Ще не вмерла Україна

На білу гречку впали роси,

Веселі бджоли одгули,

Замовкло поле стоголосе

В обіймах золотої мли.

Дорога в’ється між полями...

Ти не прийдеш, не прилетиш —

І тільки дальніми піснями

В моєму серці продзвениш.

Спинилось літо на порозі

І дише полум’ям на все,

І грому гордого погрози

Повітря стомлене несе.

Умиється зелене літо

І засміється, як дитя, —

Весни ж і весняного цвіту

Чи я побачу вороття?

Чи весняні здійсняться мрії?

Чи літо не обманить їх?

Чи по степу їх не розвіє,

Мов пух на вербах золотих?

Цвітуть бузки, садок біліє

І тихо ронить пелюстки,

Напівзабуте знову мріє,

Як помах милої руки.

У небі вітер кучерявий

Колише теплую блакить,

І на землі гойдає трави,

І затихає, й знов шумить,

І раптом схоплює на крила

Хвилясті співи журавлів, —

І давня казка, вічно мила,

Зринає крізь хвилястий спів.

Од голосу пашить і віє

Солодким запахом вишень,

Що розцвіли в ясній надії

На літній синьоокий день.

Ніч, місяць, верби, шелестіння,

Обійми рук і щастя мук,

І в невимовному горінні

Жагучий солов’їний звук.

Над плесом ставу сонні трави,

Татарське зілля, плач лілей, —

І голос милий та лукавий

Напівзакоханих дітей.

Дотліває вечір. Огник догорає.

Трубить ріг. Утихло гавкання собак.

Вітер засипає. На поля безкраї

Тіні одкидає золотий байрак.

Круг огню ясного ми зійшлися в коло.

Плине мова, ніби по воді листки.

Підніма спрокволу ніч таємне чоло.

Тишина навколо. В тишині — зірки.

Дні ясності, дні бабиного літа,

Передмандрівне гуртування птиць;

Прозора тиша, сріблом оповита;

Глибокий погляд дальніх таємниць.

В душі сліпа тривога весняна,

Отрутні мрії та отрутні квіти, —

І спогадом нежданим вирина

День ясності, день бабиного літа.

Пройшло, проглянуло, майнуло

На сонці білим рукавом,

І серце болем стрепенуло,

І дивним подихом війнуло

Над неостуженим чолом.

Без імені і без обличчя,

Як тінь од хмар, як відблиск мрій,

Пробігла хвиля таємнича

    В душі моїй.

Ні, це не ти! Та може бути,

Що в цій красі болючих змін

Є сон про тебе півзабутий,

Квіток невидимих отрути,

Церков незримих дальній дзвін.

Крапивка на ставу цвіте і пахне,

Мигдалі й мед розточуючи звільна.

Забуте вчора і брудне, і жахне,

За поплавцем слідкують очі пильно.

Стежки узенькі і жита високі,

І вихорці над ними пил здіймають.

Отак собі пролинуть, друже, роки...

  Нехай минають!

Ходи собі шумливими шляхами,

Гукай, кричи, роби акторські жести, —

А я б хотів у тиші, над удками

Своє життя непроданим донести.

Меди та пахощі живиці.

Цвіте прозорий вертоград

Край непорочної світлиці,

Де Божий сад Марії сниться

І кедрів патріарший ряд.

Минає дощ, і сніг, і град,

І темних бур зловісні птиці, —

І жертов дольніх аромат,

І співів молитовний лад

У цвіті білому таїться.

Ні міді, ні мечів, ні криці!

Далека смерть, забутий яд!

Дзвенить відро в ясній криниці,

І в тихім куриві живиці

Цвіте прозорий вертоград.

Коріння дуб розкинув узлувате,

Спокійним віттям захищає дім.

Спиниться б, вороного прив’язати

І помолитись образам святим!

Шлях пролягає, ніби річка жовта,

Що не одбила неба й берегів.

Дуби, дуби! Хоч ви душі промовте,

Одмовте на несказаний порив!

Гніздо звивають ластівки під дахом,

У пущі виє темноокий звір...

І серцю сниться, ніби цим же шляхом

Айвенго їхав на гучний турнір.

Буває день: в запоні попелястій

Гаї й сади. Заплакане вікно.

Але душа — як підліток у рясті,

   Як молоде вино.

Впрягає коней в жовту колісницю,

Немов Ахілл дзвенить струнким бичем,

І діл буденних розбива в’язницю

   Осяяним мечем.

І виїжджає в степ. Басують коні,

У небі блискавки горить зигзаг, —

І військо розцвіта на оболоні,

   Неначе повний мак.

Я молодий і чистий,

Як вічність, молодий.

Дорога колосиста

Звивається, мов змій.

Верби зелена гілка,

Як пальмове гілля.

Співає перепілка.

Пручається земля.

В селі моєму топлять:

Ясні дими стоять,

І пахощі картоплі

Дітвору веселять.

І дівчина, як парус,

Махнула рукавом...

Нема моєї пари

В селі і за селом!

Вона за морем синім,

За бором за старим,

Вона зрідні пустиням

Та бурям степовим.

Зелена піна лісу молодого

Дрімотно плеще, як на морі шум.

Блакитні тіні впали на дорогу,

Заворожили мудрі бджоли ум.

Стоять дуби замислено і строго.

Тут — перейшовши молодий самум —

Собі поставлю келію убогу,

Щільник пахучий для останніх дум.

Ліловий чебрик сохне на поляні,

Неначе привид, пробігає цап,

І чути дятла стуки дерев’яні.

Душі здається, що вона могла б

Вас відтворити в ясному свічаді,

Дитячі дні, заплакані і раді.

Рожевий пил крізь гущу лісову

Рука незрима милостиво сіє,

І падають червінці на траву.

      Вечоріє.

Житло почувши, коні срібно ржуть.

Відро, криниця і веселе сіно.

Не знаючи тривоги та розпуть,

Проходить шлях людина.

Він об’їжджає коней молодих.

Був дощ м’який, і гречка пахне душно.

Став унизу лисніє непорушно,

І теплий світ схилився і затих.

Стрункі й сталеві, з гострими ушами,

Ще неслухняні учні молоді:

На тінь свою поглянули в воді

І затремтіли юними тілами.

Заховано за спиною батіг,

А мужні руки твердо стисли віжки.

Минаючи заквітчані обніжки,

Він об’їжджає коней молодих.

Слід копитів занесло сивим димом,

Упала гілка — лапа снігова,

І вітром, невловимим і незримим,

Гойдає омертвілі дерева.

І тіні переходять під скрипіння

Старих осик у льодовій корі,

І все життя здається тільки тінню,

І раптом — іскор налітає рій.

То поїзд лине з гуркотом і свистом,

Червоним оком блискає на сніг...

Кому ж повірить? Іскрам золотистим

Чи сивині осик, осик глухих?

Благодатний, довгожданий,

Дивним сяйвом осіянний,

Золотий вечірній гість

Впав бадьоро, свіжо, дзвінко

На закурені будинки

Зголоднілих передмість.

Відкривай гарячі груди,

Мати земле! Дощ остудить,

Оживить і запліднить, —

І пшеницею й ячменем

Буйним повівом зеленим

Білі села звеселить.

Тріпоче сокір, сріблом потемнілим

Знімаючись у вогку височінь, —

І любо впасти на зелену тінь

Натрудженим і наболілим тілом.

Доми, давно порівняні до скринь,

Людські слова з їх розмахом несмілим...

Дай, серце, волю нетерплячим крилам,

Затріпочи, розвійся і полинь!

А серце так: ти ж той листок єдиний

На гілці всеземної деревини,

Ти ж тільки частка, лінія одна!

Зумій же чуть, як переходять соки

Крізь дерево плодюче та високе,

Спізнай, яка у цілім глибина!

В буденщині поцвілій і прокислій,

У поросі неправди і пліток

Ви сяєте, як очі блискавок,

Передчуття грози буйної — мислі.

Темніє небо. Чути дальній крок

Тяжкого грому в тишині навислій.

І враз на груди, у бажанні стислі,

На землю лине пінявий поток.

І радо п’є, здригаючись од щастя,

Земля краплини свіжі та сріблясті,

І хилиться в знемозі сельний крин.

Так ви, тривожні, кличете людину

Од буднів, од застою, од загину

На снігові простори верховин.

Запахла осінь в’ялим тютюном,

Та яблуками, та тонким туманом, —

І свіжі айстри над піском рум’яним

Зоріють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном,

На скрипку грає. І пощо ж весна нам,

Коли ми тихі та дозрілі станем

І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви, і рідний дім покинь,

І пий холодну, мовчазну глибінь

На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти

І, стоптуючи килим золотий,

Забудь про вежі темної гордині.

Збирають світлі, золоті меди

Веселокрилі та прозорі бджоли.

Поглянь, людино, і спокійно йди

На вулиці, на площі, в гай, у поле.

Неси в щільник свій мозок, кров і плоть.

Таких, як ти, кипучі міліони

Ідуть, щоб світ востаннє розколоть

На так і ні, на біле і червоне.

Лягла зима. Завіяло дороги.

Тремтять хати від холоду. Клуні

Ховають жито, миршаве і вбоге.

Мороз — погрози пише на вікні.

О, бідний той, хто крізь завої сині

Іде самотньо, мовчки, без мети:

Лише гуртом і пущі, і пустині

З піснями, з гуком можна перейти.

І в час, як білі пави ронять пір’я

На тишу сіл, на хорі городи,

Виходжу на засніжене подвір’я —

І раптом стану юний і радий.

Бо по дорозі, з бідними саквами

Та з міццю думки, волі і руки

Несхиблено, непереможно, прямо

У дальню даль простують юнаки.

Колись шукали істин Піфагори

І для жерців горів огонь наук, —

Тепер всесвітні перелоги оре

У вбогу свитку вдягнений селюк.

Він дасть землі, Микула новочасний,

Незнану міць — і процвіте земля,

І стане лан — як стан злотопоясний,

І нові вруна випестить рілля.

Ідуть і йдуть... А на порозі мати

Залатаним махнула рукавом...

І пада сніг лапатий, волохатий

Спокійно й величаво над селом.

Осінній холодок над спраглою землею

Шатро гаптоване широко розіп’яв.

І з рук його падуть, як з рога Амальтеї,

Плоди, налиті вщерть, і довгі пасма трав.

О груди, радістю осінньою налиті,

Прозоросте думок і сило синіх жил!

Як сонце, перейти хотів би я по світі,

Щоб з усміхом зайти за мідний небосхил.

Хто зна, чи вславлюсь я ділами голосними,

Чи блискавицею проріжу далеч літ, —

Та любо вірити, що знов земля цвістиме,

І новий плід зачне, і вродить новий плід!

Студений вітер б’є в холодні вікна,

І олов’яний важко дише став.

Так, знов душа замерзне, знов одвикне

Од радісного колихання трав.

І на снігах паперу дивна повість

Свою мережку вирізьбить ясну

Про молодості легку випадковість

І старості сувору сивину.

О мужній вітре, вчителю єдиний!

Достиглий овоч струшуючи з віт,

Ти вчиш любити все, що перемінне

І що незмінне, як незмінний світ.

Коли дзвенять черешні

В медовому цвіту,

Узори нетутешні

Із цвіту я плету.

І щось бадьоре сниться —

А може, то ява, —

Немов лице в криниці

Чудовно ожива.

Земля тремтить у млості

І ронить пелюстки,

І невідомі гості

Злітаються в садки.

І думка стала словом,

І в поглядах — пісні,

Коли в цвіту медовім

Черешні запашні.

Упали білорунні хвилі,

Замовкло море. На піску

Ліг жовтий шум. Вітрила білі

Не мчали в далечінь хистку.

І ти промовила: чудесно

На світі жить! (Зовсім Олесь!) —

А я згадав про синю Десну,

Що там — на Україні — десь —

Коріння миє верболозам,

Дітей підгойдує брудних,

І мудрим присипляє розум,

На ум навчаючи дурних,

І ластівок, що день серпневий

Мандрівне краяли крильми,

І вечір радісно-рожевий

З напівзнайомими людьми.

А море склилося. Дельфіни

Не грали. Тільки погляд твій

Та жовто-білі брижі піни

Нагадували буревій.

Як ліс, як щогли сміливих флотилій,

Знялися руки в темряві глухій.

Чи ж сила є, щоб цій безмежній силі

Сказати: стій?

В безкровні жили наші дайте крові

І тіло вбоге сонцем обпаліть!

Хай буде синь, хай буде спів сосновий

І золота мережка верховіть!

Це перший день творіння! Перший розум

І перше слово! Перший квіт і звір!

Радійте, груди, грозам і морозам!

Людино, людям вір!

Червонобоким яблуком округлим

Скотився день, доспілий і тяжкий,

І ніч повільним помахом руки

Широкі тіні чорним пише вуглем.

Солодкою стрілою пізній цвіт,

Скрадаючися, приморозок ранить.

Дзвенить земля, як кований копит.

Зима прийде — і серця не обманить.

Все буде так, як писано в книжках:

Зірчастий сніг, легкий на вітах іній

І голоси самотні у полях.

Та й по снігах, метелицях поплине,

Як у дзвінких, незміряних морях,

Невірний човен вірної людини.

Зелені вруна стеляться, як вовна.

Картинками старих дитячих книг

Здається далеч. До землі приліг

І слухаю тремтіння невгамовне.

Як віриться, як сниться невимовно,

Який шумить не знати звідки сміх,

Яке це щастя — в радощах земних

Трудів і днів спивати кубок повний!

Полуменіють сосни. Срібний пил

Бадилля сріблить. Міста профіль строгий

Поволі виплива на небосхил.

І от — в одну збігаються дороги,

В єдиний помах рвуться сотні крил,

В один чертог — усі хатки убогі!

Мохнатий джміль із будяків червоних

Спиває мед. Як соковито й повно

Гуде і стелеться понад землею

Ясного полудня віолончель!

Спочинь! На заступ вірний обіпрись

І слухай, і дивись, і не дивуйся.

Це ж сам ти вколо зеленню розлився,

Огудинням прослався по землі,

Це ти гудеш роями бджіл брунатних,

На ясенових гілках сидячи,

Ти по житах літаєш тонким пилом,

Запліднюючи теплі колоски, —

І твориш ти з людьми і для людей

Нові міста, ти арки ажурові

Над синіми проваллями будуєш!

Заснули води і човни на водах,

Висять рої, як кетяги пахучі,

І навіть сонце, мов достиглий плід,

Здається непорушним...

          Тільки ти

Не дався чарам півдня й супокою,

Бо, як сестра, схилилась над тобою

Невтомна подруга, сувора творчість.

Піднялися крила

Сонних вітряків,

І черешню білу

Вітер розбудив,

І війнув на книги,

Розметав листи...

Серце! Ти не з криги?

Не з заліза ти?

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає —

Народ говорить. І любов, і гнів

У тому гомоні морськім. Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово — це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.