Сарабанда банди Сари

РОЗДIЛ X

«Павле, це мама, вибач, що пiзно, але батько помер». На вулицi щось гупало. Вибач, що пiзно. Вибачте всi. Мати розповiдала про те, як це трапилось, а я слухав та кивав, хоча вона того не бачила. Я сам не розумiю, навiщо я кивав, чому пiдтакував. Вона казала про те, як «його вхопило, випив карєольчик, наче вiдпустило». Потiм його ще раз «вхопило» i вони викликали швидку. Тодi батьковi зробили укол, помiряли тиск та повiдомили, що не бачать жодних проблем. В принципi, бiльше нiяких проблем вони вiд батька не дiстали i не побачили. Бо вiн помер.

На вулицi щось гупало. Святкувалося. Реалiями мого дитинства в двадцятому сторiччi було гупання за вiкном: господинi вибивали килими. Реалiями моєї зрiлостi в двадцять першому сторiччi також є гупання: щоденне гупання феєрверкiв. Так сутнiсть того, до чого ми звикли, непомiтно обертається на щось iнше. Вiд теплого, турботливого та домашнього до вiдстороненого, святкового та вуличного, залишаючись, на перший погляд, тим самим: гуп-гуп-гуп…

Взимку, коли я був школярем, мати вiдправляла нас iз батьком чистити снiгом килими. Снiг мусив бути трохи пiдпресований морозцем. Треба було перевiряти: лiпиться вiн чи нi. Якщо лiпиться - чистити килими не можна. Дивна картина: бiле тло, на якому розкидано килими. У двiр виходили родинами. Гуп-гуп-гуп, швiр-швiр-швiр. А потiм прискiпливо дивилися, пiсля якого килима залишався найчорнiший слiд. Полегшення, коли такий слiд залишався вiд сусiдського, а не вiд твого килима. Ми - вправнi господарi, пiсля нашого - трохи сiре, а от пiсля «тихзп'ятдесятшостоїквартири» - Матiр Божа, чорнiше не буває. «I не соромно їм? Що вони з ним робили?» «Не кажи, я б постидалася виносити таке на двiр». Це були ми. Тi, що з п'ятдесят шостої квартири. I соромно нам трохи було, особливо - матерi.

«Павле, треба якось… я маю на увазi - похорон. Алло, алло, Павле, ти чуєш мене?» «Алло, доброго вечора. Нi, це - отець Макарiй. З Павлом все наче нормально, але вiн мовчить. Зараз, вибачте. Гено, Емiлю!» Я мовчав. Чого вiн не покликав Террi та Зiггi? Похорон. Таке тупе слово. Гупаюче. Вибачте, що так пiзно. «Налийте йому… будь-чого». «Так, я вас слухаю. Перепрошую, як ваше iм'я? Лариса Георгiївна, дуже приємно. А я - отець Макарiй. Нi, це не жарт, нi. Ну що ви. Перепрошую? Хто наче вiдчував? Павло? Ну, це ми з'ясуємо згодом. Я просто приїхав на конференцiю, от зупинився в Павла». «З питань туризму, - додав я. - Розробляються маршрути до пекла та едему. Ол iнклюзiв систем. Постiйним клiєнтам - знижки, ги-ги-ги-ииии». «Доброго вечора, Ларисо Георгiївно, а це - Геннадiй Станiславович, дядько нареченої Павла. Так, в нього є наречена. Живуть разом, так. Що у вас сталося? Нi, зараз вона не з ним. Так трапилося, що зараз з ним я та мiй син. Нi, мiй син не отець Макарiй. Так, отець Макарiй також тут. Присягаюся, що я не Тимофiй i ми нiчого не вживаємо. Це довго пояснювати, Ларисо Георгiївно, менi дуже шкода… Добре. В нашiй хатi - ремонт, ну от i… Ларисо Георгiївно, я вам залюбки все поясню згодом. Все-таки, що сталося? Так. Зрозумiло. Дозвольте висловити нашi спiвчуття. Ларисо Георгiївно, розумiю, як вам важко, але, може, спробуємо зараз поговорити про те, як ми маємо дiяти найближчими днями».

Свiтка звала батька «пляжний Iiсус». Тому що вiн засмагав виключно стоячи. При цьому батько спирався на дерев'яний лежак, притуляючи його до бетонної пляжної стiни. Батько розкидав руки, схиляв голову, блiдий, худорлявий на тлi дерев'яного лежако-хреста. Менi не подобалося, що Свiтка його так зве. Час вiд часу менi кортiло битися з нею, але я не мiг цього утнути, бо вже вийшов з того вiку, коли з дiвчатками б'ються, i не набyв того вiку, коли з дiвчатками сплять. Межа була тонкою, нiхто менi нiчого не пояснював, але коли я хотiв ударити Свiтку - мiй власний пах тиснув на мене i заважав концентруватися. Я бентежився та залишав її у спокої до наступного разу, який траплявся швидко. I знову мої руки тягнулися до неї, i знову зупинялися. Свiтка, донька колеги батька, була старша за мене, носила короткi шорти кольору хакi та величезного («американського», так звала це мати) капелюха з малюнком зi схiдних огiркiв помаранчевого кольору. Її навiть брали грати в карти та частували солодкавим вином. Зi мною ж могли зiграти тiльки в «дурника» - приз за те, що я з'їм порцiю супу в санаторiйськiй їдальнi, не каверзуючи. Про вино не було й мови. Батьковi подобалося, що Свiтка зве його пляжним Iiсусом, через це менi ще сильнiше кортiло її вдарити. Батько називав її «свiтляк», вони разом долали величезнi воднi вiдстанi та обговорювали викладачiв бiофаку. Свiтка була студенткою.

«Емiлю, що ти йому налив?» «Це - вiскi», - поiнформував я Гестапо.

Мати дуже любила бiлий колiр, але нiколи не носила бiлих суконь, сорочок, спiдниць, бо я прохворiв на пiєлонефрiт усе дитинство, тому нервово реагував на бiлий одяг, - вiн нагадував менi медичний персонал. Але батько постiйно дарував їй бiлi сукнi. А одного разу змусив її бiловдягтися. «Все. Досить», - сказав вiн менi, коли я вже вiдкопилив губу, щоб заперечливо зарюмсати. Тодi я вперше подався з дому. Утiк. Як я ненавидiв його, як я його ненавидiв! Я йшов навмання та говорив «ненавиджуненавиджуненавиджугадгадгад».

Якось вiн написав книжку. Про наших котiв. У нас постiйно жили коти, коли я був маленький. Не знаю, кому з нас подобалися коти. Можливо, це ми їм подобалися (з котами не можна знати таких речей на сто вiдсоткiв), тому це вони з нами жили. Отже, батько написав книжку «Мої коти» i попросив, щоб я її прочитав. «Як буде час». Коли ж час в мене знайшовся i я її прочитав, то був обурений так само як тодi, коли мама вдяглася в бiле. Батько написав про котiв так, наче тiльки його хвилювали коти. Наче крiм котiв його нiчого не хвилювало. Наче тiльки вiн ними займався, годував, прибирав, вилаював за пошарпанi шпалери та фiранки, бiгав по ветеринарах, вилiковував Єремiя, коли той стрибнув з четвертого поверху та пошкодив спину. Це в батька болiло серце, коли з котами щось траплялося. Це вiн дивувався, як Iнокентiй може їсти горохову кашу зi свининою. Коти та батько, батько та коти. Ми з мамою, якщо i з'являлися в батьковому котожиттi, то тiльки для того, щоб дорiкати йому котами, безладом та зiпсованими шпалерами.

Але остаточно мене добив опис того, як батько присипляв та ховав Єремiя. Батько не шкодував деталей. Вiн розповiв, як знайшов ветеринара, як притримував невилiковно хворого Єрьому, коли йому кололи смертельну вакцину. Як потiм накрив його ковдрою. Аж через годину зайшов перевiрити: а може, Єремiй ще живий? Торкнувся його задублої спини, - аж тут Єремiй втягнув та випростав кiгтики. Вже мертвим. А потiм вiн загорнув Єремiя в нову ковдру та понiс ховати в коробцi. На пустирi, пiд вербовими кущами. I як потiм вiн плакав та просив пробачення…

Все так i було, але батько взяв та вкрав мої спогади. Не позичив, а саме вкрав. Бо це ми з Тимофiєм шукали ветеринара, вислуховували безнадiйний вирок (в Єремiя був рак легенiв), потiм знайшли ще одного ветеринара i ще одного, але всi говорили, що Єремiй не виживе i буде довго мучитися. Вiн захлинався кров'ю, часто йому не вистачало кисню, тодi вiн просто падав на пiдлогу. Бачити це було нестерпно. Ось тодi ми вирiшили приспати Єремiя. Це я тримав кота, коли ветеринар колов вакцину, це я боявся поховати його живим, тому нiяк не мiг збагнути: помер вiн чи нi. Це я торкнувся його твердої, як корiнець енциклопедiї спини, а Єремiй показав та сховав свої кiгтики, нiби моє торкання було йому приємним… Це ми з Тимофiєм шукали, у що його обмотати, як винести з хати, а вiн здавався таким важким - чи то ми просто боялися тримати його на руках, закрученого в ковдру? Це ми з Тимофiєм знайшли мiсцинку пiд вербовими кущами, викопували яму та думали: достатньо глибоко чи нi; а потiм думали: розмотувати ковдру чи класти нашого кота в ковдрi. Зрештою, поклали туди заковдрованого Єремiя, а потiм довго сидiли та згадували, яким вiн був. А ще тодi я присягнувся бiльше не курити. Нiколи. I не курив цiлий рiк. Бо менi здавалося, що через моє палiння Єремiй дiстав рак легенiв…

Батько виправдовувався та казав, що то художнiй засiб. «Чого ти казишся? Я пам'ятаю, що саме ти займався Єремiєм, але ж це - дуже сильна сцена, як я мiг цього не написати?» «Як ти мiг написати, що то був ти?» «Бо я писав вiд першої особи! Так - виразнiше, так - достовiрнiше! Яка рiзниця, зрештою, що було, важливо те, що коти були частинкою нашої родини». Батько в текстi i страджав замiсть мене. «Наче павук спiймав у павутиння моє серце, Єремiю, брате мiй, чи вибачиш ти менi?» Менi вже було пiд тридцять. Але я лютував, як пiдлiток. Як вiн наважився вкрасти мої вiдчуття, мiй бiль, мої спогади, мою провину? «Як ти взагалi мiг таке зробити?» Я сказав, що не розмовлятиму з ним бiльше. Нiколи. I не розмовляв цiлий рiк.

«Павле, кажуть, що ваш приятель працює в Секретарiатi?» «Що?» «Справа в тому, що виникла проблема з мiсцем». «З мiсцем? На конференцiї?» «На цвинтарi». «Ви думаєте, що хтось iз психiв, якими займається Тимофiй, директор цвинтаря?» «Нi. Я думаю, що в них є квоти». «У психiв?» «У працiвникiв Секретарiату». «А… Може. Так. Ось його телефон. Але я йому нiколи не дзвоню так пiзно. Не треба його турбувати зараз». «А ти йому й не будеш телефонувати», - заспокоїв мене Емiль. «Йому зателефонує Валєра. Валєрi можна турбувати всiх i коли завгодно. Бо слово Боже не знає меж». «Емiлю!» Гримнув на малого Гестапо.

Я розумiв, що нiчого не знаю про батька. Нiчого. Пляжний Iiсус, що вкрав життя та смерть моїх котiв. Я не знав, що йому смакує, крiм мiцного чаю без цукру. Вiн жартував з приводу цiєї звички - смакувати мiцним чаєм (чiфiром) i говорив, що у минулому життi був злодiєм. В його минулому життi. А от в цьому його життi, яке зараз вже є минулим, ким вiн був? Як можна схарактеризувати стосунки двох дорослих чоловiкiв, якщо краще за все їх iлюструє такий дiалог:

«Привiт. Привiт. Як твої справи? Нормально. А в тебе? Добре. Дякую». Цього не вистачає навiть на те, щоб допалити цигарку. Сприйняття одне одного на пiвцигарки - теплота та увага, нема що сказати…

Раптом прямо перед собою я побачив гарнi жiночi ноги. Невже отець Макарiй пiдiпнув рясу, гигиги? Нi. Це не отець Макарiй, що готується вiдмочити нам канкан. Це була Нона. «Ноно?» Про всяк випадок перепитав у нiг я. «Павле, тримайтеся, дорогий. Бог дав - Бог узяв. Спiвчуваю. Земля вашому батьковi пухом». «Так. Вiннi-пухом. Не смiшно, сам бачу. Взагалi, Ноно, що ви тут робите?» «О, я думала, що вам про це вiдомо. Я - похоронний менеджер. Займатимуся вашим батьком». «Ага. Батьковi це сподобалося б. Я маю на увазi те, що ви будете ним займатися. Шкода, що не при життi. Свiт не досконалий, еге ж? То ви, виявляється, янгол смертi, а не Богиня ранкових полюцiй?» Нона мовчала, не знала, що на таке вiдповiдати. Я i сам не знав. Вiннi-пуха вона, мабуть, не розчула, а от Богиня ранкових полюцiй зробила з Нони трохи спантеличену богиню. Посмiхнутися вона не наважилася. Навiть сумною посмiшкою всепробачення. Чорт забирай. Як взагалi реагувати на спiвчуття? Я нiколи не вмiв їх висловлювати, а приймати не доводилося, i от тепер…

«Павле, еге-гей». Це - малий. «Що?» «Вона дiйсно працює в похороннiй конторi. Я думав, що ти знаєш. Ти ж з нею спiлкувався». «Малий». «Що?» «Я з нею спiлкувався, можливо, двiчi чи тричi. З батьком я спiлкувався все-таки частiше…» «I що?» «В тому й справа, що нiчого. Я - нiчого. Нiчогiсеньки. Абсолютно. Про нього не знаю». Я чекав, що капосний Мiлiк зараз скаже менi щось виразно-огидне або переповiсть чергову полонсько-родинну iсторiю (а, можливо, й сарансько-родинну), але вiн просто поклав голову менi на колiна.

Люди в чорному. Дивно, чому так назвали бойовик? Мати тримала мене за руку. Вона одночасно пiдтримувала мене i трималася за мене. Ми перетворилися на предмет з обов'язковою пiдпоркою. Було нiяково. Останнiм часом я з нею не спiлкувався, i от знайшов привiд дати на себе спертися: похорон батька. Словом, мати дочекалася, якщо вона цього чекала. Люди в чорному пiдходили, мацали мiй пiджак, тобто обiймали мене, пiдтримуючи. Iнколи я бачив Тимофiя, але нiяк не мiг сфокусуватися на ньому, хоча вiн кiлька разiв до мене пiдходив i щось говорив. Я не розумiв, хто всi цi люди? Задзвонив мобiльний. «Павле? Це - Єва. Я дiзналася про твого батька. Щиро спiвчуваю тобi, тримайся, будь-ласка! Прийти не можу, бо там Тимофiй. Розумiєш? Я обов'язково згодом зателефоную». На спiвчуття можна не вiдповiдати. Я не мiг примушувати себе дякувати, менi здавалося це диким, - дякувати? За що? За те, що хтось каже кiлька слiв спiвчуття щодо батькової смертi? Дикiсть. Яке це все дикунство. Отець Макарiй бубонiв щось належно-церковне. «Ма, хiба батько був вiруючим?» «Павле, цсссс». В цьому «цссс» вся мати. Якби менше в моєму життi було цього «Павлецсссс», iмовiрно, я б знав про їхнє та своє життя трохи бiльше…

«А то хiба не Вiолончель?» «Павле, це - Валентин Юрiйович, вiн привiв знайомих музик, Геннадiй його порадив». Мати, не зважаючи на свою повсякденну розгубленiсть, порядкувала. Неподалiк вiд Валентина я побачив самотню жiнку. Я бачив, як вона намагається врегулювати власне дихання. Худенька жiнка, рокiв за п'ятдесят (хоча - хто знає?), замiсть чорної хустки на її головi був чорний обруч, - ним вона нагадала менi Сару та Мiлiка. «Хто то?» «Це - Ольга. Колишня дружина батька. Я не могла не повiдомити їй, подумала, що в цей момент неважливо, хто i кому завинив. Не час боргами мiрятися». Мати навмисне не дивилася в її бiк. Я ж нiчого не знав про те, що до нас у батька була iнша родина. «А де мої… брати, сестри? Теж десь тут?» «Нi. Твiй брат помер. Два роки тому. Автокатастрофа». Цiкаво, це завжди так? Завжди похорон перетворюється на мильну оперу? Чи це тiльки менi з тим таланить? Варто чи нi пiдiйти до неї, висловити спiвчуття? Варто чи нi пiдтримати її за лiкоть, як я зараз пiдтримую маму? Зрештою, вона також була його дружиною. Варто чи нi пiдiйти та запитати, чому нiхто не спромiгся познайомити мене з братом? Як його взагалi звали? «Славком. Його звали Славком». Вiдгукнулася мати, i я збагнув, що принаймнi останнi речення вимовив вголос. «Ольга не хотiла вас знайомити. Вiн - теж. Батько. Вони не любили колгосп. Спiльнi обiди. Кому це потрiбно?» Я мовчав. Славковi це точно вже не було потрiбно. О, Господи.

«Пощастило - дощу немає«. Я смикнувся. Це про умови працi або погоднi умови розмовляли працiвники цвинтаря, чи як їх звуть? «Пощастило неабияк! Просто клас! Супер!» Голосно пiдтримав я їх. Вони подивилися на мене з абсолютно однаковим виразом на обличчях: мирозумiємовашускорботуалевийолоп. Мати почала колисати мою руку. «Павлику, цсссс, заспокойся, дуже тебе прошу, заспокойся. Ти ж розумiєш, що нiхто не має на увазi нiчого поганого». Не можу сказати, що я непокоївся. Пiзно.

За столом я не мiг нiчого їсти. «Треба їсти - це неповага, Павлику». Казала мама. I не тiльки вона. «Хоча б борщик посьорбай, Павлику, не можна так не поважати батька». «Неповага». Нi, це не неповага. Неповага - все життя не вiдчувати близькостi з людиною. Неповага - вiддалятися, неповага - навiть не намагатися потоваришувати. Неповага - тiльки зараз вiдшукувати рiзнi спогади, колисати їх, смiятися, плакати, обурюватися, жити поруч. Саме зараз жити поруч, коли його поруч вже немає. От що таке неповага. Це, а не борщ. Неповага - не знати його друзiв. «Ма, хто це?» «Анатоль. Батькiв приятель. Колись працювали разом. Хiба ти не пам'ятаєш? Вiн до нас у гостi приходив». Я не пам'ятав. Бiльшiсть людей, що сидiли зараз поруч зi мною, їли, пили, висловлювали спiвчуття, говорили належнi слова, були незнайомими менi особами. Втiм, нав'язлива увага незнайомих людей дратує менше, нiж увага рiдних. Я був невиправним самiтником. Уявна близькiсть на пiвцигарки - от що я мiг їм запропонувати.

Як це не смiшно, або як це не гiрко, я упiзнавав тiльки знайомих та родичiв Полонських, я знав майже всiх. Вiолончель пiдходив та сказав, що вiн пам'ятає про мої шкарпетки, але зараз не захопив, бо подумав, що це не доречно. Я уявив, як вiн менi їх передає в чорному пакетику, перев'язаному траурною стрiчкою. Нiсенiтниця. Добре, що я упiзнавав хоча б когось. Знайомi обличчя були для моїх очей точками заземлення. Це - як палицi для старих, коли є на що спертися. Знайомi обличчя були тим, на що я мiг спертися, щоб не втратити розум i не впасти.

Перiодично хтось пiдводився з келихом у руцi i говорив про те, яким був батько. Я не мiг того слухати, менi здавалося, що всi вони брешуть. Його перша дружина (втiм, хто сказав, що вона перша? Можливо, вона була другою, третьою, нiхто нiчого не повiдомляв, можливо, батько був Синьою Бородою) нiчого не розповiдала про те, яким вiн був, мiй батько, її чоловiк, батько її померлого сина. Вона намагалася дивитись на всiх нас гонорово, на матiр, на мене, але погляд її був сповнений провини. Як i мiй. Тому я вiдчував до неї незрозумiлу близькiсть, якої соромився.

Раптом менi спало на думку таке: а якщо б батька вбили? Тодi б до мене прийшов слiдчий, - вони завжди приходять до найближчих родичiв. Вiн запитав би мене, обов'язково запитав: «Що ви можете розповiсти про батька? Вам вiдомо чим i як вiн жив? З ким спiлкувався останнiм часом? Чи не позичав комусь грошей, а може, комусь заборгував? Можливо, в нього були вороги або неприємностi з коханками. В батька були коханки? Може - коханець? Його цiкавлять неповнолiтнi дiвчата? Вiн грав у казино? Пиячив? Ви не помiтили, можливо, в нього почалася депресiя або з'явилися неадекватнi реакцiї на звичайнi речi? А якi у вас з ним були стосунки? Гарнi чи поганi? Виникали суперечки, чвари, фiнансовi розбiжностi?» I що тодi я?

Я б запропонував йому випити. I налив би собi. Ми цмулили б вiскi або ром - не знаю, що саме - i тодi я намагався б пояснити стороннiй людинi, як так сталося, що менi нiчого не вiдомо про батька. Нi-чо-го. Нi останнiм часом, нi взагалi. Хiба що… спогади дитинства. «Погляньте в калейдоскоп моїх спогадiв про батька», - запропонував би я. Слiдчий проглянув би всi картинки тричi. «Це все?» «Iнших картинок в цьому калейдоскопi немає«. I вiн тодi подивився б на мене зневажливо. Хоча… вiн, мабуть, не та людина, котра може дивуватися з подiбного стану речей, вiн чув ще й не таке. Але навiть зараз, коли я це просто уявляю, я вiдчуваю до себе огиду…

«Павлушо, але ж так не можна! Не хочеться їсти - хоча б горiлочки випий!» - голосно й надривно звернулася до мене невiдома жiнка iз зiбраним пiд чорною трояндою волосям. У неї був такий оперний вигляд, що я б не здивувася, якби вона заспiвала менi про цю горiлочку. Не пам'ятаю, коли таке було, щоб мене вмовляли випити.

Мiлiк сидiв поруч зi мною та наминав пирiжки з печiнкою. «Смачнi», - упiймав вiн мiй погляд. «Ти чого не їси?» «Думаю». «Про що?» «Про вiнки. Їх дуже багато i вони однаковi». «Це я замовив». «Ти?» «Так, мене попросила твоя мати». Напевне, менi варто припинити дивуватися як iз прохань моєї матерi, так i з вчинкiв Емiля Полонського. «I що ти на них написав?» «Написав? Нiчого. Хто б менi дав?» «Я маю на увазi, якi написи ти замовив». «Нормальнi. З iнтернету». «Що?» «Що-що! Є такi сервiси: можна переписати тости, написи на тортах та на вiнках. Корисна штука.

Ти пробував коли-небудь вигадувати написи на похоронних вiнках?» «Нi. Хоча… так. Пробував». «I коли це? Ти ж казав, що нiколи нiкого не ховав». «Ну… це я себе ховав. У певному розумiннi».

Я замовчав, не хотiв продовжувати, бо довелося б розповiсти, що коли я себе хоронив, то уявляв наступником Спiлберга. I вiнок, напис на якому я собi вигадав, був саме вiд нього. Бо я трагiчно загинув пiд час зйомок вiд камери навiженого оператора. Напис вiд Спiлберга був такий: «Загалом неважливо, чи харчується людина квiтковим нектаром, чи є канiбалом, бо на виходi все однакове: гiвно. Вiн не любив людей, але нiколи ними не харчувався». Iнший вiнок був вiд Бiлла Гейтса. Там було написано: «Направду розумна людина вирiзняється тим, що вмiє логiкою переконати iдiота. Йому це вдалося двiчi». Я досi не пам'ятаю, що я мав на увазi, особливо пiд «двiчi», але напис пам'ятав чудово. Ще я вигадав, як хтось пiдклав менi вiнка вiд Мерелiн. Там було написано: «Кращих вбиває кiно». Може, то була дружина оператора, - вона отримала його страховку, моя смерть допомогла їй здихатися чоловiка та отримати суттєву компенсацiю за життя з цiєю потолоччю. Написами я пишався, але говорити про це Мiлiку не хотiв.

«Ти поминального рису точно не хочеш? Вiн з фруктиками. Корисний. Точно? Ну добре. А ти знаєш, що ти - латентний єврей?» «Не верзи дурниць, Емiлю». «Я тобi точно кажу. Нiде, крiм єврейських родин, Ларис не звуть Лялями. А твою маму багато хто зве Лялею. Я чув». «Добре. А ти не знаєш, може, в нас, євреїв, не заведено вiдзначати дев'ять днiв та сороковини?» Емiль цього не знав. Але пообiцяв, що обов'язково з'ясує.

Вдома було тихо, всi радили менi трохи поспати. Основнi рятувальнi засоби, що застосовують до людини, яка втратила iншу людину: їсти поминальний рис з борщем та спати. Собаки, навiть малий Зiггi, вiдчували атмосферу i поводилися тихiше, нiж звичайно. Жодна гумова гидота, якими була сповнена моя хата, не верещала. Спати я не хотiв. Дивно, але я не хотiв навiть випити. Зробив собi чай. По-батькiвськи. Мiцний та несолодкий. Менi здалося це доречнiшим, нiж сотнi тисяч спiвчувань та склянка горiлки, накрита кусенем чорного хлiба.

«А я тобi розповiдав про Лолу?» «Це хто, богиня вечiрнiх полюцiй?» «Нi, це моя сестра. Вона загинула, коли їй було десять рокiв». «Вибач, я дiйсно цього не знав. Вибач». «Взагалi її звали Лолiта, так назвав її батько, бо вiн любить Набокова. Ти читав «Лолiту»?» «Який жах. Слухай, вибач менi за цю богиню, за полюцiї цi, я просто не мiг подумати, що…» «То ти читав?» «Читав». «Я б нiколи не назвав свою доньку цим iменем, а ти?» «Не знаю. Я нiколи не думав про дiтей». «Я просто хотiв сказати тобi, що я її зовсiм не пам'ятаю. Ну, як ти - батька. Бо вона нiколи не прагнула спiлкуватися зi мною. У неї було своє життя, подруги, таємницi, iграшки. Вона дуже пишалася тим, що її iм'ям названо епатажний роман».

«Тобi також в цьому сенсi є чим пишатися». «Чим?» «Ти коли-небудь читав про Емiля з Леннебергi?» «Нi». «Дивно. З твоєї допитливiстю, я був переконаний, що ти давно вiднайшов цю iнформацiю. Це написала Астрiд Лiндгрен». «Матуся Карлсончика?» «Так. Чекай, нiкуди не зникай. Зараз знайду книжку, в мене є. Отже, слухай. «Емiль з Леннебергi. Так звали хлопчика, який мешкав бiля Леннебергi. Емiль був маленьким розбишакою та впертюхом. Звiсно, вiн не був таким милим, яким є ти. Хоча з вигляду вiн був вправним хлопом - що правда, то правда. Але допоки не починав верещати. Очi мав круглi та блакитнi. Обличчя також кругле та рожеве, волосся свiтле та кучеряве. Подивишся на нього - викапане янголятко! Але не поспiшай розчулюватися». Емiль слухав. «Ти знаєш, якщо не брати до уваги бiлявої зовнiшностi Емiля, то ви надзвичайно схожi. Ти почитай це, не такi вже й дитячi цi оповiдки!» «Думаєш, батько назвав мене на його честь?» «Не знаю. Але з iншого боку, ти можеш йому подякувати, що вiн не назвав тебе Дорiаном або Едiчкою. В принципi, Енеєм вiн тебе також не назвав!» Емiль захихотiв. «Едiчка це ж Лiмонов, так? А я читав!» «А давай читати про Емiля? Спочатку - ти, а потiм - я?» I ми почали читати про Емiля. Спочатку - я, а потiм - Емiль. А потiм я заснув.

Коли я пiдвiвся, всi ще спали. Я неквапливо вигуляв Террi, який мав дiло до кожної травинки та кущика. Я думав про Сару. Осiннє повiтря нагадувало менi про неї - доньку осенi.

Це була Сара. Сара була на кухнi. Там вона була гумовою гидотою, яка пищала щоразу, щойно я чортихався об неї у темрявi; двома мисками для корму, двома мисками для води. Там вона була холодильником, сповненим поминальної їжi, яку наготувала Емiлiя. Сара була в ваннiй кiмнатi. Там вона була сiрими трусами з писком Мiккi-Мауса, смугастими шкарпетками та одеколоном «Дюпонт. Фор мен». Сара була Емiлем, що спав в нашiй спальнi. Його зухвалими картинковими мрiями була Сара. Сара принишкла в моєму кабiнетi, де вона була роздрукованими графiками поведiнки циклонiв, спортивними генеральськими штанами, елегантськими окулярами в срiбнiй оправi, а також колбою, в якiй вiдпочивало святе повiтря. А що я? Менi подобалася ця Сара, я звик до неї.

Ось тодi вона i приїхала. Зi шкiряними сово-амулетами, зi своєю рiзкою посмiшкою, зi своїми iдiотськими жартами, з активними ногами, якi залишали пiсля ночi синцi на моїй спинi та стегнах; зi своїми планами, вiдкритiстю та шаленими сподiваннями. I - зi своїм коханням. До мене.

Одного разу (я вже не пам'ятаю, до якого слова або ситуацiї це прийшлося) я висловив спiвчуття Гестапо з приводу його Лолiти. «Павле, Ви на щось натякаєте в такий спосiб?» Запитав мене вiн. «Натякаю?» Здивувався я. «Не натякаєте?» Здивувався Гестапо. «А чого ж ви тодi вiд мене хочете?» Я обережно глянув на всi боки, наче - нiкого. «Слухайте, менi просто сказав про це Емiль. Коли ховали мого батька. Я розумiю, що Вам важко про це згадувати. Про Лолiту. Але я хотiв, зрозумiйте мене правильно, висловити своє спiвчуття. Тiльки. Нiчого iншого». «Спiвчуття?» «Спiвчуття». «Яке спiвчуття?» «Щире». «Щире. Дякую. А з якого приводу, дозвольте дiзнатися, ви менi спiвчуваєте?» «З приводу смертi доньки. Взагалi не розумiю, чого ви так реагуєте. Якщо вам це неприємно, сказали б, що не хочeте про це говорити, хiба я не зрозумiв би?» «Смертi кого? Павле, якби я запитав вас, як ви себе почуваєте саме зараз, я б злукавив. Мене здавна непокоїть стан вашого душевного здоров'я. Але що ви взагалi собi дозволяєте? Хiба це нормальна тема для жартiв, на ваш погляд? Вигадувати доньок, а потiм висловлювати спiвчуття, тому що цi доньки, бач, померли?»

У мене вже горiв шлунок. Чортiв Мiлiк. Це ж треба! Навiть на пiдсвiдомiсть таке не налазить. Як так можна - вигадувати собi сестер, а потiм їх ховати? Я розумiю, навiщо вiн тодi це зробив, вiн дiйсно завдяки цiй iсторiї витяг мене зi стану каяття та остраху, але такою цiною?! Псих. «Геннадiю, я… переплутав, вибачте, запрацювався, аж нiяк не хотiв вас образити. Самi знаєте - iнколи на мене находить». «Дуже часто, ви маєте на увазi». Я посмiхнувся. «А можна ще одненьке запитання?» «Про мертвих дiтей?» «Е - нi. Про лiтературу». «Нда». «Ви Набокова любите?» Гестапо замислився. «В принципi - ставлюся з повагою до його творчостi. Не можу сказати, що це мiй улюблений письменник, але - майстeр. Безперечно, майстeр. А що?» «Та нiчого». Можу собi уявити, що вiн розповiдатиме дружинi про мене сьогоднi. I так - майже щоразу. Жах.

Я подумав, чи не надерти Мiлiку вуха? Але замiсть того, щоб надерти, почав реготати як навiжений. Я дiйсно - псих. Як i Мiлiк, зрештою, як i частково всi ми.

Геннадiй Станiславович Полонський так i не звик до моєї манери спiлкування, хоча ми вечеряємо разом доволi часто. Щоправда, пiд час вечерi ми можемо читати газети, обмiнюватися стислими реплiками стосовно їжi, яку замовили, та питва, до якого i вiн, i я маємо смак. Ото й усе. Сара смiється i каже, що ми виглядаємо, наче персонажi англiйських комедiй. Я iнодi також в це вiрю, особливо тодi, коли Гестапо придивляється до мене i каже: «О».

Отця Макарiя я бiльше не бачив, хоча вiн неодноразово приїздив у справах до Києва. В нього новенький джип. З цього приводу я не втримався i надiслав йому sms: «Кому пiп продав душу за джип?» На це вiн менi вiдповiв церковним гiмном. Принаймнi, я назвав це саме так, бо зовсiм не розбираюся в церковних спiвах та музицi. Єдине, в чому я переконаний, так це в тому, що та мелодiя не була Сарабандою для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Я вирiшив, що наш рахунок 1:1. До речi, Тимофiй постiйно з ним спiлкується, вони навiть проводили спiльну акцiю. Уявити не можу, що вони там робили, i не хочу, щоб менi хтось про це розповiдав. Проте я впевнений у тому, що отець Макарiй є елiтним експонатом у колекцiї тимофiївських психiв.

Вiд Єви якось прийшла листiвка з краєвидом Тернополя. Виявляється, вона бере участь у виставцi вишиванок, представляє собачу колекцiю. Я не втримався i повiдомив про це Гестапо. «Якщо «елiта» вдягає в нацiональне хатнiх улюбленцiв - все не так погано, як ми думаємо». Такою була його реакцiя. Я склав Євi вiрша та скинув sms:

Єва вiдповiла, що не розумiє, як iз такими здiбностями я не працюю на українському телебаченнi. Знущається, собача модельєрка. До речi, про українське телебачення. Коли останнього разу ми гостювали у стареньких Саранських, старий був одержимий новим кулiнарним проектом: «Спечи класика!» (або «Попали класика!» - вiн ще не вирiшив). Саранський збирав рецепти, якi вставляли у свої твори письменники, i власноруч перевiряв, що виходить, якщо цим рецептом керуватися.

Нона закохалась у Вiолончель. Вони познайомилися на похоронi мого батька, там все i почалося. Я досi не розумiю, як це сталося, але тим не менше - вони разом. З iншого боку, вiолончелiст та похоронний менеджер - спiвзвучний союз, принаймнi вони можуть разом працювати. Дуже часто ця неймовiрна пара гостює у нас. Я за ними спостерiгаю, не втрачаючи надiї зрозумiти, яким чином з'являються такi союзи. Хоча, можливо, хтось не розумiє, чому я з Сарою або Сара зi мною.

Навеснi 2008 року ми вiтали Емiля, який виборов (тобто - виграв, випiанiнив!) першу премiю Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Бузонi. У вiдповiдь на моє поздоровлення я отримав sms: «Гей, уявляєш, а я зламав зап'ястка. Закритий перелом». Ха! Я в це не повiрив i швидко вiдписав: «Ти або брешеш, або зробив це навмисно! Пiткрадiй1». Але вiн дiйсно зламав зап'ястка. I не навмисно: допомагав приятелю налаштувати тренажер у спортзалi, а тренажеру не сподобалося, що вiн до нього лiзе.

«Слухай-но, Ра!» «Слухаю-но, Ло!» «Знаєш, краще б нас звали навпаки. Менi бiльше пасує Ра, нiж Ло. Ло звучить жiночнiше. Давай мiнятися?» «Я так не думаю. Менi моє iм'я пiдходить». Ще б їй воно не пiдходило! «Слухай. Нам треба буде виїхати до Таганрога». «О, Боже мiй, Боже. Туди нам для чого? Ти зробив якусь гидоту Таллiю i вiн вирiшив, що досить з тебе «модних» мандрiв? «Хай посьорбає суворi росiйськi щi!», - так вiн, мабуть, пояснив собi обрання пункту призначення». «Треба знайти там одного хлопчика». «Опа. Там твiй позашлюбний син?» «Мiнус». «Там пiдпiльний дитячий будинок, де дарують сирiт?» «Мiнус». «Там ти колись зупинявся в готелi i в тебе вкрали румунськi кросiвки, i зараз ти вирiшив, що набрав достатньо сили, щоб поквитатися?» «Саро, припини! Нi. Нам треба до тамтешнього музею. Спробувати домовитись купити одного хлопчика - для iншого хлопчика». «Цiкаво. Ми полюємо за музейним хлопчиськом… ага. А якщо нам вiдмовлять?» «А якщо нам вiдмовлять, ми пiдемо у порт, наїмося риби, а потiм будемо танцювати там Сарабанду». «Генделя?» «Аякже! Г.-Ф.!»