Сірі бджоли

8

Вдячність Пашки за засклені вікна й одну ніч, проведену у Сергійовича, мала свої межі. Залишив він у Сергійовича бінокль іще на якийсь час. А от сала, про яке випадково обмовився, коли прийшов за допомогою, пасічнику не запропонував. Ні шматочка. А за салом Сергійович скучив. Не так, щоб аж. Аби не згадав тоді Пашка про картоплю з салом, і зараз би Сергійович про сало і думки не мав. Але у холодний військовий час, із церковними свічками без електрики всіляке нагадування колишніх дрібних радощів збурює тугу і бажання. Якби Пашка замість сала тараньку чи яку іншу сушену-в’ялену рибу згадав, мучився б зараз Сергійович думками про рибу, а вірніше – про її відсутність. Але ж відсутність у домі Сергійовича була майже повна і безкінечна. Нескінченно довго можна було б перераховувати усе, чого під рукою чи у погребі в нього немає. А ось що має – це можна було б дуже швидко назвати: мед, горілка, різні саморобні настоянки, ліки на перзі та інші бджолині радощі. Десь ще пляшка коньяку «Жовтневий» захована, ось тільки не пам’ятає він, де. Уже і шукав пару разів, та не знайшов. Був би він тріпло, як Пашка, довелося б йому вже давно всі свої запаси з ворогом дитинства розділити. Якось уже і думати про нього, як про «ворога» не хотілося. З кожною новою зустріччю, навіть якщо і лаялися вони, здавався Пашка Сергійовичу все ближчим і більш зрозумілим. Вони тепер у чомусь брати, хоча, дякувати Богові, не рідні!

У двері тихо постукали.

– О! Варто людині допомогти, то вона одразу і більш ввічлива стає! – усміхнувся Сергійович.

Узяв зі столу запалену свічку, у коридор вийшов.

Відштовхнув-відімкнув двері, а за ними темінь вечірня і постать з обличчям не Пашкиним, а молодше, з очима напруженими, у яких вогник церковної свічки відбивається.

Завмер від несподіванки Сергійович. Доки стояв уклякнувши, зрозумів, що незнайомець, якому він двері відкрив, у камуфляж вдягнений, і висить у нього на плечі автомат коротким дулом донизу.

– Ви це, вибачте, що пізно… і без попередження, – заговорив незнайомець з певним ввічливим збентеженням у голосі.

Сергійович зрозумів, що незнайомець навряд чи прийшов його вбити чи пограбувати. Інакше, чого б вибачався. Зітхнув, ближче ліву руку зі свічкою до непроханого гостя простягнув. Побачив, що зовсім юний ще, може, років двадцяти двох – двадцяти трьох.

– Зайти можна? – запитав незнайомець.

– Ну, якщо роззуєшся і залізяку у коридорі залишиш! – проговорив Сергійович награно суворо, хоча тут же і відчув, що голос його ось-ось затремтить зі страху, бо він ніби військовому наказує зброю скласти.

– Роззутися можу, – сказав парубок у камуфляжі. – Зброю залишити не маю права.

– Ну, хоч так, – Сергійович полегшено зітхнув.

Закрив за непроханим гостем двері на залізну клямку і на гачок. Кинув оком на високі черевики, залишені під стіною. У кімнаті хазяїн дому незнайомця до столу запросив.

– Може, горілочки? – спитав для годиться, хоча тут же собі подумки за непотрібну гостинність по губам дав.

– Ні, дякую! – мотнув головою парубок. – Мені б чаю!

– Буде тобі чай, – закивав Сергійович.

Здалося йому, що одної свічки не достатньо для двох за столом. Дістав ще дві. Запалив. Влаштував освітлення, можна сказати.

– Буде тобі чай, – повторив, придивляючись до обличчя незнайомця, перевіряючи, чи не пропустив він чогось на його обличчі при одній свічці. – Звати тебе як?

– Петро я, – сказав парубок.

– А звідки?

– З Хмельницького.

– Ага, – Сергійович зробив голосом вид, ніби щось важливе зрозумів. – Значить, з української армії?

Парубок кивнув.

– Артилерист? – обережно спитав хазяїн дому.

Петро замотав головою, що ні.

– А вас як звати? – спитав.

– Мене – Сергій Сергійович, можна просто Сергійович. То ти, мабуть, Пьотр, а не Петро?

– Ні, я Петро! У мене так у паспорті написано.

– А я за паспортом- – Сергій Сергійович, а в житті – Сєргєй Сєргєїч! От така різниця!

– Ви, мабуть, зі своїм паспортом не згодні, – припустив Петро.

– З паспортом-то я згоден, а от з тим, як він мене називає – ні!

– А я і з паспортом згоден, і з тим, як він мене називає, – усміхнувся вечірній гість. Усміхнувся легко, навіть невимушено! Хоча автомат тепер на спинці стільця висів.

– Може, у тебе ім’я у паспорті і в житті співпадає, тому ти і згоден! – промовив Сергійович замислено. – Було б у мене так, я б теж з паспортом не лаявся! То чого ти, Петре, до мене прийшов? Може, треба чого?

– Ага, – кивнув парубок. – Познайомитися захотілося. А то бачу вас уже більше року, а імені не знаю!

– Де ти мене бачиш? – здивувався Сергійович.

– У бінокль, – парубок трохи знітився. – Треба за селом спостерігати. Я б і раніше прийшов, та вдень небезпечно, а в темноті взагалі-то також забороняють, але більш безпечно.

– А яка вдень від нас небезпека? – здивувався Сергійович.

– Від вас власне ніякої, а от він снайперів, які нам то нерви псують, то голови, небезпека ще й яка. Востаннє три дні тому стріляли, від церкви!

– Та не приходить сюди ніхто! – переконливо заявив Сергійович. – Я б сліди побачив! Я ж удома не сиджу!

– Четверо вбитих за рік, і три поранених, – спокійно промовив Петро. Почухав за вухом. Поклав потім якось ніяково на стільницю зелену, ніби шерстяну шапку-балаклаву.

Зробив Сергійович чаю, гостю непроханому налив, собі.

– А що там у вас, на Україні? – спитав. – Сала всім вистачає?

– Усім, – хлопець не зміг втримати посмішку. – Мені також перепадає. Волонтери підвозять. А в країні – як завжди! То крадуть, то вулиці і міста перейменовують. Та кажуть, після війни краще буде! За кордон будемо без дозволу їздити.

– Ну, це ті, хто живими залишаться, – скривив Сергійович вуста та враз і схаменувся. Вийшло так, що він ніби комусь смерті бажає. Вирішив тему змінити. – А перейменовують що?

– А ви що, не в курсі? – Петро широко відкрив очі, посмішка оголила його міцні зуби. – Ах, так! У вас же електрики нема! Значить, без телевізора!

– Електрики давно немає, це так, – сумно закивав хазяїн дому. – Може, полагодять?

– Зараз навряд чи. Небезпечно. Та і для вас же краще телевізор не дивитися – нерви збережете!

– А в мене нерви залізні, не зіпсуються! – похвалився Сергійович. – Я інспектором з техніки безпеки праці на шахтах працював! Ти знаєш, що це таке?

В очах у хлопця повага з’явилася.

– А ти сам чим займався?

– Туризмом. Хотів у Крим переїхати, маленький готельчик побудувати.

– Ну з цим ти запізнився! – махнув рукою Сергійович. – А я в Криму ні разу не бував. А завжди хотілося на морі побувати, на пляжі повалятися, засмаглим приїхати… У мене там знайомий є – на з’їзді пасічників познайомилися. Татарин, Ахтем Мустафаєв. Також пасічник. У гості кликав, а не вийшло поки…

– Ну, колись вийде! – спробував парубок втішити Сергійовича.

– Можливо, – погодився той. Раптом погляд його спохмурнів, ніби згадав він щось неприємне. – А чого ви труп з поля не заберете? Він же до вас так близько?

– Який? У камуфляжі? – Петро напружився.

– Ну так! Може, його вже і снігом замело. Я вчора не дивився.

– Не замело. – Парубок зітхнув. – Вітер сніг відніс. Не наш він. А посилати людей за ним небезпечно. Там на полі під снігом розтяжки, та і сам труп могли замінувати. Нехай «сєпари» забирають! Їхній то хлопець!

– Вони полізуть забирати, а ви їх з кулеметів? – єхидно спитав хазяїн дому.

– Якщо без зброї і з білою ганчіркою полізуть, то нехай забирають!

– Он як! Так вони кажуть, що то не їх вояк! – промовив Сергійович і враз пошкодував про сказане.

– А коли це ви з ними говорили? – Петро примружився і погляд його став холодним і ворожим.

– Це не я, це Пашка, сусід мій, з Шевченка! Вони до нього приходили, то він і спитав.

– Угу, – мугикнув парубок, ніби висновки зробив. – Ну якщо не їх і не наш, то, значить, з «третьої сили»!

– А що то за «третя сила»? – зацікавився пасічник.

– А хто його знає! У нас кажуть, що хтось анонімно з нами проти них воює. А у них кажуть навпаки – з ними проти нас. Може, це якийсь спецназ, що і проти них і проти нас. Тому у нас радіють, коли вони там когось завалять, а у них – коли у нашому тилу у наш таки БМП хтось із гранатомета вистрілить…

– Може, тобі меду с собою? – запропонував Сергійович солдатові.

– Та я ще не йду, – Петро напружено посміхнувся. – Меду не треба. Хіба що тут, до чаю.

– Так-так, звичайно! – заметушився Сергійович, нагнувся, дістав з підлоги літрову банку.

Знову запала мовчанка, але порушувати її Сергійовичу більше не хотілося. Правда, хвилин за кілька він знову перейменуванням вулиць зацікавився.

– На що перейменовують? – спитав майже пошепки.

– Ну, якщо вулиця Маркса чи Леніна, то на Бандеру чи якогось письменника, – сказав солдат.

– На письменника краще, – висловив думку Сергійович. – Ми ось, до речі, зараз на вулиці Леніна сидимо.

– Коли війна закінчиться – перейменують обов’язково, – твердо заявив парубок.

– А якщо я сам захочу нову назву обрати?

– Можна, тільки треба з рештою жителів вулиці разом вирішити. А потім до міської ради звернутися.

– Це не скоро, – хмикнув Сергійович. – Ой не скоро!

– Ну я таки піду, – Петро зняв зі спинки стільця автомат, на плече повісив. Лівою рукою шапку-балаклаву зі столу забрав, а правою у карман теплої камуфляжної куртки поліз і витягнув звідти гранату РГД-5. Поклав поряд з чашкою.

– Це вам, – сказав, з повагою на хазяїна глянувши. – Незручно якось у чужу хату без подарунка! З пустими руками…

– Так а… – знітився Сергійович. – Нащо вона мені?

– Для самооборони. Не знадобиться – після війни на городі закопаєте! Як хочете, можу вам мобільний зарядити у нас генератор потужний, навіть пральну машину тягне!

Сергійович розгубився спочатку, але на мить. Витягнув з ящика серванта мобільний із зарядкою. Простягнув Петрові.

Піднявся солдат, сховав дріт і телефон у кишеню куртки. Ще стоячи, не відходячи від столу, меду на останок із банки зачерпнув ложкою і до рота її відправив. Облизав жадібно.

– Якщо допомога треба буде – білу ганчірку на гілку дерева у саду прив’яжіть! Щоб видно було! – сказав хазяїну і пішов у темноту.

– Білу ганчірку? – пошепки повторив пасічник.

Замкнув двері. З трьох свічок дві загасив. Здивувався, що настрій дивним чином через несподіване спілкування з військовим покращився. Ніби розважили його цікавою телепередачею!

«Добрий хлопець, – подумав він, дивлячись на гранату. – Треба було його більше про новини розпитати».