Сірі бджоли

6

Після кількох спокійних безвітряних днів зайшов вечір темніший, ніж зазвичай. Зайшов не сам, принесло його невидиме знизу у зимовій темноті хвилювання неба, де легкі хмари були відтіснені важкими, а з важких повалив несподівано на землю, укриту старим, затверділим від сухого вітру снігом, новий, пухнастий.

Сергійович, позіхаючи, нову порцію довгополуменевого вугілля до буржуйки закинув. Жовту церковну свічку двома пальцями загасив. Ніби вже і все, що перед сном зробити треба було, зробив. Лишалося тільки натягти до вух ковдру та заснути до ранку чи до холоду. Проте тиша через сніг ніби неповна видавалася. А коли тиша неповна, то виникає, супроти волі, бажання зробити щось, щоб заповнити її. Але як? До далеких канонад Сергійович давно звик і стали вони від того важливою частиною тиші. А от сніговій – гість більш рідкісний – взяв і все перекрив своїм шурхотінням позавіконним.

Тиша, звичайно, штука довільна і її, як особисте звукове явище, кожна людина під себе підлаштовує, підпасовує. Раніше тиша у Сергійовича була така ж, як і в інших. Її частиною із легкістю ставало гудіння літака у небі чи спів цвіркуна, що вночі через кватирку долинає. Все неголосне, що не дратує і не змушує озирнутися, зрештою, стає частиною тиші. Так раніше з мирною тишею було. Так стало і з тишею військовою, у котрій військові звуки поглинули мирні, відтіснили звуки природи, але набридли, стали буденними, також ніби під крила тиші лягли, перестали до себе увагу привертати. І лежав тепер Сергійович, охоплений дивним неспокоєм через надто голосний сніговій, як йому видавалося. Лежав і замість того, щоб заснути, думав.

І знову згадався йому мрець, що в полі лежав. Але цього разу думка порадувати Сергійовича поквапилася, підказавши, що тепер вже його точно видно не буде! Адже такий сніг все покриє, і покриє до весни, до відлиги! Ну а навесні все зміниться, природа прокинеться, птахи заспівають голосніше, ніж гармати стріляють. Бо птахи співатимуть ближче, а гармати залишаться там, далеко.

І лише іноді з незрозумілих причин, може хіба зоп’яну чи cпросоння, будуть артилеристи на їхнє село, на Малу Староградівку, один чи два снаряди випадково кидати.

Раз на місяць, не частіше. І падатимуть ці снаряди там, де нема вже нічого живого: то на кладовище, то на церковне дворище, то на будівлю старої колгоспної контори, що давно пусткою і без вікон маячить.

А він, якщо війна продовжиться, залишить село на Пашку і вивезе своїх бджіл – усі шість вуликів – туди, де нема війни. Де поля не у воронках від вибухів, а у польових квітах чи у гречці, де ходити можна легко і без остраху, хоч лісом, хоч полем, хоч путівцем, де людей багато і навіть якщо вони не посміхаються назустріч, то все одно життя вже навіть через їх кількість і безтурботність якимось теплішим здається.

Думки про бджіл втихомирили Сергійовича і ніби сон наблизили. І згадався йому дорогий пам’яті і серцю день, коли приїхав до нього вперше господар Донбасу і майже всієї країни, колишній губернатор її і просто зрозуміла у всіх відношеннях людина, зрозуміла і така, що викликала довіру, як старі бухгалтерські рахівниці з кісточками. Приїхав з двома охоронцями на джипі. Життя тоді зовсім інше було, тихе.

До настання військової тиші лишалося років десять, а то й більше! Сусіди повискакували, дивилися заздрісно і з цікавістю, як заходив людина-гора у хвіртку, як руку Сергійовичу своїм ручищем тиснув. Хтось з них, може, і почув, як запитав тоді: «То це ти Сергій Сергійович? Це у тебе можна на бджолах подрімати? Ти сам це діло вигадав?» – «Ні, вигадав хтось інший, я у журналі з бджільництва побачив. Але лежанку я сам зробив!» – гордо відповів йому тоді пасічник. «Ну, покажи-но!» – пробасив гість, посміхаючись важкою, але привітною посмішкою. Повів його Сергійович до саду, де шість вуликів по двоє спинами один до одного стояли. На них – дерев’яний щит і тонкий матрац, соломою набитий.

– Туфлі зняти? – запитав хазяїна гість. Подивився хазяїн на туфлі гостя і обімлів: гостроносі, акуратної форми, з перламутровим виблиском, як іноді бензинові плями в калюжі від яскравого сонця виблискують, тільки перламутр їх був благородніший, ніж бензинові розводи. Перламутр їх світився так, ніби повітря над ними плавилося, як із-за сильної спеки буває. Плавився і, втрачаючи повну прозорість, додавав і до кольору туфель, і до форми ще більшого об’єму, незвичного тремтіння.

– Ні, навіщо знімати?! – замотав головою Сергійович.

– Що, сподобалися? – посміхнувся губернатор, своїми словами змушуючи хазяїна дому погляд від взуття відірвати.

– Та звичайно! Такої краси ще не бачив! – признався Сергійович.

– А в тебе який розмір ноги? – несподівано поцікавився губернатор.

– Сорок другий!

Гість кивнув і приноровився п’ятою точкою до середнього вулика – під ним сходинка-табуретка дерев’яна стояла. Піднявся губернатор на неї, а з неї вже акуратно всівся і на тонкий матрац. Ліг на правий бік, обережно ноги витягнув, і по-дитячому, як школяр на строгого вчителя, подивився на Сергійовича. «Краще на спину чи на живіт?» – спитав він. «На спині краще, – підказав Сергійович. – Більша площа дотику тіла з вуликами». – «Ну ти йди, а я посплю. Тебе покличуть!» – сказав колишній губернатор, кинув погляд на охоронців, котрі стояли трохи збоку від бджолиної лежанки. Один з них кивнув, дав знати, що почув.

Сергійович у дім повернувся. Телевізор увімкнув – електрика тоді ще була. Намагався відволіктися, але думками відірватися від важливого гостя і від його туфель не міг. Думки потривожило побоювання: хоч би ніжки у вуликів від тяжкості велетня, що лежав на них, не підломилися! Чай пив, а занепокоєння про можливу крихкість вуликів, які сам майстрував, все не минала. Адже коли майстрував він їх, то лише про зручність для бджіл думав, а про те, що сон на бджолах корисний і цілющий, ще не знав. Триста доларів і літрову пляшку горілки лишив того разу важливий гість як подяку. З того дня усі, хто його, Сергійовича, не любив чи не помічав, вітатися з ним почали, ніби його архангел крилом торкнувся!

За рік по тому, також ранньою осінню, знову приїхав до нього губернатор. На той час Сергійович вже й альтанку довкола лежанки збудував. Таку легку і розкладну, що можна було за годину скласти і за годину розібрати. Матрац ще більш тонким зробив, щоб не глушила солома жодної вібрації від сотень тисяч бджіл.

Гість мав втомлений вигляд. Охоронців з ним було чоловік з десять, та і машин, мабуть, стільки ж на вулиці Леніна уздовж його паркану вишикувалося. Хто у них сидів і чому не виходили вони – цього Сергійович так і не зрозумів. Спав чи лежав удруге хазяїн Донбасу на вуликах годин зо п’ять чи шість. На прощання не просто тисячу доларів у конверті подарував, а й обійняв сильно, по-ведмежому. Ніби з дорогою йому людиною прощався.

«Ну все, – вирішив Сергійович. – Така удача не повторюється! Не приїде він більше!» Причин так думати було кілька. Одна з них цілком банальна – сон на бджолах тепер рекламували у кожному райцентрі. Конкуренція зашкалювала. А він, Сергійович, ніякої реклами собі не робив. Правда, у селі знали, що колишній губернатор спеціально, навіть із Києва на його бджолах поспати приїжджав. Знали і друзям, рідним та знайомим із інших сіл та містечок розказували. Тож із завидною для інших пасічників регулярністю з’являлися перед хвірткою Сергійовича бажаючі поспати на «губернаторських бджолах». Ціну Сергійович не завищував, особливо приємним клієнтам чай з медом приносив. Говорив з ними залюбки про життя. Удома про життя говорити вже було ні з ким: пішла від нього дружина з донькою, втекли, поки він у Горлівку на базар оптовий їздив. Залишили його душевно зраненим. Але він вистояв. Зібрав волю в кулак і не дав сльозам, що навернулися на очі, вниз на щоки скотитися.

І зажив він далі. Спокійно і сито зажив, насолоджуючись влітку дзижчанням бджіл, а зимою – тишею і спокоєм, білосніжністю полів і нерухомістю сірого неба. Міг би так і все життя прожити, та не вийшло.

Щось зламалося в країні, зламалося у Києві, там, де завжди щось не до ладу. Зламалося так, що пішли країною тріщини, як по склу, болісні тріщини, і з тріщин тих кров полилася. Почалася війна, смисл якої ось уже три роки залишався для Сергійовича туманним. Перший снаряд влучив у церкву. І вже наступного ранку стали мешканці покидати Малу Староградівку. Спочатку батьки мам і дітей відправляли по родичам: хто до Росії, хто до Одеси, хто до Миколаєва. Потім самі батьки пішли: хто у «сепаратисти», а хто у біженці. Останніми вивозили старих. З криками, плачами, прокльонами. ґвалт стояв страшний. І раптом одного дня так стало тихо, що Сергійович, вийшовши на вулицю Леніна, ледь від тиші не оглух. Тиша та важка була, ніби з чавуну вилита. Злякався тоді Сергійович, що сам-один лишився на все село! Пішов сторожко вулицею, за паркани зазираючи. Після ночі гарматних залпів, ця тиша тиснула так, ніби він на спині мішок вугілля тягнув.

А двері на будинках вже дошками позабивані. Вікна деякі фанерою забиті. Дійшов він до церкви, а це майже кілометр. Перейшов він на Шевченка і назад паралельною вулицею на ватяних ногах пішов. І раптом кашель почув і зрадів. Підійшов до паркану, через який кашель долинав, а там Пашка. Сидить собі у дворі на ослоні. У лівій руці пляшка з горілкою, у правій – цигарка.

– А ти чого? – спитав його Сергійович. Вітатися вони з дитинства не віталися.

– Я чого? А що мені? Я що, все це покинути маю? У мене погріб глибокий, там відсиджуся, як треба!

Такою ось виявилася перша весна війни. А тепер уже третя її зима. Це ж майже три роки, як вони удвох з Пашкою життя у селі утримують! Неможна ж село без життя лишати. Якщо усі підуть, то ніхто і не повернеться! А так обов’язково повернуться. Коли чи дурість у Києві закінчиться, чи міни зі снарядами.