— Ну як, Мишко? — в один голос запитали мама, тато й бабуся свого сина та онука, який не увійшов, а просто-таки увірвався до передпокою. Не всидівши у вітальні, вони всі разом вийшли зустріти хлопця, ледве почувши швидкі кроки за дверима. Їхнє хвилювання можна було зрозуміти — Мишко ж бо складав сьогодні останній іспит останнього, п’ятого, ступеня, і тому всі з нетерпінням чекали результату. Навіть Мишкова молодша сестра, дванадцятирічна Оленка, яка завжди зберігала незворушний олімпійській спокій, цього разу також не всиділа й услід за дорослими поспішила до передпокою.
— Ну як, склав? — у свою чергу поцікавилась вона у брата.
— Екран увімкнено? — не звертаючи уваги на запитання, схвильовано звернувся Мишко до домашніх.
— А що, щось трапилося? — захвилювалася жіноча частина родини.
— Як?! — здивувався Мишко. — Ви що, не пам’ятаєте?
— Господи, Михайлику, — заголосила бабуся, — у мене зараз серце зупиниться…
— І що за звичка така! — обурилася Оленка. — Тягне, наче кота за хвіст!
— Та ви що? — вражено продовжував Мишко. — Сьогодні ж експедиція на Марс приземлилася. Справжня! Не роботи якісь, а одинадцять астронавтів з повним спорядженням!
— А, ти про це…
Мишко тим часом скинув черевики й хотів було проскочити у вітальню до широкого монітора, але батько встиг перехопити його за руку.
— Ну, по-перше, не приземлилися, а примарсилися, — повчально промовив він. — А по-друге… Як твій іспит? Ми ж тут усі хвилюємося!
— Та нормально я склав! Все гаразд. 14,75 бали, — відрапортував Мишко й, відчувши, що батько послабив хватку, вирвався й прошмигнув до вітальні.
— Слава тобі, Господи! — з полегшенням зітхнули мама й бабуся.
— О, ледь не забув, — уже з кімнати голосно сказав Мишко. — Третє місце в загальномегаполісному рейтингу!
— Пхе, всього третє, — покрутила носиком Оленка й статечно рушила за братом.
— Ну що ж, — тато повеселішав. — Якщо все так добре, можна спокійно подивитися новини про цю експедицію. Добре, що Мишко нагадав, а то за нашими хвилюваннями я пропустив таку подію!
— Так, ось людство вже й на Марсі, — чомусь сумно зітхнула бабуся й разом зі своєю дочкою (тобто Мишковою мамою), яка лише посміхнулася на слова чоловіка та своєї матері, теж пішла до вітальні.
— Давайте швидше! — підганяв старших Мишко. — Містере Третій, — звернувся він до телевідеосистеми, — врубай сьомий!
— Слухаю вас, — почувся трохи деренчливий голос робота. — Що вас цікавить?
— Ну, ти подивися на нього! — ляснув по коліну батько. — Що ж це за система така норовлива?! Любі мої, — звернувся він до дружини та тещі, — скільки це можна терпіти?! Як тільки важлива новина, негайно ж починаються коники! Ще й реагує, залізяка, тільки на слово «містер»!
— Павлику, — Мишкова мама залишалася спокійною, — ти перебільшуєш. Мені, наприклад, це подобається. Робот із характером — це навіть цікаво. Тим більше, тато…
— Тато, тато, — роздратовано перебив її чоловік (від його гарного настрою фактично нічого не лишилося). — Давно вже час цю купу непотрібу на смітник викинути!..
— Я тільки «за»! — докинув Мишко. — Он у Міщанських найновіший «гіпер». Оце система — закачаєшся! А наш ІМІСТ-333 — це справді мотлох!
— Ви ж чудово знаєте, що твій дідусь, — мама кивнула головою в бік Мишка, — і твій тесть, — це вже до чоловіка, — був би проти такого вчинку.
— Так, твій тато й ваш чоловік, — по-акторськи приклавши руку до серця, звернувся до дружини Михайлів батько, — взагалі проти всього, що робиться в цьому домі, — тон батька дедалі підвищувався. — І не тільки в домі, а й у мегаполісі. Та й взагалі на планеті! Я навіть не знаю, як можна так жити! Усе, на чому суспільство тримається й не тільки тримається, але й впевнено рухається вперед, розвивається — он уже Марс починаємо освоювати! — усі ці засади ним нехтуються! Що вже казати про суспільство, коли в нашому дворі живуть якісь шовкоподібні собаки із закрученими хвостами! Хіба не можна придбати робота-мисливця чи завести парочку справжніх породистих псів?
— Любий, але наші собаки теж породисті, — миролюбно мовила мама.
— О, так, — іронічно відповів тато. — Може, у кам’яному віці й була така порода… І взагалі, — голос батька став трохи приглушеним, — якби не аварія на Місяці й не Сьомий місячний закон, ноги моєї не було б у цьому домі!
— Якби не допомога мого батька, — спалахнула мати, — цієї самої ноги у тебе взагалі б не було! Місячний закон згадав, невдячний. А братові твоєму хто допоміг? А скількох мій тато на ноги поставив? Забув уже?!
— Марійко, Павлику, — намагалася заспокоїти їх бабуся. — Не варто, не варто в такий день сваритися. Та ще при дітях…
— Та нехай сваряться, ми вже звикли, — Оленка була незворушною.
— Ну ось бачите, — у голосі бабусі звучав докір. — Павлушо, — звернулася вона до зятя, — ти зрозумій, Федір Степанович робить свою справу, а ти — свою. Кожен із нас має свої примхи. І це справді може не подобатися іншим. Але давайте не будемо сваритися.
— Містере Третій, — цього разу вона звернулася до робота. — Будьте ласкаві, нам про марсіанську експедицію…
— Тоді вам найкраще підійде сімсот одинадцятий. До вашої уваги…
— Я це базікало колись сокирою підрихтую… — похмуро мовив батько.
— Та ти її хоч у руках тримав? — ущипнула його мама.
І невідомо, у що могло б вилитися це протистояння, якби ІМІСТ-333 не ввімкнув екран.
— Небувала подія в житті нашого суспільства! Людство робить ще один крок! — із пафосом заторохтів коментатор сімсот одинадцятого каналу. Трансляція йшла безпосередньо з Головного Центру Космічних Досліджень.
— Сьогодні о 10.15 за таким-то часом космічний лайнер «Переможець» з екіпажем із двадцяти однієї особи на борту вийшов на задану марсіанську орбіту…
— Ух ти! — не витримав Мишко.
— Ум-мгу… — підтримав батько.
— …після кількох контрольних обертів довкола четвертої планети, — продовжував свій спіч коментатор, — від лайнера відділився модуль і благополучно примарсився у визначеному районі. І тепер, буквально через годину-півтори, одинадцятеро астронавтів вийдуть на поверхню червоної планети… Пробачте, пробачте, — трохи запнувся коментатор, — тут мене виправили: це в модулі знаходиться одинадцять астронавтів, а на марсіанську поверхню ступлять тільки четверо з них…
— Оце так! — у захваті знову вигукнув Мишко.
— Подумаєш, — крутнула носиком Оленка.
— Щось галасливо в нас сьогодні, — раптом пролунав голос дідуся — ніхто й не помітив, як дід вийшов із свого кабінету. — Щось сталося, чи що? — спитав він, спускаючись сходами у вітальню.
— Та все гаразд, Федю, — відгукнулася бабуся. — Михайлик останній іспит склав, один з найкращих у мегаполісі.
— Я й не сумнівався. Як настрій, випускнику?
— Нормальний, — Мишко не відривав погляду від екрану. — Он експедиція на Марсі. Незабаром висаджуватимуться.
— Так, — сумно зітхнув дідусь і зупинився. — Вже й до Марса добралися…
— Навіщо ж так трагічно, Федоре Степановичу? — голос Михайликового тата прозвучав єхидно. — Це досягнення…
— Досягнення?! — не дав зятеві до кінця висловитися дідусь.
— Тату, тільки давай сьогодні без хвилювань, — спробувала запобігти черговій сутичці Мишкова мама, але було вже пізно.
Бабуся лише головою похитала: вона знала — її чоловік уже нікого не чув.
— Досягнення?! — вражено повторив він, потім кашлянув й схвильовано продовжував: — Ти, без п’яти хвилин учений, який немало мандрував і багато чого бачив, називаєш це досягненням?!
Михайликів тато не встиг і рота відкрити, як…
— Я взагалі не розумію цього дикого ажіотажу довкола фізичного переміщення тіла або предмета у просторі! Купа металу продибала, і що можливо — випадково продибала, певну відстань, і тому всі повинні стрибати від щастя? Хто далі плюне? Так виходить?
— Ну, не треба так перебільшувати, — нарешті зміг вставити слово тато. — Такого справді ще не було в історії людства. Імена відважних астронавтів назавжди будуть записані на скрижалях історії…
— На скрижалях історії, — хмикнув дідусь і голосно звернувся до телевідеосистеми: — Містере Третій, зробіть тихіше цю нісенітницю!
І робот, не сперечаючись, підкорився.
— На скрижалях історії… — вже спокійніше говорив Федір Степанович, важко сідаючи на сходинку. — Землю ледь до інфаркту не довели — на Місяць полетіли. Розрили, розкопали нещасний супутник до неможливого. При повному Місяці дивитися на нього просто страшно — суцільні дірки! Слава Богу, що вистачило розуму нове паливо винайти, та ще завалилося щось у них в Океані Бурь, а то б і досі там копирсалися.
— Тату, як ти можеш так говорити про героїв сімнадцятого року?! — дивлячись, як змінився на очах чоловік, обурилася Михайликова мама.
— Герої?! — посміхнувся дід. — Та їх же просто забули на Місяці. Просто невигідно комусь було повертати їх на Землю, от і вигадали катастрофу. А їх просто забули. Навмисно забули.
— Ну, ти, діду, даєш, — здивувався Михайлик. — Таке говорити про справжніх героїв, які заради всього людства йшли в авангарді й загинули під час освоєння космосу?! Ну ти даєш…
— Ви думаєте, що говорите?! — прорвало Мишкового батька. — Та ще при дітях. Яка важка людина твій батько, Марійко, — звернувся він уже до дружини.
— На Місяці… — тим часом трохи м’якше продовжував дідусь, не звертаючи уваги на слова зятя. — Скількох поетів надихнула ця маленька планетка на прекрасні творіння… А тепер — покинута шахта. І все, — у його голосі залунали металеві нотки, — до Марса дісталися. Але ця планета так просто не дасться, — підбив підсумок Федір Степанович, піднімаючись зі сходинки. — Так просто не дасться.
У вітальні стало тихо. Назрівала буря.
— Так, дорогенькі мої, — швиденько вичерпала конфлікт бабуся. — Сьогодні у нас свято — онучок закінчив п’ятий ступінь. І я не дозволю нікому, — вона зробила акцент на цьому слові, кидаючи суворий погляд на чоловіка й зятя, — ні-ко-му псувати це свято. Тим більше, у нас із Марійкою для всіх є особливе частування — наш улюблений торт.
— А я знала, а я знала! — схопилася з крісла й заплескала в долоні Оленка.
— Ну звичайно, розумничко моя, — усміхнулася бабуся, — адже без твоєї допомоги ми б не впоралися! Тож прошу усіх до столу. І не будемо сваритися, — додала вона.
— Я не проти, — сказав Мишко.
— Федоре Степановичу! Ви б перевдяглися, любий друже, — звернулася до свого чоловіка бабуся. — І вам би, молодий чоловіче, не завадило, — зауважила вона Михайликовому батькові. — У хлопця такий день, а ви про космос…
— Так, авжеж, така подія… здаюся, здаюся, — мовив тато і, важко підводячись з крісла, додав: — Підкоряюся вашій незрівнянній чарівності й чудовим пахощам з кухні. А все-таки, Федоре Степановичу, ви не праві, — наостанок додав він.
— Е-е-е, молодий чоловіче, молодий чоловіче, — скрушно зітхнув дідусь. — Колись і я так вважав, але час минув… Але яка різниця! Ви маєте рацію, Поліно Іванівно, — звернувся він до дружини. — Не будемо сьогодні сперечатися, не будемо. Хоча, звичайно, шкода, що мене не розуміють.
— Та годі вам, — сказав Михайликів батько. — Усе гаразд. А мені якось не віриться, що наш Мишко — випускник. Дивися, через кілька років покатає нас на лайнері власної конструкції, — і він розкуйовдив волосся сина, примовляючи: — Вчений ти наш майбутній… Давай, уперед…
— Не це головне, не в цьому справа, — відгукнувся дідусь.
— Та знаємо, знаємо ми ваше улюблене прислів’я, — промовив Михайликів тато й звернувся до дітей: — Нумо, на три-чотири, разом. І…
— Будь мудрим, мій хлопчику, але щоб ніхто про це не здогадувався, — в один голос процитували улюблені дідусеві слова Мишко й Оленка.
— Ну, слава Богу, хоч запам’ятали, — усміхнувся дід і, глянувши на Поліну Іванівну, поквапився: — Усе, усе! Іду перевдягатися.
І, залишаючи вітальню, уже веселіше кинув зятеві:
— Готуйся, зятьок! Зараз себе за столом будеш показувати!
— Завжди готовий! — відгукнувся той і поспішив до своєї кімнати.
— Містере Третій, що там із трансляцією? — запитав Мишко.
— Наступне повідомлення про марсіанську експедицію — за сімдесят п’ять хвилин…
— Гаразд, вирубай поки. Потім даси відмашку.
— Вас не зрозумів, повторіть команду.
— Ну, просигналиш тобто.
— Враховуючи ваш інтерес до цієї трансляції, я дав би сигнал і без вашої команди.
— Ну, молодець. А поки — вимикай.
— Смію запропонувати до вашої уваги на додатковому каналі прямий відеомісток з Інституту випадкових чисел. Дуже повчально…
— О Боже, — простогнав Михайлів тато: він спеціально затримався біля дверей, слухаючи цей діалог. — Коли ж цей телепень замовкне!.. — І, похитавши головою, вийшов з вітальні.
Та як би там не було, а за святковим столом панували мир і затишок.
— Що не кажіть, — почав дідусь, коли в його келиху вже не було половини, а добрий шмат пирога теж зник, — що не кажіть, а наші дівчатка попрацювали на славу. Звідки таке добре винце, Машо?
— А ось угадай!
— Ну, не знаю, не знаю… Бабусю, допомагай!
— Федоре Степановичу, вмикайте свою логіку, — відгукнулася Поліна Іванівна.
— Ну от іще… А ну ж бо, онучку, вияви кмітливість…
У цій родині не часто брали до рук чарки, але з такої нагоди, як то кажуть, сам Бог велів. Тож і Мишкові, якому вже йшов сімнадцятий рік, сьогодні на повних правах дозволили взяти участь у частуванні, але, зрозуміло, у межах розумного.
— Якщо не помиляюся, — спробувавши, прокоментував Мишко голосом суперспеціалеста, — чисто земне вино, без усіляких там перегонок у невагомості.
— Не знаю, де це ти так навчився дегустувати, — сказала мама, — але вже дуже тепло.
— Земля, кажеш? — засяяв дід. — Без перегонок там усіляких космічних?..
— Скажу навіть точніше, — продовжував Мишко, смакуючи напій. — Щось є в ньому середземноморське…
— Ти, може, хочеш сказати — французьке? — якось ствердно запропонував тато.
— Любий, у десятку, — підтвердила дружина.
— А я й не знала, Марійко, — сплеснула руками бабуся, — що наші чоловіки такі алкоголіки!
— А-ха-ха! — зареготав дід. — Молодці, молодці!
Його дуже тішило, що на столі — усе земне, природне, без різних там космічних компонентів. І він не приховував цього — радів щиро. — Але всі ви молоді й у вас іще дуже мало мудрості.
— А що ж ваша мудрість? — подав голос і тато. — Яка з неї користь, із вашої мудрості? Де ви можете її застосовувати, крім ваших лікувальних дій?
— А вам цього замало? — не втрачаючи гарного настрою, прийняв виклик дідусь. — Що ж, молоді люди, не хотілося б, звісно, витрачати силу на дрібниці…
Але задля сьогоднішнього дня нехай буде. Отже, ви зупинилися на тому, що вино із Франції?
— Саме так. Дідусю, невже ти скажеш більше? — зацікавилася Оленка.
— Зараз спробуємо, — промовив дід, приплющивши очі й набравши поважного вигляду. — Зараз спробуємо…
Усі, затамувавши подих, дивилися на Федора Степановича. Михайликові навіть здалося, що на мить якийсь світлий відблиск промайнув по обличчю діда…
— Ну що ж, любі мої, — розплющив очі дід, — слухайте. Червоне вино, вироблене стільки-то років тому з урожаю такого-то року, як ви й казали, у Франції. Але скажу точніше — у провінції Лангедок. Скло пляшки — з Тулузи, зроблене в такому-то році. Ну ось, мабуть, і все.
Родичі зачудовано дивилися на діда.
— Трохи не забув, — додав він. — Вино це купувалося не на замовлення, а у звичайному ретро-магазині. За це спасибі тобі велике, Марійко, — посміхнувся він дочці.
За столом запанувала тиша.
Дідусь з гордістю подивився на кожного, помовчав, насолоджуючись тріумфом, а потім промовив, звертаючись до дочки:
— І ще, радосте моя, виходячи з ретро-магазину, не забувай брати з собою чек. На ньому й була вся інформація про покупку.
— Та твій дідусь, Михасю, справжній спритник, — першим оговтався тато. — А я вже хотів було стати вашим учнем!
— Та-ату, — посміхнулася Мишкова мама, — ну ти даєш!
— А-ха-ха! Як я вас усіх! — засміявся дід. — Вуха розвісили й навіть роти пороззявляли. А-ха-ха! О-хо-хо!
І всі разом почали весело обговорювати цей випадок, доброзичливо підсміюючись один над одним.
— Дідусю, клас! — підбігла до діда Оленка й цмокнула його в щоку.
За декілька хвилин сумбурне обговорення перейшло у звичайну бесіду. Настрій в усіх був чудовий.
Потім на стіл поставили великий золотавий самовар. Дідусь при цьому так розтанув, що навіть дозволив роботові розставити чашки (за звичай при ньому це робив хтось із жіночої половини сім’ї).
— А скажи-но, онучку, — звернувся дід до Михайла, — що тепер думаєш робити?
Після цього питання всі якось принишкли.
Мишко сьорбнув з чашки й, глянувши просто в очі дідові, відповів:
— Після іспиту мені запропонували вступити восени до школи астронавтів… І…
— Ну, не тягни, не тягни, — мовив тато, — кажи, як є.
— Ну… взагалі… я не відмовлявся. Вирішив бути астронавтом, як тато, — випалив випускник.
За столом знову запала тиша.
— Ось і подивіться, любі мої, — першим порушив мовчання дід. — Подивіться на нашого хлопчика, — і він вказав рукою на Мишка.
— І що тут такого страшного? — почав захист тато. — У мене самого два польоти на місяць, ви всі це чудово знаєте. Якби не обставини…
— Та я не про це. Дайте сказати, — перебив зятя Федір Степанович. — Не думав я, що мій онук стане жертвою звичайнісінької реклами! У картонні герої рветься!
— Федю, любий, — м’яко заговорила бабуся, — не треба так реагувати. По-перше, до польотів ще далеко, а по-друге, і до навчання в тій школі теж є час. Коли починаються заняття?
— Через півтора місяці, — насуплено відповів Мишко.
— Ось бачите. Може, ще передумати. А з іншого боку, нехай сам вибирає. Як душа його забажає, так і буде.
— Господи, синку, — захвилювалася мати, — може, справді передумаєш?
— Та ви тільки погляньте на нього! — кинув дід. — Очі палають, наче жарини. Мій онук, і туди ж — у космос!
— Ну чого ви знову починаєте, що в цьому ганебного?! — заступився за сина, та й за себе, батько Мишка.
— А те, молоді люди, що не там щастя шукаєте. Зазирніть у серце своє, там у сотні разів краще за ваш космос. Там — найвищий космос! Я ж казав вам і не стомлююся повторювати: «Будьте мудрими». А ви й не чуєте. Ох, діти, діти…
І дідусь піднявся з-за столу.
— Спасибі милим дамам за святковий стіл, було дуже смачно. Піду, погодую собак.
— Діду, і я з тобою! — схопилася Оленка.
— Ходімо, ходімо, радосте моя.
— Вище носа, синку! — поплескав Мишка по плечу батько. — Звичайно, ми всі хвилюємося, але я не проти твого вибору. Хоч і важка це робота, по собі знаю.
— Не хотів вас засмучувати, але й ви мене зрозумійте, — нарешті заговорив хлопець.
— Ой, дивися, синку, — мама підійшла до нього й поцілувала. — Раджу тобі, звісно, усе гарненько зважити, обміркувати…
— Добре, добре, обміркую, — пообіцяв Мишко.
— Дівчині своїй розповів? — поцікавилася бабуся.
— Ще ні.
Батько хотів ще щось сказати, але голос Містера Третього перебив:
— Як ви й просили — прямий зв’язок із Марсом, прямий зв’язок із Марсом! — заторохтів робот.
Мишко негайно вискочив із-за столу й побіг до екрану.
Те саме, тільки не так швидко, зробив і батько.
— Хлопчиська… — мати тільки головою похитала.
— Не турбуйся, донечко, усе владнається, — м’який голос Поліни Іванівни заспокоював доньку, у якої на очах виступили сльози. — Усе буде добре…
— Увага! — пролунав голос ведучого трансляції, а через мить на екрані з’явилося й зображення. — Ми ведемо репортаж із Центру! За кілька секунд ви побачите пряму трансляцію з четвертої планети! Екіпаж виходить на поверхню Марса!
— Оце так! — захоплено видихнув Мишко.
— Дівчата! — погукав батько. — Не пропустіть подію!
— Вперше земляни пішки пройдуть по червоному марсіанському ґрунту, — продовжувалася трансляція. — Отже, затамуйте подих… Ось вони, першопрохідці.
Екран мигнув, і на ньому з’явилося зображення салону — кабіни капсульного модуля, на якому земляни відділилися від космічного лайнера на орбіті й успішно опустилися, на поверхню четвертої планети.
— Як чуєте, Марсе? — почав діалог ведучий.
— Усе гаразд! — говорив усміхнений командир екіпажу. — контрольний загін у складі чотирьох чоловік уже готовий вийти з модуля.
— Чи не час назвати імена героїв? Уся планета, затамувавши подих, спостерігає за вашим екіпажем.
— Звичайно, звичайно… — і командир перелічив імена астронавтів.
— Ну що ж, бажаємо успіху й із завмиранням серця продовжуємо спостереження!
— Спасибі! Перемикаюся на адаптерний відсік.
Мить — і мешканці Землі побачили чотирьох астронавтів, які готувалися вийти.
— Ну то як, ніхто там об червоний камінець ще не спіткнувся? — з легким сарказмом запитав дідусь, заходячи до кімнати.
— Тату… — з докором глянула на нього Мишкова мама.
— Ви можете хоча б у таку хвилину не чіпати нас? — мовив батько.
— Тату, таке ж не щодня відбувається.
— Добре, добре, дивіться, дітки, — дід був настроєний миролюбно. — Раптом що, я в кабінеті, — звернувся до бабусі. — Години зо три мене не турбуйте, будь ласка. Піду відновлюся, завтра день важкий буде.
І дідусь, піднявшись сходами нагору, зник за дверима.
Тим часом трансляція продовжувалася. До великого виходу, як його вже охрестив, задихаючись від божевільного захоплення, ведучий, лишалася хвилина.
Тим, хто сидів у кімнаті, вона здалася вічністю. Особливо Мишкові. Як він заздрив цій четвірці! «Обов’язково стану астронавтом, — подумки сказав юнак собі. — Сатурн, Юпітер, супутники… Досягну й буду першим!»
— Отже, — знову заговорив ведучий, — вмикаємо звук адаптерного відсіку.
— Хлопці, час! — пролунала команда, і четверо астронавтів один за одним зійшли на марсіанську землю.
— Ур-ра! — в один голос гукнули й Мишко, і батько.
— Сталося! — радісно додав хлопець.
— Люба, — звернувся до дружини тато. — Може, по келишку заради такої справи?
— Ну, якщо заради такої, то звичайно!
За хвилину родина задзвеніла келихами на честь знаменної події.
Телекамера постійно слідкувала за астронавтами на поверхні Марса, а спеціальна система дозволяла чути все, про що вони говорили між собою. Судячи з розмов, астронавти були в гарному настрої, навіть жартували. Взагалі, все йшло нормально.
— Татку, а що то в руках у першого та останнього? Зброя якась? — поцікавилася Оленка.
— Так, це імпульсні напівавтомати. Не знаю, навіщо вони там. Мабуть, для випробувань.
— А в кого там стріляти?
— Не в «кого», а в «що»: імпульсні удари можуть віддаляти й відсувати предмет. Ну, допомагають долати різні перешкоди, що трапляються на шляху.
— А як це?
— Ну, наприклад, йдемо ми по Марсу, раптом — каменюка величезна просто на дорозі! І не обійти ніяк: ліворуч — урвище, праворуч — скеля. Ти береш імпульсник, спрямовуєш на ціль, натискаєш кнопочку — і каменюка або відсувається вбік, або можна просто підняти її вгору й пройти під нею. А можна зруйнувати… Мишко, дивися… — раптом схвильовано мовив батько.
Усі знову глянула на екран.
Причин для серйозного хвилювання не було, але вийшла невеличка затримка: астронавт, який ішов другим, перечепився об щось і, втративши рівновагу, розтягнувся на червонуватому пісочку.
— Я думаю, нічого страшного, — сказав батько. — Скафандр не повинен зіпсуватися.
Тим часом крупним планом показували астронавта, який намагався підвестися.
Його супутник, який ішов першим, відклав імпульсник вбік і швидким кроком рушив на-допомогу.
Камера ще збільшила зображення. Справді, можна було не хвилюватися, усе закінчилося благополучно. Товаришу допомогли підвестися, він був цілий і не-ушкоджений. Із діалога було зрозуміло, що все справді нормально. Вони жартували.
— Обережніше треба, — багатозначно зауважив батько.
— Мабуть, пейзажами замилувався, — докинув Мишко. І всі заусміхалися — він, мовляв, романтик.
Але те, що вони потім побачили на екрані, змусило спантеличено перезирнутися: відбулося просто якесь диво.
Астронавт, який ішов першим, повернувся, щоб взяти імпульсник, і зупинився як укопаний. До того ж, камера зменшила зображення, охопивши ширшу частину марсіанського ландшафту, і всі, хто слідкував за трансляцією, побачили, що напівавтомата вже не було!
Астронавти безпомічно озиралися на всі боки, але марно — імпульсник просто щез!
— Не може бути… — прошепотів Мишко.
— Куди він міг подітися? — питав невідомо в кого батько.
— О Господи… — тихенько зітхнула бабуся.
Приблизно ті самі слова долинали з Марса: сталося щось нечуване! Невідомо як, але зброя зникла!
Практично все населення Землі розгубилося. Очевидно, у такому ж стані перебували й керівники трансляції. Команда «Стоп!» прозвучала трохи запізно, і всі, хто слідкував за подіями, таки стали свідками цього незвичайного явища чи просто дива.
Після того, як екран згас, ще чулося лопотіння спантеличеного ведучого: мовляв, апарат, мабуть, здуло вітром, або він просо впав у яму…
Але ті, хто уважно слідкував за програмою, помітили, що ділянка, якою йшли астронавти, була пласкою й рівною, а за прапорцем, який був встановлений біля модуля, не важко було визначити, що ніякого вітру не було.
За мить трансляція урвалася..
— Містере Третій, — збуджено прокричав Мишко, — давай про зникнення що-небудь…
— До вашої уваги сімдесят сьомий Міжнародний, — відповів робот і напрочуд швидко запустив програму.
На сімдесят сьомому вже крутили відеозапис незвичайної події. Тут же показували інтерв’ю з ученими різних напрямків і переконань, із письменниками й державними діячами. Галас стояв страшенний.
— Та-ак… — протягнув тато. — Галасуй, не галасуй, а що сталося насправді… — І він розвів руками.
— А може, марсіани? — схвильовано спитав Мишко.
— Гм, якщо вони так спритно крадуть, чого ж вони на Місяці та й тут нас не чіпали? Ніхто ж нікого не бачив! Якщо в них така техніка, ми б давно зустрілися з їхніми витівками. І не забувай, скільки марсоходів було туди спущено й усяких там роботів. У них теж були імпульсники, та й не тільки… Тож… — і батько знову розвів руками.
— Так, поламають тепер голови в Центрі, — мама допивала шампанське.
— А астронавтові за це щось буде? — спитала бабуся.
— Та хто його знає… — відповів батько. — Можуть і з загону виключити. У космос літати не буде. А можуть і не виключити… А ось керівникам трансляції перепаде, це я вам точно кажу.
— Авжеж, таке показати… — додала мама.
Сім’я ще подивилася повідомлення різних каналів, а потім усі почали потроху розходитися по своїх кімнатах. Нічого нового вже не повідомляли. Транслювалося звичайне набридливе лопотіння про одне й те саме.
— Ранок за вечір мудріший, — бабуся намагалася всіх заспокоїти. — Лягайте-но краще спати, може, до завтра щось з’ясується.
І, залишаючи вітальню, додала:
— І ще. Михасю, будеш вимикати Третього, зайди до дідуся, скажи, щоб Семеновичу зателефонував. Я зовсім забула. Семенович просив, щоб у будь-який час. Не забудеш?
— Гаразд, гаразд, не забуду.
— Ну, на добраніч…
Хвилин за двадцять батьки теж пішли спати, і Мишко залишився сам біля екрана, невтомно перестрибуючи з одного каналу на інший у пошуках цікавих коментарів.
Так він просидів близько двох годин.
— Що ж, містере Третій, вимикай апарат, — сказав він, відчуваючи, що вже засинає. — Піду-но я спати.
«Ой!» — раптом згадав він про дідуся й пішов у кабінет.
«От уже ж, — бурчав про себе хлопець, — забереться під самісінький дах, ходи потім до нього». До речі, кабінет був розташований майже на самому дасі, і вели до нього найкрутіші в будинку східці. Дід зробив так навмисно, щоб його через дрібниці не турбували. І інколи пропадав там по три-чотири дні.
Діставшись нарешті до дверей, Мишко тихенько постукав. Але ніхто не відгукнувся. Тоді хлопець штовхнув двері, і вони прочинилися.
Мишко зазирнув всередину й оглянув кімнату. Давненько він тут не бував! У кімнаті нікого не було. Вона була невеличка, напівкруглої форми. Навпроти дверей було велике — майже на всю стіну — вікно. Біля вікна стояв, як і раніше, все той же письмовий стіл.
А на столі… на столі… Мишко спочатку не повірив власним очам.
На столі лежав предмет, дуже схожий на… імпульсний напівавтомат!
Мишко тихенько, наче боячись когось сполохати, наблизився до столу. Сумнівів не лишалося — це був справжній імпульсник!
«Але звідки в діда цей автомат?» — вражено подумав Мишко й провів рукою по поверхні. Трохи спітніла долоня зробилася червоною. Юнак подивився на свої пальці.
«Червоний пил… Марсіанський пил! Невже це той самий?!»
— Що, не віриться? — як завжди несподівано пролунав за спиною м’який голос дідуся.
Мишко повернувся. У дверях стояв дідусь і-посміхався.
— Ось бачиш як, мій любий, — дідусь був спокійний.
— Невже це той самий?! — вражено запитав онук.
— Він, рідненький, він. Ще хвилинку подивися, і…
— І що?
— Треба ж на місце повернути, он галасу скільки!
— А як це ти зробив?
— Ти що, прислів’я забув? Будь мудрим…
— Але щоб ніхто по це не здогадувався… — закінчив дідові слова Мишко. — Невже таке можливо? І тільки завдяки одному прислів’ю?!
— Не тільки, звісно, але воно — вказівка до Основи. Якщо чесно, — додав по хвилині дідусь, — такі речі не заохочуються…
— Ким?
— Ким? Навіть мною самим, але надто вже я завівся сьогодні. Взагалі такі речі робити небажано. Вони просто непотрібні, якщо ти знаєш Основу. Тож, — підбив підсумок дід, — будемо повертати все це на місце. Хоча це й буде важко.
— А мені можна подивитися?
— Ні, Михасю. Я залишуся тут, а ти йди до Містера Третього й спостерігай.
— Але мені б хотілося…
— А ти нічого особливого й не побачиш. Я на мить зникну — і все. Просто одному набагато легше. Тим більше, цю штуку тягти. Так що…
— Добре… Як скажеш… — погодився онук і побіг униз, до екрана.
Як дідусь і обіцяв, імпульсник, на загальну радість, знову був виявлений на тому ж самому місці.
І, як і слід було чекати, піднялася нова хвиля галасу. Врешті-решт дійшли висновку, що долина, на якій приземлявся модуль, просто має паранормальні властивості (пізніше її назвали Долиною Невидимок, хоча там більше нічого не зникало, що б туди не клали). Але Мишко тепер дивився на це скептично, що, до речі, викликало велике здивування навіть батька. Мама поставилася до цього спокійно. І потай вона плекана надію, що її син все-таки відмовиться від усіх тих космічних ідей.
Її надії справдилися. Восени Мишко відмовився від переводу до школи астронавтів, і того ж вечора, сидячи за столом, офіційно заявив, що хоче стати учнем дідуся. Ніхто не заперечував, лише батько здивовано похитав головою він не розумів, чого б то Мишко так змінив плани, але сперечатися з його рішенням не став. Загалом, усе пройшло нормально…
А через рік Михайло зробив пропозицію своїй дівчині. Вона погодилася, і в затишному будинку Федора Степановича стало однією родиною більше.
А ще через рік у молодого подружжя народився хлопчик, і Михайло вже знає напевне, яке прислів’я вивчить його син, як тільки навчиться говорити…