Щоб ніхто не здогадався

Стрибок у веселку, або Лімпійські ігри

Сигнальна ракета, зірвавшись угору, на мить завмерла, а потім, щосили «бахнувши», розлетілася навсебіч яскравим рубіновим салютом.

Тієї ж миті тисяча учасників Великого змагання, немов стадо свиней, у яке вселилися біси, із запаморочливої висоти кинулися донизу Останнього Уступу. Чергові, Десяті, Лімпійські ігри відкриті!

Лімпійські, тому що проходили на Лімпі — одному з найзагадковіших і найнебезпечніших супутників материнської планети. Багато хто навіть був проти проведення цих Ігор: занадто вже незвичайними умовами відрізнялася природа цієї невеликої планетки. Тут тобі й блукаюча атмосфера, й уповільнені тропи, й антигравітаційні поля — і ще купа всіляких несподіванок. Але більшості організаторів цих змагань, як і всім учасникам, навпаки імпонував складний характер випробувань, які слід було долати, і тому Десятим Лімпійським іграм було дано «добро».

Отже, рубінові вогники ще не встигли згаснути в повітрі, як дехто з учасників уже долетів донизу. Це були перші невдахи Великого змагання. Занадто вже швидко вони взялися підкорити п’ятдесятиметрову висоту. Жертв серед них не було, але багато хто дістав тяжкі ушкодження, і практично всі вже не могли продовжувати боротьбу… (До речі, біля цієї стрімкої скелі, яку називали Останнім Уступом, спостерігалося одне з незвичайних Лімпійських явищ: людина, стрибнувши донизу, могла силою думки регулювати швидкість свого падіння. Подібні явища спостерігалися і на деяких інших висотах Лімпи, та біля Останнього Уступу воно було найяскравішим…)

Через кілька хвилин приземлилися й інші учасники змагання, більш досвідчені. Тепер вони мали перебратися через невеликий вал, утворений валунами з магнітними властивостями, а потім, подолавши тридцятиметровий природний коридор, що зверху нагадував горло пляшки, вибігти на рівнину, де було просторіше і можна було вибирати будь-яку із семи доріг, щоб рухатися далі, до заповітного фінішу…

І начебто все йшло за планом, якби не одне «але» — занадто велика кількість учасників Десятих ігор. Ця обставина породила в магнітному коридорі нервову тисняву і штовханину…

Молодий хлопець на ім’я Йор біг у загальній групі разом з усіма. Це були його перші Ігри, і він намагався триматися групи, хоча б до Розвилки. З Уступом він справився на «відмінно», усе виконав, як і вчив його тренер, але ось у Магнітному коридорі зазнав невдачі — він опинився в самому центрі несусвітньої штовханини. Забувши про будь-яку цивілізованість, учасники змагання, опинившись у цій тисняві, «запрацювали» щосили руками і ногами. Йор навіть бачив, як один учасник, продираючись вперед, впився зубами в плече людини, яка йому заважала. І хоча тренер розповідав Йору подібні випадки, готуючи його до майбутньої боротьби, хлопець, побачивши таке наяву вперше, від здивування й обурення просто зупинився. І цього було досить, щоб завал з людських тіл, що почав утворюватися, захопив і молодого учасника. Кілька секунд Йору, завдяки неабиякій фізичній силі, ще вдавалось залишатись на ногах, але коли на нього ззаду навалились ще кілька тіл, що борсалися, він відчув, що вся ця жива купа починає підминати його під себе. Йора почало тягнути праворуч, на саме дно цієї бездушної круговерті.

«От і позмагався! — закрутилось у нього в голові, коли половину його тіла здавило, немов у тисках. — Виграв головний приз, прославив своє місто… Ох же і душать тут!» І спортсмен знову спробував вирватися з цього місива, але марно: його ноги, здавалося, навічно застрягли в людській купі. До того ж, по ній «пробігла» хвиля і Йор відчув, що його знову починає затягувати в гущу і цього разу ще сильніше. Від образи й безсилої люті він ледве не розплакався — його перша Велика гра! — і ось на тобі! Йор щосили ще раз рвонув уперед і… його хтось, схопивши за руку, потягнув назовні.

— Давай, давай, хлопче, не соромся! — прокричав йому сивий незнайомець. — Вибирайся! Ет! — гучно видихнув він і «засандалив» ногою прямо в лоб одному з масивних учасників, що висів збоку на Йорі. Той зіскочив, і хлопець, відчувши полегшення (до того ж, незнайомець продовжував тягти його за руку), щосили рвонувся і вибрався з завалу.

— Тепер швидко вбік і нагору! — наказав незнайомець і штовхнув Йора на положисту бокову стіну Магнітного коридору. Саме вчасно! Щойно вони відскочили, як по живому завалу знову пробігла хвиля, і там, де тільки-но вони знаходилися, уже борсалася купа сплетених тіл. Йор оглянувся і, немов зачарований, завмер на місці: до самої стіни хвиля винесла дівчину. Обличчя її було в крові і, хоч вона запекло відбивалася (Йор навіть посміхнувся), було зрозуміло, що довго вона не протримається. Серце молодого учасника Ігор не витримало.

— Дай руку! — крикнув він незнайомці і, не чекаючи відповіді, сам схопив її. Потім перевісився через край валуна й опустив одну ногу донизу.

— Ей, незрівнянна! — закричав Йор щосили. Дівчина почула і підняла голову.

— Хапайся, сонце! — і він помахав їй стопою. Дівчина, не довго думаючи, підстрибнула й обхопила Йора за ногу.

— А тепер разом! — прокричав той незнайомцю.

— Навіщо вона тобі?! — незадоволено відгукнувся той.

— Хоч і спасибі тобі за все, — швидко проговорив Йор, — але не зли мене! Давай, тягнемо разом!

Незнайомець похитав головою, але Йора не відпустив. І вони, несамовито рвонувши, витягли дівчину з завалу. Після цього, трохи віддихавшись, усі троє без слів, стали швидко продиратися нагору…

— Усе, стійте, — промовив незнайомець, коли вони забрались на вершину магнітного гребеня. — Тепер можна перепочити.

І учасники, дружно зітхнувши, опустилися на камені.

— Ти навіщо її за собою потягнув? — запитав незнайомець у Йора.

— Ти допоміг мені, а я їй, — відповів той. — Що тут особливого?

— Е-ех! — махнув рукою незнайомець. — Бабу дарма потягнув!

— Я вам не баба! — відразу відгукнулась дівчина.

— Ха! Ти поглянь, — вигукнув незнайомець, — вона ще й єрепениться!

Йор тільки посміхнувся: що й казати, ця дівчина сподобалася йому. Молодого хлопця захоплювала сміливість цієї учасниці, податися на Лімпу змагатися — на таке навіть не кожен чоловік зважиться!

— Це мої другі Ігри, — продовжила та, — і нічого — жива-здорова. Це ви — тягар для мене!

— Ану, — суворо звернувся до неї незнайомець, — покажи руку!

— На, старий, помилуйся! — кинула йому дівчина і, виставивши ліву руку вперед, відгорнула край рукава.

Через секунду навколо її зап’ястя, з’явилося слабеньке, але помітне для ока, світіння.

— Ого-о, — захоплено видихнув Йор. Дівчина не брехала: Лімпа таким чином відзначала кожного, хто хоч раз пройшов шлях змагань до кінця.

Незнайомець, нічого не кажучи, оголив своє зап’ястя. Світле кільце довкола нього було зеленуватого кольору. Йор тільки присвиснув.

— А ти бувалий старий, — протягнула дівчина.

— Це мої сьомі Ігри, — мовив він і додав, звертаючись до Йора, — ходімо, юначе, відійдемо. Погомоніти треба…

— Для початку, — сказав незнайомець, коли вони були за кілька кроків від дівчини, — давай знайомитися. Мене звуть Інбар.

— Йор, — відповів хлопець. — А навіщо ти допоміг мені?

— Щоб потім ти відповів мені тим же. Мій досвід плюс твоя сила — ми можемо прийти першими. Ось така пропозиція.

Інбар допитливо дивився на Йора.

Той знизав плечима. «Якби не цей незнайомець, — міркував хлопець, — я б навряд чи продовжив… здається, говорить щиро. І видно, що багато тут знає. Хоча Лімпа змінюється, і майже ніколи не повторюється, але ж… зелене світіння!»

— Що ж, — промововив Йор, — я згодний…

— От і чудово, — відповів той. І чоловіки потисли один одному руки.

— А дівчисько краще відпустити, — сказав Інбар, — нехай сама виплутується. Це зайвий тягар для нас.

Йор подумав, а потім запропонував:

— Давай її запитаємо.

— Хлопче, не забувай, що ти на Лімпі. Емоції залиш удома. Тут буде дуже небезпечно!

— Інбаре, втрьох воно веселіше. А може, навіть і легше. Давай її запитаємо.

— Роби, як знаєш, — махнув рукою старий.

Вони підійшли до дівчини.

— Як звати тебе, незрівнянна? — підморгнув їй Йор. Дівчина саме причепурилася. На її обличчі вже не було крові, і чоловіки помітили, що учасниця була дуже гарна.

— Іолла, — відповіла вона.

Йор з Інбаром також назвались.

— Що думаєш далі робити? — запитав її Йор.

— Слід поквапитися, — сказала Іолла. — Завалу вже немає.

І вона рукою показала донизу.

— У нас ще є час, — сказав Інбар, окинувши поглядом горловину.

— Якщо ти одна, — звернувся Йор до дівчини, — можеш піти з нами.

— Хіба можна?

Йор ствердно кивнув.

— Зрозумій, юначе, — не міг заспокоїтися Інбар, — вона руйнує всі мої плани. З нею ми не пройдемо Проклятий тунель!

— Даремно ти так думаєш, — промовила Іолла, — я там була…

— І пройшла його? Ану, тільки правду!

Іолла мовчала.

— Ну! — немов шуліка навис над нею Інбар.

— Я вийшла звідти завдяки моєму батькові, — тремтячим голосом вимовила дівчина, — він ледве не залишився там… назавжди.

Вже крізь сльози, вона додала: «Тепер він ледве пересувається…»

І тут вона просто розридалася.

У Йора защеміло серце. Він не раз чув такі історії. Бувало, що цілі сім’ї у пошуках заробітку, гнані злиднями, знімалися з нажитих місць і летіли змагатися на Лімпу, де і пропадали без вісти.

— Залиш її, Інбаре, — мовив він. — Розумничка піде з нами.

Інбар спересердя сплюнув.

— Тоді вперед, — процідив він крізь зуби, — вже майже всі на рівнині.

І Йор, і дівчина спрямували свої погляди донизу. Справді, інші учасники, вибравшись з магнітної горловини, вискочили на рівнину і, наче зграя переляканих сайгаків, розсипалися по ній.

— Пора, Іолло, — сказав Йор і простягнув дівчині руку, допомагаючи їй піднятися.

— Спасибі, — витираючи сльози, вимовила та. А потім усі троє почали нелегкий спуск по гребню Магнітного вала.

Опинившись на рівнині, вони зі швидкого кроку перейшли на біг. Милі три пробігли мовчки. Порушив мовчання Йор.

— По якій дорозі будемо рухатись далі? — запитав він. — Незабаром розвилка.

— Я пропоную по Сьомій, — промовила Іолла. — Цей шлях дещо довший, але трохи легший.

— Авжеж, — посміхнувся Інбар, — «жіночий шлях», чули!

— Я теж чув, — проговорив Йор, — то Це Сьома?

Інбар тільки кивнув.

— Взагалі-то так, — сказала Іолла. — Доведено, що Сьома дорога легше дається жінкам. На попередніх Іграх…

— От, сонце, і біжи по ній, — перервав її старий, — а ми з Йором двинемо… А по якій ти хотів бігти? — запитав він у хлопця.

— Збирався по Третій…

— Можна і по Третій, — схвально кивнув Інбар. — Дві Гри тому я йшов по ній. Перемога була в мене вже в руках, як… Е-ех! — махнув він рукою.

— Що ж завадило? — запитала Іолла.

— Багато будеш знати, швидко постарієш, — пролунала відповідь.

— А все-таки? — наполягав Йор.

— Потрапив в уповільнену тропу. Де вона там взялася?! Але… Лімпа є Лімпа.

— До речі, — потім проговорив він, — ви відчули, що стало легше бігти?

— Ще хвилину тому, — проговорив Йор.

— Ха, — посміхнувся Інбар, — як і завжди, за кілька миль до Розвилки, Лімпа зменшує силу тяжіння.

— Ви постійно говорите про цю планету, як про живу, — промовила Іолла.

— Бо, мабуть, так воно і є, дитинко, — відповів досвідчений спортсмен. — Побігаєш по лімпійських доріжках з моє, тоді зрозумієш…

Після цього Інбар замовк, і вся компанія продовжила шлях без розмов.

Минуло близько півгодини, і в далечині показалася Велика Розвилка.

— То що, — запитав Інбар, — значить по Третій?

Йор ствердно кивнув головою. Цю дорогу радив вибрати тренер-наставник. А Йор поки що неухильно дотримувався його рекомендацій.

— Ну, то що, дівчино, будемо прощатися, — продовжив свій наступ Інбар, коли вони підбігли до Розвилки.

Дівчина нічого не відповіла, а тільки блиснула очима.

— Перестань, Інбаре, — втрутився юнак, — одній їй буде важко.

— Інбаре, я не буду тягарем, — раптом сказала Іолла, — до того ж, якщо раптом ми виграємо, я відмовляюся від своєї призової частки. Якщо прийдемо першими, усе моє — ваше, п’ятдесят на п’ятдесят.

— Навіщо ж ти тоді біжиш? — запитав Інбар.

— Я маю декому дещо довести… І тоді в мене з’являться гроші.

Запанувало мовчання. Інбар першим порушив його.

— Ну, дивись, дитинко, — посміхнувшись, вимовив він. — Третя дорога не з легких.

— Я готова.

— От і чудово! — промовив Йор. Його просто захоплювали чарівність цієї дівчини і її бойовий дух.

Ось так, однією командою, вони рушили вперед по Третій дорозі.

Всі учасники цього змагання також зробили свій вибір, і загальна кількість бігунів розділилася на сім приблизно однакових груп. До того ж, багато хто продовжував бігти уже не по одинці, а в невеликих командах — по троє, п’ятеро, а то і семеро чоловік. Таке дроблення було звичним на Лімпі і не заборонялося…

Третя дорога похило спускалася донизу в Тиху ущелину. Йор і його товариші мали пробігти по її пласкому дну близько десяти миль, а потім, вибравшись нагору по одній з троп, лімпійці повинні були подолати нешироке і відносно рівне плато. А далі… далі ніхто не знав напевне яким буде їхній шлях. Одне було зрозуміло, попереду на них чекав повний набір лімпійських сюрпризів. Планетка підкидала учасникам різні випробування…

Тим часом Йор, Інбар та Іолла без перешкод спустилися на дно ущелини, щоправда, останніми. Всі, хто вибрав Третю дорогу, випередили їх приблизно на півмилі.

— Треба б підійти до них, — сказав Йор.

— Не поспішай, юначе, — відгукнувся Інбар, — на все свій час. Ми обійдемо їх усіх на тропі.

— Вона не уповільнена? — поцікавилася Іолла.

— Нам знадобиться фізична сила Йора, — відповів Інбар (було видно, що він до кінця не змирився з присутністю дівчини), — будемо тримати цю групу на такій же відстані, а за пару миль до підйому різко візьмемо праворуч… Покладіться на мене. Це місце я добре пам’ятаю.

Як кажуть, сказано — зроблено. Коли прийшов час, наші герої звернули зі спільної дороги і вже далі стали пробиратися по вузькій тропі, що піднімалася вгору, звиваючись між скелями.

— По-моєму, ми занадто йдемо вбік, — через якийсь час зробила зауваження Іолла.

Йор пильно подивився на Інбара.

— Не хвилюйтесь, дітки, — заспокоїв їх той, — якщо я кажу, що обгонимо, то обгонимо. Ще й з вітерцем… — А тепер, — додав він, — приготуйтеся: лімпійська сила тяжіння пограється з нами, тому, Йоре, на тебе вся надія.

Через хвилину вони повернули і відразу відчули на собі неприємний сюрприз: сила тяжіння Лімпи збільшилася. Йти, та ще й догори, стало значно важче.

— Потерпи, Йоре, — промовив Інбар, — для тебе це ненадовго. За звичай Лімпа швидко відпускає новачків.

І справді, через якийсь час Йор відчув полегшення.

— Мені вже краще, — сказав він. — Потрібна допомога?

— Поки що справимося, — відгукнувся Інбар, — от коли тропа звузиться і стане крутішою, тоді ласкаво просимо.

Цього не довелося довго чекати, і тепер учасники мали рухатися один за одним, вервечкою. Першим піднімався Інбар, останньою — Іолла. Йор, ідучи посередині, допомагав обом: підштовхував у спину Інбара і підтягував за руку дівчину.

— Ще довго? — через якийсь час запитав Йор, бо почав уже втомлюватися.

— Тут має бути саморобне поруччя, — відповів Інбар. — Проведи рукою з правого боку…

Йор прислухався до поради і за хвилину намацав рукою вбудований у базальтову стіну залізний прут. Після цього просуватися стало легше.

Ось так, не кваплячись, вони без пригод вибралися з ущелини. Зупинившись на пласкій природній площадці, учасники подивились навкруги. Краєвид відкривався незрівнянний.

— Зважаючи на все, — сказала Іолла, — нам потрібно донизу по цьому уступу?

— Саме так… — відповів Інбар, дивлячись униз. — А ти, дівчино, говорила, що не встигнемо.

Іолла нічого не відповіла.

З вершини було гарно видно їхніх суперників — ті тільки-но починали підйом.

— Ну що ж, — мовив Інбар, — тепер вперед і донизу! На цьому схилі це буде дуже легко зробити. Тому не захоплюйтеся занадто затяжними стрибками.

І скомандувавши: «За мною!», Інбар кинувся донизу. Розігнавшись десь із десяти кроків, він підстрибнув і… полетів!

У Йора перехопило дух. Звичайно, він знав, що таке можливо на Лімпі, але бачити це на власні очі!..

А Інбар, подолавши повітрям чималу відстань, благополучно приземлився.

— Давайте, дітки, не зупиняйтеся! — прокричав він обернувшись.

Йор і Іолла, не змовляючись, кинулися слідом за Інбаром. Кілька швидких кроків, поштовх і… політ!

Не минуло й чверті години, як усі троє підлетіли до підніжжя і вийшли на дорогу. Їхні суперники все ще продовжували вибиратися з ущелини.

— Спасибі, Інбаре, — подякував сивоволосому Йор, — ми випередили їх.

— Поки так, — відповів той. — Будемо сподіватись на доброзичливість Лімпи і на долю. Тепер тільки вперед!

І лімпійці знову затрусили по дорозі.

— Щось усе так спокійно… — промовив через якийсь час Йор. Він раз у раз озирався довкола, чекаючи на нові небезпечні лімпійські сюрпризи.

— Справді, — погодилася з ним Іолла.

— Не хвилюйтесь, — посміхнувся Інбар, — усе ще попереду. — І додав приглядаючись: — Здається, я бачу Міраж.

Й Інбар показав рукою вперед.

Йор і Іолла побачили, що зненацька з’явився над обрієм обрис величезної гори.

— Дивно… — ще раз ніби розмірковуючи над чимось повторив Інбар.

— Про що це ви? — запитав його Йор.

— Та не можу зрозуміти, хлопче. Звичайно, на Лімпі під час кожних Ігор дороги змінюються до невпізнанності. А цього разу — ні. Я ж казав, що випробовував долю на цьому шляху. Так от, цього разу — усе те саме!

— Так це ж чудово, — знизав плечима Йор.

— З одного боку, так. Але з іншого, чи це не пастка?

— А може Лімпа допомагає вам як ветерану? — промовила Іолла, — до того ж, краще розкажіть нам, що на нас чекає попереду?

— По ідеї, — почав згадувати Інбар, — якщо ми до темряви встигнемо обігнути о-он той пагорб (доба на Лімпі вдвічі коротша), то зможемо непогано влаштуватися на ніч. Земля в тому місці тепліша, ніж будь-де: до поверхні підходять гарячі джерела… А там уже можна й обговорити, яким буде наше подальше просування.

Йор і Іолла звичайно ж не були проти, і наші герої без усяких пригод добралися до Теплої Землі.

Для ночівлі вони вибрали невелику висотку. Розчистивши місце і трохи підкріпившись, лімпійці розташувалися на відпочинок.

— І що ж нас чекає далі, Інбаре? — не заспокоювалася Іолла.

— Хм, буде дуже важко. Усе залежатиме від місцевої фауни.

— Ви маєте на увазі х а л к і р р і в? — уточнив Йор.

— Саме так.

— Вони дуже небезпечні? — запитала Іолла.

— На Лімпі існує два різновиди великих хижаків, — продовжив Інбар, — х а а л к і р и і халкіррі. На перший погляд різниця всього лише в одній буквочці. Насправді ж відмінностей значно більше. Перші на порядок розумніші від своїх побратимів. Практично всі хаалкіри розуміють нашу мову. Найкращі ж представники цього роду можуть утворювати звуки, схожі на людські.

— І ви зустрічалися з ними? — запитала Іолла.

— І з тими, і з іншими… — відповів Інбар і, пильно глянувши на дівчину, спитав її: — А ти, як я розумію, бачила халкіррів поблизу Проклятого Тунелю?

— Так, — схлипнула Іолла.

— Не позаздриш тим, хто наштовхнеться на роздратовану зграю, — сказав Інбар.

— Що там сталося? — запитав Йор у дівчини.

— Батька обдурили… Чи він сам помилився, не знаю. Але в тому тунелі, у темряві, батько почав відводити хижаків від мене… Я врятувалася. Але потім провалилася в якусь яму і втекла іншим коридором. Не знаю, що було б зі мною, якби мене не підібрала рятувальна група з Останньої перевірки. Вони ж і пораненого батька знайшли.

— Усе зрозуміло… — похитав головою Інбар.

Йор мовчав. Він пригадав, як наставник розповідав йому, що халкіррі іноді не проти закусити парочкою лімпійців. Тому певною мірою Ігри для цих хижаків — свято.

— Що ж, — пізніше зауважив Інбар, — не забувайте: лімпійські ночі короткі, а нам потрібно відновити сили. Всі значні труднощі попереду. Давайте спати. Тут ми поки що в безпеці. Через чотири години — підйом.

І лімпійці, якнайзручніше влаштувавшись на своїх похідних матрацах, зроблених з величезного пористого листя лімпійської лілії, заснули.

Йор перед сном ще раз прокрутив у голові низку подій, що відбулися за день. На його думку, усе поки що було нормально. Він правильно виконав указівки свого тренера…

Лімпійська коротка ніч минула спокійно.

Після нічного відпочинку учасники нашвидкоруч перекусили і рушили далі.

За пару миль вони наблизилися до лісу. Величезні дерева створювали ілюзію фортечної стіни, що збільшувалася по мірі наближення до неї.

— Нічого собі деревця, — протягнув Йор, — я такі тільки на картинках бачив.

— Не забувай, хлопче, — посміхнувся Інбар, — ми, вважай, по заповіднику бігаємо.

— А цей ліс був минулого разу? — поцікавилася Іолла.

— Був, був… — пробурмотів сивоволосий і вже жвавіше додав, — дивіться, схоже нас уже чекають на узліссі!

— Халкіррі! — вигукнула Іолла, придивляючись до силуетів, що маячили між деревами.

— Ні, дівчинко, це не вони… — промовив Інбар.

— Мені здається, — сказав Йор, — що це всього лиш м а р е т и.

— Так і є, хлопче, — погодився Інбар. — Але те, що вони тут, не дуже добре.

— Марети звичайно з’являються там, де мало повітря? — запитала Іолла.

— Саме так… — промовив Інбар. — Цікаво, невже блукаюча атмосфера вирішила пограти з нами в лісі?

— Обминути ліс можна? — поцікавився Йор.

— Взагалі-то, так, — сказав Інбар, — але це гаяння часу, до того ж, я не був у тих місцях.

— Тоді вперед! — вигукнув Йор і додав, — може і краще, що таке випробування випало зараз: у нас зараз повно сил. До того ж, марети — це ще не стовідсотковий доказ.

І Йор, не сказавши ні слова, побіг у бік лісу.

За ним рушили і його товариші.

Уже підбігаючи до самого узлісся, Інбар дістав з кишені якийсь прилад і спрямував його вбік лісу.

— Імітатор звуків, — пояснив він, — як ветерану, мені дозволено ним користуватись. Налякаємо цих створінь, а то вони іноді, як мухи, набридливі бувають.

Ричання з підсвистуванням, які видав імітатор, ще не долетіло до лісу, як зграї маретів і сліду не було.

— Халкіррське ричання нам поки що на користь, — посміхнувся Інбар.

Тепер учасникам уже ніхто не заважав увійти в ліс.

Під кронами дерев було тихо і прохолодно. І перший час нічого не нагадувало про брак кисню. Але через деякий час лімпійці відчули, що йти стало важче. Далі ставало усе гірше і гірше. Йор і його товариші вже не бігли, а просто переставляли ноги.

— Ой і удружила Лімпа, — ледве пробурмотів Інбар, — з самого по… почат… ку…

Минали довгі хвилини, але легше нікому не ставало: повітря ставало все розрядженішим. Учасники вже ледве не падали.

Йор зупинився й обхопив дерево. В очах у хлопця потемніло.

— Не зупиняйся… — схопив його за руку Інбар і потягнув за собою.

Йор уже, як риба, хапав ротом повітря. Він намагався пригадати слова наставника, але в його голові лише смутно виникали незрозумілі картини.

— Може, повернемося? — запитала задихаючись Іолла. — Довго не відпускає! Ой, чуєте якийсь отруйний запах?

Інбар заперечуючи похитав головою.

— Уперед, — лише прошипів він і задихаючись повалився на дорогу…

Ще через хвилину на Третій дорозі, посеред лісу, лежали три нерухомих тіла…

Відкривши очі, Йор спочатку нічого не втямив. Усе розпливалося перед його очима. Він тільки розумів, що до нього долітали якісь звуки.

«Навіщо Інбар знову включив імітатор?» — про себе здивувався Йор і ледве почав підніматися.

Озирнувшись, він побачив, що його товариші лежать поруч з ним. Здається, що вони спали. Усі вони знаходилися в якійсь невеликій печері. В отворі біля виходу, що був не так вже й близько, маячили якісь силуети. Звідти і доносилося верескливе ричання.

«Невже халкіррі?» — подумав Йор і почав тормосити своїх товаришів.

Ті незабаром прийшли до тями. І, дивуючись, як і Йор кілька хвилин тому, почали озиратися.

— Здається, — нарешті промовив Інбар, — ми знаходимося в Гарних Печерах.

— У яких? — перепитала Іолла.

— У Гарних, дитинко, у Гарних.

— Наставник розповідав мені про них, — сказав на це Йор, — гірські породи цих скель фільтрують лімпійське повітря й збагачують його киснем. У цих печерах завжди чисте повітря… Але, — потім додав він, — це далеко від нашої дороги!

— І як ми тут опинилися? — запитала Іолла.

— Ну, якщо це не сон, мадам, — посміхнувся Інбар, — то хтось не полінувався притягти нас сюди.

— Нас приспали! — гаряче вимовила Іолла, — у повітрі була якась домішка!

Інбар знизав плечима.

— Невже халкіррі, — сказав стурбовано Йор, — здається, це вони бродять біля входу.

Інбар прислухався, вдивляючись в отвір.

Там знову відбулася якась метушня, і звідти долинуло своєрідне ричання.

— Судячи зі звуків, — промовив Інбар, — це вони. Але для чого нас сюди затягнули…

І сивоволосий знову знизав плечима.

— А як ви себе почуваєте? — поцікавився він.

— Та начебто нормально… — відповів Йор.

— Тут добре, — сказала Іолла, — вільно дихається…

— М-гу, — кивнув Інбар, — тоді, може, спробуємо до виходу підібратися?

Молоді люди не були проти.

— Тоді обережно і тихо… — наказав Інбар. — Йоре, будь праворуч і трохи позаду мене. Дівчинко, ти — в самому кінці, позаду. Все. Уперед…

І лімпійці стали обережно підкрадатися до виходу.

Чим ближче вони підбиралися до отвору, тим виразніше чули ричання халкіррів і їхнє підсвистування.

— Точно, вони… — прошепотів Інбар, коли до виходу залишилось кілька кроків.

Лімпійці причаїлися за невеликим виступом у стіні і, обережно піднявшись, дружно подивилися вперед.

На виході печера розширювалася, тому Йору і його товаришам було зручно спостерігати.

Біля печери, на невеликій площадці, оточеній деревцями, грались халкіррі. Йор досі ніколи не бачив їх живими і тому з цікавістю спостерігав за ними.

На вигляд вони нагадували великих за розміром кішок, але безхвостих. Їхні боки і задня частина тулуба були плямистими. На спинах халкіррів знаходилась парочка крил, напевно, рудиментних, що нагадували перетинчасті крила великих кажанів.

На галявині, за підрахунком Йора, було біля дванадцяти істот. Точніше порахувати було важко, тому що вони не стояли на місці, а ганяли як ошпарені. Правда, час від часу деякі з них завмирали на місці і повертали свої голови вбік входу, вдивляючись і прислухаючись.

У такі миті троє учасників, затаївши подих, також завмирали.

Халкіррі, переконавшись, що все спокійно, знову продовжували гасати по галявині один за одним.

Інбар показав на мигах своїм друзям, що настав час відповзати назад.

— Що ж, — сказав він, коли вони були далеко від виходу, — з усього видно, що ці бестії стережуть нас тут і…

— Треба вибиратися звідси, — перебив його Йор (сили так і вирували в ньому), — невідомо, скільки ми тут проваляємося. Може, нас вже обігнали!

— І що ж ти пропонуєш? — запитала Іолла.

— Атакувати! — видихнув Йор. — Якийсь десяток лімпійських кішок. Надягнемо електрошокові рукавички і нападемо першими!

— Не поспішай, хлопче, — зупинив його Інбар. — Десяток тут, на галявині. І ще з півсотні в лісі поблизу.

— Це так, Йоре, — підтвердила Іолла, — вони завжди бродять великими зграями.

Молодий учасник лише сильніше стиснув щелепи.

— А може, — продовжила Іолла, — переговори?

— Тобто? — запитав Йор.

— Спробувати з ними поспілкуватися.

Йор посміхнувся.

Інбар пильно подивився на дівчину і зауважив:

— Це дуже небезпечно.

— А що ви пропонуєте? — уже твердіше спитала Іолла, і щоки її запалали. — Скільки ми вже просиділи тут? Нас, швидше за все, вже обігнали!

Йор підхопився з місця і почав ходити по печері.

— Вона права, — швидко вимовив він, — але… «спілкуватися»?!

— Взагалі-то, в цих словах є сенс, — сказав Інбар, — я чув колись, що халкіррям дуже подобається жіноча мова.

— Невже… — хмикнув Йор.

— Так що, спробуємо? — звернулася до чоловіків Іолла.

Ті мовчали.

— Хлопці, не хвилюйтеся, — продовжувала вона, — якби нас хотіли умертвити, то не тягли б з лісу. Я думаю, нас тут навмисно затримують.

«Для халкіррської вечері…» — похмуро про себе закінчив Йор. Але вголос нічого не сказав: це могло б налякати Іоллу. До того ж, він зустрівся поглядом з Інбаром і зрозумів, що той думає так само…

— Може й так, дитинко, — сказав Інбар, — давай спробуємо. Втік не втік, а побігти можна.

І троє учасників знову попрямували до виходу.

Біля виступу вони трошки пошуміли, щоб їхня поява не виявилася несподіваною для лімпійських кішок, і лише потім вибралися назовні.

Іолла спробувала вийти першою, але Йор, узявши її за руку, затримав поруч з собою.

Халкіррі вже чекали на них. Лімпійські кішки розташувалися півколом біля виходу. Вони стояли, принюхуючись і прислухаючись.

— Добрий день, халкіррочки, — м’яко привітала тварин Іолла.

Деякі з них відразу почали скавучати і тріпати крильцями.

— Схоже, діє, — якомога тихіше прошепотів Інбар і злегка стиснув пальцями руку дівчини, ніби кажучи: «Давай, продовжуй!»

— Ми дуже раді бачити вашу славну зграю, — співучо вимовила Іолла. Халкіррі почали потихеньку наближатися до неї.

— Я вас ніколи не бачила раніше і навіть не думала, що ви такі красиві!

Кілька істот підбігли до Йора й Інбара і засичали на них.

Іолла забрала руки від своїх супутників і зробила кілька кроків уперед.

Халкіррі заспокоїлися і, оточивши дівчину, сіли біля неї. Іолла присіла навпочіпки і продовжила своє вітання.

— Я вірю, що такі славні кішечки не бажають нам зла, — проговорила дівчина.

Кілька тварин підійшли до неї зовсім близько. Іолла обережно витягнула руку і, не перестаючи говорити, стала гладити цих лімпійських бестій.

Пара халкіррів, що залишалися біля чоловіків, трохи покрутилися навколо них, а потім, кілька разів зашипівши на лімпійців, швиденько підбігли до своїх побратимів. Вони теж хотіли отримати порцію людської ласки. Інбар і Йор тільки переглянулися. Поки, як кажуть, все йшло за планом.

Іолла ж, не перестаючи воркотати, піднялася і стала обережно просуватися в бік лісу. Халкіррі, немов зачаровані, пішли за нею. Лише іноді деякі з них оберталися і поглядали на полонених, які стояли біля входу в печеру.

Коли відстань між ними збільшилася до двадцяти кроків, Інбар зашепотів Йору:

— Ну що, хлопче, давай, ворушись.

— А вона?

— Її не тронуть. Давай іти.

Йор мовчав.

— Он бачиш ліворуч яр? — не вгамовувався Інбар, — судячи зі звуків, по його дну протікає великий струмок. Його перейдемо, сховаємося на час, і вважай, все!

— Я так не можу, — прошепотів Йор.

— Ти для чого на цю планетку прилетів?

Хлопець знизав плечима: «Сам знаєш, але Іоллу тут не залишу».

Дівчина тим часом уже підводила халкіррів до дерев.

— Тоді давай так, — запропонував Інбар, — нирнемо в яр. Там пошумимо. Ці тварини поженуться за нами. Ми їх налякаємо імітатором, виберемося з яру з іншого боку, краєм лісу вийдемо сюди, заберемо дівчисько і хода!

— Гаразд! — погодився Йор.

План, звичайно, був авантюрний, але що поробиш!

— Тоді давай непомітно відходити до яру, — прошепотів Інбар і обережно зробив крок ліворуч.

Йор зробив те саме, боком підсуваючись до сивоволосого.

Халкіррі, здавалося, зовсім забули про них. Усе було спокійно і, чоловіки продовжували обережно, бочком, просуватися в потрібному напрямку. До його краю залишалося зовсім небагато, як раптом за їхніми спинами пролунав звук, що нагадував клацання пальців. Мить — і вся халкіррська братія, грізно сичачи і тріпотячи крилами, вже оточила втікачів. Йор та Інбар обернулися і побачили невелику на зріст людину, одягнену в костюм учасника Ігор, яка стояла нагорі, саме над входом у печеру. Стояла і беззвучно сміялася.

— Мені було цікаво спостерігати, як ви пересуваєтеся боком, — потім хрипло проговорив чоловік.

— Привіт, привіт, Флечмене, друже! — відгукнувся Інбар. — Я вже думав ми і не зустрінемося більше.

— Вітаю тебе, Інбаре. І всю твою компанію. А ви, дівчино, підходьте, підходьте. Халкіррчики справді вас не тронуть… поки я не дам команду. А про «не зустрінемося», Інбаре, — продовжив Флечмен, — я б тебе не зупиняв, але бачу, ти забув правило: не можна тікати відразу вперед, по таким будуть палити відразу всі гармати. Ти ж досвідчений, чого смикнувся? Залишився б у тіні до часу, а потім рвонув: хіба б я втручався тоді? А так… До того ж, ти підсилився тренованим хлопцем і, що не маловажно, розумною розважливою дівчиною. Ви могли б дуже швидко добратися до Еігара. Ось мені і дали команду — і ви тут.

— Про що він говорить і, взагалі, хто це? — невдоволено запитав Йор в Інбара. Хлопця починала дратувати поведінка цього незнайомця.

— Це Флечмен, Йоре, — пояснив Інбар. — Його професію можна назвати «Таємний виконавець бажань на Лімпі».

— Чиїх бажань? — запитала Іолла.

— Ну, очевидно тих, хто більше заплатить, — відповів Інбар і звернувся до Флечмена, — виходить, ми не повинні першими досягти фінішу?

Флечмен посміхнувся: «Нагорі інші Лімпійські Ігри».

— Про що це ви? — дивувався Йор. Іолла теж знизала плечима.

— Ставки, дорогі мої, ставки, — пояснив Інбар, — хтось поставив на когось. І його тепер будуть намагатися довести без втрат. Ми вирвалися, і нас зупинили. Але хтось поставив, як видно, і на нас. Ось тому Флечмен має відпустити нас цілими і неушкодженими. Так?

— Саме так, — посміхнувся виконавець бажань.

— А коли? — відразу поцікавилася Іолла.

— Завтра, — була відповідь.

— Це неможливо! — вигукнув Йор.

— Тут усе можливо, — відповів Флечмен, — не дуже то гарячкуйте, юначе. Халкіррчики цього не люблять. А захочете побігати, так з лісу ще зграя вискочить, і я вже нічим не зможу вам допомогти.

Йор стиснув щелепи, жовна заграли на його вилицях. «Повернутися додому ні з чим?!» — запалало в його голові. Цілих три роки наставник готував його… їхнє маленьке місто віддало всі гроші в банківську систему, щоб Йор міг тренуватися і взяти участь в Іграх… і перемогти! І ось тепер якийсь Флечмен із противними кошаками будуть йому погоду робити?!

Настрій Йора не лишився непомітним від досвідченого ока Інбара.

— Спокійніше, спокійніше… — прошепотів він Йору і злегка поплескав його по спині. — Не дратуйся, не заводься завчасно — викрутимося. Іолла, — звернувся він до дівчини, — ану, заспокой нашого молодця, поки він дурниць не наробив.

Іолла взяла Йора за руку.

— Йоре, — м’яко проговорила вона, — не нервуйся. Послухаймо Інбара — він досвідчений…

Йор почав було заспокоюватись, але потім знову роздратувався.

— Я тобі не халкиря, жінко, — кинув він Іоллі, — щоб мене втихомирювати. Давай, Інбаре, врубай імітатор, налякаємо цих тварин для початку.

— Хлопче…

— Роби, що кажуть, старий, бо я сам кинусь на них!

— Тоді одягніть електрошокові рукавички, — поміркувавши кілька секунд, проговорив Інбар, — будемо відбиватися.

І він поліз у кишеню.

Через секунду імітатор запрацював, видав звук, щоправда, якийсь незрозумілий. Йор — побачив, як широко від жаху розкрилися очі Іолли. Наступної миті найближча пара халкіррів вчепилась у ногу Інбара.

— Ех ти! — вигукнув той. — Переплутав, нездара!

Йор, усе зрозумівши, швидким і сильним рухом відірвав двох кішок від Інбара і кинув їх убік. Ті шльопнулися і лишились нерухомими: подіяли спеціальні рукавички, що були на руках у хлопця.

Імітатор нарешті видав потрібний звук, що нагадував рикаюче нявчання. Халкіррі відразу відскочили від полонених. Йор піймав одну істоту і з силою жбурнув нею у Флечмена. Той саме щось вихоплював зі свого заплічного ранця.

Паралізований халкірря з силою вчепився в груди виконавця бажань і повалив його на гранітну поверхню.

— Тепер у яр! — крикнув Йор, підштовхуючи вперед пораненого Інбара.

— Іолло, швидше!

Йор схопив розгублену дівчину за руку, попередньо відключивши рукавички, і кинувся вбік яру.

Інбар, уже маневруючи, витягнув з кишені імітатор і направив його на лімпійських кішок.

Ті, очевидно, були розгублені і не знали, що їм робити. Їхній господар, упавши, не піднімався. А навколо лунав бойовий клич їхніх непримиримих суперників — хаалкірів. Тому халкіррі то підбігали до Флечмена, то відбігали до лісу. Деякі з них кинулися навздогін втікачів.

Ті вже стрімголов неслися прямо на дно яру. Йор встиг пригальмувати в самому кінці спуску. Опинившись на березі великого струмка чи невеликої річки, Йор доклав усіх зусіль, щоб зупинити Інбара та Іоллу, які котилися донизу.

— Давай уперед, у брід! — голосно вигукнув Йор.

— Дивіться! — крикнула Іолла і показала рукою нагору.

Чоловіки підняли свої голови. На краю крутого спуску показалося біля десятка халкіррських голів.

До того ж, як на зло, заклинив імітатор.

— Тоді тим більше, уперед! — повторив Йор і зі своїми товаришами стрибнув у холодну воду.

У цей час їхні переслідувачі, дико заволавши, кинулися донизу. Утікачі були на середині річечки, коли зграя досягла берега. Відіпхнувшись від землі і допомагаючи собі напівкрилами, халкіррі стрибнули в річку. Кілька кішок приводнилося прямісінько біля Йора, і йому довелося зупинитися і розвернутися, щоб відбити цю атаку. Першій кішці він заїхав озброєним кулаком прямо в морду. Удар був настільки сильним, що тварина підлетіла вгору і, зробивши в повітрі сальто, уже непритомна, звалилася на голови своїх побратимів. Другій вдалося схопити Йора за рукав, але Інбар, наспівши, швидко впорався з нею. Третьою зайнявся сам Йор, і та тільки встигла вискнути. І ще принаймні сім кішок, підпливши до лімпійців, накинулися на них.

— Дівчинко! — крикнув Іоллі Інбар, — забери в мене імітатор, вибирайся на берег і заміни блок живлення!

Та швидко взяла пристрій в Інбара, устигнувши ще при цьому хлопнути рукавичкою по морді лімпійській кішці, що запливла з правого боку.

— Давайте разом вибиратися звідси, і швидше! — прокричала Іолла. — Не захоплюйтесь бійкою, дивіться!

І вона знову вказала рукою на край урвища. Звідти вже зривалися донизу кілька десятків халкірр.

— Ох же і… — вилаявся Йор.

Ще через кілька секунд вода навколо них забурлила. Халкіррі з якимось диким остервенінням рвалися на відступаючих.

— Ах, ти!.. — знову вилаявся Йор: йому щойно розпороли щоку і на чолі з’явилося кілька кривавих подряпин.

— Такого ніколи не ще було! — важко вимовив Інбар. — Їх чимось напічкали!

Раптом над річечкою рознеслося грізне хаарське ричання.

Кішки, які були в річці і які залишились на березі, завмерли. Ричання повторилося.

— Слава Силам Небесним! — вигукнув Інбар, повертаючись до Іолли. — Запрацював!

Але дівчина лише здивовано озиралася по боках. В обох руках вона тримала розібраний імітатор.

— Це не він… — розгублено мовила вона.

Йор теж обернувся і подивився вгору, звідки він почув якийсь незрозумілий шум.

З іншого боку яру, з його схилу, летіло донизу два десятки незвичайних істот. Вони були схожі на гепардів, але з крилами, не такими, як у лімпійських кішок, рудиментними, а справжніми, великими.

— Хаалкіри! — радісно викрикнув Інбар і замахав рукою зграї, що наближалася. — Анво, виручай!

У ту ж мить кішки, що насідали на лімпійців, відразу повернули до берега.

Хаалкіри, немов шуліки, накинулися на своїх недругів. Хоч тих було і більше, але вони, деморалізовані, не змогли виявити гідного спротиву.

Натхнений таким поворотом подій, не в змозі стримуватися, Йор понісся за відступаючим ворогом. Вибравшись на берег, лімпієць почав щосили колошматити перетинокрилих бестій.

Не минуло й години, як ті кинулися навтіки. Хаалкіри понеслися до лісу, переслідуючи лімпійських кішок. Йор, вгамувавши свою спрагу відплати, перебрів на інший берег до своїх друзів. Усі разом вони вибралися з яру і розташувалися на відпочинок. Сил було витрачено багато і, як говорив Інбар, їм потрібно було відновитися.

Треба віддати належне Іоллі. Вона одразу почала клопотати над пораненими. Коли ж дівчина накладала пов’язку на ногу Інбара, Йор не стримався й розсміявся.

Його товариші здивовано подивилися на нього. Він не міг вгамуватися і крізь сміх запитав у Інбара:

— Друже, як це ти умудрився наплутати з імітатором? Що за звук вилетів з нього, що кішки відразу вчепились у тебе?

Інбар посміхнувся, Іолла тільки головою похитала.

— Так кричать іноді марети, це лімпійські пацюки. А халкіррі не проти поласувати ними, — пояснив Інбар і додав, почухавши потилицю. — Як це я так?

Він знову посміхнувся, а потім промовив:

— Еге-е, та я бачу до нас любі гості…

Йор та Іолла повернулися і побачили, що зграя хаалкір, яка врятувала їх, повертається. Через якийсь час лімпійські гепарди практично безшумно опустилися біля учасників.

— Спасибі вам, брати! — поклавши руку на груди, дякував Інбар. — Спасибі, Анво.

Красень хаалкір з білою плямою на морді, який стояв попереду, щось дружньо промурмотів у відповідь.

По його інтонації і, мабуть, ще по чомусь, люди зрозуміли, що хаалкір вимовив: «Нам не звикати».

— Однак дякуємо від щирого серця, — не вгамовувався Інбар. А Йор та Іолла дружно закивали головами, підтверджуючи сказане. Так само зробили і хаалкіри.

— До речі! — спохопився Інбар. — Ледве не забув!

Він дістав з заплічної сумки невеликий пакет і простягнув його ватажку. Той понюхав його і задоволено промурчав. Його побратими обступили його і також обнюхали інбарівський пакет.

— Це подарунок, Анво, — сказав Інбар.

Хаалкір щось незрозуміле проричав. Один із крилатих гепардів підійшов і, акуратно взявши пакет зубами, відійшов на своє місце.

— Тут зібрані квітки, аромат яких створює неповторну гаму, — пояснив Інбар тихенько своїм товаришам, — хаалкіри обожнюють цей запах. На Лімпі нічого подібного немає.

Тут Анва знову щось пробурмотів.

— Куди ви прямуєте? — запитав ватажок.

— Рухались по Третій дорозі, — відповів Інбар, — та Флечмен зі своїми дикими котами ось куди завів. Але, якщо я не помиляюся, о-он за тими пагорбами проходить П’ята дорога. Але на рівнині — драговина, нам прямо не пройти… А йдемо на Еїгар.

— Ми допоможемо вам, — промурчав Анва, — залазьте на спини.

Лімпійців довго вмовляти не довелось, і через пару хвилин хаалкіри несли наших героїв через болотисту рівнину. Гепарди лише інколи торкалися своїми лапами поверхні, щоб краще відіпхнутися. Кілька разів під вершниками змінювались скакуни, тому що відстань була пристойна і хаалкіри стомлювалися, будучи не дуже великими…

Але як би там не було, а драговину, яка простягалася миль на десять, було подолано за гранично короткий час.

Йор, Інбар та Іолла цілі й неушкоджені знову знаходилися на одній з лімпійських доріг.

Попрощавшись з хаалкірами, лімпійці якнайшвидше кинулися вперед по П’ятій дорозі.

— Як дивно, — на ходу проговорила Іолла, — халкірpi і хаалкіря. Різниця в одній букві, а відмінності величезні!

— Дівчина правду каже, — сказав на це Інбар, — за легендою, вони колись належали до одного виду. Але потім (багато хто це пов’язує з початком освоєння людиною цього супутника) деякі істоти стали вироджуватися і перетворилися таким чином у халкіррів, примітивніших істот…

Мандрівники замовкли. Тишу знову порушила Іолла.

— Цікаво, — сказала вона, — а що ж із Флечменом?

Чоловіки на мить зупинилися.

— А я й забув про нього! — вигукнув Йор і додав: — Та, напевно, валяється собі біля печери. Нехай його халкіррі і відкачують.

— Небезпечна людина, — заклопотано промовив Інбар, — якщо він прочухається раніше, ніж ми доберемося до Еїгара, це буде зовсім недобре для нас. І, швидше за все, у нього помічники є…

— Інбаре, скажи, — проговорила Іолла, — а Еїгар — це від слова «гра»?

— Так, дівчинко, з лімпійським, так би мовити, акцентом. А як ти, Йоре, готовий до фінальної гри?

— Та начебто нормально. Іолла дуже добре стягнула щоку і змазала її ліками — вона вже майже зажила. А як ви, зі своєю «імітаторською» ногою?

— Все добре, хлопче. Дівчинка-то наша розумницею виявилася, рани чудово нам заклеїла, молодець!

Іолла від несподіваної похвали навіть почервоніла. Вона вже і не сподівалась, що заслужить добре ставлення до неї Інбара.

— Добре, що хаалкіри допомогли нам, — тільки й промовила дівчина.

— Не те слово! — підхопив Інбар. — Ми оминули Проклятий тунель, а на самому початку П’ятої, якби пішли нею, могли б потрапити в лабіринт уповільнених стежок. Тому найважче на шляху до Еїгару, ми, вважай, подолали!

— Наставник говорив, — додав Йор, — що це майже перемога.

— Саме так, — сказав Інбар, — перед фінальним забігом дається час на відпочинок. Відраховувати його починають по першому учаснику, що ввійшов у місто.

— Погано виявитися останнім, — зітхнула Іолла.

— У попередніх Іграх я ним і виявився, — гірко посміхнувся сивоволосий, — і відразу ж — у бій. Програв, звичайно. До того ж, був один…

Далі кілька миль учасники бігли мовчки. Вони саме почали по дорозі обгинати високий пагорб, як Інбар звернувся до Йора.

— Нумо, хлопче, — сказав він, — якщо тобі не важко, спробуй забратися на цю висотку і подивися, що там навколо робиться. Зорієнтуєш нас по нашим суперникам. А ми з Іоллою тебе тут, біля підніжжя, почекаємо.

Йор тільки кивнув головою на знак згоди і вже через секунду сховався в невеликому переліску, яким були покриті пологі схили пагорба.

— Давай, дівчино, присядемо та відпочинемо, — сказав Інбар, і вони, зійшовши з дороги, розташувалися біля підніжжя, серед невеликих дерев.

Інбар, витягнувшись на весь зріст на покритій м’яким мохом землі, відразу й задрімав. Дівчина ж час від часу та й поглядала на схил, де серед дерев іноді миготіла фігура Йора, що пробирався нагору.

Випадково Іолла глянула на дорогу і здригнулася від несподіванки, помітивши на ній людину. Щось знайоме було у вигляді цього учасника.

Дівчина придивилася і, впізнавши Флечмена, затормошила Інбара.

Той швидко підхопився і, подивившись туди, куди показувала Іолла, невдоволено похитав головою.

— Не пощастило нам, дитинко, — тільки й промовив він.

— Чого ж ми чекаємо? Потрібно покликати Йора, чи самим бігти до нього!

— Не вийде, дівчино. Якщо ця людина дозволила побачити себе — це гарантія, що ми в його капкані. Краще залишатися на місці і…

Інбар не встиг доказати, тому що Флечмен зненацька з’явився прямо перед ними.

— А де ж третій? — запитав виповнювач бажань. — Де ж наш добрий воїн?

— Так уже сталося, Флечмене, — відповів Інбар, — ми розійшлися… Дівчина вибрала мене партнером.

Іолла спалахнула і потупила свій погляд.

Флечмен пильно подивився на них, після чого розсміявся.

— То ти, старина, не втрачаєш даремно часу! Такий же, як і багато років тому!

— Ви користуєтесь просторовим прискорювачем, — зненацька промовила Іолла. — В Іграх заборонені такі штучки!

— Ха, поясни їй, Інбаре, що я поза участю ризикованих пробіжок.

Інбар тільки посміхнувся.

— Скажи-но, Флечмене, — звернувся він до виконавця, — ти, я бачу, серйозно зайнявся нами. Мені, здається, це зайве. Відпусти нас заради давнього знайомства. Нас тільки двоє — старий і дівчина. Не так вже й легко змагатися. До того ж…

І Інбар дістав зі своєї сумки маленьку коробочку і показав її Флечмену.

— Ми могли б і віддячити тобі.

— Що це?

— Прощупай її променем.

Флечмен відстебнув від пояса якусь пластинку і націлив її на коробку.

— Ого! — присвиснув він, коли пластинка змінила свій колір, — це дорого коштує.

— Зніми свою охорону, що навколо нас, і ми підемо з миром, — сказав Інбар, — і ця річ твоя. Віддай таку команду.

— Добре, — трохи поміркувавши погодився Флечмен, — я віддам команду… віддам. Але іншу!

Виконувач, махнувши рукою, струснув пластинку, після чого лімпійців оточило кілька людей, їхні обличчя були прикриті напівпрозорими масками.

— Заберіть у нього коробку! — наказав Флечмен.

І його команду відразу виконали.

— Тепер залишиш нас у спокої? — запитав Інбар.

Флечмен трохи помовчав, насолоджуючись Інбаровим подарунком, а потім вимовив:

— Ти старієш, Інбарчику, старієш. Я можу лише пом’якшити твою долю — відправте його і дівчисько в Проклятий тунель!

— Ні! — в один голос вигукнули лімпійці і наступної миті зникли разом з людьми Флечмена.

Йор з півгодини піднімався на вершину пагорба. Це було не так вже й просто, і коли він видерся на самий верх, його обличчя і руки були в синцях і подряпинах. Проте він був живий-здоровий і взявся до виконання Інбарового доручення, тобто оглянути орлиним поглядом прилягаючі околиці.

Спочатку Йор глянув убік, звідки вони прийшли. Там він відразу помітив невелику групу крапок, що повільно, але впевнено просувалися вбік міста. Це були суперники. Йор обернувся і подивився вперед. П’ята дорога була чистою. Вона йшла майже до самого обрію, де виднілася спеціальна вишка-маяк, що позначала міську межу Еїгара.

На підході до міста можна було побачити стрічечки ще двох лімпійських доріг: Четвертої і Шостої. Але розпізнати, чи рухається хто-небудь ними, було неможливо: занадто велика відстань. Йор ще раз покрутив головою на всі чотири боки і, переконавшись, що нічого нового йому вже не вгледіти, поспішив донизу. Як же він здивувався, коли спустившись до підніжжя, не знайшов своїх друзів.

Хлопець ретельно оглянув місце, де вони розсталися, але, крім маленького шматочка кори, на якому було видряпано «ПТ», нічого не знайшов. Ніяких тобі слідів боротьби. Усі гілочки були цілими, та й слідів крові не було видно. Йор навіть розгубився. Він уже звик до їхнього потрійного союзу і тому хвилювався за долю своїх товаришів. Шукаючи Інбара та Іоллу, Йор оббігав увесь пагорб, по черзі викрикуючи їхні імена й оглядаючи різні ями і ніші, що зустрічалися. Але все було марно — його друзів і сліду не було. До того ж, спливав дорогоцінний час, і Йор мав щось вирішити.

«Або це підступ Флечмена, — міркував Йор, — або… або мене зрадили». Бродити по Лімпі і шукати своїх товаришів, не знаючи де, було б нерозумно. І тому Йору нічого не залишалося, як продовжити свій шлях. Суперники були вже не за горами, а підводити і зраджувати людей зі свого міста, Йор просто не міг.

І хлопець, ще раз оглянувши місцевість, розвернувся і побіг убік Еїгара, час від часу обертаючись і викрикуючи імена своїх друзів…

Без будь-яких пригод подолавши десять миль, Йор добіг до маяка і, перейшовши з бігу на швидкий крок, увійшов у Еїгар. Молодий учасник був одним з перших. Тому він не кваплячись відзначився в спеціальному пункті і, трохи віддихавшись і підкріпившись, вирішив побродити містом. «Хто знає, — міркував він, — може я зможу зустріти своїх товаришів?» Час у нього ще був: до жеребкування і початку фінального забігу залишалось трохи більше семи годин…

Але, побродивши вуличками Еїгара близько години, Йор так і не побачив знайомі обличчя.

«Невже щось сталося? — задумався Йор. — Що за „ПТ“? І чи має ця записка хоч якесь відношення до моїх друзів?» Він чітко уявив обличчя Іолли, і його серце стислося, як і вперше, коли він побачив дівчину.

Але раптом він відволікся від думок, тому що повз нього, як йому здалося, промайнула знайома фігура.

Не довго думаючи, Йор швидко повернувся і схопив перехожого за руку, повернув його до себе.

— Оце так зустріч! — вигукнув Йор. Перед ним стояв ніхто інший, як виконавець бажань.

— Радий вітати вас, юначе, — відповів той, — гарна реакція.

Краєм ока Йор помітив, що їх відразу оточило кілька людей у формі лімпійської охорони.

— Як я зрозумів, — промовив Йор, — ви персона таємна, а отже, не любите шуму?

Флечмен кивнув.

— Тоді скажіть своїм людям, щоб вони відійшли, — сказав Йор і щосили стиснув руку виконавця.

Той зробив знак рукою, і охорона віддалилася.

— Де дівчина і старий? — запитав Йор.

— Чекають на тебе в Проклятому тунелі…

«Ось і розгадка!» — промайнула думка в хлопця.

Тут Флечмен, виявивши неабияку спритність, звільнився від Йора і швидко відскочив убік.

— Схопіть його! — наказав він неголосно.

Миттєво дужі молодці підскочили до Йора і, не зважаючи на його опір (із хлопцем довелося повозитися), скрутили його і під несхвальні вигуки випадкових спостерігачів (тут не любили порушників спокою), перепровадили в охоронний пункт. Там помістили в спеціальну кімнату, де і залишили на самоті.

— Поки, хлопче, відпочинь, — кинув йому на прощання Флечмен, — в останній момент може тебе і випустять. Скажи спасибі Інбару.

— Вони справді в Тунелі? — тільки й запитав Йор.

Флечмен ствердно кивнув головою і причинив за собою двері.

Йор, не знаходячи собі місця, ходив по кімнаті. Запал його не згас, і йому треба було кілька хвилин, щоб заспокоїтися. Потім він махнув на все рукою, у прямому й переносному смислі, і просто завалився на кушетку. А більше він і не міг зробити. Так минуло близько години. Йор почав було навіть дрімати, як раптом зовні почулися чиїсь кроки. Хлопець стрепенувся. Двері відчинилися, і в кімнату ввійшов… його наставник.

— Аі Нір! — вигукнув затриманий. — Ви тут?!

— Я за тобою, Йоре, — швидко промовив наставник, — йдемо.

Хлопець зіскочив з кушетки і пішов слідом за наставником.

Через кілька хвилин вони вже крокували по одній з окраїнних вуличок Еїгара.

— Усе просто, — почав свою розповідь наставник на прохання учня, — організатори Ігор у зв’язку з ювілеєм дозволили відвідати Лімпу всім бажаючим. Я прилетів сюди три години тому. А через півтори години у готелі по відеофону промайнула метушня з твоєю участю. Я почекав поки Флечмен піде…

— Ви його знаєте?

— Тільки зовні і по розповідях. Щиро кажучи, серйозно до них не дослухався, а даремно… Потім я змовився з охороною, все ж таки я почесний громадянин трьох із дванадцяти Головних міст планети. І ось зараз іду з тобою цією вулицею. Вважай, хлопче, нам пощастило. А зараз — у мій готель. Тобі відпочивати, а мені чатувати. Через п’ять з половиною годин почнеться.

— Я не можу так, — випалив Йор.

— ?

— До Еїгару я йшов не один.

— З ким же?

— Їхні імена — Інбар та Іолла. Допомагаючи один одному, ми майже дісталися до міста. Але Флечмен відправив моїх товаришів у Проклятий Тунель.

— Коли це сталося?

— Чотири години тому.

— І, швидше за все, не обійшлося без прискорювача…

Йор знизав плечами.

— І що ж, — запитав наставник, — ти хочеш іти в тунель?

— Якби можна було це зробити швидко, щоб усе встигнути! — вигукнув Йор. — Моє серце на шматки рветься!

— Так, з такими почуттями тобі буде важко продовжити Гру…

— Аі Hope, ви ж авторитетна людина. Давайте добудемо прискорювач!

— Та це не проблема. Тут же інше. Як тільки ми ним скористаємося, нас відразу засічуть і відправлять з ганьбою додому. На наше місто накладуть штраф… Це Флечмен орудує тут усім, чим хоче, йому все дозволено.

— Що ж тоді?

— Я думаю існує один спосіб, — недовго думаючи, промовив наставник.

Йор нагострив вуха.

— Недалеко від міста, — продовжував Аі Нір, — має бути закинута криниця. Вона дуже стара. Колись вона доходила до Підземної ріки. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про неї?

Йор кивнув.

— Отож, ця ріка проходить і по Проклятому Тунелю, точніше у середній його частині. Так що… є надія.

— Тоді поквапимося!

— Ти впевнений, Йоре? Адже наше місто сподівається на тебе. Наступного разу ми навряд чи зберемо стільки грошей. І я б радив…

— Наставнику! Мені справді буде краще, якщо Іолла та Інбар будуть поруч.

— Так, — пробурмотів Аі Нір, — без дівчини тут не обійшлося. Ох, мені вже ці почуття…

Після цього вони, звернувши в потрібний їм провулок, вирушили до західної межі міста.

Людей в Еїгарі з кожною хвилиною ставало все більше і більше. Прибували учасники, що змогли подолати перший етап змагань, а також місто наповнювалося численними глядачами, які прилетіли помилуватися захоплюючим видовищем.

Зважаючи на багатолюдність, Йору і його наставнику було не важко загубитися в юрбі і вийти за місто, попередньо зробивши потрібні покупки (через випадкових посередників) у спецмагазинах…

— Спробуємо вперед? — тихо відгукнулася Іолла. — А може, і Йор прийде нам на допомогу. Мені вдалося залишити записку.

— Що ж, — промовив Інбар, — я був готовий іти через цей тунель, тим більше, що проходив його пару разів. Це одне з небагатьох природних споруджень на Лімпі, яке ніколи не змінюється. Так що дорогу я знаю.

Інбар віддихався і продовжив:

— Наш шлях можна поділити на три частини. Перша і третя — сухопутні. Друга — доведеться трохи поплавати Підземною річкою. Буде холоднувато, зате швидко.

— У тунелі є річка?

— Так, але щоб вийти до неї, потрібно буде у свій час повернути праворуч, в один з підземних коридорів. Це найкоротший шлях. Треба сказати, що перша частина — найважча: нам доведеться просуватися по вузенькому карнизу над прірвою, причому в непроглядній пітьмі…

— І що не можна нічим підсвітити?

— Із незрозумілих причин тут неможливо скористатися ніякими світловими променями. Ні вогонь, ні електрика тут не дають світла. Звідси і назва — Проклятий… Наступні ж відрізки шляху не такі вже й небезпечні, вони будуть рівніші. Загалом, там буде спокійніше… Готова?

— Так, — відповіла Іолла.

— І хто знає, дівчино, може, ми навіть і встигнемо до фінального забігу. Такі справи, Іоллочко.

Потім Інбар узяв дівчину за руку і повів її за собою…

І як це не дивно, а таке іноді стається: лімпійці майже без пригод добралися до Підземної річки. Майже, тому що деякий час їх переслідували якісь незрозумілі істоти, але імітатор Інбара цього разу спрацював без похибки. Причому на диво учасників таємничих істот відлякав усього лише один вигук лімпійського пацюка — марети.

Далі — більше! Вони трохи не знепритомніли, коли на кам’янистому березі зустріли Йора і його наставника. Після вітань, дружніх обіймів і рукостискань лімпійці забралися в надувний човен (спущеного його можна було пронести в кишені) і, підтягуючи його на мотузці, що закріпили на самому початку свого шляху, пішли назад, нагору за течією.

— Скажи-но мені, шановний Аі Hope, — завів розмову Інбар, — звідки знаєш ти цю притоку?

— Ще до початку всіх Ігор, трохи більше п’ятдесяти років, я працював у цих місцях. Ми освоювали Лімпу, утім, як і інші супутники нашої планети.

— Виявляється, є й інші люди, що знають обхідний шлях?

— Я думаю, що таких, напевно, немає. Ця протока не включена в гідрологічну карту. Я випадково відкрив її вже після складання документа. Лімпа мінлива. І ніхто не знає скільки часу живуть її зміни… До речі, криниця практично повністю зруйнована і нам довелося попотіти, перш ніж добратися до води.

— Ще й русло підсіло, — додав Йор, — теж труднощі…

Але як би там не було, а наша четвірка благополучно дісталася до криниці і без усяких пригод вибралася з неї.

Їм треба було близько години, щоб дійти до міста. Зайнявши пару кімнат в одному з готелів для учасників, вони розташувалися на відпочинок. До фінального забігу залишалося півтори години…

Цей час пролетів непомітно, і всі учасники Лімпійських Ігор зібралися для заключного старту на окраїні Еїгара. Лімпійців уже було набагато менше, ніж біля Останнього Уступу. Не всім учасникам довелося добратися до міста у визначений термін. На тих, хто зміг це зробити, чекав ще один етап змагань, поділений на кілька частин. Спочатку лімпійцям пропонувалося пробігти чотири з половиною милі. На кожній півторимилевій позначці, після того, як її перетне перший лімпієць, за сигналом через десять секунд вилучалися всі інші учасники, що прийшли пізніше. Ті, хто подолав усі три позначки, вибігали до так званого УНЛО — унікального лімпійського утворення. Воно являло собою гігантську воронку правильної форми глибиною близько сотні метрів. З дна цієї воронки піднімалася височенна, на двісті метрів, циліндричної форми скеля. Учасники мали спуститися на дно воронки по серпантиноподібній дорозі, що витками бігла донизу, а потім по такій же дорозі піднятися на вершину скелі. Перший, хто туди потрапить, і стане переможцем. Скелю так і назвали — Скеля Переможців. До того ж, як іноді бувало, саме в цей момент, незрозуміло з яких причин, спалахувала і перекидалася через воронку справжня веселка. Це було яскраве барвисте видовище. Ще б пак, крім Лімпи, природні веселки вже ніде не з’являлися… Але таке сталося тільки на двох Іграх — Других і Четвертих… Усе це могли спостерігати численні глядачі, для яких були вибудовані трибуни. Вони високим півколом у кілька десятків рядів облямовували воронку.

Отже, всі учасники завмерли в чеканні стартового сигналу.

Йор, Інбар та Іолла також з нетерпінням чекали цього моменту, щоправда, в різних місцях. Учасників на стартовій лінії вишикували рядами, по першості їхнього приходу в Еїгар. Тому Йор займав місце в першому, а Інбар з Іоллою — у восьмому. Усього ж було десять рядів. Загальна кількість учасників становила близько шестисот чоловік…

Йор, внутрішньо зібравшись, приготувався до ривка. Він не бачив і не чув, як далеко від нього про щось схвильовано переговорюються його друзі.

— Це точно він, — тихенько говорила Іолла, — я його впізнала.

— Це погано, — процідив Інбар, — раз ти бачила Флечмена, то немає сумнівів, що його хлопці десь тут. На нас вони навряд чи дивляться. Швидше за все, спробують затримати Йора.

— Що ж робити?

— Спробуємо наблизитися до Йора, утрьох буде легше, якщо що.

— Але як ми зможемо наздогнати його?

— Після сигналу всі рвонуться вперед. Ми теж це зробимо, але будемо намагатися зміщуватися праворуч. Я буду не я, якщо через сотню кроків не почнеться метушня попереду. Нас просто зімнуть. А з правого боку буде невелика довга височина. По ній ми і повинні пробігти і встигнути до першої межі.

— А Йора не схоплять за перші півтори милі?

— Я думаю, ні. До того ж, я розповів йому про висотку. Аі Нір…

Інбар не встиг доказати, як у повітрі шандарахнула сигнальна ракета.

— Уперед! — видихнув Інбар, і вони разом із усіма зірвалися з місця.

Кроків через п’ятдесят (навіть раніше, ніж пророкував Інбар) попереду почалася тиснява, що перетворилася потім і в звалище. Йора цей жах не зачепив, тому що він зробив стрімкий і тривалий ривок. А його друзі, завбачливо залишившись позаду, обігнули натовп і, вибравшись на невелику височину, припустили по ній, що є сили.

План Інбара спрацював, і вони встигли перетнути перший фініш до закриття цієї межі. До того ж, між ними і Йором скоротилася відстань. Ніби відчувши своїх друзів, хлопець обернувся.

— Жми, щосили! — почув він вигук Інбара. — Ми за тобою!

— Бережися, тут Флечмен! — прокричала йому Іолла.

Йор не роздумуючи додав ходу, намагаючись водночас не захоплюватися швидкістю: треба було грамотно розподілити сили…

Наступні півтори милі наші герої подолали спокійно. Інбар та Іолла не відставали від Йора, а навіть наблизилися до нього. Тепер їх розділяло не більше п’ятдесяти кроків. Останні півтори милі перед УНЛО були найтяжчими, як-не-як бігти довелося по багнюці. Вона тут ніколи не висихала. Майже всі учасники, що проскочили другу межу, зняли своє взуття. Так було легше пересуватися. Учасники тут просто не могли бігти, адже ноги лімпійців іноді грузли по коліна в прохолодному місиві.

— А ти, молодець, витривала, — на ходу промовив Інбар.

Дівчина справді не відставала від нього.

— Рік назад я виграла Головний приз Трьох міст… — відповіла Іолла, але не доказавши, смикнула Інбара за рукав. — Дивися!

— Вони мені відразу не сподобалися, — пробурчав Інбар, глянувши вперед. Два хлопці, що бігли по різні боки від Йора, стали, начебто за наказом, зненацька наближатися до нього.

— Це точно флечменська компанія, — сказав Інбар, — нам потрібно додати ходу, дитинко.

І вони, зібравши всі сили, почали відчайдушний ривок.

Незнайомці ж продовжували підходити до Йора. До третьої межі і до виходу на воронку залишалось не більше милі.

— Не встигаємо, дитинко, — процідив крізь зуби Інбар, — не встигаємо.

— Йоре! — закричала спересердя Іолла. Той озирнувся.

— Небезпека, обернись!

На мить хлопець зупинився й обернувся. Незнайомці ж просто кинулися до нього. Йор, оцінивши ситуацію, рвонувся вперед.

— Не зважай, хлопче! — прогорланив Інбар. — Рви вперед!

Один з переслідувачів, повернувшись до Інбара, погрозив йому кулаком. Сивий лімпієць тільки сплюнув у відповідь.

— Він не встигне до воронки відірватись від них, — крізь сльози промовила Іолла. — Інбарчику… — заревіла дівчина, — вони з новими силами, а він стомлений.

— Не хотів би я цього, — вимовив той, — зараз буде спуск, якщо Йор не втримається, а в цьому місиві так може статися, вони можуть перешкодити. Давай, дитинко, ще трохи…

Договорити Інбар не встиг. Здоровенний учасник, що пробігав повз них, з вимазаним брудом обличчям ні з того ні з сього відважив важкезний удар йому в голову. Інбар не втримався на ногах і впав у бруд. Здоровань ще пару разів штовхнув Інбара, а потім хльоснув і Іоллу, що вчепилась у його куртку, по обличчю. Іолла звалилася поруч з Інбаром, а незнайомець побіг далі, до спуску. Через пару секунд дівчина піднялася на коліна і, витираючи сльози і кров зі свого обличчя, почала приводити до тями Інбара, що лежав розпластавшись.

Лімпійці, які пробігали поруч, навіть не дивилися вбік плачущої Іолли й Інбара, що лежав непритомний. Кожен з них хотів першим зійти на Скелю Переможців, тому чужі проблеми його не стосувалися…

Йору теж довелося не солодко. Спуститися з величезної гірки по багнюці й утриматися на ногах — це було б просто фантастикою. До того ж, незнайомці, виявившись свіжіше за лімпійця, наздогнали його в середині підступного спуску. Між ними зав’язалася бійка. Йор як міг ухилявся від ударів і звільнявся від захоплень, намагаючись наносити відповідні удари. І коли йому здалося, що він здобуває перемогу, здоровань, який з’явився раптово, налетів на Йора і перекинув його, удавлюючи хлопця в бруд усією своєю масою…

Загалом, коли Йор отямився (до тями його приводила Іолла, Інбар стояв хитаючись поруч) і зі своїми товаришами спустився з брудної гори, трибуни вже тріумфували: деякі учасники вже починали підйом на скелю.

— Ми не встигнемо… — протягнув Інбар, коли вони підійшли до воронки і побачили те, що відбувається. — Давайте присядемо, відпочинемо.

Це були неприємні слова для Йора, але в голові його гуло, його хитало, і хлопець без заперечень опустився на каміння.

— Це ж проти правил! — обурено вимовила Іолла, сідаючи поруч. — Можна скаржитися в Організацію!

Інбар тільки гірко посміхнувся. Йор ніяк не відреагував на заклик дівчини. Йому було занадто важко. Крізь завісу дивився він на навколишній світ і на Скелю Переможців. Але себе на вершині не бачив.

— Це мої останні Ігри, — тихо проговорив Інбар.

— Ой! — раптом скрикнула Іолла і швидко змахнула рукою, начебто обпеклася об щось.

Чоловіки здивовано подивилися на неї.

Іолла ж широко розкритими очима дивилася на них, нічого не розуміючи.

— Сили Небесні! — благоговійно вимовила вона і щось дістала з внутрішньої нагрудної кишені.

— Дивіться, — мовила вона і розтисла долоню.

— Райдужний пелюсток! — здивовано проговорив Інбар, — звідки це в тебе?

— Від батька подарунок. Тільки він чомусь гарячим став і різнобарвним.

— Це ж природний прискорювач, дитинко. Поблизу цієї воронки його ніякий прилад не візьме.

— Стій! — вигукнув Йор. — Іолло, а ім’я твого батька не Еннір?

— Еннір.

Чоловіки переглянулись.

— І ти мовчала?! — одноголосно промовили вони. — Донька переможця Других Ігор, що зробив стрибок у Веселку!

Іолла тільки посміхнулася у відповідь.

— Дивіться, як він переливається кольорами, — вимовила дівчина.

— Отже, прийшов його час… — задумливо сказав Інбар. — Невже сьогодні з’явиться лімпійська Веселка?!

— І ми можемо зробити Стрибок? — здивувався Йор.

— Таке кілька разів було, — сказав Інбар. — Пелюсток — це частина тієї рослини, яка з’являється разом з Веселкою і зникає разом з нею. Добути його практично неможливо…

— Так що ж тепер? — оживився Йор.

— Тепер тільки чекати… — сказав Інбар; обводячи поглядом гігантську воронку.

— Він мені долоні пропалить! — сказала Іолла й обережно поклала коштовність на землю.

— Начебто пульсує… — зазначив Йор.

— Дихає… — уточнила Іолла.

— Дітки, щось спекотно стає, — проговорив Інбар, — і земля нагрівається. Давайте відійдемо вбік.

Учасники так і зробили. А далі… далі почало діятися велике диво.

Земля за трибунами, по краям воронки, на мить начебто спалахнула, а потім у небі високо над скелею з’явилася невелика райдужна куля. У той же час із двох протилежних точок, розташованих по краях воронки, вирвалося два снопи різнобарвного світла. Вони, спрямувавши по дузі вгору, зімкнулися на вершині Скелі Переможців. Це була справжня лімпійська Веселка. Але на цьому природна вистава не закінчилася. Через секунду райдужна куля опустилася в центральну частину веселки, злившись з нею. У той же момент із цього центра вирвалися в різні боки снопи різнобарвного кольору. Вони опустилися по дузі вниз, на краї воронки, утворивши таким чином кілька веселок. Через мить вони злилися і над лійкою вже сяяв і переливався гігантський райдужний купол. Глядачі після побожного мовчання, просто заревіли. Такого видовища ще ніхто ніколи не бачив. Публіка зайшлася від захоплення.

Прийшли до тями і наші герої.

— Уже час! — не знаючи чому, раптом вигукнув Йор і, підібравши просто-таки палаючий пелюсток, кинувся до краю воронки, тягнучи за собою і своїх друзів.

— Він відчув, значить йому дано, — тихенько сказала Іолла Інбару. — Батько говорив мені, що Лімпа благоволить до новачків.

Тим часом вони підійшли до краю різнобарвного купола і Йор, піднявши вгору руку, занурив її у веселкове сяйво.

— Тримайтеся за мене! — упевнено сказав він своїм друзям. Ті схопилися за нього. «У Веселку… Стрибок!» — немов заклинання, промовив про себе Йор, і всі разом вони… злетіли.

Це було чудово! Різнобарвні відблиски огорнули їх, у серце вселилася радість. Але це було недовго. Через мить лімпійці стояли на вершині Скелі Переможців. Згодом різнобарвний купол став поступово зникати, а потім і зовсім розчинився в повітрі.

Пройшло ще з півхвилини, перш ніж спрацювали датчики, встановлені на вершині. У небо відразу зметнулася сигнальна ракета. Завмерши на мить у повітрі, вона щосили жахнула і розлетілася в різні боки могутнім рубіновим салютом — Десяті Лімпійські Ігри завершилися. Переможці стояли на скелі. Така їхня перемога вважалася найвищим лімпійським досягненням і оцінювалася по-особливому. Йору, Інбару та Іоллі буде несоромно повертатися у свої міста. Тому радість переможців не мала меж. Трибуни тріумфували. А троє друзів обіймалися й цілувалися. Іолла від щастя плакала, Інбар теж утирав скупі чоловічі сльози, а Йор із благоговінням поглядав на своє зап’ястя — пару хвилин тому довкола нього з’явилося світле веселкове кільце — дорога пам’ять на все життя про перемогу на Лімпійських Іграх…