Рушниці Авалона

3

Того ранку я став згадувати своє минуле. Я згадав своїх братів і сестер і став тасувати їх в думці, як колоду карт, які лежать упереміш. Я згадав госпіталь, в якому прокинувся, битву за Амбер, Лабіринт в Рембо, Мойру, з якою мені було так добре і яка, можливо, належить зараз Еріку. Я згадав Блейза і Рендома, Дейдру, Каїна і Жерара. Я багато що згадав цим ранком. Як ви, напевно, здогадалися, це був ранок перед битвою. Ми марширували кілька днів, успішно відбиваючи атаки невеликих загонів супротивника, а коли підійшли до Чорного Круга, розбили табір на пагорбах, виставили вартових і лягли спати. Наш сон ніхто не потривожив. Вранці я відкрив очі, дивуючись спросоння, чому мої брати і сестри не думають про мене так, як я про них. Це була дуже сумна думка.

У невеликому ярку, де ніхто не міг мене бачити, я зняв шолом, налив в нього мильну воду і поголився. Потім надів свою стару драну одежу — чорну з срібною окантовкою. Я знову був твердий, як камінь, чорний, як земля, і жорстокий, як диявол. Сьогоднішній день буде моїм днем. Я опустив забрало, обсмикнув кольчугу, затягнув пояс і пристебнув Грейсвандір. Свій плащ я заколов при шиї застібкою у формі срібної троянди, і тут мене знайшов посильний, який повідомив, що приготування закінчені.

Я поцілував Лорен, яка наполягла на тому, що буде мене проводжати, скочив на коня — мерина на кличку Чемпіон — і вирушив до табору.

Побачивши мене, Ганелон і Ланс в один голос сказали: «Ми готові».

Я покликав офіцерів, віддав останні розпорядження. Відсалютувавши, вони поскакали.

— Тепер скоро, — сказав Ланс, запалюючи люльку.

— Як ваша рука?

— У повному порядку. Після тренувального бою, який ми вчора провели, я відчуваю себе абсолютно здоровим.

Я підняв забрало і теж закурив.

— Та ви збрили бороду! — Вигукнув Ланс. — Чесно кажучи, ніколи не міг уявити вас без бороди.

— Так зручніше носити шолом.

— Бажаю успіху всім нам, — урочисто вимовив Ганелон. — Не знаю, чи існують на світі боги, але якщо вони є, нехай виявляться сьогодні на нашому боці.

— Бог один, — сказав Ланс. — І я молюся, щоб він не не залишив нас.

— Амінь. — Ганелон запихкав трубкою.

— Ми переможемо! — Переконано заявив Ланс.

— Так, — погодився я, дивлячись на схід сонця, яке вже позолотило горизонт, і слухаючи безтурботний спів птахів. — Все віщує нам перемогу.

Докуривши, ми вибили люльки, і кожен сховав свою за пояс. Потім ми в останній раз перевірили обладунки, підтягнули де треба ремені, і Ганелон проголосив:

— Пора!

Офіцери повернулися з донесеннями. Загони були готові.

Ми під'їхали до кордону Круга. Усередині нього панувала мертва тиша.

— Я все ще думаю про Корвіна, — сказав Ганелон. — Десь він зараз?

— Корвін з нами, — відповів я, і Ганелон якось дивно на мене подивився, побачив срібну троянду і різко кивнув.

— Ланс, — звернувся він до свого друга і помічника, — віддавай наказ.

І Ланс вихопив шпагу з піхов.

— Вперед! — Вигукнув він.

Йому відповіло гучне відлуння.

Наш авангард складав загін з п'ятисот вершників. Ми заглибилися в Круг на півмилі, перш ніж побачили чорну кавалерію, яка мчала нам назустріч. Ми зламали їх стрій за п'ять хвилин і продовжили скакати вперед щодуху.

Потім ми почули грім.

Заблищали блискавки, пішов дощ.

Розігралася буря.

Нерівна тонка лінія списоносців, стоїчно очікуючих нападу, загородила нам шлях. Ми відчули пастку, але не зупинилися.

І чорна кавалерія ударила по нашому фланзі.

Закипіла битва.

Минуло хвилин двадцять…

Ми стримували їхній натиск, чекаючи підходу основних військ.

Потім двісті наших воїнів продовжили свій шлях…

Люди. Ми вбивали людей, а вони вбивали нас, істоти з сірими лицями, що рухалися, немов автомати. Маріонетки. Мені ж необхідно було знищити їх командира…

Цікаво, яка пропускна здатність шляху, який я їм відкрив? Я цього не знав. Скоро…

Скажена гонка привела нас на вершину пагорба, і далеко внизу я побачив темну цитадель.

Я підняв шпагу.

Ми почали спускатися, і тут на нас напали.

Вони шипіли, гарчали і били крилами. Значить людей у нього не залишилося. Грейсвандір стала схожа на язик полум'я, блискавку, портативний електричний розрядник. Я знищував мерзенних тварюк у міру їх наближення, і, вмираючи, вони згорали. Праворуч від мене Ланс прорубував дорогу, творячи хаос і щось бурмочучи собі під ніс. Не інакше як молився за тих, кого вбивав. По ліву мою руку скакав Ганелон, і за хвостом його коня струмувала вогненна річка. Блискали блискавки, цитадель росла прямо на очах.

У нашому авангарді залишилося не більше ста чоловік.

Коли ми під'їхали до воріт, нас зустрів загін з людей і звірів. Ми атакували.

Вони перевершували нас чисельністю, але я не шкодував, що ми так далеко відірвалися від своєї піхоти. Я знав, що час не чекає.

— Я повинен пробитися! — Закричав я. — Рогатий в цитаделі!

— Він мій! — Прокричав мені у відповідь Ланс.

— Особисто я вам не конкурент! — Вигукнув Ганелон, рубаючи мечем направо і наліво. — Але я з вами! Прорвіться, коли зможете!

Ми вбивали, вбивали і ще раз вбивали, але незабаром вони стали брати верх. Звірі, схожі на людей, і люди, схожі на звірів, оточували нас з усіх боків. Ми відчайдушно захищалися, і в цей час підтяглася наша вже грунтовно пошарпана піхота. Бій закипів з новою силою. Ми знову кинулися в атаку (в нашому авангарді залишилося чоловік сорок-п'ятдесят), увірвалися в ворота й опинилися у дворі, де на нас напав ще один загін супротивника.

Дванадцять вершників, яким вдалося пробитися до входу в високу чорну вежу, були зустрінуті її вартовими і стражниками.

— Вперед! — Вигукнув Ганелон, спішившись і кидаючись у бій.

— Вперед! — Вигукнув Ланс, і я подумав, що вони мають на увазі або мене, або один одного.

Я вирішив віднести цей заклик на свій рахунок, відокремився від бою і побіг вгору по сходах.

Я не сумнівався, що знайду рогатого у верхньому приміщенні вежі. Мені доведеться викликати його на дуель і перемогти, тому що саме я був винний в тому, що він з'явився на цьому Відображенні. Може, у мене не вистачить сил, але спроба того варта. До того ж ніхто, крім мене, не знав, хто він такий.

На верхньому майданчику сходів я зупинився перед важкими дерев'яними дверима, замкненими зсередини на засув. Я відступив на крок, вдарив ногою що було сил, і двері звалилася з гучним тріском.

Він стояв біля вікна, чоловік, одягнений в легкі обладунки, з цапиною головою на широченних плечах.

Я переступив через поріг.

Коли двері впали, він повернувся і тепер дивився на мене в упор, намагаючись зазирнути в очі крізь проріз шолома.

— Смертний, ти зайшов надто далеко, — сказав він. — Адже ти смертний?

— Запитай у Страйгалдвіра, — відповів я.

— Ти той, хто вбив його, — безпристрасно вимовив він. — Скажи, він впізнав тебе?

— Можливо.

На сходах почулися кроки, і я швидко відступив вліво. В кімнату увірвався Ганелон.

— Стій! — Крикнув я.

Він здригнувся, зупинився як укопаний і повільно повернувся до мене.

— Це — перевертень. Хто він такий?

— Гріх, який я зробив, бо прокляв те, що любив усім серцем. Відійди убік і не заважай. Він мій.

— Я не заважатиму. — Ганелон залишився стояти на місці.

— Ти сказав правду? — Запитав рогатий.

— Зараз дізнаєшся, — відповів я і кинувся на нього.

Але він не схрестив зі мною шпаги. Його вчинок назвав би дурістю будь-хто, навіть самий невмілий фехтувальник.

Він кинув у мене свою шпагу, яка зблиснула, відбивши світло блискавки. Коли вона ще летіла по повітрю, гримнув грім. За вікном розбушувалася буря.

Я зробив легкий рух Грейсвандір, немов парируючи простий випад. Шпага встромилась в підлогу і тут же спалахнула яскравим полум'ям. За вікном знову блиснула блискавка.

Засліплений, я забарився, і в цю мить перевертень кинувся на мене. Він притиснув мої руки до боків; роги вдарили мене по забралу шолома раз, інший…

Потім я напружив м'язи, і захоплення почало слабшати. Я кинув Грейсвандір, рвонувся, вивільнився від залізних обіймів, і в цей момент очі наші зустрілися.

— Повелитель Амбера, чому ти вбиваєш нас? — Запитав він. — Адже це ти відкрив нам шлях.

— Я шкодую про свій безрозсудний вчинок і сподіваюся виправити помилку.

— Надто пізно. До того ж хіба звідси треба починати?

І знову вдарив мене рогами. Реакція у нього була просто фантастичною. Я не встиг захиститися і відлетів до стіни.

А потім він підняв руку, зробив знак, і раптово я побачив придворних Хаосу на марші — видінні, від якого волосся дибки встало на моїй голові і холодом скувало душу. Що я накоїв?

— … От бачиш? — Говорив перевертень. — Ти відкрив шлях. Так допоможи нам зараз, і ми повернемо тобі те, що ти вважаєш своїм по праву.

Якусь мить я вагався. Можливо, він виконає свою обіцянку, якщо я допоможу. А далі що? Мені доведеться весь час бути напоготові. Союзники на короткий час, ми будемо раді перегризти один одному горлянки, як тільки кожен доб'ється свого… І все ж якщо в моїх руках виявиться вічний місто…

— Отже, домовились? — Запитав різкий бекаючий голос.

Я подумав про Відображення і про відображення Відображень…

Не кваплячись, розстебнув застібки шолома…

… І жбурнув його в перевертня, який, здавалося не сумнівався у моїй злагоді. По-моєму, Ганелон в цю хвилину ступив уперед.

Я стрімко кинувся на рогатого і притиснув його до протилежної стіни.

— Ні! — Сказав я.

Його руки, схожі на людські, зімкнулися на моїй шиї в ту ж саму секунду, коли я здавив йому горло. Стиснувши пальці, я різко перекрутив долоні. Думаю, він зробив те ж саме.

Я почув хрускіт — так ламається суха хворостина. Пам'ятаю, мені стало цікаво, чия шия зламана. Моя боліла щосили.

Я відкрив очі і побачив небо. Я лежав на ковдрі, а ковдра лежало на землі.

— Боюся, що він залишиться жити, — сказав голос, і, повільно повернувши голову, я побачив Ганелона.

Він сидів на краєчку ковдри поруч з Лорен.

— Як справи? — Запитав я.

— Ми перемогли. Ви дотримали слова. Коли загинув перевертень, хранителі впали без свідомості, а тварини і інша нечисть згоріли.

— Добре.

— А я сиджу і розмірковую, чому я перестав вас ненавидіти.

— І до якого висновку прийшов ти?

— Важко сказати. Можливо тому, що ми дуже схожі один на одного. Хоча ні… Не знаю.

Я посміхнувся Лорен.

— Твої пророкування не збулися. Битва закінчилася, а ти ще жива.

— Смерті дано хід. — Вона не відповіла на посмішку.

— Що ти маєш на увазі?

— У пам'яті людей живі розповіді про те, як король Корвін стратив мого діда — спочатку публічно побив батогами, а потім четвертував — за те, що він повстав проти його тиранії.

— Я тут ні причому. Це було одне з моїх Відображень.

Лорен похитала головою.

— Корвін з Амбера, я така, яка є. — І з цими словами вона встала, повернулася і пішла.

— Ви так і не відповіли, ким був перевертень, — нагадав мені Ганелон, не звертаючи на її відхід ані найменшої уваги.

— Слугою Хаосу. Проклявши Амбер, я відчинив двері в реальний світ темним силам. Користуючись наданою можливістю, вони намагаються захопити всі Відображення і поступово дістатися до Амбера, слідуючи по шляху найменшого опору. Таким чином на Лорені з'явився Чорний Круг. Але я його знищив, так що можеш спати спокійно. Я закрив їм шлях на це Відображення.

— І ви за цим сюди прийшли?

— Ні. Чесно кажучи, я йшов в Авалон, коли побачив Ланса. Не міг же я кинути його в біді. А потім мені довелося розсьорбувати кашу, яку я сам заварив.

— Авалон? Значить, ви збрехали, що він зруйнований?

Я похитав головою.

Ні. Наш Авалон упав, але на Відображеннях напевно існує інший, схожий на нього.

— Візьміть мене з собою!

— Ти збожеволів!

— Хочу хоч одним оком поглянути на ті місця, де народився і виріс, чого б це не вартувало.

— Я не збираюся там залишатися. Мені необхідно потрапити в Авалон, щоб роздобути собі рожевий порошок для чищення ювелірних виробів. Одного разу я зовсім випадково підпалив його в Амбері. Стався вибух. Я використаю цей порошок, як порох, озброю солдатів рушницями, осаджу Амбер і посяду трон, який є моїм по праву.

— А як бути з темними силами, які, як ви кажете, намагаються захопити всі Відображення?

— Дійде і до них черга. А якщо я програю битву, ними займеться Ерік.

— Ви сказали, що він засліпив вас і кинув у темницю.

— Так. Я виростив нові очі. І втік.

— Ви — демон.

— Мені так часто про це говорили, що я навіть не сперечаюся.

— Ви візьмете мене з собою?

— Якщо хочеш. Але ти побачиш не той Авалон, де народився і виріс.

— І в Амбер!

— Та ти дійсно божевільний!

— Ні. Я завжди мріяв потрапити в це казкове місто. Походжу по Авалону, а далі що? Не просиджувати ж штани на одному місці. Хіба я був поганим генералом?

— Ні.

— Тоді навчіть мене користуватися цими штуковинами, які називаються «рушниці», і я допоможу вам у великій битві. Не так вже довго мені залишилося жити на світі. Візьміть мене з собою.

— Може статися, що твої кості побіліють під горою Колвір поруч з моїми.

— Результат якої битви відомий заздалегідь? Я готовий ризикнути.

— Як хочеш. Я не заперечую.

— Спасибі, пане.

Ми розбили табір, переночували, а на наступний ранок пустилися в шлях. Повернувшись в замок, я насамперед відправився на пошуки Лорен і відразу дізнався, що напередодні вона втекла зі своїм колишнім коханцем, армійським офіцером на ім'я Мелкін. Хоча я розумів її стан, мені було неприємно, що вона не дала мені можливості порозумітися і повірила чуткам. Я вирішив наздогнати їх.

З труднощами повертаючи голову на негнучкій шиї я осідлав Чемпіона і поскакав слідом. Мені нічим було дорікнути Лорен. У замку мене теж не вшановували як переможця. Занадто свіжі були в пам'яті людей розповіді про того Корвіна, який правив цією країною. На мене дивилися, як на диявола. Солдати, яких я навчав, з якими боровся пліч-о-пліч, кидали на мене косі погляди і тут же опускали очі або відверталися. Напевно вони відчували сильне полегшення — всі, крім Ганелона, — коли я став збиратися в дорогу. Ганелон же, я думаю, боявся, що я не повернуся за ним, як обіцяв. Він хотів поїхати зі мною, але я не дозволив. Мені необхідно було самому у всьому розібратися.

На свій подив, я зрозумів, що Лорен стала мені далеко не байдужа, а її вчинок заподіяв мені біль. Перш ніж піти, вона повинна була принаймні мене вислухати. Я розповім їй про себе і, якщо вона таки вибере бравого, але смертного капітана, благословлю їх і не буду заважати. Якщо ж вона надасть перевагу мені… Я зрозумів що хочу утримати Лорен, чого б це не коштувало. Прекрасний Авалон почекає. Нікуди не дінеться. Спочатку я влаштую свої особисті справи, а там видно буде.

Я їхав по дорозі, а птахи співали мені пісні, пурхаючи з гілки на гілку. Стояв ясний, погожий день — на блакитному небі сяяло сонце, дерева шелестіли зеленим листям, а я радів в своєму серці, тому що мені вдалося позбавити цю землю від біди, яку я на неї накликав. Зло? Якого біса! Я заподіяв більше зла, ніж хтось інший, але не втратив совісті і зараз насолоджувався настільки рідкісними для мене хвилинами щастя. Коли Амбер буде моїм, совість не завадить мені порадіти ще сильніше! Ха!

Я їхав на північ по лісистій долині, зрідка спішуючись, щоб не втратити свіжі сліди двох вершників. До вечора у мене втомилися очі і, спостерігши ярдів за сто від дороги невеликий ярок, я влаштувався на нічліг.

Напевно від того, що шия у мене розболілася не на жарт, мені снився рогатий і наш з ним поєдинок. «Допоможи мені зараз, і ми повернемо тобі те, що ти вважаєш своїм по праву», — говорив він, і в цей момент я прокинувся від власної гучної лайки.

Досвітнє небо зблідло, і я осідлав коня і пустився в дорогу. Ніч була морозною, а трава виблискувала від інею. Плащ, на якому я спав, відсирів.

До полудня сонечко стало пригрівати, а слід двох вершників виглядав зовсім свіжим. Я наганяв їх.

Коли я побачив її, я зіскочив з коня і підбіг до того місця, де вона лежала, — під кущем диких троянд, на якому не було квітів і який подряпав колючками її щоку і оголене плече. Вона померла не так давно, тому що тіло було ще теплим, і з рани в грудях, куди врізався клинок, текла кров.

Каменю навколо не виявилося, і я поклав її в могилу, яку вирила Грейсвандір. Нехай відпочине. Він зняв з неї її браслети, її кільця і її красиві гребінці — все її багатство. Мені довелося закрити їй очі, перш ніж я покрив її своїм плащем, і тут рука моя здригнулася, а зір затуманився. Час пройшов непомітно.

Я скочив на коня і дуже скоро наздогнав його, він гнав щодуху, як ніби за ним гнався сам диявол, в чому він був не так вже і не правий. Я не сказав жодного слова, коли вибив його з сідла, але я не взявся за шпагу, коли він витягнув свою з піхов. Його зламане навпіл тіло я зажбурнув на високий дуб і, озирнувшись, побачив чорну хмару птахів у гіллі.

Я надів на неї її браслети, її кільця і її дорогоцінні гребінці, а потім закидав могилу. Ви ж знали, яка була Лорен. Те, що вона пережила, і те, до чого прагнула, закінчилося смертю. От і вся розповідь про те, як ми зустрілися і як розлучилися. Лорен і я, в країні Лорен, і таке моє життя, тому що принц Амбера — частинка всесвіту і в якійсь мірі винен у всіх тих гидотах, які в ньому творяться. Тому я і кажу: «Ха!», коли мова заходить про мою совість. У віддзеркаленнях багатьох суджень мої руки залиті кров'ю. Я є частиною зла, яке панує в реальному світі і на Відображеннях. Іноді мені здається що я — те саме зло, яке необхідне, щоб боротися з іншим злом. Я знищую Демонів, які трапляються на моєму шляху, і в той великий день, про який говорять всі пророки, але в який вони не дуже вірять, в той день, коли світ буде позбавлений від зла, я теж кану в пітьму, обсипаний прокльонами. Можливо це буде швидше, ніж я думаю. А поки…

Поки цей час ще не настав, я не вмию рук своїх і не стану бездіяльним.

Пришпоривши коня, я поскакав в замок Ганелона, який це знав, але ніколи не зможе зрозуміти.