Ще не вмерла Україна

Квітчастий луг і дощик золотий.

А в далині, мов акварелі, —

Примружились гаї, замислились оселі...

    Ах, серце, пий!

  Повітря — мов прив’ялий трунок.

  Це рання осінь шле цілунок

  Такий чудовий та сумний.

Стою я сам посеред нив чужих,

Немов покинута офіра.

І слухає мій сум природа. Люба. Щира.

    Крізь плач, крізь сміх.

  Вона сама — царівна мила —

  Не раз свій смуток хоронила

  В самій собі, в піснях своїх.

Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —

Мов перед образом Мадонни.

Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись,

    дзвони, —

    Узори сліз.

  Лише з-над хмар часом прилине

  Прощання з літом журавлине —

  Погасле, як грезет із риз...

Гей, над дорогою стоїть верба,

Дзвінкі дощові струни ловить,

Все вітами хитає, наче сумно мовить:

    Журба, журба...

  Отак роки, отак без краю

  На струнах Вічності перебираю

  Я, одинокая верба.

       Світає...

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,

В туман загорнувшись, далекі тополі

В душі вигравають мінорную гаму.

     Вже дніє поволі...

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

       Світає...

Все спить ще: і небо, і зорі безсилі,

Лиш птах десь озвався спросоння ліниво

Та темний бовван на козачій могилі

Про давнє, минуле кричить мовчазливо.

     Видніє щохвилі.

Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.

       Світає...

Проміннями схід ранить ніч, мов мечами,

Хмарки по всім небі й собі взолотіли.

Безмовні тумани тремтять над полями.

Підхоплююсь з ними і я, посвіжілий.

О, глянь, що над нами!

Розкраяно небо — мечами, мечами...

Весна, весна! Яка блакить,

який кругом прозор!

Садками ходить брунькоцвіт,

а в небі — злотозор.

Весна, весна! Який там гон

на крилах вітерка? —

то в вишині біжить, зника

хмар-хмàрова ріка.

Шумлять згори шум-пінярі;

ріка своїм хребтом

несе торжественно вперед

веселий, скреслий лом.

Ще синій ліс не взеленів,

але квіток проріст

уже підняв і розрізнив

торішній злеглий лист.

А там в високій глибині,

де тоне тонь ясна,

перловий жайворон топить:

хмар-хмàрова весна!

Блакить мою душу обвіяла,

Душа моя сонця намріяла,

Душа причастилася кротості трав —

Добридень я світу сказав!

Струмок серед гаю як стрічечка.

На квітці метелик мов свічечка.

Хвилюють, маюють, квітують поля —

Добридень тобі, Україно моя!

За хвилею котиться хвиля...

Співа вона пісню, ридає,

Й цілує у берег піщаний,

І геть собі знов одбігає...

  За хмарою хмарка у небі...

  Біжить, підганяє другую;

  Одстане... то знов понесеться,

  Мов землю убачив рідную...

Так мрія за мрієй шугає

В розкішному світі, в пустині.

Й гуляє-пурхає, як пташка,

І плаче одна в самотині...

Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?

Що шепчуть квітки уночі над рікою?

Про що зітха вітер? Що чують тумани,

Коли гай зелений цілують-милують?

Хотів би я знати, про що той струмочок

У мріях своїх гомонить між травою?

Що листячко шепче, мов дише, в садочку?

Про що очерет пісню сумную дзвонить?

Хотів би я знати, — та хто теє скаже!

Хто скаже мені, що могили гадають...

Чого реве вітер північний в діброві,

Чого він лютує, чому так радіє?

Скриплять і ридають дерева під вітром...

Чого? болить серце, чи доля їх гірка?

Чи давлять важкії, понурії хмари?

І плаче травиця сама при дорозі...

Що бачить у сні став глибокий, таємний?

Кому усміхаються рожі червоні?

А роси! Хто скаже, чиї вони сльози,

Такі дивні, чисті, мов перли коштовні!

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

  Кохана спить, кохана спить,

  Піди збуди, цілуй їй очі.

  Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

  Ось місяць, зорі, солов’ї...

  «Я твій» — десь чують дідугани.

  А солов’ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

Молодий я, молодий,

Повний сили та одваги.

Гей, життя, виходь на бій, —

Пожартуєм для розваги!

  Гей, життя, ставай, тремти!

  Дай я з тебе посміюся.

  Хто сміліший: я чи ти —

  Подивлюся, подивлюся.

Горе?.. біль? — як жарт мине.

Скільки сили молодої!

Чи ж моя рука здригне,

Що йде битись без озброї?

  Ой скажіть мені, скажіть,

  Любі мої сестри, браття:

  Що в житті вас так гнітить?

  Чом нема у вас завзяття?

Там, де всесвіт я стягну,

Де від болю шаленію, —

Там ніяк вас не збагну,

Вас ніяк не розумію.

  Молодий я, молодий,

  Повний сили та одваги.

  Гей, життя, виходь на бій, —

  Пожартуєм для розваги!

Де тополя росте,

Серед поля стою.

І шумить, і співа

Жито думку свою.

Шумить жито, співа,

Заохочує жить.

Вітерець повіва,

Жито хилить, п’янить...

Жито шепче мені,

Як привільно навкруг,

І тремтить вдалині

Й потопа виднокруг...

Гей, простори які.

Любо-мило землі:

Де не глянь — колоски

Та всі в злоті-сріблі.

Де не глянь — колоски

Проти сонця блись-блись...

Лиш ген скраю ліски,

Ніби дим, простяглись...

Лише скраю ліски,

А то все, все жита,

Колоски, колоски,

Тиха думка свята.

Не бував ти у наших краях!

Там же небо — блакитні простори...

Там степи, там могили, як гори.

А веснянії ночі в гаях!..

Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,

Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,

Серце б’ється і б’ється в грудях...

Не бував ти у наших краях.

Не бував ти у наших краях,

Бо відтіль не таким би вернувся!

Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —

Єсть там люди — й зросли у степах, —

Що не люблять, не вміють ридати.

Що не можуть без пісні і нивки зорати!

Тебе ж завжди я бачу в сльозах...—

Не бував ти у наших краях.