших обставин, — яких саме, Дмитрик не уявляв, йому тільки неясно мигтіло в мозку: якихось інших, — в усякому разі він зробив це зовсім не тому, ніби боявся, що Сава роздзвонить (не чує, не чує, а коли зайде про Дмитрикові «ні», то якраз і почує!), як Дмитрик відмовив Гнатові, витлумачивши це звичайнісіньким переляком, подія, про яку одразу закричали б усі горобці з дахів! — він не тільки не погодився б, а й зовсім слушно довів би, що в таборі мешкає чимало Гнатових не так щоб друзів, але все ж відданих знайомих, аби виконати його дивну забаганку, хоч Дмитрик розумів й інше: коли людина благає порятувати її, в неї на це є ваговиті причини, про які не варто допитуватися.

Проте, коли Гнат наново, на цей раз вже майже зневірившися, повторив: «Дмитрику, поможи!» — Дмитрик з таким поспіхом погодився, подумавши, яка ж він свиня, що змушує себе двічі просити, аж мало не забув вияснити, нащо ж Гнатові знадобилося його грішне тіло.

— Хіба це істотне?

— Істотне чи не істотне, нащо?

— Моє пояснення видасться тобі ще не досить переконливим, — знітився Гнат, — ти злякаєшся, а я тоді пропав!

Дуже ймовірно, якби Гнат не втелющив «злякаєшся» (хто, зрештою, підтвердить, чи Гнат, враховуючи вдачу Дмитрика, не кинув тут умисне останнього козиря, воліючи остаточно закріпити свій здобуток — Дмитрикову згоду, бож хіба людина в біді не хапається за перший-ліпший засіб, аби врятуватися? та й хто знайшов би в собі досить суворости засудити подібну хитрість? — хоч такі слова інколи й без жодного наміру злітають з язика), Дмитрикові в останню хвилину пощастило б висмикнутися з цієї історії, і нічого ні з ним, ні з Савою не приключилося б. Але почути від Гната «злякаєшся», ще хоч би насамоті, а то при Саві, навіть якби той, крім плюскоту горілки, якою він саме доливав чарки, нічого й не почув, виявилося більше, ніж Дмитрик спромігся витримати.

— Чи я злякаюся чи ні, побачимо, — відкарбував він, пильнуючи, щоб з пересердя йому не забракло віддиху і Гнат не витлумачив це по-своєму, — а покищо я мушу знати. Це передумова. Інакше нічого не вийде. І то не з моєї вини. Я не купую кота в мішку.

— Я хочу востаннє глянути на сина живими очима, — трохи вагаючися, поволі, ніби йому було важко вимовляти склади, відповів Гнат і, спостерігши, що Дмитрик тільки блимнув очима, хоч трохи й відпружився, пояснив:

— Щоб він запам'ятав мене й виріс добріший і шляхетніший, ніж його дурний батько. Я певен: коли я бодай одну хвильку постою біля нього, він направить те, що його батько згаяв, інакше я не знайду спокою.

— Ти маєш сина? — аж свиснув Дмитрик.

— Я й сам того не знав, бо Іванка не сказала, вирішивши, що в моїй голові солома, а я, коли ще був час, не розчовпав, йолоп, що то не Миколин, а мій син! Я отямився, коли вже виявилося запізно, і тепер, — якщо Іванка не пробачить, — а воно є за що мене клясти! — я пропав. Мене перемелють на потерть, і я ніколи…

— Чого ж ти одразу цього не виклав? — схвильовано вигукнув Дмитрик, не тямлячи, чи він більше вражений зізнанням Гната (але чому саме на потерть? чи це не Гнат, а Сава докинув, вимальовуючи, як вічні млини перемелюватимуть грішні душі на непотріб?), чи тим клубком суперечливих почуттів: жалю, зневаги, — щоправда, зовсім відмінної зневаги, яка поширювалася не тільки на Гната, а й на нього самого, — бажання одночасно допомогти й відмовити, співчуття й горя, і то в таких сполуках, що, здавалося, одразу ж унедійснювали одна одну, залишаючи на тому місці зовсім нове, неокреслене, проте несамовито намацальне твориво, що готувалося відкрити йому карколомну із суцільних проміжків і переходів дійсність, якої ще ніколи не містив ні Дмитриків розум, ні серце; і напевне це й сталося б якби він випадково не зауважив — і цим наче вивільнився з-під хвилевого запаморочення, — що в кімнаті світлішає, аж ріже очі, бо вогненні клуні переступають через поріг у стіні, Сава схоплюється на ноги й не знаходить, куди себе подіти, безглуздо твердячи: «Я ж тобі казав, я ж тобі казав!», а Гнат заточується, стогнучи чи то «Пізно!» чи «Тепер ти не наважишся, а я не смію наражати себе на небезпеку!»

— Нічого не пізно, бери моє тіло й біжи! — розсердився Дмитрик, ще трохи ошелешений навалою почуттів, які щойно відстугоніли в ньому, залишивши на все нутро видовжену ледь болючими мацальцями дірчасту пухлину, що підступила йому під ребра, заважаючи узгіднювати в одному напрямку рухи, хоч тепер Дмитрикову увагу цілком поглинув розгардіяш навколо, зокрема ж Гнатів розгублений і наче трохи винуватий вигляд.

— Ну? Бери моє тіло й біжи! — підбадьорив його Дмитрик і нахилився вперед, щоб показати свою повну готовість, бо йому привиділося, ніби Гнат або не вірить його запевненню, або з якихось невідомих причин його погано бачить, — тільки замість наблизитися, — мимоволі, сам не усвідомлюючи, як це в нього вийшло, — відскочив від Гната, бо йому перетяли дорогу обидві вогняні клуні і в обличчя війнуло полум'я, суцільно вкрите бульбашками-літерами, — кожна завбільшки з черешню, — які він не прочитав, — таких живих, рухомих літер він зроду не бачив, та й не відрізнив би одну від одної, — вони ж на перший погляд виглядали всі однакові, — а просто вони просякли йому всередину (тобто не цілком самі просякли, а Дмитрик відчув, як від збудження він ненароком потягнув їх зором, — точнісінько, як трапляється одним духом сьорбнути в спеку забагато холодної води, — у найглибші закутини серця, де вони й вибухли, а тоді самі собою осмислилися), і мальований з качиними перетинками беззвучний голос, — Дмитрик ніби й вловлював луну від цього голосу, але мав таке враження, наче цей голос не справді говорить, а вимальовує у вусі, в грудях, а звідти й по всіх жилах пругкі вензелі, — дав йому зрозуміти: не підходь до Гната, бо це скінчиться для тебе катастрофою — людині не вільно порушувати жодної букви вищого закону, якого вона, завдяки своїй смертній обмеженості, не годна збагнути, а ти натинаєшся унедійснити цілий параграф.

До чого тут букви й параграфи, коли йдеться про звичайнісіньку допомогу! — обурився Дмитрик. — І тут параграфи, і там параграфи, ніби допомога дозволена лише на картки! а де ж найпростіша людяність, милосердя, без яких по світу самі вовки витимуть, та й взагалі хто вони такі, що так гарно визнаються на параграфах, а душі, яка загибає (невже доля Гната їх ані трохи не зворушувала?), не тільки не допоможуть, а й зовсім недоречно перешкоджають, коли це пробує зробити хтось інший? Це більш ніж дивно! — завагався Дмитрик, — невже вони й справді це кажуть? — і тут його раптом осяяло: а що коли вони — нечиста сила, яку варто, про всяк випадок, перевірити дулею (за свідченням бувалих людей, найповніший спосіб розпізнати й приборкати диявола, бо тоді він одразу ж губить міць і його хоч на мотузці води?) — але ще заки Дмитрик встиг скласти пальці й показати нищівний для спокусника людського роду знак, ну і відповідно до знаку дещо міцніше висловитися, вогненні клуні терпляче пояснили йому (Дмитрика ніби вперіщила хмара іскристих крижаних пуголовків на коліщатах, які кілька разів угору і вниз вихорем проїхалися по шкірі, — він їх не лише відчував, а й бачив! — аж він ледве не зареготався від лоскоту, хоч цей спосіб порозуміватися йому ані трохи не сподобався), мовляв, він даремно хвилюється, вони не нечиста сила, а його власні янголи-охоронці, і саме через це й радять: піклуватися не чужим, а радше своїм кровним спасінням, бо коли вже йдеться про занапащення душі, то не так Гнатової, як його, Дмитрикової, оскільки він пхається в справи, в яких нічого не тямить, і цим зайво ускладнює перебіг речей, керованих не жорстокістю чи сваволею, як йому здається, а вчинками кожної людини. Хто, зрештою, забороняв Гнатові стати хоч святим? Кожна людина має можливості, про які й янголи не сміють помислити, а що Гнат із того вибрав? — лінь, непутящість, тельбухи, казнащо! — хто ж винен? І тепер ще й Дмитрик, замість турбуватися за власну душу (чи він взагалі подумав, що воно означає, — за когось, нехай і за найкращого побратима, хоч Гнат із Дмитриком ніби так дуже й не приятелювали, — покласти свою душу?), як навіжений, горить здійснити вчинок, в наслідок якого від дошки до дошки (а там і літери не вільно рушити!) мусітимуть наново переписувати кодекс небесних законів! Невже він не тямить, що за подібне зухвальство по голівці не погладять? Допомогти і допомогти — різні речі, отож нехай він тієї ж миті облишить Гната й не рветься поперед батька в пекло, бо коли в нього бракує кебеті самому втямити, що і до чого, вони, його охоронці, велять йому відступитися, бо за порушення вищих законів карають вічними муками.

Очевидно, після таких ваговитих угрущань Дмитрик і гадки не мав сперечатися й доводити, як несправедливо це супроти Гната (як на нього, то він сам один погодився б попереписувати всі небесні й земні кодекси, — які ж вони потойбік ледачі! невже і там мертва буква стала вартіснішою від людського життя? Хіба в самій лише букві сенс, а не в живій правді, яку вона покликана втілювати? Чи він це якось неправильно зрозумів? — аби тільки хоч трохи полегшити долю бідолахи, який, може, й помилявся, — а хто ж не помиляється? — однак не був злий. Таж якби не їхнє досить дивне і, — як на Дмитрика, — ані трохи не янгольське упередження, чи це від високої посади та Божої ласки не лише людям, а й янголам у голові перевертається? — вони й самі побачили б, що Гнат зовсім не лихий, це Дмитрик посвідчив би навіть перед Всевишнім, який напевне і до значно виннішого, ніж Гнат, виявив би незрівнянно більше милосердя, ніж Його пахолки- буквоїди!), а вже вступати в борню зі своїми грізними янголами-охоронцями й поготів (правда, їхню грізність Дмитрик, оговтавшися від першої несподіванки, одразу ж пояснив собі здогадкою, що за ним, імовірно, числиться не мало різних неподобств, завдяки чому його й обділили трохи суворішими, ніж звичайно, охоронцями, не потрудившися надати їм благопристойної подоби, у якій вони з'являються праведникам: із серпанковими крилами, з гілочкою чи квіткою в ніжній руці, а не вогненними клунями). Він же не з'їхав з глузду, хоч і випив уже чимало, щоб бодай на секунду припустити, ніби він їх переможе! Де ж би він набрався зухвалости змагатися з вищою силою! Ну, запорожці-характерники або деякі особливого душевного гарту святі пустельники це, може, й потрапити б, але він, мізерний таборовий спекулянт, — куди вже йому про подібне і мріяти! — та й де ж би він зважився після такого ясного попередження занапастити свою душу, заради Гната ставши на прю з небесними посланцями! — бож Дмитрик ні на мить не сумнівався, що вони говорять правду, а не лише лякають чи навмисне випробовують його.

Він зовсім чесно відступив і навіть шанобливо вклонився, оскільки їм як Божим створінням, на думку Дмитрика, належалася шана, хоч вони йому з першого погляду й не сподобалися: враження, за яке Дмитрик звинуватив свій характер, вирішивши, що він у нього небезпечно псується; адже клуні-янголи не інакше, як тільки виконували вищі розпорядження, а не знущалися над ним і Гнатом (що Дмитрикові вони не здалися надмір симпатичними, це їх ані трохи не принижувало, зрештою, воно й важко усім догодити, та й потім, звідки знаття, чи не тяжів і над їхніми головами припис, якого вони, попри добру волю, не сміли переступити?).

В усякому разі Дмитрик справді поклав собі їх послухатися й виконати всі їхні домагання, лише коли він почув розпачливе: «Дмитрику, поможи!» — а так кричать виключно в смертельній небезпеці — це Дмитрик виніс із власного досвіду, і ніхто не переконав би його в протилежному, навіть якби сам Господь явився й запевнив, що це не відповідає дійсності, — цей вигук жаху й безнадії, в якому прощалася з життям (і то вічним) Гнатова душа, вирвав йому серце, і Дмитрик кинувся вперед (нічого не тямлячи, а лише неясно відчуваючи, що коли він зараз не порятує Гната, хоч би за це його навіки жбурнули в геєнну вогненну, він не посміє нікому глянути в очі), і тоді відбулося все з такою швидкістю, що він, властиво, не встиг і здивуватися, прочумавшись у таборовій лікарні, де Гаркуша з радісною полегшею (Дмитрик у першу мить ледве впізнав його голос) привітав його й Саву із щасливим поверненням від праотців, і, ледве скінчивши привітання, ніби зі страху, що його неправильно зрозуміють, досить уїдливо, хоч на споді цієї уїдливости все ще зблискувала скалками схвильованість, виголосив їм цілий виклад про наслідки споживання денатурату, якого вони і в рот не брали, тільки ж не випадало Гаркуші перечити, коли він шпетив їх, бажаючи добра, бо йому, попри те, що він вдавав суворого й незворушного, як більшість надто м'яких людей, краялося серце від співчуття, якого не занечулила навіть довголітня лікарська практика, що їх обох, молодих і здорових, так нагло спіткало лихо, перетворивши на калік.

Звичайно, дещо пізніше, коли почала проходити Дмитрикова сліпота, а Саві Гаркуша дозволив обережно ставати на праву ногу й ходити на костурах з кімнати до кімнати, Дмитрик, з усіх боків обмірковуючи свою тодішню поведінку, питав себе, чи не уникнув би він усіх подальших ускладнень, якби трохи зважив на Гнатове попередження: «Не дивися на них, бо осліпнеш!» (адже Гнат прокричав це двічі, надаючи цій подробиці явно виняткового значення, на яке Дмитрик не звернув уваги!), ну і, самозрозуміле, не намовив би Саву (а Сава, молодець, не сполошився й не підвів!) щосили вперіщити ногою вогненні клуні туди, де в людей щиколотки, — задля більшої певности, щоб вони не перешкодили, — заки Дмитрик встигне крізь полум'я прорватися до Гната, вхопити переляканого на смерть за руку й струсонути, аж йому самому потемніло в очах, аби той переконався, що це Дмитрик перед ним волає: «Ось моє тіло й біжи!» — і таки побіг, хоч Дмитрик згодом і не знав, чи успішно закінчилася Гнатова місія, а Іванку розпитувати не випадало, бож вона з переляку, що йому якимось незбагненним чином відома надто делікатна матерія її близькости з Гнатом, могла ще Дмитрика осмішити на весь табір (Дмитрик у душі не взяв би їй того за зле, хіба він сам на її місці повівся б інакше? тільки як би він тоді виглядав перед хлопцями?), мовляв, від перепою (Дмитрикові ж не личило спростовувати, що це не від перепою, а від зустрічі з вогненними клунями!) йому розм'якли клепки в голові, і він верзе нісенітниці, які її лише ображають! А Дмитрика ніколи не приваблювало знічев'я когось ображати. У подібних випадках він волів ліпше погамувати цікавість, ніж уприкрятися недоречними розпитами.

Зрештою, мірою того, як зустріч із Гнатом і вогненними клунями відходила в минуле, деякі зовсім незначні подробиці, яких Дмитрик тоді одразу не запримітив, виопуклювалися настільки, що він прочував за ними майже намацальний зміст, що дозволяв йому трохи ліпше збагнути свою тодішню поведінку, чи то радше помилки, яких він допустився, бо що докладніше згодом Дмитрик перевіряв пам'ять, то певніше йому здавалося, ніби Гнатове: «Не дивися, бо осліпнеш!» — означало не так пересторогу, як зовсім конкретну вказівку, якої він у поспіху не розчовпав.

Кожного разу, як він повертався до цього вигуку, його пронизував здогад, що Гнат через голови клунь подавав йому тоді ключ до подій, те чарівне слово, за допомогою якого знаходять скарби, яке виповнює людину заклинальною силою, уможливлюючи їй вмить гідно витримати найтяжчі випробування серед злих духів, лишаючися живою й неушкодженою, а він ним не скористався!

Дуже ймовірно, якби він тоді заплющив очі, ні йому, ні Саві нічого не сталося б, він виконав би Гнатове прохання й спокійнісінько помандрував би додому. Тільки як же було заплющити очі й не дивитися на вогненні клуні, коли він навпомацки серед навколишнього полум'я ніколи не розпізнав би Гната, а тому й не пробився б до нього й не встиг би його порятувати?

Певна річ, якби в нього знайшлося трохи більше часу, а головне, якби він не боявся, що вогненні клуні перешкодять йому наблизитися до Гната, затявшися не пустити бідолаху у випозиченому тілі (ймовірно через якусь стару закостенілу догму, яку забули своєчасно викинути з небесного закону) ні до сина, ні до Іванки, Дмитрик нізащо не наражав би Саву на небезпеку, хоч він тоді про це не подумав, навіть коли не очима, а наче всією потилицею (уже термосячи Гната) побачив, як Сава, збагнувши нарешті про що йдеться й ані секунди не вагаючися, з усієї сили ударив ногою (спочатку лівою, потім правою і ще раз лівою) одну, а потім другу клуню і, скошений, повалився на підлогу, бо тієї ж миті шматки полум'я розірвали Дмитрикові груди й мозок.

Згодом, коли Дмитрикові поліпшало і він уже не як учасник, а як безсторонній глядач, пробував тверезіше переосмислити ті події (обережно при тому натякаючи Саві, що їм обом не зашкодило б спільно уточнити деякі подробиці в їхній зустрічі з Гнатом, бо Дмитрика мучило сумління, що він властиво спричинився до Савиного каліцтва, яке Дмитрик охоче направив би, вимінявши в Сави паралізовану ногу на свою здорову, якби це можна було), він поклав собі бодай частково виправдатися перед Савою, що він його ненароком втягнув у халепу, але кожного разу, як Дмитрик у розмові наближався до появи Гната й вогненних клунь, Сава, який залюбки просторікував про що завгодно, цю тему вперто обходив мовчанкою, ніби боячися розхлюпати дорогоцінний вміст, якого він тоді випадково доскочив і тепер носив у собі, настільки ревно оберігаючи свій потаємний скарб від стороннього ока, що Дмитрикові дедалі частіше здавалося: Сава не тільки не шкодує за ногою, а й наче тішиться зі свого стану (таким зосередженим, ба більше — лагідним і щасливим Дмитрикові ще не траплялося його бачити; якби це перетворення не сталося в його присутності, Дмитрик ніколи не повірив би, що це той самий громило-Сава, якого він знав), немов Сава й справді, втративши ногу, знайшов щось таке важливе й надхненне в житті (мету, покликання, віру, чи й просто йому прочинилися двері в райське видиво), про яке нікому не вільно говорити, аби воно не розвіялося, бо найсуттєвіше в людині завжди невимовне.

А втім Дмитрик і не напосідав на Саву, мавши досить і своїх клопотів, якими його не лінувався постачати Йосип, що так і лишився на Дмитриковій шиї від того вечора, коли його (задля більшої безпеки переодягненого бабою, бо ану ж Саві чи Савиним друзям заманулося б припняти Йосипа, перш ніж він досяг би сховища?) тітка Текля, посилаючися на Дмитрикове живе слово, привела до хлопців на горище, де він переховувався аж до Дмитрикового виходу зі шпиталю, хоч йому ні від Сави, застуканого наглим каліцтвом і поглиненого тепер самим собою настільки, що він назавжди забув про Йосипа, ніби ніколи й не заповідав помститися за Гната, ні від Савиних, чи то Гнатових, друзів, які, пересвідчившися, як Сава збайдужів до Йосипа (більшість людських вчинків випливає з наслідування, а не з власної волі), і собі втратили охоту зводити з ним порахунки, — жодна небезпека не загрожувала (після Савиного нещастя Йосипом якось відразу перестали цікавитися), а хлопці без Дмитрика не зважувалися самі вирішувати Йосипову подальшу долю попри велику спокусу в перший-ліпший спосіб позбутися його, бо він їм так осточортів безнастанними повчаннями (Йосип не раз щиро дивувався — з пошани до себе він не обурювався, а тільки дивувався, — чому його співрозмовники, — щойно він заходжувався посутньо викладати свої думки, а вони в нього завжди так гарно виходили, аж він мимоволі ними милувався, дедалі глибше переконуючися: над ним тримає руку вища сила, бо інакше хіба він мав би завжди на похваті готові звороти й вислови, повні життєвої мудрости? — усі чомусь одразу скаженіли, а тоді ще й обов'язково переходили до погроз, а то й до кулаків, приневолюючи його замовкати; однак не говорити він не міг, а воно вже якось само собою складалося: ледве Йосип розтуляв вуста, кожне його слово, кожна, хочби і яка випадкова, заувага, кожен натяк, навіть звичайнісіньке покашлювання незбагненним чином оберталося на повчання, ніби провидіння не лише наділило його даром розпізнавати вади там, де їх — самозрозуміла річ, за браком належної ретельности поліпшити світ — інші не зауважували, а й відкривало таємницю, хто як повинен поводитися, аби втрапити на єдино правильний шлях істини, якого, крім Йосипа, завдяки таборовій байдужості й нетямущості, ніхто не зауважував, і цей шлях, — особливо після надокучливих лекцій професора Цуркалевського, що протягом кількох місяців за перегородкою з простирал щовечора просвіщав Фількового телепня, а особливо після однієї Терещенкової доповіді про давні вірування серед поган чи щось подібне — цю доповідь Терещенко виголошував у першому бараці, куди Йосип потрапив не з цікавости, — він не хворував на цю слабість, як інші, які жужмом ходили не тільки на всі доповіді, а й на будь-які таборові збіговиська, воліючи бодай часинку не думати про власне майбутнє, — а лише аби звідти витягти свою жінку, що забула злагодити йому підвечірок, — уявлявся Йосипові потойбічною рікою, де він, як перевізник із Терещенкової доповіді, чекав із човном, щоб не за обол — обол виокреслювався Йосипові одночасно і як невеличкий буханець, і як тмутороканський бовван із приказок його жінки, — чи за звичайну копійку, а зовсім безплатно перевозити невігласів на другий обітований бік), що якби не Дмитрикова згода заопікуватися ним, вони ще того самого вечора, підбадьоривши непогамовного проповідника стусанами й належними примовками, відіслали б до дідька.

Проте пам'ятаючи: Дмитрик ніколи без ваговитої причини не ухвалював жодних ризикованих рішень, а вже чогось безглуздого й поготів, навіть коли його дії інколи (особливо на початку) й виглядали трохи невмотивовані, що згодом виявлялося лише винятково кмітливою, хоч і дещо незвичайною операцією (тож і тепер від великого Федора до Кирила Кузі кожен був переконаний: якщо Дмитрик узяв придурка Йосипа під свою опіку, то напевно він вимізкував якийсь особливо хитрий і складний плян, у який він їх виключно через несподіване отруєння не встиг утаємничити), хлопці терпляче чекали на Дмитрикове повернення зі шпиталю, уникаючи нарікати на Йосипову поведінку, хоч вона їм сиділа в печінках, аби передчасне хвилювання не затримало видужування їхнього голови й організатора, який, попри сповнену вирозуміння до його стану шляхетну настанову своїх помічників, підсилену ще й категоричною вимогою лікаря не турбувати хворого шкідливою зайвиною, — вже на другий день, коли Гаркуша дозволив пацієнтові, що так щасливо видибав із вічної тьми, перше побачення, докладно знав про всі Йосипові витівки, бо Іван Берізко, присланий від хлопців до Дмитрика, після недавньої сварки з Йосипом ще не встиг охолонути (адже повільне, але невпинне наростання цього вибуху почалося вже від того самого вечора, коли тітка Текля привела Йосипа, пов'язаного баб'ячою хусткою, від чого Берізкові здалося, ніби хустка стинає Йосипові всю верхню половину обличчя, а це його чомусь прикро вразило, і таким стятим новоприбулий назавжди й залишився в Берізковій свідомості ймовірно й тому, що Йосип відразу, ледве переступив поріг, не тільки зажадав, аби його називали на «ви», — мовляв, він і старший, і досвідченіший від них усіх, крім того, він пізніше, — морозом обсипало від згадки, що він накоїв би, коли б його тоді не спинили) передчасно не роз'ятрювати Дмитрика Йосиповими витребеньками. Берізко не втримався, — власне, не так він не втримався, як Дмитрик сам його спровокував, спитавши, що з ним і чого він так сопе, — й розповів не лише про свою сварку, а й про інші Йосипові геройства, особливо ж про те, як на вістку про Дмитрикове нещастя (цю вістку приніс блідий, як смерть, Ґудзик, якого, либонь, саме Провидіння змордувало серед ночі навідатися до Сави, щоб він там угледів і Саву, і Дмитрика непритомних та ще й, як йому здалося, — в калюжі крови, і, зчинивши рейвах, стрімголов помчав по Гаркушу) Йосип зголосився верховодити над хлопцями.

Щоправда, тут Іванові Берізкові, який не шкодував міцних висловів, пригадуючи Йосипову вступну промову і її наслідки, довелося на деякий час перервати болісну й обурливу сповідь, бо Дмитрик, спочатку пирснувши в руку, а потім, не годний стриматися (придурок тітки Теклі, що керує його хлопцями! — це видовище він волів би на власні очі побачити!), зареготався, аж Берізко вражено стишився й несхвальне прикинув собі, чи Дмитрик не надто легковажить вибриками Йосипа, який їм кров п'є і якого варто було б уже й здихатися, навіть якби завдяки цьому й постраждала б чергова Дмитрикова ґешефтярська операція, — бо що Дмитрик вимізкував плян, де він призначив Йосипові важливу, хоч покищо й зовсім незбагненну функцію, Берізко, як і інші, не сумнівався.

Лише дивлячися, як Дмитрик все ще душиться зі сміху, ніби те, що він оповідав і справді не прикре, а смішне, Іван Берізко мимоволі на якусь хвильку втратив певність, і йому одразу спало на думку: а може, воно й дійсно кумедне, бо хіба Дмитрик так дивно поводився б?

І ледве в Берізковому мозку промайнуло це зовсім несміливе і аж трохи вибачливе припущення, — йому на якийсь уламок миті стало майже ніяково і за Дмитрика, що той без причини пустився берега, і за себе, що він своїм нехитрим розумом поспішив осудити Дмитрикову поведінку, не розібравшися, що й до чого, — як йому вже й самому прояснилося: таж певно! І як він цього раніше не розчовпав! Не дарма ж Дмитрик і слова не міг вимовити від реготу! Це ж просто нестерпно смішне! Настільки смішне, що й він уже щиро регочеться, — спочатку несміливо, ніби ступаючи на чужий терен, а тоді дедалі гучніше, — аж схлипує, бо тепер у нього в пам'яті на місці ненависного Йосипа, втілення не тільки сатани, а й усього дідьківського кодла, яке Берізкові не пощастило гідно провчити, висновується зовсім нешкідливий, а лише надокучливий і сміховинний Йосип: не з зухвалою (просто незбагненне, як він це переочив!), а явно ж придуркуватою вимогою до хлопців, аби вони слухали його замість Дмитрика: мовляв, тепер, коли Дмитрик осліп і не надається на провідника, — невже вони такі безпомічні й підпорядковуватимуться каліці? тим більше, що Дмитрика явно покарало небо за якісь приховані тяжкі гріхи, а з небораками, які впали в Божу неласку, ліпше взагалі не мати справ, бо Провидіння карає і тих, хто спілкується з грішниками (Йосип навіть кожного попередив, якою саме карою), — він, Йосип, вважає себе покликаним їх очолити, оскільки Дмитрик і так нічого не тямить ні в ґешефтярстві, ні в організаційних справах, беручи собі в помічники, замість тихих, солідних і поштивих роботяг, пащекунів і зарозумілих шалапутів, які чесній людині слова не дадуть вимовити, хоч за його поради годилося б лише дякувати! Зрештою, вони самі втратять на тому і згодом гірко бідкатимуться, якщо не передадуть йому Дмитрикової батути, бо з миттю, як він їх очолить, він їх, насамперед, належно перевиховає, відкривши їм очі на світ, оскільки Дмитрик за браком відповідальности перед власним сумлінням ганебно занехаяв цей бік справи, а людину треба не лише змалку, як помилково гадають, а все життя, щохвилини, при кожній нагоді виховувати й перевиховувати, — ну і, самозрозуміле, навчить їх працювати не по- аматорському, як досі, а професійно, тобто законно й чесно, і тут уже сам факт, що він їх очолить, свідчитиме про законність і чесність, на те він і Йосип! — аж хлопці, лише боячися Дмитрикового гніву, ледве стрималися, аби не поламати ребра невпинному балакунові.

А втім не тільки хлопцям, а й Дмитрикові вривався терпець із Йосипом, який за час Дмитрикової хвороби, попри словесні сутички, а, може, саме завдяки їм, — бож Йосип спостеріг, як хлопці стримуються, хоч і приписував це не Дмитриковому слову, а впливові власних повчань, а це спонукувало його проявляти ще більшу енергію й винахідливість, даючи волю своєму досі приспаному покликанню, — настільки уподобав схованку, що коли Дмитрик нарешті повернувся зі шпиталю (Гаркуша запевняв, ніби Дмитрикове видужання відбулося блискавично, наче сама баба Грициха замовила за нього слово перед Всевишнім, хоч Дмитрикові й хлопцям ця блискавичність видалася досить довгою) й переговорив із тіткою Теклею, аби вона забрала від них свою кращу половину, оскільки цій половині тепер нізвідки ніщо не загрожує, Йосип, переводячи погляд праведника то на Дмитрика, то на свою жінку, скрушно заявив, мовляв, він охоче пішов би додому, — хіба є щось краще, ніж власний, родинний куток? — але, на жаль, це покищо виключене, бо Дмитрик попросив його, Йосипа, залишитися й допомогти в одній дуже важливій справі, якої Дмитрик за браком досвіду сам не полагодить, а що він, Йосип, шляхетна й співчутлива людина, то він і пообіцяв Дмитрикові вволити його бажання.

Очевидно, тоді хлопці чекали, як Дмитрик в присутності тітки Теклі затопить нахабі в пику, сплативши цим довготривалу заборгованість, а одночасно й поклавши край Йосиповому перебуванню в їхньому товаристві (вони його, якби Дмитрик дозволив, далеко ліпше проматлошили б, хоч ніхто з них не належав до злопам'ятних; надто вже він їм залив сала за шкіру!), і не виходили з дива, чому Дмитрик цього не вчинив, бож із того, як йому забракло повітря (Дмитрик аж посинів), хлопці бачили: Йосип безсоромно бреше (зрештою, де ж Дмитрик будь-коли звернувся б до такого придуркуватого по допомогу, навіть якби він її справді потребував!), проте не здогадувалися, що Дмитрик, заки йому ще кров відплила з обличчя, вже (одним махом, ніби за кутик струсонув міцно спрасовану хустину, яка, виривана бурею, заляскотіла в його руці) уклав подумки, як провчити Йосипа, аби йому назавжди відпала охота до подібних вибриків, і лише остаточно зважував, чи дійсно Йосип слабує на голову, чи це промовляє з нього розрахований і небезпечний підступ, до якого варто пильніше придивитися й не легковажити ним, як досі.

Щоправда, назовні, попри цю настанову, Дмитрик ані трохи не змінив супроти Йосипа поведінки, він навіть слова не проронив, коли хлопці звели на нього очі, сподіваючися, що Дмитрик бодай коротко натякне, чому він панькається з Йосипом (якби його спитали, Дмитрик ледве чи спромігся б відповісти, оскільки він і сам не знав, чому, хоча з пересердя й приписував це то корові, яка завдяки хвилевій слабості увійшла йому в серце й отаборилася там, то нічим не вмотивованому, невловному, а заразом і досить настирливому передчуттю, — що не зникало, навіть коли Дмитрик заспокоювався, — ніби з Йосипом через випадковий збіг обставин пов'язане дуже важливе вияснення і навіть подальші прямування його власної долі).

Однак попри те, що Дмитрик не зрадив себе жодним поглядом, — адже він взагалі пропустив повз вуха усе Йосипове казання, — Йосип одразу вловив: Дмитрик насторожився, і це, ймовірно, і спонукало його вже й справді, і то одразу, ледве за тіткою Теклею зачинилися двері, запропонувати свої послуги, аби дещо злагіднити свій вибрик, бо в Дмитриковій мовчанці й стриманості він раптом вичув загрозу.

Не виключене також, що в кожного, крім розуму й почуттів, десь на самому дні свідомости в напівамебному стані зберігаються рудименти всеохопного космічного сприймання, дуже спорідненого з ясновидцям, яким людина користується лише в великій небезпеці або в сильному внутрішньому потрясінні; тобто не користується, а просто тієї миті, як людина полохається, це сприймання з мачини виростає на циклопічний вихор вогню, що відсуває набік особу, як порожню шкаралупу, й починає само з себе діяти, бо ні розум, ні почуття не встигають ловити й осмислювати мікроскопічних душевних поштовхів, справжніх рушіїв найвеличніших й наймізерніших людських вчинків.

Може, навіть Йосип не так вичув, — його не мучила зайва перечуленість, оскільки він знав: людина, яка поважає себе (а з роками Йосип відкривав у собі дедалі більшу повагу до власної персони й дивувався, чому інші не приєднуються до цього відкриття), засадничо не помиляється в житті, отже й не потребує ні плекати в собі зайвої, для здоров'я лише шкідливої перечулености, ні надто зважати на чиїсь почуття, — тоді й кроку не ступиш, — як радше наслідком унутрішньої закономірности, що разом з океанами тримається на припливах і відпливах, його енергію (її Йосипові не бракувало, хоч Дмитрикові хлопці, особливо Овсій Мірошниченко, й твердили, ніби вона в нього марнується на безнастанне викарбовування залізяччя та іржавих бляшок, бо він сам і вся його душа — процвяхована порожня бляшанка) повернуло в інший бік, і вона заповнила найвіддаленіші засохлі чарупки свідомости, які несподівано набубнявіли й активізувалися, ненароком відкривши йому те, чого він досі ніколи не зауважував, — що ані трохи не унедійснює й іншого припущення, згідно з яким Йосип мав на думці виразну, невидиму стороннім, однак зовсім певну мету, і до неї зосереджено й неухильно прямував, бо що пильніше Дмитрик до нього придивлявся, то менше він Йосипа розумів, хоч інколи Дмитрикові й здавалося: усередині м'яка заслона втримує його розуміти Йосипа, наче Йосип вибганий з іншого тіста, ніж Дмитрик і його хлопці, а людина без шкоди для себе не годна розуміти те, що на неї не подібне.

Звичайно, якби Дмитрикові довелося пояснювати, чому це так, він не знайшов би жодної ваговитої причини, крім деякого збентеження, однак попри цілковиту неспроможність висловити те, що, може, й взагалі не надавалося висловити, — хіба не займає невисловлювальне в людині далеко більше місця, ніж усе те, що, звужуючися й мілкішаючи, викристалізовується в слова? — він зовсім виразно почував: з миттю, як він збагне Йосипа, щось суттєве в ньому самому безповоротно загине, перетворивши його на істоту, якою він гидуватиме, — висновок, що настільки спантеличив Дмитрика, аж він поспішив викинути його з голови й навіть на деякий час цілком притлумити роздуми (хоч вони з'являлися ніби ззовні, без найменшої Дмитрикової участи, й опадали його зненацька саме тоді, коли він клопотався справами, ані трохи не пов'язаними з Йосипом), чи Йосип пропонував послуги (а він їх пропонував з наполегливістю, немов від його послуг залежав порятунок світу) лише зі страху перед спокутою за попереднє хизування (Дмитрик змовчав, алеж Йосип не осліп, аби не втямити, як він перебрав міру, і, хоч і пізно, — де в кого мозок працює заднім числом, — похопився, щоб трохи злагіднити неприємне враження?), чи тому, що потреба допомогти притаманна усім без винятку, тільки в кожному по-різному виявляється? Добру людину штовхає чинити добро заради самого добра — беззастережно, усією грудною кліткою, не відмірюючи добра на міліграми, часто навіть собі на шкоду, — зовнішню, не внутрішню, — і життєвий досвід (гартувальня, яка щойно повністю, за висловом Терещенка, мов лакмусовий папірець, проявляє добру чи злу людину, бо коли всі живуть у достатках і ніхто нікому безкарно не ссе крови, — такого раю Дмитрик за своє життя ще не подибував, хоч Терещенко напевно не брехав, запевняючи, ніби це трапляється, — із жиру, спричиненого душевною порожнечею й пересиченістю, як та свиня, що підкопує коріння дуба, який її годує жолуддям, — це речення Терещенко аж кілька разів повторював, тлумачачи Дмитрикові причину загибелі культур, що їх назви не трималися в Дмитриковій голові, — людина починає мізкувати від лукавого: хіба зло справді зло? може воно навіть добро? Хіба є межа між добром і злом, заки навколо панує, за визначенням Терещенка, доброзло, сіренька маса, не те й не се, яка нікого й не гріє, але нікому нібито й не шкодить, лише яка одразу ж розлітається, і то з мікронною чіткістю, на добро і зло, як тільки людині починають живцем вирізувати шматки м'яса?), той самий життєвий досвід, що угодованих добрячків перетворює на в'їдливих ницих потворок, не робить її черствою, бо вчинками доброї людини рухає співчуття й любов до ближнього, а не очікувана винагорода. Та й про яку кращу винагороду мріяти, коли, слугуючи ближньому з надміру власної доброти, людина дотикається до самого живчика існування, до самих кровоносних судин незбагненної божественної суті, — хіба не тому Христос дав себе розіп'яти? — а це такі двигтющі вихорі сліпучої радости, перед якою никне й щезає все інше, бо в цьому уламкові духовного прозріння людина випростовується й осягає певности: вона Божа істота, а не шматок безхребетної мерзенної гиді, що розкладається, ще заки її поглинуло небуття?

Натомість злу людину (дивно, коли Терещенко приходив навчати Дмитрика різних мудрощів, Дмитрик не завдавав собі великого труду прислухатися, а щоб запам'ятовувати всі ті казання — і поготів, проте, може, й мав Терещенко слушність, уперто обстоюючи погляд, згідно з яким зло завжди тягне підроблятися під добро, хоч воно й зневажає його, бо видимість добра навіює злові ілюзію, ніби воно повноцінне, як добро, і справді існує?) бажання допомогти приводить тільки до хворобливого вивищення своєї нікчемної персони й зловтіхи, мовляв, ось дивись, я допомагаю тобі, однак це стається не тому, що мені серце крається бачити тебе в нещасті, — серце крається лише в селепків, я ж надто високої про себе думки, аби мене хвилювали нікчеми, не варті й мого сліду! — а тому, що, допомагаючи тобі, я розкошую з утіхи, який я могутній, майже Бог, а ти — ніщо, самі немощі й злидні, і почуття моєї зверхности — це єдине моє вдоволення й спонука, бо якби ти, кому я так ласкаво допомагаю, добіг достатків і заопікувався б мною, ощасливлюючи дарами, я тебе люто ненавидів би і пильнував, як нишком (воно все ж безпечніше не скидати личини добра, адже ніколи не знати, чи вона ще, бува, не придасться) втопити тебе в ложці води.

Очевидно, Дмитрик ніколи не заходив так далеко, щоб попри погамовану неприязнь до Йосипа приписувати йому саме ці людиноненависницькі наміри. Де ж би він легковажно засудив (на хвильку— ясна річ, цього він не перечив, заки ще нуртувала свіжа злість, готуючи Йосипові пекельні муки, які напевно пішли б йому лише на користь, тільки ж Дмитрик ніколи довго не злостився й негайно витягав Йосипа з геєни вогненної, куди щойно був його пожбурив) нехай надокучливу, алеж навряд чи справді злу людину (хіба бракує на світі невдах, які ніби й прагнуть, однак чомусь не годні чинити добра? наче й стараються, а воно їм не вдається? Чи це тому, що вони ходять навпомацки, не бачачи межі між добром і злом?)!

Щоправда, цього Дмитрик ніколи не розумів, оскільки для нього чітко розмежовувалося добро від зла незалежно від його інколи досить ризикованих ґешефтярських маніпуляцій, відповідальність за які він завжди повністю перебирав на себе чи то завдяки вродженій, ним самим не усвідомленій добропорядності, про яку він був не надто високої думки (де ж би він посмів зачислити себе до порядних осіб!), чи то завдяки рухливій вдачі, яка не лишала йому дозвілля на зайві вагання й сумніви, щоб, задля повчальних висновків, — імовірно, навіть корисних у житті, — встановити, чи людина порпається в злі лише тому, що змалечку несприятливі обставини або й чийсь лихий приклад, чи взагалі нице середовище (як на Дмитрика, то лихі приклади й огидне середовище тільки прищеплювали відразу до зла) притовкли в ній ще не надто зміцнілі парості добра, а пізніше ніхто не завдав собі труду переконати її, не словами, а вчинками (адже виключно те, що людина втілює в собі, переконує), як без добра, хоч воно хвилинами в душевному затьмаренні, близькому до самознищення, й здається непотрібне, людина витиме диким звіром, відбігши свого людського призначення? — як це викладав Терещенко, пояснюючи не надто уважному Дмитрикові, чому Сковорода торував шлях до людського сумління (про Сковороду Дмитрик чув і від дядька Семена, бо пам'ять про вченого праведника не тільки ще жила в селі, куди Сковорода завітав був під час мандрів і звідки дядько Семен своєчасно вибрався до сусіднього містечка, а й доповнилася знаменними подробицями після того, як заарештували Левка Омельчука з усією родиною, не поминувши навіть слабого діда Панаса, який надто голосно простогнав про колишню волю, і відгодовані пикаті молодики в сорочках на випуск приїздили випитувати, хто підбив Омельчука, — бож хіба він сам здатен мислити? адже мислення виключний привілей начальства, а не сірої худоби, помилково називаної людьми, яка ходить під ним! — без дозволу повісити на хаті самотужки витесану дощечку з датою відвідин й ім'ям Сковороди на згадку про його зупинку в цій простій оселі, та ще й унизу червоними літерами написати, ніби український філософ — із яких це пір він став український? коли й шолудивому собаці відомо, що на Україні крім буряків та премійованих свиноматок, ніколи нічого путнього не народжувалося! — стояв за правду й справедливість; — додаток, який безпомилково відкрив очі вищим чинникам із цивілізованого центру з новісінькою бензоколонкою на головній вулиці, що тут не інакше, як вмочила руки, тобто, звичайно, не руки, а буржуазно-націоналістичні пазурі закордонна аґентура, і тому варто пильніше обстежити і підозрілу хату, і все село. І коли згодом після належного обстеження мазепинська хата сама зайнялася й згоріла, — така вже, видно, земля на Україні, що скарби, століттями назбирувані її загумінковими, — а хіба ж не загумінковість не визнавати вищости й переваги сильнішого? — синами, яких ніяк не вистріляють, — на превеликий жаль усього прогресивного людства, бож вони за браком кебеті цураються рідкого щастя називатися єдиним неділимим російським народом і злісно вигадують якусь там українську національність, що з неї й кури сміються, — хіба людина, яка поважає себе, спроможна осквернити себе в пристойному товаристві таким меншевартісним походженням? — самі займаються й горять, — решта притлумлених мешканців, — кого вивозили, а хто сам тікав, як дядько Семен, — розповідали, як до них став учащати жебрацький філософ, перестріваючи людей не лише в полі, на городах, а й навіть вихиляючися з-за плечей роз'юшених енкаведистів, які чомусь постійно юшилися, — і на весь голос підбадьорювати заляканих, аби вони не слабли духом, бо в кривди глиняні ноги й солом'яний язик).

І коли Терещенко, часом просто, а часом трохи плутано (зрештою, не виключене, що плутаність походила не з Терещенкової вини, а з розпорошеної Дмитрикової уваги) уточнював, чому ця світла людина, замість розкошів і вигоди, обрала ковіньку й правду, Дмитрикові зовсім незвично дряпало всередині, точнісінько так, як тепер, і навіть здавалося, що, незалежно від обставин і настанов, і йому доведеться іти до тієї самої правди, яка підточує його спокій.

Очевидно, Дмитрик не вдавався до подробиць, що ж це за правда і чому саме він, а не хтось порядніший і достойніший має побиватися за нею, уже хоча б тому, що в його голові, ледве він заходжувався наводити порядок, появлявся туман, а в таких випадках ліпше взагалі не заглиблюватися, що і до чого. Як на Дмитрика, то він не тільки не заглиблювався б, а й ні хвильки не сушив би собі мозку, чому Йосипові казання й навіть випадкові зауваги, хоч вони наче й не містили чогось особливого злісного (нудярства, та й годі), підіймають проти Йосипа весь гурт, якби його не пронизував щем, дуже подібний до почуття провини, яке нагадувало: він, Дмитрик, ухиляється від обов'язку стати нарешті на рішенні, яке заторкує не так Йосипа, як його самого, а що він, усупереч звичці полагоджувати неприємні справи в першу чергу, зволікає (хіба йому не ясно, що зволікання однак нічого не змінить?), ніби очікуючи з неба остаточного знаку, який розтрощить його внутрішнє заціпеніння й сумніви і схвалить правильні дії (так можна дочекатися і до Страшного Суду), то він і панькається з Йосипом, попускаючи те, що не вільно попускати.

Звичайно, якби Дмитрикові вистачило на довше терпцю, то він, імовірно, дійшов би висновку: він панькається з Йосипом не тому, що, мовляв, горбатого й могила не виструнчить, тож не варто й брати до серця витівки людини, в якої, бува, й справді не все гаразд у голові, як і не тому, що він збирався провчити Йосипа, вичікуючи сприятливішої нагоди (очевидно збирався, але ж не це головне!), за всі витівки, і то ґрунтовно, аби йому на майбутнє відхотілося їх практикувати, а просто тому, що Йосип чи не вперше змушував Дмитрика уважніше прислухатися до себе, властиво не до себе усього, а до зовсім певної частини в собі, яка несподівано виросла в ньому, як хрящ, а це одразу тягло за собою ускладнення, бож напевно Дмитрик поводився б далеко не так стримано, якби його самого не дивувало, а одночасно й не пронизувало неспокоєм (невже все це спричинила корова, яка штовхала його в напрямку, куди йому ані трохи не кортіло відхилятися?), чому навіть тоді, коли Йосип найдошкульніше допікав (а Йосипа ж, ніби чорти наввипередки смикали), попри погамоване роздратування і навіть лють, яка інколи заволодівала ним, Дмитрика ятрило сумління (спочатку, як малий пронизливий цвяшок, а потім уже й, як горнятко, завбільшки з кулак), чи не надто він і його хлопці несправедливі до Йосипа. Тобто не так, щоб зовсім несправедливі, а наче іншими сприймальниками до нього обернені, і то головне завдяки упередженню, пов'язаному з убивством Гната? Цього упередження ніхто голосно не висловлював, адже Йосипові не довели злочину, а чого тільки з дурної голови не плещуть! — може, навіть про Гната ніхто й не думав, в усякому разі напевно не пов'язував його смерти з Йосипом, але не виключене, щось від того нещасливого випадку висіло в повітрі, і Йосип це відчував, і саме ця не вимовлена, а ніби видмухувана несправедливість, а не вдача Йосипа, і штовхала його задерикувато поводитися, не даючи нікому промитої води?

А втім так само ймовірно, що Дмитрик помилявся, і причини тут були зовсім інші (яких тільки причин не буває, та й чи не міняються вони постійно?). Зрештою, не дійшовши жодних задовільних висновків, Дмитрик махнув рукою, бо пощо трудитися над тим, чого однак не розчовпати? Йому не бракувало доброї волі, проте що з того, що він перевертав припущення за припущенням, аж йому голова пухла, коли від цього ані трохи не ставала збагненнішою ні Йосипова поведінка, ні реакція хлопців, ні (що правду таїти!) внутрішній стан самого Дмитрика? Бо чому, наприклад, навіть те, що Йосип наполегливо пропонував допомогу (Дмитрик бачив: Йосип дійсно загорівся бажанням допомогти, але він так само бачив, як ніхто з хлопців не хотів цієї допомоги), настроювало проти нього не лише весь гурт (і то далеко ворожіше, ніж перед тим Йосипові повчання), а й неприємно разило Дмитрика (чому, він не спромігся б сказати, однак чомусь і дратувало, і разило, і сповнювало за Йосипа соромом), хоч Дмитрик сумлінно допильновував, кожного разу поборюючи в собі (інколи аж млосну) неприязнь, щоб Йосипа ненароком не надто щиро стусонули і, воліючи на мить зачопувати прискіпливого балакуна, не переставили за межу, звідки не повертаються.

Імовірно, це останнє міркування й спонукало Дмитрика не вичікувати сприятливішої нагоди (коли він сам прийде до рівноваги і, заки віра в його розсудливість похитнеться, знайде гідну розв'язку не тільки, як позбутися Йосипа, а й переконливо виправдати доцільність його задовгої присутности в їхньому товаристві), а діяти відразу, відкинувши сумніви, чи це розважно, особливо після того, як він спостеріг (і це вплинуло на нього, мов грім серед ясного неба), як гостра відсіч хлопців не втихомирює, а, навпаки, наче аж додає Йосипові охоти вигадувати й напосідати з щораз новими домаганнями й уліпшеннями, від яких псувався настрій не лише в Берізка, Мірошниченка чи навіть у витривалого Ґудзика, а й сам Дмитрик чмарів настільки, що коли він залучив Йосипа до однієї з своїх найбільших акцій, наражаючися (хоч про це, дякувати Богові, ніхто не догадувався) цією нерозважністю, — яку кожен назвав би шаленством, — провалити чергову ґешефтярську операцію, Дмитрик вагався б визначити, чи це він вчинив, аби задовольнити Йосипове прохання й дати йому можливість бодай раз у житті виявитися корисним, чи щоб показати нарешті хлопцям, що всі його дії найдокладніше продумані, бо Йосипа, якого хтось інший, не такий винахідливий, не підпустив би й на крок до справжнього діла, він, Дмитрик, заздалегідь узяв і тримав спеціяльно для цієї великої справи, щоб саме пащекуна використати як найповніше алібі, — адже справді хто повірив би, що Дмитрик з'їхав з глузду й допустив би до своїх маніпуляцій, як свідка й помічника, людину, яка негайно роздзвонила б про це на весь табір (ця ризикована ідея зовсім випадково блиснула в Дмитриковому мозку, і він одразу за неї вхопився, зметикувавши в раптовому напливі енергії: він уже подбає, як улаштувати, аби присутність Йосипа при гарячому ділі послужила найкращим доказом, що ні Дмитрик, ні його хлопці до цього діла не прикладали рук!)? — чи щоб пересвідчитися в чомусь глибоко особистому, безпосередньо не пов'язаному з Йосипом (пересвідчитися так, як ідуть під кулі, випробовуючи відвагу), яке самому Дмитрику зрідка ледьледь промацувалося, але за допомогою Йосипа мало остаточно вияснитися й змінити Дмитрикове життя?

Звісно, тут Дмитрик повністю усвідомлював, що коли він, замість рішуче відпровадити Йосипа до тітки Теклі, нам'явши йому на прощання ребра, не з помсти (адже ні Дмитрик, ні його товариство не відзначалися мстивістю), а виключно задля порядку, аби Йосипові назавжди забулася дорога до Дмитрикового горища, а хлопцям трохи полегшало на душі (хіба вони не натерпілися й не заслуговували хоча б заради моральної підтримки на невеличке відшкодування?), узяв Йосипа розвантажувати вагон американської шинки (наслідки Дмитрикових дещо поширених ґешефтярських діянь), він додає собі виснажливих і тривалих клопотів, бо алібі — одна річ, а чиста робота, без алібі й розголосу — інша, і тому, перш ніж Дмитрик належно підмурує це алібі й розчистить терен, Йосипа доведеться особливо уважно взяти під догляд, заки бляшанки з шинкою не лише потраплять до надійного сховища в печері, перетвореній на землянку (навіть із піччю-казанком) якраз навпроти табору на горі (де ніхто не влаштовував складу з огляду на близькість таборової поліції, в якої сховище було на виду, — причина, що й спонукала Дмитрика не постійно, а час від часу, коли траплялися більші операції, переховувати там товар, — і Дмитрик не помилився, порахувавши: жодному поліцаєві не спаде на думку, що знайдеться відірвиголова, який відважиться просто перед очима таборового правосуддя закласти оперативну базу), а й залишать схованку, віддалившися настільки, що їхня пов'язаність із Дмитриком перетвориться на звичайнісіньку вигадку за чаркою горілки, аж роками пізніше самі учасники цієї операції (особливо ті, що, виеміґрувавши, посоліднішали й добігли законних достатків) не виходитимуть із дива, як Дмитрикові, попри всю його звинність, пощастило втяти подібну штуку, щоб завдяки шалапутству й моральній хиткості одного офіцера, фанатичній чесності й непохитності другого, щедрим хабарям і Дмитриковій недріб'язковосгі, належно оціненій посередниками, добрій волі шмаровоза, зміцненій і скерованій у відповідному напрямку переконливою нагородою у формі американських цигарок і пляшки горілки, непомильності й ретельності двох залізничників, які суворо дотримувалися приписного параграфу, а так само службовця, що цей параграф трохи вільніше витлумачив, — вагон американської шинки з Франкфурту, відчіплюваний і знову причіплюваний на проміжних станціях і навіть задля підтвердження законного маршруту на одну ніч завезений у депо, зміг без ускладнень загубитися аж до Мюнхену, а звідти до Міттенвальду, так само, як невдовзі потому й вагон американської шоколяди, тільки вже не з Франкфурту, а з Фульди, яким Дмитрик завершив ґешефтярську кар'єру, аби до неї вже ніколи не повертатися, попри спокусливий успіх, що уможливив Дмитрикові два рази не тільки майже безперешкодно (не зважаючи на історію з Ґудзиком, якому проламані ребра небезпечно пошкодили легеню) вивантажити поживний вміст, а й одразу відіслати порожні вагони, щоб вони без сліду зникли з Міттенвальду і потім, одбігши Дмитрикової опіки, без господаря мандрували від станції до станції, спричинюючися до чуток, ніби в наслідок розрухи й примусової депортації (не тільки по глухих містечках, а й по великих містах, і то особливо в дощ і туман) появляються вагони-привиди, які курсують у невідомому напрямку, і хто їх угледить, той або незабаром помре або зазнає лиха й поневірянь, як це й сталося з Ільком Синюшком.

Правда, згодом, коли Ілько розповідав Дмитрикові, як через ці вагони-привиди його з матір'ю зловили радянщики (вони вже сідали до потягу, вимінявши у приміському селі за материну вовняну сукню трохи картоплі й хліба, якого не вистачало на картки, що їх вони отримували, заховавшися від сталінської м'ясорубки під вигаданим німецьким прізвищем, хоч обоє слабо, Ілько трохи ліпше, володіли німецькою мовою, та серед післявоєнного розгардіяшу вистачало свідка, — а такий знайшовся, — щоб отримати нові папери), і з розпачу, що її назавжди розлучають із сином, якого вже потягли до ешельону з репатрійовуваними, аби заслати й знищити, як ворогів народу, як заслали й знищили її чоловіка, батька, брата, мати вхопилася за серце і м'яко впала, а коли Ілько рвонувся попрощатися з мертвою (що мати мертва, він зрозумів по тому, як з її продовгастої торбинки викотилися й застрягли в багнюці кілька картоплин і буханець, — це він зовсім виразно бачив, попри те, що цього не могло бути, бо під час арешту торбина залишилася в руці у солдата-вартового), його збили й запхали до остовців, яких везли на схід, і він, щойно трапилася нагода (а вона трапилася аж біля польського кордону), втік, виплигнувши з потягу в русі, — Дмитрик, слухаючи Ількову сповідь, не здогадувався, що до вагонів-привидів, спричинників загибелі Ількової матери і його поневірянь, належав і той вагон, біля якого востаннє пописався Йосип; хоч знаючи, з ким він має справу, Дмитрик поставив Йосипа в самому хвості в найбезпечніше місце, велів Ґудзикові не спускати ока з надто свіжого помічника і щойно тоді відлучився до Мірошниченка, який стояв на варті, розчепіреною рукою даючи знак Дмитрикові, аби він пришвидшив кроки.

Тільки віддалі до Мірошниченка, попри її незначущість, Дмитрикові не судилося подолати, бо, зауваживши, як Мірошниченко орудує пальцями (що означало: з лівого вокзального барачка, згодом зрівняного з землею, біля якого в останній Дмитриковій операції Кирило Кузя побачив кінець світу, наближається залізничник, особа, зайва в їхній операції), Дмитрик одразу зорієнтувався, властиво, не зорієнтувався, а його пронизало в саме серце (як це з ним завжди траплялося за критичних обставин, коли мозок випорожнювався, і на його місце вмикалися короткі пожежні сигналізатори, які гнали Дмитрика в рятівному напрямку, перш ніж він встигав прикинути, чи це доцільно, — згодом досвід підтверджував: навіть дуже доцільно!): треба йти не до Мірошниченка, що сприйняв Дмитриків поворот, як наказ не бентежитися нічиєю появою і не залишати варти, — головне — його пересторогу Дмитрик узяв до відома й не перейнявся нею, отже покищо все гаразд (заки Мірошниченко звітував на мигах, Дмитрик, не видовжуючи шиї, закарбував: залізничник віддалився, і з того напрямку загрози нема, зрештою, на випадок його появи Дмитрикові кишені містили щедрий запас американських цигарок, випробуваний засіб на заспокоєння), — а, перелізши попід вагонами, бігти назад до Ґудзика.

Самозрозуміле, перестрибуючи через шпали, Дмитрик не припускав, що Ґудзикові, на розважність якого він найбільше покладався, уникаючи доручати Йосипа охоронцям з надто важкою рукою, урветься терпець і він ударить Йосипа, аби заткнути йому пельку й негайно змусити підняти скриньку з шинкою, яку той, ледве Дмитрик віддалився, кинув на землю, заявивши, мовляв, він не віслюк, щоб увереджуватися на цій безглуздій каторжній роботі, і радить решті не занапащувати здоров'я, а рятувати шкіру, бо їх зараз однак накриють. Він пропонував свою допомогу, але не на пропащу справу (невже вони гадають, ніби ця просто по-дитячому підготована операція вдасться, і жодна душа не помітить серед бур'янів у рівчаку, — хоч і який глибокий він був би, — обабіч усієї дороги до табору бляшанок із шинкою, поки вони їх попереносять далі до схованки? Покладатися, що в струмок на дні рівчака ніхто не полізе і бляшанки укриються під водою, хоч її там ледве по кісточки, явний безум. Подібна убога ідея тільки Дмитрикові й могла спасти на думку!), а щоб своєчасно (він, Йосип, ще не втратив сумління, як інші) відкрити їм очі на прірву, куди їх Дмитрик штовхає. Зрештою, хіба вони самі не тямлять? Таж єдина твереза розв'язка в теперішній халепі — це добровільно, поки Дмитрик десь шалається, покликати поліцію, тоді їх усіх, крім Дмитрика, помилують, і ще й, як ініціяторів викриття, нагородять! А як Дмитрика упечуть за ґрати, це кожному вийде лише на користь, бо Дмитрик справжній винуватець, не людина, а дрантя, ганьба порядного суспільства, і по ньому давно шибениця тужить.

Звичайно, коли людина щось рішуче та ще й з піднесенням виголошує, мало кому кортить сумніватися, чи промовець дійсно викладає свій погляд, чи йому слова (саме наслідком рішучости й піднесення) трохи забігають наперед і тягнуть туди, де він не сподівався опинитися. Може, й Йосип первісне не передбачав так гостро висловитися, а тим більше підбивати хлопців на пошуки ласки в поліції, сама згадка про яку одразу псувала найрожевіший настрій, як це Йосип не раз мав нагоду пересвідчитися, а просто язик йому своєчасно не зупинився, а що Дмитрикова поведінка ніколи не знаходила його схвалення (чи ж випадало схвалювати те, що він, Йосип, далеко ліпше, а, головне, зовсім інакше зробив би? Дмитрика від народження, — напевно його сам дідько визаглемедзковував, — скраяли не так, як Йосип уявляв людину, а уявлення Йосипа живилося переконанням: людина, не подібна до нього, нічого не варта і явно помилково числиться людиною. Крім того, Дмитрикові дії постійно викликали в Йосипа то страх, то роздратування, майже тотожне з відвагою, штовхаючи його на дедалі ризикованіші винаходи, бо Йосипові здавалося, ніби Дмитрик з ворожости, успадкованої ще від сутички Каїна з Авелем, мстиво вичікує нагоди, як зігнати його на слизьке, познущатися, принизити або й знищити, — хіба не знайшли за табором у вирві з водою Івася Кальченка? — а це ніяк не збільшувало прихильности до Дмитрика, байдуже, наскільки той терпляче ставився до Йосипа, вже хоча б тому, що в Дмитриковій стриманості — і звідки він раптом набрався тієї стриманости? — Йосипові ввижалася не поблажливість чи нерішучість, а рафінований і злісний підступ, якому Йосип усіляко запобігав), то це й вилилося в говорення, що обпалило Ґудзикові шлунок приском.

Одначе, якби це говорення пролунало на горищі, а не біля ще тільки наполовину вивантаженого вагона, де за кожною найменшою затримкою чигало викриття й покарання, Ґудзик плюнув би й обмежився б хіба одним, другим словом, ще раз здивувавшися, чому Дмитрик не позбудеться придурка тітки Теклі, однак, пам'ятаючи Дмитрикову пригадку заопікуватися Йосипом, Ґудзик надто сумлінно перейнявся покладеним на нього обов'язком (щоправда, цьому значною мірою сприяла й деяка напруженість, неминуча в діяльності за подібних обставин, а особливо ж погнуті бляшанки з дорогоцінною шинкою, що вивалилися з ящика і їх Йосип зневажливо копав ногою, кожним таким ударом заганяючи носаки Ґудзикові під саме серце), — та й хіба хтось інший на його місці не перейнявся б? — і заки збагнув, що він чинить, тицьнув кулаком Йосипа в груди, не подумавши: адже Йосип далеко сильніший і, озброєний бляшанкою, зломить йому кілька ребер, а тоді, замість отямитися, вхопить нову й замахнеться, щоб провалити Ґудзикові голову, перш ніж поворухнуться Берізко, Ростик і Кузя, які прочумалися, лише коли Дмитрик збив Йосипа з ніг, аж той заюшився і, посмирнівши, глянув риб'ячим поглядом на Дмитрика, що вже наказував Ростикові чимдуж бігти до Гаркуші й потайки просити негайної допомоги (Дмитрик знав: Гаркуша лаятиметься, обзиватиме їх бандюгами й кретинами, погрожуватиме поліцією, але не відмовить — якби Гаркуша колись відмовився допомогти, напевне світ завалився б, — і триматиме язик за зубами, як це не раз бувало, — де ж би він занапастив людину? — бож його, видно, сам Бог від народження приділив до тих, що рятують, а не топлять ближнього, обдарувавши відвагою; чинити добро — треба великої мужности; страх і доброта — непоєднальні, — у цьому Дмитрик переконався на власному досвіді: серед боягузів він не подибував ні доброї, ні порядної людини, а тільки мерзенне нишкове падло. Може, й справді страх, заволодівши чоловіком, перетворює серце, а цим самим і всі помисли й дії, на купу гною?), а Берізкові доручав, показавши, як це робиться — наука Перкаленка й криївки не пішла на вітер — узяти Ґудзика під пахви, нехай виглядає, ніби хлопець набрався, заки перетнуть дорогу, — сили в Берізка вистачить, — і якнайхутчіше нести пораненого не до сховища на горі, а до «шпачиної ями» в лісок і чекати там на Ростика з Гаркушею. Дмитрик же з Йосипом і рештою товариства, вивантаживши вагон, невдовзі приєднається до них, і, як добре осмеркне, крізь діри в дротяній огорожі навколо табору спробує (якщо Ґудзик не дуже стогнатиме) прошлюзувати його на горище.

Пізніше, коли вже виходили Ґудзика, — якому Гаркуша два рази вночі (аби Ґудзика, а через нього й Дмитрика з хлопцями, не засипати і самому не потрапити на небажаний облік) спочатку на горищі, а потім у таборовому шпиталі, куди хлопці в довгій скрині, терміново змайстрованій із зелених дощок вхідних дверей першого барака, принесли Ґудзика, завиненого у ватяну ковдру, переливав кров (Дмитрик і Берізко, проінструктовані Гаркушею, асистували, а великий Федір стояв на варті), — і Йосипа, протримавши на відповідному карантині, нарешті збули тітці Теклі, — Берізко, Ростик і Кузя, виправдуючися перед Дмитриком, чому вони не перешкодили фатальній сутичці, в один голос запевняли: вони не встигли й поворухнутися, як замість Йосипа (його наче корова язиком злизала) угледіли чорта, який підняв одну з розкиданих погнутих бляшанок з американською шинкою, уважно прочитав на ній напис (що прозвучало, ніби він давився картоплиною) і, вишкірившися на Берізка, Ростика й Кузю, аж їм заціпило й прилютувало їх до землі, прошепелявив (точнісінько так шепелявив Матин), мовляв, зараз він і до них добереться, лише спочатку зведе порахунки з Ґудзиком.

Очевидно, якби Берізко, Ростик і Кузя потрималися за хрестик на грудях або їм спало б на думку щось радісне й світле, перед чим щезає пітьма й гидь, це їх одразу протверезило б, і вони кинулися б на допомогу. Тільки ця можливість їм цілком вилетіла з голови, і цей недогляд, імовірно, стався лише тому, що вони на мить — не повірили, а коротко завагалися, — як це трапляється в критичних ситуаціях, — чи й справді не наділений сатана нездоланною владою, що остаточно й оприсутнило ненависника людського роду, вдихнувши в нього життя, наслідком чого всі троє крізь одне спільне око, виснуване необережним припущенням, побачили, як чорт повернувся до Ґудзика й зажадав, аби той негайно присягнув йому на тій підставі, що Ґудзик однак ходить біля чорної справи й присяга злу (хіба він йому вже не слугує?) — незначна формальність, яка нічого істотно не змінить, тобто змінить, але виключно на користь Ґудзикові, бо ті, хто по боці зла, завжди виграють, і доля до них ласкавіша, ніж до віслюків, що тягнуться за добром, яке взагалі не існує. Якщо ж Ґудзик, злякавшися бабських теревенів про занапащення душі, не присягне дідькові, — йому, Ґудзикові, загрожує загибель, і то не колись на Страшному Суді (він, чорт, ладен підтвердити найпекельнішою клятьбою: все то вигадки, бо ні Страшного Суду, ні загробного життя нема, людина живе, поки дихає, а вмерла — на тому кінець раз і назавжди, це ж далебі науково встановлено, а звідси висновок: нехай цінує життя!), а зараз біля вагона і від цієї загибелі його й сам Бог не врятує, оскільки Той цікавиться не паливодами, як Ґудзик, а праведниками, і то не густо, а одним на сто років, бо інакше хіба гнило б їх стільки по в'язницях, концтаборах і на засланні? Отож нехай Ґудзик не плекає зайвих ілюзій, покладаючися на Того, з кого, мов з козла молока, а рятує, що дається ще врятувати.

Самозрозуміла річ, після подібних угрущань кожному зробилося б не переливки, хоч би й яких поступових поглядів він дотримувався (поступ — поступом, а коли сатана стоїть над душею, жарти короткі), і напевно за інших обставин Ґудзик розгубився б і, може, й дався нечистому на намову. Тільки тепер обурення проти Йосипа заслало Ґудзикові зір і він напевно не розгледів як слід чорта, гадаючи, що то Йосип його дрочить, а це, звісно, не злякало, а лише більше розсердило Ґудзика, і він гостро відрізав: кожний, хто вважає, ніби він, Ґудзик, ходить біля чорного діла, глибоко помиляється. З його діяльности іншим лише користь, він не відбирає шматка хліба в сироти (а в тих, що живуть у достатках, трохи рвонути — хіба гріх?) і не кривдить беззахисних, крім того, скільки сягає його пам'ять, нікому він з розмислом не заподіяв зла, отож ні чорт, ні диявол не діждуться, аби він присягав мерзенній гиді. Цього він не зробить, навіть якби на нього випустили все пекло. Зрештою, його пеклом не залякати, він уже ляканий і дома пройшов крізь нього.

Тоді у відповідь чорт жбурнув бляшанку в сміливця, однак не потрапив, бо саме тієї миті Ґудзик чи висякався, чи перехрестився, чи просто в його душі не виявилося справжнього зла, за яке нечистий зміг би вхопитися. Імовірно, чорт і відійшов би з порожніми руками, якби біля нього не виринув Йосип і не проспівав: «Коли розлучаються двоє». Бо почувши спів, чорт уважно витягнув шию, ніби в тому, що недоладно виводив Йосип, фальшуючи кожну ноту, містилася важлива інформація, а потім нахилився, згріб у жменю землі й кинув Ґудзикові межі очі, від чого той мимоволі міцно лайнувся, згадавши дідька і всю його нечисту рідню, а це вмить розмагнетило повітря навколо (Берізко, Ростик і Кузя відчули на власному обличчі, як воно зм'якло й потікло слиззю), — і бляшанка влучила в Ґудзика, якому довелося б пускатися в мандри до прадідів, якби не наспів Дмитрик, що ногою звалив Йосипа, вибивши йому з рук смертоносну шинку, а тоді вже перейшов на кулаки й охолоджував навіженого доти, доки той перестав відбиватися й процідив: «Я тебе уб'ю!»

Звичайно, отримавши подостатком стусанів — і де лише Дмитрик навчився подібним способом орудувати п'ястуками? не п'ястуки, а нищівні праски! — і не таке скажеш, і Дмитрик не надавав би цьому жодного значення (куди ж він зайшов би, якби брав поважно погрози під час навкулачних розходжень?), проте вигляд непритомного Ґудзика різонув його по живому, і він, вліпивши Йосипові задля ефективнішого заспокоєння останню печатку, не втримався й з пересердя бовкнув: «Я тобі не Гнат!» — за що згодом ладен був відкусити собі язика, бо від цих слів Йосип зіщулився, ніби в нього влучила блискавка, і риб'ячим поглядом глянув на Дмитрика, аж Дмитрик назавжди його погляд запам'ятав, і то зовсім не тому, що погляд Йосипа, вже не роз'юшений, а зосереджено прозорий, яким розглядають комаху, перш ніж її розчавити, обіцяв його знищити (— Я тебе вб'ю, бо з тебе говорить чорт, — казав Йосипів погляд, тим часом як сам Йосип заточувався від Дмитрикового удару.

— Це з тебе говорить чорт, — заперечував Дмитрик.

— Ні, з тебе. Він дає тобі вправности перемогти мене, хоч я й сильніший. Але я тебе вб'ю, — наполягав Йосип.

— Я тобі не Гнат, і хоч ти й утричі виявився б сильніший, я з тобою упораюся, і ти отримаєш і за Гната, і за Ґудзика!

— Таких, як ти, треба вбивати, і я тебе уб'ю, — заповідав погляд), а тому що тієї миті Йосипа із його риб'ячим поглядом заступила собою безтілесна корова й скрушно зідхнула: «Дмитрику, невже це твій шлях?» — і Дмитрик зрозумів: хоч і як би він зволікав, для нього наближається пора залишати хлопців і йти новою, ще зовсім незвичною, тільки йому судженою дорогою.

Звичайно, це не означало, що Дмитрик одразу ж і ступив на цю дорогу. Тобто, може, й ступив, бож усі нові дороги беруть початок від старих і, перш ніж карколомне відгалузитися, деякий час, вбиваючися в колодочки й вилущуючися з останніх молочних оболонок, ідуть поруч, завдяки чому людина й не помічає, де нове відбрунькувалося від старого, аж поки її прониже нагле усвідомлення: щойно навколо мерехтіли знайомі обличчя, щойно чоловік метушився, поспішаючи разом з іншими второваним гостинцем, а тут старі путі щезли, ніби їх ніколи й не існувало, все досі важливе й конечне непотрібним мотлохом залишилося далеко позаду, і занехаяна й притлумлена щоденними клопотами душа, в якій раптом виникли джерела, мацачки, дихальця, жмути вібруючих волокнин, випросталася і, подиву гідно змужнівши, ловить заграву свого ще не цілком осмисленого, але вже в головних контурах намацально відчутного покликання, хоч це покликання і втілюється поки що в приглушену коломийку, яка серед таборового майдану у вузькому проміжку між першою й другою калюжею досягає Дмитрикового вуха.

Властиво, Дмитрик навіть вагався б сказати, чи це справді коломийка. Наче й коломийка, тільки від неї щомиті відокремлювалася то дума, то козачок, то суцільний танцювальний вихор з тупотінням, виляскуванням і хвалькуватими приспівами, які, добігши затяжної ноти, видовжувалися в сувій м'якої, тужно-веселої, незнайомої, а заразом ніби й знайомої мелодії, так, немов не Дмитрик, а хтось із його предків чув її, і пережиття далекого вільного прадіда, скиненого з сідла не ворожим списом, а негаданим прозрінням, знехтувавши віками й неспадковістю особистого досвіду, на коротку мить в усій тодішній осяйній неповторності передалося Дмитрикові, наслідком чого він і побачив (правда, це бачення ішло не з очей, а з грудної клітки), що над третім бараком, звідки линула музика, і до верхів'я Карвенделя — з первісне опуклих, а згодом дещо продовгастих тонів (тягучих, перлямутрових слимачків, кожен із вушком-талісманом усередині проти зла й мерзоти) ширяться звукові легені, щоб охороняти таборян від нещасть, даруючи їм надію на краще, людяніше майбутнє, й радість, яка й Дмитрика виповнює по вінця, аж він, мимоволі пританцьовуючи, петлює слідом за коломийкою, силкуючися встановити, хто ж це серед буднів розсвяткувався.

Ясна річ, заглядаючи в крайньому бараці до підвального вікна, завжди роздзяпленого, а тепер щільно завішеного ліжником, крізь який, опріч музики, нічого не просякало, Дмитрик уже догадався, що це стара гуцулка, баба Кирилиха (адже кілька днів тому вона через хлопців, а тоді й у власній особі, перестрівши Дмитрика, запрошувала до себе, тільки йому це зовсім вилетіло з голови), Кирилина з файкою, — як її поза очі кликали, бо вона не розлучалася з люлькою, схожою на баклажан, перев'язаний посередині (про цю люльку пускали торохту, ніби вона така містка, — завдяки властивості розширюватися в темноті, — що туди влазить на раз не лише десяток капшуків тютюну — це Дозьо Каленик сам бачив, випиваючи колись у Кирилихи, а й домовик, якого баба буцімто в цій самій файці вивезла з дому, боячися не так, що його запроторять до Сибіру з усіма іншими гуцулами за злісний націоналізм, — бож домовик умів балакати тільки по-українському, а це надто очевидна антирадянська ознака, — як того, що домовик, лишившися безпритульний, блукатиме по горах серед руїн та ще з розпуки потрапить до ледачого товариства зайд, які за юдину винагороду по всій Україні палять церкви, бібліотеки, нищать прадідівські пам'ятки, щоб відтяти коріння й пам'ять народові і, згноївши в ньому людяність і гідність, перетворити на безлике імперське бидло. То ж нема нічого дивного, що баба пожаліла домовика, хоч таборові пліткарки й клялися, ніби то не домовик, а найсправжнісінький одноногий дідько, — мовляв, під час голоду в тридцять третьому році нечистого, який відбився від своїх, селяни узяли за корову й від'їли йому кінцівку від ратиці до стегна, а Кирилиха, надибавши небораку згодом у Карпатах, приручила диявольського сина, вилікувала, зробила своїм любасем і тепер тримає для грубших робіт та рідкого ворожіння, яке завжди збувається, через що, особливо жінки, й побоювалися гуцулки, хоч вічно, попри часті відмови, й обсідали Кирилиху, благаючи, щоб вона вичитала їм подальшу долю), — палячи за браком тютюну, зілля, від якого й звиклим до махорки й таборового самосаду куріям макітрилося в голові, — за давнім звичаєм, як колись запорожці, йдучи в ченці, — з музиками відзначає свій від'їзд до Австралії, куди її — явно переочивши бабин похилий вік! — однією з перших записали на еміґрацію, і — нечуваний випадок за такий короткий час! — вже й повідомили про виклик.

Подія, що остаточно зміцнила тямущих людей на думці: Кирилина з файкою не інакше, як пахнула зіллям в обличчя вербувальникові, аж йому в мозку щось переставилося, бо коли приїздили комісії з країн, ласкаво схильних прийняти здорових і працездатних утікачів, і всі наввипередки юрмилися (Левко Щирий у тисканині і ока відбіг, і череп розколошкав), аби потрапити на список до числа щасливців, Кирилина з файкою стояла осторонь, пускаючи клуби особливо в'їдливого диму, який тепер і обернувся на візу.

Зрештою, коли стало ширше відомо, — за півгодини ця вістка облетіла весь табір, — що Кирилиху, перед молодими й дужими, беруть до Австралії, Свирид Губатий і Амвросій Туптало, обговорюючи за чаркою, — як то належить солідним людям, — в Аристида Киндзі таборові новини, не тільки не здивувалися, а й в один голос заявили, що тут немає жодних підстав дивуватися, адже віза для Кирилихи — дитяча забавка, від цієї чаклунки можна й не такого очікувати. Якщо вже на те зійшла мова, вони переконані, — і хіба лише вони? — що віза до Австралії — мізерні перші квіточки, й Кирилиха явно готується встругнути штуку, яку й нащадки згадуватимуть, бо рівно перед двома тижнями опівночі, щойно вони, Свирид і Амвросій, вийшли від Киндзі і, щоб трохи розім'яти ноги (а зовсім не тому, ніби їм лускалася від пиятики голова і вони від хмелю не втрапили додому!), подалися до свого барака не навпростець, а в обхід понад Ізаром, вони на власні очі угледіли Кирилиху, як вона вишукувала в лозах над водою не лише зілля, що вичарувало їй візу, а й корінці, які продовжують життя. Ці корінці світилися в пітьмі, наче баба тримала в руці жмут охрового дев'ятигранного проміння, а вони, і Свирид і Амвросій (на своєму віку їм довелося дещицю пережити!), трохи тямлять, що і до чого!

Є ж зовсім певні ознаки, яких не приховати, хоч Кирилиха дбайливо й замітає сліди. До того дбайливо, що ніхто в таборі навіть такої дрібнички в неї не вивідав, як — скільки їй років. А хіба її всілякими хитрощами не заманювали в тенета таборові жартуни, затявшися за всяку ціну (от закортіло дурисвітам) вирвати від баби зізнання, коли вона народилася, що, на думку бувальців, одразу вияснило б, чи дід Филимон — Кирилишин любас? — припущення, яке довгий час хвилювало таборових гульвіс, — проте кожного разу Кирилина з файкою пошивала надокучливих причеп у дурні, і не одному хвалькові доводилося програвати заклад (Данькові Озерному довелося навіть парасолю з'їсти), хоч це не охолоджувало інших і далі ставити на Кирилиху, як на коня.

А хіба це не знаменне? Хіба звичайна стара людина приховувала б літа, якби з нею усе було гаразд?

Звісно, тямковита людина і силець не ставила б, і з марними розпитами не виглуплювалася б, їй вистачило б пильніше придивитися до Кирилишиної люльки, щоб одразу збагнути: і скільки Кирилисі років, і що то за люлька, і чого вона в Кирилихи, не потребуючи й свідчень Тимоша, який, уперше запримітивши в таборі Кирилину з файкою, зблід і мало не впав перед нею навколішки (хоч Богдан Онищук і Тарас Клименко стояли поруч, вирячившися на нього), а коли трохи оговтався, на домагання Тараса, що з ним і чи не збирається він поклони бити перед старою бабою, Тиміш аж біля свого барака нехотячи признався, що файка Кирилихи виклепана з Довбушевої бартки й оббита сріблом із кулі, від якої загинув гордий опришок.

А вже коли Тиміш у цей спосіб висловлювався, то навряд щоб він помилявся. Та й не міг він настільки грубо помилитися й звичайну люльку сплутати з Довбушевим топірцем лише тому, що, повертаючися саме від таборової адміністрації, він ледве переставляв ноги, притлумлений нищівною вісткою: через туберкульозу, про яку він і гадки не мав (і звідки те лихо на нього звалилося, адже він за все життя ні разу не хворів!), його не беруть до жодної рятівної країни, і від цієї думки самі підгиналися коліна й затьмарювало розум!

Зрештою, якби Тиміш і взагалі ніколи рота не розтуляв, то й тоді хто повірив би, ніби виклик до Австралії Кирилиха завдячує не відьомському зіллю, а якійсь родичці, що колись виїхала на заробітки до Канади, а звідти переселилася до Австралії і тепер, розшукавши через Міжнародний Червоний Хрест Кирилиху, оплачує своїй далекій кревнячці і квиток, і утримання, благаючи її чимшвидше приїздити на достатки, — коли сам Іпатій Сціпіонович Удівець не раз доводив (не тоді, як на нього находило, і він, тверезий і поголений, мов до причастя, в чистій сорочці, в краватці й окулярах, простував табором, виголошуючи до всього людства відозви, як боротися зі злом, англійською, німецькою, французькою, грецькою і санскритською мовами, — так бодай запевняли ретельники, що задля душевної рівноваги бігали по черзі радитися то до професора Кави, то до Цуркалевського, то до Кобилка, аби пересвідчитися, чи не накликає, бува, Удівець з розпачу й огірчення моровиці чи ще якогось лиха на таборян, — а як його відпускало, і він, обрісши шпакуватою щетиною, без сорочки й окулярів, лише з ірівським коцом на плечах спокійно сидів за чаркою, ділячися з горілчаними побратимами історично обґрунтованими спостереженнями про характерників, докладно описаних у його конфіскованій і знищеній дисертації — він її знав напам'ять, адже багато чого він записав із уст очевидців, і ті люди залишили глибокий слід у його душі, надихнувши на крамольну дисертацію, — за яку Удівця засудили до розстрілу, а тоді через недогляд чи й просто полінувавшися копати нові траншеї для трупів, оскільки й так перевиконали норму, замість ліквідувати, на двадцять п'ять років заслали на Колиму, де навіть витриваліші, ніж він, відбігали розуму й людської подоби, бож по всьому М'ясожерному Чоботі, від Карпат до Тихого океану ущерть заповненому знедоленими людьми, енкаведешники день і ніч переклепували цілі народи на безликих тварюк. Переклепували й Удівця, однак не переклепали — може, тут дещо помогли характерники, хто зна? — бож його напередодні війни випустили, заборонивши повертатися на Україну, хоч він одразу ж товаровим потягом — добрі люди допомогли, а він не побоявся, що його зловлять і знову упечуть у кам'яний мішок або що замерзне по дорозі, — примандрував до Києва, гнаний невідчіпною думкою: заки він, Удівець, рухається, він мусить розшукати відповідну людину, якій розповість — книжки вже не дадуть написати, — і то виключно на підставі фактів, переосмислених примусовим досвідом, — коли йому оповідали діди на Запоріжжі, він слухав зовнішнім слухом, який не зачіпав глибин його єства; щойно Колима зробила його внутрішньо зрячим, — про тяглість знання характерників, тампльєрів і альхеміків, бо в цьому криється глибокий сенс, як боротися зі злом. До цього переконання Удівець дійшов тієї миті, як на його очах енкаведешники застрілили Зиновія Губенка. На його очах і раніше розстрілювали, але коли Губенко впав на сніг, у грудях Удівця ніби розірвалася завіса, і він, заціпеніло стежачи, як по снігу тягнуть мертвого товариша, з ясновидющою чіткістю збагнув: характерники не лише володіли філософським каменем, перетворювали глину на золото, вільно проходили крізь найгрубші мури, знали еліксир вічного життя, а й навчали людей, як боротися зі злом. Це вони, одвічні лицарі світла, зі століття в століття надихали слабодухих вірою: смертоносний Батіг, який пахолки зла проголосили єдиним богом, зм'якне смердючою ганчіркою й розсиплеться на попіл, щойно люди подолають у собі страх, бо під ріками крови визріває світло, покликане знищити всю мерзенну гидь. Тому прихвостні тьми й прусуються, дедалі лютіше витоптуючи Україну, бо вони знають: світ вони обдурили, світ визнав їх рятівниками людства, проголосивши катів і зайд визволителями, але Україна не скорилася й не присягла злу, хоч її вже століттями намагаються обернути на кльоаку, яка плодила б ницих тварюк без роду й племени; на Україні ще безнастанно народжуються сини світла, що гинуть в імперській м'ясорубці за волю, добро, правду й справедливість, і пахолки зла метушаться, передчуваючи свою загибель, бо Україні, запльованій, спустошеній і загидженій російським чоботом, волею Всевишнього, а Його воля незбагненна, — добро й зло обирають не тільки поодиноких людей, а й часом цілі народи, й імперські нації додатково відповідатимуть на Страшному Суді, — випало стати колискою добра, що поверне людям їх людську подобу), — мовляв, вистачає, зосередившися, — розпорошена уява безсила проникнути в суть речей, — збоку глянути на Кирилину з файкою (він, Удівець, так розглядав камінних баб, коли ще їздив із Яворницьким розкопувати високі могили в степу; не дарма ж кажуть: з боку видніше!), щоб з цілковитою певністю усвідомити: родичка в Австралії — балаканина для немовлят!

— Кирилиха не має жодних родичів уже хоча б із тієї простої причини, що вона стара, як земля.

А щоб слухачам стало ясніше і щоб вони не надто довго дивилися своєму горілчаному побратимові в рот, Удівець уточнював: емігрує лише той, хто боїться смерти й наруги, тобто звичайна людина, а Кирилиха не потребує нікуди емігрувати (такі, як вона усюди дома!), оскільки вона не підвладна ні страхові, ні смерті, бо коли від Василькового каганця загорівся третій барак і серед ночі люди, напівбожевільні від страху — дехто думав, що барак навмисне підпалили радянщики, — виплигували з вікон у самій білизні, рятуючися від полум'я, вона спокійнісінько сиділа, блискаючи надто молодими, як на її вік, очима й курила файку!

А це ж далеко не єдиний доказ! А втім, навіть поминувши всі ці докази і розглядаючи справу без найменшого упередження, варто лише пригадати, за яких обставин Кирилиха з'явилася в таборі, щоб одразу дійти належних висновків! Адже хто не слабує на голову, той, сливе, пам'ятає, як Кирилиха примандрувала до табору разом з упістами Іреною й Кадиком Голованем. А тепер нехай кожен зважить: чи здолала б звичайна літня людина витримати криївку, голод, переслідування, втечу під постійним обстрілом, митарства, гжі й молодим над силу? Навряд, якщо вона не з характерницького або ще давнішого незнищенного роду. А коли так, — а воно тільки так і може бути! — то Кирилиха їде до Австралії не еміґрувати — це ж, либонь, і дитині очевидне! — а по зілля проти страху й зневіри (це зілля раніше густо буяло на Україні, про що свідчать подвиги предків і вся історія українського народу, та його витовкли безперервні навали, а на вцілілі рештки накинулися енкаведешники, виморюючи міста й села, аби й згадки не лишилося про спасенне зілля, яке нібито збереглося ще тільки в австралійській пустелі поблизу незайманих опалових родовищ, — це твердження сибірських шаманів Удівець сам кілька разів чув від земляків із Зеленого Клину), щоб рятувати людей, повернувши їм гідність і людську подобу, яку зло намагається замінити мерзенними тварючими пиками. Бо хоч Кирилиха й не йде стежкою баби Грицихи, — надто густо біля гуцулки чортів шалається, хоч не вони, а Кирилина з файкою ними верховодить, — кінцева мета в обох баб спільна, і тут він, Іпатій Удівець, живий свідок: колись випадково йому довелося на власні вуха почути, як баба Грициха й Кирилиха сперечалися про людську долю, аж навколо трава вигоріла, а йому, Удівцеві, два тижні вуха від опіків гоїлися і в голові шуміло. Саме тоді він і довідався: Кирилиха вирушає до Австралії по зілля проти страху, хоч баба Грициха й запевняла, що людей врятує не лік ззовні, а тільки цілковите внутрішнє перетворення з власної волі, мовляв, можливість такого перетворення дана кожному від народження, вистачає лише дещо прикласти рук, не чекаючи манни з неба, однак Кирилиха затялася, ніби люди спочатку мусять прочуматися, надто їх притовкли й знекровили (та і як народові самому зрушитися, коли його, зв'язаного, поклали під дошки й притисли згори кремлівськими сідницями?) — тому вона й мусить роздобути зілля й повезти його на Україну, де найлютіше розпаношуються прихвосні мороку, бо туди, куди увійшов страх, поставило ногу й зло, і вже найвища пора, аби ту капость викурити.

Цю розповідь Удівця Дмитрик теж чув (властиво, не саму розповідь, а уривки з цієї розповіді, щораз по новому оздоблені міркуваннями Берізка, Ґудзика, великого Федора, а особливо зизавого Ростика, що присягався, ніби на підставі цієї розповіді, знахідки для винахідницького ока, — а кому ж видніше, як не винахідникові? — він виснував особливу метеорологічну систему, за якою можна безпомилково — глянув, і як на долоні! — вгадувати не лише погоду в найвіддаленіших частинах світу, а й забурення в людській душі, і то далеко чіткіше, ніж за допомогою ворожіння чи найінтенсивнішого передчуття; твердження, за яке Ростик негайно — трохи згодом люди звикли, заспокоївшися, й махнули на винахідника рукою, — мало не заплатив життям, бо Іван Дримба, на якому Росткові заманулося перевірити винахід, — чи ж народжувався де винахідник, якому не кортіло б якнайшвидше випробувати своє відкриття? — кинувся на душевного метеоролога й напевне задушив би, якби їх силою не розборонили, — погоду Ростикові ще великодушно прощали, — чи в Антарктиці від теплих дощів виростали полуниці, чи Індійський океан вкривався кригою, ніхто не перечив, — але зазирати в душу! — цього навіть незлобний Іван Дримба не стерпів, а Дюрченко, з десятих уст довідавшися про небезпечну метеорологію, — він аж уночі кидався, белькочучи, що він ні в чому не винний, — так бодай сусіди розповідали, — а люди зі злости й помсти зводять на нього наклепи, — помчав до таборової поліції з доносом, вимагаючи, аби зизавого шаленця разом із Дмитриком і його бандитськими виплодками негайно репатріювали), і ця розповідь і промайнула в Дмитриковому мозку, заки він, постукавши у фанерні двері, вставлені після пожежі, а тоді, не чуючи запрошення (зрештою, якби воно й пролунало, то ледве чи Дмитрик вирізнив би його з гамору, оплесків і музики), переступив поріг і в підвальній кімнаті, до стелі виповненій густим смугастим димом, крізь який на дужці з відра погойдувалася мерехтлива карбідна лямпа (в Кирилихи вічно псувалася електрика на втіху таборовим пліткаркам, бо, за їхніми спостереженнями й підрахунками, надто часті направи, — а направляли не таборові самоуки й невігласи, а запрошені дипломовані майстрі свого фаху, — зайвий раз свідчили, що в Кирилихи живе чорт, і електрика псується не від перегнилих дротів, а тому, що нечистий не любить світла), посередині на довгому столі (Дмитрик сам бачив, як Кирилиха зі старих таборових нар, викинених на смітник, майструвала цей стіл, аж уся дітлашня, та й не тільки дітлашня, — хоч Дмитрик справді випадково й собі зупинився йдучи допомагати Грицькові Сороченкові переносити манатки з першого барака до другого, — збіглася дивитися, як стара баба, не випускаючи люльки з рота, хвацько орудує сокирою, уперто відхиляючи допомогу й поради, немов боячися, що втручання профанів осквернить древній, забутий метушливими нащадками, яких само небо карає за коротку пам'ять, прадідівський сакральний обряд виготовлення столу для гостей, бо коли пізніше люди обмінювалися досвідом, усі зійшлися на думці, що Кирилиха наперед знала про візу й готувалася до гучних проводів), поміж сулій, кухлів, трьох буханців порізаного, але не розділеного на окремі скибки хліба, брусків американського жовтого сиру з недавнього приділу і грубо накраяної холодцюватої шинки (рештки Дмитрикової ґешефтярської операції) перед зосереджено веселим товариством, що, підспівуючи, сплескувало кожен вдалий крок господині, угледів спочатку завбільшки з людину рухоме яйце, а тоді замість яйця голісіньку Кирилиху, яка танцювала аркана, пихкаючи з файки їдучим, сльозотечним димом.

Імовірно, цей їдучий сльозотечний дим і завинив (хіба не тому дід Свирид статечно плакав, злегка похитуючи плечима в такт музики й не помічаючи, як він плаче, а Дмитрик попервах кілька разів чхнув і теж витер очі?), що Дмитрик не лише не здивувався, тобто трохи здивувався, однак це тривало так коротко, що він відразу й забув, чому це Кирилисі, та ще в її віці, забаглося витанцьовувати, в чім мати народила, і звідки в неї стільки енергії, що ні Лаврін Кирда, ні шалапут Захарко Борецький, які вискочили на стіл, аби й собі відзначитися, щойно Дмитрик прочинив двері, не втнули перетанцювати гуцулку і, заточуючися, сплигнули додолу? — а й несподівано з полегшою зідхнув і з новим подивом (лише тепер цей подив виявився і глибший, і триваліший, і стосувався вже не Кирилихи, а його самого) встановив: він, Дмитрик, відпружується в тій (ніби не його) закутині свідомости (з хвилею, як він переступив поріг, ця закутина ніби приросла до нього осиним гніздом), де випадково застрягли й зловісне відлунювали Йосипові погрози, і от тепер це осине гніздо згорнулося струпом і відпало, втішивши, і спантеличивши Дмитрика, бож він справді пустив Йосипові погрози на вітер і навіть гадки не мав, що вони всупереч його волі проникли в якусь частку його єства (адже він їх цілковито знехтував! Чи це просто нові витівки корови, яка заповзялася ускладнювати йому життя?); проникли й сиділи в ньому не смертельним, проте досить дошкульним, а головне — принизливим наривом (Дмитрика аж кинуло в жар від сорому. Куди він зайшов, коли його вже навіть Йосипові погрози непокоїли? Може, заради цього Кирилиха й запрошувала до себе, воліючи допомогти?), який тієї миті, як Дмитрик його усвідомив, розсотався, і на його місці зайшла така радість і полегша, що Дмитрикові здалося: він завітав не на Кирилишині проводи (хоч, звісно, частково і на це), а на своє власне свято.

І на підтвердження, що він не помилився (та й як тут помилитися, коли від святкового настрою лускалися груди!), Сашко Небіла повернув до Дмитрика голову (він єдиний із гурту зауважив нового гостя, бо ні дід Свирид, ні Стецько Ступалка, ні Лаврін Кирда, ні Захар Борецький, ні Пилипенко з бандурою, ні кульгавий Петро з сопілкою, ні сама господиня не помітили Дмитрикового приходу), поволі, як сновида, вимовив: «Так», показавши пальцем на лаву біля себе, а тоді трохи жвавіше потіснився місцем, присунув Дмитрикові чарку, хліб і шинку і знову вирячився на Кирилиху, ніби вона не танцювала, а вичакловувала кожному його ліпшу долю, що її чоловік помилково на, здавалося б, непримітному, а в дійсності на вирішальному закруті життя через власний недогляд, дурощі й зневіру проґавив, і тепер те проґавлене явилося перед очі чи тому, що Кирилина з файкою дійсно вирішила трохи поворожити гостям на прощання, чи тому, що кожен хильнув дещицю зайвого, чи тому, що незалежно від обставин приходить час (так, як визріває яблуко), коли людина, підсумовуючи свої вчинки, шкодує за втраченим, яке в такі хвилини майже намацально оприсутнюється, чи тому, що табаровий бабій, гульвіса й віртуоз-бандурист Богдан Пилипенко по-новому перебрав струни, повертаючися з аркана до коломийки, а тоді до тієї незнайомо-знайомої музики, що так схвилювала Дмитрика, а за ним і кульгавий Петро на сопілці спрощено повторив цей мотив і, ніби злякавшися свого зухвальства, одразу перейшов на щось інше, зовсім відмінне, що, однак, не різало вуха, хоч Пилипенко невдовзі награвав уже «Марусю Богуславку», «Олексу Поповича» та «Про втечу трьох братів з Озова» (за що згодом Антін Грущак мало не побився з Кіндратом Свацьким, бо Кіндрат затявся, мовляв, Кирилиха, не пошкодувавши труснути череском, найняла і бандуриста, і сопілкаря, а Грущак із кулаками доводив, що Пилипенка і сам Бог не змусив би грати за гроші, це лише йому, Кіндратові, скрізь гроші ввижаються, а Пилипенко і кульгавий Петро прийшли в гості, як усі, та й ніколи за плату людина не заграє так, як Пилипенко тоді грав!), і думи плуталися із «Ченчиком», «А в Єрусалимі дзвони задзвонили» лунали поруч із «Ой у лузі, та ще й при березі», «Бог предвічний» та з «Бодай си когут знудив», бо кожен тягнув своєї, і кожному було тужно й весело, аж Дмитрика нагло пройняло: таж і він співає!

Із його грудей також сама собою, без жодного його зусилля, виходить пісня, і всі пісні разом творять живий сувій вузлуватого вогню, що помаранчевим стовпом, усередині якого лускаються ці вузли полум'я, як каштани, підіймається над табором, над світом, над усіма знедоленими й покривдженими, і всі вони співають єдину пісню життя, завдяки чому Дмитрика ані трохи й не разить, що Кирилиха п'яна й гола, оскільки тепер він розуміє: її голизна — це тільки чудернацький, випадковий одяг, крізь який присутні, мов крізь побільшуване скло, дивляться не на грішне тіло старої баби, а вглиб власного єства, і кожен бачить своє: кульгавий Петро, не відриваючи уст від сопілки, спочатку сором'язливо, а тоді ніби пустившись берега, захоплено стежить, як на місці Кирилини з файкою він сам, проте не кульгавий, вкритий ластовинням, хворовитий і немічний, а дужий і вродливий, — ну, просто викапаний святий Юрій на коні! — мчить уперед, долаючи зло, що кущами гадюк бризкає на боки, на лету порохнявіє й опадає на землю, лише пил курить, бо той перевтілений Петро несе людям правду й справедливість, і від цього видива кульгавому Петрові забиває віддих від щастя; дідові Свиридові, замість гуцулки, ввижається кований стовп, у якому він завжди мріяв заточитися, щоб не тільки споглядати вічне й світле, а й трохи полегшити людську долю, адже раніше праведники подвигами духа унедійснювали зло, запалюючи для слабих провідну зірку, а тоді люди зледачіли, впустивши в запаморочене серце намову лукавого, ніби людина — сама черва, а дух — шаманська вигадка, тож тьма й жах залили півкулю, і Свирид опинився в цьому таборі, чекаючи, як вирішать його долю, заки і він спуститься до черви. Однак він не спуститься. Нехай інші повірили в черву, алеж він, Свирид, не повірив (чи раз — повірив, а раз — не повірив?), — і його ще змалку тягло в пустельники, — недарма ж у їхньому роду, особливо по материній лінії, з діда-прадіда кидали ближніх, достатки й славу і йшли на Афон, у Сибір, на Колиму, — а він з дурного розуму злякався повірити у вище покликання, яке носив у собі, хоч усе життя, як навіжений, на догоду іншим і тікав від нього, щоб, доживши до старости, вжахнутися: хіба це не його вина, що зло розпаношується на всю губу? Хіба не кожен відповідає за всі лиха, і чи не закопав він найцінніший скарб, даний Творцем, у землю, згноївши й змарнувавши те, заради чого людина приходить на світ? Чи ще навіть цієї миті не пізно, і він помандрує нарешті до джерел, які, мов тупа худобина, знехтував юнаком? — Богдан Пилипенко, перебираючи струни, розпізнає крізь обриси Кирилихи ту єдину, ніби нічим і не примітну молодицю (за ним і не такі сохли!), що колись відхилила його залицяння, хоч за ним усі жінки упадали, і та відмова посіяла в його нестійкому серці, яке й саме не знало, чого воно хоче (надто вже Пилипенкові все легко в житті давалося), здивування, навіть трохи обурення, а заразом відчуття чогось невимовне божественного, що виливалося то в музику (щойно після цієї поразки він по-справжньому й присвятився бандурі, пішовши в науку до Прохора Нелиня, який відкрив йому і навчив промацуватися до найнесхопнішого нутра музики, імовірно тому, що в самому Пилипенкові тоді щось відкрилося), то в пиятику, то в бешкети, і от тепер та молодиця, усміхаючися, ніби він витримав випробування (яке, він не знав, хоч і виразно чув: важливе й остаточне), поволі наближалася до нього, і мірою її наближення йому дедалі прояснювалося: вона — його смерть, але Пилипенко не лякався, бо йому чи не вперше від народження легені наповнювалися світлом і спокоєм, заради якого він погоджувався переступити останню межу; — Стецько Ступалка поступово (воно то замулюється, то знову виокреслюється) вирізняє крізь бабину постать келех, зовсім такий, як він тримає в руці, лише в той другий келех, що його за денце підважує конопатий, присадкуватий чоловік у довгій запиленій хламиді, ллється не вино, а кров, і навколо римська сторожа при мечах грає в кості, і тільки один ще зовсім молоденький воїн, трохи подібний до Стецька на пожовклій світлині, стоїть осторонь і нетерпляче очікує, аби розійшлися ті, що плачуть і голосять біля хреста, бо молодий воїн рветься спитати Розіп'ятого про те, що тепер Стецькові так ясно, аж він, сплеснувши руками, лагідно вигукує: «Дурнику!» — та воїн не чує Стецька, він ще надто молодий, і йому ніяково перед сторонніми зрадити те, куди тільки Найвищий має доступ, і тоді Прицвяхований повертає до нього голову і щось каже, чого воїн ніяк не втямить, хоч Конаючий ще раз повторює, аж Йосип Аріматейський (Стецько одразу пізнає, що то він, бож саме таким і змальовував його колись за чаркою отець Ґудзій) вражено дивиться вгору, пробує навіть перечити (і Стецько справді вловлює уривки про вибрані й не вибрані народи, хоч і не збагне, до чого це і чому Йосип Аріматейський так хвилюється), а тоді схиляє коліна перед незбагненним, провидющим велінням Єдиного, для Якого тисячоліття, як сплеск води, і пиха людська — придорожня курява, підходить до молоденького воїна й передає йому чашу з кров'ю Спасителя. «Така Його воля», — самими губами сповіщає Йосип Аріматейський, і Стецькові від долонь на все серце спалахує чаша, і його на всі боки розхитує від всеохопного, двигтючого усвідомлення, яке сліпить, трощачи й наново стулюючи докупи кості, аж Лаврін Кирда штовхає Стецька під ребро, аби він не стогнав на всю хату, бо його стогони заважають Лаврінові крізь Кирилину з файкою до ладу роздивитися іншого Лавріна, який знову, як тоді під обстрілом, переходить брід, щоб із спустошеного села дістатися до криївки, тільки тепер він не пригинається і не падає що два кроки, вичікуючи перерви між кулеметними чергами, а йде на весь зріст, в одній руці підкидаючи сонце, в другій — місяць, точнісінько, як підперезаний веселкою леґінь на спорохнявілому обрусі в капличці поблизу Косова, і навколо дзижчать не кулі, а тріпочуть півні й голуби. А що Лаврін сам собі не йме віри і йому кортить, аби ще хтось сторонній бодай одним оком глипнув на це диво й підтвердив: цей молодик — дійсно Лаврін (зі свідком воно якось певніше), то він і пробує за плечі притягти до себе Захарка, та Борецький обома руками зосереджено відгороджується від Лавріна, бо саме цієї миті крізь Кирилину з файкою він розмовляє з матір'ю, яка залишилася у Львові чекати на сина, замість рятуватися від непроханих визволителів (хто ж припускав, що йому з хором, з яким його понесло на гастролі, коли мудріші люди, кленучи долю й імперських молохів, лагодилися до вигнання, відріжуть дорогу назад, і він матері ніколи не побачить?), і вони удвох простують додому так, як до війни Захарко, пестун і одинак, із матір'ю (вона тоді завжди на догоду йому вбирала капелюшок з блакитних пер, і Захарко сповнювався гордістю, що його мати найвродливіша) ходив до каварні ласувати шоколадними тістечками з кремом, і тепер, жартуючи і випереджаючи одне одного (то належало до їхньої гри в щастя), вони знову замовляли, властиво сам Захарко замовляв, а мати дивилася на нього, колишні тістечка й каву, і Захарко втішено стверджував: за цей час, як він її востаннє бачив, мати помолодшала й погарнішала, лише замість елегантних блакитних черевичків на підборах, які мати носила до війни, на її маленьких ногах (мати належала до небагатьох високих жінок з маленькими ногами) появилися з слідами багнюки й снігу грубі потворні повстяники, хоч вони зникли, щойно Захаркові вдалося відіпхнути з материних ніг шевелюру Лавріна, який, переконавшися, що Борецький недосяжний, силкується дотягтися через стіл до Сашка Небіли і, якщо вже не показати йому свого близнюка з сонцем і місяцем у руках, то бодай поділитися радістю, якої забагато на одні груди, але Сашко не реагує ні на Лаврінове смикання (а той його досить міцно трусить за лікоть), ні на його казання, попри те, що Лаврін захлинається від надміру почуттів, — бо, прилютувавшися поглядом до Кирилихи, Сашко крізь гуцулчину подобу обіймає Дарку, свою колишню наречену й вірного товариша, питаючи її на радощах, як вона врятувалася і звідки в неї стільки коней. «Я ніколи не вірив, що тебе застрілили під Бережанами», — признається Сашко, — «я завжди знав: ти — на волі, однак ти не повернулася, і тепер Настя чекає від мене дитину. Я просто не міг бути сам. Якщо вродиться дівчина, я назву її твоїм ім'ям». «Я завжди — на волі!» сміється Сашкова наречена, — «а це табуни Калнишевського й Глоби, пригадуєш? — слава не вмре, не загине?» — «Не вмре, не загине», — очманіло повторює Сашко, — «це ти про ту працю, якою я тобі прогудів вуха? Яка в тебе пам'ять. Я її досі не написав, але я її ще напишу!» — і раптом щосили вигукує «Дарко!» — хоч його вигуку не чує навіть Дмитрик, який сидить поруч, по вінця поглинений спогляданням корови, що на місці господині з файкою затуляє йому світ і, проказуючи: «Дмитрику, не гай часу!» — напучує його на добрі діла.