Розповідь моряка

Розділ 13 Шістсот чоловік супроводять мене до Сан-Хуана

Він повернувся, як і обіцяв. Я навіть не чекав його так швидко — через якихось п’ятнадцять хвилин. Повернувся з ослом, порожніми кошиками і молодою негритянкою, яка несла алюмінієвий казанок, — згодом я дізнався, що то була його жінка. Собака не відходив од мене. Він уже не облизував лице та рани. Не обнюхував мене. Ліг поруч зі мною й застиг у напівсні, поки на дорозі не з’явився осел. Тоді собака скочив і замахав хвостом.

— Ви не можете йти? — спитав чоловік.

— Побачимо, — відказав я.

Спробував звестися на ноги, але впав.

— Не можете, — мовив той, підхопивши мене.

Вдвох із жінкою вони посадовили мене на осла. І, підтримуючи мене під руки, гейкнули. Собака біг попереду.

Всюди над дорогою височіли пальми. В морі я вмирав од спраги. Але тут, їдучи на ослі вузькою звивистою дорогою, обабіч якої росли кокосові пальми, відчув, що не можу більше терпіти ні хвилини. Попросив чоловіка, щоб дав мені кокосового соку.

— В мене нема мачете.

Він збрехав. За паском у нього я помітив мачете. Якби тільки міг, я в цю мить зчепився б із ним, силою відібрав мачете, обдер кокос і з’їв до останку.

Вже потім я зрозумів, чому він не схотів дати мені соку. Мужчина ходив до оселі, розташованої за два кілометри від того місця, де знайшов мене, поговорив з тамтешніми людьми, і ті попередили, щоб він нічого не давав мені їсти, поки мене не огляне лікар. А найближчий лікар мешкав у Сан-Хуан-де-Ураба — два дні путі.

Менш ніж за півгодини ми дісталися до їхнього дому. Це була стара дерев’яна халупа з оцинкованим дахом, що притулилася край дороги. Нас зустріли троє чоловіків і дві жінки. Вони допомогли мені злізти з осла, провели в спальню і поклали в ліжко. Одна з жінок пішла на кухню, принесла в горщику відвар із кориці, вмостилася на краєчку ліжка і почала мене поїти. Після першої ложечки мені зробилося дуже погано. Після другої я відчув приплив сил. І вже не хотів більше пити, мені кортіло повідати про те, що зі мною сталося.

Багато разів я намагався переповісти свою історію. Четверо чоловіків і інші дві жінки незворушно стояли біля ліжка й дивилися на мене. Це нагадувало якусь церемонію. Якби я не радів, що врятувався від акул, від численних небезпек, які загрожували мені протягом десяти днів плавання, то, мабуть, подумав би, буцімто переді мною інопланетяни.