Розповідь моряка

Розділ 10 Втрачені надії… й чекання смерті

Мені не довелося докладати зусиль, щоб заснути на восьму ніч плавання. О дев’ятій вечора стара чайка сіла на борт і не злітала з плота до ранку. Я притулився до уламка весла. Ніч була спокійна, пліт рухався так само в певному напрямку. “Куди він припливе? — запитував я себе, переконаний завдяки прикметам — кольору води і старій чайці, що завтра дістануся до суходолу. Проте й гадки не мав, куди саме пливе за вітром мій пліт.

Я не був певен, що він рухається в тому ж напрямку, що й спочатку. Якщо його маршрут збігався з курсом літаків, пліт, мабуть, пристав би до берега десь у Колумбії. Та без компаса взнати це напевне було неможливо. Якби пліт плив точно на південь, то дістався б до Карібського узбережжя на території Колумбії. Але так само можна було припустити, що він пливе на північ. В такому разі я не міг би визначити своє місцеперебування.

Десь опівночі, коли я звалився, зморений сном, стара чайка наблизилася і дзьобнула мене в голову. Та я не відчув болю. Вона дзьобала злегка, не подряпавши шкіри на голові. Наче пестила мене. Я пригадав начальника корабельної артилерії, котрий зауважив якось, що вбити чайку— справа, не гідна моряка, і пожалкував за маленькою чайкою, яку даремно задушив.

До світанку я пильно вдивлявся в обрій. Ніч видалася тепла. Але я не помітив жодного вогника. Не було ніяких ознак берега. Пліт плив по чистій і тихій поверхні моря, проте довкруг не спостерігалося ніякого світла, крім мерехтіння зірок. Я незрушно лежав, чайка нібито заснула. Досить довго вона сиділа на борту, опустивши голову, так само незрушно, як і я. Та варто було поворухнутися, як чайка підстрибувала й дзьобала мені голову.

Вдосвіта я прибрав іншу позу. Тепер чайка сиділа у мене в ногах. Відчув, що вона дзьобає мої черевики. Потім наблизилася до борту. Я застиг на місці. Чайка теж завмерла. Тоді підійшла до моєї голови й знову завмерла. Та щойно я поворухнувся, як вона знову майже з ніжністю стала дзьобати моє волосся. Це вже нагадувало гру. Я кілька разів змінював позу. І щоразу чайка наближалася до моєї голови. Вже на світанку, не вдаючись до якихось там хитрощів, я простягнув руку й схопив її за шию.

Я не збирався її вбивати. Випадок з іншою чайкою підказував, що це було б даремним пролиттям крові. Я відчував голод, проте не намірявся вгамувати його за рахунок птаха, котрого вважав своїм другом, який цілу ніч плив разом зі мною, не завдавши ніякої шкоди. Коли я впіймав її, чайка розправила крила, різко тріпонулася в моїй руці й спробувала звільнитись. В ту ж мить я перехопив її крила, не даючи пташці поворухнутися. Чайка звела голівку, і в перших променях нового дня я побачив її очі, прозорі й перелякані. Може, в якусь мить я й збирався вбити її, та, побачивши ці великі сумні очі, відмовився від свого наміру.

Сонце визирнуло рано, і з сьомої години повітря було вже розжарене. Я все ще лежав на плоту, міцно тримаючи впійману чайку. Море було густе, зелене, як напередодні, проте ніяких ознак берега я не помічав. Повітря стало задушливе. Я випустив свою полонянку, і вона, крутнувши головою, зметнулася в небо. За хвилину чайка вже приєдналася до своєї зграї.

Того ранку — на дев’ятий день плавання — сонце пекло набагато сильніше, ніж доти. Хоч я весь час оберігав легені, спина вкрилася пухирями. Довелося відкласти весло, до якого я притулився, й зануритися у воду, оскільки біль після кожного дотику до деревини видавався нестерпним. В мене обгоріли плечі й руки. Я не міг навіть доторкнутися пальцями до власної шкіри — це було все одно, що схопити палаючі жарини. Очі в мене запалилися. Варто було задивитись кудись, як перед очима починали мерехтіти сліпучі вогненні цяточки. До того дня я не замислювався над своїм жалюгідним станом. Я перетворився на руїну, поїдену морською сіллю та сонцем. Без ніяких зусиль віддирав від рук довгі смужки власної шкіри. Тіло під ними було червоне і гладке. За мить мене проймав гострий біль, із ран проступала кров.

До цього часу я не зважав на бороду, що виросла в мене. Я не голився одинадцять днів. Густа борода досягла шиї, але я не дотикався до неї: надто боліла обпалена сонцем шкіра. Роздумуючи про своє виснажене обличчя, про вкрите виразками тіло, я згадував поневіряння, яких зазнав за ці дні самотності й розпачу. Відчай знову охопив мене. Я не бачив ніяких ознак берега. Був уже полудень, і я вже вкотре втратив надію дістатися землі. Як би швидко не рухався пліт, до вечора я однаково не доплив би до суходолу, бо досі не помітив ніде його обрисів.