Сарабанда банди Сари

РОЗДIЛ VIII

«Привiт», - гучно привiтався зi мною Террi. Я також привiтався i попросив його трохи посунутися, бо вiн фактично вклався на мене. Террi з мiсця анiруш. Нахабна спанiелина. Я його лiктнув. «Ти чого?» Заверещав Террi голосом, дуже схожим на голос Мiлiка. Я вiдкрив очi. «Це ти?» «А ти що думав, що Боженька iз тобою заговорив? Тобi треба вставати. Я вже твого малого бавлю пiвгодини, а менi час снiдати! I займатися!»

Зiггi перелiз iз колiн Мiлiка менi на груди, розклавшись у позi «морська зiрка». «Снiдати - насамперед». Господи, цей малий будує все своє життя за харчовим розкладом, а ще в нобелiвськi лауреати себе позаписував, лiнько ненажерливий. Пiдводитися я не хотiв. Тiло болiло, серце кололо, голова розколювалася. Гармонiя та єднання! «Слухай, а котра година?» «Майже дев'ята!» Тут вже я пiдхопився, бо статтю про китiв менi треба було принести о 10:00.

«Ти чого?» «Менi треба бiгти на роботу. Де твiй батько?» «Думаю, вже на роботi, а що вiн тобi? Невже вiн вдягнув твою улюблену сорочку?» «Чому нiхто не накрутив будильника?» «Всi все накрутили. Ми що, повиннi знати, коли тобi слiд вставати? Ти нам нiчого такого не казав. А нi сiло нi впало будити людину - дякую, хай це робить хтось iнший. Одного разу я розбудив Едiка. Я розповiдав тобi про нього? Подивися на моє лiве вухо. А зараз на праве. Бачиш рiзницю? Лiве трохи стирчить - це Едiк постарався». «Ну й за що вiн тебе?» Поцiкавився я. Едiка я добре розумiв i миттєво виправдав. Є в Полонських цiлком нормальнi родичi.

«Розумiєш, вiн любить маленьких жiнок. Низеньких та худеньких. Коли вони з ним в одному лiжку - їх просто не помiчаєш, вони мало вiдрiзняються вiд однiєї ноги Едiка, бо вiн - кремезний. От. Едiк склав двi ноги як одну, але я звiдки про це знав? Бачу - двi ноги. От я i гепнувся на одну з його нiг. Виявилося, що це не нога, а його жiнка. Вона заверещала, Едiк прокинувся i схопив мене за вухо». «Зрозумiло. От краще скажи менi, звiдки в тебе така звичка - залiзати у лiжко до фактично чужих тобi чоловiкiв? Ти вважаєш це нормальним? Едiк тобi хто?» «Родич. Я б iз задоволенням залазив у лiжко до жiнок. Але мама мене гiдно виховала, та й взагалi це ще небезпечнiше. В кожному разi, я не винний, що рано прокидаюсь i менi нудно, а ви всi - дорослi - забагато спите».

«То Гестапо вже на роботi. Вiн що, навiть не поснiдав?» Серйозне ставлення Полонських до снiданкiв - це родинна мантра. Цiкаво, що вони думали про Сару з її невпорядкованим харчуванням та дiєтами? «Чого б це вiн не снiдав? Батько прокинувся, поснiдав, навiть подивився твiй телевiзор та почухав твоє бульдоженятко, а ти - спав собi!» «А Сарабанда?» «Що Сарабанда?» «Була Сарабанда?» «Генделя?» «Г.-Ф.» «Була, ти ж бачиш, що я вже на кухнi тусуюся. Вже з пiвгодини як. Крiм того, я встиг Террi вивести, нагодувати, а ти на мене нiяк не реагував. Оце залiз до тебе в лiжко, а ти i далi спиш!» «А Террi де?» «Дрiмає пiд столом. Ти нормально почуваєшся, гей?» Почувався я не дуже нормально. Я складав речi до сумки, натягував футболку, джинси. «Каву менi можеш зварити?» Малий, на диво, погодився. I варто сказати, кава в нього вийшла непогана. Вiн навiть пундика менi пiдсунув. Пундики - невiд'ємна складова єврейської снiданкової традицiї.

«Все, я побiг, дякую за каву. Менi треба роботу здавати».

Тут я загальмував, бо пригадав клятих китiв, точнiше - клятого Мiлiка та моїх несправедливо звинувачених китiв та дельфiнiв. «А! Кити та дельфiни, так?» Малий менi пiдморгнув. Я збирався, було, розрядитися чвертьгодинними поясненнями, що те, що вiн зробив з моїм файлом, зветься пiдступнiстю, але згадав про молоточки родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann» i промовчав. Право на моралiзаторство мають люди, що не ховають сокиру за спиною. Якщо ти вже заточив зуба на ближнього свого - чого придивлятися до його щелепи?! Натомiсть я подарував Емiлю Геннадiйовичу Полонському важкий, навiть осуджуючий погляд. Мiлiк, судячи з грайливого виразу його писка, подiбнi погляди легко пiдiймав одним мiзинцем. Чхати вiн на них хотiв. «Коли ти повернешся?» Поцiкавився той. Я сказав, що незабаром буду, можливо, на обiд. «Наглянь за Зiггi, дуже тебе прошу». Вiн пообiцяв. Сподiваюся, що закатованi ноти родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann» не стануть на завадi Мiлiкiвського гарного ставлення до мого цуценятка.

Таллiй, як завжди, мовчки читав текст. Я такi моменти ненавидiв. Стоїш як бовдур i не знаєш, подобається йому це чи нi. Треба ж бути настiльки неемоцiйним. «Таллiю…» «Мннн.

Не заважай». «Слухай, можу я попрацювати трохи за компом, поки ти читаєш?» «А чим я тобi заважаю? Працюй собi. Але тобi цiкаво буде дiзнатися про те, що наколiнна праця, як зветься робота в будь-якому мiсцi з лeп-топом на колiнах, визнана Асоцiацiєю американських психологiв малоефективною та шкiдливою для потенцiї«. Таллiй знову поринув у мiй текст. До китiв та дельфiнiв. Я виразно бачив, як вiн пливе натренованим брасом. Волосся блищить, ласти - також.

Я однаково полiз у лeп-топ. Потенцiя! На даний час моя жвава потенцiя менi якраз заважає. Але про всяк випадок лeп-топ я прилаштував практично на колiнних чашечках. Лист вiд двох замовникiв. А це що таке? Лист вiд якогось злого Володимира, який пише, що моє нищiвне ставлення до ведмедiв тайги свiдчить про те, що я - «огидний хохляцький нацiоналiст», «дивно що тебе не звуть Тарас Шевченко або Петлюра Махно, бендерiвська ти зараза». Я люблю вiдгуки на свою творчiсть, навiть збираю їх до спецiальної теки, - Сара надi мною насмiхається. Цей вiдгук збережу обов'язково. Може, варто на стiнку причепити, чим я гiрший за Мiлiка? Я вiдповiв, що Махна звати Нестор, Петлюру - Симон. Людини на iм'я Петлюра Махно, на жаль, не iснує. Якби iснувала така вправна людина, вона б до вас обов'язково простягнула свої добре озброєнi руки. А от замiсть бендерiвська слiд писати бандерiвська, якщо мається на увазi не Остап Бендер, а Степан Бандера. А от якщо вiн менi не вiрить щодо небезпечностi тайгово-лiсових ведмедiв - хай обмаститься козячим жиром, прикрасить себе вiдкритими бляшанками «снiданку туриста» та «вєтчiни посольськой» i завiтає до тайги. Потiм менi буде про що поговорити з його невтiшними родичами.

Поки я натхненнo дряпав своє послання, прийшла вiдповiдь вiд Аврамовича. «Привiт, Пацюня!» Аврамович дуже любить вигадувати нiжнi iмена. Цим вiн менi нагадував маму Тимофiя. В минулих життях вони, певне, були родичами або близько спiлкувалися. «Мої (Саруся, Вiруся та Денюся) дiйсно в Мексицi без зв'язку. Я спецiально попросив їх поводитися саме так, щоб сприйняття тамтешньої дiйсностi не зiпсували стороннi цивiлiзацiї. Менi важливо, аби цi маршрути були пропрацьованi iз зануренням у традицiї, звичаї мiсцевого населенням. Жерти тiльки в мiсцевих їдальнях. Випорожнюватися, вибач, тiльки в мiсцевих сральнях. I щоб користуватися тiльки мiсцевими телефонами. Жити, дихати виключно Мексикою. Я терпляче чекаю їхнього повернення. А ти чого смикаєшся? Ти їм амулета замовив? Сову якусь шкiряну?»

«Гарна робота! Втiшно, що є такi професiонали, як ти». Почув я Таллiя. «Дякую. Я просто щасливий, що хоча б комусь iсную на втiху. Слухай, а ти нiколи не думав про те, що дельфiни - педофiли?» «Нi», - вiдповiв чесний Таллiй. «Ясно. А от якби ти думав про те, що я замовив собi захисний амулет, ти б подумав, що це має бути сова?» Не вгамовувався я. «Нi». Ще раз вiдповiв Таллiй. «Не треба ставити менi третього запитання, будь-ласка. Проковтни його. Менi вже здається, що в тебе проблеми з головою». Попередив вiн мене. «Це не запитання. Це - повiдомлення. В мене тепер є цуценя». «Не розумiю, як можна заводити собак в хатi. Вони ж псують взуття!» «Для взуття є шафки». «Для собак є вольєри та будки».

От ми i поговорили. Добре, що його втiшає та штука, що я таки професiонал. «Може, вийдемо в кабак? На кавоконьяк?» Коли Таллiй починає говорити вiршами - йому неможливо вiдмовити. I ми кавоконьячнули кiлька разiв.

Так-так. За дверима - тиша. Малий сидить за кухонним столом i щось виписує у стовпчик. «Привiт». «Привiт». «Що робиш?» «Дослiджую одну тему». «Яку саме?» «Пiдґрунтя для Нобелiвки». Мiлiк сьогоднi не дуже говiркий. Я пiдiйшов ближче i прочитав таке:

Валерiй Лобановський

Вiктор Чанов

Михайло Михайлов

Володимир Безсонов

Андрiй Баль

Сергiй Балтача

Олег Кузнєцов

Анатолiй Дем'яненко

Iван Яремчук

Павло Яковенко

Олександр Заваров

Василь Євсєєв

Олексiй Михайличенко

Володимир Горiлий

Василь Рац

Iгор Бєланов

Олег Блохiн

Вадим Євтушенко

Геннадiй Литовченко

Сергiй Юран

Вiктор Леоненко

Анатолiй Бишовець

Андрiй Шевченко.

Поруч були виокремленi купки лiтер. Дуже схоже на щось таке: 15 - «в»; 7 - «б»; 21 - «о»; 3 - «ш»; 14 - «е»; 6 - «ч»; 10 - «л»; 4 - «ш»; 16 - «н»; 13 - «а», 3 - «я»; 10 - «к»; 5 - «р», 1 - «д».

«Що це таке? Реферат «Слава українського футболу» виписуєш?» «Запам'ятай цей день!» Сказав менi Емiль Полонський. «Ти є свiдком початку генiальної наукової розробки, що неодмiнно матиме вплив на розвиток українського, європейського та свiтового футболу!» «Не дiставай мене своїми маразмами, дуже тебе прошу». «Чекай, тобi що, нецiкаво?»

Я гмикнув. «Тобi цi прiзвища, я так бачу, знайомi». От мале нахабеня. «Трохи». Сказав я, i знову гмикнув. «Так от! Я хочу проаналiзувати прiзвища всiх видатних українських футболiстiв. I в результатi отримати прiзвище футбольного генiя!» Оскiльки я мовчав, Емiль продовжував. «От ти розгадуєш кросворди?» «Дуже рiдко». «А розгадував такi кросворди, у яких ти спочатку отримуєш лiтери, з яких повинен скласти слово? Ну як тобi ще пояснити? Ти розгадав весь кросворд. I зiбрав всi необхiднi лiтери. Ось в тебе вийшло, ну, скажiмо, ЦВСАРКНИПI». «ЦВСАРКНИПI!» Повторив Мiлiк. «I ти ходиш з цим в головi, розкладаєш по лiтерах, раптом - клац, в тебе склався пазл, i ти розумiєш, що це не прiзвище грузинського князя чи мiфологiчна iстота, а - СПРИНЦIВКА!» «Дуже цiкаво». Сказав я. «От i в мене це буде. Обов'язково вiдбудеться цей «клац»!» «I ти отримаєш спринцiвку? Взагалi, як людинi твого вiку та статi таке слово до голови могло прийти?»

«А що, воно секретне? Спринцiвка? Може, тобi нiяково через це стало, то вибач! Слухай, ну не можна ж бути таким, яким ти є. Ти ж такi статтi пишеш. Взагалi не такий вже ти тупий! Не прикидайся. Теж менi - обрав собi спосiб захисту… От, до речi, географiчка наша, класуха, Енсерпнiя Сергiївна, тобою захоплюється, вирiзки твоїx статей збирає i цитує тебе на уроках. А зараз ти менi що демонструєш? Ой, щодо географiчки. Ледь не забув!» «Що ти не забув?» «Сходи до неї, будь-ласка, сьогоднi». «До кого?» «До географiчки!» «I сказати, що я - твiй батько? Що ти вже накоїв, що ти їй зробив?

На глобусi намалював зайвий континент чи стер Австралiю?» «Я їй нiчого не зробив, i глобусу також. Я не збоченець. I взагалi я гарно вчуся. В якомусь сенсi їй зробив ти». «?» «Ти її кумир. Свiточ географiї, прожектор туристичних маршрутiв, майстeр географiчних опусiв. Вона мрiє познайомитися з тобою особисто». «Що ти їй про мене набовкав?» «Нiчого такого». «Такого. А якого?» «Сказав, що ти - гарний, що ти мiй дядько i залюбки з нею поспiлкуєшся. Все iнше вона прочитала в тих журналах, якi тебе друкують. Ну… може, вона там щось собi нафантазувала, знаєш, жiнка п'ятдесяти трьох рокiв здатна та-аааа-ке нафантазувати, що ти можеш бути приємно здивований!»

«Все! Годi!» «Який ти психований…» «Чекай зi своєю Гарпiєю Сергiївною. Я ще подумаю, знайомитися з нею чи нi. Поясни менi про твою кляту СПРИНЦIВКУ!» Малий похнюпився. «Ну я ж пробую тобi пояснити, а ти нiчого не розумiєш!!! I взагалi, ти немов п'яний». «Це - наклеп». «А чого координацiя рухiв така непевна? Ти менe чiпляєш своєю головою». «Отруївся. Знаєш, як це буває, коли обiдаєш не вдома?» «А що ти їв?» «Та таке. Японська кухня. Рис. Равлики. Вугор». «Точно?» «А то. Я не встиг би так швидко забути, що їв годину тому». «Я просто питаю, бо цей рис, равлики та вугор вiдчутно вiдгонять коньяком».

Спостережлива мала потолоч. Я вирiшив повернути його до футболiстiв зi спринцiвкою. «Краще давай про науку. Нiж про особливостi мого денного харчування. Я не розумiю? Гаразд. Тодi спробуй пояснити ще. Справжнiй «вчений» має бути наполегливим». «Добре. Я намагаюся скласти прiзвище генiального футболiста. Щоб тодi, коли народиться хлопчик з таким прiзвищем, його вiдразу - цоп, i на поле, уперед до перемог!!» «Нiсенiтниця». «А от i нi! Побачиш! Побачите ви всi, скептики!» «Звiсно, що можуть бути похибки, але навiть зараз видно, якi лiтери обов'язково будуть у прiзвищi, бо деяких лiтер нараховується багато, деяких - кiлька, iнших взагалi немає! Але «о», «н», «л», «к», «б», можливо, й «в» обов'язково будуть! Не виключено що «ш» чи «ч». Я постiйно буду це аналiзувати»!

Малий мав напрочуд завзятий i запальний вигляд! Я сказав йому, щоб вiн тримав мене в курсi. «Тобi це цiкаво?» «Дуже». «А паралельно я працюватиму над тим, якого числа та в якому мiсяцi, найiмовiрнiше, народиться цей футбологенiй!» «Супер, Мiлiк! Гол. Тобто - молодець!» «А якщо врахувати теорiю пiдштовхування, взагалi все буде добре!» «Це що за чортiвня?» «Теорiя. Дуже проста. Коли ти чимось сумлiнно займаєшся, ти спонукаєш до появи речi, пов'язанi з твоєю дiльнiстю або навiть з думками. От я вираховуватиму прiзвище генiального футболiста, а вiн буде народжуватися!» «Дiти не вiд цього народжуються, Емiлько!»

«Дуже дотепно. А от ти знаєш, що було з Гарiком?» «Навiть не уявляю. Анi хто такий Гарiк, анi того, що з ним було». «Гарiк… ну, неважливо. Це довго пояснювати». «Невже? Що, нiяк не пов'язаний зi старенькими Саранськими, з Жорiком, Елькою та Яшею?» «Нiяк». «I не є племiнником Вiолончелi? Це ж треба таке». «Не часто, але таке трапляється. I щоб ти знав, iронiя - хвороба слабких! Так от! Не в тiм рiч. Рiч у тiм, що колись на Новий рiк, а за схiдним гороскопом то був рiк Вепра, його дiвчина подарувала йому iграшкове поросятко! Нiкому крiм Гарiка порося не сподобалося. Мати Гарiка нарекла його мухриком, тому що вiн був якийсь брудний, на її погляд. А от Гарiку подарунок дуже подобався, бо був у болотяних плямках. Неординарне порося, камуфляжне, - так Гарiк його звав. Дiвчина Гарiка теж вважала, що порося неординарне, та побажала, щоб рiк у Гарiка видався таким самим неординарним. А бабця йому сказала: Гарiку, дитинко, здихайся цiєї тварюки, бо пiдеш до армiї цього року. Гарiк смiявся, що, мовляв, за забобони, що за дурiсть. Але навеснi вiдбув в армiю». «Маразм». Сказав я. «Звiсно, що маразм. Унiверситет, де вiн вчився, позбавили акредитацiї, прибрали вiйськову кафедру, i бiдного Гарiка - цуп, закамуфляжили. А все через що? Все у Всесвiтi взаємопов'язане».

«Скiльки в твоїй головi смiття - страшне. Але все одно молодець. Я не очiкував, що ти такий… творчий!» «Думав, що я тiльки по клавiшах бумцати вмiю?» Я вирiшив не пiдтримувати тему бумцання по клавiшах. «Помилявся, старий. Кожний має право на помилку». «Ти менi про це кажеш? Пам'ятаєш, я тобi розповiдав про Жорiка та Неонiлку?» «Почалося. Слухай, може припиниш чiпати Жору, хай вже спить спокiйно». «Ця iсторiя не про нього». «А чого ти його згадав?» «Щоб ти його пригадав. Бо ця iсторiя про його сина - Льоню». «Так у нього був син?» «Є. У нього є син». «I що?»

«Одного разу приятель Льонi (ну, його iм'я тобi нi до чого) подарував Льонi на день народження маленьку коробочку з чимось металевим. I Неонiла подумала, що то сережка. Навiть двi. I ще вона подумала, якщо хлопець хлопцевi на день народження дарує сережку (навiть двi!) в гарнiй коробочцi iз золотавою стрiчечкою, про що це свiдчить?» Я приблизно здогадувався, про що це може свiдчити. «Це свiдчить про те, що Льоня - голубий. Як вона вбивалася, ти б чув. Мамi телефонувала тричi на день, i вночi також. Так плакала, нам всiм було її шкода. Вона Льоню любила, а гомосексуалiстiв дуже не любила, - завжди, коли бачила їх на екранi чи в газетах - плювалася. То виходить, що плювалася вона й на власну кровиночку. Хоча моя мама була здивована огидним ставленням Неонiли до голубих. Маючи такого чоловiка, як Жорiк, який за бабами бiгає, мов пияк по горiлку, треба цiнувати, що iснують чоловiки, якi поза тими справами. Але ти сам знаєш, що таке жiноча логiка! Неонiлка повiрити не могла, що Льоня - таки так. Вiн. Вона, вiрнiше». «I що?» Знову поцiкавився я. «А нiчого. Потiм Жорiк знайшов цю коробочку, - добре, ще до того, як Неонiлка полiзла з сином стосунки з'ясовувати. I виявилося, що в тiй коробочцi - риболовний гачок та зимова риболовна мормишка». Я почав реготати.

«А ще є iсторiя про хiмiю та саркому. Якось старенька Саранська подумала, що їхня Елька захворiла на саркому». «Господи, хай Бог милує вiд такого. Що ти верзеш?» «Правду. Елька по телефону говорила подрузi, що йде на хiмiю, хоча й волосся в неї випадає, але однаково треба йти». «I що?» «Старенька Саранська миттєво подумала, що в Ельки - рак. I почала обдзвонювати всiх наших». «Ого». Сказав я. «Еге». Пiдтвердив Мiлiк. «А коли Елька повернулася з жахливим перепаленим волоссям, старенька ще бiльше перелякалась! I тiльки потiм з'ясувалося, що Елька ходила до перукарки». «Бiдна ваша Елька, постiйно з нею щось трапляється». «Ти розумiєш, що випадковостей не буває? Є купа предметiв, якi несуть нам iнформацiю, варто тiльки знайти шифр. Навiть казки. От дивися: килим, що лiтає. Вiн свiдчив про те, що в нас будуть лiтаки. А яблуко, яке котиться по тарiлцi i показує майбутнє? Це - прообраз ультразвукового дослiдження!» Мiлiк захопився.

«Бiльше iсторiй не буде?» «Нi! Але буде географiя. То ти сходиш до географiчки?» «Слухай, ну якого бiса менi туди пхатися»? «А тобi що, важко?» «Та нi, не важко, але якось по-iдiотськи, на мiй погляд». «Подаруй їй свiже число журналу з твоєю найновiшою статтею, бажано, щоб там була твоя фотка, напиши автограф - вона дуже зрадiє. Треба робити людям приємне, приносити подарунки, хiба нi?»

I я пiшов робити людинi приємне, понiс подарунка. Повiрити в це не можу. Навiщо я цим займаюся? Я нiколи не прагнув бути Дiдусем Морозом, навiть перевдягатися в нього не хотiв нiколи. А зараз в мене подарунковий пакунок, в ньому лежать цукерки та купа журналiв з моїми генiальними викладами. Школа Емiля неподалiк вiд мого будинку, хоча б в цьому менi пощастило - не пхатися на iнший кiнець мiста.

Вона сидiла за столом. Звичайна жiнка. Можна назвати її елегантною. Блузка перлинно-сiрого кольору, свiтлi штани класичного покрою, туфлi-човники. Попелясте коротке волосся. Як на п'ятдесят три роки, виглядала чудово. Вона читала один з журналiв, куди я також вiддавав свої статтi. Коли вона на мене подивилась, я вiдчув, мабуть, те саме, що вiдчувають попервах всi зiрки-початкiвцi. В її поглядi було i захоплення, i неможливiсть повiрити в своє щастя: невже це дiйсно ВIН? Вона дивилася на мене i тицяла пальцем в аркуш журналу. Мабуть, там було моє прiзвище пiд статтею. Або маленька фотка.

Я уявив собi таку картину. Сиджу я на лавочцi, читаю «XXL» (може, з «читаю» я погарячкував, скажiмо - роздивляюся), аж раптом бачу - Дiвчина мiсяця. Посмiхається до мене i запрошує пройтися. Або - Стiвен Спiлберг. I каже менi: «Хай, Пол! Хау свiт ту сi ю хiа…»

«Павле, то це дiйсно ви? Яка радiсть!» Саме так мiг звернутися до мене Стiввi. Мiлiк не помилився, його вчителька щиро радiла моєму вiзиту. «Доброго дня, Е-еее-еее». Я так i знав, що забуду її iм'я. «Так, це - я. Ось прийшов до вас. Журнали принiс». «То сiдайте, чого ж ви стоїте! Я в захватi вiд того, як ви пишете. Емiль казав, що ви його дядько, але в такi речi спочатку не вiриш. Знаєте цих хлопчакiв, вони люблять фантазувати. Але потiм я подумала: але ж вiн не каже, що його дядько - Кусто або Тур Хейєрдал, то, хто його знає, а раптом не бреше?» Я хотiв сказати, що Мiлiк не бреше нiколи, але вiдразу передумав.

«Мене звати Енсерпнiя Сергiївна. Для вас - просто Енсерпнiя, менi буде приємно. Ви, мабуть, дивуєтеся, що за гарне iм'я?» Хоча менi б нiколи не спало на думку вiднести це iм'я до гарних, на пiдтвердження того, що здивований, я покiрно кивнув. «Ой, це цiла iсторiя. Коли я народилася - мене назвали Наталiєю, а все моє дитинство кликали просто Ен, я й сама себе так називала. А потiм я пiшла до школи, i в нашому класi було двi Наталки: я та ще одна дiвчинка. I що цiкаво, iншу Наталку також звали Ен, тож нас почали плутати, бо на iнше iм'я ми не вiдгукувалися. Я досi не люблю нiяких наталкотворень. I тодi вирiшили називати мене - Ен Серпнева, бо я народилася в серпнi, а її - Ен Лютнева, бо вона народилася в лютому. Слiдкуєте за перебiгом подiй? Белетристика, чи не так?» Я слiдкував.

«А чого вас за прiзвищами не називали? Тодi б нiхто нiкого не плутав. У вас же є прiзвище?» Поцiкавився я. «Звiсно, є. Але нам не подобалося, коли до нас зверталися на прiзвище, ми ж були дiтьми! Вам подобалося в дитинствi, коли вас нарiкали Дудником? Менi б це не сподобалося!» Я подумав i вирiшив, що менi б теж було не до вподоби, якби її нарiкали Дудником. «Отож. Мати нiколи не зверталася до мене на прiзвище!» «Зрозумiло». «Вчилися ми, зростали, а коли отримували паспорти, то Ен Лютнева записала себе як Енлюта, а я стала Енсерпнiєю. Бiльше нi в кого немає таких iмен!» Життєрадiсно пiдсумувала вона.

«Дуже цiкаво! Дякую вам за цю iсторiю. Дуже у вас затишний кабiнет, але менi час iти. Справи, справи». Проте Енсерпнiя так не думала. Вона почала закип'ячувати воду на чай. «Що ви, Павлику, зачекайте. Ми не встигли поговорити про вашу творчiсть, мандри. Менi дуже цiкаво, якої ви думки про викладання географiї в школах! Зараз наїмося ваших чудових цукерок! Прощавай iдеальна фiгура!» По-змовницьки пiдморгнула менi вона.

Тiльки цього менi й бракувало! Я уявлення не мав про викладання географiї в школах, мало мене цiкавило й викладання географiї у вищих учбових закладах, я був поза цим. Можна назвати мене письменником. Останнiм часом мене вабив пiдхiд - залишатися вдома, мандрувати Iнтернетом i писати чудовi статтi. А iнколи хотiлося побачити щось на власнi очi. Крiм того, я обожнював вiдкривати для себе новi спиртнi напої, а вiдкривати новi спиртнi напої теоретично - сумна та невдячна справа. «Якби не вина - чорта лисого вам всiм, а не вiдрядження». Так приблизно я думав. Але сказати таке Енсерпнiї не наважився

б. Нi, не за цього життя. «Власне, я нiколи не думав про методи викладання географiї, якщо бути вiдвертим». Повiдомив я. «Шкода. Дуже шкода! На моє тверде переконання, вам потрiбно про це думати. Щодня! Оскiльки, якщо такi люди як ви, подiляться рецептами зачарування предметом, ми зможемо виховати здорове, географiчно активне поколiння. Ну?» Я на неї дивився. «Ну»? Повторила вона. «Безперечно?» Спробував вгадати я.

«От i добре! Тiльки не забудьте подiлитися своїми роздумами зi мною!» З «безперечно» я вцiлив у десятку. «От i чай». Я взяв чашку. «Ви, певне, здивувалися, Павлику, як то я не питаю, який чай ви любите?» Я посмiхнувся, про всяк випадок. Але повторювати трюк з «безперечно» остерiгся. «А це тому, що я дуже уважний читач! Я читала вашу статтю про правильне заварювання чаю! I ось. Ну?» Я здогадався, що мушу скуштувати. «О, чудово, дякую!» «Бачите! Якщо ви переконали таку стару та вперту жiнку як я в тому, що вона не вмiє заварювати чай, а потiм її перевчили - i це тiльки за допомогою свого слова - то з молодими, гнучкими мiзками ви здатнi творити дива, Павлику, просто дива!»

А я думав, що б таке сказати, щоб не образити її, й отримати шанс зникнути звiдти? Ото було б справжнє диво. Вона розповiдала менi про своє бачення викладацького процесу, про мої статтi, про неймовiрнiсть Флоренцiї, де вона побувала цього лiта (в неї там живе сестра), про сучаснi iнформацiйнi технологiї i про те, що субтропiки наступають. «Енсерпнiє Сергiївно», - нарештi наважився я. «Так?» Здається, я обiрвав її думку з приводу помiдорного фiтофторозу, який впливає на свiдомiсть людини майже так само як ЛСД. Звiдки вона знає про вплив ЛСД? Я вже не кажу про те, навiщо ласувати фiтофторою? «Розумiєте, сьогоднi в мене заплановано дуже важливу зустрiч. Якраз з фахiвцями по хворобах помiдорiв». Менi вже було зле вiд того, яке казнащо я несу, та зупинитися я не мiг. «Тому дуже вдячний вам за цi думки. Вони допоможуть менi пiд час розмови. Але я змушений вас залишити. На мене чекають». Невже вийде? «Ну?» Чергове ну. «Безперечно!» Впевнено сказав я. «Добре, тодi до наступного тижня!» «До наступного!» «Звiсно, я вам ще нагадаю, i тему вашої лекцiї ми проговоримо на вихiдних, але дiтей до зустрiчi з вами я почну готувати завтра!»

Я так i не зрозумiв, в який спосiб я погодився дати урок однокласникам Емiля Полонського? Вiн менi за це дорого заплатить.