Щира шахрайка

Для тих, кого вчили, що добрий — те саме, що й маленький і тихий; ось моє серце з усіма його потворними переплетіннями та пишною несамовитістю

18 Початок тут: Третiй тиждень червня 2017 року Кабо-Сан-Лукас, Мексика

Це був до біса пречудовий готель.

Міні-бар у номері Джул заповнено картопляними чипсами та чотирма різними видами шоколадних батончиків. Ванна з гідромасажем. Нескінченний запас величезних рушників і рідкого мила з ароматом гарденії. Щодня о четвертій літній джентльмен виконував Ґершвіна на роялі в холі. Якщо ви не проти, щоб незнайомі люди вас торкалися, то можете відвідати косметичні процедури з лікувальною глиною. Шкіра Джул увесь день відгонила хлором.

У готелі «Playa Grande Resort» на півострові Каліфорнія були білі фіранки, біла плитка, білі килими і вкриті пишним цвітом білі квіти. Працівники готелю у своїх білих бавовняних формах скидалися на медиків. Джул перебувала в готелі на самоті вже протягом приблизно чотирьох тижнів. Їй було вісімнадцять років.

Сьогодні вранці вона бігала в тренажерній залі готелю. Вона була взута у фірмові кросівки кольору морської хвилі з темно-синіми шнурками. Вона бігла без музики. Джул тренувалася майже годину, коли на бігову доріжку поруч із нею ступила жінка.

Їй було менше ніж тридцять років. Чорне волосся було стягнуте в тугий хвіст та вкрите лаком. У жінки були великі руки і міцний торс, світло-коричнева шкіра та сліди від рум’ян на щоках. Її взуття було пошарпане і заляпане застарілим брудом.

Більше в тренажерній залі ніхто не займався.

Джул уповільнила біг і перейшла на ходу, вирішивши за хвилину піти. Вона любила усамітнення, та й у будь-якому разі вона вже достатньо пробігла.

— Тренуєшся? — запитала жінка. Вона вказала на цифровий дисплей Джул. — Як щодо марафону абощо? — вона говорила з мексиканським акцентом. Мабуть, вона жителька Нью-Йорка, яка виросла в іспаномовному кварталі.

— Я вправлялась у бігові в середній школі. Ось і все, — власне, вимова Джул була чіткою, англійці називають її бездоганною вимовою дикторів BBC.

Жінка проникливо подивилась на Джул.

— Мені подобається твій акцент, — сказала вона. — Звідки ти?

— Лондон. Сент-Джонс-Вуд.

— Нью-Йорк, — жінка тицьнула на себе пальцем.

Джул зійшла з бігової доріжки, щоб зробити розтяжку квадрицепсів.

— Я тут сама, — довірливо сказала жінка за мить. — Приїхала минулої ночі. Я забронювала номер у цьому готелі останньої миті. Ти тут довго?

— У такому місці, як це, ніколи не буває занадто довго, — відповіла Джул.

— То що ж порадиш? У «Playa Grande»?

Джул не часто розмовляла з іншими гостями готелю, але ніякої шкоди в тому, щоб відповісти, вона не бачила.

— Відвідай сноркелінг, — сказала вона. — Я бачила до біса здоровезну мурену.

— Ти не жартуєш? Мурену?

— Інструктор підманив її риб’ячими кишками, які він тримав у пластиковому контейнері з-під молока. Мурена випливла з-за скель. Вона була десь вісім футів[1] завдовжки. Яскраво-зелена.

Жінка здригнулася.

— Мені не подобаються мурени.

— Можеш не ходити, якщо тебе легко налякати.

Жінка зареготала.

— Як тут справи з їжею? Я ще не їла.

— Замовляй шоколадний торт.

— На сніданок?

— О, так. Вони принесуть його спеціально для тебе, якщо попросиш.

— Приємно знати. Ти подорожуєш сама?

— Слухай, я вже йду, — сказала Джул, відчуваючи, що бесіда починає торкатись особистого. — На все добре, — вона попрямувала до дверей.

— Мій батько психічно хворий, — промовила жінка, говорячи в спину Джул. — Я вже тривалий час дбаю про нього.

Гострий біль співчуття. Джул зупинилась і обернулася.

— Кожного ранку та щоночі після роботи я поруч із ним, — вела далі молодичка. — Зараз він, нарешті, стабільний, а мені так кортіло втекти, що я не думала про ціну. Я тринькаю тут купу грошей, яких не мушу спускати.

— На що хворий твій батько?

— МС, — сказала жінка. — Множинний склероз. І слабоумство. Раніше він був головою нашої родини. Справжній чоловік. Упевнений у всіх своїх судженнях. Тепер він — це скручене тіло в ліжку. Більшу половину часу він навіть не знає, де він є. Кличе мене, наче я офіціантка.

— Чорт.

— Я боюся, що втрачу його, і не хочу бути з ним одночасно. Але знаю, що коли він помре, а я залишуся сиротою, то шкодуватиму, що поїхала від нього, розумієш? — Припинивши бігти, жінка поставила ноги обабіч бігової доріжки. Вона витерла очі тильним боком долоні. — Даруй. Забагато інформації.

— Усе гаразд.

— Іди собі. У душ абощо. Можливо, побачимось пізніше.

Жінка підтягла догори довгі рукава сорочки і повернулася до цифрового дисплея своєї бігової доріжки. Крізь її праве передпліччя тягнувся шрам, не гладенький, як після операції, а зазубрений, наче від ножа. Тут прихована ціла історія.

— Слухай, ти любиш грати у вікторину? — запитала Джул усупереч здоровому глузду.

Усмішка. Білі, але криві зуби.

— Я насправді професіонал у вікторині.

— Вони проводять її щовечора у вітальні на нижньому поверсі, — сказала Джул. — Узагалі — це ще та маячня. Хочеш піти?

— Яка саме маячня?

— У гарному сенсі. Нісенітна і гучна.

— Гаразд. Так, чудово.

— Добре, — сказала Джул. — Всиплемо їм перцю. Ти радітимеш, що взяла відпустку. Я знаюся на супергероях, шпигунських фільмах, ютуберах, фітнесі, грошах, макіяжі та письменниках вікторіанської епохи. А що скажеш ти?

— Письменники вікторіанської епохи? Як Діккенс?

— Ага, нехай би й він, — Джул відчула, що зашарілася. Раптом перелік речей, якими вона цікавиться, здався дивним.

— Я обожнюю Діккенса.

— Та ну!

— Справді люблю, — жінка знову всміхнулася. — Я знаюся на Діккенсі, кулінарії, поточних подіях, політиці… постривай, о, і на котах.

— Що ж, це добре, — сказала Джул. — Вікторина починається о восьмій, вітальня в головному вестибюлі. Бар із диванами.

— Восьма година. Домовилися, — жінка підійшла і простягла руку. — Як, кажеш, тебе звати? Я Ноа.

Джул потисла руку.

— Я не називала тобі свого імені, — відповіла вона, — але мене звати Імоджен.

Джул Вест Вільямс була доволі привабливою. Її навряд чи колись називали потворною, і так само її зазвичай не називали гарячою. Вона була низенькою, лише п’ять футів заввишки, завжди з піднятим підборіддям. Коротка стрижка під хлопчика з освітленими пасмами, але нині вже виднілися темні корені. Зелені очі, біла шкіра, ластовиння. У більшості одягу Джул її міцна статура була непомітною. М’язи огортали кістки міцними вигинами, наче її намалювали для коміксу, особливо ноги. Прес був міцним: під шаром жиру розташувалися тверді черевні м’язи. Їй подобалось їсти м’ясні, солоні, шоколадні й жирні страви.

Джул була переконана, що чим більше ти впріваєш під час тренування, тим менше спливаєш кров’ю під час битви.

Вона була впевнена: щоб запобігти розбитому серцю, найкраще — це вдати, ніби в тебе його немає.

Дівчина знала, що те, як ти говориш, часто є важливішим за те, що саме ти кажеш.

Вона також вірила у бойовики, силові тренування, силу макіяжу, запам’ятовування, рівні права та ідею того, що відео на Ютубі можуть навчити тебе безлічі речей, яких не викладають у коледжі.

Якщо Джул вам довіряє, то розповість, що протягом року навчалась у Стенфордському університеті за стипендіальною програмою з легкої атлетики.

— Мене взяли, — розповідає вона людям, які їй подобаються. — Стенфорд — це Номер Один. Школа сплатила за навчання, підручники і таке інше.

Що сталося?

Джул може знизати плечима.

— Я хотіла вивчати літературу вікторіанської епохи та соціологію, але головний тренер був збоченцем, — скаже вона. — Мацав усіх дівчат. Коли він наблизився до мене, я вдарила його по чому годиться та розповіла усім, хто міг слухати. Викладачам, студентам, «Стенфорд Дейлі». Я намагалася докричатись аж до самісінької верхівки цієї довбаної вежі зі слонової кістки[2], але ж ви знаєте, що трапляється зі спортсменами, які обмовляють своїх тренерів.

Вона сплете пальці й понурить погляд.

— Інші дівчата по команді заперечували, — додасть Джул. — Вони сказали, що я брешу, а той збоченець ніколи нікого не чіпав. Вони не хотіли, щоб про це дізналися їхні батьки, і ще вони боялися втратити свої стипендії. Ось як скінчилася ця історія. Тренер зберіг собі роботу. Я пішла з команди. Це означало, що мені не надали фінансової допомоги[3]. Ось таким чином зі студента-відмінника перетворюєшся на виключену недоучку.

Після тренажерної зали Джул пропливла милю в басейні «Playa Grande» та проводила решту ранку, як вона це часто робила, сидячи у вітальні бізнес-класу, дивлячись відео з вивчення іспанської мови. Вона досі зосталась у купальнику, але взута у кросівки для бігу кольору морської хвилі. Із макіяжу — яскраво-рожевий блиск та трішки сріблястої підводки. Купальник мав колір криці, злитий, із кільцем на грудях та глибоким вирізом. Вигляд дівчина мала наче з Усесвіту Marvel[4]

У вітальні працював кондиціонер. Нікого більше тут не було. Джул розслабилася, вдягла навушники та посьорбувала дієтичну колу.

Після двох годин іспанської, з’ївши «Снікерс» на ланч, вона переглядала музичні кліпи. Вона танцювала від кофеїнового збудження, співаючи у порожній вітальні до ряду крісел, що оберталися. Життя сьогодні було до біса блискуче. Їй сподобалася та сумна жінка, яка втекла від свого хворого батька, жінка з цікавим шрамом та несподіваним смаком у виборі книжок.

Вони переможуть у вікторині.

Джул випила ще одну дієтичну колу. Вона перевірила свій макіяж та побачила власне віддзеркалення у віконному склі. Потім голосно розсміялася, бо вигляд мала ідіотський і дивовижний водночас. У вухах пульсував ритм.

Донован, хлопець за стійкою бару коло басейну, був місцевим. Дебелий, але млявий. Прилизане волосся. Має слабкість до підморгування клієнтам. Він розмовляє англійською з акцентом, зокрема до мешканців півострова, та знає напій Джул — дієтична кола з додаванням ванільного сиропу.

Інколи по обіді Донован розпитував Джул про дитинство в Лондоні. Джул практикувала свою іспанську. Розмовляючи, вони дивилися фільми на екрані над баром.

Сьогодні о третій годині дня Джул видерлася на стілець у кутку, досі вдягнена в купальник. Донован був одягнений у білий блейзер «Playa Grande» і футболку. На карку в нього росла щетина.

— Що за фільм? — запитала вона, дивлячись у телевізор.

— Халк.

— Який саме Халк?

— Я не знаю.

— Ти ж вставляєш касету. Як не знаєш?

— Я навіть не знаю, що є два Халки.

— Халків три. Стривай, я беру слова назад. Кільканадцять Халків. Якщо рахувати фільми, мультфільми тощо.

— Я не знаю, який саме це Халк, міс Вільямс.

Деякий час ішов фільм, Донован споліскував склянки і витирав стійку. Він зробив скотч із содовою жінці, яка забрала напій на інший бік басейну.

— Це другий і найкращий Халк, — сказала Джул, коли знову заволоділа його увагою. — Як іспанською «скотч»?

— Escocés.

— Escocés. Який краще пити?

— Ви ніколи не пили.

— Але якби пила.

— Macallan, — відповів Донован, стенувши плечима. — Налити вам на пробу?

Він наповнив п’ять шотів різними брендами елітного скотчу, розповів про скотч і віскі та чому слід замовляти перше. Джул спробувала кожен вид, але багато не пила.

— Ось цей смердить, наче пахва, — сказала вона йому.

— Ви божевільна.

— А ось цей — наче рідина для розпалювання.

Хлопець нахилився над склянкою та понюхав її.

— Можливо.

Вона вказала на третій.

— Собача сеча, ніби справді від злого пса.

Донован засміявся.

— Який запах у решти? — запитав він.

— Кров’яне борошно, — відповіла Джул, — і порошок, який використовують для очищення ванних кімнат. Очисник.

— Який вам сподобався найбільше?

— Кров’яне борошно, — відповіла вона, застромивши палець до склянки і спробувавши знову. — Скажи, як він називається.

— Це Macallan, — Донован сполоснув склянки. — О, я забув повідомити: про вас раніше питала жінка. А можливо, і не про вас. Вона могла помилитися.

— Яка жінка?

— Мексиканка. Говорила іспанською. Питала про білошкіру американську дівчину з коротким світлим волоссям, яка подорожує сама, — пояснив Донован. — Вона сказала про ластовиння, — він торкнувся свого обличчя, — на носі.

— Що ти їй відповів?

— Я сказав, що це великий курорт. Багато американців. Я не знаю, хто проживає сам, а хто ні.

— Я не американка, — сказала Джул.

— Знаю. Тому я сказав їй, що нікого подібного не бачив.

— І це все, що ти сказав?

— Ага.

— Але ти все одно подумав про мене.

Донован пильно вдивлявся в обличчя Джул протягом хвилини.

— Я подумав про вас, — зрештою вимовив він. — Я не дурний, міс Вільямс.

Ноа знала, що вона американка.

Це означало, що Ноа коп. Або ще щось. Мусила бути.

Уся та розмова була підставною. Хворий батько, Діккенс, осиротіння. Ноа точно знала, що саме сказати. Вона заклала наживку — «мій батько психічно хворий» — і Джул жадібно її проковтнула.

Обличчя Джул пашіло. Вона була самотньою і кволою, і, хай йому чорт, дурною, тож піймалася на гачок Ноа. Це були хитрощі: Джул мала побачити у Ноа не ворога, а людину, якій можна довіряти.

Джул повернулася до своєї кімнати, щосили намагаючись здаватися спокійною. Опинившись усередині, вона вигребла усі коштовності з сейфа. Вона вбралась у джинси, черевики і футболку, і напхала стільки одягу, скільки влізло до її найменшої валізи. Решту вона залишила. Вона поклала на ліжко сто доларів — чайові для Ґлорії, покоївки, з якою іноді розмовляла. Потім вона викотила валізу вниз у хол і заховала біля автомата з кубиками льоду.

Повернувшись до бару коло басейну, Джул розповіла Доновану, де заховано валізу. Вона підштовхнула двадцять доларів через стійку.

Попросила про послугу.

Відтак поклала ще одну двадцятку і надала інструкції.

Джул озирнулась навколо парковки для персоналу і знайшла барменів маленький голубий седан, що не був зачинений. Вона влізла до нього і вмостилась позаду на підлозі, заваленій порожніми пластиковими пакетами та паперянками з-під кави.

Їй довелося чекати цілу годину, аж поки Донован не скінчить зміну в барі. Якщо пощастить, Ноа не втямить, що щось не так, доки Джул вже серйозно не спізниться на вечірню вікторину, десь до пів на дев’яту. Потім вона перевірятиме трансфер з аеропорту та запис служби таксі готелю, перш ніж їй на думку спаде стоянка для персоналу.

У машині була спека й задуха. Джул намагалася почути кроки.

Її плече судомило. Хотілося пити.

Донован допоможе їй, чи не так?

Він допоможе. Він вже її прикрив. Він сказав Ноа, що не знає нікого подібного. Він попередив Джул і пообіцяв забрати валізу та підкинути її. На додачу, вона йому заплатила.

Окрім того, Джул і Донован були друзями.

Джул по черзі випрямила коліна, а відтак знову скрутилась, умостившись за сидінням.

Джул думала про те, у що вона була одягнена, а потім зняла сережки й нефритову каблучку та заховала їх до кишені джинсів. Їй ледве вдалось утамувати подих.

Нарешті вона почула звук валізи на роликах. Ляскіт багажника. Донован прослизнув за кермо, завів машину й рушив зі стоянки. Джул лишалася на підлозі, коли він їхав. Дорогою траплялися кілька поодиноких вуличних ліхтарів. По радіо грала мексиканська попса.

— Куди ви хочете поїхати? — невдовзі запитав Донован.

— Кудись до міста.

— Тоді я їду додому, — раптом його голос пролунав якось хижо.

Чорт. Чи вона помилилася, сівши до нього в машину? Чи Донован є одним з тих хлопців, які вважають, що дівчина, котра просить про послугу, мусить переспати з ним?

— Висади мене по дорозі до своєї домівки, — різко сказала Джул. — Я подбаю про себе.

— Ви не повинні так говорити, — сказав він. — Зараз я ризикую заради вас.

Уявіть собі: гарненький будиночок у передмісті Алабами. Однієї ночі восьмирічна Джул прокидається в темряві. Вона почула шум?

Вона не впевнена. У будинку тихо.

Вона спускається сходами вниз у тонкій рожевій сорочці.

На першому поверсі її огортає холодний страх. Вітальню розгромлено, усюди книжки та папери. У кабінеті ще гірше. Теки з файлами перекинуті. Комп’ютери зникли.

— Мамо? Тату? — Маленька Джул біжить нагору, щоб зазирнути до кімнати батьків.

Їхні ліжка порожні.

Ось тепер вона налякана по-справжньому. Дівчинка різко штовхає двері до ванної кімнати. Батьків тут немає. Вона вибігає на вулицю.

Двір оточений невиразними обрисами дерев. Маленька Джул уже на півдорозі до стежки, коли розуміє, що бачить там, у колі світла вуличних ліхтарів.

Мама і тато лежать у траві долілиць. Їхні тіла покручені й обм’яклі. Під ними розпливаються калюжі темної крові. Маму вбито пострілом у голову. Певно, вона померла миттєво. Тато точно мертвий, але пошкодження Джул бачить лише на його руках. Певно, він сплив кров’ю від ран. Він скрутився навколо мами, наче в свої останні хвилини думав лише про неї.

Джул біжить назад до будинку, щоб зателефонувати до поліції. Телефонний дріт від’єднано.

Вона повертається у двір — виголосити молитву, принаймні попрощатися, — але тіла її батьків зникли. Убивця забрав їх геть.

Дівчинка не дозволяє собі заплакати. Решту ночі вона сидить там, у колі світла вуличних ліхтарів, вимочуючи густу кров своєю нічною сорочкою.

Наступні два тижні Маленька Джул живе сама в тому розгромленому будинку. Вона тримається сильною. Сама готує їжу та розбирає папери, які лишилися, прагнучи знайти відповіді. Поволі, читаючи документи, вона складає докупи життя героїчних, сильних і таємничих особистостей.

Одного пообіддя, коли Джул на горищі передивлялася старі фотографії, у кімнаті з’являється жінка в чорному.

Жінка робить крок уперед, але Маленька Джул спритна. Вона рвучко і швидко жбурляє ножа для розрізання паперів, але жінка ловить його лівою рукою. Маленька Джул видирається на купу ящиків, хапається за верхню балку горища й підтягується. Вона хутко перелазить по сволоку і вислизає крізь високе вікно на даху. Серце панічно стугонить у грудях.

Жінка переслідує її. Джул стрибає з даху на сусіднє дерево й відламує гілку, щоб використати гострий кілок як зброю. Вона тримає гілку в зубах, поки спускається на землю. Джул вже мчить у підлісок, аж тут жінка стріляє і влучає їй у щиколотку.

Сильний біль. Маленька Джул впевнена, що це вбивця її батьків, яка прийшла прикінчити її, але жінка в чорному допомагає Джул підвестись та оглядає рану. Вона видаляє кулю й наносить антисептик.

Бинтуючи рану, жінка пояснює, що вона вербувальник і спостерігає за Джул протягом останніх двох тижнів. Джул не лише дитина двох виняткових людей з майстерними навичками, вона має разючий інтелект із затятим інстинктом виживання. Жінка хоче навчати Джул та допомогти їй помститися. Ніби вона така собі втрачена тітка. Вона знає про таємниці, які батьки приховували від своєї єдиної улюбленої донечки.

Ось на цьому місці розпочинається досить незвичайна освіта. Джул вступає до спеціалізованій академії, розташованої у відреставрованому маєтку на звичайній вулиці в Нью-Йорку. Вона вивчає методи спостереження, виконує сальто й вправляється у знятті наручників та гамівних сорочок. Вона вдягає шкіряні штани, кишені яких наповнені різноманітними гаджетами. Уроки з іноземних мов, соціальних звичаїв, літератури, бойових мистецтв, застосування вогнепальної зброї, маскування, різні акценти, методи підробки й юридичні тонкощі. Навчання триває десять років. По завершенню Джул стане тією жінкою, недооцінити яку було б великою помилкою.

Це первісна історія Джул Вест Вільямс. На момент перебування у «Playa Grande» вона віддавала їй перевагу більше, ніж будь-якій іншій історії, яку могла б розповісти про себе.

Донован зупинився й відчинив двері з боку водія. У салон машини проникло світло.

— Де ми? — запитала Джул. На вулиці було темно.

— Сан-Хосе-дель-Кабо.

— Це тут ти живеш?

— Відносно недалеко.

Джул відчула полегшення, але щось занадто непроглядна пітьма ззовні. Хіба на вулиці не мають бути вуличні ліхтарі та будівлі інфраструктури, прикрашені вогнями для туристів?

— Хтось є поблизу? — запитала вона.

— Я припаркувався на алеї, тож ніхто не побачить, як ви вилазите з моєї машини.

Джул виповзла. Її м’язи задубіли, а на обличчі відчувалося мастило. Алея була уставлена смітниками. Світилося лише в кількох вікнах на другому поверсі.

— Дякую, що підкинув. Відчиниш багажник?

— Ви обіцяли сто американських доларів, коли я привезу вас до міста.

— Звісно, — Джул витягла гаманець із задньої кишені й заплатила.

— Але тепер ціна більша, — додав Донован.

— Що?

— Ще триста доларів.

— Я гадала, ми друзі.

Він зробив крок до неї.

— Я готував вам напої, тому що це моя робота. Я вдавав, ніби мені подобається розмовляти з вами, тому що це також моя робота. Гадаєте, я не бачив, як зверхньо ви дивитеся на мене? Другий і найкращий Халк. Який вид скотчу. Ми не друзі, міс Вільямс. Ви брехали мені половину часу, а я брехав вам безперервно, — вона відчула запах алкоголю, пролитого на його сорочку. Він гаряче дихав їй в обличчя.

Джул щиро вірила, що подобається йому. Вони сміялися з жартів одне одного, а він пригощав її безкоштовними картопляними чипсами.

— Ого, — тихо промовила вона.

— Ще триста доларів, — повторив він.

Він був дрібним злодюжкою, котрий вистежував дівчину з купою американських доларів? Чи просто мерзотник, який думає, що вона радше відшліфує його прилад, аніж заплатить іще три сотні? Чи, може, Ноа його підмазала?

Джул запхнула гаманця до кишені. Вона потягнула за ремінь таким чином, що сумка посунулась їй на груди.

— Доноване! — вона зробила крок уперед, ближче. Вона подивилася на нього великими очима.

Потім швидко піднесла праву руку, зігнула її в лікті і вдарила його спочатку по потилиці, а відтак у пах. Він зігнувся. Джул схопила хлопця за слизьке волосся і рвонула його голову назад. Вона розхитувала його, змушуючи втратити рівновагу.

Донован сіпнув ліктем, ударивши Джул у груди. Було боляче, але з наступним поштовхом він не влучив. Вона ухилилася, впіймала його лікоть і вивернула йому за спину. Його рука була м’якою й огидливою. Міцно тримаючи Донована, Джул вільною рукою вихопила свої гроші з його жадібних пальців.

Вона запхала гроші до кишені джинсів і різко вигнула руку Донована, шукаючи мобільний у його кишенях.

Немає. Тоді задня кишеня.

Вона знайшла його мобільник і всунула собі до ліфчика, бо більше вільного місця не було. Тепер він не зможе зателефонувати й повідомити її місцезнаходження Ноа. Проте в лівиці він досі тримав ключі від машини.

Донован смикнувся і штовхнув її у гомілку. Джул вдарила його в шию — і він завалився долілиць. Один міцний поштовх, і Донован гепнувся на землю. Він почав підводитись, але Джул схопила металеву кришку зі сміттєбака поруч і двічі вдарила його по голові. Він упав на купу мішків зі сміттям, з одного ока й чола потекла кров.

Джул трохи відступила. Вона все ще тримала кришку.

— Кидай свої ключі.

Застогнавши, Донован простяг ліву руку і жбурнув ключі, вони впали за кілька дюймів від його тіла.

Джул схопила ключі та відчинила багажник. Вона забрала свою валізу на роликах і стрімголов побігла вниз вулицею, перш ніж Донован зміг підвестися.

Коли шосе у Сан-Хосе-дель-Кабо лишилося далеко позаду, вона вповільнила ходу й оглянула свою сорочку. Одяг мав досить чистий вигляд. Джул спокійним та повільним рухом провела рукою по обличчю — на випадок, якщо на ньому щось було: бруд, піт або кров. Вона витягла з валізи пудреницю і, дивлячись у дзеркало через плече, оглянула себе ззаду.

Позаду нікого не було.

Вона нафарбувалася матовою рожевою помадою, закрила пудреницю та рушила ще повільніше.

Вона не повинна мати такий вигляд, наче від чогось тікає.

Повітря було тепле, а з барів гучно лунала музика. Поблизу багатьох барів вешталися туристи: білі, чорношкірі та мексиканці — усі налигані й галасливі. Дешевий відпочинок для простих людей. Джул викинула Донованові ключі та мобільний у сміттєбак. Вона шукала таксі або автобус, але не бачила жодного транспорту.

Що ж, нехай.

Їй треба сховатися й перевдягтися на випадок, якщо Донован шукатиме її. Якщо він працює на Ноа, то переслідуватиме Джул. Або просто захоче помститися.

Уявіть себе зараз на відео. Коли ви ходите, тіні проминають по вашій гладкій шкірі. Під одягом утворюються синці, але ж зачіска справляє неперевершене враження. Ви озброєні гаджетами, тоненькими шматками металу, які втілюють небачене майстерне поєднання технологій і нападу. При собі маєте отрути та антидоти.

Ви — центр історії. Ви і тільки ви. У вас є така собі цікава первісна казка, незвична освіта. Тепер ви безжальна, ви блискуча, ви практично безстрашна. Позаду — безліч жертв, тому що ви робите геть усе необхідне, аби лишитися живою, — а це норма вбитих на день, ось і все.

У світлі вікон мексиканського бару ви маєте розкішний вигляд. Після битви ви зашарілись. І дивіться, як вам пасує одяг.

Так, це правда, що ви злочинно жорстока. Навіть по-звірячому. Одначе це ваша робота, і ви напрочуд кваліфікована, тому це сексуально.

Джул продивилася хрінову купу фільмів. Вона знала, що жінки рідко опинялись у центрі таких історій. Натомість вони тішили око своєю вродою, були супутницями, жертвами або коханками. Здебільшого вони існували для того, щоб допомагати величному білошкірому гетеросексуальному героєві протягом його бісової епічної подорожі. Якщо у фільмі і була героїня, то важила вона дуже замало, одягу також було обмаль, а її зуби були виправлені.

Джул знала, що вона не схожа на тих жінок. Вона ніколи не виглядатиме, як вони. Але вона була усім, чим були ті героїні, а в деякому сенсі навіть більшим.

Вона також знала й це.

Вона дісталася третього бару в Кабо і шмигнула всередину. Бар був умебльований дерев’яними столами, а на стіні висіло риб’яче опудало. Більшість відвідувачів були американцями, які напивалися мов свині після дня спортивної риболовлі. Джул швидко попрямувала вглиб зали й, озираючись через плече, зайшла до чоловічого туалету.

У ньому нікого не було. Вона вмостилась у кабінці. Донован нізащо не шукатиме її тут.

Сидіння унітазу було мокре і заляпане жовтим. Джул, покопирсавшись у валізі, знайшла чорну перуку — лискучий «боб»[5] із чубком. Вона натягла перуку, стерла помаду, нанесла темний блиск для губ та припудрила носика. Поверх білої футболки вона вдягнула чорний кардиган і застебнула усі ґудзики.

Зайшов хлопець і скористався пісуаром. Джул нерухомо стояла, тішачись, що вбралася в джинси й важкі чорні чоботи. У нижньому кутку кабінки можна було побачити лише підошву та край валізи.

Зайшов наступний хлопець і скористався кабінкою поруч із Джул. Вона подивилася на його черевики.

Це був Донован.

То були його брудні білі крокси[6] То його подібні до лікарняних штани «Playa Grande». Кров пульсувала у вухах Джул.

Вона тихесенько підняла валізу з підлоги, тримаючи її так, аби він не побачив, і стояла нерухомо.

Донован змив, і Джул почула, як він почалапав до умивальника. Він відкрив воду.

Зайшов іще один хлопець.

— Можна позичити твій телефон? — запитав Донован англійською. — Швидкий дзвінок.

— Хтось відгамселив тебе, приятелю? — той хлопчина мав американський акцент, каліфорнійський. — Маєш такий вигляд, наче тобі добряче перепало.

— Я в порядку, — відповів Донован, — мені лише потрібен мобільний.

— З нього не можна телефонувати, тільки писати повідомлення, — сказав хлопець. — Мені треба до своїх друзяк.

— Я не збираюсь його красти, — мовив Донован. — Мені треба лише…

— Я сказав ні, зрозумів? А тобі всього найкращого, приятелю, — хлопець пішов, навіть не посцявши.

Доновану був потрібен телефон, бо він не мав ключів від машини й хотів, щоб його підкинули? Чи тому, що він хотів зателефонувати Ноа?

Він тяжко зітхнув, наче йому боліло. Більше воду він не відкривав.

Зрештою він пішов.

Джул опустила валізу на підлогу. Вона струсила руками, прагнучи відновити кровообіг та вигнула руки за спиною. Досі стоячи у кабінці, вона полічила гроші, песо й долари. Відкрила пудреницю і перевірила перуку.

Остаточно переконавшись, що Донован подався геть, Джул упевнено вийшла з чоловічого туалету, наче то була якась дрібничка, і попрямувала на вулицю. Ззовні вона протиснулася крізь натовп гульвіс, вийшла за ріг і зрозуміла, що їй пощастило. Під’їхало таксі. Вона застрибнула до машини і назвала Гранд Солмар, курорт поруч із «Playa Grande».

У Гранд Солмар Джул легко взяла інше таксі. Вона попросила нового водія відвезти її у дешеве місце за місцевими мірками. Водій привіз її до «Кабо Інн».

Це була справжня діра. Дешеві стіни, брудна фарба, пластикові меблі, пластикові квіти на стійці реєстрації. Джул зареєструвалася під фальшивим ім’ям та заплатила клерку в песо. Посвідчення особи він не просив.

Піднявшись у номер, вона скористалася маленькою кавоваркою та приготувала собі філіжанку кави без кофеїну. Вона поклала три порції цукру і сіла на край ліжка.

Чи слід їй тікати?

Ні.

Так.

Ні.

Ніхто не знав, де вона є. Ніхто на світі. Цей факт мав би зробити її щасливою. Джул хотіла зникнути, врешті-решт.

Але вона почувалася наляканою.

Дівчина хотіла, щоб Паоло був поруч. І Імоджен також.

Хотіла скасувати все, що трапилося.

Якби ж тільки можна було повернутися в часі, думала Джул, вона стала б кращою людиною. Або іншою людиною. Вона була б більше собою. Чи, можливо, менше собою. Вона не знала напевно, тому що вже не розуміла, ким зараз є і чи існує Джул взагалі, а не лише її постаті, які вона являла в різних ситуаціях.

Чи всі люди такі, без власних «я»?

Чи тільки Джул?

Вона не знала, чи зможе полюбити своє власне спотворене невідоме серце. Вона прагнула, аби хтось інший зробив це замість неї, побачив, як воно б’ється за ребрами, і сказав: «Я бачу справжню тебе. Ти є, ти рідкісна і гідна. Люблю тебе».

Як це похмуро й по-дурному — бути спотвореною та невідомою, не мати індивідуальної подоби, не мати самої себе, коли перед тобою простягається життя. Джул має силу-силенну рідкісних талантів. Вона тяжко працювала і, хай йому чорт, таки має що запропонувати. Вона все це знала.

Чого ж тоді вона одночасно почувається нікчемною?

Вона хоче зателефонувати Імоджен. Як би їй кортіло почути низький сміх Іммі та її швидкі речення, що вибовкують таємниці.

Як би вона хотіла сказати Імоджен: «Мені страшно». А Іммі відповіла б: «Але ти хоробра, Джул. Ти найхоробріша людина, яку я знаю».

Вона хотіла б, щоб Паоло підійшов, обійняв її та сказав, як колись, що вона найкраща і чудова.

Вона хотіла, щоб поруч опинився той, хто безумовно її любить, той, хто все їй пробачив би. А краще той, хто вже все знає та кохає її за це.

Ні Паоло, ні Іммі не були на таке здатні.

Проте Джул пам’ятає відчуття губ Паоло на її вустах і запах парфумів Іммі з ароматом жасмину.

У чорній перуці Джул спустилася до ресепшна «Кабо Інн». Вона продумала свою стратегію. Уночі в цей час стійка реєстрації не працювала, але Джул залишила клерку чайові, щоб той відкрив її для неї. За допомогою комп’ютера вона забронювала квиток із Сан-Хосе-дель-Кабо до Лос- Анджелеса на наступний ранок. Вона послугувалася власним ім’ям та оплатила своєю звичайною кредитною карткою, такою самою, яку використовувала в «La Playa Grande».

Потім вона поцікавилась у клерка, де можна купити авто за готівку. Він повідомив, що на задньому дворі працює дилер, який вранці може їй дещо продати за американські долари. Він написав адресу і сказав, що це ріг Ортіз та Ехідо.

Ноа відстежувала кредитні картки. Мусила, інакше вона ніколи не знайшла б Джул. Тепер детектив побачить нову оплату й полетить до Лос-Анджелеса. Сама ж Джул купить авто за готівку і поїде в напрямку Канкуна. Нарешті з Канкуна вона попрямує до острова Кулебра в Пуерто-Рико, де безліч американців, які ніколи нікому не показують свої паспорти.

Джул подякувала клеркові за інформацію про продавця автівки.

— Ви ж не пам’ятатимете нашої розмови, чи не так? — запитала вона, простягаючи йому двадцятку через стійку.

— Я міг би, — відповів він.

— Ні, не будете, — вона додала ще п’ятдесят.

— Я ніколи вас не бачив, — сказав клерк.

Спалося погано. Навіть гірше, ніж зазвичай. Сни про те, як вона тоне у теплій бірюзовій воді, сни про покинутих котів, які блукають її тілом, поки вона спить, сни про те, як її душить змія. Джул, зойкнувши, прокинулася.

Вона випила води. Прийняла холодний душ.

Заснула і знову, скрикуючи, прокинулася.

О п’ятій ранку Джул попленталася до ванної кімнати, плеснула водою в обличчя і нафарбувала очі. А чому б і ні? Їй подобалася косметика. У неї був час. Вона нанесла шар консилеру[7]та пудри, додала димчасті тіні, потім туш і, крім того, майже чорний блиск для губ.

Вона намастила волосся гелем і вдяглася. Чорні джинси, знову чоботи й темна футболка. Занадто тепла для мексиканської спеки, але практична. Вона зібрала валізу, випила пляшку води і вийшла з дверей.

Ноа сиділа у холі, притулившись спиною до стіни, тримаючи в руках чашку паруючої кави.

Вона чекала.

17 Кiнець квiтня 2017 року Лондон

За сім тижнів до того, наприкінці квітня, Джул прокинулась у гуртожитку на околиці Лондона. У кімнаті було вісім двоярусних ліжок: тонкі матраци, укриті звичайними білими простирадлами. Зверху лежали спальні мішки. Наплічники були притулені до стін. У кімнаті стояв неприємний запах тіла і пачулі.

Вона спала у спортивному одязі. Вислизнула з ліжка, зав’язала кросівки та пробігла вісім миль передмістям повз паби та м’ясні крамниці, які рано-вранці ще були зачинені. Повернувшись, дівчина виконала планки, випади, віджимання й присідання в кімнаті відпочинку.

Джул була в душі ще до того, як її сусіди по кімнаті прокинулись і почали користуватися гарячою водою. Потім вона влізла на своє горішнє місце і розгорнула шоколадний протеїновий батончик.

У кімнаті досі було темно. Вона розкрила книжку «Наш спільний друг» і читала, підсвічуючи сторінки мобільником. Це був грубезний роман вікторіанської епохи про сироту. Його написав Чарлз Діккенс. Цю книжку Джул дала її подруга Імоджен.

Імоджен Соколофф була найкращою подругою, яку Джул колись мала. В її улюблених книжках завжди йшлося про сиріт. Іммі сама була сиротою. Вона народилась у Міннесоті, її мама була підлітком і померла, коли Іммі було два рочки. Згодом її вдочерило подружжя, яке мешкало у Нью-Йорку в пентхаусі на Верхньому Іст-Сайді.

Патті й Ґілу Соколофф на той час було під сорок. Вони не могли мати дітей, а правова робота Ґіла вже давно включала в себе добровільну адвокатську діяльність для дітей у названих родинах. Він вірив у всиновлення. Отже, після кількох років перебування в черзі й очікування на немовля, подружжя Соколофф вирішили, що готові взяти дитину старшого віку.

Вони закохалися в ці особливі дворічні пухкенькі ручки та веснянкуватий носик. Вони взяли дівча до себе, дали нове ім’я Імоджен, а старе залишили у шафці для документів. Її фотографували і лоскотали. Патті готувала їй гарячі макарони з маслом та сиром. Коли маленькій Іммі виповнилося п’ять рочків, подружжя Соколофф відправило її до школи Ґрінбраяр, приватної установи на Мангеттені. Там вона вдягалася в біло-зелену форму та вчила французьку. На вихідних маленька Іммі бавилась у лего, пекла печиво і відвідувала Американський музей природознавства, де найдужче їй подобалися скелети плазунів. Вона святкувала усі єврейські свята, а коли виросла, узяла участь у незвичній церемонії бат-міцви[8] у лісі в північній частині штату.

Бат-міцва ускладнювалася, позаяк мати Патті й батьки Ґіл не вважали Імоджен за єврейку, тому що її біологічна мати єврейкою не була. Всі вони наполягали на формальному процесі навернення, який би відклав церемонію на рік, але натомість Патті покинула родинну синагогу та приєдналася до світської єврейської громади, що і провела церемонію під час виїзду в гори.

Отже, у віці тринадцяти років Імоджен Соколофф стала більш свідомою щодо власного статусу сироти, ніж коли-небудь раніше, і почала читати історії, які стануть наріжним каменем у її внутрішньому світі. Уперше вона звернулася до книжок про сиріт у школі, коли її підштовхували до читання. Таких було багато. «Мені подобався одяг, пудинги і кінні екіпажі», — розповідала вона Джул.

Іще в червні Джул та Імоджен почали жити разом у будинку, який Іммі орендувала на острові Мартас-Віньярд. Того-таки дня вони поїхали до фермерського кіоску, де можна самим обирати квіти.

— Мені подобалася «Гейді»[9] та ще казна-який відстій, — вона нахилилася над кущем жоржин, тримаючи ножиці. — Але згодом від усіх тих книжок мені хотілося блювати. Героїні увесь час були такі грьобано радісні. Взірці жіночої самовідданості. Типу: «Я до смерті голодна! Прошу, з’їж мою єдину булочку!» Або: «Я не можу ходити, я паралізована, але я все одно бачу яскравий бік життя, щасливий-щасливий!» Хочу сказати, що «Маленька принцеса»[10] і «Полліанна»[11] продають тобі купу огидної брехні. Щойно я зрозуміла це, як покінчила з ними.

Завершивши складати свій букет, Іммі вилізла на дерев’яний паркан. Джул досі збирала квіти.

— У середній школі я читала «Джен Ейр», «Ярмарок марнославства», «Великі сподівання» і таке інше, — вела далі Іммі. — Вони типу про сиріт, які балансують на краю.

— Книжки, які ти мені дала, — уторопавши, мовила Джул.

— Ага. Наприклад, у «Ярмарці марнославства» Беккі Шарп — одна велична машина амбіцій. Вона залишається ні з чим. У Джен Ейр напади люті, під час яких вона кидається на підлогу. Піп у «Великих сподіваннях» — шахрайка і жадібна до грошей. Усі вони прагнуть кращого життя та йдуть за ним, і всі вони морально нестійкі. Це робить їх цікавими.

— Мені вони вже подобаються, — сказала Джул.

Іммі вступила до коледжу Вассара завдяки своєму есею про тих персонажів. До того ж, зізнавалася вона, навчатись їй не подобалося. Вона не любила, коли люди вказували їй, що робити. Коли викладачі давали завдання читати давніх греків, вона цього не робила. Коли її подруга Брук порадила їй прочитати Сюзанну Коллінз, вона також цього не зробила. А коли її мати сказала, що їй треба завзятіше вчитись, Іммі покинула школу.

Звісно, тиск не був єдиною причиною, через яку Іммі покинула коледж. Ситуація виявилася вкрай складною. Утім, головну роль відіграла вдача Патті Соколофф — прагнення усе контролювати.

— Моя мама вірила в американську мрію, — розповідала Імоджен. — І хотіла, щоб я також у неї вірила. Її батьки народились у Білорусі. Вони по повній купилися на це. Знаєш, панує думка, що тут, у США, будь-хто може досягти вершини. Неважливо, звідки ти розпочинаєш, — одного дня ти зможеш керувати країною, розбагатіти, мати власний особняк. Так?

Ця розмова відбулася трохи пізніше, влітку на Мартас-Віньярді. Джул та Іммі були на пляжі Мощап. Вони лежали на великому бавовняному покривалі.

— Це дійсно мрія, — сказала Джул і поклала до рота картопляну чипсину.

— Родина мого батька також на це купилася, — Іммі вела далі. — Його дідусь і бабуся приїхали з Польщі й винаймали тут житло. Справи в дідуся йшли добре, і він придбав гастрономічну крамницю. Мій батько мусив рухатися ще далі — стати першим у родині, хто піде до коледжу, і він саме так і вчинив. Він став типу провідним юристом. Його батьки пишалися ним. Їм здавалося, все просто: залиште стару країну позаду і створіть власне життя. А якщо вам не поталанило в повній мірі прожити американську мрію, то ваші діти зроблять це за вас.

Джул полюбляла слухати, як Іммі розповідає. Вона ніколи не зустрічала того, хто так відверто розмовляв. Мова Іммі була нескладною, але також безжалісно цікавою й рясною на думки. Вона, схоже, не піддавала себе цензурі й не прикрашала свої речення. Вона просто розповідала, як потік, завдяки чому мала вигляд, наче постійно запитує щось, та здавалася відчайдушною, аби бути почутою.

— Країна можливостей, — промовила Джул лише для того, щоб подивитись, який напрямок обере Іммі.

— Це те, у що вони вірили, але я не думаю, що це дійсно правда, — відповіла Іммі. — Типу півгодини перегляду новин вистачить, аби збагнути, що тут більше можливостей для білих людей. І для тих, хто розмовляє англійською.

— І для людей із твоїм типом акценту.

— Зі східного узбережжя? — запитала Іммі. — Гадаю, так. І для неінвалідів. О, і для чоловіків! Чоловіки, чоловіки, чоловіки! Чоловіки досі розгулюють, наче Сполучені Штати — це велика цукерня й усі тістечка для них. Ти так не вважаєш?

— Я не дозволю їм з’їсти моє тістечко, — відповіла Джул. — Це моє сране тістечко і я його їстиму.

— Так. Ти захищаєш своє тістечко, — сказала Іммі. — І ти отримаєш його — шоколадне, з шоколадною глазур’ю, типу п’ятишарове. Проте, як на мене, справа ось у чому: ну ж бо, назви мене дурепою, але я не хочу тістечка. Можливо, я навіть не голодна. Я намагаюся просто бути. Існувати і насолоджуватися тим, що є переді мною. Я знаю, це розкіш, і я, напевно, сволота навіть через те, що володію нею, але я також думаю, що намагаюся цінувати її. Люди, дозвольте мені просто бути вдячною за те, що я тут, на цьому пляжі, й не почуватися так, наче мушу весь час боротися.

— Я гадаю, ти помиляєшся щодо американської мрії, — мовила Джул.

— Ні, не помиляюся. Чому?

— Американська мрія — це бути героєм бойовика.

— Серйозно?

— Американці люблять воювати, — сказала Джул. — Ми прагнемо змінити закони або зламати їх. Нам подобаються ті, хто чинять самосуд. Ми в захваті від них, так? Супергерої, серії фільмів «Викрадена», що завгодно. Нам аби рухатися на захід і захоплювати землі тих людей, які мали її раніше. Безжально вбивати так званих поганих хлопців і боротись із системою. Ось це американська мрія.

— Розповіси це моїй мамі, — промовила Іммі. — Скажи: «Добридень! Іммі хоче вирости і радше чинити суд Лінча, аніж бути промисловим магнатом». Подивишся, що станеться.

— Я з нею поговорю.

— Добре. Це все виправить, — Іммі хихикнула і перекотилася на пляжному покривалі. Вона зняла сонячні окуляри. — У мами є переконання щодо мене, які не вписуються. Типу в дитинстві мені було б дуже важливо мати кількох друзів, яких також усиновили, щоб я не почувалася самотньою, інакшою абощо. Але на той час вона твердила щось на кшталт: «З Іммі все гаразд, їй це не потрібно, ми саме такі, як інші родини!» Згодом, п’ятсот років потому, у дев’ятому класі, вона прочитала статтю в журналі про названих дітей і вирішила, що мені треба потоваришувати з тією дівчиною, Джолі, яка щойно почала вчитись у Ґрінбраярі.

Джул пам’ятала її. Дівчина з вечірки до дня народження та з Американського театру балету.

— Моя мама уявляла нас двох разом, і я намагалась, але тій дівчині насправді не подобалася, — вела далі Іммі. — У неї було блакитне волосся. Дійсно дуже круте. Вона дражнила мене через моє ставлення до безпритульних котів та через читання «Гейді», вона сміялася з музики, яка мені була до душі. Але моя мама й далі телефонувала її матусі, вибудовуючи плани для нас обох. Вони уявляли між нами той цілісний зв’язок названих дітей, що ніколи не існував, — Імоджен зітхнула. — Все це було сумно. А згодом вона переїхала до Чикаґо, і моя мама облишила цю ідею.

— Тепер у тебе є я, — сказала Джул.

Іммі підвелася й торкнулася потилиці Джул.

— Тепер у мене є ти, і це робить мене менш ненормальною.

— Менш ненормальна — то добре.

Іммі відкрила охолоджувальну камеру і дістала дві пляшки домашнього холодного чаю. Вона завжди брала напої на пляж. Джул не подобалися тонкі шматочки лимону, що плавали в чаї, але вона все одно трішки надпила.

— Тобі гарно з короткою зачіскою, — додала Іммі, знову торкаючись шиї Джул.

На зимових канікулах після першого року навчання у коледжі Імоджен нишпорила в шафці для документів Ґіла Соколоффа, шукаючи записи про усиновлення. Знайти їх було неважко.

— Думаю, мені здавалося, що прочитання документа допоможе мені проникнути в сутність мого себесприйняття, — сказала вона. — Наче імена, які я дізнáюся, пояснять, чому я була такою нещасною у коледжі, або допоможуть відчути себе у деякому сенсі впевненою, а я такою ніколи не була. Проте ні.

Того дня Іммі та Джул поїхали до Менемші, рибацького селища недалеко від будинку Іммі на Віньярді.

Вони гуляли кам’яним пірсом, що простягався до моря. Чайки над головою описували кола. Вода хлюпала біля їхніх ніг. Дівчата сиділи на однаковій висоті зі скелями, простягнувши засмаглі ноги, що блищали від сонцезахисного крему.

— Так, то було цілковите лайно, — сказала Імоджен. — Імені батька взагалі не зазначено.

— Яке ім’я ти мала, коли народилася?

Іммі почервоніла і на мить натягла худі на обличчя. У неї були глибокі ямочки й рівні зуби. З-під її знебарвленого волосся, підстриженого під хлопця, виднілися маленькі вуха, одне було оздоблено потрійним пірсингом. Брови були вищипані у тонесенькі лінії.

— Не хочу казати, — пробубоніла вона до Джул зсередини тканини. — Зараз я ховаюсь у своєму худі.

— Давай. Ти почала цю історію.

— Якщо я скажу, то ти не сміятимешся? — Іммі скинула каптур і глипнула на Джул. — Форрест сміявся, а я розізлилася й не пробачала йому два дні, доки він не приніс мені шоколадних цукерок із лимонним кремом.

Форрест був хлопцем Іммі. Він жив спільно з ними в будинку на Віньярді.

— Форресту варто б повчитися манер, — мовила Джул.

— Він не подумав. Просто вибухнув сміхом. Потім він уклінно перепрошував, — Іммі завжди захищала Форреста, якого спершу критикувала.

— Будь ласка, назви своє ім’я, — попросила Джул. — Я не сміятимуся.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Іммі зашепотіла у вухо Джул:

— Мелоді, а потім Бейкон. Мелоді Бейкон.

— А середнє ім’я було? — запитала Джул.

— Ні.

Джул не засміялася, навіть не всміхнулася. Вона двома руками обійняла Іммі. Вони вдивлялись у море.

— Ти відчуваєш себе Мелоді?

— Ні, — Іммі була замислена, — але я також не відчуваю себе Імоджен.

Вони спостерігали за парою мартинів, які щойно приземлилися на скелю поруч.

— Чому померла твоя мама? — зрештою спитала Джул. — Чи було про це у тому документі?

— Перш ніж прочитати, я вже здогадувалася щодо основної причини, але так. У неї було передозування метадоном.

Джул збагнула ситуацію. Вона собі уявила, як її подруга немовлям у мокрих пелюшках повзає по брудній постільній білизні, тимчасом як її мати лежить поруч замурзана і під кайфом. Або мертва.

— У мене на правому плечі два шрами, — заговорила Іммі. — Маю їх, відколи переїхала жити до Нью-Йорка. Наскільки знаю, вони завжди у мене були. Мені ніколи не спадало на думку запитати про них, але медсестра у Вассарі сказала, що це опіки. Наче від цигарки.

Джул не відала, що сказати. Вона хотіла розв’язати проблеми крихітки Іммі, але Патті та Ґіл Соколофф вже давно зробили це.

— Мої батьки також мертві, — врешті вимовила Джул. Уперше вона говорила про це вголос, хоча Іммі вже знала, що Джул виховувала тітка.

— Я це зрозуміла, — сказала Іммі. — Але я також утямила, що ти не хочеш про таке говорити.

— Не хочу, — погодилася Джул. — У будь-якому разі, не тепер, — вона відхилилася, віддаляючись від Імоджен. — Поки що я не знаю, яку історію про це розповісти. Вона не… — слова зраджували її. Вона не могла відшукати щось, як Іммі, аби знайти себе. — Історія не складеться.

Це було правдою. На той час Джул лише починала складати первісну казку, на яку згодом посилатиметься, але вона не могла, не могла більше нічого сказати.

— Усе гаразд, — заспокоїла її Імоджен.

Вона залізла в наплічник і витягла грубу плитку молочного шоколаду. Потім наполовину розгорнула її і відламала шматки для Джул та для себе. Джул сперлась об скелю, шоколад танув у роті, сонце зігрівало їй обличчя. Іммі відганяла мартинів, які жебрачили поруч, горлаючи на них.

Джул відчувала, що повністю знає Імоджен. Між ними усе було зрозумілим, і так завжди буде.

А зараз у гуртожитку Джул відклала «Нашого спільного друга»[12], де на початку історії у Темзі знайшли чиєсь тіло. Їй не подобалося читати про таке — опис мертвого тіла, що розкладається. Для Джул дні тягнулися нескінченно довго, відколи стало відомо, що Імоджен Соколофф укоротила собі віку в тій самій річці, набивши кишені камінням та зістрибнувши з Вестмінстерського мосту. Вона залишила передсмертну записку в хлібниці.

Джул думала про Іммі щодня. Щогодини. Вона згадувала, як Іммі затуляла обличчя руками або каптуром, коли почувалася вразливою. Її високий дзюркотливий голос. Імоджен крутила каблучки навколо пальців. Вона мала два опіки від цигарок на передпліччі та шрам на одній руці від гарячої форми з вершковими брауні. Вона швидко і різко шинкувала цибулю великим нестандартним ножем — цього дівчина навчилася з кулінарних відео. Від неї пахло жасмином, а іноді кавою з вершками і цукром. Вона користувалася цитриновим спреєм для волосся.

Імоджен Соколофф була з тих дівчат, про котрих учителі думають, що ті не вчаться на повну силу. Тим типом дівчат, які прогулюють навчання і наповнюють свої улюблені книжки стікерами. Іммі відмовлялася прагнути величі або працювати на успіх за визначенням інших. Вона понад усе намагалася вирватися від чоловіків, які бажали панувати над нею, та жінок, які вимагали її виняткової уваги. Вона знову і знову відмовлялася бути відданою будь-якій одній людині, натомість залюбки дбала про створення власного затишку, визначення якого мала своє, і в цьому вона була майстром. Вона брала гроші своїх батьків, але не їхній контроль над власною особистістю, і скористалася зі своєї удачі, щоб віднайти себе, відшукати інший спосіб життя. Це був особливий вид хоробрості, який часто хибно приймають за егоїзм і лінощі. Вона була з тих дівчат, про котрих можете подумати: простісінька білявка з приватної школи. Але ви дуже помилилися б, якби обмежилися цим.

Сьогодні, коли гуртожиток прокинувся й туристи нетвердою ходою попрямували до ванної кімнати, Джул вийшла на вулицю. Вона витратила день, як зазвичай і робила, на самовдосконалення. Вона протягом кількох годин ходила залами Британського музею, вивчаючи назви картин і сьорбаючи різні дієтичні коли з маленьких пляшечок. Годину вона простояла у книгарні, закарбовуючи у пам’ять мапу Мексики, а потім вивчила напам’ять розділ із книжки під назвою «Управління капіталом: вісім основних принципів».

Вона хотіла зателефонувати Паоло, але не змогла.

Вона не відповідатиме на жодні виклики, за винятком того, на який чекає.

Коли Джул виходила з метро поблизу хостелу, задзвонив мобільний. Це була Патті Соколофф. Джул побачила номер і заговорила зі своїм звичним американським акцентом.

Виявилося, що Патті в Лондоні.

Джул цього не очікувала.

Чи зможе Джул зустрітися з нею завтра в «Айві»[13]?

Звісно. Джул сказала, що здивована чути Патті. Вони розмовляли кілька разів невдовзі після смерті Іммі, в той час як Джул бесідувала з поліціянтами та відправляла речі з лондонської квартири Іммі, а Патті піклувалася про Ґіла у Нью-Йорку. Однак усі ті напружені розмови скінчилися кілька тижнів тому.

Зазвичай Патті була діловою та балакучою, але сьогодні вона здавалася пригніченою, а у її голосі не було звичної жвавості.

— Мені слід тобі сказати, — мовила вона, — що я втратила Ґіла.

Це був шок. Джул уявила роздуте сіре обличчя Ґіла та маленьких песиків, про яких він дбав. Він дуже їй подобався. Вона не знала, що він мертвий.

Патті пояснила, що Ґіл помер два тижні тому від серцевої недостатності. Усі ті роки ниркового діалізу — і серце його вбило. Або, можливо, казала Патті, через самогубство Іммі він не хотів більше жити.

Вони трохи поговорили про хворобу Ґіла і про те, яким чудовим він був, а ще про Іммі. Патті була вдячна Джул за допомогу в упорядкуванні доччиних речей у Лондоні, коли подружжя Соколофф не могло виїхати з Нью-Йорку.

— Я знаю, для мене подорожувати — дивно, — сказала Патті, — але після усіх тих років піклування про Ґіла, я не можу залишатись у квартирі на самоті. У ній повно його речей та речей Іммі. Я збиралася…

Її голос замовк, а потім вона заговорила знову, енергійно та з новою силою.

— У будь-якому разі моя подруга Ребекка мешкає в Гемпширі, й вона запропонувала мені скористатися її гостьовим котеджем, де зможу відпочити та загоїти рани. Вона сказала, що мені треба приїхати. Деякі друзі от просто такі. Я упродовж років не розмовляла з Ребеккою, але відколи вона зателефонувала — незабаром після того, як дізналася про Іммі та Ґіла, — ми одразу ж почали спілкуватися знову. Не просто базікати. Щиро. Ми разом учились у Ґрінбраярі. Думаю, у шкільних друзів є такі собі спогади, вони діляться історіями, що об’єднують їх. Візьмімо вас із Іммі. Ви так чудово потоваришували після того, як були окремо одна від одної.

— Мені дуже, дуже прикро щодо Ґіла, — сказала Джул. Вона справді це відчувала.

— Він увесь час хворів. Так багато пігулок, — Патті замовкла, а коли знову заговорила, її голос був глухим. — Я гадаю, після того, що сталося з Іммі, у його тілі просто не лишилося сили боротися. Він та Іммі — вони були моїми солоденькими цукерочками, — потім її голос знову став діловим та жвавим. — Отже, повертаючись до причини мого дзвінка. Ти прийдеш на ланч, чи не так?

— Я ж сказала, що прийду. Звісно.

— «Айві», завтра о першій. І хочу подякувати тобі за все, що ти зробила для мене і для Гіла, коли померла Іммі. Я навіть маю для тебе сюрприз, — додала Патті. — Таке, що дійсно зможе підбадьорити нас обох. Не спізнюйся.

Коли розмову було закінчено, Джул на якусь хвильку пригорнула телефон до грудей.

Ресторан «Айві» ідеально розташувався у вузькому куточку Лондона. Здавалося, він був дібраний саме під цю ділянку землі. Усередині на стінах вишикувалися портрети та вітражі. У повітрі наче пахло грошима: смаженою бараниною й оранжерейними квітами. Джул вдягнула приталену сукню й взула балетки. До свого студентського макіяжу вона додала червону помаду.

Джул застала Патті, яка чекала на неї, попиваючи воду з келиха. Коли Джул бачила її одинадцять місяців тому, мати Іммі скидалася на жінку з обкладинки. Вона була дерматологом, трохи за п’ятдесят, підтягнутою, за винятком животику. Її шкіра мала вологий рожевий блиск, а волосся було довге, пофарбоване у темно-каштановий колір і завите у вільні локони. А зараз у неї була зачіска боб, а на коріннях волосся посивіло. Її губи здавались опухлими і чоловічими без помади. Як жінки з Верхнього Іст-Сайда, вона була вбрана у вузькі чорні брюки і довгий кашеміровий кардиган, але замість каблуків на ногах були яскраві блакитні кросівки. Джул ледве впізнала її. Коли Джул попрямувала до неї, Патті підвелась і всміхнулася.

— Я знаю, що маю інакший вигляд.

— Та ні, — збрехала Джул. Вона поцілувала Патті у щоку.

— Я більше так не можу, — сказала Патті. — Зранку увесь час перед дзеркалом, незручне взуття. Макіяж на обличчі.

Джул сіла.

— Раніше я фарбувалася для Ґіла, — Патті вела далі, — і для Іммі, коли вона була маленькою. Раніше вона говорила: «Матусю, завий волосся! Давай, нанось блискітки!» Зараз приводу немає. Я вирішила зробити перерву в роботі. Одного разу мені спало на думку: «Мені не треба турбуватися». Я просто вийшла з дверей — і це була така полегкість, що я і не можу описати. Але знаю, що це тривожить людей. Мої друзі хвилюються. А я думаю: нехай. Я втратила Імоджен. Я втратила Ґіла. Ось зараз — це я.

Джул прагнула сказати правильні слова, але не знала, що саме треба — поспівчувати чи відволікти.

— Я про таке читала книжку в колежі, — вимовила вона.

— Про що?

— Про те, як тримати себе у повсякденному житті. Один хлопець, Гоффман, гадав, що у різних ситуаціях люди поводяться по-іншому. Що особистість змінюється. Це зветься пристосуванням.

— Ти маєш на увазі, що я припинила себе демонструвати?

— Або ви робите це по-іншому. Існують різні версії «я».

Патті підняла меню, відтак простягла руку і торкнулася руки Джул.

— Тобі слід повернутися до коледжу, солоденька цукерочко. Яка ти розумна.

— Дякую.

Патті подивилася Джул у вічі.

— Я чудово відчуваю людей, ти знаєш, — сказала вона, — і в тобі так багато потенціалу. Ти голодна і смілива. Сподіваюся, ти знаєш, що можеш стати ким завгодно у цьому світі.

Підійшов офіціант і прийняв замовлення на напої. Принесли кошик із хлібом.

— Я привезла вам каблучки Імоджен, — сказала Джул, коли метушня скінчилася. — Я мусила надіслати їх поштою раніше, але…

— Розумію, — урвала її Патті, — важко було їх відпустити.

Джул кивнула. Вона передала тонкий паперовий пакунок. Патті зняла клейку стрічку. Всередині було вісім старовинних обручок, усі з вирізьбленими тваринами або мали форму звірів. Іммі їх колекціонувала. Вони були кумедні й незвичайні, старанно продумані — усі в різних стилях. Дев’яту каблучку досі носила Джул. Іммі віддала її. Це була нефритова змія на правому підмізинному пальці.

Патті почала тихенько плакати у серветку.

Джул глипнула на колекцію. Кожна з цих обручок у той чи інший час була на тендітних пальцях Іммі. Вона, засмагла, стояла у тій ювелірній крамниці на Віньярді.

— Покажіть мені найнезвичайнішу каблучку, яка у вас є, — сказала вона крамарю. А потім:

— Ця для тебе, — вона подарувала Джул обручку-змію, і Джул ніколи не знімала її, і зараз також, хай навіть вона більше на неї не заслуговує, а можливо, ніколи й не була її гідна.

Джул почало нудити. Відчуття, що з’явилося глибоко у шлунку, поширилося горлом, стиснувши його.

— Вибачте.

Вона підвелася і спотикаючись попрямувала до жіночої вбиральні. Ресторан обертався навколо неї. Темрява заслала куточки очей. Джул стиснула спинку порожнього стільця, прагнучи віднайти рівновагу.

Вона захворіє. Або знепритомніє. Або обидва варіанти. Тут, у «Айві», в оточенні цих бездоганних людей, там, де вона не заслуговує перебувати, осоромивши бідну, нещасну матір подруги, яку та не достатньою мірою любила, або ж любила занадто.

Джул дісталася туалетної кімнати і схилилася над раковиною.

Нудота не припинилася. Її горло стискалося знову і знову.

Вона зачинилася в кабінці та сперлася на стіну. Її плечі тремтіли. Вона пробувала викликати блювання, але нічого не виходило.

Джул стояла у кабінці, трясучись та намагаючись відновити подих, аж поки її не перестало нудити.

Повернувшись до раковини, вона витерла мокре обличчя паперовим рушником. Потім занурила пальці у холодну воду і притисла їх до опухлих очей.

У кишені її сукні лежала червона помада. Джул підмалювала нею губи, наче вдягла броню, і пішла до Патті.

Коли Джул повернулася до столика, вже спокійна Патті розмовляла з офіціантом.

— Я розпочну з буряка, — повідомляла вона йому, коли Джул сіла. — А потім, думаю, замовлю меч-рибу. Вона смачна? Так, добре.

Джул замовила гамбургер та зелений салат.

Коли офіціант пішов, Патті перепросила.

— Вибач. Мені дуже соромно. З тобою усе гаразд?

— Звісно.

— Попереджаю, пізніше я знову можу заплакати. Можливо, на вулиці! Ніколи не знаєш, коли саме. Я здатна розрюмсатись у будь-який момент.

Каблучок та обгортки на столі вже не було.

— Слухай, Джул, — промовила Патті, — ти колись казала, що твої батьки схибили. Пам’ятаєш?

Джул не пам’ятала. Вона ніколи більше не думала про своїх батьків узагалі, хіба що крізь призму героїчного походження, яке вона створила для себе. Вона ніколи не згадувала про свою тітку.

Зараз у її голові промайнула первісна історія: її батьки на подвір’ї біля гарного будиночка в передмісті тієї крихітної Алабами. Вони лежать долілиць у калюжах темної крові, що просотується в траву, осяяну вуличним ліхтарем. Маму вбито пострілом у голову. Тато сплив кров’ю від вогнепальних ран.

Джул вважала цю історію зручною. Вона була гарною. Батьки були сміливими. Дівчинка виросте високоосвіченою і надзвичайно сильною.

Але вона знала, що не такою історією треба ділитися з Патті. Натомість, вона м’яко запитала:

— Невже я таке казала?

— Так, і коли ти це сказала, я подумала, що, можливо, також схибила з Імоджен. Ми з Ґілом майже не говорили про те, що вдочерили її, коли вона була маленькою. Ні за її присутності, ні наодинці. Я воліла думати про Іммі як про свою дитинку, розумієш? Ні чиюсь, а мою з Ґілом. Та й тяжко було про це говорити, тому що її біологічна мати стала наркоманкою й не було жодного родича, хто міг би забрати дитину до себе. Я запевняла себе, що захищаю її від болю. Мені навіть на думку не спадало, наскільки я її підводжу, доки вона… — Патті замовчала.

— Імоджен любила вас, — сказала Джул.

— Вона була в розпачі через щось. І вона не прийшла до мене.

— До мене вона також не прийшла.

— Я мусила виховати її таким чином, щоб вона могла відкриватися людям та приймати допомогу, коли потрапила в біду.

— Іммі все мені розповідала, — мовила Джул. — Свої таємниці, страхи, те, як вона хоче прожити життя. Вона назвала мені своє ім’я при народженні. Ми носили одяг і читали книжки одна одної. Чесно, на той час, коли Іммі померла, ми були дуже близькі, тому я гадаю, що їй шалено пощастило мати вас.

Очі Патті наповнилися слізьми і вона торкнулася руки Джул.

— Їй також пощастило мати тебе. Я так подумала, коли вона потоваришувала з тобою на першому році навчання у Ґрінбраярі. Джул, я знаю, що вона обожнювала тебе більше за будь-кого у своєму житті, бо… Ну, через це я і схотіла зустрітися з тобою. Наш родинний юрист повідомив мені, що Іммі залишила тобі свої гроші.

Джул запаморочилось у голові. Вона відклала виделку.

Гроші Іммі. Мільйони.

Це була безпека і влада. Це квитки на літак і ключі від автівок, але, що важливіше, це плата за навчання, запаси харчів, медичне обслуговування. Це означало, що ніхто не зможе їй відмовити. Ніхто більше не зможе її зупинити, і ніхто не зможе завдати їй болю. Джул ніколи ні від кого знову не потребуватиме допомоги.

— Я не розуміюся на фінансах, — Патті вела далі. — Варто було б, знаю, але я довіряла Ґілові й тішилася, що він про все подбає, бо мені від цього до смерті нудно. Іммі це розуміла, тому й лишила заповіт. Вона надіслала його адвокатові перед тим, як померла. Коли їй виповнилося вісімнадцять, вона одержала багато грошей від нас із батьком. До того був договір довірчого управління, а після дня народження Ґіл оформив документи, щоб передати їй гроші.

— Вона отримала гроші, ще коли навчалася в середній школі?

— У травні до початку коледжу. Можливо, то було помилкою. У будь-якому разі все зроблено, — вела далі Патті. — Вона чудово зналася на фінансах. Вона жила на відсотки і ніколи не торкалася капіталу, окрім того випадку, коли придбала квартиру в Лондоні. Ось чому їй не треба було працювати. Й у своєму заповіті вона все лишила тобі. Вона передала невеличку спадщину до «National Kidney Foundation» — через хворобу Ґіла — та до «North Shore Animal League», але основну частину коштів за заповітом вона залишила тобі. Вона надіслала адвокату імейл, у якому конкретно йдеться про те, що вона хоче допомогти тобі повернутися до коледжу.

Джул була зворушена. Це не мало сенсу, але вона розчулилась.

Патті усміхнулася.

— Вона покинула цей світ, відправивши тебе знову до школи. Це той світлий бік, який я намагаюся побачити.

— Коли вона написала заповіт?

— За кілька місяців до того, як померла. Вона нотаріально засвідчила його у Сан-Франциско. Лишилися кілька документів, які треба підписати. — Патті посунула конверт на інший бік столу. — Гроші надійдуть прямісінько на твій рахунок, і вже у вересні ти будеш на другому курсі Стенфорду.

Джул зняла усі гроші, коли ті надійшли до банку, і відкрила новий поточний рахунок у іншому місці. Вона оформила кілька нових кредитних карток і організувала все таким чином, аби щомісяця рахунки сплачувались автоматично.

Потім вона пішла по крамницях. Вона купила штучні вії, основу під макіяж, лайнер, рум’яна, пудру, пензлики, три різні помади, два види тіней і невеличку, але дорогу косметичку. Руду перуку, чорну сукню і взуття на високих підборах. Добре було б накупити більше речей, але їй треба мандрувати порожнем.

Вона скористалася своїм комп’ютером і онлайн замовила квитки на літак до Лос-Анджелеса, забронювала місцевий готель та шукала продавців старих автівок у районі Лас-Вегаса. З Лондона до Лос-Анджелеса, потім автобусом з Лос-Анджелеса до Вегаса. Звідти на машині до Мексики. Таким був план.

Джул продивилася документи на своєму ноутбуці. Вона переконалася, що знає всі банківські номери, номери обслуговування клієнтів, паролі, номери кредитних карток і коди. Вона запам’ятала номери паспорта і водійських прав. Потім, однієї ночі, щойно смерклося, вона пожбурила ноутбук і телефон у Темзу.

Повернувшись до гуртожитку, Джул написала щирого листа подяки до Патті Соколофф на старовинному папері для авіапошти і надіслала його. Вона спустошила свою шафку та зібрала валізу. Її посвідчення особи і документи були чітко підготовлені. Дівчина подбала про те, щоб умістити усі свої лосьйони і засоби для волосся у маленькі пляшечки для подорожей у герметичних поліетиленових пакетах.

Джул ніколи не була у Вегасі. Вона перевдяглась у вбиральні на автобусній станції. Усе місце біля раковин загарбала білошкіра жінка з тачкою у віці десь п’ятдесяти років. Вона всілася на стільницю і поїдала сандвіч, загорнутий у масний білий папір. Брудні чорні легінси обтягували вузькі стегна. Світло-сіре волосся було скуйовджене і сплутане. На підлозі валялося її взуття — блідо-рожеві туфлі на шпильках. Її босі ноги, заклеєні пластирами на п’ятках, теліпалися в повітрі.

Джул увійшла до найбільшої кабінки і покопирсалась у сумочці. Уперше майже за рік, вона вдягла сережки-кільця. Джул втиснулася в сукню, яку заздалегідь купила — коротка і чорна, а до пари — шкіряне взуття на високій платформі. Вона дістала руду перуку. Перука була неприродно лискучою, але колір добре пасував до її ластовиння. Джул дістала косметичку, закрила сумочку і пішла до раковини.

Жінка, яка сиділа на стільниці, не помітила, що колір волосся Джул змінився. Вона зім’яла упаковку від сандвіча та закурила сигарету.

Уміння фарбуватися Джул опанувала, дивлячись тьюторіали[14]. Протягом більшої частини минулого року вона накладала макіяж дівчинки з коледжу, як вона гадала: натуральний колір шкіри, рум’яна, ненафарбовані губи, туш для вій. Зараз вона витягла штучні вії, зелені тіні, чорний лайнер, основу під макіяж, пензлики для контурної корекції, олівець до брів, кораловий блиск для губ.

Це не було насправді конче необхідним. Їй не потрібна косметика, сукня чи взуття. Мабуть, перуки було б достатньо. Утім, перевтілення було гарною практикою — так вона про це думала. І їй подобалося ставати кимось іншим.

Коли Джул дофарбувала очі, жінка заговорила:

— Дівчино, ти працюєш?

Джул заради розваги відповіла з шотландським акцентом.

— Ні.

— Я маю на увазі, ти продаєш себе?

— Ні.

— Не роби цього. Це так сумно, дівчинко.

— Я не продаю себе.

— Це ганьба, ось про що говорю.

Джул мовчала. Вона підкреслила вилиці.

— Я працювала так, — вела далі жінка. Вона злізла зі стільниці і запхала свої побиті ноги у туфлі. — Більше ні сім’ї, ні грошей: так я починала, і зараз ситуація не змінилась. Але це не вихід, навіть якщо хлопці щедрі. Мусиш знати це.

Джул натягнула зелений кардиган і взяла сумочку.

— Не турбуйтеся про мене. Зі мною все гаразд, чесно.

Волочучи сумку позаду себе, Джул попрямувала до дверей, але у незнайомих туфлях вона злегка спотикалася.

— Ти в порядку? — запитала жінка.

— О, так.

— Іноді тяжко бути жінкою.

— Так, це загалом відстій, окрім макіяжу, — сказала Джул. Вона штовхнула двері і вийшла не озираючись.

Залишивши валізу в камері схову на автобусній станції, Джул закинула на плечі величеньку сумку і впіймала таксі до Лас-Вегас-Стріп. Вона була стомлена — не вдалося подрімати в автобусі — й досі жила за лондонським часом.

Казино було прикрашене вогниками неону, люстрами та сяйвом ігрових автоматів. Джул пройшла повз чоловіків у спортивних майках, пенсіонерів, дівчат, які розважались, і велику групу бібліотекарів у бейджах для конференції. Лише за дві години блукання з місця до місця вона нарешті знайшла те, що шукала.

Поруч із ігровим автоматом з тематикою «Бетмена» стояла група жіночок, котрі, здавалося, напрочуд весело проводять час. Вони тримали холодні напої, фіолетові й липкі. Деякі були азіатками, інші — білошкірими. Вони святкували дівич-вечір, і наречена була ідеальною, саме такою, яка потрібна була Джул. Бліда, невеличка, з міцними плечима і майже непомітними веснянками — мабуть, їй було не більше, ніж двадцять три. Її світло-каштанове волосся було зібране у хвіст. На ній була яскраво-рожева міні-спідниця з білим поясом зі стразами, що утворювали слово «НАРЕЧЕНА». На лівому плечі висіла маленька бірюзова сумочка з безліччю застібок-блискавок. Вона стояла, спершись і підбадьорюючи подруг, які грали на автоматах, і почувалася досить зручно через те, що усі навколо захоплювалися нею.

Джул наблизилася до дівчат і заговорила на південному діалекті, як у Алабамі.

— Вибачте, чи хтось із вас… ну цей, мій телефон розряджений, а мені треба смснути подрузі. Востаннє я бачила її біля суші-бару, але потім я почала грати і, ось, бац! Минуло три години, а вона зникла як пес у ярмарок.

Дівчата обернулися.

Джул усміхнулася.

— Ого, то це ви усі з боку нареченої?

— Вона виходить заміж у суботу! — крикнула одна з жінок, стискаючи наречену.

— Ура! — вигукнула Джул. — А як тебе звати?

— Шанна, — сказала наречена. Вони мали однаковий зріст, але Шанна була в туфлях без підборів, тому Джул трохи височила над нею.

— Шанна Діксі, яка скоро стане Шанною Мак-Фетрідж! — прогорланила одна з подружок.

— Ого, — мовила Джул. — А сукня в тебе є?

— Звісно, що є, — відповіла Шанна.

— Це весілля не у Вегасі, — пояснила одна з подружок, — а вінчання у церкві.

— То звідки ви усі? — запитала Джул.

— З Такоми. Це у Вашингтоні. Ти знаєш, де це? Ми приїхали у Вегас, щоб…

— Вони запланували для мене усі вихідні, — сказала Шанна. — Ми прилетіли сьогодні вранці й вирушили до спа-салону і в салон нігтів. Бачиш? Мені зробили гелеве нарощення. Потім ми навідалися до казино, а завтра збираємося побачити білих тигрів.

— А яка в тебе сукня? Я про весільну, звісно.

Шанна схопила Джул за руку.

— За неї можна померти. Я відчуваю себе принцесою, настільки вона гарна.

— Можна на неї подивитися? Може, на телефоні? У тебе мусить бути фото, — Джул притисла долоню до губ і трохи нахилила голову. — У мене пунктик щодо весільних суконь, розумієш? Відколи я була маленькою дівчинкою.

— Так, чорт забирай, у мене є фотографія, — сказала Шанна. Вона розстібнула сумочку і дістала телефон у золотому чохлі. Усередині підкладка сумки була рожевою. На дні темно-коричневий шкіряний гаманець, два тампони в пластиковій обгортці, пачка жувальної гумки і губна помада.

— Дай-но гляну, — попросила Джул. Вона наблизилася, щоб подивитися в телефон Шанни.

Шанна гортала фотографії. Собака. Іржавий низ раковини. Дитина. Знову та сама дитина.

— Це мій хлопчик, Деклан. Йому вісімнадцять місяців.

Якісь дерева біля озера.

— Ось вона.

Сукня була з відкритими плечима, довгою, зі складками тканини на стегнах. На світлині Шанна позувала в ній у крамниці для молодят на тлі безлічі інших білих убрань.

Джул заохала й заахала.

— Можна нареченого побачити?

— Так, хай йому трясця! Він типу провалив освічення, — відказала Шанна. — Поклав обручку до пончика. Він учиться в юридичній школі. Мені не доведеться працювати, хіба що я сама цього захочу, — провадила вона. Говорила й говорила. Вона зупинилася на фото щасливця, що криво посміхався.

— Потрясно симпатичний, — оголосила Джул. Рукою вона залізла до сумочки Шанни, взяла гаманець і сунула його до себе в сумку.

— Мій хлопець Паоло подорожує по всьому світу, — сказала Джул. — Зараз він на Філіппінах. Ти можеш у це повірити? Тому я у Вегасі зі своєю подругою. Мені потрібен хлопець, який воліє осісти, а не вештатися світом, так? Якщо я хочу весілля.

— Якщо це те, чого ти прагнеш, — заявила Шанна, — то неодмінно цього досягнеш. Ти можеш мати що завгодно, якщо налаштуєшся. Ти молишся і типу візуалізуєш бажання.

— Візуалізація, — підтвердила одна з подружок. — Ми ходили на той семінар. Це справді працює.

— Слухайте, — мовила Джул, — я підійшла до тебе через те, що хотіла запитати, чи можна скористатися твоїм мобільником? Мій здох. Ти не проти?

Шанна передала телефон, і Джул надіслала повідомлення на випадковий номер: «Зустріньмось о 10:15 у Cheesecake Factory». Вона повернула телефон Шанні.

— Дякую. Ти будеш найгарнішою нареченою.

— Навзаєм, мила, — відповіла Шанна. — Одного дня, вже скоро.

Дівчата помахали Джул. Вона махнула рукою у відповідь і попрямувала до ліфтів крізь ряди автоматів.

Щойно двері ліфта зачинились і вона залишилася сама, Джул зняла перуку. Вона скинула підбори і витягла із сумки спортивні штани та сліпони. Джул натягла штани зверху на коротку чорну сукню й перевзулася. Перуку і підбори сховала до сумки. Вона одягла худі на блискавці — і двері відчинилися на десятому поверсі готелю.

Джул не вийшла. Коли ліфт поїхав униз, вона витягла засіб для зняття макіяжу і позбавилася накладних вій та стерла блиск для губ. Потім вона відкрила гаманець Шанни, витягла водійські права, а сам гаманець кинула на підлогу.

Коли двері відчинилися, вона була іншою людиною.

Минувши чотири казино та обстеживши шість ресторанів, Джул нарешті знайшла місце, де замовила каву і потеревенила із самотнім студентом коледжу, який щойно розпочав працювати в нічну зміну. Це місце являло собою копію їдальні в п’ятдесяті роки XX ст. Офіціанткою була крихітна жіночка з ластовинням і м’якими каштановими кучерями. На ній була горошкувата сукня й строкатий фартух домогосподарки. Коли група хлопців напідпитку втрутилася в розмову про пиво й бургери, Джул поклала трохи грошей на стійку, сплативши за їжу, і потім прослизнула на кухню. З ряду гачків на стіні вона зірвала найжіночніший наплічник і вийшла через задній вихід до службового холу казино. Спустившись на один прогін, вона вийшла у провулок, вдягла наплічник і пробилася крізь людей, що вишикувалися в чергу за чарівним шоу.

Відійшовши ще далі, вона покопирсалася в наплічнику. У кишені з блискавкою був паспорт на імя Аделаїди Бель Перрі, двадцяти одного року.

Це був вдалий вибір. Джул гадала, що їй доведеться довгенько попрацювати, щоб дістати паспорт. Однак їй стало шкода Аделаїду, тому, витягнувши паспорт, вона віднесла наплічник до бюро знахідок.

Повернувшись на Лас-Вегас-Стріп, Джул знайшла крамницю з перуками та дві крамниці одягу. Вона придбала вдосталь речей, і на ранок устигла ще двічі побувати в казино. У хвилястій перуці блондинки та з помаранчевою губною помадою вона здобула посвідчення Дакоти Плезенс, зріст — метр п’ятдесят вісім. У чорній перуці та сріблястій куртці вона здобула паспорт Доротеї фон Шнелль із Німеччини, метр шістдесят.

О восьмій годині ранку Джул верталась у спортивках та сліпонах із чистим обличчям. Вона взяла таксі до готелю «Ріо» і піднялася ліфтом на дах. Вона прочитала про «VooDoo Lounge», що розташовувався на п’ятдесят першому поверсі.

Коли бій закінчувався, коли він залишається жити, щоб наступного дня знову битися, величний білошкірий гетеросексуальний герой бойовика підіймається високо над містом кудись, де є краєвид. Залізна Людина, Людина-Павук, Бетмен, Росомаха, Джейсон Борн, Джеймс Бонд — усі вони так чинять. Герой пильно вдивляється у біль і красу, поєднані в мерехтливих вогнях мегаполіса. Він міркує про свою особливу місію, про свої унікальні таланти, про власну силу, своє дивне, жорстоке життя й усі жертви, які він приносить, щоб жити ним.

Рано-вранці «VooDoo Lounge» являв собою не більше ніж цементну покрівлю даху, вкриту червоними і чорними диванами. Стільці були у формі величезних рук. Над дахом вигиналися сходи. Відвідувачі мали змогу вилізти на них, аби краще бачити Лас-Вегас-Стріп унизу. Для дівчат-танцівниць розмістили дві-три клітки, але у залі, окрім прибиральника, нікого не було. Він підняв брови, коли увійшла Джул.

— Я просто хочу подивитися, — сказала вона. — Від мене не буде жодної шкоди, присягаюся.

— Звичайно, не буде, — відповів він. — Уперед. А я прибиратиму.

Джул піднялася сходами на самісінький верх і пильно подивилася на місто. Вона подумала про усі ті життя, які тривали там, унизу. Люди купували зубну пасту, сперечалися, купляли яйця, вертаючись додому з роботи. Вони жили своїм життям в оточенні всього цього блиску і неону, щасливо гадаючи, що від маленьких привабливих жінок не буде ніякої шкоди.

Три роки тому Джульєтті Вест Вільямс виповнилося п’ятнадцять. Вона була у галереї ігрових автоматів, великій, блискучій, новій і з кондиціонованим повітрям. Вона набирала бали у війнушці, але коли стріляла, не влучила і програла, тому що двоє хлопчаків з її школи підійшли ззаду та стиснули її груди. Кожен зі свого боку.

Джульєтта різко вдарила одного хлопця ліктем у м’який живіт, потім розвернулася та всією вагою наступила йому на ногу і загатила коліном у пах.

Уперше вона вдарила когось за межами занять із бойових мистецтв. Уперше їй довелося.

Гаразд, нагальної потреби в цьому не було. Вона хотіла. Їй сподобалось.

Коли цей хлопчик, кашляючи, нахилився вперед, Джул повернулася і ляснула іншого по обличчю тильним боком долоні. Його голова відкинулась назад, тож Джул смикнула хлопця за футболку і прокричала у його жирне вухо: «Я не твоя власність, щоб торкатися!»

Їй кортіло побачити страх на обличчі цього хлопчика, побачити, як його друг скрутиться на сусідній лавочці. У школі ці двоє завжди поводилися зухвало, нічого не боялися.

Прищавий працівник галереї підійшов і вхопив Джульєтту за руку.

— Тут не можна битися, міс. Боюся, вам доведеться піти.

— Ти хапаєш мою руку? — запитала Джул. — Проте я не хочу, щоб ти хапав мене.

Він швидко відпустив руку.

Він боявся Джул.

Він був на шість дюймів вищий від неї і принаймні на три роки старший. Він був дорослою людиною, і він боявся її.

Їй це подобалося.

Джульєтта вийшла з галереї. Вона не хвилювалася, що хлопці рушать за нею. Їй здавалося, що вона в кіно. Вона не знала, що може подбати про себе таким чином, не знала, що сила, яку вона зрощувала на заняттях і в тренажерній залі, дасть плоди. Вона зрозуміла, що сама собі створила зброю. Можливо, саме це вона і збиралася зробити.

Джул мала той самий вигляд, як і всі, але після цього побачила світ по-іншому. Бути фізично сильною жінкою — це вже щось. Якщо тебе важко поранити, то ти можеш іти куди завгодно й робити що завгодно.

Кількома поверхами нижче, у передпокої готелю «Ріо», Джул побачила покоївку, яка штовхала візок. Сорок доларів на чай — і в неї з’явилася кімната, в якій можна поспати до пів на четверту. Час реєстрації розпочинався о четвертій годині дня.

Ще одна ніч здобування гаманців, іще одна нагода відіспатись — і Джул вже могла купити непримітну стару автівку в зачуханого типа на стоянці. Вона сплатила готівкою. Джул забрала свій багаж із автовокзалу і заховала додаткові посвідчення вглиб у підкладку гетчбеку.

Вона проїхала через кордон до Мексики з паспортом Аделаїди Бель Перрі.

16 Остання недiля лютого 2017 року Лондон

За три місяці до прибуття Джул у Мексику, на її дивані Форрест Сміт-Мартін трощив маленькі морквинки своїми білосніжними рівними зубами. Він уже п’ять діб ночував у її лондонський квартирі.

Форрест — це колишній хлопець Іммі. Він завжди поводив себе так, ніби не вірив жодному слову Джул. Якщо вона сказала, що їй подобається лохина, то він піднімав брови, ніби мав великі сумніви щодо цього. Якщо вона казала, що Іммі вилетіла до Парижа, він розпитував її про те, де саме зупинилась Іммі. Через нього Джул почувалася незатишно.

Блідий і худий Форрест належав до категорії сухорлявих чоловіків, яким незручно поруч із жінками, мускулистішими за них. Його суглоби здавалися кволими, а тканий браслет на лівиці виглядав брудним. Він вивчав світову літературу в Єльському університеті. Йому подобалося, щоб люди знали про те, що він там вчиться, тому й часто згадував про цей університет у розмовах. Він носив маленькі окуляри, відпускав бороду, що ніколи не проростала, а довге волосся збирав у чоловічий пучок на маківці. Йому було двадцять два роки, і він працював над своїм романом.

Просто зараз він читав книжку, перекладену з французької мови. Альбер Камю. Він вимовляв як Каму. Він не просто сидів на дивані, а лежав, спершись на лікоть, у футболці й шортах-боксерах.

Форрест був у квартирі через смерть Іммі. Він сказав, що хоче спати на розкладному дивані в кімнаті, щоб бути поруч із речами Імоджен. Не раз Джул бачила, як він витягає одяг Іммі з шафи і нюхає його. Кілька разів він вивішував речі з віконних рам. Він знайшов старі книжки Імоджен — ранні видання «Ярмарку марнославства» та інші романи вікторіанської епохи — і звалив їх у купу біля свого ліжка, нібито йому треба було їх побачити, перш ніж заснути. Потім він підняв сидіння унітазу.

Форрест і Джул розбиралися зі смертю Іммі з цього кінця Лондона. Ґіл і Патті застрягли в Нью-Йорку через недугу Ґіла. Подружжю Соколофф удалося прибрати інформацію про самогубство з усіх газет. Вони сказали, що не хочуть публічності, та, за словами поліції, у цьому не було жодного порушення. Попри те що тіло Імоджен не знайдено, ніхто не сумнівався, що сталося. Іммі залишила записку в хлібниці.

Усі вирішили, що вона була пригнічена. Люди весь час стрибають у Темзу, так сказали у поліції. Якщо хтось збільшив свою вагу перед стрибком — а саме це збиралася зробити Імоджен, судячи з записки, — то невідомо, скільки часу мине, доки тіло знайдуть.

Тепер Джул сиділа поруч із Форрестом і перемикала телевізійні канали. Нічні програми BBC. Цілісінький день вони разом снували кухнею Іммі, пакуючи речі на прохання Патті. Це був довгий і емоційний процес.

— Ця дівчина схожа на Іммі, — сказав Форрест, тицяючи в акторку на екрані.

Джул похитала головою.

— Мені так не здається.

— Так, схожа, — наполягав Форрест. — Як на мене, так.

— Навіть і близько не схожа, — заперечила Джул. — У неї просто коротка зачіска. Люди гадають, що я теж схожа на Іммі здалеку.

Він пильно подивився на неї.

— Ти не схожа на Іммі, Джул, — відказав він. — Імоджен була в мільйон разів гарнішою, аніж ти колись станеш.

Джул уп’ялась у нього очима.

— Не знала, що від сьогодні ми стали ворогами. Я типу втомилася. Ми можемо просто проїхати це чи ти справді хочеш посперечатися?

Форрест нахилився до неї, відклавши Камю.

— Імоджен позичала тобі гроші? — запитав він.

— Ні, не позичала, — чесно відповіла Джул.

— Ти хотіла переспати з нею?

— Ні.

— Ти спала з нею?

— Ні.

— У неї з’явився новий хлопець?

— Ні.

— Є щось, чого ти мені не розповідаєш.

— Існує шістсот речей, про які я тобі не кажу, — промовила Джул. — Тому що я приватна особа. І щойно померла моя подруга. Мені сумно, і я намагаюсь упоратися з цим. З тобою все гаразд?

— Ні, — сказав Форрест, — мені треба зрозуміти, що трапилося.

— Дивись. Правило, за яким ти залишаєшся в цій квартирі, — ти не ставиш Джул мільйон запитань щодо особистого життя Іммі. Або особистого життя Джул. Тоді ми можемо домовитися. Добре?

Форрест насупився.

— Правило цієї квартири? Про що ти торочиш, що за правило?

— Кожне місце має правила. Коли приходиш у нове місце, ти дізнаєшся про них. Наприклад, якщо ти гість, то вивчаєш правила поведінки та пристосовуєшся. Так?

— Можливо, це ти так чиниш.

— Це те, що роблять усі. Ти працюєш над тим, наскільки голосно розмовляєш, як сидиш, що можна сказати, а що буде грубістю. Це називається «бути людиною в суспільстві».

— Ні, — Форрест неквапливо схрестив ноги, — я не така фальшивка. Я просто роблю те, що мені подобається. І знаєш що? Досі це не становило проблеми.

— Тому що ти — це ти.

— Що це означає?

— Ти хлопець. У тебе багато грошей, ти білий, у тебе справді гарні зуби, ти закінчуєш Єльський університет, список триває.

— І що?

— Інші люди пристосовуються до тебе, козел. Ти гадаєш, що немає жодної адаптації, але ти до біса сліпий, Форресте. Вона навколо тебе постійно.

— Ось у чому справа, — сказав він. — Добре, визнаю.

— Дякую.

— Але якщо кожного разу думаєш про всю цю маячню, стикаючись із новою ситуацією, то з тобою щось серйозно не так, Джул.

— Моя подруга мертва, — відрубала вона. — Ось що зі мною не так.

Іммі не розповідала своїх таємниць Форресту. Вона ділилася ними із Джул.

Джул зрозуміла це на ранній стадії, ще до того, коли Іммі назвала їй своє ім’я, дане під час народження, і до того, як у будинку на Віньярді з’явилася Брук Леннон.

Це було четверте липня, невдовзі після того, як Джул уперше переїхала. Іммі знайшла рецепт тіста на піцу, яку треба готувати на відкритому грилі. Вона возилась із дріжджами на кухні. Вона запросила друзів, які приїхали на відпочинок і яких вона зустріла кілька днів тому на фермерському ринку. Вони прийшли та пригостилися. Все було добре, але вони захотіли рано піти. «Їдьмо до міста, подивимося на феєрверки, — запропонували вони. — Ми не можемо їх проґавити. Поквапмося».

Джул знала, що Імоджен ненавидить скупчення людей на велелюдних заходах. За головами людей їй нічого не видно. І завжди забагато шуму.

Форресту, схоже, було однаково. Він просто сів у машину разом із гостями, затримавшись лише для того, аби прихопити пачку печива з комори.

Джул стояла позаду. Вони з Іммі залишили посуд для прибиральника і перевдяглися в купальники. Джул наповнила джакузі, а Іммі принесла високі склянки газованої води з лимоном.

Деякий час вони сиділи мовчки. Вечір став прохолоднішим і вода парувала.

— Тобі тут подобається? — нарешті запитала Іммі. — У моєму будинку? Зі мною?

Джул подобалося, тож вона відповіла. Коли Іммі вичікувально подивилася на неї, Джул додала: «Кожного дня є час, аби побачити небо і спробувати те, що я їм. Є місце, де можна відтягнутися. Немає роботи, немає сподівань, немає дорослих».

— Ми самі дорослі, — сказала Іммі, захиляючи голову. — Принаймні я так вважаю. Ти, і я, і Форрест — ми довбані дорослі, і тому так добре. Ой! — вона випадково перехилила склянку — і напій вилився в гарячу ванну. Вона виловлювала три скибочки цитрини, що повільно тонули, доки не спіймала їх.

— Добре, що тобі тут подобається, — сказала Іммі, виловивши останню скибочку, — тому що життя з Форрестом було схоже на самотність. Я не можу це пояснити. Можливо, тому, що він пише роман, або тому, що він старший за мене. Але з тобою тут стало краще.

— Як ви зустрілися?

— У Лондоні я була на літній програмі з його кузеном, а потім одного дня якось я пила каву у «Black Dog» і впізнала його з Instagram. Ми почали розмовляти. Він вже місяць був у Лондоні і працював над своєю книжкою. Він нікого не знав. Навзагал, це все. — Іммі торкалася пальцями поверхні води. — Як щодо тебе? Ти з кимось зустрічаєшся?

— У Стенфорді було кілька хлопців, — відповіла Джул. — Але вони досі у Каліфорнії.

— Кілька хлопців?

— Троє хлопців.

— Троє хлопців — це багато, Джул!

Джул знизала плечима.

— Я не могла визначитися.

— Коли я вперше вступила до коледжу, — сказала Іммі, — Вівіан Абромовіц запросила мене до студентів кольорової спільноти. Я розповідала тобі про Вівіан, так? У будь-якому разі її мама — американка китайського походження, батько — корейський єврей. Вона збиралася йти на цю вечірку, тому що на ній буде якийсь хлопець, у котрого вона закохалася. Я трохи нервувала через те, що буду єдиною білою людиною, але все вийшло добре. Незручна частина полягала в тому, що всі виявились амбітними і розмовляли лише про політику. Типу обговорювали мітинги протесту, списки читання філософської літератури і серії фільмів епохи Гарлемського ренесансу[15]. На вечірці! Я була типу: «А коли ми танцюватимемо?» Відповідь — ніколи. Чи траплялися такі вечірки в Стенфорді? Без пива і з інтелектуалами?

— У Стенфорді існує Грецька система.

— Що ж, тоді, можливо, ні. У будь-якому разі один високий чорношкірий хлопець із дредами, дійсно симпатичний, казав щось типу: «Ти вступила до Ґрінбраяр і не читала Джеймса Болдуїна[16]? Як щодо Тоні Моррісон[17]? Тобі слід прочитати Та-Неайзі Коутса[18]». А я така: «Привіт! Я щойно вступила до коледжу. Я ще нікого не читала!» Вівіан була поруч зі мною, і вона сказала: «Мені написала Брук, що є інша вечірка, з ді-джеєм і командою регбі. Заскочимо до них?» Я хотіла на вечірку, де танцювали. Отже, ми пішли, — Іммі занурилася з головою під воду і швидко виринула.

— Що сталось із зарозумілим хлопцем?

Іммі засміялася.

— Ісаак Тапперман. Через нього я розповідаю цю історію. Я зустрічалася з ним майже два місяці. Ось чому я пам’ятаю імена його улюблених письменників.

— Він був твоїм хлопцем?

— Так. Він писав мені вірші й лишав їх на моєму велосипеді. Він приходив пізно вночі, десь о другій годині, і казав, що сумує за мною. Але напруга була також. Він виріс у Бронксі й ходив до «Стей», і він…

— Що таке «Стей»?

— Приватна школа для розумних дітей у Нью-Йорку. Він мав купу ідей щодо того, ким я маю бути, що мені треба вивчати, чим перейматися. Він хотів бути чудовим старшим хлопцем, який просвітить мене. І я була задоволена, і типу в захваті, але потім іноді дуже нудьгувала.

— Отже, він був як Форрест.

— Що? Ні. Я почувалася такою щасливою, коли зустріла Форреста, тому що він був протилежністю до Ісаака, — Іммі сказала це рішуче, ніби то була цілковита правда. — Я подобалась Ісаакові через те, що була неосвіченою, а це означало, що він міг би навчити мене, слушно? Це змусило його відчути себе чоловіком. І він знав безліч речей, які я ніколи не вивчала, не відчувала абощо. Але потім — і в цьому іронія — він став абсолютно роздратованим через моє невігластво. І, зрештою, після того як він порвав зі мною, а я, засмучена і розумна, приїхала до Віньярда, одного дня мені спало на думку: «Чорт забирай, містере Ісааку. Я не настільки неосвічена. Я просто обізнана у тих речах, які ти відкидаєш як несуттєві й непотрібні». Чи є у цьому сенс? Маю на увазі, я не розуміла Ісаакової теми. І я знаю, що вона важлива, але протягом усього часу, проведеного з ним, я відчувала себе такою дурною й порожньою. Те, що я не могла повністю зрозуміти його життєвий досвід, укупі з тим, що він вчився на рік більше за мене і справді крутився в усіх своїх академічних колах, літературному журналі тощо, означало, що увесь цей час він ставав великою людиною, а я дивилася на нього широко розплющеними очима. І це йому сподобалося в мені. І через це він зневажав мене.

— Потім одного тижня я подумала, що вагітна, — провадила Іммі. — Джул, уяви собі: я названа дитина, і ось я вагітна дитиною, яку, можливо, віддам на усиновлення. Або зроблю аборт. Батьком дитини є хлопець, якого мої батьки, побачивши раз, списали як гульвісу — через його колір шкіри та зачіску, — і я гадки не маю, що вдіяти. Тому протягом тижня я не відвідую заняття, а читаю розповіді про аборти, які люди публікують в Інтернеті. Потім у мене нарешті почалася менструація, і я пишу смс Ісааку. Він кидає все, приходить до мене у гуртожиток — і рве зі мною.

Іммі закрила обличчя руками.

— Я ніколи не була такою наляканою, як того тижня, — вела вона далі, — коли гадала, що всередині мене є дитина.

Тієї ночі, коли Форрест повернувся з феєрверків, Імоджен уже спала. Джул досі не спала і дивилась телевізор на дивані у вітальні. Вона попрямувала за ним, коли він порився в холодильнику і знайшов собі пиво й свинячу відбивну на грилі, що лишилася з вечірки.

— Ти вмієш готувати? — запитала вона його.

— Я можу зварити локшину. І нагріти томатний соус.

— Імоджен справді молодчинка.

— Ага. Добре нам, так?

— Вона завзято працює на кухні. Вона навчилася готувати, переглядаючи відео і читаючи куховарські книги з бібліотеки.

— Хіба? — м’яко запитав Форрест. — Агов, а крамбл[19] лишився? Мені життєво необхідний крамбл просто зараз.

— Я його з’їла, — відказала Джул.

— Щаслива дівчинка, — промимрив він. — Ну тоді добре. Я збираюся попрацювати над своєю книгою. Уночі мій мозок працює найкраще.

Однієї ночі, після того тижня, коли Форрест залишався в Джул у Лондоні, він купив два квитки на виставу «Зимова казка»[20] Королівської шекспірівської компанії. Це треба було зробити. Вони мусили вийти з квартири.

Вони сіли на Ювілейну лінію метро, потім на Центральну до зупинки Святого Павла і попрямували до театру. Дощило. Оскільки ще протягом години вистава не розпочнеться, вони знайшли паб і замовили рибу с картоплею фрі. У залі було темно, а на стінах висіли дзеркала. Вони перекусили.

Форрест багато розповідав про книжки. Джул запитала його про Камю, якого він читав, про L’Étranger[21]. Вона змусила його пояснити сюжет, у якому йшлося про хлопця з мертвою матір’ю, котрий убиває іншого хлопця, а потім потрапляє за це до в’язниці.

— І це містерія?

— Зовсім ні, — відповів Форрест. — Містерії увічнюють статус-кво. Усе завжди завершується наприкінці. Порядок відновлено. Але насправді порядку не існує, чи не так? Це штучна конструкція. Весь жанр містичного роману підкріплює гегемонію західних уявлень про причиновий зв’язок. У L’Étranger ви знаєте усе, що відбувається, з самого початку. Нічого не треба з’ясовувати, тому що людське існування в кінцевому підсумку безглузде.

— О, коли ти вимовляєш французькі слова, це так сексуально, — сказала йому Джул, потягнувшись до його тарілки і взявши картоплю. — Жартую.

Коли принесли рахунок, Форрест дістав свою кредитну карту.

— Я пригощаю, завдяки Ґейбу Мартіну.

— То твій батько?

— Так. Він сплачує рахунки цієї дитиночки, — Форрест постукав карткою, — доки мені не виповниться двадцять п’ять. Тому я маю змогу працювати над своїм романом.

— Щасливчик. — Джул узяла картку. Вона запам’ятала номер, перевернула кредитку і запам’ятала код на задньому боці картки. — Ти навіть не подивишся на рахунок?

Форрест розсміявся, забрав у Джул картку і штовхнув її через стійку.

— Ні. Рахунок іде до Коннектикуту. Але я намагаюся усвідомлювати свої привілеї і не сприймаю це як належне.

Поки вони під дрібним дощем ішли решту шляху до Барбікан-центру[22], Форрест тримав над ними парасольку. Він купив програмку — такі ви можете придбати в лондонських театрах — із купою світлин та історією створення. Вони сіли у темній залі.

Під час перерви Джул притулилася до стіни у вестибюлі й спостерігала за натовпом. Форрест пішов до туалету. Джул слухала акценти театралів: лондонський, йоркширський, ліверпульський. Бостонський, звичний американський, каліфорнійський. Південноафриканський. Знову лондонський.

Дідько.

Паоло Вальярта-Беллстон був тут.

Просто зараз. На протилежному боці вестибюля, навпроти Джул.

Він здавався дуже яскравим посеред сірого натовпу. Він був у червоній футболці під спортивною курткою і в синьо-жовтих черевиках із шипами. Нижні краї його джинсів були обтріпані. Його мати філіппінка, а тато являв собою пекельну суміш усіх білих американців. Це зі слів Паоло. Він мав чорне волосся — коротко підстрижене, відколи вона бачила його востаннє, — та охайні брови. Круглі щоки, карі очі і м’які червоні губи, майже надуті. Рівні зуби. Паоло був з тих хлопців, які подорожують по всьому світу з наплічником, розмовляють із незнайомцями на каруселях і в музеях воскових фігур. Він був невибагливим співрозмовником. Йому подобалися люди, і він завжди був про них найкращої думки. Просто зараз він жував «Swedish Fish»[23] з маленького жовтого пакунка.

Джул відвернулася. Їй не подобалося те, що вона почувалася надто щасливою. Їй не подобалося те, яким гарним він був.

Ні. Вона не хотіла бачити Паоло Вальярта-Беллстона.

Вона не могла його бачити. Ні зараз, ні будь-коли.

Вона швидко вийшла з вестибюля і попрямувала назад до зали. Подвійні двері зачинилися за нею. Глядачів було не так багато: лише капельдинери й кілька літніх людей, які не хотіли залишати свої місця.

Їй треба якомога швидше вийти, не побачивши Паоло. Вона схопила пальто. Вона не стала чекати на Форреста.

Десь мав би бути боковий вихід?

Із піджаком на руці Джул бігла проходом — аж ось він. Стоїть просто перед нею. Вона зупинилася. Тепер від нього не втекти.

Паоло помахав пакетиком із карамеллю. «Імоджен!» — він пробіг решту проходу і поцілував її в щоку. Джул відчула запах цукру в його подиху.

— Я шалено радий бачити тебе.

— Привіт, — холодно відповіла вона. — Я гадала, ти у Таїланді.

— Плани змінилися, — сказав Паоло. — Ми усе скасували, — він відступив на крок, немов милуючись нею. — Ти, напевно, найгарніша дівчина в Лондоні. Овва!

— Дякую.

— Я серйозно. Жінка, а не дівчина. Вибач. За тобою скрізь ідуть слідом чоловіки, висолопивши язика? Як це ти стала вродливішою, відколи я востаннє бачив тебе? Це жахливо. Я забагато патякаю, тому що нервую.

Джул відчула, що шкірою розливається тепло.

— Ходімо зі мною, — сказав він. — Я куплю тобі чаю. Або кави. Все що, забажаєш. Я сумую за тобою.

— Я теж сумую за тобою, — вона не хотіла цього говорити. Слова самі зірвалися, і то булою правдою.

Паоло взяв Джул за руку, торкаючись лише її пальців. Він завжди був такий упевнений. Навіть якби вона відтрутила його, він одразу сказав би їй, що вона не це мала на увазі. Він був надзвичайно ніжним і досить упевненим у собі водночас. Він торкнувся її, наче їм обом пощастило торкатись одне одного, наче він знав, що вона не часто дозволяла іншим торкатися її. Торкаючись лише кінчиками пальців, він відвів Джул назад у вестибюль.

— Я не телефонував лише тому, що ти так мені звеліла, — вимовив Паоло, відпустивши її руку, коли вони стали в чергу за чаєм. — Мені постійно кортить зателефонувати тобі. Кожного дня. Я дивлюся на свій телефон, а потім не дзвоню, тому що не хочу стати обридливим. Я такий радий, що зіткнувся з тобою. Боже, ти гарнюня.

Джул подобалось, як футболка лежала на його ключиці і як зап’ястки рухались у тканині його куртки. Він прикушував нижню губу, коли хвилювався. М’які лінії його обличчя вигиналися на рівні його чорних вій. Зранку найпершим вона б хотіла бачити його. Їй здавалося, що геть усе буде добре, якщо вранці насамперед вона побачить саме Паоло Вальярта-Беллстона.

— Ти все ще не хочеш їхати додому до Нью-Йорка? — запитав він.

— Я не хочу повертатися додому ніколи, — відповіла Джул. Це було щирою правдою, як і чимало іншого, що Джул розповідала йому, як вона сама зауважила. В її очах заблищали сльози.

— Я теж не хочу повертатися додому, — сказав хлопець.

Батько Паоло був магнатом нерухомості, якого кілька місяців тому звинуватили в інсайдерській торгівлі. Це показували в усіх новинах.

— Моя мама залишила батька, дізнавшись, що він накоїв. Тепер вона живе зі своєю сестрою і їздить на роботу з Нью-Джерсі. Усе спотворене грошима, ці адвокати з розлучення, кримінальні юристи і посередники. Тьху.

— Мені шкода.

— Це просто огидно. Брат мого батька — неймовірний расист щодо розлучень. Ти не повіриш, що вилітає з його рота. Щиро кажучи, саме тому моя мама кипить ненавистю. Вона має на це право, але навіть розмовляти з нею по телефону — це пекло. Справді, я гадаю, немає навіть до чого повертатися.

— Що робитимеш?

— Ще трохи подорожуватиму. За кілька тижнів мій друг буде готовий вирушити, і тоді ми пройдемо Таїланд, Камбоджу і В’єтнам, як і планували раніше. Потім Гонконг, а звідти поїдемо до моєї бабусі на Філіппіни, — він знову взяв Джул за руку. Лагідно провів пальцем по її долоні. — Ти не носиш свої каблучки, — її нігті були пофарбовані блідо-рожевим лаком.

— Лиш одну, — Джул показала йому другу руку, на якій була нефритова змія, — усі інші належали моїй подружці. Я лише позичила їх.

— Я гадав, вони усі твої.

— Ні. Так. Ні. — Джул зітхнула.

— А це чия?

— Нещодавно моя подруга наклала на себе руки. Ми сперечались, і вона померла злою на мене, — Джул казала правду і брехала. Тут, поруч із Паоло, її думки плуталися. Вона знала, що не може більше з ним розмовляти. Вона відчувала, що історії, які вона розповідала собі та оточенню, кружляли навколо, накладались одна на одну і змінювали відтінки. Сьогодні вона не може сказати, які історії існували, що вона мала на увазі, а що ні.

Паоло стиснув її руку.

— Вибач.

Джул випалила:

— Скажи мені, як ти гадаєш, людина є настільки ж поганою, як і її найгірший вчинок?

— Що?

— Гадаєш, людина є настільки ж поганою, як і її найгірший вчинок?

— Ти про те, чи потрапить твоя подруга до пекла, тому що скоїла самогубство?

— Ні, — це взагалі не те, що Джул мала на увазі. — Я про те, чи визначають нас наші найгірші вчинки, коли ми живі? Або чи вважаєш ти, що люди кращі за найгірші речі, які вони колись учинили?

Паоло замислився.

— Добре, візьмімо Леонта з «Зимової казки». Він намагався отруїти свого друга, він кинув свою дружину до в’язниці й залишив свою дитину в глушині. Виходить, що він стовідсотково найгірший. Правильно?

— Правильно?

— Але наприкінці… Ти дивився п’єсу раніше, до сьогоднішнього вечора?

— Ні.

— Наприкінці він шкодує. Він справді дуже, дуже шкодує про все, і цього досить. Усі йому вибачають. Шекспір дозволяє Леонту спокутувати свої гріхи, хоча той і скоїв усі ті страшні речі.

Джул хотіла геть усе розповісти Паоло.

Вона хотіла розкрити йому своє минуле, в усій його потворності й красі, сміливості й складності. Вона спокутує гріхи.

Їй відібрало мову…

— О-о-ох, — мовив Паоло, розтягуючи слово. — Ми ж не про п’єсу говоримо, чи не так?

Джул похитала головою.

— Я не серджуся на тебе, Імоджен, — сказав Паоло. — Я від тебе божеволію, — він простягнув руку і торкнувся її щоки, а відтак провів пальцем по нижній губі. — Я впевнений, що твоя подруга вже не злиться на тебе, хай там що сталося, коли вона була жива. Ти класна, чудова людина. Повір мені.

Підійшла їхня черга.

— Дві чашки чаю, — звернулася Джул до пані за прилавком. Її очі сповнилися сліз, хоча вона не плакала. Їй довелося перестати реагувати емоційно.

— Це скидається на обідню розмову, — сказав Паоло. Він заплатив за чай. — Хочеш пообідати після вистави? Або, може, бубликів? Я знаю паб, у якому подають справжні нью-йоркські бублики.

Джул знала, що мусить відповісти «ні», але кивнула.

— Отже, бублики. А поки що поговорімо про позитивне, — запропонував Паоло. Вони поставили свої напої у паперянках біля стійки з молоком та кавовими ложечками. — Я візьму дві ложки цукру та величезну порцію вершків. А тобі із чим?

— З лимоном, — відповіла Джул. — Мені десь чотири скибочки лимона.

— Отже, позитивні теми, що відвертають, — розпочав Паоло, коли вони підійшли до столика. — Може, мені розповісти про себе?

— Не думаю, що комусь поталанить зупинити тебе.

Він засміявся.

— Коли мені було вісім, я зламав щиколотку, зістрибнувши з даху машини мого дядька. У мене був собака Твістер і хом’як Сент-Джордж. У дитинстві я мріяв бути детективом. Одного разу я з’їв забагато вишень і мені стало зле. І я ні з ким не зустрічався, відколи ти сказала мені не телефонувати тобі.

Джул мимоволі всміхнулася.

— Брехун.

— Жодної жінки. Я сьогодні тут з Арті Тетчером.

— Другом твого батька?

— Тим, у кого я зупинився. Він сказав, якщо я не побачу вистави Королівської шекспірівської компанії, то вважай, що не бачив Лондона. А ти?

Джул повернули до реальності.

Вона була тут із Форрестом.

Було б дурістю, неймовірною дурістю дозволити Паоло зіпсувати її плани.

Вона йшла з театру. А потім він торкнувся її щоки губами. Він торкнувся її пальців. Він помітив її руки і він сказав: «Боже, ти гарнюня». Він зізнався, що кожного дня хотів телефонувати їй.

Джул дуже сильно тужила за Паоло.

Але тут був Форрест.

Вони не мають зустрітися. Паоло взагалі не мусить бачити Форреста.

— Послухай, мені треба…

Біля її ліктя з’явився Форрест. Він був виснаженим і сутулим.

— Ти знайшла друга, — сказав він Джул таким тоном, наче розмовляв із цуценям.

Треба негайно йти. Джул підвелася.

— Я зле себе почуваю, — сказала вона. — Голова болить, та й нудить. Можеш відвезти мене додому? — вона схопила зап’ясток Форреста і потягла його до дверей вестибюля.

— Ти була в порядку хвилину тому, — промимрив він, плентаючись за нею.

— Рада була побачитися, — гукнула вона до Паоло. — Бувай.

Вона сподівалася, що Паоло залишиться на своєму місці, але той підвівся й рушив за Джул і Форрестом до дверей.

— Я Паоло Вальярта-Беллстон, — сказав він, осміхаючись Форресту, коли вони прямували до виходу, — друг Імоджен.

— Нам треба йти, — сказала Джул.

— Форрест Сміт-Мартін, — відповів Форрест. — Тож ти чув?

— Ходімо, — наполягала Джул, — зараз.

— Чув про що? — запитав Паоло. Він не відставав, коли Джул витягнула Форреста на вулицю.

— Вибачте, вибачте, — сказала Джул. — Зі мною щось не те. Спіймай таксі. Будь ласка.

Вони опинилися на вулиці під зливою, Барбікан-центр має довгі проходи, що ведуть на вулицю. Джул витягла Форреста просто на тротуар.

Паоло зупинився під навісом будівлі, не бажаючи змокнути.

Джул упіймала таксі. Залізла. Дала адресу квартири у Сент-Джонс-Вуд.

Потім вона глибоко зітхнула і зібралася з думками. Вона вирішила, що розповісти Форресту.

— Я залишив піджак на своєму місці, — поскаржився він. — Тобі погано?

— Ні, не зовсім.

— Тоді що то було? Чому ми повертаємося додому?

— Цей хлопець мене діставав.

— Паоло?

— Так. Він увесь час мені телефонує. Типу купу разів на день. Смс. Електронні листи. Здається, він стежить за мною.

— Дивні в тебе взаємини.

— Це не взаємини. Він не приймає відповідь «ні». Ось чому мені треба було забратися звідти.

— Паоло-щось-Беллстон, так? — запитав Форрест. — Таке було його ім’я?

— Так.

— Він пов’язаний зі Стюартом Беллстоном?

— Я не знаю.

— Але ж таким було прізвище? Беллстон? — Форрест видобув свій мобільник. — У Вікіпедії написано: так, син Стюарта Беллстона, скандал з торгівлею, бла-бла-бла, його син — Паоло Вальярта-Беллстон.

— Гадаю, так, — відповіла Джул. — Я намагаюсь якомога менше думати про нього.

— Беллстон, це смішно, — промовив Форрест. — Імоджен зустрічалася з ним?

— Так. Ні, — Джул була схвильована.

— Яка з відповідей?

— Їхні родини знайомі. Ми зіткнулися з ним, коли вперше потрапили до Лондона.

— А тепер він переслідує тебе?

— Так.

— І тобі ніколи не спадало на думку, що про цього сталкера Беллстона, можливо, варто б розказати в поліції, яка розслідує зникнення Іммі?

— Він не має до цього жодного стосунку.

— Він може бути причетний. Багато речей, які не складаються.

— Іммі наклала на себе руки, ось і все, — відрубала Джул. — Вона була пригніченою, вона більше тебе не кохала, а мене любила недостатньо, щоб лишитися серед живих. Припини поводитися, ніби щось іще могло статися.

Форрест закусив губу, і вони їхали мовчки. За хвилину-дві Джул озирнулась і побачила, що він плаче.

Уранці Форрест зник. На розкладному дивані його не було. У комірчині щезла його сумка. Кімнатою не розкидані його ворсисті чоловічі светри. Зникли його ноутбук і французькі романи. Він лишив свій брудний посуд у раковині.

Джул не сумуватиме за ним. Вона ніколи не воліла б побачити його знову. Але вона не хотіла, щоб він пішов, не пояснивши чому.

Що вчора Паоло сказав Форресту? Лише «Я друг Імоджен» і «Чув про що?», а ще своє ім’я. Це все.

Форрест не чув, як Паоло назвав Джул «Імоджен». Або чув?

Ні.

Можливо.

Ні.

Чому Форрест хотів, щоб поліція взяла в розробку Паоло? Невже він думав, що Імоджен переслідували і вбили? Чи він гадав, що в Імоджен був романтичний зв’язок із Паоло? Він думав, що Джул бреше?

Джул зібрала валізи і поїхала на інший кінець міста, до молодіжного гуртожитку, про який вона читала.

15 Третiй тиждень лютого 2017 року Лондон

За вісім днів до того, як Джул поїхала до молодіжного гуртожитку, вона зателефонувала Форресту на мобільний з лондонської квартири. Її руки тремтіли. Вона сиділа на кухонному столі поряд із хлібницею, звісивши ноги. Це було рано-вранці. Їй захотілося подзвонити.

— Агов, Джул, — сказав Форрест. — Імоджен повернулася?

— Ні.

— О, — пауза. — Тоді чому ти мені телефонуєш?

У його голосі відчувалася зневага.

— Маю погані новини, — сказала Джул. — Вибач.

— Що сталося?

— Де ти?

— У продавця газет. Вочевидь, тут це називають «газетними кіосками».

— Ти мусиш відійти подалі.

— Добре, — Джул чекала, поки він йшов.

— Що сталося? — запитав Форрест.

— Я знайшла записку в квартирі. Від Імоджен.

— Яку записку?

— Вона була в хлібниці. Зараз я прочитаю її, — Джул тримала записку в руках. Високі, звивисті літери в почерку Іммі, її типові фрази й улюблені слова.

Привіт, Джул. Коли ти читатимеш це, я вже прийму завелику дозу снодійного. Потім впіймаю таксі до Вестмінстерського мосту.

У кишенях у мене буде каміння. Багато каміння. Я збирала його увесь тиждень. І я втоплюся. Річка прийме мене, і я відчую полегшення.

Я впевнена, що ти будеш питати чому. Важко дати відповідь. Жодна з них не підходить. Я ніде не почувалась як удома. Я ніколи не відчувала себе як удома. І я не думаю, що колись відчую.

Форрест не зрозуміє. І Брук також. Але ти… я думаю, ти можеш. Ти знаєш таку мене, яку ніхто більше не може любити. Якщо взагалі я існую.

Іммі

— О Господи! О Господи! — повторював Форрест знову і знову.

Джул уявила собі прекрасний Вестмінстерський міст із його кам’яними арками і зеленими поручнями і важку холодну річку, що тече під ним. Вона уявила тіло Іммі, білу сорочку, що плаває навколо неї, як вона лежить долілиць у воді, в калюжі крові. Вона дійсно відчувала втрату Імоджен Соколофф гостріше, більше, ніж Форрест коли-небудь зміг би.

— Вона написала це кілька днів тому, — пояснила Джул Форресту, коли той нарешті замовк. — Її немає з середи.

— Ти казала, що вона поїхала до Парижа.

— Це було моє припущення.

— Можливо, вона не стрибнула.

— Вона лишила записку про самогубство.

— Але чому? Чому вона стала б це робити?

— Іммі ніколи не відчувала себе як удома. Ти знаєш, що це правда. Вона казала про це в записці, — Джул ковтнула, а потім сказала те, що — вона була впевнена — Форрест хотів би почути. — Як гадаєш, як мусимо вчинити? Я не знаю, що робити. Ти перша людина, якій я про це розповіла.

— Я вже їду, — сказав Форрест. — Викликай поліцію.

За дві години у квартирі з’явився Форрест. Вигляд він мав спустошений і неохайний. Він приніс свої сумки з готелю і заявив, що спатиме на дивані в кімнаті, поки все не владнається. Джул могла зайняти спальню. Форрест додав, що жоден із них не мав залишатися на самоті.

Вона не хотіла, щоб він був тут. Вона почувалася сумною і вразливою. Поряд із Форрестом вона вважала за краще надягти свою броню. Утім, на нього можна покластись у тяжкій ситуації, тож вона дозволила. Він почав писати та телефонувати людям, і розмовляв з усіма з надзвичайною люб’язністю, про яку Джул раніше й не здогадувалася. Подружжя Соколофф, їхні друзі з Мартас-Віньярда, друзі Іммі з коледжу — Форрест особисто зв’язався з усіма, охайно викреслюючи їх зі списку, який він склав.

Джул зателефонувала до лондонської поліції. Вони галасливо увійшли, поки Форрест розмовляв із Патті. Копи взяли записку з почерком Імоджен, а відтак попросили Джул і Форреста скласти заяви.

Вони погодилися, що це не схоже на те, що Іммі поїхала подорожувати. Її валізи були в шафі, як і її одяг. Її гаманець і кредитні карти лежали в сумці, яку вони знайшли. Однак її ноутбука в квартирі не було, водійські права і паспорт також відсутні.

Форрест запитав поліціянта, чи може записка про самогубство бути підробкою.

— Можливо, викрадач хотів, щоб ми повірили в те, що є, — припустив він. — Або, можливо, це була записка, яку її змусили написати? Чи можна якось визначити, чи змушували її це робити?

— Форресте, записка була в хлібниці, — лагідно нагадала йому Джул. — Іммі залишила її для мене в хлібниці.

— Чому ви думаєте, що міс Соколофф могли викрасти? — запитав офіцер.

— Гроші. Хтось міг тримати її заради викупу. Дивно, що її ноутбука немає. Або її могли вбити. Наприклад, той, хто змусив її написати записку.

Офіцери поліції слухали припущення Форреста. Вони підкреслили, що саме він був головним підозрюваним: колишній хлопець, який нещодавно приїхав до міста, шукаючи Імоджен. Але вони також дали зрозуміти, що насправді вони не вбачають тут жодного злочину. Вони шукали ознаки боротьби, але не знайшли анічогісінько.

Форрест сказав, що Імоджен могли викрасти за межами квартири, але поліціянти нагадали йому про хлібницю. «Записка про самогубство все пояснює», — сказали вони. Вони спитали, чи то дійсно почерк Іммі, і Джул відповіла, що так. Вони запитали Форреста, і той також відповів ствердно. Принаймні схожий.

Джул надала їм британський телефон Імоджен. У ньому були лише дзвінки до місцевих музеїв і електронні листи від батьків, Форреста, Вівіан Абромовіц і ще кількох друзів, яких знала Джул. Полісмени попросили банківські записи Іммі. Джул надала їм кілька документів, що були роздруковані з відсутнього комп’ютера. Вони лежали в шухляді стола у вітальні.

Офіцери обіцяли обшукати річку та знайти тіло Імоджен, але вони також зазначили: якщо вага її тіла була збільшена за допомогою каміння, то воно швидко не спливе. Ймовірно, тіло віднесло течією подалі від Вестмінстерського мосту.

Пошуки триватимуть кілька днів або навіть тижнів, якщо її взагалі знайдуть.

14 Кiнець грудня 2016 року Лондон

Шість тижнів тому Джул уперше прибула до Лондона. Це був день після Різдва. Вона взяла таксі до готелю, номер у якому забронювала. Англійські гроші були занадто великими, щоб охайно вписатися до її гаманця. Таксі коштувало шалено дорого, але їй було байдуже. Вона була фінансово забезпечена.

Готель являв собою стару офіційну будівлю, реконструйовану всередині. На ресепшні сидів джентльмен у картатому піджаку. Він мав журнал попередніх замовлень і особисто показав їй номер, а поки ніс її речі, невимушено щось розповідав. Їй подобалася його вимова, ніби цей пан зійшов зі сторінок роману Діккенса.

Стіни номера люкс були вкриті чорно-білою туаллю[24]. Важкі парчеві штори затуляли вікна. У ванній кімнаті — підлога з підігрівом. Рушники були кремового кольору і за текстурою складалися з невеличких квадратиків. Лавандове мило було загорнуте в коричневий папір.

Джул замовила стейк у номер. Коли його доставили, вона з’їла все до крихти і випила дві великі склянки води. Після цього вона проспала вісімнадцять годин.

Прокинулася дівчина в піднесеному настрої.

Це було нове місто й іноземна країна, місто «Ярмарки марнославства» і «Великих сподівань». Це було місто Іммі, але воно стане власністю Джул так само, як улюблені книжки Іммі стали частиною Джул.

Вона розсунула штори. Унизу простягнувся Лондон. Червоні автобуси і маленькі чорні таксі-жуки повзли вузькими вулицями. Будинки, яким виповнилося сотні років. Вона подумала про усі ті життя, які тривали там, унизу, про людей, котрі рухалися вздовж лівого краю дороги, їли коржики, пили чай, дивилися телевізор.

Джул скинула провину і печаль, наче шкіру. Вона бачила себе самотнім месником, супергероєм, шпигуном. Вона була хоробрішою за будь-кого в готелі, хоробрішою за весь Лондон, хоробрішою, ніж зазвичай.

Повернувшись улітку на Мартас-Віньярд, Іммі розповіла Джул про те, що придбала квартиру в Лондоні. Вона поплескала по сумочці й сказала: «Ключі ось тут. Ми можемо вирушити завтра».

Але потім про квартиру вона більше ніколи не згадувала.

Зараз Джул зателефонувала управителю будівлі й сказала, що Іммі в місті. Чи не міг би він організувати прибирання і провітрювання? Чи може привезти деякі продукти та свіжі квіти? Так, усе буде влаштовано.

Коли квартира була готова, ключ Іммі легко повернувся в замку. Це була велика двокімнатна квартира в Сент-Джонс-Вуді, поруч із безліччю крамниць. Вона розташувалася на горішньому поверсі білого особняка, а вікна виходили на дерева.

У шафах лежали м’які рушники й смугасті тикові[25] простирадла. Була лише ванна, без душу. Холодильник був крихітним, а кухня — бідно вмебльованою. Іммі треба було навести лад у квартирі, перш ніж учитися готувати. Але це не мало значення.

У червні, після закінчення середньої школи Джул знала, що Імоджен за літньою програмою була за кордоном у Лондоні. Перебуваючи там, вона купила квартиру, підбадьорена своїм фінансовим консультантом. Продаж здійснився швидко, тож Іммі разом із друзями ходили по Портобелло-Роуд-маркет, шукаючи антикваріат, і завітали до «Гарродз» по тканини. Іммі вкрила вхідні двері миттєвими фотографіями з того літа — їх виявилося близько п’ятдесяти. На більшості з них вона була разом із зграєю дівчат і хлопців, які обіймали одне одного на тлі визначних пам’яток типу Лондонського Тауера або музею мадам Тюссо.

Джул занесла свої речі всередину й познімала світлини. Вона викинула їх у пакет для сміття і віднесла до підвалу.

За наступні тижні Джул придбала новий ноутбук, а два старі спалила в печі для знищення пестицидних відходів. Вона відвідувала музеї й ресторани, поїдаючи стейки в тихих закладах і гамбургери в галасливих пабах. З офіціантами вона була люб’язною. Вона теревенила із книгопродавцями, називаючись ім’ям Іммі. Вона розмовляла з туристами — тимчасовими людьми, — а іноді ходила з ними пообідати або приєднувалася до них у театрі. Вона відчувала себе так, як, на її думку, почувалася б Іммі: бажаною усюди. Вона й далі тренувалась і споживала лише ту їжу, яку любила. Щодо решти, вона жила життям Імоджен.

На початку третього тижня в Лондоні Джул пішла до музею мадам Тюссо. Цей музей — славна пам’ятка, повна воскових акторів Боллівуду, членів королівської родини і зірок з бой-бендів із ямочками на підборіддях. Музей був заюрмлений гомінливими американськими дітьми та їхніми дратівливими батьками.

Джул дивилася на воскову фігуру Чарлза Діккенса, який похмуро сидів на твердому дерев’яному стільці, аж раптом хтось заговорив до неї.

— Якби він жив зараз, — сказав Паоло Вальярта-Беллстон, — то поголив би цю облисілу голову.

— Якби він жив зараз, — відказала Джул, — то був би сценаристом на телебаченні.

— Ти пам’ятаєш мене? — запитав хлопець. — Я Паоло. Ми зустрілися влітку на Мартас-Віньярді.

Він сором’язливо всміхнувся. На ньому були старі джинси і м’яка помаранчева футболка. Пошарпані сліпони. Джул знала, що він полюбляв пішохідний туризм.

— Ти змінила зачіску, — додав Паоло. — Спочатку я не був упевнений, що це ти.

Він мав гарний вигляд. Джул вже забула, який добрий вигляд він мав. Одного разу вона поцілувала його. Його густе чорняве волосся спадало на обличчя. Його щоки були злегка обпечені сонцем, а губи злегка потріскалися. Можливо, він катався на лижах.

— Я тебе пам’ятаю, — сказала вона. — Ти не міг обрати між ірисками та гарячим шоколадом, на каруселях тобі стало зле, ти, можливо, захочеш колись вивчитися на лікаря. Насправді ти граєш у гольф — і це нудно, ти подорожуєш по світу — і це цікаво; ти стежиш за дівчатами біля музеїв і підкрадаєшся до них, коли вони зупиняються, щоб повитріщатися на відомого воскового романіста.

— Я просто подякую тобі, — сказав Паоло, — хоч ти і зробила злісне зауваження щодо гольфу. Я радий, що ти мене пам’ятаєш. Ти читала його твори? — він указав на Діккенса. — Я мав читати його в школі, але забив.

— Так.

— Як гадаєш, який роман найкращий?

— «Великі сподівання».

— Про що він? — Паоло не звертав уваги на воскову фігуру. Він пильно дивився на Джул. Він простягнув руку і, поки вона відповідала, провів своєю рукою по її руці. Це був дуже впевнений крок — торкнутися її таким чином, адже минуло лише кілька хвилин після повторного знайомства. Зазвичай Джул не дозволяла людям доторкатися до себе, але вона не мала нічого проти Паоло. Він був дуже чемний.

— Хлопчик-сирота закохується в багату дівчину, — відповіла вона йому. — Її звуть Естелла. Усе життя її вчили розбивати серця чоловікам, і, можливо, у неї не було власного серця. Її виховувала божевільна леді, яку колись покинули біля вівтаря.

— Отже, Естелла розбиває серце хлопчика?

— Чимало разів. Навмисно. Естелла не знає, що ще робити, окрім цього. Розбиті серця — її єдина сила в світі, — вони відійшли від Діккенса до іншої частини музею. — Ти тут сам? — спитала Джул.

— Із другом мого батька. Я зупинився в нього на кілька днів. Він хоче показати мені місто, однак йому постійно треба сидіти. Арті Тетчер, знаєш його?

— Ні.

— У нього запалення сідничного нерва. Він пішов відпочити до кафе.

— А як ти опинився в Лондоні?

— Я пройшов через Іспанію, Португалію, Францію, Німеччину, Нідерланди, знову Францію. Потім я дістався сюди. Я подорожував зі своїм другом, але він повернувся додому на Різдво, а мені вертатися не хотілося, тож я приїхав, щоб залишитися з Арті на свята. А ти?

— У мене тут квартира.

Паоло нахилився ближче і вказав на темну залу.

— Агов, там далі є Кімната жахів. Підеш зі мною? Мені потрібен захист.

— Від чого?

— Від божевільно-страшних воскових фігур, ось від чого, — відповів Паоло. — Це в’язниця з ув’язненими, що втікають. Я підгледів. Багато крові й нутрощів.

— І ти хочеш піти?

— Я люблю кров і нутрощі. Але не на самоті, — він усміхнувся. — То ти йдеш, щоб захистити мене від ув’язнених психіатричної лікарні, Імоджен? — Вони вже стояли коло дверей до Кімнати жахів.

— Звісно, — сказала Джул. — Я захищу тебе.

Не було ніяких трьох хлопців у Стенфорді.

Вони взагалі не існували. Не було навіть жодного.

Джул не потрібен був хлопець, вона не була упевнена, що їй подобаються хлопці, не була впевнена, що взагалі їй хоча б хтось подобається.

Вона мала зустрітися з Паоло о восьмій годині. Тричі вона чистила зуби і двічі перевдягалася. Потім набризкалася парфумами з ароматом жасмину.

Коли Джул помітила його — він чекав біля каруселі, де вони домовилися зустрітися, — вона майже розвернулась і пішла геть. Паоло спостерігав за вуличним артистом. Він був щільно замотаний шарфом, щоб протистояти січневому вітру.

Джул сказала собі, що не мусить наближатися до людей. Ніхто не вартий ризику. Вона піде просто зараз, вона вже збиралася вшитись, але Паоло вгледів її, побіг до неї з максимальною швидкістю і, наче маленький хлопчик, зупинився, перш ніж упасти. Він узяв її за зап’ястки, розвернув і сказав: «Боже, це наче у кіно. Чи можеш ти повірити, що ми в Лондоні? Все, що ми знаємо, лежить по той бік океану».

І він мав рацію. Все було по той бік океану.

Сьогодні ввечері все буде добре.

Паоло повів Джул прогулятися вздовж Темзи. Вуличні артисти грали на акордеонах та ходили по вузьких канатах. Потім Паоло із Джул ненадовго зайшли в книгарню, а відтак Джул купила їм обом цукрову вату. Поклавши солодкі рожеві хмаринки до рота, вони рушили до Вестмінстерського мосту.

Паоло взяв Джул за руку, і вона йому це дозволила. Він м’яко розтирав її зап’ясток пучкою великого пальця. По її руці поширювалося тепле хвилювання. Вона була здивована, що його дотик може бути таким втішним.

Вестмінстерський міст — це низка кам’яних сірих та зелених арок над Темзою. Світло від ліхтариків на вершині мосту відбивалось у швидкій річці.

— Найгіршим у цій Країні жахів був Джек-Різник, — сказав Паоло. — Знаєш чому?

— Чому?

— По-перше, тому, що його так і не впіймали. А по-друге, через чутки, що він наклав на себе руки, зістрибнувши просто з цього моста.

— Та йди ти!

— Саме так. Імовірно, він стояв якраз тут, коли стрибнув. Я прочитав це в Інтернеті.

— Цілковита маячня, — сказала Джул. — Ніхто навіть не знає, ким насправді був Джек-Різник.

— Ти маєш рацію, — відповів Паоло, — це маячня.

Потім він поцілував її під вуличним ліхтарем. Наче сцена з фільму. Камені були вогкими від туману і блищали. Їхні пальта майоріли від вітру. Джул здригнулась у нічному повітрі, і Паоло поклав теплу руку їй на шию.

Він поцілував її так, ніби не міг собі уявити, що хоче бути десь іще на планеті, тому що хіба це не приємно і чудово? Начебто він знав, що вона не дозволяє людям торкатися до неї, а йому дозволила, і він був найщасливішим хлопцем у світі. Джул відчула, як річка під нею потекла по її венах.

Вона хотіла бути собою поруч із ним.

Цікаво, чи була вона собою. Якби вона могла бути собою.

І якби хтось міг покохати ту людину, якою вона була.

Вони відійшли одне від одного і хвилину йшли мовчки. Гурт із чотирьох п’яних молодичок прямував до них, перетинаючи міст, похитуючись на високих підборах.

— Не можу повірити, що нас змусили піти, — скаржилась одна з них, ковтаючи слова.

— Вони мали б задовольнитися нашими послугами, ті мерзотники, — додала інша. Їхні акценти були йоркширськими.

— О, він милий, — перша жіночка дивилася на Паоло з відстані в десять футів.

— Як гадаєш, чи хоче він випити?

— Ха! Нахаба.

— Ну, не знаю. Запитай його.

Перша жіночка крикнула: «Якщо ви бажаєте сьогодні відірватися, джентльмене, то можете піти з нами».

Паоло зашарівся.

— Що?

— Ти йдеш? — запитала молодиця. — Лише ти.

Паоло похитав головою. Жінки пішли, гигикаючи, а він спостерігав, поки вони не зійшли з мосту. Потім він знов узяв Джул за руку.

Але настрій змінився. Вони вже не знали, що сказати одне одному.

Нарешті Паоло промовив: «Ти знаєш Брук Леннон?»

Що?

Брук, подруга Імоджен. Що Паоло має спільного з Брук?

Джул ненав’язливо відповіла: «Так, із коледжу Вассара. А що?»

— Брук… вона загинула десь тиждень тому, — Паоло втупився поглядом у землю.

— Як? О ні.

— Я не хотів бути тим, хто скаже про це тобі. Я не міг визначитися, доки зараз не зрозумів, що ви були знайомі, — мовив Паоло. — І потім слова самі зірвалися.

— Звідки ти знаєш Брук?

— Насправді я її не знаю. Вона була подругою моєї сестри з літнього табору.

— Що трапилося? — Джул відчайдушно захотіла почути його відповідь, але її голос був спокійним.

— Стався нещасний випадок. Вона була в парку на півночі від Сан-Франциско. Вона відвідувала деяких друзів, які ходили до коледжу в місті, але ті були заклопотані чимось, тож Брук пішла прогулятися. Це сталося надвечір, коли почало сутеніти. Вона сама була в заповіднику. І вона просто… Брук упала з мосту. З мосту над ущелиною.

— Вона впала?

— Припускають, що вона була напідпитку. Вона забилася головою, і ніхто не знайшов її до сьогоднішнього ранку. Окрім деяких тварин. Тіло було добряче понівечене.

Джул здригнулася. Вона згадала Брук Леннон, її гучний показушний сміх. Брук, яка забагато прикладалася до чарки. Брук, зі збоченим відчуттям гумору, прилизаним жовтим волоссям і тюленюватим тілом. Зухвалі лінії її щелеп. Дурна, обмежена, груба Брук.

— Звідки відомо, що сталося?

— Вона перехилилася через перила. Можливо, вилазила, воліючи щось побачити. На парковці знайшли її машину з порожньою пляшкою горілки.

— Це було самогубство?

— Ні, ні. Просто нещасний випадок. Про це йшлося сьогодні в новинах, наче застережлива історія. Типу завжди беріть із собою приятеля, коли вибираєтеся на природу. Не пийте горілку перед тим, як вирушите до ущелини. Її сім’я занепокоїлася, коли вона не повернулася додому напередодні Різдва, але поліція припустила, що вона свідомо не вийшла на зв’язок.

Джул було холодно і дивно. Вона думала про Брук, відколи приїхала до Лондона. Вона могла б знайти її в Інтернеті, але цього не зробила. Вона повністю вирізала Брук із життя.

— Ти впевнений, що то був нещасний випадок?

— Жахливий нещасний випадок, — відповів Паоло. — Мені дуже шкода.

Вони деякий час ішли в незручному мовчанні.

Паоло натягнув капелюха на вуха.

За хвилину Джул підійшла і знову взяла його за руку. Вона хотіла доторкнутися до нього. Визнання цього й сама дія нагадували героїчний вчинок більше за будь-яку бійку, в якій вона колись брала участь. «Не думаймо про це, — сказала вона. — Будьмо по інший бік океану і відчуватимемо себе щасливими».

Дівчина дозволила Паоло провести її додому, і він знову поцілував її перед будинком. Вони обіймалися на сходинках, аби зігрітись, а в повітрі кружляли веселі сніжинки.

Наступного дня рано-вранці у квартирі з’явився Паоло з великою сумкою. Джул була в піжамних штанях та домашній сорочці, коли він подзвонив у двері. Вона залишила його чекати в залі, поки вона не вдягнеться.

— Я позичив будинок у свого друга в Дорсеті, — сказав хлопець, прямуючи за нею на кухню. — І я орендував автівку. Решта, що може знадобитися на вихідні, лежить у цій сумці.

Він простягнув її, і Джул заглянула всередину: чотири батончики «Crunchie», чипси «Hula Hoops», карамельки «Swedish Fish», дві пляшки газованої води й пакетик із чипсами з сіллю та оцтом.

— Ти не взяв одягу. І навіть зубної щітки.

— Це для дилетантів.

Вона засміялася: «Фу».

— Ну гаразд, у машині маю наплічник. Але це — важливі речі, — сказав Паоло. — По дорозі ми зможемо побачити Стоунгендж. Ти його бачила?

— Ні, — Джул було особливо цікаво побачити Стоунгендж, про який вона читала в романі Томаса Гарді, що його купила у книгарні в Сан-Франциско. Вона хотіла побачити усе на світі, — ось як вона почувалася. Увесь Лондон, якого вона ще не бачила, усю Англію, цілий великий світ — і відчути себе вільною, могутньою й такою, що має право засвідчити і збагнути, що там існує.

— У нього є стародавня таємниця, тож усе буде чудово, — сказав Паоло. — Потім, коли дістанемося будинку, ми зможемо піти прогулятися й подивитися на овець на луках або сфотографувати їх. Можливо, погладити їх. Що завгодно, що люди роблять за містом.

— Ти мене запрошуєш?

— Так! У будинку дві окремі спальні. Доступні.

Він сів на краєчок кухонного стільця, ніби не впевнений, чи бажаний він тут гість. Нібито він занадто далеко зайшов.

— Ти нервуєшся, — промовила Джул, зволікаючи.

Вона хотіла сказати «так». Вона знала, що не мусить.

— Так, я дуже нервую.

— Чому?

Паоло на хвильку замислився. «Ставки тепер вищі. Для мене важливо, що ти відповіси». Він повільно підвівся й поцілував її в шию. Дівчина нахилилася до нього, він трохи тремтів. Вона поцілувала його м’яку мочку вуха, а потім губи, стоячи навшпиньках на кухні.

— Це означає «так»? — прошепотів хлопець.

Джул знала, що не повинна йти.

Це була найгірша ідея. Вона давно залишила цю можливість позаду. Кохання являло собою те, чого ти позбуваєшся, коли стаєш… хай ким вона є зараз. Воно більше за життя. Небезпечне. Вона ризикувала і відтворювала себе.

Зараз на її кухні тремтить хлопець, цілуючи її й тримаючи в руках сумку зі шкідливою їжею і газованою водою. Верзе дурниці про овечок.

Джул перейшла на інший бік кімнати і вимила руки в раковині. Їй здавалося, що всесвіт пропонує їй щось гарне й особливе. Більше такої пропозиції не надійде.

Паоло підійшов і поклав руку їй на плече дуже-дуже лагідно, немов просячи дозволу. Ніби благоговіючи з того, що йому дозволено торкнутися її.

І Джул обернулась і сказала йому «так».

Стоунгендж був закритий.

І крапав дощ.

Не можна подивитися на камені, якщо тільки ви завчасно не купили квитки. Джул і Паоло не могли навіть поглянути на них із центру відвідувачів.

— Я обіцяв тобі стародавню таємницю, та не дістав нічого, лише паркувальний майданчик, — промовив Паоло, напівсумно і напівжартома, коли вони повернулися до машини. — Я мав це передбачити.

— Усе гаразд.

— Я знаю, як користуватись Інтернетом.

— О, не переймайся. У будь-якому разі мене дужче хвилюють вівці.

Він усміхнувся.

— Справді?

— Звісно. Овець ти ж можеш гарантувати?

— Ти серйозно? Тому що, насправді, я не думаю, що можу гарантувати овець і не хочу тебе знову підводити.

— Ні. Мене взагалі не хвилюють вівці.

Паоло похитав головою.

— Я мав би довідатися. Вівці — не Стоунгендж. Треба це визнати. Навіть найкращі вівці ніколи не стануть Стоунгенджем.

— Нумо їсти карамельки, — запропонувала Джул, воліючи підбадьорити його.

— Чудово, — сказав Паоло. — Це ідеальний план.

Будинок виявився взагалі не будинком. Це був особняк. Розкішна кам’яниця, побудована в дев’ятнадцятому столітті. Поруч були сади, а на вході — брама. Паоло мав код до воріт. Він відчинив їх і поїхав звивистою дорогою.

Стіни були цегляні, укриті плющем. З одного боку ріс похилий сад трояндових кущів із кам’яними лавками, який закінчувався круглою альтанкою поблизу струмка.

Паоло понишпорив у кишені.

— Десь тут у мене були ключі.

Дощ тим часом посилився. Вони стояли біля входу в будинок, тримаючи сумки.

— Чорт, де ж вони? — Паоло знову обмацав піджак, штани, знову піджак. — Ключі, ключі, — він зазирнув до сумки. Потім до наплічника. Вибіг і пошукав у машині.

Він сів у дверях, під навісом від дощу, і витягнув усе з кишень. Тоді все з сумки. І геть усе з наплічника.

— У тебе немає ключів, — сказала Джул.

— У мене немає ключів.

Він був шахраєм, пройдисвітом. Він взагалі не був Паоло Вальярта-Беллстон. Які докази бачила Джул? Ані посвідчення, ні онлайн-фотографій. Лише те, що він сказав їй, його манери, його знання сім’ї Імоджен.

— Ти дійсно знайомий із цими людьми? — запитала вона, намагаючись говорити невимушено.

— Це заміський будинок мого друга Найджела. Я гостював тут у нього влітку, будинок зараз порожній, і я знав код від брами, чи не так?

— Я насправді в тобі не сумніваюся, — збрехала вона.

— Ми можемо обійти будинок іззаду й подивитися, чи не замкнено кухонні двері. Там є город — іще з часів, коли тут були городи, — мовив Паоло. — Гадаю, технічний термін — «у старі-добрі часи».

Вони напнули свої куртки над головами і побігли крізь дощ, вступаючи в калюжі та сміючись.

Паоло пошарпав двері кухні. Вони були замкнені. Він блукав навколо, шукаючи запасного ключа між камінням, а Джул зіщулилася під парасолькою.

Вона витягла телефон і вбила у пошук його ім’я та відкрила зображення.

Фух. Безперечно, це був Паоло Вальярта-Беллстон. Пошук видав його фотографії на доброчинних фандрейзингах[26], де він стоїть поруч із батьками, без краватки на заході, де чоловіки, вочевидь, мусили їх одягати. Його світлини з іншими хлопцями на футбольному полі. Розміщена бабусею в блозі аж тричі фотографія з середньої школи, на якій був рот, повний брекетів, і погана зачіска.

Джул тішилася, що це Паоло, а не якийсь пройдисвіт. Їй подобалося, що він був хорошою людиною. Ще кращим було те, що він справжній, адже вона могла вірити йому.

Проте в Паоло є ще стільки сторін, яких Джул ніколи не пізнає. Стільки історій, про які він ніколи не розповість їй.

Паоло визнав пошуки ключа безнадійними. Його волосся геть змокло.

— Вікна на сигналізації, — промовив він. — Гадаю, це безнадійно.

— Що робитимемо?

— Краще ходімо в альтанку і деякий час цілуватимемося, — запропонував Паоло.

Дощ не вщухав.

Вони їхали у вогкому одязі до Лондона і зупинилися в пабі, щоб поїсти смаженої їжі.

Паоло зупинив машину коло будинку Джул. Він не поцілував її, а простяг руку, воліючи узяти її руку. «Ти мені подобаєшся, — сказав він. Я думав… я думаю, що вже все прояснив? Але гадаю, що маю це сказати».

Він подобався Джул. Їй подобалось, якою вона є поруч із ним.

Утім, поруч із ним вона не була собою. Вона не знала, що це, або навіть хто це — та, що подобається Паоло.

Можливо, це Іммі. Можливо, це Джул.

Вона не була впевнена, де саме покласти межу між ними. Джул пахла жасмином, як Імоджен, Джул розмовляла, як Імоджен, Джул любила книжки, які любила Іммі. Це було правдою. Джул була сиротою, як Іммі, людиною, яка створила себе сама, людиною з таємничим минулим. Вона відчувала: так багато Імоджен було в Джул, і так багато Джул було в Імоджен.

Але Паоло думав, що Патті й Гіл — її батьки. Він гадав, що вона вчилася в коледжі з бідною мертвою Брук Леннон. Він гадав, що вона єврейка, має статок і володіє лондонською квартирою. Ця брехня являла собою частину того, що йому подобалося. Не можна було сказати йому правду, і навіть якби вона це зробила, він зненавидів би її за брехню.

— Я не можу зустрічатися з тобою, — сказала вона йому.

— Що?

— Я не можу зустрічатися з тобою. Ось так. Узагалі.

— Чому ні?

— Я просто не можу.

— Є хтось іще? З ким ти зустрічаєшся? Я міг би взяти номер чи стати в чергу абощо.

— Ні. Так. Ні.

— Тож яка відповідь? Я можу змінити твою думку?

— Я неприступна, — Джул могла вигадати, що в неї є інший хлопець, але вона більше не хотіла йому брехати.

— Чому ні?

Вона відчинила двері автівки.

— У мене немає серця.

— Зачекай.

— Ні.

— Будь ласка, зачекай.

— Мені треба йти.

— Ти кепсько провела час? Я маю на увазі, крім дощу, не було ні Стоунгенджа, ні заміського будинку, ні овець? Окрім того факту, що сьогодні сталася катастрофа за катастрофою?

Джул хотіла залишитися в машині. Торкнутися його губ кінчиками пальців і розслабитися, перестати бути Іммі й дозволити брехням нагромадитись одна на одну.

Утім, цього не буде.

— Дай мені чортів спокій, Паоло, — огризнулася вона. Джул штовхнула двері машини й увійшла в зливу.

Минуло кілька тижнів. Джул досі вищипувала брови в тоненькі лінії. Вона накупила багато одягу — прегарних речей з величезними сумами на цінниках. Вона придбала кулінарні книжки для кухні, хоча ніколи ними не користувалася. Вона ходила на балет, до опери, до театру. Вона роздивлялась усе довкола: історичні пам’ятки, музеї й знамениті будівлі. У Портобелло-Роуд вона купила антикваріат.

Пізно ввечері у квартирі з’явився Форрест. Наразі він мусив бути в Америці.

Подивившись у вічко, Джул запанікувала. Їй закортіло відчинити вікно, видертися по ринві на дах, стрибнути на сусідній будинок і, чесно кажучи, просто не бути вдома. Вона захотіла змінити брови, зачіску, макіяж і…

Він вдруге подзвонив у двері. Джул зняла каблучки і вбралась у спортивні штани та футболку замість сукні максі, у якій була зараз. Вона встала перед дверима і нагадала собі: вона завжди знала, що Форрест може з’явитися. Це ж квартира Іммі. У неї є стратегія. Вона зможе впоратися з ним. Джул відчинила двері.

— Форресте! Який великий сюрприз.

— Джул.

— Маєш стомлений вигляд. З тобою все гаразд? Заходь.

Він тримав у руках дорожню сумку. Вона забрала її і занесла до квартири.

— Я щойно з літака, — сказав Форрест, потираючи щелепу і мружачись в окулярах.

— З Гітроу[27] ти їхав на таксі?

— Так, — він холодно глипнув на дівчину. — Чому ти тут? У квартирі Імоджен?

— Я трохи побуду тут. Вона дала мені ключі.

— Де вона? Я хочу її побачити.

— Вчора вона не повернулася. Як ти знайшов квартиру?

— Місіс Соколофф дала мені адресу, — Форрест ніяково опустив погляд на підлогу. — Переліт був тривалим. Можна мені склянку води?

Джул пішла на кухню. Вона налила води з-під крана й не додала льоду. В мисці на столику лежали цитрини, бо вони відповідали її уявленню про те, який вигляд повинна мати квартира, але всередині шаф і холодильника не було нічого з того, чим могла б запастися Імоджен. Джул їла солоне і солодке арахісове масло, пакети салямі й шоколадні батончики. Вона сподівалася, що Форрест не попросить чогось перекусити.

— Де Іммі знову? — запитав він.

— Я ж сказала, її тут немає.

— Але, Джул, — хлопець ухопив її за руку, і на мить вона злякалася його, злякалася його міцних рук, що тиснули на тканину її футболки, тоненьку і слабку, як він сам. — Де вона, якщо не тут? — дуже повільно запитав він. Вона ненавиділа відчувати його тіло поруч із своїм.

— Ніколи більше не торкайся мене своїми брудними ручиськами, — сказала вона йому. — Ніколи. Ти зрозумів?

Форрест відпустив її руку та увійшов до вітальні, де впав на диван без жодного запрошення.

— Здається, ти знаєш, де вона. Ось і все.

— Імовірно, вона поїхала до Парижа на вихідні. Звідси до нього можна дуже швидко дістатися євротунелем[28].

— Париж?

— Це моє припущення.

— Вона наказала тобі не розповідати мені, куди вона вирушила?

— Ні. Ми навіть не знали, що ти приїдеш.

Форрест відкинувся на спинку дивана.

— Мені треба побачити її. Я писав їй смс, але вона могла заблокувати мене.

— У неї британський телефон з іншим номером.

— Вона також не відповідає на мої імейли. Ось чому я подолав увесь цей шлях, щоб дістатися сюди. Я сподівався поговорити з нею.

Джул заварила чай, поки Форрест телефонував до готелів. Йому довелося зробити дванадцять дзвінків, перш ніж він знайшов готель із кімнатою, яку міг би забронювати на кілька діб.

Він був досить самовпевнений, якщо думав, що Імоджен дозволить йому залишитися.

13 Середина грудня 2016 року Сан-Франциско, Калiфорнiя

За два дні до того, як приїхати до Лондона, Джул зморено йшла по пагорбу Сан-Франциско з важкою статуеткою лева в наплічнику.

Вона обожнювала Сан-Франциско. Він був таким, як казала Іммі — горбкуватий та химерний, але просторий і витончений. Сьогодні вона відвідувала виставку кераміки в Азійському музеї мистецтв. Подивитися її порадила власниця квартири, яку винаймала Джул.

Медді Чанг, власниця, була худою п’ятдесятилітньою лесбійкою. Вона носила джинси, палила на ґанку й володіла невеличкою книгарнею. Джул сплатила готівкою за тиждень перебування у квартирі, яка була горішнім поверхом вікторіанського будинку. Медді та її дружина займали два нижні поверхи. Вона завжди розмовляла із Джул про історію мистецтва і галерейні виставки. Пані Чанг була дуже люб’язною, і Джул здавалося, що вона робить це з доброї волі.

Сьогодні, коли Джул повернулася додому, Брук Леннон сиділа на сходинках. Подруга Іммі з Вассара.

— Я рано прийшла, — сказала Брук. — Байдуже.

Кабріолет Брук був припаркований на ніч перед будинком. Їй треба було забрати його, але Джул написала смс, аби Брук залишилась і поговорила із нею.

У Брук були товсті стегна, квадратна щелепа та прилизане світле волосся, яке завжди мало однаковий вигляд. Біла шкіра і бежева помада. Чоловічий стиль. Вона виросла в Ла-Хоя[29]. Вона забагато пила, у старшій школі грала в хокей на траві. Вона мала кількох хлопців і одну дівчину, але ніколи не відала кохання. Це усе, що Джул знала про неї з Мартас-Віньярду.

Брук підвелась і ледь не заточилася.

— З тобою все гаразд? — запитала Джул.

— Не дуже.

— Ти пила?

— Так, — відповіла Брук. — Що з того?

Стемніло.

— Проїдьмося, — запропонувала Джул. — Зможемо поговорити.

— Проїдьмося?

— Було б добре. У тебе така чарівна автівка. Дай мені ключі, — машина була з тих, які купують літні чоловіки, воліючи переконати себе, що й досі сексуальні. Два сидіння мали колір верблюжої шерсті, а кузов був вигнутий і яскраво-зелений. Джул не здивувалася б, якби машина належала батькові Брук. — Я не можу дозволити тобі керувати, якщо ти пила.

— Ти що, з поліції?

— Навряд.

— Шпигунка?

— Брук.

— Серйозно, шпигунка?

— Я не можу відповісти.

— Ха. Шпигунка саме так і сказала б.

Не мало значення, що Джул сказала або чого більше не скаже Брук.

— Ходімо прогуляємося, — знову запропонувала Джул. — Я знаю одне місце в національному парку. Ми можемо проїхати через міст «Золоті Ворота», там шалено мальовничий краєвид.

Брук побрязкала ключами в кишені.

— Уже трохи запізно.

— Послухай, — сказала Джул. — У нас сталося непорозуміння щодо Іммі, і я рада, що ти прийшла. Поїдьмо кудись на нейтральне місце й поговоримо. Моя квартира — не найкращий варіант.

— Я не знаю, чи хочу говорити з тобою.

— Ти рано прийшла, — сказала Джул. — Хочеш поговорити зі мною.

— Гаразд, ми поговоримо, помиримося, та й по всьому, — погодилася Брук. — Іммі буде рада, — вона передала ключі.

Люди дурні, коли п’яні.

За два дні до Різдва було занадто холодно для кабріолета, але верх машини Брук усе одно був відкинутий. Вона наполягла. Джул одяглась у джинси, чоботи й теплий вовняний светр. У багажнику лежав її наплічник із гаманцем, другим светром і чистою футболкою, пляшкою води з широким горлом, пачкою дитячих серветок, чорним пакетом для сміття і статуеткою лева.

Брук дістала зі своєї сумки напівпорожню пляшку горілки, але не приклалася до неї. Вона майже одразу заснула.

Джул їхала містом. Коли вони дісталися мосту «Золоті Ворота», дівчина була на нервах. Тиха подорож дратувала її. Вона злегка підштовхнула Брук ліктем, і та прокинулася.

— Міст, — сказала Джул, — подивися, — він бовванів над ними, помаранчевий і величний.

— Людям подобається вбивати себе на цьому мосту, — пробурмотіла Брук, ледве ворушачи язиком.

— Що?

— Це другий за популярністю міст для самогубств у світі, — сказала Брук. — Я десь таке читала.

— А який на першому місці?

— Міст на річці Янцзи. Не згадаю назву. Я читаю про такі речі, — відказала Брук. — Людям здається, що зістрибнути з моста — це поетично. Ось чому вони це роблять. Тимчасом як, скажімо, накласти на себе руки, спливши кров’ю у ванній — це просто брудно. Що треба вдягнути, аби спливти кров’ю у ванній?

— Нічого не треба вдягати.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю, — Джул шкодувала, що привернула увагу Брук до цієї теми.

— Не хочу, щоб люди бачили мене голою, коли я помру! — заволала Брук у повітря під «Золотими Воротами». — Але я також не хочу вдягатися, щоб лягти у ванну! Це дуже незручно!

Джул ігнорувала її.

— У будь-якому разі зараз тут будують огорожу, тому люди не зможуть стрибати, — вела далі Брук. — Тут, на Золотих Воротах.

Вони мовчки виїхали з моста і повернули до парку.

Зрештою Брук додала:

— Мені не варто було цього казати. Я не хочу підкидати тобі ідею.

— У мене немає такої думки.

— Не вбивай себе, — попросила Брук.

— Я й не вбиваю себе.

— Я зараз твоя подруга, так? Ти ненормальна.

Джул не відповіла.

— Я виросла поруч із нормальними, цілеспрямованими людьми, — провадила Брук. — Ми в моїй родині завжди поводилися нормально цілісінькими днями. Аж так нормально, що мені хотілося видрати собі очі. Тож я типу експерт. А ти? Ти ненормальна. Я кажу лише: тобі слід подумати про те, щоб дістати допомогу.

— Ти гадаєш, що у нормальних людей є чортова купа грошей.

— Ні, я так не думаю. Вівіан Абромовіц учиться на повній стипендії у Вассарі, а вона нормальна, ця відьма.

— Гадаєш, це нормально — постійно отримувати те, що бажаєш, — вела далі Джул. — Щоб усе було легко і просто. Але це не так. Більшість людей не одержують того, чого хочуть, знаєш, ніколи. Перед ними зачинені двері. Їм треба весь час боротися. Вони не живуть у твоїй чарівній країні двомісних автівок, ідеальних зубів, подорожей до Італії й одягу з хутра.

— Ось, — сказала Брук, — ти і підтвердила мою думку.

— Яким чином?

— Навіть говорити такі речі — ненормально. Ти повернулася в життя Іммі після багатьох років відсутності, за кілька днів ти переїхала до її будинку. Ти позичаєш в неї речі, плаваєш у її басейні й дозволяєш їй сплачувати твої зачіски. Ти вступила до довбаного Стенфорду і — о, ні — втратила стипендію, але не вдавай, ніби ти одна з чортових дев’яносто дев’яти відсотків. Ніхто не зачиняє перед тобою двері, Джул. До того ж ніхто не носить хутро, позаяк — агов! — це навіть неетично. Маю на увазі, можливо, чиясь бабуся вдягла б, але не звичайна людина. І я ніколи не дорікала тобі твоїми зубами. Господи! Тобі слід навчитися розслаблятись і бути людиною, якщо хочеш мати справжніх друзів, а не тільки тих, хто терпить тебе.

Решту подорожі вони їхали мовчки.

Вони припаркувались, і Джул дістала наплічник. Вона витягла з кишені джинсів рукавички та вдягла їх.

— Залишмо наші мобільні в багажнику, — запропонувала вона.

Брук протягом хвилини дивилася на неї, а потім, ковтаючи слова, сказала:

— Так, чудово, наблизимося до природи.

Вони замкнули телефони, і Джул поклала ключі від автівки до кишені. Вони підвели погляди, вивчаючи знак на стоянці. Пішохідні стежки були позначені кількома кольорами.

— Ходімо до оглядового майданчика, — мовила Джул, вказуючи на стежку, розмічену синім кольором. — Я була тут раніше.

— Байдуже, — відповіла Брук.

Це була прогулянка завдовжки в чотири милі[30] в обидва кінці. Парк був майже порожній через холод і різдвяну пору, лише кілька сімей поверталися назад, оскільки день уже добігав кінця. Втомлені діти скиглили, або їх несли на руках. Коли Брук із Джул почали сходити вгору, стежка була порожньою.

Джул відчула, як її пульс прискорюється. Вона йшла першою.

— Тобі небайдужа Імоджен, — сказала Брук, порушуючи тишу. — Не думай, що це робить тебе особливою. Імоджен небайдужа усім.

— Вона моя найкраща подруга. Це не те саме, що бути небайдужою, — відповіла Джул.

— Вона нічия найкраща подруга. Вона — та, що розбиває серця.

— Не злись на неї. Тебе просто бісить, що вона тобі не написала.

— Вона мені написала. Справа не в цьому, — заговорила Брук. — Слухай. Коли ми познайомилися на першому курсі, Іммі постійно була у моїй кімнаті в гуртожитку: вранці, коли приносила мені лате перед заняттями; коли тягла мене на перегляд фільмів, які показував факультет кінематографії; коли хотіла позичити сережки; коли приносила мені крекери «Goldfish», бо знала, що я їх обожнюю.

Джул нічого не сказала.

Іммі витягувала її в кіно. Іммі купляла їй шоколад. Іммі приносила їй каву в ліжко, коли вони мешкали разом.

Брук вела далі:

— Вона приходила щовівторка та щочетверга, тому що у нас зранку були заняття з італійської. І спочатку я навіть не прокидалася. Їй доводилося чекати, поки я вдягнуся. Моя сусідка по кімнаті бісилася через те, що Іммі приходила рано, тому я почала налаштовувати будильник на телефоні. Я прокидалась і ставала біля дверей, перш ніж прийде Імоджен.

І ось одного разу вона не прийшла. Думаю, це було на початку листопада. І знаєш що? Після цього вона більше не приходила. Вона ніколи більше не приносила мені лате і не тягла в кіно. Вона переключилася на Вівіан Абромовіц. І знаєш що? Я могла б поводитись як маленька, Джул. Я могла б розсердитися й поводитися типу: о, яка я нещасна, у тебе не може бути двох найліпших подруг, пхинь-пхинь. Але я цього не зробила. Я була чемною з ними обома. Ми були друзями. І це було прекрасно.

— Добре.

Джул ненавиділа цю історію. Також вона ненавиділа себе за те, що раніше не зрозуміла: причиною, з якої Вівіан і Брук не любили одна одну, була, власне, Імоджен.

Брук розповідала:

— Я кажу про те, що Імоджен також розбила маленьке серце Вівіан. Пізніше. І серце Ісаака Таппермана. Вона захоплювалась іншими хлопцями в той час, коли зустрічалася з Ісааком. Звісно, що він ревнував і сумнівався. Потім Іммі дивувалася, чому він її покинув, але на що ж вона розраховувала, підчепивши тих хлопців? Їй подобалося бачити, як люди втрачають холоднокровність і зациклюються на ній. І знаєш що? Це саме те, що робила і ти, і багато інших людей у коледжі. Це подобалось Імоджен, бо вона почувалася приголомшливою й сексуальною, але в такому разі ви не можете більше товаришувати. Щоб залагодити ситуацію, ти показуєш, що ти великодушна. Імоджен розуміє, що ти так само сильна, як і вона, а може, навіть сильніша. Тоді вона починає тебе поважати й ви товаришуєте.

Джул мовчала. Це була нова версія історії про Ісаака Таппермана — хлопця з Бронкса, про вірші Коутса і Моррісон на велосипеді Іммі та про можливу вагітність. Хіба Іммі не дивилася на нього широко розплющеними очима? Вона була закохана, а потім розчарована, але лише після того, як він її покинув. Те, що вона зраджувала його, здавалося неможливим.

Аж раптом усе стало зрозумілим. Тепер Джул було очевидно те, що Імоджен — яка відчувала себе дрібною та другорядною поруч із розумом і мужністю Таппермана — почувалася б сильнішою й могутнішою за нього, зраджуючи його.

Вони йшли далі через ліс. Сонце почало сідати.

На стежці нікого не було.

— Ти хочеш скидатися на Іммі, ну то й нехай. Гаразд, — сказала Брук. Вони дійшли до переходу над ущелиною, що вів до дерев’яних сходів, які сягали оглядової вежі, звідки було видно глибоку долину і навколишні пагорби. — Але ти не Імоджен, розумієш?

— Я знаю, що я не Імоджен.

— Не впевнена, що ти це розумієш, — заперечила Брук.

— Це не твоя справа.

— Можливо, я зробила це своєю справою. Може, я думаю, що ти нестабільна і найкращим для тебе буде відвалити від Іммі й звернутися по допомогу зі своїми психічними проблемами.

— Скажи мені ось що. Чому ми тут? — запитала Джул. Вона стояла на сходинках над Брук.

Під ними була ущелина.

Сонце майже сіло.

— Я питаю, чому ми тут? — повторила Джул. Вона промовила це легко, скидаючи наплічник і відкриваючи його, ніби хотіла дістати пляшку з водою.

— Ми збираємося поговорити, як ти пропонувала. Хочу, щоб ти в біса припинила пудрити мозок Іммі, жити за її рахунок, змушувати її нехтувати своїми друзями і покинула геть усе, що ти виробляєш.

— Я запитала тебе, чому ми тут, — повторила Джул, схилившись над наплічником.

Брук стенула плечима.

— Саме тут? У цьому парку? Ти привезла нас сюди.

— Точно.

Джул підняла сумку, всередині якої лежала статуетка лева з Азійського музею мистецтв. Джул, розмахнувшись щосили, важко опустила її на чоло Брук із жахливим хрускотом.

Статуетка не зламалася.

Голова Брук захилилася назад, і та впала на дерев’яні сходинки.

Джул наблизилась і знову вдарила її. На цей раз ізбоку. З голови Брук заюшила кров і, розбризкуючись, потрапила в обличчя Джул.

Брук упала біля дерев’яних перил, руками вона стискала поручні.

Джул опустила статуетку і нахилилася до Брук. Вона схопила її за коліна. Брук хвицнулася й вдарила Джул у плече, дряпаючись руками, аби знову вхопитися за перила. Вона сильно вдарила ногою, і плече Джул вивернулося, звихнувшись із різким болем.

Дідько.

Перед очима Джул на мить замерехтіли білі плями. Вона втратила хватку, її скалічена ліва рука висіла уздовж тіла. Джул міцно вхопила Брук, просунувши правицю під її передпліччя, змушуючи дівчину відпустити перила. Потім вона низько нахилилася, схопила ноги Брук, які борсалися на землі, обперла тіло суперниці у своє здорове плече, перехилила Брук і скинула її додолу.

Навкруги було тихо.

Шовковисте світле волосся Брук стрімко летіло вниз.

Коли її тіло загатилось об вершини дерев, почувся приглушений удар, а потім іще один, коли вона приземлилася на дно скелястої ущелини.

Джул перехилилася через перила. Під верховіттям тіла не було помітно.

Вона озирнулась. На стежці досі не було ні душі.

Її плече було вивихнуте. Боліло настільки, що вона не могла ясно мислити.

Джул не очікувала, що травмується. Якщо вона не зможе поворушити вивихнутою рукою, то зазнає невдачі, адже Брук мертва, її кров усюди, а їй самій треба перевдягтися. Негайно.

Дівчина доклала неабияких зусиль, аби вгамувати подих і зосередитися.

Тримаючи лівий зап’ясток правою рукою, вона підняла лівицю, заводячи її догори різким рухом. Раз, удруге, Господи, це боляче, але з третьої спроби ліве плече таки відкинулося назад.

Біль зник.

Колись Джул бачила, як хлопець чинив так у тренажерній залі на занятті з бойових мистецтв. Вона розпитала його про цей спосіб.

Отже, що далі? Дівчина подивилася на свій светр. Він був забризканий кров’ю, тож вона зняла його. Сорочка під ним теж була вологою. Джул також її зняла і чистим краєм витерла руки й обличчя. Вона зняла рукавички. Дістала з наплічника дитячі серветки і, тремтячи на зимовому повітрі, витерла груди, руки, шию та долоні. Вона сунула скривавлений одяг і серветки в чорний пакет для сміття, міцно зав’язала і сховала все до наплічника.

Вона вдягла чисту сорочку і чистий светр.

Сумка, у якій лежала статуетка, була заляпана кров’ю.

Джул вивернула сумку навпаки, щоб кров опинилася всередині. Вона поклала статуетку до наплічника, відтак запхнула брудну сумку в пляшку з широким горлом.

За допомогою серветок вона витерла плями крові зі сходинок, а потім також запхала їх до пляшки.

Джул роззирнулася.

На стежці нікого не було.

Джул обережно торкнулася плеча. З ним усе було гаразд. Вона витерла серветками обличчя, вуха і волосся ще чотири рази, шкодуючи, що не взяла із собою люстерко. Вона подивилася в ущелину через край мосту.

Брук не було видно.

Джул попрямувала назад стежкою. Вона відчувала, ніби може довіку ходити, ніколи не втомлюючись. По дорозі вона нікого не зустріла, лише біля входу її проминули чотири спортивні хлопці, одягнені в ковпаки Санта-Клауса, які, тримаючи ліхтарики, попрямували стежкою, позначеною жовтим кольором.

Біля машини Джул зробила паузу.

Автівка мусить залишитися тут. Це не матиме жодного сенсу: якщо вона відвезе її кудись, а люди знайдуть тіло Брук тут, в ущелині.

Обережно дівчина залізла всередину. Діставши серветки, вона почала витирати запасне гальмо, але потім зупинилася.

Ні, ні. Це хибний план. Чому вона раніше не подумала про це? Буде зле, якщо в машині не знайдуть жодних відбитків. Відбитки Брук мусять тут бути. Здаватиметься дивним, що гальмо чисте.

Думай. Міркуй. На підлозі під пасажирським сидінням лежала пляшка горілки. Джул підняла її серветкою і викрутила ковпачок.

Потім вона вилила частину горілки на гальмо, ніби та випадково пролилася. Можливо, брак відбитків здаватиметься природним. Вона не мала жодної гадки, чи зауважують слідчі на місці злочину такі речі. Насправді Джул не знала, на що вони звертають увагу.

Дідько.

Вона вийшла з машини. Змусила себе мислити логічно. Її власних відбитків немає в жодних файлах, вона не була на криміналістичному обліку. Поліція зможе сказати, що хтось кермував автівкою, якщо перевірятимуть, але вони не дізнаються, що це Джул.

Не було жодних доказів того, що хтось на ім’я Джул Вест Вільямс коли-небудь жив у Сан-Франциско або відвідував це місто.

Вона відчинила багажник і дістала їхні з Брук мобільники. Потім, усе ще тремтячи, замкнула машину і пішла.

Ніч була холодна. Джул швидко йшла, прагнучи зігрітися. За милю від парку вона відчувала себе спокійніше. Вона пожбурила пляшку в сміттєбак поруч із дорогою. Потім запхнула чорний поліетиленовий пакет зі скривавленим одягом углиб смітника.

Відтак рушила далі.

«Золоті Ворота» палали на тлі нічного неба. Поруч із ними Джул була крихітною, але почувалася так, наче на неї зверху спрямовано прожектор. Вона жбурнула ключі від машини Брук геть із мосту у воду.

У світлі вуличних ліхтарів вона мала розкішний вигляд. Після битви вона зашарілася.

Під одягом утворюються синці, але ж зачіска справляє неперевершене враження. І дивіться, як їй пасує одяг. Так, це правда, що вона злочинно жорстока. Навіть по-звірячому. Але то її робота, і вона напрочуд кваліфікована, тому це сексуально.

На небі сяяв півмісяць, дув сильний вітер. Джул глибоко вдихала свіже повітря і видихала гламур, біль і красу з життя героя бойовика.

Повернувшись до квартири, вона витягла статуетку лева з наплічника і залила її відбілювачем. Потім змила водою, витерла й поставила на каміні.

Імоджен сподобалася б ця статуетка. Вона любила котів.

Джул купила на ім’я Імоджен квиток на літак до Лондона, який відлітав з Портленда, штат Орегон. Потім вона спіймала таксі до автовокзалу.

Приїхавши, вона зрозуміла, що тільки-но проґавила вечірній автобус, який від’їжджав о дев’ятій годині. Наступний буде лиш о сьомій ранку.

Коли Джул улаштувалася в залі очікування, адреналін, який зашкалював останні кілька годин, зник. Вона купила три пачки цукерок «M&M’s» із торгового автомата і всілася на свої сумки. Раптом вона відчула себе виснаженою й наляканою.

У залі було лише кілька людей, усі вони користувалися автовокзалом як нічним притулком. Джул смоктала цукерки, воліючи розтягнути задоволення.

Вона спробувала почитати, але їй не поталанило зосередитися. За двадцять п’ять хвилин п’яничка, який спав на лавці, голосно заспівав:

Нехай вас боронить Господь

Й негоду відведе.

І знайте, що Спаситель

Родився в світлий день,

Щоб рятувати всіх,

Хто шляхом Сатани іде[31].

Джул знала, що вона йшла тим клятим шляхом. Вона вбила дурну дівчину-базіку, жорстоко продумавши все заздалегідь. Ніколи не з’явиться спаситель, аби врятувати її від того, що змусило її вчинити так, хай чим це є. У неї ніколи не було спасителя.

От і все. Вороття немає. 23 грудня вона самотньо сиділа на автовокзалі, де холод пробирав до кісток, слухала п’яницю і виколупувала залишки крові з-під нігтів кутиком з автобусного квитка. Інші люди, хороші люди, випікали імбирні пряники, смоктали м’ятні льодяники і в’язали бантики на різдвяних подарунках. Вони сперечалися, прикрашали і прибирали після вечері, підхмелені глінтвейном, дивилися життєствердні старі фільми.

А Джул була тут. Вона заслужила на холод, самоту, п’яниць і сміття, на тисячі гірших покарань і тортур.

Стрілки годинника рухалися по циферблату. Пробила північ — офіційно настав переддень Різдва. У торговому автоматі Джул купила гарячий шоколад.

Вона випила напій і, здається, зігрілася. З відчаю вона почала підбадьорювати себе. Зрештою, вона була хороброю, розумною й сильною. Вона виконала справу з правдоподібною точністю. Навіть зі стилем. Вона скоїла вбивство за допомогою бісової статуетки-кицьки в прегарному національному парку над великою і мальовничою ущелиною. Жодного свідка. Жодних залишених слідів крові.

Убивство Брук було самозахистом.

Люди мусять захищати себе. Це людська природа, і Джул упродовж років тренувалася, щоб бути в цій науці напрочуд умілою. Сьогоднішні події явили собою доказ того, що вона ще здібніша, ніж сподівалася. Насправді вона феноменальна — бойовий мутант, суперістота. Чортів Росомаха не зупинявся, щоб тужити за людьми, які пройшли крізь його кігті. Він постійно вбивав людей з метою самооборони або задля гідної справи. Те саме з Борном, Бондом й іншими. Герої не бажали імбирних пряників, подарунків і м’ятних льодяників. Джул також не бажатиме. У будь-якому разі вона їх ніколи й не мала. Дарма через це засмучуватися.

«Нехай вас боронить Господь

Й негоду відведе…»

П’яниця знову завів пісню.

— Заткни пельку, доки я не підійшла і сама її тобі не стулила! — крикнула до нього Джул.

Спів урвався.

Вона випила залишки шоколаду. Вона не думатиме про шлях Сатани. Вона не відчуватиме провини. Вона прямуватиме далі шляхом могутності, яким іде герой бойовика.

Джул Вест Вільямс провела 24 грудня в дев’ятнадцятигодинній поїздці на автобусі й на різдвяний ранок заснула в готелі аеропорту в Портленді, штат Орегон. Об одинадцятій годині вона вирушила до аеропорту, здала сумки в багаж на нічний виліт до Лондона, бізнес-клас. У фуд-корті[32] дівчина з’їла гамбургер. Потім купила кілька книжок і набризкалася незнайомими духами в дьюті-фрі.

12 Середина грудня 2016 року Сан-Франциско

За день до прогулянки Брук зателефонувала Джул.

— Де ти? — гаркнула Брук, навіть не привітавшись. — Ти не бачила Іммі?

— Ні, — Джул щойно закінчила тренування. Вона сіла на лавку біля фітнес-центру Гейт-Ешбері.

— Я надіслала їй купу повідомлень, але вона не відповідає, — сказала Брук. — Її немає у Snapchat[33] й Insta[34]. Я вже на межі, тому вирішила, що зателефоную тобі та розвідаю, що ти знаєш.

— Іммі нікому не відповідає, — сказала Джул.

— Де ти є?

Джул не бачила причин брехати.

— У Сан-Франциско.

— Ти в місті?

— Чекай, і ти в місті? — район Ла-Хоя, де мусила перебувати Брук, розташовувався у восьми годинах їзди звідси.

— Маю шкільних друзів, які вчаться в коледжі в Сан-Франциско, тому я забронювала номер у готелі й приїхала. Та, виявилося, що всі вони працюють або складають іспити аж до сьогодні. Уранці я мусила зустрітися із Чіпом Лаптоном, але він, зараза, відшив мене. Він навіть не відповідав на мої смс, поки я його чекала в передпокої з мертвими зміями.

— Мертвими зміями?

— Фу, — застогнала Брук. — Я в Академії наук. Чортів Лаптон сказав, що хоче піти на виставку герпетології. Я хочу залізти йому в штани, бо інакше я б ніколи не погодилася на таке. Іммі разом із тобою в Сан-Франциско?

— Ні.

— А коли в біса Ханука? Вона збирається додому на свято?

— Ханука зараз. Іммі не поїхала додому. Можливо, вона вирушила до Мумбаї. Я не впевнена.

— Добре. Тоді підходь, якщо ти в місті.

— До змій?

— Ага. Боже, мені нудно. Ти далеко?

— У мене…

— Не кажи, що в тебе є справи. Ми й далі писатимемо Іммі та змусимо її повернутися до нас. Вона має телефонний зв’язок у Мумбаї? Якщо ні, можемо надіслати імейли. Приїжджай і знайди мене на виставці, — сказала Брук. — Тобі треба записатись. Я надішлю тобі номер.

Джул хотіла побачити геть усе на світі. Вона ще не була в Академії наук. До того ж вона прагнула з’ясувати, що було відомо Брук про життя Імоджен після Віньярда. Отже, вона застрибнула в таксі.

Академія являла собою музей природничої історії, повний кісток динозаврів й опудал.

— Мені призначено зустріч о другій, — сказала Джул чоловікові за стійкою біля виставки герпетології.

— Посвідчення, будь ласка.

Джул надала йому посвідчення з коледжу, і він пропустив її.

— У нас понад триста тисяч екземплярів зі ста шістдесяти шести країн, — сповістив охоронець. — Гарного дня.

Колекція розміщувалась у кількох кімнатах. Атмосфера була наполовину як у бібліотеці, а почасти — як у сховищі. На полицях стояли скляні пляшки із законсервованими тваринами: зміями, ящірками, жабами й багатьма істотами, яких Джул не могла визначити. Всі вони були ретельно промарковані.

Джул знала, що Брук чекає на неї, але не надіслала смс про те, що вже приїхала. Натомість вона неквапно походжала проходами, щоб її кроків не було чути.

Вона фіксувала більшість назв тварин, яких роздивлялася. Xenopus leivis, шпоркова жаба гладенька. Crotalus cerastes, гримучник рогатий. Crotalus ruber, гримучник червоний. Вона запам’ятовувала імена гадюк, саламандр, рідкісних жаб, крихітних змій, які водилися лише на далеких островах.

Гадюки, скручені кільцями, застигли в брудному розчині. Джул торкалася рукою їхніх отруйних пащ, відчуваючи, як страх пронизує її.

Вона повернула за ріг і побачила Брук, котра сиділа на підлозі в проході, дивлячись на здорову жовту жабу на нижній полиці.

— Ти їхала цілу вічність, — мовила Брук.

— Я запала на змій, — відповіла Джул. — Вони такі могутні.

— Вони не могутні. Вони мертві, — сказала Брук. — Вони типу згорнулися кільцем у пляшці, і ніхто їх не любить. Боже, хіба це не гнітить, коли після твоєї смерті родичі типу консервують тебе у формальдегіді й тримають у величезній банці?

— Усередині них є отрута, — вела далі Джул, досі говорячи про гадюк. — Деякі з них можуть убити тварину, в тридцять разів більшу розміром за них. Хіба тобі не здається, що це дивовижне відчуття — мати таку зброю всередині себе?

— Вони до біса потворні, — відказала Брук. — Це того не варте. Байдуже. Я втомилася від повзучих гадів. Ходімо по еспресо.

У буфеті подавали крихітні кухлики з дуже гіркою кавою й італійським джелато[35]. Брук порадила Джул замовити ванільне, і вони вилили еспресо поверх своїх порцій із морозивом.

— Воно якось називається, — сказала Брук, — але я не звернула на це увагу, коли ми були в Італії. Ми замовляли його в маленькому ресторанчику на якійсь площі. Моя мати постійно намагалася розповісти мені історію площі, а батько був типу: «Нумо практикувати твою італійську!» Але ми з сестрою нудилися. Протягом усієї поїздки ми закочували очі, але тоді — і це траплялося майже щоразу — приносили їжу, і ми одразу такі — ням-ням-ням. Ти була в Італії? У них паста на такому рівні, ти навіть не заціниш, повір мені. Вона, мабуть, незаконна.

Брук підняла чашу й випила залишки еспресо.

— Я їду до тебе на вечерю, — оголосила вона.

Вони досі так і не заговорили про Імоджен, отож Джул погодилася.

Вони купили сосиски, пасту й томатний соус. У Брук була пляшка вина в багажнику. Приїхавши до квартири, Джул перегорнула стос із поштою догори дриґом і сунула до ящика. Поки Брук роззиралася навкруги, Джул заховала свій гаманець.

— Круте місце, — Брук провела пальцями по подушках у формі їжаків і скляночках із мармуровими камінцями та штучними діамантами. Вона роздивлялася скатертину, оздоблену візерунками, червоні кухонні шафки, декоративні статуетки й книжки, що належали колишньому мешканцеві квартири. Потім вона відчинила шафу й наповнила каструлю водою для пасти.

— Тобі потрібна різдвяна ялинка, — сказала вона. — Чекай, ти єврейка? Ні, ти не єврейка.

— Я взагалі ніщо.

— Усі є кимось.

— Ні.

— Не будь дивною, Джул. От я, наприклад, пенсільванська німкеня з маминого боку й ірландська католичка та кубинка з боку тата. Це означає не те, що я християнка, а те, що я мушу їхати додому напередодні Різдва й прикидатися, нібито мене цікавить всенічна[36].

— Я не святкую, — Джул хотілося, щоб Брук не тиснула. У неї не було відповіді. Вона не мала жодного міфу, який перегукувався б із первісною героїчною історією.

— Що ж, це до чортів сумно, — промовила Брук, відкорковуючи пляшку вина. — Розказуй мені, де Іммі.

— Ми з нею приїхали сюди, — відповіла Джул. — Але лише на тиждень. Потім вона сказала мені, що їде до Парижа, попрощалася, а пізніше написала, що Париж таке саме звичайнісіньке місто, як і Нью-Йорк, а натомість вона збиралася до Мумбаї. Або до Каїра.

— Знаю, що вона не поїхала додому, бо її мама знову надіслала мені імейл, — сказала Брук. — О, і я знаю, що вона покинула Форреста. Вона написала, що він вив, наче смугаста сумна кішка, а їй полегшало, щойно вона позбулася його. Проте всієї картини вона мені не змалювала. Вона розмовляла з тобою про прибиральника?

Це була саме та розмова, яка так потрібна була Джул, але вона розуміла, що просуватися слід поступово й обережно.

— Трохи. А що вона сказала тобі?

— Вона зателефонувала мені наступного дня після того, як я поїхала з Віньярда, і сповістила, що то була повністю її провина й вона тікає до Пуерто-Рико з тобою, бо хоче відірватися та відпочити, — відповіла Брук.

— Ми не були в Пуерто-Рико, — сказала Джул. — Ми приїхали сюди.

— Мене просто бісить, яка вона потайлива, — вела далі Брук. — Я люблю її, але вона завжди хоче бути типу неконтрольованою і загадковою. Це так дратує.

Тоді Джул відчула необхідність захистити Імоджен.

— Вона намагається бути вірною собі, а не увесь час догоджати іншим, — мовила вона.

— Ну, насправді, я була б не проти, якби вона спробувала трохи завзятіше догоджати людям, — відказала Брук. — Узагалі-то вона могла б і до біса завзятіше.

Брук підійшла до телевізора, ніби це було її останнє слово з теми Імоджен Соколофф. Вона трохи поперемикала канали, доки не знайшла старий фільм із Бетті Девіс[37], який щойно почався.

— Перегляньмо, — запропонувала вона, налила собі другий келих вина і подала пасту.

Вони дивилися фільм. Він був чорно-білим. Усі були вдягнені у чудовий одяг і жахливо поводились одне з одним. За годину пролунав стук у двері.

Це була Медді, власниця квартири.

— Мені треба увімкнути воду в раковині, а потім вимкнути, — повідомила вона. — Унизу водопровідник. Він хоче, щоб я йому допомогла зрозуміти, що саме барахлить.

— Можете зайти пізніше? — запитала Джул.

— Він зараз у мене вдома, — відповіла Медді. — Я на хвилинку. Ти ледве помітиш, що я тут.

Джул глипнула на Брук. Та поклала ноги на кавовий столик.

— Заходьте.

— Дякую, ти найкраща, — Джул попрямувала за Медді до ванної кімнати, де власниця оселі морочилася з кранами.

— Цього має бути досить, — оголосила Медді, прямуючи назад. — А тепер я піду й перевірю, чи не забилася моя раковина. Сподіваюсь, я не повернуся.

— Дякую, — сказала Джул.

— Ні, це тобі дякую, Імоджен. Вибач, що зіпсувала твій вечір.

Чорт.

Дідько!

За Медді зачинилися двері.

Брук вимкнула телевізор. У руці вона тримала свій мобільник.

— Що вона сказала?

— Тобі вже час повертатися додому, — відповіла Джул. — Ти забагато випила. Я викличу тобі таксі.

Джул і далі теревенила без упину, поки Брук не сіла до машини, але щойно таксі від’їхало, в її кишені загудів телефон Іммі.

Брук Леннон: Іммі! Де ти?

БЛ: Джул каже, що в Мумбаї. Або Каїрі.

БЛ: Це правда?

БЛ: Крім того, Вівіан тепер для мене справжня відьма, і я не можу повірити про неї та Ісаака. Маю на увазі, я можу в це повірити, але хай їм чорт.

БЛ: Чіп Лаптон мацав мої цицьки, а сьогодні відшив мене. Але БАЙДУЖЕ. Хотілося б, щоб ти зараз була поруч, хоча тут так паскудно, що ти зненавиділа б це місце.

БЛ: Крім того, Джул сказала власниці, що її звуть Імоджен????!!!!

Джул нарешті відгукнулася.

ІС: Гей. Я тут.

БЛ: Привіт!!!!!

ІС: Чіп мацав тебе за цицьки?

БЛ: Треба було згадати про цицьки, щоб ти відповіла мені, хе-хе.

БЛ: Ну, цицьки дуже важливі.

Джул зачекала хвилину, а потім відповіла:

ІС: Не парся щодо Джул. Вона моя найдавніша подруга.

ІС: Я купила їй квартиру, поки вона не влаштується сама. Вона підписала договір оренди, тому власниця вважає, що вона — це я. Вона без копійки.

БЛ: Не впевнена. Вона якось зводить кінці з кінцями. Серйозно, Джул дозволяє цій пані НАЗИВАТИ ЇЇ «ІМОДЖЕН».

ІС: Усе нормально.

БЛ: Ну не знаю. Можеш зіпсувати свій кредитний рейтинг, а я знаю, що ти дбаєш про це лайно. Плюс, це моторошно. Агов? Крадіжка особистих даних? Вона насправді існує, це не вигадка.

БЛ: Отже, де ти? Мумбаї?

Джул не відповіла. Нічого з того, що вона могла б сказати, не мало значення, якщо Брук вирішила завдати прикрощів.

11 Останнiй тиждень вересня 2016 року Сан-Франциско

За дев’ять тижнів до того, як Брук прийшла на вечерю, Джул вилетіла з Пуерто-Рико до Сан-Франциско й заселилась у готель «Sir Francis Drake» в Ноб Гілл[38]. Інтер’єр був у червоному оксамиті з люстрами та оформлений у стилі рококо, а стелі були різьблені. Джул скористалася кредитною карткою Імоджен та її посвідченням особи з фотокарткою. Адміністратор нічого не питав і звертався до неї «міс Соколофф».

Люкс Джул розташовувався на горішньому поверсі. У кімнаті були шкіряні крісла і комод із золотим обідком. Опинившись у номері, вона одразу відчула себе краще.

Вона прийняла душ і довго змивала зі своєї шкіри піт після мандрівки і спогади про Пуерто-Рико. Вона ретельно вимилася мочалкою і двічі наносила шампунь. Вона вдягла піжаму, якої ніколи раніше не вбирала, й заснула. Спала, доки остаточно не зник біль, що діставався її шиї.

Джул провела в цьому готелі тиждень. Їй здавалося, що вона в шкаралупі. Блискуча, міцна оболонка готелю захищала її тоді, коли Джул цього потребувала.

Наприкінці тижня вона побачила оголошення, надіслала кілька мейлів і пішла на огляд квартири в Сан-Франциско. Медді Чанг показала їй приміщення. Помешкання було умебльоване, але не звичайними меблями, на які ви сподівалися б від орендованої квартири. Воно було наповнене незвичайними скульптурами різного ґатунку, гарненькими колекціями в скляних баночках: ґудзики, мармурові камінці й штучні діаманти, виставлені на полицях, аби ловити світло. На кухні були червоні шафки й дерев’яна підлога, скляний посуд і важкі чавунні каструлі.

Передаючи ключі, Медді пояснила, що цю квартиру понад десять років орендував самотній джентльмен, який помер і не мав жодних родичів.

— Нікого було сповістити, що він помер. Нікому було прийти і забрати його речі, — сказала вона. — А у нього був такий вибагливий смак, і він гарно про усе дбав. Отож я подумала: здам квартиру як житло для відпочинку або відпустки. Тоді люди зможуть це оцінити, — вона торкнулася баночки з камінцями. — Жодна благодійна крамниця не хоче їх брати.

— Чому в нього нікого не було? — запитала Джул.

— Не знаю. Він був приблизно мого віку, коли помер. Рак горла. Не було жодних найближчих родичів, яких я могла б знайти. І грошей не було. Можливо, він змінив ім’я або посварився з близькими. Таке трапляється, — Медді знизала плечима. Вони вже підійшли до дверей.

— Чи приїдуть вантажники? — запитала хазяйка. — Я чому питаю: просто хочу бути вдома, коли двері до будівлі будуть відчинені увесь день, бо це не мусить спричинити проблем.

Джул похитала головою.

— У мене всього-на-всього одна валіза.

Медді приязно глянула на неї, а потім усміхнулася.

— Почувайся як удома, Імоджен. Сподіваюся, ти будеш тут щасливою.

Привіт, мамо і тату.

Трохи більше ніж тиждень тому я поїхала з Мартас-Віньярда і тепер подорожую. НЕ знаю, куди мене занесе! Можливо, до Мумбаї, Парижа або Каїра.

Життя на острові було спокійним та ізольованим від решти світу. Все рухалося в повільному темпі. Мені дуже шкода, що я не підтримувала зв’язок із вами. Мені просто треба з’ясувати, ким я є без школи, родини або чогось іншого, що визначає мене. Чи має це сенс?

На острові у мене був хлопець. Його звали Форрест. Але тепер ми розійшлись, і я хочу побачити більше світу.

Будь ласка, не турбуйтеся про мене. Я буду обережною під час мандрів і подбаю про себе.

Ви завжди були чудовими батьками. Я щодня думаю про вас.

З любов’ю,

Імоджен

Джул надіслала цей імейл із пошти Імоджен, щойно налаштувала у квартирі Wi-Fi.

Вона також написала Форресту, вживши улюблені слівця Іммі, її сленг, підпис, її «типу» і «можливо».

Привіт, Форресте.

Важко писати це повідомлення, але я мушу тобі сказати: я не повернусь. Оренду сплачено до кінця вересня, тож до 1 жовтня тобі треба виїхати.

Не хочу тебе знову бачити. Я йду. Що ж, ха. Я вже пішла.

Я заслуговую на того, хто не дивитиметься на мене зверхньо. Ти так чиниш, визнай це. Тому що ти чоловік, а я жінка. Тому що я менша від тебе. Тому що мене вдочерили, а ти цінуєш кровні зв’язки, хоча тобі й не подобається про це говорити. Ти гадаєш, що перевершуєш мене, бо я кинула навчання, а ти ні. І ти гадаєш, що писати роман важливіше за будь-що, чим мені подобається цікавитись, або за те, що я хочу зробити зі своїм життям.

Правда в тому, Форресте, що це я та, хто має силу. У мене був будинок. І машина. Я сплачувала рахунки. Я доросла, Форресте. Ти не хто інший, як маленький залежний хлопчик, котрого просто наділили певними правами.

У будь-якому разі я йду. Думаю, ти зрозумієш чому.

Імоджен

Форрест відповів. Він засмутився. Він перепрошував. Сердився. Благав.

Джул не відповідала. Натомість вона надіслала Брук два вайни[39] з кошенятами і коротке повідомлення.

ІС: Порвала з Форрестом. Він зараз типу як оця смугаста сумна кицька.

ІС: А пухнаста руда кішка — це я. (Таке полегшення.)

Брук відповіла.

БЛ: Щось чула від Вівіан?

БЛ: Або від когось із Вассара.

БЛ: Іммі?

БЛ: Тому що я чула від Кейтлін (Кейтлін Мун. Не Кейтлін Кларк), що

БЛ: Вівіан зараз зустрічається з Ісааком.

БЛ: Але я не вірю жодним новинам від Кейтлін Мун.

БЛ: Тож, можливо, це неправда.

БЛ: Мене просто від цього нудить.

БЛ: Сподіваюся, ти не засмутилася.

БЛ: Мені за тебе прикро.

БЛ: Але чао, Форресте! Іммі, ти можеш знайти собі кращого хлопця.

БЛ: Господи, у Ла-Хоя так нудно, ла-ла-ла, чому ти мені не відповідаєш? Ану пиши, відьмо.

Того-таки дня, пізніше, надійшов імейл від Вівіан, яка повідомляла, що закохана в Ісаака Таппермана і сподівається, що Імоджен зрозуміє, бо серцю не накажеш.

Наступні дні Джул жила так, як, на її думку, жила б Іммі. Одного ранку вона постукала у двері Медді Чанг, тримаючи лате з сусіднього кафетерію. «Я подумала, що Ви захочете кави».

Обличчя Медді засяяло. Вона запросила Джул до квартири і познайомила з дружиною — лискуче вдягненою, із сивим волоссям, яка збиралася «керувати корпорацією», як сказала Медді. Джул запитала, чи може вона побачити книгарню, і власниця відвезла її туди на «Вольво».

Крамничка Медді була маленькою і неохайною, але зручною. У ній продавали як вжиті, так і нові книжки. Джул придбала два романи письменників вікторіанської епохи. Вона не була впевнена, чи читала їх Іммі: Ґаскелл і Гарді. Медді порадила «Серце пітьми» та «Доктора Джекіла й містера Гайда», а також книжку якогось пана на ім’я Ґофман під назвою «Представлення себе в повсякденному житті». Джул також їх купила.

Іншими днями Джул відвідувала виставки, які рекомендувала Медді.

Думаючи про Імоджен, Джул уповільнювала ходу й надавала думкам свободу.

Іммі не приділяла б пильної уваги експонатам у жодному музеї. Вона не намагалася б вивчити історію мистецтва і запам’ятовувати дати.

Ні, Іммі ліниво походжала б, дозволяючи простору диктувати настрій. Вона зупинялася б, щоб оцінити красу, почуваючись безжурною.

Так багато Іммі було зараз у Джул. Це стало розрадою.

10 Третiй тиждень вересня 2016 року Острiв Кулебра, Пуерто-Рико

За тиждень до того, як Джул переїхала до Сан-Франциско, вона напилася на острові Кулебра. Раніше вона ніколи не напивалася.

Кулебра — це архіпелаг поблизу берегів Пуерто-Рико. На головному острові по дорогах гуляють дикі коні. Дорогі готелі виходять на узбережжя, але центр міста не дуже цікавить туристів. Острів відомий сноркелінгом, також там існує невеличка американська діаспора.

Була десята година вечора. Бар являв собою знайоме місце Джул. З одного боку він був відкритий до нічного повітря. По кутках шуміли брудні білі вентилятори. Бар заполонили американці, деякі з них були туристами, але більшість — емігрантами. Бармен не вимагав у Джул документів. Майже ніхто на острові не просив показати посвідчення особи.

Сьогодні ввечері Джул замовила «Калуа»[40] з вершками. Чоловік, якого вона зустріла раніше, розвалився на кількох місцях подалі за стійкою. Він був білошкірим бороданем, років приблизно п’ятдесяти п’яти. На ньому була гавайська сорочка, а лоб згорів на сонці. Він розмовляв з акцентом західного узбережжя — Портленд, як раніше повідомив він Джул. Вона не знала його імені. З ним була жінка його віку. Її сіре кучеряве волосся було заплутане. Рожева футболка з декольте трохи різнилася із ситцевою спідницею і сандалями. Вона їла кренделики з миски, що стояла на барі.

Джул подали напій. Вона вихильнула склянку й замовила ще одну. Пара сперечалася.

— Повія із золотим серцем: ось що бісило мене найдужче, — сказала жінка з південним акцентом. Можливо, Теннессі, можливо, Алабама. Землячка.

— То ж лише фільм, — відповів чоловік.

— Ідеальна дівчина — повія, яка спить з тобою безкоштовно. Це огидно.

— Я не знав, що так буде, — вгамовував її чоловік. — Я навіть не знав, що це тебе турбує, доки ми не прийшли сюди. Мануель сказав, що фільм хороший. Ну схибили ми, нічого страшного.

— Він принижує половину населення, Кенні.

— Я не змушував тебе дивитися. Окрім того, він, можливо, неупереджений щодо проституції, — Кенні фиркнув від сміху. — Типу ми не мусимо бути про героїню гіршої думки через її діяльність.

— Це вже ви про сексуальні послуги, — вставив бармен, підморгуючи їм, — не про проституцію.

Джул допила напій і замовила третю склянку.

— Зате там усе вибухає і є чувак у червоному костюмі, — сказав Кенні. — Ти забагато зависаєш із друзями з книжкового клубу. Після спілкування з ними завжди стаєш чутливою.

— Ой, та йди ти, — відповіла його дама, але промовила це доброзичливо. — Ти так заздриш через моїх друзів із книжкового клубу.

Кенні помітив, що Джул дивиться на них.

— Привіт, — сказав він, піднімаючи пиво.

Джул відчула, як три коктейлі накрили її, наче липка хвиля. Вона усміхнулася до леді.

— Це твоя дружина? — спитала Джул, ледве ворушачи язиком.

— Я його дівчина, — відповіла жіночка.

Джул кивнула.

Вечір повернувся на інше. Кенні та його подружка розмовляли з нею. Джул сміялася. Вони сказали, що їй треба щось з’їсти.

Джул не могла влучити до рота. Картопля фрі була засолона.

Кенні і його «дівчина» все ще обговорювали фільми. Пані ненавиділа хлопця в червоному костюмі.

Ким був той хлопець? Чи мав він єнота? Він дружив із деревом. Ні, з єдинорогом. Хлопець із каміння завжди здавався сумним. Він назавжди застряг у камінні, тому його ніхто не любив. Був іще один, хто не розповідав про себе. Він був старий, але мав гарне тіло й металевий скелет. Зачекайте, зачекайте. Був також блакитний хлопець. І гола жінка. Дві блакитні людини. Раптом Джул опинилася на підлозі в барі.

Вона не знала, як так трапилося. Дуже боліли руки. Справді, з ними щось сталося. У роті було дивне й солодке відчуття. Забагато «Калуа».

— Ви зупинилися в готелі «Del Mar», що далі по шосе? — запитала подружка Кенні.

Джул кивнула.

— Мусимо відвезти її, Кенні, — сказала леді. Вона сиділа навпочіпки біля Джул. — Те шосе не освітлене, вона може потрапити під машину.

Потім вони опинилися на вулиці. Кенні з ними не було. Леді вела Джул темним шосе туди, де світили вогні готелю, тримаючи її за руку.

— Мені треба розповісти вам історію, — голосно сказала Джул. Їй конче слід було поговорити з подружкою Кенні.

— Справді, зараз? — спитала пані. — Гляди собі під ноги. Темно.

— Це історія про дівчину, — сказала Джул. — Ні, про хлопця. Трапилася дуже давно. Цей хлопець, він притиснув знайому дівчину до стіни. Іншу дівчину, не мене.

— Ого.

Джул знала, що розповідає вона не так, як треба, але ж вона говорила. Тепер вона не зупиниться.

— Він жахливо повівся з тією дівчиною в провулку за супермаркетом уночі. Ясно? Ви розумієте, про що я?

— Гадаю, так.

— Дівчина знала його, він був місцевим, отож вона пішла разом із ним, коли він попросив, бо він був гарненький. Ця дурепа не знала, як правильно сказати «ні». Не кулаками. Або, мабуть, було неважливо, що вона говорила, бо він не слухав. Річ у тому, що та дівчина не мала м’язів. Не мала навичок. У неї був пластиковий контейнер з молоком і пончиками.

— Ти з півдня, дорогенька? — спитала подружка Кенні. — Я раніше й не помітила. Я з Теннессі. Звідки ти?

— Вона не сказала нікому з дорослих про те, що сталось, але кільком подружкам розповіла. У дамській кімнаті. Ось як я про це дізналася.

— Ага.

— Той хлопець, той самий хлопець одного разу повертався з кіно додому. Два роки по тому. Мені було шістнадцять, і, знаєте, я була в чудовій фізичній формі. Чи знали ви таке про мене? Я у формі. Отже, якось увечері, коли я ходила в кіно, я побачила його. Я поверталася додому й побачила хлопця. Більшість людей сказали б, що мені не варто ходити по вулиці самій. Проте я там була. І хлопцю також не варто було вештатися там самому.

Уся ця ідея раптово здалася смішною. Джул відчула, що їй слід зупинитися й посміятися. Вона стала й почала чекати, доки мине сміх. Але він не минав.

— У руці я тримала блакитний слаш[41], — Джул вела далі, — великий, як-от купляють у кіно. Босоніжки на підборах. Було літо. Вам подобається гарне взуття?

— У мене кісточки на великих пальцях ніг, — відповіла леді. — Ну ж бо, ходімо.

Джул ішла.

— Я зняла босоніжки. І покликала хлопця, вигукнувши його ім’я. Я вигадала, що мені треба впіймати таксі, там, на розі, у пітьмі. Я сказала, що мій телефон розряджений і спитала, чи не може він мені допомогти? Він думав, що від мене не буде жодної шкоди. В одній руці я тримала босоніжок, у іншій — напій. Другий босоніжок лежав на землі. Хлопець підійшов. Я лівицею кинула слаш йому в обличчя і вдарила його босоніжком, влучивши підбором у скроню.

Джул чекала, доки пані щось скаже. Але та мовчала, і досі тримаючи Джул за руку.

— Він хотів схопити мене за талію, але я зігнула коліно і вдарила його в щелепу. Тоді я знову з розмахом загатила йому босоніжком по голові. У м’яку ділянку, — здавалося важливим точно пояснити, куди влучив удар. — Я знову і знову била його взуттям.

Джул зупинилась і змусила леді подивитися їй в обличчя. Було дуже темно. Джул вдалося розгледіти лише добродушні зморшки навколо очей леді, але не самі очі.

— Він лежав з роззявленим ротом, — сказала Джул. — Із носа юшила кров. Він здавався мертвим, пані. Він не підводився. Я роззирнулася навкруги. Було пізно. Не світило жодного вогника. Я не могла сказати, чи був він мертвий. Я підняла склянку з-під напою, взуття і пішла додому.

Я зібрала всі речі, у які була вдягнута, і поклала їх до пакету для продуктів. Зранку я вдала, що йду до школи.

Джул опустила руки. Вона раптом відчула втому, запаморочення і порожнечу.

— Він був мертвий? — запитала подружка Кенні.

— Ні, пані, він не помер, — повільно вимовила Джул. — Я шукала його ім’я в Інтернеті. Я щодня шукала його, і він ніколи не з’являвся, лише в місцевій газеті, поруч із фотографією. Він виграв конкурс поезії.

— Справді?

— Він ніколи не повідомляв, що сталося. Це була та ніч, коли я дізналася, ким я є, — мовила Джул. — Я дізналася, на що здатна. Ви мене розумієте, пані?

— Я рада, що він не помер, дорогенька. Думаю, ти не звикла прикладатися до чарки.

— Я взагалі не п’ю.

— Слухай. Колись давно зі мною сталося те саме, — сказала леді, — що і з тією дівчиною… Я не люблю про таке згадувати, але це правда. Я впоралась із цим і зі мною тепер усе гаразд, чуєш?

— Так, чую.

— Я подумала, ти захочеш дізнатися.

Джул подивилася на леді. Вона прегарна жінка, а Кенні був щасливчиком.

— Ви знаєте справжнє ім’я Кенні? — запитала Джул. — Яке справжнє ім’я Кенні?

— Дозволь мені відвести тебе до твого номера, — попросила леді. — Мені треба переконатися, що з тобою все добре.

— Так було, коли я відчула в собі героя, — сказала Джул.

Після цього вона опинилась у своєму номері, і світ поринув у морок.

Наступного ранку Джул прокинулася з пухирцями. На обох долонях було по чотири гноянки, трохи нижче від пальців.

Дівчина лежала в ліжку і розглядала пухирці. Вона потягнулася за нефритовою каблучкою, що лежала на тумбочці. Вона не налазила. Пальці надто спухли.

Джул луснула кожен пухирець і рідина всмокталась у м’яке білосніжне простирадло готелю. Тепер шкіра швидше затвердіє.

Цей фільм не про дівчину, яка розходиться з підривним хлопцем, думала вона. І також він не про дівчину, котра втікає від контролю матері. Мова не про величного білошкірого гетеросексуального героя, якому треба врятувати свою кохану або який об’єднується з жінкою, не такою сильною, зате в обтислому костюмі.

«Зараз я в центрі історії, — сказала собі Джул. — Мені не треба важити обмаль, одягати замало одежі чи мати виправлені зуби. Я — центр».

Щойно вона підвелася, почалася нудота. Джул кинулася до ванної кімнати, притиснула пухирчасті долоні до прохолодної підлоги, але нічого не виблювала в унітаз.

Нічого і знову нічого. Нудота тривала, здається, вічність, щось то душило горло, то відпускало. Вона притиснула мочалку до обличчя. Та враз намокла. Джул обхопила себе руками, трясучись і тяжко дихаючи.

Нарешті, її подих уповільнився.

Джул підвелася. Вона зробила каву й випила її. Потім відкрила наплічник Іммі.

Усередині був гаманець із безліччю крихітних відділень і срібною застібкою. У ньому лежали кредитні картки, квитанції, абонемент до бібліотеки Мартас-Віньярда, посвідчення з коледжу і картка на харчування в їдальні, картка «Starbucks», картка медичного страхування й електронний ключ від готельного номера. Шістсот дванадцять доларів готівкою.

Джул розгорнула пакунок Іммі, який доставили вчора. Усередині знайшовся одяг з інтернет-магазину. Чотири сукні, дві сорочки, джинси, шовковий светр. Кожна річ була такою дорогою, що Джул мимоволі затулила рот рукою, дивлячись на упаковку.

Номер Іммі розташовувався поруч із номером Джул. Тепер вона мала електронного ключа. Номер був порожній. У ванній кімнаті лежала брудна косметичка. У ній Джул знайшла паспорт Імоджен, а також дивовижну кількість тюбиків і пудрениць, усе безладно розкидане. На вішаку для рушників висів потворний бежевий бюстгальтер. Також Джул побачила бритву з кількома поодинокими волосинками.

Джул узяла паспорт Іммі та глянула на фотографію поруч зі своїм обличчям у дзеркалі. Різниця в зрості дорівнювала лише дюйм. Колір очей указано як зелений. Волосся Іммі мала світліше. Вага Джул була значно більшою, але значну частину становили м’язи, яких не видно під певним одягом.

Вона витягла посвідчення з Вассара і роздивилася їх. На картці на харчування було чітко видно довгу шию Іммі та її тричі проколоте вухо. Студентське посвідчення було меншим і розмитішим. На ньому вуха не видно. Джул може легко ним скористатися.

Вона розрізала картку на харчування на крихітні шматочки манікюрними ножицями і змила їх в унітаз.

Потім вискубала брови — тоненько, як у Іммі. Манікюрними ножицями вона підстригла собі чубчика ще коротше. Вона знайшла колекцію вінтажних гравірованих каблучок Іммі: аметистову лисицю, силует, дерев’яну вирізьблену качку, сапфірового джмеля, срібного слона, срібного стрибучого кролика і зелену нефритову жабу. Вони не налізуть на її розпухлі руки.

Наступні кілька днів Джул передивлялася файли в комп’ютері Іммі. Вона послуговувалась обома номерами, бо в обох були встановлені кондиціонери. Іноді Джул відчиняла двері тераси, аби густа спека огорнула її. Вона їла млинці з шоколадними крихтами та пила манговий сік, користуючись послугою доставки їжі в номер.

Загальна сума на банківських та інвестиційних рахунках Іммі становила понад вісім мільйонів доларів. Джул запам’ятала номери й паролі, а також телефонні номери та електронні адреси.

Вона навчилася відтворювати кручений підпис із паспорта й форзаців книжок Імоджен. Вона скопіювала почерк із блокнота Іммі, вкритого карлючками та списками покупок. Створивши електронний підпис, вона відшукала ім’я сімейного адвоката родини Іммі й повідомила, що вона (Іммі) наступного року багато подорожуватиме по всьому світу і хоче скласти заповіт. Гроші відійдуть подрузі, яка їх потребувала, бо була сиротою і втратила стипендію в коледжі: Джульєтті Вест Вільямс. Вона також залишила гроші для «North Shore Animal League» та «National Kidney Foundation».

На це адвокатові знадобиться кілька днів, але він пообіцяв усе влаштувати. Без проблем. Імоджен Соколофф була повнолітньою.

Джул передивилася стиль спілкування Іммі в електронних листах та Instagram: як вона відписувалась, як формувала абзаци, які вислови вживала. Вона позакривала всі профілі Іммі в соціальних мережах. У будь-якому разі вони були неактивними. Вона познімала теги з ім’ям Іммі з усіх можливих фотографій. Вона переконалася, що всі кредитні картки Імоджен автоматично відраховують кошти з банківських рахунків Іммі. Вона змінила паролі за допомогою електронної пошти.

Вона читала місцеву газету, але жодних новин не було.

У бакалійній крамниці Джул купила фарбу для волосся та обережно пофарбувалася зубною щіткою. Вона вчилася осміхатися, не показуючи зуби. Вона відчула різкий біль з одного боку шиї, який її не полишав.

Зрештою, адвокат надіслав імейл зі зразком заповіту. Джул роздрукувала його в конторі готелю. Вона поклала документи до своєї валізи й вирішила, що занадто довго чекала. Вона купила квиток до Сан-Франциско на ім’я Імоджен і виписала з готелю їх обох.

9 Другий тиждень вересня 2016 року Кулебра, Пуерто-Рико

За два з половиною тижні до того, як Джул переїхала до Сан-Франциско, вона сиділа на задньому сидінні позашляховика поруч із Імоджен у таксі, що прямувало з аеропорту острова Кулебра. Іммі забронювала курортний готель.

— Я приїжджала сюди з родиною моєї подруги Бітсі Коган, коли нам було по дванадцять років, — промовила Іммі, вказуючи на острів навкруги. — У Бітсі після аварії на велосипеді вся щелепа була в дротах. Пам’ятаю, як вона днями пила безалкогольний дайкірі. Жодної їжі. Одного ранку ми попливли на човні до крихітного острівка Кулебріта. Там була чорна вулканічна порода, я нічого подібного в житті не бачила. Ми займалися сноркелінгом, але щелепа Бітсі спричиняла проблеми, тому вона дуже дратувалася.

— Я також колись мала всю щелепу в дротах, — сказала Джул. Це було правдою, але щойно вона це вимовила, як одразу пошкодувала. Ця історія не з веселих.

— Що сталося? Ти впала з мотоцикла, що належав одному з твоїх хлопців у Стенфорді? Чи лихий тренер твоєї команди з легкої атлетики замовив тебе?

— То була бійка в роздягальні, — збрехала Джул.

— Знову? — Іммі здавалася трохи розчарованою.

— Ну, ми були голі, — відповіла Джул, щоб розважити її.

— Та йди ти.

— Після тренування, випускний клас старшої школи. Справжня гола битва, в дýші, три на одну.

— Наче в тюремному порнофільмі.

— Не так сексуально. Вони зламали мені чортову щелепу.

— Коні, — сказав водій, вказуючи на дорогу, і дійсно — вони там були. Посеред дороги стовбичило троє диких коней із м’якими кудлатими гривами. Водій посигналив.

— Не руш їх! — промовила Імоджен.

— Вони не бояться, — сказав водій, — подивіться. — Він знову посигналив, і коні повільно зійшли з дороги, лише трохи роздратовані.

— Ти любиш тварин більше за людей, — припустила Джул.

— Люди — наволоч, і це цілком підтверджує історія, яку ти тільки-но розповіла, — Імоджен дістала з сумочки упаковку серветок і витерла лоба однією з них. — Чи ти колись бачила, щоб кінь був наволоччю? Або корова? Ніколи такого не буває.

Водій промовив з переднього сидіння машини:

— Змії — наволоч.

— Це неправда, — заперечила Іммі. — Змії намагаються вижити так само, як і всі інші.

— Не ті, що кусаються, — сказав водій. — Вони злі.

— Змії кусаються, коли бояться, — пояснила Іммі, нахилившись до нього. — Вони кусаються заради самозахисту.

— Або якщо хочуть їсти, — додав водій. — Вони, напевно, раз на день таки кусають когось. Ненавиджу змій.

— Для миші набагато краще померти від гримучої змії, аніж, скажімо, від кота. Коти грають зі своєю здобиччю, — повідомила Іммі. — Вони бавляться з нею, відпускають, а потім знову ловлять.

— Тоді коти — наволоч, — підсумував водій.

Джул засміялася.

Вони зупинилися перед готелем. Іммі заплатила водію в американських доларах.

— Я на боці змій, — сказала Імоджен. — Мені вони подобаються. Дякую, що підкинули.

Водій витягнув з багажника їхні валізи і поїхав собі.

— Тобі не сподобається змія, коли ти зустрінеш одну з них, — промовила Джул.

— Ні, сподобається. Я б її полюбила і зробила з неї домашнього улюбленця. Я обкрутила б її навколо шиї, наче ювелірну прикрасу.

— Отруйну змію?

— Звичайно. Я тут з тобою, чи не так? — Імоджен обвила Джул рукою. — Я згодую тобі смачнючих мишок та інші зміїні смаколики і дозволю тобі відпочити на моїх плечах. Щоразу, як це справді необхідно, ти можеш притиснути моїх ворогів до смерті, коли будеш голою. Гаразд?

— Змії завжди голі, — відповіла Джул.

— Ти особлива змія. Більшість часу ти будеш в одязі.

Іммі попрямувала до вестибюля готелю, потягнувши за собою обидві валізи.

Готель був чарівний, повний туристів, яскраво бірюзовий, із зеленню і барвистими квітами повсюди. Номери Джул й Імоджен розташовувалися поруч. Два окремі басейни і пляж, який простягався довгою білою дугою, із пірсом десь удалині. Меню складалося зі страв із риби та тропічних фруктів.

Розклавши речі, вони пішли на вечерю. Іммі мала вигляд бадьорий і вдячний за таку розкішну їжу. Ані сліду суму або провини. Вона просто існувала.

Пізніше вони йшли дорогою до місця, яке в Інтернеті описували як місцевий бар для діаспори. Стійка була круглою з барменом у центрі. Вони повсідалися на плетені табурети. Іммі замовила «Калуа» з вершками, а Джул — дієтичну колу з ванільним сиропом. Люди навколо охоче теревенили. Імоджен розговорилася з літнім білим чоловіком у гавайській сорочці. Він розповів їм, що живе на Кулебрі вже двадцять два роки.

— У мене був маленький бізнес, пов’язаний із марихуаною, — розповідав чоловік. — Я вирощував її в гардеробній, опорядженій лампочками, а відтак продавав. Це було в Портленді. Здається, там це нікого не цікавить, але копи пов’язали мене. Коли мене відпустили під заставу, я сів на рейс до Маямі. Звідти я човном дістався до Пуерто-Рико, а вже на поромі приплив сюди, — чоловік жестом замовив барменові ще одне пиво.

— То ви втікач? — запитала Іммі.

Він пирхнув.

— Думайте про це так: я не вважав, що вчинок, який я скоїв, був кримінальним, і тому не заслужив наслідків, котрі наближалися. Я переїхав. Я не втікаю. Всі тут знають мене. Вони не знають імені в моєму паспорті, ось і все.

— А як вас звати? — запитала Джул.

— Я вам не скажу, — чоловік засміявся. — Так само, як не говорю їм. Тут такі речі нікого не турбують.

— Чим ви заробляєте на життя? — поцікавилася Джул.

— Тут сила-силенна американців і багатих пуерториканців зі своїми домами для відпочинку, тож я дбаю про їхні будинки. Вони платять готівкою. Охорона, організація ремонтів тощо.

— А як щодо вашої сім’ї? — запитала Іммі.

— Не рясно. Тут є одна дама. Мій брат знає, де я є. Він навідувався до мене раз чи двічі.

Імоджен наморщила лоба.

— Хочете колись повернутися?

Чоловік похитав головою.

— Я про це ніколи не думав. Коли ти досить довго відсутній, то здається, немає за чим повертатися.

Наступні три дні вони провели, відпочиваючи біля величезного вигнутого басейну, оточеного парасольками та бірюзовими шезлонгами. Джул обвилася навколо шиї Імоджен. Вони читали. Іможен дивилася повчальні кулінарні відео на Ютубі. Джул вправлялась у тренажерній залі. Імоджен відвідувала спа-процедури. Вони плавали й гуляли на пляжі.

Імоджен забагато пила. Офіціанти підносили їй «Маргариту» до басейну. Але вона не здавалася сумною. Магічне відчуття їхньої першої втечі з Мартас-Віньярда червоною ниткою пройшло крізь оці дні. Як сказала б Джул, вони тріумфували. Це було життя, яке Імоджен описувала як бажане, вільне від амбіцій і сподівань, без тих, кого можна тішити й розчаровувати. Вони вдвох просто існували, а дні були повільними та зі смаком кокоса.

Пізніше, четвертої ночі, Джул з Іммі сиділи, опустивши ноги в гарячу ванну, так, як сиділи багато ночей у будинку Іммі на Віньярді.

— Напевно, мені слід повернутися до Нью-Йорка, — задумливо сказала Імоджен. — Мені треба побачитися з батьками, — вони нещодавно повечеряли. Іммі пила «Маргариту» з пластикового стаканчика із кришкою та соломинкою.

— Ні, не їдь, — заперечила Джул. — Залишся тут зі мною.

— Той чоловік у барі, пам’ятаєш? Він сказав, що чим довше ти відсутній, тим менше лишається до чого повертатися, — Імоджен підвелась і скинула сорочку й шорти. На ній був купальник крицевого кольору, злитий, із кільцем на грудях та глибоким вирізом. Вона повільно занурилася в гарячу ванну. — Я не хочу, щоб нічого не залишилося. Мої мама і тато. Але я також ненавиджу бути там. Вони просто… вони мене засмучують. Я розповідала тобі про останній раз, коли я була вдома? Про зимові канікули?

— Ні.

— Я покинула навчання і так тішилася, що їду. Я провалила політологію. Брук і Вівіан постійно сварились. Ісаак мене покинув. Одначе коли я повернулася додому, тато був у ще гіршому стані, ніж я очікувала. Мама постійно плакала. Моя паніка щодо вагітності, проблеми з подругами та хлопцем, погані оцінки — це все було настільки дрібним, що навіть не варто й згадувати. Батько висох і дихав за допомогою кисневої маски. Кухонний стіл був захаращений слоїчками з пігулками. Якось він схопив мою руку й прошепотів: «Принеси своєму старому бабку».

— Що таке бабка?

— Ти ніколи її не куштувала? Типу булочки з корицею, тільки більша.

— То ти принесла йому її?

— Я пішла й купила аж шість штук і давала кожного дня по одній, до закінчення зимових канікул. Це була можливість зробити для нього щось, коли зробити, насправді, нічого не можна було… Потім уранці я поїхала, і, коли мама везла мене до коледжу, мені раптом стало страшно. Я не хотіла бачити Вівіан. І Брук. Ба й Ісаака. Коледж здавався безглуздим, типу закінчення школи, де я збиралася вчитися, щоб бути тією дочкою, якою мене хотіла бачити мати. Або тією дівчиною, котрою мене волів бачити Ісаак. Але взагалі не тією, якою я хотіла бути. Щойно мама поїхала, я викликала таксі й рушила до Віньярда.

— Чому туди?

— Втеча. Коли я була малою, ми там відпочивали. Невдовзі за кілька днів сів мій мобільник, і я не заряджала його. Я не хотіла відповідати ні на чиї дзвінки. Знаю, що це звучить егоїстично, але мені довелося вчинити щось радикальне. Через хворого батька я ні з ким не розмовляла про свої проблеми. Єдиний спосіб, у котрий я могла зрозуміти себе, полягав у тому, щоб випробувати те, яким є життя на відстані. Без усіх тих людей, які чогось хочуть від мене, розчаровуються в мені. І тоді я просто лишилася. Я протягом місяця жила в готелі, аж доки не усвідомила, що не повернуся. Я написала батькам імейл, що зі мною все гаразд і що я винаймаю будинок.

— Як вони відреагували?

— Тисяча мільярдів імейлів та повідомлень: «Будь ласка, приїдь додому, лише на кілька днів. Ми сплатимо за літак», «Твій тато хоче знати, чому ти не перетелефонуєш йому». І таке інше. Батьків діаліз завадив їм приїхати до Віньярда, але вони буквально переслідували мене, — Іммі зітхнула. — Я заблокувала їхні повідомлення. Я перестала думати про них. Це здавалося магією — просто вимкнути думки. Якимсь чином можливість не думати про них урятувала мене. Можливо, я жахлива людина, Джул, але то було так приємно — більше не відчувати провини.

— Я не думаю, що ти жахлива людина, — сказала Джул. — Ти хотіла змінити своє життя. Тобі слід було зробити щось екстремальне, аби стати тією, ким ти є.

— Точно, — Іммі мокрою рукою торкнулася коліна Джул. — А як щодо тебе? — Це була типова манера Імоджен: довго розповідати історію, доки ретельно не розбереться в проблемі, а потім, утомившись, ставити питання.

— Я не повернуся, — відповіла Джул. — Ніколи.

— Удома так погано? — запитала Іммі, шукаючи обличчя Джул.

Джул на мить осяяла думка, що хтось зможе полюбити її і що вона зможе себе полюбити та заслуговує на це все. Іммі зможе зрозуміти що завгодно, хай що вона скаже зараз. Що завгодно.

— Ми однакові, — наважилася Джул. — Я не хочу бути тією людиною, якою я ставала. Хочу бути тією, котрою є зараз тут, із тобою, — це була настільки щира заява, наскільки вона була здатна.

Іммі нахилилась і поцілувала Джул у щоку.

— По усьому світу є лайнові сім’ї.

Слова вилетіли з вуст Джул.

— Ми зараз сім’ї одна одної. Я твоя, і ти можеш бути моєю.

Вона чекала. Дивилася на Іммі.

Імоджен мала сказати, що вони як сестри.

Імоджен мусила сказати, що вони будуть друзями на все життя і що так, вони — сім’я.

Вони щойно так відверто поговорили, й Імоджен мала пообіцяти, що вона ніколи не залишить Джул, як щойно покинула Форреста, як покинула матір і батька.

Натомість Іммі лагідно всміхнулася. Потім вона вилізла з гарячої ванни і пішла до басейну в своєму крицевому купальнику. Вона усміхнулася до хлопців, які дуріли на мілині. Американські підлітки.

— Агов, хлопці! Хтось із вас хоче принести мені пачку картопляних чипсів або кренделів з бару? — спитала Іммі. — У мене мокрі ноги. Не хочу наслідити.

Хлопці були мокріші за неї, але один із них вискочив з басейну й витерся. Він був худий і прищавий, але мав гарні зуби, і такий довгий, рівний торс, саме такий подобався Іммі.

— До ваших послуг, — сказав він, жалюгідно вклоняючись.

— Ти справжній принц серед чоловіків.

— Бачили? — хлопець погукав до своїх друзів у басейні. — Я принц.

Чому Іммі кортить усіх причарувати? То були лише кілька хлопців, і вони мало чого могли запропонувати. Але Іммі так вчиняла, навіть коли ситуація ставала напруженою. Вона оберталась і осяювала своїм світлом нових людей, а ті відчували себе щасливими, що вона їх помітила. Вона вчинила так, коли проміняла своїх друзів у Ґрінбраярі на нових друзів, які поїхали до школи Дальтона. Вона зробила те саме, покинувши свого хворого батька і друзів із Дальтона та поїхавши до Вассара, і коли залишила Вассар, аби жити на Мартас-Віньярді. Вона покинула Форреста і Мартас-Віньярд заради Джул, але, здається, Джул не була достатньо новою. Іммі потребувала свіжого захоплення.

Хлопчик приніс кілька пачок картопляних чипсів. Імоджен сиділа на шезлонгу, їла і ставила йому запитання.

Звідки вони? «Штат Мейн».

Скільки їм років? «Достатньо дорослі! Ха-ха».

Ні, справді, скільки? «Шістнадцять».

Сміх Імоджен луною розлягся за межі басейну. «Діти!»

Джул підвелась і взулася. Щось у тих хлопцях було таке, від чого по тілу побігли мурахи. Вона ненавиділа те, як вони змагалися, щоб розважити Імоджен, бризкались і демонстрували свої м’язи в басейні. Джул не хотіла розмовляти з улесливими школярами. Нехай Імоджен підживлює своє его, якщо цього їй треба.

Наступного ранку Джул захотіла взяти напрокат човен і попливти на Кулебріту. Це був крихітний острів зі звичайними чорними вулканічними скелями, заповідник дикої природи з пляжами. Іммі розповідала про нього в перший день. Можна дістатися туди морським таксі, але тоді доведеться чекати, поки вас підвезуть. Тому краще керувати авто самостійно, бо тоді можете їхати, коли захочете. Консьєрж дав Джул номер телефону хлопця, у якого був човен.

Іммі не бачила нагальної потреби пливти самостійно, якщо хтось може їх відвезти. Вона взагалі не бачила жодної необхідності їхати на Кулебріту. Вона вже її бачила. А просто тут була чиста, прозора вода. І ресторан. А ще два басейни з підігрівом. Люди, з якими можна розмовляти.

Але Джул не могла витримати ще один день коло басейну з тими школярами, дурними маленькими позерами. Вона хотіла попливти на Кулебріту, побачити славнозвісні чорні скелі й піднятися на маяк.

Хлопець із човном сказав, що зустріне їх на пірсі, який простягався з дальнього кінця пляжу. Усе було дуже неформально. Коли Джул і Іммі підійшли, до пірса на двох маленьких човнах підпливи двійко молодих пуерториканців. Іммі заплатила готівкою. Один із хлопців показав Джул, як працює двигун і як пристосовані весла на краю човна, просто на випадок, якщо вони знадобляться. Їм залишили номер, щоб зателефонувати, коли вони будуть готові здати човен.

Іммі здавалася похмурою. Вона сказала, що рятувальні жилети порепані, а човен не завадило б пофарбувати. Але у будь-якому разі до човна вона сіла.

Перепливти затоку забрало півгодини. Сонце припікало. Вода була дивовижно блакитною.

На Кулебріті Джул та Імоджен зістрибнули у воду та витягли човен на берег. Джул обрала стежку, і вони рушили. Іммі йшла мовчки.

— Куди тепер? — запитала Джул, коли вони опинилися на розвилці.

— Куди захочеш.

Вони пішли ліворуч. Пагорб був крутий. За п’ятнадцять хвилин ходьби нога Іммі зіскочила зі скелі. Вона сперлася ступнею об дерево, щоб перевірити ногу.

— Усе гаразд? — спитала Джул.

З ноги Іммі ледве точилася кров.

— Так, нормально.

— Якби ж був пластир, — сказала Джул. — Треба було взяти із собою.

— Але ти не взяла, тож усе гаразд.

— Вибач.

— Це не твоя провина, — мовила Іммі.

— Я маю на увазі, мені прикро, що це сталося з тобою.

— Облиш, — відповіла Імоджен і рушила далі пагорбом. Досягнувши вершини, вони опинилися на чорних скелях.

Скелі відрізнялися від того, якими їх собі уявляла Джул. Іще прекрасніші. Майже лячні. Темні й слизькі. Вода вливалася в них і омивала, створюючи басейни, що видавалися нагрітими сонцем. Деякі скелі були вкриті м’якими зеленими водоростями.

Навколо — ані душі.

Іммі роздяглася до купальника і плавно ковзнула в найбільший басейн, не зронивши ні слова. Вона була засмаглою і вдягненою в чорне бікіні з поворозкою навколо шиї.

Джул раптом відчула себе огрядною та мужикуватою. М’язи, над якими вона так завзято працювала, здавалися незграбними, а блідо-блакитний купальник, у якому вона провела усе літо, жалюгідним.

— Вода тепла? — запитала вона про мілкий басейн.

— Дуже тепла, — відповіла Іммі. Вона нахилилася, плескаючи водою на руки і на потилицю. Джул дратував кепський настрій Іммі. Врешті-решт, не через неї Імоджен роздряпала ногу. Єдиною провиною Джул було те, що вона сказала, що хоче взяти напрокат човен і побачити Кулебріту.

Іммі була розбещеною дитиною, яка закопилює губи, коли щось виходить не так, як вона хоче. Це було одним з її обмежень. Ніхто ніколи не казав «ні» Імоджен Соколофф.

— Може, підемо до маяка? — запитала Джул. Він був найвищою точкою на острові.

— Можемо.

Джул хотіла, щоб Іммі виявляла ентузіазм. Одначе та цього не робила.

— Із твоєю ногою усе гаразд?

— Імовірно.

— Ти хочеш піти до маяка?

— Я могла б.

— Але чи ти хочеш?

— Що ти хочеш, аби я відповіла, Джул? «О, побачити маяк — це моя мрія»? На Віньярді я бачила чортів маяк кожен день свого життя. Ти хочеш, щоб я сказала, що вмираю, так хочу піднятися туди зі своєю скривавленою ступнею в таку шалену спеку й побачити крихітну споруду, що скидається на мільйон крихітних споруд, які я бачила раніше безліч разів? Цього ти хочеш?

— Ні.

— Тоді чого ти хочеш?

— Я просто спитала.

— Я волію повернутися до готелю.

— Та ж ми щойно приїхала сюди.

Імоджен вилізла з води, вдягнулась і проштовхнула поранену стопу в сандалю.

— Можемо повернутися, будь ласка? Я хочу зателефонувати Форресту. Мій мобільник тут не працює.

Джул висушила ноги і взулася.

— Чому ти хочеш зателефонувати йому?

— Тому що він мій хлопець, і я сумую за ним, — відповіла Іммі. — А що ти думала? Що я порвала з ним?

— Я нічого не думала.

— Я не порвала з ним. Я зробила перерву й приїхала на Кулебру, ось і все.

Джул закинула на плече сумку, у якій лежали їхні спільні речі.

— Хочеш повернутися, то вертаймося.

Від захвату, який Джул відчула за останні кілька днів, вона була як вичавлений лимон. Усе здавалося напруженим і буденним.

Вони витягли човен досить далеко на берег, отож, повернувшись на пляж, мали штовхати його по піску. Потім вони застрибнули до човна, відв’язали весла і почали гребти, щоб спустити його на воду досить глибоко, аби той тримався на воді й вони змогли запустити мотор.

Імоджен не говорила багато.

Джул запустила двигун і тримала курс на Кулебру, яка була помітна з відстані.

Іммі сиділа на передній частині човна, її профіль драматично вирізнявся проти моря. Джул глянула на неї і відчула хвилю приязні. Іммі була прекрасна, і в її красі помітно було те, що вона добра. Добра до тварин. Вона з тих друзів, які приносять вам каву, приготовлену саме так, як вам подобається, купують квіти, позичають книжки і печуть кекси. Ніхто краще за Іммі не знає, як веселитися. Вона привертає до себе людей; усі її люблять. Вона має своєрідну силу — гроші, ентузіазм, незалежність, — яка осяює її. Й ось тут була Джул, у відкритому морі, в шаленому бірюзовому морі, поруч із цією рідкісною, унікальною людиною.

Ніщо з їхньої суперечки не важило. Це була втома, от і все. Навіть найкращі друзі сваряться. Це складник щирих взаємин.

Джул заглушила мотор. Море було дуже спокійне. На обрії ніде не було іншого човна.

— Усе гаразд? — запитала Імоджен.

— Мені шкода, що я наполягла взяти в прокат цей йолопський човен.

— Усе добре. Але, будь ласка, послухай. Я повертаюся на Віньярд, щоб бути з Форрестом уже завтра вранці.

Джул запаморочився світ.

— Чому?

— Я казала тобі, що сумую за ним. Мені зле від того, як я поїхала. Я була засмучена через… — Іммі зупинилася й, вагаючись, дібрала слова. — Через те що сталося з прибиральником. І через те, як Форрест уладнав ту ситуацію. Проте мені не слід було тікати. Я забагато втікаю.

— Ти не мусиш повертатися на Віньярд через те, що почуваєшся вдячною Форресту і всім людям, — сказала Джул.

— Я кохаю Форреста.

— Тоді чому ти постійно йому брешеш? — вигукнула Джул. — Чому ти тут, зі мною? Чому ти досі думаєш про Ісаака Таппермана? Люди не вчиняють так, коли закохані. Не можна лишати коханого посеред ночі й чекати, що він тішитиметься, коли ти знову з’явишся. Не можна нікого так кидати.

— Ти заздриш мені через Форреста. Я зрозуміла. Але я не якась лялька, з котрою можна гратись і не ділитися, — відрубала Іммі. — Я гадала, що подобаюся тобі за те, ким я є — без моїх грошей, без усього. Я гадала, що ми подібні й що ти мене зрозуміла. Було легко усе тобі розказувати. Та чимраз більше відчуваю, що ти маєш таке собі уявлення про мене: «Імоджен Соколофф», — вона так вимовила своє ім’я, ніби воно було написане курсивом, — але це не я. У тебе таке уявлення про людину, котра тобі подобається. А я не така. Тобі просто хочеться носити мій одяг, читати мої книжки і фантазувати з моїми грішми. Це не справжня дружба, Джул. То не справжня дружба, коли я геть усе оплачую, а ти все позичаєш, цього недосить. Тобі потрібні всі мої таємниці, а потім ти ними мені докоряєш. Мені тебе шкода, дійсно. Ти мені подобаєшся — та іноді ти стаєш типу моєю копією. Мені дуже шкода, що доводиться це казати, але ти…

— Що?

— Ти незрозуміла. Ти постійно змінюєш деталі історій, які розповідаєш, і це має вигляд, типу ти ніколи їх навіть не знала. Мені не треба було запрошувати тебе залишитися з нами в будинку на Віньярді. Деякий час було добре, але тепер я якимось чином почуваюся так, наче мене використали і навіть збрехали. Мені слід звільнитися від тебе. Ось правда.

Памороки посилилися.

Іммі не могла мати на увазі того, про що говорила.

Джул упродовж багатьох тижнів робила геть усе, що хотіла Імоджен. Вона лишала Іммі, коли та воліла побути на самоті, ходила по крамницях, коли цього прагнула Іммі. Вона терпіла Брук, терпіла Форреста. Джул слухала історії, коли це було треба, і так само їх розповідала, коли від неї цього вимагали. Вона пристосувалася до оточення та вивчила всі кодекси поведінки у світі Іммі. Вона тримала язик на припоні. Вона прочитала сотні сторінок Діккенса.

— Я — це не мій одяг, — сказала Імоджен. — Я — це не мої гроші. Ти хочеш, аби я була такою людиною…

— Я не хочу, щоб ти була кимось, ким ти не є, — перервала Джул. — Не хочу.

— Ні, хочеш, — наполягала Імоджен. — Ти хочеш, аби я приділяла тобі увагу, коли я цього не бажаю. Ти хочеш, аби я була вродливою і легкою, коли іноді я почуваюся потворною і мені важко. Ти посадовила мене на трон, і волієш, аби я завжди готувала смачну їжу, читала чудову літературу і була золотою з усіма, але то не я, і це виснажує. Я не хочу виряджатись і втілювати уявлення, яке маєш про мене.

— Неправда.

— Це величезний тягар, Джул. Він мене виснажує. Ти тиснеш на мене, щоб я була для тебе кимось, а я не хочу цим ставати.

— Ти моя найближча подруга, — то була правда, і вона вилетіла з грудей Джул голосно і жалісно. Джул завжди ледве помічала людей з минулого. Вони не були належними; вони не справляли впливу на неї, і вона жодного разу не схибила. Джул наговорила сотні побрехеньок, щоб Іммі полюбила її. Вона заслужила цю любов в обмін на тих людей.

Іммі струснула головою.

— За кілька тижнів цього літа у мене вдома? Твоя найближча подруга? Це неможливо. Слід було попросити тебе поїхати після перших вихідних.

Джул стояла. Іммі сиділа на краю передньої частини човна.

— Що я такого вчинила, що ти ненавидиш мене? — запитала Джул. — Не розумію, що я накоїла.

— Ти нічого не накоїла! Я тебе не ненавиджу.

— Я хочу знати, що я зробила неправильно.

— Послухай. Я запросила тебе поїхати зі мною лише тому, щоб ти змовчала, — відповіла Імоджен. — Я запросила тебе сюди, щоб закрити тобі рота. Ось і все.

Вони мовчали. Це речення стояло між ними: «Я запросила тебе сюди, щоб закрити тобі рота».

Імоджен далі провадила:

— Я більше не в змозі витримувати цю подорож. Не можу терпіти те, що ти позичаєш мій одяг і отак дивишся на мене, типу мене завжди мало, погрожуєш мені й хочеш, аби я постійно дбала про тебе. Не можу.

Джул не думала, не могла думати.

Вона підняла весло з дна човна і вдарила навідліг.

Край весла влучив Іммі в голову. Спочатку гострим ребром.

Іммі впала. Судно сильно захиталося. Джул підійшла ближче, а Іммі перевернулася горілиць. Вона мала здивований вигляд, і Джул відчула радість перемоги: противник її недооцінив.

Вона знову опустила весло на янгольське обличчя. Тріснув ніс і вилиці. Одне око випнулось і потекло. Джул вдарила втретє — і звук був жахливий, голосний і, певним чином, вирішальний. Щелепа Імоджен, її права та врода, а також пиха і байдужість — усе це було знищено силою правиці Джул. Джул стала бісовою переможницею, і на мить це було прекрасно.

Іммі зісковзнула зі свого місця у воду. Під вагою її тіла човен нахилився. Джул заточилася, сильно забившись стегном о борт човна.

Іммі двічі судомно сіпнулася, розбризкуючи воду. Вона боролася. Її очі були залиті кров’ю, що просотувалася крізь бірюзову воду. Її біла сорочка плавала навколо неї.

Радість перемоги зникла, тож Джул стрибнула в море і вхопила Іммі за плече. Вона прагнула відповіді.

Іммі винна їй відповідь.

Вони ще не закінчили, чорт забирай. Іммі не зможе втекти. «Що ти мені скажеш?» — кричала Джул, розганяючи воду й підіймаючи Іммі нагору, наскільки це можливо. «Що ти мені скажеш тепер?» Кров з обличчя Іммі текла по її руках. «Я не твоя бісова хатня тваринка, і я також більше не твоя чортова подруга, чуєш?» — горлала Джул. «Ти дивишся на мене з грьобаною зневагою, але це я сильна, я тут у біса сильна. Бачиш, Іммі? Ти бачиш?»

Джул намагалася перевернути Іммі й тримати її обличчям в повітрі, щоб та мала змогу дихати і слухати, але рани були величезні.

Обличчя Імоджен було розквашене, з вуха, носа й розбитої щоки юшила кров. Її тіло різко смикнулось і затремтіло. Її шкіра була слизькою, дуже слизькою. Вона борсалася, розкинувши кінцівки, і вдарила Джул в обличчя тильним боком руки.

— Що в біса ти мені скажеш тепер? — знову крикнула Джул, благаючи. — Що ти хочеш мені сказати?

Тіло Імоджен Соколофф знову шарпнулось і завмерло.

Навколо них обох напливла кров.

Джул залізла назад у човен — і час зупинився.

Мабуть, минула година. Може, дві. Можливо, лише дві-три хвилини.

Жодна бійка не пройшла, як оця. Завжди був бойовик, героїзм, захист, змагання. Іноді помста. Ця була інакша. У морі плавало тіло. Кінчик маленького вуха з потрійним пірсингом. Ґудзики на манжеті сорочки, холодна блакить проти білого полотна.

Джул любила Іммі Соколофф так, як уміла любити когось. Дійсно любила.

Проте Іммі цього не хотіла.

Бідолашна Іммі. Вродлива, надзвичайна Іммі.

Джул відчула нудоту. Вона намагалася блювати, знову і знову, сидячи біля краю човна. Вона схопилася за нього, відчуваючи, що їй погано, плечі тремтіли. Вона викликала блювоту, але нічого не виходило. Це тривало хвилину-дві, перш ніж вона зрозуміла, що плаче.

Її щоки були слизькими від сліз.

Вона не мала намірів завдати шкоди Імоджен.

Ні, мала.

Ні, не мала.

Джул хотілося, щоб вона не мала намірів.

Якби ж усе можна було повернути! Вона прагнула бути іншою людиною в іншому тілі з іншим життям. Джул хотіла, щоб Іммі її полюбила, і вона ридала, бо цього тепер ніколи не станеться.

Потягнувшись, Джул схопила вологу, м’яку руку Іммі. Вона тримала її, далеко нахилившись над краєм човна.

Над головою почувся гул літака.

Джул кинула руку Іммі та проковтнула сльози. Її інстинкт самозбереження переміг.

Вона була досить далеко в морі. Двадцятихвилинна подорож на човні від Кулебри, десять хвилин від Кулебріти. Джул торкнулася води рукою.

Між двома островами від туристичного шляху до відкритого океану прямувала течія. Вона притягла Іммі якнайближче до човна та обкрутила її руки тросом, досить вільно, щоб не лишилося сліду. Трос був грубим, і зав’язувати його було незручно. Долоні Джул боліли, шкіра здиралася. Лише після кількох спроб вдалося зробити вузол, який тримався б.

Джул увімкнула двигун і повільно попрямувала у відкриту воду, пильнуючи течію. Коли море стало темним і глибоким, а вони опинилися далеко за межами пройденого шляху між Кулеброю й Кулебрітою, Джул розв’язала мотузку та відпустила Імоджен.

Тіло занурювалося дуже, дуже повільно.

Джул виполоскала линву і відшкребла її щіткою, яку знайшла в невеличкій коробці зі снастями. Її руки були подерті й трохи кривавили, однак на ній не зосталося слідів. Дівчина ретельно скрутила трос і поклала до човна. Вона відшкребла і помила весло.

Відтак попливла назад.

— Міс Соколофф? — Клерк у вестибюлі помахав Джул.

Вона зупинилась і глянула на нього.

Він подумав, що вона — це Імоджен. Досі ніхто не плутав їх.

Вони не здавалися надто схожими, але, звичайно, вони — дві молоді білі жінки, невисокі, з короткою зачіскою і ластовинням. У них був однаковий акцент зі східного узбережжя. Вони скидались одна на одну.

— Для вас надійшов пакунок, міс Соколофф, — сказав клерк, усміхаючись. — Він у мене, прямо тут.

Джул осміхнулася у відповідь.

— Ви просто чудові, — відповіла вона. — Дякую.

8 Другий тиждень вересня 2016 року Менемша[42], Мартас-Вiньярд, Массачусетс

За шість днів до того, як Джул забрала той пакунок, у будинку Іммі на Мартас-Віньярді на роботу не з’явився прибиральник. Його звали Скотт, йому було десь двадцять чотири — старший за Іммі, Джул і навіть Форреста, але Імоджен усе одно називала його прибиральником.

Власники, які здавали будинок в оренду, рекомендували Скотта для праці на подвір’ї та в домашньому господарстві. Басейн і гаряча ванна потребували ремонту. Будинок був просторий, із багатьма вікнами й дворівневими стелями у вітальні та їдальні. Шість світлових люків, п’ять спалень. Тераси спереду й позаду будинку. Трояндові кущі та інші насаджені рослини. Багато чому треба було давати лад.

Скотт мав широке, відкрите обличчя та плаский ніс. Він був білошкірим, з рожевими щоками, квадратним лицем і неслухняним темним волоссям. У нього були вузькі стегна й неабиякі м’язи на руках. Зазвичай він не вдягав сорочку, мав на голові бейсболку.

Уперше зустрівши Скотта, Джул не могла втямити, що саме він там робив. Скотт саме був на кухні зі шваброю й відром і мив підлогу. Він нічим не відрізнявся від численних тимчасових друзів Форреста й Іммі на острові, але ось він — із голим торсом, прибирає.

— Привіт, я Джул, — сказала дівчина, стоячи у дверях.

— Скотт, — відповів він, не припиняючи витирати підлогу.

— Ти йдеш на пляж? — запитала вона.

— Ха, ні. Мені й тут добре. Я прибиральник Імоджен, — він мав звичний американський акцент.

— О, зрозуміло, — Джул була невпевнена, чи розмовляла Імоджен із прибиральником як зі звичайною людиною, чи Скотт мусив бути непомітним. Вона ще не знала, які тут були правила поведінки. — Я подруга Іммі з середньої школи.

Більше він не сказав нічого.

Джул іще трохи спостерігала за ним.

— Ти хочеш пити? — запитала вона. — Є звичайна та дієтична кола.

— Мені треба працювати. Імоджен не любить, коли я тиняюся без діла.

— Вона аж така сувора?

— Вона знає, чого хоче. Мушу поважати це, — відповів Скотт. — До того ж вона мені платить.

— Але чи хочеш коли?

Скотт став навколішки та побризкав очисною рідиною місце під посудомийною машиною, де збирався бруд. Потім він почистив його цупкою губкою. Краплі поту сяяли на м’язах спини.

— Імоджен не платить мені за те, що я беру речі з її холодильника, — нарешті відповів прибиральник.

Пізніше стало очевидним, що Скотт не мусив повністю бути невидимим, бо насправді він був настільки ефектним, що ніхто не міг ігнорувати його присутність, але ніхто й не розмовляв із ним, хіба що вітались. Іммі просто казала: «Привіт», коли бачила його, хоча її погляд був прикутий до його тіла. Скотт мив туалети, виносив сміття, прибирав той безлад, який люди лишали у вітальні. Джул ніколи більше не пропонувала йому колу.

Була п’ятниця, коли Скотт не вийшов на роботу. У п’ятницю вранці він зазвичай прибирав на кухні й у ванних кімнатах, а відтак поливав газон. Він виходив з будинку до одинадцятої ранку, тому ніхто не переймався через його відсутність.

Наступного дня він також не з’явився. По суботах він чистив басейн і працював у садку. Іммі завжди залишала йому зарплатню за попередній тиждень готівкою на кухонному столі. Готівка лежала на звичному місці, а Скотта так і не було.

Джул спустилася вниз, одягнена для тренування. Брук сиділа на кухонному столику з мискою винограду. Іммі та Форрест їли гранолу[43] з густими вершками та малиною за обіднім столом. Мийка була повна посуду.

— Де це прибиральник? — Брук погукала до їдальні, коли Джул наливала собі стакан води.

— Він злиться на мене, — відповіла Іммі.

— А я злюсь на нього, — сказав Форрест.

— Я теж зла, — гукнула Брук. — Хочу, щоб він помив мої виноградинки, роздягнувся та облизав моє тіло з голови до кінчиків пальців. І він досі цього не зробив. Його навіть тут немає. Не знаю, що пішло не так.

— Дуже смішно, — мовив Форрест.

— Він має все, чого я прагну в хлопцеві, — сказала Брук. — У нього гарна фігура, він тримає рот на замку і, на відміну від вас, — вона закинула виноградинку до рота, — він миє посуд.

— Я мию посуд, — сказав Форрест.

Іммі засміялася.

— Ти миєш єдину тарілку, з якої їв сам.

Форрест кліпнув і повернувся до попередньої теми.

— Ти йому ще не зателефонувала?

— Ні. Він хоче більшу зарплатню, але я йому цього не подарую, — спокійно відповіла Іммі, кинувши погляд на Джул і зустрівшись із нею очима. — Він славний, але чимало разів запізнювався. Я ненавиджу прокидатися з брудною кухнею.

— Ти його звільниш? — запитав Форрест.

— Ні.

— Після розмови про підвищення він сказав, чи працюватиме тут далі?

— Гадаю, так. Я не впевнена, — Іммі підвелася, щоб помити свій кухоль і миску.

— Чому ти не впевнена?

— Я так думала. Але, здається, він — ні, — гукнула Іммі з кухні.

— Потелефоную йому, — запропонував Форрест.

— Ні, не треба, — вона повернулася до їдальні.

— Чому ні? — Форрест узяв мобільний Іммі. — Нам потрібен прибиральник, а він вже знає, що треба робити. Можливо, це було непорозуміння.

— Я сказала: не телефонуй йому, — різко мовила Іммі. — Це мій мобільник ти тримаєш, і тут не твій будинок.

Форрест поклав телефон. Він знову кліпнув.

— Я намагаюся допомогти, — заперечив він.

— Ні.

— Так, намагаюся.

— Ти все звалив на мене, — сказала Іммі. — Я дбаю про кухню, про їжу, про прибиральника, про покупки і про Wi-Fi. Зараз тебе бісить, коли я справляюсь із чимось не так, як тобі кортить?

— Імоджен!

— Я тобі не бісова домогосподарка, Форресте, — додала вона. — Це повна протилежність до того, ким я є.

Форрест пішов по свій ноутбук.

— Яке в нього прізвище? — запитав він. — Гадаю, треба пошукати його і глянути, чи, може, хтось скаржився на нього, що він за тип. Він має бути на Yelp[44] абощо.

— Картрайт, — відповіла Іммі, очевидно, бажаючи припинити сварку. — Але ти його не знайдеш. Він хлопець із Віньярда, який працює робітником. Такого веб-сайту немає.

— Ну, я можу дізнатись… О, Господи.

— Що таке?

— Скотт Картрайт із Оук Блаффс[45]?

— Так.

— Він мертвий.

Іммі схопилася з місця. Брук злізла з кухонного столика, а Джул повернулася з зали, де робила розтяжку. Усі зібралися навколо ноутбука.

Це була стаття на сайті «Мартаc-Віньярд Таймз», у якій повідомлялося про те, що Скотт Картрайт укоротив собі віку. Він повісився, прикріпивши мотузку до бруса сусідського сараю, а потім зіскочив із двадцятифутової драбини.

— Це я винна, — промовила Імоджен.

— Ні, не винна, — заперечив Форрест, і далі дивлячись у екран. — Він хотів більше грошей, але постійно запізнювався. Ти не підвищила йому зарплатню. Це не має нічого спільного з його самогубством.

— У нього, мабуть, була депресія, — припустила Брук.

— Написано, що він не лишив записку, — відповів Форрест. — Але вони впевнені, що це самогубство.

— Мені так не здається, — одказала Іммі.

— Припини, — попросив Форрест. — Ніхто не змушував його видиратися двадцятифутовою драбиною на сарай і вішатися.

— Так, — погодилась Іммі. — Гадаю, там було кілька людей.

— Ти занадто гостро реагуєш, — сказав Форрест. — Скотт був приємним хлопцем, і сумно, що він помер, але його ніхто не вбивав. Поміркуй розсудливо.

— Не кажи мені, що треба міркувати розсудливо, — промовила Іммі суворим тоном.

— Ніхто не збирається вбивати прибиральника і видавати це за самогубство, — Форрест підвівся й зібрав своє довге волосся в «кінський хвіст» гумкою, яка була на зап’ястку.

— Не розмовляй зі мною так, наче я дитина.

— Імоджен, ти засмутилася через Скотта, і це зрозуміло, але…

— Це не через Скотта! — закричала Іммі. — Це через те, що ти радиш мені міркувати розсудливо. Ти вважаєш себе найкращим, бо маєш диплом. І тому що ти чоловік. І тому що…

— Іммі…

— Дозволь мені закінчити, — грубо урвала Імоджен. — Ти живеш у моєму будинку. Їси мою їжу та їздиш за кермом моєї автівки, а твій безлад прибирав той бідний хлопець, якому я платила. Якась частина тебе ненавидить мене за це, Форресте. Ти ненавидиш мене, тому що я можу дозволити собі таке життя, і я ухвалюю власні рішення, тому ти ставишся до мене зверхньо і відкидаєш мої ідеї.

— Може, продовжити цю розмову наодинці, будь ласка? — запитав Форрест.

— Просто йди. Дай мені трохи побути самій, — утомлено відповіла Іммі.

Форрест щось пробуркотів і пішов нагору. Брук рушила за ним.

Щойно вони вийшли, Іммі залилася слізьми. Вона підступила до Джул і обняла її, огорнувши запахом кави й жасмину. Вони довго так простояли.

За двадцять хвилин Іммі та Форрест узяли машину і поїхали, сказавши, що їм треба поговорити. Брук була у своїй кімнаті.

Джул потренувалась, а потім проводила ранок на самоті. На ланч вона з’їла два тости з шоколадно-горіховою пастою й випила білковий порошок, змішаний з апельсиновим соком. Вона вже мила посуд, коли Брук причалапала вниз і приперла до вітальні свою величезну сумку з речами.

— Я вшиваюся, — сказала Брук.

— Зараз?

— Мені драма не потрібна. Я їду додому, у Ла-Хоя. Мої батьки почнуть: «Брук, тобі треба мати стажування! Суспільна робота! Повернися до навчання!» Це мене надзвичайно дратуватиме, але знаєш, я типу скучила за домівкою, — Брук різко повернулась і пішла на кухню. Вона рвучко відчинила двері буфета, взяла дві коробки печива і пачку кукурудзяних чипсів, і поклала їх у свій наплічник.

— Їдло на поромі гидотне, — сказала вона. — Бувай.

Увечері повернулася Імоджен і побачила Джул на веранді.

— Де Форрест? — запитала Джул.

— Він повернувся до навчання, — Іммі сіла і скинула сандалі. — Наступних вихідних відбудеться церемонія прощання зі Скоттом.

— Брук поїхала.

— Знаю. Вона надіслала мені повідомлення.

— Вона забрала з собою все печиво.

— Це ж Брук.

— Вона сказала, що тобі буде байдуже.

— Я його не ховала, — підвівшись, Імоджен підійшла до перемикача, що вмикає освітлення басейну. Вода замиготіла ліхтариками. — Гадаю, нам треба поїхати геть. Без Форреста.

Так.

Чи справді так усе легко? Забрати Іммі лише собі?

— Думаю, їхати треба вранці, — вела далі Імоджен.

— Гаразд, — Джул намагалася вдавати безжурність.

— Я забронюю нам квитки. Ти ж розумієш. Мені треба поїхати звідси, провести трохи часу в дівочій компанії.

— Мені немає потреби тут лишатися, — сяючи, відказала Джул. — Мені взагалі не треба зоставатися будь-де.

— Маю ідею, — змовницьки озвалась Імоджен і витяглася на лежаку. — Є острів Кулебра. Це за Пуерто-Рико, — вона простягнула руку й торкнулася руки Джул. — І не турбуйся про гроші. Квитки, готель, спа-процедури — все моїм коштом.

— Я повністю твоя, — відповіла Джул.

7 Перший тиждень вересня 2016 року Менемша, Мартас-Вiньярд, Массачусетс

За два дні до самогубства Скотт чистив басейн, коли Джул поверталася з ранкової пробіжки. Він був без сорочки, а джинси трохи спущені зі стегон. Він виловлював листя сачком для басейну.

«Доброго ранку», — сказав він, коли Джул проходила повз нього. Іммі й Форрест іще не прокинулися. Автівки Брук, яку вона взяла напрокат, не було на доріжці. Джулі взяла купку одягу, який дібрала раніше, повісила на гачку поруч із літнім душем і зайшла усередину.

Вона вимилася, поголила ноги і подумала про Скотта. Він був дуже-дуже гарний. Її дивували його м’язи на спині й усі ті розрахунки готівкою. Як це він став тим хлопцем, хто відбілює чужі туалети й косить чужі подвір’я? Він мав вигляд і розмовляв як білий гетеросексуальний герой, котрого ви постійно бачите у фільмах. Імовірно, він міг би мати більшість речей, які хотів би в цьому світі, не докладаючи особливих зусиль. Йому нічого не заважає, але ось він. Прибирає.

Можливо, йому це подобається. А може, і ні.

Коли вона вимкнула воду, то почула, як Скотт і Імоджен розмовляють на веранді.

— Ти мусиш допомогти мені, — сказав він низьким голосом.

— Ні, насправді не мушу.

— Будь ласка.

— Я не можу дозволити втягнути себе в таке.

— Тобі й не треба, Імоджен. Я прошу в тебе допомоги, бо довіряю тобі.

Іммі зітхнула.

— Ти просиш моєї допомоги, бо маю банківський рахунок.

— Це не так. Між нами є зв’язок.

— Що-що?

— Усі ті рази в мене вдома, після полудня. Я нічого не просив. Ти приходила до мене, бо хотіла цього.

— Я не приходила до тебе вже тиждень, — відповіла Імоджен.

— Сумую за тобою.

— Я не сплачуватиму твій борг, — голос Іммі був твердий.

— Мені лише потрібна позика. Аби перебутися, доки ті хлопці не злізуть із мене.

— Це кепська ідея, — мовила Імоджен, — тобі слід іти до банку. Або зняти гроші з кредитної картки.

— У мене немає кредитної картки. Ті хлопці… вони не жартують. Вони залишили записку всередині моєї машини. Вони…

— Не треба було грати на гроші, — відрубала Іммі. — Я гадала, ти розумніший.

— Можеш наперед виплатити мені гроші, щоб я віддав цей борг? Тоді тобі не доведеться більше мене бачити. Я все поверну і зникну, обіцяю.

— Хвилину тому ти розпинався про величезний зв’язок між нами. Тепер обіцяєш зникнути?

— У мене нічого немає, — благально промовив Скотт. — У гаманці лише п’ять баксів.

— Де твоя родина?

— Батько давно пішов. Мама захворіла на рак, коли мені було сімнадцять, — відповів Скотт. — У мене немає нікого.

Якусь мить Іммі мовчала.

— Мені шкода. Я не знала про це.

— Будь ласка, Іммі. Красуне.

— Не починай. Нагорі Форрест.

— Якщо ти допоможеш мені, я піду мовчки.

— Це погроза?

— Я прошу допомоги в подруги, аби сплатити борг, ось і все. Десять тисяч доларів — ніщо для такої, як ти.

— Чому ти винен гроші? На що ти робиш ставки?

— Собачі бої.

— Ні, — Іммі, здалося, була шокована.

— У мене був хороший пес.

— Собачі бійки — це кривавий спорт. Це злочин.

— Був один пес із притулку, про якого я знав. І ще я знав хлопця, котрий іноді влаштовує бої. Він мав двійко пітбультер’єрів. Це не було типу спланованою бійкою.

— Бої вже були сплановані, якщо цей хлопець їх організовує. Є закони, що забороняють їх. Це жорстоко.

— Той собака полюбляв битися.

— Не говори так, — промовила Імоджен. — Просто не кажи. Якщо його хтось узяв із притулку і був із ним ласкавий, пес мав би…

— Ти не бачила того собаку, — дратівливо сказав Скотт. — У будь-якому разі був бій, і він програв, зрозуміло? Я зупинив бій, перш ніж псу стало зовсім кепсько. Так можна робити, якщо ти власник, тому що собака… Бійка була не такою, на яку я сподівався.

Джул тихо стояла, захищена стіною літнього душу. Вона не наважилася рухатись.

— Це означало, що я програв гроші усіх хлопців, котрі поставили на нього, — вів далі Скотт. — Вони говорили, що пес мусив битися до смерті. Я відповів, що за правилами власник може зупинити бій. Вони погодились, але завважили, що ніхто цього не робить, бо в такий спосіб ти наражаєш усіх людей, які ставлять на твого собаку, — він уже плакав. — І тепер вони хочуть повернути свої гроші. Хлопець, який організував бій, також воліє повернути свою частку. Він говорить, що люди скаржаться, що я розорив його бізнес, коли… Мені страшно, Імоджен. Не знаю, як усе виправити без твоєї допомоги.

— Дозволь-но я поясню тобі ситуацію, — повільно заговорила Імоджен. — Ти мій працівник, мій чистильник басейну, мій прибиральник. Ти тут працюєш і робиш це доволі непогано. Також ти був приємним хлопцем, з яким можна інколи зависати. Це в жодному разі не зобов’язує мене допомагати тобі, коли скоїв незаконні й аморальні вчинки щодо бідного беззахисного собаки.

Джул почала упрівати.

Те, як Імоджен вимовляла слова працівник, чистильник басейну, прибиральник. Це було так сухо. Дотепер Джул не бачила Іммі віч-на-віч із кимось, кого вона зневажала.

— Отже, ти мені не допоможеш? — запитав Скотт.

— Ми не настільки знайомі.

— Припини, ти щодня протягом кількох тижнів приходила до мене.

— Я ніколи не знала, що тобі подобається спостерігати, як собаки шматують одне одного, поки не помруть. Я ніколи не знала, що ти азартний гравець. Я ніколи не знала, що ти аж такий дурний і жорстокий, яким є, бо ти для мене не більше ніж хлопець, який прибирає мій будинок. Думаю, ти вже можеш іти, — сказала Імоджен Скотту. — Щоб мити підлогу, я можу знайти когось іншого.

Іммі брехала Форресту. І Джул. Вона навмисне вигадувала історії, коли після полудня йшла кудись. Вона брехала про те, чому вона поверталася додому з вологим волоссям, про те, чому вона зморена, про те, де вона робила покупки. Вона брехала про те, що грає в теніс із Брук.

Брук. Брук мусила знати про Скотта. Вони з Імоджен часто приходили додому разом з ракетками та пляшками води, розмовляючи про гру в теніс, коли вони, напевно, взагалі ніколи в нього не грали.

Скотт мовчки пішов. За хвилину Іммі постукала у дверцята душу: «Я бачу твої ноги, Джул».

Джул забракло повітря.

— Чому ти підслуховуєш розмови інших людей? — грубо спитала Іммі.

Джул щільно огорнулася рушником і відчинила дверцята душу.

— Я висихала. Ви вийшли надвір. Я не знала, що робити.

— Ти завжди ховаєшся поруч. Шпигуєш. Таке нікому не подобається.

— Я зрозуміла. Можна мені тепер вдягнутись?

Імоджен пішла.

Джул закортіло рушити за нею і дати ляпасу по брехливому, вродливому обличчю Іммі.

Вона хотіла відчути себе праведною і сильною, а не присоромленою та зрадженою.

Утім, їй випаде позбутися цього гніву інакше.

Вона зняла купальник і захисні окуляри з гачка. У басейні Джул вільним стилем пропливла милю.

Друга миля. Вона плавала доти, аж доки руки не почали тремтіти.

Зрештою Джул впала на рушник на дерев’яній терасі. Вона повернулась обличчям до сонця і не відчула нічого, окрім втоми.

Трохи пізніше вийшла Імоджен. Вона несла миску кексів із шоколадними крихтами.

— Я спекла це, — сказала вона, — хочу перепросити.

— Нема за що вибачатися, — не поворухнувшись, відповіла Джул.

— Я наговорила тобі грубощів. І брехала тобі.

— Наче мені не байдуже.

— Тобі справді не байдуже.

Джул нічого не відповіла.

— Я знаю, що тобі не все одно, білочко. Між нами не мусить бути брехні. Ти розумієш мене набагато краще, ніж Форрест. І ніж Брук.

— Можливо, це правда, — Джул не втрималась і всміхнулася.

— Ти маєш право злитися. Я був неправа. Знаю це.

— Можливо, це також правда.

— Думаю, таким чином я хотіла відштовхнути Форреста. Я так вчиняю, коли втомлююся від хлопців. Зраджую їх. Шкода, що я тобі не розповіла. Насправді, я не пишаюся собою.

Імоджен поставила кекси біля плеча Джул і лягла на терасу. Їхні тіла опинились паралельно одне до одного.

— Я хочу відчувати себе як удома і прагну втекти, — провадила Іммі. — Волію бути пов’язаною з людьми і хочу відштовхувати їх. Хочу бути закоханою та вибираю хлопців, але навіть непевна, чи вони мені подобаються. Або я кохаю їх і все руйную, або, можливо, руйную навмисно. Навіть не знаю, що з цього обрати й наскільки все заплутано?

— Десь посередині, — відповіла Джул, осміхнувшись. — Але не докорінно. За шкалою від одного до десяти, думаю, це сім.

Вони ще хвилину полежали в тиші.

— Але сьомий рівень заплутаності, мабуть, нормально, — додала Джул.

— Чи можу я, будь ласочка, підкупити тебе кексами, щоб ти пробачила мені? — запитала Іммі.

Джул узяла кекс і відкусила шматок.

— Скотт розкішний, — сказала вона, проковтнувши. — Що робити з таким хлопцем: залишити його самого і дивитися, як він чистить басейн? Гадаю, ти за законом повинна була осідлати його.

Імоджен застогнала.

— Ну чому він настільки сексуальний? — вона схопила руку Джул. — Я була такою відьмою. Вибачиш мені?

— Завжди.

— Ти просто чудова, моя білочко. Ходімо зі мною зараз до магазину! — вона сказала це так, ніби там буде надзвичайно весело.

— Я стомилася. Нехай Брук із тобою сходить.

— Не хочу Брук.

Джул підвелася.

— Не кажи Форресту, що ми їдемо, — попросила Іммі.

— Не скажу.

— Звісно, не скажеш, — Імоджен усміхнулася до Джул. — Я знаю, що можу розраховувати на тебе. Ти нічого взагалі йому не розповіси, чи не так?

6 Кiнець червня 2016 року Мартас-Вiньярд, Массачусетс

За одинадцять тижнів до того, як Іммі приготувала кекси, Джул опинилася на пляжі Мошап без рушника й купальника. Сонце яскраво світило, і день був спекотний. Після тривалого спуску зі стоянки вона походжала уздовж краю води. Над нею височіли величезні глинисті скелі шоколадного, перламутрового та іржавого кольору. Глина була потрісканою й ледве м’якою на дотик.

Джул скинула взуття і нерухомо стояла, зануривши пальці ніг у море. Десь за п’ятдесят ярдів від неї влаштовувалась Імоджен зі своїм другом, воліючи провести другу половину дня на пляжі. У них не було шезлонгів, але хлопець дістав із сумки бавовняну пляжну ковдру, рушники, журнали та маленьку холодильну камеру.

Вони скинули одяг на пісок, намастилися сонцезахисним кремом і попивали з бляшанок, які діставали з холодильника. Імоджен читала, розкинувшись на ковдрі. Хлопець збирав і складав каміння, одне на одне, споруджуючи витончену скульптуру на піску.

Джул попрямувала до них. На відстані кількох ярдів вона погукала: «Іммі, це ти?»

Імоджен не озирнулась, але хлопець тицьнув її в плече: «Вона назвала твоє ім’я».

— Імоджен Соколофф, чи не так? — запитала Джул, наблизившись до них. — Це я, Джул Вест Вільямс. Пам’ятаєш?

Імоджен примружилась і підвелася. У сумці вона намацала сонцезахисні окуляри й одягла їх.

— Ми разом вчилися, — провадила Джул. — У Ґрінбраярі.

«Її цікаво роздивлятися», — подумала Джул. Довга шия, високі вилиці. Засмагла шкіра. Однак Іммі була худою і кволою.

— Справді? — запитала вона.

— Лише частину першого року. Потім я перевелася, — відповіла Джул. — Але я тебе пам’ятаю.

— Вибач, як кажеш, тебе звати?

— Джул Вест Вільямс, — знову назвала себе Джул. Коли Імоджен наморщила чоло, Джул додала: — Я вчилася на курс молодше за тебе.

Іммі всміхнулася.

— Ну що ж, приємно знову зустрітися з тобою, Джул. Це мій хлопець Форрест.

Джул ніяково застигла. Форрест збирав своє пряме волосся в пучок. Поруч із ним лежав примірник часопису «Нью-Йоркер».

— Хочеш пити? — запитав він напрочуд дружнім тоном.

— Дякую, — Джул стала навколішки на край ковдри і взяла банку дієтичної коли.

— У тебе такий вигляд, ніби ти кудись прямуєш, — сказала Імоджен. — Із сумкою, несеш взуття в руках.

— О, я…

— У тебе немає пляжних речей?

Джул подумала, як їй найпривабливіше відповісти, і її слова виявилися правдою.

— Я пришла сюди спонтанно, — промовила вона. — Я іноді піддаюсь імпульсам. Я не планувала сьогодні йти на пляж.

— Маю в сумочці зайвий купальник, — сказала Імоджен на диво лагідно. — Хочеш поплавати разом? Мені до чортів спекотно, тож або я просто зараз іду купатися, або дістану тепловий удар, і Форресту доведеться нести мене увесь довгий довбаний шлях, — вона кинула погляд на вузьке Форрестове тіло. — Не знаю, чи до снаги це йому. То ти хочеш поплавати?

Джул підняла брови.

— Я могла б до вас приєднатися.

Витягши з сумки бікіні, Імоджен простягла Джул.

Купальник був білий і дуже відвертий.

— Швиденько одягай його під спідницю, а ми чекатимемо на тебе у воді.

Імоджен разом із Форрестом, сміючись, побігли до моря.

Джул уперше вдягла речі Імоджен.

У купальнику Іммі вона пірнула у хвилі й виринула, сповнена дивовижного щастя. День був блискучим і, здавалося, не можна не відчувати вдячності за змогу стояти в океані, дивлячись на обрій, поки навколо хлюпає солона вода. Форрест й Іммі мало розмовляли, натомість пірнали у хвилі, верещали та сміялися. Утомившись, вони ставали навшпиньки туди, де падали хвилі, легко підстрибували і дозволяли воді нести їх, піднімаючи та опускаючи. «Ось іде велика» — «Ні, наступна ще більша. Он, бачиш?» — «О, чорт, я ледь не померла, але це було чудово».

Коли всіх трьох уже трусило, а пальці посиніли, вони повернулися на ковдру Імоджен, і Джул опинилася посередині. З одного боку, загорнувшись у тематичний морський рушник, лежав Форрест, а з другого — обличчям до сонця вмостилась Імоджен, досі вкрита краплями води.

— Куди ти поїхала після Ґрінбраяра? — запитала Імоджен.

— Після того як мене вигнали, — відповіла Джул. — Ми з тіткою поїхали з Нью-Йорка.

— Тебе не виганяли, — уїдливо промовила Імоджен. Форрест відклав свій журнал.

— Ні, справді, мене вигнали, — обоє вже були зацікавлені. — Через проституцію, — сказала Джул.

Обличчя Імоджен потемніло.

— Жартую. Це був жарт.

Імоджен почала сміятися, повільно й тихо, затуливши рот рукою.

— Тіна, чи як там її, мала звичку хапати мене за штани і труси й різко натягувати вгору, а також виголошувала погрозливу маячню в роздягальні, — сказала Джул. — Зрештою я вдарила її головою об цегляну стіну. Як наслідок, їй накладали шви.

— Це та, з хвилястим волоссям? Висока? — уточнила Імоджен.

— Ні. Менша, та, що крутилася довкола високої.

— Не можу її уявити.

— Це на краще.

— І ти вдарила її головою об стіну?

Джул кивнула.

— Я забіяка. Можна назвати це даром.

— Забіяка? — перепитав Форрест.

— Боєць, — відповіла Джул. — Не задля розваги, але… ну, розумієш. Самозахист. Боротьба зі злом. Захист Готем-Сіті[46].

— Не може бути, щоб я ніколи не чула про те, як ти відправила дівчину до лікарні, — сказала Імоджен.

— Це тримали в таємниці. Тіна не хотіла про таке розповідати через те, що вона робила мені до того, як я її зупинила, розумієш? І це виставило б Ґрінбраяр у негарному світлі. Дівчата б’ються. Це сталося просто перед зимовим концертом, — пояснила Джул, — коли приїхали всі батьки. Мені дозволили заспівати на концерті, перш ніж вигнати. Пам’ятаєш? Керевей виконувала соло.

— О, так. Пейтон Керевей.

— Ми співали пісню Ґершвіна.

— І пісню «Рудольф»[47], — додала Імоджен. — Ми були занадто дорослі, щоб співати «Рудольфа». Це було сміховинно.

— Ти була вдягнена в синю оксамитову сукню зі шлярками попереду.

Імоджен закрила обличчя долонями.

— Не можу повірити, що ти пам’ятаєш цю сукню! Мати завжди змушувала мене вбиратися в таке на свята, а ми ж навіть не святкували Різдво. Вдягала мене, наче американську ляльку.

Форрест штурхнув Джул у плече.

— Ти, мабуть, восени почнеш навчатися в університеті.

— Насправді я рано закінчила середню школу і вже рік як студентка.

— Де?

— У Стенфордському університеті.

— Знаєш Еллі Торнберрі? — запитала Імоджен. — Вона також там навчається.

— Не згадаю.

— А Вокера Д’Анджело? — запитав Форрест. — Він здобуває ступінь з історії мистецтва.

— Форресту подобається університет, — сказала Імоджен. — А для мене він був наче будинок у чортовому пеклі, тож я більше не навчаюся.

— Утім, ти не дуже й намагалася, — заперечив Форрест.

— Ти говориш, як мій батько.

— О, бу-бу-бу.

Іммі наділа сонцезахисні окуляри.

— Форрест пише роман.

— Що за роман? — спитала Джул.

— Трохи Семюела Беккета[48] в поєднанні з Гантером С. Томпсоном[49], — відповів Форрест. — А ще я великий шанувальник Пінчона[50], тому відчуватиметься його вплив.

— Прапор тобі в руки, — сказала Джул.

— Ох, ти справді забіяка, — озвався Форрест. — Мені типу вона подобається, знаєш, Імоджен?

— Йому подобаються норовливі дівчата, — пояснила Імоджен. — Це одна з його небагатьох привабливих якостей.

— А нам він подобається? — запитала в неї Джул.

— Ми терпимо його, бо він має гарну зовнішність, — відповіла Іммі.

Визнавши, що зголодніли, вони пішли по крамницях Аквінни[51]. Знайшовши скупчення торговельних кіосків з їжею та напоями, Форрест замовив три паперові пакети з картоплею фрі на всіх.

Іммі широко всміхнулася до хлопця за стійкою і сказала: «Ти сміятимешся з мене, але мені типу потрібні чотири скибочки цитрини на лимонад. Я шаленію від цитрин. Можеш зробити це для мене?»

Він перепитав: «Цитрина?»

— Чотири скибочки, — відповіла Іммі. Вона поклала лікті на стійку і нахилилася вперед, повернувши обличчя до нього.

— Звісно, — промовив хлопець.

— Ти смієшся з моєї примхи, — сказала вона.

— Не сміюся.

— Подумки смієшся.

— Ні, — він порізав лимон і штовхнув його через стійку до неї в червоно-білій паперянці.

— Тоді дякую, що так серйозно поставився до моєї цитрини, — сказала Імоджен. Вона взяла одну скибочку, поклала до рота і почала жувати, прагнучи вичавити трохи соку. З ротом, повним лимона і цедри, вона процідила: «Для лимонів дуже важливо, щоб їх поважали. Це змушує їх відчувати себе цінними».

Вони сиділи за столиком із видом на стоянку з одного боку та на море з другого. На іншому боці паркувального майданчика люди запускали повітряних зміїв. Дув сильний вітер. Столик був пошарпаний, сірий, горбкуватий. Імоджен з’їла один-два шматочки картоплі, а потім дістала зі своєї сумки ложку і почала їсти нею.

— Ти тут сама? — запитала Іммі. — На Віньярді?

Форрест розкрив свій часопис. Він сидів, трохи відвернувшись від них.

Джул кивнула.

— Так. Я залишила Стенфорд, — вона розповіла історію про тренера-збоченця та втрату стипендії. — Не хочу повертатися додому. Ми з тіткою не ладнаємо.

Іммі нахилилася вперед.

— Це та, з ким ти живеш?

— Ні, я більше не спілкуюся з родиною.

Форрест фиркнув:

— Імоджен також.

— Я спілкуюся, — заперечила Імоджен.

— Ні, не спілкується вона, — сказав він.

Джул зазирнула в очі Імоджен.

— Тоді це в нас спільне.

— Гадаю, так, — Іммі викинула бананову шкірку в сміття. — Слухай, ходімо з нами додому. Поплаваємо в басейні, а ти можеш залишитися на обід. Приїдуть деякі тимчасові люди, нові друзі, які будуть на острові два-три тижні. Ми смажитимемо стейки на грилі. Це поруч, у Менемші. Ти такого будинку зроду не бачила. Він величезний.

Відповіддю було «так», але Джул вагалася.

Імоджен підсіла ближче до Джул і посунула свої ноги до її ніг.

— Нумо. Буде весело, — улесливо мовила вона. — Я вже вічність не мала дівочих розмов.

У будинку в Менемші були такі високі стелі та настільки широкі вікна, що повсякденні справи, здавалося, забирали додаткову кімнату та освітлення. Напої здавалися більш шипучими й прохолоднішими, ніж будь-яке питво взагалі.

Джул, Форрест і Іммі плавали в басейні, а потім користувалися душем. Тимчасові люди приїхали на вечерю, але Джул вже могла сказати, що вона до них не належала: через те, як Імоджен гукала її, аби вона підійшла до гриля перевірити стейки, через те, як Іммі сиділа на терасі, скрутившись біля ніг Джул. Імоджен запропонувала їй переночувати в одній з гостьових кімнат, тимчасом як інші друзі залазили до автівки. Вони запропонували відвезти Джул до готелю вже темними дорогами острова.

Вона відмовилася.

Іммі показала Джул кімнату на другому поверсі. Величезне ліжко, білі штори — і, хай як дивно, маленький старомодний кінь-гойдалка та колекція старих флюгерів, що розмістилися на великому дерев’яному столі. Після тривалих годин на осонні Джул провалилась у глибокий сон.

Наступного ранку надутий Форрест відвіз Джул до готелю, щоб вона забрала звідтіля речі. Коли Джул знов увійшла з валізою, Іммі прикрасила кімнату чотирма вазами із квітами. Чотирма. Також вона залишила книжки на тумбочці: «Ярмарок марнославства» Теккерея і «Великі сподівання» Діккенса, а ще путівник по Мартас-Віньярду.

Так почався перелік днів, що перетікали один в інший. Люди Іммі, тимчасові та літературні друзі тижня, набуті на пляжі або на блошиному ринку, кружляли будинком. Вони плавали в басейні, допомагали з пікніками й істерично реготали, хапаючись за груди. Всі без винятку були молоді: симпатичні, розпещені хлопці та однаковою мірою гарні, галасливі дівчата. Більшість із них виявилися кумедними й балакучими, не у фізичній формі та любили припадати до чарки. Студентська молодь й учні мистецьких шкіл. Окрім того, вони мали різне походження та сексуальну орієнтацію. Імоджен була дитиною Нью-Йорка: з неупередженими поглядами, які Джул бачила лише по телебаченню, без сумніву, й цілком упевнена у власній бажаності як подруги і господині.

У Джул забрало день чи два на те, щоб пристосуватись, але незабаром вона усвідомила, що їй зручно. Вона зачарувала тимчасових людей історіями з Ґрінбраяра, Стенфорду та, меншою мірою, Чикаго. Вона охоче сперечалася з ними, коли вони хотіли цього. Вона фліртувала з ними, забувала їхні імена й повідомляла їм про це, тому що факт забуття імен змушував захоплюватися нею і бажати, щоб вона запам’ятала їх. Спочатку вона відправляла фотографії Патті Соколофф і писала їй невимушені, обнадійливі повідомлення. Але тривало це недовго: незабаром Джул почала ігнорувати Патті так само, як Імоджен.

Іммі змусила її відчувати себе бажаною. Незвичне задоволення від цього наповнило Джул.

Якось, після двох тижнів перебування Джул у домі Імоджен, вона вперше лишилася сама. Форрест з Іммі пішли на побачення в новий ресторан, який Іммі хотіла відвідати.

Джул поласувала залишками з пікніка перед телевізором, а потім зішла нагору. Вона хвилину постояла біля дверей до спальні Іммі, зазирнувши всередину.

Ліжко було заправлене. На столі лежали книжки, баночка крему для рук, футляр до лінз Форреста та порожній зарядний пристрій. Джул увійшла, відкрутила флакон з парфумами і нанесла трошки на зап’ястя, потерши одне об одне.

У шафі висіла сукня Імоджен, у яку вона часто вбиралася. Це була темно-зелена максі з тонкої бавовни та глибоким V-подібним вирізом спереду, через який не було змоги вдягати бюстгальтер. Іммі пласка, тож це не мало значення.

Без вагань Джул скинула свої спортивні шорти і побляклу, зношену Стенфордську футболку. А потім і бюстгальтер.

Вона вдягла сукню Іммі через голову. Потім знайшла босоніжки. На туалетному столику розмістилася колекція Іммі — вісім каблучок у формі тварин.

Навпроти стіни висіло дзеркало на повен зріст у срібній рамці. Джул повернулася й кинула погляд на своє віддзеркалення. Її волосся було зібране у хвіст, але окрім цього, у тьмяному освітленні кімнати вона скидалася на Імоджен. Переважно.

То ось як це насправді. Сидіти на ліжку Імоджен. Користуватися її парфумами та взувати її підбори.

Іммі лежала в цьому ліжку вночі, поруч із Форрестом, але його можна замінити. Іммі наносила цей крем на руки, позначала прочитані місця закладками.

Уранці вона, розплющивши очі, бачила ці блакитно-зелені простирадла та краєвид моря. Ось як відчувати, що цей величезний будинок належав їй, що ніколи не треба непокоїтися про гроші чи виживання, що тебе люблять Ґіл і Патті.

Бути настільки гарно вбраною, без жодних зусиль.

— Що це?

У дверях стояла Іммі. Вона була вдягнена в джинсові шорти та Форрестів худі. На губах сяяв червоний блиск, яким вона зазвичай не користувалася. Вона не дуже скидалася на звичну Імоджен, як на Джул.

Джул охопив сором, але вона усміхнулася.

— Я гадала, що це не створить проблеми, — відповіла вона. — Мені потрібна сукня. Той хлопець телефонував, хвилину тому.

— Що за хлопець?

— З Оук Блаффс, ми з ним розмовляли, коли я каталася на каруселі.

— Коли це було?

— Він щойно написав і запитав, чи не хочу я зустрітися в парку скульптур за півгодини.

— Байдуже, — сказала Іммі. — А тепер зніми, будь ласка, мій одяг.

Обличчя Джул запалало.

— Я думала, ти не будеш проти.

— То ти перевдягаєшся чи ні?

Джул скинула верхню частину зеленої сукні Іммі й підняла свій бюстгальтер з підлоги.

— Це мої каблучки? — запитала Іммі.

— Так.

Не було потреби ховатися.

— Чому ти вдягла мої речі?

Джул вилізла із сукні й повернула її назад на вішак. Вона натягла решту власного одягу і поклала каблучки на столик.

— Мені здається, ніхто на тебе в парку скульптур не чекає, — промовила Іммі.

— Думай, що хочеш.

— Що відбувається?

— Вибач, що я вбиралася у твій одяг. Цього більше не повториться. Гаразд?

— Гаразд, — Імоджен спостерігала, як Джул поклала босоніжки до шафи і взула кросівки. — У мене є питання, — сказала вона, коли Джул проходила повз неї до зали.

Обличчя Джул досі пашіло. Вона не хотіла говорити.

— Не йди, — попросила Іммі. — Одна відповідь, добре?

— Кажи.

— Ти без копійки? — запитала Імоджен.

Так. Ні. Так. Джул ненавиділа те, наскільки це питання зробило її вразливою.

— Без жодної, — нарешті відповіла вона. — Так, я без жодної копійки.

Іммі прикрила рот рукою.

— Я не знала.

І таким чином Джул здобула перевагу.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Я можу знайти роботу, маю на увазі, що просто готова прийняти, що мені це треба.

— Я мусила здогадатись, — Іммі сіла на ліжко. — Я знала, що ти не вертатимешся до Стенфорду, і ти казала про те, що порвала з тіткою, але я не склала усе докупи, щоб зрозуміти, як усе погано. Бачила, що ти носиш ту саму одежину знову і знову. Ніколи не купляєш продукти. Дозволяєш мені платити за себе.

Гм. То їй слід купляти продукти. Це ті правила поведінки, яких Джул досі не розуміла. Але озвалася до Імоджен лише:

— Усе гаразд.

— Ні, не гаразд, Джул. Мені дуже шкода, — Іммі на мить замовкла, а потім сказала: — Я не вдавалася в подробиці твого життя, хоча мусила б. І не просила тебе розповідати. Мабуть, у мене не дуже великий досвід.

Джул знизала плечима.

— Тобі пощастило.

— Ісаак завжди казав, що в мене вузькі перспективи. У будь-якому разі бери все, що заманеться.

— Я зараз дивно почуваюся.

— Не треба, — Іммі відчинила шафу. Вона була завалена одягом. — У мене більше, ніж потрібно.

Вона підійшла до Джул.

— Дозволь мені поправити волосся. У тебе повипадали шпильки.

Джул мала довге волосся. Більшість часу вона зав’язувала його в тугий пучок.

Вона нахилила голову вперед, а Іммі підібрала кілька вільних прядок із шиї.

— Мусиш коротко підстригтися, — сказала Іммі. — Тобі личитиме. Не так коротко, як у мене. Трохи довший чубчик і, гадаю, трохи м’якший перехід навколо вух.

— Ні.

— Я відведу тебе завтра до свого перукаря, — тиснула Іммі. — Я пригощаю.

Джул похитала головою.

— Дозволь мені щось зробити для тебе, — попросила Іммі. — Ти на це заслуговуєш.

Наступного дня в Оук Блаффс без ваги свого волосся Джул почувалася піднесено. Було приємно, що Імоджен дбала по неї. Після стрижки вона позичила Джул блиск для губ і повела на ланч у ресторан із краєвидом на гавань. Після їжі вони зайшли до вінтажної ювелірної крамниці.

— Покажіть мені найнезвичайнішу каблучку, яка у вас є, — сказала Іммі.

Продавець заметушився й виклав на оксамитову тацю шість каблучок. Імоджен схвильовано крутила їх у руках. Вона вибрала нефритову каблучку у формі змії, заплатила за неї і вручила синю оксамитову коробку Джул.

— Вона для тебе.

Джул одразу відкрила коробку і надягла каблучку на підмізинний палець правої руки.

— Я занадто молода для одруження, — сказала вона. — Не тішся надіями.

Іммі засміялася й безтурботно відповіла:

— Я люблю тебе.

Це вперше Іммі вжила слово «любов».

Наступного дня Джул позичила в Імоджен автівку, щоб купити пропан для гриля в господарчій крамниці на іншому боці острова. Також вона купила деякі продукти. Повернувшись, вона побачила голих Імоджен і Форреста, які обвились одне навколо одного в басейні.

Джул уп’ялася в них очима, застигши у дверному отворі скляних дверей.

Їхні розваги здавалися незграбними. Довге мокре волосся Форреста було розкидане по його плечах. Його окуляри лежали на краю басейну, а без них його обличчя мало безбарвний і порожній вигляд.

Це здавалося неможливим. Джул була впевнена, що Імоджен не може кохати Форреста або жадати його по-справжньому. Він являв собою лиш ідею хлопця: був місцезаповнювачем. Хоча Форрест цього й не знав, але він був тимчасовою людиною, як уся та студентська молодь та учні мистецьких шкіл, які приїжджали на пікніки і з якими ніколи знову не зустрічалися. Форрест не чув таємниць Іммі. Він не був її улюбленцем. Джул ніколи не могла б подумати, що Імоджен зможе взяти його за обличчя і поцілувати, так спрагло й шалено, як робила це зараз. Вона дійсно не вірила, що Імоджен колись оголиться перед ним і стане аж такою вразливою.

Форрест помітив її.

Джул посунулася назад, гадаючи, що він закричить чи засоромиться, але Форрест просто сказав Іммі: «Твоя маленька подружка тут», — так, ніби говорив про дитину.

Імоджен повернула голову і гукнула: «Бувай, Джул. Зустрінемося пізніше».

Джул розвернулася й побігла нагору.

За кілька годин Джул спустилася вниз. Вона почула звуки подкасту на кухні, що було звичною справою для Імоджен, коли та готувала їжу. Зайшовши до кухні, вона застала Іммі за нарізанням цукіні для гриля.

— Допомога потрібна? — запитала Джул. Вона почувалася напрочуд незручно. Той факт, що вона стала свідком інтимної сцени, був нестерпним. Він може все зруйнувати.

— Пробач за порно-виставу, — легко промовила Імоджен. — Не поріжеш червону цибулю?

Джул узяла з миски голівку цибулі.

— Коли я вперше в’їхала до своєї квартири в Лондоні, — вела далі Імоджен, — у мене було дві подруги з моєї програми. Вони були парою. Вони щойно вирвалися, розумієш, подалі від своїх родин, і протягом серпня жили в мене. Одного разу я натрапила на них просто тоді, коли вони робили це на підлозі на кухні, повністю голі й кричали. Певно, я зайшла тієї самої чортової головної миті, якщо ти розумієш, про що я. Я подумала: «Господи, і як ми тепер зможемо дивитись одна одній в лице?» Типу як ми зможемо потім усі разом ходити до пабу і вечеряти? Це здавалося неможливим, і в мене з’явилося таке відчуття, що, мабуть, я втратила двох чудових подруг, просто невчасно повернувшись додому. Утім, одна з них сказала, типу: «О, пробач за порно-виставу», — і ми всі вибухнули сміхом, і це дійсно було добре. Тому я вирішила, що говоритиму так, якщо колись опинюсь у подібній ситуації.

— Маєш квартиру в Лондоні? — запитала Джул, не відриваючи погляду від цибулі, яку чистила.

— Це була інвестиція, — відповіла Іммі. — І типу примха. Я була в Англії за літньою програмою. Мій фінансовий консультант порадив мені вкласти деяку суму в нерухомість, а я закохалась у місто. Ця квартира стала першим місцем, на яке я задивилася, купила за імпульсом у абсолютно не тій країні, але не жалкую. Вона розташована в дуже привабливому районі: Сент-Джонс-Вуді, — Іммі вимовила це із британським акцентом. — Ми прегарно розважилися з друзями, умебльовуючи її. Ми гуляли містом і робили усілякі туристичні речі. Лондонський Тауер, зміна караулу, музей воскових фігур. Ми жили на дієтичному печиві. Це було до того, як я навчилася готувати. Можеш позичати ту квартиру в будь-який час. Я більше не користуюся нею.

— Ми мусимо поїхати туди разом, — сказала Джул.

— О, тобі сподобається. Ключі ось тут. Можемо вирушити завтра, — відповіла Іммі й поплескала сумку, що лежала на кухонному столі. — А може, і треба поїхати. Можеш уявити? Тільки ми вдвох у Лондоні?

Іммі обожнювала запальних людей. Вона хотіла, щоб їм подобалася музика, яку вона любила, квіти, які вона дарувала, книжки, якими вона захоплювалася. Вона хотіла, щоб їм не було байдуже до запаху нових спецій та смаку нового ґатунку солі. Вона не проти розбіжностей, але ненавиділа людей апатичних та нерішучих.

Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.

Вона зрозуміла, що шліфування її особистості задля задоволення Імоджен — це, власне, як біг. Ви просто долаєте милю за милею. Врешті-решт ви розвиваєте витривалість. Одного дня ви усвідомлюєте, що вам подобається це робити.

Після п’яти днів перебування Джул у будинку на Віньярді на під’їзній доріжці з’явилася Брук Леннон. Джул відчинила двері.

Брук увійшла й кинула свій багаж на диван. Її блакитна фланелева сорочка була старою і поношеною, а блискуче світле волосся — зібране на маківці.

— Іммі, ти ще жива, відьмо, — промовила Брук, щойно Іммі з’явилась у вітальні. — Усі у Вассарі вважали тебе мертвою. Ніхто мені не повірив, коли я сказала, що минулого тижня ти надіслала мені повідомлення. — Вона обернулася, щоб подивитися на Форреста. — Це що, хлопець? Хто…? — питання повисло в повітрі.

— Це Форрест, — відповіла Іммі.

— Форрест! — сказала Брук, потискаючи руку. — Гаразд, обіймімося.

Форрест незграбно обійняв Брук.

— Приємно познайомитися.

— Зі мною завжди приємно знайомитись, — озвалася Брук. Потім вона вказала на Джул: — А це що?

— Не грубіянь, — зауважила Іммі.

— Я чарівно поводжуся, — відповіла Брук. — Ти хто?

«Це що» до Джул.

Джул вичавила усмішку і представилася. Вона не знала, що приїде Брук. І, звісна річ, Брук не чула про те, що Джул була в будинку.

— Імоджен каже, що ти її улюблениця з Вассару.

— Я улюблениця всіх з Вассару, — відповіла Брук. — Ось чому мені довелося залишити коледж. У ньому навчалось усього-на-всього дві тисячі людей. Мені потрібна більша публіка.

Вона поволочила свої сумки нагору і зручно влаштувалась у другій кращій гостьовій кімнаті.

5 Кiнець червня 2016 року Мартас-Вiньярд, Массачусетс

За п’ять тижнів до того, як приїхала Брук, на свій сьомий день перебування на Мартас-Віньярді, Джул вивернула гроші й купила квиток на туристичний автобус по острову. Більшість людей у автобусі мали такий вигляд, ніби хочуть відвідати всі визначні пам’ятки зі списку туристичного веб-сайту. Це були сімейні групи і пари, які голосно розмовляли між собою.

Після обіду екскурсія дісталась Аквіннського маяка — місця, що, як пояснив гід, спочатку було населене індіанським плем’ям вампаноагів, а пізніше, у 1600-х роках, — також англійськими колоністами. Гід почав розказувати про китобійний промисел, коли всі кинулися з автобуса, воліючи подивитися на маяк. З оглядового майданчика можна було побачити кольорові глинисті скелі на пляжі Мошап, але треба пройти близько пів пекельної милі, щоб спуститися до води.

Джул відбігла від людей на оглядовому майданчику і пішла по крамницях Аквінни — групи невеличких підприємств, що продавали сувеніри, ремісничі вироби племені вампаноагів та легкі закуски. Вона блукала поміж низьких будівель, ліниво торкаючись намист і листівок.

Можливо, їй варто назавжди залишитися на Мартас-Віньярді.

Вона могла б влаштуватися на роботу до крамниці або тренажерної зали, днями бути біля моря, знайти житло. Вона могла б відмовитися від спроб зробити щось із собою, припинити прагнути іншого. Вона могла б прийняти те життя, яке просто зараз їй пропонувалось, і бути вдячною за це. Ніхто не кепкуватиме з неї. Їй загалом можна не шукати Імоджен Соколфф, якщо вона не хоче.

Коли Джул виходила з однієї крамниці, з такої ж навпроти вийшов юнак з великою полотняною сумкою. Він був приблизно такого самого віку, як і Джул. Ні, трохи старший. Він був худий, із вузькою талією, аж ніяк не м’язистий, а витончений і гнучкий, зі злегка скривленим носом і приємними рисами обличчя. Його каштанове волосся було зібране в пучок. Він був одягнений у чорні бавовняні штани, такі довгі, що їх довелось обрізати, футболку з написом «Рибна крамниця Ларсена» і взутий у сланці.

— Не розумію, чому ти хочеш іти туди, — промовив він до свого супутника, який, вочевидь, досі лишався в крамниці. — Немає сенсу купувати речі, якими не можна послуговуватися.

Відповіді не було.

— Іммі! Припини. Ходімо на пляж, — погукав хлопець.

І вийшла вона.

Імоджен Соколофф. Її волосся було коротко підстрижене «під хлопчика», світліше, аніж на фотографіях, але Джул не мала сумнівів. Це точно була Імоджен.

Вона вийшла з магазину, ніби це було щось неважливе, ніби Джул не чекала на неї і не шукала її цілісінькими днями. Вона здавалася чарівною, і, що важливо, невимушеною. Наче привабливість не потребувала жодних зусиль.

Джул була майже впевнена, що Імоджен упізнає її, але цього не сталося.

— Ти сьогодні занадто нервовий, — відказала Іммі хлопцеві. — А коли ти нервовий — це нудно.

— Ти навіть нічого не купила, — огризнувся він. — Я хочу на пляж.

— Пляж нікуди не подінеться, — сказала Імоджен, риючись у своїй сумці. — І я таки щось купила.

Хлопець зітхнув.

— Що?

— Це тобі, — відповіла вона, дістала невеличкий паперовий пакунок і віддала йому. Хлопець потягнув за стрічку і вийняв плетений браслет.

Джул очікувала, що хлопець розсердиться, але натомість він осміхнувся. Він одяг браслет і зарився обличчям у шию Імоджен.

— Мені подобається, — сказав він. — Він чудовий.

— Це дешева прикраса, — відповіла вона. — Ти ненавидиш їх.

— Але я люблю подарунки, — мовив хлопець.

— Знаю, що любиш.

— Ходімо, — запропонував він, — вода має бути теплою, — і вони попрямували через стоянку в напрямку до стежки на пляж.

Джул озирнулася. Гід махав рукою до натовпу, закликаючи людей повернутися до автобуса. За розкладом він від’їжджав за п’ять хвилин.

Вона не зможе повернутися до готелю. Її мобільний майже розрядився, і вона не знала, чи вдасться викликати таксі з цієї частини острова.

Це не важило. Вона знайшла Імоджен Соколофф.

Автобус поїхав без Джул.

4 Третiй тиждень червня 2016 року Мартас-Вiньярд

За тиждень до того охорона безпеки зупинила Джул в аеропорту.

— Щоб пронести цю сумку, міс, треба покласти туалетне причандалля в прозорий пластиковий пакет, — сказав їй чоловік у синій формі та з плюсклою шиєю. — Ви не бачили цей знак? Не більше за 3,4 унції[52].

Охоронець у синіх латексних рукавичках перевіряв валізу Джул. Він узяв шампунь, кондиціонер для волосся, захисний крем від сонця, лосьйон для тіла і викинув усе до смітника.

— Тепер я знову її відправлю, — сказав він, застібаючи сумку. — Усе має бути у порядку. Чекайте тут.

Вона чекала. Джул намагалася мати такий вигляд, ніби вона знала, як упаковувати рідини для подорожі літаком, і просто забула, але її вуха палали. Вона злилася через згаяний час. Вона відчувала себе мізерною і недосвідченою.

Літак був тісним, із пластиковими сидіннями, що зносилися з плином часу, але Джул насолоджувалася польотом. Краєвид був разючий. Стояв безхмарний день. Берегова лінія зігнулася до низу узбережжя, коричневого і зеленого.

Її готель розташувався навпроти гавані в Оук Блафс. Це була вікторіанська будівля з білим оздобленим фасадом. Джул залишила валізу в кімнаті й пройшла кілька кварталів до району Сьокіт-Авеню. Місто заполонили відпочивальники. Знайшлося кілька магазинів із гарним одягом. Джул буде потрібна одежа; вона дістала подарункові картки Visa і знала, що матиме гарний вигляд, але вагалася.

Вона спостерігала за жінками, коли ті проходили повз неї. Вони носили джинси або коротенькі бавовняні спідниці та сандалі з відкритими носками. Бляклі кольори і темно-сині. Сумки в них були не шкіряні, а з тканини. Колір помад був тілесним та рожевим, але в жодному разі не червоним. Деякі жінки вбирались у білі штани та еспадрильї. Бюстгальтерів не було видно. Сережки носили лише маленького розміру.

Джул зняла свої сережки-кільця і сховала їх в сумку. Вона повернулася до магазинів, і придбала там джинси чоловічого крою, три бавовняні майки, довгий обтічний кардиган, еспадрильї та білий сарафан. Потім вона купила полотняну сумку із сірими квітами. Вона розплатилася карткою і зняла готівку з автомата.

Зупинившись на розі вулиці, Джул переклала своє посвідчення особи, гроші, косметику й мобільник до нової сумки. Вона подзвонила до телефонної білінгової служби і поповнила рахунок за номером картки Visa. Потім зателефонувала до Літи, своєї сусідки по кімнаті, і залишила їй голосове повідомлення, у якому перепрошувала.

У готелі Джул потренувалася, прийняла душ та вдягла білу сукню. Вона розпустила волосся і вклала його вільними хвилями. Їй треба знайти Імоджен, але це могло зачекати до наступного дня.

Вона зайшла до устричного бару, що виходив на гавань, і замовила лобстер-рол. Коли страву принесли, вона виявилася не такою, як сподівалася Джул. Це були шматки омара в майонезі на підсмаженій булочці для хот-догів. Джул уявляла страву витонченішою.

Вона замовила тарілку картоплі фрі та з’їла її замість рола.

Здавалося дивним безжурно гуляти по місту. Джул зупинилася біля каруселі. Атракціон розташовувався в приміщенні — у темній старій будівлі, з якої пахло попкорном. Знак проголошував, що «Летючі Коні» — найстаріша карусель Америки.

Вона купила квиток. Людей було небагато, лише кілька дітей у супроводі старших братів і сестер. Батьки в зоні очікування втупились у свої мобільні. Музика була старомодною. Джул обрала собі невеличкого коня.

Щойно атракціон запрацював, вона помітила хлопця, який сидів на поні поруч із нею. Він був жилястий, з розвиненими дельтовидними м’язами і найширшими м’язами спини: можливо, альпініст, але, безумовно, не хлопець із тренажерної зали. Джул подумала, що в нього є ознаки як білошкірої раси, так і азійської. У хлопця було густе чорне волосся, трохи задовге. Він мав вигляд, наче тривалий час перебував на сонці.

— Зараз я відчуваю себе невдахою, — промовив він, щойно карусель почала рухатися. — Це було божевільно кепською ідеєю, — він говорив зі звичним американським акцентом.

Джул це запам’ятала.

— Чому?

— Нудота. Вона почалася, щойно атракціон запрацював. П-хе. До того ж я єдина людина на цій штукенції, старша від решти більш ніж десять років.

— Окрім мене.

— Окрім тебе. Колись, коли я був маленький, я катався на цій каруселі. Моя сім’я приїздила сюди на відпочинок. Сьогодні я чекав на пором і мав цілу годину вільного часу, тому й подумав: чому б ні? По старій пам’яті, — він витер лоба однією рукою. — А ти чому тут? Десь поблизу твій менший братик чи сестричка?

Джул струсила головою.

— Я полюбляю кататися.

Хлопчина перехилився через відстань між ними і простяг руку.

— Паоло Сантос. Як тебе звати?

Вона незграбно потисла руку, оскільки обидва коні рухалися.

Цей хлопець вже їде з острова. Джул розмовляла з ним лише хвилину чи дві; потім вона більше ніколи його не побачить знову. У цьому не має сенсу, то був імпульс, але вона збрехала.

— Імоджен Соколофф.

Вимовляти це ім’я було приємно. Зрештою, було б приємно стати Імоджен.

— О, ти Імоджен Соколофф? — Паоло захилив голову, сміючись і піднімаючи м’які брови. — Я мусив здогадатися. Я чув, що ти можеш бути на Віньярді.

— Ти знав, що я тут?

— Зараз поясню. Я назвався фальшивим ім’ям. Мені дуже шкода, це, мабуть, здається божевільним. Фальшиве лише прізвище. Мене справді звати Паоло. Тільки не зовсім Сантос.

— О!

— Мені шкода, — він знову витер лоба. — Дивно було так вчинити, але я думав, що лише поспілкуємося кілька хвилин. Іноді, коли подорожую, я люблю вдавати когось іншого.

— Не переймайся.

— Мене звати Паоло Валльярта-Беллстон. Мій тато, Стюарт, ходив до школи разом із твоїм батьком. Упевнений, ти бачила його.

Джул здивовано підняла брови. Вона чула про Стюарта Беллстона. Він був великим фінансовим цабе, якого нещодавно посадили до в’язниці за те, що новинні сайти називають «скандалом з торгівлею». Його фотографію показували по усіх новинах два місяці тому, коли суд виніс вирок.

— Ми з татом кілька разів грали в гольф із твоїм батьком, — вів далі Паоло. — До того, як Ґіл захворів. Він завжди говорив про тебе. Ти навчалась у Ґрінбраярі, а потім у… Вассарі, так?

— Так, але я покинула навчання після першого семестру, — відповіла Джул.

— Чому?

— Це довга і нудна історія.

— Розкажи. Ти відвернеш мене від нудоти, і тоді я не наблюю на тебе. Усі у виграші.

— Мій батько сказав, що я зв’язалася з любителями вечірок і не працювала на розвиток свого потенціалу в першому семестрі, — відповіла Джул.

Паоло засміявся.

— Це в його стилі. І що ти відповіла?

— Я відповіла… що мені кортить жити інакшим життям, тим, що відрізняється від того, котре мало стати моєю долею, — повільно мовила Джул. — Приїхати сюди — то є спосіб досягнути цього.

Карусель уповільнила рух і зупинилася. Вони зіскочили з коней і відійшли.

Паоло забрав великий наплічник із кутка, де він його приткнув.

— Хочеш морозива? — запитав він. — Я знаю місце з найкращим морозивом на острові.

Вони прогулялися до невеличкої крамниці. Вони сперечались, яким соусом поливати морозиво — гарячим шоколадним чи карамельним, а відтак погодилися, що проблема розв’яжеться, якщо використати їх одночасно. Паоло сказав:

— Так дивно, що ти просто зараз тут. Мені здається, ми зустрічалися десь мільйон разів.

— Звідки ти знав, що я на Мартас-Віньярді?

Паоло з’їв ложку морозива.

— Ти була типу трохи знаменитою, Імоджен: кинула навчання і зникла — а потім опинилася тут. Якщо чесно, твій батько просив мене потелефонувати тобі, коли я був на острові.

— Ні, він цього не просив.

— Просив. Він писав мені, бачиш? Я телефонував тобі шість днів тому, — він дістав iPhone і показав останні дзвінки.

— Це трохи лячно.

— Ні, — заперечив Паоло. — Ґіл хоче знати, як ти, ось і все. Він сказав, що ти не відповідаєш на дзвінки, що ти залишила навчання і поїхала на Віньярд. Якби я побачив тебе, то мусив сповістити, що ти в порядку. Він хотів, щоб я сказав тобі, що його оперуватимуть.

— Я знаю, що його оперуватимуть. Я щойно була в місті разом із ним.

— Відтак мої сили були змарновані, — мовив Паоло, стенуючи плечима. — Не вперше.

Повернувшись до гавані, вони спостерігали за човнами. Паоло розповідав, що мандрує, аби уникнути зіпсованої репутації його батька та наслідків для родини. У травні він закінчив коледж і думав про вступ до медичного університету, але спочатку хотів побачити світ. Зараз він планує провести ніч у Бостоні, перш ніж сісти на літак до Мадрида. Він зі своїм другом подорожуватимуть упродовж року або й більше — спочатку Європа, відтак Азія, і закінчать на Філіппінах.

На його пором розпочалася посадка. Перед тим як піти, Паоло швидко поцілував Джул. Він був ніжним і впевненим, не наполегливим. Його губи були трохи липкими від карамельного соусу.

Джул ошелешив поцілунок. Вона не хотіла, щоб Паоло доторкнувся до неї. Вона не бажала, щоб хтось узагалі колись торкався її. Але коли повні та м’які губи Паоло накрили її вуста, їй це сподобалося.

Вона поклала руки йому на шию, притягнула до себе і знову поцілувала. Він був чудовим хлопцем, думала Джул. Не домінантним і не пітним. Не жадібним і не грубим. Не поблажливим. Не облесливим і без понтів. Його поцілунок був аж такий ніжний, що їй довелося нахилитися, щоб відчути його повністю.

Як же дівчина хотіла назвати йому своє справжнє ім’я!

— Можна зателефонувати тобі? — запитав він. — Я маю на увазі, знову? Не заради спокою твого батька.

Ні, ні.

Не можна, щоб Паоло знову телефонував на номер Імоджен. Якщо він це зробить, то зрозуміє, що не Імоджен він зустрів.

— Краще не треба, — відповіла Джул.

— Чому? Так, я буду в Мадриді, а потім казна-де, але ми могли б… могли б просто інколи розмовляти. Можливо, про гарячий шоколадний чи карамельний соус. Або про твоє нове життя.

— Я пов’язана, — вимовила Джул, прагнучи його зупинити.

Обличчя Паоло витяглося.

— О, ти пов’язана. Ну звичайно. Що ж, так чи так, мій номер у тебе вже є, — сказав він. — Я невдовзі залишу тобі повідомлення. Номер 646. Отже, зможеш мені повідомити, щойно розв’яжешся-перев’яжешся, хай там як. Гаразд?

— Я не телефонуватиму тобі, — відказала Джул. — Але дякую за морозиво.

На мить він здався ображеним. А потім осміхнувся.

— У будь-який час, Імоджен.

Паоло накинув наплічник і зник.

Джул дивилась, як його пором вирушає від пристані. Потім вона зняла з себе еспадрильї і покрокувала на пісок. Вона зайшла у воду і стала. Вона відчула, що Імоджен Соколофф зробила б це, насолоджувалася б легким почуттям туги та красою краєвиду на гавань, підібравши пелену гарненької білої сукні над водою.

3 Другий тиждень червня 2016 року Нью-Йорк

За тиждень перед поїздкою до Мартас-Віньярда Джул разом із Патті Соколофф стояли на терасі, що виходила на Центральний парк. Сонце вже сіло. Парк простягнувся, наче темний прямокутник із міськими вогнями навколо.

— Я відчуваю себе Людиною-павуком, — бовкнула Джул. — Він спостерігає за містом уночі.

Патті кивнула. Її волосся, завите у вільні локони, спадало на плечі. Вона була вдягнена в довгий кардиган поверх кремової сукні й взута в гарні сандалі без підборів. Її п’ятки та пальці ніг були заклеєні пластирем, і ноги здавалися старими.

— Іммі мала хлопця, який одного разу прийшов сюди на вечірку, — заговорила вона до Джул. — Він сказав те саме про краєвид. Ну, він сказав про Бетмена. Але ідея та сама.

— Вони не однакові.

— Гаразд, але вони обидва сироти, — сказала Патті. — Бетмен дуже рано втратив своїх батьків. Як і Людина-павук. Він живе зі своєю тіткою.

— Ви читали комікси?

— Ніколи. Проте я вичитувала есей Іммі, який вона писала в коледжі, приблизно шість разів. Вона писала, що Людина-павук і Бетмен виникли з усіх тих сиріт у вікторіанських романах, що так їй подобалися. Іммі дійсно захоплюється романами вікторіанської епохи, ти знала про це? Вона ставить свою особистість поміж них. Знаєш, деякі люди визначають себе спортсменами, борцями за соціальну справедливість, дітьми театру. Іммі ж визначає себе як читача вікторіанських романів.

— Вона не найкраща учениця, — вела далі Патті, — одначе захоплюється літературою. У своєму есеї вона писала, що осиротіння в цих оповідках є передумовою до того, щоби стати героєм. Вона також казала, що ті герої коміксів не просто герої, а «складні люди, які йдуть на компроміси із сумлінням у дусі сиріт в оповіданнях вікторіанської доби». Гадаю, це точні слова з її твору.

— Я читала комікси в середній школі, — мовила Джул. — Але в Стенфорді на це не було часу.

— Це Ґіл виріс на коміксах, а не я. Та й Іммі, чесно кажучи, також не захоплювалася ними. Супергерої були лише її передмовою, аби показати, чому давніші книжки дуже важливі для сучасних читачів. Більшість інформації про Бетмена вона дізналася від того хлопця, про якого я згадала.

Вони повернулися, збираючись зайти всередину. Пентхауз подружжя Соколофф був ефектним і сучасним, але захаращений купами книжок, журналів та пам’ятних дарунків. Скрізь біла дерев’яна підлога. На кухні працював кухар, а на кухонному столику було повно макулатурної пошти, слоїчків з-під пігулок та пачок серветок. У вітальні розташувалися два величезні шкіряні дивани. Поруч із одним встановлено апарат штучного дихання.

Коли Патті провела Джул до кімнати, Ґіл Соколофф не підвівся. Йому було трохи за п’ятдесят, але в куточках рота утворилися складки від страждань, а шкіра шиї обвисла. Він мав східноєвропейську форму обличчя та сиве волосся, густе й кучеряве. Він був одягнений у спортивні штани й сіру футболку. Його щоки й ніс були поцятковані судинними зірочками. Він повільно нахилився вперед, ніби рух завдавав болю, і потиснув руку Джул, а потім відрекомендував двох товстеньких песиків — Сніжка і Сніговика. Також він представив трьох котів Імоджен.

Вони попрямувала на обід до парадної їдальні, Ґіл човгав, а Патті повільно йшла поруч із ним. Кухар приніс миски й тарілки, і пішов. Вони їли крихітні баранячі відбивні та грибне різото. Посеред обіду Ґіл попросив свою кисневу маску.

Куштуючи сирну страву, вони розмовляли про собак, які були новими в будинку.

— Пси зруйнували наше життя, — мовила Патті. — Вони постійно паскудять. Ґіл дозволяє їм це робити на терасі. Можеш у це повірити? Я виходжу вранці на терасу, а там смердюче собаче лайно.

— Вони скавчать і просяться на вулицю, перш ніж ти прокидаєшся, — вперто відказав Ґіл. Він посунув кисневу маску на бік, щоб розмовляти. — Що я мушу робити?

— Потім нам доводиться обприскувати терасу відбілювачем. Маленькі плями від хлорки вже по усій деревині, — вела далі Патті. — Це огидно. Утім, ось, що ти робиш, коли любиш тварин. Дозволяєш їм паскудити на терасі.

— Імоджен завжди приносила додому безпритульних котів, — озвався Ґіл. — Коли вона вчилась у середній школі. Кожні два місяці з’являлося нове кошеня.

— Деякі з них не виживали, — пояснила Патті. — Вона знаходила їх на вулиці, хворих на котячий бронхіт чи якусь іншу пошесть. Вони помирали своєю крихітною сумною смертю, і серце Іммі щоразу розбивалося. Потім вона поїхала до Вассара, і ми залишилися з цими хлопцями, — Патті погладила кота, який походжав під обіднім столом. — Суцільні неприємності, і цим пишаємося.

Як кожна випускниця Ґрінбраяра, Патті розповідала історії про свої шкільні роки.

— Ми мусили носити панчохи або гетри і форму впродовж року, — сказала вона. — І коли наставало літо, почувалися дуже незручно. У середній школі — це було наприкінці сімдесятих — дехто з нас не вдягав спідню білизну, щоб здаватися крутим. Гетри без трусів! — вона поплескала Джул по плечу. — Вам з Іммі пощастило, що форма змінилася. Ти вивчала музику в Ґрінбраярі? Ти тоді так пристрасно розповідала про Ґершвіна.

— Трішки.

— Ти пам’ятаєш зимовий концерт?

— Звісно.

— Я просто бачу, як ви з Імоджен стоїте поряд. Ви були найменшими дівчатами в дев’ятому класі. Ви всі співали колядки, а Керевей виконувала соло. Пам’ятаєш?

— Звичайно.

— Вони прикрасили залу на свята, а в кутку поставили дерево. І менору, звичайно ж, установили, але то була формальність, — сказала Патті. — Господи, я зараз розридаюся, згадуючи Іммі в тій синій оксамитовій сукні. Я купила їй святкову сукню на той концерт, яскраво-синього кольору зі шлярками попереду.

— У перший мій день у Ґрінбраярі Іммі врятувала мене, — промовила Джул. — Коли я стояла в черзі кафетерію, хтось урізався в мене, і соус до спагеті розлетівся бризками по усій моїй сорочці. А я стояла, дивлячись на лискучих дівчат у чистому одязі. Усі були знайомі між собою з молодших класів, — історія просто текла з вуст Джул. Патті й Ґіл були вдячними слухачами. — Як я могла підсісти за будь-який столик, коли була геть уся в соусі, наче в крові?

— О, солоденька цукерочко.

— І тут підійшла Іммі. Вона забрала в мене з рук тацю і познайомила з усіма своїми друзями, вдаючи, що не бачить бруду на моїй сорочці, тож вони також удали, ніби все гаразд. І так було, — сказала Джул. — Вона була однією з моїх улюблениць, але ми більше не підтримували зв’язок, коли я переїхала.

Пізніше у вітальні Ґіл умостився на дивані з кисневими трубками в носі. Патті принесла грубезний фотоальбом з позолоченого паперу.

— Не проти подивитися фотографії?

Вони переглядали старі світлини. Джул виявила, що Імоджен напрочуд вродлива, низенька і трохи пустотлива. Вона мала світле волосся й пухлі щічки з ямочками, які згодом перетворилися на високі вилиці. На багатьох знімках вона була на тлі різних привабливих місць. «Це ми їздили до Парижа», — розповідала Патті, або «Це ми на фермі», або «Це найстаріша карусель Америки»». Іммі носила розкльошені спідниці та смугасті легінси. На більшості світлин її волосся було довгим і трохи скуйовдженим. Пізніше вона вже з’являлася на фотографіях із брекетами на зубах.

— Після того як ти покинула Ґрінбраяр, Іммі більше не мала всиновлених друзів, — сказала Патті. — Я завжди відчувала, що ми схибили в цьому, — вона нахилилася вперед. — А в тебе було таке? Спілкування з родинами, подібними до твоєї?

Джул глибоко вдихнула.

— Ні, не було.

— Ти відчуваєш, що твої батьки схибили? — запитала Патті.

— Відчуваю, — відповіла Джул. — Цілком.

— Мені так часто здається, що треба було виховувати Іммі інакше. Більше дбати. Більше розмовляти на складні теми, — Патті щось бурмотіла, але Джул її вже не чула.

Коли Джульєтті виповнилося вісім років, її батьки померли. Мати — від тривалої та страшної хвороби. Невдовзі після цього батько сплив кров’ю, оголений, у ванні.

Джульєтту виховувала чужа людина, тітка, виховувала в будинку, який і будинком не був.

Ні. Вона більше не думатиме про це. Вона стирає ці спогади.

Вона написала нову історію для себе, історію походження. У цій версії вітальня була розгромлена. У темряві ночі. Так, те, що треба. Історію ще не закінчено, але вона довершить її якомога ліпше. Вона побачила своїх батьків у колі світла вуличних ліхтарів, мертвими в траві, у калюжі темної крові, що розпливалася під ними.

— Ближче до суті, — сказав Ґіл, важко дихаючи. — Дівчина не сидітиме тут усеньку ніч.

Патті кивнула.

— Те, про що я не сказала тобі, і через що ми запросили тебе: Імоджен покинула коледж після першого семестру.

— Ми вважаємо, що вона зв’язалася з любителями вечірок, — додав Ґіл. — Вона не працювала на розвиток свого потенціалу під час занять.

— Ну, вона ніколи не любила школу, — сказала Патті. — Не так, як ти, вочевидь, любиш Стенфорд, Джул. У будь-якому разі вона покинула Вассар, навіть не сказавши нам, за місяць до того, як вона загалом виходила на зв’язок. Ми так хвилювалися.

— Ти так хвилювалася, — уточнив Ґіл і нахилився вперед. — Я просто розлютився. Імоджен безвідповідальна. Вона губить свій мобільник або забуває увімкнути його. Їй не подобається телефонувати, надсилати повідомлення і таке інше.

— Виявилося, що вона поїхала на Мартас-Віньярд, — провадила Патті. — Ми завжди їздили туди відпочивати родиною, і вона, вочевидь, туди втекла. Вона сказала нам, що орендувала житло, але адреси не надала, навіть місто не повідомила.

— Чому ви не поїдете до неї? — запитала Джул.

— Мені нікуди не можна їхати, — відповів Ґіл.

— У нього кожного дня діаліз нирок. Це виснажує. І йому треба проходити процедури, — додала Патті.

— Незабаром випадуть усі мої нутрощі, — сказав Ґіл. — Я збираюся переносити їх у сумці.

Патті нахилилася й поцілувала його в щоку.

— Отже, у нас виникла ідея, що, можливо, ти хотіла б поїхати, Джул. На Віньярд. Ми думали про те, щоб найняти детектива…

— Ти про це думала, — перебив Ґіл. — Сміховинна ідея.

— Ми просили кількох її друзів з коледжу, але вони не хочуть утручатися, — пояснила дружина.

— Що ви хочете, щоб я зробила? — запитала Джул.

— Переконайся, що з нею все гаразд. Не кажи їй, що це ми відрядили тебе, але напиши нам, щоб ми знали, як справи, — сказала Патті. — Спробуй переконати її повернутися додому.

— Ти ж не працюєш цього літа? — запитав Ґіл. — Стажування абощо?

— Ні, — відповіла Джул. — У мене немає роботи.

— Звичайно, ми сплатимо твої витрати на Віньярді, — докинув Ґіл. — Ми дамо тобі подарункові карти на кілька тисяч доларів і заплатимо за готель.

Подружжя Соколофф таке довірливе. Таке люб’язне. Таке дурне. Коти, собаки, що паскудять на терасі, киснева маска Ґіла, альбоми з фотографіями, хвилювання про Імоджен, навіть втручання, безлад, баранячі відбивні, їхня балаканина — усе було чудово.

— Я залюбки вам допоможу, — відповіла Джул.

Джул повернулася додому на метро. Вона увімкнула свій комп’ютер, скористалася пошуком і замовила червону футболку Стенфордського університету.

Коли за кілька днів футболку доставили, Джул смикала за горловину, доки та не розтяглась, а відтак побризкала на нижній край відбілювачем, щоб створити пляму.

Вона кілька разів прала її, доки футболка не стала м’якою і на вигляд поношеною.

2 Усе ще другий тиждень червня 2016 РОКУ Нью-Йорк

За день до обіду в Патті, Джул стояла посеред вулиці у верхньому Мангеттені, тримаючи в руках клаптик паперу з адресою. Була десята година ранку. Джул мала на собі привабливу чорну бавовняну сукню з квадратним вирізом. Туфлі також були чорні, з відкритою п’яткою і загостреним носком. Взуття на неї було замале, тож у сумці вона тримала кросівки. Джул наклала макіяж, який, на її думку, пасував студенткам, а волосся зібрала в пучок.

Ґрінбраяр являв собою ряд відреставрованих особняків уздовж П’ятої авеню[53] на Вісімдесят другій вулиці. Кам’яний фасад старшої школи, де Джул збиралася працювати, вивищувався своїми п’ятьма поверхами. Вигнуті сходи вели до статуй біля входу. Великі подвійні двері. Скидалося на місце, де можна здобути виняткову освіту.

— Захід відбувається у святковій залі, — сказав охоронець Джул, коли та увійшла. — Другий поверх, сходи праворуч.

На вході була мармурова підлога. Ліворуч висів знак «Головний офіс», а поруч із ним — пробкова плита з переліком досягнень випускників старших класів: Єль, Пенн, Гарвард, Браун, Вільямс, Прінстон, Суортмор, Дартмут, Стенфорд. Ці місця здавалися Джул якимись вигаданими. Дивно було бачити, що кожну назву записано на окремому рядку, наче вірш, і кожне слово звучало велично.

На горішніх сходах хол переходив у святкову залу. Жінка в червоному піджаку, яка керувала заходом, пішла до Джул із протянутою рукою.

— Кейтеринг?[54] Ласкаво просимо до Ґрінбраяра, — промовила вона. — Дуже вдячні за те, що погодилися допомогти нам сьогодні. Мене звати Мері Еліс Макінтош, голова збору коштів.

— Приємно познайомитись. Я Літа Крущала.

— Ґрінбраяр був зачинателем у галузі освіти жінок ще від 1926 року, — сказала Макінтош. — Ми орендуємо три мистецькі особняки, що спочатку були приватними будинками. Ці будівлі — споруди історичного значення, а наші спонсори нині є доброчинцями та прибічниками освіти для дівчат.

— Це школа для дівчат?

Макінтош вручила Джул мереживний чорний фартух.

— Дослідження показують, що в одностатевих школах дівчата вчаться на більш нетрадиційних курсах, як, наприклад, передова наука. Вони менше хвилюються про те, який мають вигляд, у них більший дух суперництва і вища самооцінка, — вона виголосила це, ніби промову, яку повторювала тисячу разів. — Сьогодні ми очікуємо на сотню гостей, спочатку концерт і закуски. Потім банкет нагорі в залах на третьому поверсі, — Макінтош завела Джул до святкової зали, де високі столи були вкриті білими скатертинами. — Дівчата приходять сюди на збори по понеділках і п’ятницях, а в середині тижня використовуємо її для йоги та запрошених доповідачів.

Стіни святкової зали були прикрашені картинами, намальованими олійними фарбами. Відчувався сильний запах засобу для полірування меблів. Зі стелі спускалися три люстри, а в кутку стояв рояль. Важко повірити, що люди ходили сюди навчатися.

Макінтош представила Джул керівнику служби обслуговування, і Джул назвалась ім’ям Літи. Вона пов’язала фартух поверх сукні. Керівник відправив її складати серветки, але щойно він відвернувся, Джул попрямувала по коридору і крадькома зазирнула до класної кімнати.

Кімната була заповнена книжками. На стіні висіла інтерактивна дошка, біля іншої стояв ряд комп’ютерів, але центр класу здавався старим. На підлозі лежав дорогий червоний килим. Навколо широкого старого столу розмістилися важкі стільці. На дошці вчитель написав:

Твір на вільну тему, 10 хвилин:

«Ось що важливо: мати змогу будь-якої хвилини пожервувати тим, що маєш, заради того, ким можеш стати».

Шарль Дюбуа

Джул торкнулася краю столу. Вона вирішила, що сиділа б на цьому місці. Це було б її постійне місце: спиною до світла з вікна, погляд спрямований на двері. Вона б сперечалася щодо цитати Дюбуа з іншими студентками. Учителька, жінка в чорному, звеличалася б над ними, не погрожуючи, а надихаючи. Вона підштовхувала б їх до успіху. Вона б вірила, що її дівчата — це майбутнє.

Хтось закашляв. У кабінеті стояв керівник служби обслуговування. Він показав Джул на двері. Вона пішла слідом за ним до купи серветок і почала їх складати.

До святкової зали прибув галасливий піаніст. Сухорлявий, зі світлими веснянками і рудим волоссям. Його зап’ястки аж занадто випиналися з рукавів піджака. Він дістав партитуру, хвилину-дві перевіряв мобільник, а відтак почав грати. Мелодія була енергійною і такою собі класичною. Вона наповнила приміщення світлом, ніби вечірка вже почалася. Завершивши складати серветки, Джул підійшла до нього.

— Що це за пісня?

— Ґершвін, — зневажливо відповів піаніст. — Це ланч під його музику. Багатії полюбляють Ґершвіна.

— А ти ні?

Піаніст знизав плечима, і далі граючи.

— Він сплачує оренду.

— Я думала, що у людей, які грають на роялі, вже є гроші.

— У нас, зазвичай, є борги.

— Тож хто такий Ґершвін?

— Ким був Ґершвін? — піаніст зупинився й почав грати нову мелодію. Джул спостерігала, як його руки прудко рухалися по клавішах, і впізнала пісню. Літечко, і життя — щасливе.[55]

— Я її знаю, — сказала вона. — То він помер?

— Давно. Він жив у двадцятих-тридцятих роках XX століття. Ґершвін був першим емігрантом; його батько працював шевцем. Ґершвін почав зі сцени Єврейського театру мовою ідиш і взявся писати попсові джазові пісні заради швидкого заробітку. Потім — музику для кіно. Тоді пізніше — класику й оперу. Тож скінчив він як першокласний композитор, хоча створив себе з нічого.

Джул подумала, як же чудово вміти грати на інструменті. Хай що відбувається з вами, хай що сталось у вашому житті, ви можете подивитися на свої руки і подумати: «Я граю на фортепіано». Ви завжди знатимете це про себе.

Вона зрозуміла, що це щось на кшталт уміти битися. І вміти змінювати акцент. Це сили, що живуть у вашому тілі. Вони ніколи не полишать вас, байдуже, який ви маєте вигляд, і незалежно від того, хто любить чи не любить вас.

За годину, керівник служби обслуговування поплескав Джул по плечу.

— Ти заляпалася коктейлем, Літо, — сказав він. — Іще й сметаною. Іди, приведи себе до ладу, а я дам тобі інший фартух.

Джул оглянула себе, зняла фартух і віддала його.

У вбиральні біля святкової зали хтось був, отож Джул піднялася кам’яними сходами на третій поверх. Вона мигцем заглянула до кількох елегантних зал. Столи були оздоблені яскравими рожевими квітами. Гості ручкались і знайомилися.

У жіночому туалеті була кімната відпочинку, обклеєна шпалерами зелених і золотих кольорів, а всередині стояв маленький, вишуканий диван. Джул пройшла повз нього і відчинила двері туалету. Там вона зняла взуття Літи. Пальці ніг набрякли, а з п’яток текла кров. Джул витерла ноги вологим паперовим рушником. Потім вона почистила сукню.

Босоніж вона повернулася до кімнати відпочинку і побачила на дивані жінку. Їй було трохи за п’ятдесят. Вона мала гарний вигляд, у дусі верхнього Мангеттена: засмагла шкіра, акуратна губна помада і пофарбоване каштанове волосся. Жінка була вдягнена в зелену шовкову сукню, в якій вона ніби зливалася з зеленим оксамитовим диванчиком і зелено-золотими шпалерами. Вона сиділа босоніж і бинтувала пальці, вкриті пухирцями. На підлозі лежала пара босоніжок на підборах.

— Через спеку ноги опухають, — сказала жінка, — і тоді стражданням немає кінця краю. Я права?

Джул відповіла зі звичним американським акцентом, який був у цієї леді:

— Маєте зайвий пластир?

— У мене їх ціла упаковка, — відповіла жінка. Вона покопирсалась у великій сумці й дістала пластир. — Я прийшла підготовленою, — нігті на її руках і ногах були пофарбовані у блідо-рожевий колір.

— Дякую.

Джул сіла поруч і взялася до власних ніг.

— Ти мене не пам’ятаєш? — запитала жінка.

— Я…

— Не хвилюйся. Я пам’ятаю тебе. Ти з моєю донькою Іммі у своїх шкільних формах завжди були як дві краплини води. Обидві такі маленькі та з цим милим ластовинням на носі.

Джул моргнула.

Жінка всміхнулася.

— Я мама Імоджен Соколофф, солоденька цукерочко. Зви мене Патті. Ти приходила на день народження Іммі на першому курсі, пам’ятаєш? Піжамна вечірка, коли ми робили кейк-попси[56]? Ви з Іммі ходили по крамницях у Сохо[57]. О, пам’ятаєш, ми водили тебе на «Коппелію»[58] в Американський театр балету?

— Звісно, — відповіла Джул. — Вибачте, що одразу вас не впізнала.

— Не хвилюйся, — сказала Патті. — Мушу сказати, що забула твоє ім’я, але обличчя ніколи не забуваю. У тебе було прикольне блакитне волосся.

— Я Джул.

— Точно. Було так чудово, коли ви з Іммі товаришували в старших класах. Щойно ти пішла, вона зійшлася з тими дітьми зі школи Далтона. Вони не подобалися мені навіть на половину від того, як до душі припала мені ти. Гадаю, на благодійному вечері є лише кілька недавніх випускників. Мабуть, ти нікого не знаєш? Усі такі самі літні дами, як і я.

— Мені надіслали запрошення, тож я приїхала послухати Ґершвіна, — відповіла Джул. — І побачити коледж після тривалої відсутності.

— Як прекрасно, що ти поціновуєш Ґершвіна, — сказала Патті. — У підлітковому віці я була схиблена на панк-році, а після двадцяти — Мадонна і таке інше. У якому коледжі навчаєшся?

Пауза. Вибір. Джул викинула обгортку з пластиру в смітник.

— Стенфорд, — відповіла вона. — Проте не впевнена, що повернуся туди восени, — вона комічно закотила очі. — У мене війна з відділом фінансової допомоги, — усе, що вона розповідала Патті, смакувало так, наче карамель, що тане в роті.

— Це неприємно, — сказала Патті. — Я гадала, що в них там чудова фінансова допомога.

— Узагалі так, — озвалася Джул. — Але не для мене.

Патті серйозно подивився на Джул.

— Думаю, усе владнається. Дивлячись на тебе, можу сказати, що ти не дозволиш будь-яким дверям зачинитися перед твоїм обличчям. Слухай, маєш роботу на літо, стажування абощо?

— Ще ні.

— Тоді в мене є ідея, яку я хочу з тобою обговорити. Просто божевільна думка, яка мені зайшла в голову, але тобі може сподобатися, — вона дістала з сумочки візитівку кремового кольору і передала Джул. На ній була адреса П’ятої авеню. — Мені вже час повертатися додому до чоловіка. Він зле почувається. Та чому б тобі не прийти до нас на обід завтра ввечері? Упевнена, Ґіл буде шалено радий познайомитися з однією з давніх подруг Іммі.

— Дякую, залюбки прийду.

— О сьомій?

— Уже буду у вас, — сказала Джул. — А тепер, чи наважимося ми взутися?

— О, думаю, мусимо, — відповіла Патті. — Іноді дуже важко бути жінкою.

1 Перший тиждень червня 2016 року Нью-Йорк

За шістнадцять годин до цього, о восьмій годині вечора, Джул вийшла з метро в закутньому районі Брукліна. Вона цілісінький день шукала роботу. Це вчетверте поспіль вона вдягала свою найкращу сукню.

Не пощастило.

Її квартира розташовувалася над магазинчиком із тьмяним жовтим навісом «Джойфул Фуд Март». Був вечір п’ятниці, і купка хлопців на розі вулиці голосно теревенили. Сміттєбаки на тротуарах були переповнені.

Джул мешкала тут лише чотири тижні. Вона винаймала квартиру із сусідкою по кімнаті на ймення Літа Крущала. Сьогодні настав день орендної плати, і Джул не мала жодної змоги сплатити її.

З Літою вона не була близькою. Вони познайомилися, коли Джул натрапила на оголошення в Інтернеті. Доти вона жила в молодіжному гуртожитку. Для пошуку квартири вона користувалася Інтернетом у публічній бібліотеці.

Коли Джул прийшла на огляд квартири, виявилося, що Літа здавала вітальню у квартирі як спальню. Вона була відокремлена від кухні запоною. Літа розповіла Джул, що її сестра нещодавно повернулася додому до Польщі. Сама ж вона вважала за краще залишатися в Америці. Вона прибирала квартири та працювала в кейтеринговій компанії, в обох випадках за готівку. Закон забороняв їй працювати в США. Літа ходила на курси англійської мови у ХАМЛ[59].

Джул розповіла Літі, що працює особистим тренером. Це вона начебто робила ще у Флориді, і Літа повірила їй. Джул заздалегідь сплатила місячну оренду готівкою. Літа не вимагала документів. Джул ніколи не називала ім’я «Джульєтта».

Інколи ввечері приходили друзі Літи, вони розмовляли польською і смалили цигарки. На кухні вони готували тушковане м’ясо і відварену картоплю. Тими ночами Джул одягала навушники і лежала скрутившись на своєму ліжку, практикуючи акценти з навчальних відео в Інтернеті. Іноді Літа заходила до кімнати Джул із мискою тушкованого м’яса і мовчки віддавала їй.

Джул приїхала до Нью-Йорка на автобусі. Після хлопця і блакитного слаша, після босоніжок на підборах і крові на тротуарі, після того як хлопець упав, Джульєтта Вест Вільямс зникла зі штату Алабама. Вона також покинула школу. Їй виповнилося сімнадцять і закінчувати навчання не було потреби. У жодному законі цього не зазначено.

Вона могла б лишитися на місці. Той хлопець вижив і ніколи про це не говорив. Але якби вона залишилася в місті, він міг би заговорити. Або помститися.

Місто Пенсакола, штат Флорида, було лише за кілька сотень миль. Джул знайшла роботу за готівку в тренажерній залі на першому поверсі в торговому центрі. Власники не вимагали, щоб їхні співробітники були дипломованими тренерами. Вони підсаджували своїх хлопчиків на стероїди, і все було менше ніж законним.

Джульєтта щодня тренувала хлопців. Викидайли, бандити, охоронці, навіть кілька поліціянтів. Вона попрацювала там шість місяців і наростила м’язи. Її бос мав залу бойових мистецтв за милю від роботи і дозволив їй безкоштовно тренуватися. Джульєтта щотижня орендувала в мотелі номер із кухонькою. Вона купила ноутбук і мобільний, і, окрім цього, заощаджувала гроші.

В обідні перерви вона прогулювалася до торгового центру. Це було топове місце з фонтанами і бутиками. Джульєтта читала в просторій книгарні, роздивлялася вітрини із сукнями в тисячі доларів і приміряла макіяж в універмазі. Вона запам’ятовувала назви найуспішніших брендів. Вона створювала нову себе за допомогою пудри, кремів і блиску для губ. Щодня її обличчя мало новий вигляд. І вона ніколи не витрачала жодного цента.

Саме так вона зустріла Ніла. Ніл був струнким хлопцем у шкіряній кремовій куртці. Час від часу він крутився після полудня навколо прилавків із косметикою, теревенячи з дівчатами. Він носив фірмові кросівки і розмовляв із південним акцентом. Йому було не більше за двадцять п’ять, він мав білошкіре дитяче обличчя з рум’яними щоками і баками, а на шиї — золотий хрест. Хлопець на кшталт тих, які занадто гучні в кінотеатрі й завжди купляють великий попкорн.

— Звати Ніл, а прізвище? — запитала Джульєтта.

— Я не користуюся прізвищем, — відповів він. — Воно не таке гарне, як я.

Ніл займався бізнесом. Так він відповів, коли Джул запитала, що він робить біля прилавків. «Займаюся бізнесом».

Джул поставила собі питання, звідки походить оця фраза. Це пенсакольська фраза, чи ще звідкись?

Вона розуміла, що він мав на увазі.

— Ти можеш заробляти значно більше, аніж зараз, працюючи на мене. Я добре до тебе ставитимуся, — сказав Ніл. Це було на третій день їхнього спілкування. — Де ти береш гроші, лялечко? Бачу, ти не витрачаєш ані копійки.

— Не називай мене лялечкою.

— Чому? Ти розкішна.

— Дівчата справді клюють на таке?

Він стенув плечима і засміявся.

— Так, справді.

— Тоді в тебе дурні дівчата.

— У мене славні дівчата, ось чим я займаюся. Вони покажуть тобі, як усе відбувається. Робота не тяжка.

— Авжеж.

— Робота не брудна. Зможеш купити гарненький одяг. Спати до обіду.

Того дня Джульєтта його відшила, але Ніл повернувся до прилавків із косметикою за тиждень. На цей раз він досить увічливо запитав, чи не проти вона, якщо він купить їй буріто у фаст-фуді. Вони сіли за мініатюрний столик коло басейну з водою.

— Знаєш, хлопцям подобаються жінки з м’язами, — сказав Ніл. — Не усім, але багатьом. Тим, які хочуть, щоб над ними мали владу. Їм потрібна дівчина із твоєю статурою, така, що не дозволить називати себе «лялечкою». Розумієш, про що я? Завдяки мені ти зможеш заробляти чималі гроші від певного типу хлопців. Дуже, дуже пристойні кошти.

— Я не працюю на вулицях, — відрубала Джул.

— Це не вулична робота, новенька. Це кілька будинків зі швейцаром, ліфтом і джакузі. У мене є охоронець, який стежить за залами, тримає всіх у безпеці. Слухай, маєш скрутні часи зараз. Я можу це сказати, тому що сам був у такий ситуації. Я піднявся з нічого і пекельно гарував, щоб здобути собі краще життя. Ти дівчина гостра на язик, вродлива, незвичайна. У тебе приголомшливе тіло — один суцільний м’яз, і я вважаю, що ти заслуговуєш на краще, ніж те, що маєш зараз. Ось і все.

Джульєтта слухала.

Ніл говорив про те, що вона відчуває. Він розумів її.

— Звідки ти, Джульєтто?

— З Алабами.

— А розмовляєш, ніби з півночі штатів.

— Я втратила свій акцент.

— Що?

— Я його замінила.

— Як?

Чоловіки в тренажерній залі, де працювала Джульєтта, були старими. Вони хотіли розмовляти тільки про протеїн і милі, вагу та дозування. І вони були єдиними людьми, з якими вона загалом спілкувалася. Ніл принаймні був молодим.

— Коли мені було дев’ять, — сказала вона, — одного дня — назвімо його поганим днем — учитель наказав нам поводитися тихо. Він кричав на мене, щоб я заспокоїлася. «Закрий рота, дівчинко, ти вже сказала досить». «Припини, дівчинко, не бийся, стеж за словами» — і «замовкни» одночасно. Вони придушують тебе. Вони хочуть, аби ти була маленькою й тихою. «Добрий» було просто словом, яке означало «не чини опір».

Ніл кивнув.

— Мене завжди викликали за те, що я був галасливий.

— Одного разу ніхто мене не забрав зі школи. Просто ніхто не прийшов. Адміністрація довго телефонувала до мого будинку, але ніхто не знімав слухавку. Тоді вчителька групи продовженого дня, міс Кайла, відвезла мене додому. На той час уже стемніло. Я ледве її знала. Я сіла до неї в машину, бо вона мала гарне волосся. Так, це дурість — сідати в машину незнайомця, я знаю. Але ж вона була вчителькою. Вона дала мені пачку «тік-така», а поки їхала — постійно балакала, щоб підбадьорити мене, розумієш? Вона була з Канади. Не знаю, звідки саме, але розмовляла вона з акцентом.

Ніл кивнув.

— Я почала копіювати її, — провадила Джульєтта. — Мені було цікаво, чому вона так говорила. Вона вимовляла «гоз» замість «газ», «публизу» замість «поблизу». До речі, це називається канадським зростанням. Зміна голосних. І я розсмішила міс Кайлу, скопіювавши акцент. Вона сказала мені, що я гарний імітатор. Згодом ми приїхали до мене й вона провела мене до дверей.

— І що потім?

— Дехто увесь цей час був удома.

— Чорт.

— Ага. Вона дивилася телевізор. Вона й не думала прийти по мене. Або не могла. Не знаю. У будь-якому разі все було зіпсоване. Вона не завдала собі клопоту підняти кляту слухавку, коли зі школи постійно телефонували. Я штовхнула двері та увійшла, я запитала: «Де ти була?» А вона сказала: «Тихіше, не бачиш, я дивлюся телевізор?» Я запитала: «Чому ти не відповідала на дзвінки?» А вона: «Я ж сказала тобі: тихіше». Ще одне «замовкни» і «не чини опір». Отже, я насипала собі на вечерю миску пластівців і сіла дивитися телевізор разом із нею. Так тривало годину або більше, доки мене не осяяла думка.

— Яка?

— Телебачення вчить нас, як розмовляти. Ведучі новин, багатії, лікарі в усіх цих серіалах про медиків. Жоден з них не розмовляв так, як я. Але усі вони говорили подібно одне до одного.

— Мабуть, так.

— Це правда. І я вирішила: навчися говорити так, як вони, і, можливо, тобі не велітимуть замовкнути аж так часто.

— Ти навчилася?

— Спершу я вивчила загальноамериканський акцент. Той, що по телебаченню. Але зараз я вже вмію копіювати бостонський, бруклінський, акцент зі західного узбережжя, південний, центральноканадський, акцент дикторів ВВС, ірландський, шотландський і південноафриканський акценти.

— Ти хочеш бути актрисою, так?

Джульєтта похитала головою.

— У мене кращі ідеї.

— Тоді світове панування.

— Щось схоже. Треба з’ясувати.

— Ти, безперечно, можеш стати актрисою, — мовив Ніл, усміхаючись. — Я насправді впевнений, що ти будеш зніматися. За рік я скажу: «Овва! Ця дівчина, Джульєтта, колись стояла біля прилавку «Шанель» і накладала безкоштовний макіяж. Час від часу вона розмовляла зі мною».

— Дякую.

— Тобі потрібен гарний одяг, міс Джульєтто. Ти мусиш зустрітись із багатіями, які куплять тобі ювелірні прикраси й гарні сукні. Мати телевізійну вимову — це одне, але твій спортивний костюм, спортивне взуття, дешева зачіска. У такому вигляді ти не просунешся далі.

— Я не хочу продавати те, що продаєш ти.

— Поговори із бруклінським акцентом, — сказав Ніл.

— Моя обідня прерва скінчилися.

Вона підвелася.

— Ну ж бо. Або з ірландським.

— Ні.

— Що ж, якщо колись захочеш мати кращу роботу, ніж зараз, ось мій номер, — сказав Ніл, видобувши візитівку з кишені. Вона була чорною зі срібними цифрами мобільного номера.

— Я вже йду.

Ніл підняв свою колу, ніби промовляючи тост.

Повертаючись на роботу, Джульєтта сміялася.

Ніл змусив її відчувати себе вродливою. Він був хорошим слухачем.

Наступного ранку вона зібрала речі й сіла на автобус до Нью-Йорка. Її лякало те, чим вона може стати, якщо чекатиме ще довше.

Сьогодні Джул треба сплачувати оренду. Вона з’їла локшину швидкого приготування, бо в гаманці залишилося лише п’ять баксів.

Жодна тренажерна зала в Нью-Йорку не найме тренера без ліцензії. У неї не було атестата із середньої школи. Вона не мала жодних рекомендацій, бо кинула свою першу і єдину роботу. Джул вирішила, що в тренажерних залах добре платитимуть, а вона трохи заощадить і підшукуватиме те, що проштовхне її у світ. Потім, коли ніхто не найняв її, вона спробувала влаштуватися за косметичні прилавки, відтак продавцем, нянею, офіціанткою, шукала будь-які відкриті вакансії. Вона шукала кожного дня, цілий день. Але повернулася ні з чим.

Джул зайшла до «Джойфул Фуд Март», що розташовувався під її квартирою. Усередині метушилися люди. Після роботи вони купляли спагеті й консервовану квасолю або грали в лотерею. За долар Джул купила ванільний пудинг і взяла пластикову ложку. Вона повечеряла ним, підіймаючись сходами до квартири, яку розділяла з Літою.

У квартирі було темно. Джул відчула полегкість. Літа або вклалася спати раніше, або прийде додому пізно. У будь-якому разі Джул не доведеться виправдовуватися за брак орендної плати.

Наступного ранку Літа не вийшла зі своєї спальні. Зазвичай по суботах вона прокидалась о сьомій, бо працювала в кейтеринговій компанії. О восьмій Джул постукала до неї.

— Усе гаразд?

— Я вмираю, — промовила Літа крізь двері.

Джул заглянула усередину.

— Ти ж сьогодні працюєш, чи не так?

— Ага, треба прийти о десятій. Але я усеньку ніч блювала. Намішала коктейлів.

— Принести води?

Літа застогнала.

— Хочеш, я сходжу на роботу замість тебе? — запитала Джул, відчуваючи, як у голові зароджується ідея.

— Не думаю, — відповіла Літа. — Ти хоч знаєш, як обслуговувати людей?

— Звісно.

— Якщо я не з’являюся, мене звільнять, — сказала Літа.

— Отже, дозволь мені піти, — попросила Джул. — Ми обидві виграємо від цього.

Літа звісила ноги з краю ліжка і сперлася на бічний столик. Вигляд у неї був такий, наче її зараз виверне.

— Так. Гаразд.

— Справді?

— Просто… скажи їм, що ти — це я.

— Я на тебе зовсім не схожа.

— Неважливо. У них новий керівник. Він не помітить розбіжності. Це серйозний захід. Важливо, щоб моє ім’я було в списку.

— Зрозуміла.

— І перш ніж піти, переконайся, щоб тобі заплатили. Двадцятка за годину, готівкою, плюс чайові.

— Гроші залишаю собі?

— Половину, — відповіла Літа. — Зрештою, це моя робота.

— Три чверті, — уточнила Джул.

— Добре, — Літа щось перевірила в мобільнику і записала інформацію на клаптикові паперу. — Школа Ґрінбраяр на Верхньому Іст-Сайді. Їдеш автобусом до поїзда, відтак переходиш на зелену лінію.

— Що за подія?

— Вечірка для спонсорів школи, — Літа знову лягла в ліжко, рухаючись так, ніби боялася вдаритися головою. — Більше ніколи не питиму. О, тобі слід одягти чорну сукню.

— У мене немає такої.

Літа зітхнула.

— Візьми з моєї шафи. Вони дадуть тобі фартух. Ні, не цю, з мереживом. Вона з хімчистки. Бери бавовняну.

— Мені також потрібне взуття.

— Господи, Джул!

— Вибач.

— Бери туфлі на підборах. Отримаєш більші чайові.

Джул запхнула ноги в туфлі. Вони були замалі, але їй це вдалося.

— Дякую.

— Половину чайових також принесеш мені, — сказала Літа. — Це моя найкраща пара.

Джул ніколи не носила такої гарної сукні. Пошита з грубої бавовни денна сукня із квадратним вирізом і широкою спідницею. Вона здивовано спитала, звідки в Літи така річ, але та відповіла, що купила її задешево в комісійці.

Джул вийшла на вулицю в сукні й кросівках, туфлі лежали в сумці. Запах Нью-Йорка в спеку раннього літа плавав у густому повітрі навколо неї: сміття, бідність, амбіції.

Вона вирішила прогулятися Бруклінським мостом. Вона зможе сісти на зелену лінію з боку Мангеттена, і не доведеться робити пересадку.

Коли Джул ішла, сонце вже сяяло. Невиразно вимальовувалися кам’яні вежі. Джул бачила в гавані човни, що залишали сліди на воді. Статуя Свободи була сильною і яскравою.

Здавалося дивовижею, як чужа сукня змусила її відчути себе новою. Це відчуття — бути кимось іншим, перетворитися на когось іншого, бути вродливою і молодою, перетинати цей відомий міст до чогось значущого — саме за ним Джул приїхала до Нью-Йорка.

До сьогоднішнього ранку вона ніколи не відчувала, що перед нею відкриється така можливість.

19 Третiй тиждень червня 2017 року Кабо-Сан-Лукас, Мексика

Десь понад рік по тому, у готелі «Кабо Інн», о п’ятій ранку Джул попленталася до ванної кімнати, плеснула водою в обличчя і нафарбувала очі. А чому б і ні? Їй подобалася косметика. У неї був час. Вона поклала шар консилеру та пудри, додала димчасті тіні, потім туш і, крім того, майже чорний блиск для губ.

Вона намастила волосся гелем і вдяглася. Чорні джинси, знову чоботи і темна футболка. Занадто тепла, як на мексиканську спеку, але практична. Вона зібрала валізу, випила пляшку води і вийшла з дверей.

Ноа сиділа в холі, притулившись спиною до стіни, тримаючи в руках чашку паруючої кави.

Вона чекала.

Джул замкнула двері номера і, обернувшись, притулилася до них спиною.

От дідько!

Вона гадала, що вільна або майже вільна. Але зараз навпроти неї стоїть перепона.

Ноа мала впевнений вигляд, навіть розслаблений. Вона й далі сиділа із зігнутими ногами, міцно тримаючи пластиковий стаканчик.

— Імоджен Соколофф? — запитала вона.

Стоп. Що?

Ноа думає, що вона Імоджен?

Ну звичайно ж, Імоджен.

Ноа намагалася перемогти Джул за допомогою Діккенса. І хворого батька. І котів, хай би їх чорти узяли. Бо Ноа знала, що всі ці речі спокусять Імоджен Соколофф на бесіду.

— Ноа! — всміхаючись вигукнула Джул, повернувшись до британського акценту BBC і досі притискаючись до дверей номера. — Отакої! Не можу повірити, що це ти тут просто зараз…

— Хочу поговорити з тобою про зникнення Джульєтти Вест Вільямс, — сказала Ноа. — Тобі знайома дівчина з таким ім’ям?

— Перепрошую? — Джул перевісила свою сумку через плече навхрест так, щоб її не можна було легко зірвати.

— Можеш прибрати акцент, Імоджен, — промовила Ноа, повільно підводячись, щоб не розлити каву. — У нас є підстави вважати, що ти використовуєш паспорт Джульєтти. Докази свідчать про те, що ти зімітувала власну смерть у Лондоні кілька місяців тому, після чого переказала свої гроші на її рахунок і привласнила собі її зовнішність; можливо, вона тобі в цьому допомогла. Але станом на сьогодні ніхто її не бачив протягом кількох тижнів. Після того як твій заповіт набув чинності, ми не могли знайти жодних її слідів, аж доки ти не почала послуговуватися кредитними картками під її ім’ям у «Playa Grande». Тобі не здається це знайомим? Кортить подивитися на твої документи.

Джул треба було обміркувати всю цю нову інформацію, але часу вона не мала. Їй довелося діяти просто зараз.

— Думаю, ти мене з кимось переплутала, — відказала вона, не прибираючи акцент. — Шкода, що я не прийшла на вікторину. Дозволь мені дістати свій гаманець, і, я впевнена, ми геть усе зараз з’ясуємо.

Вона вдала, ніби зазирає до сумки, але в два кроки опинилася вже зверху Ноа. Вона вибила в неї каву, і та, ще гаряча, хлюпнула детективові в обличчя.

Голова Ноа відхилилася назад, і Джул розмахнулася валізою. Удар влучив у скроню, і Ноа повалилася на підлогу. Джул підняла валізу й знову важко опустила на плече Ноа. Знову, і знову, і знову. Ноа впала на підлогу і простягла ліву руку, намагаючись ухопити Джул за щиколотку, а правицею силкувалася дістатися своєї холоші.

Жінка озброєна? Так. До ноги було щось прив’язане.

Джул щосили наступила на руку Ноа і припечатала її до підлоги. Кістки хруснули, і Ноа закричала, але вільною рукою вона все ще намагалася схопити ногу Джул, аби позбавити її рівноваги.

Міцно спершись об стіну, Джул затопила Ноа в обличчя. Коли детектив зіщулилася, обіруч захищаючи очі, Джул задерла холошу її джинсів.

До литки Ноа була прив’язана зброя. Джул її забрала.

Дівчина наставила зброю на детектива і почала задкувати по холу, прикриваючись валізою.

Дійшовши до сходів, Джул розвернулася й побігла вниз.

Вибігши з чорного ходу, вона роздивилася сміттєві баки і автівки, припарковані на стоянці. До задньої стіни готелю були притулені велосипеди.

Ні, Джул не може взяти велосипед, бо не можна залишати валізу.

Далі, уздовж пагорба вулиця переходила в площу з кафе.

Ні, це було занадто очевидно.

Джул пробігла через паркувальний майданчик готелю. Повернувши за ріг вулиці, вона помітила вікно в номер уздовж бічної стіни, прочинене зверху.

Джул зазирнула до номера.

Кімната порожня. Ліжко застелено.

Вона витягла скло з вікна і закинула до номера. Відтак проштовхнула валізу у відчинену верхню частину вікна — та заледве пролізла, збивши дешеві жалюзі. Дівчина закинула свою сумку всередину і перестрибнула через підвіконня. Здерши шкіру, вона влізла й важко приземлилася на підлогу. Потім зачинила вікно, повернула жалюзі на місце, позаносила свої речі та вийняте скло до ванної і замкнулась усередині.

Готель був останнім місцем, де Ноа шукатиме її.

Джул сиділа на краю ванни, намагаючись дихати повільно. Вона розстебнула валізу і витягла свою руду перуку. Джул зняла чорну футболку та вбралася в білий топ. Потім натягла перуку, заховавши своє волосся під нею, і закрила валізу.

Вона взяла пістолет і засунула його за пояс джинсів, як то бачила в кіно.

За кілька хвилин вона почула голос Ноа, яка проходила повз вікно номера. Детектив розмовляла по телефону і пересувалася повільно.

— Знаю, — говорила Ноа. — Я недооцінила ситуацію, розумію це.

Пауза.

— Це була несерйозна справа, тямиш? Спадкоємиця-втікачка, — Ноа зупинилась, і було її добре чути. — Дурненьке багате дівчисько вирішило загуляти. На сьогодні всі докази вказують на те, що вони спільно з подругою зімітували самогубство, яке дозволило б їм обом жити на повну. Вони вирішили втекти разом. Утекти від типових проблем: причепливого колишнього хлопця, контролю батьків. Подруга гадала, що вони поділять гроші спадкоємиці між собою, але та обігрує її: забирає документи, як і було заплановано спочатку, та позбувається подруги… Ми дійшли нашої найкращої версії, мабуть, у Великій Британії. Подруга зникає, востаннє її бачили в Лондоні, ще в квітні. Тим часом спадкоємиця, копіюючи риси подруги, втікає геть з усіма грошима і жила б щасливо, якби не причепа-колишній, який не може повірити, що вона наклала на себе руки, тому й далі обридає поліції. Зрештою вони доходять висновку, що він має рацію. Поліція береться до цієї справи і врешті-решт виявляє, що на мексиканському курорті скористалися кредиткою подруги.

Ще одна пауза, Ноа когось слухає.

— Перестань. Від такого типу дівчини, студентки Вассару, не сподіваєшся опору. Ніхто б не чекав. Вона ледве п’ять футів заввишки. Кросівки за триста доларів. Не можна мені цим докоряти.

Ще одна пауза, і голос Ноа почав зникати, оскільки вона відходила від вікна.

— Отже, виряджай когось, бо мені потрібна медична допомога. Дівча забрало мою зброю. Так, я знаю, знаю. Просто пришли когось місцевого, компренде[60]?

Форрест найняв детективів. Зараз Джул зрозуміла це. Він ніколи не визнавав самогубства Іммі, він підозрював Джул від самого початку. Ну й до чого привели всі його невпинні розпитування? Йому сказали, що Імоджен скоїла шахрайство, аби піти від нього, а нещасна, мертва Джул була просто довірливою жертвою.

Джул відчинила двері ванної кімнати і поповзла до вікна. Присівши, вона визирнула на вулицю. Ноа спускалася пагорбом, стискаючи руку і плече.

По дорозі наближався автобус. Джул схопила валізу і викотила її в хол, а потім вийшла з готелю крізь чорний вихід. Вона спокійно підійшла до дороги й піднесла руку, «голосуючи».

Автобус зупинився.

Вона глибоко вдихнула.

Ноа не обернулася.

Джул зайшла в автобус.

Ноа досі не повернулася.

Джул сплатила за проїзд, і двері автобуса зачинилися. До місця, де стояла детектив, тримаючи зламану руку, під’їхала автівка. Ноа показала своє посвідчення людині всередині.

Автобус рушив у протилежному напрямку. Джул посіла обшарпане місце, найближче до водія.

Він зупиняється на вимогу. Ось так працюють автобуси у Кабо-Сан-Лукас. «Quiero ir a la esquina de Ortiz y Ejido. ¿Puedes llevarme cerca de allí?»[61] — запитала Джул. Це було те місце, про яке розповідав клерк, де їй продадуть авто за готівку без жодних питань.

Водій кивнув.

Джул Вест Вільямс нахилилася вперед.

Вона мала чотири паспорти, чотири водійські посвідчення, три перуки, кілька тисяч доларів готівкою, а також номер кредитної картки, яка належить Форрестові Сміт-Мартіну і якою вона скористається, купуючи авіаквитки.

Насправді, Джул могла б зробити безліч речей за допомогою цієї кредитної картки. Вона могла б відплатити Форрестові за всі прикрощі, які він заподіяв їй.

Це було спокусливо.

Та вона, напевно, не робитиме цього. Тепер, коли їй більше не треба бути Імоджен Соколофф, Форрест для неї — ніщо.

Останні шматочки Іммі, які були всередині Джул, зникли, наче рінь, яку змило з берега припливом.

У перспективі Джул може стати зовсім іншою людиною. Будуть інші мости, котрими вона пройде, й інші сукні, які вона вдягне. Джул змінила свій акцент, змінила саме своє єство.

Вона зможе знову вчинити так.

Джул зняла нефритову каблучку зі змією і впустила її на підлогу, спостерігаючи, як вона покотилася до задньої частини автобуса. На Кулебрі ніхто не перевіряв документи.

Вона відчувала, як пістолет обпікає їй поперек. Вона була озброєна. Вона не мала серця, яке можна розбити.

Наче героїня бойовика, Джул Вест Вільямс була центром історії.

Від автора

На написання роману «Щира шахрайка» мене надихнула сила-силенна книжок і фільмів: історії про сиріт вікторіанської епохи, байки про пройдисвітів, романи з антигероями, бойовики, фільми жанру «нуар», комікси про супергероїв, розповіді, у яких події відбуваються у зворотному порядку, історії про класову мобільність і книжки про життя жорстоких, амбітних і нещасливих жінок. Цей роман для мене — немов нашарування всіх цих джерел. Не можу назвати всіх, хто вплинув на мене, але особливу подяку я складаю Патриції Гайсміт за «Талановитого містера Ріплі», Марку Сілу за «Чоловіка в Рокфеллеровському костюмі» та Чарлзові Діккенсу за «Великі сподівання».

Подяки

Дякую моїм першим читачам за їхні ретельні відгуки: Айві Оукін, Ко Бут, Метту де ла Пеньї, Джастіну Ларбелістьєру та Зої Пересман. Ще більша подяка Сарі Млиновські, яка читала безліч чернеток. Фотографу Хізер Вестон, яка створила чудовий набір зображень, натхненна романом, і багацько додала до мого розуміння його естетики. Я вдячна Еллі Картер, Лаурі Рубі, Енн Урсу, Робіну Вассерману, Скотту Вестерфельду, Ґейл Форман, Мелісі Кантор, Бобу, Меґ Воліцер, Кейт Карр, Ліббі Брей і Лен Дженкін за підтримку й клопоти. Моєму агентові, Елізабет Каплан (ти чемпіонка!); її помічникові, Браяну Мак-Ґафогу за величезну допомогу. Дякую Джейн Гарріс та Еммі Метьюсон з «HotKey», а також Еві Міллс й Елізі Джонс із «Allen and Unwin» за ранній ентузіазм. Дякую Рамоні Дженкін за медичну експертизу. Дякую дивовижній команді «Penguin Random House», що включає в себе (і це не всі) Джона Адамо, Лауру Антоначчі, Домініка Сіміна, Кетлін Данн, Колліна Феллінгема, Анну Г’єстебі, Ребекку Гуделіс, Крістіну Лабов, Кейсі Ллойд, Барбару Маркус, Лізу Нейдл, Едріен Вайнтрауб, і, зокрема, своїй вимогливій, терплячій та підбадьорливій редакторці-героїні бойовика — Беверлі Горовіц. Дякую своїм родичам, близьким і далеким, а найдужче — Даніелю Оукіну.

Про автора

Е. Локгарт — авторка бестселера New York Times «Ми були брехунами», який є доступним у подарунковому виданні з новими матеріалами. Вона також написала: «Муха на стіні», «Драмарама», «Ганебна історія Френкі Ландау-Бенкс» та чотири книги про Рубі Олівер: «Список бойфрендів», «Енциклопедія хлопців», «Як знайти скарб серед хлопців», «Бойфренди наживо». Відвідайте сайт Емілі Локгарт (emilylockhart.com) і слідкуйте за її обліковим записом у «Твіттері» (@elockhart).