Розкоші і злидні куртизанок

ЧАСТИНА ТРЕТЯ КУДИ ВЕДУТЬ ЛИХІ ШЛЯХИ

Наступного дня, о шостій годині, дві карети, які народ своєю енергійною мовою називав “салатними кошиками”, виїхали з Ла Форс і швидко попростували до Консьєржері, до суду.

Мало хто з фланерів не зустрічав цієї тюрми на колесах; та хоч книги в більшості пишуться виключно для парижан, іноземці, безперечно, з цікавістю прочитають тут опис цього жахливого знаряддя нашої кримінальної поліції. Хто знає? Можливо, що поліція російська, німецька або австрійська, судові установи тих країн, де немає “салатних кошиків”, скористаються цим описом, а в багатьох чужих країнах наслідування цього способу перевезення буде, безперечно, благом для ув’язнених.

Ця ганебна жовта карета на двох колесах оббита залізом і поділена на дві частини. Спереду — сидіння, оббите шкірою, над ним — відкидний фартух. Це — відкрита частина “салатного кошика”, вона призначається для пристава й жандарма. Міцні залізні ґрати відділяють на всю висоту й ширину карети цей своєрідний кабріолет від другої частини; тут є два дерев’яні ослони (на них сідають в’язні), поставлені, як в омнібусі, з обох боків коробки; в’язнів вводять туди по підніжці через глухі дверці, що відчиняються ззаду карети. Назва “салатний кошик” походить від того, що колись карета була відкрита з усіх боків, і в’язні там трусились як салат. Для більшої безпеки, щоб запобігти несподіванці, за каретою їде жандарм на коні, особливо коли в ній везуть засуджених на смерть до місця страти. Отже, втеча неможлива. Карету, оббиту залізом, не подолає жоден інструмент. В’язні, ретельно обшукані в момент арешту або ув’язнення, можуть щонайбільше мати при собі пружину від годинника, придатну для перепилювання ґрат, але безсилу проти рівної поверхні. Таким чином, “салатний кошик”, удосконалений генієм паризької поліції, нарешті став зразком для арештантської карети, в якій перевозять каторжників на каторгу, і замінив жахливий повіз, ганебну пляму попередніх цивілізацій, хоч їх і уславила собою Манон Леско.

У “салатному кошику” відвозять, насамперед, підслідних із різних в’язниць столиці до будинку суду, де їх допитує судовий слідчий. На тюремному жаргоні це зветься “ходити на навчання”[92]. Далі звинувачених возять із цих самих тюрем на суд, коли справа стосується тільки поправної юстиції. Потім, коли йдеться про “великий кримінал”, як кажуть судовики, їх перевозять з арештних домів у Консьєржері, що є тюрмою департаменту Сени. Нарешті засуджених на смерть везуть у “салатному кошику” з Бісетра до застави Сен-Жак, — місця, призначеного з Липневої революції для відрубування голів. Завдяки філантропії, ці нещасні не зазнають більше тортур колишнього переїзду в Консьєржері до Гревської площі в повозі, зовсім схожому на ті, на яких возять дрова. Цей повіз використовується тепер тільки для перевезення ешафоту. Без цих пояснень незрозумілим був би дотеп одного славетного засудженого, сказаний ним своєму співучасникові, коли вони сідали в “салатний кошик”: “Тепер справа тільки за кіньми!” Не можна їхати на страту зручніше, ніж їздять тепер у Парижі.

У цю хвилину два “салатні кошики”, що так рано виїхали, були призначені виключно для того, щоб перевезти двох підслідних з арештного дому ла Форс у Консьєржері, і кожний з цих підслідних сидів в окремому “салатному кошику”.

Дев’ять десятих читачів і дев’ять десятих з останньої десятої, напевне, не знають, у чому полягає істотна різниця між словами “притягнений до справи”, “підслідний”, “підсудний”, “арештант”, “арештний дім”, “дім попереднього ув’язнення”, “тюрма”; отже, всі вони будуть, мабуть, здивовані, почувши, що тут ідеться про наше кримінальне право загалом; коротке й яскраве пояснення його буде зараз подано і для їх ознайомлення, і для того, щоб зробити зрозумілою розв’язку цієї історії. До того ж, коли дізнаються, що в першому “салатному кошику” їде Жак Коллен, а в другому — Люсьєн, який кілька годин тому спустився з вершини соціального буття на дно тюремної камери, — цікавість буде вже досить збуджена. Поведінка обох співучасників була характерною. Люсьєн де Рюбампре ховався, уникаючи поглядів, які кидали прохожі на ґрати похмурого, фатального екіпажу під час його переїзду вулицею Сент-Антуан, щоб виїхати на набережну через вулицю Дю Мартруа та аркаду Сен-Жан, під якою тоді проїздили, перетинаючи площу Паризької ратуші. Тепер ця аркада утворює ворота окремого будинку префекта Сени в просторому муніципальному палаці. Сміливий каторжник притискав своє обличчя до ґрат карети, між приставом і жандармом, які, покладаючись на міць свого “салатного кошика”, розмовляли між собою.

Липневі дні 1830 року, їх жахлива буря так заглушили своїм шумом попередні події, політичні інтереси настільки захопили Францію протягом шести останніх місяців того року, що тепер ніхто не пам’ятає або тільки ледве пригадує ті особисті катастрофи — юридичні й фінансові, які становлять річний раціон паризької цікавості і яких не бракувало протягом шести перших місяців того року. Отже, треба сказати, наскільки Париж був тоді, на короткий час, схвильований новиною про арешт іспанського священика, знайденого в куртизанки, та про арешт елегантного Люсьєна де Рюбампре, нареченого мадемуазель де Гранльє, взятого на великому шляху до Італії в сільці Гре, — обох притягнених у справі убивства, що дало зиску близько семи мільйонів; адже скандальність цього процесу перевищувала деякий час величезний інтерес до останніх виборів при Карлі XI.

Насамперед, цей процес був почасти спричинений скаргою барона де Нюсінжена. Далі, арешт Люсьєна напередодні згаданого призначення його на особистого секретаря першого міністра хвилював найвищі верстви паризького суспільства. В усіх паризьких салонах молоді люди згадували, як вони заздрили Люсьєнові, коли його відзначила гарна герцогиня де Мофріньєз, а всі жінки знали, що ним тоді цікавилась пані де Серізі, дружина одного з найперших державних людей. Нарешті краса жертви мала особливу славу серед різних кіл паризького суспільства: в світському колі, фінансовому, у колі куртизанок, у молоді, в літературному колі. Отож цілий Париж уже два дні обговорював ці арешти. Судовий слідчий, якому була доручена ця справа, бачив у ній привід просунутись по службі, а щоб вести процес якнайшвидше, він наказав перевезти обох притягнених до справи з Ла Форс до Консьєржері, зараз після того, як Люсьєна де Рюбампре привезуть з Фонтенебло. Оскільки абат Карлос провів у Ла Форс тільки дванадцять годин, а Люсьєн — половину ночі, нема чого описувати цю тюрму, цілком змінену з того часу; що ж до особливостей ув’язнення, то це було б повторенням того, що має відбутись у Консьєржері.

Але перш, ніж поринути в жахливу драму судового слідства, потрібно, як тільки що сказано, пояснити нормальний хід такого процесу: насамперед, різні фази його краще зрозуміють у Франції і за кордоном; далі, той, хто з ними не обізнаний, оцінить систему кримінального права, як його задумали законодавці при Наполеоні. Це має тим більшу вагу, що прекрасному і великому творові цьому тепер загрожує руйнуванням так звана пенітенціарна система.

Злочин вчинено. У разі, коли злочинців захоплено на гарячому, їх, як “притягнених до справи”, відряджають на найближчу гауптвахту і кидають у конуру, що зветься в народі “скрипкою”, мабуть, через те, що там займаються музикою: галасують і плачуть. Звідти “притягнених” ведуть до поліцейського комісара, який розпочинає слідство і може відпустити їх, коли сталася помилка. Нарешті “притягнених” перевозять у “депо префектури”, де поліція тримає їх у розпорядженні королівського прокурора і судового слідчого, які, бувши більш-менш швидко сповіщені відповідно до важливості даного випадку, приїздять і допитують осіб, що перебувають під попереднім арештом. Залежно від характеру підозр, судовий слідчий підписує наказ про арешт і тим ув’язнює притягнених до справи в арештному домі. У Парижі три арештні доми: Сент-Пелажі, Ла Форс і Маделонет.

Зверніть увагу на вислів: “притягнені до справи”. Наш кодекс законів створив три істотні зміни в стані обвинувачення: притягнення, підслідність, підсудність. Поки не підписано наказу про арешт, винуватці злочину чи тяжкої провини називаються “притягненими до справи”. Під тягарем наказу про арешт вони стають “підслідними” і залишаються просто і тільки підслідними, доки триває слідство. Коли слідство закінчилось і трибунал ухвалив, що підслідні мають стати перед судом, вони переходять у стан “підсудних”, якщо коронний суд після висновку генерального прокурора визнав обвинувачення за достатні, щоб передати їх кримінальному судові. Таким чином, особи, запідозрені у злочині, перш ніж з’явитись перед так званим місцевим правосуддям, проходять крізь три різні стадії, крізь троє сит. На першій стадії невинні мають безліч засобів виправдатись: публіка, сторожа, поліція. На другій стадії вони — перед суддею на ставках зі свідками; їх судить палата паризького трибуналу, або — в департаментах — цілий трибунал. На третій стадії — постають перед дванадцятьма радниками, і ухвала про передання справи до карного суду у випадку помилки або формального порушення може бути оскаржена обвинуваченими в касаційному суді. Суд присяжних і не знає, якого ляпаса дає він місцевій, адміністративній і поліцейський владі, виправдовуючи обвинувачених. Отже, на нашу думку, в Парижі (ми не кажемо про інші судові округи) дуже рідко трапляється, щоб невинний опинився на лаві підсудних у кримінальному суді.

Арештант — це засуджений. Наше кримінальне право створило арештні доми, доми попереднього ув’язнення і тюрми — юридичні поняття, що відповідають поняттям між притягненим до справи, підсудним, засудженим. Тюрма має на меті легку кару, — за найменшу провину. Але ув’язнення — це кара фізична і в деяких випадках — ганебна. Отже, ті, хто тепер пропонує виправну систему, порушують прекрасну систему кримінального права, за якою кари були послідовно розподілені; вони дійдуть до того, що дрібні вчинки каратимуться майже так само суворо, як і найбільші злочини. А втім, можна буде порівняти у “Сценах політичного життя” (див. “Темна справа”) цікаві відмінності між кримінальним правом за кодексом брюмера IV року і правом за наполеонівським кодексом, який замінив його.

У більшості великих процесів, як і в даному, притягнені до справи відразу ж стають підслідними. Судова влада негайно дає наказ про ув’язнення або арешт. Справді, у більшості випадків притягнені або втікають, або ж їх треба негайно захопити. Тому, як ми бачили, поліція, що є в даному разі тільки виконавчим органом, та судова влада з блискавичною швидкістю прибули в будинок Естер. Якби навіть не було мотивів помсти, що Корантен нашептав карній поліції на вухо, то була заява барона де Нюсінжена про крадіжку семиста п’ятдесяти тисяч франків.

У ту хвилину, коли перша карета, де був Жак Коллен, доїхала до аркади Сен-Жан — вузького й темного проїзду — затор примусив кучера спинитись під аркадою. Очі підслідного блищали крізь ґрати, наче два карбункули, не зважаючи на маску вмираючого, яка напередодні примусила начальника Ла Форс повірити в потребу викликати лікаря. Ті палаючі очі, в цю хвилину вільні — бо ні жандарм, ні пристав не обертались до “свого клієнта” — промовляли так яскраво, що досвідчений слідчий, як, наприклад, пан Попіно, впізнав би каторжника в цьому святотатці. Справді, з того часу, як “салатний кошик” виїхав з воріт Ла Форс, Жак Коллен усе розглядав на своєму шляху. Не зважаючи на швидкість їзди, він охоплював жадібним і уважним поглядом будинки від верхнього поверху аж до першого. Він помічав усіх прохожих і аналізував їх. Бог не краще охоплює своє творіння в його засобах і цілях, ніж ця людина охоплювала найменші зміни в масі речей і зустрічних. Озброєний надією так само, як останній з Гораціїв був озброєний своїм мечем, він чекав порятунку. Будь-кому іншому, крім цього Макіавеллі з каторги, здійснення надії здалося б таким неможливим, що він машинально скорився б подіям, як це роблять усі винні. Нікому з них не спадає на думку чинити опір в такому становищі, в яке паризький суд і поліція ставлять підслідних, особливо секретних, як Люсьєн і Жак Коллен. Не можна собі уявити тієї раптової ізоляції, в якій опиняється підслідний: жандарми, що арештовують його, комісар, що допитує його, ті, що ведуть його в тюрму, стражники, що ведуть його в камеру, ті, що беруть його під руки, вводячи в “салатний кошик” — всі істоти, які оточують його з моменту його арешту, — німі або ж занотовують його слова, щоб повторити їх поліції чи судді. Ця абсолютна, таким простим способом досягнена відокремленість підслідного від цілого світу перевертає шкереберть усі його здібності, викликаючи дивну душевну прострацію, особливо коли це людина, що в попередньому житті не була обізнана з ходом правосуддя. Отже, поєдинок між винним і суддею тим жахливіший, що правосуддя спирається, як на помічників, на мовчання стін і непідкупну байдужість своїх агентів.

Проте, Жак Коллен, або Карлос Еррера (треба давати йому одне з цих двох імен залежно від обставин) здавна знав поведінку поліції, тюрми і правосуддя. Тому цей титан хитрощів і розбещеності використав усю силу свого розуму і всі можливості своєї міміки, щоб добре відтворити наївне здивування невинного, розігруючи в той же час перед судовою владою комедію агонії. Як ми бачили, Азія, ця мудра Локуста[93], дала йому розведеної отрути, щоб удати смертельну хворобу. Отже, активність пана Камюзо так само, як і активність поліцейського комісара та допитлива наполегливість королівського прокурора були анульовані дією блискавичної апоплексії.

— Він отруївся! — скрикнув пан Камюзо, переляканий муками лжесвященика, коли його перенесли з мансарди в жахливих конвульсіях.

Четверо агентів насилу довели абата сходами до спальні Естер, де зібрались усі судові урядовці й жандарми.

— Він не міг краще зробити, якщо він винний, — відповів королівський прокурор.

— Ви, отже, думаєте, що він хворий? — спитав поліцейський комісар.

Поліція завжди в усьому сумнівається. Ці троє судовиків говорили, як можна здогадатись, на вухо, але Жак Коллен вгадав по їх обличчях тему розмови і скористався цим, щоб зробити неможливим або звести нанівець попередній допит, що робиться в момент арешту. Він бурмотів фрази, в яких іспанська і французька мови мішались в якусь нісенітницю.

В Ла Форс ця комедія спочатку мала тим більший успіх, що начальник охорони (скорочення слів — начальник бригади таємної поліцейської охорони) Бібі-Люпен, що свого часу арештував Жака Коллена в буржуазному пансіоні пані Воке — був відряджений у провінцію, і його заступав агент, який мав отримати призначення на його місце і не знав каторжника.

Бібі-Люпен, колишній каторжник, товариш Жака Коллена по каторзі, був його особистим ворогом. Джерело цієї ворожнечі полягало в тому, що Жак Коллен завжди брав верх у суперечках, а також у тому, що Дурисмерть користувася певного перевагою над своїми товаришами. Зрештою, Жак Коллен був протягом десяти років провидінням для звільнених каторжників, їх керівником, їх радником у Парижі, їх скарбником, а значить — супротивником Бібі-Люпена.

Отже, хоч і розміщений в секретній камері, він покладався на цілковиту відданість і спритність Азії, своєї правої руки, і, можливо, — на свою ліву руку — Паккара; його він сподівався мати в своєму розпорядженні після того, як цей дбайливий помічник сховає в безпечне місце вкрадені сімсот п’ятдесят тисяч франків. Такі були причини надлюдської уважності, з якою він стежив за всім на своєму шляху. Дивна річ! Його надія незабаром цілком здійснилася.

Обидві міцні стіни аркади Сен-Жан були вкриті на шість футів заввишки шаром давнього бруду, бо на них бризкало з ринви; перехожим тоді нічим було захищатись від безперервного руху екіпажів та від “брикання повозів” — за тодішнім висловом, — крім тумб, давно вже вищерблених ступицями коліс. Тут не раз траплялось, що візок каменяра збивав неуважних перехожих. Таким був Париж тривалий час у багатьох своїх кварталах. Ця подробиця може дати уявлення про вузькість аркади Сен-Жан і про те, як легко було її захарастити. Досить було якому-небудь фіакрові в’їхати туди з Гревської площі саме в той час, коли торговка садовиною і городиною штовхала б туди з вулиці Дю Мартруа свій ручний візочок, повний яблук, — і третій екіпаж уже міг викликати захаращення. Перелякані перехожі втікали, шукаючи тумби, яка могла б захистити їх від ударів старовинних ступиць такої непомірної довжини, що довелося вкоротити їх законодавчим порядком. Коли приїхав “салатний кошик”, аркада була забита однією з отих перекупок, тип яких тим цікавіший, що й досі в Парижі збереглися подібні екземпляри, не зважаючи на дедалі більше зростання кількості фруктових крамниць. Це була така типова вулична перекупка, що сержант муніципальної поліції — якби цей інститут тоді існував — дозволив би їй роз’їжджати, не питаючи в неї перепустки, хоч її зловісне обличчя дихало злочином. Голова була вкрита поганенькою бавовняною клітчастою хусткою; крізь дірки хустки стирчали непокірні пасма волосся, схожого на щетину дикого кабана. Червона й зморшкувата шия була жахлива, а хустка не цілком закривала шкіру, немов видублену порохом, сонцем і брудом. Плаття її нагадувало шпалери. Черевики робили гримаси, немов глузуючи з обличчя, такого ж дірявого, як і плаття. А яка латка на череві!.. Навіть пластир не був би таким брудним. На віддалі десятьох кроків це бродяче й смердюче дрантя мусило вражати нюх чутливих людей. Руки її сто разів збирали врожай! Ця жінка або повернулася з німецького шабашу, або вийшла з притулку для жебраків. Але який погляд!.. Який сміливий розум! Скільки стриманої жвавості, коли магнетичне проміння її очей зустрілося з очима Жака Коллена, щоб обмінятись думкою.

— Забирайся ж, стара вошивице!.. — гукнув хрипким голосом кучер.

— Хіба ти мене роздушиш, катівський гусар! — відказала вона. — Твій товар не вартий мого.

І, намагаючись просунутись між двох тумб, щоб дати проїхати кареті, торговка заняла дорогу на час, потрібний для виконання її плану.

“О! Азія!.. — сказав сам до себе Жак Коллен, відразу впізнавши свою співучасницю, — значить, усе гаразд”.

Кучер усе ще обмінювався з Азією чемністю, а екіпажі скупчувались на вулиці Дю Мартруа.

— Ahe Pécairé fermati. Souni la! Verdem!.. — скрикнула стара Азія з інтонацією диких індіанців Іллінойса, властивою вуличним перекупкам, які так перекручують слова, що вони стають звуконаслідуваннями, зрозумілими тільки парижанам.

Серед вуличного гамору, серед криків усіх візників ніхто не міг звернути уваги на цей дикий вигук, що здавався криком торговки. Але зрозумілий для Жака Коллена, цей вигук доніс до його вуха умовною мовою, — в якій була змішана італійська з перекрученою провансальською, — таку жахливу фразу:

— Твій бідний хлопець арештований! Та я тут, щоб подбати про вас. Ти мене ще побачиш...

Не зважаючи на безмежну радість з приводу перемоги над правосуддям, — адже ж тепер він міг сподіватись зав’язати зносини з зовнішнім світом, — Жака Коллена опанувала реакція, яка вбила б усякого іншого на його місці.

“Люсьєн заарештований!..” — сказав він сам до себе.

Він трохи не знепритомнів. Ця новина була для нього жахливішою, ніж відмовлення в помилуванні, якби він був засуджений до страти.

Тепер, коли обидва “салатні кошики” їдуть по набережній, треба сказати, в інтересах цієї історії, кілька слів про Консьєржері, поки вони туди дістануться.

Консьєржері — історичне ім’я, жахливе ім’я, і ще жахливіша річ, пов’язана з революціями у Франції, зокрема з революціями в Парижі. Вона бачила більшість великих злочинців. Якщо це найцікавіший в усіх пам’ятників Парижа, то водночас і найменш відомий... для осіб, що належать до найвищих верств суспільства; проте, не зважаючи на величезний інтерес цього історичного відступу, він буде такий же швидкий, як їзда “салатних кошиків”.

Хто з парижан, іноземців або провінціалів, хоч би він перебув тільки два дві в Парижі, не помічав чорних стін з трьома товстими баштами й вишками на них — при чому дві з цих башт майже зліплені докупи, — похмурої й темної прикраси набережної Де Люнет? Ця набережна починається нижче мосту Міняйл і тягнеться до Нового мосту. Квадратна башта, так звана Годинникова, з якої було дано сигнал Варфоломіївської ночі, — майже така ж висока, як і башта Сен-Жак Ла Бушері, — показує, де міститься палац правосуддя і утворює ріг цієї набережної. Ці чотири башти, ці стіни, вкриті тим чорнуватим саваном, яким укриваються в Парижі всі фасади, обернуті на північ. Посеред набережної, біля покинутої аркади, починаються приватні будівлі, місце для яких було визначене за Генриха IV спорудженням Нового мосту. Королівська площа була повторенням площі Дофіна. Скрізь та ж сама архітектурна система — цегла, облямована перев’язями з обтесаного камінця. Ця аркада і вулиця Дю Арле відзначають західні межі палацу правосуддя. Колись поліцейська префектура, палац перших президентів парламенту, межувала з палацом правосуддя. Державний контроль і суд у справах податків доповнювали там найвище правосуддя — правосуддя монарха. З цього можна бачити, що перед Революцією палац правосуддя був так само ізольований, як його бажають ізолювати тепер.

Цей квадрат, цей острів будинків і пам’ятників, де знаходиться Сент-Шапель, найкраща дорогоцінність зі скарбниці Людовика Святого, це місце — святиня Парижа, його священне місце, його ковчег заповіту. Насамперед, тут уміщалось колись ціле місто, бо площа Дофіна була тоді лугом, що належав до королівських володінь, де був монетний двір, на якому карбували монети. Звідти — назва вулиці Де Ла Монне, яка веде до Нового мосту. Звідти також назва другої з трьох круглих башт — що зветься Срібною баштою; це, очевидно, доводить, що там колись карбували монети. Славетний монетний двір, що на старих планах Парижа з’явився, мабуть, пізніше від того часу, коли карбували монети в самому палаці правосуддя, і завдячує своїм існуванням удосконаленню карбувального мистецтва. Перша башта, майже приліплена до Срібної, зветься баштою Монтгомері. Третя, найменша, але збережена краще, ніж інші три, бо на ній залишились цілими зубці — зветься баштою Бонбек. Сент-Шапель і ці чотири башти (включаючи Годинникову) прекрасно визначають межу — периметр, як сказав би службовець із земельного управління, — палацу правосуддя, починаючи від Меровінгів і до старшого роду Валуа. Але для нас, внаслідок різних змін, цей палац особливо репрезентує добу Людовика Святого.

Карл V перший віддав палац парламентові, новоутвореній установі, і переїхав жити під захист Бастилії у славетний палац Сен-Поль, до якого пізніше добудували ззаду палац Де Турніль. Далі, за часів останніх Валуа, королі повернулися з Бастилії в Лувр, який був їх першою Бастилією. Перше житло французьких королів, палац Людовика Святого, що зберіг просто назву “Палац”, тобто власне палац, тепер зовсім похований під палацом правосуддя; він становить його льохи, бо був споруджений в Сені, так само як і собор, і споруджений так ґрунтовно, що вода річки за найвищого рівня ледве вкриває перші його сходини. Ці тисячолітні споруди поховані під набережною Годинника приблизно на двадцять футів. Екіпажі їдуть на висоті капітелей товстих колон тих трьох башт, що колись гармоніювали своєю височиною з елегантним палацом, мальовничо виділяючись над водою, бо й тепер іще ці башти змагаються щодо висоти з найбільшими пам’ятниками в Парижі. Коли дивитись на простору столицю з башточки на куполі Пантеона, палац правосуддя разом із Сент-Шапель здаються й досі наймонументальнішими з багатьох монументів. Цей палац наших королів, над яким ви йдете, простуючи нескінченною аванзалою, був дивом архітектури; він ще й досі лишається таким для проникливого ока поета, що вивчає його, розглядаючи Консьєржері. На жаль, Консьєржері поглинула королівський палац. Серце обливається кров’ю, коли бачиш, як висічено камери, закамарки, коридори, каземати, зали без світла й повітря в цій прекрасній споруді, в якій архітектура XII століття поєднала всі три образи старовинного мистецтва — візантійський, романський і готичний. Цей палац становить для історії французьких пам’ятників старих часів те саме, що палац в Блуа — для історії пам’ятників пізніших часів. Як у Блуа (див. “Оповідання про Катерину Медичі” — “Філософські етюди”), в одному й тому самому дворі ви можете милуватись замками графів Блуа, Людовика XII, Франциска І, Гастона, — так і в Консьєржері ви знайдете в одній огорожі ознаки двох перших династій, а в Сент-Шапель — архітектуру Людовика Святого. Члени муніципалітету! Якщо ви асигнуєте мільйони, то призначте разом з архітекторами одного чи двох поетів, якщо хочете врятувати колиску Парижа, колиску королів, подарувавши Франції й вищому судові палац, гідний Франції! Це питання треба вивчити протягом кількох років, перше ніж що-небудь розпочати. Досить збудувати ще одну чи дві тюрми на зразок Ла Рокетт, і палац Людовика Святого буде врятовано.

Численні виразки вкривають тепер цей велетенський пам’ятник, захований під будинком суду і під набережною, немов одна з допотопних тварин у вапняках Монмартра; але найгірша виразка — це Консьєржері! Це слово зрозуміле[94]. У перші часи монархії, коли кріпаки і міщани підлягали міській або сеньйоріальній юрисдикції, вельможних злочинців — власників великих і малих левів — приводили до короля й тримали в Консьєржері. Оскільки ж таких вельможних злочинців ловили мало, то Консьєржері задовольняла потреби королівського правосуддя. Важко точно сказати, де саме містилася ця первісна Консьєржері. Проте, досі ще збереглися кухні Людовика Святого, становлячи тепер так звану “Мишачу пастку”, і тому треба вважати, що перша Консьєржері містилась там, де до 1825 року була Консьєржері судового парламенту, тобто під аркадою праворуч від великих зовнішніх сходів, що ведуть на королівський двір. Аж до 1825 року звідти засуджених вивозили на страту. Звідти вийшли всі великі злочинці, всі жертви політики: дружина маршала[95] д’Анкр, так само як і французька королева, Самблансе[96], так само як і Мальзерб, Дам’єн[97], як і Дантон, Дерю[98], як і Кастен[99]. Кабінет Фук’є-Тенвіля[100], той самий, який тепер є кабінетом королівського прокурора, був розташований так, що громадський обвинувачувач міг бачити, як проїздять у повозках особи, засуджені революційним трибуналом. Ця людина, втілення меча верховної влади, могла таким чином востаннє глянути на свої пожертви для гільйотини.

Після 1825 року, при міністерстві Пейронне[101], в палаці правосуддя відбулись значні зміни. Старий ґратчастий вхід до Консьєржері, де відбувалась церемонія реєстрації і переодягнення в’язня, був зачинений і перенесений туди, де він і досі є, між Годинниковою баштою і баштою Монтгомері, у визначений аркадою внутрішній двір. Ліворуч — “Мишача пастка”, праворуч — ґратчастий вхід. “Салатні кошики” в’їздять у цей двір, досить неправильної форми, і можуть там залишатись, легко повертатись, перебувати там у випадку заколоту, захищені від усякого замаху міцними ґратами аркади; раніше вони не мали ніякої змоги маневрувати в тому вузькому просторі, що відділяє великі зовнішні сходи від правого крила палацу. Тепер Консьєржері ледве вміщує підсудних (треба було б мати місця на триста чоловіків і жінок); вона не приймає ні підслідних, ні арештантів, крім хіба таких випадків, як отой, що змусив привезти туди Жака Коллена і Люсьєна. Всі ув’язнені в Консьєржері мають стати перед судом присяжних. Як виняток, суд допускає перебування там винних із вищого суспільства, які вже досить збезчещені вироком кримінального суду і були б покарані понад усяку міру, якби перебували в Мелені чи Пуассі. Уврар[102] віддав перевагу перебуванню в Консьєржері проти перебування в Сент-Пелажі. В цей час нотаріус Леон і князь де Берг відбувають там кару завдяки самовільній, але гуманній поблажливості.

Зазвичай підслідні виряджаючись — за судовим жаргоном — “на навчання”, або до виправної поліції, доставляються “салатними кошиками” безпосередньо в “Мишачу пастку”. “Мишача пастка”, що міститься проти фіртки, складається з певної кількості камер, споруджених у кухнях Людовика Святого; там вивезені з тюрем підслідні чекають години засідання трибуналу або прибуття свого судового слідчого. “Мишача пастка” відмежована з півночі набережною, зі сходу — гауптвахтою муніципальної гвардії, із заходу — двором Консьєржері, а з півдня — величезною залою зі склепінням (це, безперечно, колишня зала для бенкетів), що не мала ніякого призначення. Над “Мишачою пасткою” міститься внутрішня гауптвахта, з якої крізь вікно видно двір Консьєржеpi; вона зайнята жандармерією департаменту, і до неї ведуть сходи. Коли настає час суду, пристави викликають підслідних, а жандарми спускаються у кількості, рівній числу підслідних, кожний жандарм бере одного підслідного під руку, і так, парами, вони йдуть сходами, перетинають гауптвахту і простують коридорами в кімнату, що межує із залою, де засідає славетна шоста палата трибуналу, яка розглядає справи виправної поліції. Цією ж дорогою йдуть і обвинувачені з Консьєржері до карного суду й назад.

В аванзалі між дверима першої палати трибуналу першої інстанції та сходами, що ведуть до шостої палати, можна відразу помітити, проходячи тут уперше, вхід без дверей і без будь-якої архітектурної прикраси — чотирикутну діру, справді огидну. Через неї судді й адвокати проходять в коридори, в гауптвахту, спускаються в “Мишачу пастку” і до ґратчастого входу в Консьєржері. Всі кабінети судових слідчих містяться на різних поверхах у цій частині палацу правосуддя. До них добираються жахливими сходами, лабіринтом, де майже завжди блукають ті, кому палац правосуддя незнайомий. Ці кабінети виходять вікнами або на набережну, або в двір Консьєржері. У 1830 році кілька кабінетів виходили вікнами на вулицю Де Ла Барільєрі.

Отже, коли “салатний кошик”, в’їхавши в двір Консьєржері, завертає наліво, він привозить підслідних у “Мишачу пастку”; коли ж він завертає направо — привозить обвинувачених у Консьєржері. Саме сюди повернув “салатний кошик”, у якому був Жак Коллен, щоб висадити його біля ґратчастого входу. Нема нічого жахливішого. Перед злочинцями або відвідувачами — двоє залізних кованих ґрат на відстані приблизно шести футів; вони завжди відчиняються одна після одної, і крізь них так пильно спостерігають, що особи, які одержали “перепустку на побачення”, проходять цю кімнату за ґратами швидше, ніж ключ забряжчить у замку. Навіть судові слідчі, особи прокурорського нагляду, не входять без того, щоб їх не впізнали. Отож спробуйте заговорити про можливість зносин або втечі, — у начальника Консьєржері на губах з’явиться усмішка, яка заморозить усякий сумнів найвідважнішого в своїх замахах на правдоподібність романіста. В анналах Консьєржері відома тільки втеча Лавалета[103]; але наша впевненість у нині доведеному поблажливому ставленні до неї з боку найвищих осіб зменшує якщо не відданість дружини, то, принаймні, небезпеку неуспіху. Найприхильніші до чудесного люди, познайомившись на місці з перешкодами, визнають, що в усі часи ці перешкоди були, так само як і тепер, непереможні. Немає слів, щоб змалювати потужність стін і склепінь, треба їх бачити на власні очі. Хоч брук двору міститься нижче від бруку набережної, проте, треба, проходячи крізь ґрати, ще спускатись на багато сходинок, щоб увійти у величезну залу зі склепінням, могутні стіни якої оздоблені прекрасними колонами; до них прилягають башта Монтгомері, яка тепер становить частину квартири начальника Консьєржері, і Срібна башта, що служить дортуаром для вартових, воротарів чи ключарів, — називайте їх, як хочете. Кількість цих службовців не така велика, як можна було б гадати (їх двадцять); їх дортуар, так само як і ліжка, не відрізняється від “пістолі”. Ця назва походить, безперечно, від того, що колись в’язні платили пістоль у тиждень за цю голу камеру, яка нагадує холодні мансарди, де спочатку живуть, приїхавши в Париж, великі, але ще бідні люди. Ліворуч у цій просторій передній залі — канцелярії Консьєржері, щось подібне до контори, спорудженої зі скляних перегородок; тут сидять начальник і його секретар, тут зберігаються реєстри в’язнів. Тут записують, виписують і обшукують підслідного й підсудного. Тут вирішується питання про камеру, залежно від гаманця в’язня. Навпроти ґрат цієї зали видно скляні двері приймальні, де родичі й адвокати розмовляють зі звинуваченими крізь віконце з подвійними дерев’яними ґратами. Ця приймальня освітлюється з внутрішнього двору, — місця прогулянки, де підсудні дихають у певні години свіжим повітрям і роблять фізичні вправи.

Ця велика зала, освітлена невиразним світлом крізь подвійні ґрати, — бо єдине вікно у в’їзний двір цілком зайняте канцелярією, що огороджує його, — являє очам атмосферу й світло, які цілком гармоніюють з наперед створеними уявленнями. Це тим жахливіше, що ви бачите поруч з баштами Срібною і Монтгомері оті таємничі склепи, жахливі і темні, які охоплюють колом приймальні, ведуть у камери королеви та мадам Єлизавети[104] і в так звані секретні камери. Цей лабіринт із тесаного каміння став підземеллям палацу правосуддя після того, як він бачив королівські свята. З 1825 до 1832 року в цій величезній залі, між великою пічкою, що опалює її, і першими з двох ґрат відбувалась церемонія переодягання в’язня. Досі ще важко пройти, не здригнувшись, по цих плитах, які увібрали в себе таємниці стількох останніх поглядів.

Щоб вийти зі свого жахливого екіпажу, вмираючий потребував допомоги двох жандармів, які взяли його під руки, підтримали і понесли, немов непритомного, в канцелярію. В той час, як його отак тягли, вмираючий зводив очі до неба, щоб скидатись на Спасителя, знятого з хреста. Безперечно, на кожній картині Ісус не має такого трупоподібного, такого перекривленого обличчя, як у цього лжеіспанця. Здавалося, що він конає. Коли його посадили в канцелярії, він повторив завмираючим голосом слова, з якими звертався до всіх з моменту арешту.

— Я вимагаю запросити його ясновельможність пана іспанського посла...

— Ви це скажете панові судовому слідчому, — відповів начальник.

— Ах, Ісусе! — провадив далі, зітхаючи, Жак Коллен. — Чи не можу я одержати молитовника? Чи й далі відмовлятимуться покликати мені лікаря?.. Я не проживу й двох годин.

Карлоса Ерреру мали посадити в секретну камеру, отже, не було потреби питати його, чи він вимагатиме переваг “пістолі”, тобто права жити в одній із кімнат, де користуються небагатьма зручностями, дозволеними правосуддям. Ці кімнати розташовані в кінці внутрішнього двору, про який буде сказано далі. Пристав і канцелярист разом флегматично виконали формальності реєстрації.

— Пане начальнику, — сказав Жак Коллен, перекручуючи французьку мову, — я вмираю, ви бачите це. Скажіть, якщо можете, скажіть якнайшвидше панові судді, що я благаю, як милості, того, чого злочинець повинен був би побоюватись найбільше: щоб мене викликали до нього, скоро він прийде, бо мої страждання справді нестерпні, а тільки-но я з ним побачусь, — помилка з’ясується...

Як загальне правило, злочинці завжди кажуть про помилку! Підіть на каторгу, попитайте там засуджених — майже всі вони жертви судової помилки. Тому це слово викликає непомітну посмішку в усіх, хто стикається з підслідними, підсудними або засудженими.

— Я можу сказати про вашу вимогу судовому слідчому, — відповів начальник.

— Я буду благословляти вас, пане!.. — відповів лжеіспанець, зводячи очі до неба.

Зараз після того, як Карлос Еррера був зареєстрований, його взяли під руки два солдати муніципальної гвардії і в супроводі наглядача, якому начальник показав, яка саме секретна камера призначена для підслідного, повели крізь лабіринт підземелля Консьєржері в камеру доволі велику, що б там не говорили про неї деякі філантропи, але позбавлену будь-яких засобів зв’язку із зовнішнім світом.

Коли він зник, наглядачі, начальник тюрми, його секретар, сам пристав, жандарми перезирнулись, наче люди, які питають один одного, що кожний з них про це думає, і на всіх обличчях відбився сумнів. Але побачивши другого підслідного, всі глядачі знову вдалися до свого звичайного недовір’я, прихованого під виглядом байдужості. За винятком яких-небудь незвичайних обставин, службовці Консьєржері мало цікаві, і злочинці для них — те саме, що клієнти для перукаря. Отже, всі формальності, що лякають нашу уяву, виконуються з більшою простотою, ніж грошові справи у банкіра, і часто навіть з більшою чемністю. Люсьєн мав вигляд пригніченого злочинця, бо він махнув на себе рукою і машинально скорився. Після Фонтенебло поет бачив свою загибель і казав собі, що година покути надійшла. Блідий, змарнілий, не знаючи нічого про те, що сталось у Естер під час його відсутності, він признавався сам собі в тому, що він — близький товариш каторжника-втікача. Цього було, звичайно, досить, щоб він передбачав катастрофи, гірші за смерть. Коли в його думці й зароджувався який-небудь план — то тільки план самогубства. За будь-яку ціну хотів він уникнути ганьби, яка уже ввижалася йому, немов фантасмагорія гнітючого сну.

Жака Коллена, як небезпечнішого з двох підслідних, посадили до камери з тесаного каменю: вона виходила віконцем на одне з тих маленьких внутрішніх подвір’ячок, які можна зустріти за огорожею палацу правосуддя, і була розташована у тому крилі, де й кабінет генерального прокурора. Це подвір’ячко слугує місцем прогулянки для жіночого відділу. Люсьєна тим самим шляхом провели в камеру, що межує з “пістолями”, бо, з наказу судового слідчого, начальник поставився до нього поблажливо.

Зазвичай особи, яким не доводиться ніколи стикатися з правосуддям, уявляють собі ув’язнення в секретній камері, як щось дуже похмуре. Уявлення про кримінальне правосуддя невідривно пов’язане з думками про колишні тортури, про шкідливість в’язниць для здоров’я, про холодні кам’яні стіни, на яких виступають сльози, про брутальність тюремників і грубу їжу, — ці неодмінні аксесуари всіх драм. Варто сказати тут, що всі ці перебільшення існують тільки в театрі і викликають посмішку у судовиків, адвокатів та в тих, хто з цікавості відвідує тюрми і вивчає їх. Довгий час тут було жахливо. Напевне відомо, що при старому парламенті, за часів Людовика XIII і Людовика XIV, обвинувачених кидали всіх разом на антресолі над старими ґратами. Тюрми були одним зі злочинів революції 1789 року, і досить подивитись на камеру королеви або на камеру мадам Єлизавети, щоб пройнятись глибоким жахом до старих юридичних форм. Але тепер, якщо філантропія й завдала суспільству незчисленного лиха, то вона зробила трошки добра для окремих осіб. Наполеонові ми завдячуємо нашим кримінальним кодексом, який буде більшою мірою, ніж цивільний кодекс (є пекуча потреба реформувати його в деяких пунктах), одним з великих пам’ятників його короткого панування.

Це нове кримінальне право знищило цілу прірву страждань. Отже, можна запевняти, що, не кажучи про жахливі моральні тортури, яких зазнають особи вищих верств, потрапивши до рук правосуддя, — поведінка цієї влади тим лагідніша й простіша, що на це й не сподіваєшся. Притягнений до справи підслідний, певна річ, отримує не таке приміщення, як дома; проте, в паризьких тюрмах є все потрібне. Зрештою, тяжкі відчуття, що опановують в’язня, позбавляють життєві дрібниці їх звичайного значення. Не тіло страждає. Душа в такому болісному стані, що різні неприємності, всяка брутальність, хоч би вони й трапились у цьому оточенні, були б перенесені з легкістю. Треба погодитись і з тим, що невинного випускають на волю швидко, особливо в Парижі.

Люсьєн, увійшовши в свою камеру, побачив точнісінько таку кімнату, в якій він жив у Парижі в готелі “Клюні”. Ліжко, подібне до тих, які можна зустріти в найбідніших мебльованих кімнатах Латинського кварталу, темні солом’яні стільці, стіл і кілька предметів хатнього вжитку становили меблювання однієї з цих камер, де часто вміщують по двоє підсудних, коли вдача в них спокійна, а злочини якого-небудь мирного характеру, наприклад, фальшивомонетників або банкротів. Ця подібність між його початковою і кінцевою точкою, ця крайня міра сорому й приниження так яскраво постала перед останнім зусиллям його поетичної уяви, що нещасний умився слізьми. Він плакав протягом чотирьох годин, зовні нечутливий, немов витесаний з каменю, він страждав від утрати всіх своїх надій, від поразки своєї гордості, страждав в усіх своїх “я”, що виявляли честолюбця, закоханого, щасливця, денді, парижанина, поета, сластолюбця і привілейованої особи. Все в ньому було розбито в цьому ікарівському падінні.

Щодо Карлоса Еррери, то він заметушився в своїй камері, як білий ведмідь за ґратами зоологічного саду. Він уважно перевірив двері й переконався, що, крім потайного віконця, там не було жодної щілини. Він обмацав стіни, оглянув вентилятор, крізь який проходило слабке світло, і сказав сам до себе:

— Я в безпечному місці!

Він сів у куток, де його не міг побачити наглядач, притуливши око до потайного ґратчастого віконця. Потім він зняв свою перуку і швидко відклеїв папірець, що вистелив її всередині. Той бік папірця, який прилягав до голови, був такий засмальцьований, що здавався оболонкою перуки. Якби Бібі-Люпенові спало на думку скинути перуку, щоб установити тотожність іспанця і Жака Коллена, цей папірець не викликав би в нього підозри, настільки він здавався частиною перукарського виробу. Другий бік паперу був ще досить білий і чистий, щоб на ньому можна було написати кілька рядків. Складну й морочливу операцію відклеювання він розпочав у Ла Форс; двох годин на це не вистачило б, він витратив на це вчора півдня. Підслідний почав відривати цей дорогоцінний папір так, щоб зробити з нього смужку, на чотири-п’ять ліній завширшки; він поділив її на кілька шматочків; потім знову поклав у цю незвичайну схованку свій запас паперу, змочивши шар гуміарабіку так, щоб папір знову приліпився. У пасмі волосся він знайшов приліплений клеєм, тонкий, як шпилька, олівець із тих, що були недавно винайдені Сюсом; він відламав шматочок, досить довгий, щоб писати, і досить короткий, щоб його можна було ховати у вушній раковині. Закінчивши це приготування зі швидкістю й точністю, характерною для старих каторжників, прудких, немов мавпи, Жак Коллен сів на край ліжка й почав обмірковувати інструкції для Азії, бувши певний, що знову побачить її на своєму шляху, — так покладався він на геніальність цієї жінки.

“На попередньому допиті, — казав він сам до себе, — я удавав іспанця, що погано говорить французькою мовою, посилаючись на посла, наводячи дипломатичні привілеї і не розуміючи ніяких запитань, перемішуючи все це з непритомністю, каденціями, зітханнями, одне слово, з усякими “номерами” вмираючого. Залишімось на цьому ґрунті. Папери мої виготовлені по формі. Ми вдвох з Азією проглинемо пана Камюзо, він не дуже сильний. Отже, подумаємо про Люсьєна; йдеться про те, щоб підбадьорити його, треба за будь-яку ціну добратись до цього хлопця, накреслити йому план дії. Інакше він викаже себе, викаже мене і погубить усе!.. Перед допитом треба його, “натренувати”. Далі мені потрібні свідки, які підтвердили б моє священство!”

Таким був душевний і фізичний стан обох підслідних, чия доля залежала в цю хвилину від Камюзо, судового слідчого при першій інстанції трибуналу Сени, найвищого розпорядника найменших дрібниць в їх існуванні протягом того часу, який йому надається кримінальним кодексом, бо тільки він міг дозволити духівникові, лікареві Консьєржері або ще будь-кому вступати з ними в зносини.

Немає такої людської влади, включаючи й короля, міністра юстиції та прем’єра, яка могла б втрутитись у розпорядження судового слідчого; ніхто його не зупиняє, ніхто ним не командує. Це владар, що кориться виключно власному сумлінню і законові. Тепер, коли філософи, філантропи й публіцисти безнастанно піклуються про обмеження всіх соціальних властей, право, надане нашими законами судовим слідчим, стало предметом нападів тих жахливіших, що вони майже виправдані цим, — треба визнати відверто, — надмірним правом. Проте, для всякої розумної людини ясно, що це право повинно залишатись недоторканим. У деяких випадках можна було б пом’якшувати його практичне застосування, широко застосовуючи поруку; проте, суспільству, вже досить розхитаному недоумкуватістю й слабкістю суду присяжних (священної й найвищої судової інституції, яку слід було б довіряти тільки виборним почесним особам) — загрожувала б руїна, якби було розбито й цю колону, що підтримує все наше кримінальне право. Попередній арешт — це одна з тих жахливих, необхідних прерогатив, соціальна небезпечність яких врівноважується їх величчю. Зрештою, недовір’я до суду — це початок соціального розкладу. Скасуйте цю інституцію, відбудуйте її на інших підставах, вимагайте, як до революції, величезних майнових гарантій від судовиків, але вірте їм і не робіть із них образ суспільства, щоб зневажати їх. Тепер суддя, що одержує платню, як урядовець, в більшості випадків, бідний; він проміняв свою колишню гідність на пиху, що здається нестерпною всім тим, кого дорівняли до нього, бо пиха — це гідність, якій бракує опори. У цьому полягає вада сучасної інституції. Якби Франція була поділена на десять судових округ, можна було б піднести судовиків на вищий рівень, вимагаючи від них великих капіталів, але це неможливо при двадцяти шести округах. Єдине справжнє поліпшення, якого можна вимагати в реалізації влади, наданої судовому слідчому, це реорганізація арештного дому. Стан попереднього ув’язнення не повинен вносити ніяких змін у звички даної особи. Арештні доми в Парижі слід було б будувати, обладнувати й розміщувати так, щоб у корені змінити уявлення публіки про становище підслідних. Закон добрий і потрібний, але виконують його погано, а народ судить про закони на підставі їх застосування. Громадська думка у Франції засуджує підслідних і виправдовує підсудних з якоюсь незрозумілою непослідовністю. Можливо, що це є наслідком суто французької схильності до протесту. Ця непослідовність паризької публіки була однією з причин, які сприяли катастрофічному кінцеві цієї драми; як ми побачимо, дана причина була однією з найзначніших. Щоб бути обізнаним з таємницею жахливих сцен, які розігруються в кабінеті судового слідчого, щоб добре розбиратись у взаємному становищі обох воюючих сторін, — підслідних і правосуддя, які борються за таємницю, яку перші охороняють від цікавості судді, дуже влучно названого на тюремному жаргоні “цікавим”, — ніколи не слід забувати, що підслідні в секретній камері не знають абсолютно нічого з того, що кажуть ті сім чи вісім прошарків публіки, які складають єдину публіку; вони не знають ні того, що знає поліція, суд, ні того незначного матеріалу, який про обставини злочину оголошує преса.

Отже, повідомити підслідного так, як тільки що Азія повідомила Жака Коллена про арешт Люсьєна, це те саме, що кинути мотузку людині, яка потопає. Ми далі побачимо, як через це не вдалася спроба, яка без цього повідомлення, безперечно, згубила б каторжника. Після цих пояснень навіть ті особи, які найменше схильні хвилюватись, будуть злякані тими наслідками, що виникають через ці три причини жаху: позбавлення волі, мовчання і гризоти сумління.

Пан Камюзо, зять одного з придверників королівського кабінету, вже досить відомий, щоб не доводилось пояснювати його зв’язки й становище, був у цю хвилину майже так само збентежений, як і Карлос Еррера, слідством, яке йому було доручено. Недавній голова окружного трибуналу, він був переведений з цієї посади на посаду судді в Парижі, одну з найзавидніших судових посад, завдяки протекції славетної герцогині де Мофріньєз; її чоловік, камергер дофіна і полковник одного з кавалерійських полків королівської гвардії, був у такому самому фаворі в короля, як вона була в фаворі у Мадам[105]. За одну невелику, але важливу для герцогині послугу під час скарги на підробку векселя молодим графом д’Егріньон, подану якимось банкіром з Алансона (див. у “Сценах провінціального життя” — “Кабінет антиків”), — він із простого провінційного судді зробився головою суду, а з голови — судовим слідчим у Парижі. За півтора роки, коли він засідав у найважливішому в королівстві трибуналі, він уже зміг, за рекомендацією герцогині де Мофріньєз, завоювати увагу вельможної, не менш впливової дами — маркізи д’Еспар. Але тут йому не пощастило (див. “Справа про опіку”). Люсьєнові, як було сказано на початку цієї сцени, вдалося викрити справжні факти перед генеральним прокурором і графом де Серізі, щоб помститись пані д’Еспар, яка хотіла взяти під опіку свого чоловіка. Тільки-но ці впливові особи приєднались до друзів маркіза д’Еспар, його дружина уникла догани від трибуналу тільки завдяки великодушності свого чоловіка. Напередодні, дізнавшись про арешт Люсьєна, маркіза д’Еспар надіслала свого зятя, кавалера д’Еспара, до пані Камюзо. Пані Камюзо негайно пішла до іменитої маркізи. Перед обідом, повернувшись додому, вона відвела чоловіка в спальню:

— Якщо ти можеш віддати того фатика Люсьєна де Рюбампре до суду присяжних і якщо його буде засуджено, — сказала вона йому на вухо, — ти будеш радником коронного суду.

— Яким чином?

— Пані д’Еспар хотіла б, щоб цьому бідолашному юнакові відтяли голову. У мене мороз поза спиною пішов, коли я чула, як кипить ненависть гарної жінки.

— Не втручайся в судові справи, — відповів Камюзо своїй жінці.

— Хіба я втручаюсь! — відповіла вона. — Третя особа могла б нас слухати і не догадатись, про що йдеться!

— І маркіза, і я обидві були так само чарівно лицемірні, як оце ти зо мною зараз. Вона хотіла, мовляв, подякувати мені за твої добрі послуги в її справі, казала, що, не зважаючи на неуспіх, вона вдячна за них. Говорила мені про жахливу місію, яку на вас покладає закон. “Який жах послати людину на ешафот! Але щодо цього юнака, то воно тільки справедливо” і т. д. Вона висловлювала жаль, що такий гарний юнак, привезений у Париж своєю кузиною, пані дю Шатле, так погано кінчив. “Ось до чого, — казала вона, — такі погані жінки, як ота Коралі, ота Естер, доводять молодих людей, досить зіпсованих, щоб поділяти з ними їх мерзенні заробітки”. Нарешті — прекрасні тиради про милосердя, про релігію! Пані дю Шатле сказала їй, що Люсьєн заслуговує тисячі смертей за те, що трохи не вбив свої сестри й матері... Вона говорила про вакантну посаду в коронному суді, вона знайома зі зберігачем печатки. “Ваш чоловік, пані, має прекрасну нагоду відзначитись!” — сказала вона нарешті... Ось і все.

— Ми відзначаємось щодня, виконуючи свій обов’язок, — сказав Камюзо.

— Далеко ти підеш, коли ти скрізь — урядовець, навіть зі своєю дружиною! — скрикнула пані Камюзо. — Знаєш, я думала, що ти дурний, — сьогодні я в захопленні від тебе!

У судового урядовця з’явилася на вустах одна з тих посмішок, які властиві тільки їм, як посмішки балерин — тільки балеринам.

— Пані, можна зайти? — спитала покоївка.

— Чого вам треба? — сказала їй господиня.

— Пані, старша покоївка пані герцогині де Мофріньєз приходила, коли пані була відсутня, і просила від імені своєї пані прийти в палац Кадіньян, залишивши всі справи.

— Нехай почекають з обідом, — сказала дружина слідчого, згадавши, що фіакр, який її привіз, ще чекає плати.

Вона знову надягла капелюх, сіла в фіакр і через двадцять хвилин була вже в палаці Кадіньян. Пані Камюзо провели боковим ходом і залишили саму на десять хвилин у будуарі, суміжному зі спальнею герцогині, яка з’явилась у повному блиску, бо мала їхати до Сен-Клу, бувши запрошена до двору.

— Любонько, між нами досить двох слів.

— Так, пані герцогине.

— Люсьєн де Рюбампре заарештований, ваш чоловік провадить слідство в цій справі. Я ручусь за невинність бідного хлопчика, нехай його звільнять за двадцять чотири години. Це не все. Одна особа хоче бачити завтра Люсьєна в тюрмі; ваш чоловік може бути присутній, тільки непомітно... Я вірна тим, хто мені служить, ви це знаєте. Король покладав великі надії на відвагу своїх суддів у важливих обставинах, за яких він незабаром мав опинитись. Я висуну вашого чоловіка, порекомендую його, як людину, віддану королеві, навіть коли б довелось ризикувати головою. Наш Камюзо буде насамперед радником, потім — старшим головою суду де-небудь... Прощайте!.. Мене чекають, ви пробачите мені, правда ж? Ви не тільки робите послугу генеральному прокуророві, який не може висловитись у цій справі, ви ще рятуєте життя жінці, що вмирає з розпачу, пані де Серізі. Отже, вам не бракуватиме підтримки... Ну, ви бачите, як я вам довіряю; мені не доводиться радити вам... ви знаєте...

Вона притулила палець до вуст і зникла.

“А я ж не могла сказати їм, що маркіза д’Еспар хоче бачити Люсьєна на ешафоті!” — думала дружина слідчого, повертаючись до свого фіакра.

Приїхала вона така збентежена, що, побачивши її, слідчий сказав:

— Амелі, що з тобою?

— Ми потрапили між молотом і ковадлом!

Вона розповіла своєму чоловікові на вухо про побачення з герцогинею, побоюючись, щоб покоївка не підслухала біля дверей.

— Котра з них могутніша? — спитала вона, закінчивши. — Маркіза мало не скомпрометувала тебе в отій дурній справі про опіку над чоловіком, в той час як герцогині ми завдячуємо всім. Одна дала мені невиразну обіцянку, тоді як друга сказала: “Ви будете насамперед радником, потім старшим головою суду...” Воронь мене боже давати тобі пораду, я ніколи не втручатимусь у судові справи, але я повинна повідомити про те, що кажуть при дворі і що там готується.

— Ти не знаєш, Амелі, що мені прислав префект поліції сьогодні вранці і через кого! — через одну з найзначніших осіб поліції королівства, через якогось Бібі-Люпена в політиці, який сказав мені, що уряд секретно зацікавлений у цьому процесі. Пообідаємо і поїдемо у Вар’єте.. Про все це ми поговоримо вночі, в тиші кабінету, бо я потребуватиму твого розуму; розуму слідчого, мабуть, не вистачить...

Дев’ять десятих судовиків заперечуватимуть, що в подібних обставинах жінка може вплинути на чоловіка; та коли це один із найнезвичайніших соціальних винятків, треба зазначити, що це річ правдива, хоч і випадкова. Суддя, зокрема в Парижі, де перебувають вершки судового світу, — немов священик; він рідко коли говорить про судові справи, хіба що публіка вже оголосила свій вирок. Дружини судових урядовців не тільки вдають, немов нічого ніколи не знають, але, крім того, в них у всіх досить такту, щоб розуміти, що, виявляючи щось відоме їм про яку-небудь таємницю, вони зашкодили б своїм чоловікам. І все ж, у важливих випадках, коли йдеться про кар’єру залежно від того чи того рішення, багато жінок, як Амелі, брали участь у міркуваннях судді. Зрештою, ці виняткові випадки, які тим легше заперечувати, що вони завжди залишаються невідомими, цілком залежать від того, як розв’язана боротьба двох вдач у лоні подружжя. А пані Камюзо цілком панувала над своїм чоловіком. Коли всі поснули в домі, слідчий і його дружина сіли за письмовий стіл, на якому слідчий уже розклав у порядку документи.

— Ось замітки, передані мені префектом поліції, до речі — на мою вимогу, — сказав Камюзо:

Абат Карлос Еррера

“Ця особа, безперечно, є Жак Коллен, на прізвище Дурисмерть, заарештований востаннє в 1819 році, в будинку пані Воке, господині буржуазного пансіону на вулиці Нев-Сент-Женев’єв, де він проживав під ім’ям Вотрена”.

На полях було написано рукою префекта поліції:

“Телеграфом дано наказ Бібі-Люпенові, начальнику таємної поліції, повернутись негайно, щоб допомогти при засвідченні особи, бо він особисто знає Жака Коллена, якого він наказав арештувати в 1819 році, чому сприяла якась панна Мішоно”.

Пансіонери, що мешкали в домі Воке, ще живі і можуть бути викликані для засвідчення особи.

“Так званий Карлос Еррера — близький друг, порадник пана Люсьєна де Рюбампре, якому він протягом трьох років постачав значні суми, що, очевидно, походили з крадіжок. Ця близькість, якщо буде засвідчена тотожність так званого іспанця з Жаком Колленом, придасться для засудження пана Люсьєна де Рюбампре”.

“Нагла смерть агента Пейрада є наслідком отруєння, вчиненого Жаком Колленом, Рюбампре або їх спільниками. Причина вбивства полягає в тому, що цей агент давно вже натрапив на слід обох спритних злочинців”.

Урядовець показав таку фразу, написану на полях самим префектом поліції:

“Це мені особисто відомо, і я певен, що пан Люсьєн де Рюбампре негідно обдурив його милість графа де Серізі і пана генерального прокурора”.

— Що ти на це скажеш, Амелі?

— Який жах!.. — відповіла дружина слідчого. — Закінчуй же!

“Перетворення каторжника Коллена на іспанського священика є наслідком якогось злочину, вчиненого спритніше, ніж той, завдяки якому Коньяр став графом де Сент-Елен”.

Люсьєн де Рюбампре

“Люсьєн Шардон, син аптекаря з Ангулема; мати його — в роду панна де Рюбампре. Він завдячує королівському наказові правом носити ім’я де Рюбампре. Наказ було дано на прохання пані герцогині де Мофріньєз і пана графа де Серізі”.

“В 182... році цей юнак прибув у Париж без жодних засобів для існування, супроводжуючи пані графиню Сікст дю Шатле, тоді — пані де Баржетон, кузину пані д’Еспар”.

“Невдячний до пані де Баржетон, він жив, як чоловік, з панною Коралі, покійною актрисою театру Жімназ; заради нього вона покинула пана Камюзо, торговця шовками з вулиці Кордонне”.

“Незабаром, поринувши в злидні через недостатню підтримку, яку давала йому ця актриса, він дуже скомпрометував свого шановного зятя, власника друкарні в Ангулемі, видавши фальшиві векселі; за сплату їх Давид Сешар був арештований під час короткого перебування Люсьєна в Ангулемі”.

“Ця справа спричинила втечу де Рюбампре, який раптом знов з’явився в Парижі з абатом Карлосом Еррерою”.

“Нікому не відомо, за що існував пан Люсьєн, але він витратив у середньому, протягом трьох перших років свого другого перебування в Парижі приблизно триста тисяч франків; їх він міг одержати тільки від так званого абата Карлоса Еррера. Але на якій підставі?”

“Крім того, він недавно витратив понад мільйон на купівлю земель Рюбампре, щоб виконати поставлену вимогу для його шлюбу з мадемуазель Клотильдою де Гранльє. Цей шлюб розладнався, бо родина де Гранльє, якій Люсьєн сказав, що одержав ці суми від своїх зятя й сестри, доручила повіреному Дервілеві дістати інформацію у шановного подружжя Сешар; Сешар не тільки не знали про це придбання, але й вважали, що Люсьєн дуже заборгувався”.

“До того ж, спадщина, одержана подружжям Сешар, полягає в нерухомому майні, а готівка, згідно з їх заявою, становила двісті тисяч франків”.

“Люсьєн таємно жив з Естер Гобсек; отже, напевне відомо, що всі щедроти барона де Нюсінжена, покровителя цієї дівчини, передавались вищеназваному Люсьєнові”.

“Люсьєн і його товариш-каторжник мали змогу триматись перед лицем світу довший час, ніж Коньяр, використовуючи проституцію вищеназваної Естер, колись зареєстрованої продажної дівчини”.

Не зважаючи на повторення, викликані в оповіданні цієї драми наведеними замітками, треба було навести їх текстуально, щоб показати роль поліції в Парижі. Поліція, як це вже можна було, до речі, бачити з нотатки про Пейрада, має документальні відомості, майже завжди точні, про всі родини та про всіх осіб, чиє життя — підозріле, а вчинки — небездоганні. Вона знає все про кожне порушення. Ця універсальна записна книга, баланс сумлінь, ведеться так само дбайливо, як книга маєтків у Французькому банку. Подібно до того, як банк відзначає найменші запізнення в сплаті, зважує всі кредити, оцінює капіталістів, стежить за їх операціями, так само чинить поліція щодо чесності громадян. Тут, як і в суді, невинному нема чого боятись — ці засоби застосовуються тільки у випадку провини. Яке б не було високе становище родини, вона не може бути гарантована від цього соціального провидіння. А втім, скромність цієї влади дорівнює її обсягові. Величезна кількість протоколів поліцейських комісарів, донесінь, заміток, справ, цілий океан відомостей спить непорушно, глибокий і спокійний, як море. Тільки-но вибухне яка-небудь подія, виникне більш-менш серйозний злочин, — правосуддя звертається по довідки до поліції, і якщо існує особиста справа притягненої особи, суддя негайно знайомиться з нею. Це справи, що містять відомості про всю попередню історію, з матеріалами, які вмирають у стінах палацу правосуддя. Правосуддя ніяк не може законно застосувати їх, воно бере з них відомості, використовує їх, і все. Ці папки становлять, так би мовити, зворотну сторону канви злочинів, їх первісні і майже завжди неопубліковані причини. Ніякий склад присяжних не повірив би їм, ціла країна повстала б від обурення, якби на них послались в усному процесі на суді присяжних. Словом, це істина, приречена на те, щоб залишатись у своєму колодязі, як скрізь і завжди. Нема такого судді, який після дванадцятирічної практики в Парижі не знав би, що кримінальний суд і виправна поліція приховують половину різних підлот, що становлять начебто ложе, на якому довгий час пригрівався злочин, нема судді, який не визнав би, що суд карає менше половини вчинених злочинів. Якби публіка могла знати, до чого доходить істина таємниці з боку поліційних службовців, обдарованих пам’яттю, вона шанувала б їх так само, як і Шеверюса[106]. Поліцію вважають підступною, макіавеллістичною, а вона надзвичайно благодушна; тільки вона вислуховує пристрасті в їх пароксизмі, одержує викази і зберігає всі свої нотатки. Страшна вона тільки з одного боку. Те, що вона робить заради правосуддя, те саме робить заради політики. Але в політиці вона така ж жорстока, така ж небезстороння, як і покійна Інквізиція.

— Залишімо це, — сказав слідчий, вкладаючи замітки в папку, — це таємниця між поліцією і правосуддям, судді видно буде чого це варте; але пан і пані Камюзо нічого про це не знають і ніколи не знали.

— Навіщо ти мені нагадуєш про це? — сказала пані Камюзо.

— Люсьєн винний, — провадив далі слідчий, — але в чому?

— Чоловік, якого кохають герцогиня де Мофріньєз, графиня де Серізі, Клотильда де Гранльє, не може бути винний, — відповіла Амелі, — очевидно той, другий, зробив усе.

— Але ж Люсьєн його спільник! — скрикнув Камюзо.

— Хочеш послухати мене?.. — сказала Амелі. — Поверни священика дипломатії, бо він — її найкраща прикраса, зроби цього нещасного хлопця невинним і знайди інших винуватців ...

— Яка ти швидка!.. — відповів, усміхаючись, слідчий. — Жінки йдуть до мети крізь закони, немов ті пташки, яких ніщо не затримує в повітрі.

— Але, — провадила Амелі, — чи він дипломат, чи каторжник, Карлос Еррера однаково зуміє виказати тобі кого-небудь, щоб викрутитися з справи.

— Я тільки ковпак, ти — голова! — сказав Камюзо своїй дружині.

— Ну, добре, нарада закінчена, йди-но поцілуй свою Мелі, вже перша година.

І пані Камюзо пішла спати, залишивши свого чоловіка, щоб той впорядкував свої папери, і думки для допитів, які він завтра мав учинити обом підслідним.

Поки “салатні кошики” везли Жака Коллена і Люсьєна в Консьєржері, судовий слідчий, встигнувши все ж таки поснідати, йшов по Парижу пішки згідно з тією простотою звичаїв, яка властива паризьким судовикам, прямуючи до свого кабінету, куди вже прибули всі документи цієї справи. Ось як саме.

У всіх судових слідчих є канцелярист-реєстратор, щось подібне до присяжних судових секретарів; рід їх не вимирає, хоч і не мають вони ні нагород, ні заохочувань; проте, цей рід завжди продукує прекрасних суб’єктів з природною й абсолютною мовчазністю. У судових установах, від початку їх заснування і до цього часу, не знають такого випадку, щоб подібний реєстратор учинив нескромність на судовому слідстві. Жантіль продав розписку, видану панові де Самблансе Луїзою Савойською; один військовий агент продав Чернишову план російської кампанії; але всі ці зрадники були більш-менш багаті. Перспективи одержати місце в суді, посада секретаря, професійна чесність — цього досить для того, щоб зробити реєстратора при судовому слідчому щасливим суперником могили, бо могили стали нескромними з часу успіхів хімії. Такий службовець — перо самого слідчого. Зрозуміло, що можна бути віссю машини, — але як можна залишатись її гайкою? Але, виявляється, що гайка — щаслива; може, вона боїться машини? Реєстратор пана Камюзо, юнак двадцяти двох років, на ім’я Кокар, прийшов уранці забрати всі документи та нотатки слідчого, і приготував уже все в кабінеті, в той час як сам слідчий ішов, не кваплячись, вздовж набережної, оглядаючи рідкісні речі в крамничках і запитуючи сам себе:

“Як узятись до справи з таким спритним молодцем, як Жак Коллен, припускаючи, що це він? Начальник таємної поліції впізнає його; я повинен удавати, що виконую свої професійні обов’язки, хоча б тільки для поліції! Я передбачаю стільки глухих кутів, що краще, мабуть, буде повідомити про стан справи маркіза і герцогиню, показавши їм замітки поліції; таким чином я помщуся за свого батька, в якого Люсьєн відібрав Коралі. Коли я викрию таких огидних злочинців, про мою спритність заговорять, а Люсьєна зречуться всі його друзі. А втім, допит покаже, що робити”...

Він зайшов у крамницю рідкостей, бо його привабив годинник фірми Булль.

“Не брехати своєму сумлінню і прислужитись обом вельможним дамам — ось верх спритності”, — думав він. — Як? Ви теж, пане генеральний прокурор, шукаєте медалей? — сказав Камюзо вголос.

— Це майже всім судовикам до смаку, — відповів, сміючись, граф де Гранвіль, — заради зворотної сторони.

І подивившись ще кілька хвилин на крамничку, немов закінчуючи свій огляд, він повів Камюзо вздовж набережної, отже, панові Камюзо ця зустріч усе ж таки здавалась випадковою.

— Ви будете допитувати цього ранку пана де Рюбампре, — сказав генеральний прокурор. — Бідолашний юнак, я любив його.

— Проти нього багато доказів, — сказав Камюзо.

— Так, я бачив замітки поліції, але вони частково йдуть від одного агента, незалежного від префектури, а саме від славетного Корантена, людини, через яку страчено більше невинних, ніж ви пошлете винних на ешафот, і... Та цей крутій поза межами нашої влади. Не бажаючи впливати на сумління такого судді, як ви, я все ж не можу не звернути вашої уваги на те, що коли ви зможете довести необізнаність Люсьєна із заповітом тієї дівчини, то з цього випливатиме, що він зовсім не був зацікавлений в її смерті, бо вона давала йому купу грошей!..

— Ми певні, що він був відсутній під час отруєння цієї Естер, — сказав Камюзо. — Він пильнував у Фонтенебло проїзд мадемуазель де Гранльє і герцогині де Ленонкур.

— О! — зауважив генеральний прокурор. — Він покладав на свій шлюб з мадемуазель де Гранльє такі надії (я це знаю від самої герцогині де Гранльє), що неможливо припустити, щоб такий розумний хлопець все зіпсував непотрібним злочином.

— Так, — сказав Камюзо, — особливо, коли ця Естер віддавала йому все, що заробляла.

— Дервіль і Нюсінжен кажуть, що вона померла, не знаючи про спадщину, яка припала їй уже давно, — додав генеральний прокурор.

— Але на кого ж ви тоді думаєте? — спитав Камюзо. — Адже ж тут є щось.

— Я думаю, що злочин вчинили слуги, — відповів генеральний прокурор.

— На жаль, — зауважив Камюзо, — це дуже схоже на Жака Коллена (бо іспанський священик, безперечно, каторжник-утікач) забрати сімсот п’ятдесят тисяч франків, одержані від продажу трипроцентної ренти, подарованої Нюсінженом.

— Ви все зважте, любий мій Камюзо, будьте обережні. Абат Карлос Еррера зв’язаний з дипломатичним світом... але й посла, якби він вчинив злочин, його звання не захистило б. Чи він справді абат Карлос Еррера, чи ні, — ось у чому полягає найважливіше питання.

І пан де Гранвіль уклонився, як людина, що не чекає відповіді.

“Отже, він теж хоче врятувати Люсьєна?” — подумав Камюзо, йдучи набережною де Люнетт, у той час, як генеральний прокурор входив у палац правосуддя крізь двір Арле.

Увійшовши в двір Консьєржері, Камюзо зайшов до начальника тюрми і завів його далеко від будь-чиїх вух, на середину бруку.

— Любий пане, зробіть мені ласку, їдьте в Ла Форс, узнайте від вашого колеги, чи є в нього, на щастя, які-небудь каторжники, що були між 1810 і 1815 роком на каторзі в Тулоні. Подивіться, чи немає таких і у вас. Ми перевеземо їх із Ла Форс на кілька днів, і ви мені скажете, чи вони впізнають в удаваному іспанському священикові Жака Коллена на прізвисько Дурисмерть.

— Добре, пане Камюзо, але Бібі-Люпен уже приїхав...

— Ах, уже! — скрикнув слідчий.

— Він був у Мелені. Йому було сказано, що йдеться про Дурисмерть, він задоволено посміхнувся і чекає ваших розпоряджень.

— Надішліть його до мене.

Директор Консьєржері передав тоді судовому слідчому прохання Жака Коллена, змалювавши жалюгідний стан, в якому він перебував.

— Я мав намір допитати його першим, хоч і не заради його здоров’я. Я сьогодні вранці отримав довідку від начальника Ла Форс: він пише, що цей молодець, запевняючи, ніби перебуває цілу добу в агонії, так прекрасно спав, що в його камеру в Ла Форс заходили, але він не чув лікаря, по якого послав начальник. Лікар навіть не мацав йому пульсу, залишивши його спати. Це доводить, що сумління в нього в такому ж доброму стані, як і здоров’я. Я повірю цій хворобі тільки для того, щоб вивчити гру цього чоловіка, — сказав, усміхаючись, пан Камюзо.

— З підслідними і підсудними щодня доводиться вчитись, — зауважив начальник Консьєржері.

Поліцейська префектура сполучається з Консьєржері, і урядовці, так само як і начальник тюрми, знаючи підземні ходи, можуть дістатись туди надзвичайно швидко. Цим пояснюється дивна легкість, з якою прокуратура й голови суду присяжних можуть під час засідання одержати певні відомості. Отже, коли пан Камюзо був наверху сходів, що ведуть у його кабінет, він побачив Бібі-Люпена, який прибіг через приймальню.

— Яка дбайливість! — сказав йому слідчий, усміхаючись.

— Ах, це ж тому, що, коли це він, — відповів начальник таємної поліції, — ви побачите жахливий танець у приймальні, якщо тільки там будуть “поворотні коні” (на жаргоні — колишні каторжники).

— Чому саме?

— Дурисмерть поцупив скарбничку, і я знаю, що вони заприсягались знищити його.

Вони означало каторжників, чиї скарби, довірені двадцять років тому Дурисмерті, були витрачені Люсьєном, як ми це вже знаємо.

— Чи не можете ви знайти свідків його останнього арешту?

— Дайте мені дві повістки свідкам, і я приведу вам сьогодні двох.

— Кокар, — сказав слідчий, скидаючи рукавички і ставлячи свою паличку та капелюх у куток, — заповніть дві повістки за вказівками пана агента.

Він оглянув себе в дзеркало каміна, де на поличці стояли, замість годинника, миска й глечик з водою, а коло них з одного боку — графин з водою і склянка, з другого — лампа. Слідчий подзвонив. Через кілька хвилин туди увійшов пристав.

— Хто-небудь чекає вже мене? — спитав він пристава, якому було доручено приймати свідків, перевіряти їх повістки і розподіляти їх за порядком прибуття.

— Так, пане.

— Запишіть імена прибулих і принесіть мені список.

Судові слідчі, заощаджуючи час, змушені часто вести кілька справ водночас. В цьому причина довгочасного чекання свідків, викликаних у кімнату, де перебувають пристави і де чути дзвоники судових слідчих.

— Потім ви підете по абата Карлоса Еррера, — сказав Камюзо своєму приставу.

— А! Я чув, що він удає іспанця, священика? Ну! Це повторення справи Колле, пане Камюзо, — скрикнув начальник таємної поліції.

— Не буває нічого нового, — відповів Камюзо.

І суддя підписав дві з тих жахливих повісток, що збентежують усіх, навіть найневинніших свідків, яких правосуддя викликає таким способом “стати перед судом” під загрозою суворої кари за непослух.

До цієї хвилини Жак Коллен уже закінчив, приблизно з півгодини тому, свої глибокі міркування і був цілком озброєний. Ніщо не може краще довершити портрет цієї людини з народу, яка бунтує проти закону, ніж ті кілька рядків, які він накреслив на своїх засмальцьованих папірцях.

Зміст першого був такий (він був написаний мовою, про яку він і Азія домовились — жаргоном із жаргонів, шифром, застосованим до ідей):

“Піди до герцогині де Мофріньєз або до пані де Серізі. Нехай хто-небудь із них побачить Люсьєна до його допиту і передасть йому папірець, доданий до цього. Крім того, треба знайти Європу і Паккара, щоб обидва ці злодії були в моєму розпорядженні, були напоготові зіграти ті ролі, які я їм скажу”.

“Біжи до Растіньяка, скажи йому від імені того, кого він зустрів на маскараді в Опері, хай прийде і засвідчить, що абат Карлос Еррера ні в чому не схожий до Жака Коллена, арештованого у Воке”.

“Того ж таки добитись від лікаря Б’яншона”.

“Примусити діяти в цьому напрямку обох Люсьєнових жінок”.

На другому вкладеному папірці було написано правильною французькою мовою:

“Люсьєн, не виказуй нічого про мене. Я мушу залишатись для тебе абатом Карлосом Еррерою. В цьому не тільки твоє виправдання, але — ще трошки витримки — ти матимеш сім мільйонів і до того ж збережеш честь”.

Обидва ці папірці, зліплені з боку письма так, щоб здавалось нібито це шматки того самого аркуша, були згорнуті за майстерністю, властивою тим, хто мріяв на каторзі про способи визволитись. Все вкупі набуло форми й консистенції кульки з бруду, завбільшки з оті воскові голівки, що їх ощадливі жінки наліплюють на голки зі зламаним вушком.

“Якщо я піду на допит першим, ми врятовані; але, якщо це буде хлопчик, усе загинуло”, — сказав він сам до себе, чекаючи допиту.

Момент був такий жахливий, що обличчя в цієї дуже сильної людини вкрилось холодним потом. Отже, ця дивна людина вгадувала істину в своїй сфері злочинства, як Мольєр — у сфері драматичної поезії, як Кюв’є — у зниклих тваринах. Геній — це завжди інтуїція. Нижче від цього феномена всі видатні твори завдячують лише талантові. У цьому й полягає різниця між людьми першорядними і другорядними. Злочин теж має своїх геніїв. Зацькований Жак Коллен збігався в думках з честолюбною пані Камюзо і з пані Серізі, кохання якої пробудилось під ударом жахливої катастрофи, що нищила Люсьєна. Таке було найвище зусилля людської думки проти сталевої броні Правосуддя.

Почувши брязкіт важких залізних замків і засувок у дверях, Жак Коллен знову надяг маску вмираючого; йому допомогло в цьому п’янке почуття приємності, коли він почув звук кроків наглядача в коридорі. Він не знав, якими способами Азія добереться до нього, але розраховував побачити її по дорозі, особливо після обіцянки, яку він почув від неї в аркаді Сен-Жан.

Після цієї щасливої зустрічі Азія зійшла на Гревську площу. До 1830 року назва “Грев”[107] — мала зміст, нині втрачений. Вся частина набережної від Аркольського мосту до мосту Луї-Філіппа була тоді така, якою її зробила природа, за винятком брукованої дороги, що, до того ж, ішла спадом. Тому під час високої води можна було човном їхати вздовж будинків і заїздити у вулиці, що спускались до річки. На цій набережній перші поверхи майже скрізь були підняті на кілька східців. Коли вода хлюпала об фундаменти домів, екіпажі об’їздили набережну жахливою вулицею Мортіллері, нині зовсім зруйнованою, щоб розширити ратушу. Отже, удаваній торговці легко було швиденько спустити візочок до низу набережної і сховати його там, доки не прийде по нього в умовне місце справжня торговка, яка тим часом пропивала виторг з цього гуртового продажу в одному з огидних шинків на вулиці Мортіллері. Тоді саме закінчували розширювати набережну Пеллетьє, і вхід на будову охоронявся інвалідом; йому можна було спокійно доручити візок.

Азія негайно взяла фіакр на площі Ратуші і сказала кучерові:

— В Тампль! Їдь щосили, заробиш добре!

Жінка, одягнена, як Азія, могла, не збуджуючи й найменшої цікавості, — загубитись у просторому ринку, де скупчується вся паризька голота, де метушиться тисяча мандрівних торговців, де галасують сотні перекупок. Ледве обидва підслідні були ув’язнені, як вона вже переодягалась у тісній, вогкій і низенькій антресолі над однією з отих жахливих крамничок, де продаються різні рештки тканини, украдені кравчихами чи кравцями; хазяйкою крамнички була стара панна на прізвисько Ромет, від імені Жеромет. Ромет була для перекупок ношеного плаття тим, чим були оті “пані Підмоги” для так званих статечних жінок у скрутних обставинах, тобто лихваркою на сто процентів.

— Доню моя, — сказала Азія, — мене треба причепурити. Я маю бути, принаймні, баронесою з Сен-Жерменського передмістя. І зробити все це треба якнайшвидше! — провадила вона, — бо в мене п’яти горять! Ти знаєш, які плаття мені до лиця. Давай сюди рум’яна; знайди мені шикарне мереживо і давай найблискучіші прикраси. Пошли дівча по фіакр, і хай він чекає біля задніх дверей.

— Слухаю, пані, — відповіла стара панна з покірливістю й догідливістю служниці перед своєю господинею.

Якби при цій сцені був присутній який-небудь свідок, він легко помітив би, що жінка, яка ховалась під ім’ям Азії, була тут у себе дома.

— Мені пропонують діаманти... — сказала Ромет, роблячи Азії зачіску.

— Крадені?

— Думаю, що так.

— Ну, хоч який би з того був зиск, дитино, треба втриматись. Деякий час ми мусимо стерегтись “цікавих”.

Тепер буде зрозуміло, яким чином Азія могла опинитися в приймальні палацу правосуддя з повісткою в руках, прохаючи провести її коридорами й сходами, що ведуть до судових слідчих, та питаючи про пана Камюзо щось за чверть години до його приходу.

Азія вже не була схожа на себе. Змивши, як актриса, свій грим старої, вона наклала білил і рум’ян та вкрила голову чудовою білявою перукою. Одягшись точнісінько так, наче дама з Сен-Жерменського передмістя, що шукає свою зниклу собачку, вона здавалась сорокарічною, бо сховала своє обличчя під чудовою вуалеткою з чорного мережива. Туго стягнутий корсет підтримував її талію кухарки. У чудових рукавичках, з турнюром — трохи надмірним, — вона поширювала навколо себе пахощі пудри “а-ля марешаль”. Гойдаючи ридикюльчиком із золотою оправою, вона поділяла свою увагу між стінами палацу правосуддя, де вона, очевидно, блукала вперше, і повідком гарненького “кінг-чарльза”. Таку поважну вдову незабаром помітило чорнополе населення приймальні.

Крім безробітних адвокатів, які замітають цю залу полами своїх чорних мантій і називають видатних адвокатів просто на ім’я, як це роблять між собою вельможі, щоб довести, ніби вони належать до аристократії цього стану, часто можна бачити тут терплячих юнаків, що перебувають при тому чи іншому повіреному. Вони довгенько вистоюють заради якої-небудь однієї справи, відкладеної на кінець, що її, можливо, доведеться захищати, коли адвокати першочергових справ з якої-небудь причини затримаються. Було б цікаво змалювати всі відмінності між отими чорними мантіями, які походжають у цій величезній залі по троє, іноді по четверо, утворюючи своїми розмовами страшенне гудіння, що лунає в цій залі, яку так влучно називають залою “загублених кроків”, бо ходіння виснажує адвокатів так само, як і балакучість. А втім, усе це буде предметом опису в окремому нарисі, присвяченому паризьким адвокатам.

Азія розраховувала на цих судових фланерів; вона нишком усміхалась на деякі жарти, які чула, і нарешті привернула увагу Массоля, молодого початківця, який більше був зайнятий “Судовою газетою”, ніж своїми клієнтами; він став, сміючись, до послуг цієї напахченої і розкішно одягненої жінки.

Азія заговорила тоненьким гугнявим голоском, пояснюючи цьому люб’язному панові, що вона з’явилась на виклик слідчого Камюзо...

— А! В справі Рюбампре!

Процес уже мав назву!

— О, це не я, це моя покоївка, дівчина на прізвище Європа, яка служила в мене одну добу і втекла, побачивши, що швейцар несе мені цей казенний папірець.

Потім, як усі старі жінки, чиє життя минає в базіканні біля каміна, вона, спонукувана Массолем, між іншим розповіла про свої нещастя з першим чоловіком, одним із трьох директорів земельної каси.

Вона спитала молодого адвоката, чи слід їй розпочинати процес із зятем, графом де Гросс-Нарп, від якого зазнавала багато лиха її дочка, і кому саме закон дозволяє порядкувати її майном. Массоль не міг, хоч як намагався, виявити, чи повістка була послана господині, чи покоївці. У першу хвилину він задовольнився тим, що кинув оком на цей судовий документ, форма якого прекрасно відома, бо для більшої швидкості він надрукований наперед, і секретарі судових слідчих мають тільки заповнювати білі місця, залишені для імені та адреси свідків, часу явки тощо. Азія примушувала його розповідати собі про палац правосуддя, хоч знала його краще, ніж сам адвокат. Нарешті вона спитала, о якій годині приходить цей пан Камюзо.

— Зазвичай судові слідчі починають допит близько десятої.

— Тепер за чверть десята, — сказала вона, подивившись на гарненький годинничок, справжній шедевр ювелірного мистецтва, який примусив Массоля подумати: “І де тільки, чорт забирай, не ховається багатство...”

У цю хвилину Азія прийшла в ту темну залу, яка виходить у двір Консьєржері і де вартують пристави. Побачивши крізь вікно ґрати, вона скрикнула:

— Що то за величезні стіни?

— Це Консьєржері.

— Ах, це та сама Консьєржері, де ваша нещасна королева... Ах, як би мені хотілось побачити її камеру!

— Це неможливо, пані баронеса, — відповів адвокат, що вів фальшиву вдову під руку, — треба мати дозвіл, а його дуже важко дістати.

— Мені казали, — провадила далі вона, — що сам Людовик XVIII зробив латинською мовою напис у камері Марії-Антуанетти?

— Так, пані баронеса.

— Хотілося б мені знати латинь, щоб вивчити слова цього напису! — відповіла вона. — Як на вашу думку, може пан Камюзо дати мені дозвіл?..

— Це його не стосується; але він може вас провести...

— А допити? — сказала вона.

— О! — відповів Массоль, — підсудні можуть почекати!

— Та правда ж, вони йому підсудні! — наївно зауважила Азія. — Але я знайома з паном де Гранвілем, вашим генеральним прокурором.

Цей вигук магічно вплинув на приставів і адвоката.

— Ах, ви знайомі з паном генеральним прокурором! — сказав Массоль, думаючи вже про те, щоб спитати ім’я і адресу цієї клієнтки, яку послав йому випадок.

— Я часто зустрічаюся з ним у пана де Серізі, мого друга. Пані де Серізі — моя родичка через Ронкеролів.

— Але якщо пані хоче зайти до Консьєржері, — сказав один із приставів, — вона...

— Так, — сказав Массоль.

І пристави пропустили адвоката і баронесу; вони незабаром опинились у невеличкій гауптвахті, до якої ведуть сходи з “Мишачої пастки” — в місці, прекрасно відомому Азії; це, як ми бачили, було щось подібне до спостережного пункту між “Мишачою пасткою” і шостою палатою, крізь який усі повинні проходити.

— Спитайте ж цих панів, чи прийшов пан Камюзо, — сказала вона, приглядаючись до жандармів, що грали в карти.

— Так, пані, він тільки що вийшов з “Мишачої пастки”.

— “Мишача пастка!” — сказала вона. — Що це таке?.. О, яка ж я дурна, що відразу не пішла до графа де Гранвіля!.. Але в мене немає часу... Проведіть мене, пане, щоб я могла поговорити з паном Камюзо, поки він вільний.

— О, пані, ви встигнете ще поговорити з паном Камюзо, — сказав Массоль. — Коли ви йому передасте свою візитну картку, він звільнить вас від потреби чекати вкупі з свідками. В суді уважно ставляться до таких дам, як ви ... у вас є картки?

У цю хвилину Азія і її адвокат були саме навпроти вікна гауптвахти, звідки жандарми можуть бачити рух ґратчастих дверей Консьєржері. Жандарми, виховані в пошані до захисників удів і сиріт, і обізнані, крім того, з привілеями адвокатської мантії, терпіли кілька хвилин присутність баронеси, супроводжуваної адвокатом.

Молодий адвокат розповідав Азії такі жахливі речі, які тільки може розповісти про ґрати молодий адвокат. Вона не хотіла вірити, що засудженим на смерть робили “туалет” за тими гратами, які їй показували, але жандарм підтвердив це.

— Як би мені хотілось побачити це!.. — сказала вона.

Вона і далі стояла, базікаючи з жандармом і з адвокатом, поки не побачила, що з-за ґрат виходить Жак Коллен, якого підтримували двоє жандармів; перед ним ішли пристави пана Камюзо.

— Ах! Ось тюремний духівник, який, звичайно, підготував якого-небудь нещасного.

— Ні, ні, пані баронеса, — відповів жандарм. — Це підслідний, що йде на допит.

— У чому ж його обвинувачують?

— Він причетний до тієї справи з отруєнням...

— О, я дуже хотіла б подивитись на нього...

— Вам не можна залишатись тут, — сказав бригадир, — бо цей секретний в’язень пройде крізь нашу гауптвахту. Ось, пані, ці двері ведуть на сходи...

— Дякую, пане офіцер, — сказала баронеса, прямуючи до дверей; раптом вона кинулася на сходи з криком. — Де ж я?

Цей вигук досяг вуха Жака Коллена, якого вона хотіла таким способом підготувати до зустрічі. Жандарм кинувся за пані баронесою, схопив її поперек тіла і поніс, немов пір’ячко, до п’яти жандармів, що виструнчились, як один чоловік, бо в гауптвахті до всього ставляться з недовір’ям.

Це було свавілля, але потрібне свавілля. Адвокат і собі двічі вигукнув “Пані! Пані!”, зовсім переляканий, бо він дуже боявся скомпрометувати себе.

Абат Карлос Еррера, майже непритомний, опустився на стілець у гауптвахті.

— Бідолаха! — сказала баронеса. — Хіба ж це злочинець?

Ці слова, хоч і сказані на вухо молодому адвокатові, були почуті всіма присутніми, бо в цій жахливій гауптвахті панувала мертва тиша. Іноді трапляється, що деякі привілейовані особи отримують дозвіл глянути на уславленого злочинця, поки він проходить цією гауптвахтою або коридорами; отже, пристав і жандарми, що вели Карлоса Ерреру, не зробили ніякого зауваження. Крім того, завдяки старанності бригадира, який схопив баронесу, між чужинцями й секретним підслідним була досить заспокійлива відстань, що робила неможливими будь-які зносини.

— Ходімо! — сказав Жак Коллен, підводячись із зусиллям.

У цю мить маленька кулька випала з його рукава, а місце, де вона зупинилась, було помічене баронесою, якій вуалетка не заважала добре бачити. Вогка й засмальцьована кулька не покотилась? бо всі ці дрібниці, які на перший погляд не мають ваги, Жак Коллен передбачив заради повного успіху. Коли підслідного відвели на верхню частину сходів, Азія цілком природно впустила свій ридикюль і швиденько підняла його, але, нахилившись, вона взяла й кульку; колір кульки, зовсім подібний до пороху й бруду на підлозі, робив її непомітною.

— Ах, — сказала вона, — серце мені стискається... він умирає...

— Або вдає що вмирає, — відповів бригадир.

— Пане, — сказала Азія адвокатові, — проведіть мене мерщій до пана Камюзо; я прийшла в цій справі... можливо, він схоче побачити мене, перше ніж допитувати цього бідолаху-абата...

Адвокат і баронеса вийшли із гауптвахти з Засмальцьованими й закуреними стінами; але коли вони вже були на сходах угорі, Азія вигукнула:

— А моя собачка?.. О, пане, бідненька моя собачка!

І, немов шалена, кинулась вона в залу “загублених кроків”, питаючи в усіх про свою собачку. Вона добігла до торговельної галереї і кинулась до сходів, кажучи:

“Ось вона!..”

Сходи ці ведуть на двір Арле; зігравши свою комедію, Азія пройшла крізь нього, скочила в один з фіакрів, що стоять на набережній Дез-Орфевр, і зникла разом з повісткою, адресованою Європі, справжнє ім’я якої ще не було відоме поліції.

— На вулицю Нев-Сен-Марк! — крикнула вона кучерові.

Азія могла покластись на цілковиту мовчанку жінки, що торгувала туалетами, пані Нуррісон на ім’я, відомої також під іменем пані де Сент-Естев, яка позичала їй не тільки свою особу, а й крамничку, де Нюсінжен торгував Естер. Азія була тут наче в себе дома, бо вона мала кімнату в квартирі пані Нуррісон. Вона заплатила за фіакр і пішла в свою кімнату, привітавшись з пані Нуррісон так, щоб показати, ніби в неї нема часу обмінятись навіть двома словами.

Опинившись далеко від сторонніх очей, Азія почала розгортати папірці з такою ж самою пильністю, з якою вчені розгортають палімпсести. Прочитавши ці інструкції, вона визнала за потрібне переписати на чистий папір рядки, призначені Люсьєнові, потім спустилась до пані Нуррісон, з якою балакала, поки дівчинка з крамнички ходила на Італійський бульвар по фіакр. Таким чином Азія взнала адреси герцогині де Мофріньєз і пані де Серізі, що були відомі пані Нуррісон через її зв’язки з покоївками.

На ці поїздки й морочливі справи було витрачено понад дві години. Герцогиня де Мофріньєз, що жила в кінці передмістя Сент-Оноре, примусила пані де Сент-Естев чекати більше години, не зважаючи на те, що покоївка передала, постукавши в двері будуару, картку пані де Сент-Естев, на якій Азія написала: “Прийшла з приводу невідкладних заходів у справі Люсьєна”.

Побачивши обличчя герцогині, Азія відразу зрозуміла, який невчасний був її візит; тому вона попросила пробачення, що порушила “відпочинок” пані герцогині через небезпеку, в якій перебуває Люсьєн...

— Хто ви? — запитала герцогиня без будь-яких формул ввічливості, оглядаючи з голови до ніг Азію, яку адвокат Массоль міг признати за баронесу в залі “загублених кроків”, але яка тут, на килимах маленької вітальні палацу Кадіньян, справляла враження плями дьогтю на білому атласному платті.

— Я торгую нарядами, пані герцогиня; адже в таких обставинах звертаються до жінок, що їх професія пов’язана з абсолютною скромністю. Я ніколи в світі не зрадила нічиєї таємниці, і Бог знає, скільки вельможних дам доручали мені свої діаманти на місяць, беручи замість них зовсім подібні, фальшиві прикраси.

— У вас є інше ім’я? — сказала герцогиня, усміхаючись від спогадів, викликаних у неї цією відповіддю.

— Так, пані герцогиня, я пані де Сент-Естев у важливих обставинах, але в торгівлі я звусь пані Нуррісон.

— Добре, добре!.. — жваво відповіла герцогиня, змінюючи тон.

— Я можу, — провадила Азія, — зробити великі послуги, бо ми володіємо таємницями чоловіків так само, як і їх дружин. Я мала багато справ з паном де Марсе, якого пані герцогиня...

— Досить! Досить!.. — скрикнула герцогиня. — Перейдімо до Люсьєна.

— Якщо пані герцогиня хоче врятувати його, треба, щоб у неї вистачило сміливості не витрачати часу на одягання; до того ж, пані герцогиня не може виглядати краще, ніж оце зараз. Ви гарненькі, як херувимчик, слово честі, повірте мені, старій. Навіть запрягати не кажіть, а сідайте зі мною в фіакр... Їдьмо до пані де Серізі, якщо ви хочете уникнути нещастя ще більшого, ніж смерть того ангела...

— Ідіть, я їду з вами, — сказала тоді герцогиня після хвилинного вагання. — Ми вдвох надамо бадьорості Леонтині...

Не зважаючи на справді інфернальну активність цієї Доріни[108] з каторги, пробило вже другу годину, коли вона входила з герцогинею де Мофріньєз до пані де Серізі, що жила на вулиці Шоссе-д’Антен. Але тут, завдяки герцогині, вони вже не втрачали ні хвилини. Обох їх негайно провели до графині; вона лежала на дивані в мініатюрному павільйоні серед саду, сповненого пахощів найрідкісніших квітів.

— Добре, — сказала Азія, подивившись навколо себе, — нас не підслухають.

— Ах, люба моя, я вмираю з розпачу! Слухай, Діана, що ж ти зробила?.. — скрикнула графиня, скочивши немов молодий олень, і схопила герцогиню за плечі та залилась слізьми.

— Зажди, Леонтіна, є обставини, коли такі жінки, як ми, не плакати повинні, а діяти, — сказала герцогиня, примушуючи графиню сісти поруч із собою на диванчик.

Азія вивчала графиню характерним для старих крутійок поглядом, який проходить у душу жінки швидко, наче хірургічний ніж, що розкриває рану. При цьому подруга Жака Коллена помітила сліди найрідкіснішого у світських жінок почуття справжнього страждання... того страждання, що залишає незгладні сліди на серці і на обличчі. Ані найменшої кокетливості в убранні. Графині минала тоді сорок п’ята весна, і її муслиновий з візерунком пеньюар, весь пом’ятий, відкривав груди; ні корсет, ні що-небудь інше їх не підтримувало... Очі обведені чорними кругами, щоки вкриті плямами, що свідчили про гіркі сльози. Пеньюар без пояса. Вишивки на спідниці й сорочці зім’яті. До волосся, підібраного під мереживний чепчик, цілу добу не торкався гребінець; коротенька й тоненька кіска та незакручені пасма звисали в усьому свому убозтві. Леонтіна забула накласти фальшиві коси.

— Ви кохаєте вперше в житті... — сказала їй повчально Азія.

Тільки тоді Леонтіна помітила Азію і зробила жест жаху.

— Хто це, люба Діана? — сказала вона до герцогині де Мофріньєз.

— Кого ж би я до тебе привела, як не жінку, віддану Люсьєнові, що готова допомогти нам!

Азія вгадала правду. Пані де Серізі, яку вважали за одну з найлегковажніших світських жінок, протягом десяти років плекала ніжні почуття до маркіза д’Еглемона. Після від’їзду маркіза до колоній вона шалено закохалась у Люсьєна і відбила його у герцогині де Мофріньєз, не знаючи, як і цілий Париж, про кохання Люсьєна до Естер. У вищому світі доведене кохання псує репутацію жінки більше, ніж десять таємних пригод, а два кохання — тим більше. Але тому, що ніхто не зважав на пані де Серізі, історик не міг би ручитися за її двічі зіпсовану чесноту. Вона була білява, середня на зріст, збереглась, як зберігаються біляві жінки, тобто їй ледве можна було дати тридцять років, — тоненька без худорлявості, біла, з попелястим волоссям.

Руки, ноги і талія — аристократично тонкі; вона була до тепна як усі Ронкеролі, і, значить, така ж лиха до жінок, як добра до чоловіків. Її багатство, високе становище її чоловіка, а також брата — маркіза де Ронкероля — обороняло її від того неприємного клопоту, якого, безперечно, зазнала б інша жінка. У неї була велика заслуга; вона була щира в своїй розпусті, відверто визнавала своє захоплення звичаями доби Регентства. Отже, ця жінка, для якої чоловіки були досі приємними іграшками, бо, — дивна річ, — вона їм багато дозволила, не бачачи в коханні нічого, крім жертви, потрібної для панування над ними, — в сорок два роки побачила Люсьєна і була охоплена коханням, подібним до кохання барона де Нюсінжена до Естер. Вона любила, як тільки що сказала Азія, вперше в житті. Таке повернення молодості трапляється у парижанок, у вельможних дам частіше, ніж думають, і спричиняється до незрозумілого падіння деяких доброчесних жінок у той момент, коли вони дістались тихої пристані сорока років. Герцогиня де Мофріньєз була єдиною довірницею цієї жахливої і цілковитої пристрасті. Леонтіна робилась шаленою і невситимою від солодощів цього кохання, починаючи від дитячих почуттів перших днів і закінчуючи несамовитими безумствами хіті.

Справжнє кохання, як відомо, безжальне. Виявлення суперниці — Естер — супроводжувалось одним із тих бурхливих розривів, коли гнів доводить подібних жінок до вбивства; далі надійшов період принижень, яким з насолодою віддається щире кохання. От уже місяць, як графиня віддала б десять років життя, щоб бачити знов Люсьєна хоч один тиждень. Нарешті вона дійшла до того, що визвала суперництво Естер, але в цю хвилину пароксизму ніжності пролунала, немов сурма страшного суду, новина про арешт коханця. Графиня мало не вмерла, її чоловік сам доглядав її в ліжку, побоюючись, щоб вона не виказала чого-небудь у маренні. І вже протягом доби вона жила з кинджалом у серці. В гарячці вона казала чоловікові:

— Врятуй Люсьєна, і я житиму тільки для тебе.

— Йдеться тепер не про те, щоб робити очі вмираючої кози, як каже пані герцогиня, — скрикнула жахливо Азія, струшуючи графиню за плече. — Якщо ви хочете його врятувати, не можна втрачати ні хвилини. Він невинний, я присягаюсь кістками моєї матері.

— О! Так, правда ж?.. — скрикнула графиня, лагідно дивлячись на жахливу жінку.

— Але, — провадила Азія, — якщо пан Камюзо його погано допитуватиме, він двома фразами зможе зробити з нього винного; коли ви маєте змогу пройти до Консьєржері і побачитися з ним, їдьте негайно і передайте йому цей папірець... Завтра він буде на волі, я ручусь за це.. Визволіть його звідти, бо це ж через вас він потрапив туди!

— Через мене?

— Так, через вас! Ви, вельможні дами, ніколи не маєте й шага, хоч у вас мільйонне багатство. Коли я дозволяла собі розкоші мати хлопчиків, кишені в них були повні золота. Я втішалась їхніми втіхами. Це так добре — бути водночас матір’ю й коханкою. А ви — ви кидаєте чоловіків, яких кохаєте, здихати з голоду, не цікавлячись їх справами. Естер — та не кидала слів на вітер: вона дала, ціною загибелі душі й тіла, той мільйон, якого вимагали від вашого Люсьєна, і через це він потрапив у таке становище...

— Бідна дівчина! Вона це зробила? Я люблю її! — сказала Леонтіна.

— Ах! Тепер!.. — сказала Азія з крижаною іронією.

— Вона була дуже гарна, але тепер, ангел мій, ти набагато краща за неї, а шлюб Люсьєна з Клотильдою так серйозно розладнався, що вже ніщо не виправить його, — сказала тихенько герцогиня Леонтіні.

Це міркування й цей розрахунок вплинули на графиню так, що вона вже не страждала; вона провела рукою по лобі, вона знову помолодшала.

— Ну, малятко, щосили!.. — сказала Азія, яка бачила цю метаморфозу і згадала її причину.

— Але насамперед, — сказала герцогиня де Мофріньєз, — треба, щоб пан Камюзо поки що не допитував Люсьєна. Можна, Леонтіна, написати йому два слова, і надіслати твого камердинера до суду з запискою.

— Тоді зайдімо в кімнату, — сказала пані де Серізі.

Ось що відбувалось у суді в той час, поки заступниці Люсьєна виконували наказ Жака Коллена.

Жандарми перенесли вмираючого на стілець, поставлений проти вікна в кабінеті пана Камюзо, що сидів у кріслі за своїм писемним столом. Кокар, з пером у руці, сидів біля столика за кілька кроків від слідчого.

Розміщення кабінету судового слідчого річ неабияка, і якщо в даному разі воно було вибране не навмисно, то треба визнати, що випадок поставився до правосуддя по-братерськи. Судовики, так само як і художники, потребують рівного і чистого світла з північного боку, бо обличчя їх злочинців — картина, що потребує вивчення при незмінних умовах. Отже, майже всі слідчі ставлять свій стіл так, як у пана Камюзо, тобто суддя повертається спиною до світла, і тоді обличчя допитуваного буде освітлене. Кожен із судових слідчих після піврічної практики набуває під час допиту неуважного й байдужого виразу, якщо тільки він не носить окулярів.

Саме завдяки раптовій зміні обличчя, поміченій таким способом і викликаній зненацька поставленим запитанням, злочин, заподіяний Кастенем, було викрито в ту хвилину, коли, після довгого обговорення з генеральним прокурором, слідчий уже збирався повернути злочинця суспільству через брак доказів. Ця дрібниця може довести навіть найнетямущішим, яка жвава, цікава, драматична і грізна боротьба судового слідства, боротьба без свідків, але завжди протокольована. Бог знає, що залишається на папері від тієї криго-палючої сцени, коли очі, вимова, здригання обличчя, найменше почервоніння, викликане почуттям — все ставало згубним, як між дикунами, коли вони вистежують один одного, щоб виявити й убити. Отже, протокол — це не що інше, як попіл на пожарищі.

— Яке ваше справжнє ім’я? — спитав Камюзо Жака Коллена.

— Дон Карлос Еррера, канонік королівського капітулу в Толедо, секретний посланець його величності Фердинанда VII.

Треба тут зазначити, що Жак Коллен говорив французькою мовою як іспанська корова, перекручуючи мову так, що відповіді його були майже незрозумілі, і його просили повторювати. Наше оповідання вже досить рябіє германізмами пана де Нюсінжена, щоб уводити сюди ще інші підкреслені речення, важкі для читання; вони б зашкодили швидкості розв’язки.

— Чи маєте ви документи, що засвідчують звання, про яке ви кажете? — спитав слідчий.

— Так, пане, я маю паспорт, лист його королівської величності, що дозволяє мою місію. Зрештою, ви можете негайно послати в іспанське посольство з запискою — я напишу при вас два слова, і мого звільнення вимагатимуть. Далі, якщо ви потребуєте інших доказів, я напишу його високопреосвященству великому духівникові короля Франції, і він негайно надішле сюди свого особистого секретаря.

— Чи ви стверджуєте й досі, що вмираєте? — сказав Камюзо. — Якби ви справді відчували ті страждання, на які скаржитесь з моменту вашого арешту, то ви мусили б уже вмерти, — додав слідчий з іронією.

— Ви закидаєте невинному його мужність і силу його темпераменту, — лагідно відповів підслідний.

— Подзвоніть, Кокар! Скажіть, щоб прийшов лікар Консьєржері і санітар. Ми змушені будемо зняти ваш сюртук і перевірити тавро на вашому плечі... — відповів Камюзо.

— Пане, я у ваших руках.

Підслідний спитав, чи не буде пан слідчий ласкавий пояснити йому, що це за тавро і чому його будуть шукати на плечі? Слідчий чекав цього запитання.

— Вас підозрюють у тому, що ви — Жак Коллен, каторжник-утікач, зухвалість якого не відступає ні перед чим, навіть перед блюзнірством... — швидко промовив слідчий, пильно дивлячись в очі підслідного.

Жак Коллен не здригнувся, не почервонів; вів залишився спокійним, і подивився на Камюзо з наївно-цікавим виразом.

— Я — каторжник, пане?.. Хай орден, до якого я належу і Бог дарують вам цю помилку. Скажіть мені, що я маю зробити, щоб перешкодити вам і далі так тяжко ображати людське право, церкву і короля, мого монарха.

Слідчий пояснив, не відповідаючи на останні слова підслідного, що коли він пережив таврування, яке накладалося, згідно з законом, на всіх засуджених до каторжних робіт, то при ударі по плечі букви відразу знову з’являються.

— Ах, пане, — сказав Жак Коллен, — це було б справжнє нещастя, якби моя відданість справі короля стала для мене фатальною.

— Поясніть! — сказав слідчий, — для цього ви й перебуваєте тут.

— Так ось, пане, напевне, в мене на спині багато шрамів, бо мене розстрілювали в спину, як зрадника батьківщини, хоч я був вірний своєму королю, розстрілювали конституціоналісти, що залишили мене на місці, як мертвого.

— Вас розстрілювали, а ви живі!.. — сказав Камюзо.

— Я змовився з солдатами, яким благочестиві люди передали грошей, і вони поставили мене на такій відстані, що кулі долітали до мене, майже позбавлені сили; солдати цілились у спину. Це факт, який може бути засвідчений його ясновельможністю паном послом...

“Ця бісова людина на все знайде відповідь! А втім, це краще”, — думав Камюзо, який поводився суворо тільки тому, що бажав задовольнити вимоги правосуддя і поліції. — Як це людина вашого звання могла опинитись, — сказав слідчий, звертаючись до каторжника, — у коханки пана барона де Нюсінжена, і — в якої коханки, в колишньої проститутки!..

— Ось чому мене знайшли в домі куртизанки, пане, — відповів Жак Коллен. — Але перш ніж пояснити вам причину, яка привела мене туди, я мушу звернути вашу увагу на те, що в момент, коли я ступив на сходи, мене охопив раптовий приступ моєї хвороби. Отже, я не міг вчасно поговорити з цією дівчиною. Я знав про намір мадемуазель Естер заподіяти собі смерть, і оскільки йшлося про інтереси молодого Люсьєна де Рюбампре, а до нього я маю особливу прихильність, причини якої священні, то я хотів відвернути нещасне створіння від путі, на яку її привів відчай: я хотів сказати їй, що Люсьєн зазнав поразки в останній спробі у мадемуазель Клотильди, і, повідомляючи її про спадщину в сім мільйонів, я сподівався повернути їй мужність жити. Я певен, пане слідчий, що став жертвою довірених мені таємниць. З того, як я раптом захворів, я думаю, що того ж ранку мене отруїли, але мій дужий організм врятував мене. Я знаю, що мене вже давно переслідує один агент політичної поліції, який намагається вплутати мене в яку-небудь погану справу... Якби під час мого арешту ви покликали лікаря, як я просив, то ви мали б доказ справедливості того, що я вам оце кажу про стан свого здоров’я. Повірте, пане, що особи, які стоять вище нас, дуже хочуть сплутати мене з якимось негідником, щоб мати право позбутися мене. Не завжди вигідно служити королям, вони теж мають свої недоліки. Лише тільки церква — бездоганна.

Не можна відтворити гри обличчя Жака Коллена, який навмисно розтяг цю промову на десять хвилин, вимовляючи фразу по фразі; все в ній було таке схоже на правду, зокрема натяк на Корантена, що слідчий завагався.

— Чи можете ви сказати мені про причини вашої прихильності до пана Люсьєна де Рюбампре?

— Хіба ви не вгадуєте? Мені шістдесят років, пане... — Благаю вас, не записуйте цього... бо ж ... Чи це неодмінно треба?

— У ваших інтересах, і особливо в інтересах Люсьєна де Рюбампре, казати все, — сказав суддя.

— Ну, так це... О, боже!.. Це мій син! — додав він із зусиллям.

І знепритомнів.

— Не записуйте цього, Кокар, — сказав тихенько Камюзо. Кокар підвівся, щоб піти по пляшечку з оцтом.

“Якщо це Жак Коллен, то він великий актор!..” — подумав Камюзо.

Кокар давав нюхати оцет старому каторжникові, а слідчий розглядав його з проникливістю рисі і судовика.

— Треба зняти перуку, — сказав Камюзо, чекаючи, поки Жак Коллен опритомніє.

Старий каторжник почув цю фразу і здригнувся від страху, бо знав, якого огидного виразу набуває тоді його обличчя.

— Якщо вам бракує сили зняти перуку... так зніміть її, Кокар, — сказав слідчий своєму секретареві.

Жак Коллен нахилив голову до секретаря з чудовою покорою, але тоді голова його, позбавлена цієї прикраси, стала жахливою на вигляд, — вона набула свого природного характеру.

Це видовище викликало у Камюзо велике сум’яття. Чекаючи лікаря і санітара, він почав упорядковувати й розглядати всі папери та речі, взяті під час обшуку у домі Люсьєна. Попрацювавши на вулиці Сен-Жорж, у мадмуазель Естер, суд перейшов на набережну Малаке, щоб зробити там обшук.

— У ваших руках — листи пані графині де Серізі, — сказав Карлос Еррера, — але я не розумію, чому до вас потрапили майже всі папери Люсьєна, — додав він з усмішкою, сповненою разючої іронії на адресу слідчого.

Камюзо, помітивши цю усмішку, зрозумів значення слова майже.

— Люсьєн де Рюбампре запідозрений в тому, що він ваш спільник, і заарештований, — відповів він, бажаючи побачити, яке враження справить ця новина на підслідного.

— Ви вчинили величезне нещастя! Бо ж він такий невинний, як і я, — відповів фальшивий іспанець, но виявляючи ніякого хвилювання.

— Це буде видно, поки що вам треба засвідчити вашу особу, — відповів Камюзо, спантеличений спокоєм підслідного. — Якщо ви справді Карлос Еррера, то цей факт негайно змінить становище Люсьєна Шардона.

— Так, це справді була пані Шардон, мадемуазель де Рюбампре! — прошепотів Карлос. — Ах, це одна з найбільших провин у моєму житті!

Він звів очі до неба, і через те, що він ворушив губами, здавалося, ніби він проказує палку молитву.

— Але, якщо ви — Жак Коллен, якщо він свідомо був спільником каторжника-втікача, святотатця, то всі злочини, в яких його підозрювало правосуддя, стають більше ніж імовірними.

Карлос Еррера сидів, як бронзова статуя, слухаючи цю влучно сказану слідчим фразу, і у відповідь на слова: свідомо, каторжник-втікач підводив руки благородно-страдницьким жестом.

— Пане абат, — провадив далі слідчий з надзвичайною чемністю, — якщо ви Карлос Еррера, то пробачите нам за все те, що ми змушені робити в інтересах правосуддя й істини...

Жак Коллен догадався про пастку вже з голосу слідчого, коли той вимовив “пане абат”, і ні в чому не змінив своєї поведінки. Камюзо чекав радісного руху, що був би першою ознакою для каторжника, який невимовно зрадів би, обдуривши слідчого. Але він бачив героя каторги цілком озброєного макіавеллівським удаванням.

— Я дипломат і належу до ордену, де дають дуже суворі обітниці, — відповів Жак Коллен з апостольською лагідністю, — я все розумію і звик до страждань. Я був би вже на волі, якби ви в мене дома знайшли схованку, де лежать мої папери, бо я бачу, що ви взяли тільки незначущі документи.

Це був останній удар для Камюзо: Жак Коллен уже врівноважив своєю невимушеністю і простотою всі підозри, породжені виглядом його голови.

— Де ці папери?

— Я скажу вам про їх місце, якщо ви згодитесь, щоб вашого уповноваженого супроводив секретар іспанського посольства, який прийме їх і якому ви за них відповідатимете; бо справа стосується мого звання, дипломатичних документів і таємниць, що компрометують покійного короля Людовика XVIII. Ах, пане, краще було б... Зрештою, ви судовий слідчий... А втім, посол, до якого я апелюю в цій справі, вирішить...

У цю хвилину ввійшли лікар і санітар, про яких перед тим доповів пристав.

— Добридень, пане Лебрен, — сказав Камюзо лікареві, — я запросив вас, щоб засвідчити стан цього підслідного. Він запевняє, що був отруєний, каже, що він умирає з позавчора. Подивіться, чи не буде небезпечно роздягти його і вдатись до перевірки тавра...

Лікар Лебрен узяв руку Жака Коллена, помацав йому пульс, попросив показати язик і оглянув його дуже уважно. Огляд тривав приблизно десять хвилин.

— Підслідний багато страждав, — відповів лікар, — але в цю хвилину він дуже сильний...

— Ця штучна сила, пане, спричинена тим нервовим збудженням, яке викликає в мене моє дивне становище, — відповів Жак Коллен з гідністю єпископа.

— Можливо, — сказав пан Лебрен.

По знаку слідчого підслідного роздягли; на ньому залишили штани, але зняли все інше, навіть сорочку; тоді перед очима з’явився волохатий торс циклопічної сили. Це був Геракл Фарнезе з Неаполя, без його колосальної надмірності.

— І для чого тільки призначає природа людей отакої будови!.. — сказав лікар, звертаючись до Камюзо.

Пристав повернувся з тією ебеновою паличкою, яка з давніх-давен править за ознаку його обов’язків і зветься різкою. Він кілька разів стукнув нею по тому місці, де кат прикладав фатальні букви. Тоді виявилось сімнадцять дірок, розміщених химерно, — але при всій пильності, з якою розглядали спину, не можна було побачити окреслених букв. Пристав помітив тільки, що поперечна лінія букви “Т” була позначена двома дірками; відстань між ними дорівнювалась довжині цієї поперечної між двома закрутками, що закінчують її з кожного боку; ще одна дірка позначала кінець вертикалі цієї букви.

— Це все ж дуже невиразно, — сказав Камюзо, побачивши сумнів на обличчі лікаря Консьєржері.

Карлос попросив, щоб таку саму операцію зробили на другому плечі і посередині спини. З’явилось щось із п’ятнадцять шрамів; лікар розглянув їх на вимогу іспанця, і заявив, що спина так глибоко покопана ранами, що тавро не могло б виявитись навіть, якби кат його і наклав.

У цю хвилину ввійшов посильний із поліцейської префектури; він передав панові Камюзо лист і попросив відповіді. Прочитавши, слідчий підійшов поговорити до Кокара, але говорив так тихо, що ніхто не міг нічого почути. Жак Коллен усе ж з того, як глянув Камюзо, угадав, що префект поліції тільки що передав якісь відомості про нього.

“Весь час переслідує мене той друг Пейрада, — подумав Жак Коллен. — Якби я його знав, я б спекався його, як Контансона. Чи зможу я ще раз побачити Азію?..”

Підписавши папір, написаний Кокаром, слідчий поклав його в конверт і подав посильному з канцелярії доручень. Канцелярія доручень є одним із потрібних допоміжних закладів поліції. Ця канцелярія, очолювана спеціальним поліцейським комісаром, складається з поліцейських чинів, які виконують, за допомогою поліцейських комісарів даного кварталу, накази про обшук і навіть арешт осіб, підозрюваних у співучасті в злочинах чи провинах. Ці уповноважені судової влади заощаджують, таким чином, дорогий час судових урядовців, яким доручено слідство.

За знаком судді пан Лебрен і санітар одягли підслідного й вийшли, так само як і пристав. Камюзо сів за стіл і почав гратися зі своїм пером.

— У вас є тітка? — раптом сказав Камюзо Жаку Коллену.

— Тітка? — здивовано сказав дон Карлос Еррера. — Але, пане, я не маю родичів, я невизнаний син покійного герцога д’Оссуна.

Сам до себе він казав: “гаряче” — натяк на гру в хованки, що є, зрештою, дитячим відображенням жахливої боротьби між правосуддям і злочинцем.

— А! — сказав Камюзо. — Та у вас же є тітка, мадемуазель Жакліна Коллен, яку ви влаштували до панни Естер під дивним прізвиськом Азія.

Жак Коллен безтурботно знизав плечима, що цілком відповідало виразові цікавості, з якою вів сприймав слова слідчого; той розглядав його хитро й уважно.

— Стережіться, — відповів Камюзо. — Слухайте мене дуже добре.

— Я вас слухаю, пане.

— Ваша тітка — торгує в Тамплі, торгівлю провадить мадемуазель Паккар, сестра одного засудженого, сама, до речі, дуже чесна особа, на прізвище Ромет. Суд вистежив вашу тітку і через кілька годин ми матимемо остаточні докази. Ця жінка дуже віддана вам...

— Кажіть далі, пане суддя, — спокійно промовив Жак Коллен у відповідь на паузу, яку зробив Камюзо, — я вас слухаю.

— Ваша тітка, яка десь на п’ять років старша за вас, була коханкою огидного Марата. З цього закривавленого джерела випало зерно багатства, яким вона користується. Згідно з відомостями, які я одержав, вона дуже спритна переховувачка, бо досі ще немає доказів проти неї. Після смерті Марата, як каже донесення, яке я маю в руках, вона належала хімікові, засудженому на смерть у дванадцятому році за виготовлення фальшивих грошей. Вона була свідком на процесі. Під час цього зв’язку вона могла набути знань з токсикології. З 12-го року Революції до 1806 року вона торгувала ношеним одягом. Між 1812 і 1816 роками вона була два роки в тюрмі за розбещування малолітніх... Він тоді були під судом за підробку векселів, ви вже залишили той банк, де ваша тітка влаштувала вас на посаду службовця, завдяки вихованню, яке ви отримали, і тій протекції, яку ваша тітка мала від осіб, постачаючи жертви для їх розпусти... Все це, підслідний, дуже мало скидається на вельможність герцогів д’Оссуна... Чи ви й далі будете вперто заперечувати?..

Жак Коллен слухав пана Камюзо, думаючи про своє щасливе дитинство в коледжі ордену Ораторіанців, який він колись закінчив, і це роздумування надало йому справді здивованого вигляду. Хоч як Камюзо вмів допитувати, проте, не міг викликати на цьому спокійному обличчі ніякого руху.

— Якщо ви точно записали пояснення, які я подав спочатку, ви можете їх перечитати, — відповів Жак Коллен, — я не можу змінити їх... Я не бував у куртизанки, як же я можу знати, хто був у неї за кухарку. Я зовсім не знаю всіх тих осіб, про яких ви мені кажете.

— Не зважаючи на ваші заперечення, ми почнемо робити очні ставки, що мабуть, зменшить вашу впевненість.

— Людина, вже один раз розстріляна, звикла до всього, — лагідно відповів Жак Коллен.

Камюзо знову почав розглядати взяті під час обшуку папери, чекаючи повернення начальника таємної поліції і швидкість цього останнього була надзвичайна, бо тепер було пів на дванадцяту — допит почався о пів на одинадцяту, — а пристав прийшов сповістити тихенько про прибуття Бібі-Люпена.

— Нехай увійде, — відповів пан Камюзо.

Увійшовши, Бібі-Люпен, від якого чекали вигуку “Звичайно, це він!” — зупинився здивований. Він не міг пізнати свого “клієнта” в цьому обличчі, покопаному віспою. Це вагання вразило слідчого.

— Зріст — його, будова тіла — його, — сказав агент. — Ага, це ти, Жак Коллен! — провадив він далі, придивляючись до очей, до лінії лоба і вух. — Є такі речі, яких не можна змінити... Це, безперечно, він, пане Камюзо. У Жака є шрам від удару ножем на лівій руці. Накажіть йому скинути сюртук, ви побачите...

Жак Коллен знов був змушений скидати сюртук, Бібі-Люпен закотив рукав сорочки і показав шрам, про який він казав.

— Це від кулі, — сказав Карлос Еррера, — ось іще багато шрамів.

— Ага, це ж його голос! — скрикнув Бібі-Люпен.

— Ваша впевненість, — сказав слідчий, — це тільки довідка, це не доказ.

— Я знаю, — смиренно відповів Бібі-Люпен. — Але я вам знайду свідків. Одна з пансіонерок дому Воке вже прийшла... — сказав він, дивлячись на Коллена.

Спокійний вираз обличчя, якого набув Коллен, не змінився.

— Введіть цю особу, — рішуче сказав пан Камюзо, і його незадоволення було помітне, не зважаючи на удавану байдужість.

Цей рух був помічений Жаком Колленом, який мало розраховував на симпатію свого слідчого, і він з апатичним виглядом напружено обмірковував, як розшукати причину цього явища. Пристав увів пані Пуаре; її несподіваний вигляд призвів до того, що каторжник злегка здригнувся, але слідчий, який, здавалося, щось вирішив, не зважив на це.

— Як вас звуть? — запитав слідчий, беручись до виконання формальностей, з яких починаються всі свідчення й допити.

Пані Пуаре, маленька бабуся, біла й зморшкувата, як теляче воло, одягнена в темно-синє шовкове плаття, заявила, що вона зветься Крістіна-Мішель Мішоно, що вона дружина пана Пуаре, що їй п’ятдесят один рік, народилась у Парижі, живе на вулиці де Пуль, на розі вулиці де Пост, і здає мебльовані кімнати.

— У 1818 і 1819 роках, — сказав слідчий, — ви жили, пані, в буржуазному пансіоні, хазяйкою якого була пані Воке.

— Так, пане, там я познайомилася з паном Пуаре, колишнім службовцем на пенсії, який став моїм чоловіком, та ось уже рік, як він не встає з ліжка... Бідний чоловік, він дуже хворий. Тому я не можу надовго виходити з дому.

— Чи був тоді у цьому пансіоні якийсь Вотрен? — спитав слідчий.

— О, пане, це ціла історія! Це був жахливий каторжник...

— Ви допомогли заарештувати його.

— Це неправда, пане...

— Ви перед лицем правосуддя, бережіться!.. — суворо сказав пан Камюзо.

Пані Пуаре замовкла.

— Спробуйте пригадати, — провадив Камюзо. — Чи добре ви пам’ятаєте цього чоловіка? Чи впізнали б ви його?

— Я думаю, що так.

— Чи цей чоловік — не він? — спитав суддя.

Пані Пуаре надягла окуляри і подивилась на абата Карлоса Ерреру.

— Це його широкі плечі, його зріст, але... ні... якби... пане слідчий, — провадила вона, — якби я могла побачити його оголені груди, я його вмить пізнала б (див. “Батько Горіо”).

Слідчий і секретар не могли стримати сміху, не зважаючи на поважність своїх обов’язків. Жак Коллен поділив їх веселощі, проте помірно. Підслідний ще не надягнув сюртука, тільки що знятого з нього Бібі-Люпеном; по знаку слідчого, він люб’язно розкрив сорочку.

— Оце дійсно його хутро... але воно посивіло, пане Вотрен, — скрикнула пані Пуаре.

— Що ви скажете на це? — спитав суддя підслідного.

— Що це божевільна, — відповів Жак Коллен.

— Ах, боже мій! Якщо в мене був сумнів, бо в нього вже не те обличчя, самого голоса було б досить... Звичайно, це він загрожував мені... Ах, це його погляд!

— Агент таємної поліції і ця жінка не могли змовитись, щоб сказати про одне й те саме, бо ні він, ні вона не бачили вас. Як ви пояснюєте це?

— Правосуддя робило ще більші помилки, ніж та, яка може статися через свідчення жінки, що впізнає чоловіка по волохатих грудях, і через підозри поліцейського агента, — відповів Жак Коллен. — У мене знаходять подібність голосу, погляду, зросту з якимось великим злочинцем, — це вже щось досить напевне. Що ж до спогадів, що доводять існування між пані і моїм двійником відносин, від яких вона не червоніє, — ви самі сміялися з цього. Будьте ласкаві, пане, в інтересах істини, яку я хочу встановити щодо себе ще палкіше, ніж ви цього бажаєте в інтересах правосуддя, — спитайте в цієї пані... Фуа...

— Пуаре.

— ….. Пуаре (пробачте... я іспанець), чи пам’ятає вона, які особи жили в цьому... як ви назвали той дім?

— Буржуазний пансіон, — сказала пані Пуаре.

— Я не знаю, що це таке, — провадив Жак Коллен.

— Це дім, в якому обідають і снідають за абонементну плату.

— Правильно! — скрикнув Камюзо, схвально кивнувши головою Жакові Коллену, такий він був вражений видимою щирістю, з якою той давав йому способи розв’язати справу. — Постарайтесь пригадати мешканців, що були в пансіоні під час арешту Жака Коллена.

— Там був пан де Растіньяк, лікар Б’яншон, старий Горіо, мадемуазель Тайфер...

— Добре, — сказав слідчий, весь час стежачи за Жаком Колленом, обличчя якого залишалося байдужим. — Ну, так цей старий Горіо...

— Він помер, — відповіла пані Пуаре.

— Пане, — сказав Жак Коллен, — я часто зустрічав у Люсьєна якогось пана де Растіньяка, що був, здається, у зв’язку з пані де Нюсінжен, і якщо це про нього йдеться, то він ніколи не вважав мене за того каторжника, з яким мене намагаються сплутати...

— Пан де Растіньяк і лікар Б’яншон, — сказав слідчий, — посідають обидва таке становище в суспільстві, що їх свідчення, коли воно буде сприятливе для вас, буде досить, щоб звільнити вас. Кокар, приготуйте їм повістки.

Через кілька хвилин формальності свідчення пані Пуаре були закінчені; Кокар прочитав їй протокол того, що тільки що відбулося, і вона підписала його, але підслідний відмовився підписати, посилаючись на своє незнання форм французького судового права.

— Ну, на сьогодні досить, — сказав пан Камюзо, — ви, напевне, відчуваєте потребу поїсти, я скажу провести вас знов у Консьєржері.

— Ні! Я надто страждаю, щоб їсти, — сказав Жак Коллен.

Камюзо хотів погодити час повернення Жака Коллена з часом прогулянки звинувачених у дворику, але він хотів також одержати від начальника Консьєржері відповідь на той наказ, який йому дав уранці, і подзвонив, щоб надіслали пристава. Пристав прийшов і сказав, що швейцарка будинку на набережній Малаке хоче передати йому важливий документ, який стосується пана Люсьєна де Рюбампре.

Ця несподіванка була така важлива, що Камюзо через неї забув про свій намір.

— Хай увійде! — сказав він.

— Пробачте, пане, даруйте, — сказала швейцарка, вклоняючись судді і абатові Карлосу по черзі. — Нас з чоловіком так налякала поліція, коли два рази приходила, що ми забули в своєму комоді лист, адресований панові Люсьєну, за який ми заплатили десять су, хоч він і з Парижа, бо він дуже важкий. Чи не повернете ви мені ці гроші? Бозна, коли ми побачимо своїх квартирантів!

— Цей лист був переданий вам листоношею? — запитав Камюзо, дуже уважно розглянувши конверт.

— Так, пане.

— Кокар, запротоколюйте цю заяву. Ну, тітко, скажіть ваше ім’я і прізвище, ваше звання.

Камюзо взяв з швейцарки присягу, потім продиктував протокол.

Виконуючи ці формальності, він перевіряв поштовий штемпель, на якому був позначений час виймання і розноски, а також і дата. Отже, цей лист, принесений до Люсьєна наступного дня після смерті Естер, був, безперечно, написаний і кинутий у скриньку в день катастрофи.

Можна тепер уявити здивування пана Камюзо, коли він прочитав цей лист, написаний і підписаний тією, кого суд вважав за жертву злочину.

Естер — Люсьєнові

Понеділок, 13 травня 1830 року

(мій останній день, о десятій годині ранку).

Мій Люсьєн, мені не лишається й години життя. Об одинадцятій я буду мертва і помру без жодних страждань. Я заплатила п’ятдесят тисяч франків за гарненьку чорну смородинку, що містить отруту, яка вбиває з блискавичною швидкістю. Отже, кізочко моя, ти зможеш сказати собі: “Моя маленька Естер не страждала...” Так, я страждатиму тільки доти, поки писатиму ці сторінки.

“Нюсінжен — ця потвора, яка купила мене так дорого, знаючи, що день, коли я віддамся йому, не матиме свого завтра, — тільки що пішов, п’яний, як ведмідь, якого напоїли. У перший і останній раз у своєму житті я мала змогу порівняти своє колишнє ремесло веселої дівчини з життям кохання, протиставити ніжність, яка розквітає в безмежності, з жахливим обов’язком, який хотів би знищити самого себе, щоб не залишити місця поцілункові. Треба було відчути цю бридоту, щоб смерть здалася прекрасною... Я прийняла ванну; я хотіла б мати змогу покликати духівника з того монастиря, де мене хрестили, і сповідатись, щоб обмити душу. Але досить про проституцію, це було б профанацією таїнства, і зрештою я почуваю себе очищеною водами щирого каяття. Хай Бог вчинить зі мною, як схоче”.

“Облишмо всі ці ремствування, я хочу до останньої хвилини бути для тебе твоєю Естер, не набридати тобі моєю смертю, майбутньою долею, Богом, що був би недобрий, якби він і в потойбічному житті мучив мене, коли я зазнала стільки страждань в цьому...”

“Переді мною твій прекрасний портрет пензля пані де Мірбель. Цей портрет зі слонової кості втішав мене під час твоєї відсутності, я дивлюсь на нього в захваті, пишучи тобі мої останні дужки, описуючи останнє биття мого серця. Я покладу портрет у цей лист, бо я не хочу, щоб його вкрали або продали. Сама тільки думка про те, що предмет, який був моєю радістю, міститиметься у вітрині крамаря серед дам і офіцерів імперії або серед китайських болванчиків — доводить мене до млості. Знищ цей портрет, серденько моє, не давай його нікому... хіба що цей подарунок поверне тобі серце тієї ходячої одягненої тріски, тієї Клотильда де Гранльє, яка наробить тобі синців у ліжку, такі в неї гострі кістки... Так, я згодна на це, я ще раз стану тобі в пригоді, як було за життя. Ах, щоб зробити тобі приємність або навіть щоб посмішити тебе, я стала б перед вогнем, тримаючи в роті яблуко, щоб спекти його для тебе. Моя смерть буде тобі все ж корисна. Я розладнувала твоє родинне щастя... О, ця Клотильда! — я не розумію її. Мати змогу бути твоєю дружиною, носити твоє ім’я, не залишати тебе ні вдень, ні вночі, бути твоєю, — і ще маніжитись! Для цього треба бути з Сен-Жерменського передмістя... і не мати й десяти фунтів м’яса на кістках...”

“Бідний Люсьєн! Любий честолюбцю-невдахо, я думаю про твоє майбутнє. Побачиш, тобі ще не раз буде жаль твоєї бідної вірної собачки, тієї доброї дівчини, яка крала для тебе, яка заради тебе дозволила б потягти себе в кримінальний суд, аби тільки забезпечити твоє щастя. Єдине, що вона робила, — це було мріяти про твої втіхи, вигадувати їх для тебе. Вона зберігала кохання до тебе в своєму волоссі, в ногах, у вухах, нарешті — це була твоя ballerina, кожний погляд якої був для тебе благословенням. Вона шість років думала тільки про тебе, була цілком твоєю річчю, завжди була тільки випромінюванням твоєї душі, як світло — випромінювання сонця. Та, зрештою, не маючи ні грошей, ні честі, я не можу — який жаль! — бути твоєю дружиною... Я завжди дбала про твоє майбутнє, віддаючи тобі все, що мала... Як тільки ти одержиш цей лист, прийди і візьми те, що буде в мене під подушкою, бо я не довіряю слугам...”

“Знаєш, я хочу бути гарною, коли помру; я ляжу, витягшисьу ліжку, набуду пози! Потім я притисну смородинку до піднебіння і не буду спотворена ні конвульсіями, ні смішною позою”.

“Я знаю, що пані де Серізі посварилася з тобою через мене, але бачиш, мій котику, коли вона взнає, що я померла, вона тобі пробачить, ти їй догоджатимеш, вона тебе добре одружить, якщо Гранльє будуть і далі відмовляти”.

“Моє серденько, я не хочу, щоб ти занадто ремствував, дізнавшись про мою смерть. Насамперед я мушу тобі сказати, що одинадцята година понеділка 13 травня є тільки завершенням довгої хвороби, яка почалася в той день, коли на Сен-Жерменській терасі ви мене знов штовхнули до колишнього мого життя... Душа може боліти так само, як і тіло. Тільки душа не може так по-дурному віддаватись стражданню, як тіло. Тіло не так підтримує душу, як душа — тіло, і в душі є спосіб вилікувати себе через ті міркування, що примушують модисток вдаватись до головешки. Ти мені подарував друге життя, коли позавчора сказав, що якби Клотильда тобі ще раз відмовила, то ти одружився б зі мною. Для нас це було б велике нещастя, я б умерла, так би мовити, ще більше; бо є смерті гіркі так чи інакше. Ніколи світ нас не прийняв би”.

“Ось уже два місяці, як я міркую з приводу багатьох речей. Ах! Бідна дівчина в бруді, якою я була перед вступом до монастиря! Чоловіки вважають її за гарну, вони безцеремонно примушують її служити для їх утіх, вони відпускають її пішки, приїхавши по неї в кареті; якщо вони не плюють їй в обличчя, то від цього її оберігає краса; але морально вони роблять гірше. Так ось, хай така дівчина дістане спадщину в п’ять або шість мільйонів, за нею почнуть упадати князі, їй з пошаною вклонятимуться, коли вона буде їхати в кареті, вона зможе вибирати між найстаровиннішими гербами Франції і Наварри. Цей світ, що сказав би нам рака, бачачи союз двох прекрасних і щасливих істот, цей самий світ постійно вітав мадам де Сталь, не зважаючи на всі ті романи, бо в неї було двісті тисяч ренти. Світ, що схиляється перед грішми й перед славою, не хоче схилятись ні перед щастям, ні перед чеснотою, — адже я робила б добро... О, скільки сліз я б осушила!.. Думаю, що стільки, скільки сама пролила. Так, мені хотілося б жити тільки для тебе і для милосердя!”

“Ось міркування, які роблять для мене смерть прекрасною. Отож, не ремствуй, мій любий котику. Кажи собі часто: “були дві добрі дівчини, двоє прекрасних створінь, і обоє вмерли заради мене, не маючи зла проти мене, кохаючи мене”. Споруди в своєму серці пам’ятник для Коралі і Естер і йди своєю дорогою. Пам’ятаєш, як ти мені колись показав стареньку, зморшкувату, в жовто-зеленому капелюшку, у коричневій з чорними жирними плямами ватній кофті коханку одного дореволюційного поета? Її погано зігрівало сонце, вона вмостилась на терасі в Тюїльрі; вона турбувалась про свого огидного мопса, найостаннішого з мопсів. А знаєш, у неї були колись лакеї, екіпажі, окремий будинок. Я сказала тобі: “Краще вмерти в тридцять років”. В той день я була задумлива, і ти витворяв усякі шаленства, щоб розважити мене. Між двома поцілунками я сказала тобі знов: “Щодня гарні жінки виходять з вистави, коли вона ще не закінчилась”. Так ось, я не схотіла дивитись на останню п’єсу, і край”.

“Я, напевне, здаюсь тобі балакучою, але це ж мої останні “теревені”. Я пишу тобі так само, як розмовляла з тобою, і хочу розмовляти з тобою весело. Модистки, що ремствують, здавалися мені завжди жахливими. Ти знаєш, що я один раз уже зуміла добряче вмерти, повернувшися з того фатального балу в Опері, де тобі сказали, що я була дівкою!”

“О, ні, моє серденько, ніколи не віддавай цього портрета. Якби ти знав, з якою хвилею кохання я тільки що поринула в твої очі, дивлячись на них у захваті, кинувши писати, — ти подумав би, — знаходячи знову кохання, яким я намагалась оздобити цю слонову кістку, — що душа твоєї кізочки тут”.

“Мертва, що благає милостині, — як це комічно!.. Що ж, треба навчитись спокійно триматись у могилі”.

“Ти не знаєш, якою героїчною здалася б моя смерть дурням, коли б вони взнали, що цієї ночі Нюсінжен пропонував мені два мільйони за те, щоб я любила його так, як люблю тебе. Він буде таки обікрадений, коли дізнається, що я додержала слова, здохнувши від нього. Я спробувала все, щоб іще дихати повітрям, яким дихаєш ти. Я сказала цьому гладкому злодієві: “Хочете, щоб я вас кохала, як ви бажаєте? Я навіть пообіцяла б ніколи не бачити Люсьєна”... — “Що ж треба зробити?..” — спитав він. — “Дайте мені два мільйони для нього...” Ні! Якби ти тільки бачив його гримасу... Ах, я б посміялась, якби це не було таким трагічним для мене. “Можете не відмовляти, — сказала я йому, — я вже бачу — ви більше дорожите двома мільйонами, ніж мною. Жінці завжди приємно знати, скільки вона коштує”, — сказала я, повернувшись до нього спиною”.

“Цей старий негідник дізнається через кілька годин, що я не жартувала”.

“Хто буде робити тобі так, як я, проділ на голові? Та! Не хочу більше думати ні про що життєве, залишилось тільки п’ять хвилин, я віддам їх Богові; не ревнуй, мій любий ангел, я буду говорити з ним про тебе, попрошу в нього щастя для тебе — ціною моєї смерті і моїх страждань на тому світі. Неприємно йти в пекло; мені хотілося б побачити ангелів, щоб узнати, чи подібні вони до тебе...”

“Прощай, моє серце! Прощай! Я благословляю тебе всім своїм стражданням. Навіть у могилі буду

твоєю Естер”.

“Б’є одинадцята година. Я востаннє помолилась, зараз ляжу, щоб умерти. Ще раз, прощай! Я хотіла б, щоб тепло моєї руки залишило тут мою душу разом з останнім поцілунком, і я хочу ще раз назвати тебе моїм любеньким котиком, хоч ти й причина смерті

твоєї Естер”.

Почуття ревнощів стиснуло серце слідчого, коли він закінчив читати цей єдиний лист самогубці, написаний з такою веселістю, хоч це й була гарячкова веселість останнього зусилля сліпої ніжності.

“Що в ньому є такого особливого, що його так кохають?” — подумав він, повторюючи те, що кажуть усі чоловіки, не обдаровані вмінням подобатись жінкам.

— Якщо ви зможете довести не тільки те, що ви не Жак Коллен, каторжник-утікач, а й те, що ви справді дон Карлос Еррера, толедський канонік, секретний посланець його величності Фердинанда VII, — сказав слідчий Жаку Колленові, — вас відразу випустять, бо безсторонність, властива моєму званню, примушує мене сказати вам, що я оце одержав листа від дівчини Естер Гобсек, в якому вона признається в намірі заподіяти собі смерть і висловлює підозру проти своїх слуг, за якою можна вважати, що вони винуватці викрадення семиста п’ятдесяти тисяч франків.

Кажучи це, пан Камюзо порівнював почерк нацисті з почерком на заповіті, і для нього було очевидно, що лист був написаний тією ж самою особою, яка написала заповіт.

— Пане, ви занадто поспішили повірити в злочин, не поспішайте повірити крадіжці.

— А!.. — сказав Камюзо, кидаючи на підслідного погляд судді.

— Не думайте, що я буду компрометувати себе, кажучи, що ця сума може знайтись, — провадив Жак Коллен, показуючи слідчому, що він розумів його підозри. — Цю бідну дівчину її слуги дуже любили. І, якби я був вільний, я подбав би тепер про розшук грошей, що належать людині, яку я люблю більше за всіх на світі — Люсьєнові. Чи не будете ви ласкаві дозволити мені прочитати цей лист, я не затримаю... Це ж доказ невинності моєї любої дитини. Ви не можете боятись, що я його знищу... або що я скажу комусь про нього, я ж у секретному відділі.

— У секретному!.. — скрикнув слідчий. — Ви не будете там більше. Тепер уже я прошу вас якнайшвидше засвідчити своє звання. Зверніться до посла, якщо хочете...

І він подав лист Жаку Колленові. Камюзо був щасливий, що може вийти зі скрутного становища і задовольнити генерального прокурора, пані де Мофріньєз і пані де Серізі. Все ж він байдуже і з цікавістю придивлявся до обличчя підслідного, поки той читав лист куртизанки, і, не зважаючи на щирість почуттів, що відбивались на цьому обличчі, казав сам до себе:

“І все ж це справжнє обличчя каторжника”.

— От як його люблять... — скавав Жак Коллен, повертаючи лист.

І Камюзо побачив обличчя, зрошене слізьми.

— Якби ви його знали! — провадив він. — Це така юна, така свіжа душа, така розкішна краса, це дитина, поет... Відчуваєш нестримну потребу жертвувати собою для нього, задовольняти його найменші бажання. Цей любий Люсьєн такий чарівний, коли він ласкавий.

— Що ж, — сказав слідчий, роблячи ще одне зусилля, щоб викрити правду, — ви не можете бути Жаком Колленом...

— Ні, пане, — відповів каторжник.

І Жак Коллен став більш ніж будь-коли доном Карлосом Еррерою. У своєму бажанні довершити свій твір, він наблизився до слідчого, завів його до ніші вікна і набув манери князя церкви, розмовляючи в тоні довіри.

— Я так люблю цю дитину, пане, що якби треба було стати тим злочинцем, за якого ви мене вважаєте, щоб усунути неприємності для цього кумира мого серця, я звинуватив би себе, — сказав він тихо. — Я зробив би, як ця бідна дівчина, що вмерла заради нього. Отже, я благаю вас, пане, зробити мені ласку і звільнити Люсьєна негайно.

— Мій обов’язок не дозволяє мені цього, — добродушно сказав Камюзо; — але коли й з небесами бувають угоди, то правосуддя вміє робити поступки, і якщо ви мені можете навести поважні доводи... Кажіть, цього не будуть записувати.

— Добре, — сказав Жак Коллен, обдурений добродушністю Камюзо, — я знаю, як жахливо страждає бідна дитина в цю хвилину, він здатний вкоротити собі віку, побачивши себе в тюрмі...

— О, щодо цього... — сказав Камюзо, знизавши плечима.

— Ви не знаєте, кому ви робите послугу, роблячи її мені, — додав Жак Коллен, бажаючи зворушити інші струни. — Ви робите послугу орденові, могутнішому, ніж усі графині де Серізі, всі герцогині де Мофріньєз, які теж не простять вам того, що ви мали їх листи в своєму кабінеті... — сказав він, показуючи на дві пачки напахчених листів. — Мій орден пам’ятає послуги...

— Пане, — сказав Камюзо, — досить. Шукайте інших доказів. Я стільки ж зобов’язаний перед підслідним, скільки й перед громадським обвинуваченням.

— Добре, повірте мені, я знаю Люсьєна, це душа жінки, поета й південця, без стійкості й волі, — провадив Жак Коллен, якому здалось, що слідчий нарешті перейшов на їх бік. — Ви впевнені в невинності цього юнака, не мучте його, не допитуйте; передайте йому цей лист, скажіть, що він — спадкоємець Естер, і поверніть йому волю... Коли ви вчините інакше, ви самі будете в розпачі від цього, а коли ви його просто випустите, я поясню вам (тримайте мене в секретній камері) завтра, сьогодні ввечері, все, що вам буде здаватись таємничим у цій справі, а також причини запеклого переслідування, предметом якого є я, — хоч я й важу життям, бо вже п’ять років домагаються моєї голови... Коли Люсьєн буде вільний, багатий і одружений з Клотильдою де Гранльє, моя роль на землі буде виконана, я не захищатиму більше своєї шкіри. Мій переслідувач — шпиг вашого небіжчика короля.

— А, Корантен!

— А, він зветься Корантен... дякую... Ну, що ж, пане, чи обіцяєте ви мені зробити те, чого я прошу у вас?..

— Слідчий не може і не повинен нічого обіцяти. Кокар! Скажіть приставу й жандармам, щоб провели підслідного в Консьєржері... Я дам розпорядження, щоб цього вечора вас перевели в “пістоль”, — додав він лагідно і злегка кивнув головою підсудному.

Вражений проханням, з яким Жак Коллен тільки що звернувся до нього, і пригадуючи, як він настирливо намагався пройти на допит перший, посилаючись на свій хворобливий стан, Камюзо знову відчув недовір’я. Прислухаючись до своїх непевних підозр, він побачив, що удаваний вмираючий іде, ступаючи мов Геркулес, облишивши дуже добре розіграні викривляння, які супроводили його появу.

— Пане!

Жак Коллен обернувся.

— Мій секретар, не зважаючи на вашу відмову підписати, прочитає вам протокол.

Підслідний мав чудове здоров’я, і рух, яким він підійшов і сів поруч секретаря, був останнім променем світла для слідчого.

— Ви раптом одужали! — сказав Камюзо.

“Вскочив!” — подумав Жак Коллен.

Потім він відповів уголос:

— Радощі, пане, ось єдина панацея, яка існує... Цей лист, доказ невинності, в якій я не сумнівався... ось великі ліки.

Слідчий провів задумливим поглядом свого підслідного, коли пристав і жандарми оточили його. Потім він зробив рух людини, що пробуджується, і кинув лист Естер на стіл секретаря.

— Кокар, перепишіть цей лист!..

Якщо людині взагалі властиво не довіряти, коли її просять зробити що-небудь, що суперечить її інтересам і обов’язкові, або навіть що-небудь для неї байдуже, — то таке почуття недовіри є законом для слідчого.

Чим більше підслідний (звання якого й досі не було засвідчене) загрожував хмарами на горизонті, якщо Люсьєна буде допитано, тим потрібнішим здавався цей допит для слідчого Камюзо. Хоч ця формальність, згідно з кодексом законів і звичаями, і не була потрібною — вона була потрібна, щоб розв’язати питання про особу абата Карлоса.

Кожна професія має своє сумління. Навіть помимо цікавості Камюзо допитав би Люсьєна через свою чесність урядовця, як він тільки що допитував Жака Коллена, вдаючись до хитрощів, які вважав дозволеними і найчесніший слідчий. Послуга, яку він хотів зробити, власне кажучи, його кар’єра — все це для Камюзо поступалось перед бажанням дізнатись правди, вгадати її, хоч би й приховавши її потім. Він барабанив по шибках вікна, віддаючись потокові своїх міркувань, бо в таких випадках думка — немов річка, що тече крізь тисячу країн. Коханці істини — судді — подібні до ревнивих жінок; вони роблять тисячі припущень і копирсаються в них кинджалом підозр, як стародавній жрець тельбушив жертву; далі вони зупиняються не на істинному, а на ймовірному і нарешті наближаються до істини. Жінка допитує коханого чоловіка, як судовий слідчий допитує злочинця. У таких умовах вже досить проблиску, слова, інтонації, вагання, щоб викрити прихований факт, зраду, злочин.

“Спосіб, яким він тільки що змалював мені відданість своєму синові (якщо це його син) примушує мене думати, що в домі тієї дівчини він був для того, щоб стежити за здобиччю, і, не знаючи, що подушка мертвої ховала заповіт, він взяв наперед для свого сина ті сімсот п’ятдесят тисяч франків... Ось чому він обіцяв знайти гроші. Пан де Рюбампре зобов’язаний перед самим собою і правосуддям з’ясувати звання свого батька... А обіцяти мені протекцію свого ордену (його ордену!), якщо я не допитуватиму Люсьєна...”

На цій думці він зупинився.

Як ми бачили, судовий слідчий спрямовує допит за власним бажанням. Від нього залежить — вдаватись до хитрощів чи ні.

Допит — це ніщо і це — все. У цьому — полягає кар’єра. Камюзо подзвонив, пристав повернувся. Він наказав привести пана Люсьєна де Рюбампре, але звелів, щоб той ні з ким не мав контактів під час переходу. Була друга година після полудня.

“Тут є якась таємниця, і таємниця, очевидно, дуже важлива, — сказав сам до себе слідчий. — Ота амфібія не є ні священиком, ні мирянином, ні каторжником, ні іспанцем, але він не хоче, щоб його протеже сказав яке-небудь необережне слово, і думає так: “Поет — слабкий, як жінка, він не такий, як я, — Геркулес дипломатії, і ви в нього з легкістю вирвете нашу таємницю”. Ну, так ми про все дізнаємось від цього невинного”.

І він почав стукати по краю стола розрізальним ножем із слонової кістки, тим часом як його секретар переписував лист Естер. Скільки є дивного в застосуванні наших здібностей! Камюзо припускав усі можливі злочини, і обминав єдиний, який зробив підслідний, — фальшивий заповіт на користь Люсьєна. Нехай ті, що заздрять становищу урядовців, подумають про це життя, що минає в постійних підозрах, в тортурах, яких ці люди завдають своєму розумові, бо громадські справи не менш складні, ніж кримінальні слідства; тоді їм, мабуть, буде ясно, що і священик, і урядовець мають однаково важку упряж, однаково вкриту всередині вістрями. А втім, усяка професія має свою волосяницю і свої китайські головоломки.

О другій годині до кабінету пана Камюзо ввійшов Люсьєн де Рюбампре, блідий, змарнілий, з червоними й опухлими очима, одне слово, настільки знеможений, що це дозволило Камюзо порівняти природу з мистецтвом, справжнього вмираючого — з театральним. Цей перехід від Консьєржері до кабінету слідчого між двома жандармами, з приставом попереду, довершив розпач Люсьєна. Поет волів би страту, а не суд. Коли пан Камюзо побачив натуру, зовсім позбавлену моральної мужності, яка становить саму суть судді і яка тільки що могутньо виявилась у другого підслідного, то ця легка перемога здалась йому жалюгідною, а зневага дозволила йому завдати рішучих ударів; він відчував у цьому поєдинку той же самий жахливий спокій, який відзначав стрільця, коли той стріляв по мішенях.

— Заспокойтесь, пане де Рюбампре; перед вами суддя, що прагне виправити лихо, яке правосуддя мимоволі вчиняє попереднім арештом, якщо цей арешт безпідставний. Я вважаю вас невинним, ви негайно будете звільнені. Ось доказ вашої невинності. Це лист, що зберігався у вашої швейцарки під час вашої відсутності; вона тільки що його принесла. Збентежена обшуком і звісткою про ваш арест у Фонтенебло, ця жінка забула про цей лист; його прислано від мадемуазель Естер Гобсек... Читайте.

Люсьєн взяв лист, прочитав його й розридався. Він ридав, не можучи вимовити жодного слова. Через чверть години, протягом якої Люсьєн з великим зусиллям опанував себе, секретар подав йому копію листа і напросив підписатись під словами: “з оригіналом згідно. Оригінал подається на першу вимогу протягом слідства”, запропонувавши звірити; але Люсьєн поклався на слово Кокара щодо точності.

— Пане, — сказав слідчий з добродушним виразом, — важко все ж звільнити вас, не виконавши наших формальностей, не поставивши вам деяких запитань... Я прошу вас відповідати, майже як свідка. Такій людині, як ви, на мою думку, зайвим буде нагадувати, що присягання казати правду є тут не тільки закликом до вашого сумління, а й потребою, яка випливає з вашого становища, поки що двозначного. Правда нічим вам не зашкодить, яка б вона не була. А брехня вас заведе в суд присяжних і примусить мене відвести вас у Консьєржері, тоді як, відповівши щиро на мої запитання, ви вже сьогодні ночуватимете вдома і будете реабілітовані повідомленням, надрукованим у газетах: “Пан де Рюбампре, заарештований вчора в Фонтенебло, був негайно звільнений після короткого допиту”.

Ця промова справила велике враження на Люсьєна, і, побачивши настрій підслідного, слідчий додав:

— Повторюю, вас підозрювали в співучасті у вбивстві через отруєння мадемуазель Естер. Є докази, що вона вкоротила собі віку, і цим усе сказано. Але викрадено гроші — сімсот п’ятдесят тисяч франків, що становлять частину спадщини, а спадкоємець — ви; тут, на жаль, є злочин. Цей злочин стався перед виявленням заповіту. Правосуддя гадає, що особа, яка любить вас так само, як ви любили мадемуазель Естер, припустилась цього злочину заради вас. Не перебивайте мене, — сказав Камюзо, жестом забороняючи Люсьєнові говорити, — я ще вас не допитую. Я хочу пояснити вам, наскільки ваша честь зацікавлена в цьому питанні. Облиште фальшиве, жалюгідне питання тієї честі, яка пов’язує між собою співучасників, і кажіть саму тільки правду.

Нам уже довелось зазначити крайню невідповідність зброї в цій боротьбі між підслідними й судовими слідчими. Безперечно, вміле непризнання має перевагу своєї формальної категоричності і є достатнім захистом для злочинця; але ця своєрідна зброя не захищає, коли стилет допиту знаходить у ній яку-небудь щілинку. У тому разі, коли непризнання робиться недостатнім через які-небудь очевидні факти, підслідного тоді цілком віддано на волю судді. Уявіть тепер напівзлочинця, як Люсьєн, який, врятувавшись з першої катастрофи своєї чесноти, міг би виправитись і зробитись корисним для своєї країни: він загине в пастках допиту. Слідчий складає дуже сухий протокол, точний аналіз запитань і відповідей, але не залишається ніякого сліду від його лукаво-батьківських промов, від його обманливих умовлянь, на зразок наведених вище. Судді вищих судових інстанцій і присяжні бачать результати, не знаючи про способи. Тому, на думку деяких освічених людей, було б дуже добре, якби допит чинили присяжні, як в Англії.

У Франції ця система застосовувалась деякий час. За кодексом брюмера IV року така установа звалась обвинувальною колегією присяжних на противагу судові присяжних, який провадить судовий процес. Щодо остаточного вироку, то, відновивши звинувачувальну колегію присяжних, його довелося б перенести в коронний суд без участі присяжних.

— Ну, — сказав Камюзо після паузи, — як ваше ім’я? — Пане Кокар, увага! — сказав він секретареві.

— Люсьєн Шардон де Рюбампре.

— Ви народились?

— В Ангулемі.

І Люсьєн назвав день, місяць і рік.

— У вас не було маєтку?

— Ніякого.

— Все ж ви робили протягом першого перебування в Парижі значні витрати, порівняно з вашим статком?

— Так, пане, але в цей час я мав в особі мадемуазель Коралі надзвичайно відданого друга, якого я мав нещастя втратити. Горе, спричинене цією смертю, привело мене знов на мою батьківщину.

— Добре, пане, — сказав Камюзо. — Хвалю вас за щирість, вона буде оцінена.

Як можна бачити, Люсьєн ступав на шлях цілковитого признання.

— Ви робили ще більші витрати, повернувшись з Ангулема в Париж, — провадив далі Камюзо, — ви жили, як людина, що має приблизно шістдесят тисяч франків ренти.

— Так, пане.

— Хто давав вам ці гроші?

— Мій покровитель, абат Карлос Еррера.

— Де ви з ним познайомились?

— Я зустрів його на великому шляху в ту хвилину, коли намагався вкоротити собі віку...

— Ви ніколи не чули, щоб про нього згадували у вашій сім’ї, від вашої матері?..

— Ніколи.

— Ваша мати ніколи не казала вам, що зустрічала якогось іспанця?..

— Ніколи.

— Чи можете ви пригадати місяць і рік, коли ви вступили в зв’язок з мадемуазель Естер?

— В кінці 1823 року, в маленькому театрі на бульварі.

— Спочатку ви платили їй гроші?

— Так, пане.

— Останнім часом, бажаючи одружитися з мадемуазель де Гранльє, ви купили рештки замку Рюбампре, приєднали до них на мільйон землі, сказали родині де Гранльє, що ваша сестра й зять тільки що одержали значну спадщину і що цими грішми ви завдячуєте їх щедрості? — Чи сказали ви так, пане, сім’ї де Гранльє?

— Так, пане.

— Ви не знаєте причини розриву вашого шлюбного контракту?

— Зовсім не знаю, пане.

— Ну, так от: сім’я де Гранльє надіслала до вашого зятя по довідки одного з найповажніших паризьких повірених. В Ангулемі повірений довідався з власних визнань вашої сестри і вашого зятя не тільки про те, що вони вам позичили незначну суму, але й про те, що їх спадщина складається з нерухомого майна, правда, досить значного, але сума капіталу ледве досягала двохсот тисяч франків ... Вас не мусить дивувати, що така сім’я, як де Гранльє, відступає перед статками, походження яких не доведене. Ось, пане, до чого довела вас брехня...

Люсьєн похолов від цього повідомлення і його залишила остання душевна сила.

— Поліція й правосуддя знають усе, що хочуть знати, подумайте добре про це. Тепер, — провадив він, маючи на думці батьківство, яке приписував собі Жак Коллен, — чи знаєте ви, хто є насправді удаваний Карлос Еррера?

— Так, пане, але я дізнався про це занадто пізно.

— Як занадто пізно? Поясніть.

— Це не священик, це не іспанець, це...

— Каторжник-утікач? — жваво спитав суддя.

— Так, — відповів Люсьєн. — Коли фатальна таємниця відкрилась мені, я був його боржником, я гадав, що зв’язався з шановним священиком...

— Жак Коллен... — сказав суддя, починаючи фразу.

— Так, Жак Коллен, — повторив Люсьєн, — це його ім’я.

— Добре. Жака Коллена, — провадив пан Камюзо, — тільки що впізнала одна особа, і якщо він досі заперечує, то це він, мабуть, робить у ваших інтересах. Але я питав вас, чи знаєте ви цю людину для того, щоб викрити інший обман з боку Жака Коллена.

Люсьєнові немов розпеченим залізом припекло нутро, коли вій почув це жахливе зауваження.

— Чи відомо вам, — провадив суддя, — що він видає себе за вашого батька, щоб виправдати свою надзвичайну прихильність до вас?

— Він мій батько!.. О, пане!.. Він сказав це?

— Чи підозрюєте ви, звідки походять гроші, які він передавав вам? Бо, коли вірити листу, що ви тримаєте в руках, мадемуазель Естер, ця бідна дівчина, надавала вам пізніше ті ж самі послуги, що й мадемуазель Коралі, але протягом кількох років, як ви тільки що казали, ви жили, — і дуже розкішно, — нічого не одержуючи від неї.

— Це я у вас, пане, спитаю, — скрикнув Люсьєн, — де каторжники беруть гроші... Отой Жак Коллен — мій батько!.. О, моя бідна мати!..

І він розридався.

— Секретарю, прочитайте підслідному ту частину допиту удаваного Карлоса Еррера, де він говорить, що він батько Люсьєна де Рюбампре...

Поет вислухав читання з такою мовчазністю й стриманістю, що на нього важко було дивитись.

— Я пропав! — скрикнув він.

— На шляху честі і правди — не пропадають, — сказав слідчий.

— Але ж ви передасте Жака Коллена до суду присяжних? — спитав Люсьєн.

— Безперечно, — відповів Камюзо, який хотів примусити Люсьєна говорити далі. — Висловіть вашу думку до кінця.

Але, не зважаючи на зусилля і спонукання судді, Люсьєн не відповідав. Здатність міркувати з’явилася занадто пізно, як у всіх людей, що є рабами почуття.

У цьому полягає різниця між поетом і дієвою натурою; один віддається почуттю, щоб відтворити його в живих образах, він міркує тільки згодом; тим часом як другий відчуває й міркує разом. Люсьєн сидів, пополотнілий, похмурий. Він бачив себе на дні прірви, куди його скинув слідчий, коли він, поет, довірився його добродушності. Він тільки що зрадив не тільки свого благодійника, а й співучасника, який захищав їх позицію з мужністю лева, з довершеною спритністю. Там, де Жак Коллен усе врятував своєю сміливістю, Люсьєн, цей гострий розум, усе занапастив своїм нерозумінням і нерозсудливістю. Та огидна брехня, що обурювала його, служила ширмою для ще огиднішої істини. Збентежений хитрощами слідчого, переляканий його жорстокою спритністю, швидкістю ударів, яких той завдавав йому, користуючись помилками його викритого життя, немов гачками, щоб порпатись у його сумлінні, — Люсьєн був тепер наче тварина, яку обминула колода різника. Вільний і невинний увійшов він до цього кабінету і через хвилину зробився злочинцем через свої власні зізнання. Нарешті, на довершення глуму, слідчий, спокійний і байдужий, зауважив Люсьєнові, що викриття його були плодом помилки. Камюзо мав на думці вигадане батьківство, яке удавав Жак Коллен, тим часом, як Люсьєн, опанований жахом перед виявленням його кровного зв’язку з каторжником-утікачем, наслідував уславлену необачність убивць Івіка[109].

Одна з заслуг Руайє-Коллара[110] полягає в тому, що він оголосив постійну перемогу природних почуттів над почуттями нав’язаними, що він підтримував права першості особистих зобов’язань, запевняючи, що право гостинності, наприклад, так зобов’язує, що може анулювати судову присягу.

Він захищав цю теорію прилюдно з французької трибуни. Він сміливо хвалив змовників, доводив, що людяно коритись законам дружби більше, ніж тиранічним законам, витягнутим із громадського арсеналу з тієї чи іншої нагоди. Нарешті природне право має свої закони, ніде не опубліковані, проте, дієвіші, краще відомі, ніж закони, викувані суспільством. Люсьєн тільки що, на шкоду собі, зрікся закону солідарності, який примушував його мовчати і дати змогу Жаку Колленові захищатись. Більш того, він його звинуватив. У його власних інтересах ця людина повинна була залишатись для нього завжди Карлосом Еррерою.

Пан Камюзо втішався своєю перемогою; він піймав двох злочинців: він зламав рукою правосуддя одного з улюбленців моди і впіймав невловимого Жака Коллена. Він сподівався, що його оголосять наймайстернішим судовим слідчим. Отже, він дав спокій своєму підслідному, вивчаючи в той же час його мовчазне остовпіння; він бачив, як на перекривленому обличчі Люсьєна виступали краплі поту, зростали і нарешті котились, змішавшись з потоками слів.

— Навіщо плакати, пане де Рюбампре? Ви, як я вам сказав, спадкоємець мадемуазель Естер, у якої нема ні прямих, ні побічних спадкоємців; а її спадщина досягає майже восьми мільйонів, якщо знайдуться загублені сімсот п’ятдесят тисяч.

Це було останнім ударом для винного. Десять хвилин витримки і, як казав Жак Коллен, він був би біля мети всіх своїх бажань. Він розрахувався б з Жаком Колленом, розлучився б з ним, розбагатів би, одружився б з мадемуазель де Гранльє. Ніщо не може красномовніше за цю сцену довести, якою могутністю озброєні судові слідчі завдяки ізоляції і роз’єднанню підслідних, а також довести велику цінність такого повідомлення, як те, яке зробила Азія Жаку Колленові.

— Ах, пане, — відповів Люсьєн з гіркотою й іронією людини, що робить собі п’єдестал зі свого довершеного нещастя, — як правильно кажуть вашою мовою: “витримати допит”... Щодо мене, я не вагався б вибрати між колишніми фізичними тортурами і теперішніми моральними, я волів би того страждання, що колись завдавав кат... Чого ви ще хочете від мене? — провадив він гордо.

— Тут, пане, — сказав слідчий, стаючи бундючним і глумливим у відповідь на гордість поета, — тільки я маю право ставити запитання.

— Я мав право не відповідати, — прошепотів бідолашний Люсьєн, до якого повернувся весь його ясний розум.

Секретар, прочитайте підслідному його свідчення...

“Я знов стаю підслідним!” — сказав сам до себе Люсьєн. Поки урядовець читав, Люсьєн зупинився на рішенні, яке змусило його підлестити пана Камюзо. Коли бурмотіння Кокара припинилося, поет здригнувся, як людина, якій перешкоджає спати звичний шум, але яка прокидається, вражена раптовою тишею.

— Ви мусите підписати протокол вашого допиту, — сказав слідчий.

— А ви мене звільняєте? — спитав Люсьєн, вдаючись у свою чергу до іронії.

— Поки що ні, — відповів Камюзо, — але завтра, після вашої очної ставки з Жаком Колленом, ви, звичайно, будете звільнені. Правосуддя тепер повинно пересвідчитись, чи не були ви його співучасником у злочинах, які цей чоловік міг учинити з часу своєї втечі, тобто з 1820 року. Проте, ви вже не будете в секретній камері. Я напишу директорові, щоб він розмістив вас у найкращій “пістолі”.

— Чи знайдеться там все потрібне для писання?

— Вам дадуть усе, чого ви забажаєте; я накажу про це через пристава, який вас відведе.

Люсьєн машинально підписав протокол і засвідчив примітки, за вказівками Кокара, з лагідністю смиренної жертви. Одна єдина деталь більше скаже про стан, в якому він перебував, ніж найдокладніше змалювання. Звістка про його очну ставку з Жаком Колленом висушила на його обличчі краплі поту, його сухі очі заблищали нестерпним блиском. Нарешті він на одну мить, коротку, як блискавка, зробився тим, чим був Жак Коллен — людиною з бронзи.

У людини з такою вдачею, як у Люсьєна, яку добре аналізував Жак Коллен, ці раптові переходи від стану цілковитої деморалізації до майже металічного стану (настільки напружуються сили людини) — одне з найразючіших явищ розумового життя. Воля повертається, як вода, що звикла бути в джерелі: вона просочується в механізм, приготовлений для дії її невідомої конститутивної субстанції, і тоді труп стає людиною, а людина кидається, сповнена сили, у рішучі бої.

Люсьєн поклав собі на серце лист Естер разом з портретом, який вона йому повернула. Потім він зневажливо вклонився панові Камюзо і твердим кроком пішов по коридорах між двома жандармами.

— Це запеклий злочинець! — сказав слідчий своєму секретареві, щоб помститись за гнітючу зневагу, яку тільки що виявив до нього поет. — Він думав урятуватись, виказавши свого співучасника.

— З них двох, — смиренно відказав Кокар, — каторжник міцніший...

— На сьогодні я вас відпускаю, Кокар, — сказав слідчий. — Досить попрацювали. Відішліть тих, що чекають, наказавши, щоб вони прийшли завтра. Ах! Ви зараз підете довідатись, чи пан генеральний прокурор досі в своєму кабінеті. Якщо він ще там, попросіть його прийняти мене на хвилинку. О! Напевне, він ще там, — провадив він, глянувши на поганенький годинник пофарбованого в зелений колір дерева, з позолоченими обідками. — Чверть на четверту...

Ці допити, що так швидко читаються, коли вони вже записані повністю, з запитаннями і відповідями, забирають насправді надзвичайно багато часу. Це одна з причин повільності судового слідства і довгої тривалості попереднього ув’язнення. Для бідних це розорення, для багатих — ганьба, бо для них негайне звільнення виправляє — наскільки це взагалі можна виправити — нещастя арешту. Ось чому обидві тільки що точно відтворені сцени забрали весь час, витрачений Азією на розшифрування наказів її господаря і на те, щоб примусити герцогиню вийти зі свого будуару та надати енергії пані де Серізі.

У цю хвилину Камюзо, що хотів використати свою спритність, узяв обидва допити і перечитав їх, маючи намір показати генеральному прокуророві й спитати його думку. Поки вів міркував, пристав прийшов сповістити його, що камердинер пані графині де Серізі негайно хоче його бачити. На знак пана Камюзо увійшов камердинер, одягнений по-панськи, подивився по черзі на пристава й на судового урядовця і спитав:

— Чи з паном Камюзо я маю честь?..

— Так, — відповіли слідчий і пристав.

Камюзо взяв лист, переданий йому слугою, і прочитав таке:

“Заради багатьох осіб, які вам відомі, мій любий пане Камюзо, не допитуйте пана де Рюбампре; ми веземо вам докази його невинності, щоб його негайно звільнили.

Д. де Мофріньєз, Л. де Серізі”.

“P.S. Спаліть цей лист”.

Камюзо зрозумів, що він зробив величезну помилку, розставляючи пастки Люсьєнові, і почав з того, що виконав прохання двох вельможних дам: запалив свічку і знищив лист, написаний герцогинею. Камердинер з повагою вклонився.

— Пані де Серізі, значить, приїде? — спитав Камюзо.

— Запрягали, — відповів камердинер.

У цю хвилину Кокар прийшов сповістити пана Камюзо, що генеральний прокурор його чекає.

Під тягарем помилки, зробленої проти свого честолюбства на користь правосуддя, слідчий, у якого семирічний досвід розвинув хитрість, властиву кожному, хто мірявся з гризетками в часи свого студентства, захотів мати зброю проти незадоволення вельможних дам. Полум’ям свічки, на якій він спалив лист, він скористався, щоб запечатати тридцять листів герцогині де Мофріньєз до Люсьєна і досить велику кореспонденцію пані де Серізі. Потім він пішов до генерального прокурора.

Палац правосуддя — це безладне нагромадження споруд, побудованих одна над одною; одні з них сповнені величі, другі — вбогі, і всі вони псують одна одну через відсутність єдності. Зала “загублених кроків” — найбільша з відомих зал, але вона така гола, що жахає і кидає в розпач. Цей просторий палац крючкотворення придушує коронний суд. Крім того, торговельна галерея веде до двох клоак. У цій галереї можна бачити двоповерхові сходи, трошки більші ніж сходи будинку виправної поліції; під ними великі подвійні двері. Сходи ведуть до однієї з двох палат суду присяжних, а нижні двері — до другої. Бувають такі роки, коли злочини, заподіяні в департаменті Сени, потребують двох сесій разом. Тут розміщені управління генерального прокурора, кімната адвокатів, бібліотека, кабінети товаришів і заступників генерального прокурора. Всі ці приміщення — бо треба вживати тут загальний термін — з’єднані маленькими крученими сходами, темними коридорами, що становлять ганьбу архітектури, ганьбу для міста Парижа і для Франції. Найперша з наших судових установ всередині перевершує своєю огидністю тюрми. Письменник відступив би перед завданням описати бридкий коридор у метр завширшки, де чекають свідки вищого суду. Щодо пічки, яка зігріває зал засідання, то вона зганьбила б кафе на бульварі Монпарнас.

Кабінет генерального прокурора влаштований у восьмикутному павільйоні, що прилягає до торговельної галереї, і недавно, порівнюючи з віком будинку суду, захопив частину подвір’я, що прилягає до жіночого відділу. Всю цю частину будинку суду затуляють великі і розкішні споруди Сент-Шапель. Тому тут темно і тихо.

Пан де Гранвіль, гідний наступник великих судових урядовців колишнього парламенту, не хотів залишати будинку, поки не буде вирішена справа Люсьєна. Він чекав звісток від Камюзо, і прохання слідчого занурило його в ту задумливість, яку викликає чекання навіть у людей з найстійкішим розумом. Він сидів у ніші вікна свого кабінету, встав і почав походжати туди-сюди, бо Камюзо, на якого він навмисно натрапив, коли йшов сюди, показав себе вранці нетямущим; він відчував невиразне хвилювання, він страждав. Ось чому саме: його професійна гідність забороняла йому порушувати цілковиту незалежність нижчого судового урядовця, а, проте, в цьому процесі йшлося про честь і становище його найкращого друга, одного з найпалкіших його протекторів, графа де Серізі, міністра, члена таємної ради, віце-президента державної ради, майбутнього канцлера Франції, в тому разі, якщо помре старий вельможа, що виконував ці високі обов’язки. Пан де Серізі, на своє лихо, обожнював свою дружину і, не зважаючи ні на що, він за будь-яких обставин покривав її поведінку. Отже, генеральний прокурор чудово здогадувався, який страшенний скандал викличе при дворі і в світі вина чоловіка, чиє ім’я так часто й так єхидно сполучалося з ім’ям графині.

“Ах! — казав він сам до себе, схрещуючи руки, — колись влада мала змогу перенести справу в іншу інстанцію... Наша манія рівності (він не наважувався сказати законності, як це сміливо визвав недавно один поет[111] у палаті депутатів) уб’є нашу добу...”

Цей поважний урядовець знав захоплення недозволенними пристрастями і лихо від них. Естер і Люсьєн, як ми бачили, найняли квартиру, в якій граф де Гранвіль таємним шлюбом жив з мадемуазель де Бельфей, що втекла звідти одного дня, викрадена якимсь негідником (див. “Подвійна сім’я” — “Сцени з приватного життя”).

У ту хвилину, коли генеральний прокурор казав собі: “Мабуть, Камюзо зробив яку-небудь дурницю”, — судовий слідчий двічі постукав у двері кабінету.

— Ну, любий Камюзо, як посувається справа, про яку я вам казав уранці?

— Погано, пане граф; читайте і вирішіть самі.

Він подав обидва протоколи допитів панові де Гранвілю, який узяв свій лорнет і пішов читати їх до вікна. Читав він недовго.

— Ви виконали свій обов’язок, — сказав генеральний прокурор схвильованим голосом. — Все сказано, правосуддя йтиме своїм шляхом... Ви виявили дуже велику майстерність, щоб можна було будь-коли відмовитись від такого слідчого, як ви...

Якби пан де Гранвіль сказав Камюзо: “Ви залишитесь судовим слідчим на все життя”, — це не було б так виразно, як оцей комплімент. У пана Камюзо всередині похололо.

— Пані герцогиня де Мофріньєз, якій я багато чим завдячую...

— А! Герцогиня де Мофріньєз, подруга пані де Серізі, — перервав слідчого Гранвіль, — це правда... я бачу, що ви не піддались ніяким впливам... Ви добре зробили, пане, з вас буде видатний судовий урядовець...

У цю хвилину граф Октав де Бован увійшов, не постукавши, і сказав графові де Гранвілю:

— Любий друже, я привів до тебе гарненьку даму, яка не знала куди дітись; вона трохи не заблукала в нашому лабіринті.

Граф Октав вів під руку графиню де Серізі, яка вже півгодини блукала по палацу правосуддя.

— Ви тут, пані, — скрикнув генеральний прокурор, присуваючи їй власне крісло, — і в яку хвилину!.. Ось пан Камюзо, пані! — додав він, показуючи на слідчого.

— Бован, — сказав він, звертаючись до цього уславленого міністерського оратора Реставрації, — почекай мене в першого президента, він ще досі в себе. Я прийду туди до тебе.

Граф Октав де Бован зрозумів не тільки те, що він зайвий, а й те, що генеральний прокурор потребує приводу, щоб залишити свій кабінет.

Пані де Серізі не зробила такої помилки, щоб приїхати в суд у своїй розкішній кареті із синім верхом і гербами, з кучером у галунах і двома лакеями в коротких штанах і білих шовкових панчохах. У момент від’їзду Азія пояснила вельможним дамам, що треба взяти фіакр, в якому вона приїхала з герцогинею; так само вона порекомендувала коханці Люсьєна цей туалет, який є для жінок тим, чим колись був для чоловіків плащ кольору стін. На графині був коричневий костюм, стара чорна шаль і бархатний капелюх, на якому квіти були обірвані і замінені чорною, дуже густою, мереживною вуаллю.

— Ви одержали наш лист?.. — спитала вона Камюзо, взявши його остовпіння за доказ захоплення і поваги.

— Надто пізно, на жаль, пані графиня, — відповів слідчий, що мав такт і був дотепним тільки в своєму кабінеті і тільки щодо своїх підслідних.

— Як це занадто пізно?

Вона глянула на пана де Гранвіля й побачила збентеження на його обличчі.

— Не може бути, не повинно бути занадто пізно, — додала вона деспотичним тоном.

Жінки, гарні жінки, з таким становищем, як у пані де Серізі, — це улюблені діти французької цивілізації... Якби жінки інших країн знали, чим є в Парижі багата й титулована жінка, всі вони прагнули б приїхати, щоб пишно царювати тут. Жінки, що присвятили себе виключно путам благопристойності, цьому збірникові дрібних законів, який ми часто вже називали в “Людській комедії” жіночим кодексом, — глузують із законів, створених чоловіками. Вони кажуть усе, не відступають перед будь-якого помилкою, перед будь-якою дурістю, бо вони прекрасно зрозуміли, що не відповідають ні за що в світі, крім своєї жіночої честі і своїх дітей. Сміючись, вони говорять найжахливіші речі. З кожного приводу вони повторюють дотепне слівце, сказане гарненькою пані де Бован у перші часи її шлюбу своєму чоловікові, по якого вона приїхала в суд: “Мерщій суди, та поїдьмо”.

— Пані, — сказав генеральний прокурор, — пан Люсьєн де Рюбампре не завинив ні в крадіжці, ні в отруєнні, але пан Камюзо примусив його зізнатись у ще жахливішому злочині, ніж ті...

— В якому? — спитала вона.

— Він визнав себе, — сказав їй на вухо пан де Гранвіль, — другом, учнем каторжника-втікача. Абат Карлос Еррера, той іспанець, що жив з ним протягом щось семи років, це — нібито наш уславлений Жак Коллен.

Для пані де Серізі кожне слово урядовця було як удар залізним прутом, але це славетне ім’я було ударом смертельним.

— А мораль з цього? — спитала вона ледве чутно...

— Така, — провадив пан де Гранвіль, продовжуючи фразу графині й розмовляючи тихо, — що каторжник стане перед судом присяжних, а Люсьєн, якщо й не стане разом з ним, як людина, що свідомо користувалась його злочинами, то з’явиться в ролі дуже скомпрометованого свідка.

— Ах, ніколи в світі!.. — скрикнула вона голосно з неймовірною твердістю. — Щодо мене, то я не вагатимусь між смертю і перспективою бачити, що чоловіка, якого світ вважав моїм найкращим другом, суд звинуватить у товаришуванні з каторжником... Король дуже любить мого чоловіка.

— Пані, — сказав, усміхаючись, голосно генеральний прокурор, — король не має й найменшої влади над найнезначнішим слідчим свого королівства, а також і над судом присяжних. У цьому полягає велич наших нових установ. Я сам тільки що вітав пана Камюзо за його вмілість.

— За його невмілість, — жваво перебила графиня, яку значно менше турбували стосунки Люсьєна з бандитом, ніж його зв’язок з Естер.

— Якби ви прочитали протоколи допиту, які провів пан Камюзо обом підслідним, ви побачили б, що все залежить від нього...

Сказавши цю фразу — єдину, яку міг собі дозволити генеральний прокурор, — і кинувши по-жіночому, або, якщо хочете, по-судовому, хитрий погляд, він попрямував до дверей свого кабінету; на порозі обернувся і сказав:

— Пробачте, пані, мені треба сказати два слова Бованові...

Світською мовою це означало для графині: “Я не повинен бути свідком того, що відбудеться між вами і Камюзо”.

— Що це таке — оті протоколи? — лагідно звернулася тоді Леонтіна до Камюзо, зніяковілого перед дружиною одного з найвидатніших державних мужів.

— Пані, — відповів Камюзо, — секретар записує запитання слідчого і відповіді підслідного; протокол підписується секретарем, слідчим і підслідними. Ці протоколи — елементи судової процедури, вони визначають обвинувачення і передання обвинувачених до суду присяжних.

— Так, — сказала вона, — а якби знищити ці протоколи?..

— Ах, пані, це злочин, якого не може зробити жоден урядовець, це громадський злочин!

— Ще більшим злочином проти мене було скласти їх! Але зараз — це єдиний доказ проти Люсьєна. Чуєте, прочитайте мені ці протоколи, щоб ми подивились чи немає якогось способу врятувати вас усіх. Йдеться не тільки про мене, — бо я спокійно заподіяла б собі смерть, — йдеться також про щастя пана де Серізі.

— Пані, — сказав Камюзо, — не думайте, що я забув повагу, яку повинен мати до вас. Якби, наприклад, це слідство було доручено панові Попіно, вам було б гірше, ніж тепер, коли справа у мене. Він не прийшов би порадитися з генеральним прокурором, усе залишилося б невідомим. До речі, пані, в пана Люсьєна взяли все, навіть ваші листи...

— О! Мої листи!

— Ось вони, запечатані, — скавав слідчий.

Графиня в своєму збуренні подзвонила, немов була у себе дома; ввійшов служник генерального прокурора.

— Світла! — сказала вона.

Служник засвітив свічку і поставив її на камін, тим часом як графиня розглядала свої листи, рахувала їх, м’яла й кидала в камін. Потім графиня підпалила цю купу паперу, використовуючи останній скручений аркуш, як факел. Камюзо досить безглуздо дивився, як горіли папери, тримаючи в руках обидва протоколи. Графиня, що здавалась цілком захопленою знищенням доказів свого кохання, стежила краєм ока за слідчим. Розрахувавши час і рухи, вона з котячою прудкістю схопила протоколи і кинула їх в огонь; але Камюзо швидко витяг їх звідти; графиня кинулась на слідчого і знов схопила палаючі папери. Почалась боротьба, під час якої Камюзо кричав:

— Пані! Пані! Ви чините... пані!

В кімнату кинувся якийсь чоловік, і графиня не могла стримати вигуку, впізнавши графа де Серізі в супроводі пана де Гравіля і пана де Бована; не вважаючи на це, Леонтіна, що хотіла за будь-яку ціну врятувати Люсьєна, не випускала жахливих документів, тримаючи їх як кліщами, хоч полум’я вже попекло її ніжну шкіру. Нарешті Камюзо, якому теж зачепило пальці вогнем, начебто засоромився такої ситуації і випустив папери. Від них залишалась тільки частка, стиснута руками тих, що боролись, до якої вогонь не міг дістатись. Уся сцена відбулась за коротший час, ніж треба на те, щоб прочитати про неї.

— Про що могло йтися між вами і пані де Серізі? — спитав міністр у Камюзо.

Перше, ніж слідчий відповів, графиня наблизила папери до свічки й кинула їх на уривки листів, яких полум’я цілком ще не поглинуло.

— Мені доведеться, — сказав Камюзо, — подати скаргу на пані графиню.

— Що ж вона зробила? — спитав генеральний прокурор, по черзі дивлячись на графиню і на слідчого.

— Я спалила протоколи допитів, — сміючись, відповіла ця модна жінка, настільки щаслива зі своєї витівки, що досі не відчувала опіків. — Коли це злочин, ну, що ж, пан може розпочати знову свою жахливу писанину.

— Це так, — відповів Камюзо, намагаючись відновити свою гідність.

— Ну, що ж, усе на краще, — сказав генеральний прокурор. — Але, люба графиня, не слід часто вдаватися до подібних вільностей з судовою владою. Вона, чого доброго, може не зважити на те, хто ви є.

— Пан Камюзо відважно чинив опір жінці, якій ніщо не може чинити опору: честь судової мантії врятована! — сказав, сміючись, граф де Бован.

— А! Пан Камюзо чинив опір? — сказав, сміючись, генеральний прокурор. — Він дуже смілива людина! Я не наважився б чинити опір графині.

Тепер цей важливий замах видався жартом гарненької жінки, і сам Камюзо сміявся з нього.

Але генеральний прокурор помітив, що одна людина не сміється. Недарма зляканий виглядом і виразом графа де Серізі пан де Гранвіль відвів його набік.

— Друже мій, — сказав він йому на вухо, — твої страждання примушують мене вперше і востаннє в моєму житті поступитися своїми обов’язками.

Суддя подзвонив, увійшов служник.

. — Скажіть, щоб до мене прийшов пан де Шаржбеф.

Пан де Шаржбеф, молодий адвокат з кандидатів, був секретарем генерального прокурора.

— Любий пане, — казав генеральний прокурор, завівши Камюзо до вікна, — йдіть у свій кабінет, складіть знову з вашим секретарем протокол допиту абата Карлоса Еррери. Не бувши підписаний ним, цей протокол може бути поновлений без труднощів. Завтра ви зробите очну ставку цього іспанського дипломата з паном Растіньяком і Б’яншоном, які не впізнають у ньому нашого Жака Коллена. Певний, що його звільнять, цей чоловік підпише протоколи. Щодо Люсьєна де Рюбампре, то звільніть його сьогодні ж увечері, бо він, напевне, не буде говорити про допит, протокол якого знищений, особливо після вказівок, що я йому зараз дам. “Судова газета” завтра оголосить про негайне звільнення цього молодого чоловіка. Тепер подивімось, чи зазнає шкоди правосуддя від таких заходів. Якщо іспанець є каторжником, то ми маємо тисячу способів заарештувати його знову, розпочати процес, бо ми дипломатично з’ясуємо його поведінку в Іспанії. Корантен, начальник контрполіції, буде стежити за ним, та і ми не будемо випускати його з ока. Отже, поводьтесь з ним добре, не треба секретної камери. Чи можемо ми вбити графа, графиню де Серізі, Люсьєна через крадіжку семиста п’ятдесяти тисяч франків, до того ж усе ще гіпотетичну і вчинену на шкоду Люсьєнові? Чи не краще, щоб він витратив ці гроші, ніж свою репутацію? Особливо, коли він тягне з собою в своєму падінні міністра, його дружину і герцогиню де Мофріньєз?.. Цей молодий чоловік — апельсин з плямами, не гноїть його... Це справа півгодини. Ідіть, ми вас чекаємо. Зараз пів на четверту, судді ще тут; повідомте мене, чи зможете ви влаштувати за всіма правилами звільнення Люсьєна через брак доказів, чи йому доведеться почекати до завтрашнього ранку.

Вклонившись, Камюзо вийшов; але пані де Серізі, яка вже болісно відчувала опіки, не відповіла на його поклон. Пан де Серізі, що кинувся раптом з кабінету, поки генеральний прокурор розмовляв з слідчим, повернувся з баночкою чистого воску і перев’язав руки дружині, кажучи їй на вухо:

— Леонтіна, навіщо було їхати сюди, не попередивши мене?

— Любий друже, — відповіла вона йому на Вухо, — пробачте мене; я видаюсь божевільною, але йшлося так само про вас, як і про мене.

— Кохайте цього юнака, коли так судилося, але не виявляйте вашої пристрасті так прилюдно, — відповів бідний чоловік.

— Ну, люба графиня, — сказав пан де Гранвіль, поговоривши деякий час з графом Октавом, — я сподіваюсь, що ви сьогодні ввечері повезете до себе пана де Рюбампре щоб повечеряти.

Ця напівобіцянка так вплинула на пані де Серізі, що вона залилася слізьми.

— Я думала, що більше не маю сліз, — сказала вона, усміхаючись. — Чи не могли б ви, — провадила вона далі, — дозволити панові де Рюбампре чекати тут?

— Я постараюсь знайти приставів, які б його привели; не треба, щоб його супроводили жандарми, — відповів пан де Гранвіль.

— Ви добрі, як сам Бог! — відповіла вона генеральному прокуророві з поривом, від якого в її голосі зазвучала божественна музика.

“Саме такі жінки, — сказав сам до себе граф Октав, — завжди чарівні, перед ними не можна встояти!”

І він поринув у меланхолію, згадавши свою дружину (див. “Оворіна”, “Сцени приватного життя”).

Коли пан де Гранвіль виходив, його затримав молодий де Шаржбеф, з яким він поговорив, даючи йому вказівки про те, що він має запропонувати Массолеві, одному з редакторів “Судової газети”.

У той час, як гарні жінки, міністри, судді всі вкупі змовились, щоб урятувати Люсьєна, ось як він поводив себе в Консьєржері. Проходячи крізь ґратчасті двері, поет сказав у канцелярії, що пан Камюзо дозволив йому писати і попросив перо, чорнила й паперу. По слову, сказаному на вухо начальникові приставом пана Камюзо, один із наглядачів негайно отримав наказ принести йому це. Протягом того короткого часу, поки наглядач шукав і відносив нагору до Люсьєна те, чого він просив, цей бідолашний юнак, для якого нестерпна була думка про очну ставку з Жаком Колленом, поринув у фатальну задумливість, і ідея самогубства, якій він раз уже був піддався, не мавши змоги здійснити її, дійшла в нього до ступеня манії. Згідно з твердженням деяких психіатрів, самогубство є для певних натур завершенням психічного захворювання. З часу арешту, самогубство стало для Люсьєна настирливою ідеєю. Лист Естер, перечитаний багато разів, підсилив інтенсивність його бажання вмерти, поновивши в його пам’яті розв’язку, в якій Ромео йде за Джульєттою. Ось що він написав:

“Це мій заповіт.

Консьєржері, 15 травня 1830 року.”

“Я, нижчепідписаний, даю і відписую дітям моєї сестри, пані Єви Шардон, дружини Давида Сешара, колишнього власника друкарень в Ангулемі, і пана Давида Сешара, все рухоме і нерухоме майно, яке належатиме мені в день моєї смерті, за відрахуванням платежів і відписаного майна; я прошу мого виконавця заповіту зробити ці відрахування.

Я благаю пана де Серізі взяти на себе труд бути виконавцем мого заповіту.

Належить сплатити: 1) панові абату Карлосу Еррері суму в триста тисяч франків; 2) панові барону де Нюсінжену — мільйон чотириста тисяч франків, з відрахуванням семиста п’ятдесяти тисяч франків в тому разі, коли гроші, викрадені в мадемуазель Естер, знайдуться.

Я даю й відписую, як спадкоємець мадемуазель Естер Гобсек, сімсот шістдесят тисяч франків благодійним установам Парижа для заснування притулку, спеціально призначеного для публічних жінок, що схочуть покинути шлях пороку й безчестя.

Крім того, я відписую благодійним установам суму, потрібну для купівлі державної п’ятипроцентної ренти в тридцять тисяч франків. Річні проценти повинні використовуватись щопівроку для звільнення тих ув’язнених за борги, чиї зобов’язання не перевищують двох тисяч франків. Адміністратори благодійних установ вибиратимуть найповажніших серед ув’язнених за борги.

Я прошу пана де Серізі виділити суму в сорок тисяч франків на спорудження пам’ятника мадемуазель Естер на східному кладовищі, а також прошу, щоб мене поховали поруч з нею. Цей пам’ятник має бути споруджений, як стародавні надгробки: він буде квадратний; наші дві статуї з білого мармуру будуть лежати поверх плити, спираючись головами на подушки, з руками складеними й піднесеними до неба. Могила повинна бути без напису.

Я прошу пана графа де Серізі передати панові Ежену де Растіньяку на пам’ять золотий туалетний прилад, що є в мене дома.

Нарешті я прошу виконавця мого заповіту прийняти на пам’ять мою бібліотеку.

Люсьєн Шардон де Рюбампре”.

Цей заповіт був загорнутий у лист, адресований панові графу де Гранвілю, генеральному прокуророві королівського суду в Парижі; лист складений так:

“Пане граф”.

“Я доручаю вам свій заповіт. Коли ви розгорнете цей лист, мене не буде. Прагнучи звільнення, я так підло відповідав на підступні запитання пана Камюзо, що, не зважаючи на свою невинність, можу бути причетним до ганебного процесу. Навіть коли припустити, що я буду виправданий і не заплямований, життя все ж стане для мене неможливим через уразливість світу.

Передайте, прошу вас, доданий до цього лист абатові Карлосу Еррері, не розпечатуючи його, і перешліть панові Камюзо формальне спростування моїх свідчень, яке я вкладаю в цей конверт.

Я не думаю, щоб хто-небудь насмілився порушити печать на пакеті, призначеному вам. Покладаючись на це, прощаюся з вами, висловлюючи востаннє мою пошану і прохаючи вас вірити, що цим листом я хочу відзначити мою вдячність за всі благодіяння, яких зазнав від вас ваш покійний слуга

Люсьєн де Р.”

“Абатові Карлосу Еррері.

Мій любий абат! Від вас я мав тільки благодіяння, і я вас зрадив. Ця мимовільна невдячність убиває мене, і коли ви читатимете ці рядки, мене вже не буде. Вас не буде тут, щоб урятувати мене.

Ви дали мені повне право, якщо я вважатиму це за корисне, занапастити вас, кинувши на землю, немов недопалок сигари. Але я вчинив з вами по-дурному. Зваблений хитрим запитанням судового слідчого, ваш духовний син, той, кого ви усиновили, перекинувся, щоб вийти з труднощів, на бік тих, хто хоче за всяку ціну вас знищити, надавши правдоподібності вашій тотожності — я знаю, неможливій — з французьким злочинцем. Цим усе сказано.

Між людиною вашої сили і мною, з якого ви хотіли зробити значнішу особу, ніж я міг бути, зайвими були б безглузді ніжності в хвилину останньої розлуки. Ви хотіли зробити мене могутнім і славетним, ви кинули мене в безодню самогубства, ось і все. Давно вже чую я над собою шум широких крил запаморочення.

Як ви колись казали, є нащадки Каїна і є нащадки Авеля: Каїн це у великій драмі людства — повстання. Ви походите від Адама саме по цій лінії; диявол і далі надихав її вогнем, кинувши першу іскру його у Єву. Серед демонів цього покоління час від часу трапляються жахливі, з широкими замислами душі; в них концентруються всі людські сили, і вони подібні до тих неспокійних тварин пустелі, чиє життя потребує безмежних просторів. Такі люди небезпечні в суспільстві так само, як леви були б небезпечні в Нормандії: вони потребують поживи, вони жеруть звичайних людей і поїдають гроші дурнів. Ігри їх такі ризикові, що нарешті вони вбивають нещасного собаку, з якого зробили собі товариша, ідола. Якщо бог того захоче, ці таємничі істоти стають Моїсеєм, Атіллою, Карлом Великим, Магометом або Наполеоном; проте, коли він залишає ці велетенські знаряддя іржавіти на дні океану якого-небудь покоління, то вони стають лише Пугачовим, Фуше, Лувелем[112] або абатом Карлосом Еррерою. Обдаровані безмежною владою над ніжними душами, вони їх притягають і розтоптують. Це велично, це прекрасно в своєму роді. Це отруйна барвиста квітка, що зваблює дітей у лісі. Це поезія зла. Такі люди, як ви, повинні жити в печерах і не виходити з них. Ти примусив мене жити цим велетенським життям, і ось мої життєві рахунки закінчені. Отже, я можу витягти голову з гордіївих вузлів твоєї політики, щоб вкласти її в мертву петлю мого галстука.

Щоб виправити свою помилку, я передаю генеральному прокуророві спростування мого свідчення. Ви зумієте використати цей документ.

Згідно із заповітом, складеним по формі, вам передадуть, пане абат, гроші, що належать вашому орденові; ви дуже необережно витрачали їх заради мене внаслідок батьківської ніжності, яку ви до мене відчували.

Отже, прощайте, велична статує Зла і Порока. Прощайте ви, хто був би на доброму шляху чимсь більшим, ніж Хіменес[113], ніж Рішельє. Ви додержали своєї обіцянки: я знову став тим, чим був на березі Шаранти, після того, коли завдяки вам зазнав чар якоїсь мрії. Але, на нещастя, це вже не річка моєї батьківщини, де я мав потопити грішки своєї юності. Це — Сена, і я в оцій дірі, в закуті Консьєржері.

Не шкодуйте за мною: моя зневага до вас дорівнює моєму захопленню.

Люсьєн”.

“Заява.

Я, нижчепідписаний, заявляю, що повністю спростовую все, що міститься в допиті, який сьогодні вчинив мені пан Камюзо.

Абат Карлос Еррера звичайно навивав себе моїм духовним батьком, і я, очевидно, помилково зрозумів це слово, вжите суддею в іншому розумінні, безперечно, через непорозуміння.

Я знаю, що з політичною метою та для того, щоб знищити таємниці, які стосуються кабінетів Іспанії і Тюїльрі, темні агенти дипломатії намагаються видати абата Карлоса Ерреру за каторжника на ім’я Жак Коллен; проте абат Карлос Еррера не робив мені з цього приводу ніяких признань, крім того, що він намагався одержати докази смерті або існування цього Жака Коллена.

Консьєржері, 15 травня 1830.

Люсьєн де Рюбампре”.

Гарячка самогубства надавала Люсьєнові чіткої ясності думок і тієї прудкості рук, яка знайома авторам, захопленим гарячкою творчості. Завдяки хвилюванню, ці чотири документи було написано за півгодини; він зробив з них пакет, заліпив його облатками, притиснувши до них з силою, якої надає несамовитість, печатку зі своїм гербом, яку він носив на пальці, і поклав пакет на видному місці на плитах підлоги. Безперечно, важко було внести більше гідності у фальшиву ситуацію, в яку Люсьєн потрапив таким безчесним шляхом: він рятував пам’ять про себе від усього ганебного, виправляючи лихо, заподіяне своєму співучасникові, наскільки розум денді міг знищити наслідки довірливості поета.

Якби Люсьєна помістили в одну з секретних камер, він зіткнувся б з неможливістю виконати свій намір, бо ці кам’яні коробки не мають інших меблів, крім чогось подібного до похідного ліжка і бачка для природних потреб. Там немає ні гвіздочка, ні стільця, ні навіть ослона. Похідне ліжко так міцно прикріплене, що його не можна пересунути без зусиль, які швидко були б помічені наглядачем, бо залізне потайне віконце завжди відчинене. Крім того, коли підслідний викликає побоювання, то за ним весь час наглядає жандарм або агент. У кімнатах-“пістолях” і в тій, куди помістили Люсьєна, завдяки послужливості, яку суддя хотів виявити до молодого чоловіка з вищого паризького товариства, — пересувне ліжко, стіл і стілець можуть придатися для здійснення самогубства, хоч і не роблять його легким. Люсьєн носив довгий синій шовковий галстук. Повертаючись з допиту, він уже думав про спосіб, яким Пішегрю[114] більш-менш добровільно заподіяв собі смерть. Але, щоб повіситись, треба знайти якусь точку закріплення і достатню відстань між тілом і підлогою, щоб ноги ні на що не спирались. Вікно, що виходило на дворик, не мало шпінгалета, а залізні прути, прикріплені зовні, були віддалені від Люсьєна на товщину стіни і не дозволяли йому вибрати там місце для закріплення.

Ось який план здійснення самогубства швидко склався в Люсьєна завдяки його винахідливості. Якщо щит, приладнаний до віконного отвору, не давав Люсьєнові бачити подвір’я, то цей же самий щит, очевидно, перешкоджав наглядачам бачити те, що робилося в камері. У нижній частині вікна скло було замінене двома товстими дошками, але у верхній частині зберігались у кожній половині маленькі шибки, розділені і підтримувані рамами. Ставши на стіл, Люсьєн міг дістати до заскленої частини вікна, вийняти або вибити дві шибки, і мати в перехресті першої рами міцну точку закріплення. Він мав на думці протягти туди свій галстук, обернутись навколо себе, щоб затягти його навколо шиї, добре зав’язавши, і відкинути стіл від себе поштовхом ноги.

Отже, він тихо присунув стіл до вікна, скинув сюртук і жилет, не вагаючись став на стіл, щоб пробити шибки над і під першою поперечною рамою. Ставши на стіл, він мав змогу кинути погляд у двір — чарівне видовище, яке він бачив уперше. Начальник Консьєржері, діставши від пана Камюзо наказ виявляти до Люсьєна найбільшу увагу, звелів провести його, як ми бачили, внутрішніми проходами Консьєржері, крізь вхід у темному підземеллі проти Срібної башти, щоб таким чином не показувати в’язням, які гуляють у подвір’ячку, елегантного юнака. Зважте ж, чи це видовище місця прогулянки може зворушити душу поета.

Подвір’я Консьєржері з боку набережної обмежоване Срібного баштою й баштою Бонбек. Отже, віддалення між ними точно визначає зовні ширину подвір’я. Так звана галерея Людовика Святого, що йде від торговельної галереї до касаційного суду і до башти Бонбек, де ще й досі, як кажуть, збереглась кімната Людовика Святого, може дати цікавим уявлення про довжину подвір’я, бо вона відповідає його довжині. Секретні камери і “пістолі” розміщені під торговельною галереєю. Тому королеву Марію-Антуанетту, камера якої була під теперішніми секретними камерами, вели до революційного трибуналу, що засідав в урочистій залі касаційного суду, жахливими сходами, проробленими в товщі мурів, які підтримують торговельну галерею; цими сходами тепер не користуються. Подвір’я з того боку, де в першому поверсі була галерея Людовика Святого, являє очам анфіладу готичних колон, між якими архітектори — не знаю, якої доби — збудували два поверхи камер, щоб розмістити якомога більше в’язнів, замінивши штукатуркою, ґратами й скріпами цю розкішну галерею. Під так званою кімнатою Людовика Святого, в башті Бонбек, гвинтові сходи ведуть у камери. Ця профанація найвеличніших спогадів Франції справляє мерзенне враження.

На тій височині, де був Люсьєн, погляд його охоплював навскіс цю галерею і деталі головної частини будівлі, що з’єднує Срібну башту з баштою Бонбек; він бачив гостроверхі дахи обох башт. Він стояв, вражений, і його самогубство затрималось через це захоплення. У наші часи явища галюцинації настільки визнані медициною, що це марево наших почуттів, ця дивна властивість нашого розуму вже не заперечується. Людина, під тиском почуттів, що досягли через свою інтенсивність ступеня галюцинації, часто впадає в такий стан, неначе від опіуму, гашишу або звеселяючого газу. Тоді з’являються привиди, примари, тоді втілюються сни, зниклі речі оживають у своїх первісних формах. Те, що було тільки уявленням мозку, стає живою або одухотвореною істотою. Наука тепер вважає, що у пароксизмі під тиском пристрастей мозок сповнюється кров’ю, і цей приплив крові викликає жахливу гру сновидінь, хоч сну й нема, — настільки відкидається можливість розглядати думку, як живу й творчу силу (див. “Луї Ланбер” — “Філософські етюди”).

Люсьєн побачив палац в усій його первісній красі. Колонада була струнка, юна, свіжа. Житло Людовика Святого постало перед ним таким, яким воно було колись; вів милувався його вавілонськими пропорціями і східною фантастикою. Це божественне видовище здалось йому поетичним прощальним привітом цивілізації. І, вживаючи заходів, щоб умерти, він питав себе, як це диво існує в Парижі, нікому невідоме. Було два Люсьєни — Люсьєн-поет, що прогулювався в середньовіччі під аркадами й баштицями Людовика Святого, і Люсьєн, що готувався до самогубства.

У ту хвилину, коли пан де Гранвіль дав усі накази своєму молодому секретареві, увійшов начальник Консьєржері, і вираз його обличчя був такий, що генерального прокурора охопило передчуття якогось нещастя.

— Бачили ви пана Камюзо? — сказав він йому.

— Ні, пане, — відповів начальник тюрми, — його секретар Кокар сказав мені перевести абата Карлоса із секретної камери і звільнити пана де Рюбампре, але вже пізно.

— Боже мій! Що трапилось?

— Ось, пане, — сказав начальник, — пакет, адресований до вас, що пояснить вам катастрофу. Наглядач двору почув брязкіт розбитих шибок у пістолі, а сусід пана Люсьєна почав пронизливо кричати, бо він чув агонію цього нещасного юнака. Наглядач вернувся зблідлий, бо побачив, що підслідний повісився на рамі на своєму галстуці.

Хоч начальник говорив тихо, жахливий крик пані де Серізі довів, що в надзвичайних умовах наші органи мають невраховану силу. Графиня почула чи вгадала і, перше ніж пан де Серізі або пан де Бован могли затримати її раптовий рух, вона прожогом кинулась крізь двері в торговельну галерею і пробігла до сходів, що виходять на вулицю Барільєрі.

Якийсь адвокат скидав мантію біля дверей однієї з тих крамничок, які здавна захаращували цю галерею і в яких продавали взуття, позичали на час адвокатські мантії та шапочки. Графиня спитала дорогу в Консьєржері.

— Спустіться і поверніть наліво, вхід з Годинникової набережної, перша аркада.

— Ця жінка божевільна! — сказала жінка, що торгувала, — треба було б піти за нею.

Але ніхто не міг угнатися за Леонтіною — вона летіла. Лікар пояснив би, яким чином ті світські жінки, що не витрачають своїх фізичних сил, знаходять у критичних обставинах такі запаси енергії. Графиня кинулась крізь аркаду до ґратчастих дверей з такою швидкістю, що вартовий жандарм не побачив, як вона ввійшла. Вона припала до ґрат, наче пір’ячко під подувом вітру, і почала трусити залізні прути з такою несамовитістю, що зламала той прут, який схопила. Вона наштрикнулась на обидва кінці грудьми, з яких бризнула кров, і впала, закричавши: “Відчиніть! Відчиніть!” — голосом, що зледенив наглядачів.

Прибіг ключар.

— Відчиніть! Мене надіслав генеральний прокурор, щоб урятувати мерця!..

У той час як графиня бігла кругом через вулицю Барільєрі і Годинникову набережну, пан де Гранвіль і пан де Серізі йшли у Консьєржері внутрішніми ходами палацу правосуддя, вгадавши намір графині; але, не зважаючи на поквапливість, вони прийшли в ту хвилину, коли вона впала непритомна біля перших ґрат і її підняли жандарми, що спустились зі своєї вартівні. Побачивши начальника Консьєржері, відчинили ґрати, перенесли графиню в канцелярію; але вона знову підвелась на ноги і впала на коліна, склавши руки.

— Бачити його!.. Бачити його!.. О, панове, я нічого поганого не зроблю! Коли ви не хочете, щоб я вмерла тут, дозвольте мені побачити Люсьєна, мертвого чи живого!. Ах, ти тут, друже мій! Вибирай між моєю смертю і...

Вона поникла.

— Ти добрий, — провадила вона. — Я любитиму тебе...

— Винесімо її! — сказав пан де Бован.

— Ні, ходімо в камеру Люсьєна, — відказав пан де Гранвіль, читаючи в блукаючих очах пана де Серізі його намір.

І він схопив графиню, підвів її, взяв під одну руку, а пан де Бован під другу.

— Пане, — сказав пан де Серізі начальникові, — про все це — мертва мовчанка!

— Будьте певні, — відповів начальник. — Ваше вирішення правильне. Ця дама...

— Це моя дружина.

— Ах, пробачте, пане! Вона, безперечно, зомліє, побачивши молодого чоловіка, і тоді її можна буде винести в карету.

Така була й моя думка, — сказав граф, — пошліть одного з ваших людей сказати моїм слугам, на дворі Арле, щоб під’їхали до ґрат, там тільки моя карета...

— Ми можемо врятувати його, — казала графиня, прямуючи з мужністю і силою, які здивували її охоронців. — Є способи повернути йому життя!..

І вона тягла обох судових урядовців за собою, гукаючи до наглядача:

— Ідіть, ідіть мерщій! Одна секунда коштує життя трьох людей!

Коли двері камери відчинились і графиня побачила Люсьєна, що висів наче одяг на вішалці, вона кинулась була до нього, щоб обійняти і схопити його, але впала обличчям на підлогу камери, видаючи хрипкі зойки. Через п’ять хвилин її відвезли в кареті графа; вона лежала на подушках, чоловік її стояв перед нею на колінах. Граф де Бован поїхав по лікаря, щоб подати графині першу допомогу.

Начальник Консьєржері оглядав зовнішні ґрати входу і казав своєму секретареві:

— Адже нічого не жаліли! Прути ковані, випробувані, за них дуже дорого заплатили, та ось в одному з них, виявляється, був дефект...

Генеральний прокурор, вернувшись у кабінет, змушений був дати інші інструкції своєму секретареві. На щастя, Массоль іще не приходив.

Через кілька хвилин після того, як пан де Гранвіль пішов, поспішаючи до пана де Серізі, Массоль прийшов до свого колеги де Шаржбефа в управління генерального прокурора.

— Любий мій, — сказав йому молодий секретар, — коли ви хочете вробити мені приємність, надрукуйте те, що я вам зараз продиктую, в завтрашньому номері вашої “Газети”, в тому розділі, де ви сповіщаєте про новини з судового життя. Ви самі зробите заголовок. Пишіть.

І він продиктував таке:

“Установлено, що мадемуазель Естер Гобсек сама заподіяла собі смерть. Точно доведене алібі пана Люсьєна де Рюбампре і його невинність тим більше примушують шкодувати про його арешт, що в ту саму хвилину, коли слідчий давав наказ про його звільнення, цей молодий чоловік несподівано помер”.

— Навряд чи потрібно, любий мій, — сказав кандидат Массолеві, — рекомендувати вам нічого не говорити про невелику послугу, якої від вас бажають.

— Якщо ви робите мені честь своєю довірою, я візьму на себе сміливість, — відповів Массоль, — висловити вам одне міркування. Ця замітка викличе образливі коментарі на адресу правосуддя...

— Правосуддя досить сильне, щоб витримати їх, — зауважив молодий чоловік із прокуратури з гордістю майбутнього судді, вихованого паном де Гранвілем.

— Дозвольте, любий пане, можна уникнути цього лиха двома фразами.

І адвокат написав таке:

“Судові процедури ніяк не спричинилися до цієї сумної події. Розтин, зроблений негайно, виявив, що смерть сталася через аневризму в останній стадії. Якби пан Люсьєн де Рюбампре був схвильований своїм арештом, смерть його настала б значно раніше. Ми можемо ствердити, що цей нещасний молодий чоловік зовсім не був засмучений своїм арештом, сміявся з нього і казав, коли його супроводили за Фонтенебло до Парижа, що його невинність буде доведена, як тільки він з’явиться перед слідчим”.

— Хіба не буде все врятовано таким способом? — спитав адвокат-журналіст.

— Ви маєте рацію.

— Генеральний прокурор буде завтра задоволений вами, — хитро відповів Массоль.

Можливо, що більшість читачів, так само як і вишукані особи, вважатимуть, що цей етюд не закінчується смертю Естер і Люсьєна. Можливо, що Жак Коллен, Азія, Європа і Паккар, при всій мерзенності їх існування, досить цікаві, щоб у читачів виникло бажання дізнатись, який був кінець цієї історії. Зрештою, цей останній акт драми може доповнити картину звичаїв, подану в цьому етюді, і розв’язати чимало складних ситуацій, так дивно переплетених життєвою кар’єрою Люсьєна, яка зв’язала мерзенних каторжників з найвищими особами суспільства.

Таким чином, як ми бачили, найвидатніші події в житті більш-менш правдиво відбиваються в паризькій хроніці дрібних подій. Так воно буває і з набагато важливішими справами.