Розпутний птах ночі

Розмисел у десяти кімнатах

Ми фактично не знаємо, хто такий Хосе Доносо. І для читача ця позиція — вигідна: не відати про сам факт існування книги до моменту зустрічі з нею. Тим чистішим і чеснішим може бути контакт із історією.

З іншого боку, окремі контексти можуть допомогти навести початкову різкість. «Розпутний птах ночі» (далі для зручності РПН, ваговита абревіатура, що вказує собою на масивність роману) розігрується в кількох лабіринтоподібних і химерних будинках: дім духовних вправ, де ховається письменник Умберто, та будинок у Ринконаді, де виховується Бой; один із незчисленних і принципових сюжетних паралелізмів, яких у книзі тьма-тьменна. Тож виникає спокуса організувати текст про текст якраз у такий спосіб: як відвідування умоглядних кімнат і приміщень, завалених небувалими образами, неочевидними обставинами та непрозорими ідеями. Не треба собі в цьому відмовляти. І хай їх буде, скажімо, десять. Як натяк на ту гармонію та красу, що в світі Доносо піддані чи не найсильнішим пошкодженням, ну чи принаймні — трансформаціям. Ходімо.

У першій кімнаті ми зустрінемось із тим фактом, що Доносо — чилієць. Тобто латиноамериканець. А значить, і його роман є латиноамериканським. Оскільки дата публікації — 1970 рік, можемо ствердити, що він належить і до часів буму латиноамериканської прози (у «Західному каноні» славетний Гаролд Блум згадує ім’я Доносо поряд із Карпентьєром, Октавіо Пасом, Астуріасом, Фуентесом та Кортасаром), і до нині вже вкрай зношеного «магічного реалізму». Все так, і навіть більше: поряд із РПН необхідно згадувати роман 1967-го року, книгу руки колумбійця, що теж був журналістом (як і багато хто в тому літературному поколінні, заангажованість у суспільне життя — його родова прикмета) і чия сага також розігрується в декораціях величного будинку. От тільки фінал там дає надію, що прокляті роки закінчуються, а любов розриває трагічне кружляння колом, натомість кінець роману Доносо провіщає щось цілком інше, куди менш оптимістичне. Справді: «Розпутний птах ночі» є доброю антитезою до «Ста років самотності» Маркеса. Адже зникання світу може свідчити і про очищення та новий початок, і про кінцевий кінець, ніщоту та лунку порожнечу. Повернемося до цього наприкінці.

У другій кімнаті слід звернути увагу на вже згаданий рік публікації: 1970-й. А наприкінці роману сам автор зазначає період написання: від 1962-го по 1969-й. Отже, РПН — явище шістдесятницьке. До речі, у той же рік у світ вилітає ще один гучний і значно популярніший текст, притча про в усіх розуміннях високе: історія Мартина Лівінгстона від Річарда Баха. Хоча сьогодні наполегливо здається, що точнішим виявився таки «низовий» Доносо. Його розбуялість та розбурханість, пристрасність і лють є точним корелятом того десятиліття. Шістдесяті — це (знову) про масову політичну небайдужість, молодість та сердитість, спробу знайти непрагматичні цінності, більш-менш вільну любов, розкутий секс, взагалі — це про велику реабілітацію людського як тілесного. І все це є в Доносо, навіть з більшим загостренням, ніж тоді було прийнято: стареча та девіантна фізіологія, тілесні трансгресії та дивовижі, межова матеріальність світу. Тобто в цього приміщенні є кладова, на якій написано «натуралізм» (а меншими літерами уточнення: «натуралістична сенсаційність»), і туди ми, виходить, уже зазирнули. А от наступний покій, до якого провадить принципова по-цей-бічність роману, є куди більшим та масштабнішим. І написано на ньому «модернізм».

У Доносо направду вийшла підставово модерністська книга, із оголенням і спробою долання кризи традиційності, бажанням розвернутися від минулого в день сьогоднішній. Навіть центральний метасюжет РПН — начебто фольклорно-легендарна історія про стару відьму та молоду дівчину, фігури яких то зливаються до нероздільності, то максимально протиставляються одна одній, і це, звісно ж, знаходить свої невідступні рими в тілі сюжету, — можна проінтерпретувати так, аби за постатями проступив конфлікт Старого і Нового (політична критика могла би сказати: герць консервативного та демократичного), їх переплетеність та взаємозумовленість. А втім, модерність проривається тут передовсім в іншому: в кризі трансцендентності. У відсутності старої доброї онтології, із паном Богом у центрі. Тобто вона є, це власне монастир Боговтілення Ла-Чимби, сама назва недвозначно натякає на проблематику. Проте цей світ сповнений химерної (одна з ключових категорій роману) старості, руйнацій і виродження, пліснявих плям та інших колоритних видів і типів занепаду. Це світ оголеної фізики, де для метафізики місця просто не знаходиться: ані в мішках із дрантям, ані на подвір'ї з поруйнованими сакральними скульптурами, ні під ліжками, де поховане численне та нікчемне (ще одна стрижньова категорія) старече манаття. Якщо хочете, натуралізм, еротизм і тілесність обслуговують тут ідею «смерті бога»: боговтілення обертається богозникненням, фарсом із довкола-єритичними практиками, коли на місце святості висувають то неповнолітню й вагітну від безконтрольних сексуальних зносин Ірис, а то й головного(?) героя, який фізично меншає на читацьких очах; роз-Втілюється. Перед нами роман-без-бога у найбільш симптоматичних для цього декораціях, модерний (а значить, за визначенням кризовий, зламний) текст про перерозподіл сфер людського впливу, що в Доносо звужується до світу тіла. Так воно, певна річ, живеться куди вужче та болісніше, але по-своєму і чесніше: ціною втрати ілюзій купується наближення до реального стану справ.

Вочевидь в РПН, поряд із модерним світоглядом та модерністським експериментуванням (чого варта постійна зміна приналежності слабко окреслених «я» та «ми», мерехтливих інстанцій говоріння), є місце і для авангардних жестів. І нехай це буде кімната номер п’ять, в якій РПН виявляється сильно лівим романом. Одразу уточнення — по-хорошому лівим романом. Щирим і продуктивним у своїй лівості, з усім його болем, бідністю, люттю та бажанням помсти. Це можна пояснити багатьма способами: розвитком політичного ландшафту Латинської Америки в XX столітті, де праві воєнні диктатури стали нормою; політичними преференціями повоєнного покоління (Доносо народився у 24-му, а друкуватися почав на початку 50-х, тобто в силу входив якраз після війни); а ще лівим запалом і куражем молодості, із її революційними пориваннями як у політиці, так і в мистецтві. Плюс: лівизна там не дорівнювала лівизні тут, маємо постійно собі про це нагадувати. Те, що для когось перетворилось на диктатуру небачених масштабів, для інших було надією на хоча б у загальному більш-менш справедливий світ. І тоді позатрансцендентність РПН, разом із всією його соціальною критикою та зубастим анти-традиціоналістським гротеском, знаходить собі ще одне пояснення: перед нами саме лівий модерністський роман. Сповнений великого сприкрення тою обставиною, що старе все ніяк не помирає: воно просто переїздить в інший будинок, виставивши молодість буквально на панель.

Пройшовши надвір’ям політичної реальності тих часів, опинимось перед необхідністю зазирнути і до «колоніальної» робітні. У Доносо написався не так постколоніальний текст, як роман антиколоніальний. Де колоніальність є більше внутрішньою, ніж зовнішньою. А відчуття загроженої ідентичності — невідступним: про своє, власне і неповторне обличчя тут пристрасно мріють, маски калейдоскопічно змінюють одна одну, за нетривкою личиною йде наступна. Умберто мислить себе поперемінно і письменником, і сином свого бідного батька, і секретарем, слугою та жертвою дона Херонімо, а ще старою жінкою, малим дитям, Німеньким, власне імбунче, ніким. І Ніким. Ідентичність персонажів принципово плинна, непевна, ти не володієш собою, не є собі хазяїном. Як це і належить статусу колонізованого.

Згадаємо, що Доносо саме чилієць, а не іспанець; як і не аргентинець, не бразилець, не колумбієць. Своя ієрархія існує і в «другому світі». Можна навіть ствердити, що Доносо іде в хрестовий похід супроти Латинської Традиції, яка виродилась в неживе доктринерство. Тобто це колонізування минулим, де туго переплелись експортоване католицтво, прагматизм виживання і жорстка становість. (Питання, чого в українській літературі в ті ж роки не написався схожий за силою впливу роман, попри власне 60-ницьке піднесення, спробу очищення лівої риторики і пошук альтернативних поетикальних джерел у національній міфології, що вилилось у суперечливе явище «химерного роману», залишимо тут відкритим).

Саме цей простір, де йдеться про визволення від ригідних структур, в діапазоні від політичних до ментальних, має як мінімум три суміжні комірчини, з якими слід ознайомитись. Перша ховає в собі питання міфів та міфологічності. Довгий час здається, що чилієць протиставляє збанкрутілій традиції щось більш фундаментальне й автентичне, щось із фольклорних індіанських глибин. Сюди можна зарахувати і вже згадану легенду про двох відьом, і дотичний сюжет про імбунче, істоту, закриту в собі, із зашитими отворами й тому нелюдськими здібностями. Та чим далі в текст, тим більше іронії щодо цих наративів проступає безпосередньо на сторінках: відьми могли бути зовсім і не відьмами, а учасницями драматичної та банальної історії про ранню вагітність і потребу швидко знайти цапа-відбувайла. З імбунче складніше, бо вкотре повтореним інваріантом цього образу РПН фактично завершується, але там, де чекаємо (чи підсвідомо хочемо побачити) хоч якогось натяку на космогонічність і новий початок, де прагнемо відчути благу вість про нове народження і новий старт, — там урешті натрапляємо на згортання світу в мішок, в точку і ніщо, зіштовхуємось із анігіляцією та тотальним зникненням. Міф, що мав би дарувати вічне повернення та рятівну циклічність, перетворюється на сюрреалістичні повтори й пробуксовування; він дотліває на вогнищі під мостом, востаннє засвідчуючи тотальність матеріального. Цей костур виявляється неякісним протезом, який Доносо також відкидає.

У наступній комірчині можна розгледіти, а яким же Ідеальний Роман мислять собі «молоді літератури», ті нахабні та сильно талановиті їхні представники, що активно шукають себе, спираючись на могутніх попередників. Доносо, який і вибудовує РПН саме як Великий Роман, важливий-текст-про-важливе, пропонує наступний рецепт: національно забарвлений модернізм, плюс оригінальна — хоч і скомпрометована — міфологічність, плюс відчутна ідеологічна націнка, плюс психологізм (недарма назву книзі дарує Генрі Джеймс), а ще інтелектуалізм (через присутність метарівня, адже процес письма та фігура Умберто-письменника тут відрефлексовується не раз), ну і тематична сенсаційність, що надає такому конгломерату зрозумілої динаміки. Тобто це важить як певна соціологія: а що саме в другій половині XX сторіччя малося на увазі під есенцією романності? А ось що.

Ну і нарешті третє приміщення, пов’язане із колоніальністю: авторова самопрезентація. «Розпутний птах ночі» — із фігурою героя-письменника, його безкінечними переживаннями та неможливістю почати писати книгу, комплексом шарлатана й амбіціями творця, — може бути прочитаний як символічна автобіографія. Доносо розказує про свою психічну реальність: реальність письменника, що виборює право бути собою і перед травмованою культурою, і перед власним внутрішнім цензором. Оця характеристика з вуст Емператрис, що стосується героя, цілком прикладається і до самого Доносо: «Умберто не мав потягу до простоти. Він відчував потребу викривляти нормальне, немовби щось змушувало його мститися й руйнувати, і через це його початковий проект настільки ускладнився і деформувався, що він сам неначе назавжди загубився у своєму уявному лабіринті, сповненому темряви й жахів, лабіринті, який був тривкішим за нього самого й решту його персонажів […]». З тією різницею, що роман Доносо постає і свідченням, але й результатом боротьби чилійця із демонами Сумнівів і Неспроможності.

І що ж чекає нас на виході, де ми опинилися? Здається, десь там, звідки і починали, недарма в цьому будинку протягом історії втрачає себе не один лиш Умберто. Дім старий і його мають зруйнувати, проте визволення, як воно було у випадку з родиною Буендіа, це в собі не несе. Найтемніша ніч, яка начебто є такою перед світанком, перетворюється на ніч без кінця, ніч-яка-завжди-з-тобою; на зимну максиму «всіх очікує одна ніч». З іншого боку, попри сум і відсутність посмертя, є тут і полегкість, бо кінець — абсолютний, забуття повне, без напівмір та безкінечних «але».

Матеріалістичний песимізм Доносо? Може, і він. Однак: книга написана, художник відбувся, птах у польоті. Сам факт наявності роману, а тепер і його перекладу, — важливий аргумент проти тотальності ніщоти та крихкості матеріального. Якщо не можеш впоратися із чимось — треба принаймні про це написати. Банкрутство трансцендентного дозволяє народитися й зміцнішати письменнику як творцю. Письмо скомпенсовує собою ніч безсенсовності. Відсутність обнадійливої онтології перекривається наявністю культури як різновиду духовного життя. Про це теж ідеться в епіграфі.

Історично Доносо програв: його роман опинився в тіні опусу Маркеса, слава виявилась локалізованою на батьківщині, модернізм був дещо запізнілим, а політичні ідеї, яким він щиро симпатизував, нині скомпрометовані. Проте сьогодні, в ситуації голоду на справді оригінальне, проза Доносо — як модуляція знаного, цінного та цінованого — виглядає вкрай привабливо. А ще магічний реалізм Хосе Доносо варто наголошувати не на першому слові, а таки на другому: письменник чесний з нами, він не вгноює ґрунту для примарних сподівань, але його нічний політ настільки переконливий та професійний, що затуляє від глядачів-читачів сам факт своєї приреченості.

І зовсім цей птах не розпутний, радше він трагічний і запальний водночас. Від його рухів навіть стає дещо світліше.

Євгеній Стасіневич,

літературний критик