Роман про добру людину

А що їй становить багато труду рухати язиком, вона тяжко стогне, аж Кадилові стає моторошно й він будить жінку, яка ще нічого не тямить від сну й дивиться на чоловіка такими ж скаламученими очима, як дивився на Кадила Берізко (в тому самому сурдуті, в якому він запам'ятався Кадилові на Мироновому весіллі, тільки підшивка не теліпалася до колін), коли, прийшовши запрошувати Панаса на Дмитрикову прощальну вечерю, гірко признався, що й за рік не збагне, чому Дмитрик відходить.

— Хіба Дмитрик еміґрує? — здивувався Кадило, якому Миронове весілля витіснило згадку і про Дмитриків відхід, і про його прощальну вечерю. — Що ж станеться з вашим ґешефтярством? Як же вам без голови? Що ви тепер робитимете?

— Не знаю, — скрушно розвів руками Берізко. — Така його воля. Так він вирішив.

— Алеж досі він не збирався емігрувати?

— Він не емігрує, він іде у світ.

— Як це в світ?

— Не знаю. Так він сказав.

— Я цього не втямлю.

— Я також ні.

— Ну, а як хлопці?

— Та так.

— Як так?

— Не питай. Бо розсерджуся.

— Бійся Бога, що з тобою?

— Нічого. Прийдеш?

— Прийду, прийду. Отже справді не емігрує?

— Справді.

— А хіба воно якось інакше можна?

— Гм.

— Це ж ризиковане.

— Та вже ж.

— І він не боїться?

— Дмитрик нічого не боїться, — переконливо запевнив Берізко.

Що Дмитрик і справді нічого не боїться, Кадило не потребував підтверджень Берізка, бо ще тоді, після приїзду радянщиків до табору, коли люди, рятуючися по закамарках, цілими родинами накладали на себе руки, аби лише не потрапити до сталінської м'ясорубки, невдовзі після загибелі Тараса Кушлярика, Кадилового приятеля, саме тоді, як в Панаса з пекельною силою відновилися напади малярії із страдницькими візіями, які його так вимучували, аж він втрачав здатність говорити й рухатися, Кадило став свідком Дмитрикової відваги лише тому, що, погнавшися за цибатою в солдатських обмотках келихоподібною квіткою (вона була частково й гускою) зі своїх страдницьких видінь, знепритомнів на пустирі за бараком, а коли прийшов до тями, не зважився ворухнутися, бо ті троє його напевне вколошкали б, як це вони натиналися вчинити з Дмитриком, хоч попервах Кадило порахував їх не за Йосьчиних креатур, а за Дмитрикових ґешефтярських посередників на далекі віддалі, і аж дивувався, чому Дмитрик нехтує ділом, за яке ті троє обіцяють мало не золоті гори.

Кадилові, щиро казавши, Дмитрикова постава спочатку видавалася навіть браком комерційного глузду, бо ті троє, що їх Кадило, притлумлений страдницькими візіями, помилково зачислив до оптовиків-хапуг, які серед загальної непевности збили чималі статки, — пропонували Дмитрикові плату готівкою, і то на вибір: грішми чи коштовностями з трофейних скарбів, — як на любителя (мовляв, чи є щось на світі принадніше, крім, звісно, красного сонечка, за гроші, та ще для такої, не обтяженої сумлінням людини, як Дмитрик? хіба він не маніпулятор, м'яко висловлюючися, чужих посілостей, який сам визначав: що зле, що вигідне, ну а потім, — і це далебі головне, — хіба не однаково, за що отримувати мзду? хіба це не наївна умовність? адже так звані ідеали — порядність, чесність, патріотизм і подібні інші нісенітниці — це ж тільки наличка для ідіотів, а не для повновартісних особистостей, які вище цих дрібнобуржуазних забобонів; справді хіба не однаково, кому служити?) — а коли Дмитрик почав баскаличитися, одразу ж запевнили, що власноручно допоможуть (самозрозуміла річ, де випадатиме) полагоджувати складніші операції, ну і, звісно, гарантують йому надійний притулок, заки він упорається з їхніми завданнями, однак Дмитрик, замість ухопитися за дурний гріш, який сам ліз йому в руки, як за чортову бороду, чи бодай погодитися лише для виду, аби тепер врятуватися від явної загибелі, одразу нетерпляче, а тоді аж надто спокійно (Кадило ніколи не бачив Дмитрика таким спокійним, — досі йому здавалося, що він і секунди не витримає, не рухаючися, і от маєш, зараз він сидів, як клеп, ставши чужим і зовсім іншим, ніби воліючи посіяти в Кадилові невідчіпну думку, як далеко кожне уявлення про людину відбігає від дійсности), вислухавши своїх намовників, які, видно, не сумнівалися, що йдеться виключно про трохи вищу, ніж вони пропонували, плату, — бож хіба є на світі щось, чого не можна купити, очевидно, за відповідну ціну? і Дмитрик торгується, витискаючи з них, якомога більше, — повторив, що вони потрапили не на ту адресу, оскільки він, Дмитрик, організує різний товар, а не людей для дідькової пащеки, ошелешивши такою відповіддю не лише тих трьох, а й Кадила, якому здалося, ніби Дмитрик нагло втратив глузд і не тямить, що виголошує, бо Кадило й справді перестав розуміти, що той каже. Лише коли Дмитрикові намовники схопилися на ноги, погрожуючи й матюкаючися, а тоді, переконавшися, що ні намова, ні залякування на Дмитрика не діють, кинулися на нього з ножами, Кадилові нарешті з жахом остаточно прояснилося: ті троє, втративши надію завербувати Дмитрика, аби він під виглядом ґешефтярських операцій викрадав їм людей з табору, зараз його заріжуть, щоб позбутися небезпечного свідка, і тому Дмитрика треба негайно рятувати.

Кадило й дійсно рвонувся на поміч, забувши про власну небезпеку, якої ще хвильку тому чималенько боявся (що правду таїти), тільки завдяки немощам, що сковували його під час нападів хвороби, не зміг не те що підвестися, а й поворухнутися, ба більше, не здолав навіть подати голосу, бо м'язи перетворилися на купку ганчірок й не підпорядковувалися його волі, — та Дмитрик, на щастя, виявився настільки безстрашний (певне, це слово лише приблизно віддавало Дмитрикову поведінку і дуже згрубша окреслювало те, що відбувалося, бо Кадило мав враження, ніби це вже не відвага, а просто Дмитрик не ввесь, адже він навіть не кліпнув очима, не заволав на допомогу, як це вчинив би кожен на його місці, а наче засміявся, що, звісно, Кадилові могло з переляку й причутися, і зробив кілька повільних танцювальних рухів), аж Кадило згодом ще довго не виходив із дива, як Дмитрик, бувши без зброї, подужав трьох гевалів із фінками, попри те, що Кадило на власні очі спостерігав, як Дмитрик ногою (такий спосіб оборони — Кадило бачив уперше. Невже це Дмитрик теж виніс із криївки, засвоївши від Перкаленка?) вибив ножі з рук напасників, хоч це, ймовірно, ще не врятувало б Дмитрика (бож ті троє також не стояли, склавши руці), якби з нього не відокремилася тінь, яка й заходилася визволяти свого власника з халепи.

Самозрозуміла річ, якби Кадилові не поталанило угледіти цього на власні очі, він ніколи не повірив би, аби й що там базікали, пригадуючи оповістки старих людей (подібне Кадило чував ще вдома, бо один із його прадідів належав до таких сміливців, і це про нього й оповідали), ніби в безстрашної людини за небезпеки відщеплюється її власна тінь і поборює ворогів, завдяки чому згодом і теревенять про несусвітні геройства, ніби нічим так дуже й не примітних Божих створінь, оскільки лише тоді людина довершує те, чого, здавалося б, цілі покоління заслабі довершити, але щось подібне споглядати Кадилові доводилося вперше, так само, як уперше йому випало зустріти чоловіка, який на прощальну вечерю поназапрошував би не лише друзів та знайомих, а й коли не ворогів (як на Кадила, саме ворогів, і то ще й досить злісних), то принаймні не надто бажаних осіб, які Дмитрикові чимало понавприкрялися на подобу Юзька й Павла (їх дражнили «Петрайпавла», на що обидва чомусь нестямно гнівалися), таборових охоронців порядку, а хіба ж не вони найчастіше ставали Дмитрикові поперек дороги, сікаючися чи то з намови Тхорюка, таборової гниди, чи то з власної ініціятиви, до Дмитрика і його хлопців?

Зрештою, хіба саме не завдяки їм Дмитрик мало не потрапив за ґрати, коли Берізко в пітьмі, взявши Юзька за Ґудзика, вибовкав про схованку на горищі першого барака, де саме перебувала значна кількість американських патинок, призначених на подальший обмін, і зо дві сотні штанґ із цигарками із спільного джерела, — товар, який Дмитрикові, дослівно в останню секунду, ще заки захеканий Юзько підняв місцеву поліцію на ноги, пощастило на очах всього табору, що збігся дивитися, як викриватимуть знахабнілого маніпулятора, перевезти джіпом репатріяційної комісії в товаристві радянського вояка (якому після цієї операції довелося вибрати свободу й стати Іваном Бличенком) та двох американських військовослужбовців до Міттенвальдського вокзальчику й відправити як урядовий союзницький вантаж до одного зі своїх посередників в Авґсбурзі, про що згодом довго пльоткували в кожному бараці, подивляючи Дмитрикову зухвалість, якої ні Юзько, ні Петро не могли схвалювати вже хоча б тому, що кожен фах вимагав своєї вужчої спеціалізації, і напрямні Юзька й Петра надто різко відбігали він Дмитрикових, — пригадка, яка одразу ж насторожила Кадила, щойно він запримітив серед уже повеселілих святкувальників Юзькову лисину й Петрові вуха-капиці, оскільки це означало: обидва побратимчики припхалися не інакше, як з метою чимось Дмитрикові востаннє дошкулити (про охоронців правопорядку на всьому світі Кадило мав усталену думку, якої засадничо не міняв) і тому, попри кількаразові запевнення Берізка, Ґудзика, зизавого Ростика, Кузя й великого Федя, Кадило ніяк не міг второпати, як це Юзько й Петро явилися не з власної ініціятиви, а на особисте Дмитрикове бажання (Берізко клявся, що сам ходив запрошувати, як він висловлювався, те півторалиха; але що для Дмитрика не зробиш, навіть коли він заповзявся обділювати прихильністю своїх напасників?), що, зрештою, згодом дало Юзькові й Петрові привід потрактувати Дмитрикове запрошення, як належну данину їхнім досі мало цінованим ревним заслугам, мовляв, це й не диво, адже в їхній особі нарешті, хоч і припізнено, однак ліпше пізно, ніж ніколи, Дмитрик віддав належну шану законові й правопорядкові, що знайшли своє найдосконаліше втілення саме в них, Юзькові й Петрові, яких Кадило, пересердившися й запевнивши себе, що, може, в Дмитриковій забаганці криється якась практична ґешефтярська мета, невдовзі перестав бачити, бо щедро частовані Дмитриковими хлопцями, вони незабаром, смиренно обнявшися (хто зна, чи не вийшли б із них ще порядні люди, якби вони потрапили під відповідну батуту?), сповзли під стіл, де їх Дмитрик, пильнуючи, аби сонних ненароком не притовкли, накрив Романенчишиними ночвами, що ними Остап Терлецький лікувався від ревматизму й енкаведешницьких трупних опромінювань; — Дмитрик не лише обходив кожен гурт, власноручно пригощаючи, а й не спускав з гостей ока, аби хто не увередився, як то інколи стається від надміру найкращих почуттів під час урочистостей, оскільки на його проводи зібрався чи не весь табір і святкування, завдяки винятково теплому вечорові (не інакше, як на дощ) із Дмитрикового барака поширилося на всі боки (спочатку поодинокими ослонами, а тоді й нашвидкуруч тут же помайстрованими лавами й столами з іще не досохлих дощок після випарювання блощиць) аж до таборового майдану, де вже грав Пилипенко на бандурі, поки йому на підмогу не причимчикував Остюк з акордеоном і кульгавий Петро з цілим гуртом підлітків-сопілкарів; — Дмитрик подбав не лише про наїдки й випивку, а й про музику, запросивши навіть Ониська з водяним органом, що його за допомогою Ґудзика, зизавого Ростика й великого Федя поставили на спеціяльно споруджений поміст із Ростиковими шинами-ізоляторами проти зла, і Онисько вигравав на органі щось таке свіже, аж зелене з хрусткими пелюстками, що Кадилові відкрився зір, і він побачив між столами й ослонами райський сад, серед якого походжали пави й дрофи, а потім через Ростиків недогляд, що, замість хліба, заходився накраювати на тарелі яблука з дерева пізнання, райські кущі згорнулися набік ірівською ковдрою, хоча за мить Кадило пересвідчився: то не ковдра, що сповзла з Федьових плечей, а корова, що поволі зайшла за третій барак, а на її місці виринули Ґудзій з паніматкою, а згодом і баба Грициха в плахті, на якій у кожному тканому чотирикутнику горіли свічки, що їх баба, видно, запалила, аби вичарувати Дмитрикові на дорогу ліпшої долі, і тому довго й не засиджувалася, а лише випила за здоров'я господаря, послухала ґонти, гречаників та коломийки й пішла, щоб звільнити іншим місце, бо хоч Дмитрикові хлопці тільки те й робили, що розносили для новоприбулих стільці, столи й ослони, місць однак не вистачало, наче на Дмитрикові проводи явилися не лише місцеві люди, а й приїхали з інших таборів, а може й з інших століть, бо Кадило зауважив серед таборян не одне характерницьке обличчя з точнісінько таким виразом, як на давніх мальовилах уздовж бічних стін їхньої згодом зруйнованої церкви ще дома, коли він підлітком мріяв утекти в науку до характерників, лицарів світла й справедливости, і напевне утік би (він уже сидів на перелазі з шанькою за плечима, в якій лежав Шевченків «Кобзар», свічка й кресало з чортового пальця, яким він мав навчитися видобувати добро з людської душі, — три конечні речі, щоб скласти іспит на учня в характерники, і вже підняв був правицю в напрямку Чумацького Шляху, готуючися вимовити заповідне слово, що його довірив Панасові під страшною клятьбою дід Трясило, на яке одразу ж просто з повітря виймають рамена лицарі світла), якби тієї ночі сили мороку не підпалили хутір, убивши батька, після чого Кадилові, як найстаршому в родині, довелося лишитися при матері й надовго забути про характерницькі подвиги, про які й після революції пам'ятали в їхніх околицях, розповідаючи нишком те, чого вже не вільно було розповідати, аж поки Кадило опинився в Міттенвальдському таборі, що тепер прощався з Дмитриком, — бо хто зна, чи й справді під час таких проводів не прочиняються двері в інший світ, і минуле сідає поруч із теперішнім, і прадіди єднаються зі своїми далекими нащадками, щоб людство глибшало душею, пам'ятаючи, що воно не тільки з праху, що тьма одразу ж відступиться, як людина роздмухає в собі найменший вогник світла, перед яким розступаються світи, і присутні, хоч ніхто собі цього ясно і не усвідомлював, відчували цю правду всім нутром, і то зовсім не тому, що Пилипенко на бандурі, а за ним на певній відстані, ніби з іншої додаткової площини, кульгавий Петро на сопілці та рудий Остюк на акордеоні, пригравали то веселої, то сумної пісні, кантів чи думи, яка ятрущою тугою пазурила серце, нагадуючи кожному про його провідну зірку десь у хмарах за табором, і всім на душі ставало і весело, і тужно, як завжди під час проводів, хоч Дмитрик і старався всіх розважити (того вечора він не лише до нитки роздарував свої статки між хлопцями й знайомими, а й намагався кожному сповнити найбезглуздішу забаганку, навіть поліз розбирати дах першого барака для Рубанового годинника-маяка), під несхвальні докори святенників щедро обділюючи і добрих, і поганих з тією самою, як Кадилові здалося, запаморочливою усмішкою, з якою припрошував гостей їсти й пити, вряди-годи приєднуючися до гурту, хоч його бачили здебільшого в русі, як він усюди невтомно сновигав, пильнуючи, чи не забракло кому наїдків, питуна оковитої чи просто лагідного слова, аби чорна жаба відлягла від серця, що тоді, звісно, зобов'язувало Дмитрика й на трохи довше підсідати до товариства, перекидаючися жартами, приказками й різними теревенями, як то належить за подібних обставин, бо ту промову, що запам'яталася не лише його хлопцям, а й іншим таборянам, він виголосив значно пізніше, коли вже в усіх порозв'язувалися язики, і йому не випадало пасти задніх.

Зрештою, коли Дмитрик поставив набік склянку й заговорив, він і в думці не мав виголошувати щось особливе, призначене перетривати бодай кусник небуття, на те бракувало йому і охоти, і хисту (його здібності лежали в іншій площині), та й потім на вправного промовця він не успадкував належного терпцю, як Аїд Голка, — а просто йому хотілося поділитися з людьми, від яких він назавжди відходив, ще сам не знаючи, чи лише до іншого табору, іншої країни чи півкулі, — тим трепетним райдужним просвітком, що з примхи безтілесної корови почав рости йому в грудях.

Він і справді не збирався просторікувати про якісь там вищі матерії, а лише поклав собі коротко подякувати гостям за увагу й щиро побажати їм ліпшої долі, як годиться, а воно вже якось мимоволі сталося, що коли він розтулив уста, те, що нуртувало в ньому, само собою уклалося в речення, а що увага його хлопців випадково довше, ніж звичайно, зосередилася на ньому, то вони й запам'ятали Дмитрикове казання, хоч ніхто досі не чув, аби Дмитрик у подібний спосіб висловлювався.

А втім, не виключене, що він і взагалі балакав про щось зовсім інше, лише тому, що всіх пойняв особливий настрій, як це трапляється, коли відходить у безвість людина, до якої всі звикли, а Дмитрик устиг з багатьма на диво близько зжитися, його промова обернулася в головах слухачів, що згодом із щораз новими варіянтами й подробицями пригадували святкування, на щось зовсім відмінне, до чого Дмитрик мав лише далекий стосунок, наче воно походило вже не з серця однієї людини, а з грудей усього людства, і лише випадково його виголошували Дмитрикові уста, особливо чітко виопуклюючи окремі слова, що їх присутні, за малими винятками згадували в такій послідовності: «Хоч людина й покликана бути тільки доброю, безмежна доброта — рідке явище. Доброті природа відпустила місця — лише, як виняткові з її правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж нема сили знищити, глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним створінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті. Все буття рознесло б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову. Бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували б і одного віддиху, якби всього буття не виправдувало б існування безмежно доброї людини. Її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ. А цією доброю людиною може бути кожний, перед кожним покладено цей вибір, і кожна людина мусить колись на нього зважитися, щоб сповнити те, для чого вона, може, тільки й народжується. І тепер настала моя черга».

Самозрозуміла річ, хлопці теж не сиділи, набравши води в рот, а кожний, трохи оговтавшися від несподіванки і не соромлячися жалісливо бідкатися з такого нещастя, пробував перемовити Дмитрика, якщо не змінити, то бодай відкласти свій намір покинути їх, адже шлях добра — не погана штука, хіба проти нього хтось заперечує? У них теж душа не з лопуцька, — тільки шлях — шляхом, добро далеко не втече, а Дмитрик натомість тільки зискав би, провівши з ними ще хоч кілька заключних ґешефтярських акцій, бо де ж вони знайдуть другого гідного ватажка, не лише спритнягу, а й такого щасливого на руку, як він? — та Дмитрик, усміхаючися, відказував, що то частково й не його воля (тобто, звісно, в кінцевому рахунку його, бо хто велів йому тоді відповідати корові, що, не знати й як, скерувала Дмитрика, — коли вже називати речі своїми назвами, — на значно хисткіший путівець, ніж будь-яка найризикованіша шахрайська операція, хоч цього й не випадало прилюдно згадувати), але на те вже нема ради, він мусить простувати своєю дорогою, хочби й куди вона провадила, і саме тому він і скликав усіх, аби попрощатися, бо те, що він вирішив, невідкладне й остаточне. Нехай йому дарують хлопці несподіванку, та що вдієш, так інколи стається, і тут нічим не зарадити і нічого не пояснити, навіть коли б він і намагався витлумачити їм рушія своїх вчинків (зрештою, воно й справді ледве чи щось посутньо вияснило б); єдине, що він волів би ще докинути, то це невеличке уточнення: його рішення — тільки одна з прикінцевих ланок давньої історії, яка щойно тепер остаточно окреслилася, велівши кинути все попереднє, оскільки для нього настав час, як він настає для кожного, і цього не змінити, як простому смертному не обернути зими на літо. Він, Дмитрик, щиро дякує за тепло і приязнь (тобто, очевидно, не дякує, за симпатії не дякують, та хлопці зрозуміють, що він цим хоче висловити), нехай не сумують, адже однак не унедійснити невідкличного, на всіх них ще чекає своя стежка, яку цієї миті, може, саме кінчають доліплювати пальці провидіння, аби повести кожного ще крутішими манівцями, ніж Дмитрика, до того, чим повниться людська душа, випростуючися. А тим часом нехай вони п'ють і веселяться, як п'є і веселиться він, пам'ятаючи: це їхня остання спільна вечеря, що знаменує собою не тупе напихання черева, а взаємне вище спілкування людини з людиною через їжу, як це знали й цінували тоді, коли речі, а тому й душевні порухи, бож людина не існує в порожнині, були значущіші й вагоміші, а все тілесне містило й незміренний духовний зміст, який згодом занехаяли й забули самовпевнені, окрадені покоління.

Дмитрик ще багато чого казав, а що присутні слухали тільки те, що кожному хотілося слухати, та й потім, оскільки, як відомо, від чарки та від самого святкового настрою слух розширюється й нарешті більшим чи меншим краєчком (залежно від унутрішньої місткости людини) схоплює те, що за інших обставин лишається неприступне буденному сприйманню, то й не виключене, що Дмитрикове говорення мало зовсім інше значення, ніж те, якого воно набрало перегодя по всіх подіях, особливо ж після пожежі в першому бараці, де загинув інженер Таратула, що чи не найбільше спричинився до Дмитрикової нової слави, ще напередодні своєї смерти запевняючи, ніби того прощального вечора до Дмитрика наблизилися дві вогненні клуні, в яких він, Таратула (навчений практикою після тривалих досліджень у цій галузі, яку він відкрив, спілкуючися з потойбіччям після того, як йому нагло померла дружина) одразу ж пізнав вищих посланців, бо вони підійшли до столу, за яким пригощався й Таратула, і на його очах вклали Дмитрикові в уста огіркоподібну вольтову дугу, що обернулася на Дмитрикову прощальну промову, з якої, завдяки своєму нетутешньому походженню (інакше хіба вона лишилася б у мозку?) і запам'яталося чи не кожне слово, хоча навколо ніхто з веселого товариства (один лише Агапій Коваль плакав, а він завжди починав хлипати після першої чарки) до неї особливо й не прислухався, бо кожен ретельно виголошував, що тільки спадало на думку, намагаючися власною нововідкритою істиною просвітити сусіда, як це найчастіше буває під час проводів, а навколо перехресними спіралями перетинався гамір і вигуки, все вирувало, лящало й видовжувалося, рухаючися за музикою вперед, аж розпливалися обриси постатей, закруглюючися в розслоєному повітрі додатковими бубликами (Кадило зовсім виразно бачив витягнену метровими завитками і через це триступневу Берізкову голову, яку заносило за другий барак), і все вгорталося в дедалі стрімкіший вир, що поволі вищав над табором, і, напевне, досягши світлової швидкости, перейшов би живцем у вічність, якби сон не почав проріджувати людський потік, вивалюючи на боки найвитриваліших, які, найдовше зберігаючи незатуманений зір, пили за здоров'я Дмитрика.

Дмитрик теж їв і пив, дивуючися, що його ані трохи не долає ні втома, ні хміль, і переходив від гурту до гурту, розважаючи таборян анекдотами, приказками й веселими вигадками, що їх Дмитрикові хлопці пам'ятали ще багато років пізніше, коли в клітинах пам'яті Міттенвальдський табір перетворився на туман, який людині доводиться пройти на життєвому шляху, заки вона досягне рятівного берега, дарма що ніхто з учасників Дмитрикових проводів не думав про майбутнє, а просто радів із хвилинного відпруження, заки горілчана втома підтинала розум і м'язи, хоч кожен при цій нагоді й намагався показати витримку, силкуючися переважити Дмитрикових хлопців, які належали до останніх, що продовжували чаркувати навіть тоді, коли більшість таборян порозходилася чи позасинала по закутках або й так на лавах під голим небом, не встигши дочалапати до свого барака, бо так само поволі, як і почалося святкування, веселість, галас, пісні й промови поступово заникали, заки табір нарешті стих, подоланий ніччю.

Коли ж Дмитрик спостеріг, що і його хлопці принишкли, блаженно усміхаючися, хто за столом, хто на лаві, а Берізко й великий Федьо на землі, аж Дмитрик ледве перетяг їх на дошки, накривши ірівськими коцами, аби не застудилася єдина Федьова легеня, — його раптом вразило усвідомлення: він єдиний не спить, і невимовний щем і сум, який заважає рухатися (можливо, вигляд поснулих завжди так діє на того, хто бодрствує), проймає Дмитрикове єство ще й тому, що хоча табір спорожнів і розширився, аж небо спустилося на майдан, обліпивши бараки товстими зорями, — навколо забракло повітря, і Дмитрикове серце полетіло в бездонний колодязь, як це стається кожного разу на тому місці земної кулі, де людині доводиться ступати на новий шлях.

Аби вирватися з карколомного падіння, що вогненною лійкою закрутило йому середину, Дмитрик обійшов табір, спочатку дуже поволі, крок за кроком виборюючи себе з палющого коловороту, а тоді трохи швидше, збагнувши в раптовому проясненні, що він ніколи вже не навідається до свого кутка, як це ще збирався мить тому, щоб прихопити бодай найконечніше з собою в дорогу.

Він не здавав собі справи, чому він так чинить: чи тому, що не хоче брати в нове життя нічого з решток, що нагадували б про колишнього шалапутного Дмитрика (правда, шалапутства, хіба лише трохи іншого, ніж раніше, йому й зараз не доводилося позичати), чи він ще не був певний себе, ану ж в останню секунду він зневіриться й передумає, хоча в ньому поступово наростала несхильна впевненість, що подібного ніколи не станеться; всі ці вагання, весь цей болючий вир у грудях — лише відлуння страхів і забобонів його попереднього єства, бо в ньому вже шириться дедалі тугішими колами світанкове світло, і від нього колишні уподобання, а з ними й посілості, статки відпадають останнім непотребом. Тепер Дмитрикові лишилися самі ті скарби, що були в ньому — в серці, помислах, відчутті, хич він цього чітко до кінця не усвідомлював, оскільки думальна матерія (цілі грибні колонії, зблиски, хмарини, протоплазмові сновигальні видовженості) не згущувалися в поодинокі думки, а становили ніби нову основу його єства.

Проходячи повз барак баби Грицихи, Дмитрик на хвильку зупинився перед соняшником біля її вікна, який ледве мерехтів у сутінках, щирячи равлики озону, як єдиний маяк надії й добра над усім людством. Табір міцно спав. Десь ще в протилежному закутку в напрямі Єґер-казерне кульгавий Петро, — хоч не виключене, що то розходилося уздовж нічних вигинів розщепленого вологістю повітря саме відлуння, — догравав на сопілці пісню про волю, а тоді й він стих, а натомість здалеку прокинулася Омелькова флояра, що звучала ніби з по той бік Карвенделя, віддаляючися на схід.

Дмитрик постояв посеред майдану, міркуючи, чи перед ним калюжі від окропу, яким мало не цілий день випарювали блощиць, вичищуючи паразитів із нар, чи це пройшов дощ, якого він не помітив, хоч тепер весь табір пахнув сирим листям, розмитою землею й чимось невиразно збудливим, точнісінько, як у перші дні після закінчення війни, коли звалився один потворний світ, а на його місце, вповзав ще безликий, але так само потворний, другий, і в проміжку між зміною світів, розчахкуючи неспокоєм людські серця, пахло паростками й багном і на потомлених майже фіялкових конях, на яких в'їжджали присадкуваті переможці в ватянках і в смердючих чоботах святкувати перемогу серед руїн, і перед непрошеними визволителями спорожнілих вулиць звисали криваві стьожки, провісники жаху й зміни.

Коли Дмитрик наблизився до виходу, Тимко, який мав охороняти таборову браму, мирно куняв. Дмитрикові раптом нестерпно захотілося розбудити його й востаннє розповісти анекдоту, аби почути Тимків нехитрий регіт, однак посоловілий вартовий так солодко пухкав, обнявши рушницю, що Дмитрик тільки махнув рукою і вийшов з брами, куди він уже ніколи не повернеться.

Що він робитиме, до яких країв занесе його доля, і взагалі як він тепер справуватиметься, Дмитрик не думав, проте з певністю, далеко остаточнішою, ніж у всіх своїх шахрайських операціях, знав, що йде в світ починати зовсім нове життя, — нести людям добро, без якого не рухається світ, і мати відвагу вмирати за це добро.