Швейцарський поет і прозаїк (1878–1956), попри багаті його новаторські пошуки в прозі й захоплене ставлення до нього Роберта Музіля, Томаса Манна, Германа Гессе і Франца Кафки, тривалий час лишався аутсайдером літературного світу, і тільки наприкінці минулого сторіччя його визнано класиком світової літератури.
Читати Роберта Вальзера — однаково що піти на прогулянку до місцевого парку, а опинитися в дикому лісі. Тут незвично, незатишно, а всі стежки раптом перестають кудись вести і робляться ніби втіленням алогічности. На відміну від ранніх романів Вальзера («Якоб фон Гунтен», «Помічник», «Родина Танер»), «Розбійник» анітрохи не підлаштовується під читача, твір від самого початку не призначався для друку і широкого загалу. Тож слід бути готовим спіткнутись уже на другому реченні («Едіт його кохає. Але про це — потім») і вже ні на мить не втрачати пильности. І не варто ставити запитання: а що цим хотів сказати автор? Треба просто отримувати насолоду — від численних сюжетних пластів, що раз у раз змінюють один одного, від повної чи ілюзорної автобіографічности кожного фрагмента (сам Вальзер називав їх частинами безкінечного роману про себе самого), від наявности чи відсутности логіки, зв’язку, черговости в розповіді.