Розпутний птах ночі

УДК 821.134.2(83)'06-31

Д67

Хосе Доносо

Д67 Розпутний птах ночі. Роман / пер. з іспанської Олексія Шендрика. — Київ: Видавництво «Компáс», 2021. — 528 с.

ISBN 978-966-97913-4-4 (паперове видання)

ISBN 978-966-97913-5-1 (електронне видання)

УДК 821.134.2(83)’06-31

Жодну частину цього видання не можна відтворювати в будь-якій формі без дозволу видавництва.

Усі права застережені

© JOSÉ DONOSO, 1970, and HEIRS OF JOSE DONOSO

© TOB «Видавництво «Компáс», 2021

© Олексій Шендрик, український переклад, 2021

© Євгеній Стасіневич, післямова, 2021

© Крістіна Отчіч-Черняк, ілюстрація, 2021

© Дарія Шаблієнко, дизайн та верстка, 2021

ISBN 978-966-97913-4-4 (паперове видання)

ISBN 978-966-97913-5-1 (електронне видання)

1

Місіá[2] Ракель Руїс гірко розплакалася, коли їй зателефонувала матінка Беніта, аби повідомити, що Брúхіду вранці знайшли мертвою. Згодом вона дещо заспокоїлася і попросила розповісти подробиці:

— Амалія, та одноока жіночка, яка вам колись прислуговувала, не знаю, чи ви її пам’ятаєте…

— Амалія, пам’ятаю…

— Отож я й кажу, Амалія заварила їй міцного чаю, вона любила смакувати його вечорами; так ось, Амалія каже, що Брихіда заснула в одну мить, спокійнісінька, як завжди. Перед сном, вона, здається, латала ту гарну атласну нічну сорочку кремового кольору…

— Як добре, що ви мені нагадали! Я вже з горя про неї забула. Спакуйте її, а Рита хай залишить її біля моїх дверей. То дівоча нічна сорочка моєї онуки Малý, тієї, що нещодавно вийшла заміж, пригадуєте, я вам розповідала. Під час медового місяця вона подерла її замком від валізи. Мені подобалося підкидати Брихіді якусь роботу, щоб вона бідолашна мала якусь розвагу й усе ще відчувала себе частиною родини. Брихіда вміла виконувати таку тонку роботу як ніхто. Вона мала золоті руки!..

Місіа Ракель взяла на себе поховальні клопоти: парастас відбували в каплиці дому духовних вправ[3] Боговтілення Ла-Чимби[4], де Брихіда провела останні роки життя. На її честь справили урочисту месу для сорока мешканок притулку, трьох черниць, п’ятьох сиріток, а також її власних синів, невісток і внучок. Служив месу отець Асокар, адже то була остання меса, яку справляли в каплиці перед її ліквідацією за наказом архієпископа. Після того, згідно з обітницею небіжчиці, здійснили поховання в сімейному мавзолеї Руїсів. На жаль, у мавзолеї було дуже обмаль місця. Утім, після кількох телефонних дзвінків місіа Ракель вирішила, що так чи інакше, але місце для Брихіди вона знайде. Завдяки вірі в те, що місіа Ракель дотримається своєї обіцянки й дозволить бідолашній старій спочити під цим мармуровим склепінням, її останні роки життя промайнули замирено. Як банально, проте зворушливо висловилася матінка Беніта, її смерть була, немов «вогник, що загас». Звісно, з часом доведеться перепоховати деякі рештки, які лежать у мавзолеї (особлива морока буде з тими, для яких свого часу не вистачило грошей навіть на табличку, як із однією мадемуазель, що померла далеко від батьківщини, чи тими неодруженими дядьками, особи яких із кожним роком стають усе туманнішими), щоб закрити цю мішанку з кісток у маленькій компактній скринці.

Усе сталося так, як вирішила місіа Ракель. Мешканки притулку розважалися весь день, допомагаючи мені прикрашати каплицю чорними завісами. Інші старенькі, з близького оточення небіжчиці, омили тіло, зачесали його, примостили до рота вставну щелепу, зодягли в найохайніше спіднє, яке мала покійна, й поміж голосінь і схлипувань, якими супроводжувалося обрання найдоречнішого останнього туалету, врешті зупинилися на темно-сірій в’язаній сукні й рожевій шалі — тій, яку Брихіда зберігала в обгортці з шовкового паперу і яку надягала щонеділі. Поруч із труною ми розставили вінки, які надіслала родина Руїсів. Запалили свічки. У такої хазяйки, як місіа Ракель, і не шкода бути служницею! Яка гідна сеньйора! Та скільком із нас випаде таке ж щастя, як Брихіді? Жодній. Візьмімо минулий тиждень і бідолашну Мерседес Барросо: якийсь фургон із соціальної служби, навіть не траурно-чорний, приїхав забрати бідолашну Менче разом із нами. Це не дуже схоже на правду, але нам самим довелося зрізати в саду кілька червоних гераней, щоб прикрасити її труну, а її хазяї, які по телефону обіцяли бідолашній Менче золоті гори: чекай, мовляв, жінко, чекай, потерпи, до літа стане краще, коли повернемося з відпустки, бо тобі ж не подобається узбережжя, згадай, як ти слабуєш від морського повітря, коли ми повернемося, то побачиш, тобі сподобається новий будиночок із садом, там буде ідеальна кімнатка для тебе, прямо над гаражем… і на тобі, самі пам’ятаєте, хазяї Менче навіть не повернулися додому, коли та померла. Бідолашна Менче! Таке нещастя! Як дотепно вона розповідала ті свої незліченні сороміцькі жарти. Звідки вона їх понабиралася? Утім, похорон Брихіди був зовсім інший: вона мала живі вінки з білих квітів, як і личить на будь-якому похороні, і в них навіть лежали візитні картки. Щойно винесли труну, Рита провела рукою по поверхні всередині неї, щоб пересвідчитися, що та її частина добре полакована, як це належало будь-якій першокласній труні у старі часи; я бачив, як вона зіщулила губи і схвально кивнула головою. Як добре викінчено Брихідину труну! Навіть це місіа Ракель виконала. Ніде нас не обманула — ні щодо карети, запряженої чотирма чорними конями в накидках і з плюмажем, ні щодо блискучих машин родини Руїсів, вишикуваних уздовж тротуару в очікуванні відправлення процесії.

Але процесія досі не могла рушити. Останньої миті місіа Ракель згадала, що в кімнатці стоїть дещо несправний велосипед, який, після незначного ремонту, може стати якнайкращим подарунком для її садівника на день Святих Петра і Павла: ходи, Німенький, кинь його до свого возика й передай моєму шоферу, щоб він поклав його у фургон, раз я вже сюди приїхала.

— Ви не плануєте більше повертатися, місіа Ракель?

— Я повернуся тоді ж, коли Інес повернеться з Рима.

— Від місії Інес були новини?

— Жодних. Їй тяжко писати листи. Після того, як її спіткала невдача у справі беатифікації, а Херонімо переписав капеланію[5] родини Аскойтіа на архієпископство, вона спіймала такого облизня, що навіть поштівку соромиться вислати. Якщо вона й далі сидітиме в Римі, то хіба дивом застане цей дім цілим.

— Отець Асокар показував мені проекти Міста Дитини. Вони чудові! А вікна які! Ці плани дещо мене заспокоїли… То ж це тепер остання меса в цій каплиці.

— Казочки отця Асокара, матінко Беніто! Не будьте наївною. Цей священник із найгірших політиканів. Ця власність, яку Херонімо Аскойтіа передав архієпископату, дуже й дуже цінна. Місто Дитини! Закладаюся, що після знесення все, що залишиться, виставлять на торги, а гроші розчиняться, наче сіль у воді. Заради Бога, чого Німенького так довго нема, Брихіда вже зачекалася, щоб ми її нарешті поховали! Де цей Німенький вештається? Авжеж, у такому великому домі я й сама довго блукаю коридорами, аж доки дійду до кімнатки, де зберігаю весь свій мотлох, до того ж Німенький такий худий і хирлявий. Утім я стомилася, я хочу поховати Брихіду, хочу поїхати, це мене занадто гнітить, бідолашна Брихіда, усе її життя було немов похорон, а вона ж тільки на кілька років старша за мене, Господи, а я, щоб виконати свою обіцянку, віддала їй власну нішу в мавзолеї, щоб замість мене там гнила вона, гріючи цю нішу своїми рештками, щоб поступившись моїм, ті не задубіли, не відчували страху; тимчасово поступитися їй нішею було єдиним способом сповнити обітницю, бо навіть ті родичі, яким я роками псувала життя, заявляють свої незрозумілі права на поховання в мавзолеї; але тепер мені не страшно, що мене позбавлять мого місця, вона буде там мені його тримати, гріти його власним тілом, подібно до того, як колись вона розстеляла мені ліжко й клала на нього грілку з гарячою водою, щоб я могла раніше заснути, коли взимку верталася додому після своїх справ. Та коли я помру, їй доведеться звільнити мою нішу. Що я можу вдіяти?! Так, так, Брихідо, я найму адвокатів, щоб вони позбавили тих родичів усіх їхніх прав, але я сумніваюся, що нам вдасться виграти у тих тяжбах… тому тобі доведеться піти. То буде не моя вина. То вже не буде моя відповідальність, Брихідо, хто знає, що зі мною зроблять після того, як помру. Ти не можеш казати, що я погано з тобою поводилася, я корилася тобі в усьому, але мені страшно, бо коли тебе заберуть, я не знаю, що зроблять із твоїми кістками, до яких вже нікому не буде діла… Хіба я знаю, через скільки років помру, на щастя, маю міцне здоров’я, послухайте лиш, цієї зими я не пролежала в ліжку ні дня, не підхопила жодної застуди, матінко Беніто, нічого; половина моїх онуків злягла з грипом, а дочки тільки і дзвонили, мовляв, приїдь до нас, допоможи, бо в нас удома навіть служниці похворіли.

— Яке щастя! Тут у нас теж перехворіли майже всі мешканки. Воно й не дивно в такому холодному домі, вугілля ж бо дороге…

— Ви лишень погляньте. Це вершина лицемірства! Стільки розмов про те Місто Дитини, і дивіться, в яких жахливих умовах він вас тримає. Я вишлю вам якусь пожертвочку, коли поїду на село. Не знаю, що залишилося з цьогорічного врожаю, але щось я вам усе ж вишлю, щоб ви не забували про бідолашну Брихіду. Хенаро, велосипед влізає?

Водій сідає поруч із місією Ракель. Тепер можна рушати: кучер залізає на карету, невістка надягає водійські рукавички, вороні коні нетерпляче риють землю копитами, на тротуар виходять заплакані закутані старенькі, які, кашляючи й тремтячи, прощаються з кортежем. За мить до того, як місіа Ракель наказує рушати, я наближаюся до її віконця й простягаю пакунок.

— Що це? Я чекаю.

— Нічна сорочка Малу! Слава Богу! Якби цей бідолашний чоловічок не згадав про це, мені б довелося вертатися сюди ще раз, бо я геть про неї забула. Дякую, Німенький, ні, ні, чекай, матінко, хай Німенький зажде: тримай, це тобі на сигарети, на твої шкідливі звички, тримай. Сигналь, Хенаро, хай кортеж рушає. Прощавайте, матінко Беніто…

— Прощавайте, місіа Ракель.

— Прощавай, Брихідо…

— Прощавай….

Коли за поворотом зникає останнє авто, ми заходимо всередину — матінка Беніта, я і старенькі, які, перемовляючись між собою, розбрідаються подвір’ями. Я зачиняю вхідні двері на ключ і на засув. Рита замикає за ними дзенькітливу засклену ширму. Старенька, яка відстала від решти, підіймає з кахлів у передпокої білу троянду й, зітхаючи від хвилювання, чіпляє її собі у волосся, після чого зникає в коридорах у пошуках своїх подружок, своєї тарілки ріденького супу, своєї шалі й свого ліжка.

Вони зупинилися в коридорному закутку перед дверима, які я забив навхрест двома дошками. Раніше я вже послабив цвяхи, щоб їм було легше зривати дошки і підійматися на інший поверх. Сироти витягли цвяхи, зняли дошки й допомогли піднятися нагору Ірис Мателуні. Зважай, пузанко, мені страшно, на сходах нема поруччя, бракує сходинок, усе скрипить під вагою цієї товстунки. Вони повільно підіймаються, видивляючись, куди поставити ноги, щоб усе не завалилося, шукаючи стійкого місця, щоб допомогти Ірис видертися на горішній поверх. Десять років тому матінка Беніта наказала мені забити ці двері, щоб забути про цю частину будинку раз і назавжди, і більше ніколи не прибирати її, бо нам уже бракує сил, Німенький, краще хай воно собі псується, а ми не будемо його тривожити, доки одного дня п’ятеро дівчаток, яким набридло вештатися будинком, без жодних зусиль знайдуть ці двері, які можна було відчинити й дістатися до галерей, що оперізували клуатр[6] внутрішнього дворика з верхнього поверху: ходімо, дівчатка, не бійтеся, чого там боятися, зараз же день, гляньмо, що там є, а що там ще може бути, лише запустіння, як і в решті будинку, але там принаймні цікавіше, адже ходити там не можна, бо кажуть, що все це може обвалитися. Еліана радить бути обачними, щоб їх не помітили знизу, хоча сьогодні це малоймовірно, усі мешканки зібралися в передпокої, де прощаються з Брихідою. Та краще не висуватися, матінка Беніта не в гуморі, зробіть щось корисне, знуджені дівчатка, підберіть це, допоможіть прибрати перед аукціоном, розкладіть серветки, полічіть їх, підметіть підлогу, помийтеся, виперіть хоча б свій одяг, ходите тут огидні, як свині, не займайте його своїми забавками, тшш, дівчата, тшш, обережно, бо потім нас покарають.

Вони обходять один дворик, потім інший, аж доки не доходять до дверей, які штовхає Еліана: кімната з двадцятьма заіржавілими залізними ліжками, якісь із них розібрані, якісь перекошені, бракує коліщаток, пружинні матраци лагоджені-перелагоджені, стоять у два ряди попід стінами, як в інтернаті. Два однакових вікна — довгих, вузьких, із глибоким підвіконням, шибки зафарбовані шоколадним кольором у висоту людського зросту, щоб ніхто не бачив нічого назовні, крім хмар, за якими пильно стежила рама і металеві ґрати. На цих вікнах, які власноруч забив, я так само послабив цвяхи. Сирітки вже знають, як їх відчиняти, й вони відчинили їх саме вчасно, щоб попрощатися з каретою Брихіди, яку везли четверо коней у плюмажі в супроводі дев’яти машин, розповідає Еліана, восьми, каже Мірелья, ні дев’яти, ні восьми, а коли кортеж віддаляється, місцеві хлопці знову заполоняють проїзну частину своєю біганиною за м’ячем. Молодець, Рікардо! Кóпни як слід, Міто! Біжи, біжи швидше, Лучо, обходь його, бий, гол, гооол, — пронизливо пищить Мірелья, яка святкує гоооооооооол своїх друзів, аплодує їм і махає руками.

Зморена Ірис залишилася сидіти на матраці у глибині кімнати. Вона позіхає. Гортає журнал. Сирітки кривляються перед перехожими, голосно перегукуються зі своїми друзями, всідаються на підвіконня, кепкують над сеньйорою, що проходить повз них, позіхають. Коли починає сутеніти, Ірис кличе Еліану.

— Чого тобі?

— Ти обіцяла, що почитаєш мені про песика Плуто і моряка Папая.

— Ні, ти мені й так винна за два читання.

— Увечері я бачитимуся з Велетнем, щоб зробити люлі-люлі, і завтра тобі заплачу.

— Тоді я тобі завтра й почитаю.

Еліана відвертається і знову спирається на віконні ґрати. На вулиці починають запалювати ліхтарі. Жінка з будинку навпроти відчиняє балкон. Вона розчісує своє довге каштанове волосся, роздивляється вулицю і вмикає радіо: рат-тат-тататат-тат-татат, кімнату заповнюють пронизливі синкопи електрогітар і гугняві голоси, вони підіймають Ірис із ліжка і вона стає у прохід між двома рядами ліжок, щойно чує бабалý, бабалу-ає[7], давай, станцюй нам таночок, Хіно, заохочують її сирітки, давай, станцюй; немов кобила, вона гарцює довгими пасмами свого волосся, кульгаючи між ліжок, в її примружених, як у артисток із обкладинок романів, очах — екстаз, до мене знову повернулися сили, я вже не позіхаю, я хочу танцювати, наче та актриса, яку звати Хіна, яка жила в монастирі зі злими черницями, з тієї книжки Корін Тельядо[8], яку мені читала Еліана. Ірис зупиняється. Порпається у кишенях. Дістає фіолетову помаду й малює собі губи: її м’які дитячі губи перетворюються на безформну масу, коли вона фарбує їх цією огидною темною помадою. Давай, Хіно, танцюй, і вона танцюючи пробирається між двома рядами ліжок, рухайся жваво, так, так, ще. На підвіконні Еліана запалює дві свічки, які вона поцупила під час відспівування Брихіди: вона може лише закликати, вона менша, хлопці з вулиці гукають не її, а Ірис, Еліана не має ні цицьок, ні стегон, щоб ними посвітити. Вона відправляє інших сиріток до дальнього вікна й допомагає Ірис залізти на підвіконня.

— Дивися, Хіно, прийшов Велетень.

— Крикни йому, що я вийду, коли повкладаються старі.

— Пацани хочуть, щоб ти їм потанцювала.

Вона залишається одна в освітленому вікні. Вигинає стегно. Випнувши наперед груди, вона відтягує светр довгим ніжним рухом, який охоплює все тіло, і на довершення припіднімає спідницю, щоб показати свої пружні великі стегна, а іншою рукою вона скуйовджує собі волосся, стискаючи губи, немов у пристрасному поцілунку. На вулиці під ліхтарем уже збирається натовп, який їй аплодує. Жінка, яка причісувалася біля вікна, збільшує гучність музики і спирається на поруччя, щоб краще все роздивитися. Ірис починає повільно рухатися, для початку тручи стегнами, похитуючись у ритмі бабалу, волосся розвіюється, руки простягнуті вперед, неначе в пошуках чогось або когось, оберт, ще один, тіло вигинається, розпрямляється, голова відкидається назад, після цього голова разом із волоссям повертається вперед, вся вона обертається в ритмі року, фруґу[9] чи чогось там іще, вона танцює, вивертаючись, щоб показати свої стегна, свої брудні труси, свої стрибучі цицьки, свій гарячий язик, який теж щось вишукує, вона танцює на підвіконні, щоб їй аплодували люди на вулиці, щоб їй кричали: танцюй Хіно, доню, танцюй, моя гарна доню, хай з усіх сил трясуться твої циці, хай вихилиться твоя дупка, нехай горить будинок, нехай згоримо ми всі. І ось на середину вулиці виходить Велетень зі своєю здоровенною головою з пап’є-маше і починає танцювати, немовби разом із Ірис, а сама Ірис вигинається, рухає талією, крутиться, хитається і вижчить у своїй освітленій свічками клітці, ув’язнена в цій частині будинку, витанцьовуючи, неначе Матір Божа, що збожеволіла у своїй ніші на стіні. Велетень зупиняється на тротуарі і кличе її: Хіно, Хіно, спускайся сюди, будемо робити люлі-люлі, гей ти, крикни їй, бо мене не чути через цю смердючу голову з пап’є-маше, в якій я замкнений.

— Спускайся, Хіно!

— Чуєш, Еліано, спитай у Велетня, чи він приніс мені сьогодні подаруночка, бо якщо ні, то я не спущуся.

— Каже, що грошей нема, але є п’ять журналів Корін Тельядо і помада в золотому тюбику, не нова, але в доброму стані.

— Певно в позолоченому, в золотому дуже дорогі.

— Не ведися на цей його мотлох, не будь дурепою. Ти маєш взяти в нього грошима, щоб розрахуватися зі мною за читання.

— Якщо не ти мені читатимеш, то Мірелья, яка мені різниця.

— Але ж тобі подобається, як читаю я, бо я розповідаю тобі історію і все пояснюю, бо інакше ти б нічого не зрозуміла. Ти в моїх руках, Ірис Мателуна, адже якби я не читала і не роз’яснювала тобі романи Корін Тельядо й історії про качура Дональда, ти б уже померла від нудьги в цьому сраному будинку…

Вона хапається за ґрати, щоб його роздивитися: так, це він, круглі очі, наче дві тарілки, усмішка, яка ніколи не сходить, бо він ніколи не засмучується, він хороший, у нас виходять дуже солодкі люлі-люлі, він називає мене Хіна, ця його вигнута брова, яку підпирають зморшки на лобі, цей його дивний капелюх, це він, йому хочеться зі мною одружитися, бо він любить, як ми робимо люлі-люлі, він водитиме мене на фільми, де актори рухаються і говорять самі, і вже не потрібно буде, щоб ця зануда Еліана мені читала, Велетень водитиме мене до тих високих будинків у центрі, які видно звідси, щоб я записалася на конкурс танцю і здобула головну премію, і мені дали кольорові рум’яна для обличчя, кажуть, їх дають дівчатам, які найкраще танцюють, і потім їх змальовують на обкладинки всіх-всіх романів, і тупа Еліана, і сеньйора Рита, і Німенький, і матінка Беніта, і дівчата, і всі бабусі побачать мене на обкладинках романів, коли я на них вийду.

— Чим ти зі мною розплатишся, якщо Велетень тобі не дасть сьогодні грошей?

Ірис знизує плечима.

— Ти маєш заплатити мені до того, як одружишся, бо якщо ні, то я скажу карабінерам, щоб вони прийшли по тебе, як колись по твого тата, і щоб забрали в тебе гроші, бо як ні, то тебе так само посадять у тюрму. Два журнали, які тобі сьогодні дасть Велетень, і помада — і ми квити.

— Ти мене за дурепу маєш? Один журнал і кілька разів дам тобі помалюватись помадою, не більше.

— Згода. Але ти подаруєш мені тюбик, коли в тебе закінчиться помада.

— Згода.

Матінка Беніта нерухомо стоїть у передпокої, на мить замовкнувши, склавши руки й заплющивши очі. Рита і я чекаємо, доки вона поворухнеться, доки розплющить очі, й ось вона розплющує очі й повертається до мене, показує, щоб я йшов за нею, я вже знаю, що за нею маю йти згорблено й хирляво, тягнучи свого візочка, немовби її неповносправна дитина, яка тягне за собою іграшку. Я знаю, чому вона хоче, аби я за нею йшов. Ми вже стільки разів це робили, вичищали те, що залишила по собі небіжчиця. Роздайте її речі подругам, сказала місіа Ракель, ні, вона сказала «товаришкам», так ніби йшлося про колеж для сеньйорит, я не хочу бачити жодної Брихідиної речі, заради Бога, матінко, не хочу, не хочу ні в чому ритися і нічого бачити, якщо там не може бути нічого цінного, то й бачити я нічого не хочу, кажу вам, робіть що хочете з цими речами, матінко Беніто, подаруйте їх, ці бідолашні старенькі так зрадіють будь-якій згадці про Брихіду, яку так любили в цьому домі.

Я йду за нею коридорами, тягнучи за собою платформу на чотирьох коліщатках, куди я складаю мітли, відра, ганчірки і щітки. На подвір'ї біля кухні гурт старих оточує матінку Ансельму, яка в куточку чистить картоплю… Який гарний похорон був у Брихіди, у місії Ракель пальто було, як у принцеси, кажуть, знову багато людей зібралося… Кучер був з вусами, не знаю, чи це добре, що кучерам таких першокласних карет дозволяють носити вуса, це наче вияв неповаги… Нова тема для розмов на прийдешні місяці, інша група старих уже забула про похорон, забула про Брихіду, вони грають у карти на ящику з-під цукру. Обережніше, матінко, тут сходинка, так, це сходинка, не тінь, і ми виходимо на інше подвір’я, це ще не те подвір’я, на якому жила Брихіда, треба пройти ще кілька коридорів, ще одне порожнє приміщення, шеренги порожніх кімнат, безліч зачинених і відчинених дверей, ще більше приміщень, биті й запилюжені шибки, напівтемрява, що вчепилася у висохлі стіни, зі столітньої глини яких курка намагається видзьобати якесь зерня. Інше подвір’я. Подвір’я пральні, де вже нічого не перуть, подвір’я черниць, де вже не живе жодна черниця, адже черниць залишилося тільки троє, подвір’я з пальмою, подвір’я з липою, подвір’я Ернестини Ґомес, подвір’я їдальні, якою ніхто не користується, бо старим подобається їсти на кухні, нескінченні подвір’я і клуатри, з’єднані безліччю переходів, кімнати, у яких ми навіть не намагатимемося прибрати, хоча ще не так давно ви просили про це, Німенький, казали ви, мітлою і щіткою, ганчіркою і водою з милом, одного дня, коли матимемо час, ми все відмиємо, бо все це виглядає напрочуд огидно. Обережно, матінко, я вам допоможу, обійдімо цей мотлох, краще через цей коридор, який виведе нас до наступного подвір’я на іншому рівні, хай він виконає свою давно забуту функцію, хай виведе нас до відчинених кімнат, де павутиння приглушує звуки, і до галерей, у яких застигла луна не помічених ніким кроків, а може, то просто миші, коти, кури й голуби гасають одні за одними серед руїн цього муру, який ніхто так до кінця й не зніс.

Я наблизився до матінки Беніти. Я зупиняюся поруч із кількома хиткими і сіруватими хижками з бляхи, дощок, картону й гілок, які немовби побудовані з перетасованих карт, якими старі бавляться у свої прадавні ігри. Скільки разів ви намагалися переконати стареньких, щоб вони спали у кімнатах. Є сотні кімнат, гарних, великих, порожніх, обирай яку хочеш, у будь-якому подвір’ї, а я разом з Німеньким підготувала б їх, щоб вам було зручно; ні, матінко, нам страшно, вони завеликі, а стелі зависокі, а стіни заширокі, хтось міг у цих кімнатах померти чи багато молитися, а це лякає, вони вологі, це недобре при ревматизмі, вони темні і просторі, там забагато місця, а ми не звикли до таких просторих кімнат, адже ми служниці, ми звикли жити в малесеньких кімнатках, заповнених речами, у задній частині будинків наших господарів, ні, ні, матінко Брихідо, дякуємо, але нам до душі ці благенькі захищені коридорами хижки, тому що нам подобається бути якомога ближче одна до одної, чути дихання у сусідній хижці, відчувати запах листочків торішнього чаю і запах схожого на них іншого тіла, яке хитається за стіночкою в черговому безсонні, і всі кашлі, й пердежі, і нічні жахіття, — що нам цей холод, який прослизає крізь щілини між криво збитими дошками, якщо ми живемо разом, незважаючи на заздрісність і жадібність, незважаючи на страх, який стуляє нам наші беззубі роти й морщить наші закислі очі, якщо ми разом ходимо ввечері до каплиці, купками, бо порізну нам ходити страшно, вчепившись одна одній у лахміття, ходимо цими внутрішніми дворами, проходами, неначе тунелями без кінця-краю, цими неосвітленими галереями, де, якщо міль торкається мого обличчя, я верещу від страху, бо боюся, коли бозна-хто торкається мене в темряві; ми разом, щоб разом лякати тіні, які звисають з балок і тягнуться перед нашими очима, коли спадає надвечір’я. Ось іде сварлива стара, яка підмальовує брови темним олівчиком. А ось іде Амалія, добридень, Амаліє, не журися, зачекай на мене тут, я хочу з тобою поговорити, після того як закінчу прибирати у хижці Брихіди, ні, ні, дякую, мені допоможе Німенький, як завжди, дивися, він уже відмикає замок на Брихідиній халупі. А ось і Рóса Перес, здатна підняти на вуха все подвір’я своїми плітками. Добридень, Кармело, так, так, по тебе приїдуть, чекай, жінко, хоч ти вже десять років чекаєш і ніхто не приїжджає, кажуть, що Рафаеліто винайняв будинок, і там є вільна кімната, ось його волоссячко, яке я зберегла, гляньте лишень, матінко Беніто, це його дитяче, відтоді, коли я його ростила, біле, наче вусики в молодої кукурудзи, зовсім не таке блідо-ромашкове, як в інших, таке він мав волосся, аж поки воно не почало темніти, шкода, правда, зараз, кажуть, він геть полисів, я якось телефонувала йому, але ця його нова сеньйора сказала, щоб я передзвонила іншого дня, чекай, Кармело, але Кармела чекає того ж, що чекають інші, схрестивши руки на спідниці і зосереджено дивлячись уперед крізь згустки смоли, що назбиралися в їхніх очах, намагаючись угледіти те, що наближається до них і росте, і з часом починає затуляти світло, спочатку трошки, а згодом майже все, і зрештою все, все, все, все, раптовий морок, у якому годі кричати, бо в темряві неможливо знайти жоден голос, який прийшов би на допомогу, і однієї ночі ти тонеш і зникаєш у раптовому мороці, неначе Брихіда позавчора. І поки старенькі чекають, вони потроху підмітають, як робили це все своє життя, або церують, або миють, або чистять картоплю, чи щось іще, що треба чистити чи мити, звісно, якщо для цього не треба багато сил, бо їх уже обмаль, щодня одне й те саме, новий ранок, що повторює попередній, новий вечір, що схожий на всі інші; вони сидять на кам’яній огорожі клуатру і гріються на сонечку, відганяючи мух, які смокчуть їхню слину і їхні прищі; лікті обперті об коліна, обличчя затулені руками, вони втомлено чекають на мить, якої, як вони думають, жодна з них не чекає, чекають, як чекали завжди, на інших подвір’ях, поруч із іншими пілястрами, за шибками інших вікон; або часом вони розважаються тим, що зрізають червоні герані, щоб прикрасити ними труну з дощок, у якій ховали Мерседес Барросо, аби бідолашна Менче йшла у засвіти із хоча б однією квіточкою, хай навіть цією брудною геранню, якою ж веселою вона була, коли танцювала ті танці, яких навчила її Ірис Мателуна, цей фруґ і цей рок, а інші сирітки, і навіть ми, рухалися в такт музиці, плескаючи в долоні, щоб вони танцювали вдвох, Ірис і Менче… Бідолашна Менче, від своєї тлустості померла Мерседес Барросо, однієї ночі, схожої на ту, що починається зараз.

Я дещо відходжу назад, щоб ви могли пройти. Тут є місце хіба для маленького трюмо і бронзового ліжечка. Постіль лежить ледь зім’ята: ніхто б не здогадався, що ще сорок вісім годин тому тут агонізувала якась жінка. Брихіда тут досі жива. У всій довколишній єдності — досі вона, жива Брихіда, тоді як тіло її починають точити черви: цей неймовірний порядок, ці предмети, які зазнали впливу її пристрастей чи маній, це прагнення до елегантності, гляньте, матінко Беніто, під яким кутом вона розмістила листок із Пальмової неділі на естампі ікони Благовіщення, як вона прикрасила обгортковим папером від великоднього подарунка пляшку з-під кока-коли, яку вона використовувала як вазу. Портрети родини Руїсів-Сантосів. Її вмілі руки, здатні відновити вишивку на ризі, яку забрав із собою отець Асокар, бо сказав, що вона з вісімнадцятого сторіччя, і такій вартісній речі нема чого псуватися в цьому домі, адже то єдина цінність, яка тут є, матінко Беніто, все інше — це сміття; навряд чи якомусь олігархові в цій країні вдалося назбирати більше статків, ніж тут назбирано дрантя. І це трюмо, по якому ви проводите кінчиками пальців, не рухаючи предметів на ньому, вишикуваних у рівнесенький рядок — наперсток, гольник, пилочка, ножиці, щипчики, подушечка для полірування нігтів — усе акуратно розставлено на білій випраній і накрохмаленій скатерці. Ми з вами прийшли сюди, щоб виселити цю живу Брихіду, матінко Беніто, роздати її, спалити, розвіяти, стерти Брихіду, яка хотіла увіковічити себе у впорядкованості речей. Стерти її сліди, щоб завтра чи післязавтра нам прислали нову стареньку, яка почне обживати це місце своїм особливим чином, заледве відмінним, однак неодмінно своїм, і яка згодом зустріне тут власну агонію. Вона замінить Брихіду, як колись Брихіда замінила тут… не пам’ятаю вже, як звали ту мовчазну стареньку зі спотвореними від бородавок руками, яка жила в цій хижці до приїзду Брихіди…

Новина про те, що матінка Беніта почала прибирати у халупі Брихіди, шириться домом. Із інших подвір’їв сходяться допитливі старі. Матінка Беніта ніколи не шанує прохачок, а тому вони особливо не наближаються: кружляють мовчки чи тихенько перешіптуються, проходячи попри двері, раз-по-раз підбираючись усе ближче. Дехто з них наважується на мить затриматися: вона по-ангельському вам усміхається, підморгує мені, а я підморгую Німенькому. Вони проходять повз відчинені двері все повільніше й повільніше, аж доки зовсім не зупиняються, немов мухи у краплі сиропу, вони починають затуляти прохід, метушливі, буркотливі, галасливі, аж доки ви не благаєте мене, щоб я їх відігнав, хай вони забираються, йдіть звідси заради Бога, дайте нам спокійно попрацювати, ми вас покличемо. Вони починаються поволі віддалятися. Усідаються під стінкою в коридорі, поруч із пілястрами, нетерпляче ворушать руками, глянь на Брихідину синеньку атласну ковдру, кажуть, там справжнє пір’я, кому воно дістанеться, мені здається, що всі хороші речі забере місіа Ракель до себе додому, дивися, Сунільдо, там радіоприймач, закладаюся, його продадуть «із-під молотка», бо приймачі дорогі, хотіла б я мати радіо, як у Брихіди, вона любила в неділю довше полежати в ліжку і послухати месу з кафедрального собору, я б теж хотіла послухати так месу однієї неділі, коли надворі буде холодно. А ця чорна шаль, глянь Клеменсіє, це саме та чорна шаль, про яку я тобі колись розповідала, це та шаль, яку їй подарувала на день народження сеньйорита Малу, а Брихіда її ніколи не носила, бо ж не любила чорний колір… вона, мабуть, новісінька…

Ви згортаєте плями й запахи ніким не поміченої агонії у небіжчині простирадла: до пральні. Я підіймаю два шари матраца, щоб винести їх провітритися в коридор. Ви зриваєте накривку, яка захищає матрац від їдкої іржі ліжка: дротяної клітки, всередині якої зачаїлося безліч тварин — товстих, опецькуватих, довгих, м’яких, квадратних, безформних, десятки, сотні пакунків, картонних коробок, перев’язаних стрічками, клубки шнурків чи вовняних ниток, розламана мильниця, черевик без пари, пляшка, погнутий абажур, купальна шапочка малинового кольору, усе оксамитове, однорідне, лежить тихенько під білуватим пилом, який огортає усе своїм крихким ніжним покривом, що найменший рух, як от моргання чи подих, розпорошить його кімнатою, стискаючи наш подих і затуляючи наші очі, і тоді тварини, які сумирно спочивають у згортках ганчір’я, стосах старих журналів, спицях парасолі, коробках, кришках від коробок, шматках кришок від коробок, пробудяться, щоб на нас напасти. Під ліжком усе більше й більше пакунків, гляньте, матінко Беніто, і під трюмо, і між трюмо і ширмою, і за завіскою у кутку, всі вони причаїлися внизу, якраз нижче тієї лінії, якої сягає погляд.

Не стійте з опущеними руками. Ви не знайомі з цією Брихідою, приборкувачкою пилюки й даремності? Вас бентежить така Брихіда? Ах, матінко, ви не знаєте, але в цієї старої було більше потаємних закапелків, ніж у всьому будинку: гольник, ножички, шліфувальник для нігтів, клубочок білих ниток — усе впорядковане й усе на виду, на білій скатертинці. Надзвичайно зворушливо. Аж раптом вам доводиться зіткнутися з іншою, неофіційною Брихідою, яка не виставляла себе на показ на накрохмаленій скатерці, королевою цього притулку, яка й похорон мала королівський і яка зі своїх охайних вишиваних простирадл бездоганними руками й добрими очима володарювала самими лиш натяками, віддавала накази стогонами й зітханнями, змінювала життя одним порухом пальця, ні, ви її не знали, ви й не могли її знати, погляд матінки Беніти не проникає під ліжка, не сягає закапелків, краще співчувати, служити, залишатися на цьому боці, навіть якщо це означає загнати себе в могилу працюючи, як ось ви, що роками гарували поміж цих благеньких старих, оточені бовдурами, хворими, знедоленими, покинутими, катами й жертвами, серед яких неможливо визначити, хто є хто, і які постійно жаліються на холод і голод, який ви відчайдушно намагаєтеся вгамувати; вони розлючують вас анархією своєї старості, володарки всіх переваг… бідні старенькі, треба щось заради них зробити, так, ви зводите себе в могилу цим гаруванням, аби ніколи не дізнатися про зворотний бік Брихіди.

Зітхаючи, ви нахиляєтеся, щоб дістати з-під ліжка пакунок квадратної форми, загорнутий у манільський папір і перев’язаний мотузком. Я проходжуся по ньому ганчіркою і ми відразу затуляємо носи, бо по всій кімнаті здіймається курява. Ви починаєте розгортати пакунок: самий картон, у такий раніше вкладали студійні фотопортрети, прикрашені рельєфними гірляндами, із позолоченим підписом фотографа внизу — втім, фотографії всередині нема. Я виношу папір і картон надвір і починаю скидати цей мотлох на купу, яка згодом стане багаттям. До неї підлазять старенькі, прагнучи чогось собі урвати, проте речей там мало, дуже мало. Нічого. Звісно, все тільки починається. І ще не вечір. Адже Брихіда була багатою. Подейкують, навіть мільйонеркою. Треба лише трошки почекати. Старенькі чатують на своїх місцях чи походжаючи по коридору.

Усе, на що ви натрапляєте, перев’язане, спаковане, загорнуте у щось, сховане всередині чогось іншого, дірявий одяг, загорнутий сам у себе, уламки предметів, що розсипаються, щойно їх розгорнеш, ручка від кавового горнятка, позолочені галуни з пояса на перше причастя, речі, які зберігалися заради зберігання, пакування, перев’язування, консервування — цей нерухомий одноманітний люд, який не розкриває вам своєї таємниці, матінко Беніто, бо вам не стане сил витримати всю жорстокість усвідомлення того, що й ви, і я, і живі й мертві старі, всі ми — загорнуті в ці пакунки, від яких ви вимагаєте бодай якогось сенсу, адже ви поважаєте всіх людей, і якщо бідолашна Брихіда наробила стільки пакуночків, — думає матінка Беніта, поринувши в сентимент, — то певно, щоб голосно крикнути всім: я хочу зберегти, хочу врятувати, хочу захистити, хочу вижити. Одначе, матінко, я мушу вас запевнити: Брихіда мала набагато складніші методи забезпечення свого виживання, а щодо пакуночків, то всі старенькі складають пакуночки й ховають їх під своїми ліжками.

Відкриваймо пакунки, Німенький, не буде там нічого цінного, нічого, що зможе завершити вашу думку, бо нею ви боїтеся зв’язати докупи цей неоковирний висновок, і натомість ви починаєте бавитися у гру, гадаючи, що розв’язуванням вузликів, розгортанням ганчір’я, відкриванням конвертів і коробок ви зможете віднайти щось, варте того, щоб бути збереженим. Ні, все на смітник. Саме ганчір’я. Папірці. Коричнювата ватка зі слідами крові від давнішньої рани. Згорток за згортком. Хіба ви не бачите, матінко Беніто, що головне тут згортання, що сам предмет не має жодного значення? На подвір’ї росте гора зі сміття. Чути, як гуде рій старих, що порпаються у смітті, чубляться за корок, бронзову ручку дверей, ґудзики, складені в коробочку з-під чаю, устілку, ковпачок від ручки. Іноді, прибираючи у хатинці нещодавно спочилої мешканки, ми знаходимо знайомі речі: ось це чорне дерев’яне кільце, наприклад, ми викинули на сміття минулого тижня, коли померла Мерседес Барросо, яка чомусь його забрала, ні для чого, просто так, із мотлоху іншої небіжчиці, а та з іншої, з іншої, з іншої…

Беззуба стара, яка мені підморгувала, приміряє банну шапочку малинового кольору, гонорово походжаючи в такт загальним оплескам. Дора розмотує кучеряву вовну поїдженої міллю кофтини і збирає докупи шматок за шматочком, щоб потім відіпрати її та зв’язати курточку для дитини, що має народитися. Ось цей пакунок, ось він. Ви напружуєтеся, стаєте нетерплячою, саме цей пакунок має містити ключ до розуміння того, що хотіла сказати Брихіда. Ось він. Хочете розкрити його? Гаразд. Так, Німенький, акуратно розкрити, тому що Брихіда загорнула його, щоб я нарешті її зрозуміла, — ні, матінко Беніто, не обманюйте себе, Брихіда загорнула цей пакунок, як і решту пакунків, бо їй було страшно. Вона була королевою, катом, диктаторкою, суддею, але вона зв’язувала свої речі у вузлик і ховала їх так само, як старі. Я знаю, що ви благаєте, аби цей пакунок містив щось інше, окрім сміття. Я дістаю вам папір кольору кави і ви його викидаєте. За ним з’являється інший папір, тонший, зморшкуватий, ви і його рвете та кидаєте на підлогу. Навіщо ви й далі розгортаєте і рвете ці пакунки, як цей, де лежить тафта яблучного кольору, загорнута в газету — Рузвельт зі своїм песиком Фалою й усміхнений Сталін на борту корабля, — якщо ви знаєте, що нічого не знайдете? Це сірувате ватяне плічко надавало пакунку м’якості й об’єму. Ви риєтеся в ньому, рвете плічко своїми нетерплячими нігтями, від чого вата падає долі. Залишається твердий пакуночок, який ви тримаєте між вказівним і великим пальцями. Ви відгортаєте шар запліснявілого полотна і трошки стискаєте пакуночок, так, так, о Господи, там щось є усередині, щось тверде, щось певне, якась річ, яку я зараз так захоплено намацую. Затверділими пальцями ви відгортаєте полотно: кулька з фольги. Ви шматуєте її, рвете, фольга перетворюється на луску у вашій простягнутій тремтливій руці. Я хочу здмухнути цю луску, щоб вона розвіялася, але ви встигаєте вчасно стиснути кулак, і мій подих розбивається об ваші пальці, з-під яких за мить постає нова кулька з фольги. Ви округлюєте її, вона твердішає у ваших приречено схвильованих рухах. Ви дивитеся на неї. Ви дивитеся на мене, щоб і я засвідчив цілісність того, що ви щойно витворили. Підходите до дверей. Старенькі зупиняються, замовкають, їхні очі стежать за траєкторією руху вашої руки і блискучої кульки, що падає на землю. Вони зриваються з місця, мчать до купи сміття, щоб знайти це сріблясте щось, що промайнуло в повітрі. Я певен, ми ще знайдемо цю кульку серед дрантя якоїсь іншої небіжчиці.

Чому ви затуляєте обличчя руками, матінко? Ви втікаєте коридорами, галереями, двориками, клуатрами, старі вас переслідують, просять вас: зсохлі обличчя, закислі благальні очі, чийсь приглушений голос, адже шаль захищає її вуста від уявного холоду, від уявної зарази, інший хриплий голос, прокурений цигарками, пропитий гарячим чаєм, що відігріває задубіле тіло, простягнуті руки, що намагаються вхопити вас за убір, спинити вас, вчепитися у ваш саржевий фартух, у рукав: не йдіть, матінко, я хочу бронзове ліжко, а мені — її окуляри, які вона часом мені позичала, бо своїх я не маю, а газети читати люблю, бодай навіть старі; а мені — ковдру, бо вночі мені дуже холодно, навіть улітку, а я була її подругою, а я була її сусідкою справа, а я — зліва, я підстригала їй нігті навіть на ногах і чистила мозолі, бо в молодості робила манікюри, мене вона любила більше за Амалію, бо та брала з неї забагато грошей за прання, мої руки стискають щипці задерев’янілих пальців, зморщені обличчя вимагають невість яких речей, то мої ножички, гляньте на волосся Рафаеліто, матінко Беніто, як шкода, що ця дитина зараз геть лиса, а ще кажуть, він розтовстів, ту голку їй колись позичила я, а я — гачок для в’язання, а я — кілька ґудзиків. Ці висохлі руки набагато сильніші за мої, пальці, що вростають немов гілляччя, намагаючись мене зупинити, мене в’яжуть їхні благання і голосіння, мені, мені, матінко Беніто, я хочу, мені треба, чому ви не подаруєте мені той чай, який залишився у Брихіди, згляньтеся, я така бідна, цій не давайте, дайте мені, всі знають, що вона крадійка, обережніше зі своїми речами, вона їх може поцупити, віддайте це мені, мені, старі баби з м’якими, наче кулька з фольги, голосами, яких чи то злидні, чи то жадібність заганяє в кут, поламані нігті, брудна одежа, що спадає з їхніх тіл, їхні тіла смердять старістю, вони притуляють мене до цієї ширми з розбитими стеклами, ключ, відчиняю, заходжу, зачиняю. Я провертаю ключ іззовні. Виймаю його і кладу в кишеню фартуха. Господи, нарешті! Вони залишилися припадати пилом, ув’язнені за дверима. Крізь дірки у склі вони просовують руки, їхні обличчя скривлені у гримасах… гомін їхніх благальних голосів стихає.

2

Парами чи групками старі покидають кухню, неначе прощаючись: вони не йдуть спати, вони йдуть возз’єднуватися з темрявою. Голоси дотлівають, немов вугілля в кухонному просторі, поміж лав, брудних мармурових столів, на яких стоять недоїдки, гір каструль, що височіють у раковинах, наче пам’ятники кіптяві й жиру, у міру того, як минають години, а за ними хвилини, що ніяк не минають.

Останніми йдуть шестеро старих, які завжди всідалися за найближчий до жару печі стіл разом із Брихідою, — гурт подружок, яких я завжди бачив поруч із Ірис Мателуною, якій вони постійно дарували солодощі й журнали і з якою знаходили собі розвагу, роблячи їй чудернацькі зачіски, немов ляльці. Я завжди сідав за той самий стіл трошки подалі. Слухаючи нескінченне бурмотіння їхніх голосів, я поволі присиплявся, аж доки не клав голову на схрещені на столі руки, після того як допивав останній ковток чаю. Я чув, як вони щось обговорювали: одна з них пошкодила собі камінчиком ногу, Брихіда розповідала, що місіа Ракель отримала з Рима поштівку від Інес, якась повторена всоте загадка, якась розповідь на розвагу Ірис, що сиділа на колінах у Рити, яка вкривала її кінчиком своєї шалі.

Тієї ночі одна з них, не пам’ятаю хто, вкотре розповідала приблизно таку історію:

Багато-багато років тому жив один дуже заможний і праведний сеньйор, і володів він багатьма землями по всій країні: на півночі цих земель височіли гори, на півдні зеленіли ліси, а біля узбережжя простягалася пустеля. Проте ніщо не могло зрівнятися з його родючими землями у місцевості, що на півночі межувала з рікою Мауле, поруч із Сан-Хав’єром, Каукенесом і Вілья-Алегре, де всі шанували його як касúка[10]. Тож коли настали темні часи, коли рік за роком зменшувалися врожаї, стояли спека і посуха, тварини труїлися, а діти народжувалися мертві або з шістьма пальцями на руці, очі селян звернулися на касика, щоб той дав якесь пояснення цим лихам.

Мав цей сеньйор дев’ятьох синів, які допомагали йому доглядати за землями, і дочку, наймолодшу з усіх, — світло його очей і радість його серця. Волосся дівчинка мала світле, немов достигла пшениця, і такою хазяйновитою була, що про її вміння господарювати говорили по всій окрузі. А як вона шила і вишивала! З лою, що вироблявся на фермі, вона робила свічки, і крім того в’язала ковдри. А влітку, коли ласі хрущі гуділи над перестиглими плодами, повітря в саду ставало синім і пряним від вогню, що його її слуги розпалювали під мідними казанами, в яких варилася шовковиця, солодкі гарбузи, айва і сливи, щоб потім стати солодощами, які сеньйорита дарувала своїм домашнім. Усіх цих жіночих мистецтв навчилася вона від однієї старої, чиї руки були спотворені бородавками і яка після смерті матері дівчинки взялася її доглядати. Повечерявши, вона ставала з чільного місця столу, за яким сиділи у своїх запилюжених черевиках її втомлені брати й батько, цілувала кожного з них по черзі, а потім зникала в коридорі, освітленим свічкою, що тримала в руці її няня, йдучи спати до спільних із нею покоїв.

Чи то через привілеї, які дівчинка надавала своїй няні, чи то за браком іншого пояснення усім тим лихам, з’явилася потреба знайти когось винного, й оскільки за темних часів снують темні думки, почав ширитися поголос. Імовірно, конюх сказав про це сировару, а може, сировар — конюху, чи садівнику, чи своїй дружині, чи племінниці коваля. Ночами групки робітників перешіптувалися, сидячи навпочіпки біля вогнища, розпаленого позаду стаєнь, і щойно чули, як хтось наближався, одразу ж замовкали. Чутки ширилися повільно, та все ж ширилися, аж доки про них не дізналися каменярі з каменярні й пастухи з найдальших пасовиськ у сеньйорових володіннях: казали, що так казали, або принаймні хтось чув, як хтось так казав, невідомо хто, що вночі, коли світить місяць, у повітрі літає страшна голова, за якою тягнеться довжелезне волосся пшеничного кольору, і обличчя на тій голові — то гарне обличчя господаревої доньки… вона співала страхітливе чончонове туе-туе-туе[11]: чаклунство, відьмацтво, через нього всі ці незліченні негаразди й біди, що звалилися на селян. Понад сухими долинами, на яких мучилася в агонії спрагла худоба, голова господаревої доньки махала велетенськими жилястими вухами, ніби кажанячими крилами, а за нею мчала жовта сука, бородавчаста й худа, як і її нянька, і вела вона чон-чона до того місця, де промені змовницького світила вказували на самий край пагорбів — вони були винні в усьому, бо дівчинка була відьмою, як і її нянька, що навчила її і цих мистецтв теж, таких само незапам’ятних і жіночих, як такі безневинні вміння типу приготування солодощів і догляд за будинком. Подейкують, що першими цей поголос пустили їхні власні робітники, за ними його підхопили робітники з сусідньої ферми, які переповіли їх іншим, і відтак, ринками і стежками, чутки поширилися по всій комарці, й зовсім скоро ні в кого вже не залишилося сумнівів, що донька касика разом зі своєю нянькою зачаклувала весь регіон.

Однієї ночі на одному ранчо старший з братів прокинувся раніше звичного в ліжку своєї коханки, щоб повернутися до батьківського дому о пристойній порі. Із-під скуйовдженої нагрітої тілом ковдри вона крикнула йому:

— Закладаюся, що твоя сестра ще досі не повернулася додому. Відьми вертаються, коли співає півень і починає розвиднюватися…

Він дав їй такого ляпаса, що з рота в неї потекла кров, і вона про все йому розповіла. Після цього він відлупцював її ще раз. Він побіг до свого будинку і розповів про все своєму молодшому брату, а згодом й іншим, тож дев’ятеро братів відмовлялися вірити цим чуткам, що були лише зловісною брехнею, яка заплямовувала їх усіх. Страх підкрадався зі знедоленого зовнішнього світу в захищений простір дому, яким керувала їхня сестра, яку можна було назвати хіба тільки щасливою і щирою дівчинкою. Вони мусили в це не вірити. Принаймні не погоджуватися з цим. Отож вони перестали говорити про своє відкриття. Попри це, вони щодня поверталися з роботи понуро, не продавши жодних тварин на ярмарку і забуваючи зібрати з поля врожай до того, як піде злива. Вони більше не пили весело й радісно, як раніше, адже їх зупиняв страх того, що вино розв’яже їм язики й вони розкажуть про все батькові, який не мав нічого знати.

Однак — іноді усі разом, а після того, як вони вирішили, що все це брехня, кожен окремо, потайки, щоб інші не подумали, що хтось із них може вважати чутки хоча б на крихту правдивими, — брати підкрадалися поночі до дверей сестриної кімнати. Чули вони завжди одне й те ж. За дверима їхня сестра сміялася разом зі старою, вони загадували загадки чи співали, після цього чутно було, як вони читають молитви, задмухують свічки і вкладаються спати. Вони ніколи не чули нічого іншого, щоразу повторювалося одне й те саме. Нічого особливого. Маленький острівець жіноцтва в чоловічому домі, до якого чоловікам було зась, але який не являв жодної загрози.

Коли ж вони мали вчиняти ті свої набіги, у яких їх звинувачували? Постеживши так деякий час і впевнившись у брехливості чуток, вони пішли розповісти про них батьку, щоб той покарав винних за поширення зухвалих пліток. Сповнений гнівом і болем касик почав допитувати доньку — її очі були настільки світлі, коли вона заперечливо відповідала на закиди, які були незрозумілі її невинній сутності, що батько, зрештою, заспокоївся, посадив свою улюбленицю собі на коліна й попросив щось йому заспівати. Менший брат, який знову засяяв усмішкою, взяв гітару, що стояла в кутку вітальні, і став акомпанувати її співу:

У сусідній кімнаті брати вирішили, що буде розумно зачекати кілька днів, однак не залишалося жодного сумніву — треба було позбутися няньки, бо якщо й була на комусь провина, то явно на ній, адже це вона оточила невинну дівчинку своєю непевною присутністю.

До того ж чого вартувало принести в жертву якусь безрідну стару, якщо завдяки цьому вирішувалися всі проблеми? Цієї ночі вони вперше за довгий час спокійно заснули. О першій годині по опівночі робітник розбудив касика стукотом у двері його спальні:

— Хазяїне, хазяйчику, там надворі ходить жовта сука і чончон…

Він утік ще до того, як касик з’явився у дверях кімнати у самій лише нічній сорочці і пончо, потрясаючи недоуздком, кричучи, щоб розбудити своїх синів, щоб розбудити всіх, — хай усі вдягаються, вибігають, а хлопці хай запрягають коней; і ось десятеро чоловіків здіймають куряву скачучи полем, перепитуючись, вишукуючи, дослухаючись, чончонові й суці не втекти, це єдина нагода розкрити правду. Далекий стогін змістив гонитву в бік лісу. Вони долали гори, дослухаючись до клекоту, до звуку каменя, що покотився схилом, намагаючись віднайти печеру, яка б вивела їх до підземелля, де ховаються відьми. Вони спустилися до самої річки, слідуючи за гавкотом, який мав бути гавкотом жовтої суки, але її не було, не було там жодної жовтої суки, й ось заспівав півень, засяяла світанкова зоря, відьомська година спливла, і десятеро чоловіків, пригнічені поразкою, змушені були повернутися додому. Приїхавши туди, вони почули якийсь шурхіт у винограднику:

— Хапайте її, хапайте, це жовта сука, вона хоче залізти в наш дім, чончон, певно, теж десь поряд.

І десятеро чоловіків накинулися на неї, щоб оточити й не дати вислизнути, щоб злапати її, відшмагати й тут же вбити — коні стали на диби, гілляччя летить увсебіч, а сука втекла у куряві путівців, яким не вдалося завадити їй сховатися, зникла у тьмяному ранковому світлі. Чоловіки наказали своїм робітникам знайти її, відшукати за будь-яку ціну, бо та сука, то була нянька, а нянька та була відьма. Хай навіть не наважуються повертатися без жовтої суки. Хай вони вб’ють її і принесуть її шкуру.

Касик разом зі своїми синами увірвався до кімнати дочки. Зайшовши туди, він скрикнув і розвів руки в сторони так, що його широке пончо затулило від решти те, що побачили лише його очі. Він замкнув свою доньку в сусідній спальні. Лише після того він дозволив іншим увійти. Стара, намащена магічними мазями, нерухомо лежала на своєму ліжку з напіврозплющеними очима і дихала немов уві сні, або радше так, немов її душа покинула тіло. Знадвору скавучала сука й дряпала кігтями вікно.

— Ось вона, вбийте її або я вб’ю вас усіх…

Сука перестала скавучати. Дівчинка плакала в кімнаті, в якій її замкнув батько.

— Няня! Нянечка! Не вбивайте її, тату, не вбивайте, хай вона повернеться у своє тіло. Якщо ви її не вб’єте, я вам в усьому зізнаюся, клянуся…

— Замовкни. Тобі нема в чому зізнаватися.

Чоловіки вийшли надвір, щоб роздивитися закривавлене тіло. Прибити її виявилося неважко, вона виглядала втомленою, тремтливо скрутившись у клубок під вікном дівчинки — у цьому згодом робітники запевняли десятьох сеньйорів, які розглядали шкуру жовтої суки. Тепер треба було позбутися тіла відьми. Вона була ні жива ні мертва, проте все ще могла становити загрозу: «Якщо тіло відьми поховати, то це отруїть родючу орну землю на багато-багато літ, тому її треба позбутися по-іншому», — сказав касик. Він наказав прив’язати тіло чаклунки до дерева і шмагати його доти, доки вона не прокинеться й не зізнається всім у своїх злочинах. Посічене батогами тіло стікало кров’ю, але відьма не розтулила ні очей, ні рота, проте вона все ще дихала, замкнена у відмінному від життя і смерті місці. Нічого більше не залишалося, окрім як зрубати дерево. Тоді дев’ятеро братів разом зі своїми орендарями й орендарями з сусідніх угідь віднесли тіло відьми до ріки Мауле і кинули його у воду разом із деревом, щоб вона не втонула.

Касик залишився вдома. За годину після того, як вщух гамір людських голосів, він вирушив разом до столиці з донькою. Він віддав її в монастир, де черниці-самітниці мали про неї подбати. Ніхто, навіть дев’ятеро її братів, попри своє сильне бажання, ніколи її більше не бачив.

Тим часом уздовж берега річки Мауле вершники переслідували тіло, що спускалося донизу за течією. Якщо вони бачили, що тіло наближалося до берега, віддаляли його жердинами. Коли течією починало його відносити на середину річища, вони підтягували його баграми. Увечері тими ж самими баграми вони спирали відьмине тіло об берег, розсідлували коней, запалювали багаття, вечеряли, розлягалися на своїх накидках чи пончо і перед сном розповідали казки про відьом та інших потвор, чиїх облич набувають страхи о непевній порі. Вони розповідали все, що знали про відьом, все, про що пошепки переповідали з покоління в покоління — хтось колись казав дідові одного з них, що аби вчинити з іншими відьмами оргію, слід спочатку поцілувати член козеняти, — а ще вони говорили про страх, страх давнішній, нинішній і вічний, — западала тиша, і щоб віднадити постаті, які виринали з темряви ночі, вони втішалися, адже, на щастя, цього разу відьмам не вдалося вкрасти гарну доньку касика, бо ж цього вони прагнули, вкрасти її, щоб зашити їй дев’ять отворів у тілі й перетворити на імбунче[12], адже саме тому, саме щоб перетворити їх на імбунче, відьми викрадають невинних дітей і ховають у своїх підземеллях, їм зашивають очі, стать, рот, ніздрі, вуха, зашивають усе, їм не стрижуть волосся й нігті на руках і ногах, з них роблять недоумків, — цим брудним і вошивим бідолахам ще гірше, як тваринам, вони лише підстрибуючи кульгають, коли п’яні чаклуни й відьми наказують їм танцювати… чийсь батько колись говорив із одним чоловіком, котрий казав, що якось бачив імбунче і через страх йому відняло половину тіла. Загавкав пес. Перелякані голоси знову огортала тиша. Заспані очі селян загорялися, коли полум’я вогнища перемагало тінь від крисів їхніх солом’яних капелюхів.

Наступного дня вони зрання сідлали коней. Відв’язували стовбур і протягом всього наступного дня під променями сонця пливло тіло відьми течією поміж лисих пагорбів. Від хутора до хутора ширилася новина про те, що відьму нарешті спіймали, і що комарка[13] тепер буде вільна від заклять, що жінки тепер матимуть нормальні пологи і що більше не буде повеней, і поки вершники рухалися за течією, до них долучався цілий легіон місцевих селян і колонів[14]. Ще до заходу сонця стало зрозуміло, що море вже близько. Річка ставала ширшою і спокійнішою. Завиднівся якийсь острівець. Піски почали зм’якшувати береги річки. Вода із зеленої стала сіруватою, аж доки в далині не завиднілися чорні скелі й біла лінія хвиль на мілині.

Дев’ятеро братів затягли з човна баграми й мотузками відьмине тіло на мілину — течія порозривала їй одяг і поскуйовджувала волосся. Риби, що відкусили її плоті, плавали мертві довкола човна. На кручі біля моря зібрався натовп із піших чи верхових орендарів, колонів, місцевих мешканців, витріщак і дітей зі своїми собаками. Пізно ввечері вітер, який роздмухував пончо дев’ятьох братів, доніс до всіх їхній тріумфальний крик — нарешті відьмине тіло проковтнула гора запаморочливих морських хвиль. Залишилася тільки маленька цятка, яку гнав геть по золотистих водах моря західний вітер. Вершники почали поволі рушати додому. Кожен вертався до свого села чи ранчо, здобувши жаданий спокій і вгамувавши страхи, адже в комарці нарешті мали скінчитися лихі часи.

Я сказав, що того вечора на кухні старі, не пам’ятаю, котра з них, та це й не важливо, розповідали приблизно цю байку, бо чув я її стільки разів й у стількох суперечливих версіях, що всі вони перемішалися між собою. Згідно з деякими з них, братів було не дев’ятеро, а семеро чи троє. У версії, яку розповідала Мерседес Барросо, робітники, перелякані гнівом касика, забили першу-ліпшу суку, щоб показати йому її шкуру, а справжня жовта сука залишилася живою. Незмінним завжди залишалося головне: широке батькове пончо затуляє двері й непомітно ховає благородну персонажку, усуваючи її з оповіді, зміщуючи основну увагу на помсту селян старій бабі. Остання, другорядна персонажка, як і будь-яка інша стара, трохи відьма, трохи звідниця, трохи повитуха, трохи плаксійка, трохи знахарка, слуга, позбавлена індивідуальної психології та власних рис, заміняє сеньйориту на передньому плані розповіді в цій байці, спокутуючи неймовірно тяжку провину, якою є зв’язок із забороненими силами. Ця байка, яку розповідають по всій країні, походить із земель на південь від Мауле, де родина Аскойтіа володіла своїми маєтностями ще з колоніальних часів. Інес, певна річ, також знає одну з версій цієї історії, зрештою, в ній по материній лінії тече кров Аскойтіа. Мабуть, Пета Понсе розповідала її Інес, кола та була маленькою. У своїй переляканій свідомості вона відділила (і, найімовірніше, забула) історію про дівчинку-відьму від іншого аспекту цієї самої легенди — сімейної традиції, яку гордо бережуть усі Аскойтіа і яка пов’язана з праведною дівчинкою, що на початку століття померла, немов свята, у стінах цього будинку, і її беатифікація стала таким гучним провалом, що над нею насміхалися навіть на радіо й у газетах. Однак байка ця живе й далі в голосах бабусь-селянок, які щозими повторюють її з незначними змінами онукам, що примостилися біля печі, аби ті затямили, що таке страх.

На цьому ж місці, у цій самій кухні, її розповідали стільки разів, що Ірис заснула від нудьги на колінах у Рити, посмоктуючи великого пальця. Вона вже завелика для цього, Рито, тобі треба відівчити її від цієї огидної звички, кажуть, що замість пальця можна дати зубчик часнику, і вона перестане, або кавелдик, собачий кавелдик… ні, ні, облиште бідолашну, це в неї мине, хіба ви не бачите, що перші місяці вагітності завжди найважчі — постійна сонливість, здутий живіт, набрякають і червоніють ноги, вилазять вени, гляньте на ноги Ірис: вони в неї завжди були тлусті, але зараз здається, ніби резинка від шкарпеток має відтяти їй щиколотки.

Я не спав, однак і голову зі своїх схрещених на столі рук я не підняв, коли почув, що Ірис чекає дитину, адже я б її й не здійняв, якби вкотре почув, що примочки з картоплиння краще за примочки з недопалків тамують головний біль, чи якби Клеменсія не була такою егоїсткою, вона б позичила мені свій квітчастий тазик, все це лише бурмотіння, яке намотується нитками їхніх голосів, але моток ніяк не росте, — іще один різновид тиші… ні, Ірис блює, старі тримають її за лоба, щоб їй легше блювалося, Ірис схлипує, Німенький, витри блювоту, поквапся, поки тут не з’явилася матінка Беніта і не почала ставити запитань.

Я відмовився це зробити.

Я глянув на шістьох старих навпроти мене, після чого жестом показав, що знаю про вагітність Ірис, так, так, мене не проведеш, це ж тому ви тихцем тримаєтеся купки біля цієї слабоумної Ірис, обходжаючи довкола неї й догоджаючи їй в усьому, через це в неї так виросли цицьки, так, я вже давно почав помічати щось дивне, я покличу матінку Беніту, вона скаже, що робити в цій ситуації, я не хочу встрягати у сварки, ще й потім скажете, що це я в усьому винен…

— Ти, Німенький?

— Ти ж лише обрубок чоловіка.

— Хто б це робив тебе винним?..

Вони заливалися реготом, незважаючи на те, що Німенький і далі погрожував, вони зводили його нанівець сміхом, який затуляв йому очі, образливими скривленими вказівними пальцями, аж доки кпини геть не розтоптали й не зруйнували його погрозу, ні, Німесенький, будь ласка, не звинувачуй нас, не злись на нас, ти ж бачиш, ми всі в тебе закохані, ти ж такий золотий, залишся з нами, тобі буде краще, ми будемо так солодко тебе пестити, ти ж такий мачо, такий чоловік, який із тебе чоловік, якщо ти й надвір вийти боїшся, якщо ти не сидітимеш тихо, сраний Німаку, ми викинемо тебе на вулицю і заберемо в тебе всі ключі, і не дамо тобі ніколи більше зайти в цей будинок, і ти загубишся в темному лабіринті вулиць, де на тебе чигатиме дон Херонімо де Аскойтіа, і лікарі, і карабінери зі своїми псами. Так. Вони вже вийшли тебе шукати. Ти знав, що вони не годують псів кілька днів, щоб ті були голодні й кровожерливі? Клац… Досить одного клацання пальців карабінера, щоби пси із гавкотом пустилися в морок ночі. Вони виють, переслідуючи мене дощовитими вулицями, парком, заповненим цими тварюками, що гавкають до мене з усіх недосяжних алей, мостом, із залізного поруччя якого я зістрибую аж у саму річку, вони виють, переслідуючи мене слизькими каменями, горами гнилого сміття, я перечіпляюсь за гілку, я ріжуся гострими скельцями, які можуть бути отруйними — сепсис, правець — гляньте на мої руки, що багряніють від крові, я підводжуся, мої руки й коліна в крові, я тікаю під мостами, поміж хирлявих кущиків цієї каменярні, де вітер ковтає мій голос і робить мене німим, я більше не можу, допоможіть мені, благаю, я присягаюся, я вас не здам, ми тобі не віримо, щуряка, педрило, сраний Німенький, ти — мерзота, сміття, сміття, я біжу й біжу, щоб вони мене не наздогнали, бо я чую, як за мною тупотять кроки, їхні смердючі віддихи, їхні киплячі рила, їхні лабети валять мене на землю, я хочу підвестися, але не можу, бо їхні ікла відкидають мене на берег річки, якою течуть міські нечистоти, мене шматують ці тварюки з палаючими мордами, вони мене четвертують, ікла, паруючі язики, очі, які пронизують ніч, тварюки, які рвуть мене на клапті і гарчать, тягнучи шматки моїх гарячих нутрощів докторові Асулі, який їх собі привласнює, вони хлюпаються у калюжі моєї крові, сперечаючись за кишки і хрящі, вуха і гланди, волосся, нігті, колінні чашечки, кожен мій член, який уже мені не належить, бо я вже не я, а лише купа цих закривавлених тельбухів.

— Що?

Я забираю долоні з очей. Я дивлюся на них, я впізнаю їх: Дора, Брихіда, Марія Бенітес, Амалія, Роса Перес — усі, крім Рити, яка пішла вкладати Ірис до ліжка.

— Ти будеш нас звинувачувати?

Я обіцяю вам, що не буду. Я стаю накарачки, щоб витерти з підлоги риглі цієї доньки злочинця, який одного ранку в ліжку перерізав горло своїй дружині, так що Ірис прокинулася, плаваючи у крові власної матері: гляньте, я відчищаю ригачки Ірис. Чому ви йдете? Я не розчулив вас своєю покірливістю? Не йдіть так, не лишайте мене, чуєте, я можу вам допомогти, так, так, я можу, я маю ключі від усіх дверей у цьому домі, тож якщо вони вам раптом знадобляться, а вони знадобляться, не кажіть ні, не зневажайте ці крихти влади, які я віддаю у ваше розпорядження… ви не знаєте, що ви лише старі, і вас має бути семеро, бо сім це магічне число, не шість, дозвольте мені бути сьомою відьмою, не йдіть, я хочу і можу вам допомогти.

Вони не пішли. Вони пристали на мою допомогу і я їм за це віддячив. Брихіда сказала тоді:

— Він добре знає цей будинок. Хай він знайде нам кімнатку, непримітний куточок, про існування якого ніхто не здогадується, щоб ми могли виростити там чудодійне дитя, яке вийде з лона Ірис… Німенький, ти зрозумів, знайди нам… щоб ніхто не знав… щоб ніхто не чув… щоб ніхто не бачив.

Лише коли я сказав їм, що знайшов підходяще місце, підвал, мене прийняли до гурту й дозволили стати сьомою відьмою.

3

Завдяки капеланії, заснованій батьком однієї вірянки, чию беатифікацію Інес намагалася влаштувати в Римі, цей будинок постійно належав родині Аскойтіа ось уже півтора століття. Спочатку це був скромний будинок для черниць-відлюдниць, що його землевласник побудував на своїх просторих землях у Ла-Чимбі, на півночі від столиці, і в який він ще за життя поселив свою доньку. Після його смерті архієпископ мав би визначити, як надалі використовувати будівлю. Проте найстарший спадкоємець засновника, який носить його прізвище і передає його своїм нащадкам, володіє законним правом продати будинок, передати його, розділити, зруйнувати чи подарувати, якщо йому заманеться, однак на практиці ніхто цим правом не користався. Жоден із Аскойтіа так не вчиняв, підкреслюючи тим самим із покоління в покоління вірність своєї родини церкві, попри певну байдужість до чогось такого непродуктивного, як капеланія. А втім, ні в заповітах, ні на смертному ложі, жоден із Аскойтіа жодного разу чітко не вказав серед безлічі своїх маєтностей про правонаступність цього дому його спадкоємцеві, нагадуючи у такий спосіб про те, чого ніхто насправді ніколи не забував: ця похована в архівах капеланія, цей вічний клопіт побожних тітоньок і незаможних кузин, здавна єднає й ріднить Аскойтіа з Богом, і вони поступаються Йому цим домом в обмін на збереження Ним їхніх привілеїв. У будь-якому разі, ще до того, як вони починають відчувати, що доведеться давати раду чомусь важко зрозумілому, вони прояснюють ситуацію: не морочте нам голову цими монашками, притулками, допитливими священниками, соромливими старими дівами й капеланіями, за якими ніхто в сучасному світі не доглядає. Хай монсеньйор єпископ робить із цим домом усе, що йому заманеться. На щастя, ми дуже далеко від того, щоб потребувати грошей і продавати цю нашу власність. Ми заклопотані оборудками й компромісами, героїзмом і жертвами політичного життя батьківщини, яку зараз творимо, а тому не можемо витрачати нашу увагу на речі, які нічого не спричиняють. Монсеньйор каже, що дочка засновника капеланії творила дива й заслуговує на беатифікацію? Гаразд, хай він цим опікується, якщо його це цікавить, — йому належить усе містичне, усе духовне, нам же — грубощі всього політичного й матеріального. Хай архієпископ не займає нас непотрібними консультаціями щодо цього будинку! Монсеньйорові прекрасно відомо, що він має дозвіл облаштовувати скільки завгодно подвір’їв, добудовувати досхочу павільйонів, зводити нові поверхи, розширювати клуатри, видовжувати галереї і зносити стіни, якщо йому це спаде на думку, — за умови, що для цього всього не потрібно буде діставати гроші з наших кишень.

Позбавлений потреби в будь-яких узгодженнях на довгі часи, цей будинок розрісся настільки анархічно, що ніхто вже й не пам’ятає (і мабуть, лише бідолашну Інес це цікавить), де містилася його початкова частина, ті примітивні стіни, у яких була замкнена донька засновника. Тим часом місто перейшло через річку й заселило цей берег. Почали з’являтися маленькі вулички, які поступово витісняли ферми, що годували місто помідорами й кавунами, все далі, аж доки під своїм натиском вулички Ла-Чимби не перетворилися на проспекти, названі на честь борців за права трудящих, і не оточили собою дім духовних вправ Боговтілення Ла-Чимби, помістивши його, сліпого й німого, в один із центральних районів.

У часи заснування капеланії ніхто не думав про те, що колись у родині бракуватиме чоловіка, який би успадкував і передав іншим свої права, адже синів у засновника, як про це свідчать тогочасні акти, бережливо збережені в досьє, яке Інес повезла до Рима, було дев’ятеро, і всі вони, як належить, одружаться й матимуть багато синів, онуків і правнуків. Однак Аскойтіа завжди були завзятими й ворохобними вершниками, і щойно почалися війни за незалежність, вони заходилися вести таку жорстоку партизанщину, що іспанці зрештою так і не змогли прорватися в комарку на південь від Мауле. Аскойтіа увінчали себе славою. Усі патріоти тільки про них і говорили. Проте число їх дуже скоротилося.

Крім того, немов на зло, протягом століття після здобуття незалежності в родині Аскойтіа народжувалися в основному жінки, гарні, багаті й благочестиві, які швидко й вигідно одружувалися, поріднюючи Аскойтіа з усім тогочасним суспільством на простирадлах подружніх спалень, керуючи новою владою в гуртку біля печі, смикаючи за тоненькі ниточки, якими пов’язані чоловіки, завдяки своїм пліткам й перешіптуванням, нічним поцілункам, які пильнують сон їхніх дітей, усмішці на прощання, яка руйнує чи зберігає репутацію і традицію; ці непомітні мовчазні жінки, які живуть у своєму світі шиття, служниць, хвороб, гостей і молитов, жінки, чиї погляди зосереджені на кольорових шовках на вітрині, тоді, коли грубі чоловічі голоси запекло обговорюють речі, на яких ми не розуміємося, бо ж розуміємося ми лише на чомусь незначному, наприклад, мереживній вишивці на декольте, або тому, чи варто замовляти з Франції рукавички з козячої шкіри, або чи священник у церкві Санто-Домінґо добре править службу. І поки в родині ширилася влада, прихована в поколіннях жінок, споріднених між собою, а втім нездатних передати далі своє прізвище чи зберегти єдність родини, чоловіча лінія Аскойтіа слабла: в кожному поколінні було багато жінок та лише один чоловік, за винятком клерика дона Клементе де Аскойтіа, брата батька дона Херонімо. Існував ризик того, що прізвище зникне, а разом із ним зникнуть і ренти, права, статки, влада, безжурне існування, почесті, які, розчинившись серед родичів із іншими прізвищами, зведуть нанівець силу цього єдиного Аскойтіа, якого потребувало кожне з поколінь.

Інес і Херонімо не мали сина. Після них прізвище зникне. Їм це відомо. Їхні статки буде розділено між родичами, які їх не цінують, між інституціями, які ними не цікавляться, щось відійде у спадок, а щось на благодійність. Архієпископ чекав на цей дім із готовим проектом Міста Дитини. Херонімо міг передати його коли завгодно, але, немовби плекаючи божевільну надію, що безплідне лоно його дружини зможе дати нащадка, він ніколи не позбавлявся нічого, навіть найдаремніших речей. Тому коли він зненацька підписав папери на передачу за свого життя реальної власності на цей будинок архієпископу, коли Інес затрималася в Римі, ніхто не зміг у це повірити. Навіть матінка Беніта в це не вірить, попри своє захоплення проектом. Ні навіть я, попри свій страх. Та отець Асокар попередив нас, щоб ми почали думати про те, щоб підготувати до аукціону те, що він називає «усім цим дрантям», перед тим як будинок знесуть, а станеться це, тільки-но він спорожніє.

Цей квартал, стіни якого вкриті виразками вицвілого тиньку, має зараз нейтральний глиняний колір. Відблиски зовнішнього світла часом відбиваються від сотень його вікон, засліплених пилом, чи дошками, якими я їх позабивав, деякі з цих вікон засліплені ще більше, бо вони небезпечні, і я їх замурував. Увечері в цьому шумному районі зі скромними будиночками, які розкинулися довкола нас і які також збудовані з глини і черепиці, але пофарбовані в рожеве, блакитне, бузкове чи кремове, запалюється світло, вмикаються радіоприймачі в перукарнях і пекарнях, а в переповнених кафе — телевізори, у мотомайстерні, букіністичній крамниці й конторі на розі тчеться плетиво життя цього району — і воно оминає нас.

Я не лише позабивав усі вікна, які виходять назовні. Усередині будинку я так само ізолював небезпечні його частини, зокрема горішній поверх, після того як Асунсьйон Моралес сперлася на балюстраду і все завалилося наниз — і балюстрада, і жимолость, і Асунсьйон. Зараз не потрібно стільки простору, тому треба його обмежувати. Минули ті часи, коли архієпископ щедро фінансував цей будинок і щорічно проводив тут свою відпустку в товаристві чванливих клериків, каноніків, секретарів, дияконів і субдияконів, друзів, родичів і навіть деяких особливо побожних міністрів. Найвпливовіші сеньйори, релігійні конгрегації, школи шляхетних сеньйорит, найвизначніші корпорації цієї країни мусили за кілька місяців домовлятися про дату, щоб приїхати й усамітнитися в цьому домі для спілкування з Господом. З амвонів і сповідалень велемовні духівники уславлювали покуту й жертовність, великодушність і каяття такими палкими закликами, що світло їхніх вогнів залишалося навіки в історії. Подеколи пізно вночі за дверима ста келій, що утворюють собою літеру U довкола апельсинового саду, можна було почути крики і стогони: біль тих, хто спокутував провини нічними шмаганнями, шрамуючи тіло й очищаючи душу, щоб наступного ранку після ревного причастя віддатися приємному чернечому сну в найквітучішому куточку саду, сну, кульмінацією якого зазвичай ставала солідна пожертва.

Зрозуміло, що сьогодні нікому не спадає на думку виконувати духовні вправи в домі Боговтілення Ла-Чимби. Зараз існують колегії, де не бракує світла, є опалення чи вентиляції залежно від пори року, а з широко відчинених вікон відкривається неймовірний краєвид: засніжені вершини, готові приймати всіх охочих.

Навіщо тоді ризикувати тим, що нічне чування буде спричинене не випробуваннями совісті, а бульканням несправного водогону й тупотінням щурів на горищі? Ще донедавна сюди приїжджали учениці якихось посередніх колежів чи члени якоїсь незначної корпорації, щоб побесідувати з Богом і послухати теплі проповіді, натхненні заяложеними проявами соціальної несправедливості, а не Щедротами, Гнівом чи Милістю Божою, як у старі добрі часи. Утім, що поробиш. Кажуть, що зараз усе не так, як у старі добрі часи.

У будь-якому разі цей будинок зберігся незмінним, сповненим безглуздих речей. Лише тепер тут живе тільки троє черниць, а не ціла конгрегація, яка пильнувала за побутом прочан, щоб їхні душі могли досягати найдальших куточків екстазу, не турбуючись про матеріальні незручності. Лише троє черниць і, звісно ж, старі, які помирають одна за одною і яких замінюють інші ідентичні старі, які так само вмирають, коли надходить час поступитися місцем іншим старим, які просять про нього, бо потребують. І сироти, яких сюди відправили рік тому, на кілька тижнів, — матінко Беніто, ви ж маєте достатньо місця, щоб прихистити їх на декілька тижнів, поки в новому павільйоні сиротинця завершаться оздоблювальні роботи, ви ж знаєте, оздоблення завжди триває найдовше, а робітники постійно напиваються і не виконують все вчасно, — і ось, п’ятеро сиріток блукають цим лабіринтом, голодні, знуджені, і ніхто не може привести до ладу їхнє життя, бо отець Асокар постійно обіцяє, що ще тиждень, матінко Беніто, ще кілька тижнів, і ніхто вже про них не пам’ятає. Я маю ключі і я зачиняю двері. Деякі сеньйори, за дорученням архієпископа чи Інес, винаймають у нас келії для зберігання в них своїх дрібничок, вони позбавлені будь-якої цінності, але з жодною з них вони не можуть остаточно розпрощатися, а в будинках їхніх їм місця немає, бо будинки ці ще менші за келії. Час від часу вони заходять до нас у пошуках тієї чи іншої речі або щоб заплатити за прострочені місяці, так, нам потрібні ці гроші, ми докотилися до того, що здаємо в оренду келії, щоб оплатити першочергові рахунки, адже архієпископ присилає нам дуже мало грошей. Найчастіше до нас він присилає вантажівки зі сміттям, побитими скульптурами святих, які не можна викинути на смітник, бо вони є культовими об’єктами і їх треба шанувати, гори старих газет і журналів, які заповнюють кімнати своїми застарілими свіжими новинами, стаючи поживою для мишей і поповнюючи мою бібліотеку уривчатих енциклопедій і підшивок «Зиґ-Заґ»[15], «Лайф», «Ла-Есфера»[16], літератури, яку ніхто не читає: Жип[17], Конча Еспіна[18], Ойос-і-Вінсент[19], Каррере[20], Вільяеспеса[21], вантажівки, заповнені безглуздими речами, годинниками, які не ходять, мішками, у яких мало б лежати невідомо що, шматки вицвілих килимів, гобелени, стільці без сидінь, купи речей, які заповнюють собою кімнату за кімнатою і нема їм кінця.

Херонімо за все життя жодного разу не переступав порогу цього будинку. На противагу йому Інес, перед своїм від’їздом до Рима, приходила сюди регулярно, двічі чи тричі на тиждень — попорпатися у валізах і мотлоху, який валявся по чотирьох великих келіях, які вона привласнила собі як хазяйка цього дому. Влада дзвінка, на який вона тисне пальцем, доки бідолашна Рита зі своїми невиліковними бородавками не прибіжить, щоб відчинити їй двері, підкреслює її вищість. Часом її супроводжувала місіа Ракель Руїс, яка терпляче її вислуховувала, не намагаючись ні в чому переконати, поки та рилася у своїх переповнених коробках, дістаючи з них папери, портрети, плани, реліквії, які могли стати у пригоді, вказуючи на мене, щоб я вийняв із-під шафи круглий кошик, щоб я забрав із проходу загорнутий у рулон килим, щоб дістатися до шкіряної коробки з капелюшками, де може лежати пакунок, у якому може лежати конверт, у якому може лежати якась важлива довідка чи якась фотографія, залишена там тисячі років тому, і я приносив їй кошик і передавав їй коробку, незважаючи на те, що знав: довідки там немає, бо я знаю, що лежить у кожному кошику, в кожній коробці, кожній валізі, кожному баулі, кожній шафі у її кімнатах, краще за неї саму… А втім, зібравши все, що можна, Інес відправилася до Рима, надзвичайно елегантна, надзвичайно стримана, з паперами, які я особисто поклав до її плебейської пластикової торби, щоб представити своє прохання кардиналам у пурпурових сутанах, які поважно і всевладно хитали головами, натякаючи, що все привезене до них було марним і що краще б вона залишалася у своїй країні і давала пожертви, гідні її статусу.

Аскойтіа не виявляють жодного інтересу до цього будинку понад століття. Таке враження, що він викликає в них страх, у якому вони не зізнаються навіть самим собі, і їм краще не зважати на нього за будь-яких обставин, окрім тих, що стосуються права власності на нього. Я лише знаю, що вони точно скористалися цим своїм правом того разу, коли відправили сюди конати дона Клементе. Того разу вони сказали, що в домі забагато зайвого місця, і додали, що він же Аскойтіа й має право бути тут прийнятим.

Цей дідусь був дуже спокійним і дуже сумним, коли його сюди привезли. Матінка Беніта годувала його з ложечки, як немовля, а я, чи знову-таки вона, роздягала його перед сном. Я допомагав йому справляти потреби: він нам про них не повідомляв, отже ми мали бути напоготові, щоб він не бруднив свій одяг по кілька разів на день. Дон Клементе сумно всміхався, не кажучи нічого, сидячи в кріслі біля вікна, спершись на ціпок, аж доки поступово, повільно, подібно до того, як зашторюють завісу, усмішка не почала сходити з його обличчя, на якому залишилося закарбованим лише горе з рисами Аскойтіа. Згодом ми стали помічати, що цей сум у його блакитних очах почав вивергатися слізьми, які одного дня покотилися його щоками так, ніби очі більше не мали сил їх стримувати. Він тижнями сидів на своєму оксамитовому кріслі, роздивляючись апельсинові дерева в садку, спокійно й безмовно, не просячи їсти, не вимагаючи себе помити, сльози текли його обличчям і падали на сутану, немов слина маленької дитини, якою вона замащує свій слинявчик. Доки одного дня він не почав схлипувати, спочатку тихо, ніби звір, ніби щось йому просто боліло, ніби собака, якого гладять, коли він схлипує, і питають, що з тобою, старий, що з тобою, хоча їм відомо, що сіромаха нічого не може відповісти і схлипує він через щось, чого їм не збагнути, і вони впадають у відчай, бо не розуміють, хоча й хотіли б чимось допомогти, щоб втамувати той біль і заглушити ті схлипування, які зводять із розуму. Через деякий час схлипування дона Клементе перемінилися на стогони, він уже не був спокійним, як раніше, коли сидів у кріслі й дивився на апельсини в саду. Він почав вештатися своєю келією, гримати у двері й вікна, аж доки його стогони не перетворилися на виття і він не почав бити вікна, ледь не заваливши двері своїми ударами, тож нам довелося зачиняти їх на ключ, бо інакше б ми знайшли його десь серед цих коридорів, а назад до келії тягти його було б дуже важко, бо він копався і кричав тими рештками голосу, які він, здавалося, віднайшов, тими складами, у яких відлунював страх, ніч, в’язниця, темрява, обман і все решта або принаймні її уламки, якими він до нас кричав, коли ми залишали його одного перед сном, і він хапав нас за одяг, щоб ми не йшли, підводився, хотів іти слідом за нами, не давав надягти на себе нічну сорочку, бився з нами, не даючи нам роздягти себе чи вкрити ковдрою, проте й одягненим він бути не хотів, він рвав на шматки свої сутани, старенькі їх латали, а він знову їх рвав і не давав нам їх на нього вдягати. Він ходив своєю келією напівголий або й геть голий, після того як ми почали зачиняти двері на ключ, голий він визирав із вікна, благаючи про допомогу, щоб хтось прийшов по нього і забрав із цієї жахливої лікарні, де над ним знущалися. Ні матінка Беніта, ні старі не заходили до кімнати голого дона Клементе, лише я, він виганяв мене: сраний каліко, йди звідси, не чіпай мене, якщо ти мене чіпатимеш, я заб’ю тебе ціпком, — і він знову визирав голяка зі свого розтрощеного вікна. Старі та черниці більше не наважувалися проходити подвір’ям, де росли апельсинові дерева. Ми вирішили, що краще забити цвяхами віконниці в його келії. Та йому вдавалося їх ламати. Аж доки однієї ночі, поки дон Клементе спав, я замурував йому вікно цеглою і цементом, і то було перше вікно, яке я замурував. Згодом (то вже була моя власна ініціатива) я замалював його зовні однаковим зі стіною кольором. Тепер і не видно, де було вікно.

Та одного дня дон Клементе вибив двері своєї келії. Він вибіг голяка в коридор, спираючись на ціпок, і забіг у пресбітерій в чому Бог його привів у світ, якраз коли всі мешканки притулку зібралися там на молитву, трощачи ціпком усе на своєму шляху, під виск і стогони старих, які переполохано тікали від дона Клементе, котрий голизною осквернив каплицю й очі стареньких, благословенних старістю, вбогістю і стражданнями. Вдаривши вчергове ціпком, старий упав і тріснувся головою. Я підбіг до нього і прикрив сутаною, після чого відвів до келії, де він знову онімів і, плачучи від горя, за декілька днів помер.

Тут усе ще живуть старі, які пишаються тим, що провели в цих стінах стільки часу, що ще пам’ятають той жахливий вечір, коли дон Клементе де Аскойтіа забіг голяка до каплиці. Я їм не вірю. Мабуть, вони так кажуть, бо знають, що дуже легко сплутати одну стареньку з іншою. У будь-якому разі одна з найбільших причин їхнього страху, та, що не дозволяє їм наодинці ходити коридорами, коли наближаються сутінки, — те, що їм являється абсолютно голий дон Клементе, який їх переслідує, а вони вже занадто старі, щоб бігти. Кажуть, іноді він являється в капелюсі й панчохах. Або в черевиках і шкарпетках. Або у футболці, яка не сягає йому пупка. З одягу він більше не має нічого. Коли стає відомо, що дон Клементе здійснив своє чергове явлення, весь будинок здригається від переляку, старі замикаються у своїх хижках і читають молитву за молитвою, «Богородиці», «Отченаші» і «Сальве» — я чув бурмотіння збожеволілих, ірраціональних старих, які вкотре молилися на своїх вервицях, щоб переконатися, що завдяки їхнім молитвам душа бідолашного дона Клементе, якого Бог прирік на блукання голим по дому як покарання за те, що він перелякав їх своїм соромом, нарешті одягнеться, і що Бог пробачить клерика, якщо стільки-то старих прочитають стільки-то молитов, що Він у Своїй Милості погодиться поступово вертати йому вбрання, щоб той увійшов у Царство Боже одягненим. А поки він змушений блукати будинком, аби нагадувати старим, що за нього треба молитися, бо в такий спосіб Бог вертає йому черевики, сутану, труси, так, труси найперше. Кажуть, що вже давно дон Клементе обов’язково являється в шкарпетках і футболці. Хоча б так. Логічно, що труси будуть останнім, чим обдарує його Господь. Хай би вони були довгі — моляться старі. І фланелеві, на зиму. Бурмотіння їхніх надвечірніх молитов заповнює будинок дзизчанням комах, яким дане завдання ткати нитки для цих трусів, а голий дон Клементе зненацька нападає в темряві на чергову стару, яка задумалася про щось своє.

4

Рита ніколи не бачила крові на трусах Ірис. Та сама їх прала. Бідолашне дівчатко без матері. На холоді в неї пухли і багряніли руки. А щодо крові — жодної крові.

Вона зачинилася разом із нею в кімнаті, щоб допитати її. У тебе ніколи не було крові? Ха, ви думаєте, я звичайнісіньке мале дівчисько, не більше, але ні, я жінка, у мене регулярно йде місячне і з мене щедро тече кров, я єдина сирітка, у якої йде місячне, всі решта — маленькі дівчатка, а тому мені з ними нудно… Просто коли в мене йде кров, я сама перу свої труси, щоб не завдавати вам труднощів, адже ви завжди така добра до мене, сеньйоро Рито.

Рита не вірила жодному її слову, вона занадто добре її знала: чистухою Ірис не була, а решта дівчат на неї просто не зважали. Вона спробувала натякнути на ті речі, які відбуваються між чоловіком і жінкою. Але як вона могла це зробити, якщо сама була незаймана? Вона ні в чому не була певна. Вона не знала, що й думати. У будинок ніколи не заходили чоловіки. Ірис ні разу не визирала на вулицю з того часу, як її сюди привезли. Проте бідолашна дівчинка знала так мало про те, щó відбувається між чоловіком і жінкою, що лише знуджено позіхала під час розмови, не звертаючи уваги на те, що випитувала в неї Рита, надзвичайно обережно, щоб раптом не відкрити їй очі, бо ж вона була невинна, вона майже її не слухала, посмоктуючи свого пальця, — досить, облиш це, не пхай пальця до носа, не їж шмарклів, брудне дівчисько, — а вона лиш розгладжувала пальцем волосся, поки Рита демонструвала дива делікатності у своїх питаннях… Так, дівчинка була невинною. Утім, Рита не йняла їй віри в те, що вона сама пере власні труси, коли має місячне. Вона стежила за нею: цього місяця нічого, звісно ж, наступного так само — брехня, нічого вона не прала. І найгірше було те, що вона ставала все товстішою, слабшою і сонливішою.

Рита пішла до Брихіди, щоб поділитися з нею своєю тривожною таємницею. Та знала все, і про тí речі вона теж мусила б знати: сама народила двох діток, обидвох, щоправда, мертвими, хтозна чому, така була Божа воля. Незадовго після цього помер і її чоловік. Лежачи на ліжку, Брихіда слухала її з неабиякою цікавістю і, поміркувавши з півтори хвилини, сказала, що, безумовно, це було диво. Коли в жінок народжуються діти без брудного втручання чоловіків, то це диво… З неба спускається ангел і все. Диво. Зрозуміло, що передовсім треба було оглянути Ірис, аби переконатися в її вагітності. Маріа Бенітес — знахарка. Але як ми розповімо їй про диво, Брихідо, про це ще до вечірньої дізнається весь будинок і в нас заберуть Ірис з дитиною або їх обох покарають, бо люди зараз справжні єретики, вони не вірять у дива, дехто з них і в Богородицю не вірить. Та Брихіда все ж наполягла на тому, щоб покликати знахарку, хай та обережно огляне Ірис, нічого їй туди не пхаючи, бо ж вона незаймана, щоб дівчинка не здогадалася, що з нею відбувається. Марія Бенітес підтвердила їхні припущення: Ірис була при надії, сучасні дівчата вагітніють, лише раз зачувши запах чоловічих штанів.

Щоб вона не бовкала зайвого і перестала блюзнити, їй зізналися, що у випадку Ірис ішлося про диво. Вона була ошелешена. Хай ніхто більше не знає. Усі старі заздрісні, вони намагатимуться вкрасти в них дитину, тим часом вони виростять її в секреті. Усі троє саме пили чай у кімнатці Брихіди, й оскільки Амалія його їм подавала, вони і їй розповіли про диво: тепер нас четверо, ні, п’ятеро, — зізналася Рита, яка поділилася своїми першими підозрами з Дорою, що так само, як і Рита, вміла писати, а тому підміняла її на вході, а також занотовувала телефонні повідомлення отця Асокара, родичів і господарів мешканок. Так їх стало п’ятеро. І коли стало зрозуміло, що за ними стала ходити назирці Роса Перес, яку доймала цікавість, чого це вони постійно вештаються з Ірис, Брихіда, маючи добру голову на плечах, вирішила, що для власного захисту краще розповісти про диво цій пліткарці, бо як вона зненацька дізнається, то весь дім здійметься на вуха, крім того, їй не забракне нахабства зателефонувати єпископу і здати їх усіх: так, краще про все їй розповісти. Відтак вона оберігатиме таємницю найревніше з усіх. Адже потрібно було, щоб ніхто, абсолютно ніхто, крім них, не знав цієї особливої новини про те, що Ірис матиме дитинча. Зрештою, Брихіда сказала:

— Амаліє, подай печиво, яка лежить у цій баночці. Матінка Беніта лиш ґав ловить через це знесення дому і побудову Міста Дитини, бо ж її призначать головною економкою, кажуть, так пообіцяв отець Асокар. Вона не може ні на чому зосередитися, спочатку вона навіть намагалася проводити з ними якісь уроки, а тепер самі бачите, у що дівчатка в неї одягнуті. Коли в Ірис стане видно лялечку, я подарую їй пальто кавового кольору, яке я приберегла. Воно буде їй завелике. Якщо матінка Беніта почне діймати запитаннями, я відповім їй, що, матінко, але ж це бідне янголятко тремтить від холоду, тому я й подарувала їй це пальто, хай воно на неї і завелике, та коли я матиму вільну годинку, я обов’язково їй його перешию, щоб воно було по фігурі. А згодом у неї народиться лялечка, і ніхто, крім нас, про це не знатиме. Треба пошукати кімнатку в глибині дому, щоб її там сховати, аби ніхто не знав, що народилася дитинка, і там вона й виросте, гарна і свята, і ніколи в житті вона не вийде за межі тієї кімнати, в якій ми сховаємо її від усього зла цього світу. І доглядатимемо за нею як годиться. Доглядати за лялечкою так добре… Укутувати її в хустку, щоб їй було тепленько… Годувати… Мити… Тугенько її сповивати… Одягати… І як вона собі ростиме, найголовніше — не навчити її робити нічого самотужки, ні говорити, ні ходити, щоб вона завжди потребувала нас і без нас не була здатна нічого зробити. Бодай би вона не чула й не бачила. Ми будемо їй добрими мамами, ми будемо розуміти всі знаки, які вона нам подаватиме, бо лише ми будемо їх знати, і їй доведеться в усьому від нас залежати. Це єдиний спосіб виростити святу дитину — виростити її так, щоб вона, навіть подорослішавши, не вийшла зі своєї кімнати, і щоб ніхто не дізнався про її існування, а ми завжди про неї дбатимемо, ми станемо її руками й ногами. Звісно, з часом ми повмираємо, але це неважливо. Старі будуть завжди. І хай що там кажуть, дім також буде завжди, місіа Ракель казала мені, що знесення — це забаганка отця Асокара, який хоче виманити гроші в родини Аскойтіа, у чоловіка прехорошої місіа Інес. Коли одна з нас помре, треба буде обрати іншу, й дитинка переходитиме від старої до старої, з рук у руки, аж доки не виявить свою волю і не вирішить, що досить із неї стількох смертей, і не уславить нас усіх.

Імбунче. Усе зашите — очі, рот, сідниці, стать, ніздрі, вуха, руки, ноги. З глибин Брихідиного єства селянки з іншого регіону і з іншого століття, з часів, коли якась бабуся-напівіндіанка налякала її, що якщо вона не буде добре поводитися, то з неї зроблять імбунче, виринала ця її спокуса стати ним, створити його самій; це почуття лежало похованим у її голові й от тепер виринало назовні, передрікаючи майбутнє дитини Ірис. Усе зашите. Перекрити всі отвори її тіла, скувати руки гамівною сорочкою невміння ними користуватися, так, вони замінять собою члени, органи й уміння майбутньої дитини; забрати в неї очі й голос, украсти руки й омолодити власні втомлені органи завдяки цій операції, прожити ще одне життя замість уже прожитого, розпатрати все, що можна, щоб відновитися самим завдяки цій крадіжці. Так вони й учинять, я певен у цьому. Влада старих нескінченна. Це неправда, що їх відправляють сюди, щоб вони в мирі доживали своїх останніх днів, як вони самі стверджують. Цей будинок — в’язниця, де є безліч кімнат із заґратованими вікнами і невблаганний тюремник, хранитель усіх ключів. Господарі відсилають їх сюди в заслання, коли усвідомлюють, що винні цим старим забагато, відчуваючи острах, що одного дня ці вбогі істоти розкриють свою істинну силу і знищать їх. Прислуга накопичує привілеї вбогості. Співчуття, кпини, пожертви, подачки, приниження — у цьому вони черпають свою силу. Вони зберігають усі інструменти помсти, бо в сухих і мозолястих долонях вони нагромаджують ту другу половину своїх господарів, марну, відкинуту половину, усе брудне й потворне, яке вони, довірливі й сентиментальні, принизливо віддають їм із кожним подарованим затертим пеньюаром, із кожною пропаленою праскою сорочкою, яку їм було дозволено доносити. Як їм не мати влади над своїми господарями, якщо вони прали їхній одяг, якщо через їхні руки пройшов увесь той безлад і бруд, що вони хотіли викинути зі свого життя? Вони змітали з їхніх їдалень впалі крихти, мили їхні тарілки, миски і прибори, доїдаючи всі недоїдки. Вони витирали пилюку в їхніх залах, дошивали їхнє шитво, впорядковували розкидані по кабінетах папери. Вони перестеляли їхні ліжка, на яких ті займалися коханням — законним і незаконним, приємним і огидним, — не відчуваючи жодної відрази до цих чужих запахів і плям. Вони зашивали дірки на їхньому одязі, видували шмарклі їхнім дітям, вкладали їх до ліжка, коли ті верталися п’яні, і витирали їхнє блювотиння і сечу, вони церували їхні шкарпетки і чистили їхнє взуття, вони обрізали їм нігті й мозолі, милили спину у ванній, розчісували їх, ставили їм клізми, давали проносне й відвари від утоми, кольок чи горя. Удовольняючи ці потреби, старі викрадали щось невід’ємне від сутності їхніх господарів і займали це місце собою, роблячи те, що останні відмовлялися робити… І чим більшу кількість речей вони привласнюють, тим більшою стає їхня жадібність, вони жадають більше принижень і більше старих шкарпеток, відданих у дар, — вони бажають заволодіти всім. Саме тому Брихіда влаштувала цю змову, щоб украсти в дитини, яку Ірис носить у своєму животі, очі, руки і ноги; вони хочуть закласти все це у спільну велетенську скарбницю влади, щоб одного дня — хтозна-коли і хтозна-навіщо — її застосувати. Іноді мені здається, що старі лише вдають, що сплять, а насправді вони заклопотані тим, що дістають із коробок і пакетиків з-під своїх ліжок нігті, шмарклі, волоски, риглі, носовички і ватки, закривавлені від менструацій їхніх господинь, які вони нагромаджували все життя, й у темряві вони розважаються тим, що з цих огидних речей намагаються створити щось на кшталт фотонегатива не лише власних господарів, у яких вони все це поцупили, але й усього світу загалом — я відчуваю слабкість старих, їхню нікчемність, їхню відкинутість, що нагромаджувалися в цих коридорах і порожніх кімнатах, адже саме сюди, в цей дім, вони приходять, щоб зберегти свої талісмани, щоб об’єднати свою слабкість і з неї витворити щось, що видається мені зворотним боком влади: ніхто не прийде сюди, аби цю владу в них забрати. А оскільки Херонімо де Аскойтіа завжди відчував страх (попри те, що гордощі не дозволяли йому відчувати страх ні до чого), страх до речей огидних і негідних, то він ніколи, жодного разу за своє життя, не наважувався сюди прийти, хоча цей будинок повністю йому належав аж до того моменту, коли він вирішив із ним розпрощатися. Він не мав так робити. То була помилка. Речі потрібно зберігати, бо ж надія є завжди. Треба якось це владнати, адже, хоч ви й цього не знаєте, дерево вашого роду не всохло і ваш син повинен стати власником цього будинку: старі (після того як мене позбавили моєї статі і прийняли до гурту — нас стало семеро) дбають про вашого сина в утробі Ірис, я зроблю його наступником дона Херонімо, щоб він міг успадкувати цей будинок, попри те, що папери вже підписано, і щоб його не зруйнували, і щоб я зміг і далі мати його за свій прихисток, у якому дон Херонімо ніколи не стане мене шукати, бо боїться мозолів, що їх старі пообрізали і поховали, і волосся, яким вони позабивали труби і яке вони зберігають у згортках із тканини й паперу. Так, доне Херонімо, не зневажайте їх, вони не такі дурні, як здаються, або принаймні їхня глупота є певним видом мудрості. Тому вони і зберігають всі ці амулети, щоб тримати вас на відстані. Навіть не потикайтеся сюди! Я був вашим вірним слугою, доне Херонімо, і попри те, що я хочу перестати ним бути, я не можу. Ви залишили своє тавро на моєму вусі, немов на барані. Тож я далі вам служу.

Крім того, прислуговуючись цим причепам, будучи слугою для слуг, об’єктом для їхніх насміхань і виконувачем їхніх команд, я стаю сильнішим за них, адже я накопичую відходи відходів, приниження принижених і кпини висміяних. Я — сьома стара. Я зобов’язав себе дбати про майбутнього Аскойтіа. Я помазався блювотою Ірис, яку витер із кахлів. Її я зберігаю загорнутою в губку поруч із моїми книжками й рукописами під ліжком, де всі старі зберігають свої речі.

Спочатку я мав завоювати їхню приязнь. Поки я їх нічим не вражу, мене сприйматимуть лише номінально, незважаючи на те, як я їм скорився. Я вичекав декілька днів, поки все готував, дозволяючи їм мало зі мною говорити й дивитися на мене з певною недовірою, аж доки одного дня я не зізнався, що знайшов ідеальне, як на мене, місце, в якому Ірис могла б непомітно народити, і де ми, семеро бабів, могли б вічно ростити дитя, і ніхто б не ставав нам на заваді.

Я відвів їх углиб дому, до подвір’я, що служить цвинтарем для скульптур святих. Старі хрестилися, минаючи каплицю, ми пройшли апельсиновий садок і зникли в лабіринті задньої частини будинку, у цьому переплетінні маленьких подвір’їв і коридорів, відомих лише мені.

Відчинивши перед ними двері й зачувши їхні вигуки, я збагнув, що самим лише цим відчиненням дверей до цвинтаря побитих святих я завоював їх. Кричачи від радощів, вони просувалися поміж обезголовлених святих Францисків, архангелів Гавриїлів без піднятого догори пальця, святих Антоніїв Падуанських без рук і ніг, Богородиць Неустанної Помочі, Богородиць Кармельських і Лурдських із вицвілими уборами і стертими ознаками, Празьких немовлят Ісусиків без корон і рученят, що тримають держави, вдавана елегантність їхніх горностаєвих шат і фальшивість їхніх коштовних каменів, зроблених із пофарбованого гіпсу, поступово стирається під дощем і променями сонця, святі з розмитими обличчями, якась потвора, що обіймає весь світ під парою чиїхось ніг, які Брихіда прибереже собі, бо то були ноги Богородиці Непорочного зачаття, — відклади мені їх, Німенький, — цікаво, чи зможемо ми потім знайти її і полагодити, безкрилі ангели, понівечені безіменні святі різних розмірів, без кінцівок, уламки, які роки і клімат невпинно вкорочували і на які гидили голуби, які гризли миші, яким птахи повидзьобували очі й пупки, звісно, не можна викидати на смітник уламки предметів, які колись були культовими, потрібно їх поважати, не можна їх перемішувати з відходами кухні чи туалету, ні, треба принести їх до дому духовних вправ Боговтілення Ла-Чимби, де всьому вистачить місця. Матінка Беніта просить мене, щоб я узяв возик, я вантажу на нього всі уламки і тягну їх до мого подвір’я, де з ними розправляться роки й дощі, а тим часом на вівтарях їх замінять на майже ідентичні образи, виготовлені на фабриці, либонь, ця версія святої Бернадетти матиме менш розкосі очі, напевно, кучері малого Ісусика матимуть жовтий відтінок, мабуть, поза святого Севастіана буде менш двозначною. Матінка Беніта не знає мого подвір’я. Вона суворо заборонила, щоб будь-хто туди заходив. То подвір’я Німенького. Його обрав він. Йому краще знати, чому воно йому підходить. Хай він має хоча б це, цей шматочок особистого життя, потрібно вважити його цьому нещасному чоловікові, який стільки років жертвує собою заради нас.

Старі розбіглися по подвір’ю, охкаючи, присідаючи і спиняючись, стрясаючи шматками гіпсу, руками, тулубами, коронами, уборами, риючись, ексгумуючи непевних святих, яких лише вони могли впізнати: свята Агата, і святий Христофор, і святий Раймонд Ноннат, ні, Доро, це убір святого Франциска, а не святого Домініка, хіба не бачиш, що каптур кавового кольору, кажу тобі, святі Севастіани дуже рідкісні, чуєш, Амаліє, знайди мені інший шматок Непорочної, це буде важко, хоча ось голова із зірками, і мабуть, таки щось удасться розшукати, не знаю, а цьому Гавриїлу я знайду пальчика, щоб зібрати його докупи, а собі я зберу якусь Богоматір, хто там буде дивитися, і в мене на комоді стоятиме фігурка Благовіщення.

— 25 березня — Боговтілення…

— Шкода, що в цьому будинку його не святкують.

— Але народження Немовлятка через дев’ять місяців після явлення архангела Гавриїла все ж святкують.

— Але ж Боговтілення — це не те саме, що Благовіщення…

— Не знаю, треба спитати в матінки Беніти.

— Може, мені таки вдасться знайти архангеловий пальчик.

Мені довелося плескати в долоні, як на перерві у школі, щоб привернути їхню увагу й повернути їх до реальності того, що ми мали зробити, — сюди, обережніше, тут живу я, це моя кімната, моє ліжко, більше нічого, лише ці фальшиві двері, які ведуть до підвалу, підвалу, який я підготував, я завжди буду тут, пильнуватиму вхід. Я не лише відшліфував і навощив підлогу, викладену сухими дошками, не лише поклеїв на стіни шпалери зі старих газет, але крім того, оскільки я добре знаю, які саме речі кожна сеньйора зберігає у кожній із валіз у кожній із келій і келії яких саме сеньйор ніколи ніким не відвідуються, я обчистив кілька шаф, що роками стояли замкненими, повитягавши звідти килими й картини, ліжка з матрацами й ковдрами, нічні столики, бронзову колиску з маківками й балдахіном — усе трохи пошкоджене, але зрештою, що тут удієш, у напівтемряві підвалу в очах старих виблискувало все.

Я хотів було принести одяг Боя, який Інес зберігає в особливій скрині у своїй другій келії, яку вона частіше відвідує. Та я не наважився, бо Інес точно знає, які саме вона має тут речі й де вони лежать. Вона маніакальна, прискіплива, схиблена на порядку. Роками ми не відкривали скриню, де лежить увесь спадок Боя, — цей чорний усесвіт із бронзовими заклепками, сповнений чудес, призначених Аскойтіа, але яких її вперте лоно не схотіло творити. Коли я шукав речі для Боя, якого мала породити інша, то не зміг стриматися, я відкрив цей світ, щоб іще раз у нього поглянути. Мені було важко стримати спокусу щось із нього поцупити, бодай щось, вишитий Петою Понсе слинявчик, парочку блакитних вовняних пінеток. Я цього не зробив. Гадаю, що коли з Рима повернеться Інес, присоромлена цією своєю затією зі святою, і в неї вже не залишиться жодних справ і жодної надії, яка б допомагала їй убивати час, вона частіше приходитиме до цього будинку, щоб пожити у лімбі свого мотлоху, який вона впорядковуватиме, відчищатиме і знову перепорядковуватиме. Якщо вона запитає, хто порпався в келії, коли її не було, я відповім, що то був я, що я там прибрав і про всяк випадок напхав поміж одягу нафталін. Тоді вона дасть мені чайові, які я прийму як чергове приниження, і додам його до багатьох інших принижень, які я вже назбирав.

Ось уже два місяці наші життя обертаються довкола приготувань до появи дитини. Ми шиємо їй одяг, тонкі пелюшки з трикотажного простирадла, яке подарувала Брихіда, цю шаль іще треба розв’язати і добре промити, бо ця вовна дуже добра, не така, як нинішня вовна, без електрики, і знову зв’язати шаль, хай Дора її зв’яже, Дора в нас добре знається на в’язанні. А бронзову колиску ми прикрасимо цим тюлем, він трохи латаний, але що поробиш, ми бідні, але дитинка в нас матиме колиску із затінком, немов король. Шкода, що бідолашна Брихіда померла і вже цього не побачить. Вона мала найбільше натхнення. Звісно, що дитинка підніме її з могили, щоб вона могла відправитися на небо разом із нами всіма. Так чи інакше, таке життя. Ці місяці будуть важкими, тому що Ірис почувається зовсім зле, їй постійно болить голова, вона геть розпухла, ви ж знахарка, Маріє, ви ж маєте знати, що муляє цьому дівчатку.

Треба покласти її в ліжко. Тобі знову погано? Ось твоє ліжко, а ось колиска, зіграймо в доньки-матері, зіграймо, лягай сюди, будеш мамою. Але ж якщо ми будемо грати в доньки-матері, сеньойро Рито, чому ж ви не принесли мені ляльки, хай навіть із ганчір’я, такої, якою я бавилася в дитинстві, гра без ляльки — не гра, ви казали, що подаруєте мені велику ляльку, яка рухає очима і каже «мама», розміром зі справжню дитинку, але ви збрехали. Зачекай, Ірис, відпочинь, ми все тобі подаруємо, заспокойся, поспи, тобі не треба знати, що ти чекаєш дитинку, тому що тобі стане страшно від того, що ти носиш чудодійне дитя, і ти можеш почати звинувачувати нас у тому, що ми хочемо його в тебе викрасти.

Підвал зігріває пічка, яку ми палимо вдень і вночі, щоб висох клей, яким Німенький поприклеював шпалери до стін. Амалія прасує пелюшки. Марія Бенітес хоче підготувати все до народження: вона помішує над вогнем пахучі суміші, чекає, доки вони закиплять, тоді кидає нові трави, які змінюють запах кімнати, ще трохи води, зціджує, дає вистигнути, розливає кольорову рідину в баночки. Це щоб зупинити кров — з першороділлями ніколи не вгадаєш. А це знезаражує. А це щоб вона набралася сил, якщо в неї й далі будуть мігрені. Не говоріть так голосно, хай вона трохи поспить. Дивіться, заснула! Гляньте, яка вона гарненька. Подивіться на її обличчя святої, воно таке ж, як і в кольорової Богородиці, яка стоїть у кабінеті матінки Беніти. Така молоденька. Така гарненька шкіра. Хіба не кажуть, що шкіра завжди кращає перед пологами? Не завжди, комусь вона зовсім псується, але не їй. Даміана, новенька, торкається її щоки краєм долоні… шовк. Як гарно вона виглядатиме зі своєю лялечкою, годуючи її в цій теплій, запашній, потаємній кімнаті! Усі ми ходимо навшпиньках, щоб не розбудити майбутньої мами, сповнені благоговіння перед таємницею її лона, захищеного шарами нутрощів, плоті й шкіри, які для цього і служать.

Ірис спить у ліжку, посмоктуючи великий палець, а ми зайняті тисячолітніми жіночими клопотами з приготування кімнати, у якій народиться дитина, тішачись цими ритуалами, що освітлюють наші приспані інстинкти, а також порожнечу, в яку не так давно провалилася Брихіда: тоді, в ту так само врочисту мить, наші інстинкти так само ожили в могутності ритуалів смерті, й ми плакали й голосили, бо з давніх-давен однією з ролей старих бабів була роль плакальниці, бо плакати й голосити на похоронах добре, так само, як добре звеселятися з нагоди народження. Наші голоси, цей нескінченний клубок зауважень, обриваються, ш-ш-ш, повільніше, не розбудіть її, цей шепіт, прикрашений зараз новим теплом, багрянцем, наші голоси немовби воскресли в цих ритуалах, що передують народженню, в цій літургії, до якої не допускається жоден чоловік.

Так. Вагітність Ірис — це диво. Ніхто не піддавав його сумніву, щойно це стало доконаним фактом: ми з легкістю пристали на те, що запліднення її відбулося без чоловіка. З якою радістю ми відкинули в забуття акт, наслідком якого стало зачаття дитини, замінивши його таємничим втіленням у дівиному лоні, що відштовхнуло чоловіка! Нам потрібно було позбутися думки про втручання чоловіка. Ми маємо віднадити страх того, що прийде батько дитини й заявить про свої права на неї. Чого це ми маємо ділити дитину з чоловіком, якщо страждає не він, а жінка, він не вміє ростити, це жінка жертвує собою, чоловік лише отримує задоволення від зачинання, брудне, нетривке задоволення, що його ми колись відчували, але посунули далеко в забуття, замінивши радощами материнства, якими деякі з нас були колись ощасливлені. Ірис — чиста. Жоден чоловік не має прав на те, що вона носить у животі. Ніхто не має знати. Ніхто не має її бачити. Тут, у підвалі, який нам підготував Німенький, наш хороший Німенький, що б ми без нього робили, ми віднаходимо цілісність у прасуванні й складанні пелюшок, в’язанні шалей, численних шалей, щоб укривати дитинку в холод не якимось ганчір’ям, — небезпечно, коли такі маленькі дітки хворіють, хоча, кажуть, зараз є пігулки, які звільняють від шмарклів за кілька днів, треба купити таких пігулок, — а ще ми підв’язуємо шовковими стрічками гіпюрове мереживо до завісок, що спадають із балдахіна з бронзовими маківками, а ось церата, щоб матрац не гнив від сечі, бо попаскуджені матраци сильно смердять, а в цьому підвалі майже нема вентиляції, треба наробити слинявчиків із цього гарненького тонкого шовку, обов’язково синіх, бо буде хлопчик, ні, шовкові слинявчики ні до чого не придатні, бо руками їх не відпереш, хіба не бачите, ми ж не будемо віддавати їх до хімчистки щоразу, коли дитинка їх забруднить, а дітки часто бруднять слинявчики, по кілька за день, але якщо шовк випрати, — Амаліє, як можна бути такою дурною, щоб не знати навіть такого, що натуральний тонесенький шовк треба легесенько змочувати, трошки просушувати і потім ледь теплою праскою…

5

Не те щоб я чув якісь голоси чи кроки, чи навіть відчував, що за мною стежать у коридорах, якими я безперестанно метушуся в цьому незміримому домі. Проте з часом до мене почало доходити, і згодом я помітив, що хтось інший, так само, як і я, почав метушитися коридорами, порожніми кімнатами, проходами. То були ні старі, які з самого рання ховаються у своїх комірках, ні черниці, які падають від знемоги, не маючи сил, навіть щоб помолитися за всіх мешканок, і зачиняються у своїх подвір’ях.

То була ти. Я одразу здогадався. Я не бачив і не чув тебе, але я був цілком певен, що то була ти, твоє дитяче розпутне й погано помите тіло, це ти поділяла зі мною той простір, який оточував мене. Чому? О цій порі ти б мала спати разом із усіма іншими сирітками, а не сновигати блукаючи або, либонь, зупиняючись часом неподалік від того місця, де я саме проходив. Чому ти вешталася вночі коридорами? Отже, ти лише вдавала, що поділяєш страхи старих: темрява, павутиння, бабаї, імбунче, обвали, ґвалтівники, дон Клементе, злі пси, дірки, в які можна впасти, цигани, які крадуть дітей, темні речі, бабаї, бабаї?.. Чому ти за мною стежила? Чому ти мене переслідувала? Ні, ти мене не переслідувала. То була лише присутність, і ця присутність, найпевніше, була твоєю, вона поступово втручалася в рівновагу моєї нічної порожнечі, де нічого мене не зачіпало — ні спогади, ні бажання, де жодна присутність не пропонувала себе моїй вразливості. Хутчій за все ти підвелася з ліжка непомітно для інших сиріток, аби упевнитися в тому, що щоночі я допізна кружляю будинком, часом навіть цілу ніч, бо я не сплю, і стала на мій шлях, спочатку не видаючи себе, примушуючи мене почуватися заклопотаним у просторі ночі, моєму терені, вимагаючи, щоб я слідував за тобою, не бачачи тебе, немов пес, що йде слідом завдяки самому лише запаху.

Удень я проходив через одне подвір’я, щоб залатати проточину в трубі, яка мала ось-ось затопити клуатр, і побачив, як ти гралася в класики зі своїми подружками поруч із липою… Перед тим як рушити далі, я кинув на тебе погляд із темряви коридору, щоб і ти глянула на мене чи подала якийсь знак. Я й не знаю, чи взагалі ти мене бачила. Хоча, мабуть, таки бачила, бо ти вмієш дивитися без погляду і знати, не усвідомлюючи знання. Я тебе не кохаю. Ти навіть не викликаєш у мене цих огидних ностальгійних спогадів, які виникають у чоловіків мого віку поруч із носієм юного життя: ти — нижче створіння, Ірис Мателуна, первинна форма буття, що оточує жіночий репродуктивний орган, який визначає твою особистість настільки, що все решта в тобі є лише зовнішньою шкаралупою. Однак твоя присутність у будинку терміново вимагала моєї уваги, і я був вимушений припинити чекати на випадкову зустріч із тобою протягом дня і почав вигадувати способи натрапити на тебе, очікуючи на знак. Ти не дивилась на мене. Ти не бачила мене. Я звик, що погляди, які падають на мою постать, зісковзують, не знаходячи, за що зачепитися. Чому ж тоді ти за мною стежила, якщо навіть поглядом не збиралася визнавати моє існування?

Аж ось одного вечора я зустрів тебе саму в коридорі. Ти розважалася тим, що складала з великих аркушів газети трикутні капелюшки. Ти наділа цього капелюшка й дурнувато мені усміхнулася, оголивши обламаний передній зуб — так, ніби надягання цього папірця на голову було найсмішнішою у світі річчю. Це єдиний мій спогад про твоє обличчя того вечора. Утім, я не можу забути тієї погрози, яку кинув мені замахом свого кулака і грізним вищиром бородатий войовничий ватажок, який волав із невиправного минулого на капелюшку з газетних аркушів.

То був знак про початок терору: бородатий ватажок переслідував мене коридорами, проти ночі, разом зі своїми смердючими мстивими посіпаками, озброєними карабінами, погрожуючи кривавими розправами. Що я такого зробив, щоб мені загрожували, хто я взагалі такий? Ніщо, ніхто, порожнє місце. Звідки я міг його знати, опріч тих старих газет, які архієпископ присилає сюди вантажівками, щоб вони не погубилися, матінко Беніто, газети, і журнали, і книжки, якими б старими вони не були, а чогось таки варті? Чого від мене вимагала та апокаліптична фігура, яка заповнювала собою весь будинок? Уночі вона не давала мені спокою в галереях, кричала мені прокльони: боягуз, сраколиз, підлабузник, запроданець, — тягнучи за собою весь свій революційний почет, який надокучливо оголошував про всі трагедії світу серед моїх коридорів, загарбуючи мою самотність, заганяючи мене в кут, скликаючи зворохоблене юрмище, яке вторглося в мій світ, щоб розірвати його на шмаття.

Зробивши того паперового капелюшка, згорнувши аркуші паперу так, як ти це зробила, — ти прекрасно знала, щó і навіщо робиш, погодься — ти залишила це обличчя, цю загрозу, скеровану безпосередньо на мене.

Та цей будинок дуже великий. Влада, накопичена сумирністю старих, які заповнюють цю порожнечу волею своїх амулетів, діє немов розчинник: цілі натовпи, замовкаючи, губилися в цьому безмірі, аж доки не залишився один-єдиний бородатий ватажок, який порозмахував рукою кілька ночей і зрештою повернувся до свого стану капелюха, новини, набувши розмірів старого паперу і залишивши по собі твою чітку присутність із піднятою догори рукою поруч зі стіною, яка розділяє подвір’я з пальмою і вулицю. Фари автомобіля, що проїхав повз, освітили зеленим загострені уламки скла на верхівці муру, встановлені там, щоб ніхто не заліз по ньому всередину і не виліз назовні. Ти опустила руку — неможливо. Й ти далі кружляла в темряві, упевнено, без страху, примушуючи мене йти позаду, цього ти хотіла, щоб я слідував за тобою, щоб робив те, що робила ти, щоб ми зупинялися, аби послухати, як хтось, вертаючись дуже пізно додому, намугикував якусь пісеньку. Ти знала, що я став непомітно чатувати на тебе за ширмою. Ти могла заскочити мене там зненацька, але ти цього не зробила. Краще мене не бачити. Якби ти мене бачила, тобі б довелося визнати мене, а мене ти знала як Німенького, який підмітає підлоги і тягає за собою возик зі старим лахміттям, — гляньте, матінко Беніто, мені б довелося видати тебе, гляньте, що робить це дівчисько замість того, щоб спати, я прокинувся, бо почув шум, і подумав, що то можуть бути грабіжники, а то була вона, чого це вона ходить тут о цій порі, треба покарати її, нехай за нею приглянуть… Ні, тобі краще було не бачити мене.

Щоночі ти тягала мене з одного кінця будинку до іншого, щоб побачити відблиски вуличних ліхтарів на дахах, щоб послухати пищання клаксонів, щоб почути, як у задушливі літні ночі діти співали на тротуарах: яка забаганка у вас, панянко[22], мандандірун-дірун-дан, хочу одного із ваших діток, мандандірун-дірун-дан, а як ми з вами його назвемо, мандандірун-дірун-дан… Я ходжу за тобою по всіх усюдах, тільки б ти не загубилася, тільки б ти не зосталася навічно замкненою в таємній кімнаті, тільки б ти не зникла, тільки б я не лишився без відповіді на загадку наших спільних нічних прогулянок, на яких ми не бачили одне одного… Відчиняти позабивані двері, які ведуть на горішній поверх, витягати цвяхи з цих перехрещених дощок, докладати зусиль, щоб вони піддалися, але твоїм ривкам вони не піддалися, — відчини її, не будь поганим, чого тобі вартує відчинити мені двері, аби я могла піднятися й побачити, що там нагорі, який незвіданий вид відкривається з цього поверху. Аж ось однієї ночі, наприкінці кількох поспіль ночей, під час яких ти приходила під ці двері, зупинялася навпроти них і згодом ішла, ти знову спробувала відчинити їх і помітила, що цвяхи послаблені, а дошки піддалися, адже я зрозумів твої накази, я виконав їх, я відчинив забиті двері, щоб ти могла кружляти галереями на іншому поверсі, і я відчинив тобі спальню з двадцятьма ліжками і повиймав із віконних дощок цвяхи, щоб ти могла дивитися на місто. Моя покірність тебе заспокоїла. На землі одного з подвір’їв я знайшов паперовий капелюшок і спалив його. Запах паленої бороди швидко розвіяв вітер.

Щоночі ти підіймалася нагору, щоб подивитися на вулицю з вікна. Ти подружилася з місцевими дітками. Спілкувалися ви перегукуваннями, а ще ти танцювала на підвіконні для щоразу іншого гурту витрішкунів, які зустрічали тебе оплесками. Ти вже не блукала будинком бездумно. Тепер, коли ти була нагорі, повернута до вулиці обличчям, а до мене спиною, спокій коридорів знову огорнув мене.

Я знаю, що коли хтось піддається якійсь вимозі, то він принижується, а отже заспокоєння є лише тимчасовим, дуже скоро жадібне чудовисько знову нагострює свої лабети, вимагаючи більше, більше, більше. Я знав, що Ірис Мателуна дуже скоро перестане ходити до вікна й, невдоволена, почне просити в мене чогось іще, або того ж самого тільки більше, більше, — ти поновиш свої переслідування нічними галереями, намагаючись знайти мене, щоб примусити дати тобі те, чого ти в мене вимагатимеш, але я не хочу коритися тобі, Ірис Мателуна, ти лишень шмат м’яса, наділений тропізмом, ти вже забула про те, що твій батько перерізав горло твоїй матері у ліжку, в якому ви втрьох спали, ти забуваєш про все інше, замінюючи одне елементарне бажання іншим — світло над муром, тепер вікно на вулицю… Я не міг тобі цього дати, і щоб ти більше нічого в мене не вимагала, я тікав, намагаючись зникнути в глибині будинку. Але мені ніколи не вдавалося втекти, ти завжди мене знаходила, завжди примушувала йти слідом за тобою, ловлячи мене тенетами коридорів, які я вважав лабіринтом, створеним лише для мене, через що я втрачав ритм цього будинку, мого будинку, який я знаю як свої п’ять пальців, аж доки, коли я вже гадав, що завів тебе у закапелок, у якому мав замкнути назавжди, ти знайшла мене, раптово, на подвір’ї біля головних дверей. Як?

Я сховався у кущах герані, які прикрашали штучні камені Лурдського гроту. Я побачив, як ти підняла засув на дверях. Потім я почув, як ти відсуваєш заслінку, ніжно, лише щоб пересвідчитися в тому, що ти вже й так знала, що там був ключ, як і в решту ночей, — клац, клац, клац, клац, — але передусім, щоб указати мені на твою нову вимогу. Ні, Ірис. Це вже занадто. Я стиснув ключі в кишені своєї роби. Я не мав причини тобі коритися. Так чи інакше, ти жодного разу не бачила, як я за тобою стежив. Ти лише здогадувалася про це, і якщо твоя помста за мою непокору стане публічною, мені досить буде вдати нерозуміння. Ти залишилася чекати, вдаючи, ніби граєшся із камінчиком у щось схоже на класики, даючи мені час відчинити тобі двері. Я цього не зробив. Я не скорився тобі. І ти зникла в клуатрі, підстрибуючи на одній нозі і кóпаючи камінчик. Ти зняла засув із вхідних дверей. Щойно я побачив, що тебе немає, я побіг, щоб поставити його на місце, це мій обов’язок, я роками виконую його денно і нощно. Мені не подобається лишати вхідні двері на ніч без засува.

Ти робила одне й те ж кілька ночей поспіль: підіймала засув, відкривала й закривала заслінку, хоча прекрасно знала, що за нею стирчатиме ключ — клац, клац, найважливішим було саме повідомлення — і згодом зникала в напрямку дому. Залишала двері без засува. Я ставив засув на місце, коли ти зникала, доки однієї ночі ти вирішила не йти до свого подвір’я. Мабуть, ти сховалася на мить, щоб обманути мене, і через три хвилини, після того як я замкнувся і сховався сам, ти повернулася до дверей і виявила на них засув. Ти навіть не завдала собі клопоту смиканням заслінки. Навіщо ти мене викрила?

— Німенький.

Ірис — відповів я. Ти не почула мене, бо мій голос нечутний. Я не вийшов із гроту. Але своїми хитрощами ти змусила мене пристати на твоє спільництво. Наступної ночі, щойно будинок заснув, ти пішла до дверей. На них ти не знайшла засува. Як і ключа. Я спостерігав за тобою: ти не зробила жодного зайвого руху і ніяк не виявила подив. Ти відчинила двері й вийшла надвір.

Я залишився чекати на тебе серед вицвілих цементних глиб. Зачинити. Викинути ключа й замкнути ззовні. Швидко вигадати легенду, яка б пояснила твоє зникнення: тебе викрали цигани, з'їв бабай, ти втекла разом зі своїм батьком-убивцею, тебе зжерла темрява будинку, ти впала у колодязь, загубилася в піддашші, замкнула себе у скрині, в якій вирішила понишпорити, — вони б повірили в будь-що, і лише я б знав, що це я залишив тебе на вулиці, в руках карабінерів, які віддадуть тебе лікарям, які четвертуватимуть тебе шматок за шматком, твоє тіло юне, є чимало людей, яким потрібні твої органи, а доктор Асула завжди ласий до гланд і маток, і до очей, особливо до очей, бо він шукає одні очі, які ніяк не може знайти, а дон Херонімо вимагає, щоб він їх знайшов і віддав йому, і ось так ти і перестанеш існувати — четвертована й розпихана в чужі тіла.

Проте перед тим, як я встиг зробити перший крок, щоб віддати тебе на поталу катів, двері відчинилися й ти зайшла всередину, заледве провівши на вулиці десять хвилин, голосно наспівуючи пісеньку, занадто голосно, наче тебе вже не цікавила твоя таємниця, тому що я, твій спільник, мав завдання тебе оберігати. Проходячи повз Богородицю Лурдську, ти перехрестилася, не зупиняючи ні своєї пісні — негритянка, розпещена негритянка, крути тілом, рухай сюди[23], — ні ритму своїх кроків. На твоєму обличчі не було усмішки, ти немовби скоїла злочин. Нічого. Ти співала. Позіхала. І зникла.

Я пішов поставити засув і зачинити двері на ключ. Ти навіть не завдала собі клопоту, щоб їх зачинити: я знайшов їх причиненими, жахлива ніч тихомирно витікала назовні.

Іноді я залишав двері відчиненими, щоб вона могла вийти. Я чекав на її повернення, іноді годинами, до самого світанку, захований у цегляних скелях гроту. Проте в будинку я вже більше не залишався: Ірис, немов реп’ях, прокладаючи собі шлях поміж хащів усіх тих місць, якими вона проходила, поміж ненаситних псів, будинків, високих будівель, звідки за нею невпинно стежать, мостів, проспектів, машин, галасів, почала тягати мене за собою, щоб вручити донові Херонімо.

Бо вона тягла мене, немов пса, прив’язаного на повідець, щоб я повсюди за нею ходив і корився їй, сліпо й безвільно, прив’язаного, щоб мені не заманулося зійти з тротуару й загинути під колесами машини, на мені нашийник зі шпичаками всередину, один із тих, які використовують для дресури, тобі не залишається нічого, окрім як скоритися, бо нашийник завдає ран, коли ти опираєшся, і шипи до крові пронизують шию, якщо хазяїну заманеться смикнути за повідець, а ти цьому опиратимешся, навіть зовсім трохи, і зрештою твоя шия вкрита виразками й ти вже не можеш опиратися, і ти коришся, бо занадто боляче не опиратися і намагатися мати власну волю й бажання, зрештою, саме тому, щоб не боліло, і з шиї не лилася кров, коли їй заманеться смикнути за повідець і мене вколять шипи, я вкотре забуду, що колись, у минулому, далеко-далеко, я, напевне, мав волю чи намагався не коритися, коли ще розумів, що таке не коритися. Я корюся їй. Ірис жорстока і часом затягує нашийник із шипами, щоб той пронизав мою шию, просто заради задоволення від споглядання моїх страждань, я стежу за нею здалеку, але не гублю з поля зору, даючи їй вільно спілкуватися з друзями… Хтось купує їй кока-колу… Вона заходить до магазину, де збираються місцеві хлопці, щоб пограти в настільний футбол чи обмінятися старими журналами… Вони показують їй нові танці й співають модних пісень… Вони грають у більбоке чи петанк і читають книжки… Вона ходить за Велетнем і допомагає йому роздавати кольорові листівки: Крамниця «Рибалочка». Зручна форма оплати. Матраци. Ліжка. Покривала. Домашній крам. Наші ціни такі низькі, що треба нагинатися, щоб їх розгледіти. На районі її називають Хіною, подругою Велетня. Усе так невинно, так по-дитячому.

А якщо дон Херонімо дізнається, що Ірис вештається вулицями зі мною на прив’язі? Найімовірніше, він би навіть не впізнав мене, перетвореного на пса Ірис і позбавленого всієї сутності Умберто, за винятком активної речовини мого погляду, який докторові Асулі не вдалося вирізати. А якби ваші прислужники помітили їх, мої очі, на морді пса Ірис? Тоді б вони заволоділи мною, цього разу назавжди, я не можу більше чекати, Умберто, я старішаю, доктор Асула разом зі своїми ножами й помічниками в масках і білих халатах уже готові, вони все ще мені служать, чекаючи на зустріч із тобою, але тепер ти таки повернеш мені те моє, що ти бережеш. Біля порогів будинків стоять перевдягнені люди, ваші люди, якийсь чоловік, який, щойно я поверну за ріг, зустріне мене й удаватиме, що покручує вуса, але він їх не покручує, а приклеює гумкою, адже вуса ті накладні, щоб я його не впізнав, так ніби я ще можу когось упізнавати, я вже не впізнаю нікого, навіть Емператрис, вона, певно, стежить за мною з віконець машин, її заслинені ікла, зморшки, зосереджені на її лобі карлиці, — вони вишукують мене, кожен для власного зиску, і ще Пета Понсе, найнебезпечніша, найневблаганніша, найжорстокіша, її найважче вирізнити, адже її легко сплутати з будь-якою старою, її кроки нечутні, вона вміє зникати, хтива стара, чого ти не даси мені спокій, я сміюся з тебе, тому що живу, прислуговуючи таким самим старим, як і ти, але ті старі познайомилися зі мною за інших обставин, ніж ти, а тому дозволяють мені спокійно жити в будинку, я ще одна стара, доне Херонімо, я пес Ірис, дайте мені відпочити, не переслідуйте мене, я вже вам відслужив, бути свідком — це те саме, що бути слугою, вам же відомо, що слуги забирають із собою часточку своїх господарів, так, вам відомо, як же вам не знати, якщо я забрав від вас найголовніше, в ті часи, коли ви платили мені, щоб я був свідком вашого щастя. Удалині виднівся ідеальний силует щасливої пари, далекий, немов панорама величних, але недосяжних гір, які заворожували мій погляд тим захватом і жадібністю, які добре знали Херонімо й Інес і яких вони так потребували. Вони були нездатні жити без мого заздрісного погляду, який творив їхнє щастя, біль моїх очей, що споглядали за ними, постачав їм щастя, яким вони живилися. Річ була не в мені — мене можна було легко замінити, — а в моїх заздрощах, які дон Херонімо винаймав стільки років. Проте я залишив собі цей сповнений владою погляд, він мій, його я вам не віддам, я не дозволю вам забрати його в мене, тому я ховаюся в цьому будинку, щоб ви його в мене не забрали, доне Херонімо, щоб ви більше ніколи не наблизилися до щастя, і тому я ніколи більше не вийду надвір із Ірис, навіть у костюмі пса, хай вона копає мене ногами і шмагає батогом, щоб я їй скорився, але я не вийду, я залишатимусь тут, де зараз стою, непорушний, немов гіпсова фігура святого серед цих скель із цегли.

Велетень та Ірис — щаслива пара. Я пожирав їх поглядом, намагаючись вгадати деталі цих стосунків, які стали її єдиними, адже Ірис обожнювала свого Велетня: він одружиться зі мною, — розповідала вона сиріткам, — гляньте на його портрет у цьому журналі про Мікі Мауса, гляньте, за ним іде песик Плуто, ось він, Велетень, який проходить цим районом кілька вечорів щотижня, а я чекаю на нього на балконі горішнього поверху, щоб голосно домовитися з ним про побачення, Велетню, коли старі повкладаються, почекай мене трохи, і я зустрінуся з твоєю величавою постаттю, яка височіє над усіма, хто йде по вулиці.

Він сідав на узбіччі, щоб поговорити з нею. Не знаю, про що. Мені важко збагнути, про що можна говорити з таким створінням, як Ірис Мателуна, яке не знає нічого далі за своє тіло, адже все решта, її село, її мертва матір, її ув’язнений батько, залишилися в іншому її втіленні, яке не має нічого спільного з її втіленням нинішнім, втіленням подружки Велетня, яку і звуть не Ірис, а Хіна — так сучасніше, Хіно, Хіно, станцюй нам таночок, потряси добряче цицьками, тут же, на цьому розі, так, Хіно, танцюй, рухай тілом…

Я маю сказати правду: спочатку Ромуальдо як хороший хлопець ставився до Ірис із приязню старшого брата, так, немов йому було її шкода. Він розповідав їй різне… Турецькі добродії, власники крамниці «Рибалочка», — хороші, коли хтось купує в них щось цінне й каже, що Велетень дав їм одну зі своїх кольорових листівок, турецькі добродії дають мені на чай, дозволяють зостатися на ніч у магазині, кладуть мені біля входу матрацик і залишають ключі, вони мені дуже довіряють, я не лише Велетень, а й сторож, в одні дні я приходжу в цей район, в інші — в інший, але сюди мені подобається приходити більше, я б хотів оселитися в цьому районі, коли я трохи підзароблю, знайду собі тут кімнатку в пансіоні, але хто його знає, коли це станеться, звісно, часом я ховаюся в одній місцинці на цій вулиці, щоб переспати сієсту, хто там буде дивитися, є одне старе авто, самий лиш кузов, ні коліс, ні мотора, я залізаю в це авто і пересипаю сієсту.

Я простежив за ним до пустиря. Велетенська голова з пап’є-маше гордо височіла на передньому сидінні. Він спав на задньому, згорнувшись у позі зародка. Я просунув руку у вікно без скла. Легенько торкнувся намальованих очей Велетня. Ромуальдо прокинувся з криками:

— Облиш мене…

Я облишив його.

— Що хочеш?

— Нічого.

— Біжи тоді геть!

Перелякано затуляючи рота однією рукою і стискаючи горло другою, я тікав вулицями, які прорубав мій голос у безодні, поміж облич цих людей — дона Херонімо, доктора Асули, Емператрис, Пети, безжальних людей, які видадуть мене матінці Беніті, яка розповість отцеві Асокару, що все моє життя — вигадка, що Німенький говорить, відчуває жагу, має неймовірної сили погляд, він усе знає, чує, він покидьок, небезпечна істота, — і тоді в мене відберуть ключі, ключі, якими я тут зачиняюся, щоб ніхто не зміг до мене наблизитися і знайти мене, так, архієпископу зателефонують, він зв’яжеться з доном Херонімо, щоб той прийшов по мене, бо я вже не виходжу на повідці в Ірис, я виходжу сам, на власний розсуд, так, наче я забув, що доктор Асула виріже мені очі й збереже їх живими і зрячими у спеціальній банці, щоб вручити їх потім донові Херонімо, і тоді він забуде про мене й дозволить повернутися на купу сміття, де мені й місце, адже мій погляд — це те єдине, що його цікавить, він завжди міг обходитися без усього іншого, але не без мого сповненого болю, ностальгії й заздрощів погляду, решта моєї особи не вартувала для нього нічого, нічого, нічого, це зрадницьке слово вискочило з мене й обпекло горло.

Вони не знайдуть мене на моєму подвір’ї, у моєму ліжку. Жар, дрижаки, старі закутали мене ковдрами, немов немовля. Розпухле горло не давало мені говорити, навіть якби я хотів. Неможливо ковтати, коли так болить. Почервонілі сосочки язика, закривавлене піднебіння, колюча гортань, нічого, нічого, загорніть мене, старі, добре мене вкутайте, щоб я не дрижав він жару, щоб я не міг поворушити руками й ногами, покваптеся, старі, зашийте мене всього, не лише мій палаючий рот, але передусім мої очі, щоб поховати їхню могутність у глибині повік, щоб вони вже не бачили, щоб він ніколи вже не побачив їх, хай мої очі насолоджуються своєю владою в пітьмі, у нічому, так, зашийте мені їх, старі, і я залишу дона Херонімо безсилим назавжди.

Старі дали мені своїх найбільш помічних настоянок, щоб я одужав. Марія Бенітес ставила мені примочки із синьки: мій рот перетворився на потворну печеру, яку я не наважувався нікому показувати, адже навіть старі сміялися з моїх фіолетових губ і сірого язика, — ще одну примочку, Маріє, хоч вона мені не потрібна, бо з синім ротом я не наважуся потикатися надвір, бо там мене приймуть за хворого й відправлять до божевільні, — ми не можемо вічно ставити тобі примочки, Німенький, тебе вже не лихоманить, ти вже можеш стати з ліжка, якщо схочеш, тобі краще, глянь, лише глянь, яке гарнесеньке це осіннє сонечко…

Я добре знав звички Велетня. Він був ледачий. Незважаючи на свої фантастичні історії про чайові, заробляв він мало, а робота його не влаштовувала. Вона була виснажлива, а ще й принизлива — вештатися вулицями з дурнуватою велетенською головою, роздаючи листівки, що не цікавили нікого, крім дітей, які складали з них човники і пускали по маленьких струмочках води, що взимку стікали донизу поруч із узбіччями. Працював він якомога менше. Влітку він задихався від спеки всередині своєї голови. Коли було холодно, він хапав дрижаки у своєму перкалевому костюмі. У закинутому на пустирі «Форді» він зробив собі імпровізований прихисток: закіптявлені бляшанки, щоб кип’ятити чай, замацані журнали, карти, щоб розкладати пасьянси, фотографія волохатого музичного колективу на лобовому склі, голова Велетня, що відпочиває на передньому сидінні. Я тинявся поруч, щоб її роздивитися. Я бачив, як спав Ромуальдо. Але я не хотів, щоб він спав, і я знову торкнувся очей.

— Знову? Що ж ти, до біса, хочеш?

Голову велетня. Її я хочу. Позичити її в тебе, щоб одягти на себе й завдяки їй потайки стати частиною щасливої пари. Ти хотів був спитати, навіщо вона мені, але вчасно спинився на середині фрази, щоб запитати, скільки. Тисяча. Повільна усмішка під твоїми губами оголила білі вологі зуби… Так, але ні, неможливо, бути Велетнем — моя робота, голова належить турецьким добродіям, вона дуже ніжна, глянь, пап’є-маше зовсім легесеньке, все пофарбовано з пульверизатора, блищить, бачиш, турецькі добродії пильно за мною стежать, щоб я добре обходив свій маршрут і роздавав листівки, хіба не бачиш, це ж реклама. Голова Велетня належить їм, а не мені, якби ж вона була моя, ух, я б тобі її залюбки позичив, але вона не моя.

— Півтори тисячі.

— На скільки?

— Не знаю, на годинку, на кілька годинок…

— Згода.

Запитання «навіщо» кололо тобі язика, але зрештою, чого мені пхати носа у справи інших людей, цей тип дивний на всю голову, чого вартий його голос і його фіолетовий рот, як у білого ведмедя в зоопарку… А півтори тисячі ще нікому зайвими не були. Хто там буде дивитися, чи то я Велетень, чи не я, якщо люди вже й не дивляться на Велетня, коли він проходить вулицею, до того ж він пообіцяв мені, що роздаватиме за мене листівки.

— Згода.

Ти витягаєш голову з переднього сидіння «Форда», цю неоковирну, червону, веснянкувату, клоунську, маріонеткову, демонічну, лялькову маску з виряченими очима й застиглою усмішкою, з якої стирчать два кролячі зуби.

— Гаразд. Тоді я тебе одягаю.

— Гаразд.

— Давай півтори тисячі.

Даю. Ромуальдо передає мені пару квітчастих перкалевих штанів. Я їх одягаю.

— Тепер піджак?

— Ні, спочатку голова, потім піджак, треба, щоб вона стала на лямки, якими я її гарненько тобі зафіксую.

Ти ритуально опускаєш її на мене, немов митроносний єпископ, який коронує монарха, скасовуючи цією інтронізацією всі попередні екзистенції, Німенького, секретаря дона Херонімо, пса Ірис, сприйнятливого прозаїка Умберто Пеньялоси, який на цих тоненьких сторінках дарує нам чуттєве й художнє бачення занепалого світу минулого, коли весна невинного життя квітла в садах гліциній, сьомої відьми — всі ми розчиняємося в темряві всередині маски. Я не бачу. Тепер крім голосу мені бракує ще й зору, втім, ні, ось проріз у шиї Велетня, з якого можна дивитися. Нікому не спаде на думку шукати моїх очей у горлі цієї ляльки з пап'є-маше.

— Ні, вона незручна, чого б я тобі щось вигадував, до того ж ти такий хирлявий. Але ти помітив, що вона вже не здається такою важкою, як спочатку? Тому що вона ніжна, з тоненького пап’є-маше, першокласного. Тобі треба призвичаїтися дивитися через цю дірку, це найголовніше. Головне, щоб ти ні на що не наштовхнувся і не пом’яв голову, розумієш, хазяїн норов має запальний, а ця голова дуже дорога. А тепер піджак.

Єпископ відходить, поважно вклоняючись. Піджак так само квітчастий, але квіточки вже інші, так, ніби мої церемоніальні шати виготовили зі шматків вицвілого перкалю. Я роблю урочистий крок, потім іще один, притримуючи корону руками, але швидко розумію, що тримати її рівною не так важко, тому що ця голова — моя власна, так, я відчуваю, як її ніжно гладить бриз, як мої руки торкаються її щік, — бувай, Ромуальдо, — я говорю голосно й чітко, я бачу, як місто доброзичливо оточує мене, немов наш будинок, адже в цьому костюмі ніхто не зможе мене знайти. Я дивлюся на все з висоти свого героїчного зросту, вищого, ніж у дона Херонімо, своїми дивовижними очима з пап’є-маше, споглядаючи у вишині кришталеві вежі свого королівства. Я заходжу на будь-яку вулицю, не переймаючись запам’ятовуванням її назви, щоб потім не заблукати дорогою назад, я знаю, що я не заблукаю, адже Велетень не може загубитися у своєму королівстві.

Це найбільш блякла година дня. Якщо не станеться чогось надзвичайного, все може розчинитися перед моєю величезною постаттю. Квартал довжелезний — єдина стіна з дверима на однаковій відстані, мальвово-бузково-рожево-лимонні смуги різних кольорів довкола кожної з дверей позначають окремі оселі: рослини, лавка, струмочок води, що скрапує донизу, корито, мітла з гілок, сеньйора, яка купила газову плиту, бегонія в погнутому чайнику — кожні двері відкривають окремий світ, рядок безлистих горіхових дерев уздовж тротуару, яким, сміючись, разом ходять Хіна й Велетень, вона просить у нього кока-коли, яку він їй купує, а вона жбурляє листівки, кольори яких важко розрізнити о цій оманливій порі, і крутиться в дощі з листівок, що падають, хапаючи папірці, які сама кинула заради самого задоволення крутитися серед цих кольорових папірців. Якась жіночка витягає на тротуар жарівню. У воді, яка тече вздовж узбіччя, виблискує синє полум’я, яке запалить вугілля й перетворить його на жар. Хіна дає їй листівку.

— Це цирк, сеньйорито?

— Ні, це фільм.

— А ви хто?

— Я — Хіна, пантера Бродвею.

Загадкові постаті, які перешіптуються на розі, і приглушені голоси й шуми чекають на якісь чари, які б їх розкрили й оприявнили. Ірис не веде мене, її веду я, тому що мені все відомо, незважаючи на напівтемряву відкритих вулиць. Трохи далі якась стара скоцюблено зігнулася, немов гаргулья, роздмухуючи вугілля в іншій жаровні… Вулицю заливає хвіст іскор, саме цей тріскітливий віддих, який іде з вуст цієї доброї відьми, запалює ліхтарі, які освітлюють наш шлях, а пронизлива магія ліхтарів раптом змінює ознаки всіх речей: блакитне стає бузковим, рожеве пурпуровим, лимонне помаранчевим, а ті фігури, які по-змовницьки стояли на розі, стають упізнаваними, електрика їх викриває, але не мене, я й далі Велетень, який знає всіх на цьому районі, ось Четверо Асів курять собі на розі й ні проти кого не змовляються, вони — це Анісето, Ансельмо, Андрес, Антоніо, — ну ти даєш, Ірмо, приспусти спідницю, не будь такою безсоромною, хіба не бачиш, що запалили ліхтарі, а ми йдемо по тротуару, на якому з’являється більше жінок, що запалюють свої жарівні, вони дмухають і перемовляються: глянь, це дівчинка з дому, та, що танцює, кажуть, її звуть Хіна, та ні, її звуть Ірис, вона подружка Велетня, — ми переходимо на інший бік вулиці, тримаючись за руки, й на мить фари автомобіля, що гальмує, видозмінюють нас, осяяних, екстравагантних, більших і гарніших, ніж у звичайному житті, яке псується плином часу, але зараз, у цю мить, ці фари у момент гальмування відокремлюють і зберігають нас, і ми не чуємо обурених криків водія, який, галасуючи, зникає в реальності інших вулиць. Я веду Ірис до пустиря. Ми ховаємося позаду «Форда».

— Зробімо люлі-люлі.

Ніщо в мені не вагається. Ні мої гарячі руки, ні мій член, збуджений від її погладжування моїх щік із пап’є-маше, ні моя вага, яка розчавлює її, змушуючи похитуватися із заплющеними очима, ти мій коханий, я хочу одружитися з тобою, бо ти такий гарний, тому що ти робиш мені такі солодкі люлі, не кидай мене, більше люлей, більше люлей, і я даю їй більше кохання, бо я здатний дати їй усе кохання, аж доки вона насититься… Аж доки прийде час прощатися, я маю йти, Велетню, я обіцяю, що гулятиму з тобою всю ніч, і ми будемо сміятися й танцювати, — так, Хіно, я купуватиму тобі гарні речі, — коли, Велетню, скажи, коли, — не знаю, не можу нічого обіцяти, тому що я не знаю, коли зможу ще раз навідатися в цей район, бо якщо турецькі добродії мене застукають, то добряче відлупцюють, хіба ти не розумієш, мені треба обходити всі райони довкола крамниці «Рибалочка», що мені з того, що я ходитиму по одному району, я ж роблю рекламу, мені за це платять, — тоді коли, Велетню, — не знаю, не знаю, — гаразд, я чекатиму на тебе щовечора у вікні на горішньому поверсі, я буду визирати тебе, чи не прийшов ти бува по мене, дай мені знак і я спущусь, бувай, Велетню, такі солодкі люлі-люлі, — бувай, Хіно, і я залишаюся чекати на тебе між скель нашого гроту.

6

Я — батько дитини Ірис.

Нема в цьому жодного дива. Я маю те, чого дон Херонімо ніяк не міг отримати, незважаючи на всю свою владу, — цю просту тваринну здатність зачинати дитину.

Я потайки чекав на прихід Ромуальдо, влаштовував усе, щоб Ірис могла вийти з дому, через деякий час виходив сам, міняв свою голову на голову Велетня і робив із нею люлі-люлі. Ромуальдо купив собі на виплат наручний годинник, розраховуючись за нього тими грошима, які я давав йому в обмін на голову Велетня. Після того як Марія Бенітес оглянула Ірис і підтвердила, що та була при надії, не мені стверджувати, чи сучасні дівчата вагітніють лише раз зачувши запах чоловічих штанів, я повідомив того ж вечора Ромуальдо, що більше голова Велетня мені не знадобиться.

— А як же мій годинник?

Я знизав плечима.

— Як я його виплачу?

Я йому не відповів. Я хотів, аби він сам знайшов рішення, щоб у разі чого ні в чому мене не звинувачувати.

— Мені доведеться позичати голову іншим хлопцям.

Правильно, саме так. Браво, Ромуальдо, ти прекрасний посередник. Ірис уже носила всередині себе моє дитя. Було необхідно знищити решту її безглуздої особи, що оточувала утробу, яку займала моя дитина. Я глянув на Ромуальдо. Чи не замало він вагався перед тим, як знайти точне рішення? Я запропонував йому, щоб він сам одягав голову Велетня і кохався так із Ірис.

— Мені не потрібна жодна маска, щоб засадити цій пришелепкуватій дівці.

Я поцікавився, чи він так уже робив?

— Ні.

Я не повірив йому. Я мав бути певен, що дитина Ірис була від мене. Я побився з ним об заклад. Якщо йому вдасться спокусити Хіну, не вдягнувши голову Велетня, я дам йому решту суми, яку залишалося виплатити за годинник.

— Згода.

Я бачив усе із заднього віконця «Форда». Коли Ромуальдо почав знімати голову, Ірис закричала чончон: чончон, я з тобою не полечу, злий чаклуне… І голова впала на землю. Ромуальдо спробував притиснути Ірис до багажника «Форда», але вона подряпала йому обличчя, кричачи, ридаючи, схрещуючи ноги і кусаючи руки, якими він хотів вхопити її груди. Сам він був розчервонілий і злий від крові й бійки. Поки вони боролися, я надягнув голову. Я вдягнув свої перкалеві шати, щоб порятувати її з рук збоченця, відвести у своїх обіймах на вулицю, втішаючи: так, цей чоловік злий, гріх знатися з кимось іншим, окрім Велетня, лише я добрий, Хіно, візьми ці листівки, роздай їх, тримай, я приніс тобі в подарунок журнал, дивись, хочеш, я прочитаю тобі цю хорошу історію, у «Каріньйо», тримай цю блакитну оксамитову стрічку для волосся, пару панчіх, кока-колу й триколірне морозиво.

Ромуальдо сказав мені: твоя взяла, ти виграв заклад. Він зізнався, що вже не надто переймався годинником, бо мав двох клієнтів на Велетневу голову, двох хлопців, які півтори тисячі йому, звісно, не давали, а от тисячу запросто… Хтозна, навіщо їм була голова, але він не переймався смаками інших.

Оскільки я перестав виходити так часто, Ірис швидко набила собі в районі хорошу клієнтуру. Я ховався всередині «Форда», щоб дивитися, як вона кохалася зі мною, стогнучи від задоволення, закидаючи очі, сміючись, гладячи мою щоку, вихиляючись у моєму погляді. Невдовзі репутація Ірис стала відомою на все місто. Щоб покохатися з нею, люди приходили з віддалених районів. Спочатку приходили ремісники і студенти, згодом приїжджали жевжики на автівках. Згодом я став бачити панів на автомобілях, за кермом яких сиділи водії у формі, дипломатів у дорогих пальтах, генералів із блискучими еполетами, академіків іспанської мови з аксельбантами й медалями на грудях, череватих і лисих каноніків, круглих, ніби зліплених у салі, землевласників, адвокатів, сенаторів, які гірко бідкалися про ситуацію в країні, поки кохались, кіноакторів із макіяжем, як у повій, радіоведучих, яким відома абсолютна правда. Вони міняли свою розкіш на моє вбрання, яке їх оживляло, щоб потертися об Ірис і занурити свої руки у її білу плоть, закохану в мене, я бачив із заднього вікна «Форда», як вона піддавалася мої натискам і пестощам. Одного разу я побачив, як зі свого «Мерседес-Бенца» вийшов дон Херонімо де Аскойтіа, поговорив із Ромуальдо, заплатив йому й надягнув на себе голову. Я не боявся: утроба Ірис належала моїй дитині. Ба навпаки, я співчував йому, адже протягом стількох років після того, як я його залишив, він намагається вигадати будь-що, навіть найбезглуздіші речі, щоб відновити могутність, яку я зберігаю у своїх очах. Він уже не такий молодий. Його посіпаки шукають для нього збочені пропозиції й досвіди й він приречено на них пристає. Але все марно. Ви знаєте, що все буде марно, доне Херонімо, доки я вам не дозволю, бідний ви, що так і залишаєтеся замкненим усередині себе, не маючи змоги ні з ким з’єднатися, ваш член млявий, ніби рукав без руки.

Побачивши вас і не відчувши страху, я одразу збагнув, що варто було піти на цей необхідний ризик: дозволити вам, щоб ви, перевдягнений у мене, покохалися з Ірис Мателуною. Достатньо було того, що я дивився, як ви кохаєтеся, адже я знову зіграв свою стару роль свідка вашого щастя і ваших тріумфів.

Моя голова проковтнула вас. І коли прийшла Ірис і ви притулили її до муру, покрутилися разом в обіймах, але нічого, — що з тобою, мій гарненький, ти вже мене не любиш, у тебе зі мною не виходить, ти любиш іншу, — ні, ні, зачекай, я втомився, зачекай трохи, — через перкалеву тканину костюму, який ледь на ньому сходився, до мене долинула тривога його жаги, його приреченості, яка благала про мою допомогу, згадувала моє ім’я, жадала мого погляду. Коли я відчув, що тривога ось-ось розірве його зсередини, я висунувся з віконця «Форда», щоб він міг побачити мене, Умберто Пеньялосу, який ходив із ним публічними будинками, коли Інес була вагітна, а він боявся її торкатися, щоб ніщо не зіпсувало досконалості майбутньої дитини: ходімо, Умберто, склади мені компанію, — і ось я поруч із ним, дивлюся, як він купається в насолоді з черговою повією, як він каже мені: дивись, який я чоловік, Умберто, дивися, як їй добре, закладаюся, ти б ніколи не приніс їй стільки насолоди, скільки приношу я моєю неймовірною силою, міццю моїх рук, спритністю ніг, моїх долонь, язика, губ, дивись, Умберто, дивися на неї, чуєш, як вона стогне, ти розумієш, який ти нещасний тип, адже ти не в змозі розбудити цей жар, який вмію будити я, біль шмагає тебе і ранить, дозволь спогадам розтрощити усе ціле в тобі, що ще там залишалося, сумуй, бо ти не здатен на те, на що здатен я… На що ви були здатні, доне Херонімо? Уже ні. Але не сьогодні, бо я дозволяю вам побачити моє обличчя, обрамлене віконцем авто, біль моїх очей, які дивляться на вас, біль, який ще живе в моїх зіницях: через нього ви змусили Ірис Мателуну стогнати від задоволення.

Мені годі уявити ту бурю нерішучості, яка нуртувала всередині дона Херонімо, щойно він мене побачив: облишити Ірис, перервавши свій перший за багато років вдалий чоловічий досвід, щоб вистежити мене й нарешті заволодіти мною, або залишитися з Ірис і, задовольнивши її, втратити мене, а заодно й себе, навіки. За якусь лиш мить він побачив мене і зрозумів, що то я, а не якась галюцинація. Я втік, щоб сховатися в домі. Я більше ніколи з нього не вийду. Навіщо? Усе вже залагоджено, мій план накреслено: буде вкрай легко переконати дона Херонімо в тому, що мій майбутній син, який народиться з лона Ірис, це його син, останній Аскойтіа, бажаний, жаданий і шуканий в утробі Інес, яка відмовлялася його зачинати. Дон Херонімо визнає його. Дасть йому своє ім’я і свої землі. Він буде господарем цього будинку. Він порятує його від знищення, і той зостанеться незмінним — лабіринтом потрісканих і самотніх стін, у яких я зможу залишитися навічно.

Що б сказав мій батько, мій бідолашний батько, вчитель початкової школи, коли б дізнався, що його онук, мій син, правнук машиніста потяга, який своєю вугільною кіптявою з’єднував два-три сільця на півдні країни, буде гордо носити прізвище Аскойтіа? Ні, ні, Умберто, треба дотримуватися порядку, не можна красти й обманювати, щоб стати кабальєро, треба почати з того, щоб тебе поважали. Ми не можемо бути Аскойтіа. Ми не можемо навіть торкатися їх. Ми — Пеньялоси, наше прізвище потворне, простолюдне, це прізвище використовують у жартівливих пісеньках як вульгарний жарт, символ невідворотної посередності, воно робить із персонажа посміховисько, тавруючи його навічно всередині в’язниці плебейського прізвища, яке я успадкував від батька. Адже я мав батька, доне Херонімо, так, хоч ви, мабуть, у це не вірите, хоч ви ніколи не намагалися дослідити це беззаперечне питання чи розпитати про нього, але так, я мав батька, і мав матір, і бідолашну сестру, яку ми втратили першою, бо її проковтнув ганебний, але необхідний шлюб із власником паперової крамнички на розі, де я купував свої перші зошити, в яких шкрябав вірші, а вона — поштівки з Клео де Мерод[24], Пасторою Імперіо[25] і Бертіні[26], — втратили назавжди, бо вже либонь мертва, у найбільш дощовому селищі в усіх південних провінціях. Мій тато пам’ятав лише свого батька, машиніста локомотива, десь там, у темряві таких людей, як ми, що не мають певної сімейної історії й належать до загальної маси, у якій стираються індивідуальності й події, щоб привести потім у світ народні легенди й традиції.

Він не пам’ятав нашої історії, він був просто Пеньялоса, вчитель у розпещених діточок, які діяли йому на нерви. Я чую батьків голос під нашою смердючою парафіновою лампою. Увечері, з’ївши якусь печеню, більше результат материної винахідливості, аніж її вміння готувати, батько починав окреслювати для мене плани, щоб я почав належати чомусь іншому, окрім цієї порожнечі нашої сумної родини без історії, традицій, ритуалів чи спогадів, а ностальгійна ніч тяглася ще довше в його сповненому надії голосі, який жадав надати мені якоїсь форми, а цяпання води у горщик уперто йому суперечило. Батько все мені пояснював. Він вимагав цього в мене, не вимагаючи, палкістю своєї ніжної, але несміливої руки, яка хотіла торкнутися моєї, але не наважувалася зробити цього на вишитій сестрою скатертині, яка могла приховати буденність нашого столу, але не його криві ніжки. Так, тату, так, можна, звісно, обіцяю вам, клянуся вам стати кимось, замість цього сумного, позбавленого будь-яких рис, обличчя Пеньялос я здобуду неймовірну маску, велике, світле, усміхнене й чітке обличчя, яке викликатиме в усіх захват. Немовби співчуваючи мені в цій марній затії, мати підіймала на секунду очі, щоб глянути на мене, а потім знову зосереджувалася на спідниці якоїсь місцевої багатійки, яку та їй дала заштопати. Кимось. Бути кимось. Моя мати з першої миті знала, що я ніколи не стану кимось. Мабуть, через це я майже повністю її забув, попри саможертовну підтримку наших мрій, у які вона сама не вірила. Я ніколи не відчував до неї прив’язаності. Вона залишалася на периферії, дбала про нас, але ніколи не заглиблювалася в те, що хвилювало мого батька, сестру і мене. Бути кимось. Так, Умберто, казав мені батько, бути кабальєро. Він був безапеляційно впевнений у тому, що він ним не був. Що він був ніким. Що йому бракувало обличчя. Що він навіть не міг змайструвати собі маски, аби сховати жадання обличчя, якого він не мав, бо народився він без обличчя й без права називатися кабальєро, а це було єдиним способом мати таке право. Єдиним, що він мав, була до смішного правильна дикція шкільного вчителя і рвіння вчасно сплачувати борги — речі, які, як він згодом дізнався, не є основними ознаками кабальєро. Він казав мені під лампою, в холоді, огорнутий запахом печені й речами, які м’якли від вологості, він повторював мені: звісно, він не був наївним мрійником, він усвідомлював, що я ніколи не зможу стати справжнім кабальєро, як, наприклад, ось цей сеньйор, який сьогодні вранці опинився на шпальтах газети, бо підписав угоду про делімітацію кордонів із сусідньою країною, чи як ось ці сеньйориська, які просували закони про цензуру, промисловий і сільськогосподарський розвиток, чи ті, які проводили оборудки з шахтами й землями, керуючи цією малюсінькою країною, де всі всіх знають і де ніхто, абсолютно ніхто, окрім інших учителів, ніхто, крім м’ясника з сусідньої вулиці й продавчині городини з іншого кінця селища, ніхто, хто би був кимось, не знає нас, Пеньялос… Ні, ні, він не був дурнуватим мрійником, який сподівався, що я стану таким кабальєро, як вони, бо він сприймав як очевидну річ, що це було неможливо, кабальєро народжуються Милістю Божою, і зрештою, що б не трапилося, я завжди буду Пеньялосою, а він — вчителем початкової школи, у якого костюм потьмянів від крейди, так само, як мій дід був машиністом локомотива, що пускав багато диму, але їздив на дуже короткі відстані. Ні, не цього. Такого він не сподівався. Адже хтозна, можливо, наполегливістю й самопожертвою вдасться стати кимось, хто хоча б на них схожий, підробкою, яка зможе прокласти міст до когось, кого поважають, щоб якось до них доторкнутися. Чому б ні? Хіба не точилося стільки балачок про те, що в нашій країні зароджується Середній Клас? Хто знає, можливо, будучи Середнім Класом — він вимовляв ці слова із заледве меншим благоговінням, ніж слово кабальєро, — можна досягти чогось подібного? Наприклад, адвокат, нотаріус чи щось таке, або суддя. І звідти піти в політику. Усі знали, що багато молодих людей, схожих на мене, без зв’язків, грошей і впливових родичів, молодих людей, чиє походження так само невідоме, як і моє, і чиї прізвища майже такі самі кумедні, як і моє, присвятили себе політиці, щоб перескочити цей бар’єр і стати кимось, вирвавшись із цього лімбу, населеного безликим людом. Мій батько не зміг вирватися. Він і не намагався. Світ інших, тих, хто були кимось за власним правом, знаними людьми, мав для нього магічні розміри і звучав як казка. Як так сталося, що уява мого бідолашного батька, обмежена і кострубата в інших випадках, була такою потужною в цьому? Що вони їли на вечерю? Якими були їхні будинки? Як вони говорили, якими словами і якими модуляціями? Куди вони ходили недільного вечора чи в інші дні? Він витрачав ті невеликі гроші, які мати заробляла шиттям, на те, що скуповував усі журнали й газети, і зрештою він спокусився чимось дорогущим, свіжим номером «Ла-Есфери». Поки ми чекали на вечерю, сидячи під розбитою люстрою, — моя товста і лінива сестра зітхала, роздивляючись красоти, намальовані Бартолоцці[27], читаючи вірші Вільяеспеси й описи Ґарсії Санчіса[28] з життя деяких завидних жіночок — наївних і розпусних, які збиралися з подружками, щоб потеревенити про коханців у таємничих місцях, які називаються будуарами, — батько гортав сторінки газет, вголос читаючи про ці обличчя, фотографії яких він бачив на папері, він всотував їх, наповнювався ними, пліткував про них, адже, хоча він особисто їх не знав, він упізнавав їх, аби і ми могли почути те, що він нам про них розповідав, щоб і ми могли відчути отруту його монотонної журби, якою нас задурманювала його мрія. Я пригадую його короткозорі очі за скельцями окулярів, коли він читав нам новини… колір очей цих я не пам’ятаю, адже він потонув під натиском батькової ностальгії.

Набагато пізніше, коли його більше не існувало, якщо він узагалі колись існував і не був моєю вигадкою, мені вдалося з’ясувати, що його пристрасть була звичайнісіньким маренням, бо люди, які були кимось, люди з обличчями, були майже такими ж, як і ми: вони їли цибулю; стільці, на яких вони сиділи, були хіба трошки менш огидними за наші; та витонченість, яка осяювала мого батька, існувала лише в маленького кола родин, які свого часу злегка помандрували. Більшість відомих людей становили неосвічені й жадібні селяни, які вживали лайливі слова, влаштовували гучні пиятики в борделях, шмагали власних дружин, зраджували їх — насправді ці люди були дуже схожі на нас і на решту вчителів, на м’ясника й на продавця овочів. Але якби хтось тоді натякнув про це моєму батькові, він би в це не повірив. Він знав інше. Він читав усі газети. Він добре знав про ті неймовірні речі, про які в них писалося і через які й він, і ми почувалися відкинутими. Як я міг не відчувати біль від цієї відкинутості, якщо бачив, як вона боліла батькові? Бо мій бідолашний батько не був кар’єристом, доне Херонімо, я не дам вам повірити в це ні на мить. Я навіть не можу сказати, що він був амбітним, що жадав матеріальних благ: він жодного разу не запропонував мені заробити статки, подавшись, наприклад, у торгівлю, і завдяки ній стати кимось. Ні, мій батько був іншим, він був одержимим фантазером, людиною, що була відкинута зі світу своїх фантазій… Він жив, постійно споглядаючи за цим нездоланним бар'єром, який відділяв нас від можливості стати кимось. Ні, навіть не наважуйтеся думати про щось інше — мій батько був обідраним, відкинутим, сумним і сповненим болю. А в салонах карет, які вечорами проїжджали нашою вулицею в напрямку парку і які ми розглядали з-за рогу, він показував мені цих заможних людей, які мали власні обличчя і яким для цього не доводилося гарувати, як згодом доведеться мені; він учив мене шанувати цих вусатих кабальєро, які схилялися перед вишуканими дамами, котрі в моїх дитячих очах були лише швидкоплинними плямами під червоними чи лимонними парасольками.

Одного ранку батько вів мене за руку центром містечка, щоб за ті заощадження, які накопичила моя скептична мати, яка все шила і шила, купити мені перший темний костюм, щоб я змалечку відчував потребу одягатися, як кабальєро. А крім нього, ще білу сорочку, чорну краватку із зав’язаним вузлом і пару лакованих черевиків: шановане товариство, створене, щоб заяложено блищати на ліктях і сідницях. Підбадьорений завзяттям його ностальгії, яку він збирався заспокоїти хоча на б кілька митей придбанням мені убрання кабальєро, я весело крокував поруч, так, немов той новий костюм мав відчинити мені вікно, з якого відкрився би неочікуваний краєвид, де все було можливим, так, тату, чому б ні, я стану кимось, видатним адвокатом, видатним політиком, гляньте, які хороші оцінки я приношу зі школи, послухайте, що кажуть учителі про мої успіхи в історії, англійській, французькій, латині, я вчитимусь, я зроблю все, що ви запропонуєте, обіцяю, я втілю вашу мрію, щоб ви більше не страждали, я не можу дивитися, як ви тужите. Костюм, який ми планували придбати, мав бути гарним, міцним, вільним, щоб не стати замалим занадто рано, не дуже яскравим, щоб люди не змогли зрозуміти, що то мій єдиний костюм, і якомога дешевшим. Ми зупинялися, щоб роздивитися вітрини елегантних крамниць у центрі, хоч і знали, що не там, а в якійсь крамничці в нашому районі, я отримаю свій перший костюм, на виплат, десь, де батьків підпис не викличе ні в кого підозр. Однак була весна. Жінки були одягнені в легкий одяг. Розглядати заповнені вишуканими речами вітрини можна було безкоштовно.

Раптом мій батько смикнув мене за руку. Я рушив у напрямку його погляду, до якого доєднався й мій. Тротуаром поміж веселого ранкового люду йшов високий, міцний, але водночас граційний світловолосий чоловік, у його розсіяному погляді я прочитав щось схоже на елегантну зневагу, а одягнений він був так, як ніхто не міг бути одягненим, навіть у моїх мріях: у всьому сірому, надзвичайно світлому, перламутровому, голубуватому, димчастому, гостроносі черевики, замшеві краги і рукавички — ні сірі, ні бежеві, ні жовті, ні білі — чиста шкіра, ніжнісінька, немов жива. На грудях у нього висіли складені втроє жокейські окуляри, одна рукавичка була надягнута, а іншу він тримав у руці. Пройшовши повз мене у цьому ранковому натовпі, рукавичкою, яку ви тримали в руці, ви торкнулися моєї руки, ось у цьому місці: я відчуваю його зараз, воно пече мене через стільки років під цим лахміттям, яке ще ховає рану від кулі.

Тоді, побачивши вас, доне Херонімо, в мені відкрилася голодна діра, крізь яку я хотів утекти з власного хирлявого тіла, щоб перенестися до тіла цього чоловіка, який проходив повз нас, стати його частиною, хай навіть тінню, втілитися в ньому, або розірвати його, пошматувати, щоб заволодіти усім, що належало йому — поставою, кольором, упевненістю, щоб дивитися на всіх без страху, адже він нічого не потребував: він не лише мав усе, він був усім. Я, на противагу, не був ніким і нічим, цього мене навчила настирлива батькова ностальгія. Він вимовляв це ім’я по складах: Херонімо де Аскойтіа, — зміг розшифрувати я його бурмотіння, коли ми, двоє голодних, не відводили від вас погляду, поки ви зупинялися біля сходів банку, щоб переговорити з гуртом друзів чи привітатися, припіднявши свій сірий циліндр, з тим чи іншим знайомим, якого ви зустрічали на шляху.

Ми йшли далі, бо просто не могли завмерти на місці, споглядаючи вас вічно, лише цього ми прагнули. Батько зітхнув. Як близько від нас він пройшов. А ми не були з ним знайомі, не мали змоги з ним привітатися, ми не були знайомі навіть із тим, хто би був знайомий із ним, аби принаймні міг згадати наше ім’я в його присутності. Не лише через той факт, що цього було би достатньо, аби я зміг зробити кар’єру, якби дон Херонімо забажав зробити мене коліщатком в одній із безлічі його шестерень, якими він тепер керував, нарешті повернувшись із Європи, і, як казали, готуючись до одруження. Не лише через це зітхнув мій батько того ранку, доне Херонімо. Зітхнув він і через інше, через невиліковну ностальгію свого сповненого болю погляду, який і мені почав невиліковно боліти. Батько зітхнув через біль непотамованого, через фантастичну й абстрактну ідею, через сум, який викликають недосяжні речі, через приниження, яке виникає від розуміння неможливості їх досягти, через цей сум зітхнув того ранку мій батько, доне Херонімо, через цю ностальгію.

7

— Що, Тіто? Як усе пройшло?

— Погано.

— Чому?

— Не вийшло. Вона весь час реготала, бо всередину «Форда» залізла собака, яка дивилася на нас із вікна, а потім вийшла і почала лизати їй ногу і смикати мене за штани. Дивись, вона мені їх тут порвала. А дурепа Хіна аж задрижала від реготу. Потім, коли я подумав, що вона заспокоїлася, бо нам здалося, що та сука пішла, вона з’явилася знову, стала дивитися на нас із вікна, немовби сміючись, облизуючи собі морду і рухаючи головою, наче смакуючи, уяви собі, і тут уже і я розреготався, бо не міг стриматися, і Хіна теж стала сміятися і підтягнула труси, і я лишився ні з чим.

— От срань! Не пощастило, друже, наступного разу вийде. Я знайду тобі по-справжньому гарну дівчинку. Але це провина Хіни. Та жовта сука постійно за нею ходить, й інші хлопці кажуть, що через неї в них так само нічого не клеїлося. Так не піде. Я поговорю з Ромуальдо. Він має повернути тобі гроші.

— Звісно. Якщо я навіть цицьок їй не поцілував.

Ґабріель — це старший брат Тіто, власник крамниці вживаних журналів і книжок. Йому вдалося купити два столи для настільного футболу, в який тепер грають місцеві дітлахи. Ромуальдо чухає вуса, готуючись до вирішальної гри. Він свариться, репетує, керує, переганяючи своїми рухами більше повітря, ніж решта хлопців. Він трохи старший. Він думає купити собі моторолер. Деяким хлопцям нудно з ним грати, бо він дуже високої про себе думки, — кажуть вони, — не знаю, якої там про себе думки Ромуальдо, але він дуже змінився відтоді, як купив годинник… Ходімо краще до журналів, погортаємо їх трохи, потім повернемо на полицю, візьмемо інші, покажемо їм комусь, хто стоїть, притулившись до прилавку, або сидить на лаві поряд із Хіною. Вечори після школи ми проводимо в крамниці Ґабріеля, особливо коли рано темнішає, під приводом того, що ми, можливо, купимо в нього книжку, але перед тим нам треба добре її погортати, аби переконатися, що вона нам підходить. Хіна дає гладити свої ноги тому, хто їй читає. Тіто сховав мою голову і перкалевий костюм за прилавок — його обличчя вузьке, як у птаха, і все в прищах.

— Чуєш, Ромуальдо, ти маєш повернути моєму братові гроші. Хіна не дала йому нічого зробити.

— Слухай, друже, я не знаю, що там Тіто хотів із нею зробити, я заледве її знаю. Я позичаю голову Велетня тим, кому вона потрібна, але я не знаю, навіщо її в мене позичають, це справа кожного хлопця, отож не займай мене цими питаннями.

— Чуєш, не вдавай із себе невинного!

— Якби твій брат був справжнім чоловіком, справжнім мачо, він би без проблем їй засадив.

— Мій брат ще малий, тому обирай слова, коли про нього говориш…

Четверо Асів підходять ближче, щоб послухати.

— Так, дорогенький. Не моя провина в тому, що прийшла та жовта сука. Тіто позичив у мене голову Велетня, я навіть скинув йому ціну, бо він твій брат, але ж навіщо мені знати, чому він ту голову позичив. Мене це не обходить.

Ми облишили журнали і футбол, адже назрівала буча. Четверо Асів дуже люблять Тіто. Вони не терпітимуть, щоб якийсь жевжик на кшталт Ромуальдо нагрівався на ньому, адже Тіто — лише хлопчик, і йому було цікаво, як це все робиться… Зрештою, з чогось же треба починати. Анісето — найрозлюченіший із усіх.

— Сраний сутенер!

Ромуальдо тицяє йому в око. Четверо Асів кидаються на нього, але Ромуальдо виривається: чого ви до мене причепилися з цією хрінню, Хіна — шльондра, її навіть не Хіною звати, я не маю з нею нічого спільного, припиніть до мене лізти, вилупки, досить із мене справ із такими шмаркачами, як ви, все, я йду, де моя голова, я забираю голову і більше ніколи не прийду в цей район. Андрес залізає за прилавок і з’являється з моєю головою на плечах, притримуючи її руками й пританцьовуючи.

— Зніми мою голову, сраний шмаркачу!

— Вашу голову, вашу голову, голову з коралів, гляньте лишень… голова дона Ромуальдо.

Ґабріель встає до нього обличчям. Усі ми починаємо встрявати у сварку, бо все це скоро перейде у щось більше, у щось цікавіше. Не клей дурня, Ромуальдо, весь район знає, що ти робиш із Хіною й головою Велетня, наживаючись на тому, що дівка трохи пришелепкувата. Хай Ромуальдо йде, — кажемо всі ми, — ніхто за ним на цьому районі не сумуватиме, відтоді, як він купив собі годинник на позолоченому ланцюжку, то думає, що ніхто не помітить його моторолер, хай Ромуальдо йде звідси, він сраний сутенер. Та спочатку хай поверне Тіто гроші.

— Нічого я не поверну.

Андрес знімає мою голову.

— Віддай мені голову, кажу тобі. Словом, я йду звідси й нічого не сталося… Район злодюг, їй-богу…

— Ось так, значить? Злодюг? Дон Ромуальдо захотів своєї голови, диви на нього, скорімося його волі, адже він тепер — велике цабе, ще й моторолера зібрався купувати.

— Наче ж казали, що він збирався купувати одну з тих великих чорних машин із шофером на додачу?

— Мені здається, йому більше до вподоби білі кабріолети…

— Чи червоні.

Ніхто не звертає уваги на Ірис, яка верещить через те, що Андрес кинув мою голову на підлогу. Затихло стукання настільного футболу. Ну ж бо, Хіно, заспокойся, не будь дурепою, хтось тримайте її, бо вона наче з глузду з’їхала, ще не дасть нам поговорити з доном Ромуальдо.

— Чуєш, Ансельмо, глянь на цього дона Ромуальдо, бо ж тепер, коли він став власником голови Велетня і збирається купити собі авто, ми маємо шанобливо до нього звертатися — дон, так ось, дон Ромуальдо просить нас зробити йому ласку й віддати йому його голову Велетня, бо ми можемо її замастити.

— Як дивно. А я й не знав, що то його голова. Я гадав, що такий собі Ромуальдо ходив тут і помирав із голоду, сраний сутенер, не знав, де впасти і здохнути.

— Як ти міг таке подумати!

— Обережно, Антоніо, не пошкодь раптом голову дона Ромуальдо, вона дуже ніжна.

— Бляха, віддайте її…

Наближається Ґабріель.

— Не кричи тут, Ромуальдо. І ти, Хіно, замовкни, не будь дурепою! Сюди можуть прийти карабінери і закрити мене, хіба ви не бачите, я працюю підпільно, без ліцензії. Все, Хіно, досить, стули пельку, бляха, тримайте її, не давайте їй навіть слова сказати.

Ірис кидається на підлогу, щоб обійняти мене. Пилюка з підлоги пече мені очі. Андрес піднімає мене й починає бити, немов у барабан, а троє інших Асів разом із Тіто виконують імпровізований танець там-там-там-там, наче від ударів його долонь мені не боляче, там-там-там-там, вони підіймають із підлоги Ірис, там-там, щоб вона, плачучи, станцювала з ними під ритм ляпасів, якими вони осипають моє обличчя, там-там-там-там-там, ну ж бо, Хіно, крутися, ну давай, ще разок, ще один вихиляс, а ось і Ромуальдо розділяє наш гурт, щоб напасти на Андреса, який упускає мене на підлогу. Ірис схлипує, захищаючи мене від інших, які хочуть мене підняти, всі ми хочемо заволодіти Велетневою головою, адже ця гра стає направду цікавою, і ми всі разом навалюємося на Ромуальдо. Четверо Асів тримають його на землі горілиць, він борсається, плюється, але вже скоро перестає борсатися і плюватися. Нема потреби його стримувати. Він прикладає руку до свого гачкуватого носа. Над ним височіє коло наших веселих і загрозливих хлоп’ячих облич, Ірис стоїть із каламутними від сліз очима. Ґабріель звертається до Ромуальдо:

— Дегенерат.

Ромуальдо розплющує очі, в яких більше немає їхньої незворушної чіткості. Він повільно підіймається, спираючись на лікті. Четверо Асів зупиняють його копняком. Він знову лежить на підлозі — очі заплющені, м’язи розслаблені, волосся скуйовджене, одяг пошарпаний. Ворушаться лише губи:

— Винен інший тип, не я.

Він хоче здати Німенького. Він хоче пояснити їм, хто це, що саме він почав цю гру, яка зараз закінчується. Та він не знає, хто я такий. Ніхто на районі мене не знає, бо я ніколи не виходжу з будинку. Вони не знають, що мене оберігають стіни Велетневої голови з пап’є-маше, і я бачу все.

— Що за інший тип?

Він не може пояснити. Каже:

— Хіна — шльондра.

— Чуєш, Хіно, дон Ромуальдо каже про тебе огидні речі…

— Хто? Це чончон… Хе, він злиться, бо я не дала йому зробити зі мною люлі-люлі. Він важчий за мене, але, на щастя, Велетень мене захистив…

— Хіба він не вмирає з голоду?

— Мені він ніколи нічого не дарує.

— Настраш його, Хіно…

Ірис гарчить, корчить страшні міни, напружуючи губи, стискаючи зуби і куйовдячи волосся.

— Ррр, я — пантера Бродвею, ррр, я згамцяю тебе заживо, ррр…

— Згамцяй його, Хіно!

— Копни його!

— Ррр, я пантера…

Наш гурт, який споглядає це видовище, настільки звузився довкола Ромуальдо й Ірис, що мене вже не видно за ногами… Ось уже п’ять хвилин ти мене не помічаєш, ти вже про мене забула — ти пантера Бродвею, яка танцює на вулицях і у вікні будинку, затягнута з головою в нову гру, яка стирає й доповнює попередні, танцюючи свій дикий танець довкола тіла полеглої жертви. З підлоги, через ґратки ніг, я бачу, як ти знімаєш черевики, припіднімаєш спідницю, щоб показати свої стегна, вихиляєш сідницями, ми активно тобі аплодуємо, ми завжди тобі аплодуємо, ти топчешся по Ромуальдо, і ми теж ставимо йому на груди ногу, якщо він намагається підвестися. Андрес шукає мене і знаходить.

— Дивися, Ромуальдо, яку гарненьку річ я знайшов. Хочеш її? Лови подачу, Анісето…

Моя голова летить у повітрі, Анісето її ловить, він кидає мене, і тепер Антоніо мене ловить, кидає мене ще раз, я лечу, лечу, мої жилясті вуха плескають об повітря над головами дітей, що граються зі мною, ніби з велетенським м’ячем, Тіто, Ґабріель, заклякла Ірис верещить: чончон, Ромуальдо — це чаклун, він перетворив мого Велетня на чончона, — а я й далі літаю, літаю легесенько, перетворившись на чончона, перелітаю з рук у руки, доки хтось не впускає мене на підлогу. Від удару мені забивається вухо. Я не маю рук, щоб доторкнутися до цього сірого шматка пам’є-маше, який мені болить у місці, де відлущилася фарба.

— Обережніше з моєю головою, вилупки, кажу вам…

— Голова нашого шанованого…

— Не замастіть мені її, виродки…

— Дивись, Ромуальдо. Бачиш? Ось тут, біля вуха, вона відшаровується. Краще взагалі прибрати цей шматочок.

Одним ривком Ансельмо відриває мені шматок вуха і демонструє його нам під оплески й крики. В нього відбирає його Ірис. Вона стає навколішки, щоб наново приробити мені шматок вуха, але не може, він не клеїться, хтось копає мене, а згодом розчавлює шматок мого вуха. Ірис завмерла на місці поруч зі мною, вона плаче, бо знає, що станеться, знає, щó ми, розпалені забавою, зробимо зі мною, а рук, щоб захиститися, чи ніг, щоб утекти, я не маю, самі лише очі, щоб ними бачити, і ця тонка шкіра з фарби, щоб нею відчувати.

— Гляньте, що ви зробили з вухом, хазяїн мене приб’є, ви навмисно його надірвали, покидьки, ви мені заплатите за ремонт.

— Не буде ніякого ремонту. Ти влип.

Вони передають мене з рук у руки, впускають мене на підлогу, підкидають у повітря, Ірис ганяється за мною, щоб порятувати, вони дають їй мене спіймати, а потім виривають із рук, ні, ні, не вбивайте велетня, він хороший, вони знову запускають мене в повітря, побитого, стражденного, подряпаного, сіре пап’є-маше визирає з-під моєї шкіри, фарбованої в різні кольори, вони впускають мене на підлогу, від мене відлітає капелюх, від цього мені принаймні не боляче. Ромуальдо підповзає туди, де мене залишили, до ніг одного з нас — Ансельмо. У той момент, коли Ромуальдо зібрався був закрити мене своїм тілом, щоб захистити, Ансельмо відпихає мене ногою, і я кочуся до ніг Анісето, який запитує:

— Ну то що, повернеш Тіто гроші?

— Ні.

У відповідь Анісето копає мене в обличчя, його нога впивається у мою понівечену плоть, що полонить цю ногу, яка мене руйнує, я знову не маю обличчя, мої риси почали розчинятися, вони зникнуть, я вже майже не бачу своїми розтрощеними очима, я зостануся сліпим, ні, не сліпим, адже з мене самого нічого вже не залишиться, Анісето починає походжати зі своєю лапиською всередині мого обличчя, він розтоптує мене зсередини, решта нас надривають животи зі сміху: блін, чуєш, як воно жмакається, який смішний цей дятел Анісето і цей бовдур Ромуальдо, який рачки його переслідує, щоб відібрати в нього голову, так, ніби вона була чимось іншим, як купою гамуззя з пам’є-маше, так, ніби він міг її врятувати, пом’яту, подерту, обшарпану, а дурнувата Ірис переслідує Ромуальдо, переслідує голову й Анісето, нащо вона їй, якщо зараз її можна хіба що викинути на сміття, намагаючись забрати її в Анісето, вона ще більше її дряпає, вона кричить від переляку, диви, вона тримає в руках капелюх, надягни його, Хіно, він тобі завеликий, танцюй, Хіно, з капелюхом Велетня на голові, танцюй, ось так, ось так мені до смаку, дівчинко моя, дай мені капелюха, тепер я його надягну, ні, я, я хочу, давай його розділимо, я візьму собі одне вухо, ні, ні, будь ласка, що ж мені скажуть турецькі добродії, як я розплачуся за голову Велетня, я ж бідний, через вас мене виженуть з роботи, ви мені заплатите за голову, дивіться, шматок ока, нікчемні вилупки, я піду до карабінерів, і вас усіх кинуть за ґрати, починаючи з тебе, Ґабріелю, ти ж у нас підпільний, тому будь обережніший, спробуй-но, кінчений Ромуальдо, якщо сюди прийдуть карабінери, ми розповімо їм, як ти експлуатував цю нещасну пришелепку Хіну, яка до того ж неповнолітня, як і ми всі, тобі двадцять один рік, а ти ще не служив в армії, гляньте, як плаче ця дурнувата дівка, тримає в руці ніс Велетня, станцюй із його цюцюркою, Хіно, танцюй, годі плакати, не будь дурепою, танцюй, кажу тобі. Відірви мені ще шматочок від голови, Ґабріелю, й мені, Антоніо, й мені, Тіто, я хочу інше вухо, ці кролячі зуби, розірви їх, один тобі, а інший мені, а коли прийдуть карабінери, ми розповімо їм про те, як ти експлуатуєш Хіну, яка вважає себе балериною, адже дівчисько й гадки не має, що вона насправді повія, а карабінерам зовсім не сподобається те, що ми розповімо, отож у програші залишишся ти, ну давайте, викличте хтось карабінерів, нам не буде нічого, а от тобі — буде, сутенере, дегенерате. Ні, Хіно, не йди, ти маєш давати свідчення, коли прийдуть карабінери, гляньте на Андреса, танцює з носом, ніби це його цюцюрка, це єдине, що від мене залишилося, до цього мене скоротили, мій величезний ніс перетворений на фалос, я порожній безсилий фалос із пап’є-маше, більше нічого, тепер я весь обвислий, без крові й нервів, хтось ухопив мене, досить, відпусти цюцюрку, куди це поділася дурнувата пришелепкувата Ірис, вона ж пропустить найцікавіше, вона втекла, бо боїться карабінерів, досить, Ансельмо, досить, відпусти його, ви мені його подряпаєте, навіщо ви рвете його, якщо ви вже й так порвали все, гляньте на підлогу, вона вся в клаптях голови Велетня, вона була така гарна, ні, ні, не руйнуйте хоча б це, тільки це зосталося від мене, залиште мені його, вони виривають один в одного фалос, шматують мене, б’ючись за мій неймовірний фалос, на два, три шматки, вже не лишилося нічого, тупа Хіна вже пішла, кажуть, коли вона цілується, то закриває очі й відкриває рота, зітхаючи, як актори, і каже: які солодкі люлі, мій хлопчику, — куди це пішла Хіна в такий дощ. Тепер, коли Велетня більше немає, вона не визиратиме з балкона горішнього поверху, щоб потанцювати для нас, шкода, гарно танцювала ця дурнувата Хіна, це правда, дурнувата вона-то дурнувата, але танцювала ця дівка як треба. Ромуальдо повзе до дверей. Усі вже про нього забули. Захеканий, він підіймається. Лише тоді його помічає Ґабріель.

— Стій.

— Поверни гроші, Ромуальдо.

— Злодій.

— Дегенерат.

— Розбещувач неповнолітніх.

Не встигли ми, хлопці, витерти сльози від сміху, як Ромуальдо втік крізь відчинені двері на вулицю. Ми гуртуємося біля дверей і кричимо йому слідом: дегенерат, нікчема, голодранець, мажор, злодій — махаючи шматками Велетня, ніби хусточками на прощання. Ніхто не намагається його наздогнати, бо дощ посилюється, а Ромуальдо за мить зникає на вулиці без ліхтарів.

— Ну й добре.

— Добра вийшла забава.

— Варта тих грошей, які він у тебе вкрав…

— Звісно, ви повеселилися, а заплатив я.

Ґабріель каже своєму братові, щоб той не хвилювався, він поверне йому тисячу песо. Четверо Асів плескають його по спині: розслабся, друже, що таке тисяча песо, ми знайдемо тобі гарну молодицю, молодицю, яку ти зможеш затягти голяка в ліжко, жодних викрутасів із одяганням на себе голови з пап’є-маше, щоб присунути якійсь дівці, притуленій до стіни, це згодиться, щоб набити руку, звісно, але щоб добре потрахатися, то нема нічого кращого за ліжко, в якому лежить гаряча молодиця, з такою можна і цілу ніч, ні, я не можу піти з дому на цілу ніч, адже мама з татом засмутяться, бо я ще дуже малий, я прикрию тебе, Тіто, я збрешу щось матері, щоб ти міг провести цілу ніч із гарячою молодицею в ліжку, як це і має бути, інше того не варте, а тисячу песо я тобі дам, щоб ти не засмучувався і почав збирати гроші на справжню молодицю.

Ми зібралися вийти в дощ. Андрес раптом каже, що вже пізно, й виходить із крамниці. Ґабріель просить нас лишитися й допомогти йому трохи прибрати, його мама сказала: гаразд, я віддам тобі єдину кімнату в домі, яка виходить на вулицю під твою крамничку вживаних журналів і книжок, але я вже стара і маю без того багато роботи, і я не готова прибирати ще й у твоїй крамниці чи ще якось допомагати. Отож ви, ті, хто влаштував цей гармидер, маєте допомогти мені його прибрати.

Ґабріель підбирає звідусіль журнали. Він розставляє їх на поличках. Хтось крутить ручки настільного футболу, залишає його і збирає ногою в купку шматки голови Велетня. Анісето й Ансельмо підходять до столів, але навіть не чіпають фігурок футболістів, які є лише бляклими копіями героїв справжньої гри. Хлопці позіхають і йдуть із магазину, не попрощавшись, вони біжать під дощем, кожен у свій бік. Залишається тільки Анісето, який допомагає братам збирати клапті у відро. Якщо клапоть завеликий і не влізає у відро, вони рвуть його на менші частинки, щоб вони помістилися. Ось інша частина ока, біла, з чорними, схожими на зірки цятками, а це, певно, мочка, — кажу я, — від червоного вуха. Коли вже все прибрали, Ґабріель знаходить за прилавком знекровлений і вицвілий костюм Велетня.

— Ба! Про нього ми й забули.

— Що з ним зробимо?

— Він ні до чого не придатний.

— Подаруймо його Хіні.

Сміються.

— Ця дурепа немов збожеволіла.

— Це правда, що вона думала..?

— Вона шльондра. Вона вдає з себе невинну, коли йдеться про Велетня.

Анісето стоїть у дверях, дивлячись на дощ і чекаючи, аби розвиднілося, щоб він міг піти. Коментує:

— Я так не думаю. Вона дивна. Кажуть, коли вона трахається, то робить це, ніби граючись, не всерйоз, як інші, розумніші дівчата, і каже «люлі-люлі, люлі-люлі», як малі діти. Слухай, часом мені хочеться розповісти про все монашкам, щоб із цією малою, не приведи Боже, нічого не трапилося, бо ж, кажуть, вона крім усього ще й сирота.

— Не влізай у це, Анісето.

— Так, не влізай.

— Звісно, краще не влізати.

— Добре, Анісето, йди, я зачинятимуся.

— Вона знудиться в Домі.

— Треба буде подивитися, як там Ромуальдо.

— Ми навіть куряву від його черевиків не побачимо в нашому районі. Що ж йому скажуть ті знамениті турецькі добродії?

— Досить, Анісето…

— Не говори так. Уже розвиднюється.

— Я пішов. Скільки сьогодні заробив?

— Не знаю. Думаю, небагато, завтра зроблю собі касу. Коли йде дощ, я ніколи багато не заробляю. І що найбільше мене доводить до сказу, — те, що якісь людиська скористалися переполохом, який ви здійняли, і поцупили в мене кілька новеньких книжок, які я їм майже продав.

— Я пішов.

Брати мовчать. Будинки з іншого боку вулиці потемнішали. Гілки горіхових дерев більше не нагадують чорнильні плями, а радше схожі на каракулі у світлі ліхтарів.

— Коли ти завтра відчиняєшся?

— Побачимо.

— Може заскочу до тебе.

— Добре, давай.

— Чао, Ґабріелю.

— Чао.

— Чао, Тіто…

— Чао.

8

Підвал теплий і запашний, його освітлює свічка, яка горить у свічнику. Ми, семеро старих, випросталися довкола Ірис, яка лежить у ліжку. Бідолашній дівчинці зовсім зле. Рита і Дора швидко її роздягають, витирають їй волосся, а це найтяжче, бо воно в неї кучеряве, скільки ж того волосся в Ірис, заради Бога, якщо воно в неї не висохне, вона зляже із запаленням легенів, з такою-то мокрою шевелюрою, на неї одягають теплий одяг, фланелеву сорочку, шкарпетки, светр, шаль, що ще, а так, пляшечку з гарячою водою в ноги, але якщо там окріп, то в пляшечку треба вставити соломинку, можна висмикнути з віника, щоб пляшечка не трісла від окропу. Марія Бенітес підходить до пічки. Її туго закутують у шаль, хто його знає, що трапилося з цією дівчинкою, ми так і знайшли її мокру, в калюжі води на подвір’ї біля головних дверей, без черевиків, бозна-де вона загубила ті черевики. Марія Бенітес торкається її лоба, запевняє нас, що жару немає, нічого серйозного, укутати, дати гарячого липового чаю з лимоном, дивитися за нею, щоб їй, впертому дівчиську, не здумалося ще раз кудись іти, коли дутиме вітер і йтиме такий сильний дощ. Поставте біля неї липовий чай з лимоном, який готує Амалія, щоб вона випила його, коли прокинеться. Хай вона відпочиває. Хай спить.

— Не треба її тривожити.

Даміана підмітає. Дора в’яже. Роса Перес, яка ні до чого не придатна, береться робити корпію, щоб спинити кров, — з першороділлями ніколи не вгадаєш, з першороділлями треба бути обережними, потім, із другою, третьою дитинкою, вже не так тяжко, моя тітка мала аж вісімнадцять дітей. Наша діяльність створює м’який ватяний шум, позбавлений гострих кутів, які б могли порушити її сон. Ірис заворушилася.

— Сеньйоро Рито…

Рита наближається до неї. Усі ми наближаємося. Рита сідає на край ліжка, гладить їй лоб, Ірис шукає її руки, стискає їх, наші очі, що завжди готові в будь-яку мить розплакатися, вологішають, побачивши цей гнітючий жест.

— Як ви почуваєтеся, доню моя?

Ірис перелякано дивиться на нас, адже зненацька вона опинилася в новому жахливому світі, губи її тремтять, а страх заповнює собою кожну напружену часточку її обличчя. Вона ховає руку, починає плакати, спочатку тихо, а потім усе голосніше і голосніше, щось ятрить душу нашій бідолашці, що ж їй так болить, але схоже на те, що нічого їй не болить, а плаче вона через інше, не знаю, можливо, хтось розповів їй, що її тата засудили на смерть за умисне вбивство з особливою жорстокістю, так, я чула, як матінка Беніта й отець Асокар говорили, що його розстріляють.

— Крім того, про це писали в газетах.

Усі ми поглянули на Даміану.

— А ти звідки знаєш?

— Прочитала… Звісно, газета двомісячної давнини, там навіть був знімок тата Ірис, за ним і не скажеш, який він лихий… Зараз він уже, либонь, мертвий.

— Закладаюся, ти їй розповіла, і тому вона зараз така.

— Я? Чого б я їй розповідала?

Ми обрали Даміану, щоб вона зайняла сьоме місце, місце Брихіди, і довершила нашу сімку старих, число, яким ми проводимо ритуали народжень і смертей. Даміана маленька, майже карликувата, з короткими руками й ногами, великим беззубим ротом, ніби в немовляти, й обличчям, перетятим зморшками, закрученими довкола малюсіньких, але яскравих очей. Вона й далі підмітає. Їй нема чого зближатися з Ірис, як нам. Вона занова, остання з усіх. Проте в неї не відняти її услужливості, вона щаслива, що її обрали замість Сунільди Topo, незважаючи на те, що коли вона ще працювала служницею, її виганяли з усіх будинків, бо вона була надзвичайно гулящою. Вона намагається нам догодити, ніби й сама є нашою служницею.

— Даміано, продінь мені нитку, нічого не бачу.

— Даміано, чайник кипить…

— Даміано, я думаю, ти знаєш, як пробивати дірочки для сосок на пляшечки, дивись, нагріваєш голку на вогні, вона очищається, а тоді…

Випий липового чаю з лимоном, Ірис, тобі стане краще, не плач, що з тобою, не обертайся до стіни, не впирайся в тих огидних бородатих чоловіків із карабінами… Що це Німенький собі вигадав, коли повісив цих потвор поруч із ліжком Ірис, дівчинка злякається їх, дивись, ось так, на інший бік, не плач, тихенько, нічого не сталося, поспи ще трошки…

Ірис не спить. Вона лежить, втупившись очима у стелю, а ми намагаємося говорити про сторонні речі, про безрукавки, кисле молоко і флатуленції, але не можемо не помічати, що очі Ірис наповнюються слізьми, від яких розмокає її обличчя. На її обличчі, на якому зненацька не лишилося й сліду від дитячої повноти, завмер чіткий погляд. Ми її не впізнаємо. Ми не знаємо, що робити. Вона починає стогнати. Дрібна, ніби миша, Даміана, прослизає в наше коло, спостерігає, підходить до столика, на якому лежать слинявчики для немовляти, бере собі один і, надягаючи його, залізає у бронзову колиску, прикрашену блакитним мереживом, белькочучи «агу-агу», — велетенські невинні очі, рученята, які просять, щоб її попестили.

— Агу…

— Перестань, Даміано…

— Ще заляпаєш колиску своїми брудними лапами.

Ірис дивиться на це монструозно старе немовля, яке простягає до неї свої рученята, промовляючи: мама, мама, усміхається своїми невинними очима, просячи, щоб її взяли на ручки і погладили, адже немовляткам подобається, щоб мами їх брали на руки і гладили, а мамам подобається тримати на руках своїх донечок і гладити їх, — вона теліпає своїми варикозними ногами в повітрі, на її ступнях покручені пальці з мозолями й бородавками, борознисте і плямисте обличчя вимагає ласки, пускаючи свою старечу слину на новесенький слинявчик. Рита витирає сльози Ірис, яка поволі підводиться і бере зі столика білу шапочку з помпоном. Вона нахиляється над Даміаною. Одягає шапочку на неї. Та кричить і плаче, поки Ірис зав’язує стрічечки під волохатим підборіддям. Коли вузлик зав’язано, немовля кривить міну. Усі включно з Ірис вибухають реготом.

— Зніми з неї цю шапочку, Ірис.

— У Даміани воші.

— Ця шапочка для твоєї ляльки.

— Даміана — моя лялька.

— У твоєї ляльки таке потворне обличчя.

— Брехня, вона гарна і каже «мама»…

— Мені ховодно, мамо…

— Передайте мені шаль, щоб я її вкрила.

Передаємо. Ірис встає з ліжка і вкриває ноги старої шаллю. Оп-оп — ми допомагаємо Ірис взяти на руки Даміану, прикрашену шапочкою з помпоном, вишитим слинявчиком і шаллю. Немовля починає схлипувати.

— З немовлятками треба гуляти, щоб вони заспокоювалися.

Ірис походжає з нею з боку в бік, ш-ш-ш, ш-ш-ш, доню, ш-ш-ш, аж доки плач Даміани не стишується.

— Вона заснула.

— Прокинеться вона голодною. — Даміана розплющує очі.

— Хоцю ням-ням, мамо…

Серйозна й зосереджена Ірис сідає на підлогу поруч із пічкою. Розстібає свою кофтину. Дістає одну зі своїх обважнілих грудей.

— Тато, мамо…

— Їж, моя лялечко.

— Давай, Даміано, їж свій ням-ням, не змушуй тебе вмовляти, коли ще тобі таке випаде…

Своїм беззубим ротом Даміана хапається за сосок Ірис, а ми надриваємо зі сміху животи, ця Даміана виявилася смішнішою за Менче, вона схожа на немовля з цирку, найпотворніше немовля, дивись, яке одоробло в тебе замість немовлятка, Ірис, хіба тобі не соромно, сховай її, краще сховай її, щоб ніхто не бачив, не злякався чи не насміхався потім із тебе, волохате немовля, де ви таке бачили, а Ірис каже: ні, моя маленька лялечка дуже гарна, вона говорить і так солодко смокче мені цицю, смокчи, Даміано, донечко, смокчи, потім я заколисаю тебе, зроблю тобі люлі-люлі і попрошу в бабусь, щоб вони дозволили мені з тобою спати в одному ліжку, тому що ти даєш мені тепло, а його мені зараз бракує, я мерзлячка, дарма, що товста, досить, Даміано, ти вже насмокталася достатньо, не будь ненажерою, не переїдай, досить. Ірис ховає свої груди. Вона знову прогулюється по підвалу з немовлям на руках, поплескуючи його по спині, щоб воно відригнуло. Ірис, добре ляпни цій брудній бабі по спині, бо якщо вона не відригне і її здує, вона плакатиме й не даватиме спати цілому будинку, бо коли Даміана плаче, вона плаче по-справжньому, згадайте, коли померла покійна Брихіда, вона плакала так голосно, що її було чути аж на центральній площі, постукай іще, Ірис, іще. Аж ось Даміана видає відрижку, від якої здригається весь підвал, і ми лускаємо зі сміху.

— Це точно було чути на центральній площі.

— Мамо, мамо, я злобила пі-пі…

— Ну це вже не направду, свинюка ти така.

— Вона й на таке здатна.

— Не забрудни нам новесеньку шаль.

— Треба негайно її поміняти, бо їй пектиме.

— Так. Тобі доведеться поміняти немовляті пелюшки, Ірис…

Ірис викладає Даміану на рушник, щоб не замастити простирадло. Рита приносить свіжу пелюшку, Амалія приносить тальк, Роса Перес — губку, Марія Бенітес — мазь, Дора трясе брязкальцем, щоб відволікти немовля, так немовлятко не засмучуватиметься, бо часом немовлята засмучуються, коли їм міняють пелюшки. Мама знімає з неї драну верхню спідницю, за нею — смердючу нижню, знімає вовняні панчохи, мокрі труси, — мені треба теплу воду, не гарячу, ні, ще обпечете мені дитинку, — звідки ця дівчинка знає стільки про немовлят, здається, вона тільки те й робила у своєму житті, що доглядала за немовлятами, гляньте, сум як рукою зняло, бо ж то сум її діймав, і тепер наша Ірис сміється, вона щаслива, гляньте, як вона регоче від вигляду цієї безглуздої піхви, нерухомої, чорної, зморшкуватішої за сухий фінік. Майже наосліп, сміючись від пик, які їй корчить Даміана, Ірис обережно миє її піхву. Їй не болітиме, доню, візьми її поцьку, обережно, ніжно, відкрий її, Ірис, ти диви, у цієї старої — найсмердючіша дупа, але ти відкрий її як слід, маленьким дівчаткам, Ірис, треба як слід відкривати поцю, щоб вимити її зсередини, бо від присипок і мазей там збирається бруд і заводиться інфекція, три акуратно, але ретельно, щоб не залишилося жодного бруду, так, так, прямо там, треба ніжно гладити цю милу піхвочку, піхвочку моєї доньки, балакучої ляльки, адже з ляльок у мене була хіба палка, обмотана ганчір’ям, коли я була маленькою, ця лялька цікавіша за ту, яку ви мені обіцяли, бо ця лялька жива, я ніжно протираю тобі стать губкою, щоб ти була спокійна, щоб казала «агу, мама, гарненька мамуся», твої жорсткі руки — це руки моєї дитинки, які торкаються моєї щоки, я плескаю тебе по ніжних сідничках, у тебе ніжні сіднички, Даміано, хоча й інші старі давляться від сміху, тому що ти крутиш стегнами, коли я тебе підіймаю. Ти вже не рухаєш стегнами, твої очі заплющуються. Я цілую тебе у твій зморшкуватий живіт.

— Яка гарнесенька в мене донечка. Схоже, що Даміана заснула. Ірис намугикує щось, посипаючи тальком чорні волоски. Решта нас хоче навчити її одягати пелюшки: так не робиться, Ірис, ось, ось так, так краще, ні, не так, Доро, пелюшка дуже їй тисне, потім дитинка плакатиме, їй болітиме і пектиме… Найгірше — це коли діткам пече… Ти ще побачиш, замазуро Даміано, як тобі запече твоя засцяна срака, я не кажу вам, що так краще, просто так я міняла пелюшки дітям місіа Хертрудіс, і їм ніколи не пекло.

Кожна з нас повертається до своїх справ. Ірис загортає Даміану в шаль і сідає в куток, щоб приспати її, ніжно колисаючи у своїх руках, притулившись щокою до лускуватої щоки старої, тихенько наспівуючи пісеньку:

Коли дитинка починає схлипувати, просячи ням-ням, мамо, хоцю ням-ням, Ірис дістає грудь, і немовля до неї присмоктується. Ця дівчинка зовсім не спала, вона не хоче засинати, краще заспівати їй щось іще, що не наганятиме на неї страх, щоб вона заснула, бо якщо вона не засне, то ми ніколи з цим не покінчимо і самі заледве зможемо поспати.

Вони з Даміаною тепер нерозлучні. Ми вже й забули, що її звуть Даміана. Ми звемо її немовлятком Ірис. Коли ми розуміємо, що поруч немає сторонніх надокучливих старих — таких як Кармела зі своїми постійними наріканнями чи Сунільда Topo, яка схожа на стерв’ятницю, що кружляє довкола нас, чекаючи, доки одна з нас помре, щоб ми могли її обрати, хоч вона й гадки не має, куди її обирають, — Ірис розкриває свої обійми й огидне немовля застрибує на її спідницю або вмощується на її руках, і мама співає їй: люлі-люлі, люлі-люлі, гарна дівчинко, не какай у штанці, гарна моя донечко, спи, дитинко, спи, прийде корова, — в неї течуть шмарклі, мама витирає її волохатий ніс, вона робить пі-пі, а Ірис міняє їй пелюшки, а коли вона просить ням-ням, дістає свою важку білу циц[ю, і не]мовля смокче, відригує і згодом засинає. Коли дитина просинається, вона зазвичай мокра, від цього її не вдалося віднадити, хоч як її вмовляли старі, ця дівчинка знову мокра, заради Бога, коли вона навчиться попереджати, щоб ми не мусили, як рабині, весь час прати її пелюшки, нам ще стільки всього треба зробити… Так, треба їх міняти одразу ж, бо всі ми знаємо, що інакше їй пектиме.

Ірис розкриває ноги Даміани. Потворність її оголеної піхви не викликає в мене огиди. Навпаки. Через те, що ми такі сором’язливі й благопристойні, нам не соромно показувати Німенькому ту частину тіла, яку ми так ревно оберігаємо, — це означає, що належність до кола семи старих скасувала мою власну стать. Я поволі зменшуюсь. Я в змозі зберегти свою стать, так само, як зберіг голос і своє ім’я, яке повторюється дев’ять тисяч триста разів у ста примірниках моєї книжки, що їх дон Херонімо зберігає у своїй бібліотеці, що лежать запаковані серед бібліографічних цікавинок, до яких усім байдуже, на поличках праворуч від дверей, у цьому палаці з потьмянілих дерев’яних шаф і найтихіших оксамитових крісел. Сам не знаючи цього, він зберігає мене, охороняє, допомагає мені, я стаю йому в пригоді, щоб він зберігав моє ім’я, щоб приховував його склади, і щоб ніхто крім нього їх не пам’ятав, адже часом я сам забуваю себе, я не існую, я не маю голосу, не маю статі, я — сьома стара. Я вже давно знищив свій розум, допомагаючи матінці Беніті прибирати й підмітати, й боротися з непоборним, що робити з мозолями Кармен Мори, яка вже кульгає, залишився тільки горох, а старі люблять квасолю, а чим зігрітися, Німенький, вже зовсім немає вугілля, найкраще буде поздирати мостини з підлоги в дальніх кімнатах будинку й рами з вікон, і балки, яка різниця, якщо його й так знесуть, прибирати, підмітати, часом ховати свічки з вівтаря і бити себе в груди і дзвеніти дзвониками, допомагаючи під час служби, я не чую, я не вмію розмовляти, що вам іще треба, зі статтю було найважче, але я — сьома стара, мій член — лише безглуздий шмат м’яса з волоссям, який потроху зсихається і мало чим відрізняється від Даміаниної вульви. Коли світить сонце чи дме вітер, ми вішаємо пелюшки немовляти Ірис на подвір’ї понівечених святих, щоб вони висохли і провітрилися і дитинка Ірис не лишилася без чистого одягу. Ми кличемо Амалію, яка блукає іншими подвір’ями у пошуках пальця, щоб вона забрала сухі пелюшки.

Даміана дуже зсохнулася. Вона стала круглішою й легшою. Вона, як і я, втратила мову: каже лише «хоцю сьпатки», «нян-ням мамуня», «ше ням-ням», «хоцю каки», а ще ніжно розважається із сосками Ірис, хапає їх своїми шорсткими пальцями, бавиться ними, жує своїми беззубими яснами, слинить їх, сміючись, тому що зосередила весь усесвіт між цими двома точками задоволення, які ув’язнюють Ірис усередині цієї мари, яку ми для неї вигадали, щоб вона принесла нам такий бажаний урожай — свого сина, нашу чудодійну дитину, яка забере нас усіх до неба, оминувши глибокий сон смерті, якого бажано уникнути, мого сина, сина дона Херонімо, який продовжить наш рід. Ми огортаємо себе розмовами про менструальні кровотоки, про прадавню мудрість щодо ефективності тих або інших кашиць чи мазей, про атласні стрічки і клейонку для ліжка. Ірис так само зазнає трансформацій, замінюючи одне втілення іншим, зовсім не пам’ятаючи про попереднє, немовби її пам’ять була зроблена з такого слизького матеріалу, що жодним спогадам за неї було не вчепитись. Вона більше не Хіна, пантера Бродвею й наречена Велетня. Вона не пам’ятає Велетня. Тепер вона цілковито Даміанина мама. Ні на секунду Ірис не полишає цієї нової гри, яка повністю замінила попередню.

Але що робити зі шкаралупою Ірис, цим безглуздим вмістилищем, щойно воно виконає своє конкретне дітородне призначення? Я не можу допустити, щоб подальші втілення стирали попередні, аж доки роздроблена й розділена Ірис зовсім не розчиниться, а її частинки ховатимуться у згортках мертвих старих чи під нашими ліжками, мені теж подобається зберігати безглузді предмети в себе під ліжком: рукописи, які я ніколи не опублікую, нотатки, зошити, списані тим, що в мій час називали роздумами, вирізками з критичних статей, де згадувалося моє ім’я, моє ім’я я зберігаю ще й поміж старого мотлоху, який накопичується в мене під ліжком, я жадібна, я не хочу, щоб інші старі вкрали в мене шматки непотрібної шкаралупи Ірис, я хочу її всю собі. Для цього я й готую цей будиночок. Я знайшов його серед старих речей Брихіди і сховав раніше, ніж матінка Беніта побачила, що я роблю. Це маленька музична скринька, дерев’яне швейцарське шале. Якщо підняти дашок, що кріпиться на двох завісах, грає «Венеційський карнавал». Це єдина мелодія, яку він грає. Мені вдалося скомпонувати її, покрутивши пружини. Він майже готовий. У теплому підвалі, поки Ірис безсоромно світить цицьками, годуючи Даміану, яка ніколи не наїдається, я займаюся тим, що розфарбовую фасад шале: уявний сніг на даху й комині, дерев’яні пташечки, червоні фіранки в зелений горошок, підібгані з обох боків, між ними я приклеїв шматок дзеркала, щоб показати цим можливість зазирнути всередину і роздивитися інтер’єр. У цей інтер'єр я маю вписати Ірис. Тому що я вирішив заволодіти тим, що залишиться від Ірис після народження, щоб вона продовжувала існувати всередині в ролі іграшки. Разом із Даміаною. Коли народиться справжня дитина, призначенням Даміани буде залишатися поруч із безглуздою шкаралупою Ірис… У швейцарському шале вони спатимуть обійнявшись — бранки власних ніжностей, які вони вдосконалюватимуть, їм закриють усі виходи, бо вони стануть непотрібними… Вони не захочуть виходити, вони боятимуться всього, що перебуває за межами цього середовища, у якому вони житимуть, зв’язані своєю грою. Так, Ірис, тобі сподобається жити в будиночку з Даміаною більше, ніж за його межами. Часом я відчинятиму дашок, щоб подивитися на вас, і ти чутимеш «Венеційський карнавал». Він здаватиметься тобі дуже гарним, присягаюся, його ненав’язливий дзенькіт сподобається тобі більше за ті твої фруґи і джерки[29], які ти танцювала у вікні на горішньому поверсі, тому що повторенням своєї чіпкої мелодії швейцарське шале змусить тебе забути все інше, повністю відкинувши твій внутрішній світ, залишивши саму лише шкірку, замкнену в цьому останньому втіленні, визначеному обмеженим, єдиним, банальним простором, підсиленим «Венеційським карнавалом». Клянуся, я заздрю твоєму існуванню всередині музичної скриньки. Я збережу це твоє останнє втілення, не даючи тобі втекти і перетворитися на щось інше, воно буде лежати в пакунку під моїм ліжком разом із безглуздими відсортованими й класифікованими паперами, поруч із іншими речами, які я хочу зберегти, бо це мої речі, я — сьома стара, твоя безстидність доводить мені це щодня.

Я хотів спуститися до підвалу, бо подумав, що в ту мить ти була сама. Я хотів показати тобі швейцарське шале, щоб ти почала його жадати: запросити тебе туди, щоб ти позазирала у дзеркало вікна, порозказувати тобі різних побрехеньок про вишуканість інтер'єру, щоб ти переказала їх Даміані, й ви вдвох, так, щоб ніхто з нас не знав, почали благати мене, щоб я дав вам погратися швейцарським шале, яке ви поступово переберете у своє життя, і зрештою, ввійдете в нього через крихітне дзеркальце дверей.

Я не зійшов у підвал, я зостався в тіні слухати вас, дивитися на тебе і твоє огидне немовля, яке зараз не твоє немовля, бо воно не каже «хоцю сьпатки», «пі-пі», «ка-ка», воно каже: американці здійснили бомбардування околиць Ханоя, Онассіс заявляє, «Panagra» — авіалінія сучасних людей, Сальвадора Альєнде до влади, мініспідниці заборонили у столичному кафедральному соборі, інтелігенція повинна взяти участь у цьогорічному зборі цукрової тростини, заявляє Фідель Кастро, Фі-дель, Каст-ро, Кастро, добре вивчи букви, Ірис — К-А-С-Т-Р-О, а, як у слові «Кастро», скажи мені, де вона в цьому слові — «Микита», правильно, ось а, бачиш, ти не дурна, але нащо тобі знати, чому скинули цього Микиту, якщо ти досі не вмієш добре читати, краще почекай перед тим як ставити запитання, чому все так відбувається, але ж якщо я вже вмію читати, Даміано, хоча й не бігцем, я вже майже не помиляюся, хіба не бачиш, ось — продаються саджанці десяти тисяч акацій, заради Бога, що можна зробити з квітками десяти тисяч акацій, вони ж так швидко відцвітають, у термах Панімавіди[30] проводять свої вакації родини Крісті Рамос, Пальма Крісті, Крісті Крісті, П’єр де-Бодуан Крісті… Ну й ну, стільки родичів… залишки Belle Époque, як це розуміти, Даміано, це іншомовні слова, я їх не знаю, якби Німенький не приклеїв на продовження іншу газету… Дивися сюди, Ірис, ось це вже щось гарненьке, портрет собачки Лайки, яку відправили на Місяць, скажи-но, де тут а, правильно, ось вона, ти впізнала її, хоча вона й велика, хіба не бачиш, це набагато цікавіше, ніж ті дурниці з каченям Дональдом і Корін Тельядо, то звичайнісінькі вигадки, не вір жодному слову в тій маячні, a цé читати набагато цікавіше, бо це справжні події, які відбуваються зі справжніми людьми, а не намальованими мавпами, потрібно читати газети, у газетах про все пишуть, так я дізналася про твого батька, так, так, поплач, зараз тебе хвилює, що твого батька розстріляли, а тобі за Судний День варто хвилюватися, що вже поробиш, маленька, така доля… Бачиш, тобі треба навчитися читати, щоб ти могла читати газети й не була нетямущою простачкою, й не давала всім цим старим тобою користатися, бо ж вони переконали тебе, що я твоя дитинка, але це не так, я — Даміана, а крім цього тобі втовкмачуватимуть, що дитинка, яку ти народиш, — чарівна, що ти незаймана діва, яка з тебе діва, якщо ти злягалася з тим Ромуальдо, хазяїном голови Велетня, який насправді татко твоєї дитинки, треба знайти його, щоб він на тобі одружився, щоб ти мала чоловіка, який би працював і утримував тебе, а ти б ростила свою дитину, ти, а не ці старі, ти маєш навчитися захищатися, тому ти маєш навчитися читати, отож, що тут написано, не плач, що написано тут, у цьому рядку, революція хіпі, хто такі хіпі, я не знаю, я вже дуже стара, але ти можеш дізнатися, хто такі хіпі, дивися, тут їхня фотографія, вони з цим своїм довгим волоссям дуже схожі на педиків, але вони обіймаються з жінками, тому педиками вони бути не можуть, а тут написано… Гігантська Даміана, осяяна світлом цього відчиненого вікна газет, якими я обклеїла стіни, разючі зіниці її очей зазирають у це вікно, вона готова вискочити крізь нього з Ірис, на їхніх обличчях, одурманених реальністю, стільки світла, у їхніх літерах, їхніх складах стільки чіткості, точність вказівного пальця старої, яким вона показує на фрази і заголовки у світлі свічки, за допомогою якого Даміана, що сидить поруч із Ірис на ліжку, прочитує цю літературу агонізуючого сьогодення, свічка проходить зліва направо, знизу догори, аж до самої стелі, шукає більше новин, більше велетенських фраз, які зазирають у це вікно.

Я більше не можу залишати їх удвох наодинці. Я маю стежити за ними щохвилини, бо Даміана весь цей час нас обманювала, щоб украсти в нас дитину й утекти у смердючі нетрі, де ніхто не зможе знайти сина дона Херонімо де Аскойтіа під її жебрацьким одягом. Кожна секунда, яку ці двоє проводять разом, є небезпечною. Треба вигадати щось, аби позбутися Даміани, але я не можу за ними стежити, вони сплять разом, а я не можу з ними спати. Коли старі збираються в підвалі, Ірис бере на руки Даміану і, притулившись до неї щокою, щось говорить, наспівуючи. Я знаю, що вони говорять, вони планують утечу, щоб вирушити на пошуки Ромуальдо, батька, який не є батьком, а проте мав би ним бути, треба сьогодні ж попередити дона Херонімо, щоб він прийшов і врятував свого сина від тієї трясовини, у якій Даміана хоче його втопити, вони не мугикають, не пестяться, вони планують, змовляються, поки Дора в’яже, Марія Бенітес помішує на вогні настої, Роса Перес прасує, Рита робить вузлик із атласної стрічки, Амалія зволожує своє скляне око в синій скляночці, а знову крихітна Даміана дрімає на колінах в Ірис, чекаючи на бозна-який момент, бозна-яку нагоду, а розпухла Ірис пхає до носа палець і позіхає. А я, сьома стара, вмощуюся в кутку і малюю на музичній скринці едельвейс, невпинно стежачи.

— Коли він має народитися?

— З чарівними уродинами ніколи не вгадаєш.

— Шкода, що ми не можемо спитати, коли це сталося.

— Коли сталося що?

— Ну, відколи треба починати відраховувати дев’ять місяців…

— Коли йдеться про диво, дев’ять місяців не відраховують, кажу тобі, Амаліє, не будь упертою, немовля народиться тоді, коли йому належить народитися і крапка… Треба чекати…

— А як щодо Богородиці?

— А що Богородиця?

— Ну як, свято Богоявлення, коли архангел Гавриїл явився перед Дівою Марією і наказав їй своїм пальчиком, щоб вона виконала Його волю, припадає на 25 березня. А день народження Господа нашого Ісуса Христа — 25 грудня, рівно через дев’ять місяців.

— Але ж Ірис — не Діва Марія, у неї буде звичайне чарівне народження, є ж багато різних чарівних народжень, тому не став стільки запитань, Амаліє, це не добре…

— Не знаю. А коли народиться дитинка, Ірис і далі буде незайманою? Діти ж виходять звідти ж, звідки…

— Ай, не знаю, побачимо…

— То чи незаймана тоді Ірис?

— Аякже, Амаліє. Так сказала Брихіда, Марія Бенітес підтвердила… Хіба ні, Маріє?

Марія не відповідає.

— Чи це так, Маріє?

Марія Бенітес припиняє помішувати свої пахкі настої.

— Не знаю… Я хотіла вам розповісти, але не було нагоди…

— Про що?

— Ну, того дня, коли ми знайшли її хвору на подвір’ї і в неї був цей незрозумілий напад. Чи не могла вона злягтися з кимось у будинку?

— Як?

— Не знаю, чоловіки свині, а вона така гарна. Мені страшно… Кажуть, що коли жінка лягає з чоловіком після того як завагітніла, то дитина народжується покручем. Покійна Брихіда розповідала мені, що саме через це ніколи не дозволяла чоловікові торкатися її після того, як вона вагітніла. Зрештою, всі її дітки народилися мертвими, таке життя, на все воля Божа… Кажуть, якщо чоловік лягає з вагітною жінкою, дитина народжується покручем, потворою з великою головою і короткими руками, ніби крильця в пінгвіна, ропушачим ротом, тілом, вкритим волоссям або лускою, може народитися навіть без повік, і тому дитинчата потвор не можуть спати і плачуть усю ніч, горюючи, що вони потвори, а також тому, що не можуть заплющити очей, щоб заснути, не могти заснути вночі, кажуть, жахливо…

Кажуть, кажуть, кажуть — всесильне слово у зношених ротах старих, склади, що таять у собі всю мудрість знедолених… Кажуть… Кажуть, що Брихіда була мільйонеркою, кажуть, що шовк треба прасувати ледь теплою праскою, постійно змочуючи… Кажуть, цей будинок ніколи не знесуть… Кажуть, якщо поставити соломинку в склянку з окропом, вона не трісне… Кажуть… Кажуть вони, ідучи путівцями років і либонь століть повторення слова «кажуть», ніхто не знає, хто це каже й кому це каже, й коли це каже, і як це каже, але ж казати-то кажуть, а отже, вони повторюють це сповнене певністю слово «кажуть», кажуть, що коли чоловік лягає з вагітною жінкою, то дитина народжується потворою. У напівтемряві підвалу, заповненого старими, ніби купами дрантя, які ледь похитуються, Марія Бенітес помішує вміст каструль над розпеченим вугіллям, а ароматна пара цього настою з лободи, що, як кажуть, добрий для шлунка, густішає, щоб надати форму беззаперечної істинності потворного сина дона Херонімо й Ірис, якого хтось зародив у комусь, коли Інес нарешті завагітніла, я не хочу торкатися її, бо боюся зіпсувати свого сина, який має бути досконалим, до того ж кажуть, якщо кохатися із… Хтозна-де і хтозна-коли почув дон Херонімо те «кажуть», яке захищає цього його сина, зіпсованого всіма місцевими хлопцями, всіма крутеликами з центру, які злягалися з Ірис, всіма переодягненими генералами й академіками всередині голови Велетня, так, доне Херонімо, ваш син буде сенсаційним монстром, гідним прізвища Аскойтіа, я, Пеньялоса, не зміг би зачати величне дитя-потвору, хіба що звичайнісіньке негарне, слабке й несите дитя, одне з тих, що плачуть від голоду, а не через те, що їм сниться беззаперечна реальність вражаючих нічних жахіть, як тих, що снитимуться потворі, яку приведе на світ родюча утроба Ірис Мателуни, мішай, Маріє, ти знахарка, ти знаєш, що люди кажуть, помішуй настій, із якого йтиме пара, що намалює це безформне обличчя, це перекривлене тіло, яке витягне дона Херонімо з м’якого крісла закритого клубу, де він читав газету й задрімав, забувши про всі свої шляхетні турботи, облишивши владні обов’язки, будь-які виснажливі задуми, як у старі часи, бо вам легше відрощувати власне обвисле воло, яким ви зраджуєте біль мого батька, гідного того, щоб його поважали, ви не маєте права його ошукувати, доне Херонімо, і жоднісіньким чином, як каже Марія Бенітес, яка помішує настій, з якого виринає потвора-спаситель, а ти, Амаліє, ти теж запевняєш, що чула це саме, не перебивай її, Доро, ти теж, Рито, що запевняєш, що це геть не стосується бідолашної Ірис, яка ніколи ні з ким не спала, ні раніше, ні потім, чоловіків не існує, Брихіда вигадала чарівну вагітність, Брихіда зачала дитину Ірис, Брихіда є матір’ю потвори, Брихіда знала про все. Марія продовжує помішувати настій у каструлі, що висить над вугіллям, цей кривий і зіпсований Аскойтіа всміхається мені з паволоки, я хочу колисати його у своїх руках, поки старі коментують, кажуть, бурмотять і слухають Марію Бенітес, яка є знахаркою і яка, кажуть, знає багато всього, не так, як Брихіда, звісно, але достатньо знає ця Марія Бенітес:

— …така-от мені думка спала. Не ображайтеся, Рито… Але тієї ночі, коли ми її знайшли, хтось міг залізти сюди, аби збезчестити нашу невинну бідолашку, серед чоловіків є такі дегенерати… Кажуть, що вони шукають таких дівчат, як Ірис, і роблять із ними огидні речі, і тоді через переляк усі соки їхнього тіла отруюються… І якщо сталося так, як я кажу, і якщо дитина ще не померла, то вона найпевніше народиться потворою.

— Вона не померла.

— Я вчора прикладала їй руку до живота й дитинка ворушилася.

— То може бути нестравлення, вона вчора пізно ввечері з’їла банан…

— Ні, банан, кажуть, краще не мішати ввечері з пивом, тоді він падає мертвим тягарем у шлунку, а пива Ірис не пила, звідки б вона взяла пиво.

— Отже, ви кажете, що народиться потвора.

Ми переглядаємося, не знаючи що сказати, аж доки зі спідниці сплячої Ірис не заговорила Даміана:

— А що нам із того, що народиться потвора?

Ми не знали, що відповісти. Кажи, Даміано, кажи.

— Так навіть краще. Якщо народиться потвора, то ніхто її не захоче, і ніхто сюди не потикатиметься, щоб відібрати в нас дитину. Люди бояться потвор. Звісно, кажуть, що часом приходять лікарі й забирають дітей-потвор до лікарень, щоб там їх обстежувати і ставити досліди. Ці бідолашки дуже страждають. Потвори цінні, їх мало, майже нема. Була в мене подружка, яка народила чудернацьку дитину. Лікарі її в неї викрали і, як кажуть, закрили у скляній банці з червоною рідиною і годували крізь зонд, моя подружка так і не побачила більше свого дитяти, ні копійки їй за нього не заплатили.

Я знаю, навіщо ти обробляєш їх, аби вони думали, що Ірис народить потвору: щоб заспокоїти їх, поки ти разом із Ірис плануватимеш план втечі в те, що, на вашу думку, є реальністю. Бідолашна стара, ти впевнена, що батько — це Велетень. Що Ромуальдо єдиний, хто займав Велетневу голову. У твоїй традиційній свідомості існує батько, якого треба знайти й обтяжити сином. Тобі невідомий зворотний бік речей, дюжини батьків, які ховалися за маскою Велетня, я замислив усе ще до того, як ти почала писати свою реалістичну історію: родина, мати, батько, син, будинок, утримання, годування, страждання… Вір і далі в ці речі, Даміано, сплітай нитки твого міщанського щастя, твоєї буденної журби, а тимчасом я, завдяки парі, яка осідає і твердне, сплету щось інше, щось, що народилося з анархічної свободи, в яку зливаються розум старих, однією з яких є я.

— Так, але ж ми не дурні. Ми й не думаємо віддавати його лікарям чи будь-кому іншому, навіть матінці Беніті чи отцю Асокару. Тепер, коли ми знаємо, що народиться потвора, ми маємо дбати ще більше, щоб ніхто не дізнався про її існування. І тримати її замкненою тут, поки одного дня вона не захоче здійнятися з нами всіма до воріт Слави в красивій колісниці, такій, на якій везли Брихіду, — тільки білій, і щоб коні були білі, а не чорні, і щоб із крилами, бо треба буде летіти на небо поміж дощу з квітів під звуки райської музики…

— Якби ж бідолашна Брихіда була жива!

— Бодай би ми не повмирали!

— Який гарний був Брихідин похорон.

— Гарний.

— Найгарніше, що ми бачили в цьому домі.

Пильнувати за Даміаною й Ірис весь день, аж доки не настане година вечеряти і йти спати. Коли сон позабирав нас до себе всередині наших хижок, Ірис і Даміана дочекалися повної тиші, щоб піднятися. Пильнувати за ними. Стежити за ними. Звідки страх, якщо зі мною постійно влада моїх ключів? Але Даміана — це волохата і балакуча загроза, яка вдерлася в будинок, а потім у наше коло, щоб його зруйнувати. Вона крадькома підіймається на горішній поверх разом із Ірис, щоб насолодитися красою міста, яскраво-червоні вогні аеропорту, підсвітка опор ліній електропередач, неонові закарлючки на скляних будівлях у центрі, прожектори, що крутяться в темряві, шукаючи їх, хапай цей промінь, Ірис, хапай його, він якраз сюди йде, дочекайся наступного оберту і тоді ти впіймаєш його і вилізеш по ньому, — й Ірис простягає руку й вхоплює нею промінь, який одразу ж вислизає, щоб освітити інші куточки міста, що розкинулося на схилах гір. З вікна, яке я для них відкрив, Даміана показує Ірис усю панораму міста, річку, площі, центр, проспекти, спробуй не заблукай, окреслюючи маршрути, що проходять вулицями, добре відомими Даміані, адже коли вона працювала служницею, то була знана своєю обізнаністю вулиць, вона чітко вимовляє їхні назви, склад за складом, щоб вони добре засвоїлися у твердій голові Ірис, і та їх не забула, і не загубилася, як загубився б я, коли б вийшов із дому, адже ці вулиці Даміана знає добре, а я — ні.

Я подумав, що вони робили ще щось біля вікна, мабуть, підпилювали ґратки, щоб потім спустити донизу ковдру й утекти. Але вже скоро вони зачинили вікно. Вони спустилися. Попрощалися поцілунком у щічку, як дві подруги. Кожна з них пішла спати до своєї кімнати. Я залишився блукати клуатрами, тримаючи в кишені роби ключі, я не спатиму, ні цієї ночі, ні взагалі, вночі вони проберуться в мою кімнату й поцуплять ключі з-під подушки, так, що я й не помічу, навіть якщо я покладу їх разом із рукописами й моїм швейцарським шале, вони все одно заберуть їх, коли втікатимуть з будинку, адже вони втечуть, завтра чи післязавтра, через це я повинен негайно попередити дона Херонімо, що він за крок від того, аби втратити свого сина в безіменній недолі, я піду цієї ж ночі, щоб попередити його, я знаю, що вони змовилися, щоб відібрати у вас останню нагоду повернути собі велич і шляхетність, ставши батьком сина-потвори, ні, я не можу гаяти часу, я маю скласти шале, ключі й рукописи у згорток із ганчір’я, звісно, вони можуть просто забрати весь згорток, утекти з ним, розкидаючи вулицями шнурки, гамуззя, шматки шале, машинку, яка грає музику, рукописи, списані моїм почерком і моїм ім’ям, — ви роздаватимете їх незнайомим людям, можливо, навіть Петі Понсе, яка відтак знатиме, де мене знайти, людям без обличчя, як мій батько, або жертви доктора Асули, в яких він вкрав їхні риси, папери, папери, які ні вони, ні ті, кому вони їх дадуть, не читатимуть, адже вони марні, їх кинуть на землю, під колеса машин, аби ті їх забризкали багном, аби діти зробили з них капелюшки й кораблики, немов із кольорових листівок, аж доки одна з таких листівок на впаде в руки Пети й вона не прибіжить сюди, щоб змусити мене знову з нею кохатися, брудна, збочена, ненаситна стара, я не хочу нікуди йти, я нікуди не піду…

Німенький. Німенький. Її голос спонукає мене відкинути тінь, у якій, як їй відомо, я ховаюся, хоча я й умію ходити безшумно, біжачи коридорами, коли треба пришвидшити в темряві крок… Іншої ночі, Німенький, Німенький… Обережно, Ірис, тут сходинка, не впади, ти можеш убити свого сина, мабуть, цього ти і прагнеш, цієї помсти, вбити цю постать із пари, яка виринула з казанка Марії Бенітес, цієї відьми, яка аж ніяк не відьма, а знахарка й цілителька, адже жодна з нас не є знахаркою, а просто старою, не більше, старою із перевагами старих. Німий, Німенький, так, Даміана пішла, хіба ти не знаєш, що Даміана пішла й ти не зміг її стримати, Даміана вміє вислизати, їй не потрібні твої ключі, в цьому будинку є невідомі тобі отвори, через які заходять і виходять люди, яких ти не помічаєш, Даміана зникла, тепер нас шестеро старих, дай мені ключі, Німенький, я хочу доєднатися до Даміани… Почекай, доки вона мене покличе, бо вона покличе мене, коли знайде Ромуальдо, який перевдягався у Велетня, він батько мого сина, біжи, біжи, безшумно біжи коридорами. Німенький, благаю тебе, Ірис, не промовляй слово Німенький, Німенький, Німенький, Німенький так голосно, тебе можуть почути, ти майже кричиш, ніби ти й секунди не проживеш без моєї присутності, тихо, нас почують. А Даміана? Хіба вона не чекатиме на мене в якомусь закапелку між коридорами, гігантська, дужа, з бородою і карабіном, щоб пустити мені смертельну кулю? Німенький, Німенький, пацюки й миші тікають від наших кроків, ми руйнуємо конструкції, які павуки позводили в коридорах, я знаходжу тебе поміж апельсинових дерев, на яких звисають золотисті плоди, ти сховалася, щоб побачити мене, мені треба наблизитися до головних дверей, щоб упевнитися, що їх замкнено на два оберти ключа. Цей коридор недовгий, хтось, можливо і я, намалював нескінченну перспективу на замурованому вікні, Даміана, певно, заблукала в цій симуляції глибини, шукай її тут, але ні, ти помиляєшся, ти розумієш, що це лише лінії на оманливій стіні, ти зупиняєшся і завертаєш в інший коридор, шукаючи мене. Я ховаюся в кутку, щоб відпочити й перевести подих після твого переслідування, ти юна, а я хирлявий, я більше не чую твоїх кроків, трошки відпочити тут біля головного входу, перед тим як піти до дона Херонімо, щоб він забрав тебе разом зі своїм монструозним сином із пари, який сидить у твоїй утробі, доки тебе не забрала інша, після гонитви коридорами твій подих кипить на моїй потилиці, немов подих тварюк, що збираються мене роздерти, я загнаний у цей кут, куди не доходить жодне світло. Ти торкаєшся мене.

— Німенький.

Я тримаю під пахвою швейцарське шале. Я тримаю ключі в кулаку в кишені своєї роби. Ти говориш дуже тихим і спокійним голосом, невідомим мені голосом.

— Я хочу вийти.

Я знаю, Ірис.

Я відчуваю цей запах тліні, старого одягу, цих мазей, якими ми тебе натираємо, ця мазь добра для бронхів, Амаліє, ти маєш більше сил, ніж я, натри як слід цій дівчинці спину, а цією, схожою на водичку рідиною, найкраще натирати набряклі щиколотки… Я заперечливо хитаю головою. Ти хапаєш мене за зап’ясток. Я опускаю ключі в кишеню роби. Ти береш мою руку і кладеш собі на груди, якими ти годуватимеш потвору, що не є дитиною Ромуальдо, як гадаєте ви з Даміаною, це навіть не моя дитина, бо я — сьома стара, я не маю статі, Пето, я клянуся тобі, я не маю статі, тому навіть не думай потикатися в цей будинок. Це дитина, яку зачав, заохочений моїм заздрісним поглядом, дон Херонімо де Аскойтіа, в лоні доньки злочинця.

— Торкнись.

Торкаюся.

— Подобається?

Я не відповідаю.

— Стисни її, дурню. Ти думаєш, я не знаю, що ти хочеш зробити зі мною люлі-люлі? Давай, візьми мене як слід, а потім відпусти.

Я відриваю руку від твоїх грудей. Тоді я запалюю слабеньке світло й демонструю тобі музичну скриньку, відчиняю кришку, ти чуєш «Венеційський карнавал», твої очі спалахнуть, я змушу їх заглянути в дзеркальця дверей і вікна, я показую тобі на двері, я хочу, щоб ти зайшла, зараз, зараз, зараз же, я зачиню тебе всередині музичної скриньки.

— Ти думаєш, я дурепа? Ти думаєш, що можеш обманути мене цією іграшкою?

Я не знаю, що відповісти.

— Кажу тобі, відпусти мене.

Я не чую. Я глухонімий, ти це знаєш, Ірис, я не розумію, нащо ти до мене говориш, якщо знаєш, що я не чую. Я не розумію нічого з того, що ти мені кажеш, через це, навіть якби я міг чи хотів зробити те, про що ти мене просиш, я б тобі не скорився.

— Брехня! Цілковита брехня. Ти не німий. Я з самого початку зрозуміла, що ти не німий, а просто вдаєш німого. Тому я й кликала тебе в коридорах, щоб ти почув мене і випустив. Ти ні німий, ні глухий. Коли ти дзенькаєш ключами всередині своєї роби, то робиш це в ритмі «Ми Бога любимо у законах, у наших школах, в домівках в нас, ми любим Боооооога…»[31] А справжні німі не можуть робити нічого в ритм, бо вони не чують, так що не роби з мене дурепу. Перед тим як чкурнути звідси, Даміана сказала, що здасть тебе архієпископу, тому будь обачним, він прийде по тебе найближчими днями. Якщо ти не хочеш, щоб я здала тебе матінці Беніті, випусти мене.

Це прекрасна аргументація, Ірис, вітаю тебе, твої аргументи завели мене у глухий кут, виставили мене всього на показ, тепер мені доведеться дістати все з-під ліжка: мій голос, мою здатність чути, моє забуте ім’я, мою заціпенілу стать, мої незавершені рукописи, тепер мені доведеться все це розгорнути й використовувати, що я зі всією скромністю і зроблю, чому б ні, моя сеньйоро, каже вам мій реверанс, мій возик до ваших послуг, я не стара, я Умберто Пеньялоса, батько твоєї дитини, чарівна вагітність — це казочки старих, до чийого кола ти не дозволяєш мені належати, адже ти вириваєш мене з цього м’якого прихистку, щоб я дозволив тобі відчинити двері й утекти в обійми долі, адже Даміана переконала тебе, що це твоя істинна доля, та не вір їй, Ірис, люди мають безліч доль, ти можеш увібрати будь-яку з них, та, яку тобі пропонує Даміана, — буквальна, злиденна, прісна, нікчемна.

— Я хочу вийти.

— Сама?

— Звісно.

— Щоб зустрітися з Даміаною?

— Бридка стара!

— Чому?

Ти замислилася на мить.

— Я вагітна. Коли Даміана йшла, вона розповіла мені казочку про те, що шукатиме Ромуальдо, але навряд, вона не шукатиме його, бо хоче залишитися зі мною. Я не хочу жити з цією старою лесбійкою Даміаною в будинку якоїсь сеньйори, яку вона знає і яка може розмістити нас у себе вдома, де до того ж живуть інші дівчата, доки ми не знайдемо Ромуальдо, не хочу. Я хочу знайти того, від кого я завагітніла, я хочу жити з ним.

— То був не Ромуальдо.

— Хто ж тоді?

— Я знаю, хто це був.

— Ну звісно ж, Велетень.

— Ні, це був дехто всередині Велетня.

— Ну звісно ж, Ромуальдо.

— Ні, інший сеньйор, один кабальєро…

— Облиш ці балачки, випусти мене.

Твою реалістичну мрію важко зруйнувати, це втілення, яке ти не хочеш кидати, воно належить тобі, воно майже й не мрія, ти справді подружка Ромуальдо, ти знаєш це і не даєш мені зруйнувати цю мрію, щоб посвятити тебе в іншу. Мрію про Ромуальдо ти знаєш добре, та ж, яку тобі пропоную я, для тебе завелика, але я можу скоротити її до твого розміру, я можу поступово тебе в неї вводити. Ти спішиш, ти більше не можеш, вийти, вийти негайно — цього ти хочеш, ти не можеш відкласти власне бажання вийти.

— Ти нашкодиш собі.

— Мені байдуже.

— Ти не матимеш де їсти і спати.

Ти знизуєш плечима, своїм жестом ти виказуєш зневагу моєму страхові непогоди, я не хочу, щоб ти його зневажала, бо хочу, аби він став твоїм страхом, принаймні сьогодні, цієї ночі — я говорю до тебе, ти мене слухаєш, я пояснюю тобі, що все, пов’язане з Велетнем, — фарс, тому що справжній батько ховався всередині Ромуальдо, який був не більше, ніж маскою, такою ж, як маска Велетня, котру знищили на її очах, тепер же настав час зруйнувати Ромуальдову маску з пап’є-маше, щоб знайти того, хто ховається всередині, справжнього батька твоєї дитини, він живе у своєму палаці зі скла і заліза, його видно з твого вікна, нема чого тобі видиратися по жмутку світла, Ірис, я знищу маску Ромуальдо і приведу до тебе справжнього батька, чекай на мене тут, вулиці жахливі, ними тиняються бородаті чоловіки, які постійно чатують, і лікарі, які завдають страждань, вирізаючи тобі органи своїми тонесенькими скальпелями, і пси, і лікарі переслідують людей, які ходять уночі вулицями і не мають при собі документів чи ніде постійно не проживають, зовнішня темрява не така, як у цьому будинку, Ірис, це темрява людей, які не знають, де впасти замертво, адже та темрява — то порожнеча, яка проковтує тебе, і ти падаєш і кричиш, падаєш і кричиш, падаєш і кричиш, і ніколи не перестаєш падати, бо дна немає, аж доки не втрачаєш свій голос, але ти продовжуєш падати й падати у цій нескінченності запаморочливих вулиць, чиїх назв ти не знаєш, сповнених облич людей, які сміються з тебе, які живуть у будинках, до яких тебе не пустять, і роблять речі, яких ти не розумієш, не наближайся, Ірис, не торкайся мене так, ні, Умберто, не дозволяй Ірис торкатися тебе, бо вона зруйнує твої личини, якщо ти не втечеш, тобі доведеться знову стати собою самим, а ти вже не пам’ятаєш, ні хто це, ні де він, ти наближаєшся своїми великими губами до моїх вуст, твої стегна горнуться до моїх худих тремтливих ніг, не дозволяй перетворити себе на Умберто Пеньялосу, з його непідйомним тягарем ностальгії, тікай, поки не прокинулася твоя стать під натиском цих м’яких долонь, не відповідай цьому язику, який досліджує твій язик і твій рот, нерухомо стій у кутку, в який тебе витіснили її цицьки і стегна. Умберто не існує, Німенького не існує, існує лише сьома стара. Твоя рука не знаходить нічого.

— Ірис…

— Що?

— Я піду по батька.

— Куди?

— Я знаю, де він живе.

— Де?

— Я знаю, де він живе.

— Де?

— У жовтому будинку навпроти парку, там багато поверхів.

— Ходімо.

— Ні, чекай…

— Чому?

— Я не знаю, чи він зараз там.

— Байдуже, є він чи нема.

— Річ у тім, що він має чотирьох чорних злих псів, які з’їдають тих, хто приходить до його дому, коли його нема…

— А як же ти?

— Мене вони знають.

— Вони тебе не з’їдять?

— Вони нічого мені не зроблять.

Ти міркуєш.

— Будинок гарний?

— Так.

— А цей пацан при грошах?

Я відповідаю тобі, що так, що дон Херонімо де Аскойтіа — це пацан при виняткових грошах.

— Не знаю… Ці пси.

Тому я по нього й піду, щоб він приїхав сюди на своєму автомобілі з шофером, ні, не хочу з шофером, — хочу на червоному кабріолеті, — добре, Ірис, як скажеш, я попрошу його, аби він приїхав по тебе у червоному кабріолеті, і щоб забрав тебе далеко від цього дому, від матінки Беніти, Даміани й мене, бо я не хочу більше тебе бачити, я зменшу тебе до розмірів мого швейцарського шале, як же відчинити тобі двері, щоб ти ввійшла в цей засніжений будиночок, скорися мені, поки ти чекатимеш на моє повернення з батьком твого сина, тримай його, розважся трошки, поки я приведу його, щоб він забрав нашого сина, Ірис, він стане господарем не цього дерев’яного шале, він стане господарем, який збереже увесь лабіринт цієї будівлі, де плекається час, який не тече, а застоюється між цих стін із саману, які ніколи не впадуть.

— Чекай мене тут, Ірис.

Гаразд. Але поквапся, якщо не хочеш, щоб я тебе здала і тебе забрали в тюрму, адже якщо ти не поквапишся, я розбуджу матінку Беніту і про все їй розповім.

— Про що «все»?

Вона не відповіла.

— Що батько — це я?

— Так.

— Ти в це віриш?

Вона засміялася і сказала, що, звісно, ж ні.

— Вимикай світло, Ірис.

— Гаразд. Я чекатиму на тебе біля дверей.

— Я хутко повернуся.

Я знімаю засув, відчиняю двері та йду. Зачиняю. Але зсередини одразу ж вішають засув… Стукати, стукати, щоб мені відчинили, я хворий, іде дощ, я знесилений, у мене жар, матінко Беніто, будь ласка, відчиніть, пробачте мене за те, що я вийшов із дому, відчиніть, відчиніть, я не знаю, хто замкнув вхідні двері, я більше не бачу, я не можу більше кричати, карабінери наді мною знущалися, мене покусали пси, у мене жар, ніхто мене не впізнав, вони лише принизили мене і викинули в парк, а там ішла й ішла злива, а я біг і біг, я кричу і стукаю, я вже не маю сил, щоб стукати й кричати, матінко Беніто, врятуйте мене, принаймні мене не зустріла Пета Понсе, дозвольте мені ввійти, я стер свої кулаки, я втратив свій голос, я лише рукав без руки біля цих дверей монастиря в дощову ніч, і мені не відчиняють…

9

Води, води… Холодний рушник на лоб, не забирайте своєї руки, матінко Беніто, будь ласка, дозвольте мені й далі тримати свою руку у вашій руці, аж доки вони не підуть, адже вони підуть, коли зрозуміють, що тепер ви захищаєте мене, як захищали завжди своєю мовчанкою, скажіть їм, щоб вони пішли, кажуть, що вони збоченці, що карабінери мордують нас, щоб ми зізналися в крадіжці шалика чи хлібини. Чому вони хочуть, щоб я зізнавався, якщо я нічого не крав? Рука цього карабінера стискається в кулак. Гляньте на його білі від гніву кісточки, він мене битиме, матінко Беніто, втрутьтеся, стисніть мою руку, щоб удар був не таким болючим… Саме тому, коли карабінери нас переслідують, ми біжимо й біжимо, і доти, доки вони в змозі нас злапати, ми ріжемо собі животи, матінко Беніто, гляньте на мої рани, ми знову і знову ріжемо собі животи тоненьким лезом ножа, але лише поверхнево, щоб карабінери потім знаходили нас у калюжах власної крові під звуки нашого власного реготу… Вони заберуть мене до лікарні, до хорошої лікарні, де нема жадібного й цинічного доктора Асули, який більше не зможе вкрасти в мене ні клаптика шкіри, ні шматочка гланд, то буде невідома йому лікарня, мене покладуть туди, бо ніхто, навіть вони, не наважиться катувати пораненого, адже ми, поранені, святі. Ось так я порятувався, поранений, адже тепер вони бояться мене, а не я [їх], мені нема в чому зізнаватися, лише вам я скажу правду, матінко Беніто, якщо я й украв щось із дому дона Херонімо, то хіба ось це, дивіться, цей маленький зеленуватий томик, лише один том, хоча я хотів забрати всі сто примірників, але не зміг, паралізований у його бібліотеці, оточений звичними кріслами із сірого оксамиту, приглушеним світлом, дровами, що потріскували в комині, завмерлий перед килимом таких глибоких кольорів, що я злякався, що зможу в них потонути і що ця розкіш мене проковтне… Врятувати те, що я був у змозі, я простягнув руку до своїх книжок, там, де їх завжди було сто примірників, недоторканих, — ніби жарт серед усіх його цікавинок, ці сто примірників, які він великодушно собі замовив, щоб допомогти бідному студенту опублікувати книжечку, в якій повторюється його ім’я й ім’я Інес на кожній сторінці, Інес з любов’ю дивиться на нього крізь букет синіх квітів, які вона розставляє у скляній вазі від «Лалік»[32], Херонімо де Аскойтіа спустився сходами у своєму дорожньому костюмі, готовий вирушити в Ринконаду[33], Інес і Пета пліткували поруч із пальмою в галереї, годинами в’яжучи Боєві одяг… І моє ім’я, нагорі, над текстом, на кожній непарній сторінці, Умберто Пеньялоса, Умберто Пеньялоса, Умберто Пеньялоса, це повторення мого імені покликане було очистити його від сорому, втішити мого батька, поглузувати з моєї матері і, зрештою, запевнити мене самого в тому, що після повторення мого імені стільки разів ніхто не ставитиме під сумнів факт мого існування. Повторення скільки разів? Хм, матінко Беніто, допоможіть мені підрахувати, жар розпустив мені язика, але я не можу зосередитися, щоб виконати цю арифметичну дію: кожен примірник має сто вісімдесят сторінок, тобто на один примірник — дев’яносто Умберто Пеньялос, плюс по одному на кожну обкладинку, по одному на шмуцтитул, і на корінець… Підсумуймо: моє ім’я було повторено дев’ять тисяч триста разів у бібліотеці дона Херонімо де Аскойтіа. Як тут не боятися, що тебе проковтне цей переливчастий килим знаків? Ні, мого імені там лише дев’ять тисяч двісті сім штук, адже перед утечею я вкрав один примірник. Коли я одужаю й у мене не тремтітимуть від жару руки й не темнішатиме в очах, я, можливо, вам із нього щось почитаю, саме вам, тому що ви — це ви, і тому що ви тримаєте мене за руку і слухаєте, всього один-два фрагменти цієї претензійної прози, цієї наївності вишуканого письменника, цього тонкого стиліста з непересічною чуттєвістю, цього поета весняних віньєток, талановитого юнака, який щойно вилупився з кокона, щоб вдихнути ароматне повітря щасливого майбутнього, і який увійде у зал слави національної літератури, і згодом я перечитаю один із його портретів жінки, які він тоді описував, адже я не був знайомий із жодною з них, я лише міг уявляти їх в оточенні хвиль східних пахощів, бо тоді всі пахощі були східними, а вишиті гладдю туніки, багатостраждальні пози й жорстока, але усміхнена кокетливість розбивали серця, і Місяць був завжди в повні, втрачений світ позаду інших утрачених світів позаду інших утрачених світів, досконалість, яка замінює побляклу досконалість, велетенська голова з пап’є-маше всередині велетенської голови з пап'є-маше, забуття поглинає все, і я добровільно поміщаю себе в його пащеку, я доповз навіть до його горлянки, щоб стрибнути в його стравохід і зникнути, і я зник, матінко Беніто, хоча ви й тримаєте мою руку в своїй і втішаєте мене жалісливими словами, та мене вже нема. Мабуть, найкраще буде, якщо мені не поліпшає, залізти у згорток із ганчір’я під моїм ліжком, де я зберігаю своє швейцарське шале і рукописи, так вони мене не поб'ють, бо затвердлими кулаками вони хочуть примусити мене говорити. Я не можу. Я не хочу зізнаватися, чому вибіг із дому дона Херонімо де Аскойтіа, копняк від карабінера, якому не вдається мене схопити, і я кидаюся під зливою в потік опецькуватих автівок, які заповнюють собою вулицю, злодій, злодій, свистки кличуть більше карабінерів, а в машинах люди повертаються з нового фільму з Жанною Моро, вони їдуть вечеряти біфштексами з картоплею-пюре, вони споглядають мене крізь прояснені віялами склоочисників лобові стекла, гальмують: чорт, я ледь його не розчавив, нічого не видно в цей дощ, сране мудило, ну й заливає нас цього року, — вони бачать мене на відстані метра у світлі фар, яке роздряпує дощ, я розчинений у зливі, але склоочисники повертають, повертають, повертають, повертають мені твердість, якої бракує, щоб вони могли мене бачити, якийсь дядечко, він що сліпий, мокре волосся, мокрий весь у секунду нашого гальмування, тікає навпомацки від рою машин, які його притискають, розлючені владні карабінери на тротуарі розчаровано свистять, гнаний чоловічок, що танцює, немов міраж посеред червоних вогнів, які кусають його за литки, поки він прослизає між «Сітроенами», які ковзають, і «Фордами», які врізаються, сигналять — сраний виродок — і ця тягнучка, яка ніяк не закінчиться: гальмуй, обережно, Ернане, ти його зачавиш, яка різниця, я через нього ледь не врізався в новенький «Рено», та він уже зник позаду «Морріса», під дощем, у парку, він сховається в річці, — але я не злодій, матінко Беніто, клянуся вам, своє ім’я неможливо вкрасти, адже кожен має право розпоряджатися ним як завгодно, одного зимового дня, коли вже рано темнішатиме, потрібно взяти і спалити всі мої папери, всі мої ідентичні й повторювані імена, щоб не залишилося і сліду, я скину їх із цього мосту з поручнями в кам’яне русло, і після того як я спущуся сюди, я підпалю аркуш, два, зошит, щоб трохи зігріти собі руки, бо буде холодно. Цього язичка тепла буде недостатньо. Мені потрібно більше тепла, щоб побороти жахливу негоду. Інші папери, роздуми, віньєтки, щоденник, який я вів тиждень і закинув, примірники, вкрадені з публічних бібліотек, де їх ніхто ніколи не брав, книжечки анотацій, списані моїм тремтливим, але несамовитим почерком. Гляньте, матінко Беніто, як під моїми ногами виростає червоне коло, чуєте, це вони, ті, хто не мають обличчя, вони один за одним наближаються до мого полум’я. Щось заворушилося в кущах: собака прийшла погрітися біля мого вогню. На лінії води поруч із місцем, звідки виповзають товсті обжерті сміттям щурі, вимальовується силует, силует чіткішає, наближається. Шматок гранітного муру хитається й падає: ні, матінко, не бійтеся, це лише дитина, яка вистрибнула з отвору клоаки. Більше книжок, більше паперів у вогонь, і ось мої книжки, і мої папери, у яких палає моє ім’я, творять гостинне середовище, до якого приходять погрітися ті, кого вже піддали хірургічному втручанню, що стерло їхні обличчя, але, ні, не лише для цього, а й для того, щоб визнати мене і прийняти як одного з них, щойно моє ім’я остаточно зникне. Адже це вони, привілейовані, не відчувають ані страху, ані сорому, бо ні чиясь влада, ні кпини не здатні позбавити їх нічого, бо вони нічого не мають, це постаті, які викликають пломені моїх паперів. Хвиля мороку поволі відступає, тож тепер їх, схожих на камені, вбрані у лахміття водоростей, можна розгледіти, я впізнаю їх у їхньому вбранні: східний принц — тюрбан, чорна борода, плащ, довгі нігті — зманіжено розлягається біля мого вогнища на своєму позолоченому мішку, в якому він не носить нічого цінного, якісь речі, ганчірки, картонки, більше нічого. Вервичка дітей і блохастих псів перетворюється на землі на єдине потворне чудовисько, босі брудні штивні ноги, палаючі очі, ряба масть, прищі, хвости, висолоплені губи, прозорі вуха, текучі носи, приходять усе нові носії ефемерних костюмів, якщо ми не вдягнемося в якийсь костюм, ми ніхто, ченці зі змарнілими обличчями, яких майже не видно під каптуром тремтливої ряси, тіні від мого полум’я, подивіться на цю стару, яка наближається до світла, її рука в бородавках, як у Пети Понсе, її долоня така прозора, що ви і я можемо побачити тонкі кістки всередині цієї плоті, яка розпадається поміж дрантя, що плавиться від тепла мого вогнища.

Чи відчуваєте ви запах мокрого ганчір’я, яке нагрівається, черствого хліба, який поклали поруч із вогнем від моїх паперів, щоб він трохи розм’як, недопалків, які підкурюють від мого полум’я? Коли Бой остаточно позбудеться дона Херонімо, він поверне мені всі мої книжки, решту дев’яносто дев’ять примірників, аби згодувати їх цьому неймовірному полум’ю, до якого всі вони приходять, гляньте на них, матінко Беніто, звідки вони приходять, вохра їхньої недолі, сепія їхнього бруду, сіризна їхнього парадного шмаття, ще більше облич, опуклостей, рук, очей, оприявнених у сяйві, посічені імператорські брижі, крізь які проглядається блиск кольчуги, яка є лише вовняною жилеткою, що розпадається, китиці, що насправді є обрізками, дублети, які насправді є старими піжамами, емблеми, які насправді є латками, плюмажі, які насправді є ковтунами, й ось я нарешті падаю знеможений, спалюючи свій останній папірець, свій останній примірник, і вогонь починає згасати, бо вже не залишилося нічого мого, що б могло його підживити. Чекайте, матінко Беніто, не йдіть, ваші буденні клопоти не такі нагальні, щоб не дослухати фінал моєї оповіді й насолодитися повільним відходом принців зі своїм поштом із карликів, негрів, рабів, посіпак, фаворитів, блазнів, сповідників, дітей, вошивих сук, алебардників і пажів. Ви гадаєте, що вони лише переодягнені в тих, ким здаються. Скиньмо з них вбрання — і ось вони такі ж люди, як я, без обличчя і рис на ньому, їм доводилося порпатися на звалищах і в забутих на горищах валізах, підбирати на вулицях відходи інших, щоб зліпити одного дня одне вбрання, іншого — інше, щоб воно дозволило їм мати якусь ідентичність, бодай на кілька митей. Вони не мають навіть масок. Масок обмаль, а тому мені шкода, що голову Велетня було знищено. Я не розумію, матінко Беніто, як ви можете продовжувати вірити в цього дріб’язкового Бога, який виготовив так мало масок, адже нас так багато, тих, хто підбирає там і тут якийсь непотріб, що його ми вдягаємо, аби відчути, що ми є кимось, бути кимось, бути відомими людьми, фотографією в газеті й підписом унизу, тут ми всі між собою знайомі, ба майже всі ми є родичами, бути кимось, Умберто, це найголовніше, і миготить лампа, і хитається кривий стіл, під натиском ліктів моєї сестри, яка сперла на руки голову, як на останній поштівці з Бертіні, на моїй сестрі теж маска, маска Бертіні, тому що їй не вистачало обличчя, переваги перевдягання пізнаються із часом, із імпровізацією, їхня мобільність, те, як нове приховало попереднє, досить лише картатої ганчірки, намотаної на голову, картопляної лушпайки на скроні, зголити вуса, не митися місяць, щоб змінити колір, як це — змінюватися й не губитися поміж своїх мінливих життів, свобода не бути ніколи одним і тим самим, тому що дрантя не вічне, все імпровізація, непостійність, сьогодні я — це я, а завтра ніхто, навіть я сам не можу знайти себе, бо ти є тим, ким ти є, доки живе костюм, у який ти перебрався. Іноді я співчуваю таким людям, як ви, матінко Беніто, рабиня власного обличчя, імені, функції, категорії, це чіпке обличчя, якого ви ніколи не зможете позбавитися, єдність, яку ви замкнули всередині в’язниці вічного буття однієї й тієї ж людини. Ті ж, хто прийшов погрітися біля мого вогнища, навпаки є мінливими, як полум’я й тінь, вони прихильно включають мене до свого кола, щойно я остаточно спалив своє ім’я, голос я втратив уже давно, статі я теж не маю, бо так я можу бути ще однією старою серед безлічі старих у цьому будинку, а свої незв’язні папери, списані закарлючками, які намагалися вблагати мене одягти остаточну й незмінну маску, я зараз спалюю, однак це ще не всі папери, залишається ще багато томів у бібліотеці з сірими стільцями, але вони про це не здогадуються, вони думають, що я такий, як вони, адже я навчився творити своє вбрання зі сміття, яке я знаходжу викинутим на вулицях… Колись мені вдасться стати ним… Зникнути, не лишивши сліду… Відтиску стопи на землі… Тіні з чіткими обрисами… Тільки так я зможу звільнитися від дона Херонімо, який шукає мене, адже він потребує мене і речей, які я зберігаю і яких я поки що не можу позбавитися, і від Пети Понсе, яка ніколи не помре, вона сягає сюди, ніби луна, народжена в первородному хаосі, я не здатний обманути її зміною своїх убрань, навіть збити її ними з пантелику — тінями, спиною, обвішаною мішками, бородами, беззубими яснами, цигаркою в кутику рота, — я хочу стати частиною цього пошту, який повільно йде… Я, перелякана жертва, наділена нікчемною ідентичністю, перетворюся на одного з них, слабкого недоторканого ката, адже ми не здатні нічого втратити, тому що ми не маємо нічого, що б могло викликати в когось заздрощі чи жадобу… Вони йдуть, ходімо звідси, матінко Беніто, ходімо слідом за ними, у цьому кам’яному руслі стає холодно, а карабінери нагорі й досі на чатах, бо я поцупив власну книжку, але ні, навіть карабінери йдуть, бо вже пізно. Ходіть за нами, матінко Беніто, загубімося між цих тіней, що розчиняються, я вчуся бути одним із них, мені ще недовго лишилося… Ви б також могли навчитися, якби хотіли, я можу вам показати, ви маєте деякі зовнішні ознаки, які ріднять вас із нами: ваш м’ятий чепчик, ваші шорсткі руки, ваша згорьованість, ходіть, не відставайте, не зникайте, матінко Беніто, не лишайте мене тут одного холодного і хворого, без вашої руки в моїй, без вашого захисту від цих тварюк, які наді мною знущаються — злодій, злодій, в дільницю його — я відбиваюся ногами, але мене тягнуть, я кричу, але ви не приходите, матінко Беніто, ви залишаєте мене самого, відпускаєте мою руку, не полишайте мене, не лишайте мене… Не бийте мене, я нічого не зробив.

Ось ти, сидиш навпроти мене. Я чую, як за вікном падає злива, ця знайома настирливість крапель, що цокають у дно тазика, що стоїть біля розбитої кватирки. Як кепсько тобі заштопали обличчя! Дарма доктор Асула старався, вигадував тобі пару нормальних повік і цей лоб, що не має визначеної межі, дарма намагався повернути очі на потрібне місце, дарма вимальовував тобі щелепу, якою тебе обділила природа. Ти набагато потворніший за той образ, яким Марія Бенітес лякала нас, якщо Ірис ляже з чоловіком, але ж вона не знає, що твоя мати злягалася з усіма хлопцями на районі, з усіма крутеликами, можновладцями, тому ти й народився таким. Шкіряний диван у плямах, стіл із численними шухлядами, дзеркальце, схоже на потрісканий місяць, у якому я бачу щось, що могло би бути моїм тужливим обличчям, — це все, що є в цьому маленькому кабінеті, куди мене затягли карабінери, щоб я тебе дочекався. Тьмяно горить настільна лампа, схожа на шию лебедя, вона освітлює штучні риси обличчя, які докторові Асулі довелося для тебе створювати, адже ти народився без обличчя, хоча ти й Аскойтіа, і неймовірну вбогість твого покрученого тіла не вдалося виправити розтираннями і вправами, вигаданими Басіліо. Не думай, що я здивований нашій зустрічі. Скільки разів я бачив тебе після смерті дона Херонімо, я стежив за тобою з такою впертістю, але, звісно, ти не пам’ятаєш мене, зрештою, я опікувався тобою в Ринконаді лише доти, доки тобі виповнилося чотири роки, я чекав на тебе цілими годинами, сидячи біля дверей кравецької крамниці, де тобі шили одяг, який ховав понівеченість твого тіла. Одного дня я навмисно штовхнув тебе в натовпі на розі вулиці, я відчув тебе у своїх руках, як колись, у твоєму дитинстві, коли міс Доллі передавала мені конверт із тобою, щоб я кілька хвилин тебе поколихав. Ти й не глянув на мене. Продовжив іти. Навіть якби ти на мене глянув, побачив мене, ти б не зрозумів, хто я. Чи сильно ти здивувався, коли лейтенант, який чергував у цій дільниці, ввічливо тебе повідомив, адже він знає, що ти син сенатора й гідний поваги, незважаючи на свою потворність, що вночі у твій дім заліз жебрак і вкрав цю книжечку на сто вісімдесят чотири сторінки. Цю книжечку, яку ти зараз гортаєш. Ти добре її знаєш. Там самі вірші, сто примірників, ти проводиш майже весь час у бібліотеці, немовби намагаючись заново прожити ті роки, яких ми, Мельчор, Емператрис, я і всі ми, тебе позбавили. Улітку я сидів на парковій лавці між акантами й бачив, як ти читав біля відчиненого вікна, взимку я наближався до затемнених вікон і спостерігав, як ти, видершись на драбину, риєшся поміж книжок твого батька, ніби дошукуючись чогось, роздивляючись книжки, але не переставляючи їх, неначе бажаючи зберегти щось із цієї гармонії, якою був дон Херонімо, але якій ти суперечиш фактом свого існування. Ти погано ходиш, ти незграбний, усе перевертаєш, дихання твоє хрипле, ти кривий і клишоногий. Твоє місце — тінистий і заплутаний лабіринт Ринконади, твоє життя — в коридорах і забутих кутках, де твій образ виїдено червоточинами часу на тиньку стін. Ти навмання гортаєш сторінки моєї книжки, вдаючи байдужість, тобі пора йти, вертатися до жовтого будинку навпроти парку. Крім того, я тобі не цікавий. Мабуть ти таки дещо роздратований, бо тобі подзвонили о такій порі з поліцейського відділку в такій тривіальній справі. Ти збираєшся йти. Ти не надаєш мені важливості. Ти залишиш мою книжку й підеш назавжди, не знаючи, хто я такий, що я той, кому ти завдячуєш усім, ким ти є і не є, не йди, Бой, не йди, впізнай мене хоча б на мить, сплати мені за факт мого існування поверненням дев’яноста дев’яти примірників моєї книжки, які в тебе лишилися і до яких тобі байдуже, щоб я міг їх спалити й остаточно перейти до світу тих, хто забув свої імена й обличчя, не залишай мене так, це моя остання нагода, і тому, через страх, що ти зникнеш назавжди, я дражню твою цікавість, нашкрябуючи ці слова на аркуші паперу: Я написав книжку, яку ви гортаєте. Ти скорився мені, бо знову сідаєш. Тепер ти ретельніше гортаєш сторінки книжки. Ви? Навіщо ви залізли і вкрали її?

Навіщо ви використали моє ім’я, імена моїх батька й матері, так, ніби це вигадані імена? Як така людина, як ви, може бути з нами знайома? Я не вірю в те, що така людина, як ви, могла написати цю книжку… Я не чую тебе. Ти це знаєш. У кабінеті чергового тобі сказали, що коли мене мали катувати, щоб я назвав своє ім’я, ніби хтось, хто скоїв найжорстокіший злочин, я показав на свої вуха і рот, ні, не розумію, не чую, я глухонімий, і я переміг їх своєю слабкістю, кулаки цих тварюк не побили мене, адже бути глухонімим — це все одно, що порізати собі живіт: загрозлива рука карабінера, яка мала от-от завдати мені удару, мляво впала. Мене не побили. Що ж, нічого не вдієш, відведіть його в кабінет, щоб він дочекався хазяїна дому, і той уже вирішив, була крадіжка чи ні, я переконаний, що ні, що цей сіромаха просто заліз у будинок, щоб сховатися від дощу, воно й не дивина в таку зливу, так, він глухонімий. Я глухонімий. Тобі про це повідомив лейтенант.

З погордою, якою ти нагадав мені батька, ти запитуєш: Який стосунок… Яка угода могла бути..? Я тебе не чую. Я змушую тебе повторювати твої запитання. Ти повільно промовляєш слова, щоб я міг прочитати їх за рухами твоїх риб’ячих губ. Невже ти не розумієш, що твій рот настільки деформований, що за твоїми губами неможливо читати? Як ви можете довести мені, що ви дійсно є автором цієї книжки, у якій ідеться про мене, мого батька й матір? Ти продовжуєш гортати. Раптом ти підіймаєш свою гаргулячу голову й під цими повіками, які є лише подобою людських повік, я бачу синь електричної дуги очей твого батька, цю синь, яка вимагає доказів, адже сеньор баскської крові не може вірити в щось, що не підтверджене доказами. Мені холодно. Мої руки тремтять від тієї самої лихоманки, яка змушує їх тремтіти зараз, коли я передаю вам, матінко Беніто, цей томик із зеленим корінцем, аби й ви переконалися в тому, що я кажу правду. Одяг липне мені до тіла, бо він і досі обважнілий від вологи. На аркуші паперу я нашкрябую відповідь: Щоб продемонструвати, що те, що я кажу, — правда, я можу по пам’яті відтворити будь-яку з частин книжки.

Ти пристаєш на це. Ти сам кладеш на стіл аркуш, налаштовуєш світло, даєш мені свій золотий «Паркер», бо я тебе переміг, твоя цікавість є сильнішою за бажання повернутися додому, те, що відбувається у цій кімнатці у відділку, не є дріб’язковим, воно було вартим того, щоб вийти надвір уночі під цей дощ. Я напишу пролог. Відкрийте книжку, матінко Беніто, вона дещо волога від дощу, від якого я не зміг уберегти її, ховаючи від карабінерів, які злапали мене в річці, але почніть читати, щоб і ви мені повірили. Ти сідаєш навпроти мене, під дзеркалом на стіні. Я не бачу тебе. Але ти ні на хвилину не відводиш від мене погляд.

Коли дон Херонімо де Аскойтіа привідкрив завіски колиски, щоб насолодитися видовищем свого жаданого нащадка, він захотів убити його на місці: це огидне тільце, що звивається довкола власного горба, це обличчя, що зяє бридкою борозною, у якій губи, піднебіння й ніс оголюють сороміття кісток і тканин у незв’язній масі червонуватих обрисів… То було змішання, безлад, якась інша, гірша за смерть, подоба. Досі розкидисте генеалогічне дерево родини Аскойтіа, чиє прізвище він носитиме останнім, давало лише довершені й бездоганні плоди: доброчесних політиків, єпископів, архієпископів й неймовірної духовності святу, закордонних можновладців, променистої вроди жінок, військових, що не жаліли власної крові, й навіть одного, відомого на весь континент, історика. Тож було цілком виправдано припускати, що Херонімо не був останнім із Аскойтіа, що велич його прізвища продовжиться в дітях і внуках, щоб їхня гілка не висохла, а продовжувала давати щоразу кращі плоди аж до кінця часів.

Але Херонімо не вбив свого сина. Переляк від усвідомлення себе батьком цієї версії хаосу зміг лише на мить змусити Херонімо де Аскойтіа завмерти між поривом і дією, і він не вбив його. Це означало б здатися, стати часткою хаосу, його жертвою. Зрештою, після кількох тижнів, які він провів замкнений у кімнаті новонародженого, живучи поруч із ним, годуючи його зі своїх рук, він, шляхом розмов із своїм секретарем і повіреним, єдиним, хто мав доступ до його неволі, зрозумів, що так і бути, що цей бридкий жарт означав, що відтак його покидала та традиційна сила, з якої він і його предки черпали стільки благ, в обмін на виконання обов’язку з дотримання Його порядку на цій землі. Крім того, його покидали й інші, темніші сили, до яких його переконала вдатися Інес, збожеволіла від жадання привести у світ нащадка. Відтепер і сили світла, і сили темряви були його однаковими ворогами. Він залишився сам. Але вони йому не потрібні. Він сильний, він доведе, що є інший вимір, інші канони, інші способи сприймати добро і зло, задоволення й біль, красу й потворність. Потворне дитя, яке махало ніжками й плакало від голоду у своїй колисці, було поріддям, яке не лише принесе йому славу, але й доведе, що він, Херонімо де Аскойтіа, є найвеличнішим і найвідважнішим з усіх Аскойтіа в усі часи, як про це не вгавав повторювати його секретар.

Херонімо не вбив. Він продовжив жити — майже, майже, як раніше. Він був одним із найбільш жаданих чоловіків у цій країні. Жаданим, бо після того як минула жалоба по його дружині, мало хто пам’ятав про існування Боя, його сина, що жив у Ринконаді, віддаленому маєтку, куди дон Херонімо ніколи не приїздив, дбаючи, проте, щоб його син був оточений усіма зручностями, яких міг — і був змушений — потребувати. Не дивно, що згадка про Боя стерлася з пам’яті людей. Час став, безумовно, важливим фактором, але не єдиним і не вирішальним. Люди забули про Боя, бо так було найзручніше. Пам’ятати про нього — означало б визнати, що людина, наділена такою гармонійністю, як дон Херонімо, людина, яка так довершено втілювала найкраще з них усіх, може мати в собі сім’я потворного, й через це дружнє співіснування із сенатором не лише ставало жаданим, але й жаским. Зрештою, ніхто, крім цього секретаря, не бачив Боя. Які були докази його існування? Набагато легше було не вірити в небилиці про те, що в цій парадигмі кабальєро міг з’явитися такий потворний виняток, і відтак казати, що Бой, безумовно, є однією з тих темних легенд, природно народжених із заздрощів, що оточують видатних постатей.

І, мабуть, люди таки мали рацію, бо ж і сам Херонімо мовчанкою доклав зусиль, аби стерти останні тіні того, що для нього мало бути трагедією. Лише сховавшись від співчуття, зміг він уповні узяти на себе обов’язки могутнього землевласника, сенатора, який захищає інтереси своєї касти від зазіхань вискочнів: видатної особи, яка притягувала до себе погляди в салонах, на перегонах, у громадському житті, в закритих клубах, на вулицях. Деякі жінки, вдаючи любов до політики, приходили на засідання парламенту, щоб послухати промови цього вдівця і з балкона насолодитися видом його класичного коміра й героїчної статури: усі знали імена сеньйор, що прагнули зайняти порожнє місце, яке, як вони гадали, ховалося за ошатним фасадом його манер і мови. Утім, ніхто й ніколи так і не зміг зазирнути за цей фасад. Вороги таврували його зверхнім, навіть марнославним. Він був, безумовно, свідомий власної статності, але був він свідомий і того, наскільки витонченим був він сам собою і в спілкуванні з іншими. Найімовірніше, їх просто дратувала та певна манірність, із якою він одягався, той його потяг до старосвітського, вплив його довгого перебування в Європі, де, за чутками, він вільно й марнотратно провів свої юнацькі роки в товаристві тогочасного бомонду. Річ у тім, що сама присутність десь дона Херонімо становила собою напутливий приклад гармонії, незручний приклад, адже наслідувати його в цих варварських широтах було неможливо. Навіть останню промову в сенаті, перед тим як повернутися до своїх володінь і поринути в приватне життя, він виголосив у своїй звичній позі статуї, — дещо заяложену, звісно, але як завжди мужню й переконливу.

Прощальну промову сенатора супроводжувала бурхлива хвиля оплесків. Його слова були настільки пишномовними, що наступного дня перші шпальти газет прикрашало ім’я дона Херонімо де Аскойтіа як майбутнього кандидата в президенти Республіки. Утім, своїм однопартійцям, які приїхали його привітати, він повідомив, щоб вони на нього не розраховували: він візьме довготривалу відпустку, щоб помандрувати, а може й ні, у будь-якому разі він збирався насолодитися відпочинком невизначеної тривалості.

І тоді Херонімо зник зі столиці без жодних пояснень, різко обрубавши всі стосунки й зобов’язання, передавши всі справи й клопоти довіреним особам. Хай там як, — сказав широкий загал за кілька місяців, — він знає, що робить. До того ж почав даватися взнаки його вік, а всередині консервативної партії зазвучали нові голоси, які вказували на нові напрямки. Крім того, пригадували люди незадовго до того, як його забули, хіба він останнім часом не поводився дивно, зрештою, чи можна припустити тепер, коли є можливість проаналізувати його з перспективи, що він був завжди трохи дивним, трохи інакшим? Хіба не правда те, що його пиха, яку не заперечували навіть найближчі, зрештою ув’язнила його в чотирьох стінах, у яких він правив сам, господар і пан абсолютної істини, секрет якої він не розповів нікому?

Попри це, новина про його смерть через кілька років спричинила справжній переполох. Тоді вся країна згадала заслуги цього видатного громадського діяча і йому було надано найвищих почестей: його рештки везли на цвинтар на гарматному лафеті, вкритому національним триколором. Багато хто казав, що не треба було так робити, адже роль дона Херонімо де Аскойтіа була радше політичною, а не історичною, і його ім’я увічниться лише в спеціалізованих текстах. Незважаючи на суперечки стосовно доцільності цих почестей — а можливо, саме через них — на похорон прийшла сила-силенна людей. Поруч із родинним склепом (його тіло лягло в нішу із його ім’ям, роками народження і смерті, урівнившись цим самим у мармурі з іншими Аскойтіа, які жили до нього) оратори згадували його здобутки, його гідне наслідування життя, кінець якого позначав кінець роду, перед яким ця країна, незважаючи на всі зміни в сучасному світі, залишалася в нескінченному боргу. Важкий залізний ланцюг зачинив ґрати мавзолею, де вже за кілька годин почали в’янути квіти. Повернувшись до нього спиною, вершники, одягнені в чорне, почали повільно віддалятися кипарисовою алеєю, оплакуючи кінець такої шляхетної династії.

Бачиш? Слово у слово. Я не дивився на тебе жодного разу, поки писав пролог. Але ти не відводив від мене свій погляд: увесь цей час я відчував, як електрична дуга твого погляду вивчала мене. На понад дві години нас огорнула безмежна тиша. Я ставлю останню крапку. Я не відводжу погляду від мого прологу, ставлю кому тут, наголос там, розділяю абзац двома паралельними рисками, адже не можу розлучитися з тим, що щойно написав, хоча й відчуваю, що ти підвівся зі свого стільця під дзеркалом. Коли я нарешті здіймаю очі й бачу тебе в цьому тьмяному дзеркалі, воно перекривлює моє сумне обличчя в цій каламутній воді, у якій тоне моя маска, віддзеркалення, яке ніколи від мене не втече, потвора, яка споглядає мене і сміється з мого лиця, бо ж ти втік, Бою, ти навіть не прочитав прологу, який я написав і в якому оголосив про твоє народження, щоб ти знав, ким ти є, а вони повертаються, цього разу без своїх голодних псів, аби сказати мені: гаразд, можеш іти, забирайся геть, котися звідси, скільки мороки з тобою було, щоб ми більше й тіні твоєї не бачили, радій, що ми тебе відпустили, цей джиґун не зміг прийти, він зателефонував, щоб сказати, що йому дуже шкода, — але все це дрібниці, не варті того, щоб іти два квартали від дому до дільниці, а крім того, буря не вщухає, я ще ніколи не бачив такої зливи, наче небо розверзлося, — ну все, що це за папери, забирай їх, вони твої, поклади їх до кишені, якщо хочеш, нащо нам твоє сміття, забирай його, геть, тобі сказали, яка нам різниця, чи змокне черговий жебрак, тобі не звикати, сховаєшся в альтанці в якомусь парку чи під бронзовим кендюхом кінної статуї на якійсь площі, поки не стихне злива, й уникай домівок кабальєро, хоч ти нічого не вкрав, але наступного разу так легко, як сьогодні, не відкараскаєшся… І от я тікаю, матінко Беніто, крізь парк і дощ без псів на моєму хвості, я гублюся у вулицях, потонулий у порожнечі, не знаючи, де я є, бо все стирає дощ, будинок, де будинок, де будинок, як мені дістатися до будинку, ця злива здатна розчинити структуру глини, старий саман завалиться, мокрі лабіринти зруйнуються, але все ж вони встоять, усі гостинні й турботливі старі, а також матінка Беніта, чекають на мене, щоб відчинити мені вхідні двері, щоб впустити мене, замкнути мене, захистити мене, як їм не захистити мене і не дбати про мене, якщо вони побачать, як я лежу непритомний біля дверей, що мають відчинитися, щоб впустити мене всередину.

10

Двері відчинилися. Вона привітала його теплою усмішкою і повела крізь подвір’я, серед байдужих голубів, які дзьобали кахлі, до іншого боку коридору. Він сів на стілець, спершись об його спинку. Лоза приємно заскреготала у тіні жимолості, яка пожирала пілястри. Служниця сказала, що його дядька ще немає, але він скоро буде. Херонімо зробив ковток горілки і подякував. Він поклацав пальцями, щоб розворушити голубів, але ті й далі самозаглиблено ворушили дзьобами під промінням полуденного сонця, і навіть служниця, яка проходила повз, не змогла їх відволікти.

Єдиним, що не змінилося після його повернення з Європи, були запашні печені вугрі, яких подавали щоп’ятниці на стіл його дядька, преподобного дона Клементе де Аскойтіа. Вугрі і, звісно ж, те що їх оточувало, — застояна тиша цих внутрішніх двориків, чия груба саманна архітектура була ознакою життя, цілком протилежного тому, яке знав він, а балачка його дядька була радше політичною, ніж духовною, радше мирською, ніж містичною, приправленою пікантними історіями з життя сім’ї, цієї великої сім’ї, до якої всі вони належали. Херонімо вирішив здійснити мандрівку на батьківщину, щоб зрозуміти, чи вдасться йому нарешті стати частиною цієї сім’ї, якщо він спробує інтегруватися в неї хоча б на якомусь рівні. Зараз, через два місяці після прибуття і незважаючи на свого дядька, смачні вугрі й жимолость, він задумувався над можливим поверненням до відправної точки, однак кидатися в полум’я, яке саме охопило Європу, видавалося явними дурощами. Він нахилився, щоб поставити чарку на стіл. Цього разу одного легенького руху було достатньо, щоб непослідовні голуби полетіли на дах, де продовжили свої теревені. Затримка дона Клементе була незвичною. Він завжди чекав на своїх співрозмовників за п’ятничним обідом, сидячи в кріслі у цій частині коридору, перечитуючи ранкову газету і тримаючи напоготові критичні зауваження щодо останніх дій його партії, якими він ділився з гостями, ще до того, як ті всідалися за столом. Архієпископ звільнив його від душпастирських обов’язків, щоб той міг з усіма почестями вийти на заслужений відпочинок і провести решту свого життя в ролі поважного пана і зрештою відійти в засвіти в цьому домі, де народився як він, так і Херонімо. Проте ні рокам, ні хворобам не вдалося послабити клерикову товариськість. Щоп’ятниці у своїй їдальні він збирав за столом, що ломився від риби і морепродуктів, видатне й обізнане коло чоловіків, які розуміли, що коливання на біржі пов’язані з останніми змінами в кабінеті міністрів, які знали, хто кому родич і які зараз ціни на худобу й нерухомість, чоловіків, які формували комітети для зустрічі важливих іноземних гостей і які щедро роздавали мудрі поради й посади тим, хто не був одним із них, але прагнув на них скидатися. Містом ходила байка про те, що політикою в країні завідує така собі Марія Бенітес, незмінна куховарка дона Клементе, карикатура якого з’явилася в зухвалому пасквілі, де його змальовували як втілення олігархії, котра своїм велетенським ополоником помішувала вариво в каструлі, на якій було написано назву нашої країни. Дон Клементе запевняв сміючись:

— Це ж лише родинні посиденьки за обідом!

Що теж було правдою, адже родинні зв’язки Аскойтіа сягали всіх гілок влади. На першому з таких обідів, на який завітав Херонімо, кабальєро в напіврозстібнутих жилетах, серед бундючного диму гаванських сигар, якими пригощав їх дон Клементе, приязно вітали його, згадуючи його батька й діда і радіючи, що нарешті, після п’яти років відсутності, він знову опинився поміж них. Один простакуватий пузатий міністр, чий лоб, засмаглий унизу, але білий біля волосся видавав постійне носіння крислатого сомбреро, сказав йому:

— Твоє місце тут, чоловіче. Навіщо тобі жити в Європі серед безбожників і дегенератів, якщо тут ти є кимось? Звісно, тамтешні жінки…

Гості відзначили смішком цей вияв невгамовних, як казали, апетитів міністра. Насолодившись увагою, він вихилив до дна черговий келих червоного вина і пустив з рота клуб сигарного диму, після чого взявся підраховувати вік Херонімо:

— Отож. Твої батьки одружилися наприкінці війни, у якій ми відвоювали північні провінції[34]. Я добре це пам’ятаю, бо змушений був залишатися на кордоні після підписання перемир’я й через це не зміг приїхати на весілля. А твій бідолашний батько потім героїчно помер під час революції[35]. Я вже тоді був міністром і виголошував промову на його похороні. Як сьогодні пам’ятаю тебе, ти очолював кортеж, світловолосий, як і всі Аскойтіа. Тобі було років із вісім. Усі ми захоплювалися твоєю витримкою. Було одразу зрозуміло, що тобі належало виконати всі обіцянки, які були обірвані передчасною смертю батька. І як мені не пригадати, що тобі було десь… двадцять шість років, коли ти відправився до Європи, якщо я сам пропонував тобі стати моїм секретарем, коли ми проводили делімітацію кордонів, щоб утримати тебе тут? Тобі має бути десь тридцять.

— Тридцять один…

Щоб перевести розмову, яка так незручно пов’язувала його особисту історію з історією країни, в інше русло, Херонімо пояснив, що його повернення додому пов’язано винятково з війною. Кабальєро підсунули до нього стільці й поставили на стіл келихи, щоб детально розпитати про Верден… Але інтерес до цих подій швидко згас і розмова плавно перетекла до обговорення нового сорту виноградної лози, який було завезено до країни, а отже до можливості відкриття нового ринку експорту у зв’язку з катастрофою у Франції, що, безумовно, укріпить позиції партії на наступних виборах. Ось це було нагальною проблемою. В одній ключовій провінції бракувало кандидата, якого б поважало населення, чоловіка заможного, який би був готовий купувати те, що йому не дають задарма, ім’я, яке б означало реальну силу. Вони обговорювали невідомі дону Херонімо прізвища, дискутуючи щодо їхніх політичних і родинних зв’язків. Безстатевий голос дона Клементе запекло ширяв над дебатами, тимчасом як один із суддів, живіт якого вкривала запорошена крихтами серветка, вирішив утриматися від цих заяложених балачок. Представники двох непримиренних крил партії перекидалися огидними словами над рештками обіду. Один депутат гнівно покинув їдальню, ні з ким не попрощавшись. І пізніше, коли знемога почала розводити гостей по їхніх пообідніх сієстах, міністр поклав свою ліву руку на плече Херонімо, довго не відпускаючи його праву:

— Твоє місце серед нас.

Чому голуби ніяк не наважувалися перенести свою бесіду на інші дахи й не повторити її для інших вух? Підвівшись на ноги, дон Херонімо почав прогулюватися затіненою частиною коридору, щоб вишикувані в ряд пілястри впевнили його в тому, що його місце було дійсно тут. Але ж це місце не викликало в нього жодного інтересу — стимули були занадто мізерні. За п’ять років, проведених там, він збагнув своє природне право перебувати поряд із якіснішими людьми й гарнішими предметами. Після того як він усвідомив себе частиною цього всього, було надзвичайно важко обмежуватися грубими радощами посиденьок у будинку його дядька-священника. On dit que Boy est le propriétaire d’un pays exotique quelque part, je ne me rapelle plus le nom.[36] Je crois qu’il l’a inventé[37] — так говорили його подружки в Парижі. І до певної міри це було правдою. Він приїхав сюди через війну. Правда. Та передусім через те, що останнім часом він відчував, що його гордість було підірвано. І щоб симетрія його життя витримала випробування свого існування, воно мало стати іншим, воно мало народитися з іншого коріння, власного невідворотного коріння, сильнішого за його волю. Обов’язки визначаються лише браком свободи. І ось тепер, на четвертому десятку, Херонімо почав здобувати певність у тому, що єдине, що дає шляхетність, — це обов’язки. Коли почалася війна, він зрозумів, що в її полум’ї йому бракує власного природного місця. Якби він взяв у ній участь, то це б нагадувало елегантний спортивний жест. А оскільки він почав утомлюватися від усвідомлення того, що ці вияви елегантності були лише вивертами, Херонімо повернувся на свою грубу й примітивну американську землю в пошуках обов’язків, які б ушляхетнили його свободу.

Проте як набратися рішучості, щоб стати частиною світу, найвищі істини якого визначаються печенею з маринованого вугра? Аромат риби, яку готувала Марія Бенітес, долинув сюди й перемішався з ароматом жимолості. Почувши кроки, він зробив іще один поспішний ковток горілки. Крізь денце келишка він побачив священника, спертого на ціпок. Не встиг Херонімо підвестися, як старий заговорив до нього:

— Я затримався, бо вирішував для тебе одну справу.

— Для мене?

— Так, для тебе. Як тобі ця горілка?

Він вдихнув запах випивки раніше, ніж небіж допоміг йому всістися на плетене крісло, де лежала обсмикана шаль, що слугувала за подушку, вим’яту по формі худих сідниць дона Клементе. Піт на священниковому обличчі нагадував росу на пуп’янку троянди, рожевому, але зів’ялому через стільки років стриманості. Його роздвоєне підборіддя, його постава, його сині, але ненаелектризовані очі із занадто світлими віями були крихким, але впізнаваним породженням того могутнього матеріалу, з якого був зліплений Херонімо.

— Як ваші справи, дядечку?

— Більш-менш, синку. Багато клопотів. Але вже не має значення, головне, щоб тобі було добре. Маю для тебе пропозицію.

Дон Клементе ностальгійно вдихнув запах горілки з келишка свого небожа: його добровільне утримання, а крім того стан здоров’я, дозволяли лише так, віддалі насолоджуватися тими розкошами, якими він частував своїх гостей. Дон Клементе продовжив:

— Я йду із засідання партії. На асамблеї ми дійшли згоди, що ти — це та єдина людина, яку ми можемо висунути кандидатом у депутати від провінц…

Херонімо не стримав реготу. Чи це та велика спокуса, на яку він чекав від своєї країни? Він уявив, як спілкується з провінційними аптекарями і сільськими вчителями, які намагаються зацікавити його відбудовою мосту, зруйнованого в останньому з паводків. Як пояснити дядькові, що він був створений не для цього, а для чогось витонченішого, чогось, що б переконало його душу приземлитися на американський ґрунт. Рішення, яке йому пропонував дядько, було примітивним. Настільки примітивним, що викликало в нього сміх, який, утім, не збентежив дона Клементе, який був зайнятий роздаванням указівок щодо того, яку особливу пляшку вина треба було відкорковувати.

— Адже сьогодні ми святкуватимемо.

— Що?

— Твоє депутатство.

— Мене не цікавить політика.

— Я знав, що з тобою виникнуть труднощі. Після того як помер твій батько, мати лише розпещувала тебе. Найгірше, що може статися, — це подорожі. Вони наповнюють голови молодих людей дурощами, через що вони потім одружуються на іноземках.

Бой! Яка маячня! Не приведи Боже, ще хтось дізнається, що твої французькі подружки дали тобі таке підорське прізвисько, ти тоді точно програєш вибори.

— Але ж я не…

— Я сказав своїм приятелям, що сьогодні недобре почуваюся й нікого до себе закликати не буду. Я не хочу, щоб твої дурощі розпещеного хлопчиська присоромили мене перед людьми, які так на тебе розраховують. Тебе не цікавить політика твоєї країни! Яка несусвітна маячня! Ходімо до їдальні, синку.

Херонімо мовчки послідував за доном Клементе. Неясні спогади, переплетені з тінями завмерлих предметів у кімнатах, повз які вони проходили, виявилися недостатніми, щоб змусити його забути про те, що для власників цих огидних меблів і цих важких штор, які ховали безлад усередині подвір’їв, мало значення лише утилітарне, лише негайне. Однак, однак… поки всередині нього розгалужувалася проста діалектика, яка все це руйнувала, певна частинка його вчіплялася за консолі з жакаранди чи стільці з оббивкою. Йому було важко зберігати ясність думок, коли блякле світло, чи радше свіжий напівморок саманних стін, як-от у їдальні, захищав від натиску розуму все, крім нарізаного кавуна на срібній таці.

— Дядечку.

— Що?

— Я прийшов, щоб повідомити вас, що я повертаюся до Європи.

— Ти не можеш поїхати, Херонімо. Послухай мене, синку, будь розважливим. У нас залишився тільки ти… Мені ж надумалося піти у священники, хай Бог мене простить. Ти останній, хто може передати наше прізвище. Ти навіть не уявляєш, як я мріяв, щоб Аскойтіа знову засяяли в політичному житті країни! З яким жаданням я чекав на тебе тут, виконуючи замість тебе твої обов’язки, поки ти безсоромно розважався в Парижі! Але тепер ти тут і я не дам тобі поїхати.

Поганенький шпинатовий супчик зварила мені сьогодні Марія Бенітес! Ану, з чим у тебе сьогодні риба?

— З каперсами. Дуже смачно.

— А пахне як!

— Дядечку, я зовсім не розуміюся на політиці.

— Я забороняю тобі казати, що тебе не цікавить політика твоєї країни. Це блюзнірство. Це означає, що будь-які амбітні вискочні чи безбожні радикали можуть підривати підвалини нашого суспільства, яке в такому вигляді створив Бог і над яким Він наділив нас владою. Він роздав багатства так, як Йому видавалося справедливим, бідних він наділив їхніми простими радощами, а нас — нашими обов’язками, які роблять нас Його представниками на землі. Його заповіді забороняють порушувати Його божественний порядок, а саме це роблять оті невідомі нікому людиська. Ти християнин?

— Ви самі мене хрестили.

— Це ще нічого не означає. Після п’яти років у Європі все можливо, сумніви зараз у моді. Але сумніви — це недозволена розкіш у часи наших хрестових походів. Ми повинні захищати себе і Бога, адже зараз Його порядок і Його влада під загрозою. Захищати твою власність шляхом політики означає захищати Бога. Закладаюся, ти досі не обтяжував себе відвідинами того, що тобі належить. Ти був у домі?

— У Ринконаді?..

— Ні, у домі Вправ, у тому що в Ла-Чимбі…

— Не знаю, я їх плутаю, вони всі однакові.

— Не розумію, як ти можеш казати, що їх плутаєш. Як ти хочеш, щоб я не сумнівався у твоїй належності до Церкви Христової, якщо ти так і не завдав собі клопоту надіслати мені відповідь щодо можливої беатифікації нашої родички Інес де Аскойтіа?

— У той період часу я був не в Римі, а потім забув.

— Тобі треба було поїхати туди спеціально заради цього, адже ти й без того фривольно наподорожувався. Якби в нас у руках була зброя беатифікації, новину про яку опублікували б у всіх газетах, якби ти повернувся, махаючи нею, немов символом нашої влади, даної Господом, нам би не потрібно було докладати стількох зусиль, щоб виграти вибори.

— Кому спала на думку ідея моєї кандидатури?

— Мені.

— Але ж я не член партії.

— Сьогодні я тебе в неї включив. Залишилося, щоб ти підписався, і все, тобі ж не важко, це ж заради твого блага…

Херонімо звівся на ноги і кинув на стіл серветку. Дон Клементе аж подавився городиною у своїй каші. Крізь сльози він запитав небожа:

— Куди ти йдеш?

Херонімо ледь не відповів: сісти на перший-ліпший корабель, що віднесе мене подалі від вас і цього світу, який хоче переконати мене, що я просто потворна постать, заледве карлик, заледве горбун чи непевна гаргулья, яку тлінь вимальовує на цих старих і занедбаних глиняних стінах, я — інший, я належу світлішому світу, навіть такий абсурдний спортивний жест, як жертвування власним життям заради справи, з якою мене єднає лише моя власна воля, є бажанішим за ув’язнення поміж цих невблаганних подвір’їв, де можливо лише розмножуватися, за цю тюрму, в якій мене хоче зберігати мій дядько Клементе заради своїх лихих цілей, я певен, що він все мені обрубає, заволодіє моїми членами, деформує мене, щоб перетворити на покірну ляльку, яка втілюватиме в життя його задуми, але ж мій бідолашний дядечко й далі кашляє, забризкує шпинатом свою серветку, цей кашель може його вбити. Замість того щоб піти, Херонімо наблизився до свого дядька, змусив його повільно випити склянку води і кілька разів постукав по плечах, немов дитину, запевняючи його в тому, що він безсмертний і ще всіх нас ховатиме, що зараз прийде Марія Бенітес і допоможе йому, хай він так не кашляє, він не помре у власній їдальні від переварених овочів.

11

Поїздки, які здійснював Херонімо де Аскойтіа, щоб закарбувати у свідомості виборців свою перевагу як кандидата в депутати, майже не залишали йому часу ні на що інше. Втім, між поїздками він навідувався на вечірки, куди його запрошували незліченні родички як черговий приклад тріумфу їхньої сім’ї. І сталося те, що мало статися, те, чого вимагав ритуал можновладців: Херонімо закохався в найгарнішу й найневиннішу дівчину, яка тоді танцювала в салонах, свою далеку родичку Аскойтіа, з якою вони ріднилися через безліч бабок.

Інес Сантильяна, подібно до нього, спадкоємиця земель і маєтностей, була передовсім володаркою меткої, моторної, ніби у птаха, краси ніжних, немов змочених у меду, барв. Поруч із нею Херонімо виглядав, наче велетень. Очі Інес були жовті, часом карі, часом зелені, зокрема вечорами, коли юрми підлітків із поганою шкірою в тісних фраках кружляли довкола неї, благаючи потанцювати з ними, а вона усміхнено обирала, погоджувалася, відкидала. Поява Херонімо одразу ж розсіяла юрму претендентів, адже жоден неоковирний місцевий хлопчина не міг змагатися з цим довершеним, багатим і привабливим чоловіком, оздобленим престижем досконалішого континенту, з якого він прибув.

Інес не опиралася натиску настирливого залицяльника. Вона не мала причин йому опиратися, адже вона закохалася в нього з першого погляду, а їхні стосунки розвивалися лише в напрямку священної формули шлюбу, яка влаштовувала всіх. Під час тихих посиденьок на віллі родини Сантильян Херонімо роздавав буденні поради найстаршим зі своїх майбутніх шуряків, розповідав різні казочки наймолодшим, притримуючи, як того вимагав звичай, моток вовни, щоб матері Інес було легше в’язати. А ночами в салонах, де під світлом ламп кружляла в дивовижному танці молодь, дами, які вже усвідомили, що свої почуття варто скерувати на інших, задоволено зітхали, зустрічаючи цю привілейовану пару, і приймали ставки щодо того, коли Херонімо, який уже був відповідного віку, нарешті зробить довгоочікуваний вчинок.

У неділю, за тиждень до весілля, обід просто неба, за яким два роди зібралися, щоб відсвяткувати райдужні перспективи майбутнього подружжя, закінчився тим, що жінки, сидячи довкола Інес, розпитували її про деталі посагу, а трохи віддаль гурт розчервонілих від сонця й вина чоловіків, обмахуючись панамами, обговорював деталі передвиборчої кампанії Херонімо, яка вийде на фінішну пряму після його повернення з медового місяця. Наречена глянула на Херонімо з іншого боку імпровізованого столу в затінку виноградника. В останні місяці перед одруженням, як того з незапам’ятних часів вимагали звичаї, молодятам була заборонена надмірна близькість. Інес була настільки заклопотана гостями, кравчинями, запрошеннями, подарунками, що лише в присмерку галереї, яку родина за мовчазною згодою покидала увечері на кілька митей, вона могла знайти час, щоб злитися своїми вустами з вустами Херонімо.

У тіні виноградника Інес чекала, поки Херонімо доп’є келих портвейну, розділений із доном Клементе, який аж помолодів після того, як у його житті з’явилася постать Херонімо. І незважаючи на протести старших, які й надалі хотіли ставитися до неї, як до дівчинки, вона потягла свого нареченого в персикові сади на фермі, щоб наодинці насолодитися їхнім затінком.

Інес не тямила, який підтекст убачав у цьому всьому Херонімо. Правила й формули, усталений і стилізований, немов геральдичні символи, ритуал, який регулював процес заручин, викарбовували його власну постать і постать Інес, переплетені під деревами, обважнілими плодами, немовби в кам’яний медальйон: цей медальйон був лише одним із етапів нескінченного фризу, що складається з безлічі медальйонів, і вони, наречені, були швидкоплинними втіленнями набагато глибших задумів, ніж деталі їхньої індивідуальної психології. Недоторкані тіло й душа Інес чекали, щоб він надихнув її зняти цей перший медальйон і ввійти в пишноту медальйона наступного.

Херонімо повинен був забути про безліч речей перед тим, як наважитися ввійти в цей світ. Його кохання до Інес ставило його в самий центр цього набору правил, етапів і формул. Однак, певність у тому, що він, Херонімо, обрав її, хоча й міг віддати перевагу іншим, досконалішим виявам життя, ставив його на іронічну відстань за межами цієї гри. Лише він пильнував, щоб у ньому і в його нареченій справдилася чарівна легенда про ідеальну пару.

Навіщо пояснювати Інес, що велич людини вимірюється тим, чим вона готова добровільно пожертвувати, а могутність — тим, що вона здатна сховати, зберегти всередині себе?

— То ти хочеш? Я пообіцяла їй привести тебе. Вона дивиться на тебе, коли нас залишають наодинці в галереї. Вона ховається між кущів надворі, коли ми цілуємося. Вона сказала мені, що ти схожий на принца, що ти дуже гарний…

Херонімо поцілував її, щоб вона замовкла. Цей живіт, який здіймався поруч із його животом, відкриється, щоб надати йому безсмертя — фриз із медальйонів його дітей і онуків тягтиметься вічно. У світлій шкірі дівчини, її голосі він бачив сексуальність, про дозрілість якої вона навіть не здогадувалася: він власноруч її викшталтує. Херонімо прошепотів:

— Ще зовсім трохи…

— Ще зовсім…

Херонімо випустив її з обіймів, і вони продовжили прогулюватися під руку.

— Мене зватимуть так само, як її. Яка дивина, мати таке саме ім’я, як і свята.

— Про кого це ти?

— Ну як, про нашу з тобою пращурку, яку звали Інес де Аскойтіа… Та, що жила в домі, кажуть, вона була святою.

— Я про це ніколи не чув.

— Тому що твоя мама померла, коли ти був ще зовсім малий, і ти чоловік, а це належить до тих речей, про які говорять жінки.

— Я й від твоєї мами ніколи не чув…

— Я знаю, що вона була свята і творила дива.

— Звідки ти це знаєш?

— Пета розповіла мені цю історію. Що було дев’ятеро братів і що няня святої дівчинки подарувала їй хрестик із гілочок, перев’язаних шкіряним шнурочком, який вона постійно носила з собою, і кажуть, що саме цей хрестик, який зробила для неї няня, врятував дім від землетрусу. Хай Пета тобі розповість.

— Яка Пета?

— Як яка Пета? Пета Понсе. Я вже годинами тобі про неї розповідаю, але ти не чуєш мене, бо думаєш, що я маленька дівчинка, яка нічого не знає і лише говорить якісь дурниці. От побачиш, дай-но ми тільки одружимося. Вона має для тебе подарунок.

— Хто?

— Та ж Пета Понсе, Херонімо, хто ж іще. Я тобі тисячу разів розповідала, якою доброю вона була до мене, коли я захворіла. Її привезли з ферми мого дідуся Ферміна, щоб вона вишила білизну моєї мами, коли та одружилася, і після того вона залишилася в домі, щоб допомагати нам із шитвом. Вона підготувала тобі подарунок, який, за її словами, є гідним тебе. Ходімо до неї.

— Ходімо.

Домівку Пети вони шукали за курниками й бараками, там, де будинок подрібнювався у безладі господарських прибудов без жодних претензій на красу, — за зворотнім боком фасаду. Інес зупинилася перед дверима. Щось сталося, так, ніби раптом ці двері стали неймовірно важливими. Вона різко обернулася:

— Я заберу її. Мама її мені віддала. Вона сказала мені, що я можу її забрати, якщо захочу, тут вона їй ні до чого.

— Чого б я заперечував?

— Просто ти часом буваєш такий дивний.

— А вона сама захоче?

— Пета Понсе хоче того ж, що і я. Ти ж не проти, правда, коханий мій? Вона не заважатиме. От побачиш.

Інес штовхнула двері. Усередині Херонімо відчув різкий запах підвалу, запах мішків з-під квасолі, картоплі, бобів, гороху, снопів люцерни, соломи і конюшини, сушеної цибулі і перців, підвішених за балки у віночках. Після розкошей світла й тепла, які залишилися зовні, в цьому сховищі було важко орієнтуватися і визначати відстань. Херонімо тихенько покликав Інес. Йому здалося, що вона відповіла десь іздалеку, немов луною, але він відчув на собі доторк її руки і почув її шепіт:

— Сюди.

У міру того, як Інес змушувала Херонімо розсувати ящики, мішки, паки, його очі почали вирізняти в темряві високу, перетяту балками стелю, з якої звисали віжжі й упряж. Проте коли вони наблизилися до стіни зі снопів, гармонійні природні запахи замінив інший — запах старого одягу, жаровні, розігрітої їжі, речей, закіптявлених від диму, — чужий цьому благородному простору льоху. У відблиску світла вималювалася тоненька лінія соломинок. У цьому куточку, оточеному стіною зі снопів, тремтливе світло свічки оприявнювало деякі предмети. М’які тіні поперечин вздовж ліжка мляво танцювали на стіні, де вицвілі святі благословляли давноминулий час старих календарів і годинника з однією-єдиною стрілкою. Істота, що сиділа на долівці, поставила чайник на вогонь жаровні.

— Пета.

— Ти прийшла!

Купа лахміття зібрала себе докупи, щоб дати людську відповідь на вигук Інес. Між старою і дівчиною розпочався діалог, який Херонімо не готовий був терпіти. Ця сцена ніяк не вписувалася в жоден медальйон із каменя вічності. А якщо і вписувалася у якийсь із них, то хіба в медальйон іншої серії, у ворожу легенду, яка суперечила його власній, легенду приречених і обідраних, які звиваються ліворуч від всемогутнього Господа Бога. Він мав негайно забрати звідси Інес. Заборонити їй бути частиною цієї серії медальйонів, пов’язаних із прислужництвом, забуттям, смертю. Інес була лише маленькою дівчинкою, яка могла забруднитися від будь-чого.

— …я привела до вас Херонімо, Пето.

Стара наблизилася до Херонімо, щоб краще його роздивитися.

— …і він хоче, щоб ви жили в нас.

— Вам не буде від цього незручно?

Інес відповіла раніше, ніж Херонімо встиг щось сказати:

— Ні, новий дім великий.

— Як хочеш, доню.

— Хіба ви не приготували Херонімо подарунок?

Стара порилася у згортках під своїм ліжком, після чого поклала в руку Херонімо білий пакуночок.

— Розгорніть його.

Херонімо скорився, передусім щоб виграти час і вирішити, як йому вдіяти, щоб розірвати ці стосунки Інес із низовим згубним світом, світом зворотного боку речей, призначення яких — помирати в темряві сховків і ніколи не пізнати світла. Усередині пакуночка він знайшов три білі хустинки з найтоншого батисту, з неймовірно майстерно вишитими облямівкою й ініціалами. Яким чином могли вони вийти з-під цього ліжка, з бородавчастих рук цієї старої? То були три найгарніші й найдосконаліші хустинки, які він коли-небудь бачив у своєму житті… Якщо одного дня він і мріяв про хустки, то про ці: їхня тонкість, їхня рівновага, їхня витонченість, так, він мріяв саме про ці хустинки, саме про них, про ті, які зараз тримав у руках… Ця стара вдерлася в його мрії й поцупила їх. Адже як іще це пояснити: звідки, з якого прихованого осередку сили серед злиднів свого світу могла Пета Понсе почерпнути поняття смаку й умінь, щоб виконати таку майстерну роботу? Раптовий напад захоплення змусив його внутрішній порядок похитнутися і усвідомити Пету Понсе могутнім ворогом.

— Дякую. А тепер нам треба йти.

— Але ж, Херонімо… Хіба ти не хочеш, щоб Пета розповіла тобі історію святої? І будинку? Вона така стара, що знає речі, про які ніхто не пам’ятає.

— Я не хочу нічого знати. Ходімо.

Він узяв її за руку.

— Бувайте.

Перед тим як забрати Інес, Херонімо поклав у руки старої монету: ці покручені руки були вкриті бородавками, на їхніх пальцях росли обламані жовтуваті нігті; ці руки мали силу до всього, навіть до створення краси, яку вони не мали права створювати, бо, створивши її, вони опускали його на нижчий щабель, на щабель поціновувача бідної краси цих трьох хустинок. Надворі Інес зупинила його:

— Чому ти це зробив?

Інес плакала, поки Херонімо тягнув її за руку, він відпустив її лише після того, як вони минули пральню, де довжелезними рядами звисали на паралельних линвах білі підковдри разом зі своїми родичами серветками.

— Чому я зробив що?

— Все. Дав їй гроші.

— Я не хочу, щоб ти ще колись із нею мала справи.

— Пета врятувала мені життя.

У пральні було холодно. Це був пронизливий холод, байдужий до відблисків сонця у синюватій воді басейнів і на бруківці, на яку скрапувала вода з розвішаної білизни. Херонімо хотів остаточно звідти піти, попри плач Інес. Дитячі руки його нареченої вчепилися в нього, намагаючись зупинити його і все розповісти:

— Я була дуже маленькою. Коли мама саме мала народити Ферміна, їй було дуже погано, і щоб я їй не заважала, мене відправили до монашок, у дім Боговтілення Ла-Чимби. Пета поїхала зі мною. У домі в мене почалися жахливі болі в животі, десь тут, дуже страшні, здавалося, мене розірве зсередини. Часом мені здається, що ці болі можуть повторитися, й від цього мені стає страшно. До будинку відправляли лікарів, приїхав мій тато, до мене приїздили щодня, вони вже почали шкодувати, що відправили мене в таке далеке місце, звідки вже не могли забрати, — такою хворою я була. Лікарі нічого не розуміли. Вони лише хитали головами, й незважаючи на те, що я була маленькою, я зрозуміла, що моя доля була померти там. Я помирала, Херонімо, я помирала від чогось, чого ніхто не міг зрозуміти чи вилікувати. Кожен спалах болю мав бути останнім. Однієї ночі, коли я відчувала найстрашніший біль, прокинулася Пета. Я й досі бачу, як вона зігнулася наді мною в темряві, заспокоюючи мене, й попри всі болі я замовкла й почула цю велетенську тишу, яку часом чути в будинку. Я дозволила Петі себе роздягти. Вона наблизила свої губи до мого живота, приклала їх ось сюди, Херонімо, прямо на вогнище болю, і почала висмоктувати, висмоктувати, висмоктувати, аж доки всі мої болі повністю не зникли з останнім ковтком Пети з мого живота. Усередині мене лишилася неначе порожнеча. Вона попросила мене ніколи про це нікому не розповідати. Ти перший. Навіть мама не знає. Тоді почалося щось дуже дивне: бідолашна Пета злягла з тими самими болями, які відчувала я. Після того Пета продовжувала відчувати ці мої болі все життя.

— Відьма! Жодна з вас двох ніколи не мала покинути той проклятий дім. Вона забруднила твій розум, і тепер мені належить його очистити. Для початку я скажу твоїй мамі, що я забороняю тобі будь-коли бачитися з Петою Понсе, я накажу негайно знести будинок…

— Не смій…

Інес зробила крок до Херонімо і дряпнула його обличчя. Він відступив під натиском цих п’яти невідомих нігтів і, заплутавшись у одній із підковдр, зірвав линву. На нього впала мокра липка маса і своєю вагою повалила його на землю. Коли Херонімо вдалося звільнитися від цього мокрого савану, Інес уже не було. На руці, якою він обмацав свою щоку лишився червоний слід: глибокі подряпини від кігтів, що вміють ранити і спричиняти біль. Він використав одну з Петиних хустинок, щоб зупинити кров. Він пішов із дому потайки, щоб ніхто його не помітив.

Як це тепер пояснити? Було запізно давати задню. Шлюб справлять за сім днів.

У ранок церемонії Херонімо зайшов у базиліку Милості Божої, блискаючи червоними шрамами на лівій щоці. Він ішов проходом, оточений білими квітами і розчуленими обличчями, упевнений у собі, домінуючи над натовпом, так, що ніхто й не питав, звідки це на обличчі нареченого шрами.

Радість від одягання вишитої золотом і тісної, немов обладунки, сукні, на годину придушила в Інес жах від давання брехливої клятви своєму чоловікові під сповненим упевненістю поглядом дона Клементе, який своїми позолоченими, немов у ідола, шатами серед диму пахощів вимагав у неї перед особою всемогутнього Бога й у присутності родичів, які з'їхалися на церемонію, щоб вона не чинила лихих помислів. Перед золотим вівтарем, під звук пісень і старовинних священних слів, Інес давала неправдиву клятву, чудово розуміючи, на який крок вона йде. Коли за тиждень до цього матір привела її до дона Клементе, щоб той підготував її до шлюбу, священник, застерігаючи, що відмовляти чоловікові в тілі є смертельним гріхом, не усвідомлював, що цим самим давав у руки Інес зброю.

Вона чудово знала, як жадав її Херонімо. Саме тому в першу шлюбну ніч вона свідомо вчинила смертельний гріх і відмовила у своєму тілі чоловікові, тіло якого вона так само жадала. І відмовляла б вона йому все життя, якби на світанку її невблаганно оголене тіло поруч із тілом Херонімо не затьмарило чоловікові розум. Вона здобула перемогу: він пообіцяв їй усе, все, що вона хотіла, все, що просила, аж доки в один момент, коли вона зрозуміла, що він уже не тямив, на що дає згоду, аби лиш вона здалася, не змусила його пообіцяти, що ніколи, за жодних обставин вона не розлучиться з Петою Понсе. Відтоді Херонімо й Інес ніколи не залишалися наодинці у своєму подружньому ложі. Їх завжди супроводжувала чиясь тінь: моя, Боя, Святої. У цю першу подружню ніч дон Клементе і Пета Понсе, які боролися за свою владу, вселяли в них свої душі, немов лялькарі в маріонетки з пап’є-маше.

12

Четверо його псів гарчать, сперечаючись за шматок ще теплого, ще майже живого м’яса. Вони шматують його, гавкаючи і підкидаючи, їхні червоні слиняві роти, брунькасті піднебіння, ікла, очі палають на їхніх вузьких мордах. Коли кістку обгризено, вони знову починають танцювати довкола нього, щоб він їх погладив: мої четверо чорних псів, ніби тіні вовків, мають криваві інстинкти і важкі грізні лапи найчистішої породи. Лише поруч зі мною, господарем м’яса, яке вони їдять, і парку, який охороняють, вони поводяться слухняно.

— Кинь їм іще тельбухів.

Наймит підкидає нутрощі над псами, але вони їх не ловлять, бо гарчать і б’ються між собою… Кусайте, дурні, не відволікайтеся, не бийтеся, хіба не бачите, ця жовта сука краде ваші тельбухи, вкусіть її, вбийте її, худа сука, яка спостерігала за підвечірком моїх благородних псів, скористалася цим змішанням морд і лап, щоб викрасти в них їжу, он вона, летить, зігнувшись, тремтячи, підім’явши хвоста, тягнучи тельбух по еспланаді, аж доки не зникає за каплицею. Ще до того, як мої чорні пси здогадуються про свою ганьбу, цей робітник кидає їм нову кістку. Він зробив це, щоб відволікти їх і приховати втечу чаклунки? Певен, що на завтрашніх виборах він дорого оцінить свій голос, їстиме моє м’ясо, питиме моє вино, а потім проголосує проти мене, бо мене він ненавидить.

— Та жовта сука твоя?

— Ні, хазяйчику. Вона нічийна.

— Як це нічийна?

— Вона іноді приходить сюди попорпатися у смітті з кухні. Вона також гуляє в парку, коли ви виїжджаєте на коні разом зі своїми чорними псами.

— І чому її не виженуть із парку?

— Сеньйора не дає нам її вигнати.

Мої змучені пси влягаються у свіжому бур’яні, який росте поруч із канавою. Цілий ранок вони гасали двором, де різали телят для святкування моєї перемоги на виборах. Сьогодні там знову з’явилася жовта сука, яка облизувала закривавлені шкури, що звисали з воріт, замурзавши свою морду кров’ю, яку смоктали збожеволілі від спеки липкі мухи, там, біля свинарників з іншого боку еспланади, де кнурі чухають свої спини об огорожі. Жовта сука — це худа, жадібна, ненаситна й невтомна закарлючка, здатна з’їсти будь-що, навіть найогиднішу річ. Вона кружляє між ногами коней, прив’язаних до жердини, згорблена через своє бажання вкусити їх за кісточки. Вона обмежується обнюхуванням калюжі з власною сечею чи сечею інших тварин, немовби в очікуванні більших насолод. Треба поговорити з Інес з приводу цієї жовтої суки, так не має бути, Інес так легко прихистити таку нікчемну тварюку, як ця, хоча сама вона ніколи не виходить на сонце без капелюшка з вуаллю, а без рукавичок гілку з землі не підніме.

Був вечір, коли я влігся поруч із нею на подвір'ї. Я накрив її ноги одним пончо з вікуньї, а свої — іншим. І так ми дивилися, як на небі спалахують чудернацькі вогні зірок, поміж тіней, які звисають із дерев у парку Ринконади. Спів жаб оточує світ нашої близькості, захищаючи його від будь-якого втручання.

— Про що ти думаєш?

Інес ледь потягнулася.

— Я? Ні про що…

Чому вона не думає ні про що? Вона має про щось думати, навіть якщо це думки на кшталт, «о Боже якого огидного кольору була сукня Лаури», або, «шкода, здається, що подружнє життя Карлоса і Бланкіти зовсім не клеїться». Мабуть, це правда, ти таки не думаєш ні про що, хоча не думати ні про що в найінтимнішу мить — це захисний механізм, Інес, утеча, яка замикає твій розум, блокує його відсутністю твого єства, щоб страх і питання не чіплялися до тебе… Думай будь про що, аби лише думалося і ти могла сказати мені, про що саме ти думаєш, хай навіть про ту жовту суку, про яку я з тобою поговорю, якщо пам’ятатиму про щось настільки тривіальне, коли ти вже перебуватимеш десь не тут, зараз, поруч зі мною, а в іншому місці, де ти думаєш про щось, що є до переляку означеним, і це щось є тим самим, про що я не можу перестати думати навіть у ті моменти, коли ця справжня пристрасть, яку я відчуваю до тебе, мала б стирати будь-яку думку, твою чи мою, але її неможливо стерти відсутністю, порожнечею, яку ти мені показуєш, адже я вимагаю, щоб ти її мені показувала, бо все інше ти показувати мені не повинна, бо все інше — неправда. Я міг би відчувати до тебе огиду. Ненавидіти тебе. І знайти в іншій те, в чому твоя вперта менструальна кров мені відмовляє впродовж п’яти років шлюбу. Але я не можу. Будь-що, що є меншим за цілковите щастя, зачне жах.

Блакитний діамант загоряється в кущах парку, гасне і загоряється вдалині золотим, блимає трохи ближче і знову гасне, і поміж густих рослин народжуються спалахи, які дивляться на тебе й на мене й одразу зникають, коштовні камені, світила, очі, спалах, який ховається в листі, загоряється, множачись, розчиняючись, проминаючи між темними кущами, не підстерігаючи, а стежачи, адже це очі моїх псів, що вештаються гортензіями, повільні, червоні, рожеві, уважні, вдалині загасли ті двоє сталевих очей, які зараз загоряються ближче, тут, у кущах біля галереї, де ти і я, дві нерухомі іскри, лежимо в рівненькому рядочку тонкого, ніби листок світла, у якому вимальовується твій досконалий профіль. Я опускаю свою руку й вона буденно торкається твоєї. Ти ховаєш свій профіль, адже ти дивишся на мене, розшаровуючись в інших площинах, у яких мені відкриваються інші версії цього обличчя, яке не думає ні про що, тому що його нема, але золоті очі, сталеві очі, зелені чи сині іскри між чорного листя парку засвідчують мені, що Інес тут, а тому заспокоєні очі йдуть геть, запалюються, гаснуть, зиркають на нас у короткочасному відблиску, що розчиняється, кругом темрява, вони не бачать, тепер саме час, щоб я стер у ній все, що не є цілковитою вірою в наше щастя, зруйнував тривогу цього слова, кинутого мимохідь, ні про що, я не думаю ні про що, я маю час знищити її, тому що на листку тремтить крапля, а всередині цієї краплі — зіниця, і ця палаюча зіниця дивиться на нас, одні іскри вдалині, інші ближче, чіткі, розмиті, — очі свідків, що вимагають нашого щастя, вони спостерігають за нами, сподіваючись, що в темряві промайне тріщинка на нашому щасті, ми не можемо розчаровувати наших свідків, сповнених жаги побачити наше ідеальне кохання. Я знову торкаюся твоєї руки. Бачите, як здригається Інес, зовсім легенько, але здригається. Ви лише можете споглядати це здригання, але не відчувати його, ви лише очі, що жадають, аби ми показали їм наше щастя, тут і зараз, ви, свідки, вимагаєте цього, і якщо я негайно не виконаю вашу вимогу, якщо не покажу нашу здатність до насолоди, ви зникнете, розчинивши все, адже якщо не буде очей, що мене споглядають, я перетворюся на одну з цих костомах, котрими годую своїх чорних псів, які не впізнáють крові свого господаря і зжеруть мене, якщо я не покажу їм тут і зараз, що наше щастя є всеохопним. Я стискаю руку Інес. Вона холодна, досконала. Вона відповідає моїй руці, що заледве її стискає, і я стискаю її сильніше, і починаю тягти в напрямку масивних гортензій, щоб ми сховалися, ніби підлітки.

— Херонімо… ні…

— Так.

— У нашому розпорядженні цілий дім, ціла ніч…

— Неважливо, сюди…

— Мені страшно.

— Через що?

— Нас можуть побачити.

— Хто?

— Не знаю…

— Не будь дурепою.

Довкола нас у гущавині утворилося коло палаючих поглядів. Не бійся свідків, Інес. Глянь, які гарні їхні очі з синюватим відливом. Вони всі належать мені. Дозволь мені роздягти тебе у світлі їхніх поглядів. Ляж на це ложе з листя. Дивіться на неї, для цього ви в мене тут, і на мене також дивіться, я теж роздягаюся: захоплюйтесь моєю піднесеною силою, заздріть мені, для цього я вас годую, дивіться, як я вкладаюся з Інес на холодне ланцетоподібне листя, як я примушую розплющити її карі, зелені очі, щоб вона дивилася в ці інші блискучі очі, чий біль від споглядання нас збільшує наші постаті, як тебе пестять мої руки, мої губи, які вкривають поцілунками твою прохолоду, яка теплішає, гарячішає, палає, мій член змушує тебе стогнати, забувати, що ти ні про що не думаєш, тимчасом як я заповнюю собою всю порожнечу, в якій ти відмовляєш мені протягом усіх п’яти років нашого щастя, почуйте, як вона стогне, як зникає сором’язливість Інес, як вона падає і ще більше її оголює і ще більше притуляє до мене, як вона шепоче моє дивовижне ім’я, стогнучи у міру того, як її захоплюю, сходячи зрештою на виття, не переймаючись тим, що її почують і побачать, коли я впаду, тріумфувавши в ній, навпроти цього безміру крицевих, жовтих, зелених, крижаних, лискучих очей, які тремтливо загоряються й ховаються, виринають знову, жадаючи побачити ще, відновлюючи мою силу, щойно я бачу ці вогники поглядів у заростях, які ховали й мене, матінко Беніто, адже я стежив за ними, двоє з цих невсипущих очей у темряві парку Ринконади, двоє зіниць із цього хору, якого потребувала їхня особлива насолода, найбільш пожадливі очі, найбільш стражденні, найбільш зранені були мої, матінко Беніто, ці самі очі, які зараз, затуманені від лихоманки, дивляться на вас, їхні повіки ви намагаєтеся стулити долонями, щоб я відпочив і поспав: спи, Німенький, спи, відпочинь, поспи, заплющ очі, —кажете мені ви, — загаси свій погляд, він тобі вже послужив, стули повіки й засни, але я не можу їх заплющити, адже мої очі палають в орбітах від того, що я бачу їхню насолоду, до моїх вух долинають обривки слів і звук їхніх тіл, до мого носа — парфуми кохання, а ця рука, та, яку ви тримаєте у своїй, торкається їхніх тіл, які не помічають її в буянні почуттів, творячи щастя, аж доки очі в заростях не починали гаснути, і дон Херонімо взявся шукати їх, щоб відродитися в їхніх потьмянілих палаючих поглядах: де ви, де ви, вони пішли, Інес, вони пішли, ми залишилися в повній темряві, певно, й не було ніколи очей, які на нас споглядали, і навкруги стояла темрява, ні, он жовті очі, це знову я, я жадаю тебе, більше, ніж коли-небудь, я знаю, що ти втомлена і я втомлений, ці жовті закислі очі дивляться, як я проникаю в тебе, як ти оживаєш, закислі очі поруч із нашими, ще, ще, аж ось із Інес виривається останній крик, матінко Беніто, який був не лише криком насолоди, але й криком жаху, адже розплющивши очі, щоб побачити сузір’я блискучих поглядів свідків довкола обличчя Херонімо, вона побачила жовту суку, яка підкралася до них, щоб обнюхати й облизати соки їхніх тіл на листі, — жовта сука, захекана, слинява, вкрита прищами й бородавками, голод закарбований у її погляді, це вона володіє силою викликати крик.

Коли надійшла звістка про те, що в одному гірському селищі, у районі, в якому радикали отруїли розум шахтарів своїми обіцянками про висунення справедливих вимог, хтось учинив злочин і вкрав урни під час голосування, верхівка консервативної партії, що зібралася довкола дона Херонімо де Аскойтіа, вирішила, що найрозумніше буде позамикати двері й вікна Громадського клубу. Партія ніколи не сподівалася, що її вплив сягне шахтарських районів. Вони цілком свідомо віддали цей регіон у руки радикалів. Але якийсь безіменний бовдур, певно, несвідомий п’яничка, заскочив на коні у школу, де голосували шахтарі, й утік із урнами, щоб улестити дону Херонімо цим, як він гадав, актом героїзму. Найтяжчим наслідком цього стало те, що на площі перед Громадським клубом зібрався натовп, організований, певна річ, радикалами, які скористалися з цього дармового збігу обставин, що всю провину скидав на них, касиків, хоча цілком очевидно, що для кожного, хто мав хоча б одну звивину в голові, такий крок мав видаватися хибним у політичному плані.

Тепер було достатньо будь-чого, щоб чепурно вдягнені робітники, які примчали зі своїх містечок у головне місто провінції, перейшли до насильницьких дій і навіть пролили кров. Утім, підпоєний вином натовп безладно вештався площею. Люди курили, розбивалися на групки, проте мотивації до рішучих дій у них не було.

Дон Херонімо весь вечір сидів у Громадському клубі, осушуючи пляшку за пляшкою червоне разом зі своїми однопартійцями — в очікуванні, що натовп розсіється. Але натовп ніяк не розсіювався. Настав тьмяний вечір. Сіра бурмотлива маса почала збиратися під висадженими у два ряди пальмами, які оточували площу. Ліхтарі не запалювалися.

Дон Херонімо хотів вийти, сісти у своє авто і поїхати до Ринконади, так ніби нічого не трапилося, адже саме це і було правдою, на його думку. Проте однопартійці, які визирали крізь шпарини у вікнах, благали, щоб він цього не робив. Заради блага країни, заради блага партії він мав залишатися, чекати, вийти зараз було би подвигом, кроком, який би розв’язав бійку. Він наголошував на тому, що потрібно негайно скористатися цим моментом розгубленості натовпу навпроти Громадського клубу. Крім того, кожен мав помалу виходити, роз'їжджатися в різні боки, так ніби нічого не трапилося, адже він не вгавав їм повторювати: вони були невинні. Ба більше, було б надзвичайно корисно закарбувати у свідомості натовпу факт їхньої повної невинуватості у справі про викрадення урн. Інші ватажки, які краще знали робітничий менталітет, вважали, що краще буде потайки втекти раніше, ніж якийсь підбурювач розпалить народ. Було нерозумним іти з образливою самовпевненістю, як це пропонував Херонімо, краще було залізти на дах і прослизнути в інші будівлі, щоб із них вийти на вулиці з іншого боку, де ніхто на них не дивитиметься, адже вся увага прикута до площі, до Громадського клубу. І тоді, коли їм заманеться штурмувати його як осередок олігархів-гнобителів, вони нікого там не знайдуть.

Та дон Херонімо наполягав, що це означало б визнання відсутньої провини і стало б найкращим способом віддати себе їм на поталу і звести на пси результати виборів. Слабаки, дурні, кляті нікчеми, зрадники, вам не можна довіряти, котрий із вас, йолопів, доклав до цього руку! Касики в пончо і чоботях із острогами, які пили з Херонімо у їдальні чи походжали галереєю, не зізнавалися. Ще одну пляшку червоного, хорошу, одну з тих, які ти так бережеш, Панчо, а якщо нічого нема, то зійде будь-що, що не стало оцтом, і кілька сендвічів зі свинячим рулетом, вже нічого не лишилося, навіть хліб закінчується, а нам тут іще сидіти цілу ніч, звісно, якщо карабінери їх не розженуть, не розумію, якого милого ці кляті карабінери чекають. Ці нікчеми нас ненавидять. Гляньте, як вони там бурмотять, не наважуючись нічого зробити, поки хтось їм не скаже. Вони нам заздрять. Вони хочуть усе в нас забрати. Вони говорять про справедливі вимоги, а насправді вони лише банда нальотчиків, злочинці, які мають сидіти за ґратами. Гляньте, які вони щасливі. Звісно, принаймні з теоретичного і юридичного поглядів вони мають рацію. Дон Херонімо підвівся.

— Ходімо, Умберто.

— Так, доне Херонімо, як забажаєте.

— Що за хрінь з освітленням у цьому місці?

— Вас і в цьому звинуватять.

Натовп скупчується вздовж пальмових алей по боках і рухається в бік Громадського клубу. Деякі сеньйори визирають, намагаючись впізнати когось, щоб потім спрямувати на нього свою помсту. Над кронами пальм небо ще зберігало трохи світла, яке пронизувало голку дзвіниці парафіяльної церкви навпроти Громадського клубу з іншого боку площі, там, де чекало авто дона Херонімо. Але щоб дістатися до нього, потрібно було пройти крізь сотні мовчазних чоловіків, що дивилися на двері Громадського клубу, до якого в них не було доступу, — як там усередині, кажуть, бенкетують пишно, виграють і програють цілі статки, кажуть, що якось власник ранчо Лос-Педреґалес витягнув не ту карту й через це вкоротив собі віку, а в нас які ігри, заледве кілька песо, пляшка винця для всього столу, коли йде масть, і кивати п’ятами, коли не годен за неї заплатити, ці сотні чоловіків на площі ненавидять нас, вони щось зроблять, вони чекають, ходять із боку в бік, перешіптуються, тримаючи руки в кишенях. Ми не чуємо їхніх голосів, але скоро почуємо. Якийсь чоловік вилізає на лавку на площі й починає виголошувати промову, свавілля, несправедливість, підкуп, зрада, ці позачергові вибори, які проводилися у зв’язку зі смертю сенатора, який був із наших, показують, як вони над нами знущатимуться на наступних президентських виборах, це їхній зловісний натяк на те, якими будуть ці вибори, якщо ми дозволимо жевжикам на кшталт цього Аскойтіа…

— Маєш пістолети, Умберто?

— Так, маю.

— Дай мені більшого.

— Що ми будемо робити?

— Іди за мною!

— Але що ми робитимемо?

— Ти робитимеш те ж саме, що і я.

— Що ці божевільні задумали?

— Відімкніть двері.

— Ви хворі на голову.

— Херонімо, ні…

— Негайно відімкніть двері, кажу вам…

Вони вб’ють тебе, Херонімо, вони тебе лінчують, хіба ти не бачиш, що ненависть, яку цей безіменний натовп відчуває до нас, зосереджується довкола твоєї особи, не виходь, почекай ще трохи, подивимося, що станеться. Оскільки ніхто не виконав його наказу і не відімкнув двері, це зробив він: цей древній залізний засув — настільки важкий, що зазвичай його підіймало двоє людей, — він підійняв сам. Під тканиною його білої куртки напружилися руки, його обличчя на хвилину розчервонілося так, що його сині очі аж засяяли. Крики назовні стихли, щойно хтось помітив:

— Вони відчиняють.

— Дивіться…

Двері відчинилися, й він вийшов. Він надягнув капелюха після того, як глянув на небо, ніби побоюючись, що піде дощ. Він викинув на землю свою сигару. Із висоти сходів він дивився на них. По натовпу пробігся шепіт. Трохи далі від основної маси людей хтось кликав одне одного: іди сюди, ходіть, жевжик вийшов, іди сюди, не проґавте, таке варто побачити, вони збігалися захекані з усіх куточків площі, залишаючи порожніми бари, напіввідчиненими двері будинків, все містечко зібралося на площі, щоб побачити дона Херонімо де Аскойтіа. Запанувала мить приголомшення, руки поховалися в кишені, балачки й цигарки загасли, тому що потрібно було дивитися. Лише вода байдуже текла крізь отвори в тілах німф із фонтану, який прикрашав центр площі.

Хтось вигукнув:

— Хай він говорить!

— Так, хай пояснює!

— Мені нема чого пояснювати.

І він спустився сходами.

— Гаразд, пропустіть мене, я їду на ферму, тут нема чого більше робити…

Його голос не був публічним. Він був спокійним, приватним, таким, яким він мені стільки разів казав: повертаймося до Ринконади, вже пізно, я не хочу, щоб Інес хвилювалася. Він зупинився, щоб запалити ще одну сигару. Він не квапився. Він зробив крок уперед і натовп відступив, даючи йому дорогу. Він пішов не так, як я гадав, — повз фонтан із грайливими німфами через центр площі, звідки було зручніше дістатися до авто. Він спокійно крокував пальмовою алеєю скраю площі, ніби нічого не трапилося, розсікаючи натовп на вузеньку вуличку понурих облич під солом’яними брилями, тіл, що смердять вином, стиснутих, але опущених кулаків. На зовнішніх краях цього стовпотворіння ті, хто повилізав на лавки і ліхтарні стовпи, щоб краще бачити і кричати, почали підбурювати: потовчіть його, вбийте його, каструйте цього сраного крутелика…

— Чому ще не світять ліхтарі?

— Уже час, це провина мера.

— Не переставай робити те ж, що і я.

— Добре.

Із наближенням дона Херонімо до парафіяльної церкви краї натовпу почали заряджати жорстокістю його центр. У повітрі літали капелюхи. Крики, які несли в собі ім’я негідника, й жадання пустити в хід кинджали, непристойні вигуки, образи, весь гнів народний стікався до центру натовпу довкола дона Херонімо, який ішов, покурюючи чергову сигару в цій просіці однакових облич, що невпинно звужувалася.

— Дайте мені пройти.

Погано поголений велетень запитав:

— Куди ви йдете?

— До своєї машини.

Велетень не зрушив із місця.

— Дай мені пройти.

Просіка ще більше звузилася. То була мить перед кровопролиттям. Дон Херонімо це передбачив: він позадкував до дверей церкви, сперся об них і дістав свого пістолета:

— Що хочете?

Всі замовкли.

— Га? Кажіть. Чого ви, в сраку, хочете?

Перший ряд півкола зробив крок назад, злякавшись пістолета. Немов одержимий, немов зненацька сп’янілий від того, що його хоробрість подіяла, він почав кричати на них, погрожуючи півколу людей пістолетом:

— Ну що, срані голодранці, кажіть, кажіть мені, що я вам зробив, що ви такі злі, що ви, в сраку, хочете, ви такі тупі, що навіть не здатні сказати, чого хочете, ви навіть і не знаєте, чого ви такі злі, плюгаві голодранці, срані боягузи…

Я побачив, як блиснув кинджал. Якась рука потягнулася за пістолетом під пончо. Якась гілляка напоготові, якась палиця, чийсь стиснутий кулак, хтось нагнувся, щоб підняти камінь, якийсь гнівний погляд — усе притискало його до дверей церкви, які раптом відчинилися і проковтнули дона Херонімо.

Уже всередині я допоміг пароху замкнути двері. Кулаки цих хижих звірів гатили по дверях церкви, а з людської маси лунали крики.

— Слідуйте за мною, сюди, я вже поставив драбину, щоб ви вилізли на дах і перейшли по ньому до сусіднього будинку. Там на вас чекає авто. Ні, не ваше, щоб ніхто не запідозрив.

Обманутий, заскочений зненацька втечею винуватця, розлючений від того, що нікуди було вилити гнів, натовп трохи покричав, та зрештою почав розходитися, безладно, не знаючи що робити, адже двері парафіяльної церкви вибити було неможливо. Якими б радикальними вони не були, але церква залишалася церквою. Священник допоміг нам вилізти на дах. Згори було видно, що біля церкви ще стояв натовп. Раптом хтось крикнув:

— Он він… Он він…

Я пам’ятаю ту підняту руку, матінко Беніто, пам’ятаю риси обличчя першого чоловіка, який указав на дах, пам’ятаю кожен той погляд, який на нас здійнявся.

— Де?

— Он він іде.

Маса знову згуртувалася довкола свого центру. Он він, біжить дахом будинку пароха, дивіться, це дон Херонімо де Аскойтіа, він тікає, хіба не бачите, крутелик тікає, дивіться, дивіться на нього, тисячі свідків спрямували свій погляд на дона Херонімо, який зупинився на даху, велетенський, героїчний, видатна тінь на тлі ледь світлого неба.

— Убийте його.

Пролунав постріл.

На очах тисяч людей, які потім давали свідчення про ті події, шляхетна постать дона Херонімо де Аскойтіа зігнулася від болю, втратила рівновагу й упала у внутрішній двір дому священника, який замість того, щоб віддати винного на поталу юрбі, сховав його.

Коли натовп на площі усвідомив, що саме зробив якийсь несвідомий бовдур, ким, власне, були вони всі, люди почали питати, хто то був, хто це зробив, хто цей йолоп, хто цей злочинець, це був ти, Лучо, ні, то був Анаклето, ні, я не маю пістолета, то був він, то був ти, той, що в сірому капелюсі мав пістолета, то, певно, був той гостровусий тип, якого ніхто з нас не знає, оно гостровусий тікає, ні, він не тікає, я його знаю, він і мухи не скривдить, ніхто не тікає, ніхто не знає, що то був за злочинець, який убив його, бо ж убивством нічого не досягнеш, ці жевжики завжди залишатимуться у виграші, бляха, але цей дон Херонімо — жевжик із яйцями, це ж треба бути таким хоробрим, він образив нас, він нас зневажає, поневолює, експлуатує, він нас обмане, підмажеться перед президентськими виборами, скуповуватиме голоси за свого кандидата, споюватиме нас вином зі своїх льохів, вантажитиме нас на вози, ніби худобу, щоб відвезти на дільниці, де ми голосуватимемо за його кандидата, так, треба було вбити цього мажора. З’явилися карабінери на конях, щоб заарештувати когось, але кого, і за що, гаразд, хай хтось скаже, що сталося, у будь-якому разі треба розігнати цей натовп, бо ніхто не може заарештувати тисячу людей, де сенатор, сенатор точно вийшов, але він уже може бути мертвий, досить, додому, кожен у свій куток, не здіймайте галасу, потім всіх опитаємо, треба когось заарештувати, байдуже кого, ми ніколи не розкриємо цю справу, розходьтеся… І ось нікого вже не лишилося на площі. Капітан постукав у двері парафіяльної церкви. Священник довго не відчиняв.

— Проходьте, капітане, проходьте. Ви саме вчасно.

Так цю подію змальовує історія, матінко Беніто, так її описували в газетах і так я переніс її на ці сторінки, які ви зараз читаєте. Але пораненим упав не дон Херонімо, матінко Беніто, а я.

Коли він кричав: срані голодранці, гаразд, ось я, кажіть, що ви хочете, плюгаві голодранці, що я вам такого зробив, що ви так розгнівалися, — притягуючи до себе тисячі поглядів на площі, де ще не загорілися ліхтарі, я залишався майже непоміченим за складками його пончо. Я нікого не бачив. Він був сам проти знавіснілого натовпу, готового напасти на нього, але не напав. А втім, матінко Беніто, вам я можу в цьому зізнатися, бо я хворий із лихоманкою, а хворі мають свої пільги, хоча я й був із ним, я був і проти нього, озлоблений разом із ними, я ненавидів його через те, що моєму голосові завжди бракувало владності, щоб крикнути: срані голодранці, що ви хочете, досить із вас, ідіть геть, якщо ви нічого не хочете, — я бажав перейти на їхній бік, тому що мене він теж ображав, незважаючи на те, що мене оберігало його пончо, ще раз перейти на бік безіменної маси, помножити мою ненависть у сотнях тих, хто його ненавидів, потонути в морі тих, хто збирався його лінчувати, бути разом із жертвами, які мали перетворитися на катів, так, матінко Беніто, чому б не зізнатися вам у правді: у ту мить моя жага стати доном Херонімо й оволодіти голосом, який би не звучав абсурдно, кричачи «срані голодранці», була такою нестримною, що я кинув би його з превеликим задоволенням, щоб ми разом його четвертували, заволоділи його нутрощами, впилися його стогонами, його руїною, кінцем його щастя, його кров’ю. Я б міг це зробити, матінко. Люди знали мене, як людину, якій він довіряв у всьому, передусім у речах, яких він волів не робити особисто. Крикнути їм: це він винен, я, Умберто Пеньялоса, його секретар, присягаюся вам, що це все задумав він. Цього було б досить, аби на нього напали з палицями й ножами і я уздрів видовище крові дона Херонімо, пролитої до наших ніг.

А що тоді сталося би зі мною? Що тоді сталося б із тими ще благенькими рисами, яких набувало моє обличчя? Чи цією дією я не поклав би край можливостям бути частиною дона Херонімо де Аскойтіа? Тоді я принаймні був його частиною, такою незначною, що мене майже не було видно поруч із його постаттю, але все ж частиною. Саме тому я дозволив їм загрозливо, але бездіяльно на нього дивитися, адже так хоча б щось із цієї ненависті, яка відображала всю могутність його влади, стосувалося б і мене.

Парафіяльний священник відчинив нам двері. Ми замкнулися зсередини. У нього на подвір’ї стояла напоготові драбина, щоб по ній піднятися на дах і звідти перелізти на будинок позаду, де на нас чекало авто, щоб утекти, поки увага народу була прикута до церкви. Оскільки я був легший, то поліз першим, щоб перевірити міцність покритої мохом черепиці. Усе було просто: піднятися по драбині з боку подвір’я священникового дому і спуститися з іншого боку, де біля сусіднього будинку так само чекала драбина. Я сказав дону Херонімо, щоб він трохи почекав, поки я перевірю, чи з того боку все готово. Але нагорі я вже не міг себе контролювати. Почувши голосіння натовпу, скупченого під дверима церкви, я не міг стриматися, матінко Беніто, я мав зупинитися на скаті даху обличчям до площі.

— Умберто…

Дон Херонімо кликав мене.

— Ти збожеволів? Що ти робиш?

Я не міг йому відповісти. Я зупинився на хвилину, на дві хвилини на даху обличчям до площі. Я крикнув:

— Убийте мене, якщо хочете, срані голодранці, ось я…

У хроніках немає запису про мій голос, бо мій голос нечутний. Мої слова не ввійшли в історію. Але хтось на мене вказав. Тисячі очей бачили на даху дона Херонімо де Аскойтіа. Прозвучав постріл. Тисячі свідків бачили, як я зігнувся від болю, якого мені завдала куля, що заділа плече точно тут, матінко Беніто, у місці, яке багато років тому зачепила досконала рукавичка дона Херонімо. Мій шрам твердне, ніби вузол, наливається кров’ю, ніби стигма. У мене не могло не зостатися тавра, яке б нагадувало, що тисяча очей, таких самих безіменних, як і мої, були свідками того, що я — Херонімо де Аскойтіа. Я не вкрав його особистість. Вони самі надали її мені. В історії цей момент закарбувався як кульмінаційний момент влади олігархів, яка відтак почала йти на спад. Яка б публіка не читала про цей історичний епізод, байдуже, прихильна вона до консерваторів чи ні, вона не здатна приховати захоплення відвагою, із якою дон Херонімо де Аскойтіа вийшов у той вечір на площу. Публіка й досі не знає, що вона насправді захоплюється Умберто Пеньялосою, героїчною й закривавленою постаттю, яка їх образила у вогні світила, що гасло.

— Обережно, Умберто…

— Його вбили?

Ні, мене не вбили. Скрутившись від болю, я втратив рівновагу й упав у двір. Я зміг ухопитися за ринву, поки священник біг до мене з драбиною, а дон Херонімо намагався спустити мене на своїх руках. Я знепритомнів. Мене поклали в коридорі парохового дому біля вазонів із бегоніями і зворушливими клітками, у яких щебетали пересмішники і шпаки.

Про що я неймовірно шкодую у своєму житті, матінко Беніто, так це про те, що в ту свою зоряну мить, єдину мить, коли я був головним героєм, а не масовкою, ту коротку мить, коли дон Херонімо й парох розірвали мою сорочку й лікували мою рану, я провів непритомним. Я не зберіг спогадів про ту мить. Бо за кілька хвилин, як я прийшов до тями, то побачив оголену руку дона Херонімо, заплямовану кров’ю, так, моєю кров’ю, матінко Беніто, кров’ю Умберто Пеньялоси, яку йому забинтовували в тому ж місці, що боліло мені. Коли бинтування завершилося, мою поранену руку приклали до його і щосили струсонули раною, щоб із неї вилилася вся можлива кров, аби надати фальшивим героїчним бинтам вражаючого вигляду. Ми мали діяти швидко, сказав він мені, інакше вони б зрозуміли, що то ти, а не я впав поранений, цією нагодою просто необхідно скористатися, адже завдяки цьому замаху на моє життя (так, це був замах на ваше життя, я й не міг сподіватися на щось більше, ніж на роль випадкового втілення вашої відваги), я маю на руках зброю проти тих, хто спробує звинуватити мене у зловживаннях, я покажу свою закривавлену руку карабінерам і журналістам, які намагаються звинуватити мене в нехтуванні законами, ось, вони вже гупають у двері церкви, щоб їм відчинили. Мене позбулися за п’ять хвилин — підняли драбиною на дах, стримуй свій біль, Умберто, зрештою не так уже все там серйозно, нехай ніхто не дізнається, що ти поранений, підіймайся сам, спускайся з іншого боку і зникай, про тебе ніхто не питатиме, сідай хутко в машину та їдь у Ринконаду. І я поїхав за місто. Випарувався.

Дон Херонімо де Аскойтіа, переодягнений у кров Умберто Пеньялоси, вийшов із дверей церкви, щоб зустріти представників влади, показати їм свою кров, заявити, що це вже край, що ця країна не дає жодних гарантій тим, хто жертвує собою, служачи їй, адже органів влади не існує, ніхто не дотримується навіть найбазовіших законів і водночас має нахабство звинувачувати у зловживаннях його, людину, яка представляє порядок, він би не міг такого вчинити, ні, навіщо шукати винного, якщо несуттєво, хто саме стріляв, як не має значення й сама рана, що має значення, так це позиція політичної партії-опонента, яка використала бідолашного нерозумного робітника, піднадженого провокаторами, які добре вміють зникати, коли надходить час виконувати обіцянки, щоб він прибрав мене, Херонімо де Аскойтіа, адже я здобув беззаперечну перемогу на справедливих виборах. Він дав розлогі коментарі журналістам, які одразу передали їх до столичних газет. Того ж вечора вийшов терміновий додаток до газети з фотографією Херонімо (Інес зберігає кілька пожовклих примірників в одній із валіз у своїй келії), священника з його шпаками, натовпу на площі й довгою і палкою розповіддю про замах.

Дон Херонімо знову тріумфально крокував площею із перев’язаною рукою, виблискуючи моєю кров’ю перед свідками, які тепер були позбавлені жорстокості, у супроводі кінного ескорту карабінерів. Це був дон Херонімо де Аскойтіа, сенатор республіки. Незважаючи на усмішку, на його вухах і виснаженому обличчі було видно біль від рани, хоча він не втомлювався наполягати, що то пусте, не турбуйтеся про мою рану, на кону важливіші речі. На площі і в корчмах почав ширитися поголос, що йому ще не мали змоги витягти кулю, що вона застрягла в кістці, що рукою він більше ворушити не зможе і, мабуть, її доведеться ампутувати, ну, не геть усю відрізати, звісно, але… Гляньте на жевжика, навіть волоском не поворушив, елегантний, як завжди, але й хоробрий цей жевжик… Може, й не такий він гордий, як кажуть, може, й вийде з нього великий сенатор.

13

Інес часто проводила вечори в товаристві Пети Понсе, коли Херонімо залишав її одну в Ринконаді. Разом вони оживляли теми дитинства: пригадували людей, що тонули в забутті, ігри, які навряд чи були іграми, бабаїв, улюблені справи, вони виконували зворушливу роботу зі збереження того, що вже саме не в змозі існувати. Усе це оживало в кімнаті старої в кінці останньої галереї останнього подвір’я, де незмінно чекає Пета Понсе, матінко Беніто, де потрісканий тиньк оголює шари глини і де вологість малює потворні обличчя того, що там же, там же, матінко Беніто, могло й може статися.

Тоді, коли двоє жінок теревенили про дрібниці, заховані в норі старої, вмуровані у глибину лабіринтів будинків Ринконади, Херонімо виконував свої славетні чоловічі обов’язки: виїжджав у поле на чолі гурту людей, які за його наказом рили канали, що ними мали здобрювати чергові сто соток землі, керував робітниками, втомленими збором винограду, зводив нові льохи, нові зерносховища, показував, яких тварин пора відправляти на забій. Він ніколи не згадував Пету. Влада його мовчанки стирала її. Але коли подружжя вирушало до міста, Пета Понсе їхала з ними. На початку шлюбу, коли відчай ще не додавав гіркоти щастю, Інес розважалася зі своєю нянькою тим, що в’язала Боєві одяг, шила сорочечки, вишивала ініціали й усміхнені закарлючки на його тонесенькому одязі. Але з часом, коли поява спадкоємця почала затягуватися, не залишалося нічого іншого, крім як замовляти служби, молитися вечорами і продовжувати в’язати й шити вже з меншою надією. Говорити з Херонімо про людинку, якої їм бракувало, було неможливо. Він би не допустив, щоб така тема порушила силувано щасливі контури його поточного медальйона.

Для цього була Пета Понсе, яка приймала той біль, котрий Інес змушена була замовчувати. Вона говорила й говорила, місячи біль, який зростав із кожним безплідним роком, переживаючи разом із нянькою те, що вона не могла пережити зі своїм чоловіком, бо передусім потрібно бути гарною, елегантною, ніжною, пристрасною, жаданою всіма, і всі перестануть її жадати, щойно дізнаються, що вечорами вона ходила в кімнатку своєї няньки, аби безперестанку говорити, розшивати досконалість, молитися святій Риті Касійській, заступниці безнадійних, і плакати. Мабуть, не усвідомлюючи цього (а втім ні, матінко Беніто, я не здивуюся, якщо в них була таємна угода, в якій вівся облік можливої тривалості надії, а тому обидві жінки чітко розуміли, що роблять), у міру того, як німе невдоволення подружжя зростало, а ймовірність народження Боя все віддалялася вглиб коридору, звідки чулося лише слово «ніщо, ніщо, ніщо», я не думаю ні про що, розмір дитячого одягу, який шили дві жінки, почав зменшуватися і зменшуватися впродовж цих досконалих п’яти років, аж доки вони не стали шити і в’язати одяг, який прийшовся б упору хіба маленькій ляльці. Крім того, вони розважалися ще й тим, що з картону й тонких паличок, які вони добували з сірникових коробок, виготовляли столи, стільці, комоди і шафи, а ще робили вазони з розфарбованої хлібної м’якушки, щоразу менші й менші, й у міру того, як свята Рита Касійська, заступниця безнадійних, й решта сил залишалися глухими до їхніх молитов, ці предмети й цей одяг ставали настільки дрібними, матінко Беніто, що їх треба було брати пінцетом і розглядати крізь лупу, аби насолодитися маніакальною вишуканістю всіх деталей. В один із цих днів, до того як Ірис повернеться з Рима, я заведу вас до її келії, щоб показати Боєві речі, так, я серйозно, хочете, можемо піти туди прямо зараз, щоб ви переконалися, що я кажу правду, — я обнишпорив усі шухляди цього валізоподібного світу, бо в мені живе спокуса поцупити звідти щось, щоб прикрасити шале, у якому житиме Ірис Мателуна після того, як народиться Бой. Я знаю ті трикотажні простирадла, атласні ковдри, в’язані чи вишиті костюмчики, все, що Інес робила з Петою Понсе у дальній кімнаті дому, коли в них іще жевріла надія, що Рита Касійська чи їхня родинна свята їх почують. Проте в найнижчих шухлядах цього світу, де все ретельно класифіковано відповідно до хронології відчаю, лежать інші речі, які зменшуються в розмірі з кожною новою шухлядою, свята Рита більше нас не чує, треба молитися Інес де Аскойтіа, але ж Інес не свята, Пето, хіба не байдуже, чи вона свята, вона навіть не блаженна, але ж є й несвяті душі, здатні творити дива, речі, значно більші за дива, що їх творять святі з вівтарів, ці несвяті душі блукають світом, вони не зникають, вони живуть із нами, вони можуть нам зарадити, помолімося Інес де Аскойтіа, віддаймося їй, твоїй пращурці, хай вона порадить, що робити, адже так тривати не може, — і вони продовжували в’язати все більше зменшених речей, адже й блаженна не помагала їм і не давала ради, ці речі зменшувалися з кожним безплідним місяцем, аж доки в останній коробці останньої шухляди цього світу не з’явилися настільки крихітні меблі й одяг, що мені страшно до них торкатися, бо боюся їх зламати. Цілі вечори я проводив у келії Інес, бачачи, як із кожним новим ящиком з року в рік, з місяця в місяць, з тижня в тиждень розчинялися її надії, аж доки вони не стали зовсім мініатюрними, як тоді, коли Інес призначила мені побачення тут, у кімнаті Пети Понсе. Так далі бути не могло. Було неможливо будувати і в’язати ще менші речі, адже не існувало настільки тонких ниток і такої прозорої деревини, а крім того неможливо було розірвати коло досконалості, яким Херонімо оточував себе і свою дружину. Та інша Інес, з минулого, не відповідала на закликання цих двох збожеволілих жінок, які не знали, що робити. Це був кінець. Надія вичерпалася. Не допомагала жодна сила.

Та чи жодна? Я певен, що, зрештою, та свята дівчинка з родинної легенди Аскойтіа — це та сама дівчинка-відьма, яку широке батькове пончо висмикнуло зсередини байки, щоб урятувати від ореолу ганьби, я певен, що саме ця істота нашепотіла зрештою план у Петине уважне вухо. Спонукувана ними обома Інес призначила мені зустріч у кімнаті своєї няньки в ніч виборів.

Тоді як дон Херонімо, переодягнений в Умберто Пеньялосу, тріумфував на площі міста, автомобіль, у якому я їхав, скоцюбившись від болю рани дона Херонімо, стукотів колесами по ґрунтових дорогах, які в ті часи вели до Ринконади. Так, він украв у мене мою рану, матінко Беніто, та я запевняю вас, що ніхто не може вкрасти рану, уникнувши покарання. Якби він попросив її в мене позичити, я б залюбки на це пристав, адже я захоплювався доном Херонімо, та він її в мене вкрав, коли я був не при тямі, він забрав її в мене, не спитавши, переконаний у тому, що моя рана, як і все моє, була його власністю. Забравши в мене її, він мене зцілив. Так, матінко Беніто, це він перетворив мене на Херонімо де Аскойтіа, він і тисячі очей свідків на площі, він і журналісти, які описували мою хоробрість.

У світлі ліхтарів, які хиталися в руках слуг, Інес зустрічала біля в'їзду в парк авто, яким я ніколи не користувався, за тим винятком, коли супроводжував дона Херонімо. Я вискочив із машини, немов не відчував ні втоми, ні болю. Як ви, як ви почуваєтеся, як Херонімо, коли він повернеться? Поки ми йшли коридором, що прилягав до парку, супроводжувані блискотом собачих очей, я розповів їй усю правду про те, що сталося. У мене тремтіли коліна, так ніби я мав знову знепритомніти. Інес узяла мене під руку: ляжте сюди, на лежак Херонімо, дозвольте мені вкрити ваші ноги його пледом, дозвольте трохи з вами посидіти, доки вам не стане краще, не дай Боже з вами щось трапиться, — мені б вистачило торкнутися її руки моєю, щоб усе сталося. Я відчув, як її захоплення розпалює мене цією турботою, спрямованою на нову людину, якою був я. Вона розпитувала мене, все більше й більше обтяжуючи потоком своїх запитань, так наче вона, як і я, бажала, щоб куля, яке розсікла мені плече, досягла серця її чоловіка. І це не дивина, матінко Беніто, що Інес мала такі почуття, зрештою, вона, як і я, була не більше ніж служницею дона Херонімо, служницею, чиєю роботою мало бути приведення на світ сина, який мав урятувати батька.

Сказавши це, матінко Беніто, я розумію, що Інес не могла бажати смерті Херонімо так, як бажав цього я, бо вона його кохала. Я був певен у її коханні тієї ночі, адже оскільки я був Херонімо, то відчув кохання Інес, коли та мене торкалася. Я здригнувся. Вона спитала, чи мені холодно. Так… Так… Трохи, хоча ніч була теплою. Я наполіг, що мені краще піти до ліжка. Вона провела мене до дверей моєї спальні. Вона збиралася завершити переміну, вона збиралася зайти в мою кімнату й віддатися мені як чоловіку. Та вона не заходила.

— Добраніч, Умберто.

— Добраніч…

— А, ще одне: якщо будете погано почуватися, чи вам болітиме рука, зайдіть до Пети Понсе. Вона знає всі мої таємниці і зберігає їх, тому вона може знати, що рана ваша, а не Херонімо… Вона так мало спить і так багато відає, вона знахарка…

Знахарка, звідниця, відьма, повитуха, плакальниця, довірена особа — усі професії старих — вишивальниця, в’язальниця, казкарка, зберігачка традицій і забобонів, хранителька непридатних речей під ліжком, сміття своїх господарів, володарка хвороб, темряви, страху, болю, несповідуваних зізнань, самотності й сорому, які інші не в стані витримати. Я часто зазирав у гості до кімнатки Пети Понсе. Я сідав разом із нею біля жаровні, на якій грілася вода на мате, і підсмажував на вугіллі шматочки цукру, аж доки напівморок кімнати не оповивав солодкий дим. У чайнику кипіла вода. Вона наливала її в калабасу, куди, крім самого мате, клала гілочку кропу, трохи чекала, помішувала і сьорбала: смачне, пийте першим, доне Умберто, — і я сьорбав, а вона доливала води й сьорбала сама, після чого знову доливала води і я пив чергове гаряченьке мате, не відчуваючи огиди від того, що бомбілья переходила з її борознистих губ до моїх, адже цим контактом через спільне мате ми утверджували симетрію наших позицій щодо Херонімо й Інес. Говорили ми мало. Про що було говорити мені, випускнику університету, письменнику, з такою старою, як Пета Понсе? Ми обговорювали те, хто чим хворів і що треба було зробити, щоб зарадити цьому, і про те, коли ми повернемося до столиці, бо насувалися холоди. Коли доходило до Інес чи Херонімо, наші слова відпливали різними курсами, залишаючи посередині порожнечу, але то була порожнеча, яка заповнювала всі наші розмови своїм упізнаваним значенням, хоча казали ми лише, що деньочок сьогодні хороший, хоча вчора було так хмарно, і що чому звільнили Діонісіо, і коли повернеться з відпустки Росальба, і що з такими дощами на нас чекає холодна осінь. Банальна балачка, але ніхто не вміє так смачно заварювати мате, як Пета Понсе, на нього підсідаєш, після того як спробував її мате, інше вже не має смаку, і я приходив, повертався до Пети Понсе, щоб поговорити про те, про що ми не могли говорити, бо навіть наші господарі не наважувалися говорити на цю тему, а оскільки ми, зрештою, були лише їхніми слугами… Мені подобалося приходити до Пети й сідати на підлогу біля жаровні, на ту саму підлогу, на яку сідала Інес, щоб передати старій свій біль і відтак, позбавившись болю, стати вільною, щоб продовжувати своє життя разом із Херонімо в межах медальйона досконалого подружнього щастя. Я приходив до Пети попити мате. Посидіти біля цієї жаровні. Але і щоб через цю стару доторкнутися до Інес, повноціннішу за Інес-дружину Херонімо. Часом я розумів, що якимись манівцями, на позір безбарвними фразами Пети, Інес просила мене про порятунок:

— Сьогодні дівчинка була якась сумна…

— Чому?

— Цього вечора вона виглядала зовсім зле… Хоча зі здоров’ям у неї добре.

Ми з Петою знали, що їй було зле. Я навіть не питав. Ці речі мали залишатися німими, бо в глибині цієї тиші я бачив свою долю, і якби я цю тишу порушив, то з нею зникла б і доля. З часом це «зовсім зле» Інес, повторене старою, почало перетворюватися на гнітючий крик, яким вона вже не просила про допомогу, а вимагала її від мене, я був її слугою, й вона, Інес, чий чоловік платив мені гроші, мала право скористатися моїми послугами. Дівчинці зле. Зовсім зле. Вона сумна. Вона дуже пригнічена. Я боюся, якщо нічого з нею не вдіяти, то щось може статися. Інесіті зовсім зле. А я дивився на те, як вона осяює красою своєї в’язаної сукні мандаринового кольору весь салон, зустрічаючи гостей на вечерю з нагоди її дня народження, на яку мене не запросили. Або часом я бачив, як вона з чоловіком скакала на чарівних каурих конях довжелезними осінніми алеями.

Коли її руки не могли більше виготовляти меблів і шити одягу, Пета запропонувала їй план. Приведи його до мене, — каже мені твоя пращурка-відьма, яка говорить моїми вустами, — приведи мені його, приведи мені дона Херонімо, Інес, переконай його, що я існую, хай він мене побачить, вона каже, що якщо він погодиться однієї ночі покохатися з тобою тут, у моїй кімнаті, на брудних простирадлах мого ліжка, що смердять моїм старим тілом, на матраці, під яким ховається безмір загадкових пакунків, у цій темряві, що пахне зіпсованими речами, спокійній темряві, яку збурюватиме лише дрізд, що стрибатиме в клітці поруч із ліжком, і тоді, Інесіто, тоді, клянуся тобі, ти завагітнієш.

Звісно. Але як закликати Херонімо в цю кімнату, як привести його сюди, в кімнату Пети, якщо Пети не існувало, адже його відраза до неї нівелювала її? Натомість я, її слуга, міг прийти — він украв мою рану, й Інес, прощаючись зі мною біля дверей моєї спальні, сказала мені це без слів: ти — це він.

Коли пізніше вночі мене розбудив біль від рани, яка зашморгом стискала мою руку, я був цілком певен у тому, що той біль був несправжнім, своєю владою Пета Понсе тисла мені на рану, щоб я скоріше прийшов у ту нору на побачення з Інес, щоб я виконав свій обов’язок слуги, — за це ви отримуєте гроші, доне Умберто, хіба не бачите, що заради цього вас тут тримають на платні, не спіть, уставайте, вам не можна спати, доне Умберто, ви потрібні Інес, ходіть, ми чекаємо на вас у моїй кімнаті, якщо ви не прийдете, я зроблю так, що ваша рука болітиме сильніше, набагато сильніше, вона залишиться назавжди скаліченою, ходіть, ходіть, ми чекаємо на вас, це має статися зараз, ходіть… негайно…

Я насилу вдягнувся, бо біль від моєї рани заважав вільно рухати рукою. Я минав подвір’я за подвір’ям, коридори, глиняні лабіринти, порожні кімнати, безглузді покої, анархію зведених кілька століть тому забутих будівель, я губився в цих коридорах зі зморщеної старої глини, але ні, я не губився, матінко Беніто, оскільки я наближався, мій біль ущухав, указуючи на те, що напрям був правильним, Пета направляла мене сюди, вела мене, тягла вглиб цих глиняних коридорів і подвір’їв. Я зрозумів, що це були правильні двері, адже раптом рука перестала боліти. Я відчинив їх. Усередині було тихо, довкола розносився дим від цукру, що підсмажувався на вугіллі, у клітці дріботів дрізд. Зовні в будинку й на полі стояла змовницька тиша. Позаду мене відчинилися ці двері і згодом зачинилися.

— Херонімо.

Так, так, я Херонімо де Аскойтіа, ось моя кровоточива рана, яка це доводить, — я взяв її у свої руки. Я переніс її на ліжко Пети. Інес плакала, повторюючи ім’я Херонімо, щоб стерти рештки Умберто, і поки вона повторювала це ім’я, Херонімо ріс, так, так, зітри Умберто, який дозволяє себе стирати, аби лиш доторкнутися до тебе, я Херонімо, торкнись мене, ти знаєш мою плоть, не бійся, я Херонімо і я буду ним вічно, якщо ти мені дозволиш. Я спробував її поцілувати, але вона відвернула від мене свої вуста, матінко Беніто, зрозумійте, я тримав свої губи на відстані від її обличчя, ніби то були брудні губи. Попри все, я не був Херонімо. Лише мій величезний орган був Херонімо. Вона його впізнала. Тому вона дозволила мені припідняти сукню, розсунути свої ноги, запропонувала себе, тримаючи на відстані моє обличчя й тіло, щоб ніщо, крім мого члена, який був Херонімо, не могло її торкатися, щоб мої руки не могли насолодитися її красою, щоб у мені не згасала ностальгія слуги, який прислуговує, і вона казала: Херонімо, Херонімо, і Херонімо проник у неї, матінко Беніто, залишивши Умберто осторонь, онімілого відтоді, адже вона не хотіла чути мого голосу, який вимагав би в неї визнати мене. Пето, примусь її дозволити мені торкнутися хоча б її руки, ти маєш на це владу. Але вона не дозволила мені й цього, адже руки Інес були зайняті тим, що віддаляли від себе все, крім мого члена. Я, шкаралупа Умберто Пеньялоси, був їй ні до чого. Тому я й прийшов стерегти цей повний сміття, старизни, мотлоху, покинутих речей будинок.

У коридорі загорілося все світло. Четверо чорних псів стрибають, танцюють, гавкають довкола Херонімо де Аскойтіа, поки він відправляє машину, наказуючи, щоб вона була подана о сьомій ранку, бо о тій годині йому треба буде повертатися до столиці. А тепер спати. Пси намагаються облизати його, випрошуючи увагу й ласку.

— Ідіть собі, я втомився.

Інес проводить його до спальні. Він не має настрою відповідати на питання чи щось обговорювати, лише спати, вже пізно, втомився, втомився, стільки турбот, і ще стільки всього зробити і так мало часу на сон, мені муляють ці бинти, зніми їх, Інес, будь ласка, так, усі, ні, з чого ти взяла, що мені болить рука, якщо Умберто тобі вже, мабуть, розповів, що поранили не мене, а його, ти маєш відмити мені кров Умберто теплою водою, нема гіршого відчуття за відчуття сухої крові, особливо якщо це кров іншої людини, — губкою, з милом, щоб відмився весь цей бруд, який у мене в’ївся, хоча це й не чужа кров, Інес, я купив її, щоб він зробив мені цю послугу, я плачу: Умберто, хороший чоловік цей Умберто, услужливий, на нього можна покластися в усьому, я зроблю йому хороший подарунок, чого йому бракує, як гадаєш, мені здається, йому будуть до вподоби плащ із крислатим капелюхом, адже він любить видавати себе за письменника в колі своїх друзяк у кав’ярнях, і він розумний, він має виняткову освіченість як для людини, яка ніде не подорожувала, ти ж сама бачиш, як часто ми говоримо з ним про речі, які тобі невтямки. А тепер відмий його кров із моєї руки. Вона вже мені ні до чого, вона зіграла свою роль, тепер це просто непотрібна кірка, яку ти змиваєш з моєї руки теплою водою з парфумованим милом, щоб зранку, коли прийде час їхати, ти перев’язала мене чистими бинтами, які продовжать життя цьому обману. Добраніч, Інес. Мені треба виспатися, бо завтра на мене чекає важкий день, незважаючи на тріумф.

Кожне з них влягається у своє ліжко. Світло гасне. Проходить кілька, а можливо й багато хвилин, Херонімо не знає скільки, тому що ніч розтягується і стискається, а він розплющує і заплющує очі, не розуміючи, чи вдалося йому поспати, не тямлячи, котра година, він знов прокидається від криків зграї чайок, які летять у напрямку ставу. Він уважно слухає. Уночі обшир його земель починає набувати форми у світлі місяця, який перелічує байдужість речей, якими він володіє, знову пролітає зграя чайок, можливо, та, можливо, інша, скаче кінь, везучи на собі невідомого вершника в невідомому напрямку, гавкіт собак, одних поблизу, інших — ген-ген далеко, окреслює вночі неймовірну ширину поля, ще одна собака, яка гавкотить трохи західніше, мабуть, мажордомова, а хтось гавкає ще ближче, прямо тут, під вікном, у плющі, настільки близько, що я чую звук її тіла, що треться об листя, здається, що стогін сходить із моєї спальні, так ніби скавучить Інес, а тепер вона не скавучить, а стогне, вона не перестає стогнати під моїм вікном, і тепер її скавучання розрізає собою ніч, знову зачинаються тихі схлипування, які переростають у виття, яке не дає мені спати, ще одне виття, і ще одне, воно тягнеться дугою аж до самого місяця. Чому, чому саме сьогодні, коли мені треба відпочити, чому? Звідки цей незрозумілий потяг псів до виття на місяць? Чому на нього виє ця сука саме в цю ніч, саме під моїм вікном? Херонімо підводиться. Він іде до вікна, щоб відігнати її.

— Облиш її.

Це перші слова, які сказала Інес за багато годин. Чи відомо їй, чому ця сука виє вночі, що вона хоче сказати місяцю, яку звістку йому несе, які секрети ховає в цьому сріблястому мороці, де все росте і множиться, й живе, непідвладне йому? Ця сука не має більше вити. Він — дон Херонімо де Аскойтіа, якому треба виспатися, щоб завтра вирушити до столиці робити важливі заяви. Сука знову зачинає вити.

— Ця сука не дає мені спати.

Інес мовчить.

— Чого парком вештається ця жовта сука?

Він встає. Хай Інес відповідає.

— …я її вижену…

— Ні.

Херонімо знову падає у своє ліжко. Безкарна жовта сука бігає між заростями в парку, бесідує з місяцем, стогне, тікає і знову наближається, всідається і нестримно виє під його вікном. Запановує тиша, яка зовсім не тиша, бо павуки, терміти, жуки проживають свої метушливі життя в цих кущах і деревах, які належать йому, вони тягнуть шматок листочка, перелізають через циклопічну перешкоду у вигляді гілки, викопують дірки, вкриті білуватою слиною, за кілька хвилин вони множаться тисячами поколінь, які вигризають коридори у стовбурах дерев або ширять іржаву пляму хвороби на зворотному боці листка, я чую все це в тиші, я здатен відчувати це все, аж доки жовта сука знову не всідається під моїм вікном, щоб привітати місяць своїм виттям. Херонімо взуває капці. Інес повторює:

— Ні.

— Я маю її вигнати.

Різко зав’язавши пояс халата, він розуміє, що вчинить:

— Я вб’ю її.

— Ні.

— Ця жовта сука твоя?

— Ні.

— Отже?

Інес хапає його, намагається не дати вийти з кімнати, але Херонімо відпихає її та виходить. У коридорі він зупиняється, щоб свистом прикликати четвірку своїх псів… Ну звісно, ось чому сука безнаказано виє, бо його чотирьох благородних псів замкнули сонних на внутрішньому подвір’ї під апельсиновим деревом. Вони прибігають до нього й починають танцювати.

— Спокійно… Спокійно… Ходімо…

Чорні пси коряться йому. Вони йдуть позаду нього, мов тіні, лапи напоготові, ікла заховані. Вазон із мальвами. Трохи далі — лук. Огорожа з лаврів, а потім плямка жорстви — а ось і сука виє під вікном, не знаючи, що він уже не в спальні, а між лаврів, готовий її покарати.

Витягнувши шию, вона вказує своїм гострим носом у самий центр неба і кладе край своєму виттю, яке є частиною цього царства зростання, скреготу, перетягання й розмноження. Балаканина безіменних створінь стає обтяжливою. Аж ось ворогиня чотирьох псів зачинає новий виск, спочатку слабенький і жалісний, але який згодом перетвориться на незрозуміле повідомлення, якщо він його не обірве. Херонімо вказує на суку. Він клацає пальцями і його пси зриваються, однієї миті достатньо, клубок слини, лап, крові й землі, одна хвилина, не більше, за яку мої четверо псів, немов тіні вовків, убивають її, обриваючи її діалог зі світилом-спільником.

Наступного дня ми з доном Херонімо вирушаємо до столиці. Я не мав часу, щоб прочесати парк у пошуках решток, які б усе підтвердили, маю зізнатися, мені ніколи не спадало на думку це зробити, — настільки впевненим я в цьому був, що попервах то була моя єдина дійсність.

Лише через кілька місяців по тому, коли стало відомо про щасливу вагітність Інес де Аскойтіа й ми повернулися на відпочинок сюди, в Ринконаду, я скорився спокусі розпитати садівників, які мали би прибирати жорству довкола лаврів. Жоден із них не пригадував ні решток, ні слідів боротьби чи крові, нічого, адже зрозуміло, що труп нічийної, голодної і бородавчастої псиці — це щось, що не завдають собі клопоту запам’ятовувати навіть найскромніші помічники садівника, не знаю, хазяйчику, може й було що, не пам’ятаю, як мені пам’ятати, чи жовта вона була, чи ні, хіба ми згадаємо, чи вона була пошматована й мертва, якщо ми навіть не пам’ятаємо, чи знаходили тіло якоїсь суки, крім того, минуло три місяці від тих подій, хазяїне, люди про таке забувають, у цьому великому парку збирається стільки сміття.

А якщо сука не здохла? Що як Інес не прийшла на побачення зі мною, коли сука її прикривала? У її животі росте Бой. Не залишилося жодних доказів того, що тієї ночі Херонімо покинув спальню, щоб Інес, використовуючи криваве алібі, яке принесла в жертву її няня, могла вислизнути й зустрітися зі мною. Можливо, жовта сука не померла, як у версії Мерседес Барросо, можливо, вона серед нас, жива й вільна, можливо, вона переслідувала мене, схованого в одежах чергової старої, аж сюди, не даючи вийти, щоб я спокутував те, що належить спокутувати, і сховав те, що належить сховати. Хіба ви не розумієте, матінко Беніто, що існує страхітлива ймовірність того, що тієї ночі Інес і Херонімо, як зазвичай, кохалися у спальні, щоб розслабитися після важкого дня, а тим часом усе найголовніше відбувалося на іншому плані?

Такі старі, як Пета Понсе, мають здібності вигинати і плутати час, вони його множать і ділять, події переломлюються в їхніх бородавчастих руках, як у найяскравішій призмі, вони ріжуть послідовний хід подій на шматки, які розставляють паралельно один до одного, вони вивертають ці шматки, закручують їх, створюючи структури, які допомагають їм втілювати в життя їхні наміри. Потрібно було, щоб Інес народила Херонімо сина. Вона мала народити його швидко, інакше б усе зруйнувалося. То була божевільна мить, у яку час спливає прямо перед початком катастрофи, яку може зупинити лише негайне втручання — пожертвувати ким-небудь і як-небудь, адже далі так було неможна (звідки їм узяти тоншу нитку, не існує прозорішого дерева й паперу), принизитися й ранити, заміняючи й крадучи, помста перемішана з коханням і щастям, сором зі славою, злоба з насолодою. Чи можливо дізнатися напевне, що то Пета Понсе влаштувала події тієї ночі, і як, і що вона влаштувала? Мабуть, жовта сука не вмерла. Мабуть, жодна частина моєї плоті не торкнулась Інес, але…

…Неймовірно, неймовірно, матінко Беніто, це мало статися, моя ностальгія й ностальгія мого батька будуть впокоєні, адже моя жадоба досягнула єдиного об’єкта, здатного наситити всіх Пеньялос, адже нарешті ми перестанемо бути просто свідками краси, а станемо її частиною. Вона прийшла з темряви. Я взяв її за руку, відвів до ліжка й оволодів, як я вже казав. За межами тиші, яка нас усамітнювала, гадаю, я чув виття жертви і те, як у куряві пилу шматували її чорні пси. А втім, тиша в кімнаті була настільки глибокою, що я сумніваюся, чи мені вдалося б щось почути, крім дихання моєї партнерки в ліжку. Я не чув стогону суки, бо Інес і Херонімо кохалися в спальні, усамітнені іншою тишею, відмінною від тієї, яка усамітнювала нас, але ж кого вона усамітнювала, кого, матінко Беніто, у цій пітьмі я, можливо, не подарував своє кохання Інес, але подарував іншій — Петі, Петі Понсе, яка замінила Інес, адже вона — це та пара, яка відповідає мені, Пета, зношена, стара, зіпсована, брудна, мій велетенський член проник у неї, насолоджувався її порочною плоттю, я стогнав від задоволення поруч із її бородавчастими руками, її закислими очима, випрошуючи поцілунок у її скоцюбленого від зморшок рота, у темряві тієї ночі лише очі дрозда бачили, що червива від наближення смерті піхва старої проковтнула мій чарівний новий член, мене впустила в себе ця зіпсована плоть.

У момент оргазму вона крикнула:

— Херонімо.

А я крикнув:

— Інес.

Ми з Петою залишилися осторонь насолоди. Я і вона, темне подружжя, зачали сина, якого не могло зачати подружжя світле. Це все влаштувала стара: рану в руку, очі свідків, які дивилися на нас у парку, виття суки, спільника-місяця, темряву тієї й іншої кімнати і навіть самотність моєї, бо іноді я плекаю надію на те, що Пета втрутилася й у мій сон, я наважуюся припустити, що все це був сон, а оскільки його підлаштувала Пета, він переживався мною як щось реальне. Що достатньо було побачити все це уві сні, щоб Інес завагітніла, що ми насправді не кохалися з Петою водночас із ними, на цих брудних ковдрах, на цьому поїдженому міллю матраці, який лежить на скрипучому ліжку, що ховає незрозумілі пакунки, які ми, старі, зберігаємо під ліжками. Садівники не знайшли труп суки і страх нічного жахіття вдерся у моє безсоння. Жертва й далі на мене чатує. Я зміг стати чоловіком Інес, не будучи Херонімо. Моє призначення, як і призначення Пети, — залишатися осторонь самого кохання, але не механічної його складової: коли Інес упала в утомлені руки Херонімо, їх оживили ми, бо в темряві кімнати гротескного подружжя наші стражденні погляди шукали й бачили їхні обличчя на наших спотворених ностальгією лицях, виконуючи на брудних простирадлах нашу місію.

Страх належить до речей, які забути найлегше, матінко Беніто. Є тисячі способів його оминути, ви це знаєте, не можна постійно жити на межі страху, саме тому ви читаєте «Отче наш», «Слався Царице», «Богородицю Діву», саме щоб утекти від страху, ви пожертвували власним життям, поховавши його в безглуздості цього дому. Коли вагітність Інес нарешті підтвердили, мені вдалося на деякий час забути про страх, я був засліплений усвідомленням того, що хоча дон Херонімо й украв мою плодовитість, я вкрав його силу. Здавалося, його член, що дарував насолоду, вичерпався, перетворився на присоромленого підмайстра, а мій власний, на противагу, виріс і став червоним, ніби головешка. Мабуть, щось подібне трапилося і з Петою: через те, що рештки жертовної суки були викинуті з парку, не лишивши сліду навіть у пам’яті помічників садівників, Пета відродилася. Усім здавалося, що ця її нова енергія пов’язана із захватом від споглядання її дівчинки, що мала народити сина. Але ні. Не з ним.

Із кожним днем із усе більшою певністю в підморгуваннях її вологих очей, у посмикуванні її рота я відчував, що мене переслідувала ця відразлива стара, яка тієї ночі в темряві своєї кімнати оживила моїм членом у своєму сухому тілі сексуальність, яку вона в ту мить украла в Інес, подарувавши їй натомість радощі материнства. Ці радощі позбавили Інес будь-якої жаги, але розпалили її в старій, яка невтомно мене переслідує, щоб повторити огидний акт тієї ночі, а я не хочу, матінко Беніто, я відмовляюся, я продовжую відмовлятися, я хочу гарну Інес, з м’якою шкірою і пружними грудьми, контурами тіла, про які мріють мої руки: густе волосся, пахви, потилиця й солодкий пах. Ні, Пето. Не переслідуй мене. Мій член, що жадав краси, почав гноїтися від зарази, яку я підчепив від твоєї червивої плоті, не шукай мене, помри нарешті, облиш упевненість у тому, що я — твоя пара, через те, що я такий самий безпорадний і нікчемний, страх від твого переслідування змусив мене укритися тут, я не належу їй, матінко Беніто, але все ж краще сказати, що таки належу, аби вона дала мені спокій, доки народиться Бой, Інес пообіцяла тобі, що ти будеш повитухою, коли народиться дитина, хоча ти нею й не будеш, бо Херонімо каже: хай вона вірить, Умберто, навіщо ти їй заперечуєш, як тобі взагалі могло спасти на думку, що я дозволю, аби якась дурна знахарка приймала в Інес пологи й була присутня під час народження Боя, але щоб обидві вони заспокоїлися, хай вірять моєму слову, а я тим часом найму найкращих фахівців. А потім я її позбудуся. Вона не більше ніж іграшка, лялька з ганчір’я на догоду Інес. Хай собі поки шиють, в’яжуть, вишивають, а потім ми викинемо цю ганчірку на сміття, не кажи їм нічого, Умберто, з тобою я можу говорити про таке, про все на світі, через страх кохатися з Інес, коли вона носить усередині себе мого сина, я почуваюся таким невдоволеним, Умберто, я гарячий чоловік, я не можу й далі утримуватися, склади мені компанію, ходи зі мною, оскільки я не можу торкатися Інес, бо ж і вона сама не хоче, щоб її торкалися, я маю застосовувати свою силу з іншими жінками, знайди мені жінок, ходімо до хвойд, бо я не хочу спати з конкретною жінкою, а лише з жінками безликими, знайди мені якийсь непримітний бордель, ти ж знаєш усі закутки цього міста, заплати хазяйці публічного дому скільки вона захоче, щоб я завжди мав наймолодших жінок, хай вона закриє дім від сторонніх осіб, щоб лише я і ти могли ввійти, влаштуй мені це, ти ж завжди мені все так добре влаштовуєш, ходи зі мною до доньї Флори, у неї завжди для мене є юні тіла, дивися, як я роздягаю цю жінку на ім’я Роса, я знімаю з нею спідницю, голублю її, щоб вона збудилася від моїх пестощів, цю звуть Ортенсія, вона має великі груди, а я ними бавлюся, не виходь із кімнати, Умберто, дивися, як роздягаюся я, немов пестячи себе, залишайся тут, щоб ти міг бачити, як я здатен кохатися, я хочу, щоб ти досягнув екстазу від споглядання моєї мужності, якої в тебе нема, від споглядання моєї мудрості в цьому невідомому тобі мистецтві, моєї здатності долати вдаваний опір Віолети, позич мені своїх заздрощів, щоб я здобув силу, дивися на переплетення наших тіл, розпізнавай наші слова, розмазані поцілунками, на запах нашої близькості, торкайся нас рукою, щоб твоя шкіра страждала, бо я досконалий, хоча коли я наодинці з Інес, то я недосконалий, ти це знаєш, Умберто, я розумію, що страх зіпсувати дитину, яку вона носить у своєму череві, є не більше ніж казочками старих, але цього виправдання досить, щоб я не міг уповні розкрити свою силу з тієї ночі, коли я зачав Боя, ти є володарем моєї сили, Умберто, ти забрав її так, як я забрав рану на твоїй руці, ти не можеш ніколи залишати мене самого, я потребую твого заздрісного погляду, щоб я й далі був чоловіком, бо як ні, все що в мене залишиться, — цей в’ялий ледь теплий шмат м’яса між ногами, — і я дивився на нього, матінко Беніто, невпинно й болісно я дивився на нього поглядом, сповненим заздрощів, проте не лише ними, матінко Беніто, а ще зневагою. Знайте це. Бо коли він кохався з Віолетою, чи Росою, чи Ортенсією, чи Лілою з дозволу мого погляду, я не лише розпалював його й оволодівав жінкою, якою володів він, але й проникав у нього своєю силою, я проникав у цього самця, робив його моїм підором, примушуючи вити від насолоди в обіймах мого погляду, хоча й він думав, що його задоволення походило від іншого, я карав свого господаря, перетворюючи його на приниженого, моя зневага росла й потворила його, дон Херонімо більше не міг не бути підором мого погляду, який порочив його, аж доки без мого проникнення він уже не міг відчувати насолоди: що завгодно, Умберто, все, чого забажаєш, тільки завжди будь поруч. Уночі, самотній у своєму ліжку свідка, адже ліжка свідків завжди самотні, я став чути, як Пета Понсе блукає зовні моєї кімнати, як вона кашляє і прочищає горло, кроки її нечутні, як і кроки старих у цьому будинку, я бачив, як вона стежить за мною з-за дерева чи дверей, з напівпричиненого вікна, в очікуванні, що я прийду, але я ніколи не прийду, я не бажаю повторювати цю сцену, її не існувало, то було лише нічне жахіття, що зачинає потвор, й воно продовжує бути ним, адже Пета й далі тиняється домом, не розумію, як вона здогадалася, що я тут, мабуть, Даміана їй сказала, але я не певен, чи знає вона Даміану, і чи Даміана знає, хто я такий, звісно, Даміана відома своєю любов’ю до вулиць, а на вулицях, кажуть, багато чого можна дізнатися, пліткування жіночок на розі, які тримають у сумках хліб чи овочі або чекають на кінець своєї зміни, поголос же шириться з рогу на ріг, звісно, Пета Понсе тепер мене не впізнає, після того як доктор Асула змінив своїми операціями моє обличчя, однак мій погляд, його він мені не змінив, він не вкрав моїх сповнених болю очей, я бережу їх, дон Херонімо не може примусити доктора Асулу мене їх позбавити, бо вони — це єдине, що належить мені.

Але до чого це все, якщо мав народитися Бой? Усе було готове. Херонімо вдалося нарешті висмикнути Інес зі статичного медальйона досконалого подружнього щастя — своєю галантною рукою він веде її до усталених приписів наступного медальйона, в якому вони фігуруватимуть як батьки. Тим часом ми з Петою, фантастичні істоти, гротескні потвори, виконуємо нашу місію з підтримки симетрії ззовні цього нового медальйона, ніби пара пишних геральдичних тварин.

Але коли Херонімо нарешті привідкрив завіси колиски, щоб побачити свого довгоочікуваного нащадка, він хотів убити його на місці: це огидне тільце, що звивається довкола власного горба, це обличчя, що зяє бридкою борозною, у якій губи, піднебіння й ніс оголюють сороміття кісток і тканин у незв’язній масі червонуватих обрисів, то було змішання, безлад, якась інша, гірша за смерть, подоба.

14

Дон Херонімо де Аскойтіа наказав прибрати з будинків Ринконади всі меблі, килими, книжки і картини, які б натякали на зовнішній світ, щоб нічого не викликало в його сина бажання пізнати те, що йому ніколи не доведеться пізнати. Крім того, він наказав замурувати всі двері й вікна, які виходили назовні, за винятком одних дверей, ключ від яких він зберіг для себе. Маєток перетворився на порожню запечатану шкаралупу, що складалася з низки безлюдних приміщень, із коридорів і пасажів, обрамлених мурами, з яких можна було дістатися лише внутрішніх двориків, де він наказав позрубувати класичні апельсинові дерева, бугенвілії, гортензії, лілеї, висаджені в рядок, і натомість висадити чагарники, підстрижені в чітких геометричних формах, які би приховували їхню природну буйність. Він наказав зруйнувати скупчені біля шляхетного крила кімнати — хай буде знищений цей огидний лабіринт із глини, із галерей, коридорів, двориків і льохів, потрібно було розтріпати ці тканини і з’єднання саману, розв’язати вузли, які повиростали з роками, сковуючи й принижуючи чистоту чотирьох подвір’їв, призначених його сину. Щоб розмістити прислугу Боя, було побудовано кілька павільйонів у парку, про який він ніколи не дізнається. Він наказав зрубати всі дерева, крони яких можна було розгледіти з глибини будинку. Також він розпорядився, щоб останнє внутрішнє подвір’я, там де був ставок, закрили величезним нездоланним муром, а навпроти цього квадратного ставка він звів Діану — мисливицю із сірого каменю, вирізьблену згідно з його вимогами, — горбату, з акромегалічною щелепою, кривими ногами, із сагайдаком на горбі й молодим місяцем на зморшкуватому лобі. Решту подвір’їв він прикрасив іншими кам’яними потворами: оголеного Аполлона вирізьбили в горбатому тілі з майбутніми рисами обличчя Боя-підлітка: гаргулячі ніс і нижня щелепа, асиметричні вуха, заяча губа, непропорційні руки й велетенський член, який ще з пелюшок викликав захоплені ахи й охи в медсестер. Зростаючи, Бой мав упізнавати свою досконалість у фігурі цього Аполлона, а свої сексуальні інстинкти, щойно вони в нього прокинуться, спрямовувати на фігуру Діани-мисливиці чи Венери, вкритої віспинами й обдарованої фантастичного розміру попсованим целюлітом задом, яка грайливо пострибувала в оброслому плющем гроті.

Дон Херонімо подбав про всі ці деталі, бо все, що б оточувало Боя, не мало бути негарним, нікчемним чи посполитим. Негарність — це одне. Але зовсім інше — це потворність, що за своїм масштабом нагадує красу, але цілком вивернуту назовні, а отже цим заслуговує на такі самі привілеї. Потворність була єдиним, що дон Херонімо де Аскойтіа збирався запропонувати синові.

Він наказав своєму секретареві, щоб той обнишпорив міста, села, хутори, порти, шахти в пошуках мешканців, які були б гідними того, щоб оселитися у світі Боя. Спочатку знайти їх було важко, адже потвори схильні ховатися, усамітнюючи ганебність своєї долі в мерзенних схованках. Утім, Умберто Пеньялоса швидко став експертом із потвор. В одному з монастирів провінції він, до прикладу, знайшов брата, який мав слабку віру, проте гострий розум, а ще вражаючої величини горб. Він кілька разів приходив до нього, спокушаючи щедрою платнею й життям, якому він міг надати будь-якої форми, у світі, де потворність буде не аномалією, а нормою. Брат Матео втік із монастиря, де стільки років ховав свій страх за шатами побожності. У будинках розпусти, на ярмарках, у цирках в бідних районах Умберто наймав найрізноманітніших карликів — із велетенськими головами, зі зморшкуватими, ніби в постарілих ляльок, обличчями, коротконогих, жадібних, гордих, розумних, писклявоголосих. Він знайшов міс Доллі, знамениту найтовстішу на світі жінку, почварну ожирілу пані, яка ходила перевальцем і красувалася в бікіні з блискітками, танцюючи на тирсі циркового манежу разом із Ларрі, її чоловіком, клоуном із довжелезними руками й ногами й малюсінькою, ніби в булавки, головою, яка хиталася на тонкій довгій шиї.

Уночі, коли потвори вилізають зі своїх нір і приходять у парки й пустища на околицях міст, Умберто Пеньялоса чатував на окремих огидних істот, і якщо їхнє самітництво ще не знищило в них решти розуму, наймав їх на службу до Боя. Так він знайшов Берту, в якої була паралізована вся нижня частина тіла, яку вона тягла за собою, ніби хвіст ящірки, силою своїх гіпертрофованих рук; ця особа була відомою в усіх найдешевших кінозалах району, де вона, розлігшись на дерев’яних лавах, пожирала очима мудрість кінофільмів. Чи, скажімо, Мельчор, що читав газети й журнали у своїй печері на звалищі й нагадував суцільну малинову пляму зі згустками, що стирали всі риси його обличчя. Зрештою, для Умберто Пеньялоси стало питанням честі постачати дону Херонімо щоразу більш чудернацькі екземпляри, унікальні створіння з покрученими носами і щелепами і хаотично розкиданими по всьому роту жовтими зубами, акромегалічних гігантів, прозорих, ніби примари, альбіносок, дівчат із пінгвінячими кінцівками й кажанячими вухами, персонажів, чиї дефекти перебували за межами негарності, а отже могли перейти до шляхетної категорії потворного.

Незважаючи на усамітненість потвор, між ними швидко почали ширитися чутки, що один екстравагантний добродій пропонує чудернацькі суми грошей за їхні послуги. Відтак, через деякий час Умберто Пеньялосі вже не доводилося пірнати в міську ніч, щоб висмикувати потвор із їхніх нір, адже вони стали сходитися самі, без запрошення, до дверей будинку дона Херонімо, збираючись надворі в галасливу юрму, в очікуванні аудієнції, виставляючи високу ціну за те, що донедавна було їхнім тягарем, випрошуючи посади, місця, роботи, будь-якого куточка в цьому світі без принижень, який пропонував їм цей сеньйор. Дон Херонімо отримував листи, телеграми, звіти, детальні описи, фотографії. Потвори стікалися звідусіль: спускалися з гір, вибиралися з лісів і вилізали з підвалів, вони прибували з найдальших регіонів і навіть із-за кордону, щоб вимолити собі перепустку до раю, який створював дон Херонімо де Аскойтіа.

У кабінеті поруч із бібліотекою дона Херонімо Умберто Пеньялоса проводив із цим натовпом співбесіди, радіючи його розмаїттю. Найвинятковішим екземплярам він дозволяв заходити в бібліотеку, там після огляду й розмови з ними дон Херонімо давав їм на підпис угоду або виганяв. Виганяв він, зрештою, небагатьох. Ішлося головне не про те, щоб оточити Боя потворами, свідомими того, що вони роблять, але й надати цим потворам першої категорії «суб-потвор», які б їх оточували, прислуговували їм пекарями, молочарями, теслями, бляхарями, городниками, робітниками, усе заради того, щоб світ нормального залишився якомога далі і зрештою зовсім зник.

Із цією «елітою» потвор першого класу, яка дбатиме про Боя й виховуватиме його, Херонімо проводив делікатну роботу, намагаючись переконати в тому, що бути аномальним, потворним не є нижчою стадією розвитку роду людського, щодо якої інші мають право на зневагу і співчуття; ці реакції, — пояснював дон Херонімо, — є лише первинними і ховають за собою двоякість нечуваних доти почуттів, дуже схожих на заздрощі чи соромітний еротизм, який викликають у них такі дивовижні істоти, як вони, — потвори. Тому що нормальні люди наважуються сприймати лише звичну шкалу, що відділяє гарне від негарного, що кінець-кінцем є лише відтінками одного й того ж. Потвора ж, навпаки, — пристрасно підкреслював дон Херонімо, надихаючи їх своїм містицизмом, — належить до іншого виду, привілейованого виду з власними правами й особливими канонами, які виключають поняття краси й огидності як маловажливі категорії, адже потворність, по суті, є кульмінацією обох цих якостей, узагальнених і доведених до абсолюту. Нормальні люди відчувають страх перед незвичним, а тому вони закривають у спеціальних установах чи циркових клітках, тиснучи зусебіч своєю зневагою, щоб позбавити їх їхньої сили. Але він, дон Херонімо де Аскойтіа, поверне їм їхні привілеї, подвоїть їх, помножить стократно.

Із цією метою, а також як відшкодування за те, що вони служитимуть Бою, — такій самій потворі, яка, втім, на відміну від них ніколи не мала пізнати приниження від життя у світі жорстоких людей, — він готував свій маєток Ринконаду, чиїми подвір’ями й осінніми алеями в щасливі часи гуляло його досконале кохання, яке могло привести у світ лише таку чарівну істоту, як Бой. Хлопчик мав рости, не виходячи за межі цих геометричних сірих подвір'їв, не знаючи нікого, крім своїх слуг, які мали з першого дня вчити його, що він був початком і кінцем цієї створеної спеціально для нього космогонії. Він не міг і не мав під жодним приводом запідозрити нічого іншого чи пізнати ту руйнівну ностальгію за насолодами, яких знали вони, слуги, і яких їх позбавили через те, що вони народилися й жили у світі, не прилаштованому під них. Та чи варто було, — почали запитувати потвори, — жертвувати собою заради уявного стирання світу, існування якого, на жаль, уже зробило їх жертвами? Що вони робитимуть з тією щедрою платнею і непохитною впевненістю у власній вищості, якщо доступ вони матимуть лише до абстракції подвір’їв і спорожнілих кімнат, де зростатиме Бой? Ні, ні, ні… Зрозумійте, — закликав їх дон Херонімо, крім свого заробітку ви отримаєте всю Ринконаду, де ви зможете організувати власний світ із власною мораллю, політикою й економікою, з усіма обмеженнями і свободами, які вам замануться, з усіма насолодами і стражданнями, які спадуть вам на думку, — він давав їм повну свободу вигадати власний лад чи безлад, так само як він вигадував власний порядок для свого сина. Вимога лише одна: Бой ніколи не повинен запідозрити існування страждання і насолоди, щастя й недолі, від яких захищали стіни його штучного світу, а ще щоб він не чув звуків музики, що долинають здалеку.

Не всі розуміли складних намірів дона Херонімо. Дехто, наляканий цими вимогами, повернувся до своїх схованок у диких закутках, до своїх печер серед кущів ожини, до монастирів і цирків. Проте деякі слухали і вчували. Емператрис, до прикладу, ставила багато дуже слушних запитань. Її найняли першою. Вона доводилася дону Херонімо родичкою і належала до однієї зі збіднілих гілок його родини, та попри це мала достатню освіченість, яку вона підтримувала читанням журналів і книжок. Вона керувала майстернею з шиття вишуканої спідньої білизни, де незважаючи на свій зріст хлопчика-мізинчика, свою величезну голову, слинявий рот, ікла й подвійне підборіддя, як у бульдога, наганяла на робітниць жах. Вона керуватиме Боєвим герметичним домом. Вона була єдиною потворою, яка спілкувалася з доном Херонімо на рівних, адже як родичка, хоча й далека, мала до нього особистий доступ, оминаючи кабінет секретаря, який чергував поруч із бібліотекою.

— А як щодо Умберто?

— Що тебе цікавить про Умберто?

Вона запалила сигарету і схрестила ноги.

— У якому він перебуватиме статусі відносно нас?

— Я вже тобі казав. Уся влада сходитиме з нього. Ти маєш сприймати його не стільки як мого представника в Ринконаді, скільки як мене, втіленого в ньому, який житиме серед вас і дбатиме про Боя. Після нашої останньої зустрічі наступного тижня ви не зможете спілкуватися зі мною напряму, а лише через Умберто. Покаранням за будь-яку спробу безпосереднього спілкування буде вигнання.

— Це і мене стосується, твоєї родички?

— Облиш ці дурощі, Емператрис, забудь про родинні зв’язки, зрештою, нас із тобою ріднить лише якась давно забута прабаба. Умберто буде мною серед вас, і лише йому потрібно буде спілкуватися зі мною раз на рік.

Емператрис затріпотіла на сірих диванних подушках із велюру. Її ноги заледве сягали краю сидіння, вона нагадувала розпутну ляльку, яка пахла парфумами «Міцуко».

— Ти не відповів на моє запитання, Херонімо.

— Гаразд, що тоді?

— Те, про що ми говорили між собою, те, що турбує мене, Берту, Мельчора…

— Невже?

— Дивися, щоб не йти манівцями, річ ось у чому — Умберто не є потворою. Він нормальний, пересічний, не особливо привабливий і цілком незначний. Проте ти маєш зрозуміти, що його присутність серед нас буде доволі неоднозначною.

— Чому це?

— Тому що своєю присутністю він постійно нагадуватиме нам про те, ким ми не є. Зрештою ми його зненавидимо.

— Мабуть, твоя правда. Проте роль Умберто серед вас важлива принаймні з двох причин. По-перше, як єдиний нормальний у світі потвор, саме він перейде до категорії виродків, ненормальних, перетворюючи на нормальних вас. Для Боя він стане втіленням потворного.

— Цікаво. А що за друга причина?

— Умберто — надзвичайно талановитий письменник, якому не вистачало спокою і нагоди, щоб повністю розкрити свої творчі здібності. Я доручив йому скласти хроніку світу Боя, написати історію моєї відваги відокремити сина від контексту життя.

Емператрис видихнула клуб диму.

— То Умберто письменник? Я й не знала. Цікаво. Це може виявитися найцікавішим, що є в Ринконаді…

Задяки неймовірно щедрому авансу, виплаченому доном Херонімо де Аскойтіа, вони змогли позбутися всього, чим володіли раніше, своїх скромних костюмів, які ховали їхні видатні деформації, своїх сутан і уборів, свого брудного дрантя, своїх циркових, театральних чи бордельних шат, і осісти в Ринконаді зі свіжим гардеробом. Берта принесла з собою чотири валізи, повні черевиків — лакованих, зі шкіри ящірки і крокодила, позолочених вечірніх з підборами-шпильками і без підборів, матованих шкіряних для занять спортом, і навіть одну пару, як пліткували про це з першого дня, з пряжками зі щирих діамантів. Басиліо, акромегалічний головань із дивовижною силою, хизувався футболками із зображенням Супермена, Мерилін Монро, Че Ґевари, атласними купальними шортами, футбольними бутсами з підсиленими шипами, рушниками й халатами з ініціалами чемпіона. Емператрис через пів години після того, як приїхала в маєток, почала приміряти оксамитові тюрбани гранатового кольору, каракулеві фески, солом’яні брилі, шапочки з тюлю кольору мальви, які вона привезла в дюжині коробок. А доктор Асула, чий іспанський акцент із самого початку викликав у всіх повагу, зі своїм єдиним оком, що блищало від щастя практично в центрі його лоба, й руками, що були мов лапи хижого птаха, повісив десять нових костюмів з англійських тканин на вішаки з червоного дерева, обравши з них один не дуже темний і досить легкий костюм, щоб у перший день похизуватися ним у парку, споглядаючи із захватом величні гірські хребти цієї американської країни, куди за шалені гроші його привіз дон Херонімо де Аскойтіа, щоб доглядати за своїм сином.

Після цього почався переполох з обрання кімнат і кабінетів, які кожен оздоблював за власним смаком, використовуючи предмети, які були забрані з подвір’їв і кімнат Боя на користь абстрактної сіризни: делікатні стільчики в стилі директуар, пастельну картину Розальби Карр’єри[38], велетенський захід сонця над декоративними руїнами з підписом Клода Лоррена[39], венеційські комоди, декоративні меблі з маркетрі, гардини з тьмяного шовку, генуезького оксамиту, туалю, які віддавали тому, хто найголосніше вижчав або найсильніше штовхався. Басиліо, якого не цікавили ці дрібнички, всміхався — на підлозі своєї кімнати він розстелив пречудовий спальний мішок від Еберкромбі й Фітча, стіни прикрасив фотографіями футбольних команд і музичних гуртів, а в сусідній спальні повісив боксерську грушу для тренувань.

Було літо. Цикади задавали тон звичного концерту спеки у величному парку. Потвори, яким не настала черга наглядати за Боєм, поодягали купальні костюми і пішли до басейну. Берта своїми широкими, ніби коріння, руками натирала олією багряні згустки Мельчора, а він натомість натирав Берті її нерухомі ноги, аж до самих ступнів, взутих у черевички з блискітками. Вони мовчки лежали одне біля одного із заплющеними очима під темними окулярами й засмагали. Із затінку Емператрис казала Мелісі, що оскільки вона була альбіноскою, то не могла повністю виставляти себе під промені сонця:

— Це станеться, от побачите, вони ще одружаться, до того ж Берта сказала мені, що я буду її кумою. У мене є одна моделька з егретом, якраз те що треба. Ті, хто утримувався від плавання, пили коктейлі під кольоровими парасольками або грали на лугу в крокет чи футбол. Ларрі й міс Доллі, закінчивши зі своєю роботою з укладання Боя спати, розляглися в коридорі. Кожному своє, так чи інакше, — шепотіла Берта, — щодо мене, то цього Ларрі ні за які гроші не треба, такий довгий, фу, — а Емператрис, яка шукала своїм собачим язиком вишеньку на дні келиха свого Мангеттена, кивала:

— Треба мати дійсно збочений смак. Ларрі, та ні за які гроші.

15

З погляду науки, як зазначали про це експерти, народження Боя було цілковитим відхиленням від норми: цей гаргоїлізм, через який усе його тіло було скорчене, а ніс і щелепа — гачкуваті, ця заяча губа, що, немов м’якуш плоду, розтинала його обличчя аж до піднебіння… Неймовірно, неприпустимо, — казали лікарі, — діти-гаргульї живуть кілька днів, щонайбільше тижнів, а цей випадок заячої губи геть нечуваний, цей горб, ці ноги, здається, що в цьому тілі присутні всі можливі дефекти, ні, доне Херонімо, вам варто змиритися з думкою, що ваш син помре, й мабуть на краще, уявіть, яка буде доля в такої істоти.

— Подбайте про те, щоб він не помер. Доля мого сина — це мій клопіт.

Його європейські агенти знайшли в Більбао одного з шанованих експертів із таких випадків, доктора Крисофоро Асулу, який і сам страждав на кілька фізичних вад. Зі слів, якими його вмовляли приїхати, він зацікавився випадком. Цікавість зросла ще більше, коли йому оголосили кругленьку суму майбутньої платні, попри те, що подорож до Америки, де він мав перебувати кілька років, унеможливлювала б його наукову роботу. Але це було неважливим. Він повернеться багатшим у всьому — у знаннях, адже випадок Аскойтіа був очевидно унікальним, і у фінансах, адже його кишеня буде набита грішми, які дозволять продовжувати його дослідження… А може, йому вдасться навіть утілити в життя свою мрію й відкрити спеціалізовану клініку.

Щойно він прибув, як одразу взявся до роботи: подарував Бою замінники повік, попідшивав обличчя, зробив йому подобу рота, яким можна було користуватися, і загалом виправляв усі анатомічні капризи, які ставили під загрозу життя дитини. Дон Херонімо квапив його. Хай він робить усе негайно, раніше, ніж у зародках пам’яті його сина закарбуються спогади про фізичні страждання, страх від зондів і сироваток, уколів і переливань, раніше, ніж у його свідомості залишать свій слід наркози, під час яких його зшивав і розшивав доктор Асула, намагаючись якось організувати в плетиві його анатомії роботу основних її апаратів, щоб та могла нормально функціонувати. Так, — попереджав його дон Херонімо, — нехай доктор Асула зробить усе, щоб Бой жив. Але він мав добре затямити: ніщо не мало спонукати його до втілення боягузливих намірів щодо створення подоби нормальності для того, що нею не було, а також до видозміни Боєвого становища потвори. Будь-який намір у цьому сенсі був би поверхневим, питанням шкіри й тканин, які не в змозі стерти цю зневажливу безпорадність, яка позбавила його всіх його сил. Будь-який намір надати його синові штучної краси означав би вручення йому ганебної маски, щоб приховати поразку, яка, своєю чергою, якщо вивернути її назовні й подивитися під іншим кутом, мала стати тріумфом.

Умберто Пеньялоса зайняв у Ринконаді вежу в парку, яку дон Херонімо наказав збудувати під час вагітності Інес, щоб поселити там Боя, який би з вікон і терас учився розрізняти сузір’я. Над комином він наказав повісити величний захід сонця Клода Лоррена. Він замовив крісла з сірого оксамиту, як у дона Херонімо, полиці заповнив книжками, про які давно мріяв, а на підлогу постелив килими в спокійних тонах. А поруч із вікном, із якого відкривався вид у парк, поставив масивний стіл із горіхового дерева, а на нього — свою друкарську машинку «Оліветті», стоси паперу для оригіналів і копій, коробочки з копіркою, олівці, гумки, чорнило, кнопки, скріпки; усе було готовим, щоб він почав писати.

Спочатку Умберто Пеньялоса часто подорожував до столиці, щоб похизуватися перед давніми товаришами своєю новою таємничою величчю й відчути їхній захват від його пальта й капелюха, які робили з нього стильного представника богеми. Утім, вино на вечірках письменників і митців у кав’ярнях у центрі міста було таке собі. Навіть якби воно було іншим, він би не зміг його пити. Усе як завжди, його шлунок. Трясця! Це ставалося щоразу, як він мав братися за роботу, яка його надихала, як-от коли він писав свою книжечку в студентські роки. І через неможливість пити він почувався ізгоєм. А крім того, якими ж обмеженими були поривання цих писак, які вірили в існування реальності, яку можна змалювати, якими нудними були ці богомази, обмежені й зациклені на національному, якими грубими були їхні апетити, якими буквальними були ті плітки, якими вони себе розважали! Колись його голос був найгучнішим на цих зустрічах, але з часом він почав тихнути і сходити на маргінеси. Тим небагатьом, які таки запитували його, звідки така стриманість, він відповідав, що нова робота висотувала з нього не лише весь вільний час, але й усю уяву.

І це була правда. Поступово дійшло до того, що його перестало цікавити все, що не стосувалося світу Ринконади. Візити до міста ставали все коротшими. Він повертався щасливий до своєї вежі, до бібліотеки, над якою височіли руїни Клода Лоррена, до своїх розмов на терасі з доктором Асулою, Емператрис і братом Матео.

Брат Матео, подібно до середньовічного ченця в келії, малював детальні картини людських тіл без шкіри, наділених анатомією, яку вигадав їм Умберто під наставництвом доктора Асули. Деталі органів і описи їх функціонування були покликані унеможливити питання, які ставитиме Бой, досягнувши віку, коли ці питання в нього виникатимуть, — усі відповіді скеровуватимуться до цих зображень, які ілюструють його досконалість. І коли одного вечора брат Матео приніс до вогнища астролябії й географічні мапи цього всесвіту, що обмежувався небом і землею подвір’їв, усі ми дійшли спільного переконання, що вони будуть зайвими, оскільки Бой мав зростати з упевненістю в тому, що речі народжуються, щойно на них зупиняється його погляд, і вмирають, щойно він від них відривається, — речі є не більше ніж шкаралупою, яку сприймають його очі, інших форм народження і смерті не існує, а отже головними словами, які Боєві ніколи не доведеться вивчити, будуть слова, що позначають початок і кінець. Жодних «чому», «коли», «зовні», «всередині», «раніше», «пізніше», «відбувати» і «прибувати», жодних систем чи узагальнень. Птах, який пролітав небом о певній годині, не був просто птахом, який пролітав небом о певній годині, він не прямував до інших місць, адже інших місць не існує, як і інших годин, адже їх теж не існує: Бой мав жити в зачарованому теперішньому, у лімбі незмінної події, у конкретній обставині, в ізоляції предмета й моменту, позбавленої засновку і значення, які б могли підкорити його якимось правилам і відтак розкрити перед Боєм цю нескінченну незбагненну порожнечу, якої він не мав пізнати. Усі потвори були винятками. Жодна з них не належала до певного роду чи типу. Роль Берти, яка часто зазирала до будуару Емператрис, щоб поскаржитися на свою виснажливу працю, полягала в тому, щоб волочити за собою задні кінцівки коридорами Боя, або спиратися на лавку, або лежати клубочком на сходах, пестячи біля своїх оголених грудей кота з гіпертрофованою головою — Берта, присутня з найперших днів перед хлопчиковими очима, мала втілювати незбагненне, виняткове, дармове.

Незважаючи на свої регалії, Умберто жадібно чекав на свою щорічну зустріч із доном Херонімо: поділитися досвідом уповні можна лише з рівним, із кимось, хто так само перебував поза грою, оскільки не був потворою. А ще всі ці спогади і почуття від років, проведених разом… Як поживав Бой? Чи був доктор Асула таким обізнаним і самовідданим, як про це його запевняли його агенти? Чи закінчив він операції? Чи почав Бой ходити, говорити? Ні, ні, він трохи затримається, порівняно зі звичайними дітьми, але провівши декілька тестів, доктор Асула запевнив, що розум у Боя розвиватиметься пишно, незважаючи на початкову затримку, пов’язану з операціями.

— Цього варто було очікувати.

— Звісно.

А як Умберто? Щасливий? Коли дон Херонімо викликав Умберто, той відчував, що віднаходив іншу частину себе, й лише так, раз на рік, він міг бути повноцінною людиною.

— Сигару?

— Ні, дякую, доне Херонімо, ні…

— Коньяку?

— Якби ж…

— Шкода…

То доктору Асулі не вдалося вилікувати його кислотність, біль, шлункові спазми? Шкода… терпіння. Він уже почав писати хроніку Ринконади? Ні… Ні, ще не почав, просто ці спазми, ця непримиренна кислотність, яка щоразу посилюється, коли він сідає, щоб викласти на папері якусь подію, біль, приковував його до ліжка на цілі дні… Звісно, структура його твору, персонажі, ситуації, якісь смішні деталі, якісь кумедні історії, — увесь цей світ уже кипів усередині його голови так, що виштовхував із неї все інше: більшість часу, — зізнавався дону Херонімо митець, яким він не вгавав захоплюватися, — він не розумів, щó є реальність — те, що всередині, чи те, що зовні; чи він вигадував те, про що думав, чи те, про що він думав, вигадувало те, що бачили його очі. Це був закритий світ, задушливий світ, який нагадував життя всередині мішка, коли ти намагаєшся прокусити джут, щоб вигризти собі вихід чи запустити повітря й побачити, де твоя доля — всередині, зовні чи ще десь, ковтнути трохи свіжого повітря, не обмеженого його марами… де починався ти і де ти припиняв бути іншими… Звідси й біль — це укус, який потрібен, щоб вийти чи щоб запустити повітря.

— Шкода, Умберто!

— Що вдієш…

Чому він тоді не вчиняв чогось радикальнішого? Наприклад, операцію делікатними руками доктора Асула, якому Умберто, здавалося, так довіряв. Можливо, це б змогло усунути його надокучливу виразку. Ні, ні, доне Херонімо, не все аж так погано. Там, певно, навіть не це, навіть не виразка, найпевніше — це одна з тих речей, які я собі вигадую у своїй неволі…

— Неволі?

— Так.

— У Ринконаді?

— Вона зовсім не схожа…

— Але набагато гарніша.

— Не знаю, мені бракує багатьох речей… Старих подвір’їв, коридорів, якими я любив прогулюватися, — їх мені бракує.

Емператрис наказала Басиліо збігати до Умберто, щоб повідомити його про те, що їм терміново треба зустрітися сьогодні за чаєм. Вона чекала його у своєму будуарі. Вона зустріла його сидячи за крихітним столиком, вирізьбленим у техніці маркетрі у вісімнадцятому столітті для доньки одного маркіза. Вона підвелася, щоб сердечно привітати Умберто, коли той зайшов. Зачіску її прикрашала квітка орхідеї з тканини, брови її були вискубані, а на синюватому макіяжі повік виблискували сріблясті веснянки, як на манекенниці з обкладинки останнього випуску «Воґ», який Умберто відсунув зі столика навпроти дивану, щоб Басиліо міг поставити туди тацю з ароматним лапсанґ-сушонґом[40].

— Чи вам більше до вподоби з жасмином?

— Ні, ні, дякую. Цей кращий для мого шлунка.

— Це «Твініґз[41]», вишуканий, правда?

— Так, вишуканий.

Емператрис сіла навпроти Умберто. Вона налила чай в обидві чашки і, після того як схрестила свої куці ніжки, дістала сигарету з пачки «Мальборо», затиснувши її між своїми зморшкуватими, ніби гвинтики, пальцями, чекаючи, поки співрозмовник її запалить. Нагнувшись, щоб зробити це, він помітив, що лоб Емператрис був зморшкуватішим, ніж зазвичай, щойно вона випустила перший клубок диму, він розслабився, через що оголилися слиняві ікла на обідку плоті по краях її морди.

— Що сталося, Емператрис?

— Нічого. Хіба я не можу запросити вас випити чаю без конкретної на те причини?

— Але ж Басиліо сказав, що це терміново.

— Басиліо завжди кудись спішить. Це щоб у нього було вдосталь часу пограти у футбол зі своїми дітками.

Умберто вперто не вірив у те, що вона запросила його просто так, несвоєчасно, посеред жаркого дня, просто щоб побути разом… Звісно, він сприймав це не лише як задоволення, але і як привілей. Лише коли Басиліо покинув будуар, Емператрис дозволила собі ще раз зморщити лоба й зізналася йому, що проблема дійсно була, але про неї мали знати лише вони вдвох, а тому вона наказала вірному Басиліо зателефонувати йому. Телефонна операторка, та що з величезними, як у кажана, вухами, постійно підслуховує, а тому…

— Що сталося, Емператрис?

— У Боя зелений пронос.

— Тоді треба, щоб його негайно оглянув доктор Асула, Емператрис, це серйозно, подзвонімо йому, так не має бути, де ж той телефон…

— Заждіть…

Груди Емператрис здригнулися, чи то від неймовірної таємниці, яку вона мала йому відкрити, чи то від того, що вона була так близько до нього в рожевому будуарі. Хай доктор Асула зажде. Вони мали спочатку поговорити вдвох. Було очевидно, що в останній рік, коли зникла потреба в постійних операціях і щоденному нагляді, доктор Асула суттєво втратив до Боя інтерес. Правда полягала в тому, що його місія була виконана. Чому він не повертався до досліджень у своєму інституті в Більбао, за яким, як він нам не втомлювався повторювати, так сумував? Очевидно, що торік він мав інтрижку з однією з цих найтовстіших жінок на світі, які юрмляться по Ринконаді…

— І тепер, коли вони посварилися, Умберто, він лізе до всіх, навіть до Берти, яка, як вам відомо, не відчуває нічого нижче за пояс: він переспав із бідолашною Бертою, коли та напилася на забаві, яку ми влаштували з нагоди дня народження брата Матео…

— Мене не було на тій вечірці…

— Ні, ви не ходите на вечірки. Кажу вам, я робитиму так само. Нам із вами треба мати світлі голови, навіть якщо всі інші їх утрачають.

«Нам із вами» — Емператрис замишляла підступну симетрію. Вона натякала йому про неї вже давно легкими доторками своїх грудей, коли він підходив до неї, цим запрошенням, цими дрібничками, які він любив, наприклад, чаєм лапсанґ-сушонґ, який було досить важко дістати, чи платівкою 15 квартету Бетховена у виконанні квартету Єне Лейнера[42], його улюбленою версією, на день народження. Але це було вперше, коли проголошувалася ця пара — «ми з вами».

— У будь-якому разі доктор Асула в такій скруті…

— Ні, Умберто…

Він був певен, що це були хитрощі Емператрис, спрямовані на виключення всіх інших. На початку між потворами першої категорії існувала рівність: вони влаштовували бенкети, костюмовані вечірки, плюскалися в басейні, обідали на буколічних пікніках, на які запрошували всіх. Згодом, завдяки запрошенням Емператрис на чаювання, з’явилася «еліта», яка з часом почала ставати все обмеженішою, аж доки з неї не виключили Берту й Мельчора, з якими Емператрис уже майже не розмовляла. Іншого дня вона невість що сказала про брата Матео… Тепер-от доктор Асула. А потім? Вона і його виключить?

— Потрібно позбутися доктора Асули, Умберто. Незважаючи на те, що Бою скоро виповниться чотири роки й він заледве говорить, розвивається він згідно з прогнозами, і його розвиток стрімкішає щодня. А тепер цей зелений пронос. Це провина доктора Асули, який, певна річ, не подбав про те, щоб підлаштувати суміш каші Боя до його потреб.

Щоб прибрати задоволення від їжі, а отже і його відсутність, із самого дитинства Боя годували кашами з однорідною текстурою. Харчові суміші, які наповнювали його необхідними поживними речовинами — білками, залізом, кальцієм, вітамінами, — мали монотонний ванільний смак. Бой ніколи не мав проблем із травленням. Аж ось тобі, зелені какульки…

— Ви питали міс Доллі?

— Я довіряю їй, вона краще за доктора Асулу знає, що необхідно давати дитині, щоб та одужала. Вона дуже добре почувається після пологів. Працьовита як ніколи. Якби ж усі були такі, як вона…

— Хто в неї?

— Хлопчик.

— Та ні, потвора чи нормальний…

— А, ні, знову нормальний, бідолашка… Довелось і його позбутися теж. Єдиний дефект, який я помічаю в міс Доллі, — це те, що її пологи щодев’ять місяців закінчуються рюмсаннями, адже жоден із її дітей не схожий ні на неї, ні на Ларрі. Зі своїми габаритами міс Доллі варто було б мати трохи пристойності і, як і належить слонисі, виношувати своїх дітей трохи довше, а не обтяжувати нас проблемами кожні дев’ять місяців.

Емператрис замовкла, даючи Басиліо нагоду забрати тацю з чаєм. Вона провела поглядом цього акромегалічного велетня з циклопчіним тулубом, короткими ногами, орангутанячими руками й випнутою щелепою. Коханець Емператрис? Чому б і ні? На малюсінькому тільці Емператрис, на думку Умберто, бракувало місця всьому, крім невгамовної хоті. Емператрис зловісно посміхнулася, коли Басиліо зачинив двері.

— З цим ми теж матимемо проблемку…

— З Басиліо, таким добряком?

— Надміру добряком. Ви хіба не бачили, як він тренується в парку зі своїми друзяками-підлітками, яких він бозна-звідки набирає з-поміж потвор другої, третьої і навіть четвертої й п’ятої категорій? Хіба ви не бачили, як він учив у басейні плавати кролем того світловолосого горбаня з обличчям порцелянової ляльки?

— Емператрис, заради Бога!

— Ах, Умберто! Усе це має аж занадто грецький флер. Звісно, у глибині душі я femme à tapettes[43].

— Ну годі, Емператрис. Зараз ми маємо куди важливіші клопоти.

— Як-от зелені какульки?

Умберто засміявся, а Емператрис виставила перед ним свою свіжевіддепільовану ногу, поправляючи орхідею з тканини рукою, переобтяженою перснями.

Літнє сонце було таким палючим, що накидка з тюлю мальвового кольору не захищала від його променів живіт, груди, ноги і плечі Емператрис. І незважаючи на те, що спочатку її дійсно цікавило те, що Гакслі казав про цей квартет Бетховена, вона не могла зосередитися на розмові й мусила кусати нігті, щоб опиратися навіженому пориву почухати своє лобкове волосся. Як шкода, що правилами заборонялося заходити на подвір’я й кімнати Боя одягненою: оголеною вона виглядала не дуже, зате в одязі зчиняла фурор. Накидка була дозволеним винятком — легким і просторим. Вона почувалася грибочком, прогулюючись із Умберто довкола ставка з Діаною-мисливицею, не маючи змоги жодним чином підтримати розмову, бо єдиним, про що вона думала, єдиним, чого вона прагнула в цьому світі, було шалено почухати своє лобкове волосся. А цього в присутності Умберто вона зробити не могла, особливо тоді, коли він говорив про останні концерти Бетховена.

Зрештою, позаду Діани з її хортами, поруч зі стіною, оброслою плющем, яка закривала останнє подвір’я, було дещо прохолодніше. Ларрі, що був головним садівником, на щастя, проґавив обрізати плющ, який у цьому місці спадав каскадом, даруючи можливість бути непомітним: якщо прогулянка буде повільною і якщо їй вдасться змусити Умберто просвистіти адажіо — адже коли він це робить, то завжди заплющує очі, — то вона зможе вловити момент і трохи почухатися.

Умберто раптом замовк. Хтось, сховавшись у гроті позаду каскаду плюща, говорив:

— Та… то…

— Ма… ма…

— Мама.

Белькотіння дитини і звук поцілунку. Затим тиша. Умберто й Емператрис відсунули плющ — довжелезна рука Ларрі обіймала як могла величезне тіло міс Доллі. Своєю рукою він простягав переповнену цицьку його дружини Боєві, який її смоктав. Його гаргульячим обличчям зі шрамами, що поступово втрачали свій багрянець, стікало молоко гігантки. Емператрис заверещала:

— Зелені какульки!

— Емператрис!

— Ти вб’єш його, міс Доллі!

Умберто:

— Хто навчив його цих мамкань і таткань?

Міс Доллі притиснула дитину до голизни своїх велетенських цицьок і вийшла разом із Ларрі зі схованки. Обидва, здавалося, ось-ось заплачуть, коли Умберто й Емператрис зупинили їх біля краю ставка, наказуючи в унісон:

— Віддайте нам дитину.

Умберто додав:

— Вас обох звільнено. Неймовірно, як усі ці роки, що ми вам довіряли, особливо вам, міс Доллі, ви нас обманювали. Ви не зрозуміли й першої літери нашого проекту. Ви не гідні бути потворами ні другої, ні третьої категорії. Гратися в дочки-матері з малою потворкою, що є ніким іншим, як сином дона Херонімо де Аскойтіа. Ви заберетеся звідси цього ж вечора.

Гігантка витерла сльози. Вона глянула на нього і сказала:

— Ми навчили його різних речей.

— Яких?

Ларрі, показуючи на Умберто пальцем, запитав у дитини:

— Синку, скажи, який дон Умберто?

Із латаного рота прозвучало:

— Гид-кий..

І після цього Бой голосно заплакав, ховаючи своє обличчя між грудей міс Доллі, тягнучись руками до Ларрі, щоб той його захистив, а Умберто не зміг стримати бажання глянути на своє віддзеркалення у водах ставка, гидкий, мізерний, ні потворний, ні гарний, нікчемний, звісно, усе залежить від пропорцій, від гармонії, і я якраз і створюю для Боя світ, який стане гармонійним завдяки ньому, але не завдяки мені, я не потвора, в цю мить я віддав би все своє життя, щоб бути нею; гидкий, гидкий, — повторював Бой на руках міс Доллі, — гидкий, гидкий, гидкий, гидкий, — а Ларрі, міс Доллі й Емператрис заливалися втрьох реготом. Умберто брутально вирвав дитину з рук його мамки. Троє потвор перестали сміятися. Хлопчик почав борюкатися в руках Умберто, який передав його міс Доллі:

— Заспокойте його.

Емператрис скористалася замішанням, щоб досхочу почухати свій лобок, проте легше їй від цього не стало. Крім того, вона була занадто злою на міс Доллі, яка всілася на край ставка з Діаною, колисаючи в руках дитину. Вона витерла її шмарклі й слину, цілуючи й глядячи, щоб та замовкла. Ларрі на своїх чаплиних ногах нагнувся до хлопчика, щоб допомогти його заспокоїти. Місс Доллі почала наспівувати:

А оскільки він продовжував плакати, Ларрі з висоти свого зросту заспівав іще ніжнішим голосом, поклавши руку на плече міс Доллі:

У тіні Діани, у якій вона заховалася, щоб почухатися, Емператрис, обмахуючись накидкою, пробурмотіла, що годі вже цих дурниць, нехай їй віддадуть дитину, її вона точно не боятиметься, чого їй боятися, зрештою, вони були навіть родичами… Тримаючи на руках дитину, вона очолила процесію, розчервоніла, у своїй накидці з мальовового тюлю, а за нею крокували Умберто, міс Доллі й Ларрі. Вони обігнули ставок і дісталися коридорів іншого подвір’я. Емператрис промовила:

— Ідіть збирати речі, ви поїдете звідси цього ж вечора.

Умберто спинив їх:

— Ні, нехай вони не виходять із цього подвір’я. Якщо вони вийдуть, то розкажуть про це всім, а оскільки вони брехуни, то зчиниться справжній хаос. Я покличу Мельчора, щоб він підготував за пів години авто.

— Але Умберто, вони не можуть піти голяка. Зрештою, вони мають свої дрібнички, які вони купували за свою платню всі ці чотири роки.

— Вони ні на що не заслуговують. Хай ідуть собі, прикрившись однією рукою спереду, а іншою ззаду, так, як вони сюди прийшли. Емператрис, знайдіть їм штани і сукню, нічого більше. Хай вони не потикаються далі найближчої кімнати. Хай ні з ким не говорять. Я приглядатиму за Боєм.

Емператрис солодко всміхнулася:

— Але ви можете його розбудити, Умберто, до того ж він вас так боїться, бо ви… інакший.

Гачок. Кривавий гачок. Він підчепив його, зловив його, дозволивши притягати себе до потворної карлиці, яка каже, що дитина боїться його нормальної нікчемності, вона свідок його сорому, свідкам належить сила, вона також реготала біля ставка з двома іншими потворами, заколисуючи дитину у своїх куцих рученятах, заколисуючи його згідно з правилами гри, яку вигадали дон Херонімо і я, так, я, я сам вигадав правила цієї гри, яка спіймала мене на гачок і ранила до крові.

16

Коли від’їхало авто, у якому сиділи міс Доллі та її чоловік, Умберто усвідомив, що його обов’язок перед доном Херонімо й перед собою — взяти контроль над ситуацією у свої руки. Цього ж вечора він скличе на нараду на терасі своєї вежі всіх потвор першої категорії. Він буде ретельно їх допитувати, одного за одним, щоб збагнути суть будь-якого порушення порядку, якого він міг не помітити, адже було очевидно, що він був лише стороннім спостерігачем усіх подій.

Він представить поведінку міс Доллі й Ларрі, викриту сьогодні біля ставка з Діаною-мисливицею, як приклад злочинного порушення, так, злочинного, бо ця ситуація із зеленими какульками створила загрозу для життя Боя.

Ця зустріч мала й іншу мету: підкреслити, дати зрозуміти раз і назавжди його вищість через те, що він був нормальним. Вони залежали від нього. Не він від них. Він був тюремником. Не вони, що чатували й перешіптувалися. Це він вигадав їх, а не вони його. Ринконада, подвір’я Боя, порядок, дієта, доктор Асула, структура будинку, руйнування підсобних приміщень, у яких можна було легко загубитися, — все це було його ідеєю. Вони самі, їхні клопоти, також були його вигадкою. Хай вони і не мріють про повстання. Вони вже бачать, що з ними може трапитися: те ж саме, що й із Ларрі та міс Доллі — вигнання з цього зручного всесвіту, захищеного потворами другої, третьої, четвертої, п’ятої категорії, які прислуговують категорії вищій, щоб одного дня прийти їй на заміну: послідовні шари, що огортають це осердя, цю «еліту», якою були вони. У мить, коли він хотів підняти слухавку, щоб попросити в операторки, щоб та зібрала всіх через тридцять хвилин у нього на терасі, він почув іздалеку, із іншого кінця парку, де височіли павільйони потвор, як до його вух долинають звуки музики і… сміху, так, так, то був сміх. Він не підняв слухавки.

— От дідько!..

Він кинув у склянку два кубики льоду. Після цього налив туди до половини чистого віскі. Тримаючи в руці склянку, він вийшов на балюстраду тераси і прислухався. Так, трохи музики… І багато реготу, ніби вони відзначали якесь свято. Він понюхав віскі. Як погано йому від нього було! Але до біса, сьогодні стільки всього трапилося, що було не до пересторог! Йому треба було якось заспокоїти нерви. Він зробив довгий ковток, який спочатку змусив його здригнутися, а потім опалив зсередини. Він залишив склянку на балюстраді й обома руками сперся на неї, уважно дослухаючись до лабіринту цього вечірнього шумовиння, яке його оточувало, — цвіркуни, зманіжені жаби, сміх, просіяний крізь сито в’язів і каштанів, — напружуючись, щоб упізнати в цих голосах своє ім’я, поглинуте реготом у фразі, яка завдасть необхідного удару, щоб покінчити з ним.

Було нерозумним дозволяти Мельчору вести машину, яка довозила міс Доллі й Ларрі до станції. Дорога була короткою. Утім, тих десяти хвилин мало бути достатньо, щоб подружжя розповіло Мельчорові іншу версію епізоду біля ставка, у якій він, Умберто Пеньялоса, проста пересічна людина, на яку на вулицях міста ніхто й не гляне, став об’єктом насмішок трьох потвор. Його безневинний вигляд викликав жах у дитини, що також була потворою. Гомін сміху, так само як і спів жаб, голоснішав у міру того, як надворі темнішало — зміїні роти, рептильна шкіра, совині очі, собачі, комашині руки, тваринні голоси, голоси жадібної суки, які глузують над ним. Було очевидно, що якимось чином новина про те, що міс Доллі, Ларрі й Емператрис сміялися з нього, а він, переляканий глумом потвор, дивився на своє відображення у воді, ширилася Ринконадою. Сміх долинав звідусіль. То був не просто сміх, а плітки, перешіптування, потвори бігали від дверей до дверей, розносячи новину, вибухи стримуваного реготу, перевантажена, як ніколи, телефонна станція, операторка, що коментує, перериває, виправляючи версії тих, хто телефоном домовляється про зустріч із друзями зі своїх категорій, щоб посміятися з нього, посмакувати новиною, награтися з нею, вщент зруйнувати його владу, шум телефонних дзвінків, перемішаний із реготом і співом жаб, він чув, чітко чув заїкання Мельчора, який щось розповідав… Але ні, то було не заїкання Мельчора, ні, то був відгомін м’яча на тенісному корті, де Мельчор і Меліса догравали партію, доки було ще світло. Ні, потвори не говорили про нього. Він напружив свій каламутний погляд. Геть біла Меліса у своїй тенісній формі лежала на гамаку і в’язала гачком. А поруч із нею Берта вкотре скаржилася на трагічний перебіг свого особистого життя. Горбань із обличчям порцелянової ляльки Хосе Марія то з’являвся, то зникав серед кущів, виконуючи свій щоденний спринт. У помешканні Емператрис, навпроти вежі Умберто, ввімкнулося світло. Карлиця, одягнена в бозна-яку спідню білизну, готувалася, як і щовечора, сісти за зведення рахунків.

Перед його очима реальність майоріла доказами, що ніхто з нього не глузував. Життя в Ринконаді протікало звичним штибом. Було очевидно, що міс Доллі й Ларрі зникли, але кого це цікавило. Для початку, Ларрі ні до чого не був здатний. А серед потвор, які потроху стікалися до Ринконади, траплялася й інша потворна велетка, такого ж або більшого розміру, як міс Доллі, яка ще й мала над нею перевагу у вигляді безпліддя і яка, через те що була відносно новою в цьому середовищі, швидко дерлася догори соціальними щаблями. Хай він не переймається, — заспокоювала його Емператрис, — гігантська огрядність є найвульгарнішим виявом потворності. Оскільки дитина була ще малою, вона зовсім не помітить підміни однієї гігантки іншою. Розбіжності між «найтовстішими жінками у світі» майже невідчутні, вони всенькі однакові, як негри чи китайці.

Умберто зітхнув. Він хотів зробити ще один ковток віскі, але утримався, тому що з його розпашілого шлунку до самої горлянки піднялися кислувато-гіркі бульбашки жовчі. Він вилив решту віскі на землю й увійшов до своєї бібліотеки. Найкращий спосіб забути про переживання — це робота. Так робила Емператрис: щоб забути про своє кохання до нього, вона щовечора занурювалася у фанатичні підрахунки витрат Ринконади. Умберто сів перед друкарською машинкою. Налаштував світло. Він достеменно знав, що саме хотів написати. Він спланував усю структуру до останньої деталі, розгорнув долі усіх персонажів, усі ситуації, придумав усі кумедні моменти і навіть перший абзац до останньої коми — він наспівував у його голові, цей абзац-трамплін, з висоти якого рине донизу водоспад усіх тих речей, які він так давно тримав усередині себе готовими вистрибнути назовні.

Коли дон Херонімо де Аскойтіа привідхилив занавіски колиски, щоб насолодитися видовищем свого жаданого нащадка, він захотів убити його на місці: це огидне тільце, що звивається довкола власного горба, це обличчя, що зіяє бридкою борозною, в якій губи, піднебіння й ніс оголюють сороміття кісток і тканин у незв’язній масі червонуватих обрисів… То була мішанина, безлад, якась інша, гірша за смерть, подоба. Але Херонімо не вбив свого сина. Переляк від усвідомлення себе батьком цієї версії хаосу зміг лише на мить змусити Херонімо де Аскойтіа завмерти між поривом і дією, і він не вбив свого сина. Це означало би здатися, стати часткою хаосу, його жертвою. Дуже добре: цей бридкий жарт означав, що відтак його полишала та традиційна сила, з якої він і його предки черпали стільки благ, в обмін на виконання обов’язку з дотримання Його порядку на цій Землі.

Ні, «землі» з малої. Так чи інакше. Усе в голові, все. Аркуш оригіналу ставав важчим, товстішим, розкішнішим — йому подобалося так працювати. І ця така хороша синювата копірка. М’який, легкий шурхіт скопійованих аркушів, жіночі голоси, які шепотять, пліткують… То були жіночі голоси. І чоловічі. І вони не шепотіли, а сміялися. Реготали. Бовдур! Він залишив двері своєї тераси відчиненими? І вечірній бриз разом із приємною прохолодою приніс йому ще й голоси мешканців Ринконади. Він підвівся, щоб зачинитися, але замість того, щоб замкнути двері, вийшов на терасу. Стемніло. Скільки часу він провів перед «Оліветті», не написавши нічого? Якби він не пив того клятого віскі, йому було б легше зосередитися. Шлункові спазми не дадуть йому вночі заснути й на ранок в нього не залишиться сил, щоб написати бодай рядок. Спершись на балюстраду, він побачив, що штори в помешканні Емператрис розсунуті. Басиліо ходив туди-сюди в костюмі й білих рукавичках, приносячи й забираючи в людей таці — делікатеси, якими вона пригощала потвор, але в яких відмовляла йому. Там, звісно ж, доктор Асула… Меліса… Росаріо на своїх милицях… Берта… Мельчор… Брат Матео, який уперше вдягнув свою літню сутану з синтетики; всі потвори балакали між собою, перемовлялися, голосно сміялися з нього, котрого не запросили на цю вечірку, адже він ніколи не ходив на вечірки потвор, залишаючись осторонь, — єдина нормальна істота в Ринконаді.

Мабуть, вони завжди з нього сміялися. Ці насмішки були першим колом, яке його оточувало. Тому що з роками почали формуватися колонії велетнів, горбанів, виродків із гіпертрофованими головами й долонями на ногах, концентричні кола за концентричними колами довкола кола першого, кола-в’язня решти кіл, довкола нього, Умберто, який перебував у центрі цих посміхів потвор з усіх кіл, у центрі був саме він, адже не Бой, а він був в’язнем, це його, а не Боя, захотів ув’язнити дон Херонімо, усі сміються з нього, бранця, що задихається у в’язниці їхнього сміху, замуровані вікна, шибки, помальовані в колір шоколаду до висоти людського зросту, щоб ніхто не дивився назовні, ґрати, прути, забиті дошками двері, пасажі, в яких можна загубитися, подвір’я, які не впізнати, сміх потвор, які на горі випасають отари, акромегалічних гігантів, які сіють пшеницю, горбанів, які рибалять на ставку й полюють у лісах, карликів, які таврують худобу, чекаючи, поки зникнуть чи помруть потвори із внутрішніх кіл, щоб зайняти їхнє місце, він огорнутий послідовними колами менш важливих потвор, ось він — світ, наш світ, що сміється, його «еліта», його обрані в’язні, які нам заздрять, і ми, які заздримо лише йому, дону Умберто, який не заздрить нікому, задихаючись, тому що він нікому не може заздрити, проте що б ви не думали, я таки заздрю, так, я заздрю йому, тому, хто мене створив і хто поставив мене в центр цих задушливих заздрощів. Як в Емператрис вистачило бездушності влаштувати цього ж вечора вечірку, на якій досі звучав її сміх разом зі сміхом вигнаного подружжя, розриваючи йому вуха, пронизуючи його. Емператрис цікавили тільки вечірки. Усі ці роки вона влаштовувала тематичні костюмовані бали: «Китайська пагода», «Версаль», «У часи Нерона»… На думку спадало закінчення попереднього року: «Двір чудес». Усі потвори переодягнулися на жебраків, калік, злодіїв, черниць, беззубих старих, відьом; помешкання Емператрис, облаштоване під цю подію, перетворилося на лабіринт задушливих галерей, напівзруйнованих стін, покинутих подвір’їв… Кажуть, було дуже весело, він навіть давав деякі поради щодо декорування, наприклад, як зімітувати плями від вологи на стінах чи як кількома штрихами створити ілюзійну перспективу темних коридорів на полотнищі муру. Що замислило те подружжя потвор за ті пів години, за які він, припустившись помилки, залишив їх на подвір’ї, поки сам пішов нишпорити шафами, щоб знайти їм сорочку й штани? Емператрис могла за пів години вчинити неабиякий розбрат. А те, що вона щось замишляла, було безсумнівним: чого варте, до прикладу, її тонке плетиво інтриг, задля того, щоб кинути Берту в руки доктора Асули, який полишив її після згаданої вже ночі насолод, а вона, після того як навигадувала собі різного, вимушена була повернутися до Мельчора, який, на щастя, з радістю її прийняв; «Інтермецо» з Інґрід Берґман і Леслі Говардом усі дивилися на приватних сеансах у Берти, адже врешті-решт Мельчор був не більше ніж просто механік, тоді як роль Берти в Ринконаді була декоративно-шляхетною. На щастя, після цього епізоду Мельчор неабияк узлостився на Емператрис. Хто знає, може, через свою злобу на карлицю він настільки перекрутив те, що розповіло йому звільнене подружжя про інцидент того дня, що натомість він глузував зі свого ворога, Емператрис. Але саме в цю мить надії Умберто розгледів у світлі вікна силует Мельчора з келихом шампанського в руці, яким він цокався з келихом шампанського Емператрис, який вона підносила до нього. Ні. Мельчор розповів усе так, як це сталося насправді. Очевидно, що обоє вони поширювали роздуту, перетворену на посміховисько, водевіль, версію інциденту біля ставка, яка о цій порі вже мала бути на вустах в усіх куточках Ринконади. Тепер я почув це, у надвечір’ї більше не квакають жаби, це моє ім’я, моє нещастя, повторене глузливими ротами, вони всі об’єдналися, всі сміються з мене, а я не в змозі ухилитися від грому цього сміху, хай як я намагаюся всістися перед друкарською машинкою, щоб писати далі, ні, не далі, адже я ще навіть не почав, утім, завважте, одного вечора я почну писати, щоб звільнитися від цього удушшя реготу, в якому дон Херонімо мене ув’язнив.

Наразі все, що я можу зробити, — це полегшити біль у шлунку. Він ріже мій живіт кинджалом. З лівого боку. Ні, не кинджалом, а нескінченним гризінням: гострі зуби, що не відпускають, гачок, який за мене вчепився, так, я знаю ці закривавлені ікла, я чудово знаю, чиї вони, вони не відпустять мене, доки не відірвуть від мене той маленький шматочок, у якому через біль зосереджений увесь я. Віскі. Кляте віскі. Навіщо я його випив? Я не люблю його… І насправді завжди віддавав перевагу червоному вину, яке, зрештою, давало такий самий результат…

Я лягаю в ліжко. Усередині мого тіла вибухає весь мій твір, кожен фрагмент мого тіла набуває власного життя, не пов’язаного з моїм, Умберто не існуватиме, не існуватиме цих потвор, тирана, який ув’язнив мене в Ринконаді, щоб я його вигадав, медового кольору Інес, смерті Брихіди, істеричної вагітності Ірис Мателуни, святої, яка так і не стала святою, батька Умберто Пеньялоси, який вказував на дона Херонімо, одягненого у костюм вершника, і вашої доброї, щедрої руки, матінко Беніто, яка не відпускає і не відпустить моєї, вашої уважності до моїх німих слів, ваших молитов, цей будинок — це Ринконада колишня, нинішня, прийдешня, втеча, злочин, усе живе в моїй голові, призма Пети Понсе, в якій усе переломлюється і змішується, створюючи одночасні й суперечливі плани, все це ніколи не потрапляє на папір, тому що я постійно чую голоси і смішки, які огортають і зв’язують мене, я бачу світло у вікнах Емператрис, Басиліо, що забирає і підносить таці, мабуть, потвори мають намір потанцювати, мій біль, тут, тут укус від закривавлених ікл, які не відпускають свою нікчемну бранку, гачок Емператрис упивається в мене. Я підіймаю слухавку, щоб мене з’єднали з доктором Асулою.

Де я можу знайти його? Це терміново. Телефоністка каже: у сеньйорити Емператрис.

— Замале?

— Хіба не видно?

— Ти погладшала в Ринконаді.

— Я би так не сказала. Я випрала те бікіні й воно сіло.

— Як це ти не погладшала, міс Доллі, від того, як ми там харчувалися?

— А ти хіба ні? Ну, гаразд, я погладшала. І це краще, так буде легше знайти роботу. Звісно, мені доведеться вивчити модні пісні й танці, вони так часто змінюються, але ж є і класика, наприклад «Бабалу», яка ніколи не вийде з моди. Ти б краще цим переймався замість того, щоб без упину скиглити через Боя, бо інакше утримувати тебе доведеться мені, а зараз, я мушу тобі сказати, в цирках немає такого попиту на «найтовстіших у світі жінок», як раніше. Зараз багато товстунок, кажуть, через нову політику вони багато їдять, проте і я не можу про себе сказати, що пасу задніх…

— Ти вважаєш себе Тайні Ґриффіт[44]!

— Якби ж! Хіба що в найкращі роки в Ринконаді. Та попри те мені страшно, що тепер, коли нас за несплату виганяють з кожного пансіону, я почну марніти.

Сидячи на краю ліжка в окулярах, міс Доллі пришивала до ліфчика блискітки, які повідпадали.

— Мені доведеться пришивати блискітки рідше, щоб мені їх вистачило. Уся провина на Емператрис, вона мала нас захистити. Багато вона нам наговорила за той час, поки дон Умберто шукав нам одяг: вона пообіцяла, що ми повернемося, щойно вона позбудеться дона Умберто, а статися це мало скоро, бо він у неї страшенно закоханий, і коли він запропонує їй одружитися, в її руках буде вся Ринконада, і тоді вона нас знайде…

— Цікаво, як там дитинка?

— Як шкода, що я не потраплю на весілля дона Умберто й Емператрис. Вона показувала мені свій святковий одяг. Уяви лиш, яка буде забава!

Обидва зітхнули.

— Ходімо спати?

— Ми маємо її дочекатися.

— Котра година?

— Одинадцята.

— Вона має бути близько.

Вони нетерпляче чекали до половини на дванадцяту в дешево оздобленій кімнатці пансіону, чуючи, як у сусідній кімнаті плакала дитина. Хтось застукотів у двері.

— Це вона. Відчиняй.

Міс Доллі одягла кімоно і впустила всередину стару, обличчя якої було спотворене ґронами бородавок, — відразливу потвору з шершавими руками, кривим ротом і очима, що їх зіщулювали лускаті поліпи. Ларрі приглушив світло. Міс Доллі вказала їй на єдиний стілець. Вони самі сіли на ліжко й запитали:

— Отже, що сказав дон Херонімо?

Стара відкашлялася.

— Я вирішила до нього не йти. Мені спало на думку дещо краще.

— Що?

— Я піду в Ринконаду.

— Але що нам це дасть? Є сотні, тисячі потвор, серед них, кажуть, є навіть сіамські близнюки, хоча я й не бачила, які чекають, доки їх помітять і запропонують якусь роботу. Я не думаю, що на вас, а ви, зрештою, не більше ніж хвора стара, хтось зверне особливу увагу…

— Можливо. Але я добре знаю дона Умберто й усі його слабкі місця. Мені не доведеться навіть наближатися до будинку. Я можу сховатися десь і почати ширити чутку… Про те, що сталося біля ставка…

— І як це нам допоможе? Зараз про це вже мали би знати всі, тому що ми самі розповіли про це Мельчору.

— Завдяки моїм людям у Ринконаді мені добре відомо не лише те, що Умберто закоханий у Емператрис, а й що Емператрис неабияк за ним сохне. Якщо вони все ж одружаться, то в потвор не залишиться нікого, хто би скерував їх проти цієї зловісної парочки, адже я знаю, що вони щоночі кохаються. Він ненаситний. Потрібно зруйнувати цю пару. Вона має стати ворогом дона Умберто.

Але ж Емператрис мій ворог, Пето! Кожної ночі я чую її у своїй вежі, вона ненавидить мене, навіщо тобі приходити в Ринконаду, навіщо плекати ненависть, яка вже існує, це ти хочеш заволодіти мною, не приходь, ти не потвора, я накажу, щоб тебе не пускали, а якщо ти увійдеш, тебе уб’ють, хто сумуватиме за бездомною, хворою, безіменною старою, хай собі здохне в полі, ніхто, нехай тебе вб’ють ще до того, як ти прийдеш сюди, між нами нічого такого немає, проте я не можу думати ні про що інше, крім як про цих потвор, які сміються з мене, щоб поневолити мене за наказом дона Херонімо й украсти в мене все, матінко Беніто, цього вони хочуть, я заручник їхніх інтриг і махінацій, які я ж і плету, щоб задихнутися самому, так, ніби я хочу задихнутися, але я не хочу загрузнути у твані, через яку я не можу думати ні про що інше, мене розриває ностальгія за колишніми часами, коли я міг думати про інше, дивитися назовні, через вікно — світло, вітер, обличчя, листя, книжки, розмови, все таке далеке, давніше за Ринконаду, давніше за ту мить, матінко Беніто, коли ви існували тут поруч із моїм ліжком, молячись і тримаючи мене за руку, раніше ніж існував дон Херонімо, — того літнього вечора, коли я шукав якусь холодну місцину, де міг би проштудіювати свої книжки із права, я прогулювався галереями на другому поверсі Антропологічного музею, а за вікном запилюжене літо огортало все місто знемогою. Удома вчитися було важко. Мій надмірно турботливий батько впадав у гнів щоразу, коли мати зчиняла найменший брязкіт каструлями на кухні. Сидячи навпроти мене з іншого боку столу, він виправляв мої тексти так, що вони ставали незрозумілими, або підлаштовував світло, не питаючи мене про це, або зачиняв вікна, щоб мене не відволікав шум із вулиці, щоб мене не відволікало абсолютно ніщо. І я втік. Парки? Парки завжди викликали в мене певний острах. У церквах було прохолодно, але мало світла. Антропологічний музей, натомість, у будні дні був майже порожнім. Сонний охоронець нагадував недосконалий експонат, не вартий бальзамування, а тому куняв у кутку, заки зовсім не розкладеться і його не викинуть на сміття. Галерея на другому поверсі утворювала велетенський овал, яким можна було безперервно ходити й запам’ятовувати статті: коли я відволікаюся, то згори бачу, як у залі на першому поверсі пасеться велетенський реконструйований скелет мілодона[45], якого й у вихідні мало хто навідує, а в будні поготів. То був спокій, матінко Беніто. Безпека. Готуватися до іспитів, щоб перейти із другого на третій курс правничого факультету, безперервно бродити тим овалом, отримати ступінь магістра, потім доктора, стати суддею чи нотаріусом і завдяки цьому здобути власне обличчя… Усе знаходилося на відстані витягнутої руки, щоразу, коли я ходив довкола овалу галереї на другому поверсі. Притулившись до стін галереї, стоять вітрини, у яких експонуються предмети із глини, грубо вирізьблені камінці, вишкрябані з дерева діряві миски, кістяні голки, а за великою, схожою на акваріум, вітриною усміхаються мені з-за скла нагромаджені в купу, перекручені, голі, роздроблені, висохлі мумії з пустелі Атакама, що лежать у позі зародка чи горілиць. Я зупиняюся, щоб роздивитися їх. Я впізнаю їх. Це мої подружки. Відблиск мого обличчя на склі ідеально накладається на обличчя деяких мумій. Їхні усмішки — це моя усмішка перед ликом смерті, адже я стану таким видатним адвокатом, що не потребуватиму древнього сонця пустелі, щоби зберегти риси мого обличчя, їхні усмішки захищають мене від будь-якої загрози, окрім, хіба, загрози побачити його, зодягненого у світло-сіре, за крок від мене, що споглядає атакамські мумії, але його обличчя не накладається на жодну з цих усмішок. Я впізнав його. Він заговорив до мене. Я йому відповів. Ми разом прогулялися галереєю, яка оточує своїм овалом мілодона на першому поверсі. Я вивчаю право. Чому?

Це сталося тоді, матінко Беніто. Я міг би врятуватися, стрибнувши донизу й розбивши об підлогу голову. Я міг втекти, надягнувши скромні шати арауканця, що висіли на манекені, який я теж міг замінити, але я не втік. Не розумію, чому я відповів дону Херонімо так, як відповів. Я сказав йому: я — письменник. Оскільки я мав чудову пам’ять, то вчився мало. Дощовими вечорами я ходив до Національної бібліотеки і читав, багато читав — Ніцше, Гельдерліна, Шекспіра, Ґете, а крім них ще й Інсуа[46], Варґаса Вілу[47], Ґарсіа Санчіса, Вільяеспесу, Еміліо Каррере, так, і їх теж, але й також класиків, хоча в моєму стилі краще простежується Інсуа, ніж Ґете, вони всі відчинили для мене вікна, які зараз задушливо замкнені і які, після того як я дав відповідь дону Херонімо того проклятого вечора, ув’язнили мене в цьому домі. Я сказав йому: я — письменник. Він запитав мене, як мене звати. Розчервонівшись, я відповів:

— Умберто Пеньялоса.

— З нетерпінням чекатиму на вашу наступну книжку.

— Я радий, що ви зацікавилися.

— Мене цікавить усе, що стосується вас…

— Дякую.

— …так ніби воно належить мені…

— Дякую, Емператрис.

— Вам нема за що мені дякувати, Умберто.

— Ви стільки для мене робите…

— Як би вам дістати чаю лапсанґ-сучонґ?

Вона стулила повіки. Сріблясті веснянки виблискували на синяві її макіяжу, а коли вона усміхнулася, зі складок бульдожої морди визирнули її чіпкі ікла. Тіло карлиці вже не було почервонілим, як на початку літа: її гладка шкіра, маленькі груди, вся вона була засмаглого каштанового кольору, про який подбали креми від «Ґерлен», якими вона почала намащуватися після епізоду біля ставка. Вони трохи прогулялися, повільно, ледь торкаючись одне одного. Удалині був закуток. Там він стисне її в обіймах, її, мерзосвітну карлицю, він заволодіє нею, тому що він її жадав, навіщо обманювати себе, він за хвилину з нею кохатиметься, лише вони досягнуть затінку, тому що його член затверднув, коли він торкнувся її, а опущені очі Емператрис не могли цього не помітити, він жадав цю потвору, цього пуголовка з головою собаки, яка кусає й не відпускає, й тягне здобич за собою, вхопити її руками, упхати в неї свій член, убити її насолодою, нанизуючи її зі стогонами на свій велетенський прутень…

Він відчув вологу у своїх штанях. Його член охляв. Спершись ліктями на стіл обабіч «Оліветті», він сховав у долонях обличчя. Як утекти? І куди? Зникнути. Не жадати й не бути жаданим. Чиста сторінка вставлена в друкарську машинку. Піти по Емператрис. Обдурити її, щоб вона йому віддалася.

— Емператрис, прошу вас, пробачте мою настирливість. Зрештою, я нічого не вартий, я лише богемний волоцюга, який вештається на заході сонця в пошуках ідеалу, який постійно від мене вислизає і до якого моїм рукам ніколи не доведеться доторкнутися… Емператрис, виходьте за мене заміж.

Голова Умберто впала на друкарську машинку. Його руки скинули зі столу лампу. Його тіло зісковзнуло зі стільця і зсунулося купою сміття на підлогу.

Ногами я знайшов капці, абияк накинув на себе халат, Емператрис, Емператрис, Емператрис, дістатися через луг до помешкання карлиці, постаратися не померти, хоча хто знає, може, так буде краще, втім, ні, краще померти на руках у відразливої карлиці, ніж покинутим у мовчазній вежі, призначеній досконалій істоті.

Мені відчинили. Дякую, матінко Беніто, ви завжди опиняєтеся в правильному місці, щоб мені відчиняли двері в потрібний момент. У будуарі Емператрис усі голі, усі ці потвори, які мене тягнуть, Мельчор, Басиліо, я бачу їхні зухвалі вади, немовби вони втратили сором, вони не вдають, що їм соромно, ви всі сховані тут, в Ринконаді, де ви знаєте, що ніхто не поверне голову, щоб подивитися на вас, насміхаючись, ви в безпеці, вас тримає в заручниках коло страху, ви ніколи не полишаєте Ринконади, хоча ви можете це зробити, вам це дозволено, але ви не виходите, ви не можете вийти, як і я, якому так само дозволено і який так само не може вийти, хоча він і нормальний, ви бачите, що я нормальний, як вам не бачити, якщо ви вкладаєте мене на сітчастий шезлонг Емператрис рожевого кольору… Вам, потворам, страшно виходити, нам страшно виходити, ми боїмося, що нас побачать, і тому ми ховаємося тут, як не боятися докторові Асулі, якщо хтось побачить його тіло, вкрите лускою, чи руки, як у хижого птаха, які мене торкаються, обмацують, оглядають, тимчасом як Емператрис знімає з мене халат, залишає мене в самій піжамі, торкається мого лоба, обмацує далі, і від цього доторку карлиці я не можу стриматися, мене вивертає і я серу рідким смердючим чорним лайном, заляпуючи шезлонг, обюссонський килим, мініатюрні меблі, тюль; голі потвори затуляють обличчя білими хустками, затикають носи, втікають, не витримуючи мене, я надто огидний, доктор Асула доходить висновку, що виразка кровоточить уже декілька днів, — стан важкий, потрібно оперувати, — оперувати не можна, я занадто слабкий, я втратив дуже багато крові, він припідіймає мою повіку, — бліда, потрібен аналіз крові, потрібно виміряти тиск, — принесіть мені мої апарати, — кров’яний тиск падає, падає, падає, падає, потвори затикають носи, гидуючи мною, але цікавість не дає їм зрушити з місця, вони затуляють обличчя хустинками, адже я продовжую срати, — переливання крові, — каже доктор Асула, в руках доктора Асули мені немає чого боятися. Хто хоче стати донором для дона Умберто, я, я, я, я, всі хочуть пожертвувати свою монструозну кров, немов бажаючи її позбутися, вони одяглися в біле, щоб приховати те, що я застав їх посеред оргії, вони голі, проте одягнені в біле, вбрані в медсестер у фартухах і масках, які не приховують їхньої потворності, ти — Меліса, тебе я впізнав через твої темні окуляри, ти — Басиліо, тебе ні з ким не сплутаєш, а ти — Емператрис, ти — Асула, ти — Матео, і навіть телефоністка з кажанячими вухами покинула свій комутатор, щоб також перебратися на біле і явити те, що потрібно явити — таємничий орден ченців у білих доміно, зібраний на чарівний бал, на якому не потрібні маски, тому що кожен із них уже має власну; потвори, вбрані у білі доміно й чарівні маски, ставлять термометри й зонди, роблять уколи, клізми й рентгенівські знімки, ось ампула сироватки порожніє згори всередину мене. Через червону крапельницю до вени на моїй руці надходить із іншої вени кров потвори, і я відчуваю, як усередині мене починає текти могутня кров Басиліо, як у мене виростають руки і випинається щелепа, мене опотворюють, Бертина кров паралізує мені ноги, і тепер я можу лише волочити їх для краси, як хвіст ящірки, білі доміно нівелюють конкретні й індивідуальні вияви потворності, й ось я вже не можу визначити, хто є хто, але це байдуже, тому що я розрізняю ту кров, яка в мене надходить, так ніби вона має різний смак, який мені вдається впізнати: кров Емператрис укорочує мене, від крові Боя в мене виростає горб, Мельчорова кров наповнює мене червоними згустками, які утворюють щось на зразок мармуру, розлившись білизнóю крові Меліси, я втратив власну форму, я не маю визначених меж, я мінливий, нетривкий, немов зображення на плесі води в русі, який деформує мене, аж доки я вже більше не я, а лише розмите світло зорі свідомості, населеної постатями в білому, які підходять до мене, проколюють мені вену, скільки червоних тілець, майже не залишилося, мені роблять укол, щоб зняти біль, але якщо я не відчуваю болю, ви вигадуєте мені цю хворобу, навіщо ви хочете переконати мене в тому, що я у важкому стані, якщо я не відчуваю болю, ви підходите до мене й міряєте мою температуру, ви підходите й міряєте тиск, хитаєте головами: погано, йому гіршає, він втрачає забагато крові, треба зробити ще одне переливання, — чия це буде кров цього разу, чию потворність ви увіллєте в мене, чия знатна кров доєднається до моєї незначущої крові, кому належить це невідоме тепло, яке крапля за краплею проникає в мене, щоб урятувати мені життя.

Але навіщо мене рятувати? Які збочені задуми мають ці потвори, перевдягнені в галантні доміно вісімнадцятого сторіччя, з яких лише стирчать огидні маски? Хтось бурмоче: «Він уже звідси не вийде». Випустіть мене, я не хочу померти від ядухи між цих мурів із потрісканої глини, ви всі не більше ніж плями вологи на стінах, випустіть мене! Чи дайте хоча б перетнути цю неосяжну лінію, яка відділяє присмерк від темряви. Я й не помічу її. Я на межі. Але ні, вони не дають мені ступити в темряву, в якій не існує жодних тривог, вони хочуть залишити мене на цьому боці, у присмерку, де предмети втратили межі й усе заледве рухається, телефоністка наполягає на тому, щоб мені перелили її кров, а я не хочу, я стискаю вуха, затуляю їх, щоб вони не росли, я шкрябаю хрящик, кров не тече, звісно, її ж немає, незважаючи на мої зусилля, вуха ростуть, без мочок, немов дві велетенські парасолі, які все чують, вони хочуть урятувати мене своєю кров’ю, я горю від червоної крові Мельчора, крижанію у крові Меліси, годі зі мною гратися, це все гра, зізнайтеся, дайте мені перетнути лінію, на тому боці нічого не рухається, там нічого не видно, дайте мені спокійно померти, не робіть мені більше уколів. Докторе Асуло, я не можу опиратися цьому зонду, який ви пропихуєте мені крізь ніс аж до самого шлунку, цей шприц, який літр за літром висмоктує мою кров, кров Умберто Пеньялоси, ще тоді коли я був Умберто Пеньялосою, доки моїми венами не пустили кров потвор, коли я був собою, а не нетривким покручем, Крисофоро Асула ненавидить мене, він ревнує до мене Емператрис, адже знає, що вона кохає мене, він краде мою кров, щоб замінити її на потворячу, а я її не хочу, він прикував мене до цього ліжка, а за дверима моєї кімнати галасливі потвори чекають на мою кров, вона буде вже стара, але принаймні вона нормальна, вони п’ють її, ні, вони вколюють її собі, вони криками вимагають більше крові Умберто Пеньялоси, більше крові Умберто Пеньялоси, я чую звук спраглого натовпу, який гупає в мої двері, я не можу поворухнутися, тому що я знерухомлений цими зондами, від яких мені боляче, цими постійними візитами потвор, вбраних у галантні доміно й маски, якими вони обмінюються, вони запитують мене, як я почуваюся, вони дуже занепокоєно кажуть мені, щоб я не хвилювався, що все буде добре, що це все необхідна рутина, ні, ніхто не запитує мене про моє здоров’я, ці лікарі й медсестри кажуть, що не знають, як мене звати, вони розпитують мене, приносять анкети, щоб я заповнив їх інформацією, яку вони і так знають напам’ять, але вони кажуть, що ні, вони знайшли мене в калюжі кривавого лайна, звідки їм знати, як мене звати, вони позбавляють мене ідентичності, вони навіть це в мене крадуть, Умберто Пеньялоса, Умберто Пеньялоса, Умберто Пеньялоса — я кричу їм своє ім’я, але мого голосу не чути, вони співчутливо хитають головами, бідненький, бідолашненький, — і ховають свої анкети, на яких я відмовився написати своє ім’я. Матінко Беніто, вони насміхаються з мене, тому що розуміють, наскільки я слабкий, я навіть забув, як мене звати, я не здатен ідентифікувати себе, допоможіть мені, ви ж така милостива і співчутлива, утім, я не хочу знати, хто я, до того ж я вже не той, ким був, якщо я колись і був кимось, не йдіть, матінко Беніто, не відпускайте моєї руки, не дайте мені померти на самоті, я не розумію, як вони дозволили мені дійти аж сюди. Ні, йдіть. Ви не матінка Беніта. Ви лише хтось, хто перевдягнувся в матінку Беніту. Ідіть геть. Тут я не є невідомим, я можу покликати Емператрис, коли мені заманеться, вона не лише любить мене, як матінка Беніта, але й жадає мене, кохає мене й хоче одружитися зі мною, а я пообіцяв їй шлюб, тому що так само її кохаю, я можу покликати її, щоб вона сіла поруч зі мною на ліжку й ваткою, змоченою в одеколон, витерла піт із мого лоба, узяла мене за руку й ніжно гладила її, солодко заспокоюючи мене, щоб я не хвилювався, не боявся, вона нагляне за мною, всі потвори Ринконади засмучені через мою трагедію, вони жертвують кров літрами, товстунки, велетки, довготелесі, сіамські близнюки, акромегалічні гіганти, горбані, альбіноски, карлики всіх можливих мастей, уся ця кров, яка зараз тече в моїх венах, тимчасом як доктор Асула висмоктує з мене мою стару нікчемну кров крізь зонд, який він просунув мені через ніс, і каже, щоб я не боявся, — все добре, то стара кров, ми прочищаємо вам шлунок, — але я знаю, що це не так. Вони обкрадають мене. Я знаю, що моя кров хороша.

Вона чорна просто через те, що насичена, вони зберігатимуть її в банках, підписаних ім’ям, яке їм відоме, але яке стерлося з моєї пам’яті, матінко Беніто, я є цією колекцією потвор, які передали мені свої вади, щоб заволодіти моєю незначущою кров’ю.

17

То я не тільки німий, а і глухий? А крім того майже сліпий, тому що я ледь-ледь розрізняю білі випуклості й тремтіння, які можуть бути стільцями, шафами, умивальниками, людьми, завісами, що з’являються, зникають, міняють розташування, чергуються, гаснуть, прогулюються без пояснень, і зрештою посеред прогулянки зникають і стираються? Я не чую їхніх кроків. Жодного шуму. Усе зроблено з вати й марлі, а вата не має контурів, вона м’яка, її можна розтріпати, я можу загрузнути пальцями в цій ватяній масі, яка є людиною, лікарем, медсестрою, будь-ким, або стиснути руками сніп цієї розпливчатої вати, що висить на стіні і вдає розсіяне світло. Я також із вати. Обмацую тіло руками. Я не відчуваю ні його форми, ні консистенції, тому що воно з вати, і мої пальці теж із вати, а вату неможливо дослідити, відчути, впізнати, вона лише може бути м’якою, білою, часом до мене нахиляється подоба обличчя, щоби щось спитати, маска розтуляє рота, щоб сказати щось, чого я не чую, і біла м’яка матерія знову проковтує цей ескіз людини, яка наближається до мого ліжка, адже я в ліжку, єдине, що не з вати, — це чотири білі поперечини, на яких висить графік з моїм ім’ям, його бере до рук лікар, вивчає його і перемовляється з медсестрою в білому. Я занурюю свою ватяну голову в подушку.

— Він засинає.

— Тим краще.

— Так він нічого не відчуватиме.

Чого саме я маю не відчувати? До мене підходять інші медсестри, на їхніх обличчях марлеві маски, тепер я навіть їх не можу побачити, вони балакають, розправляють моє простирадло, підносять до мене далеку крапельницю з кров’ю майже з-під білої стелі, звіряються з графіком, кладуть до рота термометр, балакають, усміхаються, вони завжди всміхаються, вони забагато всміхаються, коли не до усмішок, одна з них легенько плескає мене по руці, ніби чемного хлопчика:

— Поспіть.

Цього ви хочете. Але я не засну. Ця кров, яка тече через трубку до моєї вени, дозволяє мені вхопитися за щось чорне, червоне, щоб я міг опиратися цьому білому сну, який мене огортає, й таким чином чути обривки діалогу цих непевних істот, які говорять, що дон Херонімо наказав не шкодувати ні сил, ні грошей на мою операцію й догляд, що мені вирізали вісімдесят відсотків і залишили тільки двадцять, що я був у дуже тяжкому стані і що смерть чатувала назирці.

Руки, які підіймають мій одяг із ліжка, які примушують мене повернутися на бік, які спускають із мене жорсткі піжамні штани, вони раптом стали жорсткі, так само, як і ворожа голка, що мене проштрикує, жорсткою стала рідина, що тече моєю сідницею, жорстким і твердим стало моє неспання, якого ледь торкається сон. Вона сидить поруч із моїм ліжком і з нестримним гуркотом розкладає шприци й голки в залізній емальованій тарілці з синьою облямівкою. Чому вона не робить це тихіше й акуратніше, якщо дон Херонімо попросив, щоб про мене дбали? Я звернув на неї погляд, щоб усе це повторити, але замовк, бо впізнав її. Це вона. Незважаючи на цю білу, високо напнуту маску, приховану вуаллю, це вона, вона стежить за мною, вона рухає крапельницю з кров’ю і ледь відкриває клапан, більше, більше, ще більше, я спалахую, червонію, я горю і не можу витримати жар, вогонь і біль моїх ран, адже я в ранах, і вони мені болять, хоч я не знаю де, але вони вбивають мене цим болем, тому що ця кров, яка витікає з крапельниці, витікає потоком, вона запалює мене всього, я весь червоний, подряпаний кігтями, пошматований іклами, четвертований на операційному столі, ножем мені вирізано три чверті органів, жар, що мене припалює, кров, що клекоче, я всотую її, я червоний і збільшений стократ, і біль теж червоний і збільшений стократ, мене розшарпано пазурами, ножами, зубами… Кров витікає занадто швидко, треба трохи припустити, ще трохи, і я починаю вистигати, холонути, крижаніти, я шмат криги, з якої весь час капотить і капотить, капотить з мого носа, капотить з моїх рук і ніг, я шмат криги, що тане і перетворюється на ніщо. Ось прийшли медсестри, які знімають моє покривало, вони розмовляють, не переймаючись мною, вони роздягають мене з виразом відрази на обличчях, тому що я брудний і з кожною годиною стаю все бруднішим і смердючішим, і їм гидко мене мити, хоча вони і звикли до цього, саме я викликаю в них огиду, чиста піжама, яку вони на мене одягають, жалюгідна, вони обрали найстарішу і латану-перелатану, я перекочуюся між рук чотирьох медсестер, які міняють мені постільну білизну і голосно обговорюють Педро Переса, який купив машину і їздив на ній із Фернандо Фернандесом, якого вигнали з роботи через запізнення, але Ґонсало Ґонсалесу він сказав, що робити цього вони не мали права, вони докрикуються до іншої медсестри, яка сміється за дверима моєї палати, щоб та купила флакон сироватки, вони вже не мовчать, вони вже мене не поважають, вони вже не ставляться до мене як до хворого, рекомендованого доном Херонімо, а як до його бранця, гадаю, вони сміються з мене, бо знають, що він змусив вирізати мені вісімдесят відсотків, а той, кому вирізали вісімдесят відсотків, не вартий поваги… Води, води, гадаю, я кажу «води, води», але, певне, я сказав щось інше, тому що вони заперечливо хитають головами, адже нікому не можна відмовляти у склянці води, навіть тим, кому вирізали вісімдесят відсотків. Щось цілком конкретне налаштувало всіх медсестер проти мене, вони змушуватимуть мене страждати, для цього вони тут, ці чотири поперечини в ногах мого ліжка насправді геть не поперечини в ногах ліжка, а залізні ґрати на вікнах, мене тримають у полоні в цій палаті, де всі медсестри й усі лікарі ненавидять мене, і доказом цього є те, що вони відмовляють мені в їжі й воді, у чому нікому відмовляти не можна, під своїми марлевими масками вони затуляють носи через той жахливий сморід, яким від мене відгонить. Навіть якби від мене не перло смородом, вони б відчували до мене відразу, тому що я — це я, який нарешті втрапив до рук дона Херонімо, змова викристалізувалася й набула форми, а я в усе повірив, я потрапив у пастку, проковтнув наживку, він давним-давно замислив те, що зараз втілилося, — мене, прив’язаного до ліжка в камері з ґратами, накачаного препаратами, нездатного поворухнутися, проштрикнутого зондами й ґумовими трубками, увіпхнутими в мене через ніс, з кров’ю потвор, якої я потребую, щоб не заскніти, у цій маленькій білій палаті я — бранець, що лежить поруч із вікном, крізь яке мені видно вулицю, будинки, автомайстерню, хтось пройшов тротуаром з іншого боку дороги, механік у синьому комбінезоні нахилився, щоб перевірити тиск у шинах автомобіля, це перший автомобіль цього ранку, тому що ще дуже рано, а чергові медсестри розбудили мене своїм реготом у коридорі, своїми телефонними дзвінками: так, доне Херонімо, він саме прокинувся, ми щойно зробили йому укол, не буде жодних проблем, не хвилюйтеся, довіряйте нам, усі наміри, які ви так ретельно плекали роками, втіляться в життя, це він винен, він має заплатити за свою зухвалість, коли того дня в Антропологічному музеї він сказав вам, що був кимось, письменником, добре, нехай тоді пише, але ж він нічого не пише, лише постійно говорить про те, що писатиме власну біографію, біографію родинної святої, роман, філософський трактат, щодня щось нове, але, зрештою, те саме, просто в іншій формі, він не наважується, не починає, щоразу він сідає перед машинкою і закінчує тим, що з «Оліветті» так і стирчить чистий аркуш, і як ви добре пам’ятаєте, доне Херонімо (а ми наважимося нагадати), ця особа не сказала вам, що хоче стати письменником, що для хлопця його років було б цілком зворушливим і зрозумілим, а що вона є письменником, так ніби вона народилася письменником, ну звісно, ви ж усі медсестри, які важко і дорого вчилися, щоб стати тими, ким ви є, і вам невтямки, що коли я казав, що є письменником, я не брехав, я був письменником, коли відчув, що та постать є більш гідною світу уяви, ніж світу реальності. Я уклав цю угоду. Я сказав уголос те, що ніколи нікому не казав:

— Я письменник.

Я уклав цю угоду з вами, доне Херонімо. Ми стали нерозлучними, я прив’язався до Ринконади, Інес, Пети, вас, будинку, матінки Беніти, цих білих фігур танцюристів на балу, який Емператрис влаштувала кілька років тому: «У лікарні». Це зобов’язання замінило собою слабку вимогу мого батька: доктор права, синку, ось що важливо, якщо ти досягнеш цього, то станеш кимось, — а я нічого не розповідав своєму батькові, й заледве зізнавався в цьому сам, що ночами я писав вірші, при свічках, щоб ніхто не запідозрив цього в наших завжди різних, проте завжди однакових помешканнях, завжди маленьких, із балконом, щоб моя сестра могла на ньому сидіти і снувати мрії про фортепіано, вкрите шовковою манільською шаллю. Часом увечері я казав батькові:

— Я йду на збори партії.

Він зав’язував мені краватку. Зайшовши за ріг, я її розв’язував. Я йшов до бару «Геркулес» і сідав за столик у кутку, де творив свою книжку. Росіта приносила мені сендвіч і келишок червоного:

— Якщо не маєте грошей, заплатите потім.

Я чекав, доки бар зачиниться, і проводжав її додому: мене звати Сойла Бланка Роса Лопес Арріаґада, — казала вона мені, червоніючи, зрозумівши, що це прозвучало для мене, ніби вияв простацького несмаку, але сміх мій тривав недовго, щойно його здолала та ніжність, із якою вона зізналася мені, що після того як народилася вона, після чотирьох хлопців поспіль, вона здалася батькові такою гарною, такою білою, такою рожевенькою, що він велів охрестити її Сойлою Бланкою Росою. Я погладжував її руки, рожеві, майже як ружа, і позичав свій шалик, бо була осінь, падало листя платанів, і раптом усе стало серйозним, зворушливо серйозним, хоча я й розумів, що зватися Сойлою Бланкою Росою було смішно. Це було смішним, але водночас справжнім, цей простацький несмак був властиво моїм, мені не потрібно було довго усвідомлювати, що властиво моїми були й мої нові друзяки з університету, ці сухотні поети, які сиділи в барі «Геркулес» — мокрі черевики, обліплені тирсою з підлоги, партії в доміно з якимись роботягами із сусідньої станції, часом анархістами, часом декадентами, але завжди бідняками; прощавайте, підручники, я продав свої, щоб купити тютюн, жодних консервативних партій, жодних краваток і пишних прізвищ, мої неголені друзі майже ніколи не ходили на заняття, вони приходили в «Геркулес», передусім щоб покепкувати з викладачів, щоб відкрити посилку, яку тужлива мати-селянка надіслала з Півдня, тому що вони зарізали кнура, щоб їхній син зі своїми друзями міг поласувати ковбаскою, рулетом і окостом, вони майже не могли переказати йому грошей на навчання, а тому хай ця посилка, що пахне перцем, коріандром і часником, допоможе долати зимовий холод, а кава тримає бадьорим і в тонусі; друзі, поплічники, що смердять вином, залитим у горлянки, перев’язані шарфами, тому що в «Геркулесі» завжди холодно, так само як і в пансіонах, у яких вони живуть, і на вулицях, якими вони ходять пішки, мокрі від дощу, в черевиках із дірявими підошвами, затуленими ізсередини картонкою, але все ж пішки, тому що треба заощадити ті кілька сентаво, які коштує поїздка в трамваї, щоб пригостити друга келишком червоного, продати підручники, заставити годинник, чого ти досягнеш цим писанням, якщо в тебе й песо немає, щоб тебе опублікували, а щоб якийсь видавець тебе опублікував, тобі потрібна впливовість, ім’я, а імені ти не маєш, нехіть до навчання і до Ніцше, про якого ми вже й не говоримо, бо ми ж не маленькі буржуа — першо- і другокурсники, і не крутелики в замшевих крагах. Луїс кашляє, аж доки не закашлюється так, що його виносять, і більше ніхто про нього не чує.

— Він, мабуть, помер.

— Яке щастя — померти молодим.

— Постав мені ще келишок, Росіто. В понеділок я тобі заплачу.

— Як ти тоді публікуватимешся, Умберто?

За передплатою, звісно ж. Я вже говорив із видавцем. Достатньо буде початкового внеску. Згодом, коли продаватимуться примірники, я заплачу решту, проте без початкового внеску неможливо. Тоді я написав вам, згадуючи нашу зустріч в Антропологічному музеї, і запропонував свою книжку, написану, але ще не надруковану через нестачу грошей на цей початковий внесок. За кілька днів у себе в пошті я знайшов ваш сердечний лист, до якого був доданий чек, який покривав передплату не на один, а на цілих сто примірників. Я відніс рукопис і гроші в друкарню.

І коли вперше з’явилося моє ім’я, яке я вже не пам’ятаю, але яке зараз написане на графіку в ногах мого ліжка, з яким час від часу звіряються білі доміно, похитуючи головами, і яке ви не знаєте, матінко Беніто, бо для вас я просто Німенький, який підмітає, миє, отримує чайові, ремонтує труби і забиває вікна, мій батько розплакався від гордощів. «Юний талант, який щойно наважився покинути свій кокон, але який уже обіцяє давати довершені творчі плоди; витончена чуттєвість, що межує із хворобливим баченням, насолоджуючись пишнотою почасти декадентських образів, — ім’я, яке не варто забувати, адже попри свою новизну воно вже залишило свій делікатний і вишуканий художній слід у нашій літературі, — Умберто Пеньялоса». Так мене звати, матінко, — Умберто Пеньялоса. Я знав, що не зможу назавжди забути своє ім’я, що ніхто в мене його не вкраде, навіщо цим медсестрам у білому й ватяним постатям красти таке огидне ім’я. Мій батько не знав… Хіба він міг здогадатися про це моє захоплення, навіщо було його приховувати, він би зрозумів, фах письменника також може уславити людину. Моє ім’я, надруковане великими літерами в заголовку статті в недільній літературній сторінці у найбільш впливовій газеті, надавало ім’я й родині, яка її читала, там, у тій статті було чітко надруковано «Умберто Пеньялоса», таким було й ім’я мого батька, який, попросивши в матері ножиці, жорстоко встромив їх у папір, щоб вирізати з нього статтю. Я сказав йому, що це ви, доне Херонімо, так люб’язно виписали собі сто примірників першого накладу, щоб уможливити існування моєї книжечки на сто вісімдесят сторінок з огидним зеленим корінцем.

— Дон Херонімо де Аскойтіа! Яким боком ти з ним знайомий?

— Хіба це має значення?

Він окинув мене здивованим поглядом і запитав:

— Ти ходив до нього, щоб подякувати?

— Ні.

— Ну, це геть недобре. Негайно вдягайся… Свій темний костюм, найкращу сорочку… Якщо вона зім’ята, хай мати тобі її випрасує. Ти прийдеш до нього. Звідки така невихованість? Ти ж мій син, ти носиш моє ім’я…

Це він вперше наважився заговорити про своє ім’я.

— …ти ж носиш моє ім’я, а поводишся, наче невдячний бевзь…

Я крикнув йому, що вмираю від болю в животі, відтоді як ви вкололи мене ножицями, щоб украсти мій тріумф. Хай моя дурнувата сестра припинить клеїти собі в альбом вирізки статей, де згадується моє ім’я, прикрашаючи контури кожної статті гірляндами з квітів і голубами, поверни мені цей альбом, щоб я його спалив, якщо ви хочете знати правду, я не належу до партії, я майже щодня напиваюся в пивницях із друзями, які по-справжньому радіють моєму тріумфу, який насправді зовсім не тріумф, а просто невеликий успіх, і вони про це знають, і справедливо це цінують, ні більше, ні менше, ніж треба, я вже не ходжу в університет, я не планую бути адвокатом чи нотаріусом, я не хочу бути ніким, дайте мені спокій, не відбирайте в мене той мізер, який я маю, мою книжку… Не неси цього посагу в новий дім, — казав я сестрі, — хоча твій чоловік пишатиметься тим, що ти йому даси, — книжку вирізок, у яких постійно повторюється, що твій брат існує, що він є кимось, що він має ім’я.

— Ти не маєш права осоромлювати моє ім’я.

— Відколи це ви маєте ім’я?!

Я пішов, грюкнувши дверима, й більше не повертався. Тієї ночі, коли ви з’явилися в барі «Геркулес», щоб відшукати мене, доне Херонімо, я вже кілька місяців жив із Росітою в кімнаті, що смерділа миючими засобами, на поверх вище від пральні. Своїм свіжим і маленьким, але завжди теплим тілом, притуленим уночі до мого, вона розвіювала вимоги мого батька, аж доки біль у моєму шлунку зовсім не зник. Вона не запитувала мене про те, що я писав. Не запитували й роботяги зі станції, з якими я грав у доміно. Мої університетські друзі розбрелися по інших тусовках в інших барах, але я залишився в цьому, мені тут подобалося, адже з-за кавоварки мені усміхалася Росіта… Я не сумував за ними, поет-сухотник помер, як і належало, у нетрях, Маноло отримав посаду в Ощадній касі, чинуша, старий, що мені робити, мені вже набридло постійно ходити голодним, ще й мама каже, що в них нічого немає, геть нічого, Ніканор повернувся у свою дощову провінцію, де одружився із подругою дитинства, яку схвалювали його батьки, бо її родина володіла клаптиком землі поруч із ними, а якщо скласти докупи обидва наділи, то можливо… проте Ніканор ніколи не розповідав нам про цю таємничу наречену, а я собі спокійно грав у доміно, аж доки не побачив, як ви з’явилися у дверях. Ви підійшли до шинквасу і спитали в Росіти, де я. Ти вказала на мене своїм невинним пальчиком: там, углибині поруч із обігрівачем, який майже не грів, — і ви поглянули крізь жовтувате світло на мене, який сидів у товаристві смердючих завсідників; ти, Росіто, ти вказала на мене й видала дону Херонімо, а я, зі зв’язаними руками й ногами, не мав змоги чинити опір. Я відчув біль тут, у місці, яке зараз закривають шари вати, марлі й пластирів, він почав посилюватись, гострішати водночас із тим, як ви наближалися до мене поміж переповнених столиків. Спершись ліктями на стільницю обабіч карт, я намагався зосередитися для наступної партії, але ножиці перехопили мій дух, ви стояли позаду мене й мовчали… Як ви дізналися, де мене знайти, певно, ви приходили до батька, а мій улесливий і раболіпний батько показав вам нашу зворушливу віталеньку, наш кривий стіл, скатертину, вишиту моєю сестрою, певно, він показав вам альбом, демонстративно виставивши його перед моєю скромною, недовірливою, лицемірно іронічною матір’ю.

— Трійка.

Рука дона Херонімо поклала карту. Я встав, щоб розібратися з ним:

— Куди це ти вліз, сраний жевжику?

Ви розсміялися. Ні, спочатку лише усміхнулися.

— Ви мене не впізнаєте?

За сусідніми столиками затихнули розмови. Хазяїн пивниці й Росіта дивилися на нас крізь кільця ковбас і диму. Хтось пробурмотів:

— Буде бійка.

Ось тоді ви справді засміялися і сказали:

— Ні, бійки не буде.

Він повернувся впівоберта й проштовхався до виходу крізь столики. Мій суперник у грі, який дивився за тим, що відбувалося в мене за спиною, сказав, що за хвилину до того, як вийти, жевжик написав щось і віддав записку Росіті. Я виграв ту партію.

— Мені час іти.

— Так рано, в такий ось вечір?

— Завтра поквитаєшся.

Я чудово знав, що «завтра» не буде. Я намотав на шию шалик і підійшов до шинквасу, щоб сказати Росіті.

— Я іду.

— Куди?..

— Мені щось недобре, живіт…

Я вже був біля виходу, коли вона покликала мене:

— Слухай.

— Що?

— Цей крутелик чекає на тебе завтра о десятій у себе вдома. Ось картка з його адресою.

Я пошматував її.

— Хай іде до сраки.

Звісно, мені не потрібна була адреса, я знав жовтий фасад вашого будинку навпроти дерев парку, тому розривання вашої картки було лише красивим жестом, щоб Росіта не здогадалася, що після цієї ночі я вже більше не спатиму, притулившись до її тіла.

18

Усе, з самого початку, з «Геркулеса», ні, навіть раніше, з того вечора в Антропологічному музеї, чи ще раніше, відтоді, коли ви доторкнулися до мене рукою на вулиці, — все це було ретельно вами сплановано, крок за кроком, з нескінченним терпінням, оточуючи мене своєю впевненістю, коли я прийшов до вас на службу, роблячи мене свідком вашого кохання, щоб цим ув’язнити мене, Інес була наживкою, щоб я проковтнув гачок, а вищість над світом потвор, у який я мав врости своїм нікчемним тілом, і зачинання вашого сина були останньою спокусою, найтоншим гачком, він проколов, пронизав мене, і я не можу звільнитися, прикутий до ліжка, яке обдає то вогнем, то кригою, укол за уколом, які не дозволяють мені мислити, адже погодьтеся, вони призначені саме для цього — для того, щоб побороти світло й занурити мене в цей присмерк, що не є ні життям, ні смертю, крапельниця за крапельницею, яка не дає мені вмерти, але водночас не дає і зібрати докупи крупинки моєї свідомості, навіщо, доне Херонімо, навіщо, це ж не для того, щоб перетворити мене на імбунче, як це хочуть зробити добрі старі, серед яких я живу, бо це означало б тотальний спокій, усе зашите, а не відкрите точними надрізами скальпеля доктора Асули, зашите у звуках їхніх тремтливих кроків назовні, ні, вони не хочуть мене порізати, вони прийдуть, щоб мене зашити, бо вони хороші, я бачу їх крізь вікно, вони прогулюються вулицею, чекаючи мене на розі біля майстерні, здається, що це Дора усміхається мені з вікна навпроти, чому ви не дозволяєте їм мене провідати, в усіх клініках є години відвідин, але не в цій, бо це не клініка, а біле ув’язнення, а тому добрі старенькі, однією з яких є я, чекають на мене у квадратику мого вікна, щоб заспокоїти мене, щоб забрати мене, загорнути в пакуночок, щоб мені не було холодно, для цього вони принесли свої мішки, які тримають напоготові, вони нічого від мене не хочуть, вони терплячі, вони неквапливо чекають, тому що час у старих нескінченний, одна з них замінює іншу, ні, ми не поспішаємо, ми можемо дочекатися, доки спорожніє ця крапельниця з кров’ю, яка тече у вену Німенького.

Надворі холодно. Дме холодний вітер, який я більше ніколи не відчую, я не відчую смак води в роті, бо вони мені її не дають, ніби вода колись комусь шкодила… Я не бачу вітру, немає прапорів, штандартів, дерев, я не розрізняю одяг перехожих, насправді схоже на те, що нема ні перехожих, ні машин, нічого не ворушиться в цьому міському пейзажі, в якому вгадується зимовий холод. Вони навіки замкнуть мене у цьому надмірно спекотному вмістилищі.

Я заплющую очі, щоб позбутися цієї нищівної туги за вулицею. На іншому боці моїх повік вимальовується певність: Вони хочуть зберегти тебе тут живим, не даючи вийти, щоб украсти в тебе всі органи, от побачиш, вони витягнули з тебе вісімдесят відсотків… Звісно! Ось що вони зроблять. Ось яка їхня діяльність. Я розплющую очі: жодного поруху у квадратику мого вікна. Намагаюся підвестися. Не можу. Хтозна, скільки часу я вже прив’язаний до цього ліжка, занурений у цей присмерк. Звісно! Спочатку вони замінили мою кров: я бачив на власні очі, як доктор Асула висмоктував шприц за шприцом кров із мого шлунку і віддавав її галасливому натовпу, який чекав на мою хорошу кров, щоб заспокоїтися нею на кілька митей. Далі вони візьмуться за решту: вони вийматимуть із мене здорові органи, щоб замінити ними дефективні органи потвор, минулої ночі я відчув, як мені відпилювали ступні, немовби креслячи червоне коло довкола моєї правої, а потім і лівої щиколотки. А цього ранку я прокинувся з велетенськими ступнями, з жовтими перетинками між пальцями, мої ноги тепер — як ласти, я підозрюю, що і з руками вони зробили те саме, я не хочу на них дивитися, вони їх украли в мене і замінили цими руками-ластами, які я не хочу виймати з-під ковдри, щоб не бачити цих огидних перетинок, які з’єднують мої пальці, переплетені густим павутинням потворячої плоті. Мабуть, є перелік пріоритетних органів, який контролює Емператрис. Вона не приходила, певно, сидить за паперами у своїй приймальні, почепивши на голову ідеально накрохмалений білий капелюшок, заспокоює апетити потвор, які жадають отримати мої органи, треба, щоб усе до ладу: спочатку потвори першої категорії, потім другої, як вас звати, що вам потрібно, нове обличчя, щоб замінити ваші спотворені риси, з цим буде найскладніше, тому що на обличчя багато заявок, всі хочуть нові обличчя, а їх мало, процес може затягнутися, він повільний і делікатний, обличчя значно важливіше за, скажімо, ноги.

А тепер моя шкіра, вони здеруть її з мене, щоб вкрити нею біле тіло Меліси, і згодом я прокинуся через невідомо скільки днів сну, перетвореним на білого привида в темних окулярах… Мій ніс, мої нирки, мої руки, мій шлунок, ні, його мені вже вирізали, принаймні вісімдесят його відсотків, печінка, легені, усі здорові органи для галасливих потвор, які вишиковуються в чергу перед приймальнею невблаганної і прискіпливої Емператрис, яка знає про всі потреби та пріоритети і робить позначки: хрестик, крапка, якщо колір червоний, то це означає невідкладний пріоритет: передпокій заповнений потворами, які жадають моєї незначущості, велетнями, які прагнуть моєї статури, поплямованими, які заздрять моїй блідій шкірі, нормальними матерями, які приводять своїх спотворених дітей, щоб я їм щось дав, будь-що здорове, щоб вилікувати мого нещасного синочка-потвору, нормальні сини, які приводять спотворених батьків, щоб з’ясувати, чи в їхньому віці ще можна якось стерти цей сором, вони навантажують мене своїми дефективними органами, з яких постане новий я, що ніколи не припинить формуватися — сума всіх потворностей, — але я буду приречений завжди себе впізнавати в цьому мінливому пеклі хворобливого, деформованого, глузливого, хибного, яке становитиму я, а водночас мої органи, пересаджені потворам, будуть лікувати їх, позбавляючи потворності, аж доки вони не перетворяться на цілком незначущих людей, як я, а мене в цей час триматимуть прив’язаним до ліжка, з якого я зможу лише дивитися в заґратоване вікно в очікуванні наступного наркозу, під час якого в мене вкрадуть ще одну нирку, вухо, нігті, які замінять пазурами, усі потвори в Ринконаді зціляться, стануть нормальними, незначущими, вільними, пересічними, вони зможуть почати нові пересічні життя в місті чи селі, вони матимуть сусідів, заведуть друзів, а я залишуся тут, ув’язнений усередині них…

Але цього не може бути. Має статись по-іншому. Щось інакше. Врешті-решт я скінченна істота. Я маю тільки дві легені, один ніс, два вуха, тридцять два зуби, дві руки, дві ноги… Коли я прокинувся о бозна-якій годині дня чи ночі, ні засвітла, ні затемна, я усвідомив одну дуже дивну річ: мої руки і ноги не були перетинчасті; пересаджені мені дефективні члени й органи потвор знов набувають нормальних форм. Проте мене присипляють. Уві сні я відчуваю, як мене ріже скальпель доктора Асули, як мені відпилюють кістки, як мене дряпають, зшивають, розтинають, позбавляють чогось, виривають шматки мого тіла, які моїм тілом не були, але які, пришиті до нього, відновили нормальність, я сплю, але відчуваю це, саме тому мене тут ув’язнили, і я ніколи звідси не вийду, адже я розплідник органів і фабрика здорових кінцівок, тому дон Херонімо не дає мені вмерти, тому він відкрив цю фабрику, в якій працюю лише я, в якій єдиним виробником є моє тіло. Щоб я не запідозрив цієї наруги над собою, він тримає мою свідомість у межовому стані, вона здута, але повітря в ній достатньо, щоб я остаточно не помер, а завдяки цьому обміну органами мій час постійно видовжуватиметься, адже оскільки я вже не людина, а лише родючий ґрунт, на якому зростатимуть частини інших людей, я ніколи не помру, мій присмерк триватиме вічно й у ньому не відбуватиметься нічого, за винятком періодичного присипляння й послідовного знекровлення, яке зупинятиме кров потвор, що постійно жадатимуть щедро жертвувати всім, нічого не відбувається, все незмінне, різниця між сном і пробудженням мізерна, ні, дон Херонімо не дасть мені вмерти, він хоче, щоби в мене засмоктало всіх потвор світу й вони зникли, залишивши на мені тягар своєї потворності. У коридорах і на подвір’ях за стінами моєї палати я чую галас: мені одне вухо, великий палець правої ноги, ні, має бути саме правої, а не лівої, — гаразд, тоді вам доведеться зачекати, тому що на великий палець правої ноги велика черга… Чотири зміни, бозна-скільки часу, часом великі пальці довго відростають, повіка, шматок шкіри, палець для руки потвори, яка народилася лише з чотирма, згодом у мене виросте ще один, і вони знову відрізатимуть мені пальці і пришиватимуть нові, вирізатимуть ніс і пришиватимуть новий… Час тягнеться, та він для мене чужий, нічого не змінюється, нічого не рухається на вулиці, яку видно крізь моє вікно, ні день, ані темрява, ні холод, ні спека, ця вічна заміна органів, що відновлюють мене, позбавляючи права на смерть, час статичний і еластичний, речі незмінні, ні води, ні безводдя, все однакове, годинник без стрілок, серце без биття, брак голоду, коли треба їсти, та й будь-коли, зрештою, бо я не маю шлунка, у мене його вкрали, вісімдесят відсотків, подекуди більше, час не тече в цьому напівмороку, в якому мене позбавили права на фінальний оргазм.

Вони гадають, що я сплю. Говорять дуже тихо. Доктор Асула звіряється з графіком. Мій жар? Артеріальний тиск? Збільшення чи зменшення кількості гемоглобіну? Він показує це дону Херонімо. Вони обговорюють графік, розпитують про деталі в медсестер, які стоять поруч із ними, так, вони кажуть, що все так, і доктор Асула вішає назад графік. Я не розплющую очей, але оскільки мені пересадили прозорі зміїні повіки, я все бачу. Вони гадають, що я сплю. Я не готовий до того, що дон Херонімо буде люб’язно говорити і ставитися до мене так, ніби тут нічого не сталося. Він мій ворог. Всі вони мої вороги. Я не розплющу очей.

— З ним усе гаразд, доне Херонімо.

— Він готовий до великої операції?

— Ідеться про дві одночасні операції, доне Херонімо. Я присплю вас водночас обох на сусідніх столах, і поки я розтинатиму вас, готуючи до пересадки, вирізатиму органи Умберто, щоб трансплантувати їх до вашого тіла, готового їх прийняти…

— За умови, що мені стане краще. З моїми геніталіями робіть що заманеться, хоч на сміття викиньте. Вони мені більше не потрібні після того, як цьому заздрісному покидькові вдалося оп’янити мене своїми інтригами і змусити переспати… з огидною старою з гнилою піхвою, яка заразила мій член і зробила його назавжди непридатним. А тим часом він, який здавався таким покірним, із Інес…

Роги? Які ще роги?! Інес сама не відала, що кохався з нею Умберто, вона думала, що то був я! Я ніколи не пробачу цьому гівняному покидькові, що він торкався моєї дружини, що він мав нахабство наблизитися до того, що таким людям, як він, є і завжди буде заборонено, до того, до чого він народився без права торкатися. Потрібно покарати його. Хай більше ніколи не використає він свій член. Пересадіть мені його, а мій йому, ні, хай би який марний він був: викиньте його на сміття.

Коли вони вийшли з кімнати, я розплющив очі. Я глянув у вікно: нескінченна вулиця, застигла, ніби фотознімок чогось буденного, нецікавого, некрасивого, фотознімок, зроблений просто так, без причини, хіба щоб нарешті використати всі кадри з рулону плівки, на якій важливими були інші знімки, а не цей нещасний вигляд вулиці, на якій нічого не змінюється. Мене оповив могутній спокій, коли я побачив цю збільшену світлину, приклеєну на стіну, навпроти якої в цій кімнаті протікатиме нескінченне життя перевтілень. Спокій і радість. Чому б ні? Дон Херонімо запевнив його: тієї ночі в кімнаті Пети Понсе я кохався з Інес. Я доторкнувся до її краси. Навіщо, якщо це так, мене позбавляли смерті? І води? І повноцінного сну, й неспання? Як мені не відчувати спокою, дивлячись на цю єдину вулицю, що губиться в монотонній далині того, що мало би бути моїм життям? Навіщо мені тепер мої геніталії? Хай мені їх вирвуть, хай кинуть псам, щоб вони їх зжерли! Я перестрибнув через перешкоду. Доторкнувся до забороненого, до Інес. Так, дон Херонімо не здатен осягнути цього мого фінального тріумфу, він гадає, що зможе вкрасти мої геніталії так само, як украв мою рану, але, доне Херонімо, ні, я дарую вам їх, вони мені не потрібні. Вони ваші, отримайте. Хай доктор Асула мені їх виріже. Я віднайшов спокій. Знайомі постаті починають іти вулицею. Я чую кроки. Вони усміхаються мені, спочатку потайки, з тротуару, чекаючи на мене на розі, тепер вони подають мені знаки: виходь, виходь, — Рита каже, що відчинить мені двері, Дора запевняє, що мене прихистять, Брихіда махає рукою, закликаючи мене, я чую дзвін із дзвіниці брата Андресіто, четверта дня, сонячно, зараз зима, але надворі сонячно, повітря, мабуть, свіже, нехай мене заждуть, я показую їм руками, щоб мене ще трошки зачекали, сьогодні я не зможу до них вийти, та й завтра навряд, але післязавтра чи за три дні безумовно, бо тоді мене вже прооперують. Ходи до нас, Німенький, ходи, ти Німенький, бо тобі забули пересадити інше горло й ти онімів, тобі забули пересадити інші вуха й ти оглухнув, ходи, ми чекаємо на тебе, щоб прихистити тебе, ми нічого від тебе не вимагаємо, ми лише хочемо про тебе дбати, бути до тебе лагідними, огортати тебе, глянь, які ми принесли мішки, щоб віднести тебе звідси й ніхто про це не здогадався, нам байдуже, що ти не маєш статі, тому що ми такі старі й миршаві, що, здається, й самі ніколи не мали статі, в нас інші розваги, от побачиш, набагато складніші речі, що відбуваються на звороті того, що тобі видно, фаска, яка розламує час і образи, ми навчимо тебе користуватися ними, тому що ти, як і ми, був позбавлений усього, що маєш, а отже тобі належить влада позбавлених, вбогих, старих, забутих, ходи з нами гратися, наші ігри цілком невинні, але ти побачиш, що може статися, коли ми починаємо керувати, коли влаштовуємо відомі лише нам літургії, коли дотримуємося наївних, але суворих звичаїв. У наших вологих галереях, на наших крихких стінах і занедбаних подвір’ях статі не існує, а отже ти будеш не жалюгідним імпотентом, а рівним із нами, ще однією старою, яка здолала тиранію, смійся з дона Херонімо, це ти його поневолив, віддаючи те, що маєш сьогодні, але не матимеш завтра чи післязавтра, ти станеш вільним і зможеш жити з нами, трохи підмітати, мити, готувати людей до похоронів, молитися і сміятися з жартів Мерседес Барросо і з сучасних танців Ірис Мателуни — до того як вона завагітніла чудодійним дитям, тому що тепер вона ніби усвідомила свою вагітність, а тому танцює менше, — пити мате, кашляти і нарікати на невдячних господарів, які ніколи про нас не згадують після всіх тих жертв, на які ми заради них пішли, ще одненький розарій, бо кажуть, що минулої ночі знову являвся дон Клементе… Ш-ш-ш, баби, не говоріть так голосно, не кричіть, не кличте мене, сидіть тихо, мовчки, вас можуть почути.

— Виходь, Німенький.

— Виходь.

— Ми чекаємо на тебе.

— Ми за тобою сумуємо.

Вони юрмляться на іншому боці вулиці, кличуть мене, жестикулюють, махають хустинками; будьте чемними, жінки, заспокойтеся, я приєднаюся до вас, я недовго затримаюся, мене випустять подихати свіжим повітрям, вам дозволять мене забрати, щоб усе стало так, як має бути.

Ви теж в’яжете щось для Боя? Хто долучив вас до змови сімох відьом? Певне, це сталося під час мого перебування в лікарні, коли мені вирізали вісімдесят відсотків. Я не впізнаю вас, матінко Беніто, у цьому стані спокою, так ніби вам, так само, як і мені, належить увесь присмерковий, приглушений час вічності й ви не здатні намацати умиротворення вмирання чи шибку вікна, яка, найвірогідніше, така холодна. Ви прив’язали мене? Матінко Беніто, ви ж бачите, що я не можу поворухнутися. Мабуть, ви мене не бачите. Важко розгледіти на такому великому ліжку ті двадцять відсотків, до яких мене скоротили. Та, вочевидь, я одужую, інакше б ви знервовано ходили з боку в бік, рішуче намагаючись щось для мене зробити, але ні, ви сидите спокійно поруч зі мною, в’яжучи щось, здається, білу шаль, тому що тут усе біле, для Боя. Спокій цього нескінченного надвечір’я, який, як ми з вами знаємо, приречений зостатися незавершеним, спокушає вас напівтемрявою скромної вулиці, на яку виходить моє вікно і на якій для мене ніколи нічого не зміниться. Ви тримаєте мене за руку, бо знаєте, що я боюся не померти, але боюся я не завжди, матінко Беніто, часом я відчуваю захват від певності в тому, що мій час триватиме без початку й кінця на цій вулиці, яка є іншою версією раю — фасади, тротуари, ліхтарі, бруківка, вікна, двері, сухе дерево, антени, дроти, — адже тут, під вашою опікою, це не здається іншою версією пекла, схожого на негоду нікчемних вулиць, які я мав долати, коли втік із Ринконади, коли збагнув, що все це було задумано не заради блага Боя, а заради того, щоб уполювати мене, щоб спіймати мене на гачок, тож я втік, сам, у холод, позбавлений обличчя (адже доктор Асула залишив мені тільки двадцять відсотків), переодягнений на жебрака, боячись, що хтось упізнає мій погляд, незмінні холод, голод, вигнання, вбогість були тоді моїми ворогами на вулицях, на які мене виганяли хазяйки пансіонів, коли я їм не платив, бо не мав чим платити, я блукав порожнім часом, який простягався переді мною вночі й удень, ночі і дні завжди були однакові, часом більш невблаганні, часом менш, проте завжди однаково ворожі до мене, коли я поневірявся нічними парками, але не тими парками, де стоять кінні статуї й альтанки зі ставками, а іншими, на околицях міста, тими парками, що переходять у пасовиська, теренами, за якими ніхто не доглядає, а тому щоночі їх населяли ми, розпалюючи наші крихітні вогнища, щоб зігріти руки чи зварити чай, маскуючи згарища опалим листям, щоб ніхто про нас не дізнався і щоб ми не дізналися одні про одних, і не перебили себе. Тепер, коли я є лише двадцятьма відсотками, я блукаю вулицями, не боячись, що Пета мене знайде, я заглиблююся в закинуті парки не для того, щоб сховатися від неї, а щоб вона збагнула, що шукати їй треба не мене. Щоб ця бідолашна стара усвідомила: ті зусилля, яких вона докладає, вже марні, бо не мене, а його вона має переслідувати, він має все, Пето, він проникнув у тебе і змусив стогнати від насолоди в тому єдиному оргазмі, якого ти шукала все своє життя, з глибини століть, з часів первородного хаосу, з якого постали ми всі, це він притиснув тебе до ліжка вагою свого тіла тієї ночі, не я, я проникнув у Інес, саме тому він позбавив мене органів, які торкалися її, тому мене викинуто на вулицю, на цю вулицю, яку я бачу з вікна, де не відбувається нічого, порожня автомайстерня, вулиця видовжується і скорочується, знову видовжується і згинається в статиці часу, хирлявий бородатий жебрак, одягнений у лахміття, якого часто бачать на папертях церков, тому що цей бідолаха глухонімий, вештається вулицею, зникає із виду, немов звіяний вітром, він прямує до парку, де ховаються інші, такі ж, як і він, але він не ховається, матінко Беніто, клянуся вам, він розпалює вогнище з листя у своїй канаві й засинає з надією, що Пета прийде і почне порпатися в його штанях, вдаючи, що хоче мене пограбувати, матінко Беніто, але Пета не хоче грабувати, вона прийшла, щоб знайти те, що завжди шукала. Я не прокинуся, тому що Пета не знайде нічого. Ніч проковтне її розгніване гарчання, і вона, застебнувши мені штани, піде шукати деінде… Хоча я не певен, матінко Беніто, часом мені страшно, тому що я не знаю як слід, на якому етапі заміни й пересадки перебуваю я в доктора Асули, можливо, він ще не зробив жодних змін, можливо, все це лише підготовчі заходи й немає отого жебрака на вулиці, яку я бачу з вікна, ні старих, вони пішли, повернулися до будинку, навіщо мені повертатися до будинку, щоб блукати вночі його коридорами й дивитися на Дору й Риту, втім, їх більше немає на вулиці, яку вміщає вікно, що його я бачу зі свого ліжка, холодного ліжка, — холодне вікно, холодна вулиця, в автомайстерні немає ні машин, ні механіків, на тротуарах немає перехожих, вітру бракує листя на деревах і білизни на мотузках, усе довкола статичне, завмерле в цій розтягнутій до нескінченності миті, а ви поряд зі мною, доглядаєте мене, мовчки за мною стежите, так, ти не доглядаєш за мною, ти стежиш за мною, Емператрис, я впізнаю тебе в галантному атласному білому доміно, яким ти намагаєшся вдати з себе медсестру, ти зупинилася біля мого ліжка, перед тим як повернутися на чарівний бал, де твоя потворність, яку вважатимуть удаваною, отримає першу премію. Ти сидиш і не йдеш. Мабуть, ти щось знайшла. Ти не відходиш від мене, минають години, а ти залишаєшся біля мене, стежачи за мною, утримуючи мене, щоб я не втік і виконав свою обіцянку одружитися з тобою. Ти не переодягнена в медсестру. На тобі не галантне доміно вісімнадцятого сторіччя. На тобі жахлива весільна сукня, яку ти віддавна готувала, вишита й оздоблена коштовним камінням, величний шлейф стелиться по підлозі, білий вельон, який заледве ховає твоє обличчя, тремтить в унісон із твоїм диханням, ти не знімаєш своєї весільної сукні ні вдень, ні вночі, бо раптом настане та мить, раптом я прокинуся й ти зможеш мене схопити, зачіска з бантами, кучерями й посрібленими стрічками, тарілки твоїх невсипущих очей, що рябіють відблисками, діадема із сяючими камінцями, що утримує білий шифон твоєї чистоти, готової до невідворотної церемонії, — він від мене не втече — це твоя єдина нагода, стежити щодня і щоночі, щоб я не втік.

Так воно і є… Ти знаєш це, і тому така рішуча: мене не прооперували, я ще цілий, ще не пересадили ті органи, які оволоділи Інес, і не викинули на сміття органи Херонімо де Аскойтіа, я ще цілий, і тому ти пильнуєш мене тут усередині, а Пета Понсе — назовні, в тому парку, де, ймовірно, вона приспала мене чарівним мате й таки покохалася зі мною, замість того щоб розгнівано піти геть, спіймавши облизня. Вона розпалена жагою до мене. Вона чекає на мене в парку. Мене ще не прооперували. Дон Херонімо, заклопотаний державними справами, не мав часу: хай він чекає у присмерку, у напівтемряві, час не розтягується, він вічний, хай він чекає, дивлячись у вікно, хай Емператрис за ним приглядає, але Емператрис ніколи не була чиєюсь служницею, вона сама собі господиня, а отже мене ще не прооперували, я цілий і небезпечний, тому вона метається коридорами, як хижий звір, чекаючи, доки я прокинуся, збожеволівши від нетерплячки, вона тягне за собою шлейф своєї сукні, ніби хвіст білого павича, білими коридорами клініки, її блискуча діадема, зморшки на її лобі, складки на її щоках, що тремтять від страху за те, що дон Херонімо вирве мене з її рук, моя рука в її руці, поволі спадає вельон, який відкриває її жахливе обличчя, зморщене від болю обличчя, — медсéстри, це вона біля мого ліжка, докучлива і хтива карлиця, медсестри, я не здатен відлякати це обличчя, зробіть мені ще один укол, щоб я більше не відчував болю, який щоразу посилюється, ви ж такі добрі, Емператрис, присягаюся, я одружуся з тобою, якщо ти вмовиш їх зробити мені ще один укол, щоб здолати цей біль, який зараз долає мене, клянуся, я одружуся з тобою негайно, я лежатиму в ліжку, а ти сяятимеш своїм вишитим шлейфом і діадемою, якщо ти принесеш мені ще один укол, який би хоч трохи стер твоє потворне обличчя, але я бачу в очах твоїх сумнів, тому ти метаєшся, ти сумніваєшся, чи я чоловік, можливо, мене вже прооперували, мені замінили мій член на член, який отруїла Пета, в’ялий, марний член, тобі не вдалося роздивитися його в піжамі, ти метаєшся, я відчуваю, як ти підмітаєш коридор пишним віником твого шлейфу, роблячи черговий крок. Ти сідаєш біля мене. Береш мою руку. Усе приховане білим вельоном, так, Емператрис, я здатен, повір мені, Умберто Пеньялоса, незважаючи на те, що він є парою Пети, здатен зробити тебе щасливою, я хочу продемонструвати тобі, що маю стать, тому я трохи підіймаю ковдру, саме тому, бо я хочу тобі це довести, щоб ти знала, що я вартий чогось, і щоб ти знайшла для мене укол, який би стер твоє потворне обличчя, я підіймаю твою весільну сукню, щоб зґвалтувати тебе, цього ти хочеш, Емператрис, не заперечуй, не намагайся мені завадити цим удаваним опором, дай мені підвестися, не вдавай, що кричиш, намагаючись вирватися з моїх рук, які влізають у твоє мерзосвітне ластовинчате декольте старої карлиці, мої пальці дошукуються твоєї піхви, щоб збудити її, хоча вона і без того завжди слизька і збуджена, не йди, не йди, не лишай мене самого, не втікай, горлаючи, що я намагаюся тебе зґвалтувати, не втікай, перечіпляючись за шлейф своєї весільної сукні, не протестуй, ти сама присилувала мене тут тобою оволодіти, а тепер ти залишаєш мене в цьому підвалі, з якого немає виходу, трубки і пробірки, у яких щось кипить, зонди, сироватки, рідини, а крім них купа ниток, яких я не збагну і якими мене прив’язано, я хочу втекти, так, я маю втекти, щоб мене не вбили задухою, відчинити вікно, щоб вдихнути незастояного повітря, але вікно — це не вікно, тепер я зрозумів цей обман, це фотошпалера, приклеєна до саманної стіни, щоб удавати оманливе світло і простір, щоб я жадав відчинити його, доторкнутися до його шибки, яка зовсім не шибка, а тонкий шар паперу, приклеєного до глини, фотографія, брехня, вікна немає, немає дверей, немає виходу, немає й куди виходити, я дряпаю, рву, деру на клапті цю фотографію, яка бреше про зовнішній світ, якого ніколи ніде не існувало, я зриваю клаптями фотографію вікна, шматую її, сподіваючись, що за нею буде справжній отвір, у мене болять нігті, я деру, дряпаю, відриваю фотографію повністю — нема нічого, саманна стіна, глиняний мур, обклеєний старими газетами з шокуючими новинами, які нікого більше не цікавлять, повінь на ріці Янцзи, землетрус у Скоп’є, голод на північному сході Бразилії, ця головоломка жахіть, шар за шаром новин, які більше не новини, я відірвав вікно і його вдаване світло, і його вітер, і його нецікаву вулицю, якою я міг би втекти, рухаючись шляхом, який мені покажуть старі, що кличуть мене, нічого нема, могила зів’ялих передовиць, застарілих штампів, раз і назавжди залагоджених суперечок, ні, це навіть не кімната, це земля, паперу більше немає, глина, каміння, яма, незакінчений підкоп, який я зараз прагну рити крізь суху глину, застінок, у якому мене ув’язнили й замкнули в центрі землі, мої крики про допомогу ні до чого не приведуть, Емператрис, Емператрис, врятуй мене, мого голосу не чути, доктор Асула вирізав мені горло, я не хочу говорити, не хочу кричати, бо ніхто мене не почує, я сам у центрі землі, оточений сліпими стінами цього підвалу, який стискає мене, скеля, цегла, земля, кістки, я рию, розшматовуючи нігтями й зубами спогад про те брехливе вікно, яке вони повісили мені, щоб я вірив у те, що існує зовнішній світ, я рию закривавленими руками, я маю до чогось докопатися, вгорі, внизу, напрямків не існує, адже зовнішнього світу не існує, проте він мав би існувати, адже я пам’ятаю ще дещо, дещо більше за цю замкнену келію, в якій я борюся, в якій заледве вміщається моє тіло, я витрачаю повітря, щоби прорубувати в землі тунелі, галереї, коридори, проходи, щоб вийти, створювати подвір’я й кімнати, якими можна блукати, хоча б якийсь простір, а не це ув’язнення в могилі, яку я прогризаю, дряпаю, марно руйную, мій простір звужується, я задихаюся, тому що вікна ніколи не було, тому що крізь вікно немає на що дивитися, свіже повітря було галюцинацією, вода, що тече ринвою, — вигадкою, до якої мені не дадуть доторкнутися, як не дадуть відчути подих вітерцю, який гойдає листя апельсинових дерев, вказуючи на те, що пора надягати шарф, і слабеньке світло сонця в їхніх гілках, що вдає підводне світло, в якому ми плаваємо без поспіху, потрібно підмести дрантя з цієї стіни і прибрати все дочиста, — підмети всі ці шматки старих газет, Німенький, змети все гарненько на купку, щоб тут не було цього сміття, — добре, Доро, не квапте мене, я трохи втомився, хіба не бачите, що я тут мету, поки ви прикриваєте обличчя шаллю, сміючись з того, що сказала вам Рита, а потім демонструєте свій беззубий рот, — тут ніхто не ховає обличчя, немає масок чи личин, ні, тут усі мають власні обличчя, що псуються згідно з лінійним порядком часу, як і має бути, а Німенький своїм віником згортає на купку облуплений тиньк і газетне дрантя, стільки газет, цілі кімнати в цьому домі заповнені безглуздим папером, який нам присилає архієпископ. Матінка Беніта й місіа Ракель Руїс безперервно походжають коридорами ось уже кілька годин, вони бесідують, вони обговорили вже все на світі, а передовсім приїзд місіа Інес: бідолашна, вона й без того присоромлена, а тепер ще й лівацькі газети тільки те й роблять, що знущаються з неї, висміюючи інцидент із беатифікацією. Що за дурниці, маючи такі мільйони, брати обітницю бідності! Певна річ — це щира лють через те, що Херонімо підписав папери про передачу будинку, не порадившись із нею, скориставшись із того, що вона була в Європі, зрештою, я переконана, що Херонімо ніколи ні про що з Інес не радився, і коли вона побачить, що будинок продали з молотка, старих повідправляли до інших притулків, а глиняні стіни зруйнували… Про це вони говорили, намотуючи на подвір’ї коло за колом, поки Німенький підмітав, а Рита і Дора розважалися тим, що виривали із землі червону редиску, яку кидали в скручений конусом шмат газетного паперу, щоб приховати, а за нагоди поласувати, — яка смачненька ця редиска. Ходімо, Рито, вас кличе матінка Беніта, місіа Ракель треба йти, відчиніть нам двері, я піду попрощаюся з нею… Зараз повернуся, — кажуть мені її очі, — зачекай на мене, Німенький, я зараз повернуся, підмітай далі, хай усе буде так, як є, доки я не повернуся до подвір’я з апельсиновими деревами після того, як попрощаюся з місіа Ракель біля вхідних дверей, кажуть, що все це зруйнують, але так кажуть ще відтоді, як я була малою, матінко Беніто, і приїжджала сюди виконувати духовні вправи, от побачите, нічого вони не знесуть, усе буде як завжди, Німенький підмітатиме, Дора висмикуватиме із землі редиску, уважно роздивляючись схожі на кукси червоні коренеплоди, які старенькі згодом з’їдять.

19

Чому у вас такий стурбований вигляд, матінко Беніто? Я кидаю віник, щоб відгукнутися на ваш німий поклик. Ви попрощалися з місіа Ракель біля входу і тепер повертаєтеся на подвір’я з апельсиновими деревами, ви дивитеся з боку в бік, ніби шукаючи підтримки, але ви не хочете ні про що просити, байдуже, я розумію, що ви мене про неї просите, — ходімо Німенький, — кажете ви, — хіба я маю благати тебе, щоб ти склав мені компанію, іди за мною галереями, що ведуть до каплиці. Лише молитва може розвіяти цей сум, який застиг на вашому брудному чепчику, — ходи зі мною, Німенький, найбільше мені зараз хочеться побути самій, а ти знаєш, як складати мені компанію так, щоб я залишалася сама в каплиці, де більше не правлять службу: тепер це звичайний глиняний підвал з лавами, вівтарем, гіпсовими скульптурами святих, клячниками, сповідальнями — предметами культу, якого більше не існує, та попри це старі й досі приходять туди вечорами, минаючи коридори, вхопившись за одяг одна одної, щоб помолитися в цій каплиці, яка більше не є каплицею. На щастя, цього вечора тут нема жодної старої, яка би перервала мою медитацію своїми плітками чи скаргами, моє бажання помолитися тобі, Господи мій, у цьому приреченому місці, звідки я намагаюся вознестися до тебе вже… скільки ж, двадцять два, ні, двадцять три роки. На початках абатиса казала мені: звісно, я шукаю тобі якесь активніше заняття, така розумна черниця, як ти, не може гаяти час у цьому будинку, думаю, що наступного року я зможу відіслати тебе до… я вже й не пам’ятаю куди. Тож май терпіння, дочко. Продовжуй свою працю з властивою тобі смиренністю… Але матінко, хоча б якась допомога, не обов’язково грошова, пришліть сюди ще черниць, активних, молодих, ті дві, яких я маю, матінка Ансельма й матінка Хулія, вже перемішалися з обідраними старими довкола мене, ці баби проковтнули монашок, які мали мені допомагати, тепер же вони розділяють із ними дрантя, манії, забобони, і я більше не можу відрізнити матінку Хулію й матінку Ансельму від решти старих. У мене є лише Німенький. Ти тут, Німенький, стоїш у тіні сповідальні поруч зі мною? Ви тут, матінко Беніто, сидите на лаві на останньому ряду, безуспішно намагаючись помолитися? Абатиса казала: зачекай іще трохи. Я чекала. Ми з Німеньким з головою занурилися в марну роботу зі збереження хоча б якоїсь подоби гідності та ладу в домі, без Німенького було б неможливо боротися з цими руйнуваннями, з кожним роком боротися нам вдається все менше, тепер уже майже ніяк, не знаю, що ти там сьогодні підмітав на подвір’ї, чергову руйнацію, гаразд, треба же щось робити, так, матінко, треба щось робити, — й абатиса казала матінці Беніті: чекай, дочко, чекай, наступного року, обіцяю тобі, я поставлю тебе керувати школою, з твоєю освіченістю і твоїм становищем ти просто марнуєш себе в цьому будинку, — але абатису чи то відіслали до Рима, чи то вона померла, а нова абатиса не знала про труди матінки Беніти, тож так само казала їй: чекай, дочко, чекай, мені треба краще з тобою познайомитися, щоб зрозуміти, на що ти здатна, ніхто не зберіг письмових звітів про твою роботу, від якої не залишилося сліду, кажуть… кажуть… цього «кажуть» недостатньо, я маю пересвідчитися в усьому на власні очі, — будь ласка, матінко, я вмираю в цьому будинку, від нудьги, від того, що не маю з ким поговорити, я вмираю від страху того, що легіон старих зжере мене, як зжер раніше решту черниць, я вмираю від того, що мене оточують слабкість і неміч, мені вже сорок вісім, п’ятдесят, п’ятдесят чотири, п’ятдесят вісім років, — чекай, дочко, — але згодом вони стали казати не «чекай», а «впокорися», «пожертвуй собою заради Господа» — так ти опинишся в раю, адже, залишаючись у будинку, ти виявляєш безмірну жертовність, зрозумій, якби не ти, цей будинок завалився би на нас, а тепер він також завалиться, незважаючи на мою присутність, в цьому мене запевнила місіа Ракель, прийдуть аукціоністи і проведуть інвентаризацію всього цього мотлоху, дерев’яних лав, гіпсових святих, солодкавої літографії Марії з Ісусиком, каплиці більше немає, розчерком пера архієпископа її ліквідовано. Але твоя присутність і досі світиться червоним у вогні лампадки. А після аукціоністів приїдуть екскаватори, відбійні молотки, вантажівки і робітники з ломаками… Куди ми подінемося, Німенький… Що буде з нами, матінко Беніто, де ми сховаємося, проект місіа Ракель — це чергова вигадка, покликана поневолити нас, старих, саме про це ви сперечалися з місіа Ракель, намотуючи коло за колом у коридорах подвір’я з апельсиновими деревами, я дивився на вас із затінку, нічого не відбувалося, Кармела йшла, наспівуючи «Приходьте й ми підемо»[48], я підмітав, Дора і Рита виривали із землі закривавлені кукси, — так, місіа Ракель, отець Асокар пообіцяв мені посаду старшої економки Міста Дитини, але ж із вами не можна говорити про отця Асокара без того, щоб ви не розгнівалися, — годі, матінко Беніто, як можна бути такою наївною у ваші роки, брехливий піп, політикан, так, будинок знесуть, але Міста Дитини не буде, тому що всі гроші він покладе до своєї кишені, а землю цю він продасть, а виручені кошти витратить на політичну кампанію свого кандидата, я вже бачу це, як у воду дивлюся, тому вони і квапляться знести все, бо наближаються вибори, тому не оповідайте мені казочок про такого собі священника Асокара, який хтозна-звідки виліз, не буде ніякого Міста Дитини, а вас покинуть, запроторять бозна-куди… Звісно, матінко Беніто, я можу вам дещо запропонувати… щось краще… щось дивовижніше… Вогонь лампадки миготливо тремтить від того, як її тінь походжає пресвітерієм, переконуючи мене, підриваючи мою віру в те, що одного дня я зможу звільнитися від старих і попрацювати з молоддю в кімнатах із велетенськими світлими вікнами, вона говорить, жестикулює, немов проповідуючи мені, я чую, як із лави на останньому ряду в каплиці вона каже мені, що може запропонувати дещо набагато цікавіше:

— Що?

— Якби я запропонувала вам організувати заклад для старих, ви були б готові очолити його?

— Але ж це неможливо, місіа Ракель. Для цього знадобляться цілі статки. Я склала список усіх мешканок будинку з їхніми особистими історіями, або принаймні тим, що вони пам’ятають чи бажають мені розповісти. Багато з них потребують госпіталізації. Деяких узагалі треба відправити до божевільні… Бідолашна Амалія, наприклад, ви пам’ятаєте її, це та підсліпувата жіночка, яка прислуговувала Брихіді, ходить і приречено плаче, бо не може знайти пальця, ні вона, ні будь-хто інший не знає, що то за палець, але вона його всюди шукає, не знаючи навіть, як він виглядає, бо ж вона його ніколи не бачила, лише про нього торочить… А знамениті сирітки…

— А як же Брихіда?

— Але ж, місіа Ракель?! Ви теж трохи дивна… Ви ж самі поховали її рік тому, хіба не пам’ятаєте…

— Звісно ж, пам’ятаю.

— Отже?

— Зараз я ліквідовую Брихідин спадок.

— Не розумію, як це пов’язано… Не може бути, що це ви кричите на мене з пресвітерію, місіа Ракель, ви кричите хіба на своїх онуків, коли ті крадуть солодощі, це Брихіда ходить по пресвітерію і порпається у вівтарі, вона прибирає його, як прибирала все життя, церуючи, лагодячи, але ні, це не Брихіда, тому що ця жінка одягнена в чорне, а Брихіді чорне не подобалося, тож це, певно, ви кажете мені, що Брихіда заощадила кожне зароблене сентаво за ті п’ятдесят років, які вона пропрацювала у вас служницею. Ніхто так і не дізнався, чи витратила вона на щось хоча б оте сентаво. Вона нікуди не ходила, родини не мала, рано стала вдовою садівника в маминому домі, я дарувала їй усе: ковдри, ліжко, радіо, черевики, все, що вона хотіла, й одяг мій їй пасував, бо в нас однакові фігури. Гроші свої вона зберігала в дірці матраца. А перед тим як ми мали їхати у відпустку наприкінці року, вона приносила всі свої заощадження у мішечку моєму чоловікові, щоб той купив на них на біржі акцій, які б давали хороший дохід, адже я не знаю, чи відомо тобі, Німенький, але чоловік місіа Ракель був одним із найвідоміших і найбагатших біржових маклерів, — так, так, я знав, він був другом дона Херонімо, вони разом грали в карти в джентльменському клубі, а потім засинали з газетами на обличчях на кріслах у бібліотеці. З роками Брихідині гроші в руках мого чоловіка помножилися стократно. Мій чоловік дуже любив Брихіду. Іноді йому подобалося заходити до підсобних приміщень нашого дому, щоб самому повідомити їй про стан її інвестицій. Він довгенько з нею спілкувався, після чого казав мені:

— От дивина, ця жіночка, яка ніколи не виходить із дому і знає хіба як молитись на вервичці, має кращі біржові ідеї, ніж я. Ти не повіриш, скільки я заробив завдяки порадам Брихіди. Ти віриш у це, Німенький? Не може бути. Так, матінко Беніто, вірю, адже я знаю, що Брихіда здатна на це і навіть на більше. От, скажімо, одного разу Брихіда була надто знервованою, аж раптом зателефонувала вранці в офіс мого чоловіка й, незважаючи на його опір, дала йому вказівку продати всі її цінні папери і придбати їй золота. Мій чоловік подумав, що Брихіда з’їхала з глузду. Але оскільки золото завжди в ціні та він від цього нічого не втрачав, він так і зробив. Найцікавіше в цій історії те, що після цього інциденту мій чоловік ходив насуплений, нервовий… Аж доки одного дня не прокинувся рано й, незважаючи на те, що інші маклери дивилися на нього, як на божевільного, зібрав усі наші акції й інші цінні папери, продав їх і купив золото, так само, як Брихіда. Він так і не зміг пояснити, чому він це зробив. Єдине, що я знаю, що врятував його зовсім не талант біржового маклера, як про це казали за кілька днів, коли на міжнародній біржі стався неймовірний обвал і багато хто втратив усе, а дехто навіть покінчив із собою… Ми ж усе зберегли, і згодом, коли люди продавали за безцінь дорогі речі, ми вигідно їх купували.

— Місіа Ракель, якщо ви хочете зробити пожертву грошима Брихіди, то чому не на Місто Дитини…

— Ви ще більш простакувата, ніж здаєтеся, матінко Беніто. Дозвольте продовжити: коли я овдовіла п’ятнадцять років тому, Брихіда не хотіла, щоби хтось чіпав її гроші, які мій чоловік вклав у міську нерухомість, коли та дешево продавалася після обвалу біржі. Його офіс управляв цією нерухомістю. Вона не довіряла нікому, крім нього. І мене. Тому коли помер мій чоловік, Брихіда забрала всі свої гроші з його офісу і переписала на мене разом зі всіма будинками та квартирами, кажучи:

— Але ж, місіа Ракель, я ж не вмію ні читати, ні писати, ні навіть підписувати, хай краще все це буде оформлене на вас. Бачите, матінко Беніто? Тиранія слабких: хлопчаків, що сміються над випатраними кишками, не запроторюють до в’язниці, щоб провчити, глухонімий виривається з лап поліції, а операція доктора Асули випустила мене на волю, адже більше ніхто не бажає нічого мого… Ми чуємо, як ця істота говорить із пресвітерію, цей силует, освітлений червоним світлом, що жевріє в лампадці: відтоді я стала управляти статками Брихіди. За ту ренту, яку вона накопичувала в дірці матраца, я купувала їй нові будинки і квартири. Оскільки їй не подобалося «вештатися вулицями», як іншим служницям, яких вона за це зневажала, мені доводилося робити за неї все: я їздила на оглядини будинків, виставлених на продаж, описувала їй їх, обговорювала район, якість будівництва, тоді Брихіда казала мені, щоб я дала їй час подумати, й наступного ранку, приносячи мені до ліжка сніданок і свіжу газету, вона казала:

— Купуйте.

— І замість того щоб полежати в ліжку, гортаючи свіжий журнал мод чи балакаючи по телефону з невістками, я мусила прокидатися дуже рано і їхати на укладання угоди з купівлі будинку чи землі для Брихіди. Вона нотаріально передала мені свої повноваження, матінко Беніто. Жахливо, коли на одну людину звалюють повноваження іншої. А оскільки вона не любила сваритися, то лише бурмотіла: кажуть, що люди зараз такі сварливі й нахабні, — і так делегувала мені збирати ренту з її орендарів. Я підписувала за неї чеки, всі угоди з купівлі-продажу укладалися на моє ім’я, я бігала до нотаріусів, шукала хороших сантехніків, які б могли навести лад у ванній, яку орендарі, котрих треба було виселити, бо вони були неодружені, рознесли вщент, зрештою, я робила для неї все. Мені подобалося працювати для Брихіди, матінко Беніто, нема причин це заперечувати, це мене розважало, до того ж ті її безглузді гроші, єдиним призначенням яких було примноження, були значно більшими за все, що я успадкувала. Вам відомо, що життя такої жінки, як я, коли діти виросли, а за решту відповідають управителі, є доволі нудним. Тож, аналогічно до моїх подруг, які розважалися, граючи в бридж, я розважалася тим, що примножувала ці марні, гіпотетичні статки, допомагаючи їм рости, ніби раковій пухлині, не маючи жодної причини, не слугуючи жодній меті. То була гра. Але я в неї не грала, гра гралася мною, тому що я не могла з неї вийти, я підсіла на неї, бігаючи від квартири до квартири, гніваючись через розбите скло, підхоплюючи бронхіт у коридорах Брихідиних прибуткових будинків, у її мурашниках я віддалялася від своїх подруг, занехаювала своїх онуків, які цікавили мене тепер менше, ніж ця гра, я зривала голос, кричачи на орендаря, який не хотів або не міг вчасно заплатити, а Брихіда лише чекала на мене в моїй теплій оселі, як завжди, спокійна і стримана, зі своїми елегантно підібганими сивими косами. Вона схилялася переді мною, щоб зняти з моїх ніг брудні черевики, бо я мусила оббігти все місто, щоб перевірити, чи справді одні орендарі здавали свої кімнати в суборенду, як про це кажуть, а я не хочу, щоб мої будинки хтось здавав у суборенду. Увечері, коли я падала на ліжко, знеможена від цієї гри, у якій мене ув’язнила Брихіда, вона приносила мені чашку чаю і кілька тонесеньких тостів, таких, як я люблю, і, з повагою схрестивши руки, розпитувала мене поруч із моїм ліжком: чи не переплатили ми за шпалери для квартири Рикельме, кажуть, на Сан-Ісидро є фабрика, яка виготовляє дуже гарні й дешеві шпалери… Кажуть, кажуть, кажуть… Не знаю, звідки до неї долинають ці голоси, які кажуть, і я, гнана цими «кажуть», зривалася, щоб і далі грати в цю гру безглуздих Брихідиних грошей. Коли мені спала на думку невдала ідея запропонувати їй скласти заповіт, вона дуже розплакалася, звісно, тепер, після стількох років служби ви більше не хочете допомагати мені з моїми грошиками… І все стало тільки гірше, коли я сказала їй: ні, що ви, я просто хочу пояснити вам, що вам більше не треба бути моєю робітницею, що ви багата жінка, яка може жити в одній зі своїх квартир разом із маленькою дівчинкою… як-от Ірис Мателуна, щоб вона вам прислужувала, на ваші ренти ви можете жити, як королева… ох! Бачили б ви, як вона плакала: ви просто хочете позбутися мене, тепер, коли я стала стара, викинути мене на вулицю, як сміття. І тоді ображена Брихіда, яка ніколи не пробачила мені пропозицію переїхати в одну з її квартир, вмовила Інес дозволити їй оселитися в цьому домі, сказавши, навіщо їй жити у мене, коли вона ні до чого не придатна. І сталося так, що їй сподобалося тут жити, гадаю, через те, що мені доводилося приїздити до неї через день з іншого кінця міста, щоб розповідати новини про її справу. Утім, померла вона без духівниці. Усе її багатство записане на мене. Я завершую його ліквідацію… Я не знаю, що робити з такими грошима, я й далі збираю платню, купую нерухомість, ніби Брихіда й досі жива… Кажуть, у районі Матадеро… кажуть, що газові плити… Але я більше не можу бути бранкою Брихідиних грошей, не можу й надалі чути ці «кажуть», я хочу позбутися її, я втомлена, я хочу скинути з себе Брихіду, щоб пожити власним життям, якого, мабуть, у мене майже і не залишилося…

Там, у пресвітерії, вона вся в чорному. Якби було більше світла, я б могла краще роздивитися вираз її обличчя, розпізнати її рухи і жести. Вона дуже погладшала. Німенький, іди, запали кілька свічок, аби побачити, що вона робить, допоможи їй посунути цей позолочений стільчик, здається, вона його підсуває, нащо їй його підсувати, чекай, чекай, Німенький, вона більше схожа на Мерседес Барросо, така велика, товста й одягнена в чорне, вона зупиняється, щоб поговорити зі мною про щось, чого вона не може знати:

— Тому я й прийшла з вами порадитися. Тепер, коли все це знищать, — а це питання кількох тижнів, вам це відомо, — отець Асокар наказав провести інвентаризацію, звісно, тут самий мотлох, але й на ньому щось заробиться, а вам доведеться піти куди-інде, а іти вам нема куди… Я думала, матінко Беніто, я думала, що за гроші Брихіди… Якийсь раціональний, сучасний заклад, зі спеціалізованими лікарями і вами на чолі. «Притулок імені Брихіди… Брихіди…» Уявіть собі, я навіть не пам’ятаю її прізвища.

Я залишаюся в тіні, розглядаючи цю істоту, яка пропонує матінці Беніті план, згідно з яким нас усіх поселять у стерильній лікарні, де про нас дбатимуть медсестри в білих масках. Але я знаю вас занадто добре, матінко Беніто, я знаю, що ви скажете ні, — під жодним приводом, хай би як вона наполягала, що купить сучасний зручний будинок із садом, можливо й парком, вона намагається переконати вас, незважаючи на те, що ви пояснюєте цій заледве осяяній світлом Святого Духа істоті в каплиці, яка більше не є каплицею, що старих так багато, занадто багато…

— Але їх меншатиме. Сьогодні люди більше не тримають служниць, про яких треба дбати все життя. Я хотіла запропонувати їй не приймати більше старих. Залишимося з тими, що є, й вони поволі вмиратимуть, доки не залишиться жодної. З вашим досвідом ви б могли керувати новим будинком, білим, гарним… Хай старенькі розкішно доживуть свого віку, в ім’я Брихіди, з канікулами, центральним опаленням, хорошими лікарями, автобусами, які возитимуть їх на пляжі й у село, і так ми витратимо всі безглузді гроші Брихіди, адже якщо я їх не витрачу, вони лежатимуть тягарем на моїх плечах…

— Ні, ні, я не хочу більше жодних старих… їм завжди потрібні обігрівачі, хоча є опалення, клітки з дроздами чи шпаками, і ці їхні пакунки під ліжками… ні…

Ця помпезна постать, одягнена в чорне, тягне позолочений стільчик до лампадки, ні, не вилазь на нього, Менче, ти така товста, така стара, така незграбна, а стілець цей простий, брудний, з дерева й гіпсу, він тебе не витримає, не вилазь на нього…

— Ні, місіа Ракель, позбавляйтеся своєї Брихіди, як хочете. Не скидайте її на мене. Ось уже двадцять років я живу в оточенні спорохнявілості. Кажіть, що хочете про отця Асокара, але він знає що робить.

— …я спалю ці гроші. Вони просто папір. Просто папір, порізаний газетний папір, який годиться хіба що до спалення, не думаю, що Брихіда переймалася б, якби я їх спалила…

Бідолашна Мерседес Барросо, яка хоче видертися на стілець, щоб украсти собі лампадку! Це єдине хороше, що є в цьому будинку, матінко Беніто, все решта — тлінь, вона потрібна мені для ораторії монсеньйора, яку ми скоро відкриємо, а ця лампада має цікавий колоніальний стиль, там вона багато світитиме, не варто тримати і ховати її в цьому домі. По Менче приїхали у фургоні, який не був навіть жалібно чорним, нам довелося зірвати на подвір’ї біля головного входу букетик запилюжених гераней, щоб бідолашна Менче, яка була така весела, але така бідна, не відходила без квітів… Не те що похорон Брихіди — то був справді похорон, який оплатили ви, місіа Ракель, ви така щедра й добра, — не вірте в це, матінко Беніто, Брихіда мала ще більше таємних місць, ніж цей дім — Брихідин похорон не був моїм подарунком. Незважаючи на свій страх смерті, коли йшлося про укладання заповіту, вона абсолютно не боялася фантазувати про свій пишний похорон, сповнений ритуалами й помпезністю. Влаштувати собі за власний кошт пишний похорон, не залежати ні від кого, спланувати все до найменших дрібниць — то була справжня пристрасть її життя. Задовго до того, як вона переїхала жити сюди, вона телефонувала в усі поховальні бюро, щоб дізнатися про ціни, якість трун (я, певна річ, мала до них їздити й розповідати їй усі подробиці), з якого металу обшивка, якої якості оксамит чи атлас, скільки треба коней, чорне драпірування із золотими китицями, канделябри зі справжніми, восковими, свічками, а не електричними, як зараз. Утім вона під жодним приводом не бажала, щоб старі, які живуть у цьому будинку, дізналися про те, що вона сама оплачувала свій похорон. Великим маренням її життя було возвеличитися над усіма іншими служницями завдяки бучному похорону, а зовсім не завдяки своїм статкам: вона так і не змогла ніколи збагнути безміру власних грошей, тому що вона розуміла деталі своїх статків, а не їхню кількість. Вона хотіла вразити їх тим фактом, що мала господиню, яка так її любила, що влаштувала їй цей похорон: перетворення мене на ту потвору любові, якою я не є, було єдиною розкішшю, яку вона придбала за свої статки. Звісно, я би і так оплатила їй похорон, ми з Брихідою були нерозлучні, але навіть своїм дітям я не влаштую таких шалено помпезних похоронів, як їй. Уявіть лише, вона давала мені гроші в окремих конвертиках, щоб я купила їй вінків від імені всіх членів моєї родини. Вони б усе одно прислали їй вінки, але не такі дорогі, як вона наказала мені купити…

Поклич її, поклич, Німенький, — ви благаєте мене, матінко, але мого голосу не буде чутно в темряві… Цей силует на сцені пресвітерію, поклич його, помолімося разом, щоб його душа повернулася до Чистилища, Менче, йди звідси, що ти робиш у пресвітерії, помолімося, Слався, Царице, Мати милосердя, Життя, насолодо і надіє наша, слався, до Тебе взиваємо у цій сліз юдолі… Здається, що постать є лише вигадкою дрижання вогника в лампадці Духа Святого… Ні, звісно, це не місіа Ракель, це Менче, яка через свою бідність наближається до табернакля[49], щоб обікрасти його, — не відчиняй його, це блюзнірство, його може відчиняти лише священник, коли зійшов Святий Дух, але Менче все ж відчиняє його, нахиляється над білим полотном і молиться… Мені відомий той рух, із яким вона нахиляється, Німенький, мені відомий той рух, яким вона відчиняє віко табернакля, яким просовує всередину руку й виймає круглу коробочку, де схована гостія, після чого ховає її між ґудзиками своєї сутани, адже це сутана, це не Менче, це помпезний гладкий священник, який точнісінько як Менче, вчиняє колінопреклоніння й підводиться… Це він. Я впізнаю його, щойно він повертається, щоб роздивитися червонуватий вогник, що звисає згори: напомаджене волосся, ніби щоранку йому малюють тушшю череп, густі брови, яких я не бачу, та про які здогадуюся, темні, великі, гладенькі очі, занадто кучеряві вії й занадто пухкі повіки. Чому ти мене не слухаєшся, Німенький, і не покличеш його, і не скажеш йому, що ми тут, на останній лаві, дивимося на нього крізь темряву, щоб він раптом не зробив чогось, чого нам не варто бачити? Мабуть, це моє нічне жахіття, те, в якому сеньйор Асокар дивитися на лампадку, стає під нею, витягає руку, не дотягується до неї, кладе палець до рота, наче Ірис Мателуна, і стоїть у роздумах. Потім він знову витягує руку, цього разу підстрибнувши, але навіть так йому не вдається доторкнутися до лампадки. Отже, це сеньйор Асокар прийшов сюди вкрасти лампадку Святого Духа! Господи, що це за жахіття таке — бачити, як отець Асокар приходить сюди, щоб загасити вогонь лампадки, щоб зупинити биття серця будинку! Архієпископ схвалив ліквідацію, проте тільки тепер вона втілюється в життя… Задмухнути свічу Його Присутності… Забрати лампадку… Гостію… Тепер він простягає свої товсті білі руки, вкриті чорним волоссям. Дивиться на лампадку. Смертельним гріхом є думати, що добрий прелат, так, він добрий, він має бути добрим, адже він секретар архієпископа, що видатний, але дуже гладкий прелат, із задишкою, пхає оббитий адамашкою стілець, щоб помістити його чітко під лампадкою. Він хоче зняти її, забрати з собою. Я вже помітила це раніше, але ні, не так, так — це крадіжка, отче Асокар… Забери її ти, Німенький, ти, що стоїш позаду сповідальні, допоможи йому загасити світло Святого Духа й позбавити нас Його Присутності. Чекай… Дивися… Він вилізає, він хоче видертися на цей крихкий стільчик із позолоченого гіпсу, не лізьте, отче, не залазьте, ви ж незграбний і гладкий, а Німенький такий спритний, я накажу йому принести драбину, щоб він зняв вам лампадку, яку ви хочете забрати, не змушуйте мене дивитися, як ви робите безглузді речі, благаю вас. Цей стілець непримітний, як мої столи з мармурової крихти чи п’єдестали з дерева під мармур, чи вичовганий лінолеум, чи дерев’яні лави, він ледь тримається, він розвалиться, якщо ви на нього вилізете, бо ви дуже важкий. Будь ласка, зверніть на мене увагу. І ти теж, Німенький, не стій тут, споглядаючи моє жахіття і слухаючи мовчки мій голос. Іди, зупини його, не дай йому залізти на стілець, він трохи підіймає сутану, робить ривок, поштовх, йому це вартує чималих зусиль. Підібгавши сутану, він піднімає товсту ногу, затримавши її на секунду в повітрі, ніби балерина, й опускає її, адже він не може залізти на стілець. Він підіймає іншу ногу, хекає, опускає, йому не вдається. Він не знає, що робити. Сідає на стілець. Споглядає за лампадкою. Він підводиться й підстрибує, щоб дістати до лампадки, але знову невдало, він лише ледь торкається її, змушуючи хитатися, від чого полум’я блимає й усі тіні в каплиці починають танцювати, а разом з ними й ми з Німеньким. Тепер він стає на коліна перед гранатовим адамашковим стільцем і, вхопившись за його спинку, намагається підвестися — ні, отче Асокар, спинка розхитана, я знаю цей стільчик… Його непристойні ноги, його підв’язки… Господи, Господи, не дай мені вчинити помсту над отцем Асокаром, який знає, що дім цей суцільний бруд, що ми також суцільний бруд, не дай мені помститися йому цим сном, я ненавиджу його, бо він пообіцяв звільнити мене від старих, але він цього не зробить, я хочу контролювати свій сон, але не можу. Він хекає. Він підвівся і тепер вибирається на стільчик, який скрипить під його вагою, не рухайтеся, отче, ви впадете, тихенько, але ви підіймаєте руки, торкаєтеся лампадки, стілець хитається, тремтить, ви розумієте це і простягаєте руки, щоб зберегти рівновагу, ніби линвохода в цирку… Усе тремтить, ми всі тремтимо, і ви не в змозі зняти цю жадану лампаду. Стілець тремтить. Тепер вам страшно. Ви каєтеся. Хочете злізти. Він знову підіймає край сутани й обережно опускає ногу, ніби дитина, яка пробує нею воду й одразу витягує, бо вона холодна… Це опецькувате тіло з простягнутими руками танцює на стільчику… Ви впадете, отче, ось вам на допомогу йде Німенький, він підіймає іншу ногу, опускає її на пальчики, згинає інше коліно, я чую, як ви важко дихаєте, бо ви гладкий і вам страшно, допоможи йому, Німенький, подумай про гріх мого нечуваного марення, забери мене з цього жахіття, я не хочу й далі грішити цим сном, але як мені зупинити цей сон, який усе шарпає й шарпає, а матінка Беніта закриває вуста рукою, щоб не розплакатися від страху, Брихіда має врятувати мене, вона врятує нас усіх, це мені пообіцяла місіа Ракель, вона затуляє вуста, щоб не плакати від страху через те, що отець Асокар робить піруети на хирлявому стільці, а матінка Беніта стискає кулак і затуляє рота, щоб проковтнути плач, той, що підіймається моїми грудьми й болить мені, я відчуваю свої сльози, мої груди тремтять і щось підіймається в мені, щось підіймається, Господи мій, я не можу контролювати цю хитавицю, не дозволяй мені вчинити цього, Господи, і коли отець Асокар завмирає, напруживши одну ногу в повітрі, щоб спуститися, осоружний регіт матінки Беніти приголомшує каплицю, яка більше ніколи не буде каплицею, тому що мій регіт остаточно осквернив її… Прелат спіткнувся й упав.

— Блядь…

Матінка Беніта виринає з пітьми, намагаючись стримати регіт, ми з нею вибігаємо водночас до пресвітерію, щоб допомогти звестися на ноги священникові, який хекає, важко дихає й лихословить:

— Ай-ай-ай…

Ми з матінкою Бенітою допомагаємо йому підвестися. Він падає знову, ми тягнемо його, аж доки він не зупиняється, струшуючи з сутани пилюку і проводячи рукою по волоссю, щоб відновити на ньому досконалу підробленість його чорноти. Умить ритм його дихання змінюється.

— Чому ви не сказали мені, що ви тут, матінко Беніто?

Ви не можете відповісти: тому що я спала. Краще не казати нічого, не казати: тому що я говорила з місіа Ракель, яка сказала мені те, що краще б сказала вам… У ваших силах зробити щось, щоб місіа Ракель нам допомогла, чи в архієпископових, чи у ще чиїхось, нам потрібен прихисток тепер, коли все це добігає кінця… Але я не можу. Мовчати й коритися, так, як я мовчала й корилася завжди.

— Чому ви не попросили Німенького мені допомогти?

Мовчати. Мовчати.

— Не певен, чи ви пам’ятаєте, але деякий час тому я попросив вас телефоном підготувати цю лампаду, щоб я міг її забрати… До того, як прийдуть аукціоністи, щоб провести облік усього майна для аукціону напередодні знесення…

— Так, так…

— Урятувати цей унікальний екземпляр…

— Так, отче Асокаре, я знаю, все решта — мотлох, я розумію, я приймаю це, відбійні молотки зрівняють нас із землею, із якої постав цей будинок. А ми? Я, Німенький і старі? Ми теж зникнемо? Його зненацька закам’янілі гладенькі очі запевняють мене, що я більше не буду економкою Міста Дитини. Мій регіт мене прирік. Ні. Ми вже давно приречені, тому що ви про нас забули, отче Асокар, жодної милостині, жодного співчуття, адже ми нічого не вартуємо, ми вже майже не люди, а лише непотріб, так, так, не заперечуйте, ви зневажаєте нас, як і іншу тлінь цього будинку, й наша доля неважлива… За яким правом ви просите мене не думати так, якщо ви з архієпископом роками покидали нас, голодних, голих, хворих, напризволяще… Ні, отче…

— Заспокойся, дочко!

— Ви закликаєте мене до спокою, але не кажете, звідки цей спокій узяти.

Отець Асокар підводиться: він величезний, чорнявий, блискучий, усе в ньому наче із сяючого атласу, його непохитна владність, його впевнений голос, його білий палець, який попереджає, що він жорстокий, що він доведе до кінця те, що йому наказали до кінця довести.

— Я не терпітиму цього порушення дисципліни, матінко Беніто. Я змушений буду поговорити з абатисою, бо так тривати не може.

— Я вже шість місяців нічого від неї не чула. Вона гидує брати слухавку, коли я їй дзвоню, вона така заклопотана…

— Гаразд, гаразд, досить… Завтра я пришлю по лампу, хай Рита винесе мені її до дверей. Зараз я заберу гостії, а після того як знімуть лампаду, нехай Німенький заб’є дошками всі двері каплиці. Відідріть їх тільки тоді, коли прийдуть аукціоністи.

Він уже майже вийшов із каплиці, яка більше не є каплицею. Він повертається до вівтаря, хоче присісти, щоб перехреститися, але згадує, що в табернаклі більше немає гостії і що він, отець Асокар, видатний прелат, тримає її в себе на грудях, під сутаною, біля серця. Він ще раз повертається до черниці:

— До побачення, матінко.

— До побачення, отче.

Обличчя отця Асокара м’якшає. На мить його очі знову стають гладенькими. Черниця вловлює його погляд.

— Так, отче?

— …сподіваюся, ви нікому не розповісте…

Тепер ви керуєте, матінко Беніто, тепер ви не зводите погляду, тому що знаєте, що не ваш нещасний сміх осквернив каплицю, а брудне священникове слово, яке той вимовив, падаючи зі стільця.

— Що це я маю комусь розповідати?

Ваше запитання жорстоке, як йому й належить, адже ви знаєте, він не хоче, щоб ви розповідали про його сміховинну постать, що танцює від заздрощів на скрипучому стільці, щоб ви не розповідали про матюк, який він вимовив, коли упав. Але ви хочете, щоб цей священник, цей чоловік, який знущається над вами, благав вас про це, щоб, сказавши це, визнав своє приниження. Так. Хай його гладенькі очі й пишні слова падуть ниць, просячи вас про конфіденційність. Прелатові очі знову набувають твердості.

— Нічого, матінко Беніто… Не переймайтеся…

Залишається тільки червоний вогник, досі живий, сповнений болю, ніби обрубок кінцівки, підвішений на вівтарі. Йдеться лише про те, щоб загасити і зняти цю лампаду ювелірної роботи, те, що в ній, уже не має значення, адже отець Асокар забрав гостію, важливе лише вмістилище, адже воно надзвичайно цінне, це унікальний предмет, матінко. Незважаючи на те, що вогник досі жевріє, все це перетворилося на ще одну порожню кімнату в будинку. Ми відчуваємо вітер, який проникає крізь щілини, як і в будь-якій іншій кімнаті. Розбита шибка, навіть дві чи три, треба бути обережнішими із вітражами. У кутку безперервно гризуть миші, щоб сховатися у казна-яких глибинах саманних стін. Я все ще можу молитися в цій спорожнілій шкаралупі. Цей червоний вогник — моя молитва… Що станеться з нами, Господи, коли впадуть ці глиняні стіни. Я не хочу про це думати. Ви заплющуєте очі.

— Господи мій, Ісусе Христе, істинний Боже і Чоловіче…

Розплющивши очі, ви розумієте, що знову заснули. Знову, Німенький? Хіба це не дві частини того ж самого сну? Німий, Німенький, не залишай мене саму, де ти, я відчуваю поразку… Мої погрози нікого не страшать, мої молитви ніколи не справдяться, тому що я втомлююся й засинаю… Піду приляжу, бо я стара, і вже не знаю, коли сплю, а коли ні… Запали свічку, Німенький, освіти мені шлях до моєї келії, до мого рятівного ліжка…

20

Аукціоністи відчинили каплицю й винесли з неї усе, розставивши по коридорах лоти, кожен зі своєю етикеткою й номером: трухляві сповідальні, купи позолочених кривих стільців із вицвілою, пошарпаною, подертою багряною адамашкою, дощаті підніжки, п’єдестали з дерева, що імітує мармур, клячники із запилюженим оксамитом і увігнутими пружинами. Аукціоністи попередили матінку Беніту:

— За це заплатять не більше, ніж за дрова.

— Про це попереджайте отця Асокара.

— Гаразд. Просто щоб він раптом не сподівався на щось більше.

— Я не думаю, що він на це сподівається. Усе, що мало хоча б якусь цінність, він давно забрав.

Аукціоністи забрали також і те єдине, що слугувало в каплиці за прикрасу, що надавало їй розкоші — чотири великі вітражі початку століття, на яких чотири групи благодійниць будинку, одягнених у чорні плащі, колінопреклонно схилених над своїми складеними для молитви руками, зі своїми видатними іменами, яскраво написаними внизу кожного вітража, оточували Архангела Гавриїла з піднятим догори пальчиком і Діву Марію з непорочними очима — то була перша група; Богородицю Непорочного Зачаття, яка розчавлює своїми пречистими ногами голову змія, що тримає у своїх лапах земну кулю, оточувала друга група; Святу Анну, яка зачала Діву без первородного гріха, — третя група, а четверта група стояла поруч із Марією, яка навідувалася до Святої Єлизавети, що носила у своєму череві невидимого Святого Івана Хрестителя, який там усередині тішився від того, що обійми Діви звільнили від первородного гріха і його. Ці вітражі були каталонської роботи, вони справді мали мистецьку цінність, як казали деякі обізнані в цьому особи, і становили інтерес як приклад смаків тієї доби. Після того як їх повитягували з вікон, їх сперли до пілястр клуатру, щоб у день торгів крізь них пройшли спокусливі промені сонця (кольори виглядали дуже гарно, а крім них ще й обрамлення й оздоблення, майже китайської витонченості, лотоси, чаплі і щось, що нагадувало очерет), щоб потенційні покупці хоча б дещицю за них дали, хоча, зрештою, на чорта їм ті вітражі та присутність одягнених у чорне благочестивих сеньйор, чиї імена вже ні для кого не мали значення, через що цей ансамбль, який за інших обставин міг би мати якусь вартість, геть знецінювався.

У мурах каплиці, двері якої були навхрест забиті дошками, утворилися чотири величезні отвори. Оскільки аукціон затримувався, деякі птахи почали в них гніздитися, а павуки стали вити в них свої ефемерні вітражі, які здували протяги, що вночі змушували тремтіти вогонь від свічок — крихітне джерело світла, непомітне ззовні — що його запалювали мешканки притулку. Усівшись на золотому стільці з адамашки, немов на троні, який поставили посеред пресвітерію, що тепер був не більше ніж поміст із дощок, Ірис Мателуна чхнула. Дора промовила:

— Слава пречистій Діві Марії.

Дитина, що сиділа на колінах в Ірис, так само чхнула.

— Без гріха зачатій.

— Тепло вдягайся, Ірис, і дитинку вдягай, у цю пору року бронхіт особливо заразний, а ще, кажуть, у цьому районі гуляє грип.

Ірис підтягнула комір пальта кавового кольору, крій якого ховав її вагітність, цю вперту, тривожну, нерішучу вагітність, яка тривала місяць за місяцем, тримаючи нас усіх у страху, ми повторювали: це чудо, чудо, — так сказала Брихіда, вона знає про ці речі, коли йдеться про диво, вагітність може бути короткою, але також і набагато довшою, аж доки дитина у своїй премудрості не збагне, що настала саме та мить, коли ми маємо вознестися на небо, щойно вона народиться, хай це станеться якомога швидше, тому що будинок мають зруйнувати, і хтозна, що з нами станеться, коли його почнуть зносити, куди нас відправлять, кожна з нас хвилюється, як тут не хвилюватися, але треба не боятися, а довіряти дитині, все станеться, коли вона народиться, а наразі ми маємо дбати про Ірис, норовистим стало це дівчисько, дратівливим, але треба їй коритися, шанувати її, оточувати співами, молитвами і сяйвом свічок. Дитина знову чхнула.

— Бережися, Ірис…

Вона позіхнула:

— Ну, досить. Їй було нудно на вчорашньому святі. Дивіться, як у дитинки течуть шмарклі. Якщо завтрашнє свято не буде веселим, я поскаржуся на вас матінці Беніті. Досить. Я втомилася сидіти тут з дитиною на руках, ходімо всередину. Я хочу спати. Хочу лягти. Дитина мокра, а тому чхає.

— Сеча не холоне, вона зберігає тепло.

— Лише тоді, коли на дитинку одягнуто ґумові штанці, Амаліє, а на нашій дитинці їх нема…

— Невже? Я й не знала.

— А коли ти щось знаєш, Амаліє?

Місяць тому, ще до того, як прийшли аукціоністи, щоб упорядкувати лоти, архієпископ наказав винести всіх святих. Мешканки засмутилися через те, що каплиця спорожніла, хоча вони знали, що то вже була не каплиця, бо її ліквідували. Але Німенький казав їм, щоб вони не були дурними, щоб не плакали, щоб пішли до його подвір’я, де вони знайдуть шматки гіпсових драпірувань, плащі, горностаїв, коштовні камені, кинджал, що впився в груди мученика, німби, вінки, вицвілі невсипущі очі, шматки голів із рештками їхніх сил, — пасовисько росте, у кущах ожини потрібно вишукувати без’язиких диявольських зміїв, обличчя, що потонули в бур’янах, викручені через біль екстазу ноги, пальці, що гортають велетенські гіпсові книги чи перебирають розарій. Німенький натякнув їм: якщо архієпископ позабирав у них святих, то вони могли зробити власних, де це бачили, щоб каплицю перетворювали на якийсь барак. Мешканки пишаються своїми знахідками і творіннями. Вони провели за цими розвагами стільки часу, що майже забули про Ірис і її дитинку, тому що ця робота зі складання істот, упорядкування довільних особистостей шляхом збирання докупи уламків із більшою чи меншою вдачею, була немов грою, і хто знає, може, з цих шматочків, які ми склеюємо докупи, і вийде якийсь святий, але яка різниця, для цього є Німенький, що тепер не може виконувати важку роботу, він усе знає, він домальовує риси на розпливчатих обличчях, витворюючи цікаві поєднання уламків, які нам би й не спали на думку, Ірис збирає старих у бур’яні, Дора — за ожиною, цей кущ кропу, який заплутав своїм корінням святого, схожого на Івана Хрестителя, треба викопати ямку, щоб його розплутати, уламок із жіночим обличчям, волосся Марії Магдалини з пащекою змія, з якої не йде дим, треба замалювати фарбою лінію на шиї, до якої ми приклеїмо цю голову, яка не належить цьому тілові, ні, не треба її замальовувати, це блаженна Інес де Аскойтіа, яка все життя носила шрам на шиї, тому й цей чепчик, тому й цей будинок, зведений, щоб закрити і приховати її. Амалія каже:

— Ми не можемо її шанувати, адже беатифікації не відбулося. Бідолашна місіа Інес.

— Але все ще може статися. Кажуть, вона залишить у Римі всі папери, щоб її тамтешні адвокати й посол зайнялися цією справою, хоча кажуть, що наш посол у Святому Престолі — комуніст, і через це беатифікація не вдалася. Треба дочекатися, доки зміниться уряд і пришлють не такого поганого посла, щоби щось зрушилося.

Трохи поміркувавши, Амалія каже:

— Тим гірше. Не буде в нас Святої Інес де Аскойтіа. Кажуть, що коли влада дізнається про існування культу святого до його канонізації в Римі, цей святий не може вважатися святим, тому що поклоніння йому — це ідолопоклонство, тож кардинали похитають головами і скажуть: ні, це одна з найголовніших умов, щоб відбулася беатифікація.

— Звідки вона стільки знає?

— Навіщо ви звертаєте на Амалію увагу, якщо вона нічого не знає?

— Хіба не зрозуміло, що це все казочки старих, Амаліє? І не плачте ви через усяке…

— Я не плачу, просто моє сліпе око засльозилося. Я так і не змогла знайти пальчик Святого Архангела Гавриїла.

— Дивіться, яким гарненьким у мене вийшов цей святий.

— Трохи дивний, такі короткі ноги…

— І така велика голова…

— Байдуже, він святий, бо його зроблено зі шматків святих. Ну ж-бо, Німенький, як ми його назвемо?

Довкола мене в кущах, серед шматочків гіпсу, збираються старі, щоб я прийняв рішення і своїм пензлем на п’єдесталах творінь їхніх анархічних фантазій понаписував імена святих. Перша — свята Брихіда, через її тонкі пальці, через її безглуздий вигляд і легку сентиментальність. Святий Фідель, через бороду, я домалював йому патронташ із набоями напереваги. І Святий Херонімо, зрілий, благородний, — я провів під променями сонця весь ранок, поруч із буркотливими старими, що повсідалися довкола мене, намагаючись досягти точної синяви його очей. Блаженна Інес де Аскойтіа зі здоровенним шрамом від чончона на шиї і велетенськими вухами була на початках найпопулярнішою святою. А разом із нею і Свята Пета Понсе із хтивим поглядом, і Святий Доктор Асула, який здавався нам дуже схожим на Амалію, чиє сліпе око постійно сльозилося.

— Хіба так важливо, щоб архангел Гавриїл мав пальчика, Амаліє?

— Важливо.

Ти фактично його закінчила. Дозволь нам завантажити його на візок Німенького і відвезти до каплиці, він так гарно там виглядатиме.

— Не хочу, доки не знайду пальчика.

— Чого ця дурепа така поведена на тому пальчику?

Амалія, схлипуючи, порпається накарачках в ожині.

— Не звертайте уваги, вона марить.

— Вона трохи з’їхала з глузду після смерті Брихіди.

— Я ніколи не бачила пальчика Святого Гавриїла.

— Недовго Амалія протягне.

— Недовго.

У возик Німенького вони складають свої творіння, щоб заселити ними спорожнілу каплицю, розставивши їх довкола трону Ірис Мателуни з дитиною на руках, оточивши її почетом, тьмяно освітленим тремтливими вогниками свічок довкола нас, захищених балдахіном, який надуває вітер, що проникає крізь віконні отвори.

Тепер нас, утаємничених, більше не семеро. Невідомо, яким чином будинком став ширитися поголос… кажуть, що в каплиці… кажуть, що Ірис Мателуна… кажуть, що їй запалюють свічки, що її оточують квітами й гіллям, кажуть, вона творить чудеса, кажуть, кажуть… Про це шепочуть у кутках найдальших подвір’їв будинку, чути, як за спиною вислизають чиїсь кроки, старі шпигують, скоса поглядають на кухні, ставлять каверзні запитання, виграють чи програють правду за партіями у карти, кажуть, що… кроки, тіні, перешіптування, притулені до ширм вуха, як поголосу не ширитися, коли йдеться про диво, зрозуміло, що він ширитиметься, тож треба було приймати до таємного гурту більше й більше старих, адже якби ми їм відмовляли, вони би стали для нас загрозою, як-от та базіка, яка ходить в уборі лурдської святої і живе на подвір’ї з пральнею, всі вони заздрять, всі пхають свого носа, і що ми вдіємо, якщо вагітність Ірис триває так довго, треба молитися, рій святих уночі в каплиці вимолює розарій за розарієм, сидячи довкола трону Ірис, яка тримає на колінах конверт зі своєю дитиною, зі своєю лялечкою, яку вона ні за що на світі не відпустить, — розарії й «Сальве», щоб це знуджене дівчисько легенько і спокійно народило, щоб у світ прийшло справжнє дитя і щоб не доводилося використовувати цей замінник, який заспокоює дівчинку, бо вона ну зовсім вже нестерпна, хай не бариться дитинка, зачата без плями насолоди, бо ж їм хочеться поколисати її у своїх руках, заки вони ще живі, адже, можливо, дитинка й не вознесе їх на небо, доки вони не помруть. Незважаючи на шалений вітер, що свище в кутках каплиці, на кашлі, чхання і страх підхопити пневмонію, на сон, який часом бере гору над однією зі старих посеред молитви, старі продовжують молитися, продовжують робити підношення Ірис, адже їй це до вподоби, це її смішить: дмухніть їй ще пахучого димку, станцюйте для неї, махаючи руками ооооось тааааак, ооооось тааааак, падайте перед нею на скрипучі коліна, хай дитинка поквапиться, — вони вже приготували свої згортки, щоб вирушити разом із дитинкою на небо, адже саме це їм пообіцяла Брихіда, — лише кілька маленьких речей, щоб забрати із собою на небо в пакуночку, годинник із будильником, шаль, карти, щоб грати у бриск[50], тому що в монте[51] грати не можна, адже монте — це гра диявола, ще чайничок, хоча навіть цього нам не треба буде забирати на Небеса, тому що там нам дадуть усе, ще й новесеньке.

Ірис, укутана у своє пальто, продовжує товстіти. Її очі червоні. Сьогодні вона чхала вісім разів, я порахував. Звісно, ця ніч була особливо холодною. Я й сам кілька разів чхав. Але оскільки вона сама напівсонна від знудженості на своєму почесному місці, то шмарклів вона мені не витерла. Ось підвезли мій возик. Час настав. Ірис сідає на платформу. Мене кладуть на її спідницю. Як кожна хороша мама, вона наполягає на тому, щоб мені надягли вовняну шапочку немовляти, з помпоном, аби я не захворів. Старі забивають цвяхи назад у дошки, якими я замкнув цю каплицю, щоб здавалося, ніби ніхто туди не заходив після того, як аукціоністи все звідти позабирали. На чолі процесії крокують дві старі, що тримають у конусах із газетного паперу свічки; мій возик, а разом із ним мене самого й Ірис, ведуть на платформу, а слідом за нами плентається почет з обшарпаних звідниць і повитух, знахарок, що пахнуть травами, костоправиць, плакальниць, няньок, відьом дрібнішого штибу, які й не знають, що вони відьми, вони моляться в коридорах, кашляють, перемовляються, шморгають.

Відтоді, як мене прооперував доктор Асула, мені не тільки змінили обличчя, залишивши цю маску, позбавлену рис, які ніхто не поклопотався прималювати. Мене ще й скоротили до того, ким я є зараз, заволодівши вісімдесятьма відсотками й залишивши двадцять куцих і хирлявих відсотків, зосереджених довкола мого погляду. Старі спускають мене до підвалу й кладуть на одне з ліжок. Вони вигнали мешканок, які нещодавно долучилися до їхнього кола: підвал малий, не будьте такими допитливими, заради Бога, іншого дня ми й тобі дозволимо спуститися, Люсі, зараз там не помістяться всі, хто хоче подивитися, як Ірис мінятиме пелюшки своїй дитинці, ми всі не вліземо, ви нам заважатимете, а нам ще стільки всього робити, коли ви нам будете потрібні, ми вас покличемо. Ну все, Ірис, дозволь нам тебе роздягнути, одягни сорочку, лягай, уже пізно, щось ми засиділися в к[аплиці. Ірис] хоче перевдягти свою дитинку сама, але вона дозволяє нам допомогти їй, тому що самій перевдягати таке величеньке, як ця лялечка, дитя важко. Вони знімають із мене пелюшки.

— Ця лялечка менша запісюха, ніж Даміана.

Перед їхніми очима постає мій заціпенілий член. Вони думають, що це член Німенького, але ні, він лише виглядає, як його покірний член, хоча й мене поголили за наказом Ірис, щоб унизу все було, як у дитинки, цей член ваш, доне Херонімо, це ним ви ввійшли в неї, адже мені вдалося втекти раніше, ніж доктор Асула мав здійснити пересадку. Вони беруть мій член, щоб вимити його губкою, коментуючи, яка бридка річ, не знаю, як деякі жінки можуть бути такими огидними, вони посипають його тальком, так, ніби це якийсь пундик, який вони збираються з’їсти і змусити зникнути так, як зникнув заражений член дона Херонімо, яким він не торкається Інес роками й роками, й роками, й роками, адже я не хочу, щоб він її торкався, тому я видаю свій сповнений сили член за член дитини, на Бога, коли вже народиться справжня дитина, щоб ми припинили робити ці паскудні речі з Німеньким, з дитинкою такої огиди не буде, мені вже клубок до горла підкочується, хочеться блювати, сама його мий, Ірис, це твоя лялечка, ти звалюєш на нас найтяжче, й ми, дурепи, на тебе гаруємо, а ти тоді відпочиваєш, доки ще нам чекати на твою дитину, мушу тобі сказати, що через цю затримку віра деяких із нас слабшає, не думай, що всі перешіптування доброзичливі, багато з нас вагається, деякі взагалі перелякані, кажуть, що це протизаконно й таке інше, я чула якось, що одна стара, яка живе на подвір’ї з пальмою, казала, що це справжній злочин, що вона нас усіх здасть, бо ми божевільні, майже всі мешканки знають, що щось відбувається, вони нюхом чують, що не все так чисто в наших обережних розмовах, ми й самі починаємо марніти, глянь тільки на Амалію з її розповідями про те, як вона днями й ночами шукає пальчика Святого Гавриїла, й уже навіть не потикається сюди, поквапся, Ірис, що ж ми робитимемо, Господи, якщо вони приїдуть валити будинок раніше, ніж народиться дитина, вони викинуть нас на вулицю просити милостиню, ми спатимемо під порогами будинків і в парках, — ні, не будьте дурними, нікуди нас не викинуть, навіть попри аукціон, це буде одним із найголовніших чудес, яке вчинить дитина, коли вона народиться, а поки що граймося з Німеньким, який дозволяє нам робити з ним усе, що заманеться, бо він, бідолашний, ходить як причмелений, напівсонний, здається, що він ні живий, ні мертвий, матінко Беніто, що ж коїться з цим бідолашним чоловіком. Ви кажете, що не знаєте, що з ним робити. Він уже ні з чим не допомагає. Часом він ховається, а оскільки він так добре знає цей будинок, адже живе тут набагато довше за нас і за саму матінку Беніту, то він від нас утікає й ми змушені ходити його шукати, розпорошуючись галереями, подвір’ями і коморами, аж доки не знаходимо, адже ми змушені його знаходити, інакше Ірис на нас ображається, вона розлючено нас дряпає чи лупцює палицею: бігом принесіть мені лялечку, бо якщо ні, то я навмисне впаду зі сходів і вб’ю чудодійне дитя, і дива більше не буде, й ми так і залишимося тут смоктати, мов йолопки, пальці, от я подивлюся, що ви тоді робитимете, не буде чуда, жодного чуда, і ви всі помрете, бо ви старі і хворі, тож знайдіть мені мою лялечку, я поскаржуся на вас матінці Беніті, щоб вона вас покарала, отцю Асокару, щоб він викинув вас на вулицю, я знаю напам’ять особистий телефон архієпископа, я зателефоную йому й усе розповім, якщо ви не знайдете моєї лялечки, уже два дні минуло, як загубилася моя лялечка, — і ми, кульгаючи, — я майже сліпа через цей надокучливий ячмінь, а я цілую на щастя свою ладанку, — вирушаємо на пошуки, нажахані темрявою, яка ніколи не розвиднюється, ми розпорошуємося в усьому будинку, коридорами, якими ніколи не ходимо, подвір’ями, на яких бігають зайці: глянь, Росаріо, на цьому подвір’ї зграйка зайців, нумо, вполюймо одного, вони такі смачні, запечені з часничком, не треба нічого вигадувати, просто кинути в казан, гляньте, дівчата, ми знайшли зайців на цьому подвір’ї в глибині будинку, — які це зайці, Кармело, не будь дурною, жінко, це ж кролі, але кролі теж смачні, ні, це навіть не кролі, це морські свинки, звідки взялася зграя морських свинок на цьому подвір’ї, не знаю. Німенького ніде нема. Ірис верещить, що вона на нас поскаржиться, вона стоїть, спершись на поруччя, готова впасти й убити свою дитину, якщо ми не принесемо її лялечку, аж раптом Рита гукає: ось він, ось він, я його знайшла, він сидить на підлозі, обхопивши руками ноги і сховавши голову між колін, він покірний, наш хороший Німенький, він дає забрати себе без спротиву, ми даємо йому поїсти, але зовсім трохи, бо зараз він майже не їсть… Коли він утікає в інші дні, то поводиться геть інакше, адже щойно він розуміє, що ми його злапали, він зривається й біжить, ніби маленький хлопчик, зникаючи в коридорах, тому що ми не здатні стільки бігати, аж доки за кілька днів (часом нам доводиться замикати Ірис на ключ, щоб вона не робила небезпечних речей, не кричала і не била нас палицею) ми не знаходимо Німенького в одній із кімнат, де він понаскладав купами старі газети, журнали і книжки, у барлогах, які він облаштовує серед безглуздих паперів, снопи журналів, книжки, погризені мишами, копиці газет, гори уривчастих енциклопедій, книжок у дорогих палітурках, заляпаних червоними плямами через те, що фарба на обкладинках повицвітала, часом ми знаходимо його за читанням, адже кажуть, що Німенький прочитав усі книжки, всі журнали і всі газети, які є в будинку, і тому він зовсім безсилий, і попри це, коли ми вчергове знаходимо його в одній із цих нір, захованого в печері безглуздих літер, він знову від нас утікає, видираючись по купах газет часом аж до самого неба, але ми, перелякані погрозами Ірис, незважаючи на скрипучі кістки, стогнучи, переслідуємо його, залізаючи на гори «Зиґ-Заґів», «Ла-Есфер» і зморшкуватих підшивок «Же-Се-Ту»[52], які я знаю напам’ять, вони заганяють мене в кут, ніби звіра, кричачи, щоб на допомогу їм збіглися інші старі, аж доки мене не спіймано: Німий, Німенький, не будь дурнем, здавайся, ми любимо тебе, ми ніколи погано до тебе не ставилися, ми просто просимо тебе, щоб ти зробив нам послугу й порозважав Ірис, доки не народиться дитинка.

Вони починають обгортати мене, обмотуючи бинтами з обрізків ганчір’я. Зв’язують ноги. Затим прив’язують одну до одної ступні, щоб я не міг поворушитися. Коли доходять до мого пеніса, то зв’язують його, ніби пораненому звірові, немов здогадуючись, що попри дитячу подобу, яку контролюю я, позаду неї ховається невідомо що, тож мій член примотують мені до стегна й цим нівелюють. Після цього мене саджають у якийсь мішок, прив’язують до тулуба руки й зав’язують мене бантиком, тож зовні стирчить лише голова. Мене кладуть на ліжко Ірис, поруч із нею, це та вимога, яка впокоїть її гнів, туго мене змотайте, й покладіть її лялечку поруч із нею на ліжко, під ковдру, тому що їй подобається спати разом зі своєю лялечкою, як колись, коли мама і тато лежали з нею в одному ліжку й робили люлі-люлі, поки вона спала, аж до одного ранку, після якого Ірис нічого не пам’ятає, й тепер усе відображається у її теперішньому, в лялечці, що лежить поруч із нею в ліжку, ніби забавка.

— Тримай свого хлопчика, Ірис.

— Тепер спи.

— І хай він поспить.

— На щастя, це немовля довго вкладати не треба, як дурепу Даміану, воно засинає одразу, без сліз. Утім, не дозволяй йому робити з тобою ніяких непристойностей, Ірис, а щоб його цюцюрка не встала, ми його добре обмотали, хай він спить поруч із тобою, ніби справжня лялька, Німенький і без того наче справжня лялька, до чого він здатен, сама доброта, може, й він теж святий, згадайте те обличчя, з яким ми його знайшли вчора за читанням чогось у палітурці, що було схожим на Біблію, тому що товсті книжки в золотих палітурках — це Біблії, а ще деякі кажуть, що бачили його за писанням чогось, гадаю, це називається роздумами, і їх пишуть святі, через це не страшно, що він спить із Ірис, яка так само чиста, але береженого Бог береже, тож краще вжити заходів, адже хоч він лише обрубок чоловіка, та все ж усі чоловіки свині, які тільки й шукають нагоди, щоб помацати дівчат, — зв’язати його, щоб не ліз до неї своїми брудними чоловічими руками, своєю жадібною плоттю, яку має сховати, бо якщо він з нею зляжеться, на бідолашну напосядуть нехороші думки, а це гріх, і тоді Ірис вже не буде чистою і непорочною, а якщо вона перестане бути чистою й непорочною, то чуда не станеться й дитини не буде, ми будемо змушені сказати їй, що вона вагітна, щоб вона не вигнала нас геть, усе вже не таке, як за Брихідиних часів, усе геть змінилося, і якщо не буде чудодійної дитини, то ми змушені будемо залишитися в цій юдолі сліз, в очікуванні смерті, яка забере нас однієї жахливої ночі, і її обличчя ми впізнаємо у відблиску світла, в цьому будинку, який, як кажуть, зруйнують, не чекаючи, поки місіа Інес повернеться з Рима, що вони зроблять із нами, коли цей будинок завалиться, якщо вони вже про нас забули, навіть монсеньйор, усі про нас забули, крім дитинки, що має народитися і врятувати нас, вона не дозволить, щоб нас відвезли у фургоні соціальної служби, як бідолашну Мерседес Барросо, і кинули гнити у братську могилу, адже, певна річ, ми б нічого не сказали, якби наші похорони були, як ті, що місіа Ракель влаштувала Брихіді, золота хазяйка, це було б геть по-іншому, не страшно лягати в хорошу труну в ніші зі справжнього білого мармуру, внизу якої написане ім’я і дати, а поруч стоїть уся родина Руїсів і молиться, видно було, що вони сумували по-справжньому через смерть Брихіди, але жодній із нас не пощастило так, як їй, тому-то й треба дбати про Ірис, тому що має народитися дитина, яка творитиме чудеса й вижене поганих чоловіків, що носять чорні труни, і яка дотиком свого святого пальця перенесе нас на небеса в каретах із кіньми, які стануть білими, й тоді нам не буде страшно, тому що ми віримо, що все біле — безпечне, саме тому Брихіда ніколи не одягала ту чорну шаль, яку їй подарувала сеньйорита Малу на день народження і яка завжди була як новесенька… Хто знає, що там із неї залишилося зараз… Вона цілком могла вицвісти і стати білою, тому що диво може статися в будь-який день, тому треба бути готовою, треба складати пакуночки з тих речей, які ми візьмемо: чайник, будильник, теплі панчохи, бо може бути вітряно, якусь шаль.

Вони йдуть. Гасять світло. У підвалі на сусідньому ліжку залишається тільки одна чергова стара. Я чую, як вона шурхотить ковдрою. Крізь тканину бинтів, якою мене скуто і яка унеможливлює будь-який рух, я відчуваю, як мене огортає тепло тіла Ірис. Стара заснула. Вона щось бурмоче, насолоджується сном. Ти і я лежимо поруч одне з одним, ми навчилися визначати той момент, коли безладне дихання старих кориться ладу сну, який одягає на них ті ж мішки, які так само унеможливлюють їхні рухи й послаблюють пильність.

Ти мене не чіпаєш.

Ти навіть зі мною не говориш, потрібно дочекатися не лише тієї миті, коли сон проковтне чергову стару, але й тієї, коли біль подолає мій опір і я наважуся поскаржитися тобі й почну благати. Ти сама навчила їх загортати мене, щоб я був цілком знерухомленим, — я боюся лялечки, — сказала ти, — але ти керуєш ними, адже вони рабині твого лона, хай вони покладуть мене поруч із тобою так, щоб я швидко втомлювався від нерухомості, щоб мені швидко починала боліти паралізована спина і я хотів змінити своє положення, щоб хоча б трохи зняти біль, якого ти мені завдаєш, адже ти не дозволяєш мені поворухнутися, а сам рухатися я не можу, тому я і змушений благати тебе, Ірис, Ірис, це все задумала ти, я у твоїй владі, я знаю, я шепочу тобі: благаю, поверни мене трохи, я паралізований, я більше не можу, мабуть, мені доведеться назавжди залишитися в цьому підвалі в болючому нерухомому положенні, мабуть, коли на світанку старі звільнять мене від бинтів, я не зможу ступити кроку чи й поворушити пальцем.

Ти дихаєш інакше, ніж старі, що сплять. Я більше не можу. Я знаю, що невдовзі в мене почнуться судоми. Я закликаю тебе:

— Ірис.

Ти не відповідаєш мені, хочеш, щоб я благав:

— Посунь мене трошки.

— Не хочу.

— Будь ласка, Ірис.

— Ш-ш-ш… І не чіпай мене.

У мені зароджується нерухома, нестерпно статична судома, там же, де й завжди — у сухожилках підйому ступні, вони стискаються зашморгом, біль починає душити мою щиколотку, ув’язнену бинтами в нерухомому стані, судома просувається сухожилками моїх знерухомлених ніг, моїм тілом, нездатним захиститися від болю, хоча досить було б одного маленького руху, який би ти могла дозволити і на який я нездатний, судома просувається, посилюється, стискаючи мені весь лівий бік, до плеча, до ключиці, тепер я не спроможний захистити себе навіть порухом шиї, я не маю права навіть на найменший рух, який би розвіяв судому, ти позбавила мене права на рух, щоб перетворити на свою ляльку, адже ти знаєш, що коли я замотаний, то я стискаюся й біль охоплює мене всього аж до самої шиї, й мені доводиться кричати від болю, але я не кричу, а лише знову шепочу:

— Ірис.

Ти не відповідаєш.

— Ну трошки.

— Ні.

— Я помираю від болю.

— Така твоя кара.

— Ірис.

— Тобі дуже болить?

— Так.

— Ти хотів би поворушитися? Що б ти зробив для мене, якби я тебе поворушила?

— Усе, що накажеш.

— Сране брехло.

— Ні, Ірис… Я більше не можу…

— Це тобі через те, що ти брудне брехло. Скільки разів я відправляла тебе по того типка, який зробив мені дитину? Марно. Ти завжди повертався з якимись казочками, новинами… Хтось тобі щось казав… Якісь звістки, більш нічого, а типок як у воду пірнув. Уже зовсім скоро я народжу дитинку. Думаю, що я вже навіть її перетримала, зрозуміло, дат я не пам’ятаю, в цьому будинку всі дні як один, але думається мені, що це має статися десь тепер, а цей типок має прийти до мене і визнати свою дитину. Я не хочу, щоб мій син був байстрюком… А якщо він народиться в цьому будинку, то що скаже матінка Беніта. Якщо ти не приведеш мені того типка до народження дитинки, я скажу, що це ти винен у всьому…

Я шепочу їй:

— Ірис, послухай…

— Жодних запитань.

— Я маю ідею.

— Мене вже дістали твої ідеї.

— Ця ідея хороша.

— Я тобі не вірю.

— Посунь мене трошки.

— Ні…

— Як мені тоді з тобою розмовляти?

Ірис міняє моє положення на ліжку, допомагає трохи витягнути ноги, і я немов занурив їх у свіжу воду, яка їх розм’якшує і знімає біль. Я знаю. Ірис триматиме мене в цьому положенні, доки не добуде з мене всього, чого захоче, і тоді, коли моє тіло знову почне німіти в цій тиші, я знаю, вона знову до мене заговорить і я знову їй пообіцяю різні речі, щоб вона знову мене посунула і біль зник або хоча б трохи стих. Я шепочу їй на вухо, щоб не розбудити чергову стару:

— Річ у тім, що його тут нема. Батько твоєї дитини втік, коли йому сказали, що я його шукаю, і я збився з його сліду. Коли він дізнається, що я його шукаю, то переїздить в інший будинок, в інший район, і я знову його гублю, бачила б ти, що я вигадую, щоб ніхто не запідозрив, що я йду за ним по п’ятах… Йому страшно, бо його переслідують, а це добряче наганяє страху, адже коли тебе переслідують, ти починаєш вигадувати причини, плетеш драми, у яких на передній план виходять події, що ніколи не траплялися, щоб хоча б якось виправдати цей страх…

— Я тебе не розумію… Говори ясно…

— Коли вночі ти розмотуєш мої бинти, поки чергова стара спить, змушуєш одягатися і викидаєш на вулицю, ніби пса, і забираєш у мене ключі, чекаючи до світанку у дверях, я обходжу все місто, Ірис, а місто це жахливе, не знаю, навіщо ти хочеш туди виходити, якщо тут ти все маєш, мене вже знають у барах, у борделях, на ярмарках, у цирках, у галереях театрів нашого району, всередині яких стоять такі ж дерев’яні лави, як і колись у каплиці, я всюди його шукаю, клянуся, але мені завжди кажуть, що він давно вже тут не бував, йому сказали, що його шукають, щоб помститися, і він перелякався і зник, зрозуміло, нікому невтямки, що інструментом цієї помсти є я, тож мені про це всі радо розповідають.

Ти слухаєш мене, бо думаєш, що це якийсь пригодницький роман.

— Послухай, Ірис…

— Гаразд, але я не збираюся вічно залишатися в цьому свинарнику разом зі старими й тобою.

— Я відпущу тебе, щойно ти цього захочеш.

— Що мені з того? Хіба ти сам не казав, що десь тут вештається Даміана? Я не хочу більше знатися з тією старою лесбійкою. Якщо я піду сама, вона мені так казала, мене заберуть народжувати до лікарні, де до дівчат ставляться зле. Я сама часом чую вночі кроки Даміани довкола будинку, чую, як вона свистить, щоб я визирнула з балкона, але я не визираю, я не хочу до неї. Краще я дочекаюся, доки прийде він, продовжуючи грати зі старими в чудеса, щоб, якщо ти не знайдеш мені того типка, вони допомогли мені народити й виростити дитинку. Я не збираюся ходити по вулицях жебрачкою з малюком на руках. Гроші, їх ти мені маєш принести, якщо не зможеш знайти типка.

— Про це я й хочу з тобою поговорити.

— Про це?

— Розв’яжи мене трохи.

— Ти мене не раз так обманював.

— Розв’яжи мене і я тобі все розкажу…

Під ковдрою Ірис здійснює маніпуляції зі шнурками й вузлами, які перетворюють мене на пакунок. Я можу поворухнутися. Я знову маю руки, ноги, вони існують поза межами судом, поза межами незручності і страху вічного стискання, — Ірис, Ірис, розв’яжи мене ще трішки, і я представлю тобі будь-який прожект, аби ще раз тебе обдурити, якусь казкову дурницю, якийсь фотороман, щоб ти могла мені повірити, я занурю тебе цілком у цю вигадку, ніби в музичну скриньку, — ти попускаєш мене ще більше, — кажуть, що він розповідав іншим, що любить тебе більше за всіх… ще один вузлик… і що він не може тобі нічого запропонувати, бо він бідний… іще один… що він тебе не гідний… тепер шнурок… нащо йому сюди потикатися, якщо він не зможе дати своїй дитині освіту… я все ближче і ближче притуляюся до твого уважного вуха, радячи тобі зрештою, що не варто вирушати на його пошуки, бо в тебе в будь-яку мить можуть початися пологи, а крім того, той Ромуальдо голодранець, він навіть не володів головою Велетня, якою водив тебе за носа, він зник, той Ромуальдо, не залишивши і сліду, так ніби, коли порвали на шматки голову Велетня, його порвали також, краще забудь того бевзя, Ірис, не будь дурепою, я також хочу вирватися з цього будинку, незважаючи на страх вулиць, і часом я навіть віддаю перевагу судомам від цілонічного нерухомого спання поруч із тобою над блуканням у місті, але тепер, коли ти мене розв’язуєш, викидаєш надвір і замикаєш двері будинку на ключ, щоб я не міг потрапити всередину, не принісши тобі хоча б якоїсь звістки про Ромуальдо, я ходжу туди-сюди й зазираю в багато вікон, і тепер я знаю, де дістати грошей. Багато грошей.

— Сраний злодій.

— Чому?

— Я хоч і хвойда, але не злодійка.

— Хто тобі сказав, що ти хвойда?

— Даміана.

Ти не хвойда, Ірис, ти чиста і непорочна, обіцяю тобі. І цієї тихої ночі, під покровом підвалу, я творю у твоє вухо плетиво казки, щоб урятувати себе і щоб ти мене відпустила, бо інакше цей біль мене вб’є, тому я й вигадую, імпровізую відповідно до твоїх реакцій — один великий будинок жовтого кольору навпроти жахливого парку на іншому березі річки, я вигадую далі й розповідаю тобі, що ті багаті люди, які живуть у тому жовтому будинку, усім своїм грошам і всією своєю владою завдячують мені, тож це не буде крадіжкою, Ірис, я такий бідний і хирлявий через те, що вони в мене вкрали все, вони нічого мені не заплатили з того, що мали, адже якби не я, їх би не існувало, я дав їм усе, я наділив їх красою, владою і гордістю, без мене вони б зійшли нанівець, розумієш, їхні гроші, їхні коштовності, все належить мені; у темряві підвалу палають твої очі, захоплені цим новим романом, який я вигадую, тому що мені треба обдурити тебе, щоб ти не знищила мене болем, отож якщо ти хочеш, я можу забрати ті гроші, не вкрасти, ті гроші, які лежать у жовтому будинку навпроти парку — мої, я завиграшки заволодію цими грішми, я чудово знаю тих людей, які завдячують мені своїми багатствами, я добре знаю комбінацію сейфа, який стоїть у їхній бібліотеці, захований між стосом книжок із зеленим корінцем, згори, по ліву руку. Часом він відчиняє цей сейф, щоб порахувати свої мільйони. Я можу забрати звідти всі ті гроші, Ірис, так, випусти мене, припусти ще трохи, ще, не гаймо часу, повір мені ще раз, ми зробимо з цими грошима все, що ти забажаєш.

— Але я не хочу з тобою жити.

— Гаразд. Поділимо навпіл, щоб ти могла зробити все, що захочеш. Ти думаєш про це.

— Ні, мені не підходить. Я неповнолітня. Краще залишитися тут. Що мені скажуть, якщо я сама, без документів піду в клініку народжувати дитину?

Відтак я бурмочу:

— Виходь за мене.

— Навіть не мрій!

— Я пропоную тобі одружитися, щоб ти могла робити все, що забажаєш, не більше. З тими грошима, які я тобі дам, і свідоцтвом про одруження ти зможеш робити все, що заманеться, й ніхто не ставитиме тобі жодних запитань. Тобі ж самій буде зручніше, якщо ми одружимося, адже твоя дитина не буде байстрюком, принаймні вона матиме прізвище…

— Чиє прізвище?

— Моє.

— Яке в тебе прізвище?

Не змушуй мене його промовляти.

— Це неважливо, я тобі потім усе розповім…

Ірис розв’язує мене й водночас із захватом слухає мою історію, яка вривається у її фантазію, і зрештою звільняє мене, нагого, з поголеним членом, але вільного: я лежу поруч із нею, як чоловік поруч із жінкою. Я б міг тебе зґвалтувати, Ірис, прямо тут, і ця стара цього б не помітила, ти б сама заледве помітила, але я цього не зроблю, бо я не маю статі, і я хочу, щоб усі старі знали, що я не маю статі, і щоб ця новина досягла Пети Понсе, й вона заспокоїлася й, можливо, нарешті наважилася померти, я не більше, ніж стара, яка чергує поруч із тобою цієї ночі, напровсяк, бо раптом ця ніч нарешті стане ніччю осяяння. Ти кажеш:

— Я й на себе саму не маю документів.

— Я теж.

— Тоді як?..

Байдуже як, Ірис, не переймайся, спочатку треба дістати грошей, за гроші можна купити все, так кажуть розумні люди. А після того, як у наших руках будуть грошики, побачимо, що можна буде вдіяти, не будь дурною, кажу тобі, це не крадіжка, я можу робити з цими людьми будь-що, замкнути їх у музичній скриньці, щоб вони з'їхали з глузду від нескінченного повторення «Венеційського карнавалу», ми замкнемо їх у цій хатинці, розмальованій пташками й едельвейсами. Передай мені штани й сорочку, які я сховав під ліжком. Дай мені одягтися, лежачи поруч із тобою під ковдрами й покривалами, щоб стара не здогадалася, ну все, вставаймо, накинь на нічну сорочку пальто, дивись, я дозволю тобі мене направляти, веди мене зі зв’язаними руками й за повідець, ніби пса, цими коридорами до головних дверей, тепер ти тримаєш ключі, ти керуєш, ти наказуєш, ти змушуєш мене вийти надвір і обійти цей велетенський безмір, де не існує добрих бабусь, одурманених віком, ти зачиняєш двері на ключ, викинувши мене копняком. Приведи мені його. Сьогодні ж. Якщо ти прийдеш без Ромуальдо, я скажу сеньйорі Риті, що ти намагався робити зі мною непристойні речі, і завтра тебе замотають тугіше, набагато тугіше за сьогодні, ти й пальцем не зможеш поворушити, і вмреш від болю, хай тебе доконають судоми і скутість, сраний Німаку, а я буду лежати біля тебе і не поворухну тебе, й навіть не торкнуся тебе, хоч як ти кричатимеш і благатимеш, я знаю, що ти можеш сховатися всередині будинку, твого будинку, але через те, що ми так багато тебе шукали й переслідували, це все перетворилося на гру, це ніби гратися в хованки чи квача, але набагато цікавіше, підвали, комори, галереї, піддашшя, ми вже знаємо цей будинок майже так само добре, як і ти, й нам легко тебе зловити; слухайте, сеньйоро Рито, — скажу я їй завтра, — цей хлопчик нечемний, ця ляля бридка, — скажу я їй, — бо вночі в неї затверднув стручок, чому б нам його не відрізати, щоб він більше не тверднув, я не знаю, для чого потрібен стручок, сеньйоро Рито, тож краще його відрізати, щоб він йому не тверднув, адже він мені заважає і не дає спати, — і тому, якщо цієї ночі ти не виконаєш своєї обіцянки, сраний Німаку, я клянуся, що змушу цих бабів відрізати тобі цюцюрку.

— Гаразд.

— Я чекатиму на тебе біля дверей.

— Гаразд.

— Принеси багато грошей.

— Гаразд.

Ти відчиняєш. Я завмираю на порозі. Ти даєш мені копняка й зачиняєш за мною двері, як робила це стільки разів до того. Я сам-один на вулиці, йде дощ, і я не знаю, що робити, яких вигадок наплести, щоб наступного ранку після трьох постукувань ти відчинила мені двері будинку, й поки ти їх відчинятимеш, я почав обплітати тебе вигадками, схожими на правду, я знайду якийсь бісер, намистини, кольорові горошинки, цього буде досить, я скажу тобі, що вони, наприклад, із сукні і що дехто їх прислав тобі, щоб ти могла серед них обрати найгарніші, й довкола цих горошин я почну в’язати плетиво казки, яким обплету й тебе… І ось я всередині. Всередині, я вільний. Я більше не задихаюся. Мене знову огортають лимпачеві стіни. Я скористаюся зачудованістю Ірис від моєї оповідки, щоб утекти від її жорстокості і зникнути в цьому незмірному будинку. Вам здається, ніби ви пізнали його цілком. Та ви помиляєтеся. Ніколи не бракуватиме кутків, невідкритих скринь, непорушних тіней, які вам треба буде промацувати і дорогу до яких знаю лиш я, і від яких неможливо повернутися назад, присягаюся, цього разу ви мене не знайдете, спробуйте-но лишень. Або ви знайдете мене тоді, коли я вам це дозволю, коли щось почне рости всередині мене, ніби роги в равлика, і я відчую гостру потребу в старих і тобі, щоб ви знайшли мене, обмотали бинтами і знову згорнули в конверт: так я вкотре зіграю свою роль обмотаної ганчір’ям ляльки, яка служить розвагою одній з особистостей доньки в’язня… І стану чекати нової години, коли ти знову пожбуриш мене в безодню вулиці.

21

Валізи, ящики, розсувні драбини, мішки… гори мішків, серед яких я ховаюся, плуг, який невідомо як тут опинився, крісло, п’єдестал, — ходи сюди, Німенький, рій переслідує мене аж до цієї комори, виходь, виходь, не бійся, ми зараз не граємося з тобою, бо ж лише наших ігор ти боїшся, виходь, матінка Беніта нас по тебе послала, їй треба з тобою поговорити. Я підводжуся, я знову Німенький, або принаймні те, що від нього залишилося — а це щоразу менше й менше, — що нам робити з цим чоловіком, у якого таке хворе обличчя, — каже матінка Беніта, — він хиріє з кожним днем, щодня стає усе меншим, але вас вона відіслала по мене, щоб я прийшов до головних дверей і почув новину про те, що сьогодні зі Швейцарії надійшла телеграма, і вона хоче, щоб я теж її прочитав. Коли я зустрів її, вона сиділа, склавши руки на фартуху, поруч із нею, на лавці біля телефонної кімнати лежав папірець. Вдоволене бурмотіння старих, які сходилися, щоб поділитися новиною, гучнішало, поки я читав телеграму: Обітниця бідності змушує мене прожити останні дні мого життя в будинку КОМА який належить мені КРАПКА Закликаю вас знайти початкове подвір’я КОМА де жила блаженна КОМА і підготувати мені там келію і ванну кімнату КРАПКА Чекайте листа зі вказівками КРАПКА 3 любов’ю КОМА Інес Аскойтіа.

Ви довго говорите телефоном з місіа Ракель, тому що ви ніколи не наважуєтеся й ніколи не наважувалися говорити з доном Херонімо, як вам із ним говорити, якщо він не знає ні вас, ні будинку, ні нас. Місіа Ракель каже, що, звісно, ви маєте цілковиту слушність, що не говорите з Херонімо, я знаю Інес як облуплену, обітниця бідності з її-то забаганками, хіба я не казала вам раніше, матінко Беніто, що Інес розлютиться через те, що Херонімо передав будинок архієпископату, і що вона ще помститься… і ось вам її помста, Інес ніколи не мститься відверто, тим паче Херонімо, неможливо помститися йому просто в обличчя, бо він ніколи не повертається до тебе обличчям, так наче в нього того обличчя й нема, або він занадто високий і жіночому голосу до нього не долетіти, тож Інес помститься тим, що буде жити в цьому будинку, бо вона знає: якщо вона тут оселиться, архієпископ ніколи не наважиться його торкнутися, доки вона в ньому мешкає, незалежно від усіх їхніх махінацій і переданих комусь капеланій, Інес не вірить у казочки, матінко Беніто, зараз вона, певне, розлючена, тому що її справа з беатифікацією провалилася, хоча ми й так знали, що вона провалиться, але вона не звертала на нас уваги, хоч би як Херонімо й усі решта з неї глузували, і певна річ, тепер вона оселиться тут, адже так архієпископ не наважиться торкнутися й черепички на даху цього будинку, якщо він намагатиметься щось зробити, вона перепише свій заповіт, у якому наразі все має перейти архієпископату чи комусь іншому, скажімо, Товариству захисту тварин, чи ще комусь, тож архієпископ не наважиться ризикнути статками Аскойтіа, уявіть, якого копняка вона дала Асокару, Херонімо краще нічого не повідомляти телефоном, матінко Беніто, хай це стане для нього несподіванкою, послухайте, матінко, краще поклейте шпалери в келії Інес, бо Інес ненавидить стіни без шпалер, каже, що тоді вони вогкі, а це недобре для кісток, якщо хочете, я допоможу вам вибрати шпалери, я знаю її смаки, крім того, на вулиці Сан-Ісидро є фабрика, яка робить гарненькі й недорогі шпалери, й оскільки найкраще такі справи вирішувати в родинному колі, місіа Ракель відправила чоловіка своєї онуки Малу, молодого архітектора з елегантною довгою шевелюрою й рябими вельветовими джинсами, щоб той, як він сам висловився, порозгадував загадки лабіринтів цих подвір’їв — як же так сталося, що не збереглося жодного архівного запису, який би допоміг нам визначити датування тих чи інших прибудов, попри те, що це все виглядало суцільною мішаниною без жодного архітектурного інтересу, те, що на перший погляд здавалося єдністю, було звичайнісінькою недбалістю, звісно ж, місіа Ракель не знає про що говорить, коли каже, що це нечувано, що уряд витрачає гроші на стільки дурниць, але ніяк не візьметься до справи й не врятує одну з небагатьох старовинних будівель, які в нас залишилися, не можна сказати, що ця будівля старовинна, матінко, вона радше підстаркувата, не більше, звісно, якщо нам щось і вдасться оцінити більш-менш точно, то це те, що найстарішим подвір’ям у цьому домі є подвір’я, яке ви називаєте «подвір’ям із пальмою», гляньте лише на повну відсутність орнаментів на кам’яних лавах, які підтримують пілястри клуатру, на ці вузькі келії, товстий шар глини і малесенькі коридори: усе це скидається на в’язницю, а крім цього, той факт, що подвір’я це зосереджене довкола пальми, якій на вигляд не менше ста п’ятдесяти років, дає нам відносно вагому підказку… Шкода, що більше нема таких пальм, як ця, хоча схоже, що тут був цілий пальмовий ліс, останні дерева з якого повикорчовували за наказом сеньйор, які прочитали в північноамериканських журналах із декору, що пальми більше не хіт сезону, бодай би в Місті Дитини шанували хоча б цю гарну пальму, вона надає певного шарму цьому подвір’ячку з хвилястою черепицею, покритою мохом, поза тим немає жодних ознак, що саме це подвір’я є первинним, матінко Беніто, те, що воно примітивне, це факт, але певності немає жодної, хтозна, можливо…

Певність? Хто сподівається знайти певність у такій розмитій і мінливій справі? Що означає хоча б те, що у своїй телеграмі Інес пише «свята», хоча вже багато місяців тому Ватикан закрив раз і назавжди цю справу, так, мені дуже шкода, Інес, але він її закрив назавжди, твердим «ні»? Ця телеграма була повстанням проти найвищої церковної влади, доморослою єрессю, тушениною з квасолі з ароматом чаклунства… Єрессю, яка для інших не мала значення, Інес, але не для тебе, бо вона оголила твоє тотальне безсилля: ти не змогла подарувати сина своєму чоловікові, а тепер ти показала, що не в змозі прикрасити власний родовід блаженною, оприявленою для загального поклоніння, адже вшановуючи її, люди би вшановували й родину, яку поховала твоя ялова утроба. І незважаючи на те, що Ватикан відмовився розпочати процес беатифікації, вдумайся лишень, тобі не дозволили навіть його розпочати, ти й далі торочиш про блаженну… За яким монструозним керунком спрямовані твої зусилля на те, щоб ця віруюча, яка так і не прийняла постриг і яка померла в цьому будинку наприкінці вісімнадцятого століття, не померла остаточно разом із тобою? А може її смерть означатиме, що ні її, ні тебе насправді ніколи не існувало?

Інес ніколи не мала й найменших шансів на успіх у справі беатифікації. Усі докази такі непевні, усюди, як завжди, панує «кажуть», відоме лише ім’я людини, яка почула це «кажуть», але не людини, яка це «кажуть» сказала… Усе зводиться до того, що хтось комусь щось розповів у кімнаті, якої більше немає, в будинку, якого більше не існує, на вулиці, яка носить іншу назву й веде в інший бік, хоча й невідомо, чому це та сама вулиця; слова, що їх повторювала бабця чи мати Інес, чи Пета Понсе, чи бідні тітоньки, які вдовольняли жагу своєї гордині хіба плітками, попри те, що є певний стос листів, де щось таке побіжно згадується, свідоцтва про народження і смерть, і кілька пізніших хронік, у яких невиразно згадуються події, які можна вважати дивами. Єдиним, що становило конкретну й законну реальність, підтверджену документами, був факт заснування капеланії: наприкінці вісімнадцятого століття один багатий землевласник баскського походження, батько дев’яти синів і однієї доньки, прибув зі своїх володінь на південь від ріки Мауле, щоб віддати свою шістнадцятирічну доньку в закритий монастир капуцинок, абатисою якого була його старша сестра. Через причини, які у хроніці не згадуються, постриг дівчина не прийняла. Утім, хутчій за все, в ході нескінченних розмов, зміст яких так і залишиться нерозгаданою таємницею, мудра абатиса переконала свого брата, що в його випадку найкращим рішенням було заснувати капеланію, яка пов’яже його родину безпосередньо з Богом, зобов’язавши Всевишнього оберігати її. Хіба не чув її брат, що черниці ордену Боговтілення досі не мають власного дому? Чому б не побудувати їм будинок, у якому вони б оберігали Інес до кінця життя, адже про це йшлося, про її оберігання? Так і вчинили. Щойно будинок звели, там оселилися черниці-тюремниці, які дбали про Інес й опікувалися нею. Капеланія була настільки багатою, а її землі у Ла-Чимбі настільки жаданими, що про неї говорив увесь вищий світ тієї доби, аж доки війни за незалежність не стерли всі турботи про святість і щедрість, поступившись місцем розмовам про вогонь, кров і ворога, який загрожував з усіх боків. Інес де Аскойтіа померла в цьому будинку у віці двадцяти років в опінії святості. Так каже історія. На противагу цьому завдяки творам, написаним дамами, які пізніше збирали про це чутки, чи якимось мандрівницями із Європи, допитливість яких відкрила їм доступ до тих речей, про які говорили в тісному родинному колі біля вогнища, сьогодні до нас долинає легкий відгомін її незрівнянної побожності, а надто те, що може вважатися її найвидатнішим чудом: під час найбільш катастрофічного землетрусу наприкінці вісімнадцятого століття, коли було знищено більшість будинків у столиці й прилеглих селах, дім Боговтілення Ла-Чимби зостався цілим, міцно стоячи на своєму підмурівку, попри те, що був такою ж конструкцією з глини й соломи, як і решта тогочасних будівель. Кажуть… Кажуть, що до того, як земля почала здригатися, Інес де Аскойтіа (варто також зазначити цікавий факт: незважаючи на те, що вона носила убір ордену Боговтілення, вона не постриглася й туди) впала на коліна посеред подвір’я, тоді як черниці шанобливо стежили за нею із клуатру. І коли громи підземні, що розрізали довколишні поля тріщинами, підкралися до мурів будинку, щоб їх знищити, Інес розкинула свої руки хрестом, немовби вчиняючи цим неймовірну самопожертву, щоб і мури втрималися, і вони втрималися, будинок уцілів. Через свою паніку, черниці, які не могли втекти, бо це забороняла закритість їхнього ордену, у коротких спалахах блискавок, якими осяювало гірські хребти, заледве могли вгледіти руки, які врятували будинок: через напруження вони немовби перетворилися на сухе гілля чи лозу і стали нагадувати бородавчасті руки старої. Інес завжди приймала їжу сама у своїй келії (у житті спільноти вона участі не брала), з якої вона виходила лише щоб піти до каплиці чи прогулятися мовчки на самоті у клуатрі; її руки, складені під фартухом чернечого убору, стискали хрестик із сухих гілочок, перев’язаних шкіряним шнурочком, подарунок її бідної няньки на перше причастя, те єдине, що вона захотіла чи змогла забрати з собою (певна річ, потайки) зі своїх земель на південь від річки Мауле. Після землетрусу черниці стали спостерігати за чудодійними руками Інес з пристрасною увагою: так, так, це правда, під час того, як вона самозаглиблено молилася в каплиці у світлі свічок, немов установивши контакт із сутністю такого рівня, до якого монашки не могли сягнути, у тіні складок на її уборі, здавалося, що її пальці вростали в замацані й почорнілі від років чи навіть століть гілки хрестика її няньки, її руки перетворювалися на сухі гілки, й у міру того, як вони підіймалися в екстазі все вище й вище, а нажахані богобоязкі черниці полишали каплицю, гілки рук Інес заглиблювалися в рукави, аж доки, коли залишалися горіти дві чи одна свічка, Інес, втупивши очі в молодий місяць біля ніг Пречистої й розвівши руки в молитві, не перетворювалася на старий стовбур дерева, чиї зморшки й ґулі прив’язували до себе обличчя, сповнене болю, знищуючи цим гладеньке обличчя дівчини, аж доки пізніше, коли нічне небо осяювала зоря, її світло не відновлювало особу доньки засновника.

Легенда про її побожність вийшла за межі клуатрів, перекинулася з одного монастиря в інший, а згодом поширилася містом. Родині Аскойтіа дуже лестило мати, крім стількох героїв, ще й святу, або принаймні таку відому блаженну, яка палкістю своєї віри мала стати окрасою родинного древа.

Утім, настали буремні часи, в яких святості бракувало місця. На передній план вийшла негайна перемога, свіжорозпалена ненависть, невгамовна жага помсти, небезпека, яку потрібно було здолати навіть ціною власного життя… А відтак — усталення крихітної й далекої республіки, вигадування законів, визначення класів, викорінення старих привілеїв і заміна їх новими… Мали минути кілька десятиліть після смерті Інес де Аскойтіа, щоб чутки, які зберігалися в клуатрах, але які все ж просочувалися назовні, дійшли до архієпископа у вигляді офіційної пропозиції щодо відкриття процедури беатифікації, підписаної абатисою дому. Передусім необхідно було провести ексгумацію. Інес запевняє, що в її сім’ї з покоління в покоління передавалася історія про те, що, відкривши труну, архієпископ побачив у ній лише свіжий, чистий, новий атлас, так наче не минуло стількох років і наче на ньому ніколи не лежало жодного тіла. Звісно ж, нічого з цього (що могло би принаймні викликати якусь цікавість у Ватикані) не було зафіксовано документально. Правда полягає в тому, що час стер із пам’яті місце поховання блаженної дівчинки, яка зникла, не залишивши жодного сліду, окрім як цього будинку, зведеного для її ув’язнення, який усе ріс і ріс, багатіючи з легенди про його початкову бранку, про яку не залишилося згадок.

Майже все, що стосується життя і чудес блаженної дівчинки, є не більше ніж домислами чи згадками про якісь чутки. Втім, я наважуся підтримати геть не зухвалу гіпотезу про те, що після смерті Інес де Аскойтіа, що стала жертвою однієї з численних пошестей минулого, мудра абатиса капуцинок, сумління якої було заплямоване тією таємницею, яку їй повідав брат, перед тим як остаточно впасти в журбу й померти, потайки влаштувала так, щоб на святій землі не було могили цієї жінки, яка, хоча й була її близькою родичкою, була також відьмою: саме тому вона від самого початку відмовила їй у прихистку своїх ангельських рук і саме тому дівчинка так і не вступила в Орден капуцинок чи Орден Боговтілення. І саме через це архієпископ не зміг знайти в сімейній могилі труни з її прахом: ця відсутність труни та праху і складає осердя тієї реальності, яку Аскойтіа та їхні слуги протягом півтора століття перетворювали на гарненьку легенду про чистий атлас у труні, якої ніхто не бачив. Інес, певно, чула чимало різних версій та інтерпретацій цієї легенди про свою блаженну пращурку від Пети Понсе довгими вечорами в дитинстві, коли поруч із жаровнею стара вчила її шити і вишивати. Проте коли Пета втручається у будь-що, воно стає невагомим і мінливим, час розтягується, початок і кінець утікають із поля зору, і стає невідомо, який відтинок часу займає умовне теперішнє… Пета, мабуть, розповіла Інес і байку про дівчинку-відьму. Ця байка гнучка, нетривка і, хтозна, ймовірно, один із її безлічі варіантів, який розповіла Пета, зміг розтягнутися на достатню відстань, щоб поєднати байку про дівчинку-відьму з легендою про блаженну дівчинку, наділивши кожну з них своєю неповторною повнотою сили.

Адже варто визнати, що навіть із погляду літератури байка про дівчинку-відьму є на диво неповною. На початку лінія оповіді скеровує наш погляд на постать головної героїні (через її красу та шляхетність походження) — доньки касика. Але після того як батько розкрив своє широке пончо, щоб приховати те, що відбувалося в спальні його доньки, лінія оповіді відхилилася від свого курсу й розділилася надвоє. На одному її відтинку — народному, увічненому в розповідях бабів, зморених робітників і дітей — касик висмикує свою доньку з центру розповіді, замінюючи її бородавчастою старою, особа якої нікому не цікава і яка спокутувала те, що ті дві жінок мали спокутувати разом, якби персонаж, що на той час був головним, не зник безслідно з оповіді. На іншому відтинку міститься піднесена аристократична легенда, що її ревно оберігала одна родина, яка невдовзі зникне: пречиста дівчинка впадає в містичний екстаз, що рятує від катастрофи кілька подвір’їв, які, як сказав архітектор, котрий нещодавно їх оглядав, не становили жодної цінності. Я бачив, як дон Херонімо підняв руку, а нею — своє пончо з вікуньї, наче касик, щоб показати цим, що тут нічого не відбулося, що ця територія — закрита, що цим жестом він бажає стерти, відірвати від загальної єдності той шматок, який він готовий виставити напоказ. Зрозуміло, що дон Херонімо підняв своє пончо перед Інес із цілком очевидним наміром відділити цю зрозумілу часточку домашньої таємниці, якою є легенда про блаженну дівчинку, від непроглядної вічності народної байки, залишивши обидві з них обірваними, із затемненими гранями, позбавивши їх багатства проекцій, яких би міг надати їм їхній синтез: Херонімо вдалося стерти з пам’яті Інес байку про дівчинку-відьму. Чого Херонімо не передбачив — так це того, що укривальним рухом своєї руки він кинув на Інес тінь страху зникнення (раніше вона не відчувала його як власний, лише як щось зовнішнє, крізь своє кохання до Херонімо, зраджене її неможливістю народити сина), страх, який спонукав її вирушити до Рима, щоб зробити все можливе заради розголосу історії про блаженну дівчинку, в якій вона, а відтак і Аскойтіа, могли б віднайти своє виживання. Через це її анархічний розум так нераціонально намагається вхопитися за це осердя чогось більшого, вкритого шляхетними шарами забуття, заради того, аби надати рангу «блаженної» своїй пращурці, і відтак, щоб її вшановували прийдешні покоління. Але правда в тім, що вона є прямою пращуркою не її, а Пети Понсе: намір дона Херонімо відокремити, викреслити реальність із такого потужного середовища лише створює чергову фазу непевності.

Але непевність ця не лише нинішня. Вона вічна. Що сховали касикові руки, коли затулили дверний отвір пологом пончо? Невже ту мить, коли зловісна голова чончона приєднувалася до червоної виразки на шиї дівчинки, а схожі на кажанячі крила вуха не встигли набути людських розмірів, а тому треба було негайно, якнайшвидше приховати їх під білим чепчиком убору черниць ордену Боговтілення? Чи, можливо, що батьків погляд спинив процес, під час якого руки його доньки набували звичної гладкості, через що вони навіки застигли у формі виноградної лози, немов чорні палиці, спотворені ґулями й саднами, немов сухі покручені гілки, а отже невідкладно, якнайшвидше треба було приховати їх фартухом монахині? Хіба не можливо, що, уздрівши видовище цих жінок, які розпливаються, ніби задимлені образи, мінливі образи, що постійно змінюють форму, тремтять і коливаються, касик відчув страх, що його донька розчиниться назавжди, — і він одразу замкнув її тут же, в її кімнаті, згодом — у капуцинок і зрештою — в цьому будинку, що, ніби тенета, вловлює будь-яке втілення, бодай гібридне, бодай розпливчасте, його любої доньки?

Можливо. Коли втручається Пета Понсе, усе можливо. Задля того, аби перемогти її, я не вгаваю запитувати себе, щоб потім зафіксувати це на папері: яка нікчемна реальна подія дала початок цій потворі із сотнею облич, вкритих поліпами, з нескінченними варіантами й лабіринтами можливого, які ні для чого не служать, але які тим чи інакшим чином існують? Що трапилося насправді? Наприкінці вісімнадцятого століття один багатий фермер баскського походження, батько дев’ятьох синів і однієї доньки, полишив свої володіння на південь від ріки Мауле й замкнув свою доньку в монастирі, цим самим заснувавши капеланію родини Аскойтіа, — це історичний факт. Але чому люблячий батько, окрім того, немолодий вдівець, мав назавжди замикати свою єдину доньку в монастирі? Навіщо карати її за відьмацтво, якщо відьом не існує, не існує чончонів, імбунче і таємних печер? А няньку він стратив, щоб народ вірив у ці личини страху? Навіщо було зводити спеціальний будинок, щоб замикати її там, якщо її справді охоплював містичний екстаз, як і належить блаженній, святість якої можна і треба являти іншим?

Інес де Аскойтіа не була ні святою, ні відьмою. Я переконаний, що відбулося щось значно простіше: самотня юна дівчина, оточена віддаленим світом села вісімнадцятого століття, коли і стежок майже не було, не те, що доріг, живучи на незайманій землі, населеній самими лише тваринами й битливими чоловіками, закохалася у хлопця, який, імовірно, був трошки лагіднішим і вродливішим, а може, просто чистішим за її братів і батька. Стара нянька, яка ні в чому не могла відмовити своїй улюблениці, покривала її любовні походеньки з хлопцем, перебравши на себе аватар звідниці. Може, то був сусід, чи слуга, чи конюх, байдуже, будь-хто. Отже, я хочу запитати: а чи не пологи своєї доньки приховало батьківське пончо, розкинувшись над занадто широким дверним отвором реальності?

Чи не скерував він гнів своїх селян на стару, щоб ті її знищили, адже вона єдина знала цю таємницю? Чи не висмикнув він свою доньку з реальності, щоб вона, ув’язнена в цьому будинку, спокутувала свій непристойний гріх, давши життя легенді, а не байстрюку?

А сам байстрюк? А батько байстрюка?

Певна річ, треба було позбутися їх обох. Батька треба було не шукати, а просто ігнорувати — тут нічого не трапилося. Моя люба донечка, яка є непорочною й чистою, прийме постриг у чернечий орден, а щоб виявити мою вдячність Усевишньому за те, що Він наділив її такими чеснотами, я засновую цю капеланію. Жодних плям. Жодних дітей — їх не було й ніколи не буде. А оскільки нема дитини, то не може бути й батька, а отже й помсти батькові, якого немає. Цілковита мовчанка касика, який не довірив свій секрет навіть власним синам, адже їм невтямки такий витончений різновид помсти, як її відсутність, стерла з лиця землі цього переляканого бідолаху, який утік іще раніше, ніж ті дев’ятеро харцизяк його б убили, але вони його не вбили, бо вони його не шукали, бо його не існує, нема батька, нема сина, моя донька Інес вступить у чернечий орден, бо вона чиста і побожна, тут нічого не сталося…

Касик позбувся свого онука, покинувши його в домі одного зі своїх робітників у іншому маєтку, повз який він проїжджав дорогою до столиці. Байстрюк ріс сиротою без роду-племені в чиїйсь безіменній сім’ї, шмаркатий і голодний, такий самий, як і решта шмаркатих і голодних сільських хлопчаків. Зрештою він виріс і привів у світ таких самих шмаркатих і голодних дітей, які поширили кров Аскойтіа по всьому регіону, змішуючи її з кров’ю селян на півдні від ріки Мауле. Коли в кабальєро народжуються байстрюки від місцевих жінок, їхні діти з певною гордістю носять свої тавра господаревих байстрюків, і ця напускна гордість немовби окреслює на байстрюковому обличчі риси батька, які впізнають усі, окрім його офіційних батьків. Але коли байстрюка народжує шляхетна жінка, то дитина одразу ж втрачає будь-які сліди ідентичності, стираються всі сліди її високого походження: у такому випадку це не просто чорна риска, що перекреслює герб, залишаючи видимим його малюнок, це пляма, яка затуляє його цілком, щоб ніхто не зміг його розгледіти, адже тут дитини немає, тут нічого не трапилося.

Пета Понсе народилася в одному з маєтків Аскойтіа південніше Мауле, в безіменній і темній сім’ї, що прислуговувала славетному родові, обробляла їхні землі, доглядала за будинками, збирала кукурудзу, пасла овець і чавила виноград на вино. Кажуть… Кажуть, що в матері Пети було таке величезне гузно, що в часи навали комарів її вкладали вночі абсолютно голою в ногах ліжка, в якому спала бабуся Інес, щоб комахи впивалися кров’ю з її товстих сідниць, залишаючи в спокої чисту і гладеньку шкіру дами.

Переконаний, тієї ночі в кімнаті Пети Понсе в Ринконаді, коли померла жовта сука, чиїх решток так і не було знайдено, я зміг так щиро повірити в те, що то Інес стогнала від насолоди під натиском мого тіла, через те, що Пета носить у собі кров іншої Інес де Аскойтіа і є її нащадком, попри те, що цілі покоління пращурів поховали будь-які риси шляхетного походження на її обличчі ворожки-метиски… Либонь, і свята дівчинка, і дівчинка-відьма матеріалізувалися піді мною тієї ночі, щоб отримати від мене те, що привело на світ дитя-потвору. Так, я бачу обличчя пращурки в присмерках мого кохання. Після цього я спрямовую свою увагу на потворне обличчя Пети, щоб краще її роздивитися, часом мені вдається вловити, наче відгомін, який долинає з нескінченної далини крізь стрій убогих поколінь, ледь помітні ознаки величних рис господаревої родини, Інес-відьми й Інес-святої, оживлених Петою, яка переслідує мене, щоб заволодіти мною і показати, що вона належить до шляхетного роду, що вона має походження, що вона мала батька, матір, дідів, прадідів і прабабусь, і одна з них була, безсумнівно, блаженною і відьмою.

Вона хоче мені це показати, щоб поглузувати з мене, адже вона знає, що я втратив своє коріння, або, може, їй відома правда про те, що доктор Асула вирізав мені вісімдесят відсотків, які включали Умберто Пеньялосу-письменника, Умберто Пеньялосу-секретаря, Умберто Пеньялосу в плащі й крислатому капелюсі, який читає вірші в кав’ярнях, Умберто Пеньялосу-сина вчителя початкової школи, онука машиніста іграшкового потяга, який пускав стільки диму, що позаду нього нічого не було видно. Так, доктор Асула поцупив у мене навіть оце моє скромне походження, перетворивши на ці нікчемні двадцять відсотків. Старі в цьому домі багато чого говорять. Тепер, коли аукціоністи поскладали стоси предметів у коридорах, вони, певна річ, базікають менше, їх вражає можливість видертися на гору з восьми матраців і пострибати на них, як малі діти: дивися, Сунільдо, так мабуть виглядає Рай, — проте вони завжди знаходять час на балачки: кажуть, що місіа Інес прибуде наступного тижня, кажуть, вона вже прилетіла, але ще не приїхала і, мабуть, уже й не приїде, ні, кажуть, що це не так, вона ще не прилетіла, вона вирішила здійснити прощу до Фатіми чи Лурда, кажуть, що коли місіа Ракель подарувала матінці Беніті ключі від своєї келії, та побіліла і запитала, що ми робитимемо з усіма цими речами, так, ніби місіа Ракель колись тримала там щось цінне, вона така хороша, місіа Ракель, але матінка каже, що тепер, коли Німенький в такому стані, я не знаю, хто мені допоможе повитягати з келії всі речі й упорядкувати їх, адже відтоді як Німенькому погіршало, він наче ще одна стара, місіа Ракель, наче матінка Ансельма чи матінка Хулія, коли це все скінчиться, навіть Німенький захворів, заледве на ногах тримається, а коли забивав дошками двері, взагалі впав із драбини, тож закінчити роботу мені допомагали сирітки, бідолашний Німенький, звідки він такий узявся… Вони бурмотять, перешіптуються, протягом років старі пліткують, і їхні плітки прилипають до стін, але старі довго не живуть, адже їм багато літ і вони швидко вмирають, а на зміну їм прибувають нові старі, які чують поголос, перешіптування, які спотворюються, переходячи до новіших старих, які помруть невдовзі після старіших, після того як передадуть своїм наступницям усю спадщину потаємного, цілий віхоть пліток, зібраних у цьому домі… Кажуть… Кажуть, що Німенький народився в цьому домі, звісно, Клементино, якщо бідолашний Німенький ніколи не виходив за межі будинку, бо ж він боїться клаксонів машин, як так, Мерседес (інша Мерседес, не Барросо, ту забрав фургон соціальної служби, який позабирає майже всіх нас), чого б він боявся клаксонів, якщо він глухонімий… Може й так, але він завжди був тут, кажуть, що навіть раніше за матінку Беніту, коли тут було дуже-дуже багато черниць, не так, як тепер, і кажуть, що тоді на порозі будинку з’явилася одна молода дівчинка й, оскільки монашки були добрі, а не розгнівані й вимогливі, як матінка Беніта, не розумію, що її так виводить, вони впустили її всередину, поселили на одному з подвір’їв, і там, кажуть, вона народила семимісячного хлопчика, якого тодішні мешканки врятували від смерті, але не змогли врятувати від німоти й глухоти, кажуть, через те, що він семимісячний, Німенький такий малий, він і так всихає помалу, а крім того, кажуть, що він трохи ідіот, звісно, важко сказати, чи людина ідіот, якщо вона нічого не каже, завважте, як він виглядає останнім часом, бідолашний Німенький, майже не рухається, ніби паралізований цей бідака. Його тіло чухається від бруду, а голова від вошей, — але я не можу почухатися, руки безсилі, — цілими днями сидить на сонечку, коли воно світить, у готичному кріслі, про яке сеньйора, що прийшла сьогодні до своєї келії — тепер, коли будинок знесуть, щоб повибирати щось, що можна забрати — вирішила, що ні, воно завелике, куди я його поставлю, — і подарувала матінці Беніті, й коли матінка Беніта сказала їй: дякую, але що мені робити з такими великими меблями напередодні аукціону, — а мені що робити, якщо крісло не поміщається в мою сучасну квартиру, а крім того, у «Гаус-енд-Ґарден» пишуть, що готичний стиль зараз не в моді, що це кітч, але що мені до того, я маю власні смаки й не потребую порад подруг щодо оздоблення моїх будинків, але я не розумію і навіть трохи ображаюся, коли ви кажете мені, що це крісло нікудишнє, це не так, воно ж хороше, із горіхового дерева, воно стояло в холі будинку моєї мами на Вісімнадцятій вулиці[53], крім того, кажуть, що нічого не зноситимуть, тому що сюди переїде жити Інес… Кажуть, що вона взяла обітницю бідності… Зі своїми ото мільйонами… Хтось бачив її в Римі чи Швейцарії, десь там, не знаю, казали, що вона дуже змінилася, кажуть, вона вже не фарбує волосся, кажуть, воно тепер у неї потворне і геть сиве, кажуть, з Німенького хотіли зробити паламаря для мешканок і монашок тут у будинку, і тому, кажуть, він такий хороший, але зараз він такий виснажений, такий утомлений, здається, що він уже й не бачить, бідолашний, неправда, я бачу, мій ностальгійний погляд — це єдине живе, що в мене зосталося з того, що колись існувало і що хоч якось єднає мене з рештками мого минулого, адже кажуть… Кажуть, що одна сеньйора, котра жила раніше на подвір’ї з пральнею, чула, як одній жіночці, яка давно померла, казали, що я був колись дуже гарненькою дитинкою, з маленьким м’якеньким обличчям, що був я в дитинстві хворобливим, але мав великі й сумні очі, ніби от-от мав заплакати, і що одна жебрачка з нетрів знайшла мене якось голого біля своїх дверей такої ж холодної ночі, коли Ірис викинула мене надвір, щоб я привів їй батька дитини, але я можу залишатися тільки по той бік фасадного вікна, дивлячись усередину, тож я дивлюся на вас крізь дощ, на вашу бібліотеку з сірими кріслами, на те, як ви відсуваєте фіранку над своєю колекцією томиків із зеленими корінцями й моїм ім’ям, але це лише ширма, за якою ховається сейф, вміст якого мене й цікавить, тепер я прагну повернутися додому ще на відсоток меншим, знаючи, що моє ім’я існує винятково на корінцях несправжніх книжок, либонь, моє ім’я так само несправжнє, я сподіваюся, що Ірис впустить мене, як та жебрачка, яка знайшла мене біля своїх дверей в нічному холоді. Ніхто в тих нетрях не знав, хто була моя мати, а про батька годі й казати, майже ні в кого його немає, хіба що трапляється часом якийсь короткозорий учитель початкових класів у темному костюмі, посивілому від крейди. Проте мій погляд був таким пронизливо сумним (тоді ще просто сумним, сум — це нижча форма ностальгії, яка потім обдарує мене могутньою силою), що жебрачка, яка мене знайшла, здогадалася про мої можливості й не вигнала геть, що було б логічним, адже я був іще одним голодним ротом, а благодійність у її домі була не на часі… Кажуть, що ця жебрачка ходила разом зі мною, одягненим у лахміття, якого було небагато, але достатньо, щоб моя шкіра набувала синюватого відтінку, — просити милостиню на вулицях або біля дверей церков після вечірньої. Коли вона бачила, що парафіяни починали виходити з храму, вона щипала мене, щоб я плакав. Мій біль був таким експресивним, мої крики — такими несамовитими, що милосердні люди обступали стару зусібіч, щоб подивитися, як я плачу, й наповнити її долоні монетами… Кажуть, що та сеньйора ніколи не давала мені багато їжі, щоб я не погладшав і завжди був готовий розплакатися, голодний, прозорий, така моя зовнішність викликала найбільше співчуття… Кажуть, уяви собі, Люсі, злі язики кажуть, що та стара захворіла й уже не мала здоров’я вештатися вулицями, просячи милостиню зі мною на руках, а я, попри голод, набирав вагу, я вже не був легеньким, й оскільки вона вже не виходила, а слава про мене поширилася на все місто, то вона почала здавати мене в оренду іншим старим, які носили мене на руках, заплаканого й голодного, щоб спонукати людей до пожертв, старі, які мене орендували, так само щипали мене, щоб я плакав, але й наприкінці меси гладили мене, особливо коли віряни збиралися довкола нас, щоб дати якусь пожертвинку в ім’я любові до Господа: не плач, синочку мій гарненький, такий нещасний мій гарненький синочок, гляньте, як він плаче, як не плакати, коли на легені пляма, горопашний, мій єдиний онук, донька в лікарні, а батько не знати де, цей пройдисвіт зробив діло і звіявся, а я, ви ж бачите, стара інвалідка, працювати, щоб купити йому молочка, не можу, навіть на шмат хліба нема, щоб цей безталанний хлопчик не плакав, а коли він не плаче, то це ще гірше, ви лише погляньте на його очі… Поверталися назад ми пішки, човгаючи капцями тротуаром, щоб не платити за автобус, в обважнілій кишені, захованій між лахміттям, дзвеніли монети, мене повертали старій, яка не була мені ні матір’ю, ні бабусею, а хазяйкою, яка згодом вмирала й передавала мене іншій старій, а та — ще іншій… Аж доки, як кажуть, Меланіє, його не привела в цей будинок найперша з мешканок, одна мовчазна і, кажуть, добра сеньйора на ім’я Пета Понсе, що була тодішньою хазяйкою Німенького, який був уже занадто великим, щоб із ним ходити жебрати, але ця сеньйора була вже дуже старою й, кажуть, одного вечора пішла на прогулянку коридорами цього будинку, а вони ж такі довгі й так рано в них темніє, а ще тут стільки подвір’їв, стільки підвалів, стільки пасажів, слухай, ти бачила купу подушок, яку аукціоністи виставили в коридорі поруч із сусіднім подвір’ям, подушки і перини, так-так, Меланіє, на них варто кинути оком, там є гарні речі, про що я, — а, кажуть, що ця сеньйора одного дня вийшла прогулятися коридорами й ніхто її після цього більше не бачив, так дім її проковтнув, її шукали в підвалах, на всіх поверхах, але безуспішно, вона так і не з’явилася, жодних записів про її смерть так само не виявлено, тож невідомо, де вона зараз…

— Тепер ще й світло вимкнули.

— Жахливо, правда?

— Навіщо його вимикати?

— Бо будинок збираються знести.

— Його не знесуть.

— Хіба не знесуть?

— Як вони його знесуть, якщо сюди переїде місіа Інес?

— Хто тобі таке сказав, Амаліє?

— Ну, так кажуть…

— Вона сюди не приїде, якщо тут не буде електрики…

— Її просто тимчасово вимкнули…

— Навіщо?

— Бо в келії місіа Інес ремонтують дроти.

— Але краще не виходити в коридор, щоб не загубитися, як сеньйора, яка, кажуть, тут загубилася, як її було звати, ні, її звали не Пета Понсе, її звали Пета Арсе, ні — Пета Перес Арсе, і це не вона привела Німенького, бо його привела інша сеньйора… Кажуть, що жодна сеньйора його не приводила, кажуть, що Німенький явився сюди сам, одного дня, коли була злива і…

22

Шпалери, які обрала місіа Ракель для келії Інес, були дуже світлого, майже прозорого вохрового кольору, стилізовані зображенням лір, таких, на яких грають ангели в небі, — одні були білі, інші теж охрові, але темніші. Дуже стримано, дуже елегантно і зовсім непретензійно, як і має бути в кімнаті когось, хто вирішив узяти обітницю бідності. Але під скромними ангельськими малюночками, між стіною і новими шпалерами задля захисту від шершавості саману я приклеїв шар газетного паперу, як у комірчинах старих: жахливі новини, позбавлені терміновості, але не жаху, тисячі політичних в’язнів, забутих у в’язницях тридцять років тому, тисячі життів, забраних повінню на Янцзи, розстріляні тутсі, голод на північному сході Бразилії, загрозливі й загрожені обличчя, руки, що взивають до неба серед руїн міст, спустошених війнами й землетрусами, очі, які благають жалю перед лицем неминучого жаху, який уже настав, який панує зараз, крики, притишені відстанню й часом, адже вирваний зі свого контексту жах є ще жахливішим, а ще жахливішим він стає, коли опиняється на шпальтах газет, які я використовую, щоб зібрати докупи цю моторошну головоломку під кольоровими шпалерами, які її затуляють, залишаючи страх недоторканим.

— Гарно.

Вона розкрила валізу на своєму ліжку.

— Скажи, еге ж?

Вона дістала свою чорну сукню й пальто, взула черевики й накинула на себе халат цеглястого кольору.

— Яка ви елегантна, місіа Інес! Я чула, що сучасні італійські речі такі ошатні…

— Він швейцарський. Це єдине, що я купила в Європі, крім шести однакових чорних суконь, яких мені має вистачити до смерті.

Матінка Беніта допомагає їй вішати її прозаїчні чорні сукні в шафу і каже їй, що думала, ніби за процес беатифікації як слід узялися, й тому вона так надовго затрималася в Європі. А внизу шафи вишиковувався рядок черевиків із колодками всередині.

— Ні, я лікувалася в санаторії у Швейцарії після нападу, який я пережила, коли кардинали сказали мені ні…

І вона хитає головою так само, як мали б хитати своїми головами кардинали, кажучи ні, — блаженна не є блаженною, ти не змогла продовжити рід народженням сина, як і власне беатифікацією, яку ти витягла зі скрині зі старими речами, щоб повісити її, ніби блискучу прикрасу, на родинне древо… Ти хитаєш головою, роздивляєшся себе в люстерці, торкаєшся волосся і продовжуєш…

— …крім того, я б хотіла, щоб у мене трохи відросло волосся, щоб я повернулася сивою, пригадуєте, до мандрівки я його собі висвітлювала, зовсім трохи, як у молодості. Я хотіла повернутися з волоссям, скрученим у пучок, як у пралі, без жодної претензійності, схожою на старих, що тут мешкають. А ви як, матінко Беніто?

— Я зараз така заклопотана інвентаризацією для аукціону.

— Аукціону не буде.

— Ви говорили з архієпископом?

— Хіба я не казала вам, що ні з ким не говорила? Я приїхала на таксі з аеропорту, із собою взяла тільки одну валізу, решту валіз відправила додому іншим таксі. Хай тільки з’являться сюди завтра ці аукціоністи… покличете мене… я з криками їх вижену, щоб вони про все розповіли Херонімо.

Матінка Беніта зачиняє дверцята. Вона нагинається, щоб запхати валізу Інес під ліжко. Підвівшись, вона бачить, як Інес дивиться на ліри з таким напруженням, що здавалося, ніби вона хотіла сягнути поглядом крізь них, крізь шар застарілих новин, щоб проникнути у глибину глини стін, щоб вирвати звідти щось, що було поза межами цього всього, і ви, матінко Беніто, знаєте, що то було. Не перемінивши виразу свого обличчя, не відводячи погляду від стіни, вона запитала матінку Беніту:

— А ця консьєржка? Як її звати?

— Рита.

— Як у неї справи?

— Дуже добре.

— Вона має для мене якісь звістки?

— Вона нічого мені не казала.

— Ну звісно, Херонімо не дзвонив. Він не знає, що я повернулася. Таксі з моїми речами прибуло, коли він був у клубі, й він не дізнається про це аж до вечора. Якщо дзвонитимуть, передайте Риті, що я молюся в каплиці і що мене не можна турбувати. Я приїхала сюди, щоб молитися і спокутувати провину.

— Але ж, місіа Інес!

— Що?

— Ви не знаєте?

— Ні…

— Вам хіба не розповідали, що вони найперше ліквідували каплицю і що вона ось уже кілька місяців стоїть забита дошками, і що звідти позабирали вітражі й решту всього?

Інес затуляє обличчя руками.

— Чому вони так жахливо вчинили?

— Отець Асокар дуже квапився якнайшвидше провести аукціон, щоб розпочати знесення… Але все затягнулося. Служби вже не правлять.

Інес забрала руки з обличчя: то було інше обличчя, обличчя, яке вас перелякало, матінко Беніто, бо скидалося на те, що одне з облич з-позаду шпалер із лірами пройшло крізь них і зараз зайняло своєю тривогою середину келії.

— Уже й без служб мене хоче залишити Херонімо?

— Не кажіть так…

— Ви не знаєте його…

— Ні…

— Ви не знаєте, як це…

— Ні…

— Я прибула в цей будинок не для того, щоб залишитися без служб. Я потурбуюся, щоб ораторію з мого дому перенесли сюди. Облаштуємо її в сусідній кімнаті, і якщо в отця Асокара ще зосталося трохи глузду, він пришле мені якогось священничка, щоб той правив мені службу і щодня приймав причастя… Як би не було, всім цим я займатимусь завтра. А зараз я хочу спати… Піду вкладатися…

— Шкода. Усі мешканки чекають на вас у кухні, щоб ви з ними привіталися…

— Не сьогодні… я втомлена… завтра. І ще одне, матінко Беніто, і Риті теж перекажіть, якщо телефонуватиме Херонімо, я не можу з ним говорити… думаю, сюди він не приїде, але дзвінками своїми набридатиме. Кажіть йому весь час, що в мене справи.

— Авжеж.

— Дякую.

— Вам ще щось треба сьогодні, місіа Інес?

Вона ходить по келії, обмацуючи ліри пучками пальців. Вона висмикує їх, ніби поранивши, кладе руки в кишені свого цеглястого халата і звертає погляд на черницю.

— Не знаю, матінко Беніто…

— Гаразд, тоді я йду…

— Де ви спите?

— Трохи далі на іншому подвір’ї.

— Який великий цей будинок!

— Неймовірно.

— Таке враження, ніби він виріс, поки мене не було.

— Його неможливо повністю вивчити.

— Кажуть, що Німенький єдиний, хто знає його цілком. Це правда?

— Так кажуть. Проте тут говорять стільки нісенітниць… Зрештою, це можливо… У цьому будинку все можливо.

— Не кажіть так, матінко Беніто.

Вона сідає на ліжко.

— Ось дзвіночок, якщо я буду вам потрібна.

— Дякую.

— Нема за що.

— Матінко…

— Якщо я кричатиму, мене почують?

— Чого б це ви мали кричати?

— Я боюся павуків.

— Ми тут як слід прибрали.

— Річ у тім…

Матінка Беніта поклала свої добрі руки тобі на плечі. Вона стоїть перед тобою, намагаючись знайти твій погляд, щоб заспокоїти його своїм, але ти ховаєш очі від неї.

— Що трапилося, місіа Інес? Розкажіть мені…

Ти не дивишся на неї.

— Просто відтоді, як беатифікація не вдалася, я страждаю на жахливе безсоння. Навіть у Швейцарії це не змогли вилікувати, тому я там лікувалася. А в ті нечисленні рази, коли я сплю, мені сняться жахіття, якісь в’язниці, з яких я ніколи не зможу визволитися, таке враження, наче я назавжди приречена жити всередині жахіття, дуже часто я не знаю, чи всередині я чи зовні…

— Ви не знаєте, чи вві сні ви, чи наяву… Це жахливо…

— Звідки ви знаєте?

— Зі мною це також трапляється…

— Але не так, як зі мною, мені від цього так страшно. Гадаю, що краще, щоб мені тут встановили телефон, у самій кімнаті, про всяк випадок…

— Про який випадок, місіа Інес?

— Тут пахне цементом.

— Не схоже…

— Тут не проводили будівельних робіт?

— Та яке там, будинок же збираються знести.

— Він не був таким великим.

— Він не міг вирости.

— Але ж він не був таким великим.

— Ну, а яким йому бути, місіа Інес!

Ти збагнула це, не усвідомлюючи, коли увійшла в будинок: двері, які я замурував цементом і цеглою, адже, щоб не загубитися, треба замуровувати кімнати, галереї, віконні отвори задля уникнення руйнування, це моя робота; а ще, непомітно для матінки Беніти й решти, я накладаю на стіни тиньк і малюю плями від вологості й старості, щоб ніхто не запідозрив, що позаду цих стін є кімнати, галереї, подвір’я й пасажі. Ніхто не помічає змін. Лише ти, адже ти знаєш, що замуровування і забивання не обмежує, а розширює простір будинку, адже ніхто, ні будівельники, ні аукціоністи, не зможуть потрапити у замкнені місця.

— Це з ванної капотить?

— Ні, з колонки на подвір’ї.

— Вона не даватиме мені спати.

— Завтра я накажу її відремонтувати.

— Ні, цієї ночі. Мені потрібен відпочинок.

— Подивлюся, що можна зробити.

— Зачекайте, не йдіть іще.

— Вам ще щось треба?

— Та ні.

— Гаразд, тоді…

— Матінко Беніто…

— Так?

— Ви вірите, адже так?

— У що?

— У блаженну.

— Ну я…

— …я зосталася зовсім одна.

— А як же ваш чоловік?

— Ви не знаєте його!

Матінка Беніта не розуміє. Коли вона сідає поруч із тобою на ліжко, ти підводишся і починаєш ходити кімнатою туди-сюди, сюди-туди, кидаючи випадковий погляд на овал люстерка на шафі, мабуть, намагаючись угадати сховані за лірами обличчя.

— Але скажіть мені, матінко Беніто, який ще доказ блаженності, вагоміший за сам факт існування цього будинку, їм потрібен?

— Приляжте краще…

— Скажіть мені, ви ж віруюча жінка…

— Місіа Інес…

— Скажіть мені…

— Про той знаменитий землетрус?..

— І те, що вона похована тут, у домі, я знайду її рештки, хай навіть доведеться викопувати їх власними нігтями… Подивіться, які вони в мене зараз. Пам’ятаєте, якими гарними були мої руки раніше? Вони були моєю гордістю. А тепер…

Ти дістаєш руки з кишень і показуєш їй, — тремтливі, з понівеченими нігтями. Матінка Беніта бере їх, зводить разом, щоб вони так не тремтіли, і кладе на твої цеглясті коліна.

— Шкода.

— Ви знаєте, що відбувається?

— Занепад… Вас більше не цікавить мирське…

— Ні, просто вночі, в ті нечисленні рази, коли я сплю, мені здається, що я намагаюся вчепитися за щось, за будь-що, і я роздряпую ковдру, ліжко… Бачили б ви голову мого ліжка в римському «Ґранд Готелі», мені снилося щось, чого я вже не пам’ятаю, і я намагалася за щось учепитися; а вдень, щоб мені так не боліли нігті, я їх гризу, й від цього вони болять іще більше… Тому я лягла в лікарню в Швейцарії. У Римі мені було погано.

— Ви не хочете прилягти?

— Ні.

— Чашечку чаю?

— …спалити все, заради цього я сюди прибула, щоб спалити абсолютно все, що лежить у моїх келіях. Із цього я почну. Але я хочу попередити вас, матінко Беніто: я нічого не спалю, поки не переверну тут усе з ніг на голову. Я перечитаю всі листи, всі вирізки, всі угоди, звороти всіх фотографій. Я шукатиму в усіх коробках, усіх ящиках, в кишенях усіх костюмів, суконь, пальт і навіть маскарадних убрань, які пожирає міль у моїх шафах, не зважаючи, що за ними так добре стежить Німенький, у підкладках і кишенях усіх сумок, й усе, що я перебиратиму, віддавати в подарунок чи на благодійність я не збираюся, навіть не думайте, я все це спалю, все, і Німенький мені допоможе…

— Але ж що ви хочете знайти?

— Щось, що дасть мені зачіпку. Щось же було. Щоб я не дряпалася, коли сплю, якщо я сплю, хоча не думаю, що я здатна багато спати.

— Вам потрібна подушечка під ноги?

— Ні, я хочу відбувати покуту.

— Лягайте в ліжко, ви ж уже зняли халат, не ходіть напівроздягненою, цю келію лиш недавно обклеїли, вона ще трохи волога. За кілька днів вона висохне.

— Про що це я вам говорила, матінко Беніто?

— Що ви хотіли щось знайти.

— Це мене гнітить найбільше.

— Що?

— Що ні ви, ні я вже не пригадуємо.

— Поспіть. Відпочиньте. Ми матимемо ще стільки часу на розмови. Не журіться. Ми всі вас тут балуватимемо, от побачите. І тут ви можете залишатися стільки, скільки вам заманеться…

Попелясті пасма спадають на твої плечі, ти боса, матінка Беніта намагається змусити тебе взути капці, благає, щоб ти вляглася, заспокоїлася, випила склянку води.

— Як у вас вистачає нахабства запрошувати мене жити скільки завгодно в цьому будинку, моєму будинку, який є моїм і тільки моїм? Так, Херонімо міг підписати які завгодно папери, але будинок мій, я не хочу, щоб його руйнували, я не дозволю жодному робітнику, який прийде його валити, торкатися його стін, цей будинок ховає таємницю, щось темне, чого не розумію ні я, ні будь-хто інший, але цей будинок мій, бо він ховає таємницю, хай навіть я ніколи цю таємницю не вивідаю, хай навіть вона мене вб’є, звісно, за законом, власність успадковується за чоловічою лінією, але саме ми, жінки, зберегли цей будинок. Я переконана, що будинок залишався в руках Аскойтіа завдяки поколінням побожних жінок, про яких ніхто вже не пам’ятає і кожна з яких своїм шляхом, своїми хитрощами, своєю слабкістю, своїми маленькими вивертами й секретами, про які не залишилося згадок в історії, не давала своїм чоловікам позбутися його, з причин ірраціональних, цілком суб’єктивних — неможливо збагнути ті причини, які змушували покоління жінок Аскойтіа плести інтриги, які захисними тенетами огортали цей будинок… Я не знаю, чого ми від нього очікуємо… Уявіть лише, одного дня, копаючи яму на подвір’ї з липою, ми знайдемо прах блаженної… Я збережу його для себе самої, блаженна — моя, адже ніхто, навіть ви, в неї не вірить… Я збережу її, адже речі треба оберігати, дуже і дуже ретельно, хоч би вони й видавалися мотлохом на перший погляд, ховати їх, загортати, адже коли ти виставляєш щось напоказ, вони одразу ж цим заволодівають, воно моє, віддай мені, ти нічого не розумієш, іди ший, іди пограй у бридж, подзвони своїй кузині, а вони тоді ж володітимуть тим, що ти знайшла, вони розуміють, що воно означає, і знають, як це пояснити, й вони пояснюють і пояснюють, аж доки речі не втрачають свого значення… Я не хочу знати, що там щó означає, я хочу знайти щось, щоб не роздряпуватися вночі, коли я сплю, якщо я взагалі сплю, цього ніколи не збагнеш… Дякую, матінко Беніто, так, цю шаль, у ноги, накрийте мене, будь ласка…

— Вимкнути вам світло й залишити нічник?

— Не вимикайте, я спатиму з увімкненим світлом, хай воно горить і в коридорі, не розумію, навіщо було витрачати стільки грошей на зведення нових прибудов, якщо будинок усе одно знесуть… Він видається таким великим цієї ночі… Буде важко звикнути…

— От побачите, за кілька днів ви почуватиметеся тут краще, ніж у вашій клініці, й жодні сни вас не турбуватимуть.

Певна річ, матінко Беніто, не турбуватимуть, адже я керуватиму її сном, водитиму її, аж доки вона не загубиться в коридорах і не зустрінеться з тим, із ким я захочу, й коли захочу.

— Шкода, що їм не спало на думку облаштувати мені келію поруч із вашою, матінко.

— Але ж ви самі просили в телеграмі, щоб ми знайшли найстаріше подвір’я…

— Справді.

— Вам нема чого боятися.

— Ні.

— Вона вас оберігає.

— Якщо вона існувала…

— Моліться за неї Господу.

— У Господа є важливіші справи.

— Випийте води, прийміть снодійне.

— Я не хочу поки що його приймати. Хтозна, що снитиметься мені цієї ночі, першої ночі, яку я проводжу в цьому домі, цілком можливо, що поки я снитиму, хтось, невідомо хто, невідомо навіщо, замурує мені двері сну цементом і цеглою… Звідки цей дивний запах…

Ти озираєшся довкола.

— Хтось іде.

Чи то через твій витончений слух, чи то через потребу в моїй присутності ти відчула, як я вислизнув із коридору. Ти робиш знак, щоб матінка Беніта підійшла до тебе, й шепочеш їй на вухо:

— Документ, який засвідчував…

— Який засвідчував що?

— Зник.

— Не може бути.

— Так. Я тримала його у своїй келії. Я певна. Щоб моя затія з блаженною не вдалася, Херонімо зробив так, щоб він зник.

— Але ж, місіа Інес…

— Усе потрібне зникає. Залишається тільки непотріб. Можливо, це сталося не за наказом Херонімо… Не знаю, він зник, тому що речі часом просто зникають, тому що потрібні чоловікам, і чоловіки користуються речами, аж доки ті не зношуються й вони їх не позбуваються… Якби не ми, темні, нетямущі жінки, які нічого ні про що не знають, які від усього втомлюються, які весь час плачуть, бо їм нічим іще себе розважити, якби ми часом не зберігали речі, не ховали їх від них, щоб вони не викидали їх, покористувавшись, і не бралися до інших речей… Ні, ми зберігаємо їх, тому що ми телефонуємо одна одній, базікаємо, говоримо дурниці, пліткуємо, але в цих дурницях і плітках, які жінка розповідає телефоном, у вранішніх ліжках, засипаних крихтами від тостів, у дурнуватих коментарях вона часом зберігає якусь важливу річ, приховану під маскою тривіального, й інша жінка, якась кузина, до якої вона мала б піти в гості, а натомість телефонує їй, бо ліньки до неї йти, зберігає цю річ, упаковує й передає далі. Але мені нема кому розповісти історію про блаженну, ніхто не хоче вірити навіть у те, що вона існувала, не те що була блаженною… Бідолашна… Померла такою молодою… Після того як я помру, ніхто вже не перейматиметься тим, що вона померла такою молодою. Якщо я добре висплюся цієї ночі й прокинуся сповненою енергії, я почну спалювати всі речі, які є в моїй келії. Скажіть Німенькому, щоб він був готовий зрання мені допомагати, так, навіть якщо в нього нема стільки сил, як раніше, навіть якщо він просто баласт, байдуже, він знає, що є в моїй келії, щойно розвидниться, ми почнемо, тому що я вже розумію, що шум від колонки, яку я переплутала з унітазним бачком, не дасть мені зімкнути очей… Саме тепер, після мандрівки, коли мені потрібен відпочинок. Гаразд, дайте мені снодійного, матінко… Хто його знає, що я зустріну у своєму сні, найгірше, це коли я не можу згадати тих жахіть, які мені снилися. Але зачекайте ще трохи, я зніму крем з обличчя… Передайте мені люстерко, яке лежить усередині червоної сумки, яка лежить у чорному портфелі, який лежить у пластиковому пакеті, у відсіку на замочку всередині моєї валізи під ліжком. Дякую, матінко Беніто.

Удень я майже не рухаюся, лише іноді вовтужуся на краю стільця в коридорі, щоб як слід вмоститися, обличчя сховане в руках, коли стає холодно, я вирушаю на кухню, спираючись до стін коридорів, ти бачиш мене, коли перемовляєшся з Сунільдою Topo й хитаєш головою, зітхаючи зі сподіванням, що я одужаю, — бідолашний Німенький, йому має минути те, що його зараз муляє, але ж, Антоньєто, скільки ж у нього це може тривати, — я чекаю, поки йому покращає, щоб нарешті вишкребти весь мотлох із моєї келії, бо сама я не впораюся, він знає, чим мені допомагати, він знає, де лежить усе, про що я забула, краще зачекаю ще кілька днів, доки Німенький одужає, і так відпочину трохи, перш ніж узятися до справи, але ж ти блукаєш без діла, Інес, твоїй побожності нема куди прихилитися, адже отець Асокар досі не отримав дозволу на облаштування ораторії в сусідній із твоєю кімнаті, важко смиренно молитися, коли для цього потрібно бити поклони до підлоги. Вони ходять за тобою, така хороша наша місіа Інес, шкода, що так себе занедбала, було б цікавіше подивитися на неї, якби вона повернулася з Європи при повному параді, але звісно, оскільки вона прийняла обітницю бідності… кажуть, що вона настільки багата, що купила весь цей будинок і тепер у ньому житиме, а тому аукціону не буде, вона перенесе сюди свою ораторію із золотим вівтарем, і згодом потрохи перенесе зі свого дому всі меблі й речі, оздобить ними будинок, і він стане гарним, саме тому сюди більше не приходять ті нахабні чоловіки, які раніше приходили сюди, щоб витягувати звідусіль речі й нумерувати їх на лоти, вони й наші хижки хотіли розібрати, а де ж нам жити, як не в наших халупках, уже пізно переходити до кімнат, особливо тепер, коли все знесуть, адже будинок правда знесуть, місіа Інес…

— Не знесуть.

— Не знесуть, місіа Інес?

— Поки я жива.

— А здоров’я у вас міцне.

— Не те що в нас, ми так кашляємо.

— Так, але ви не страждаєте на безсоння, як я.

— Безсоння, місіа Інес?

— Я так мало сплю.

— Бідолашна!

Бідолашна, як це жахливо — не спати! А ми натомість спимо стільки, що й не знаємо, коли ми вві сні, а коли наяву, он Антоньєта, та довготелеса стара, з якою ви недавно говорили, відома тим, що може заснути стоячи: стоїть собі й далі говорить, хоча спить. Звісно ж, ви не можете розважатися, як ми, підмітанням, чищенням картоплі, шкода, що вам не подобається шити й вишивати хрестиком, це так гарно.

— Раніше мені подобалося.

— Але не тепер.

— Мені бракує спокою.

— Так ми вбиваємо час.

— Потім…

Ти часто ходиш до Рити в передпокій. Увечері, коли Дора повернулася зі своїх щорічних відвідин дому її господарів (напередодні дня Святої Терези, на кілька днів, щоб напекти солодощів на сеньйорині іменини, адже Дора має золоті руки й пече такі смачні пироги й торти), усі троє сиділи в кімнатці Рити, по той бік вхідних дверей, де на стіні висів телефон і заледве вистачало місця на стіл для нотаток, два стільці й жаровню. Інес принесли інший стілець, один із тих всюдисущих позолочених стільчиків із багряною адамашкою на сидінні, щоб сеньйора могла трошки посидіти. Дора прийшла з двома торбами в руках. Вона розкрила більшу: бісквіти, шматки торта, безе, пряники, пудинги, — золоті руки має Дора, так смачно пече, місіа Інес, — казала їй Рита, знімаючи з вугілля чайник, щоб заварити мате.

— Скуштуйте…

Ти скуштувала.

— Який смачний пряник!

— Мушу вам сказати, Доро, цей торт-мока не такий смачний, як торік, хто його знає чому.

— Я трохи переборщила з кавою.

— Я забула вам дещо сказати, місіа Інес…

— Що?

— Дзвонив отець Асокар.

— Що він хотів?

— Хотів сказати, що завтра буде тут рівно об одинадцятій.

— А, це певно, щоб підписати папери на мою ораторію.

— Саме для цього.

— А з мого дому не дзвонили?

— Так, дон Херонімо.

— Що казав?

— Питав, коли ви повернетеся додому.

Ти розреготалася. Старі пороззявляли від подиву очі, як це можливо, живучи в такому, як кажуть, палаці лише вдвох із ним, маючи дюжину слуг, переселитися сюди, а тепер іще і сміятися, коли її чоловік просить повернутися, але ж місіа Інес, заради Бога, як би нам хотілося мати когось, хто би дбав про нас, адже ми такі самітненькі, ніхто за нами не сумує, усім байдуже, як у нас справи, звісно ж, крім матінки Беніти, зрозуміло, ми не хочемо, щоб ви йшли з дому, бо тоді його знесуть і нас викинуть на вулицю жебрати, але щоб жебрати, потрібна дитинка, тоді гроші даватимуть, адже якщо дитинки немає, ніхто нам нічого не дасть, але де ж ту дитинку взяти. Рита кóпає під столом Дору, щоб та не говорила про такі речі з місіа Інес, вона може образитися, вона не зрозуміє, ніхто нас не розуміє краще за нас, треба бути однією з нас, щоб зрозуміти й повірити в дитинку Ірис, яка страждає, коли спить, адже Ірис мордує її, вона виганяє мене щоночі на холод й не дозволяє повернутися аж до світання, коли я геть виснажуюся, падаю змореним у коридорі, на готичному кріслі, яке раніше стояло в холі моєї мами на Вісімнадцятій, — як це воно вам не згодиться, якщо таки не згодиться, то продайте його на аукціоні, а з того, що заробите, зробіть пожертву на Місто Дитини, але не просіть у мене більше грошей, я так і не змогла зустрітися з Інес, кажуть, вона повернулася зовсім страшною, я так і вмираю від бажання її побачити, але щойно залунає дзвінок, як вона випаровується, я приходила один раз цього тижня і двічі минулого, але так із нею і не перестрілася, мої подруги не вірять мені, коли я кажу їм, що Інес зривається з місця й утікає, ніби прокажена, кажуть, що це може бути недалеко від істини і що тому Херонімо ув’язнив її тут під приводом обітниці бідності, в ту саму хату ті самі гості, ніби ми не знали, яка вона була лахмітниця, хоча я чула, що кажуть, ніби зараз вона ходить із сивим волоссям, закрученим у дульку, й носить чорні сукні, ніби кузина сільського священника, що сказав би Херонімо, він, певно, вмирає від сорому, наступного тижня мені треба буде ще раз прийти в будинок, щоб поміряти гамак і зрозуміти, якого розміру подушки до нього замовляти, звісно, це нечувано, що Інес дозволяє собі так виглядати, варто лише трошки більше про себе подбати, глянь на мене, а я тільки на два чи три роки старша за неї. Вони не можуть тебе знайти, бо ти ховаєшся, коли хтось натискає кнопку дзвінка. Коли не дзвонять, ти цілими днями сидиш поруч із Ритою біля телефону.

— А в цій іншій торбі що, Доро?

— Канідром[54], мені його подарував менший хлопчик.

— Ану.

— Я знаю тільки як гратися у перегони коней, але не в перегони собак.

Найімовірніше, правила ті ж.

— Він подарував мені канідром, тому що загубив трьох псів, і в нього залишилися тільки ці три, пластикові, — червоний, синій, жовтий.

— Суки.

— Що ви кажете, місіа Інес.

— Що то суки.

— Як ви це розгледіли?

— Суки кращі для перегонів.

— Хочете зіграти, місіа Інес?

— Звісно.

— Але як? Хлопчик подарував мені канідром, бо загубив крім того й кубика, а в перегони собак чи коней без кубика ніяк не зіграєш.

— Кажуть, Марія Бенітес має кубик.

— Чому б вам його в неї не позичити, Доро? Мені так кортить подивитися, як побіжить моя жовта сука.

Коли Дора пішла, ти розставила ноги, сперлася ліктями в коліна й простягла руки над вогнем. Після того, немовби мимохіть, ти сказала Риті, щоб вона подзвонила до тебе додому, спитала Херонімо, й не кажучи, що вона поруч, за її дорученням сказала йому, щоб він завтра же надіслав їм якихось ігор, шашок, доміно — будь-яких ігор, які він знайде. Рита набрала номер. Ти чекала поруч із нею.

— Не беруть?

— Ні.

— Дивно!

— Чому?

— Тому що о цій порі він зазвичай удома, лежить у ліжку і слухає політичні новини по радіо, а телефон лежить поруч із ним. А крім того, слуги…

— Ось, ало!..

Рита розпливається в поклонах і усмішках, так, ніби дон Херонімо бачить її по той бік слухавки, вибачається за те, що, можливо, його розбудила, — ні, ні, вона його не розбудила, він говорить із Ритою, консьєржкою будинку, дон Херонімо вітається з нею, кажучи, що впізнає її, адже вони вже стільки разів говорили останнім часом, як поживає Інес, він хвилюється, бо якщо йому телефонують о такій порі, отже з Інес щось трапилося, — ні, сеньйоре, як ви могли таке подумати, сеньйорі зараз добре, вона спокійна й щаслива, Інес вириває в Рити слухавку, щоб почути голос свого чоловіка, й повертає її назад, щоб Рита могла відповісти, вона дає їм трохи поговорити і знову вириває телефон, щоб почути його голос, потім вони прощаються й вішають слухавки. Дора повертається разом із Марією Бенітес. Четверо жінок заледве вміщаються в маленькій кімнатці. Рита насуплює брови.

— А ця чого прийшла?

— Вона причепилася до мене. Не схотіла позичати кубик, якщо я не дозволю їй піти разом зі мною. Вона вже спала. Я мала дочекатися, доки вона вдягнеться.

— Яке неприємне бабисько!

— Боже мій, місіа Інес!

— Що?

— Ви сказали це точно як Рита.

— Ану, ще раз.

— Яке неприємне бабисько! Причепа, не знаю, чого вона потикає носа до моєї кімнатки, хоча ніхто її не запрошував. На запах пирогів прийшла, ніде тут спокою не знайдеш…

Вони зачаровано слухають твій голос і твої фразочки старих. Вони заливаються разом із тобою сміхом. Ти розповідаєш їм, що вмієш імітувати будь-чиї голоси. Дори. Рити. Марії Бенітес. Навіть голос Брихіди умієш імітувати, хоча вона вже рік як померла. Ви граєте у відгадайки. Рита виходить із кімнати й ви зачиняєте двері. Двоє інших залишаються всередині разом з Інес, яка говорить голосом Марії Бенітес: Марія Бенітес, — каже Рита. Після цього виходить Марія Бенітес. Інес говорить голосом Дори: Дора, — вгадує Марія, — яка весела гра, наче в цирку, треба буде ще раз у неї зіграти зі старими, зі всіма старими, коли ми сидітимемо на кухні після недільної меси разом із сирітками, яким дуже сподобається ця нова гра разом із тими іграми, які завтра привезе шофер дона Херонімо. Це запропонувала Дора:

— Закладаюся, що дон Херонімо здогадається, що то не Рита говорить із ним по телефону, а ви.

— А я кажу, що не здогадається.

— А я кажу, що здогадається.

— На що закладемося, Доро?

— На канідром.

— Звісно.

— А якщо виграю я?

— Я віддам тобі чорну сукню.

— Але це вже забагато.

— У вас же їх тільки шість.

— Ставлю цю швейцарську вовняну сукню, теплу, саме на тебе, проти канідрому, який подарував тобі той хлопчик.

— Гаразд.

Ти набираєш свій домашній телефон. Чекаєш трохи. Це він. Чого вам треба, Рито, що знову сталося, ви змушуєте мене нервувати, я переконаний, щось трапилося з Інес, а ви мені нічого не кажете, — ні, ні, як ви могли подумати, доне Херонімо, просто їй холодно й вона просить, щоб їй привезли її хутряних шуб, ту норкову, вона каже, що вона вже геть зношена, і ту каракулеву, а також коробочку з її прикрасами, яких мало і які не надто цінні, але наша побожна місіа Інес одягла смиренний убір, за який вона має сплатити всіма своїми прикрасами саме тепер, коли вона прийняла обітницю бідності, адже не можна мати прикрас, якщо ти приймаєш обітницю бідності, — каже сеньйора, доне Херонімо. Що їй переказати, доне Херонімо? Завтра о дванадцятій? Ви приїдете? Вона не зможе з вами побачитися, тому що вона хоче відпочити, можливо, пізніше, наступного тижня або через один, але не зараз, бо вона хоче багато молитися й покаятися в усіх своїх гріхах, хоча я не розумію, про які гріхи може говорити така ревна католичка, як сеньйора місіа Інес, гаразд, передайте все — ігри, пальта й коробочку з прикрасами, завтра о дванадцятій шофером. Звісно, доне Херонімо, ви також бережіть себе. І вибачте за те, що потурбувала, сеньйоре, я просто виконую накази місіа Інес. Ти повісила слухавку. Поки всі ви, четверо старих, реготали, плакали й надривали животи від сміху, ти взялася запаковувати Дорин канідром.

— Кубик належить Марії Бенітес.

— Тримай, Маріє.

— Дякую, сеньйоро.

— Нащо він тобі?

— Я зберігаю його.

— Я в тебе його виграю.

— У що?

— У канідром.

— А мені що?

— Що хочеш.

— Чи в пору буде мені ця сукня?

— Ставлю її проти твого кубика.

— Гаразд, Маріє, ти будеш червоною сукою, а я — жовтою. Шкода, що ці фігурки такі прості, пластикові, знаючи дона Херонімо, від нього завтра варто чекати китайські шахи й шашкову дошку зі слонової кістки й чорного дерева, такий він шалапут і хвалько. Утім, глянь сюди, Доро, ця дошка для канідрому така стара, бачиш, вона вже розлазиться тут посередині, на згині, там, де розлазяться всі дошки для канідрому, завтра, коли буде хвилинка, я зшию її, щоб вона зовсім не розламалася.

— Як страшно, сеньйоро, не говоріть, як Брихіда!

— То ж не гріх, вона вже рік як померла! Ви навіть говорите, як стара…

— Бо я стара.

— Але ви не Марія, не Дора, не Рита, не Брихіда, ви — це ви…

— Я можу стати Брихідою.

— Як?

— Вимкніть світло!

— Ні за що!

— Амаліє, передай мені банку з печивом і перекажи матінці Беніті, що коли вона матиме час, нехай зазирне до мене, мені треба їй дещо сказати, але нехай не завдає собі цим клопотів, зайде, коли матиме час.

Тоді ти починаєш сміятися, як Брихіда й троє старих, серйозних, зіщулених, дивляться на твою слиняву беззубу щелепу, ти рухаєш руками, ніби Брихіда, твій мізинець трохи піднятий, вони благають тебе, ні, їм страшно, і тоді ти знову починаєш сміятися і кажеш їм: досить, дівчата, підтягуйте стільчики, будемо грати, ні, я зіграю тільки з Марією, починається головний номер вечора. Я: шість. Ти: чотири. Я починаю, ще раз шість: браво, знову моя черга, чотири: калюжа, крок назад. Чуєш, Маріє, не чаклуй там своїми дерев’яними руками, ти кидаєш, твоя сука просувається вперед, біжить, скаче галопом, моя не встигає, раз за разом випадає калюжа, моя жовта сука стара, вона ні на що не здатна, кульгава, згорблена, вона не біжить, заледве волочить лапи, не може вибратися з калюжі, тоді як сука Марії без проблем добігає до фінішу.

— Перемогла Марія!

— Ти перемогла…

— Бо то пес!

Ти кидаєш пластикове звірятко в жаровню, воно плавиться, ти дивишся своїми гнівними очима, як воно горить, чекаєш, доки його проковтне повсть смердючого диму, воно розчиняється, шкварчачи на вугіллі, в очах пече від смороду пластику, який він огидний, цей запах, то, мабуть, сірка, який густий дим, а тим часом старі роздягають тебе в диму, позбавляючи тебе твоєї гарної сукні з чорної вовни на користь Марії, треба буде її трохи перешити, я бачив тебе крізь дим, Інес, як тремтіло твоє оголене тіло, так, я бачив його, бачив, тепер ти не зможеш мені відмовити, тепер я побачив твоє тіло і знаю його тепер, коли, сміючись від твоєї поразки, старі тебе роздягали, а ти понуро виходила з кімнати, а із дверей валив смердючий дим, і старі казали тобі: обережніше з протягами, дивіться, як повітря ганяє дим від жовтої суки, добре вам поспати, місіа Інес.

— Сподіваюсь на це.

— Добраніч.

— Добраніч.

23

Я хочу, щоб ти поки що нічого не спалювала. Ми спалимо все разом, коли настане правильна мить. Тому я сиджу цілими днями хворий, згорнувшись на своєму готичному кріслі під променями сонця, і стежу за тобою, а ти чекаєш, доки я одужаю і зможу тобі допомогти — у коридорі біля кухні ти чистиш над каструлею картоплю, з однією старою, яка колись хутчій за все була матінкою Ансельмою, і двома іншими, які розповідають тобі про похорон Брихіди. Ти підводишся. Ти кажеш, що тобі треба підмести в кімнаті, — ні, ні, місіа Інесіта, не переймайтеся, я у вас підмету, я виперу ваше спіднє, ваші панчохи, біле спіднє не можна вішати на сонці, воно від цього жовтіє, можна, якщо вішати його навиворіт, байдуже, я не маю спідньої білизни білого кольору, до того ж я хочу робити все сама, щоб ніхто за мене не працював. Не те щоб я якось свідомо за це бралася, просто одного дня я застала себе за підмітанням кімнати, застелянням ліжка, пранням одягу, так, ніби це було щось цілком природне. Тепер от я чищу картоплю. Не треба мені моєї ораторії. Я молюся, б’ючи поклони до підлоги, як усі решта старих, і якщо вони живуть якось без причастя, то проживу і я. Різні сеньйори, мої подруги чи знайомі, які приходять сюди шукати щось у своїх келіях, запитують матінку Беніту: кажуть, що Інес де Аскойтіа тепер живе тут? Я не бачила її з часів її мандрівки до Європи. Як вона? Чому ви не кажете їй, що я хочу перекинутися з нею двома слівцями? Вони не розуміють, що я стою на іншому боці подвір’я, вони проходять повз мене, не впізнаючи, і знову йдуть геть, роздратовані, адже вони прийшли сюди, щоб зібрати поживу для пліток, але мене не побачили: кажуть, Інес зовсім страшко, уяви лиш, із її мільйонами, постаріла безбожно, і це вона, одна з найелегантніших жінок, неймовірно, утім, вертаючись зі своїх келій, ці сеньйори (які раніше були Пічею, Ольгою, Росою і Tepe, а тепер просто сеньйори) не впізнають мене, проходячи повз, їм довелося обходити Ірис Мателуну, яка тягла згорнутий у рулон килим у возику, що раніше належав Німенькому, який тепер не в змозі його тягти за собою, тому що геть заслаб Німенький, сидить цілими днями на цьому кріслі, прикрашеному дерев’яними горгульями, ти підходиш до мене, кладеш на плече свою добру руку й питаєш: Як спалося?

Я ледь ворушу головою. Мої очі затуманені. Ти йдеш далі, прибравши руку з моєї паралізованої від бинтів руки, моє тіло виснажене нічними побігеньками, якби ти знала, Інес, якби ти знала те, що знаю я, і те, що я не хочу тобі сказати, не можу тобі сказати, тому що вона тримає мене паралізованим і виснаженим, через це я скорочуюся все більше й більше, я настільки маленький, що одна зі старих могла б носити мене на руках, проте ночами я приходжу до жовтого будинку навпроти парку, щоб позазирати у вікна, я чую голоси, дон Херонімо говорить із місіа Ракель, місія Ракель завітає сьогодні, вона поважає тебе, але дон Херонімо благає, і вона погоджується, й вона прийде до тебе, щоб сказати, що ти дуже сувора з Херонімо, Інес.

— Що ти від мене хочеш?

— Не знаю.

— Щоб я стрибнула до нього в ліжко?

— Як ти можеш думати про таке свинство?

— От бачиш?

— Що?

— Це тепер свинство.

— Так просто кажуть…

Дайте мені спокій, особливо це стосується Херонімо. Працівники мають право вийти на пенсію, і я не бачу, чому не можу мати такого самого права, шістдесят три роки, заради Бога, якби я мала дітей, якби я була бабусею, то Херонімо дав би мені спокій. Він не дасть тобі спокою, він має помститися, адже ти не дала йому жаданого сина, тож він ніяк від мене не відчепиться, думка про те, що Херонімо зі мною спатиме, зводить мене з розуму, я не маю сил це терпіти… Ви обіймаєте її й обидві плачете, ви кажете їй, щоб вона не плакала, вона не вірить, що Херонімо, цей кабальєро… Тільки ти в це віриш, Ракель, він чатує на мене зовні, й доки він чатує, я не відчуватиму спокою, єдине, що я відчуваю, — це страх, і єдине, що захищає мене від нього, — це ці стіни, які він хоче зруйнувати, тому я маю змішатися зі старими.

— Ти знала, що Брихіда померла?

— Я замовлю їй десять мес.

— Дякую. Вона любила тебе.

— А я її.

— Так дивно, Інес… Я весь час відчувала твою вовкуватість, агресію, так ніби ти мене розлюбила, але тепер, коли я відчуваю, що ти по-справжньому любила Брихіду, то мене зігріває твоя ласка. Адже ти не маєш ласки, Інес, здається, що тобі її вирізали під час якоїсь операції, ну звісно, у швейцарській клініці, про це вже всі знають… Кажуть, що Інес була у Швейцарії… Навіщо їй було туди їхати, якщо вона була здорова, як коняка… У санаторій… Для нервів… Так, можливо для нервів, але є й те, що вам не відомо: Інес полетіла в Європу не заради беатифікації, то було її алібі, вона могла владнати це питання за кілька тижнів, а її не було цілий рік. Вона могла продовжити цей процес у листуванні, — каже дон Херонімо місіа Ракель у його бібліотеці з сірими кріслами, він показує їй досьє, він запевняє тебе, що навіть розуміє, що ти провела весь цей час у Швейцарській лікарні, щоб оговтатися від нападу, — ці дурощі Інес із її блаженною, зрештою, це би мав робити я — але дон Херонімо каже місіа Ракель щось іще, що я не в змозі почути, шум машин, страх, що хтось побачить, як я зазираю в оселю багатого чоловіка, що мене заарештують, а тому, коли хтось проходить повз мене, я ховаюся, мені не вдається почути всієї розмови, щоб я міг її зрозуміти, я не чую, бо вітер позбавляє мене здатності чути, ви говорите удвох по той бік шибки в освітленій бібліотеці, вогонь каміна, ваша півстолітня дружба, легка спорідненість, близькість, якої я так і не зміг осягнути, ви говорите про різне, зізнаєтеся в секретах, які ніхто з тих, хто стоїть по цей бік шибки, не в змозі почути, адже шум неймовірний, і я здатен вихоплювати лише обривки діалогу, який мав би прояснити для мене все набагато раніше, ніж ви зустрілися з Інес:

— Хіба ти не їздила на прощу до Фатіми й Лурда?

— Їздила. Але не заради цього я подалася до Європи, Ракель.

— Я знаю, заради блаженної.

— Ні, все набагато складніше. Я полетіла туди, щоб постаріти. Щоб зробити те єдине, що мене заспокоїть.

— Не розумію…

— Швейцарська клініка…

Доктор Асула зі своїм єдиним оком, що хижо блищить. Його лускаті руки, його лаписька, із яких неможливо вирватися, він поклав тебе на ліжко, схоже на відоме мені ліжко, він розітнув тебе, погрався із твоїми нутрощами, оглянув їх, поперескладав, обрав ті, які його цікавили, й поки його такі самі потворні асистенти в незаплямованих масках тебе зшивали, він зняв свої гумові рукавички. Емператрис у своєму чепчику старшої медсестри прийшла, щоб перевірити результати операції:

— Капризи багатійки, не більше.

— Навіщо робити гістеректомію в шістдесят три роки? Не розумію.

— Цю таємницю хотітимуть знати всі сеньйори, що навідуватимуться у дім Ла-Чимби, доню моя.

— І що ж це за таємниця, Крисе?

— Навіщо вона приїхала сюди вирізати матку?

— Ну, наша клініка — найвідоміша в Європі, тому нема нічого дивного в тому, що Інес до нас приїхала…

Доктор Асула подивився на неї поглядом свого єдиного ока, сповненого ніжності, любові, визнання, вдоволення, повноти. Він поклав свою лапу на куцу рученьку Емператрис.

— Що б зі мною було, якби не твоя енергія і наполегливість? Я завдячую тобі всім.

— Не всім…

— Я б і далі напивався в Ринконаді, і далі був би рабом Боя, якби ми вчасно не втекли тієї ночі до кав’ярні в центрі…

Емператрис дратується. З роками Крис стає все більш сентиментальним. Він занадто часто пригадує старі часи.

— Так, Крисе. Дивися, ми залишаємо собі її матку?

— Навіщо? Не треба.

Звісно ж ні, вона вже ні до чого не годиться. Ти сідаєш на край ліжка й затуляєш обличчя руками, а тим часом місіа Ракель перелякано тебе слухає, адже ти вигадуєш, Інес, ти завжди була фантазеркою, у тебе талант старої баби, залишилось тільки, щоб ця стара баба розквітла й остаточно тобою оволоділа, тому місіа Ракель напружено сидить на стільці, міцно вхопившись обома руками за свою сумочку, що лежить на її колінах, адже навіть вона не в змозі повірити, що в тебе щомісяця текла кров аж до твого нинішнього віку, брудна й регулярна кров, яка поневолювала мене, ніби дівчинку, — і це в моєму віці, так ніби то була кара Господня за якусь жахливу річ, яку я вчинила і про яку не пам’ятаю, щомісяця, безперестанку, ти навіть не знаєш, як я молилася, особливо, коли була молода і сподівалася народити Херонімо сина, ми з Петою молилися й молилися, «Сальве» за «Сальве», отченаш за отченашем уздовж і впоперек, молитви, які ми самі вигадували, щоб благати ними про будь-чию милість, ладанки з невідомо чиїми реліквіями, які Пета вшивала мені в ліфчик, ти навіть не уявляєш, як ми молилися з Петою, щоб цього місяця я нарешті не забруднилася кров’ю і могла оголосити про свою чистоту і прихід Боя, замурзана бранка крові аж до шістдесяти трьох років, — не плач, Інес, хай місіа Ракель тебе втішить, але їй не вдається і ти продовжуєш плакати, з кожним місяцем ти сподівалася, що ось нарешті завершиться твоє жіноцтво й ти спокійно почнеш старіти, як і всі решта, але ні, щомісяця беззмінна кров… Потвора, Ракель, потвора… Найгірше те, що Херонімо завжди захоплювали потвори.

— Звісно. Пам’ятаєш його секретаря, якого він мав багато років тому, такого собі карлика, і ніби й не карлика, із погано зшитою заячою губою і трохи горбатого… Страх та й годі!

— Здається, що так.

— Як його звали?

— Так, тепер я розумію, про кого ти.

— Його звали… Зажди…

— Навіщо я це пригадую?

— Він був дивним.

— Але не таким потворним, як я, Ракель, так, ти визнаєш, що справжня потвора — це ти, Інес, і ти продовжуєш бути нею, незважаючи на операцію, тому що ти маєш намір переконати місіа Ракель у тому, що Херонімо не давав тобі спокій, доки ти не поїхала, аж до шістдесяти трьох років твій чоловік, така сама потвора, змушував тебе щоночі з ним кохатися, так, ніби ви підлітки, ніхто тобі не повірить, Інес, і тієї ночі місіа Ракель піде до дона Херонімо, щоб про все в нього розпитати, мені важко все розчути, тому що проїжджає розбитий трамвай, а разом із ним вантажівка, автомобілі, гуде сирена пожежної машини, парочки туркочуть біля дверей, а в соборі б’ють дзвони, я не чую, що ви пояснюєте місіа Ракель, до того ж мені пора бігти додому, щоб не проґавити те, в чому крізь плач зізнається Інес, щоб я знав принаймні брехню, якщо не правду, — Херонімо починав дуже ніжно, лагідно, ласкаво, і я дозволяла йому це робити, адже чому б і ні, хоча терпіння мені бракувало і я радше б молилася чи читала вечірню газету, але він мені не давав. Він брав мене все частіше, але, сама бачиш, у цьому віці я вже далеко не найсолодша в ліжку, як, власне, і тоді, коли проходиш коридорами цього будинку, Інес, коли зупиняєшся біля мого крісла, щоб побалакати з горгульями, — як справи, Німенький, як твій настрій, — здається, що цей бідолашний чоловік з кожним днем зсихається все більше, бідненький, після чого крокуєш далі до своєї кімнати, сідаєш на край ліжка й запевняєш місіа Ракель у тому, що трохи соромишся власного віку: не знаю, все обвисле, цілковита руїна, навіть самій трохи огидно, — але не Херонімо, ні, таке враження, ніби він не бачить усього цього, ніби він забороняє мені мати мій вік, а моє холодне старече тіло позбавляє права на існування, й поступово, щоночі, він пробуджував із глибин мого втомленого тіла старої баби молоду жінку, якою я не була і якою зараз не є й поготів. Я б могла холодно йому віддаватися (здатність робити це було моєю останньою надією) але ні, неможливо, Херонімо не бажав миритися із цим звичним для багатьох жінок удаванням, він перемагав мене, Ракель, пробуджував мертву, йому вдавалося збуджувати мене й відповідати на його пестощі, попри мій внутрішній спротив і мої шістдесят три, я немовби виконувала страхітливу роботу з відродження решток молодої і збудженої Інес й утілення її в мені. Від такого щонічного відродження сильно втомлюєшся.

— Який безсоромний цей Херонімо! І чого б йому було не знайти іншу жінку?

— Ти не збагнула, чого він хотів?

— Певно, того ж, що й решта чоловіків.

— Ні.

— А чого?

— Хіба я не казала тобі про своє місячне?

Ну звісно ж, його цікавило в тобі лише це, навіть і не думай про інше, він ніколи тебе не кохав, і ти завжди це знала, і щоб помститися йому, ти дозволила доктору Асулі понівечити себе, адже це було тим єдиним, що прив’язувало його саме до тебе, а не до будь-якої іншої жінки. Херонімо міг дозволити собі будь-яких коханок, — кажеш ти місіа Ракель, намагаючись переконати її в тому, що це все не брехня, що твій чоловік не став імпотентом після тієї ночі, ти помреш від сорому, якщо твої подруги дізнаються, що Херонімо більше ніколи тебе не торкався, адже я йому не дозволив, я забрав у нього здатність робити це й прийшов сюди, щоб зберігати її між старими, які замотують мене щоночі, щоб цим знищити, і я дозволяю їм себе нищити, тому що цим нищу Херонімо, цé ти мала б розповідати місіа Ракель, замість своїх казочок, а я розповім їй, як ми ходили в будинок доньї Флори, Ортенсії, Роси, Амаполи, і як він там злягався під наглядом моїх очей, які йому все повертали, ні, ти не хочеш, щоб хтось про це знав, ти відчуваєш сором, тому що після тієї ночі в Ринконаді він покинув тебе назавжди, а тепер ти розповідаєш місіа Ракель, що молила Бога, щоб Херонімо закохався в іншу й нарешті дав тобі спокій. Та він завжди здавав тобі спокій. Ти розповідаєш, що він воскрешав тебе щоночі, але ти весь час була мертва.

Коли я сховався під виступом вікна, бо почало накрапати, мені майже вдається розчути це крізь штори, я майже відчуваю, як іскрить електрична дуга його очей, — вона брехала мені, — каже їй Херонімо, — Інес постійно мені брехала, казала, що цього місяця в неї затримка вже тиждень, два, а я не торкався її, щоб не нашкодити моїй дитині. Я дарував їй прикраси, шуби, аж доки вона вже не могла приховувати брехню, Ракель, не могла більше підтримувати свою вигадку, і тоді крізь сльози вона зізнавалася, що цього місяця в неї знову пішла кров. Я не могла спокійно дивитися, як він тішиться надією, — ти навіть не уявляєш, скільки страждань мені завдала ця жінка, Ракель, — але ви також брешете, доне Херонімо, тому що ви вже давно припинили страждати, відтоді як убили в Ринконаді жовту суку й назавжди потонули у м’якому кріслі свого клубу і своїй риториці сенатора… Саме тому, Ракель, щоб позбавити цю нещасну страждань, я продовжував робити все, як раніше, ніч за ніччю, клянуся тобі, безперервно, із цією старою жінкою, якою я є і яка хоче відпочинку і спокою, щоб читати молитви й нічого не робити, та мій чоловік уселяв у моє холодне тіло гаряче тіло, яке відповідало йому, але то було не моє тіло, воно відповідало йому, хоч би як я старалася, щоб цього не трапилося… Він убив у мені право не бути потворою.

Саме такий діалог ти провадиш із горгульями мого крісла, цими глухими, німими й, напевне, сліпими втіленнями страху, посланцями порожнечі, паніки, яка радше примусить тебе стати покручем, потворою, ніж зникнути назавжди… Подивися на це залите сонцем подвір’я: старі позасукували рукави своїх сорочок, так сьогодні тепло. Горгульячі рамена. Горгульячі руки, що тримають почорнілий чайник. Одна зі старих сидить на проході й позіхає, через що здається, ніби все — ми, подвір’я, сонце — має зникнути в нескінченному коридорі, який починається в її роті. Інша зв’язує докупи гору журналів. Проходить матінка Беніта, їй усміхаються, з нею вітаються, у неї щось просять, але вона йде, бо має багато роботи, й зачиняє за собою двері. Я відчуваю огидний запах їжі на кухні, обличчя, зв’язані в суцільну масу линвами заморщок, відчуваю, як ти зізнаєшся у своїй поразці як дружини Херонімо, і що на тебе покладено обов’язок знайти пращурку, яка споріднить його з Богом.

— Це все старечі нісенітниці, Інес.

— Можливо, Ракель, але старі володіють силами й прерогативами, невідомими молодим, анархією, яка все дозволяє, браком зобов’язань, які треба виконувати, адже всім уже байдуже, будуть виконані ті зобов’язання чи ні. Залишаючи мене молодою, Херонімо своєю настирністю позбавляв мене прерогатив і сил старості. Пригадуєш, як часто я навідувалася до цього будинку?

— Ця твоя манія з нагромадження мотлоху… Вона завжди видавалася мені неприродною.

— Ти глибоко помиляєшся. Це найприродніше на світі: старі нагромаджують речі, я навідувалася сюди з такою ж природністю, з якою ці старі хворіють, знесилюються, стають щораз більш непридатними, не завдаючи нікому цим клопоту, записуючись у чергу на зникнення; тій простоті, з якою вони вмирають, можна тільки позаздрити… І я заздрила їм, адже це певний вияв свободи, яку я не могла купити, я й далі продовжувала бути бранкою порядку, циклів, які щоразу відновлювали надію, аж доки мені стало несила більше терпіти, тож я попрямувала до Європи, скориставшись справою блаженної як прикриттям…

Я слухаю тебе і не йму віри. Ти обмежуєш її до прикриття. Тоді навіщо ти щодня порпаєшся у своїх келіях? Невже ти щось шукаєш? Чи ти порпаєшся поміж свого мотлоху, як і решта старих, просто заради порпання? Доктор Асула позбавив тебе можливості бути жінкою, я більше не можу, Ракель, він не може, ніхто не може, я вільна, я більше не здатна відчувати, я належу до штучної статі старих жінок.

— Херонімо знає?

— Звісно.

— Звідки?

— Я написала йому одразу ж після операції. Спочатку я подумала, що краще буде зробити це після повернення, але під час відновлення я зрозуміла, що не наважуся сказати йому це в обличчя, абсолютно неможливо подивитися йому в очі й зізнатися, що я зробила це, щоби стати вільною… Ні, я б не змогла, й тому вирішила написати йому, замість того щоб повідомляти про це віч-на-віч.

— Це тоді він вирішив позбутися будинку? Ми всі думали, що то був один із його знаменитих спалахів гніву через те, що ти ніяк не поверталася, абощо, так, місіа Ракель, зовні про нього і не скажеш, він відчув гнів, страх і бажання позбутися всього, ну звісно, навіщо йому зберігати будинок, цей будинок немовби втілював його надію… Він був ні до чого не придатний, але ж він завжди був таким, Інес, цього ти ніколи не розуміла, це і є найжахливіше й найважливіше в цьому домі, тому ми й ув’язнені всередині нього, тому я й замуровую кімнати, вікна, коридори й подвір’я, щоб ніхто ними не користувався, щоб згадка про них зникла, стерти цей будинок, який, як відомо дону Херонімо, так тобі подобався… Зараз це просто сміття, лоти з непотребу, які аукціоністи понаскладали в коридорах і на які поналіплювали етикетки, списані синім олівцем, аукціон закінчився, ці лоти залишаться тут назавжди, я так і сидітиму на своєму троні з горою поточених міллю подушок під номером «2013», хто за них дасть хоча б щось, прийдуть хіба якість лахмітники, аукціону не буде, як не буде й Міста Дитини, будуть лише старі, кількість яких постійно зростатиме, ми вигадуватимемо обряди й манії, які ретельно плекатимемо, ми ненавидітимемо одна одну, підслуховуватимемо за старими, що перешіптуватимуться за ширмою: хто має трохи мате, у Люсі вискочив ячмінь, щоб ячмінь зійшов якнайшвидше, треба потерти його дупкою мухи, хай він сюди не потикається, я вже замуровую двері, щоб ніхто більше не міг потрапити в цей будинок, я не бажаю його тут бачити, краще стати сліпим на додачу до глухонімого, тільки б його не бачити. Я хочу тебе захистити. Не дитини він хоче від тебе, Інес, вона його ніколи не цікавила. Хіба не стає тобі ще страшніше від усвідомлення того, що він хоче тебе? Ти вправно захистилася цим міфом про дитину, залишивши дона Херонімо благально стояти за дверима. Тобі страшно, що він прийде сюди й візьме тебе і далі з тобою спатиме, навіть не маючи надії, і це було б найгірше, найнездоланніше з усього, я не в силах терпіти… Ти говориш стільки всього дивного, Інес, ти вже не така, як раніше, моя подруга дитинства, майже родичка — Інес і Ракель нерозлийвода — я не впізнаю тебе, і якщо чесно, мені від тебе трохи гидко і страшно.

— Як тобі мене впізнати, якщо я сама себе не впізнаю? Ніби якась інша жінка говорить те, що говорю я, й відчуває те, що я відчуваю.

Звісно, місіа Ракель дивиться на тебе й розуміє, що то не ти. Уперше, хоч ти цього не усвідомлюєш, ти не брешеш. Доктор Асула залишив від тебе так мало: посивіле, а втім незмінне волосся, нігті, поламані від роздряпування тих же нічних жахіть, які роздряпують старі в цьому будинку, щоб урятуватися, щоб не впасти, щоб їх не забрали, щоб їх не замкнули, ну і, звісно ж, твою шкіру, твою поверхню, таку занехаяну й поплямовану тепер, але все ж твою. Чого ти не знаєш — так це того, що всередині цього мішка зі шкіри доктор Асула й Емператрис замінили геть усе, ти думаєш, що вони щось там залишили, але ні, вони не залишили нічого, тобі видається, ніби вони забрали лише твою матку, але навіщо вона їм, якщо вона ні до чого не придатна, їх цікавили органи, які важче дістати і які потім можна буде пересадити іншим клієнтам, які заплатять за них більше, й завдяки цьому збагатитися, як збагатилися ті двоє у своїй швейцарській клініці, пильне око й лаписька Асули, які знають, що саме вибирати, білий чепчик зосередженої Емператрис, яка зводить рахунки й розподіляє зміни за своїм білим столом, який я так добре знаю, у білій кімнаті, яку я теж знаю, в оточенні білих медсестер у масках, які беззвучно ковзають у своїх ґумових капцях, щоб жоден шум не потривожив пацієнтів, які з'їжджаються з усього світу, щоб ті двоє потвор позбавили їх того, чого вони прагнуть позбутися, й пересадили те, чого вони хочуть, вони змінюють людей, перетворюють одну особу на іншу, деформують їх, видозмінюють, міняють місцями, будь-які трансформації можливі в їхніх білих лабораторіях, де до єдності людини немає жодної поваги, а у білій холодній кімнаті у скляних підписаних банках із цінниками, виставленими Емператрис, вони зберігають органи, які крадуть у всіх нас і які продають за шалені гроші, адже, зрештою, ця клініка найвідоміша, найуспішніша в усьому світі, хто б міг уявити, який на нас чекатиме успіх, Крисе, звісно, ти ніколи про нього не мріяв, і я навіть не певна, чи колись прагнув, я доклала неабияких зусиль, щоб витягти тебе з летаргії в Ринконаді, струсонути тебе як слід і переконати, що пора втікати, Крисе, пора, зараз найкраща нагода, якщо ми не втечемо зараз, Херонімо нам помститься, втікаймо, нема чого нам тут залишатися, я маю поквапитися, якщо я не покваплюся, то буде запізно, саме тому я заздалегідь спакувала валізи, врахувавши все до дрібниць. Уранці наступного дня Басиліо забрав їх на машині, яка чекала на них на певній відстані від будівель Ринконади, захована серед ожини, щоб раптом її не побачив Бой і не почав ставити запитання. Очікуючи повернення велетня, щоб уже на своїх плечах він забрав її, вона наводила останні штрихи свого вранішнього туалету, як завжди неквапливо, але сьогодні по-особливому. Вона намагалася зробити все якомога тихіше, щоб не розбудити Криса, який похропував у подружньому ліжку. Він спав багато. Насправді майже весь час: пізні ранкові пробудження, нескінченні сієсти, дрімання в гамаку, позіхання в надвечір’я або між харчуванням. Нудьга — виправдовувався Крис. Але насправді він був таким через те, що багато пив: його віддих міг легко спалахнути, якби хтось підставив під нього запалений сірник, його єдине око було помутнілим, виряченим, залитим кров’ю, а склянка віскі завжди стояла поруч. Звісно ж, йому було нудно. Зрештою, тут була і його вина: роботи, справжньої роботи, не було вже багато років, оскільки Бой зростав здоровим і розвивався, як і будь-який інший підліток; трохи прищів, ангіна взимку, вивих щиколотки на його слабеньких ногах, не більше.

Емператис не раз доводилося казати йому, щоб він не був дурнем і припинив набридати їй своїми прожектами про клініку, щоб не крутив заяложену платівку про те, ніби шкодує, що приїхав до Ринконади, до цієї пустелі, яка не дає жодних стимулів до відродження його давньої амбітної мрії — належати до когорти найкращих у своїй професії. Замовкни, — кричала на нього Емператрис, — тюхтій, ось хто ти, хоч ти й кажеш, що сумуєш за своєю наукою, та насправді тобі більше до вподоби твої сієсти, твоє віскі і твої походеньки з найтовстішою жінкою у світі (щойно Емператрис дізналася про інтригу, вона стала годувати ту жінку самим хлібом і водою, аж доки та не втратила своїх принад). Одружившись із ним, вона гадала, що одружилась із кимось, зі справжнім ученим… Але виявилося, що з оцим — п’яничкою-хропуном. Спочатку, коли Емператрис зворушувало нарікання її чоловіка, вона казала йому: нічого страшного, ми назбирали купу статків, які зберігаються в женевському банку, якщо хочеш, ми можемо втекти й відкрити у Швейцарії клініку, а я допоможу тобі перетворити її на світоч науки, який осяюватиме весь світ. Ці проекти, які пашіли життям у перші роки шлюбу, з часом зійшли нанівець. Коли Крис залишив позаду те, що він називав «героїчною кампанією» з порятунку життя потвори, яка без його вмілих, але також потворних, рук, найпевніше, померла б, він вирішив опублікувати працю про цей випадок. Дон Херонімо заборонив йому:

— Докторе Асуло, я найняв вас, щоб ви доглядали за моїм сином, а не робили на ньому собі ім’я.

І справа так і не зрушила з місця. Тієї ночі він випив три склянки віскі замість звичної однієї. А згодом все решта — проекти, амбіції — зійшло нанівець. Крис казав своїй дружині:

— Дон Херонімо позбавив мене натхнення.

— Облиш ці дурниці. Ти такий самий, як Умберто Пеньялоса, який виправдовувався тим, що Херонімо позбавив його волі до написання його відомої книжки і що він мав позбутися його, щоб відновити власні сили.

Емператрис відмовлялася примиритися з тим, що вона одружилася з нулем без палички, з порожнім місцем. Вона пробачала йому його нескінченні жалості, які в перші роки шлюбу закінчувалися лупцюваннями, якими чоловік обдаровував Емперетрис і які в ту пору досягали кульмінації на подружньому ліжку, де вони зрештою примирялися.

Херонімо доручив їм двом як подружжю, як двом розумним і нерозлучним істотам, продовжувати керувати експериментом Ринконади й довести його до завершення після того, як зник Умберто Пеньялоса.

Тепер увесь цей тягар лягав на її нещасні жіночі плечі! Справжньою тортурою були ті щорічні візити до Херонімо задля демонстрації перебігу справ у Ринконаді за рік, що минає — уся та брехня, яка вдовольнить Херонімо, але не змусить його туди навідатися, як того разу, коли Емператрис представила йому аж занадто райдужні відомості… Що ж, то було непросто. Коли Емператрис жахнулася від того, що одного дня Херонімо може з’явитися в Ринконаді, з її рук випала срібна кришечка від флакона з парфумами й ударилася у скло туалетного столика. Крисофоро прокинувся позіхаючи.

— Де моя кава?

— Доброго ранку.

— Як болить голова!

— Ну звичайно, ти вчора так нализався. Басиліо мусив допомагати мені вкладати тебе.

Він іще раз позіхнув, після чого набув серйозного вигляду.

— Емператрис.

— Що?

— Скажи мені правду.

— У чому річ?

— Те віскі учора було справді «Чівас Ріґал»?

Емператрис, яка з роками погладшала, надягала на себе корсет. Тепер, на щастя, оскільки вона сама встановлювала правила, обов’язок усіх слуг Боя ходити голими, встановлений Умберто Пеньялосою, було скасовано.

— Так.

— Ти брешеш. То було якесь огидне місцеве віскі. Ти обкрадаєш мене й переливаєш звичайне віскі у пляшки з-під «Чіваса».

Крис накинув на себе свій італійський парчевий халат. Емператрис натягнула на пальці лайкові рукавички. Вона навчилася впізнавати ранні ознаки його сплесків гніву, до яких тепер ставилася терпляче, адже вони більше не закінчувалися так, як раніше. Краще поїхати якомога швидше, особливо зараз, коли Крис не в гуморі: вона подбала, щоб протягом тих чотирьох днів, які вона проведе в столиці (принаймні буде нагода порозглядати нові колекції одягу, адже які ще розваги залишаються з таким чоловіком), не трапилося жодних негараздів.

— Гаразд. Я іду.

— Переказуй вітання дону Херонімо.

— Із задоволенням, коханий.

Він позіхнув:

— Яке ж ти посміховисько в цій сукні з рюшками! У тебе ні віку, ні шиї нормальної нема, щоб носити ці романтичні жабо.

Однією з небагатьох догм, яка не дозволяла Емператрис упасти духом, був її витончений смак у питаннях моди. Хай цей бовдур, якого Бог їй дав хіба за всі її гріхи, тільки наважиться її критикувати, бо тепер вона випустить назовні все, про що вона раніше мовчала: ну звісно, він зі своїми проблемами з «Чівас Ріґалом» і рюшками, але ж вона, нещасна слабка жінка, яка єдина має відвагу захищати свій рай цим щорічним візитом, під час якого вона плела лабіринт міцних, ніби старі саманні стіни, брехень, якими вона оточувала Херонімо, тримаючи його подалі від Ринконади, за замурованими дверима, з року в рік домуровуючи й укріплюючи стіни з потвор третьої й четвертої категорії, які, захищаючи «еліту», ув’язнювали його зовні. Що станеться з ним, Крисом, й ними всіма, якщо цього ж вечора в бібліотеці з м’якими кріслами із сірого оксамиту їй заманеться розповісти всю правду про те, що роками відбувалося в Ринконаді? Ну звичайно, цим вона зруйнує той рай, який ніхто не наважувався полишати, адже зовні вони почують глузливий сміх, якого вони у своєму замкненому світі не тільки не чують, а який уже зовсім забули. Одним своїм словом вона може зруйнувати цей закритий світ, вибити його вхідні двері: його парк із олімпійським басейном, тенісні корти, кольорові шатра й села в долині, заселені потворами другої, третьої, четвертої, п’ятої, шостої категорій, потворами, які протягом останнього десятиліття стікалися, сповнені надії, до Ринконади, заселяючи її периферію, витісняючи нормальних місцевих мешканців, оточуючи її новими шарами потвор, які прибували з усіх усюд, приваблені легендою, сподіваючись стати схожими до потвор першої категорії, імітуючи їх, щоб піднятися до категорії «еліти», яку складали мешканці цього блаженного світу, в якому всі всіх знали, й диктували правила, які влаштовували всіх, але які для інших були догмами, захищаючи своїми заздрощами й амбіціями сонцесяйну «еліту», щоразу більше відокремлюючи її від далекої реальності нормальних людей… Вона, Емператрис, могла сказати своєму родичеві одну фразу, й нею знищити їх усіх. Тому, щоб захистити їх, вона щороку мала спускатися в пекло. І нехай ні він, ні будь-хто не вважають, що то було не пекло: та щорічна мандрівочка була аж геть не жартом. Яких сліз їй вартувала та жертовність, із якою вона віддавалася на поталу очей зазирак на вулиці, сміху її незаміжніх кузин, які й повірити не могли, що Емператрис колись вискочить заміж, і які й далі сміялися, навіть попри те, що вона вискочила, а вони — ні, відчувати щороку цей біль від того, що вона не в змозі обдурити власне потворне тіло, від того, що їй доводиться згадувати своє становище абсурдного посміховиська, цікавого винятка, тимчасом як вони… Емператрис плакала… тимчасом як вони забували про нього, зручно вмостившись у своєму сховку. Що б сказав, радше, що б учинив Херонімо, якби вона розповіла йому, щó насправді тут відбувалося ось уже стільки років?

Скажи мені, Крисе, як довго це триває? Відтоді, як зник Умберто. Звісно. Що би зробив Херонімо, якби побачив, які солодощі пожирає Бой? Велетенські тістечка, цілі замки з безе, морозива й різнокольорових фруктів? А як щодо оксамитових халатів кольору сливи, які так полюбляє носити Бой, а як щодо модних костюмів, якими він хизується на бенкетах, на які він усіх запрошує, столів, що ламаються від ваги кошиків із фруктами, що височіють, мов багатоповерхові вежі, канделябрів із широченними руками, куріпок, виразу морди молочного поросяти із яблуком у роті й петрушкою замість очей? Їжте, пийте, п’янійте! Незв’язні крики, приглушені музикою мудрованих інструментів, які створював брат Матео згідно зі стародавніми кресленнями й на яких сам і грав. Одні на руках в інших, що лежать на килимах і подушках, Грона карликів, що звисають із оголених цицьок «найтовстішої жінки у світі» і що смокчуть їх по двоє і по троє, звисаючи з кіс велеток, горбані, що кусають Берту за стегна, Бой, що шмагає її й Емператрис гронами винограду, орошаючи тіло Мельчора, який дрімає, сп’янілий від цукрової пудри, й Меліси, сп’янілої від червоного вина, і примушуючи Росаріо танцювати на своїх милицях. Що б він сказав, якби дізнався, що з самого дитинства Бой переслідував жінок, розмахуючи своїм здоровенним членом, і що, за наказом Емператрис, ким би вони не були — Бертою, нею самою, Мелісою, телефоністкою з кажанячими вухами — мали дати йому трохи себе попереслідувати, а потім віддатися Боєві, стогнучи від його натиску в кущах? Що б сказав Херонімо?

— …

— Ну звісно, ти не знаєш що відповісти.

Ніхто не знає. Рік за роком вона надає Херонімо звіти про фіктивний розвиток Боя, дотримуючись загальних рис початкового проекту, який залишався чинним відтоді, як зник Умберто. Коли Херонімо дізнався про втечу свого секретаря, він був за крок від того, щоб усе скасувати. Він приїхав до Ринконади на перевірку. Однак він настільки зрадів тій непорочності, яка панувала в голові п’ятирічного Боя, що вирішив передати всі справи до рук Емператрис, його любої кузини, й доктора Крисофоро Асули, справді видатного лікаря, якщо зважити на результати його роботи. Утім, у міру того, як минали хлопцеві дитячі роки, а за ними підліткові й парубоцькі, ставало зрозумілим, що втримувати його в лімбі не вдасться. Як можна пояснити зубний біль й божественну полегкість від аспірину? Чому мені болить, чому ви дозволяєте, щоб мені боліло, що зі мною відбувається й припиняє відбуватися? Як приховати від нього зимовий холод і весняне тепло? Емператрис не вгавала повторювати, що Умберто втік через власне боягузтво, коли збагнув, що ідея уявного лімбу для Боя зазнає невдачі, адже той мав неконтрольовану натуру, а крім того, все інше також було неконтрольованим. Чи, радше, неконтрольованим для нього, адже, правду кажучи, це вона, Емператрис, так контролювала Боя понад десять років своєю брехнею. Достатньо було цієї щорічної брехні. Й слабкості Боєвих ніг, які жодним чином не піддавалися лікуванню. Емператрис наказала позбутися всіх засобів пересування: автомобілів, возів, карет, мулів, коней, віслюків, велосипедів, візочків, усього, що прислуговує людській мобільності, обмеживши радіус пересування Боя силою його хирлявих ніг, отож Бой міг походжати парком, де і коли завгодно, а Емператрис була спокійна, адже обсяг світу, який він міг пізнати, автоматично обмежувала його слабкість. Усі повірили Емператрис:

— Зі мною жартувати марно. То була ідея не Херонімо. Мабуть, постарався той Умберто. Він замислив створити власний цирк, глузувати з нас, і завдяки цьому обману, без відома Херонімо, включив його до складу персонажів свого цирку, адже певним чином Херонімо є найбільшою з усіх потвор. Так чи інакше, найголовніше залишається незмінним: Бой не знає про існування світу жорстоких й відмінних від нас істот. Все решта — нісенітниці, вигадки брехуна Умберто.

Одного разу за багато років до того Крисофоро Асула явився п’яний на одну з вечірок Емператрис, яку та влаштовувала напередодні виїзду до міста, й заявив перед усіма потворами першої категорії:

— То брехун — Умберто?

— Умберто.

— Ти просто маєш на нього зуб.

— Хто? Я? Чого б мені мати на нього зуб?

— Бо він тебе кинув.

— Мене?

Потвори замовкли.

— Звісно. Ти ж казала, що він обіцяв із тобою одружитися. Якщо я брешу, то чому тоді ти мала напоготові весь свій посаг, навіть весільну сукню з вишитим шлейфом і вельон, коли ми вирішили одружитися в ніч після знаменитого візиту дона Херонімо?

— Я вже шкодую про це…

— Спробуй-но, запереч, що ти його не кохала.

Щоб мовчанка потвор першої категорії не зжерла її геть усю від сорому, Емператрис вирішила взяти бика за роги:

— Не зважайте на бідолашного Криса, він трохи захмелів. У нас із Умберто Пеньялосою був флірт, це правда, я навіть не стану цього заперечувати. Але я хочу прояснити одну річ: закоханою, по-справжньому закоханою, я в нього не була. Я лише на початках вдавала закохану, щоб взяти владу у свої руки. Я бачила, як цей закомплексований мерзотник задурював Херонімо… Треба було щось робити. Обмежений космос, незмінне й нескінченне теперішнє. Неможливо, щоб дон Херонімо міг таке вигадати. Цей бідолаха не настільки розумний. Під час своєї знаменитої мандрівки до Європи він, як і решта південноамериканських телепнів, що танцювали в ті часи танго, весь час проводив у товаристві кокоток: хто знає, котра з них обдарувала його спірохетою, яка зробила з Боя те, чим він є, а нам надала привілейованого становища. Я хочу, щоб ви зрозуміли, що Херонімо — це добрий сеньйор, цілком пересічний сеньйор, який добре обізнаний у питаннях національної політики і який знає купу людей. Він змирився з думкою про те, що Боя доведеться відправити до санаторію: у кожній родині є свій божевільний, потвора чи дегенерат. Ні, це була вигадка Умберто Пеньялоси, який хотів помститися Херонімо. Чи ви гадаєте, що існувала людина, яка не знала, що секретар Херонімо, його товариш у пиятиках, фактотум у наймерзенніших справах, був закоханий у Інес і робив усе можливе, щоб відбити її у свого господаря? І коли я збагнула, що ненависть Умберто зростала і зростала, аж доки не стала небезпечною, то вирішила втрутитися, щоб захистити свого наївного родича. Якщо хочеш знати правду, Крисе, мені дуже подобалося залицятися до Умберто.

Рік за роком Емператрис поверталася зі столиці з новиною про те, що інтерес дона Херонімо до Боя, них, Ринконади згасав. Якщо їй вдасться влаштувати все так, щоб Херонімо склав заповіт на користь Боя, а її зробив його виконавицею, то хай собі спокійно впадає в маразм, особливо якщо він призначить її опікункою Боя цього року, зараз же, збільшивши її утримання й поклавши на рахунок у банку кругленьку суму, за допомогою якої вона утримуватиме Ринконаду.

Ключі. Сумка. Портфель. Басиліо вже чекає на неї, щоб віднести на плечах до захованого від Боєвої допитливості авто… Який нестерпний став останнім часом цей Бой зі своїми розпитуваннями. Як важко стало відволікати його іграми, ба навіть вечірками, жінками і спортивними змаганнями, які Басиліо організовував таким чином, щоб Бой завжди перемагав! Ні, ігор було недостатньо, тепер були нескінченні «чому», «навіщо», «як», «коли»… Як із ним складно. «Корал Блаш» від «Ревлон» чи «Фламінґо Парріон» від Дороті Ґрей? «Корал Блаш». Заодно вона й перевірить, чи справді цього року в моді темніші тони помади, буде біда, якщо це правда, адже вони їй зовсім не личили. Доктор Асула зав’язав пояс на халаті й пішов слідом за Емператрис до маленького столика, на якому його чекала кава:

— Ти дуже елегантна.

— Хіба ти щойно не казав мені, що я посміховисько?

— З ким ти надумала зустрічатися?

— З Херонімо, звісно ж.

— То ти так вирядилася, щоб його спокусити?

Емператрис насупила брови.

— Звідки такий висновок?

— Ти не відповіла мені, чи зустрінешся з ним.

— З ким?

— З Умберто.

Емператрис зітхнула:

— Хочеш дати мені його адресу?

— Чию?

— Умебртову. Якби я могла з ним зустрітися, то давно це зробила би, бо, якщо тобі цікаво, то я страх як хочу з ним зустрітися. Я намагалася з’ясувати, де він, що з ним, мої агенти об'їздили всю країну, шукаючи його. Але не знайшли. Він зник. Як під землю провалився. Ніби ніколи його й не існувало. Іноді… Іноді я думаю, що це я його вигадала, що він приснився мені, так само, як йому колись приснився світ, у якому ми всі ув’язнені. Усе тут було інакше за його часів.

— Так. Добрі були деньки.

— Пригадуєш ті чаї, які я заварювала?

— А ті вечірні зустрічі на його терасі просто неба, коли розмова заходила за..?

— А ті дискусії про експериментальні фільми молодих французьких і американських режисерів, які Берта приносила до кінозалу, який він збудував?

— М-м-м… Усе мало інший ґатунок.

— Отож. Якби я знайшла його, це був би кінець.

— Ти б утекла з ним.

— Не знаю. Тобі не однаково?

Крисофоро Асула звик до того, що Емператрис ставала трохи істеричною напередодні від’їзду на розмову з Херонімо. Це цілком зрозуміло. Бідолашна. Звідки в неї стільки енергії, стільки запалу, й головне навіщо? Поклавши серветку на стіл, Крис нахилився, щоб поцілувати Емператрис у щоку, яку вона йому підставляла.

— Тобі щось привезти, Крисе?

— Так, пляшку справжнього «Чіваса».

— От дурко.

— Успіхів тобі.

— Бувай, Крисе, поводься чемно, любчику.

24

Рано-вранці в неділю Ірис відчинила йому двері: через плече в нього висіла норкова шуба карамельного кольору, а в руці він тримав шкіряну коробочку для прикрас. Він передав їй речі. Вона розстелила на моєму возику газетний папір, щоб нічого не забруднилося, а на нього виклала все, що приніс їй шофер.

— Зачекай.

Він повернувся від авто з купою пакунків: гральні дошки, коробочки, наповнені дзвінкими фішками, — мені здається, тут мають бути шашки, — сказала Рита, трусячи однією з коробочок біля обох вух Ірис Мателуни, — а це тоді що, стільки ігор, заради Бога, що ми робитимемо з цим усім, тепер у нас зовсім не буде часу на нудьгу.

— Як поживає місіа Інесіта?

Ірис усміхнулася шоферові: дуже добре, ще ніколи вона не почувалася так добре, навіть у себе вдома, хоча цей дім також належить їй.

— Переказуй їй вітання. Скажи, що ми дуже за нею сумуємо.

Ширма зачиняється. Рита занурила свої червонуваті пальці в складки хутра: яке ніжне хутро, як воно зветься, м’якесеньке, воно, мабуть, таке тепленьке, тому його попросила привезти сеньйора, бідолашна, у будинку немає опалення, а до холоду, вона, мабуть, не звикла, на відміну від нас, — нумо, Ірис, приміряй шубку, ні, просто накинь на плечі, — але я вириваю в тебе цю вишукану шубу, бо вона тобі не належить, ти не маєш знати про існування розкоші, а поготів і торкатися її: ну годі, облиште, це речі місіа Інес, я розповім про вас матінці Беніті, хай Ірис віднесе все всередину.

Ідучи слідом за Ірис, яка тягне мій возик, бо я вже не в змозі, я перетинаю подвір’я біля головних дверей, коридор подвір’я кухні, звідки ми відганяємо старих, які збігаються пороздивлятися, що ми веземо: глянь, Антоньєто, хутро, — вони мацають, хапають, — облиште їх, вони сеньйорині, вона розізлиться на вас, якщо ви чіпатимете її пакунки, — яка гарненька коробочка із золотими вставками, що ж там, цікаво, лежить, так добре все запаковано, видно, що пакунки магазинні, — подвір’я з липою, проходжу повз каплицю, завертаю у клуатр подвір’я з пальмою і потрапляю до твоїх дверей. Стукаю. Ти мені відчиняєш. Твій цеглястий халат у плямах, облямівка брудна, бракує ґудзика. Ти хотіла розчесатися, бо твоє волосся скуйовджене, побачивши мене, ти встромляєш гребінець у свої сиві пасма на потилиці, втім, твої помутнілі від сну очі одразу набирають чіткості, щойно бачать, щó я тобі приніс: нехай Ірис покладе мою норку, каракуль і коробочку на ліжко, просто на ковдру, не треба заносити пакунки в келію, Німенький, допоможіть мені накинути норку на халат, віднесімо ці пакунки до кухні, старі вже, певно, снідають. Ми йдемо слідом за тобою коридорами, тягнучи мій возик, завантажений іграми, фалдами свого пурпурового халата ти підмітаєш підлогу, у твоїм волоссі стирчить гребінець, розкішні складки твоєї шуби спадають із твоєї спини, яка починає викривлятися, у руках ти тримаєш шкіряну скриньку, прикрашену золотими квітками лілії.

Старі сидять у кухні і снідають: хліб, каструля, у якій вариться кава, чхання, перешіптування, дим від дров, які горять у нутрощах чорної печі, постаті, які радше скидаються на обриси, силуети, що окреслюють якусь випуклість, голови і щелепи, які тихо, але мимовільно дрижать, ракурс руки, який світло вимальовує серед лахміття, забуваючи домалювати долоню, сіруваті емальовані чашки, лікоть, що лежить біля розім’ятого хліба на перемитій, перетертій і вичовганій стільниці, шматки істот, які збираються докупи, щоб підвестися: увійшла господиня, сеньйора, одягнена у багряне, загорнута в хутро, вона тримає в руках скриньку з королівською лілією, а за нею іде блазень, який роздає подарункові пакунки, їх приймають дрижачі руки, сколоті нігті розривають обгортку, тремтливі пальці відкривають коробки: глянь, гра, як давно я в такі не грала, а це шашки, а це головоломка, а це шахи, але в шахи грати так важко, і, як на мене, то чоловіча гра, перегони коників, машинок, песиків, дошки в чорно-білу клітинку, з конусиками й дірочками, глянь, Клементино, що мені дісталося, що це за дивина, схоже на доміно, але це гра, яка називається маджонґ, ніхто не знає, як у неї грати, але дивися, які гарні фішки, карти, гори карт, дюжини колод, тепер ми ніколи не нудьгуватимемо, тому що до кінця життя гратимемо в різні ігри, місіа Інес, хай вас береже Господь, яка ви щедра душа, справжня свята. Одна стара цілує їй руку, інша падає на коліна, щоб поцілувати край її шуби, вони збираються в гуртки довкола дошок і колод, Інес походжає між ними, спостерігаючи за цим казино, надворі туркочуть голуби в променях лагідного сонця, але тут, серед клубів пари, над дошками й колодами карт у напівмороку горбляться постаті, грати в бриск цими новесенькими картами — це не те саме, що грати моїми старими, які я прибережу, бо там у колоді бракує чирвової дами; ти роздаєш, Сунільдо, твоя черга тягнути, я не хочу грати з Ерною, бо вона махлює, ходи до нашого столу, Ірис, якщо хочеш зіграти в доміно, я тебе навчу, ні, хай Ірис зіграє з нами в перегони коників, ця гра краще пасує таким маленьким дівчаткам, хай з вами зіграє Еліана чи Мірелья, вони забувають про каву, що парує, про хліб, про розпечені очі вугілля, про месу, яку вони мали слухати з Брихідиного радіоприймача, що височіє на серванті, — отець Асокар каже, що нам так можна, бо ми старі, ми хворі, нам важко ходити, але сьогодні ми не слухатимемо месу, тому що наша благодійниця принесла нам ігор і зараз стежить за тим, як ми граємо, вона радісно усміхається, коли бачить наші заплакані очі, коли чує, як стукотять у стаканчику кості, руки, що майже заніміли від складання на купки зелених фішок, чорних фішок для гри, правила якої вони не знають, на підлогу падають скляні кульки, одна стара нахиляється, інша повзає під столом, шукаючи скляну кульку молочно-білого кольору поміж розпухлих ніг, взутих у діряві капці, й варикозних вен, прикритих брудними панчохами, але старі, яким належать брудні панчохи й мозолі, не розуміють, що хтось повзає біля них накарачках; бо я загубила кульку, білу, як молоко, забери ногу, Клеменсіє, яка різниця, що загубилася кулька, давайте вже грати в бриск, буро[55], чирви, покер, монте… ні, ні, тільки не в монте, це гра Диявола і її заборонено законом, що то за гра зі стількома кольоровими фішками, а цю гарненьку дошку треба залишити Риті, щоб вона прочитала мені інструкцію, яка написана тут на дашку, я не можу її прочитати не тому що не вмію, просто букви дрібні, а в мене поганий зір, це правило не з доміно, Маріє, ви вигадуєте правила, які вам вигідні, кажи тоді ти, бо я просто нетямуща баба; година меси минула, але байдуже, меси передають увесь час і пізніше має бути ще одна, гарненька така, але й ту месу ми забули послухати, тому що наші зморшкуваті руки трусять кості, наші шершаві пальці витягають пікові тузи, переносять синього коника на шість клітинок уперед, перекидають усі фішки на дошці, бо Роса Перес змахлювала, я більше не граю з Росою Перес, хай вона пересяде за інший стіл, — бідкаються наші сповнені обурення запалі роти, а тимчасом над вогнем хитається димок, кава холоне, а місіа Інес і далі все походжає і походжає, вона кладе на секунду свою руку на плече Сунільди, яка їй усміхається, вона походжає й нічого не каже, дивиться, слухає й походжає, загорнута у свою шубу карамельного кольору, волочить край свого цеглястого халата між столами, де падають кості, бігають коні, змагаються королі й валети, нагромаджуються чорні фішки й закінчуються білі, — скажіть самі, змахлювала я чи ні, місіа Інес, ви маєте розумітися на цих перегонах машин, — ні, я геть не розуміюся на перегонах машин, а от на перегонах собак розуміюся добре.

— Ну ж бо, посуньтеся.

Ти сідаєш на лавку, кладеш синю коробочку з лілією поруч із дошкою, кажеш, що ти — жовта сука. Інші п’ятеро гравчинь обирають собі тварин і вишиковують їх на старті. Ти струшуєш стакан із кубиками, ставиш його догори дриґом на стіл, закривши кубики, й кажеш:

— Дивіться, вся радість від гри полягає в тому, щоб робити ставки, адже якщо ти нічого не виграєш і не програєш, то навіщо взагалі грати. Якщо переможе жовта сука, кожна з вас має щось мені дати. Що ти ставиш, Рито?

— Мою картату шаль.

— Гаразд. А ти, Антоньєто?

— Цей квітчастий фартух.

— Він перкалевий. А Роса Перес?

— Не знаю… Мої капці…

— Так.

— Дивіться.

— Вони геть розтоптані. Люсі?

— Цю заколку зі справжнього панцира черепахи.

— Цього мало.

— Ну тоді чотири заколки.

Коли вона витягує їх зі свого волосся, його пасма спадають на її плечі попелястим дощем. Ти кладеш заколки Люсі на синю шкатулочку.

— А ти, Ауристело?

— Мою ладанку.

— Вона з ганчір’я.

— Але вона велика й вишита… Вона належала моїй мамі.

— Гаразд.

Ти заміряєшся показати кубик, але перед цим роздивляєшся старих одну за одною. Кубик і далі прихований.

— Ви не питаєте мене, що ставлю я?

— Та ну, місіа Інесіта, заради Бога, не треба!

— Ви вже стільки нам подарували.

— Як вам таке спало на думку, місіа Інес!

— Ну що ви, сеньйоро…

Твоя рука стиснулася над кубиком. Тварини на старті схвильовано чекають на початок забігу. Твоє обличчя насуплене, цим старим невтямки, про що йдеться.

— Ні, так зовсім не цікаво, я теж маю чимось ризикнути. Ви знаєте, що я ставитиму? Якщо я програю, то віддам вам цю хутряну шубу, дивіться, яке хутро, норка, гарненьке, гляньте, спробуйте, коли ви востаннє торкалися чогось такого ж м’якого, воно дивовижне, усі мені заздрили через цю шубу. Тепер вона мені не потрібна. Навіщо мені речі, якщо я взяла обітницю бідності? А каракуль піде слідом за нею. А за нею — діаманти з моєї шкатулки, а за ними — перлини з моїх сережок, а за ними — сапфіровий кабошон. Ось мої коштовності. Ви б хотіли на них поглянути? Він дарував мені їх, але вони мені не потрібні. Ні. Я нікому їх не покажу, аж доки хтось не виграє. Аж тоді я відкрию скриньку. Не раніше.

Поки ти перераховуєш свої ставки, подив приглушує голоси за всіма столами, а затим здіймається гамір, відсуваються й падають стільці, розлітаються кульки й фішки, старих притягують до твого стола твої пишні ставки, розкіш твоїх слів, хутра, перли, діаманти, сапфіри, стіна старих, потрісканих, ніби саман, облич, миготливих очей, тремтливих ротів, старі, що жадають незбагненного, гурт смердючих сірих, а подекуди бурих, старих, довкола шістки гравчинь, і ти — усміхнена, люб’язна, всі погляди зосереджені на стакані, який все ще не дає грі початися, довкола старі й сирітки, які затамовують подих, зачаровані тим безміром, який має відкритися їхнім очам. Ти підіймаєш стакан:

— Чотири. Один, два, три, чотири…

І жовта сука тікає від решти сук, переслідувана мстивими вершниками, які залишають по собі тільки згадку про куряву в сріблясту ніч, вона ховається в ожині, яка дряпає її коростяву шкіру, вона перепливає калюжі, озера, потічки, століття, але ніяк не може втамувати свій голод, від якого дрижать її кишки, адже їй не досить того сміття, яке вона їсть, тих кісток, які вона згризає, тих об’їдків, які їй вдається поцупити і з якими вона втікає геть, щоб уникнути звичного покарання, вона біжить у напрямку, який указує її спільник місяць, вона мчить схилами, збігає донизу ярами, біжить і біжить, щоб справдилося те, що має справдитися, але не справдиться ніколи, вона ховається, щоб хижі звірі не четвертували її, адже вони ненавидять жовту суку, бо вона огидна, худа й голодна, вона біжить і біжить полями, пустелями, кам’янистими пустищами, хащами з колючок, які ростуть заради того, щоб її вколоти, вулицями й парками, помалу наближаючись уночі до будинків, щоб там щось винюхати, сука хирлява, вошива, згорблена, ця жовта сука зовсім не хижа, вона ніколи не нападає, вона ніколи не кусає, хоч як би цього хотіла, але коли четверо псів відволікаються на свої ігри, вона не втрачає нагоди прослизнути між їхніх лап і вирвати в них шмат м’яса — вночі, в парку, її палаючі очі як завжди чатують, вона виє до місяця, просячи допомогу, а місяць її надає, адже садівники не знаходять розтерзаного тіла, жовта сука біжить, біжить і біжить, вона слабка, але все ж біжить, а решта сук не в змозі її наздогнати, вона завжди на чолі, незважаючи на втому, на потребу у відпочинку, цілими поколіннями вона спить у лісах, де ніхто не може її знайти, і коли вона прокидається, то порпається на смітниках, шукаючи поживи, хлопці кóпають її: киш, іди геть, дай нам спокійно потрахатися, срана суко, чого ти на нас вирячилась, не смій рвати мені штани, якщо не хочеш, щоб я розкроїв тобі череп, — глянь на неї, вони ніби облизується, і я сміюся й ти смієшся, у мене вже не стоїть, а ти підтягуєш штани, й ніхто з нас не отримав насолоди, хіба що вона, що знову вислизає й біжить, і біжить назирці з висолопленим язиком, залишаючи по собі куряву й гавкіт решти розгніваних сук, які не можуть її наздогнати, вона голодна, але постійно жива, живіша й настороженіша за інших сук, жовта сука вже майже на фініші, а старі сміються, кричать, роблять ставки, длубаються в зубах, сиплють прокльони, верещать, бо всі вони хочуть, щоб перемогла місіа Інес, яка так добре до нас ставиться, нехай не виграє ні червона, ні зелена, ні чорна, ні синя, ні біла, а саме та, яка має виграти, адже завжди виграє жовта сука, яка нарешті перестрибує через калюжу, бо випадає шість, вона грає ще раз: чотири, один, два, три, чотири, і вона знеможено падає на фініші.

— Браво!

— Хай живе жовта сука!

— Я виграла!

— Місіа Інесіта виграла!

— Браво!

— Хай живе місіа Інесіта!

Поки старі обговорюють деталі твоєї перемоги, ти спиняєшся. Ти витягаєш гребінець, який стирчить у тебе на потилиці, проводиш ним по волоссю, зачісуєш його у вузол і скріплюєш заколками з панцира черепахи, які Люсі поклала на твою скриньку: одна, дві, три, чотири. Чотири заколки зі справжнього панцира, хорошого, ще з тих часів, не такого, як зараз. Старі мовчки за тобою спостерігають. Ти скидаєш свою шубу й передаєш мені, щоб я поклав її на візок. Мені заледве це вдається. Ти зриваєш із плечей Рити її подерту картату шаль і вкриваєшся нею. На тебе дивляться з острахом, але розуміють, що це справедливо. Антоньєта мовчки знімає свій фартух, і ти його надягаєш; схиляєш голову, щоб Ауристела повісила на тебе ладанку, яка прикрашатиме твої груди, немов реліквія.

— А тепер капці Роси Перес.

— Вони вам не пасуватимуть, місіа Інес.

— Нумо передай мені їх.

Стара сидить боса, поки ви приміряєте її пару зношених капчиків.

— Трохи великуваті на мене, але не страшно. Надягну кілька пар товстих панчіх на холод, і тоді вони мені будуть як треба.

— Ви привезли товсті панчохи, місіа Інес?

— Ні, але у вас вони б мали бути. Хто знає, може одного дня ми зіграємо з вами ще одну партію в канідром й ви поставите пару товстих панчіх, які мені так потрібні.

— Гаразд.

— Гаразд. Я іду.

Ми з Ірис і моїм візком ідемо слідом за тобою. У міру того, як ми віддаляємося в коридорі, розчиняються голоси старих із кухні. Ти крокуєш повільно, згорбившись під шаллю, з тебе спадає одна із заколок із панцира, ти нахиляєшся, підіймаєш її і вставляєш назад у свій розкошлачений жмут волосся, із якого стирчить кілька неслухняних пасм. Ти відчиняєш двері своєї кімнати, роблячи мені знак, щоб я відпустив Ірис: іди собі, я потім тобі переповім, — але тебе не цікавлять жодні мої розповіді, бо ти вже пішла, зникла, ти просто сила, яка тягне мій візок, бо я вже не можу його тягти, тому що я такий, яким ви мене бачите, місіа Інес, але сили повертаються до мене, коли Ірис іде, а ти відкриваєш свою розкішну скриньку й виймаєш із неї сапфір, діаманти, перли. Ти кладеш свої прикраси в кишеню фартуха Антоньєти й зачиняєш шкатулку. Ти простягаєш мені свою каракулеву шубу, я кладу її поруч із норковою на візок і йду за тобою до твоїх келій. Ти відчиняєш першу. Пальцем ти вказуєш мені, щоб я передав тобі ті дві шуби, ти відчиняєш дверцята шафи й вішаєш норку з каракулем до решти старих пальт і шуб, порозкладавши прикраси в кишені.

— У цій шафі достатньо нафталіну, Німенький?

Я відповідаю тобі, що достатньо.

Ти виглядаєш вдоволеною. Зачиняєш двері шафи одним ключем, келії — іншим. Я йду за тобою коридорами, тихими подвір’ями, галереями, пробираюся крізь лоти на постаментах із етикеткою з номером 388, крізь вазони із номером 883, крізь нескінченні позолочені стільчики, вишикувані в коридорах, я перетинаю за твоєю спиною лурдський грот, ти хрестишся, я хрещуся, і ось ми біля головних дверей. Склавши руки на грудях, Рита тремтить у куточку.

— Ти вся геть посиніла!

— Це від холоду.

Але вона не посиніла, вона зблідла, ослабла, вона ніби почала розчинятися. Інес підтягнула свою шаль. Вона набирає телефонний номер вашого дому й говорить хриплим Ритиним голосом:

— Це дім дона Херонімо Аскойтіа?

— …

— Чи можна його до телефону?

— …

— Місіа Інесіта каже, щоб його розбудили, навіть якщо він спить, вона хоче, щоб я передала йому доручення від сеньйори, ні, лише йому і більше нікому, вибачте, це не моя провина, сеньйора каже, що це терміново, тому такий поспіх.

Ти позіхаєш і навіть не дивишся на жінку, голос якої ти вкрала. У неділю Херонімо завжди спить до обіду, ти це знаєш, і йде аж на полуденну месу, якщо взагалі йде. Останнім часом він ходить туди украй рідко. Чекаєш.

— Доне Херонімо?

— …

— Так, доне Херонімо, це Рита, дуже добре, дякую, а ви як, сеньйоре? Вибачте, що я вам телефоную так рано в неділю, але місіа Інес стала такою вимогливою і дивною, кажу вам, вона наказала мені зателефонувати вам саме о цій годині, хай би навіть ви спали. Ви погано спите? Шкода… Певно, ви за нею сумуєте. Як вам не сумувати за своєю сеньйорою, доне Херонімо! Так, у неї все добре, але вона попросила сказати вам, що якщо вам не складно, щоб ви прислали сюди весь її одяг, так, увесь, який вона має, той, що висить у великій шафі в її спальні, каже, що їй це потрібно, так, навіть парадні сукні. А крім цього ще й усі баночки та дрібнички з її нічного столика, і сам столик теж, бо вона дуже за ним сумує, вона хоче, щоб тут їй було зручно, до того ж навіщо йому там стояти без діла, поки вона тут… так, сеньйоре, авжеж, сеньйоре… вона також каже, що їй зовсім не подобається ліжко, яке їй тут дали, і що вона не може спати вночі, вона не звикла, вона цього не каже, але я закладаюся, що вона не може спати, бо сумує за вами… ай, ну ви й шельма, доне Херонімо, була б я молодша… тож сеньйора просить, щоб ви привезли їй ліжко з матрацом, покривалами, ковдрами, подушками, простирадлами, так, усіма простирадлами з її монограмою, вона знає, скільки там гарнітурів, крім того, вона просить, щоб ви прислали сюди всі її рушники… ні, доне Херонімо, сеньйора сильно засмутиться, це має бути саме сьогодні, вона знає, що сьогодні неділя і що важко буде знайти вантажівку, бо людям не подобається працювати в неділю, але вона каже, що ви все влаштуєте, що це має бути саме сьогодні… вона передала мені, що не хоче говорити з вами, бо трохи застудилася, ми всі тут ходимо застуджені через той туман, що спадає в годину молитви, так дивно, о такій-то порі року, звідки ті тумани взялися, кажуть, що погода змінюється через атомну бомбу, може й так, ці штуки приносять тільки негаразди, місіа Інес каже, що наступного тижня, коли вона почуватиметься краще, то зателефонує вам, тому що в неї вже назбиралося багато чого вам розповісти, але доки їй не покращає, вона відпочиватиме, так, вона весь час утомлена, бідолашна сеньйора, а може, їй просто трохи сумно чи гірко… пробачте мене, можливо, я пхаю носа туди, куди не треба, але мені здається, що вона трохи дивна через ту справу з блаженною, так, мені здається, що через неї, а ще через те, що цей дім, який вона так любить, збираються знести…

Голосом старої служниці ти прощаєшся зі своїм чоловіком. Вішаєш слухавку. Ти усміхаєшся Риті, підходиш до неї, гладиш по волоссю.

— Тобі холодно, Рито?

— Трошки.

— Але ти вся тремтиш.

— То старече.

— Просто погана погода, як ти сказала моєму чоловікові…

— Так, дивне щось коїться…

— Гаразд. Завтра тобі не буде холодно. От побачиш. Жодній із мешканок не буде холодно. Мені привезуть увесь мій одяг, усі мої речі, й у вас буде нагода виграти їх у мене в канідром, аж доки ви не виграєте в мене все, і я не залишуся ні з чим, тому що я не можу жити зі стількома речами, я хочу позбутися всього, я маю гарні пальта, Рито, от побачиш, може, виграєш яке, не може ж жовта сука постійно перемагати, вам усім іще дістануться мої вишукані речі.

Рита щасливо всміхається.

— Гаразд. Я йду до себе в кімнату. Зроби мені послугу, попроси Марію Бенітес приготувати мені чашечку гаряченького чаю й принести його мені в спальню?

— Міцного?

— Ні, легенького.

— Брихіді подобалося пити міцний чай увечері. Їй його заварювала Амалія. І це ж її забрала швидка, хоч вона була цілком здорова, бідолашна, тільки все плакала через той пальчик, який, як вона казала, загубив архангел!

— Бідолашна Амалія.

— Бідолашна. Ми шукаємо того пальчика, щоб їй стало краще.

— Добраніч, Рито.

— Добраніч, сеньйоро.

25

Я помітив, що в тебе почали зникати ці тонесенькі червоні, ніби шрами, лінії, що окреслювали контури твоїх очей і лоба, твоїх вух, повік і вуст, почали зникати навіть ті лінії на твоїх руках, які облямовували твої нігті й підкреслювали основи пальців, ніби сліди від надрізів, а твої зап’ястки — ніби спогади про самогубства. Зморшки… Так, чому б і ні, вони можуть цілком стати зморшками, і я не маю жодних сумнівів, що за кілька місяців так і буде — місіа Інес стає такою зморшкуватою, — шепотять короткозорі старі, вона не в тому віці, щоб тут скніти, але ж вона прийняла обітницю бідності й тепер не підтримує свою молодість щотижневими масажами, очищенням шкіри й масками, які розслабляють шкіру обличчя. Так, старі мають рацію. Ти не така, як раніше. Ти відростила невеликий пушок на підборідді й над сухою верхньою губою, а з отворів твого носа почали визирати товсті, ніби щетина, чорні волоски. Але ти цього не бачиш, бо у твоїй спальні немає дзеркала. Усі предмети твого туалету — столик, флакончики, срібний гребінець, усі твої меблі, ліжко, покривало, сукні — ніч за ніччю ти закладаєш їх на іграшковому канідромі, але жовта сука весь час виграє. Через те, що ти виграєш, твої речі зникають: ми відвозимо ці переможні предмети на моєму возику до твоїх келій і ретельно складаємо їх там, щоб вони навіки продовжили своє марне існування й ніколи не зіпсувалися. Водночас ти спиш на старому ліжку Сунільди Topo, яким ти замінила власне, одягаєш нічну сорочку Ерни, п’єш чай із чашки Марії Бенітес, укриваєшся шаллю Рити, замість сумочки носиш незрозуміло чию брудну торбу, ходиш у панчохах, які повигравала в Дори й Аристели, й трусах, які виграла в Люсі, ти вкриваєшся лахміттям, спиш на обісцяному матраці, зачісуєшся беззубим гребінцем, відмовляєшся взувати будь-що інше, окрім розтоптаних капців Роси Перес.

Попри те, коли я непомітно споглядаю тебе зблизька, то бачу, що тонесенькі шрами повністю не зникли. Процес загоювання повільний. Тобі треба чекати ще кілька місяців. Я ніколи не сумнівався, що доктор Асула — найвидатніший хірург у світі: про звитяги його клініки у Швейцарії пишуть усі газети. Пацієнти, які лягають у цю клініку, страждають на найрізноманітніші недуги, але найчастіше вони летять туди із прагненням омолодитися, жадаючи органів, що працюють краще за їхні. Ти ж натомість, як запевняла місіа Ракель, лягла в клініку доктора Асули, щоб остаточно постаріти. Зважаючи на шалений попит на органи й кінцівки в хорошому стані, твій випадок був надзвичайно простим, оскільки доктор Асула — майстер пересадок і видалень. Треба буде попередити його майбутніх пацієнтів про те, що він зазвичай цупить собі якийсь орган, щоб потім його перепродати, як він зробив це зі мною, перемінивши мене на цю істоту, склеєну з невідомих мені уламків.

Так, Інес, я пильно стежу за тобою щодня, коли ми відносимо до твоїх келій простирадла з монограмами чи лаковані стільці, — шрами від твоїх операцій стираються. Тепер я переконаний у тому, що ти вирушила до Швейцарії, щоб перетворитися на Пету Понсе, адже вона завжди хотіла втілитися в тобі, а ти — в ній, і щойно розчиняться тонесенькі червоні нитки твоїх шрамів, щоб остаточно перетворитися на зморшки, бородавки й мішечки обвислої сухої шкіри і плоті, тобі й Петі вдасться нарешті здійснити те, що ви намагаєтеся здійснити протягом цілих століть. Жити і не бути частиною твого життя — нестерпно для Пети Понсе. Єдиним можливим для неї рішенням було продати своє марне тіло докторові Асулі, адже рано чи пізно ти би потрапила до його рук. Хірург розібрав тіло старої, порозкладав її органи у спеціальні вмістилища, розташував їх в особливих камерах, у які подавався необхідний кисень, перекачувалася кров, сироватка, вода, він повідрізав органи найтоншими скальпелями, щоб згодом місце надрізу не було видно; у стерильних підвалах, вкритих білими кахлями, він зберіг їх усі — ні живих, ні мертвих, а завмерлих в очікуванні, що трапиться нагода, коли їм доведеться послужити. Саме там, у Швейцарії, де на тебе чекала четвертована Пета Понсе, а ти наївно чи свідомо, знаючи, що прибуваєш туди з глибини століть, щоб нарешті злити воєдино сімейну легенду про блаженну дівчинку та народну байку про дівчинку-відьму, потрапила туди, куди мала потрапити, до клініки, де доктор Асула й Емператрис тримали для тебе органи старої, щоб перетворити тебе на неї — брудну жебрачку з сивим волоссям, зібраним у жмуток, зі сколотими нігтями, з мозолями й подагрою, з бородавчастими руками й дрижачою головою, яка поволі вбирає й руйнує те, що залишалося від неповноцінної Інес, яка помандрувала до Європи з фарбованим волоссям, пальтом із верблюжої вовни й аксесуарами з крокодилової шкіри.

Але ж у давній угоді записано, що потрібно припинити бути двома окремими жінками, щоб перевтілитися в одну. Яка ж ти наївна, Інес, хіба ти не знаєш, що старість — це найнебезпечніша форма анархії, яка не поважає угод і домовленостей, уславлених століттями; старі — всесильні, особливо якщо вони волочили свої довгі життя у злиднях, як Пета. Тобі вже пізно себе захищати, але краще тобі дізнатися про це до того, як ти цілковито зникнеш, адже ти зникнеш, бо Пета, яка не шанує жодних угод, поступово оволодіває всім тим, що від тебе залишилось, і з кожним днем ти все менше Інес і все більше Пета, яка тебе нищить. Повторю, ти наївна, Інес, сентиментальна, ти ще не збагнула, що інтрига Пети мала іншу мету, окрім злиття з тобою воєдино: згадай про силу знедолених, ненависть свідків, які існують, поховані під захватом і любов’ю, не забувай про заздрощі незначущих, потворних, слабких і жадібних, про талісмани, які вони зберігають під своїми ліжками чи всередині своїх матраців, про помсту тих, які спокутували твої провини — Пета приховувала, давала тобі себе принижувати, використовувати і тепер стягує платню за те, що ти нею користалася, явившись у цей будинок у твоєму тілі, тому що цього прагнула Пета, Інес, саме це причина її гніву і жадібності — бажання позбавити мене мого прихистку, в якому я жив у подобі Німенького чи ще однієї старої, заволодіти мною, щоб украсти моє кохання і, перебравшись цього разу в тіло своєї сеньйори, повторити ту ніч у Ринконаді, тому що ти зберегла палаюче лоно Інес, як я зберіг силу Херонімо, й ти прийшла по цю силу, щоб знову з нею возз’єднатися, щоб забрати в мене насолоду, в якій я відмовляв тобі роками.

Звісно, ти не знала, що лоно Пети є найживішим у ній, ти думала, що цими операціями ти зможеш перетворитися на чергову беззахисну бабусю, яка нічого не хоче і якій нічого не треба, але ти вже починаєш відчувати потяг того, на що ти перетворилася, коли нещодавно пересаджені органи почали функціонувати в твоєму тілі, ти дізнаєшся, як боляче відчувати той голод статевого задоволення, якого я позбавлятиму тебе до самого кінця, ту муку від неможливості забути далеку ніч, яку ми провели разом у твоєму ліжку в Ринконаді. Ти мене переслідуватимеш тут, у цьому будинку. Коли ти усвідомиш, ким ти є і на кого тебе перетворив Крисофоро Асула, то не даватимеш мені спокою.

Так має бути, так завжди було — Інес-Пета, Пета-Інес, Пета, Пета Понсе, мені ніколи не вдавалося торкнутися краси, адже своїм бажанням я перетворюю її на нещасних хазяйок пансіонів, на Емператрис із її слинявою мордою, на старих у цьому будинку, жебрачок, які переслідують мене, коли я наважуюся вийти на вулицю, — змарнілі образи краси, які творить моя ностальгія й руйнує моя жага, — йди геть, дай мені спокій, не вклинюй себе поміж того, що зосталося від мене, й того, що — від неї, ти — обідранка зі спотвореними бородавками руками, яка наближається з іншого кінця цього коридору, з твоєю загадковою серйозністю, що ховає твою зворушливу безталанність, яка приховує конкретний намір стягнути свою платню, якою є я. Чому ти мене прагнеш?

Дозволь сказати тобі правду. Не я розділяв із тобою ложе тієї ночі в Ринконаді, Пето, то був дон Херонімо, так, це він шукає твоєї пристрасті, Інес казала місіа Ракель про невичерпну силу свого чоловіка, який прагне твоєї жаги, я не маю нічого, Пето, клянуся тобі, глянь на мій член, ти вже на нього дивишся — на ліжку Ірис старі міняють мені пелюшки, тому що я обпісявся заради їхньої втіхи, дивися, як вони хапають цей шматок інертної плоті, щоб позабавлятися ним, бридота, що лиш може виробляти смердючі сциклі, заціпеніла огида, бачиш, я вже навіть лобкового волосся не маю, я — немовлятко, імпотент, облиш мене, я ні на що не здатен. Іди геть із цього будинку. Знайди його, він здатен вгамувати твій апетит. Поверни цей будинок мені, хай старі мене зв’яжуть, сповиють, перетворять на імбунче. Я — Німенький. А часом — ще одна стара. Я — лялька Ірис. Чи ти думаєш, що якби я мав трохи сили, то хіба, лягаючи щоночі з тією, що грається в мою маму, але не є нею, бо я ніколи не мав мами, я не збожеволів би від її юного тіла, що треться об моє тіло і примушує мене страждати, а я їй кажу: ні, Ірис, ти цим нічого не досягнеш, тому що я не маю нічого, а отже не можу страждати? Так, ти припустилася помилки, прийшовши в цей дім, щоб мене знайти. Ти доєдналася до почету старих, які переслідували мене все життя, старою Інес, потворною Інес стаєш ти поруч зі мною, але не стару Інес, не Інес-Пету, я кохаю, а Інес-одиначку, світлу, незмінну Інес, ту, яку ти зберігаєш серед фотографій у скринях, які стоять у твоїй келії, Інес, що їде верхи по Ринконаді, Інес у своїй в’язаній сукні мандаринового кольору, Інес у капелюшку, який покриває їй голову, але оголяє потилицю й довгу шию, Інес у хутряному манто, Інес, що прогулюється під руку з доном Херонімо доріжками кінного клубу, Інес, що перемовляється віч-на-віч із місіа Ракель, яка ніколи не була красунею, Інес… Так чи інакше, я знаю тебе як вродливу Інес, із глибин твоїх скринь на замку, із того одягу, який ти носила і який зберігаєш у цьому будинку, одягу, що торкався тіла красуні Інес і якого торкаюся я, але та Інес бачила лише мої палаючі очі свідка вночі в парку, а після операцій Крисофоро Асули я взагалі не певен, що вона мене бачить, — тримай кілька песо чайових, Німенький, ми сховаємо цю сумку з крокодилової шкіри, цю порцелянову лампу, цей перський килим, цю пару фігурок, обшитих оксамитом, цей зовсім новий теплий нейлоновий халат із підкладкою, ми сховаємо всі ці речі, які цієї ночі я виграла у старих у канідром, у моїй келії, — я не можу, Пето, облиш мене, знайди краще його і розірви на шматки, адже через нього наші долі набули таких монструозних форм, щоб хоча б якось вижити: я — підмітаючи твою спальню, а ти — молячись навколішках перед хрестом із перев’язаних шнурками гілочок, який ти зробила, щоб скидатися на твою пращурку, не пращурку Інес, цієї жінки, що молиться, поки я підмітаю підлогу в її кімнаті, і яку я кохаю, адже Пета — це єдина жінка у світі, яку я кохав, я не гідний нічого більшого за чайові, бо мій батько переконав мене, що я не маю обличчя, і я — ніхто, цього він мене вчив із дитинства, тому в мене залишилася тільки ти, але я не можу цього дозволити: доки пересаджені доктором Асулою органи цілковито не зростуться з твоєю плоттю, а залози не почнуть виробляти соки, доки ти (хай навіть потворна й обідрана) все ще Інес, я заволодію тобою і спогад про твою красу буде моїм, і я робитиму з ним усе, що захочу, після того як скористаюся тим, що залишиться: я здеру з тебе шкуру, щоб показати справжню шкуру жовтої суки, і тоді не існуватиме ні тебе, ні тебе, жодної з вас двох, ви обидві зникнете в глибині найдовшого коридору; втікай, Пето, шукай іншого, навіщо тобі мій обм’яклий член, дай мені спокій, дозволь мені зникнути, дозволь добрим старим перемотати мене, я хочу стати імбунче, загорнутим у мішок власної шкіри, позбавленим здатності рухатися, бажати, чути, читати, писати чи пам’ятати, якщо в мені ще є щось, що можна витягти з пам’яті, я не хочу чути, як ти молишся навколішках перед хрестом із гілок, я хочу запитувати себе: хто ця жінка, яку я знаю, хто ця жінка, що так змінилася, — бідненька місіа Інесіта, така добра, така смиренна, справжня свята, вона одна з найпобожніших і найщедріших сеньйор, які лиш є, і вона по-справжньому добра, вона не фарбує нігтів і не курить, як чоловіки, на відміну від місіа Ракель, вона дбає про нас, бо ми бідні і хворі, лише вона пам’ятає про те, що нас треба оберігати, ось уже майже рік минув після того, як місіа Ракель пообіцяла зробити пожертву в пам’ять про Брихіду, й ось вам, нічого, але ні, вона не є поганою, вона просто заклопотана іншим, у неї стільки дітей і онуків, а місіа Інесіта вже перестала вдягатися по-модному, і ти із заплющеними очима перебираєш свій обважнілий від індульгенцій розарій, адже його тобі благословив Святий Отець. Не розплющуючи очей і не перериваючи молитви, ти подаєш мені знак легким порухом голови, що мені вже час покинути твою кімнату, залишивши тебе саму.

…І тодіііііііііі почулося скавучання псів у полі, мукання корів, ревіння биків, іржання коней, бекання овець, а черниці почали лякатися, бо в ту пору це місце було дуже відлюдним, що відбувається, що за невідомий нам страх відчувають тварини, що там коїться поночі, про що вони хочуть нас повідомити, що нам робити, хто нам пояснить, що ж таке тривожне тут відбувається… І тодііііііііі сталося найгірше: блискавки в небі осяяли схили гір, громи підземні струсонули й розкроїли землю, перелякані черниці стали тікати увсебіч із криками, не знаючи що робити, тому що весь цей будинок дрижав і мав от-от завалитися… І тодіііііііі черниці побачили посеред подвір’я її — вона схилилася на коліна і розкрила руки в подобі хреста…

Відтоді, як ти приїхала, вони чули цю історію тисячу разів, щоразу ти вплітаєш щось нове в основний сюжет, вигадуєш деталі й прикраси, які тримають у напрузі сиріток, які ніколи не втомлюються тебе слухати: видається, ніби й вони чекають на кінцевий синтез байки про дівчинку-відьму із сімейною легендою про дівчинку-святу, вам подобається слухати місіа Інесіту, яка така хороша, бо імітує іржання, мукання й гавкання, — як гарно це в неї виходить, ще раз, будь ласка, корову… і телятко… їм подобається, як вона розкриває руки у формі хреста, щоб підтримати стіни, які мають упасти, але не падають, бо та їх підтримує. Найвеселіше — дивитися, як місіа Інесіта починає тремтіти, наче землетрус: зіграймо в землетрус, сеньйоро, будь ласка, це так весело, — ви сидите на лавці під пальмою на подвір’ї біля вхідних дверей — Еліана, Фросі, Ірис, Вероніка, і Мірелья видираються на тебе, а ти трусишся і тремтиш, і вони також тремтять, перелякані катастрофою, тремтять від сміху, їхні тіла, руки й ноги перемішалися з твоїми кінцівками, аж доки Еліана випадково не наступає на Фросі: чуєш, товстухо, мені вже важко тебе тримати на собі, — шпилька, якою застібнуте кавове пальто Ірис, вколола мене, ти навмисно мене подряпала… гаразд, дівчатка, злізьте з мене, в мене голова йде обертом, ух, ну і спека, тепер, коли ми припинили гратися в землетрус, нумо разом прочитаємо «Слався, Царице» за душу тієї, кого бузувіри бажають забути, і благатимемо її про те, щоб вона змилувалася й розкрила нам правду… якась ява… якийсь знак… будь-яка неспростовна річ, за яку можна вхопитися, щоб не роздряпувати себе вві сні. Ви молитеся… заплющені очі… складені руки… покаянні голоси… вони слідують за твоїми молитвами, які ведуть їх путівцями твоєї віри… Слався, Царице, Мати милосердя… Амінь. А тепер «Отче наш», на завершення, — досить місіа Інес, зіграймо краще ще у щось, а потім помолимося, коли стемніє, вдень зовсім не хочеться молитися. А зараз пограймо.

— У що пограємо?

— У карти.

— Ні, в шашки…

— Ні, в переодягання…

— Ні, в перегони…

— Ні, дівчатка, я навчу вас грати у дещо інше.

Ти зупиняєшся. Ходіть за мною до передпокою, тільки щоб ніхто нас не бачив, бо це дуже небезпечна гра, Ірис, доню, ходи зі мною, не відходь від мене… Ти дивишся змовницьким поглядом старої, шпигуєш краєм свого закислого ока, твої руки перетворюються на лабети, а тимчасом сирітки сміються, наслідуючи тебе: ой, як страшно, якщо нас побачать, то покарають, — у передпокої нікого нема, хіба що Німенький десь там ходить, сирітки йдуть за тобою, імітуючи твою вдавану пильність, ховаючись за кущем брунфельсії[56], за гротом із цегли, за пілястрами в коридорі, і зрештою, живі й здорові, ви приходите до вхідних дверей. Сирітки сідають на лавку… Ти відчиняєш двері Ритиної кімнатки і, стоячи на порозі, запитуєш:

— Хто хоче почати?

— Я перша.

— Ні, я раніше сказала, я перша.

— Ні, хай краще першою буде Ірис.

— Гаразд.

Ірис підводиться, а решта споглядає за цим видовищем. Вона дуже товста, бо скоро я маю народитися. Вона слухає вказівки сеньйори:

— Дивись, гра полягає ось у чому: я набираю телефонний номер і починаю розмову. А ти маєш відповісти мені, так ніби ти на іншому боці дроту, а крім того безпомилково вгадати, з ким ти говориш.

На білому, немов зліпленому з тіста обличчі без макіяжу не видно ознак захоплення чи відрази — ні тобі так, ні тобі ні — тільки дівчата, що сидять на лавці, вигукують:

— Яка складна гра!

— Вона весела, от побачите.

— Це гра для дорослих.

— Я вам дам приз.

— Який? Який? Який?

— Пізніше дізнаєтеся, це чудовий приз…

— Прикраса…

— Сукня…

— Гроші…

— Канідром…

Ірис призи не цікавлять, вона стоїть посеред передпокою в очікуванні, що її розважатимуть, — тобі буде важко виграти, Ірис, я підказуватиму тобі з порожнини цього лурдського гроту, де нема ні Діви Марії, ні Святої Бернадети… Я проведу тебе, як проводив безліч разів раніше, під час твоїх прогулянок районом із Велетнем, на пустирі, у магазині журналів, коли тобі купували кока-колу і коли ти кохалася з послами, генералами, академіками, журналістами, доном Херонімо й Ромуальдо. Якщо ти скоришся мені, то виграєш. Тільки ти можеш виграти, бо тебе не існує: ні Мірелья, ні Еліана, ні Фросі, ні Вероніка виграти не можуть, бо вони існують, натомість ти — просто обгортка, тому не бійся, усміхнися Інес, скажи: гаразд, як добре, цей приз, певно, такий дивовижний і такий страшний, що я наважуся отримати його тільки з рук такої нікчеми, як ти. Ти бачиш, як усміхається сеньйора, набираючи номер… Іде гудок за гудком. Коли Ірис чує, як на тому боці взяли слухавку, вона морщить лоба й починає ходити сюди-туди передпокоєм, немовби все розуміючи й направду всім переймаючись. Ірис слухає і киває.

— Ало… Ало… Так, так, я хочу поговорити з ним, так, добрий день, як ваші справи, у нас усе так собі… Чого б я вам брехала, я більше не можу, я не знаю, що робити…

Ірис зупиняється навпроти дверей, розводить убік свої товсті руки, неначе демонструючи безсилля, й питає:

— Заради Бога, що відбувається?

— А відбувається те, що ви покинули нас у цьому святому домі, який перетворюється на мерзенний притон, тут більше не грають у настільні ігри, які принесла місіа Інес, просто заради розваги, ні, то був лише її початковий намір. Послухайте лиш, як так можна, зараз вони ставлять геть усе — пальта, покривала, поламані годинники, календарі, клітки з дроздами чи без, рвані парасолі, весь свій одяг, чайники, панчохи… Вони геть зіпсуті, мов подуріли…

— Не перебільшуйте…

— Ой не знаю, про це тепер пліткують, старі дуже злостиві, я не мала нагоди це перевірити, вони ховають від мене речі, часом мене огортає страшне почуття, що я не знаю й половини з того, що відбувається в будинку…

Ну ж-бо, Ірис, надуй щоки, насупи стурбовані брови, пройдися передпокоєм, заклавши руки за спину, твоє пальто довге, ніби сутана, твій вигляд помпезний, твоя стурбованість набуває рис вигадки, коли ти наполягаєш на тому, що цього не може бути, треба негайно покласти цьому край, а тим часом на лавці дівчатка спостерігають за комедією Ірис. Ти й далі говориш у телефонну слухавку. Ліктем ти сперлася на стіну. Ти переносиш вагу тіла з однієї ноги на іншу, ти не дивишся на Ірис, тому що зараз уся твоя увага на мікрофоні, який вловлює твої слова, ти зручніше його береш, перекладаєш слухавку на інше вухо.

— …найгірше з усього цього — це те, як вони говорять про місіа Інес. Я чую, як вони говорять за стінкою, їхній шепіт стихає, коли я заходжу в кімнату: вони кажуть, що місіа Інес завжди перемагає, тому що її оберігає блаженна, про цю блаженну в будинку говорять багато. Навіть забагато. Я більше не можу, якби мені сказали правду в обличчя, я б не почувалася такою безсилою, але їхні посмішки, їхні ухиляння, я не можу нічого з них вивідати, й вони оточують мене своїми брехнями, це ніби невидима хитавиця, яку я не можу подолати, саме тому, що вона незрима, уявіть лиш, вони кажуть… кажуть… вони постійно це кажуть. Кажуть, що місіа Інес змушує блаженну оберігати її у грі, і щоб вона її далі оберігала, вона влаштувала тут її культ, вона запропонувала, щоб тут зробили не Місто Дитини, а її святилище, з базилікою і прочанами, уявіть лиш, коли я чую, як вони читають молитви, які раніше здавалися мені невинними, мені стає страшно. Коли я бачу, як вони зрізають фіолетові лілеї, то я здогадуюся, що це щоби прикрасити якийсь образ блаженної, який вони десь сховали і якому потайки поклоняються.

Ірис різко зупиняється посеред передпокою. Вона волочить по підлозі своє темне пальто. Він нажаханий, розгніваний, його гладенькі очі широко розплющені, він здіймає руки, ніби намагаючись щось спинити й викрикує:

— Єресь! Це єресь! Щоб про це блюзнірство ніхто не дізнався поза межами будинку!..

— …і вона забирає все, що ставлять бідолашні жертви… Ні в кого вже немає ні покривала, ні шалі, ні жаровні, вони лиш хапають дрижаки в коридорах, дехто з них уже з бронхітом через те, що ходить напівголою, ви ж знаєте, які в цьому будинку протяги…

— І що вона робить з усім цим непотребом?

— Проти мотлоху старих вона ставить власні гарненькі речі: хутра, меблі, прикраси, сукні, витончені черевики, й оскільки вона весь час виграє, то ті цінні речі, які вона ставила проти мотлоху, вона зберігає для блаженної, так вона каже, здається, що вона чекає на ту мить, коли кардинали беатифікують блаженну…

— Але чому вона ніяк не збагне, що ця справа остаточно провалилася більше року тому?

— Не знаю. Вона спить на солом’яному матраці, бо сховала в келії всі свої хороші меблі й ковдри. Одягається, як жебрачка. Хороших речей у неї вже не залишилося. І вона й далі ставить найкращі з тих речей, які вона виграє у старих проти гірших речей, а коли виграє, то робить пакуночки з того, що ставила, каже, що то для блаженної… І ховає їх, і взуває капці, які щойно виграла, ще більш стоптані за ті, які мала до того, і надягає ще старіші панчохи, і ще дірявіші труси, вона знімає ті, які мала, пакує їх і ховає… для блаженної… Вона обставила свою кімнату старим мотлохом, а сама вдягається у дрантя, і з кожним днем це дрантя стає все гіршим, тому що вона міняє його щодня, щоразу, як я її бачу, вона нагадує мені іншу стару, бруднішу, злиденнішу, мені важко її впізнати, її келії ломляться від пакунків із власними речами й мотлохом старих… Виграє собі пару черевиків у гіршому стані, ніж ті, які на ній зараз, роззувається, взуває ті, що виграла, і ходить у цих нечуваних пантофлях…

— Нечувано! Нечувано! Яка гидота…

Ірис жестикулює, надувається, ніби павич, відчуває особисту образу за цей бруд, вона підбирає край своєї пишної сутани, щоб не волочити її по підлозі передпокою, яким вона походжає, а тим часом дівчатка аплодують Ірис за її комедію, ще трохи і цей важливий сеньйор припинить терпіти нинішній стан речей… Ти вішаєш слухавку… Ірис здувається і знову стає товстою дівчинкою в смугастому пальті, яке на неї завелике, ти дивишся на Ірис і питаєш її, що то за двоє осіб щойно розмовляли, але ти хитаєш головою, кажучи, що не знаєш, тому що той образ, яким тебе осяяло на кілька миттєвостей, уже розвіявся. Ти б могла говорити далі, якби я тобі підказував, могла б далі підтримувати цей нескінченний діалог: мені вона каже, що то речі, які їй подарували старі, й оскільки вона прийняла обітницю бідності, то мусить стати однією з них, вона вся брудна, вошива, одного дня на подвір’ї біля кухні Еліана на сонечку витягала їй гребінцем із волосся гнид… Нема сенсу це продовжувати. Відповідай Інес, Ірис. Ти знаєш, хто то. Ти знаєш, із ким ти бесідувала:

— Хто то був, Ірис?

Скорися мені, так ти виграєш приз, який мені так потрібен, відповідай, не дай мені перетворитися на тінь між цих мальованих скель, мені потрібен цей приз, ти маєш його мені виграти:

— Матінка Асокар і отець Бенітес.

Дурепа! Ти обмовилася… Дівчата ледь животи не надірвали від сміху через обмовку Ірис, яка здоровенна дурепа, коли ж вона навчиться, вона програла, Ірис Мателуна програла, місіа Інесіта, тепер моя черга грати в цю веселу гру, бо Ірис не виграла, бо вона ляпнула дурницю. Ти виправляєшся:

— Матінка Беніта й отець Асокар.

— Ба, тепер зовсім не смішно.

Ти змушуєш їх замовкнути своїми піднятими руками. Незважаючи на лахміття й воші, твої поплямовані руки зберігають владність господині, сеньйори у шубі наопашки, що приносила в дар скриньку, прикрашену золотою лілією. Вищі сили не в змозі проігнорувати такі довершені пожертви.

— Що ж, Ірис. Це твоя остання можливість виграти приз. Скажи мені, який я набрала номер. Що то був за номер?

Не вагаючись, ти кажеш: вісім, три, сім, два, дев’ять, один — я вкладаю ці цифри у твою тупу голову, щоб ти виграла цей приз, який мені так конче потрібен, кров, яку в мене вкрав доктор Асула, знову розливається моїми венами, я перестану бути вологою плямою на стіні, ти врятуєш мене, а може й ні, можливо, звук його голосу зменшить мене ще більше, аж доки я не зникну.

— 83 72 91…

— Молодець, Ірис. Бачите, дівчата, Ірис не така вже й дурна. Тепер твій заслужений приз.

— Що ви дасте їй, місіа Інесіта?

— Я хочу зіграти після Ірис, щоб також отримати щось гарненьке.

Вони чекають, що ти витягнеш зі свого лахміття якусь блискітку, камінчик, намистинку, прикрасу, але ні, ти відчиняєш двері Ритиної кімнатки.

— Заходь.

Ірис тобі скоряється.

— Набирай: 63 76 84.

Ірис набирає номер, чується гудок і ти сідаєш на лавку, біля сиріток, які сунуться, щоб тобі було місце. На тому боці беруть слухавку. Диво станеться, я почую його голос. Ми поговоримо.

— Ало… Херонімо вдома?

Зачекаймо, нам кажуть, що його зараз покличуть.

— Ось він, твій приз — почути його голос.

Ти відповідаєш із лавки чоловічим голосом під пильними поглядами сиріток.

— Ало, Херонімо. Як поживаєш?

— Інес.

— Так, слухай, Херонімо, я хотіла тобі дещо сказати…

— Привітайся хоча б зі мною. Мені не випадала честь почути твій голос відтоді, як ти повернулася…

— Облиш ці дурниці. Я маю повідомити тобі дещо важливе. Я добре це обміркувала за ті тижні, що провела в будинку. Я не хочу, щоб ні архієпископ, ні отець Асокар, ні будь-хто інший торкався своїми руками моєї спадщини. Я вирішила вдочерити Ірис Мателуну. Я залишу їй усе. Хай вона далі добивається беатифікації, хай вона не дасть знести цей будинок, щоб ніхто на ньому не наживався…

— Ніхто не хоче на ньому наживатися, Інес, заспокойся.

— Цей будинок страшний, Херонімо, я не можу заспокоїтися, тому що вона похована тут, у якійсь його частині, і я хочу її оживити, щоб вона не лежала в землі чи в глині стін: щоб ти знав, уночі зі стін моєї кімнати виповзають страшні обличчя. Я скажу матінці Беніті, щоб вона поставила в моїй кімнаті ліжко для Ірис Мателуни, щоб вона жила разом зі мною, ти й не уявляєш, яка я самотня, якби ти лиш бачив, як неприємно натискати кнопку дзвінка і чекати, поки хтось прокинеться і прийде до тебе: і так — три чи чотири рази щоночі… чи бачити їхні мученицькі обличчя, коли я буджу їх уночі й прошу зварити мені чаю, так, ніби це щось складне, звісно, тут треба довго розпалювати піч вугіллям, але зрештою, цей будинок і ці старі — мої…

— Вони там у тебе, певно, так само поз’їжджали з глузду…

Розгнівана Ірис кричить:

— Що ти хочеш сказати цим «так само»?

— Що я так само їду з глузду.

— Не бреши мені. Ти не це хотів сказати. Ти гадаєш, що вони так само з’їхали з глузду, як і я.

— Слухай, Інес… Нам стільки всього треба обговорити… Стільки всього особистого, тільки між нами двома… Що сталося?.. Послухай, Інес…

Ти підводишся і підходиш до Ірис із простягнутими руками, мабуть, щоб приласкати її. Ти готова дати йому будь-що, щоб вона тебе зрозуміла: твій голос м’який, слова огортають ніжністю, як і твої руки, тональність — пестлива, як поверхня твоїх долонь, — не чіпай мене, Херонімо, ти більше ніколи мене не торкатимешся.

— Мені вривається терпець, Інес.

— Від чого?

— Гаразд, оскільки ти гидуєш моєю ніжністю, скажу як є: твоя присутність у будинку загрожує проекту Міста Дитини. Все було майже готове, аукціон мав от-от статися, аж тут з’явилася ти…

— Так, у цьому будинку купа лотів із етикетками, що вже почали жовтіти.

— Я мав підписати папери щодо продажу землі за будинком і завдяки цьому на половину профінансувати будівництво, тому що та земля дуже дорога, а решту мав докласти архієпископ. Наступного місяця буде остання зустріч із потенційними покупцями і на ній вони поставлять ультиматум: або угода укладається негайно, або не укладається зовсім. Це цілком зрозуміло. Ділових людей не можна змушувати чекати так довго. Або ми будуємо Місто Дитини, або ні. Поки ти там, нічого зробити не вдасться.

— Так, я це знаю.

— І через це ти там?

— Через це і через інше.

— Яке «інше»?

Ірис відпускає слухавку, яка звисає на своєму дроті, й повертається обличчям до Інес:

— Ти гадаєш, що я дозволю, щоб святу землю продали? Ти збожеволів, Херонімо, якщо ти думаєш, що після всього того, що ти зі мною зробив, я дозволю тобі за моєю спиною позбавити мене цієї землі, на якій похована блаженна і яку ти разом із цим Асокаром хочеш продати тому, хто запропонує найбільшу суму.

Обличчя Ірис скривилося. Вона махає руками, її очі блищать бурим, жовтим, зеленим, але передусім бурим, тому що такого кольору її пальто, у них відбивається її гнів, вона махає кулаками — рішуча, запальна, готова захищати твою часточку вічності. Інес робить крок назад і заявляє:

— Ти маєш покинути будинок, Інес.

Вони ведуть одна з одною двобій. Ірис вибухає сміхом. Інес запитує:

— Чому ти смієшся?

— Якщо ти думаєш, що я повернуся до тебе…

У тебе опускаються руки. Уся твердість Херонімо розчиняється — він благає, його погляд сповнюється присоромленою м’якістю, його шия схиляється, голос солодшає:

— Інес… Якщо хочеш, я сам по тебе приїду.

— Ти кажеш мені це, щоб затьмарити мій розум своїми брехнями, ти переконана, що твій чоловік не має такого наміру, ти знаєш, що в Херонімо цей будинок викликає страх, хоч він каже, що огиду, але насправді це страх, ти переконана, що він ніколи сюди не приїде, бо сюди він відправляє в заслання своїх ворогів, які згнивають, перетворюючись на старих, що кашляють і грають у бриск; цей будинок повен людей, яких хотів позбутися Херонімо, тих, хто забагато знає про його життя, його махінації або його слабкості, тих, кого він хоче викреслити, бо вони стоять на його шляху… кажуть… кажуть, що вже понад століття Аскойтіа висилають у цей будинок тих, кого вони хочуть позбутися. Хто знає, можливо знаменита блаженна була не більше ніж неслухняним дівчиськом, яке треба було провчити… І щоб провчити її, і звели ці стіни з саману? Хто його розбере. Правду кажучи, Херонімо, я вже зрозуміла, що я — не більше ніж чергова твоя жертва.

— Як ти можеш так думати, Інес?!

Коли ти сказала це, твої очі наповнилися сльозами, які ти намагаєшся стримати.

Ірис вийшла з кімнатки Рити, разом із нашим страхом, нашою ненавистю, нашою заздрістю, нашим подивом і нашою любов’ю, закарбованими на її однорідному обличчі, з якого можна було зліпити що завгодно… Можеш бути певна, у цьому нас троє — я, ти й Ірис, наше єдине бажання — позбутися цього чоловіка, що постає перед тобою, тому що єдиний спосіб віднайти спокій — це знищити Херонімо, ми втрьох це знаємо, це написано на піднесених очах Ірис, які не припиняють на тебе дивитися, ви двоє плачете, розриваєтеся у схлипуваннях, і водночас із цим ми знаходимо прихисток в обіймах одна одної, присягаючи усім, нічим, невідомо чим, вірністю, все досягне свого кінця, усе йтиме лише вгору, і на вершині нам відкриється всеосяжна панорама, не плач, Ірис, не плачте, місіа Інес, не плачте, доне Херонімо, не плач, Інес, досить. Сирітки аплодують, коментують: як гарно тобі вдалося, Ірис, ти природжена актриса, і місіа Інесіта, звідки вона понабиралася таких діалогів, як це було весело, тепер моя черга грати, ні, моя, сеньйоро Інесіто, всі сирітки оточують тебе й Ірис, які схлипують в обіймах одна одної посеред передпокою, а тим часом у кімнатці Рити зі слухавки, що мотається [на] дроті[,] пролунав голос:

— Ало… Ало… Чи можу я поговорити з Умберто Пеньялосою?

26

З Умберто Пеньялосою поговорити не можна, тому що той, почувши це ім’я, утік коридорами углиб будинку. Умберто Пеньялоси не існує, він — вигадка, він персонаж, а не персона, ніхто не має хотіти порозмовляти з ним, адже всім відомо, що він німий. Його вразлива тінь сховалася в далекій кімнаті, заповненій купами розм'яклих від вологи старих газет і журналів. Німий, Німенький, не йди, не зникай, ти помреш від голоду, ні, де ти, Німий, Німенький, де ти, ми втомимося тебе шукати, бо ми старі й хирляві, а крім того боїмося протягів, не помри нам від голоду, Німенький, глянь, ми хоч і не знаємо, де ти, та все ж залишаємо тобі трохи їжі в коридорах, щоб ти попоїв, коли забажаєш, ніби собака, але тіні не здатні їсти, аж доки вони не наважаться стати кимось, а ця тінь, позбавлена імені, бажає розчинитися в інших тінях кімнати, зменшитися до розмірів газетного паперу. Тінь, що не має імені й не відчуває голоду, поволі зменшується, приховуючи свій страх, який не дозволяє їй возз’єднатися з іншими тінями й набути пласкої форми статті, затиснутої в кутку серед старих газет, страх зосереджується в його мізерності, він переповнює мене, робить мене нестерпним для самого себе, я нерухомий, я не відчуваю голоду, я зостався без голосу, без слуху і майже без зору… Майже без зору, але очі мої все ще зберігають свою силу, й через те, що вони її зберігають, ця маленька грудка, якою я є, неспроможна більше терпіти цей безвихідний страх, який стискає її, і я розумію, що настала мить, яку більше не можна відтерміновувати. Я маю народитися.

Одного ранку я прокинувся в ліжку Ірис, задихаючись від тепла її тіла і ковдр, — дивіться, старі, дивіться, учора вночі нарешті народилося немовля, дивіться, я більше не товста, дивіться, як воно плаче, як воно пісяє, я не знала, що народжувати дитинку так легко, — це нелегко, Ірис, але у твоєму випадку було легко, тому що це чудодійне дитя, тому ти нічого й не помітила, — гляньте, як добре все відбулося, дитинка майже не втратила ваги, — звісно, якщо немовля було на підході, бо вже давно минуло дев’ять місяців, а про яке б диво не йшлося, коли вагітність затягується довше, ніж на дев’ять місяців, то ходиш уся мов на голках, не знаєш, що думати і що робити, — та про які дев’ять місяців ти говориш, Ерно, то була чудодійна вагітність, тому нема звідки рахувати дев’ять місяців, це така дурниця — ці дев’ять місяців, ти зараз така, як Амалія, з цими дев’ятьма місяцями, яка так нічого й не зрозуміла, й саме тоді їй заманулося шукати того пальчика, тож тебе так само заберуть у божевільню, якщо ти не замовкнеш зі своїми дев’ятьма місяцями, хіба не бачиш, народилася дитинка. Яке ж у тебе худе й хирляве немовля, Ірис, які в нього сумні очі! Але ось воно. Без жодних сумнівів. Це хлопчик, Бой, гляньте, здається, ніби в нього є німб, маленький, але все ж німб. І мене одягають у шовки й тюлі зі скарбів Інес, які вона берегла для мене у своєму світі. У речі з верхніх ящиків, адже речі з нижніх мені ще замалі. Коли я почну зсихатися, Ірис потроху мені їх даруватиме, у міру того, як той відсоток, який від мене залишився, скорочуватиметься, я сідатиму на ті мініатюрні стільчики, спатиму на тих ліжках із позолоченого картону всередині швейцарського шале, де мене роститиме Ірис.

Усі обдаровують мене своїми поглядами й порадами. Раніше, коли я був лялькою Ірис, я на це не заслуговував. Мені дають смоктати груди, навіть побавитися з ними руками, але я не можу, адже мене замотано в пелюшки, й Ірис гладить і цілує мене. Вона сидить на багряному адамашковому троні в пресвітерії зі мною на руках, вірянки б’ють нам поклони, звертають до нас свої молитви, свої поспів’я, які вони тихо прошіптують, щоб інші старі не почули, адже вони такі заздрісні, вони запалюють свічки довкола нас, розставляють квіти, Інес така сама колінопреклонна, як і решта старих, які просять нас про різне, щоб мені минув ревматизм, щоб наступного тижня нам дали квасолі замість гороху, щоб Рафаеліто випустили із в’язниці, куди цього хлопчика запроторили за аферу, яку він начебто прокрутив, але ж хіба він міг таке вчинити, він же був такою хорошою дитиною, коли я його ростила, він мав біленьке волосся, ніби вусики в кукурудзи, ось дивіться, я зберегла його, щоб ви могли пересвідчитися: «Слався, Царице», щоб матінка Беніта про нас не розвідала, «Вірую», щоб із хлопчика виріс святий, «Отче наш», щоб він ніколи не покинув цього дому, — старі моляться, шиють і співають довкола нас, ми перенесли ліжко й колиску, ми всі переселилися до каплиці, адже нас, старих, стало так багато, що ми не поміщаємося в підвалі, ми молимося, але також і граємо в цьому казино, на чолі якого сидимо ми з Інес серед переклеєних і перефарбованих гіпсових святих — «Сальве» і «Кредо», а разом із ними стакани, в яких трясуться кубики, фішки на підлозі, бо столів нема, а тому, якщо нам закортить пограти, то тільки тут, тому що матінка Беніта не дозволяє нам грати на кухні допізна, бо тоді ми палимо багато світла, а архієпископ більше не надсилає на будинок грошей, щоб сплачувати рахунки, але місіа Інес, така добра й така захоплена Ірис, яку, як вона каже, звуть не Ірис Мателуною, а блаженною Інес де Аскойтіа, дає нам багато грошей, щоб ми виходили з будинку, закутані в шаль, якщо в нас іще залишилися якісь шалі, які місіа Інес не виграла в нас у канідром, і купували найдорожчі вінки з живих квітів, і свічки, багато свічок, і все решту, що потрібно нам для поклоніння блаженній, яка вижила і яку Інес нарешті знайшла, щоб усі ми були щасливими; такий худорлявий цей малюк, якого свята тримає на ручках, я гадала, що святі діти пухкенькі й біленькі, як на картинах, а цей чорнявенький, але це байдуже, головне, що це чудодійне дитя, зачате без плями гріха, як тут не статися диву, але ми нікому про нього не розповімо — така була порада Брихіди, й вона мала рацію, ми роститимемо його самі, й самі за нього все робитимемо: я буду його руками, ти — ротом, вона — ногами; який гарненький у мене хлопчик, — каже Ірис, — гарненький хлопчик у гарненької блаженної дівчинки, в яку не повірили в Римі, але ж ви самі на власні очі бачите, що свята вчинила ще одне диво, і її син стане найбільшим дивом з усіх, він допоможе нам подолати смерть, за його наказом ми не помремо, і коли на те буде його воля, він посадить нас усіх-усеньких, які йому служили, у білу карету, запряжену трьома парами коней із білими попонами, плюмажем і віжками, і відвезе на небо… чекайте, ви, невірні священники-єретики з Рима, одного дня ви не знайдете жодної з нас у цьому будинку, тому що блаженна разом зі своїм сином, який народився без жодного огидного втручання чоловіка, віднесуть нас на небо, але мені здається, Росо, що було б набагато краще, якби нас усі бачили, хіба вам так не здається, місіа Інес, щоб усі інші, заздрі від того, що дитина нас спасе, — отець Асокар, матінка Беніта, й усі сусіди — проводжали нас співами біля дверей будинку, і щоб нас передавали по радіо, наче месу чи футбол, а хлопчик, який трохи підросте, триматиме у своїх ручках білі віжки білих коней, а ми з нашими мішками за плечима сидітимемо в білій кареті, яка має бути просторішою, бо нас більше не семеро, як на початку, і здійматимемося догори крізь дощ із пелюсток, сумовито прощаючись зі всіма, адже всіх ми забрати не зможемо, дівчатка, ми би з радістю, але в кареті помістимося лише ми.

Ти найбільш затята новонавернена, в тебе вже все сплановано. Щойно помре Херонімо, всі його статки опиняться в тебе, й ти витратиш їх на служіння блаженній Інес де Аскойтіа, й відродиш цей будинок, який увіковічнить твоє ім’я, я знала, що, прийшовши сюди, я зрештою її знайду, а ця дитина, яку вона тримає на своїх руках, переконає їх там у Римі й осоромить нашого посла-комуніста при Святому престолі, так, я готова здійснити ще одну подорож до Рима, я піду на будь-які жертви заради блаженної та її дитяти. Після мого тріумфального повернення архієпископ буде змушений повернути мені будинок і зробити з нього святиню, де на золотому тлі будуть намальовані фрески з житія блаженної, де священнички і каноніки досліджуватимуть її дива й писатимуть про них, і про саму святу, щоб увесь світ про неї дізнався, а ще ми збудуємо кімнати, в яких житиме дитинка, блаженна й ви, ой, ні, нам не треба нічого, місіа Інесіто, хай нічого не зносять, хай нічого не міняється, доки дитинка не виросте, краще вам не летіти до Рима, доки хлопчик не підросте, залишайтеся з нами, ростіть його як належить, щоб він зовсім не рухався, туго змотаний у своїх пелюшках, аж доки не станеться дива й він не забере нас усіх на небо. Але звісно, нам треба дочекатися, щоб помер Херонімо і всі статки перейшли до вас. Треба позбутися його, щоб він дав мені спокій, щоб він не телефонував більше Ракель і не вмовляв її переконати мене поговорити з ним, якби ж ішлося лише про розмову, адже його існування поруч із нами завжди загрожуватиме нам тим, що змусить нас знову пережити… Геть, Херонімо, геть, хай твоя воля не зломить нашої. Йому бракує віри. Це я вам кажу по секрету. Його позірна побожність є суто політичною, не більше, а тому ми маємо дочекатися, доки Херонімо зникне, щоб звести Ірис на престол разом із її сином на руках, хай навіть кардинали мені заперечуватимуть, мені буде байдуже, якщо я володітиму статками Херонімо і зможу побудувати за них святиню, яка увіковічнить ім’я, яке вони хочуть поховати, а ви не надто переймайтеся, ви поруч зі мною, ви не помрете, дитинка вчинить своє диво раніше, ніж ви помрете, вона вознесе вас на небо, у місце, яке є таким самісіньким, як і це, проте нам усім треба чекати і, чекаючи, співати й молитися, а крім цього грати в канідром, у якому я позбавляю вас усього, старі дрижать від холоду в каплиці, вони не мають черевиків, я нагромаджую поруч із собою купу виграних речей, які я зберігаю для дитини, нічого собі — все дитині: пелюшки, а тепер і вата, одеколон, найдорожчий тальк, свічки, квіти, згодом у неї з’являться інші потреби, й можливо їй знадобиться одна з тих речей, які я виграю у старих, я весь час жовта сука, я не можу її позбутися, я змушена гасати нею горами, дорогами, полями, долати нею болота й озера, вона оживає в моїх руках, йдеться не про те, що мені кортить вигравати речі старих, бідолашні старі, навіщо мені здалося їхнє дрантя, як не для того, щоб вибирати з нього більш драну й вицвілу річ, ніж та, брудна й дірява, яку я зараз ношу, я не хочу вигравати, це сука змушує мене вигравати, біжучи доріжкою: один, два, три, чотири, калюжа, назад, два, три, твоя черга, Рито, тепер твоя, Росо, тепер моя, здоровенна тінь жовтої суки вібрує, біжить стіною, тимчасом як догоряють свічки і росте моя купа ганчір’я для дитини, напровсяк, адже жовта сука поневолює мене, примушуючи раз-по-раз вигравати, моя купа мотлоху, який віддають мені заплакані відьми, росте й росте, я не хочу їхніх нещасних талісманів, їх хоче сука, що біжить стінами ліквідованої каплиці, де на троні сидить Ірис із дитиною, а старі плачуть, вони змушені грати, вони, як і я, підкоряються суці, ми жадібні, наші руки виривають одежу, заволодівають поламаними годинниками, календарями семирічної давнини, капцями, панчохою без пари, купальною шапочкою малинового кольору, я виграла, я виграла, жовта сука знову виграла, тому що вона нездоланна, тож я кричу й вириваю в них із рук те, що вони благають у них не відбирати, і хоч я не хочу знущатися над старими, обкрадати їх, цього хоче жовта сука, я корюся їй, бо вона біжить, гавкає, виє на місяць і хлюпає по калюжах, один, два, три, чотири, п’ять, шість, знову моя черга, як вам таланить, місіа Інесіто, вона вже почала, п’ять, один, два, три, чотири, п’ять, тінь на стіні велетенська, старі не бачать, яка велика й жива тінь суки, бо вони бачать лише мою дошку і власний страх того, що я відберу в них спиці від парасолі чи знебарвлений шарф, лише це вони бачать: біжи, біжи, суко, Ірис, залиш свою дитинку, хай їй поміняють пелюшки, ходи до мене, зіграймо, що ти ставиш, гаразд, твоє пальто кольору кави, яке мені до вподоби, проти цих колишніх капців Роси Перес, кидай першою, чотири, один, два, три, чотири, тепер черга білої суки, один, два, не пощастило, тепер дошкою біжить синя сука, тепер червона сука, але жовта сука женеться невпинно, стираючи до крові лапи, тільки щоб першою досягти фінішу, і от я знімаю пальто кольору кави з плечей Ірис, мені байдуже, хоча й трохи шкода, що блаженній буде холодно, я намагаюся його в тебе вибороти, бо цього хоче сука, неважливо, що тобі холодно, Ірис, ти народила дитину, тепер ти без живота, ну добре, якщо ти хочеш, я зроблю тобі велику послугу, адже ти блаженна, завтра я дам тобі реванш, щоб ти спробувала відіграти своє пальто й тобі не було холодно, у твоєму ліжку з твоїм любим немовлятком, тобі має бути зовсім не холодно, немовлята добре зігрівають, коли сплять в одному ліжку з мамою, а мене вже нічого не зігріває, мої кістки стають усе холоднішими, холоднішими, холоднішими й холоднішими, і я не знаю, що ще зможе їх зігріти.

Я боюся саме цього, що твої кістки і твоя плоть захолонуть назавжди, чим беззаперечно засвідчать те, що пересаджені доктором Асулою у Швейцарії органи остаточно тобою заволоділи. Це означатиме, що цей процес, який зайшов уже так далеко, зітре тебе, вичавивши з тебе останню краплю тепла, яку Інес Сантильяна де Аскойтіа змогла сховати в ямці своєї долоні, замінивши його на сухість, із якою стискатиметься бородавчастий кулак Пети Понсе. Тобі лишилося мало, Інес, нам лишилося зовсім мало: те нужденне відчуття холоду, що дереться твоїми кістками, ніби бур’ян, що обплітає старі руїни, аж доки зовсім їх не проковтне, є свідченням наближення кінця, я залишуся замкненим у будинку разом із Петою, огороджений цими глухими стінами, до яких мене притискатиме стара, кажучи: дивися, я нарешті прийшла, ось я, я — твоя гротескна пара, я повернулася, щоб повторити ту ніч у Ринконаді й забрати те кохання, яке ти мені винен; щоб проникнути в ці мури, які тебе ув’язнюють, я погодилася на розчленоване існування на межі життя і смерті в банках доктора Асули, мої органи помістили в нікельовані машини, які постачали до них кисень, сироватку і кров, щоб вони могли функціонувати доти, доки вона не прийде по мене, і ти прийшла по Пету; Інес, я виснажена, докторе Асуло, я хочу зістарітися, дайте мені старі органи і шкіру, обличчя гарпії, скуйовджене сиве волосся, щоб я могла на дозвіллі розважатися зачісуванням і збиранням його у вузлик, який не претендуватиме на жодну елегантність. Ти вже так і робиш: ходиш розпелеханою і в самому лахмітті. Боїшся протягів. Ти стала такою ж брехливою, як і вони: кому, як не мені, знати, що те, що ти розповіла місіа Ракель, — брехня, якщо чоловіча сила дона Херонімо зникла після нашої ночі в Ринконаді, після того як я ув’язнив свої очі в цьому будинку, щоб він не міг насолоджуватися моєю заздрістю, я володію його силою, вона моя, я зберігаю її разом зі своїми рукописами в коробці під ліжком. Попри те, під час відвідин місіа Ракель ти призначила дону Херонімо зустріч наступного вівторка: вівторок завтра, вівторок нині, вівторок протягом усього тижня[57] — повторюють відьми, запалюючи пахощі, тому й ти, що остаточно перетворилася на відьму, обрала саме вівторок за день, коли він уперше переступить поріг цього дому: не знаю, яке лихо ти думала йому вчинити, адже на той час ти вже завершила своє перевтілення, а сухість і холод кісток наділили тебе владою старих, завдяки якій ти здатна знищити Херонімо своєю цілковитою потворністю.

Дитина не дасть Херонімо увійти в будинок. Я не можу дозволити йому ввійти, не можу дозволити, щоб його попелясто-сіра чи перламутрово-сіра рукавиця торкнулася мого ліктя, він міг би виринути з минулого, зодягнений у сірий жакет для перегонів, або з рукою в перев’язі та з бинтами, заляпаними моєю кров’ю, як на фото з «Ель-Меркуріо»[58] сорокарічної давнини, вирізку з якої досі зберігає Інес, ти не можеш принести в цей понівечений будинок свою пиху повноцінного чоловіка, чоловіка, якому нічого не бракує, й саме через те, що мені вирізали все, крім двадцяти відсотків, які постійно зменшуються, я відчую ностальгійний голос, який взиватиме до мене зсередини: ось воно, Умбертіто, вислужуйся, прохай про будь-що, він тобі це дасть, адже йому нічого не варто тобі це дати, адже твої прохання незначні, благай його, щоб він дав тобі гроші на купівлю будинку, щоб він знизив орендну платню за дім, у якому ми мешкаємо, хай він знайде тобі посаду, хай напише рекомендаційного листа, прохай його, захоплюйся ним, заздри йому, бо він має все, бо він і є всім, а ти не маєш нічого й сам — ніхто, і я б розлючено кинувся на нього, ніби голодний звір, так, я знаю, що якби дон Херонімо з’явився в будинку, сталося би щось жахливе, і це би знищило нас усіх, я б не стримався, якби мені довелося відчиняти йому двері, щоб він увійшов і побачив, що залишилося від Інес, мені б довелося сховатися, щоб він не побачив моїх очей в очах немовляти, у тих нетрях, де, як кажуть, мене знайшла якась стара, вони рятували мені життя, як і тепер, у цьому будинку, адже я немовля з таким сумним і таким одухотвореним поглядом, що я таки святий, кажуть старі, вам він потрібен, доне Херонімо, не заперечуйте, не відкидайте мого погляду, але й не приходьте в будинок, якщо ви спробуєте прийти, мені доведеться знову втекти на вулицю, щоб знайти вас, щоб примусити вас зникнути; як знайти союзників, хто допоможе мені не дозволити йому переступити поріг цього будинку, середа, четвер, однакові дні змінюються однаковими днями, у ті нечисленні вікна, які залишилися незамурованими, нагло падає ніч, ніби карта, яку швидко перевертають, і тепер видно лиш її сорочку, як і в інших карт у колоді, а тим часом інші старі грають у канідром у каплиці, поміж свічок у моїх ногах, довкола трону на пресвітерії, ці двоє тепер супротивниці, Інес та Ірис, сидять на підлозі, кожна зі свого боку дошки, старі зачаровані партією, знерухомлені захватом, який вони передають іншим, Ірис майже гола, тому що місіа Інес чи не все в неї виграла, їй холодно, вона розлючена, її зігріває лише її гнів, тому що вона вже не має ні пальта, ні сукні, ні черевиків, ні спідниці, весь її одяг лежить купою поруч із місіа Інесітою, яка така добра і така спритна в іграх, Ірис тремтить, струшує кубик у стакані, крізь отвори, в яких колись стояли вітражі, прослизає вітерець, зуби цокотять, обличчя завмерло у гримасі люті, вона викидає кубики на дошку, програє ліфчик, знімає його, Інес кладе його на свою купу, адже тінь суки виграла і їй належить право на ліфчик Ірис, цицьки якої трясуться, а старі кричать їй: не грай більше, Ірис, ти збожеволіла від гри, не будь дурепою, яблуко від яблуні, кажуть, що твій розстріляний батько згубив своє життя, граючи в монте, і тому змушений був піти на вбивство, я ніколи не чула цієї історії, я не знаю, чи це справді так, але кажуть… Кажуть стільки всього різного, ти знавісніла, Ірис, не грай більше, дитинко, заради Бога, ти вже й вагу власну програєш, вчора ти програла місіа Інес свою тарілку гороху, сьогодні — тарілку квасолі з хлібом, а ще весь свій одяг і стертий тюбик помади, припини, дитинко, заради Бога, іди до свого немовляти, воно рюмсає на багряній адамашці трону, хай інші пограють у канідром, хай інші пожертвують себе жовтій суці, яка роздягає нас щоночі, досить уже тобі, глянь на себе, я більше не можу позичити тобі свою шаль, навіть якби хотіла, а мені так гірко бачити, як ти сидиш гола навпочіпки біля дошки і тремтиш, але я тобі її не позичу, бо мушу берегти себе, хіба не бачиш, я одужую від ангіни, а я — від ревматизму, а я — від кривошиї, крім того ти граєш, мов навіжена, адже ненавидиш місіа Інесіту відтоді, як почала грати з нею у канідром, покайся святому, стань навколішки перед фігурою цієї святої, яку звуть Свята Брихіда, хоча вона геть не схожа на ту, яку забрала чорна карета і яку нам потрібно буде перенести на карету білу, помолися їй — але Ірис не молиться. Не молиться й Інес. Раніше Ірис була блаженною, тепер же вона просто її супротивниця, вона воліє позбавити її всього, чого ще вона хоче, що ще може поставити дівчинка, якщо в неї залишилися тільки брудні труси. Жовта сука весь час виграє.

— Гаразд. Що ти ставиш тепер, Ірис?

Ні, ні, кричимо тобі ми, старі, благаючи, щоб ти мала трохи розуму в таких речах, ти слабка, Ірис, застуджена, наші стурбовані обличчя гуртують нас у присмерку, ні, Ірис, тут ходить нечистий, май силу волі, не говоріть про нечистого, мені страшно, біля дошки горить лише одна свічка, Ірис сидить з одного боку, виваливши свої велетенські цицьки, які я можу лише смоктати, але не гратися ними, як Даміана, чи інші немовлята, які граються грудьми своїх мам, цицьки голі, соски тверді від холоду, поклади мені їх до рота, щоб я зігрів їх своїм шершавим язиком, тоді як вона, сеньйора, господиня, із картатою шаллю на плечах і розкошланим вузликом на голові, дивиться на Ірис і кидає їй виклик:

— Ну що? Що ти ставиш?

— Мою дитинку.

Спершу — коротка збентежена тиша, за нею — гамір: ти не можеш так учинити, Ірис, гівно ти мале, ставиш плід лона твого, який до того ж святе дитя, глянь, як воно, бідолашне, плаче, кинула його самого на адамашці й навіть пальцем не поворухнеш, щоб йому було тепленько в колисці, глянь, як у нього тече з носа, глянь, із якою журбою він на тебе дивиться, святі дітки все розуміють, от і він розуміє, що його мама поставила його проти жовтої суки на гральній дошці місіа Інес, яка є такою хорошою і щедрою сеньйорою, але в цьому будинку вона стала такою азартною, що вже не схожа зовсім на колишню себе.

А ти, Інес, споглядаєш мене, немовби зважуючи, наче вираховуючи мою цінність, щоб серед усіх своїх наявних варіантів обрати той, яким би відповісти на ставку Ірис — постав щось гарне, Інес, благаю тебе, щось вишукане, як-от твою норкову шубу карамелевого кольору, як-от твої перламутрові сережки, як-от право торкнутися твоєї плоті до того, як нею цілковито заволодіє Пета Понсе, постав щось, що би запевнило мене в тому, що я дорогого вартий.

— Згода.

— А ви що ставите?

Ти роззираєшся довкола себе, обмацуєш купу дрантя — ні, не це — усміхаєшся, підносиш руку до рота, ніби одна з тих старих, що намагаються цим жестом приховати відсутність зубів, і раптом ти протягуєш цей жест углиб і витягаєш свій протез, кладеш його поруч із дошкою, а сама зостаєшся з опалим і беззубим ротом, як ті, хто каже, що ми нічого не знали, місіа Інесіто, Боже мій, всі ми думали, що на ваш вік ви маєте такі хороші зуби, і ми пліткували про них, захоплювалися ними, це, певно, через те, що вона з дитинства добре харчувалася, а в нас, через те, що ми народилися у злиднях і, зростаючи, недоїдали, зуби почали псуватися ще у п’ятнадцять років, як в Ірис.

— Мої зуби.

Вирізьблені в темряві обличчя мовкнуть. У лахміття занурюються руки, блищать водянисті очі, що були свідками стількох подій, а тепер змушені стати свідками цього, коло мовчазних старих звужується поряд із двома, що стоять навколішки біля мого золотого трону, кожна з них зі свого боку дошки, жовта сука — це Інес, біла сука — Ірис, у стаканах калатають кубики.

— Починає та, в якої випаде більше число.

Ходить Інес — два, Ірис — чотири. Ірис починає. У білої суки знову чотири, один, два, три, чотири, біла сука — пластмасова, вона тримається на підставці з такого ж посполитого матеріалу, пальці Ірис переміщають її дошкою з простого картону, на якому криво намальовані будинки, пагорби й ріки. Інес випадає п’ять. Готова й нетерпляча жовта сука кидається стрімголов у забіг, один, і вона здіймає куряву на дорозі, два, і вона перестрибує живопліт, три, і вона зупиняється посеред калюжі, в якій виблискує місяць, щоб сьорбнути води, чотири, й вона підіймається пологим схилом угору, п’ять, і вона на подвір’ї ферми, вона біжить, не зупиняючись, біла сука залишилася позаду, а тим часом жовтої вже майже не видно, вона біжить як ніколи швидко, адже вона жадає мене, я належатиму їй, тому жовта сука так старається, вона хоче заслужити мене своїм видатним тріумфом — один, два, три, чотири, п’ять, шість — як вам щастить, місіа Інесіто, ходіть-но знову: чотири, один, два, три, чотири — я належатиму Інес, тому що жовта сука покладе мене їй у руки, до того як вони перетворяться на задерев’янілі руки Пети, які зроблять мене її бранцем, вона заволодіє моїм членом, і він гнитиме всередині її гнилої піхви, повної ненажерливих червів, жовта сука рятує мене він рук старої: біжи, біжи, жовта суко, виючи на місяць і переслідуючи його проміння, пластмасову суку вже зовсім не видно, старі репетують, стискають руки, читають молитви, вони вже не знають, за кого вони вболівають, але всі вони ставлять на місіа Інесіту, хоча бідолашній Ірис і холодно, нарешті я стану твоїм, хоча ти лише згадка про ту досконалу Інес, якої, либонь, ніколи й не існувало, але яка слухняно кориться жовтій суці, що прослизає між очерету краєм болота, ховаючись від десятьох небезпечних вершників, ця жовта сука, чия тремтлива тінь поглинає обличчя одних старих і тієї ж миті воскрешає обличчя інших, один, два, три, яка різниця, що випало тільки три, якщо залишилося зовсім трошки, місіа Інесіто, агов, Ірис, не труси так довго кубика, кидай, ой, лише два, тепер ви, місіа Інесіто, ви вже майже перемогли, один, два, три, чотири, п’ять, шість, назад, але їй ходити ще раз, бо випало шість — три, один, два, три, те, що треба, перемога, жовта сука жива й вона досягла фінішу, Ірис верещить, закриваючи обличчя руками, тимчасом як старі вітають місіа Інесіту, вони весело танцюють, поки Ірис перетворюється на безглузду оболонку, вона більше не блаженна, вона тепер ніхто, Інес підводиться, кóпає ногою власну вставну щелепу, яка губиться в одному з кутків каплиці, бере мене у свої нетерплячі руки, ніжність яких мені так знайома, вона — справжня блаженна, вона — чудотвориця, вона велично всідається на трон разом зі мною, старі схиляють голови, запалюють свічки, на нас падає дощ із пелюсток, куряться пахощі, це місіа Інес сотворила диво, це вона справжня свята, це вона господиня, завтра ж у цій каплиці ми почнемо славити її разом із Боєм, якого вона зачала без втручання чоловіка, але з допомогою блаженної Інес де Аскойтіа, в яку не вірять у Римі, бо вони там усі єретики, що не вірять у дива, всі вони комуністи, які не мають віри, як у старі часи; нехай відчинять двері каплиці, сповістіть усіх старих у цьому будинку, — наказує блаженна, — навіть тих, хто лише щось підозрював, — з усіх подвір’їв збігаються старі: босі, закутані в хустки, вони тримають у руках свічники й волочать по землі краї своїх фланелевих піжам, адже, незважаючи на свій вік, й попри те, що її не торкався жоден чоловік, вона народила цієї ночі в каплиці дитину, вони квапливо човгають, щоб не проґавити видовище, цілий легіон старих збігається коридорами й подвір’ями, щоб возславити місіа Інес і привітати її з чудом, це вона — блаженна Інес де Аскойтіа, яка приведе їх усіх до спасіння не просто в білій кареті, а в цілому кортежі білих карет, по одній на кожну стару, адже місіа Інес, кажуть, мільйонерка, й ми, наспівуючи, вознесемося на небо з усім нашим скарбом, у всіх нас, старих, сьогодні свято, адже нам тепер не вмирати, адже цього ми боялися, але зараз не варто страшитися тінистих коридорів і просторих порожніх кімнат, серед яких, певно, загубилася Ірис, її доля нікого не цікавить, бо ж тепер відкривається перспектива величі й розкоші, яка її не стосується, хай що там кажуть матінка Беніта, отець Асокар і навіть архієпископ, ми самі проводитимемо ритуали в цій каплиці, щоб блаженна Інес де Аскойтіа царювала над ними всіма зі свого золотого трону, тримаючи на руках дитинку, так, як на картинах. Хустки тих старих, що збігаються до каплиці, розвіваються на протягах у коридорах, ті, хто нічого не знали, чують нарешті з дрижачих вуст інших старих те, що вони так жадали дізнатися, тож вони біжать, щоб пасти ниць, подив осяює їх перед чудом воскреслої в лахмітті блаженної без зубів і зі скуйовдженими, як у них, пасмами, тепер усі співають, усі б’ють поклони, я впізнаю матінку Хулію, яка своїм лобом торкається підлоги, хор голосів читає нам розарій, а екстатична Еліана відповідає на «Отченаші» «Богородицями», аж доки Інес не каже: досить, я втомилася, я хочу відпочити, вже мабуть пізно. А поки я вкладатимуся, приготуйте мені дитину, як це роблять няньки в багатих людей, яким приносять до ліжка вже помитих і напахчених діток, щоб мамі залишалося тільки їх леліяти. Не раніше.

— Схоже, що й дитинка теж хоче спати.

— Він, певне, впісявся.

— Треба поміняти йому пелюшки.

— Перед тим як віддати його сеньйорі, треба поміняти йому пелюшки.

— Принесіть мені його до ліжка.

— То ви йдете спати?

— Так, я втомилася.

— Гаразд, тоді, ми одразу до вас, щойно він буде готовий…

— Я намагатимуся не заснути до його приходу.

— Ми зробимо все якнайшвидше.

— Просто помийте йому дупку.

— Хіба він покакав?

— Дайте я понюхаю… Фе, так…

— Яке паскудне маля.

— Більше поваги до дитини, Росо…

— Гаразд, на добраніч, сеньйоро.

— Добраніч.

І вони миють мене: сорок мешканок зібралося на церемонію, мені зголюють волосся на лобку й текстикулах, вони рухають моїм членом без огиди, бо знають, що він безглуздий: покладімо хлопчика на білу перину, а потім — на біле простирадло, одягнімо на нього комбінезончик, саме так ми покладемо його в ліжко сеньйори, йому це сподобається, тому що так діткам тепліше, тому треба всього його поголити, його худі ноги, підборіддя, з такою ніжною шкірою, як у місіа Інесіти, треба поводитися якомога обережніше.

У твоїй кімнаті темно. У нашій кімнаті. Під ковдрою з мого боку нашого ліжка ти глибоко й ритмічно дихаєш під впливом снодійного, яке ти не можеш припинити приймати щоночі, щоб хоч якось уберегтися від жахіть напів сну. Хоча ти цього й не знаєш, та цієї тихої ночі між саманних стін цього будинку, в цій темній кімнаті й у цьому теплому ліжку, ми витворимо магію моменту, що його ці мури замишляли від самого початку. Інес. Як ти походжала коридорами Ринконади! Твоя довга шия, твій, мабуть, занадто хриплий, проте незмінно теплий голос, твої довгі ноги, твоя маленька голівка, як у тебе падала з рук книжка, яку ти читала, напівлежачи на своїй кушетці… Видиво твоєї постаті зникає в присмерку коридорів, і я не в змозі його відтворити, твоя медова шкіра, твої карі, зелені, жовті очі, як ти ледь помітно схиляла голову, говорячи зі мною, як твоя усмішка злегка торкалася обрисів сміху, але ніколи до нього не сходила — ти тут, поруч зі мною в цьому ліжку, ти є втіленням краси, хоча тепер ти вже некрасива, але ти — це ти, ти все ще не Пета, яка вишукує мене з глибини твого тіла, яке все ще належить Інес і якого я зараз торкнусь, поки Пета ще не розквітла. Я відчуваю твій запах, але з ним відчуваю і запах старості, занепаду й хоті, який переможе твій власний аромат, я торкаюся твоєї шорсткої руки й одразу ж висмикую її, ображений цією шорсткістю, проте я зберігаю тишу, адже ти досі — Інес, я хочу бути під твоїм ліжком, в ореолі твого тепла, яке відновить у мені мою силу, що нею володію я, а не твій чоловік, дозволь моїй жазі перетнути захисний бар’єр тебе сьогоденної, дозволь мені бути голим поруч із тобою, дозволь мені стерти твою потворність, хижість, старість, божевілля, глупоту, шари твоїх масок, які ти ніколи не знімала, дозволь мені ще трошки стерпіти твій сморід, щоб віднайти в жахливій глибині твого запаху незмінну Інес, заховану під цією брудною руїною, дозволь мені викликати тебе таку, якою ти мала бути завжди, щоб моя сила впізнала тебе у твоєму теплі, яке пестить моє оголене тіло. Ти спиш. Я чую це. Шкода, що ти хропиш. Наші голови лежать на одній подушці. Якби ж я міг хоч трошки тебе омолодити, знівелювати роботу Асули, тоді, певен, я б не зміг залишитися осторонь від тебе, я би зміг зажадати тебе своїм тілом із такою же жагою, з якою тебе жадає моя уява, якби ж ти мала таку ж ніжну шкіру, як Ірис, такі ж пружні груди, такі ж гладенькі ноги, так, доне Херонімо, якби Інес усе це мала, ви б дізналися про мою чоловічу силу, яка є істиннішою за вашу, але ні, я не хочу принижуватися знову, я хочу полишити свою неволю, я хочу торкнутися краси, яка є красою по-справжньому, а не лише маскою із зів’ялої й поплямованої ветхістю плоті, сірих пасм і цього смердючого тіла під непраною нічною сорочкою. Але це ти. І цього досить. Я не хочу до тебе торкатися. Торкнися мене першою. Прагни мене.

Я беру твою сонну руку й торкаюся нею мого тіла. Ти маєш упізнати мене, Інес, прийняти мене хоча б тепер, таким, яким я є, ким би я не був — Умберто, Німеньким, старою, немовлятком, ідіотом, мінливою плямою вологи на стіні, я прокидаюся, бо ти мене торкаєшся. Сільська ніч зовні нас велетенська. У клітці без упину стрибає дрізд і дивиться на нас. Я прокидаюся, тому що твої шорсткі, але все ще не бородавчасті пальці торкаються мого члена, гладять мій живіт, крізь сон ти повертаєшся до мене, ти все ще Інес, ти зближуєшся з моїм голим тілом, яке за мить уже буде готове, щойно своїми беззубими вустами ти почнеш шукати мої згодні вуста. Твоє сонне тіло притуляється до мого, крізь сон ти лягаєш на спину, перетягуєш мене на себе, й нарешті я торкаюся тебе, мої руки опускаються на твої обвислі груди, і я вигукую:

— Інес!

Ти прокидаєшся.

— Херонімо…

Ти не сказала «Умберто». Ти промовила те саме ненависне слово, яке промовила Пета Понсе тієї ночі в Ринконаді, й у темряві перемішала та переплутала час, образи й виміри, які тепер знову перемішалися в моїй голові. До мене знову звернені ці склади. У такому разі я теж тебе не прийму. Я не знаю, хто ти, ти не Інес, я торкнувся тебе своєю чарівною паличкою й перетворив на беззубу гарпію, з глибин твоєї плоті на поверхню вирвалася стара, яка заволоділа тобою, з-за жовтогарячого виднокола повернулася відьма, прив’язана до стовбура, й утілилася в дівчинці — трансплантації доктора Асули й Емператрис. Тріумфували: тепер ти стара, тепер ти Пета, яка відроджується під моїм нажаханим тілом, набуває форми, стогнучи, відштовхуючи мене, але я не жадаю тебе, Пето, ти мені огидна, я боюся тебе, ти геть-чисто замінила собою Інес, ти знищила її, я не хочу торкатися твого червивого тіла, хоча ти і стогнеш, у темряві я втікаю від тебе й гублюся в мороці коридорів, у яких чути все хрипкіший і хрипкіший відголос твоїх криків жаху, то вже не твій голос, то голос Пети, голос старої, беззубі ясна, що благають про допомогу, тебе лякає смерть, Інес більше нема, є тільки Пета, яка нарешті змогла потрапити в будинок за допомогою доктора Асули, який перебрав її на Інес, Пета вищить: рятуйте, рятуйте, матінко Беніто, о Господи, рятуйте, я не можу ввімкнути світло, я боюся темряви, — дзвіночок, так, його дзеленчання чути в усьому будинку, це дзвіночок місіа Інес, — що трапилося з сеньйорою, яка благає про допомогу і плаче, — але вони не знають, що ти вже не місіа Інес, а Пета, і біжать на допомогу сеньйорі, що плаче і просить про порятунок, матінко Беніто, будь ласка, увімкніть світло, ти прокидаєшся у сльозах, сідаєш майже гола на край ліжка, кричачи, що хвилину тому тебе крізь ковдру мацав чоловік: мене зґвалтували, я більше не можу, я не змогла захиститися, бо снодійне занурює в дуже глибокий сон, — і вона більше не може, вона безсила. Може, вам просто наснився поганий сон? — питає матінка Беніта. А може, це було її первородним жахіттям? Ні, ні, це правда, матінко, гляньте на сліди, які залишили його пальці на моїх грудях, які він стиснув із такою силою, що вони мені заболіли, я прокинулася від болю, ні, місіа Інес, не треба мені нічого показувати, гей ви, старі, йдіть собі, краще, щоб вони нічого про це не знали, місіа Інес, вони такі пліткарки, всі йдіть спати, сеньйорі просто наснилося жахіття, так, так, матінко Беніто, будь ласка, хай старі підуть, але направду, місіа Інес, як мені повірити, що до вас у ліжко вночі прокрався якийсь чоловік, якийсь дегенерат, якщо в цьому будинку немає жодного чоловіка, не кричіть, заспокойтеся, візьміть води, щоб запити таблетку… Ні, ні, жодних таблеток, хто його знає, що вони кладуть у ті таблетки. Гаразд, місіа Інес. Бачите, як ви поступово приходите до тями? Через ваші ліки ви бачите ці страшні сни.

— Сни?

— А що ж іще?

— Невже ви натякаєте, матінко?..

— Жахіття.

— Ні, не на це ви натякаєте.

— А на що тоді?

— Що я божевільна.

— Місіа Інес…

— Звісно. Ви така ж, як інші. Усі гадають, що я збожеволіла, бо переїхала сюди жити. Я залишу цей будинок цієї ж ночі, я більше тут не житиму, мені страшно через те, що в такому святому домі трапляються отакі скандали, це вже остання крапля, і це все ваша провина, матінко Беніто, навіть не думайте заперечувати, ви ні за чим тут не стежите, бачили б ви ті речі, про які я вам розповім, коли звідси виїду, а я виїду, лиш уявіть собі, якийсь невідомий чоловік залізає у ліжко такої жінки, як я, звичайної старої, що прагне спокою, щоб провести свої останні дні в молитвах, розважаючи й допомагаючи мешканкам будинку, наскільки це можливо, принижуючись, щоб спокутувати власні гріхи, і що трапляється натомість, тепер я пригадую інші речі, які той голий чоловік робив зі мною в ліжку, так, він був повністю голий, не думайте, що в темряві я не бачила, як він утікав із моєї кімнати, не думайте, що я не відчувала його стегон поміж моїх, його… мене дрижаки хапають від однієї думки про нього, знову повернутися до рабства, із якого я, як гадала, звільнилася назавжди, той чоловік хотів зґвалтувати мене так, як ґвалтували мене щоночі впродовж мого життя, адже ніколи не було в цьому ні ніжності, ні пристрасті, ні кохання, матінко Беніто, лише зґвалтування, щоразу, від першої подружньої ночі, завжди нахрапом, проти волі, якась чужа істота залізала до мене під ковдру й примушувала переживати відчуття, відмінні від тих, які я хотіла переживати…

— Місіа Інес…

— Що?

— Не діліться моментами зі свого особистого життя, про що потім жалкуватимете…

— Я не маю особистого життя. Моє особисте життя було життям іншої людини.

— Гадаю, найкраще буде зателефонувати донові Херонімо, щоб він по вас приїхав.

— Так… Ні. Він у Ринконаді.

— Що ж тоді робити?

— Не знаю… Я йду…

— Як? Куди?

— Зателефонуйте Ракель.

— Гаразд, тоді я так і зроблю…

— Ні, не залишайте мене саму, благаю.

— Якщо хочете, я покличу одну з мешканок.

— Ні, прошу…

— Тоді Німенького…

— Гаразд, хай буде Німенький, покваптеся, я швиденько спакую валізу, а Німенький проведе мене до дверей, де я чекатиму на Ракель…

Ви притьмом вибігаєте в коридор, матінко Беніто, все серйозно, Інес збожеволіла, не може бути, цього не мало статися, вони не можуть обтяжувати мене ще й цими обов’язками. І звісно, ви дзвоните місіа Ракель, бідолашна Інес завжди мала ці манії, звісно, справжнє божевілля, вона каже: якщо до неї наблизиться дон Херонімо, вона викинеться з вікна, я зателефоную лікареві, щоб він негайно виїхав, матінко Беніто, треба відвезти її до санаторію, кажуть, вона була в санаторії у Швейцарії, так, вона була у Швейцарії, але вона лікувала не нерви, хоча тепер, після того що ви мені розповіли про сьогоднішній випадок, гадаю, що вона таки лежала в божевільні, а Херонімо не хотів про це нікому розповідати, ви ж знаєте, який він гордий, але я не здатна збагнути, як така жінка, як Інес, могла мати такі бридкі фантазії, матінко, я трохи затримаюся, гадаю, що швидка допомога приїде раніше, й лікарі зі швидкої допомоги, одягнені в біле, таки приїхали раніше, а Інес зі своїм несесером чекала заплакана біля дверей, і коли вона побачила їх, то почала втікати й верещати, але зрештою ми з лікарями й санітарами впіймали її, вони хотіли дати їй пігулку, але вона її виплюнула, марно намагатися зробити їй укол, бо вона може поламати голку, тож я допоміг лікарям і санітарам одягти гамівну сорочку на Пету Понсе, яка махала ногами, плювалася й кусалася, запевняючи, що вона не божевільна, що божевільні старі, що живуть у цьому будинку, що я бридка наволоч, яка залізла до неї в ліжко, й ми зав’язували на ній гамівну сорочку, вона кричала, щоб ми пішли подивитися на каплицю, якщо ми їй не віримо; які нісенітниці верзе ця нещасна жінка, — казав лікар, — бідолашна сеньйора, — зітхали санітари, я співчутливо кивав головою, матінка Беніта молилася зі сльозами на очах, а ми зав’язували гамівну сорочку, поки вона хвицалася, плювалася й кусалася; бідолашна сеньйора, бідолашна Пета Понсе, ув’язнена разом з Інес у її тілі, ти завершиш свої мирські поневіряння за ґратами божевільні, далеко від мене, далеко від того, що ти хотіла від мене отримати, під наглядом кремезних санітарів, цілковито зодягнених у біле, які тебе впокорять; коли ти дістанешся лікарні, то вже заволодієш тілом Інес абсолютно, а коли ти лежатимеш у палаті, одна з вас візьме гору над іншою, а може й ні, може, часом ти будеш Петою, а часом — Інес, або ж ви обидві житимете у злагоді в одному тілі, й диво доктора Асули справдиться, Пета буде подоланою, Пету зачинять у божевільні, адже ніхто не повірить у ті жахливі історії, які ти одержимо розповідатимеш, про те видіння голого чоловіка, який проникнув у твоє ліжко, і яким був я — я і моя сила, якою я не забажав із тобою ділитися, Пето, я відмовив тобі в ній і цим помстився і тобі, й Інес, яка відмовила мені у своїх вустах, так ніби я був занадто брудним для неї, тебе ж, Пето, ув’язнять у масці з плоті Інес, щоб ти більше не шукала моєї плоті, вас обидвох заберуть в одному тілі, я більше не боятимуся Пети і не жадатиму Інес, бо ви будете замкнені в божевільні, а я заховаю свою силу в коробку під ліжком, адже саме там ми, старі, зберігаємо наші речі.

їм таки вдалося зробити їй укол. Вона почала заспокоюватися. Її поклали на ноші: матінко, не відпускайте мене саму, поїдьте зі мною, будь ласка, мені страшно — ти благала, аж доки не заснула, а ви, матінко, виконуючи свою милосердну місію, піднялися разом із нею в білу карету швидкої допомоги, яка відвозить усіх до божевільні; коли ти прокинешся, то лежатимеш у білій кімнаті, де буде лише одне вікно, яке виявиться зовсім не вікном, а лише великою фотографією, хоча ти думатимеш, що то справжнє вікно, адже нам, божевільним, все ж роблять цю честь: вішають на стіну фотографію, щоб ми думали, що зовнішній світ — не вигадка. Ти вже ніколи звідти не вийдеш. Ніхто не повірить, що я, чи якийсь інший чоловік, був із тобою в ліжку, жоден чоловік не заліз би до ліжка такої старої, як ти, Пето, навіть я, хоча я наймерзенніший з них усіх; сміття, сміття, у цьому домі саме лише сміття, — каже отець Асокар, але мені довелося наважитися на зґвалтування, щоб позбутися тебе. Грець із Інес. Її вигадав я, щоб торкнутися краси, але в глибині цієї краси молодої Інес мешкала ти, весь час, цілими століттями, жива, ніби вогнище, мінлива, ніби вода, ти чекала на ту мить, коли я повірю в те, що тримаю у своїх руках красу, щоб ти її мені підмінила, як той касик, який підмінив дівчинку-відьму тобою, щоб ти замість неї понесла покарання, тож із глибини віків ти весь час намагалася вчинити протилежну підміну. Проте я тебе здолав. Якщо ти відьма, що сумнівно (хутчій за все, ти лише ще одна нікчемна стара), то я перехитрував і знищив тебе. Інес була тільки моєю приманкою. Це ти страждатимеш у неволі, знаючи, що я, якого ти жадаєш, далеко від тебе, і ти просто дивитимешся у світле вікно, яке спеціально розмістили дуже високо, щоб у тебе не виникало бажання втекти на мої пошуки чи роздерти нігтями оману тієї світлини. Тому завтра я замурую решту вікон, які ще не замурував у цьому будинку. Тепер жодне з них неможливо відчинити. Я замуровував їх так ретельно, що ніхто й не помітить, що вони колись існували, адже вночі, стоячи на риштуванні, я створюю рани на тиньку — пори, заповнені білою слиною, в яких плодяться павуки, і полущені шари старої фарби, які вдаватимуть запустіння. Я вже давно знищую вікна. Тож тепер настав час знищити його. Ти непокоїтимешся про стан твоєї бідолашної хворої дружини і не знатимеш, що вона — Пета Понсе. Я мушу знищити тебе. Моя уява — твоя рабиня, схоже на те, як тіло Інес було твоїм рабом, тобі потрібна моя уява, щоб жити, ми з Інес були твоїми слугами, геральдичними тваринами, вигаданими, щоб симетрично, з обох боків підтримувати твої героїчні пропорції. Її я вже знищив. Ти вже починаєш хитатися. Тепер я мушу знищити себе, щоб ти остаточно впав і розбився на тисячу уламків, які складуться у возик Німенького і які Німенький відвезе до свого подвір’я, щоб дощ, негода, вітер і бур’яни доламали і зрештою знищили їх ущент. Я маю чимало чистих аркушів, які чекають на те, щоб я написав на них твій фінал, я маю багато часу, щоб вигадати тобі наймерзенніший фінал, адже нарешті я в безпеці в цьому будинку, цієї ночі немає упорядчої присутності матінки Беніти, тепер може трапитися будь-що, після того як старі вичистили каплицю, не залишивши жодних слідів нашої присутності, й пішли спати. Завтра вони прокинуться зі свіжими головами, готові наново творити свій всесвіт, я змушуватиму їх танцювати за моїми замурованими вікнами — будинок знищено, не лишилося жодних отворів, ні щоб увійти, ні щоб вийти, будинок став імбунче, ми всі стали імбунче, в нас нічого не залишилося, я більше не боюся Пети Понсе, тому що матінка Беніта забрала її в білому фургоні, зав’язану в гамівну сорочку, вона стогнала, аж доки не замовкла, її ув’язнять у якійсь дірі в центрі землі, її забрав білий фургон, місіа Ракель, як жахливо, що це трапилося з нашою доброю місіа Інесітою, вони поїхали близько пів години тому, тож місіа Ракель так само їде навідати тебе в лікарню. Коли місіа Ракель іде, я знаю, що і старі, і сирітки вже повкладалися спати, щоб усе це забути. Я відчиняю ширму, яка тепер є єдиним отвором, який залишився в будинку, відмикаю вхідні двері й виходжу на вулицю.

27

Щойно годинник у дзвіниці собору пробив дванадцяту годину ночі. Спека на літніх вулицях переслідує мокрі від поту сорочки й голі плечі, що кидають на мить відблиск і відразу же зникають у темряві. Вогні в кав’ярнях у центрі міста не згасають, попри те що за столиками майже нікого нема: лише якийсь бородатий юнак нудьгує поруч зі своєю подружкою із гладеньким волоссям, троє чоловіків у синіх костюмах і з коротко підстриженими вусами, — ну це вже геть нікуди не годиться, коли вже збільшать зарплатню, — а ще незмінна пляшка вина, особи, які ніколи не стануть персонажами, теплі, безколірні, взаємозамінні люди, які не мають нічого видатного, — розмірковує Емператрис, ідучи за доктором Асулою між столами, забрудненими плямами від вина, рештками сендвічів, мухами, що живляться на брудних тарілках, зіжмаканими серветками, неонова вивіска блимає і от-от вимкнеться, — як тут жахливо, Крисе, байдуже, у нас немає часу, сядьмо за цей стіл і покличмо офіціанта в брудному піджаку.

— Два капучино.

Для публіки, що сидить на рябих кольорових стільчиках, завиває з гучномовця «Роллінґ Стоунз», але всім байдуже до закликів, потреб і скарг цих музикантів. Кава. За таких обставин потрібно прояснити розум, адже саме тут і зараз, у цьому кричущо вульгарному місці вони мають визначитися зі своїм майбутнім.

— Тікаймо, Емператрис.

— Куди?

— До Європи.

— Гадаєш, якщо Херонімо захоче нам помститися, він там нас не знайде? Ти мусиш зрозуміти, що Європа тепер не така й далека, як у твої часи.

— Ну звісно, з цими авіаперельотами в кредит…

— Безсумнівно. Крім того, зроби мені ласку і скажи: чому ти так боїшся Херонімо? Ми його раби? Чому він має мститися нам через те, що Бой утік? Яка в цьому наша провина? Ми можемо звільнитися від нього, коли нам заманеться. Знав би ти, як мені за ці п’ятнадцять років остогидли розмови з Бертою.

— Емператрис.

— Що?

— Зараз найкраща нагода, щоб поїхати. Усі наші статки — у Швейцарії. Вони з роками зростали і тепер вони величезні.

Доктор Асула чекав на завершення щорічної співбесіди, сидячи навпочіпки між акантів у парку навпроти жовтого будинку. Він бачив, як вони сміялися в бібліотеці, пили коньяк із пузатих келихів, курили, вивчали контракти, щоб узгодити зарплатню, як вони вимкнули світло, щоб подивитися слайди з буколічного життя в Ринконаді.

Виходячи, Емператрис сказала своєму кузенові: ні, дякую, цієї ночі не треба відвозити мене до готелю «Крильйон» на «мерседесі», ніч така тепла, і до того ж вона так давно не блукала містом… Їй хотілося би трохи повештатися цими місцями, які вона раніше так добре знала.

— Добраніч, Херонімо.

— Добраніч, Емператрис.

Вона перейшла дорогу на бік парку, і з акантів вийшов Крис. Він сказав їй лише два слова: Бой зник. Як? Коли? Не може бути. Розказуй, розказуй.

Що нам робити, Боже, що нам тепер робити? Він залишив якісь сліди, якісь знаки? Ні, нічого, всі в Ринконаді перекладають провину одне на одного.

Басиліо ледь не вбив Мельчора, коли той крикнув на нього: підор, це ти винен, це все ти, хлопець не міг далеко піти, хіба що на твоїх підорських плечах, — але то був не Басиліо, ніхто не знає, хто винен, Ринконада стоїть на вухах, потвори першої категорії вже спакували валізи, чекаючи на повернення Емператрис з їхніми щорічними зарплатнями, потвори другої і третьої категорій налаштувалися позаймати вищі посади, по селах, у яких живуть менш значущі потвори, почали ширитися чутки, і тепер всі вони чигають у кущах. Берта заявила, що гроші її не цікавлять, й поїхала геть, і Крис був певен, що та зі своїм поспіхом уже дісталася міста й годі її шукати… Казали, що на периферії Ринконади чиняться злочини, відбувають збройні напади, підпали, щойно нижчі потвори дізналися новину про зникнення Боя, то почали кидатися навтьоки, адже казали, що біля сараїв бачили нормальних людей, і що нормальні люди, дізнавшись про зникнення Боя, почали наступати, загарбувати їх, щоб заволодіти пасовиськами, поки є змога, тож курей у курнику й усе решту довелося залишити, тому що рай добігав кінця й треба було втікати, щоб тебе не наздогнала помста… Усі тікають, Емператрис, довкола розруха…

— А як же мої капелюхи?

— Думай краще про ті, які ми зможемо купити в Європі.

— Кажуть, тамтешні майстри вже не такі, як раніше.

— Облиш, Емператрис…

— Хоча, я думаю…

— Зараз не час думати, кохана, зараз час діяти…

Вона заплющила очі.

— Кохана.

Вона не відповідає.

— Уяви, яке в нас буде життя в Європі, на волі. Я ще не втратив усіх зв’язків із науковим світом: люди пам’ятають про мої досягнення в ім’я наукового прогресу. Відкриймо будинок відпочинку, елегантний санаторій у Швейцарії, куди багаті батьки відсилатимуть своїх дітей-потвор, а як трапиться якийсь цікавий клінічний випадок, я проводитиму пересадки органів. Із цими грішми, які ми заробили за всі п’ятнадцять років страждань…

— Мої улюбленці щойно дали потомство…

— Я вже не претендую на те, щоби бути в авангарді науки, як раніше. Але моїх знань достатньо, щоб зібрати першокласну команду.

— А я могла б нарешті відпочити…

— Ні, кохання моє, ти мені потрібна! Хіба не розумієш, що ти є частиною мого творчого життя і без тебе його не існує? Крім того, ти завжди була і завжди будеш активною жінкою, і ти потрібна мені, щоб керувати моїм закладом: я не маю кебети ні до фінансів, ні до роботи з персоналом… Лише тобі я можу це довірити…

— Це правда, Крисе?

— Присягаюся…

— І ми б могли брати довгі відпустки, коли все налагодиться й не буде серйозних проблем…

— Ми купимо віллу в Марбельї, про яку стільки пишуть у «Воґ»…

— Так, так! Там відпочивають усі beautiful people: Одрі Гепберн, Мариса Беренсон[59], Пенелопа Трі[60]… А звідки ти знаєш, що Марбелья зараз у моді? Хіба ти не сміявся з того, що свої знання про культуру я черпаю з «Воґ»?

— Іноді я гортаю його в туалеті… Уяви собі вернісажі Парижа, Марбелью — кажуть, вона дивовижна. Твій портрет малюватиме Клаудіо Браво[61]…

— Краще вже Леонор Фіні[62]… Вона мені більше до смаку…

— Гаразд, Леонор Фіні. А потім ми поїдемо в Іспанію… Сантильяна-дель-Мар, Сантьяґо-де-Компостела, ті зелені-зелені баскські містечка, звідки походять наші предки… Ми побачимо їх разом уперше.

Голос Криса, що промовляє до неї. Мужність його кам’янисто сухої кастильської вимови.

— Потрібне лише бажання. Ти сама так казала. Ми не раби Херонімо. Карлиця мовчить і на мить заплющує очі.

— Я хочу, щоб ти сказав мені одну річ, Крисе.

— Яку?

Її очі заплющені, її накладні вії зволожуються, вона простягає на столі руку, відсуваючи цукерницю. Крис бере її у свої лаписька і міцно стискає: запитання й відповідь німі, але ця мить каяття є необхідною.

— Емператрис, кохання моє, як ти могла сумніватися? Незважаючи на мої слабкості, на ті дурниці, які я вчиняв, головне через безділля, ти є і будеш єдиною жінкою в моєму житті. Летімо завтра ж, на першому літаку!

З усмішкою на обличчі вона розплющує очі, щоб поглянути в єдине око Криса, й розуміє, що столики в кафе довкола них заповнені людьми, які купками стоять у проходах, роздивляючись їх… Вони забирають руки, ховають їх, але ми й далі стоїмо в захопленні, майже не глузуючи, бо ми їх ледь розуміємо, ми оточуємо їх із Крисом нашою цікавістю однорідних істот, руйнуючи їх нашим подивом, поневолюючи їх, прив’язуючи до стільців нашим ступором, ми відмінні від Емператрис і Криса, але схожі на роззяву, що стоїть поруч із нами, бо жодна вада нас не видає, наші погляди знерухомлюють їх… Банківські клерки… Детективи… Міністерські чинуші… Незграбні кудлаті хлопці, яких треба посадити у в’язницю за революційні погляди чи педерастію — яка, власне, різниця… Якісь шльондрочки… Комівояжери, які щойно зійшли з потяга… Якийсь сліпий, якась жебрачка, карабінер у звільненні — наша цікавість знерухомлює їх. Емператрис вдається пробурмотіти:

— Ходімо.

— Так, ходімо.

— Крисе, заплати…

— Офіціанте!

Підходить офіціант:

— Скільки з нас?

— Хазяїн сказав, що ніскільки, дякую…

Емператрис підводиться й похапцем накидає на себе свою шубу «Емба М’ютейшн Мінк». У Європі їх просто називають шубами з шиншили. Так, сеньйоре, кажуть, що в крамниці «Евас» у Барселоні дон Карлос продає шиншилові шуби фіалкового кольору. Так, сеньйоре, я матиму шиншилову шубу фіалкового кольору. З моєю статурою вона буде мені не такою дорогою.

— Чому це?

— Ну, ви привернули стільки уваги, що про вас пішов поголос, і з вулиці почали сходитися люди, щоб на вас подивитися… Погляньте лише на ці столики, забиті вщерть о цій порі, всі щось п’ють і їдять, а в решті тутешніх кав’ярень ні душі. Тому кава за рахунок закладу… Емператрис хапає портфель і слідом за чоловіком пробиває собі шлях у натовпі цікавих, які вибухають оплесками, побачивши, як вони виходять, ні, Крисе, нікуди ми не полетимо, сховаймося в Ринконаді, якомога швидше, так краще, Херонімо ще рік нас не чіпатиме, а Бой на самоті довго не протягне, дозвольте пройти, не загороджуйте прохід, ні, це не цирк, які ще вам треба автографи, ходімо, Емператрис, я залишив машину за кілька кварталів звідси. Натовп цікавих стовбичить у дверях кафе, поки пара зникає вдалині вулиці. Дивакуватий жебрак із яскравими очима вчепився за ними, намагаючись щось велемовно пояснити рухами своїх рук; глухонімий, — сказала Емпер[атрис, дай] йому монетку, Крисе, як він огидно вдягнений, який нікчемний тип, який кволий, він хоче нам щось сказати — я артикулюю слова, які вони не можуть почути, жестикулюю, пояснюю необхідність позбутися Херонімо, нам усім потрібно його знищити, через це я прийшов, через це покинув будинок, щоб зустрітися з вами, щоб змовитися з вами, чого хоче цей чоловік, чому він нас не облишить, просто він у відчаї, так, я у відчаї, тому що в нас залишилося дуже мало часу перед тим, як Херонімо почне діяти; цей жебрак, певно, такий голодний, дивися, який він обідраний, обличчя прозоре, ніби в примари, глянь, як у нього трусяться ноги, — ви зупиняєтеся під ліхтарем, щоб допомогти мені, потвори виявляють свою милість, ви стежите за тим, як ворушаться мої губи, ви починаєте розуміти, як читати склади і слова, а згодом і цілі фрази на моїх німих вустах, ви розумієте, ви нажахано слухаєте, мені вже не потрібно стільки жестикулювати, ми говоримо, як довго ми говоримо, нам треба стільки одне одному сказати, ви маєте виконувати мої вказівки до кінця, пообіцяйте мені, що від його існування не залишиться жодного сліду.

— Берто…

Берта не відповідає.

— Куди це ти зібралася в такому вигляді?

Берта продовжує волочитися.

— Ти геть із глузду з’їхала?

Вона прямувала голою до подвір’їв Боя — скляні очі, розсіяний погляд, вона не реагувала на Емператрис, яка не вгавала її благати: яке неподобство, Берто, не з нашим жахливим кліматом, повір, я не хочу тебе образити, але візьмися за голову: ні ти, ні я вже не в тому віці, щоб ходити так, виставляючи себе напоказ… Берто… Берто… Неймовірно, гола, ще й волочиться по землі, як у часи Умберто Пеньялоси, і це ж вона, яка імітувала у своєму одязі стиль Емператрис і яка замовила собі електричний візок на кнопках, щоб без зусиль і з певною елегантністю переміщатися з одного місця на інше. Емператрис не бачила її голою ось уже… десять, ні… дванадцять років. Як вона зістарілася! Ну звісно, поролонові підкладки, ось Крисові наочний доказ того, що Бертині груди більше не ті добрі груди, які він колись знав… Хай він подивиться на оголену, в буквальному сенсі, правду. Вона робила це, щоб понадокучати Емператрис, своїй найкращій подрузі, своїй єдиній подрузі впродовж стількох років; відповідай, Берто, що тобі стукнуло в голові, твої руки втратили силу, щоб тягнути такі жирні литки, не ображайся на це, просто ти маєш якось відреагувати. Берта не образилася. Її велетенські руки гребли траву на галявині та жорству — послухай, Берто, — хапалися за сходинки, щоб піднятися із саду в коридор, тягнучи її хвіст, і, як у давні часи, вона тричі постукала у вхідні двері, які відділяли подвір’я Боя від решти Ринконади. Лікар і його дружина поглянули одне на одного, немовби кажучи без слів: вона втратила глузд.

Двері відчинилися. Басиліо, велетенський, голий і досі дужий, ніби гладіатор, відчинив їм усім двері до вестибюлю. Не дивлячись на Басиліо, Емператрис опустила ручку дверей першого подвір’я Боя, але двері не відчинялися. Вони були замкнені.

— У кого ключ?

— У мене, сеньйоро Емператрис.

— Відчиняй.

— Вам не можна заходити.

— Як це мені не можна? У цьому будинку я можу заходити, куди мені заманеться.

— Проходьте, сеньйоро Берто…

Басиліо відімкнув двері велетенським ключем і Берта прослизнула на подвір’я, не чуючи вигуків Емператрис: Берто, Берто, скажи мені, що відбувається, — а велетень знову повернув ключ у замку. Він повісив кільце собі на передпліччя: оберемок ключів звисав із нього, ніби браслет у рабині.

— Басиліо.

— Сеньйоро?

— Ти не хочеш пояснити мені, що це все означає?

— Не розумію, сеньйоро.

— Ну ти і йолоп.

— Тут нічого не змінилося, сеньйоро, зараз моя черга стояти на дверях…

Емператрис, дивлячись на нього з висоти своєї жаб’ячої статури, вигукнула:

— Віддай мені ключі!

Басиліо не віддав.

— І ти кажеш, що тут нічого не змінилося, Басиліо?

Двері відчинилися зсередини і з них вийшов геть голий Бой — його величезний владний член між хирлявих ніг, куці руки, опалі груди, важезний горб, що пнеться догори, обличчя з еліпсом рота, затиснутим між підборіддям і носом, нерозплющені, ніби в зародка, вуха і губи, електрична дуга блакитних очей, прихована за повіками ящірки… Емператрис уперше відчула, що цей електричний погляд обпікає, перетворює її волю на попіл. Бой привітався з подружжям:

— Так, Емператрис. Тут нічого не трапилося.

— Не розумію.

— Роздягайтеся обидва й заходьте. Я хочу про дещо з вами поговорити.

— Ще зарано роздягатися і… якщо чесно, я не готова.

Повіки гадюки, зморщені над цією могутньою синявою, примусили їх роздягнутися.

Щоб не думати про серйозніші речі, Емператрис міркувала про те, що в поспіху вона не звернула увагу на ту білизну, яку одягла, адже вона була зовсім несвіжа, особливо після такої довгої подорожі на автомобілі, крім того було вельми незручно роздягатися перед іншими, раніше було інакше, Бой так ретельно не вдивлявся, хай би яким хтивим він був, до того ж раніше вона завжди з’являлася оголеною, а Крис, Господи, ну й вигляд, яке пузо, не надто велике, але вже звисає над стегнами. На щастя, багато років тому вона наказала прибрати з вестибюлю нахабні очі дзеркала — вона б не витримала зараз дивитися на себе сьогоднішню — голу, куцу, головату, товсту, з обвислими тілесами. Принаймні вона себе не бачила. Бой кілька секунд покружляв довкола подружжя й заволав:

— Опудала! Ви настільки огидні, що це навіть не смішно, мені аж плакати хочеться. Починай призвичаюватися до голизни, Емператрис, тому що тут нічого не трапилося. Ходіть за мною.

Емпратрис щось пробелькотіла.

— Не розумію тебе, Емператрис, говори виразніше. Попереджаю, що це остання розмова, яку ми з тобою матимемо щодо окремих питань. Після цього ми поставимо крапку на тих безсоромностях, які ти вчиняла протягом останніх дванадцяти років.

— Безсоромностях?

— Так, безсоромностях, які вчиняла ти зі своїм чоловіком, із яким ви зрадили ідею мого геніального батька й експлуатували мене… Так, Емператрис, не лякайся, тепер я знаю, що означає мати батька, я знаю, хто мій батько, я знаю, що він задумав, і я знаю, що належатиме мені, коли мій батько помре, так, тепер я знаю, що означає володіти і що означає вмирати… Не лякайся, заспокойся, за п’ять днів за межами дому можна багато чого навчитися. Як я вже сказав, ми поставимо крапку: тут нічого не трапилося. Я змилостивлюся над тобою і не видам тебе моєму батькові. Я б міг це зробити, але не буду, адже це не вписується в мої плани.

Чому вони повернулися до Ринконади? Полетіти у Швейцарію було б так просто, вона ж може спокійно подорожувати з іспанським паспортом свого чоловіка. Беззвучні жебракові слова примусили її повернутися в це пекло.

— Я чекаю на твоє пояснення, Емператрис. Усі ці обличчя, які дивилися на нас у кафе…

— Усі ці обличчя, які дивилися на вас у кафе?

— Звідки ви знаєте?

— Тепер я все знаю. Я маю союзників за межами дому, й вони допомагають мені вчиняти мої задуми, адже тепер я знаю, що таке задуми: мої союзники — це ті, хто страждав зі мною протягом тих п’яти днів, які я провів зовні, ті, хто ототожнював себе зі мною, коли я захотів перетворитися на людину. Вони повідомили моєму батькові, що я втік, тож він приїде сюди, Емператрис, він пообіцяв, він хоче побачити, чи справді ти виконувала свої обов’язки з утримання мене в лімбі.

— Сьогодні?

— Не знаю, певно, за кілька днів, ти ж знаєш, що з роками мій батько повільно згасає…

— Господи, та Херонімо вже майже мрець!

— Звичайно, і ти з цього користуєшся. Я хочу про дещо тебе попередити. Мій батько приїде, але він не знає нічого про те, як твої злодіяння викривили його початковий задум. Зрозумій, твоя присутність у Ринконаді є необхідною… Лише один візит, один візит, який завдяки мені й тобі, бо ти мені допоможеш, триватиме довго, дуже довго…

— Але що тут робитиме Херонімо?

— А це ми ще побачимо. Якщо ти не хочеш, щоб я викинув на вулицю тебе, Асулу й решту потвор, де вас переслідуватимуть і насміхатимуться над вами, як тієї ночі в кафе, чи наді мною в барах, на вулицях і борделях, де мене не хотіла брати жодна з нормальних жінок, тому що, як вони казали, потвори — це демони, і вони приносять невдачу, тож навіть шльондри викинули мене на вулицю… І якщо ви не хочете, щоб я вас викинув і щоб цей рай було знищено, ви мусите зіграти в мою гру і скоритися мені. Я вже попередив решту про те, що збираюся стерти зовнішній світ. І якщо ти мені не скоришся, я розповім Берті, що ти фальшивка, що твоя нога ніколи не переступала порогу того аристократичного колежу, про який ти розповідала, про те, що хоч ти начебто і знаєш усіх у вищому світі, про тебе там ніхто навіть і не чув.

— Я помру від сорому, якщо Берта про це дізнається!

— Чудово. Я згоден багато про що змовчати, але ти мусиш зіграти в мою гру, бо ти моя бранка. Ми повинні знищити зовнішній світ. Ти, Асуло, маєш знову мене прооперувати, цього разу ти маєш вирізати ту частину мозку, в якій містяться всі мої спогади про ті п’ять днів, проведених назовні, і після цього зшиєш мене, нетямущого й чистого, як у старі часи.

— Це буде важко…

— Але можливо.

— Так, можливо.

— Має значення лише те, що є всередині моїх подвір’їв. Решта дістанеться вам, робіть із цим, що захочете, мені до того байдуже, я віддаю тобі все, Емператрис, я дарую тобі Ринконаду й решту всього: нехай ти, Асула, потвори першої категорії роблять усе що заманеться з моїми статками, коли помре мій батько, якщо ви дозволите мені знову стати абстракцією. Після п’яти днів, проведених зовні, мене більше не цікавить життя. Один поет сказав: «Жити? Що означає жити? Хай замість нас це роблять наші слуги»[63]. Ви — мої слуги. Ви проживатимете те, що відмовляюся проживати я. Тепер, коли я пізнав реальність, мене цікавить лише штучність.

— А він?

— Хто: мій батько чи той інший?

Емператрис завагалася перед тим як відповісти:

— Херонімо.

— Якби я мав такого ж сина-потвору, як я, то зробив би те саме, що він зробив зі мною. Я бачив, як він ішов одного ранку вулицею, одягнений у світло-сіре, тримаючи в кулаку рукавичку. Тому мені потрібен твій скальпель, Асуло… Тобі й Емператрис я віддаю все, що я успадкую, якщо ти зможеш вирізати з мене ті дні. Пересади їх комусь іншому, щоб він міг пережити моє жахіття. Після цього я замкнуся в моїх подвір’ях, у яких ви зберігатимете початковий порядок.

— А Херонімо?

— Він приїде. Уже скоро. Мої друзі вже нашіптують йому на вухо найбільшу спокусу, на яку він поведеться…

— Що саме?

— Що в мене може бути дитина. Що, пройшовши крізь браму пекла потворності, його рід нарешті очистився. Я хочу, щоб ти провів операцію якнайшвидше, Асуло. Це все заради того, щоб ви могли підтримувати існування мого лімбу. Ви йдете чи залишаєтеся?

Вони мовчки на нього дивилися.

— Якщо хочете, можете йти.

Емператрис заплющила очі, її пухкі рученята лежали одна на одній на її колінах. Вона і її чоловік заперечно похитали головами. Бой промовив:

— Чудово. Тоді пора готуватися. Та істина, яку я для себе вигадав, буде справжньою істиною, і я помру без жалю, бо забуду, що таке смерть. Емператрис, приготуй мені якнайбільше «найтовстіших жінок у світі», щоб усі були однаковісінькі, саме лиш тіло, а ти, Асуло, зазирни до своїх рецептів кашок зі смаком ванілі й негайно почни їх мені давати, від сьогодні я не їстиму нічого іншого — товстунка за товстункою, кашка за кашкою — пожива, яка забезпечуватиме правильну роботу мого організму, й більшого я не прагнутиму.

— Але ж Бою!

— Що, Емператрис?

— А він?

— Хто?

Карлиця заплющила очі й голосно та пронизливо закричала. За секунду вона заспокоїлася.

— Відчуваєш це, Емператрис?

— Що?

— Біль від бажання доторкнутися до того, до кого не можна торкнутись.

— Це він тобі все розповів?

— Він.

— Що ж коли приїде Херонімо?

— Не знаю, але коли він приїде, я буду сімнадцятирічним Боєм, про якого він мріяв. З однією лише відмінністю: доки він не поїде геть і я зможу лягти на операцію, під час якої Асула виріже мені тих чотири дні, все буде фікцією — буду вдавати я, будете й ви. Після цього, коли батько поїде й Асула мене прооперує, я віддам вам усе, щоби ззовні ви підтримували існування моєї істини.

Доктор Асула підвівся.

— Я не буду брати участі у злочині.

— Хто говорив про злочин, Крисе? Не будь дурнем, хороший мій.

28

— Це він усе тут так поприкрашав?

— Він…

— Зрештою, він мав хороший смак. Умберто був розумним. Це помешкання напрочуд затишне. Тут можна прожити ціле життя…

— Ось спальня.

— Хай сюди принесуть мої валізи.

— Я думала, ти поселишся в моєму помешканні…

— Не знаю. Побачивши все це, мені захотілося зупинитися в помешканні Умберто.

— Ви… Як вас звати?

— Басиліо, сеньйоре.

— Принесіть мій багаж і розвішайте мій одяг у гардеробі, а я тим часом візьмуся за інші справи.

Вони вийшли на терасу, з якої відкривався розкішний краєвид: басейн, кольорові парасолі, в’язи, магнолії, араукарії й евкаліпти парку, а вдалині — гірський кряж.

— Я вже й забув, як тут гарно.

— Надзвичайно. Крис постійно каже…

— А це що? Бібліотека. Мій Клод Лоррен. Як давно я його не бачив! Це ніби знову зустрітися зі старим другом, якого давно вже не бачив, і запитати себе: а як я весь цей час жив без його товариства? Це неабиякий Клод, це надзвичайний Клод, таких Клодів більше ніде не знайдеш… А це той стіл із горіхового дерева, за яким він писав…

— Хіба то можна було назвати писанням?

— Шкода. Таланту йому було не позичати.

— Насправді він ніколи нічого не писав, Херонімо. Він усе роздумував про те, що збирався написати, й часом, коли ми всі збиралися ввечері в теплому колі друзів, він розказував нам про свої проекти.

— Зрештою, гадаю, це на краще. Одним із недоліків Умберто було вважати мою біографію цінним літературним матеріалом.

— Так, він щось про це казав, але після того все пішло шкереберть. Умберто не мав потягу до простоти. Він відчував потребу викривляти нормальне, немовби щось змушувало його мститися й руйнувати, і через це його початковий проект настільки ускладнився і деформувався, що він сам неначе назавжди загубився у своєму уявному лабіринті, сповненому темряви й жахів, лабіринті, який був тривкішим за нього самого й решту його персонажів — летких, мінливих, таких, які ніколи не мали людської подоби, а лише маски, костюми акторів, грим, який розчинявся… Його одержимість і його ненависть були важливішими від реальності, яку він мусив заперечувати…

— Цікаво, Емператрис. Ти, виявляється, хороша літературна критикеса…

— Після стількох років, проведених із ним.

— Звісно. Але, послухай, головною проблемою цього бідолахи була його потреба, щоб я мав певну духовну цілісність і велич, якої в мене нема, й через це в нього виникло те згубне бажання вигадати мені біографію… А, Асуло, проходьте, який я радий вас бачити, сідайте, Басиліо, склянку віскі для доктора. Затишний дім, чи не так?

— Мій дім так само гарненький, кузене.

— Так, твій смак хороший, але в ньому немає принадливості. Ти завжди була бідною, твоя мати працювала в телефонній компанії, якщо я не помиляюся…

Емператрис почервоніла: що б там не казали, але її мати була видатною дамою.

— …але твій смак завжди на чомусь ґрунтувався. Смак Умберто ж, навпаки, був цілковитою вигадкою. Але годі про нього, є ти й Асула, які допомагають усьому цьому триматися…

Усе було так, як він хотів, — запевняла Емператрис, — ніщо його не розчарує: результати проекту, який він їм доручив, були, щиро кажучи, феноменальними. Що йому хочеться — відпочити чи побачитися з сином?

— Ні… Я трохи стомився. А також зголоднів.

— Тоді ти, напевно, хочеш побачитися з ним після обіду?

Херонімо, повагавшись, сказав, що хутчій ні, насправді він був геть утомлений і сьогодні радше би прогулявся парком, який викликав у нього стільки спогадів, познайомився з місцевим людом або влаштував собі гарненьку сієсту і розпорядився підготувати йому терасу, щоб провести решту дня там. Мабуть уже завтра, так, завтра із самого ранку…

Але наступного ранку він розпорядився, щоб йому запрягли коня. Він виїхав на ньому, лише щоб проїхатися алеями свого маєтку, довкола озерець, порослих очеретом, повз хатинки робітників, де тепер жили потвори третьої, четвертої та п’ятої категорій… Хороша робота, Емператрис, вітаю, розумний захід перестороги — оточити будинки непроникним кільцем із потвор, — сказав їй Херонімо під час вечері: шкіра його благословенного обличчя почервоніла від сонця.

— Емператрис…

— Що?

— У мене виникла забаганка… Забаганка маленького хлопчика…

— Яка ще?

— Мені пригадався той білий манхар[64], який колись у Ринконаді варила у своїй мідній каструлі Пета Понсе, той манхар зі свіжоздоєного молока. Стара проводила цілі вечори, помішуючи вариво в каструлі, і, як наслідок, цей смаколик трохи відгонив димком від спалених гілочок, а молоко виглядало ледь звурдженим… Словом, я раптом згадав, і мені його захотілося…

— Херонімо! Це ж геть просто. Я завтра ж розпоряджуся, і післязавтра ти матимеш його на сніданок…

Херонімо все відкладав свої відвідини подвір’їв Боя. Живучи серед радісних потвор, які плюскалися в басейні, тренували удари ключок у гольфі, слухали Петулу Кларк зі своїх програвачів «Транс-Ошеанік», натирали тіла кремом «Амбре Солер», щоб як слід засмагнути, гортали останній випуск «Парі Матч», щоб дізнатися, з ким збирається одружитися Ґунтер Закс, Херонімо немовби вирішив трохи відпочити, й Берта не змогла втриматися від спокуси й почала подавати йому дуже недвозначні сигнали. Усе — повороти на алеї, обсадженій велетенськими гортензіями, кути, під якими перетиналися коридори — усе нагадувало йому про дружину. Емператрис не вгавала запитувати про Інес, її коштовності, вбрання…

— Усі її речі лежать під замком.

— Де?

— У домі духовних вправ Боговтілення Ла-Чимби.

— А, в родинній капеланії.

— Так. Там цілі келії заповнені її речами. Їх там, либонь, пожирає міль.

— Шкода, що цьому всьому настане кінець!

— Кінець?

Велетенський Херонімо завмер перед Емператрис. Їй було страшно дивитися на нього, такого красивого, з усе ще густим білим волоссям. Бути поруч із ним, дивитися на нього було все одно що зненацька зіткнутися в кав’ярні з тією публікою, яка руйнує в тобі найінтимніше… Дивлячись на нього знизу вгору, карлиця відчула запаморочення.

— Кінця не буде.

— Але ж ти не вічний.

— Хіба?

— А як?..

— За ці кілька тижнів, які я так чудово провів у Ринконаді, я думав про те, що це все не має закінчитися. І що Бой має одружитися, і нічого не закінчиться. Не знаю, можливо, це смак білого манхару, приготованого Петою Понсе, викликав у мене нестримне й раптове бажання мати онуків.

— А як же ми, кузене?

— Хіба ж я не платив вам щедру платню ось уже бозна-скільки років? Я певен, ви зможете дати собі раду.

— Є речі, яким не можна дати ради грошима.

— Це дурне кліше.

— Не будь таким певним.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Ми також твої жертви.

Це було тим словом, до якого вона хотіла прийти.

— Жертви, Емператрис?

— Так. Жертви. Поки ми оберігаємо твого сина собою, своєю потворністю, він король. Ми — реквізит: кольорове тло, лаштунки, головища з пап’є-маше, маски. Якщо забрати це в головного героя, який народився на сцені, щоб грати короля… Що ж, він упаде в безодню. Реалізувати твій проект було не так легко…

— Ти намагаєшся його захистити.

— Так. Не забувай, що я раз на рік виїжджаю звідси. І цей щорічний виїзд щоразу поглиблює моє бажання назавжди залишитися частиною реквізиту з кольорового пап’є-маше. Ти хочеш забрати його з собою і знайти йому наречену?

— Не знаю, я досі нічого не знаю. Я хочу його побачити. Мені дуже цікаво його побачити. Завтра.

Щойно Херонімо вклався спати у вежі Умберто, Емператрис і доктор Асула порадилися з потворами першої категорії й пішли будити Боя. Вони розповіли йому подробиці батькового проекту — одружити його з потворною кузиною, щоб у них понароджувалися діти й онуки, поселити його в місті, познайомити його зі світом політики, бізнесу й товариством джентльменського клубу. Він хоче, щоб Ринконаді настав кінець.

Бой довго сміявся. Ринконаді не настане кінець. Він про це подбає. Якщо вони, потвори першої категорії, допоможуть йому, він подбає про те, щоб вони й далі жили в цій схованці. Щойно Херонімо втрапить йому до рук, ніщо вже не зможе знищити Ринконаду; світ із пап’є-маше, про який згадувала Емператрис, перетвориться на реальність, і їй самій більше не буде потреби нікуди виїздити. Перед страхом повернення до світу, якого вони не пам’ятали і про який бажали не згадувати, вони заприсяглися коритися Бою в усьому, тому що потрібно було шукати союзників і забувати незгоди заради збереження свого світу в тому вигляді, в якому він замислювався. І нехай ніщо йому не загрожує. Херонімо не має на це права. Вони не були готовими стати його інструментами чи персонажами у світі, який йому забагнулося знищити, тому що він може, тому що він щось там згадав, тому що з’їв білий манхар чи відчув страх або ностальгію… Адже йому просто набридли його ігри, немов божкові, який ніколи не переріс свого фривольного й уседозволеного дитинства, у якому всі старі іграшки, які зістарює і знищує його нудьга, мають постійно мінятися на нові… Він наче атеросклеротичне божество, що вчинило дурницю, сотворивши світ і не вберігши себе від небезпек, які могли зародитися всередині його власного творіння… Ні, ні, це знущання, вони не готові були приймати те, що одного дня він спалить їх, ніби старі костюми, ігри, фішки, дошки й маски, вони не дозволять знову вигнати себе у те місце, яке називають реальністю, адже всі ці роки, після того як Емператрис поверталася з відряджень і відлежувалася кілька днів у ліжку, вона щоразу розповідала жахливі історії, він не може виставити їх за двері у негоду, про яку вони вже забули; ми не хочемо зникати, ми не хочемо, щоб Ринконаду було знищено — вони будуть разом із Боєм, що б він не робив. Хай він наказує їм. Вони готові на все. Вони будуть його слугами, якщо він пообіцяє захищати їх від цього пекельного батька, який знищить їх, якщо його син не захистить їх від цього сеньйора, який вважає себе володарем цього світу, через те, що він його вигадав. Бой може на них покластися.

Незважаючи на свій вік, голий Херонімо все ще зберігав досконалу архітектуру власного тіла, так ніби роки проминули його, не знайшовши недоліків, які можна було підкреслити. Побачивши, як він заходить на перше подвір’я Боя, карлиця заверещала, ніби від справжнього болю, втікаючи, схлипуючи, ігноруючи волю Херонімо, який грізно наказував їй грати свою роль і не перегравати, адже, зрештою, йшлося лише про те, щоб вдавати страх у присутності Боя, а Боя ще не було. Але карлиця з криками бігла по коридору, сповіщаючи всіх про те, щоб вони втікали, щоб були обережними, що раптом нізвідки з’явився цей страшний чоловік. Берта стогнала, скрутившись, ніби ящірка в агонії, позаду квадратного куща, за яким не було де сховатися, але й не відводила зачарованого погляду від постаті, яка крокувала подвір’ям, дружно їх докликаючись. Мельчор намагався відігнати його гілляччям. Басиліо кидав у нього камінням. Меліса сховалася за п’єдесталом горбатого ефеба, кричачи Боєві, щоб той утікав, щоб рятував себе, якщо є змога, адже відбувалося щось незрозуміле і страшне. Побачивши Херонімо в кінці коридору, Бой рушив у його напрямку й зупинився на відстані десяти кроків. Зі щирим серцем він ретельно вдивлявся в нього близько хвилини, пожираючи очима кожну деталь цієї яви… Ні, це неможливо, він затулив долонями очі, розвернувся й побіг углиб будинку, репетуючи через незрозумілі емоції: хай його заберуть звідси, хай він піде, Емператрис, чому ця істота викликає в мене почуття, яких я ніколи не мав, і до яких мене не готували, і чому це я плачу від переляку, хоча не знаю, що таке переляк, Мельчоре, Басиліо, поясніть мені — це відраза, сеньйоре, це огида, сеньйоре, це страх, сеньйоре, ми теж це відчуваємо — страх від присутності такої чудернацької істоти, яка може бути небезпечною — що означає небезпечна — заспокойтеся, сеньйоре, ви звикнете, усі маємо звикнути, крім того, здається, що він не злий, ні, він злий, його злість така виняткова, що викликає страх, заспокойтеся, сеньйоре…

Того дня Бой більше не наближався до свого батька.

Увечері, коли підліток уже спав, у їдальні Емператрис (куріпки були навіть смачніші, ніж у дитинстві) Херонімо похвалив її й решту за переконливість їхньої гри. Він сказав, що на мить навіть злякався, що Басиліо поцілить у нього каменем. Емператрис запевнила його, що камені, які кидає Басиліо, завжди влучають у ціль, — комедія, гідна кіноекранів, — сказала Берта, така досконала була акторська гра.

— Не аж так ми грали, кузене…

— Тобто ти хочеш сказати, що я справді огидна почвара?

Гості засміялися у світлі лілових свічок. Стіл був прикрашений квітами лілій. Емператрис була зодягнена в чорне, а плечі її прикрашала легенька бірманська шаль, теж лілового кольору.

— Ну що ти таке кажеш, кузене! Хоча, може, це й правда…

— Невже?

— Розумієш, коли ми перебуваємо всередині, на подвір’ях… Правила вигаданого тобою всесвіту існують так довго, що нам більше не доводиться грати, ну принаймні мені…

Усі підтримали її.

— …і нам не потрібно вдавати страх перед твоєю потворністю, тому що там усередині ти справді перетворюєшся на потвору.

Херонімо осушив келих вина.

— Пречудово. Для початку дещо некомфортно, але з часом, гадаю, я звикну. Можливо, й він так само звикне й до мене. Не знаю, мені цікаво з ним познайомитися, поговорити з ним.

— З часом, поступово, коли ти вивчиш його мову.

— Звісно.

— Здолати його неймовірну чутливість, призвичаїти його до твоєї присутності, яка є для нього незвичною у світі, де незвичного не існувало, в будь-якому разі, це все триватиме протягом певного часу…

— Що ви мені порадите?

— …запастися терпінням.

Щодня, і щоразу довше, ніж напередодні, Херонімо, роздягнувшись у передпокої, залишався в подвір’ях Боя. Щодня о певній годині гола Берта влягалася своїми старими інертними тілесами на визначені сходинки, спиралася на пілястри, волочилася стежками вздовж підстрижених кущів квадратної форми, в супроводі свого кота з гіпертрофованою головою. Щовечора «найтовстіша жінка у світі» надавала підлітку його дозу задоволення. Щоранку доктор Асула оглядав Боя — усе було єдиним ритуалом. Тричі на день Емператрис приносила йому їжу, присмачену ваніллю… Щодня Мельчор… Щодня Басиліо… Розписаний графік, чітке дозування… І ось тепер, невідчутно для Боя, але щоразу на кілька хвилин більше, щоб він не збагнув появи нового елемента, голий Херонімо походжав коридорами, байдужий до того жаху, який його присутність викликала в істот, що розбігалися з його шляху. Зрештою, він звик до того, що часом у нього влучав камінь, кинутий Басиліо, що іноді на його обличчі залишалися сліди від ляпаса Мельчора чи подряпини на стегнах від нігтів Берти, настрашеної його появою. Бой спостерігав за ним іздалеку. Та все ж спостерігав. Ще один крок уперед — казали вони вечорами в кімнатці Емператрис, задоволені розвитком стосунків батька й сина.

— Він відчуває до мене цікавість.

— Пречудово, це початок.

— Тепер нам треба досягти того, щоб він до мене наблизився, щоб відчув принадливість моєї потворності.

Наступного дня, як вони й задумали напередодні ввечері, сенатор удав, ніби задрімав на лавці під променями сонця, помітивши, що Бой стежить за ним із вікна. Аргументи брата Матео змогли подолати відразу підлітка, й той наблизився до батька, щоб ретельніше його вивчити — братові Матео доводилося притримувати Боя, який дивився на величну дрімоту Херонімо. Бой заплющив очі. Він лише вдавав, що дивиться: образ його батька закарбувався болючими шрамами по той бік його повік.

— Бачите, сеньйоре, не такий він і страшний.

— Ще й який страшний… Ще страшніший, ніж іздалеку.

— Якщо ви добре поміркуєте, то зрозумієте, що він насправді кумедний… Подивіться, скажімо, на цю сміховинну монотонність його пропорцій, на цю рівну спину, на цю шкіру, вкриту такими однорідними й дрібними порами, яка нудна її текстура, який банальний колір… Не кажіть мені, що це не кумедно, він же ніби надута повітряна куля…

Бой щосили зареготав і цим розбудив Херонімо. Скорчившись від сміху зі сльозами на очах, він тримався рукою за живіт і показував кривим пальцем на батька: твоя правда, Матео, він не страшний, дивися, як він терпить мої удари паличкою, як смішно смикати його за волосся — встань, іди — дивися, як він виконує накази, який він рівний, які в нього однакові кроки, яка довга шия, який же він кумедний, ось що означає сміятися, я не знав, як це — сміятися, але мені це подобається, ні, я не хочу, щоб він ішов, хай він від нас не тікає, я хочу, щоб ця потвора залишилася тут, щоб я з неї сміявся, я хочу, щоб він пострибав. Стрибай! Ще раз!

Ще! Тепер на одній нозі! А тепер хай побігає, подивіться, як він бігає доріжкою, як він важко дихає, як же весело, приведіть мені «найтовстішу жінку у світі», щоб він ліг із нею в ліжко, подивимося, чи зможе він щось зробити, диви, Емператрис, диви, Матео, диви, Берто, диви, Мелісо, як ця потвора вертиться з товстункою, він нічого не може з нею зробити, дивіться, який він там у нього зморщений і зіщулений, ніби стара рукавичка, не те що мій неймовірний член, який твердне від найменшого стимулу.

— Трохи дискомфортно.

Херонімо зробив ковток свого досконалого дайкірі-фрапе, такого, якого вміла робити лише Емператрис. Він відкусив брецель — смачнючий, з Америки, ну звісно ж, у неї все імпортне.

— Але в чому річ, кузене?

— Ну, по-перше, у моєму віці вже важко скакати, і, чесно кажучи, коли ви оточили мене й почали вдавати регіт… Що ж, за таких умов важко зосередитися, to make a good job of it…

Емператрис ледь не вдавилася від сміху, запевняючи присутніх, що те, що сказав Херонімо, не піддається перекладу і що ніхто з них не зрозуміє wit її кузена, шкода, що його не буде на святкуванні її дня народження, тому що він би точно був the life of the party.

— Чому б це мені не прийти, якщо ти мене запрошуєш?

— Умберто ніколи не приходив на наші вечірки.

— Але то був він…

— Бал-маскарад. Я влаштовую їх щороку. Не знаю, чи тобі сподобається, адже ми запрошуємо туди таку купу народу: крім потвор першої категорії туди прийдуть потвори другої і третьої… Не знаю, чи тобі буде до вподоби така мішанина людей.

— Не існує нічого, чого б не можна було приховати хорошим костюмом.

— Тоді ми на тебе розраховуємо?

— Ще б пак!

Його запевнили, що бали Емператрис були просто неймовірними, в них завжди була своя тема, минулого року, до прикладу, тема була «Швейцарське шале», й усі повдягали картаті спідниці, шкіряні шорти, а дім Емператрис, її будуар і салони були прикрашені штучним снігом й едельвейсами на вікнах.

— Було дуже весело.

— Бачив би ти Басиліо в тих шортиках і в капелюшку з пером…

— І Мелісу, яка отримала приз за найкращий йодль.

В інші роки темами були «Альгамбра» і незабутня «Лікарня». Цьогоріч Емператрис вирішила обрати темою «Двір чудес». Вона звелить прикрасити свій дім і сад у стилі зруйнованого монастиря, й усі запрошені будуть перевдягнуті на пелехатих і хтивих старих, на голодних жебраків, калік, пономарів, злодіїв, ченців і черниць… Вони змагатимуться за найвишуканіше дрантя, за найкращу стилізацію вбогості, на стінах будуть намальовані плями від вологи, полущений тиньк, щоб вони могли блукати вузькими коридорами й уявними подвір’ями поміж обвалених стін і колишніх каплиць й віддаватися нестримним оргіям, адже навіщо стримуватися, якщо всі носитимуть маски нормальних людей, понівечених хворобами і добитих бідністю — ніхто нікого не впізнає.

Цієї ночі, після того як Херонімо пішов спати у вежу Умберто, потвори першої категорії пішли порадитися з Боєм. Той був пригнічений. Було очевидно, що він щось приховував. Емператрис веліла йому зізнатися, бо якщо в такі моменти не зізнаватися, всі плани зруйнуються. Бой пробурмотів:

— Докторе Асуло…

— Так?

— Я хочу з вами проконсультуватися. Ви зобов’язалися вирізати з моєї голови ті жахливі п’ять днів, за які я все пізнав. Адже так?

— Так.

— Мені треба, щоб ви вирізали мені й мого батька. Ви можете вирізати мого батька, докторе Асуло?

Лікар замислився.

— Цей образ, мабуть, уже глибоко засів у вашому мозку… Це справжня пухлина, яка пустила коріння й почала утворювати метастази… Не знаю. Якщо я за це візьмуся, мені доведеться вирізати значну частину вашого мозку, і тоді у вас, певна річ, залишиться лише тінь свідомості, ви житимете немов у присмерку, у лімбі, який мало чим відрізняється від смерті, яка все не наставатиме, ви будете живим, але…

Бой затулив обличчя руками. Усі почули його схлипування. Потвори перезирнулися. Як його втішити? Ніхто не поворушився. Ніхто не наважився запалити сигарету чи промовити слово, аж доки Бой, прикриваючи обличчя, не промовив:

— Я хочу бути схожим на нього. Асуло, врятуй мене… Забери в мене скільки завгодно мозку, перетвори мене на овоч, але виріж його з мене…

Наступного дня Херонімо сказали, що Бой виявив неабияке бажання поспілкуватися з ним, але для цього щоденних візитів до подвір’я о певній порі вже недостатньо, потрібно було переїхати жити до нього всередину. Бой розпитував про нього. Часом він прокидався вночі з криком, вимагаючи, щоб йому привели його потвору. Херонімо з радістю погодився: перспектива того, що за кілька днів він зможе поговорити зі своїм сином, хай навіть про найбільш рудиментарні речі, наповнювала його радістю, адже до найбільш рудиментарних речей у житті людини належить, серед іншого, і розмноження. Звісно, до Боя потрібно було приходити голим. Басиліо дивився, як Херонімо роздягається в передпокої, після чого відчинив йому двері, дав увійти, а затим замкнув двері на два засуви, ланцюжок і ключ. Тієї ночі таємна рада зібралася на терасі Умберто. Бой сидів в оточенні потвор. Потрібно було прискоритися.

— Ти підготувала документи, Емператрис?

— Так, усі.

— Передай мені їх… І чорнило, щоб підписати. Один, два, тепер копії, генеральне доручення і сім копій до нього… Ця писанина так утомлює… Ці документи менш важливі. А, мій заповіт, усі мої статки передаю в користування кооперативу або товариству, головою якого буде Емператрис, яка бере на себе зобов’язання зі збереження та розширення околиць Ринконади шляхом створення різноманітних рівнів потвор…

Наступного дня, коли вони випадково зустрілися біля ставка з Діаною, підліток дозволив батькові заговорити: він сказав йому, що нехай, що він згоден його вислухати, але лише за умови, що той буде стояти навкарачки, ніби тварина, і що в такому, і тільки в такому положенні він може з ним говорити; Херонімо почав казати йому, що він його батько — але я не знаю, що таке батько — і що його мати… що таке мати… цьому хлопцеві треба все пояснювати, ще й стоячи в такому положенні чи чвалаючи за ним, ніби пес, коридорами, намагаючись усе пояснити, тимчасом як Бой не те що не розумів, а відверто реготав зі сказаних слів. Дійшло до того, що він розвернувся, подивився під ноги, після чого позіхнув і пішов геть.

Щойно Бой зник, Херонімо підвівся. Він став оббігати подвір’я в пошуках Емператрис, щоб розповісти їй про зрушення у їхніх стосунках — не надто успішних, але все ж зрушеннях. Коли він спробував наблизитися до карлиці, та закричала:

— Відійди, ти мені огидний, не торкайся мене, не наближайся до мене, не розумію, чого це Бою так до вподоби ці почвари, від них лише клопіт.

Емператрис відмовлялася його чути. Херонімо здалося, що карлиця вже перегинає палицю. Та він згадав слова, які одного разу сказала йому його кузина: що коли вони перебували всередині подвір’їв, вони не грали, а реагували під впливом правил, установлених ним та Умберто стільки років тому; вони не були вільними, а діяли в межах певних реакцій, визначених Херонімо. Він вирішив, що цієї ночі він поїде… Що він тут робив, принижений і скутий, зрештою, хіба не зачекалися на нього його крісла із сірого оксамиту в бібліотеці жовтого будинку навпроти парку… Боя можна легко відправити в якусь клініку, після чого можна буде розігнати цю потворну мішуру… чи машкару… Він був зморений, раптово відчувши неймовірну втому від цього всього; йому було напрочуд некомфортно, що з його віку насміхалися, що його примушували ходити накарачках, що йому наказували мити шибки, підмітати нескінченні коридори, порожні кімнати, галереї й подвір’я, забивати дошками двері, тинькувати стіни, спалювати старі газети, відчищати брудний зад грайливій Венері, робити піруети, тікати від зграї кульгавих безхвостих коростявих і безвухих псів із неробочими лапами, палаючими очима посередині гіпертрофованих голів, небезпечними іклами, з яких струменіла слина, коритися будь-якій із цих потвор, яких, зрештою, — так-так, чого мені їх боятися, — я можу розігнати, коли мені заманеться… Щодня я збираюся сказати Емператрис, що досить із мене цього фарсу і що я вас усіх позвільняю, та мені ніколи не вдається з нею поговорити, я втомлено падаю на ліжко й бачу вві сні потвор, які мене оточують, я бачу їх після пробудження, я вже й не знаю, які потвори зі сну, а які з реальності, жахливі обличчя зі здоровенними носами, важкими щелепами, ротами, повними зубів, усі вони втомлені від сміху, бо потвора насправді я, про це вони мені кричать удень і вночі в незнайомих коридорах, у яких постійно з’являються незнайомі потвори, хотів би я принаймні зустрітися з тими потворами, яких знаю, але ні, то, певне, мій сон, у якому я бачу коридори, обплетені павутинням, і якщо це сон, то цілком природно, що мої друзі-потвори, ті, що з яву, не можуть потрапити до мого сну, щоб звільнити мене, врятуйте мене від цієї гонитви, в якій мені кричать, що я блазень для всіх довкола, я вже не пригадую, де вихід, мені не знайомі ці коридори й ці подвір’я, їх нещодавно тут встановили, якби я знайшов вихід, то міг би вмовити Басиліо мене випустити, але Басиліо нема, тут вештаються лише схожі на Басиліо люди, його кузени, брати, дядьки, які є подібними до нього, але не ним, тому що вони відповідають мені лише грубощами, коли я благаю їх: Басиліо, відчини, я дам тобі все, що захочеш, тільки дай мені вийти, — але це не Басиліо, бо він кидається в мене камінням, яке ранить мені груди, ці горби, ці хворобливо білі обличчя, голови бульдогів, монструозні велетки переслідують мене перевальцем, все це мої власні почвари, яких я знаю на ім’я і з якими я розмовляв, і які мені відповідали, але зараз вони глухі й німі, тому що єдине, чого вони хочуть, — це переслідувати мене, щоб я врешті втомився, упав на ліжко й заснув, не встигнувши попередити Емператрис про те, що вже досить, хай вона облишить ці ігри, хай усі схаменуться, — але вони переслідують мене й уночі, втомлюючи мене на день прийдешній, стираючи в мені все, крім бажання благати про милість чи хоча би — про перемир’я, але мені цього не дають, вони верещать, кричать, лупцюють мене, глузують із мене, я підношу до обличчя руки, щоб намацати його риси, щоб упізнати їх, хай навіть це будуть звичні риси потвори, так, так, так, я визнаю, що завжди був бридким, що я ніколи не обіймав поважних державних посад і що мене ніколи не любили гарні жінки… Жодних рис цього чоловіка вже не залишилося. Я зупиняюся, спітнілий, захеканий, і бачу перед собою натовп елегантно вбраних потвор: сукні, костюми, аксесуари з крокодилової шкіри, червоний банний халат акромегалічного гіганта, літній капелюшок з білими й жовтими ромашками на голові бульдога, білий нейлоновий комбінезон саме до пори, перламутрово-сірий костюм, сіра краватка-аскот і сірі рукавички, затиснуті в кулаці, усі в невимушеному гуморі, готові повернутися до своїх нормальних життів, щойно щось… не знаю… не хочу навіть думати… не станеться або станеться. Я єдиний, хто відрізняється від загалу, я червонію від сорому, збагнувши, що голий, що я єдиний, хто прийшов на цей світський раут не comme il faut. До мене підходить мій надзвичайно елегантний син:

— Як ви смієте влаштовувати таке неподобство? Ви збожеволіли? Що з вами коїться?

— Що з вáми коїться? Тут коїться щось дивне. Емператрис, дай мені ключі — але мене не чують, бо вони заливаються хвилями реготу, які переповнюють мою голову, яка від цього от-от вибухне, бо вони засіли усередині неї, й одна із цих хвиль, хвиля його реготу, різкого, виразного, глузує з мене, мовляв, чи наважуся я ще раз ствердити, що це ви ненормальні, а не я, і я кажу, що наважуся, і тоді Бой кличе Басиліо: ходи сюди, Басиліо, відведімо його звідси, щоб він побачив, — і Басиліо разом із іншими сильними потворами тягнуть мене, хоч я брикаюся і кричу: облиште мене, — але вони все одно тягнуть мене до ставка з Діаною-мисливицею й примушують мене стати на його край. На всіх потворах твідові піджаки, вечірні костюми, капелюхи, портфелі й черевики з крокодилової шкіри, вони спостерігають за цією сценою з краю ставка, посередині якого стоїть горбата Діана з акромегалічною щелепою і півмісяцем на лобі. Басиліо тримає мене за одну руку, Бой — за другу; у загальній тиші його голос каже мені:

— Поглянь на себе.

Я опускаю очі, щоб побачити те, що мені й так відоме: мої класичні пропорції, біле волосся, мої ясні риси обличчя, мої блакитні очі, роздвоєне підборіддя, але хтось жбурляє підступний камінь у дзеркало води і ламає моє відображення, спотворює моє обличчя, біль нестерпний, я кричу, вию, скоцюблений, поранений, риси мого обличчя знищено, напружившись, я вириваюся з рук, що мене тримають, намагаючись здерти нігтями маску, яку я не в змозі стягнути, хоча я знаю, що це маска, тому що цієї ночі бал Емператрис, і я перевдягнувся в потвору, я роздираю своє обличчя, що стікає кров’ю, і ця кров є доказом, що це не маска, але я роздираю себе, бо мушу її з себе зняти, незважаючи на біль і на те, що можу залишитися без обличчя, бо я упізнав себе, покруча, спотвореного у воді ставка, вони, всі решта — гармонійні, стрункі, звичайні люди, це я блазень при цьому дворі шляхетних персонажів, огорнутих розкішшю своїх шат, я єдиний голий, я маю знайти свій одяг, щоб прикрити свою безформність і уникнути їхніх кпинів. Я мав одяг. Я шукаю двері в раптово знелюднілих коридорах, я хочу знайти вхід, але дверей немає, їх замурували для балу Емператрис, розвісили павутиння, пооблуплювали стіни, повидовжували галереї хибними перспективами, в які я б’юся головою, намагаючись втекти, вони замурували все, щоб ув’язнити мій потворний образ, так, це просто один із образів, я маю інший, тепер, коли вони пішли, я можу прибігти до ставка з Діаною, так, що ніхто мене не помітить, і забрати той інший образ, якого я не бачу у воді, бо там плаває лише ця мішанина рис, викривлення вимірів, ця надмірність, ці скорочення, ці рубці, шрами, ці плечі, які не пасують до мого тіла, ця зникла шия, ці руки непевної довжини, це — мій розпливчатий образ, який чекає на те, щоб вечірнє світло розсіялося, аби він міг знову зібратися докупи по-іншому, але світло нічого не стирає, бо зараз ніч і місяць уповні, а я не можу втекти, бо пообіцяв Емператрис прийти на її костюмований бал, і саме тому я надягнув це обличчя, яке кровить, через те, що я не можу його зняти, ця пошкоджена маска нічого не ховає, треба знайти когось, хто б мені допоміг, хто б мене провів, треба тікати від котів зі здоровенними головами, які можуть заволодіти мною в темряві, яка зараз огортає все, окрім їхніх палаючих зіниць, ні, ні, в глибині цього коридору є світло, голоси — мабуть, там друзі, мабуть, там музика, я біжу, це я, це я, зачекайте, я заслаб, але я добіжу до світла й музики… Я спотикаюся, падаю, моє обличчя розбивається від удару в цегляну підлогу, стоячи навколішках, я щосили стискаю рештки своїх рис, щоб зібрати їх докупи, щоб зліпити щось, схоже на обличчя, так, ніби воно з глини, але я вже не пам’ятаю своїх рис, я намагаюсь зліпити собі обличчя, до моїх рук липнуть його шматочки, я повзу до світла, головою, мов пес, відчиняю двері — бал Емператрис, вони збрехали мені, навіщо я перевдягався в обідрану потвору, у світлі вогнів танцюють знайомі й незнайомі, на них — монументальні, ніби торти, перуки, позолочені тюрбани, намиста з перлин, блискотливі маски, парчеві доміно, атласні туфельки, в яких вони витанцьовують менуети, крутяться кринолінові спідниці, трикутні капелюхи затиснуті в руках, офіцери сяють парадними одностроями, маски з вишуканого пап’є-маше ховають потворні обличчя, кокетливі прорізи для очей, парні танці, ніжне переплетіння пальців, вони п’ють із холодних кришталевих келихів, тимчасом як я заходжу накарачках, щоб мене не помітили, я прийшов у костюмі для іншого балу, балу, де все мало бути в замурованих дверях, нескінченних коридорах, нікчемних істотах за стінами з сумирного саману, а не для цього балу, де все таке легке й вишукане, мене обдурили, мені треба втекти раніше, ніж маркізи, кардинали, князі й алебардники почнуть із мене глузувати, мене поб’ють палицями за те, що я прийшов у костюмі потвори, а вони — ні, я — так, а вони — ні, вода зі ставка допоможе мені змінити обличчя, місяць вимальовує на воді все до останньої деталі моєї плавучої маски, якби ж я міг її витягти, висмикнути з води, де, мабуть, буде не так боляче відривати плоть від плоті… Простягнути руку, щоб зірвати із себе маску жаху.

Набагато пізніше, коли пари почали виходити в сад, щоб подихати свіжими повітрям, його знайшли на поверхні води в ставку з Діаною. Рятуйте! Покличте інших, щоб урятувати його, якщо він іще живий! На землю летять віяла й сумочки, у хід ідуть багри й мотузки, якими з води витягають бридку, жахливу, потворну істоту. Бой, випроставшись на весь зріст, опустив на нього електричну дугу своїх блакитних очей і сказав:

— Це мій батько.

Емператрис кивнула:

— Так, це Херонімо.

І всі досконалі істоти, засмучені через такий жахливий нещасний випадок, що стався з сенатором, який у такому віці не мав би стільки пити на костюмованому балі, зробили все необхідне, щоб відправити його тіло до столиці в найпишнішій труні. Окрім того, було вирішено, що лише всі представники влади й адвокати повернуться до столиці, доктор Асула проведе необхідну операцію, щоб із пам’яті Боя було вирізано ті п’ять днів, які він провів поза межами дому, а разом із ними й образ батька, що пустив свої корені в найглибші глибини свідомості.

Новина про смерть сенатора спричинила в столиці справжній переполох. Тоді вся країна згадала заслуги цього видатного громадського діяча і йому було віддано найвищі почесті: його рештки везли на цвинтар на гарматному лафеті, вкритому національним триколором. Багато хто казав, що не треба було так робити, адже роль дона Херонімо де Аскойтіа була радше політичною, а не історичною, і його ім’я увічниться лише в спеціалізованих текстах. Незважаючи на суперечки стосовно доцільності цих почестей — а можливо, саме через них — на похорони прийшла сила-силенна людей. У родинному склепі його тіло зайняло нішу відповідним ім’ям, роками народження і смерті, урівнявшись у мармурі з іншими Аскойтіа, які жили до нього. Оратори згадували його здобутки, його гідне наслідування життя, кінець якого позначав кінець роду, перед яким ця країна, незважаючи на всі зміни в сучасному світі, залишалася в безмірному боргу. Важкий залізний ланцюг зачинив ґрати мавзолею, де вже за кілька годин почали в’янути квіти. Повернувшись до нього спиною, вершники, одягнені в чорне, почали повільно віддалятися кипарисовою алеєю.

29

Коли я повернувся в будинок тієї ночі, то одразу пішов до хижок старих, щоб розбудити їх одну за одною і повідомити про те, що матінка Беніта забрала Інес. Ну звісно, — казали вони, — це все через холод, як тут жити бідолашній сеньйорі, якщо цей холод аж кістки ломить, нікому прогріти кімнати в цьому будинку, краще б вона збудувала собі гарненьку хижку в одному з пасажів; якби Німенький не почувався так, як він почувається, то міг би допомогти бідолашній місіа Інесіті збудувати хижку, схожу на ті, в яких живемо ми, щоб краще долати холод цієї зими, що так затягнулася і, здається, більше ніколи не полишить будинку; вона, певно, звикла до зручностей, до центрального опалення, така щедра на подарунки, місіа Інесіта, звісно, як не бути щедрою такій багатій сеньйорі, як вона.

— Що вона забрала з собою?

Нічого. Тільки несесер. Вона залишила все, наші речі, яких нам так бракувало і які ми зараз заберемо собі назад, бурмотливе стадо старих росте в міру того, як інші старі виходять зі своїх хижок до каплиці поодинці чи по двоє, тримаючи в руках підсвічники із запаленими свічками, — вони йдуть по своє. Відчиняють двері й запалюють більше свічок, старі накидаються на гори бридких речей, які вони програли в клятий канідром, вони не кричать, не б’ються за речі, а роздають їх, щойно впізнають: цей перкалевий квітчастий фартух у клітинку, схожий на твій, — мій, а твій лежить у сусідній купі, каламутні обриси однаковісіньких і взаємозамінних старих вибирають те, що належить кожній з них: зношені черевики, панчохи без пари, хустки — дивися, Рито, я знайшла твою картату шаль, ту саму, про яку ти мені казала кілька днів тому, що дуже за нею сумуєш, — покривала, вовняні спідниці, кожна з речей повертається до рук своєї власниці після короткого перебування в руках іншої, які не залишили на ній і відбитку, це ладанка Ауристели, волоссячко Рафаеліто, зі втратою якого Клеменсія так і не змогла змиритися, розарій Люсі, який, як вона каже, освятив сам Папа, але ніхто їй не вірить, а ці панчохи чиї — вони з сіруватої вовни, якщо в них є дірки для мозолів, то тоді мої, а ось увесь одяг бідолашної Ірис, навіть її пальто кольору кави.

Тепер Ірис носить його цілими днями. Оскільки на ньому бракує кількох ґудзиків, вона защіпає його шпилькою на грудях. На ньому ще частково залишилися декоративні вшивки з хутра бобра на комірі й довкола кишень — яке теплесеньке це Брихідине пальто, яке вона віддала Ірис, й оскільки дівчинка вічно ходить застудженою, то ніколи його не знімає, дивіться, як у неї течуть шмарклі, які вона витирає рукавом або потрісканими від холоду руками. Подивіться на неї. Але ніхто не дивиться на Ірис, навіть інші сирітки, які тепер, коли матінка поїхала, проводять вечори за телефонними розіграшами, яких навчила їх місіа Інесіта.

Я дивлюся на Ірис. Я пильную за нею з порога або сховавшись за брунфельсією, їй подобається сидіти в коридорі під помпезними вітражами, що їх аукціоністи попритуляли до пілястр. Вона нерухомо сидить там годинами, розчиняючись у променях сонця, що переломлюються крізь скло, — пасивна матерія, яка набуває бурштинового кольору, а коли сонце трохи підіймається, її обличчям пропливає шматочок синього неба, а на вустах і на плечí застигає зірка: Ірис пливе між лататтям в аквамариновому світлі, Ірис, спохмурнена благочестивим покровом, Ірис, оголена рожевим відблиском святої туніки; годинами я стежу за повільними перемінами Ірис, вечоріє, вітер хитає гілки справжніх дерев, які баламутять світло на поверхні предметів, які розчиняються під вітражами, Ірис теж розчиняється в переливах озерець світла, але відблиск чиєїсь руки вивільнив її обличчя, на якому вималював новий чіткий профіль, саме тепер, коли вона стала зав’язувати волосся гумкою у хвостик, завдяки чому увиразнилися риси її обличчя, на якому тепер проглядається кісткова структура, не позбавлена певної шляхетності, зародок якої вже почав розвиватися, адже це ти, я впізнаю тебе, вона охрестила тебе до того, як її забрали в божевільню: оголена й рожевувата Інес у відблиску туніки, чиста Інес, Інес, що існувала до Херонімо, до Пети, до Інес, Інес, що існувала до блаженної й відьми, Інес, що існувала раніше від мене, ти увібрала колір туніки і стоїш під вітражами, не знаючи, ні що робити, ні ким ти є, гола, щойно пробуджена, руки стиснені воєдино, ти дивишся, як тіні тягнуться подвір’ям, як вони наближаються до мене й приховують мене в собі, тож я приховано наближаюся, я — це менше двадцяти відсотків, які цілковито до тебе наближаються, я повністю виструнчений, коли наближаюся до тих решток світла, яке оголює тебе під вітражами, я хотів би стерти ці двадцять відсотків, щоб насолодитися відпочинком, але не можу, бо ти існуєш, Інес, адже я полонив тебе в цих неприступних стінах, Інес, бо ти примушуєш мене зійти з мого лімбу в пекло дійсності, приневолюючи мене жадати, не даючи мені забути про те, що я дихаю, і що я дихав раніше, але ніколи не міг досхочу надихатися, що я бажаю, і що бажав раніше, але ніколи не міг втамувати жодного бажання, Інес, ти гладиш кота, який муркоче на твоїх грудях, оголених світлом, що змовилося з тишею цього далекого подвір’я, щоб примусити мене прийти, ти готова, Інес, я теж готовий, я в тіні, за два кроки від тебе, чекаю, доки ти випустиш з рук кота, до того, як темрява знову тебе одягне, тож я наближаюся до оголеної Інес і шепочу тобі на вухо:

— Інес.

Ти відповідаєш без жодного здивування:

— Що?

Тепер я втамую свою жагу — без втручання Пети, без примусу чи заборони Херонімо, адже ні Херонімо, ні Пети більше не існує, їхні вимоги зникли: я вільний поруч із цією вільною жінкою — пекло. Не віддаляйся, Інес, хоча світло вже розсіялося й ти знову одягнена, я все одно притиснув тебе своїм тілом. Ти тремтиш, та не від холоду, твої очі стверджують, що ти відчуваєш щось інше, що не є ані холодом, ані відчуттям, схожим на моє, це страх, не бійся, Інес, дозволь мені вести тебе під цими вітражами, ніби всередині різнокольорового намету, твоя рука тверда, але покірна, твої очі сповнені жаху, твоє волосся скуйовджене під скляним склепінням, твої стегна вислизають від мене, як і твій рот, як завжди, від самого початку, від часів первородного жахіття, ти нехтуєш моїми вустами, тому що мої вуста брудні, я хочу помститися, тому що ти нехтуєш моїми вустами, та вони не брудні, я змушую тебе торкнутися мого члена пальцями, ти хапаєш його, стискаєш так, як лише можна стискати шматок могутньої плоті, загрузаєш у ньому нігтями — й одним лютим ривком ти вириваєш мені його з коренем, нерви, артерії, вени, тестикули, тканини, з мого тіла струменить і булькоче кров, яка заляпує тебе: глянь на свої закривавлені руки, глянь, як по твоїх ногах тече твоя кров, утворюючи калюжу, в якій ти стоїш, волаючи в нестримній істериці, спотворена жахом, твої очі заплющені, ти не хочеш бачити крові, якою ти просякнута, й ти схлипуєш, бо не розумієш, ти б не знехтувала мною, якби я зараз наблизився, адже ти заволоділа моїм небезпечним інструментом, залишивши в мене між ногами невиліковну виразку, я не кричу, мене стерто тінями, кричиш ти, звеш, закликаєш, осатаніла в цій калюжі крові, благаєш про допомогу, позбавлене світла скло тьмяніє, тимчасом як звідусіль збігаються старі: що трапилося, що це трапилося з цією дівчинкою, яка так верещить і нікого не впізнає, і непритомніє в калюжі крові. Вона бурмоче:

— Я збрехала.

— Про що збрехала?

— Що в мене буде дитина…

Про яку дитину вона говорить? Дитина, яку ми так давно чекали, — це Німенький, і народився він уже так давно, що ніхто в цьому будинку й не пригадає коли саме, тому цілими поколіннями старі ростять його, це слухняне дитя робить лише те, що ми дозволяємо йому робити, ця дитинка свята, і вона залишатиметься дитинкою завжди, особливо вночі, як тоді, коли тут була матінка Беніта, але тепер, коли її нема, всі ми перебралися до каплиці, дитинка завжди залишатиметься дитинкою, тому ми склали наші пакунки й торби, ми живемо в каплиці всі разом, як після війни чи землетрусу, чекаючи на мить, коли дитинка забере всіх старих у цьому будинку на небо у своїх білих каретах, запряжених кіньми в білих попонах, і закличе інших святих діток, щоб вони принесли гірлянди і грали на сурмах та лірах. Ірис хитає головою. Ні, ні, ні… Ти заперечуєш мою святість, тебе лякає те, що я отримав ту владу, якої прагнув.

— …Мене здуло, й мені боліло ось тут кілька днів… Сеньйоро Рито, це неправда, що в мене йшла кров щомісяця… Я казала це, щоб інші не думали, що я дурна, бо всі інші дівчатка, крім мене, уміють читати… Щоб у мене було хоч це…

Що нам до тебе, Ірис, що нам до того, що в тебе сталася перша менструація, якщо ми вже маємо дитинку й готові вирушити на небо? Ірис марить, говорить про свої нічні прогулянки, але ж їх ніколи не було, про Велетня, так ніби існують велетні, в сльозах вона хапається за спідницю Рити, вона верещить як різана через те, що скоро мине, бо воно у всіх минає, треба лише випити аспірину… Ну годі, дівчинко, не плач так, що за дурниці ти розповідаєш, кому це ти дозволяла лише мацати себе, ну вона й дає з цим Велетнем, Ірис марить, вони лише робили люлі-люлі, але ніколи не спатунькали, бо спатунькати — це погано, а люлі-люлі — ні, і її здуло від страху, тож вона сховалася в пальті кольору кави… Ти брешеш, кривословиш про дитинку, стули пельку, ти кажеш, що він виганяв тебе вночі на вулицю, щоб ти зустрічалася з Велетнем і потім поверталася назад, і розповідала йому, що ви робили, де він торкався тебе, а ти — його, він свинота, дегенерат, який хотів поспатунькати зі мною і налякав мене, а тому…

— Слухати твої паскудства?

— Як, якщо він глухий?

— Він не глухий.

— Брехуха.

— Тобі не соромно, Ірис?

— Це її вигадки.

— Ні… Він мене змусив його торкатися…

— Скотина!

— Хіба можна, щоб така маленька дівчинка?..

— Це правда… Він розпитував мене: що ще… що ще?

— Він німий.

— Він не може розпитувати.

— Він не німий, він брехливий.

— Не смій верзти блюзнірства про дитинку!

— Ми тебе заб’ємо палицями, якщо таке говоритимеш…

— Ось моя паличка.

— А я битиму черевиком.

— Це правда!

— Як, якщо він святий?

— Вона просто хоче забрати в нас дитинку.

— І залишити її собі.

— Ти не маєш жодного стосунку до дитини, Ірис.

— Дитинка наша.

— Ми сховаємо її.

— Так, краще її сховати.

— Дитинка народилася в цьому будинку багато років тому.

— Ніхто вже не пам’ятає, хто його мати.

— А батька вона не мала.

— Ні, бо чоловіки — свині.

— А хто його мати, він розповісти не може.

— Звісно, бо він німий…

Ірис підводиться, вся вона — руки, ноги, пальто кольору кави — вкрита кров’ю. Крізь шатро прозорого скла світять справжні зірки. Ірис розгнівана:

— Він не німий.

Дора дає їй ляпаса.

— Він не дитинка.

Люсі шмагає паличкою її ноги.

— Він не святий.

Рита смикає її за волосся.

— Шльондра!

— Так, шльондра!

— Поки ти марила, то зізналася у своїх гріхах…

— Потай від нас ти вешталася вночі вулицями.

— …і не покаялася…

— Мала шльондра!

— Треба її покарати.

— Так, покараймо її.

— Так, за її шльондрування.

Тебе ведуть до каплиці. Роса Перес і Клеменсія вилікували мені рану, яку ти залишила в мене між ніг, вони забинтували цю порожнечу марлею, тугенько мене перемотавши, щоб дитинка вночі не обмочилася, а передусім щоб його ковдрочка залишалася сухенькою, бо ж ковдри так довго сохнуть у цю погоду, і немає нічого огиднішого за ковдри, що смердять дитячими сцяками. Побачивши, як ти увійшла й зупинилася біля моєї колиски, споглядаючи мене, немов замислившись, так, ніби ти вміла мислити, я затуляю моє перелякане обличчя ручками й крізь сльози кажу:

— Погана!

— От бачиш?

— Навіть дитинка збагнула.

— Погана.

Перше слово дитинки. Вона вчиться говорити сама, її не треба нічому навчати. Усе через цю дурну свинюку Ірис Мателуну, як їй не бути шльондрою, якщо навіть свята дитина, яка ніколи не полишала цього будинку і є самою невинністю, збагнула, що вона брудна шльондра, якій не місце в цьому побожному осередку, оточеному святістю, вбогістю і старістю.

— Заберіть її!

Вони здивовано на мене позирають: дитина почала творити дива, її влада проявляє себе, він наказує нам, бо знає, що ми скоримося, він хоче, щоб ми викинули це сміття з дому, в якому він живе. Натякає нам, як уміє, що якщо ми не приберемо в домі, то він не творитиме жодних чудес і не вознесе нас на небо. Треба прибрати звідси цю шльондру. Що ж, одягнімо її як шльондру. Ти розпускаєш волосся, яке спадає тобі до пояса. Після того як із тебе зняли пальто, на твої цицьки натягують страшенно вицвілий светр, Маріє, ти в нас низенька, позич свою зелену спідницю, щоб вона була їй коротка й тісна і щоб крім цицьок у неї було добре видно ще й зад, сажею тобі малюють брови, покірні повіки — трохи розведеним олівчиком, губи — червоною помадою, щоб ти виглядала яскраво, як і належить у твоїй роботі, Ірис, ні, жодного пальта, навіть якщо тобі буде холодно, пальто закриває твоє тіло, а чоловікам подобається роздивлятися тіло в таких шльондр, як ти. Рита і Дора загортаються в шалі й, оскільки мусять коритися дитині, виганяють тебе на вулицю — в супроводі цих двох тіл у лахмітті Інес покидає цей будинок, втілившись у штучній й помальованій ляльці, схожій на Велетня. Ну все, ходімо, не стій тут як укопана, тобі треба працювати й заробляти на життя, старі випихають її, вона кориться моєму остаточному наказу піти геть назавжди, вони завертають у порожні провулки, перетинають площі без дерев, оточені вікнами, на яких уже позачиняли віконниці, вони крокують вуличками без ліхтарів, щоб ніхто не міг їх упізнати, так ніби хтось може впізнати двох старих, так схожих на решту злиденних старих, що вештаються вулицями, вони перетинають пустир і виходять на проспект, де вдають, що роздивляються афіші кінотеатру під погано освітленим дашком. Люди заходять і виходять із кінотеатру, ідуть вулицею, не звертаючи на них уваги, Ірис настільки очманіла, що не усвідомлює: ось воно, нарешті, кіно, актори, танці, сеньйорити, які заплющують очі, коли цілуються, нічого, ти просто обгортка, ти йдеш у порожнечі за старими, які трохи віддаляються від тебе, щоб люди думали, наче ти йдеш сама. Повз тебе іде сеньйор у чорному костюмі і свистом тебе підкликає. Старі чують це, хапають тебе і завертають углиб погано освітленого кварталу, дивися, сеньйор іде за нами. Усі троє ховаються в під’їзді. Сеньйор іще раз свистить, зупиняється на хвилинку на розі, а коли починає іти назад до проспекту, минаючи вас, старі кажуть тобі: вперед, — й Ірис виходить на роботу, тепер вона точно стане повією, звісно, старі, звісно, вона стане повією, яка ще може бути доля в ляльки з пап’є-маше з порожньою головою, якщо її не розірвуть на шмаття голодні чоловіки, як ось цей, що забирає її, пропонує сигарету і зникає разом із нею: прощавай, Ірис, не кури, Ірис, ти ще маленька, зрештою, якщо тобі судилося стати шльондрою, то краще кури, ну все, тепер це твоя доля, можливо, ти навіть непогано з нею впораєшся, бо кажуть, що життя в повій солодке, що вони пізно встають і все таке, а я, дурепа, у свої тринадцять, коли помер мій татко, пішла працювати в дім багатіїв, і мусила прокидатися на світанку, пізно в цієї дівки пішло місячне, але вона чортиха, ця мала, глянь, як вона скористалася тим, що її здуло, як намагалася перехитрити нас, щоб ми повірили, ніби в неї чудесна вагітність… ну ж бо, Рито, не плач, усе в неї буде добре, у того сеньйора було добре обличчя, і до того ж він забрав її на таксі, тому він не може бути поганим, переконана, він влаштує її на іншу роботу, бо кому до вподоби заробляти на життя, роблячи всяке свинство з людьми, яких ти навіть не знаєш, хай навіть тобі за це платять, Ірис товстенька, їй буде легко, тому що, кажуть, що товстенькі чоловікам до вподоби, так, вони самі кажуть: нам подобаються жінки, в яких є за що потриматися… що б це мало означати, ми, старі, навіть тієї мови, якою чоловіки говорять, не розуміємо, іноді здається, ніби вони по-китайському до нас говорять, а з віком починаєш розуміти чоловіків усе менше і менше. Тому не треба дитинку вчити говорити, треба, щоб вона забула й ті слова, що вже знає, адже ми знаємо, що вона знає, тому що вона їх промовляла — спочатку одне-два слова, а потім таке почне говорити, що нам того геть не збагнути.

Ми живемо в каплиці. Старі, ніби біженки з регіону, охопленого катастрофою, сплять на купах дрантя, подушках і поодиноких матрацах, притулених один до одного, щоб уберегтися від холоду, кожна з них має сумку з найдорожчими пожитками, які вона думає забрати з собою на небеса, вони гріються біля імпровізованих бляшаних жаровень, у якомусь гуртку старих говорять про те, що після того як Ірис зникла, їхній відхід неминучий, хтось кашляє, в іншому гуртку мені готують ванночку для купання: гасовим пальником розпалюють багаття, щоб нагріти води, вони позривали плінтуси й кинули їх у вогонь, а заразом і шматки мостин, одвірків, дерев’яне поруччя, вирване з пресвітерію, і позолочений стільчик, вони й далі говорять про те, що цього ніколи не знесуть, незважаючи на те, що вони самі вже розпочали знищення, вони позбуваються всіх ознак цієї каплиці, де мені правлять культ цією примітивною літургією з доглядання, вмивання, годування й одягання мене в одяг Боя, у весь його гардероб, тому що я віддав їм ключі, відчинив келію Інес, її світ, і вони винесли звідти все, і тепер вичепурюють мене і пестять, як я завжди того хотів. У цю пору року дні короткі. Старі майже не виходять надвір. Вони заборонили сиріткам виходити з каплиці, бо раптом їх заберуть злі дядьки, які забрали Ірис Мателуну через те, що вона брехала й не слухалася. Сирітки так само мене пестять, я їх не розрізняю, вони стали такими самими, як і старі — шорсткі руки, кашляння, затуманені голови, обережні кроки: тільки б нас не почули, тільки б нас не побачили, тільки б не прийшли злі дядьки, як страшно. Майже весь час ніч. Я зовсім здитинів.

Уночі старі виходять із будинку. Що там сталося з матінкою Бенітою? Матінко Ансельмо, ви щось чули? А, ви не матінка Ансельма, ви — Кармела, як справи, Кармело, знайшла пальчик свого архангела, а, то не ти шукала пальчика, а Амалія, як там Амалія, вона була однією з перших, пам’ятаєте, як там вона, і де її, бідолашну, тримають, це не Кармела, це Еліана, яка одягла на голову стару шаль Кармели, і я їх сплутала… хіба ти будеш знати, чого не дзвонить матінка Беніта, якщо з кожним днем ти стаєш іще дурнішою, ніж дурна Ірис, шкода, що тіло в тебе ще не як у жінки, а то б… Хіба ні, Рито, ми б могли?.. У жодної з сиріток нема ні цицьок, ні дупи? Ні, в жодної, тому ми не можемо відвести їх на вулицю, як Ірис, щоб вони заробили нам кілька песо, щоб ми могли купити собі щось попоїсти. Але ж це дивно, що матінка Беніта жодного разу нам не зателефонувала, не кажіть мені, що ні, найдивніше те, що вона пішла, навіть не попрощавшись із нами, хоча говорила, що так нас любить… Нікуди не годиться! Ні отець Асокар, який раніше дзвонив за найменшої потреби.

Яка різниця? Жодної різниці, тому що дитинка нас забере, а коли вони всі повернуться, то знайдуть будинок порожнім… Вони на це заслуговують, тому що вони про нас забули, вже не залишилося їжі, хоч ми і старі з поганим апетитом, але щось таки мусимо їсти… Тому-то я й казала, що треба переодягти Фросі на жінку й відправити на вулицю, але ні, чоловіки побачать, що то одинадцятирічна дівчинка, й нічого нам не дадуть… Чогось би гаряченького попити: чаю, мате, кави чи навіть варення, розбавленого окропом, будь-чого, це жах, що про нас так забули, але це неважливо, їм дорого обійдеться той подив, від якого вони заклякнуть, коли зрозуміють, що в будинку нікого не залишилося. Однієї ночі Ауристела пішла жебрати й повернулася з мате й цукром. Після неї почали виходити й інші, найсміливіші старі — Рита в парі з Дорою, Сунільда Topo, яка має дуже переконливий гугнявий голос, а за ними вже пішли й інші. Далеко від будинку вони не відходять, бо бояться загубитися. Щовечора район немовби накриває повільною хвилею смороду й прохань: благальні голоси, нечутні кроки, які здатні як слідувати за тобою, так і переслідувати тебе, огидний віддих, що дякує, скорчена рука, яка заволодіває монетою і ховає її в дірявій спідниці, очі, що загоряються на хвилину й одразу ж гаснуть. Якась стара переслідує хлопця вздовж стіни, благаючи, щоб той їй щось дав, наполягаючи жалібним голосом, хлопець пришвидшує крок, але стара наздоганяє його, і, оскільки він не наважується втікати, він подає їй милостиню, швидко, щоб вона пішла й дала йому спокій, через що грошей він дає їй більше ніж належить. Одного дня групка старих повернулися з торбами, вщерть набитими овочами й наїдками; вони розповіли, що йшли слідом за сеньйорою, яка поверталася із закупів, і що натиск голодних старих та їхні схлипування і стогони на безлюдній вулиці були настільки потужними, що сеньйора зненацька так перелякалася від їхнього кашлю, плачу й наполегливості, що впустила свої торби й кинулася навтьоки, а що нам залишалося робити, — виправдовувалися вони, — як кажуть, у нужди обличчя єретика. Вони почали виходити на справу групками: поки одні старі розважали своїми соковитими плітками хазяйку крамниці й решту відвідувачок, інші щось цупили, іноді щось цілком безглузде, але найчастіше якусь булочку чи коробку чаю або цукру; як прогодувати сорок старих, які хоч і не дуже голодні, але завжди про щось просять — чашечку чаю, шматочок хліба, хай навіть черствого, щоб кинути його на вугілля, яке залишилося від дров, які ми розпалювали, щоб нагріти дитинці воду. Вони кладуть дитинку поруч із вугіллям, щоб їй не було холодно, часом вони мало не смажать мене, але я не здатен закричати, бо я не маю голосу, ці гарпії хочуть запекти моє ніжне м’ясо на рожні і зжерти мене, але ні, мене кладуть у ліжко: треба добре дбати про дитинку, дивися за ним, Ауристело, дивися за ним, Тересо, дивися, які в нього очиська, дивися, як він на нас дивиться, ніби хоче сказати, щоб ми трохи почекали, бо вже скоро він почне творити чудеса, потерпімо ще трошки, скоро прибудуть карети, по них уже послали, чекайте, жінки, чекайте, але як тут чекати, якщо ми вмираємо з голоду. Правиться літургія з мого сповивання, одягання в труси, зав’язування в конвертик перед [ ] вівтарем, перед рештками забутих гібридних божеств, гіпс яких розмокає від вологості — падає чиясь рука, хвіст змія, вони розбиваються до підлоги, старі розносять по ній білі сліди, біжучи зустрічати тих, хто прийшов знадвору: ану, дівчатка, що ви нам принесли. Вони розповідають, що були у м’ясній крамниці, й поки господар різав якісь тельбухи підсліпуватому покупцю, їм вдалося поцупити… гляньте, ціла корейка ягняти — свято, свято, вони повиривали мостини з підлоги, виламали двері й розклали вогонь, чекаючи, доки він не догорить до вугілля, над яким вони розклали корейку, чарівний аромат якої сягнув і моїх ніздрів: тієї ночі, поки вони навпочіпки біля вогнища обгризали кістки ягняти, мене поклали в мішок, залишивши зовні лиш голову, ніби індику, якого везуть на продаж: мене гарненько зашили всередині мішка, щоб дитинка не могла поворухнутися, ще один шов, ось тут, цією голкою для мішків, краще одягти на нього ще один мішок і так зашити, Сунільдо, ти не їси й маєш сильні руки, засунь його в цей мішок і заший, я також хочу допомогти, я вмію робити такі шви, що потім їх не розріжеш. Мене кладуть у колиску. Поки вони святкують крадіжку корейки, поки я слухаю, як кукси їхніх зубів вгризаються в кістки, поки я бачу силуети, які рухаються в присмерку, й обличчя, виліплені в тінях, я поглинаю кашу, якою мене годують, ось уже кілька тижнів мені дають тільки її, й вона мені обридла, і я її не хочу, тож старі скаржаться, що в цієї дитини немає апетиту, що з ним сталося, то, мабуть, через холод, краще одягнути на нього ще один мішок й тугіше зашити, ну ж бо, Кармело, ти маєш багато мішків. Кармела шиє. Шорстка й смердюча фактура джуту дряпає мені шию до крові, хотів би я попросити їх, щоб вони трохи розширили отвір, із якого стирчить моя голова, але як, якщо я не вмію говорити, кажуть, що я народився німим, у цьому домі, а тепер я не маю навіть рук, щоб подати ними знак, я ніяк не можу з ними спілкуватися. Навіть мої очі не здатні вблагати їх полегшити мої страждання, вони не дивляться мені в очі, коли дають кашку чи коли вмивають обличчя ганчіркою, чи коли пришивають наступний шар мішковини, аж доки вона не дряпає мені підборіддя, вони не бачать мене, бо я не маю значення, я не існую, я лише пасивна матерія, на якій проектуються образи дитини, Боя, чуда; час їсти кашу, як це вона ще не готова, Маріє, хвилинку, зараз буду, дитинка плакатиме від голоду — але я не плачу, не говорю й не кажу, хоцю спатки чи хоцю піпі.

Оскільки зараз вони виходять на вулиці майже щоночі, мене залишають у каплиці самого. Мабуть, у якомусь темному кутку таки зостаються кілька примар, які не виходять надвір через хворобу чи слабкість, тремтячи серед нечистот чи кашляючи, чи харкаючи, мабуть, то якась стара в агонії, яку я не ладен упізнати і про яку решта забули, захопившись новою справою. Тому що тепер вони повертаються зі здобиччю дуже пізно. Кажуть, що в цьому районі грабують людей. Злочинні старі чигають на перехожих за рогом, вони ідуть за ними, схлипуючи й кашляючи, благаючи й переслідуючи, ниючи й жебраючи, аж доки не заводять цим людину в якийсь неосвітлений провулок, де п’ятеро чи шестеро старих вискакують із тіні, кидають жертву на землю, шмагають палицями й батогами, забираючи в неї все: гроші, пакунки, одяг. Кажуть, що в районі вже знаходили кількох голих і непритомних людей. Кажуть, що брами стали небезпечними. Щось, що в темряві схоже на стовбур дерева, може насправді бути беззубою тремтливою жебрачкою, яка вервицею своїх нещасть і хвороб може завести тебе на пустище, де на тебе накинеться ціла кровожерлива банда… Краще не ходити наодинці вночі цим районом, він тепер не такий, як колись, у добрі часи, його зіпсували ці старі… Але хіба це може бути правдою… Це, мабуть, брехня… Ніхто не вірить… Чистісінька правда… Як нам повірити в те, що група бозна-яких літніх жебрачок, які з’явилися невідомо звідки, заполонила цей тихий район, кажуть, що дехто вже хоче переїхати звідси куди-інде, кажуть, що вони увійшли в магазин до того хлопця, який продає вживані журнали, коли він був там сам, і стали просити милостиню, і раптом шість старих обікрали всю його касу; краще пошукати собі помешкання подалі звідси, тут страшно ходити вночі, тому що зненацька частинка ночі набуває тілесної форми й кидається на тебе, щоб витягти з кишені останні гроші, вони поволі переслідують людей, аж доки те, що здалеку здавалося тінню, не оживає, не бунтує і не нападає, ось що відбувається, можливо, що ці старі, про яких говорять у цьому районі, — не більше ніж тіні страхів, але те, що старих чимало… не знаю, чи аж так багато, але старих стало більше, ніж раніше… вона виходить сама, замотавшись у шаль, човгаючи капцями, тягнеться уздовж стіни, але коли ти бачиш, як вона наближається до тебе, згорблена й кульгава, то знаєш, що за рогом на тебе вже чекає озброєний гурт старих, тож ти негайно переходиш дорогу на освітлений бік вулиці, але вдалині кварталу бачиш ще двох старих, тоді ти перелякано вибігаєш на середину вулиці, де зіштовхуєшся з групкою тіней, що сунуть на тебе, тож ти хочеш повернутися назад, але там лише стіна без вікон, тому що я їх всі замурував, а своїм пензлем зімітував старість так, що ніхто й не помітить їхньої відсутності, лише обличчя, лише лахміття, часом вони нападають, а часом ні, як пощастить, тому що не можна боятися стареньких, які втікають, немов щурі, і прибігають сюди, в каплицю, зі своїми трофеями, щоб поділитися ними й наїдками, щоб ними поласувати: це пальто товстої сеньйори я віддам Мерседес Барросо, а цей ланцюжок від золотого годинника — Брихіді, бідолашна буде дуже щасливою.

— Я бачила Ірис.

— Де?

— Тут недалеко.

— Невже?

— Вона ходила в капелюсі.

— Зараз не носять капелюхів.

— Кажу тобі, вона була в капелюсі й подивилася на мене.

— У мої часи капелюхи були…

— Хай Ірис навіть і не думає сюди потикатися.

— Мені здається, що саме цього вона й хоче.

— Навіщо їй це?

— Не знаю, тепер вона, либонь, багатійка…

— Щоб украсти в нас дитинку?

— Щоб забрати в нас дитинку?

— До того, як вона сотворить чудо?

— Вона не посміє…

— Ми маємо оберігати дитя.

— Так, ми мусимо його сховати.

— Воно не має здогадатися, що ми хочемо його сховати, бо це може його налякати.

Кожна стара вдає, що перейнята звичними клопотами, або ж справді заклопотана, Марія Бенітес готує пантруки[65]: я чула, що кілька днів тому хтось украв у магазині паприку, дай мені її до пантрук, бо без паприки вони не такі, звісно, якби ще в нас був індичий бульйон, — вони доламують підлогу сокирою, розпалюють за допомогою трісок вогонь, шиють при світлі єдиної свічки, складають свій мотлох у мішки. Четверо з них наближаються до мене з великим мішком — мене беруть на руки, кажучи: гарненький мій, хропи-хропи, не бійтеся, мій хлопчику, ми подбаємо, щоб ця зла розмальована жінка не прийшла сюди й не украла вас, щоб робити з вами всякі свинства, адже ви святий. Мене кладуть у мішок. Четверо старих стають навколішки довкола мене й зашивають мішок. Я не бачу. Я сліпий. А інші наближаються до мене з іншим мішком, який так само на мене надягають і який так само зашивають, під бурмотіння молитов, яких я майже не чую: сотворіть чудо, коли на те буде ваша воля, але хай це буде хутко-хутесенько, тому що Ернестина Лопес скоро помре там у куточку, вона хвора, вона плаче, бо каже, що не хоче вмирати; вони шиють, зав’язують мені мішки на голові, потім до мене підходять інші старі, і я відчуваю, як мене огортає ще один шар темряви, ще один шар тиші, що пом’якшує голоси, яких я вже майже не розрізняю, глухий, сліпий, німий, пакуночок без статі, все зашито й перев’язано шнурками й мотузочками, мішки за мішками, мені важко дихати в цій пастці послідовних шарів джуту, всередині стає гаряче, немає потреби рухатися, мені нічого не треба, цей пакунок — це весь я, скорочений, незалежний ні від кого й ні від чого, я чую, як вони, колінкуючи, звертають до мене свої молебні, благають, бо знають, що тепер я всесильний, і тепер я сотворю диво.

30

— Час настав, дочки мої…

Стоячи на сходинці перед кімнаткою Рити, отець Асокар роздивлявся гурт своїх дочок: тридцять сім старих, рештки тридцяти семи життів: бліді, худі, кволі, брудні, вичавлені — тридцять сім, згідно зі списком, який матінка Беніта попрохала знайти у верхній шухляді її стола, він уже перелічив, їх було рівно тридцять сім старих, і всі вони були більшою чи меншою мірою хворими. У новому домі вони довго не протягнуть.

— …настав час від’їзду…

Вони це знали. Увесь ранок четверо молодих священничків у своїх елегантних сутанах такого яскраво-чорного кольору, якого в будинку раніше не бачили, бо в цьому будинку все дуже швидко стає сірим, ходили подвір’ями, коридорами, хижками і кімнатами, збираючи мешканок докупи, ніби четверо добрих чорних псів, що гуртують своє стадо, вони відводили їх до головного входу, допомагаючи нести їхні мішки, пакунки, кошики, валізи, торбинки й коробочки, перев’язані мотузками чи шнурками. Отець Асокар, що сидів за столом Рити поруч із телефоном, відмічав ім’я кожної мешканки, коли вони проходили повз нього. Деякі з них визирали на вулицю: там на них уже чекали вони — білі, величезні, блискучі, у відблисках ранкового сонця, вони стояли напоготові навпроти будинку. Звісно, що то були не карети — ніхто вже не їздить на каретах, — а гарненькі сучасні мікроавтобуси з трохи затемненими зеленуватими вікнами й, певне, навіть обігрівом, що було б дуже доречним, адже, щоб дістатися на таку висоту, як до неба, нам потрібен обігрів.

— У гірській частині міста, посеред саду, на вас чекає білий будинок, готовий вас прийняти. Спальні, каплиця, ванні кімнати, чудові кухні, їдальня, от побачите, якщо ми й затрималися трохи й не приїздили по вас, то тільки тому, що хотіли, щоб усе було для вас готове й не бракувало жодної деталі. Ці мікроавтобуси, які ви бачите біля входу, — так само для вас, щоб ви могли виїжджати на природу, коли буде хороша погода, до того ж матінка Беніта вивчає можливість поїхати з вами влітку на море…

— А як там матінка Беніта?

Отець Асокар дещо жалісливо похитав головою.

— Спочатку вона почувалася кепсько, якесь нервове виснаження, так казали лікарі, але через тиждень відпочинку вона стала як нова, і вже на вас чекає. Вона й місіа Ракель нарешті залагодили всі питання зі спадщиною Брихіди Оярсе, не знаю, чи ви її пам’ятаєте…

— Як нам не пам’ятати бідолашну Брихіду!

— Хіба Брихіда була Оярсе?

— Ні, вона була Реєс Оярсе…

Почалося обговорення прізвища Брихіди: Оярсе за матір’ю, а Реєс за батьком, Реєс за матір'ю, Оярсе за батьком, ні, неправда, Кармело, ти брешеш, Оярсе було прізвищем її чоловіка, а не її власним, місіа Ракель точно знає, хай запитають у неї, ні, Ауристело, ти навіть не дружила з Брихідою, тож не треба казати мені, що ти знаєш краще за мене, гляньте, яка брехуха ця Люсі, отче Асокаре, каже, що Оярсе — то не її прізвище, ні в дівоцтві, ні у шлюбі, ні, її насправді звали Брихіда Фаріас Реєс де Кастро; вони кричать, кашляють, ті, що хвилину тому не віддавали своїх клунків з образами, загорнутими в мішковину, кидають усе на землю, щоб узяти участь у суперечці, кожна з них — єдина, яка знає напевне, всі решта — помиляються, версії про особу Брихіди множаться, ускладнюються і суперечать одна одній: вона виросла в сім’ї Оярсе, але була Реєс, її виховала родина Реєс, але вона була Оярсе, це вона служила в родині Оярсе до того як прийти в дім місіа Ракель, але яке це має значення, бо ж її прізвище фігурує як Оярсе, а мало би бути Оярсун чи Оянедель. Отець Асокар вирішив помовчати посеред цього галасу. Брихіда існувала для нього лише як казка, що досягла своєї кульмінації завдяки спадщині, яку аж тепер, коли будинок уже не можна було врятувати від знесення, місіа Ракель передала архієпископу. Меланхолійна й утомлена матінка Беніта переконала його, що вона була вже не в тому віці, щоби братися за роботу економки Міста Дитини, адже сучасна техніка потребує багато підготовки й навчання, а тому вона б радше дожила свої дні з рештою старих у новому будинку, придбаному за гроші Брихіди. Матінка Беніта погодилася, але сказала:

— Здаюся.

— Не кажіть так, матінко.

— Це все мої роки.

— Від них не втечеш, матінко.

— Я думала, що мене вони не дістануть.

— Як це?..

— …або що вони дістануть мене в інший спосіб…

— Не розумію.

— Не переймайтеся, монсеньйоре. Залиште мені хоча б цей привілей, яким наділені старі: говорити речі, які не мають значення. Коли ми можемо почати обживатися в новому будинку?

Від обговорення прізвища Брихіди вони переходять до суперечки щодо права називатися її найкращою подругою, а відтак до того, кому що залишилося від її речей: синенька атласна ковдра, радіоприймач на батарейках, після того як Амалію забрали бозна-куди, ножички, гольник, купальна шапочка малинового кольору — жива Брихіда, що мала більше матеріальної основи, ніж їхні примарні сутності і їхні голоси, стишені роками. Отець Асокар замислив був пояснити їм походження статків Брихіди та її спадщини, додавши до цього короткий опис історії будинку зі згадками про Інес де Аскойтіа, а також величні проекти, що почнуть утілюватися в життя на цьому самому місці, щойно за тиждень почнеться знесення… Марно, марно, у головах старих була така плутанина, що годі було намагатися привести їх до ладу. Він зіжмакав у кишені папірець, на якому вранці занотував деякі відомості для своєї промови, й викинув його на землю. Паперова кулька докотилася до ніг однієї зі старих, яка, сперечаючись зі своєю сусідкою, підняла її, акуратно розправила і, не читаючи (якщо вона взагалі вміла читати), склала папірчик удвоє і, про всяк випадок, заховала. Отець Асокар задивився на неї. Неймовірно! Таки недаремно матінка Беніта прагнула полишити це пекло зіпсутих розумів і тіл. Краще нічого їм не пояснювати. Хай вони думають що хочуть, тому що аргументи й протиріччя, причини й наслідки на цих анархічних істот не мали жодного впливу. Так чи інакше, але найкраще зараз забрати їх із будинку й посадити в мікроавтобуси. Помахавши аркушами з іменами в повітрі, він примусив їх замовкнути.

— Отче Сільва.

— Так, отче.

— Посадіть разом з отцем Ларраньяґою у перший мікроавтобус цю… цю дуже хвору сеньйору. Її треба госпіталізувати. Але зрештою, на нас там чекають лікарі, які всіх їх сьогодні ж оглянуть і тоді вже скажуть, що з нею робити… Як її звуть?

— Ернестина Лопес.

— Ні, Люсі… Ернестина Ривас, удова Лопеса.

— Так, так і є: Ернестина Ривас, удова Лопеса.

Відсунули ширму, щоб пронести всередину ноші. На них поклали хвору, а решта старих стали купкою біля дверей, щоб подивитися, як її садять у чудесний білий автобус. Якою хворою була бідолашна сеньйора Ернестина, майже небіжчицею! Але коли отець Ларраньяґа посадив її біля зеленуватого віконця, вона одразу немов ожила, осяяна променем сонця, який падав на неї з одного з люків на даху, вона усміхнулася своїм подружкам і помахала рукою, ніби кажучи: покваптеся, дівчата, тут так добре. Ширму знову закрили. Так, поквапмося. Старі підняли свої клумаки й торби. Будь ласка, беріть якнайменше, — сказав їм отець Асокар, — там вам усе дадуть, ще й нове. Хіба я не казала вам, дівчата, що на небі нам дадуть усе нове? Так, але ця свята з хвостом змія так мені подобається, я не можу її залишити. А я — сумку з моїми дрібничками. А я — цього архангела Гавриїла. Хіба він не належав Амалії? Аякже, я беру його, щоб віддати їй, бо впевнена, що там, куди нас забирають, на нас чекатиме Амалія, яка вже, певно, знайшла пальчика. Якомога менше, дочки мої, лише найнеобхідніше. Увесь ранок вони обирали з-поміж своїх пожитків, трохи зменшуючи свої пакунки, Кармела має справжню валізу й кладе все в неї. Кошики, сумки з тканини або звичайні мішки, які вони закидають собі на плечі, усміхнені, бо настав час рушати, молоді священнички так само співчутливо усміхаються, тому що відвозять цих бідолашних старих в оселю, якою їх обдарувало Боже милосердя, а тут тим часом реалізують яскравий проект майбутнього: спортивні зали, вежі, театри, навчальні класи, бібліотеки, які приваблюватимуть дітей, що більше не швендятимуть вулицями, потрібно все це знести, це буде неважко, тут лише саман і глиняні перегородки, майбутнє розпочнеться, щойно через ці двері вийдуть старі, щасливі, але зворушено заплакані, і ми, що так само зворушені, разом із ними. Отець Асокар знову просить тиші.

— Отче Сільво…

— Так, отче.

— …встаньте біля ширми й відхиляйте її щоразу, як підходитиме стара, ім’я якої я називатиму. Спочатку сирітки. — Вони сідають у перший мікроавтобус до хворої, щоб він висадив їх біля сиротинця дорогою до нового дому. Водій уже поінформований. Сиріток п’ятеро. Що ж: Еліана Рікельме.

— Я.

— Вероніка Ґонсалес.

— Я.

— Мірелья Сантандер.

— Я.

— Еуфросіна Матус.

— Я.

— Ірис Мателуна.

Ніхто не відповідає.

— Ірис Мателуна?

Старі знизують плечима, здіймають руки, закопилюють нижню губу, немовби кажучи: звідки я знаю, я не в курсі, навіщо мене звинувачувати, якщо ви зібралися когось звинувачувати, я не маю нічого спільного з цією справою, якщо це взагалі справа, а до того ж згадайте, якою була ця Ірис Мателуна, хтось має сказати правду отцеві Асокару. Рита зробила крок уперед:

— Отче.

— Так?

— Ірис пішла з дому тиждень тому.

— Як це пішла?

— Пішла. Бачили б ви, яка вона була вперта…

— До чого тут її впертість?

— Ні, але бачили б ви, яка вона була погана.

— Ні, Рито, це вона недавно такою стала, раніше вона такою не була…

— Чому вона стала поганою, Рито?

— Не знаю, отче, вона стала вимогливою і таке інше…

— Як, коли?

— Коли ви залишили нас самих.

— Так, отче, вона почала виходити вночі на вулицю.

— І зникла.

— Боже мій! Як це так, зникла п’ятнадцятирічна дівчинка?

— Майже шістнадцятирічна.

— Але ж зникла.

Що нам було робити, отче, ми не винні, вона нікого не слухалася, страх як хотіла чоловіків, сусідки розповідали нам, що бачили, як вона вилазила на вікно на другому поверсі і кричала до чоловіків, які йшли вулицею, весь район знав її непристойні витівки, і на додачу вона була ще й найвідсталішою, а потім вона зникла, ми не винні, ви покинули нас голодних, Ірис, мабуть, утекла з будинку, бо була голодна, ми телефонували архієпископу, вам особисто, отче Асокар, але секретарі відповідали нам весь час одне й те ж: мовляв, зачекайте ще кілька деньочків, — а коли пішли чутки, що ви залишили нас тут помирати з голоду, що ви забули про нас, тоді, зі страху, кажу я вам, і утекла, либонь, Ірис Мателуна, щойно я побачу матінку Беніту, то одразу скажу їй, що це нікуди не годиться, як таке можна собі дозволяти, що я дуже на неї сердита і не впевнена, що хочу бачити її там, нагорі…

— Де?

— Хіба ви не казали, що новий будинок розташований у горішній частині міста?

— А, так.

Так відповів отець Асокар, бо не знав що ще сказати. Краще зараз не вв’язуватись у проблему Ірис Мателуни. Потрібно негайно поїхати з цього будинку. Питання Ірис вирішиться потім. Вона ще з’явиться. Вони ще з’ясують, що робити з її зникненням чи втечею, або чим там ще… Треба негайно їхати, бо якщо вони затримаються в цьому приміщенні хоча б на хвилину, то старі знову пустять тут коріння і наново заволодіють будинком і вже не дозволять його знести. А потім розберемося з Ірис Мателуною. То була та товстенька, з поламаним переднім зубом, — раптом перелякано згадав священник, — ні, ні, зараз треба негайно їхати й не думати про Ірис, бо це може мати серйозні наслідки. І якщо наслідки таки будуть, то хай вона приведе їх до вже спорожнілого будинку.

— У двері хтось дзвонить, отче.

Ірис! Це Ірис Мателуна, яка повернулася саме вчасно, щоб вирішити всі питання, — подумки благав отець Асокар.

— Відчиняйте, отче Сільва.

Це не Ірис. Це молодий скромний робітник із закоченими до литок штанами, що приніс велетенський гарбуз із товстою сіруватою шкіркою, який мав неправильну форму, ніби доісторична тварина. Робітник запитав:

— Дім духовних вправ Боговтілення Ла-Чимби?

— Так…

Не кажучи більше ні слова, він стрімголов помчав крізь натовп старих, що розступалися, аби цей чоловік із величезним гарбузом міг просуватися. Дійшовши до клуатру подвір’я біля вхідних дверей, він зупинився і запитав:

— Де мені його покласти?

Дора відповіла:

— Просто тут, у коридорі.

Він поклав його на кахлі й чимдуж побіг назад, але крізь коридор, створений завороженими старими, промчав іще один робітник, що ніс іще один гарбуз, який він поклав біля попереднього гарбуза, після чого знову чимдуж побіг назад повз чоловіка, що ніс іще один гарбуз, який він поклав там же й побіг назад, перетнувшись із наступним робітником, і ще з одним, і ще одним, всі вони, бігаючи, наповнювали коридор цією юрмою сріблястих обладунків, гротескних аномалій, й ніхто не наважувався промовити ані слова, споглядаючи цей наступ істот із іншої геологічної ери — минулої чи майбутньої, — їхня кількість невпинно зростала, здавалося, ніби вони множаться з непристойною швидкістю тут же в коридорі, адже з невпинною настирністю їх несли сюди на своїх спітнілих плечах робітники, яких було двоє, ні — троє, ні — п’ятеро, ні — двоє, вони все звантажували і звантажували гарбузи з вантажівки, вщерть забитої гарбузами і припаркованої перед білими мікроавтобусами — гарбузи, дивіться, скільки гарбузів, як добре, ми зможемо наварити поротос-ґранадос[66] тепер, коли настало літо, а взимку насмажимо пікаронів[67], а на Святого Івана можна буде спекти гарбузовий хліб, гарбузове варення теж дуже смачне, ну і яка ж касуела[68] без гарбуза, а ці сіренькі гарбузи — найкращі, — сказала Марія Бенітес, роздивляючись їх поглядом знавця, аж доки отець Асокар не вийшов зі ступору й не закричав із-за ширми, тримаючи в руках списки:

— Що це таке?

Робітник підійшов до нього і прошепотів:

— Гарбузи.

— Так, але…

Водій, який складав гарбузи на плечі робітників, відповів йому:

— Вони з ферми Треуенке, від місіа Ракель Руїс. Більше року тому вона наказала нам відвезти в цей будинок залишки від урожаю, а розпорядник про це забув, і ось тепер він відправив сюди вантажівку, а в ній — п’ятсот гарбузів.

— П’ятсот?!

— Так, це ті, що йдуть на експорт.

— Але що я маю робити з п’ятьма сотнями гарбузів?

— Ой, отче, не знаю. Це ви мені скажіть.

Коли отець Асокар знов увійшов до передпокою, то побачив, що лад, якого йому вдалося досягти, був зруйнований: сирітки вийшли з мікроавтобуса й перемішалися зі старими, які кружляли довкола гарбузів, Еліана танцювала на них, інші бігали галопом: цоб-цабе, вйо, цоб-цабе, розрив між суперницями скорочується, скорочується, скорочується… Ми не можемо залишити тут ці гарбузи, ми маємо сказати отцеві Асокару, що ми хочемо забрати їх до горішнього міста, вони наші, добра місіа Ракель, яка завжди виконує свої обіцянки, як у випадку з похороном Брихіди, прислала їх нам як пожертву, п’ятсот гарбузів, досить, дівчатка, гляньте на Мірелью з Веронікою, покладіть їх на місце, вони дуже важкі, — а спітнілі й захекані чоловіки приносять усе більше й більше гарбузів, срібляста броня множиться уздовж коридору, її оточують старі, які продираються між цими потворами навшпиньках — облиш це, Мірельє, — і сирітки кидають на підлогу гарбуз, який розбивається навпіл, демонструючи всім помаранчевий оксамит своїх нутрощів, із яких випадає насіння, з’єднане білявими нитками з плоттю, що тримала їх усіх у своїй порожнині — паскудні дівчиська, навіщо ви розбили цього гарбуза, — де їм знати, скільки коштує кіло гарбуза, а тепер цей гарбуз зігниє, — не розносьте насіння подвір’ям, хіба ви не знаєте, що гарбуз росте там, де впаде насінина, і наступного року тут буде цілий ліс із гарбузиння, яке поглине все довкола і продереться в кожен закуток, навіть у кімнати, і цвістиме жовтеньким, так, гарбуз, коли цвіте — дуже гарненький, гаразд, якщо він такий гарненький, чому б нам не забрати його до горішнього міста, там, кажуть, є сад, ми зможемо посадити насіння і збирати врожаї добрих гарбузів на касуели й пікарони з варенням, так, Ауристело, кинь собі насіння в кишеню, щоб ми відвезли його в горішнє місто і там посадили, стільки гарбузів, Господи, їх усе зносять і зносять, схоже, що купа з п’ятисот гарбузів виглядає більшою, ніж я думала, вони вже не поміщаються в коридорі, такі вони великі, експортні, я їх зараз полічу, так, треба їх перерахувати, поки отець Асокар голосно свариться телефоном із місіа Ракель, звісно, він злий на неї, бо вона відправила гарбузи, ну звичайно, яка йому різниця, що ми голодуємо, слухайте, а чому нам не завантажити кілька гарбузів у карети, поки він говорить телефоном, а нумо, може, ушістьох їх підіймемо, — водії приходять на допомогу, і їм таки вдається заштовхати один гарбуз у білий автобус, молоді священнички кричать, намагаються згуртувати неслухняне стадо, звільнити його від закляття шершавих гарбузів, що нагадують зародки носорогів. Отець Асокар виходить із кімнатки з телефоном, викрикує чотири імені — й старі повертаються в передпокій. Він наказав їм негайно вишикуватися в рядок і виходити, грець із тими списками, хай вони всідаються в автобуси як їм заманеться, всі хочуть сісти в один автобус, бо той інший, що везтиме Ернестину Лопес і сиріток, буде спочатку завертати в іншу частину міста, а вони хочуть якнайшвидше приїхати, зрештою наказами й криками чотирьох священничків і отця Асокара вдається більш-менш розумно розіпхати старих із їхніми клунками по мікроавтобусах. Отець закриває будинок на ключ, схоже, що він не надто надійний, байдуже, хто сюди заходитиме, що тут красти, якщо всередині лише мотлох, навіть аукціону не будемо проводити, розберемо все за два дні й почнемо руйнувати. Отець Асокар залишає чайові робітникам і порожня вантажівка від’їжджає назад до Треуенке. Місцеві хлопці, хазяйка магазину на розі разом із чоловіком, сеньйора, яка зачісувалася у вікні — всі вийшли попрощатися зі старими, що зручно і щасливо повсідалися на свої місця: краще трохи відчинити віконечка, таке гарне сонце, кажуть, що обігрів погано діє на бронхи, у нашому віці треба берегти себе, особливо коли ти до такого не звикла. Автобуси рушають. Старі прощаються, заплакано махаючи хусточками цим людям, які махають їм у відповідь, але яких вони раніше не бачили, тож щоб якось утішити себе, вони хором зачинають співати пісню:

Нікого більше нема. Я нарешті відновив ясність мислення. Думки знову впорядковуються й падають на дно моєї прозорості, де світло розриває на шматки останні приховані страхи й вагання. Я — цей пакунок. Я захищений шарами мішків, у які запхали мене старі, і через це мені не потрібно робити пакуночків, і взагалі нічого не потрібно робити, я нічого не відчуваю, не чую, не бачу, бо не існує нічого, окрім цієї порожнини, яку я займаю. Мішковина, грубі вузли, шви зі шнурків дряпають мені обличчя. Мої ніздрі, як і моє горло, повні ворсинок. Моє тіло скорчене під дією сили, з якою зшито мішки. Я знаю, що це єдина форма існування — печіння від подряпин, задишка від ворсин, біль від стискання, адже якби була інша форма існування, то разом із нею мало би бути минуле й майбутнє, а я не пам’ятаю минулого і не знаю майбутнього, щасливо відпочиваючи тут, у моєму забутті, адже я все забув, і все забуло мене. Моєю єдиною ознакою є моя подруга самотність. Я пильную за нею, щоб ніхто не потривожив спокій мішка, який захищає мене ефективніше, ніж ці саманні стіни. Так, я пам’ятаю про стіни. Але більше я ні про що не пам’ятаю, майбутнє триватиме доти, доки ці стіни не впадуть. Залишилося ще зовсім недовго, і це все добіжить до свого визначеного кінця: тут здійметься курява, щойно голодні ротяки екскаваторів порушать віковічний спокій цього саману, з якого витворено цей світ, а після них жорстокі відбійні молотки й катки зломлять опір землі, яка гадала, що знайшла своє втілення в цих мурах і лабіринтах, і повернуть її до природного стану пласкої поверхні, що, як і будь-який ґрунт, складається з каміння, шматків дерев, листя, гілок, що гниють або висихають, якихось шматків кольорового гіпсу, ока, щелепи змія, ганчір’я, паперу, що розкладатиметься, мішків, у яких, можливо, лежатиме хтось, хто кричатиме: ні, рятуйте мене, я не хочу вмирати, мені страшно, я слабкий, знерухомлений, залишений напризволяще, безстатевий, розплющений, — але я не кричатиму, тому що немає інших форм існування, я в безпеці тут, усередині того, з чого ніколи не виходив, я господар цієї порожнини, яка мене пречудово оберігає, бо вона моя господиня. Кажуть, що існують ефемерні пасажі, занедбані подвір’я, коридори з довгими штучними перспективами, нагромаджені предмети, призначення яких уже ніхто не пам’ятає, гнилі плями, які спроквола ширяться стінами, легенька вуаль пилу, що спадає з поточеної шашелем деревини, кімнати, сповнені цією тишею, яку ніхто й ніколи не порушував, тому що нікого ніколи не існувало, хоча, кажуть, що хтось колись існував і що, можливо, навіть досі існує, але я не вірю, хтось хитається зовні в кутку, хтось існує, існує зовні, існує інший кашель, окрім мого, але він такий приглушений, що, можливо, він зовсім і не кашель, існують рухи, яких я вже позбавлений, ці рухи легкі, наче рухи тіней, що збиваються в купу й наближаються без кроків, тому що немає ніг, які б могли крокувати, це не кіт, ні пес, ні миша, ні курка, ні кажан, ні кріль, я чую, як воно дихає поруч зі мною, хоча я не здатен чути, як можна так легко кашляти, коли ти лише — створіння з тіней, яке мені потрібно побачити, я потребую цього, й через цю потребу мене охоплює жах, потреба побачити це обличчя, що так близько дихає й кашляє, відновити зір, відновити зовні, я кусаю, вгризаюся в мішок, який затуляє мені рота, я гризу і гризу, щоб пізнати обличчя цієї тіні, яка існує зовні, відгризаю шнурки, вузли, латки, мотузки, прориваюся, але цього завжди недостатньо, ще один мішок, ще один прошарок, який я завойовуватиму віками й долатиму тисячоліттями, я зістарію, не знаючи нічого, окрім смаку джуту в роті, й не роблячи нічого, крім вигризання цього мокрого від слини отвору, мої зуби ламаються, але я маю й далі гризти, тому що зовні хтось чекає на мене, щоб назвати моє ім’я, а я хочу його почути, а тому кусаю, жую й роздряпую, я кусаю, жую і роздряпую останню оболонку мішка, щоб врешті-решт народитися чи померти, але мені не вдається ні народитися, ні померти, тому що є руки, які хапають роздряпану частину мішка й величезною голкою зашивають дірку, через яку я мав намір дивитися й дихати, повітря, свіже повітря, повітря, як у вікні, яке мені не дозволили відчинити, бо воно було вигаданим, через цю дірку мій спогад вистрибнув на мить до повітря з того вікна й залишився замкненим тут разом із ностальгією за цим повітрям і цим вікном, я не можу, ми не помістимося тут удвох із моєю ностальгією, лише я, тому що через цю ностальгію за вдаваним повітрям біль від ворсинок у носі стає нестерпним, а смак джуту в роті — відразливим, ще одна дірка, мої нігті розкопують геологічні прошарки мішків, щоб знайти вихід, мої нігті ламаються, з моїх пальців тече кров, пучки роздерті, кісточки почервонілі, ще один мішок, а за ним іще й іще один, так, тепер ще одна дірка, але зовнішні руки перевертають згорток, яким є я і, без жодного слова, бо ця істота не хоче себе видати, якщо ці руки таки належать якійсь істоті, продовжують зашивати, шов за швом, вони зашивають цей отвір, щоб я не міг утекти, а я хочу втекти, щоб побачити це обличчя, тож я рвучко випростовую ногу і п’ятою щосили прориваю інший отвір, але бородавчасті руки зашивають і його з такою ретельністю, на яку лише вони здатні, маленькі шви, численні шви хрестиком, які церують чи вишивають рубець на тканині мішка, я не можу вийти, я не можу навіть вдихнути уявного повітря за вікном. Чекати. І я чекаю цілими століттями, поки утвориться новий геологічний шар із решток мільйонів життів, які, як кажуть, існують, щоб закопати тут мою ностальгію. Мій простір скорочується з кожною латкою старої, яка зашиває мене, щоб я не вийшов, адже шиє саме стара, я відчув старість її пальців, що, шиючи, перебирають мішки, я роздряпую і кусаю, а вона знову зашиває, скорочуючи мій простір, її руки повертають мішок, бо раптом якась дірочка зуміла втекти від її закислих очей, вони знаходять цю дірочку й обережно зашивають, так ніби наносять ініціали на найтонший батист, а не зшивають мішковину. Отворів не залишилося, пакунок маленький та ідеальний. Вона ховає голку. З кутка каплиці вона тягне інший мішок і кидає всередину нього новий згорток разом із пакетом цукру, кількома парами вовняних панчіх, купою паперів, мате, ганчір’ям, сміттям. Із великим зусиллям вона закидає мішок собі на плече. Вона виходить із каплиці, чвалаючи крізь пустку нескінченних уявних коридорів, невиразних подвір’їв, повільно проминаючи стіни, зведені з темряви чи неприступної глини, від її легкої й м’якої ходи втікають павуки, миші, кажани, беззвучні морські свинки, бліда й уперта міль, старезні голуби, яких досі ніхто не підстрелив… повільно, через багато років чи століть, вона доходить до подвір’я біля вхідних дверей, торуючи собі шлях крізь нетрі гарбузиння, яким заріс клуатр, воно спадає каскадами, широке горизонтальне листя, зелені, налиті соком, стебла, стрункі жовті квіти, буйна зелень, крізь яку вона крокує, згортається назад на її слідах, слідах, яких могло й не лишатися на гарбузинні, що вбирає світло сонця й місяця, ширма, вона дістає незмінний ключ і відчиняє її, як і вхідні двері, й виходить у ніч із мішком на спині, човгаючи згорблено попід стінами, немовби не бажаючи позбавлятися захисту тіней, вона йде вулицями, повільно долаючи квартал за кварталом, вона зупиняється, крехтячи, щоб пожебрати, отримує монету й ховає її у своїй спідниці, після чого рушає далі, вона іде освітленими проспектами, заглиблюється в парк, в алею безлистих платанів, аж доки не опиняється біля мосту з поруччями. Вона уміє це робити, незважаючи на свій вік, адже вона робила це стільки разів ще з дитинства, разом із іншими дітьми, що жили під мостом: вона перехиляється, мов дівчинка, через поруччя і стрибає донизу зі своїм мішком. Вони сидять унизу біля вогнища. Вона наближається до них. Сідає на землю всередині освітленого кола. Цієї ночі їх мало. Полум’я спотворює їхні обличчя, поволі згасає, й усі присуваються до жаринок, які вже почали сивіти. Вона каже:

— Цей вогонь нікудишній.

Вона пхає руку в торбу і дістає звідти папір і тріски, щоб розпалити вогнище. Після цього спирається на торбу. З’являється хирлява й коростява сука, яка хоче, щоб її погладили. Вона вкладається біля неї. Усі мовчать. Угорі сухі гілки платанів нагадують рентгенівський знімок на мертвотно-блідому від електричних вогнів тлі міського неба. Стара сьорбає мате із закіптюженої від постійного нагрівання вогнем бляшанки з дротяною ручкою. Вона ще раз занурює руку в торбину, дістає шматок булочки, пропонує його, хтось погоджується, тимчасом як вона бідкається:

— Поганий вогонь цієї ночі.

— Поганючий.

Стара знову нишпорить у своїй торбі, виймає більше паперів і трісок, кидає їх у полум’я, яке миттєво більшає. Але довго воно не горить. Хтось каже, що йде шукати прихистку в іншому кутку, бо ніч буде лютою, так, дуже лютою, й дехто з них іде. Вогонь від паперу й трісок довго не горить. Бувайте, ви не йдете з нами, хоча ніч під мостом така холодна, ні, я залишаюся, я втомилася — й вони йдуть, не попрощавшись, залишивши її саму. Вона кашляє. Кутається в шаль. Трохи ближче присувається до вугілля, бо вітер посилюється, сука так само йде. Вона кличе її:

— П-с-т, п-с-т…

Але сука не повертається. Стара підводиться, бере мішок, відкриває його й висипає звідти все на полум’я вогнища: тріски, картонки, панчохи, ганчірки, щоденники, папери, мотлох, байдуже, аби лише трохи розгорівся вогонь, щоб не так відчувався холод, однаково, що смердітиме папером і паленим дрантям, яке повільно тлітиме. Вітер розвіює дим і запахи, а стара лягає на каміння спати. Вогонь ще трохи горить поруч із самітною постаттю, що скидається на ще одну торбу з ганчір’ям, а потім починає гаснути, за ним холонуть жаринки, що вкриваються тонким шаром попелу, який розвіює вітер. За кілька хвилин під мостом не зостається нічого. Лише чорна пляма, яку вогонь залишив на камінні, й закіптюжена бляшанка з дротяною ручкою. Вітер перевертає її, вона котиться камінням і падає в річку.

Санта Ана і Лос-Домінікос, Чилі, 1962–1963

Польєнса, Мальйорка, 1968

Хуенґа, Сантандер, 1969

Вальвідрера, Барселона, 1969