Щоб ніхто не здогадався

Частина І: Мара

…Сонце, здавалося, назавжди приклеїло Марика до розпеченої поверхні піщаного пляжу. Пекло ставало все нестерпнішим, і давно вже треба було, як-то кажуть, і честь знати, але Марик ніяк не міг пересилити себе. Зібратися з силами й спробувати відірвати тіло від гарячого піску — ця процедура зараз для Марика була просто нездійсненною — так його розморило.

«Ох і пече… — відзначив він про себе, розуміючи, що пора б уже щось і робити. — Так і зваритися недовго…»

І Марик, зробивши над собою неймовірне зусилля, трохи піднявся, опираючись на лікті.

— Фу-ух… — смачно видихнув він і, поправивши панамку, оглянувся.

Увесь навколишній світ постав перед ним у темно-червоному світлі. Із подивом хлопець відзначив, що він не один: по всьому пляжу виднілися розпластані тіла таких же «приклеєних».

«Ще хвилинку — і буду рухатися», — вирішив про себе Марик, але знову залягти так і не встиг — біля його ніг зненацька з’явилася апетитна блондиночка в акуратному зеленому купальничку. Присівши навпочіпки, вона, не звертаючи на нього уваги, щось шукала у своїй сумочці. Марик хотів було підсунутися ближче, щоб краще роздивитися цю прекрасну витівницю, але ззаду його раптом обхопили дві пари міцних рук і з силою вдавили в розпечений пісок.

— Що за… — хотів щось вимовити обурений Марик, але його рот відразу заткнули якоюсь ганчіркою, а потім Марик міг тільки гарчати й мукати.

— Тихіше, тихіше, Марку Сергійовичу, — правильно називаючи Марика на ім’я, хтось зашепотів йому на вухо. — Нема чого сіпатися, тільки собі нашкодите.

Цей самовпевнений тон незнайомця просто вивів Марика з рівноваги, а на додачу його ліву ногу пронизав найгостріший біль. І Марик з ревінням-стогоном, немов впійманий поранений звір, щосили рвонувся й спробував скинути із себе негідників. Але цього йому зробити не дали, у Марика вийшло лише на секунду піднятися. І цієї секунди йому вистачило, щоб роздивитися в руках у дівиці невеликий шприц, який вона швидко закинула в сумочку. Наступної миті Марика вже остаточно повалили на пісок, до того ж, він відчув, що починає «пливти».

— Усе, понесли! — звідкись здалеку долетіла до нього виразна команда білявої відьми.

«Куди понесли? Чому укол? Навіщо в п’яту?» — почали спливати й відразу танути в його свідомості питання, після чого Марик відчув, що його напруження стало якось відокремлюватися від нього, і почав провалюватися в суцільну нескінченну темряву…

Отямившись, Марик відчув, що його хтось поплескує по щоках.

— Прокидаємося, прокидаємося, — долетів до нього чийсь м’який голос.

«Десь я вже чув цей голос, — відзначив подумки Марик. — А де? І взагалі, що зі мною?»

Тим часом поплескування по щоках не припинялося й Марик, дратуючись, зібрався (таким безсилим він себе ще ніколи не почував) і відкрив очі. «А-а-а! — осінило Марика, як тільки він побачив перед собою обличчя білявої чарівниці, — значить не сон…»

— Ну от, молодець, молодець, — дзвінко проговорила блондинка. — Давай, давай. Не засинаємо, залишаємося з нами. Залишаємося.

Вона перестала бити безпомічного Марика, і, перехопивши його руку в кисті, стала напівшепотом відраховувати пульс.

Юнак, хоч і був ще дуже слабкий, швиденько оглянув місце, де опинився.

Це було невелике приміщення, добре оздоблене, без вікон, але з яскравим освітленням. Марик же знаходився у кріслі, яке нагадувало стоматологічне і до якого його руки й ноги були щільно припнуті шкіряними ременями.

У такій ситуації йому ще ніколи не доводилося бувати, і по спині пробігли мурашки.

— Що це все значить?

— Ну от, я бачу, що вам уже краще, — відступивши на крок і оглянувши його, вимовила білявка. — А то я вже злякалася — невже переборщила?

І вона повільно підійшла до вбудованої в стіну шафи.

— Я почую відповідь на своє питання? — повторив Марик.

— Спокійніше, спокійніше, юначе, — м’яко проговорила блондинка. — Вас ніхто не збирається тут убивати або катувати. Ви просто підходите, от і все…

— Підходжу?

— Ну так, підходите… для експерименту. І не варто так переживати з цього приводу, дорогий добровольцю, — додала вона, і Марик ледве не похлинувся. А дівчина витягла з-під крісла акуратну папку й, розкривши її, піднесла до очей Марика. — От переконайтеся.

Марик читав і не вірив своїм очам. У документі, завіреному нотаріусом (!) говорилося, що він, Марко Сергійович, добровільно згоден брати участь у науковому експерименті і його дружина Олена Павлівна схвалює дії свого чоловіка. Далі йшов короткий опис експерименту, але Марик не став і читати.

— Нісенітниця якась! — вигукнув він.

Після чого ще раз пробіг очима документ.

— Та ясно як день, що вся ця писанина — марення!

— Може, і марення, — незворушно проговорила блондинка. — Але внизу стоїть ваш власноручний підпис.

Марик придивився. Дійсно його.

— Класно підробляєте! — усміхнувся він.

— Смію вас запевнити, що ні, — дівиця сховала папку на місце. — Кілька годин тому ви самі й підписали цей папір.

У Марика жовна заграли на вилицях.

— Ну навіщо ж так переживати, Марку Сергійовичу, усе буде нормально.

— От тільки не треба цих дешевих трюків! Обкололи чимось, витягли підпис і думаєте, що все шито-крито?! Іще чого! Робота вам із мене не зробити!

Незнайомка незворушно вислухала гнівну промову, трохи відступила назад і сказала:

— Ну, дорогенький, робот нам не потрібен. Ми вже пробували. Тут потрібне людське, живе й таємниче. У роботів цього немає. Так що…

Марик рвонувся щосили, намагаючись розірвати ремені. На його руках і шиї здулися вени й м’язи, загрожуючи просто розірватися…

— Та що все це значить?!

— Це значить, — почувся раптом чоловічий голос, — що вам доведеться брати участь у найцікавішому експерименті. — Марі, — звернувся голос до блондинки, — ти можеш іти.

Та на мить завмерла, ще раз окинула поглядом Марика й, повернувшись, попрямувала до виходу. А по дорозі, проходячи повз незнайомця в білому халаті, який стояв біля дверей, вона стягнула зі своєї голови… перуку.

«Оце-то так! — сіпнувся Марик. — Виходить, відьма ця й не блондинка, а брюнетка… Стоп! — осінило його, — виходить, що ця банда знала мої симпатії! Щоб я на пляжі й не сіпнувся…»

— Ох і собаки чужі, — процідив крізь зуби Марик. — Серйозно підготувалися.

— Що поробиш, юначе, що поробиш. — розвів руками незнайомець, коли білява відьма вийшла з кімнати. Він підійшов ближче, і Марик роздивився свого вимушеного співрозмовника. На вигляд незнайомцеві можна було дати років тридцять. Це був рудоволосий середнього зросту чоловік в окулярах. Довге волосся було зібране в невеликий хвіст. Одягнений був чоловік у білий халат.

— Така в нас робота, — начебто ремствуючи, продовжив рудоволосий, поправляючи елегантну оправу. — До того ж… Послухайте, Марку Сергійовичу, ви ж обранець, розумієте? Ви саме той, хто нам потрібен. І це не просто слова. Ще до того, як ви візьмете участь в експерименті, на ваш рахунок, на ваш таємний рахунок, тихенько осяде…

Тут рудоволосий назвав таку суму, що Марик на мить остовпів.

— А після закінчення…

І незнайомець додав ще стільки ж.

У Марика мало не відпала щелепа. Сумнів закрався в його душу.

— Ви що, серйозно? — запитав він незнайомця.

— Цілком. Усі потрібні папери будуть оформлені просто блискавично.

«Марення якесь, — проговорив про себе Марко. — Усе — неправда». До того ж, у Марика з’явилося відчуття, що він уже десь бачив цього прилизаного очкарика. Щось невловимо знайоме було в цій людині.

— До речі, — сказав Марик, — якось некрасиво виходить: ви знаєте моє ім’я, а я ваше — ні.

— Ім’я? — перепитав рудоволосий і якось ніяково смикнув плечем. «Знайомий до болю жест, — похитав головою Марик. — Як же я відразу не здогадався!» А вголос вигукнув:

— Ба-а! Юлію Мартиновичу! — назвав він його на ім’я. — Шкільне прізвисько Мартин. Вас і не впізнати тепер — солідняк!

— Що ж, Марику, здрастуй, — якось знехотя відгукнувся рудоволосий. Видно було, що він не дуже радий.

— Оленку пам’ятаєш дотепер, мабуть?

— Так, Марку, — майже офіційним тоном заявив Юлик, — Олену я пам’ятаю.

Він, як і завжди, по-особливому вимовив ім’я дружини Марика.

— Послухай, якщо ти це все затіяв через ті, ще шкільні сутички, то вибач. Коли це було! А Оленка… То вона сама вибрала. Чуєш? Сама. Та ти й сам це знаєш. Нічого не зміниш тепер. Нічого.

— Ех, Марку, — відповів Юлик. Відповів м’яко, без злості, але очі при цьому перетворилися на крижинки. — Саме так, вибрала. Якщо з тобою щось трапиться, вибирати буде ні з чого: залишиться лише одна кандидатура.

— А ти гад…

— Не варто так, однокласнику. Я не прибираю тебе з дороги. Шанс є — пропадеш, то пропадеш, виживеш — станеш героєм.

— Ох ти…

— Загалом, так, Марку Сергійовичу, вас ніде не похопляться. Ваша дружина, давним-давно звикла до вашої відсутності впродовж двох трьох тижнів. На роботі — ви у відпустці.

— Але…

— Не перебивай мене!

«Ох же й тварюка!» — подумки вилаявся Марик.

— А якщо ти відмовишся або почнуться які-небудь вибрики, то нам доведеться розповісти декому про твої пригоди в Перенеському районі, дикі Шахти й так далі.

Марик сполотнів і щосили вчепився в ручки крісла.

Його хвилювання не пройшло непоміченим від допитливого погляду Юлика.

— Так-то, — задоволено хмикнув він і вийшов з кімнати.

Марик, залишившись наодинці, безсило відкинувся, наскільки це було можливо, на спинку крісла й просто дивився на стелю.

«Вони все знають! — свердлила його єдина думка. — Вони все знають!»

У пам’яті він знову повернувся в минуле. Після закінчення третього курсу Гірничо-хімічного інституту він проходив практику в так званих Диких Шахтах.

Марик добре пам’ятав той день, коли його терміново викликали на ліфтову станцію. Лаючись на всі заставки, він швидко одягнувся й вирушив на виклик. Що й говорити, йому прийшлося зовсім не солодко останні три дні — його напарник Олексій при обстеженні одного занедбаного тунелю одержав травму й потрапив у лікарню. Обіцяли заміну, але так нікого й не прислали. Марику довелося працювати за двох, практично без відпочинку. До того ж, як на зло, роботи, які заміняли людей на особливо небезпечних ділянках, стали один за одним виходити з ладу. Причини залишалися нез’ясованими.

Саме тому Марик без особливого настрою йшов до ліфтової станції.

Він тільки встиг увійти в кімнату чергового, як майстер приголомшив ще одним повідомленням — група роботів не повернулася з тунелю. Апаратура стеження взагалі нічого не показувала. Точніше, прилади запевняли, що все було в порядку. Але роботів не було й близько. І тепер треба було самим опускатися під землю й з’ясовувати, що там трапилося.

— Говорив з керівництвом, — коротенько змальовував Марику картину майстер, поки вони одягали спец-спорядження. — Сказали, вишлють загін, раптом що.

— А що це може бути?

— Хто його знає. Я думаю, нічого серйозного. Років зо два тому було щось схоже в третьому тунелі. Тоді там парочка роботів зникла. І променем «пробивали», і так, і сяк — усе марно. Ні одвіту ні привіту.

— І що ж?

— Довелося лізти, розбиратися. Виявилося, що в тому тунелі брила магнітна опинилася. Одна зі стін просіла гарненько й звільнила цей монолітик, він і викотився акуратно. Дорогу перекрив і зв’язок порушив. Та й збій у програмі забезпечив неслабкий. Там ще й промені якісь фонили. Правда, після цього випадку на всіх роботах захист установлений. Але хто його знає? От я й думаю, сходимо з тобою, подивимося, що там та як…

Марик тільки головою похитав.

— Так, стажисте, — підбадьорюючи Марика, весело додав майстер, — в управлінні обіцяли підкинути нам. За перепрацювання там, те, се. Так що цей спуск не безплатний. І напарника, обіцяли, надішлють не сьогодні-завтра. Вище носа, студенте!

— Добре б…

— Ну як, готовий?

— Так, можна йти. Усе в порядку.

Тут від’їхали вхідні двері, і в кімнату зайшов черговий по станції, Федір Агрипович, як його тут називали, «вічний Агрипич».

— Ви де це ходите, шановний? — кинув йому майстер.

— Та з обслугою з п’ятого поспілкувався трохи. Радили не квапитися.

— Багато вони розуміють. У них роботики не того класу, як у нас. Наші цінніші будуть. Та ми ж у пекло пхатися й не збираємося, раптом що — відразу сигнал тобі. А ти пильнуй тут! Ледве що — відразу команду піднімай!

— Усе зроблю як треба, не перший день. Так-то… Щасти вам!

— Ну-ну, і тобі того ж, — пробасував майстер і вже разом з Мариком вирушив до ліфта.

Через якийсь час без усяких пригод майстер і стажист дісталися до потрібного тунелю. Єдине, що змусило їх насторожитися, то це те, що в підземному коридорі не було світла.

Пройшло ще з півгодини, перш ніж вони підійшли до місця, звідки востаннє подавали сигнали роботи.

— Ох нічого ж собі, — тільки й сказав майстер, коли вони освітили ліхтарями темний простір.

Марик тільки присвиснув.

Прохід був перекритий величезною брилою, яка переливалася якимось незвичайним світлом.

Усі п’ять роботів без видимих пошкоджень стояли як укопані метрах в десяти перед цією величезною каменюкою. Здавалося, що вони заворожено дивляться на неї й не можуть зійти з місця.

— Ох нічого ж собі, — повторив майстер, прикидаючи щось подумки.

— Може, ближче підійти? — запропонував Марик.

— Почекай, почекай, синку. Дуже вже порода цікава. Я такої за все своє життя не бачив. Хоч і тридцять років шахтами кочую. Ану ж бо, Марку, давай-но її прокласифікуємо. Де пульт?

Марик простягнув пульт майстрові.

— Ну що там? — нетерпляче спитав Марик.

— Ха, нічого не показує.

— Як це?

— Сам подивися.

Марик глянув на маленький дисплей. На ньому справді нічого не висвітилося.

— Усе ясно, — сказав майстер. Марик здивовано подивився на нього.

— Усе ясно, стажисте. Найвірогідніше, це космічний гість.

Майстер ще раз світловим променем провів по поверхні брили й кивнув, наче погоджуючись із самим собою.

— Дуже схоже на метеорит, — сказав він.

— А чого ж тоді пульт мовчить?

Майстер знизав плечима, продовжуючи променем мацати світну брилу.

— Як же він тут опинився?

— Зараз розберемося, зараз. — сказав майстер. — Стій тут, а я підійду ближче.

— Може, Агрипичу повідомити?

Я думаю, поки не варто квапитися. Може, що-небудь ще цікаве виявимо. Коротше, стій тут і світи мені.

І майстер неквапом рушив уперед.

Спочатку він обережно підійшов до роботів і оглянув їх.

— Повністю відключилися! — голосно сказав він. — Потім відбуксируємо їх до ліфта. Там і розберемося, що до чого.

Закінчивши огляд, майстер вирушив до самого метеорита. Обережно підійшовши майже впритул, він зупинився й почав розглядати.

Так пройшло кілька хвилин. Марику набридла бездіяльність, і він, обережно теж підійшов до брили.

— Ну що тут? — неголосно запитав він у майстра. Той від несподіванки здригнувся й обернувся.

— А… — протягнув він. — Що це метеорит, то немає ніякого сумніву, — проговорив він хриплувато. — Але кілька годин тому впасти з неба непоміченим він не міг. Він не звалився, а ввалився в цей тунель… Он пролам праворуч, бачиш?

Марик посвітив убік, куди вказав майстер і справді побачив обриси величезної діри.

— Оце та-а-ак… — несподівано вимовив майстер, наче думка-осяяння наздогнала його. — Не може бути, стажисте.

І він, немов заворожений, відступив на крок назад, ще раз оглядаючи брилу.

— Що, що «не може бути»? — захвилювався Марик.

— Ти в школі добре вчився?

— Причому тут це?

— Дивися уважніше, салаго.

Марик ще раз променем провів по поверхні брили.

— Та вимкни ти цей промінь! — кинув йому майстер. — Так подивися. Яке сяйво незвичайне!

— Ну? — підкорився Марик.

— Бублика гну! — роздратовано, але неголосно відповів майстер. — Дивися ж…

І він, підійшовши впритул до метеорита, зняв захисну рукавицю (Марик жахнувся) і акуратно провів долонею по поверхні.

Пальці майстра залишили на брилі темний слід. Але вже через кілька секунд слід раптом засріблився, граючи й переливаючись воістину чарівним світлом. А потім спалахнув і зник. На поверхні сяючої брили слідів від пальців не залишилося.

Марика наче струмом ударило.

— Чарівний метал… — здивовано проговорив він. — Це що ж…

— Так, хлопче, — ствердно кивнув майстер. — Це креоній, — і, посміхнувшись, додав: — Чарівний метал!

— Оце-то так! — захопився Марик. — Його ж міліграмами з метеоритів вишкрябують, а тут така брила! Ой! — осікся раптом він. — До нього ж не можна доторкатися!

— Слухай більше цих брехунів. Ти тільки глянь, як привабливо. Мене так і притягує до нього, як Місяць до Землі. Адже доторкнувшись до нього, я просто привітався з ним. І…

— І ваше вітання наче й прийняте. Він «з’їв» його, — посміхнувся Марик.

— Так, мабуть, ти правий. А знаєш чому? Бо я все зробив від щирого серця. Та ти сам спробуй, не бійся. Гірше не буде.

І Марик, зробивши до чуда природи кілька кроків, з хвилюванням доторкнувся до переливчастого тіла космічного гостя. Трохи шорсткувата поверхня була прохолодною й податливою. Пальці Марика на кілька міліметрів наче втопилися в неї, але далі, здавалося, була сама міцність.

Марик провів пальцями по поверхні й одсмикнув руку.

— Ах ти! — тільки й вигукнув він; його руку наче легенько обпалило.

— Що, не приймають? — посміхнувся майстер. — Мабуть, про прибуток подумав?

— Ні про що я не подумав! — пробурмотів Марик. Тим часом слід від його руки спалахнув, щоправда, не так яскраво й чарівно, як від руки майстра, і за мить зник.

— Так-то, — проговорив Марик, потираючи руку.

— Ти дивися, із тобою теж привіталися. От тобі й чарівний метал, — проговорив майстер.

— Прямо живий, наче й не метал ніякий.

— Та вже… — вимовив майстер і додав: — Ну що ж, раз наші вітання прийняті, спробуємо далі пройти?

— У пролам?

— Так, у цю діру, куди камінь вкотився. І дивися, звідти наче якесь світло видніється.

— Так, — підтвердив Марик. — Сяйво слабеньке є.

— Ну що ж, давай тоді за мною, — сказав майстер і першим вирушив до розламу. — Прохід вузький, але я думаю, що пройдемо.

Трохи згодом Марик обережно пішов за майстром. Той, підійшовши до проламу, обернувся:

— Ну як, стажисте, коліна не тремтять? Хто знає, що ми там побачимо.

— Може, нагору посигналимо, що, мовляв, і як?

— Голова, — посміхнувся майстер. — Роботи з ладу вийшли. Тут жоден прилад не працює. У Агрипича на дисплеї нас теж немає.

— Тоді, може, назад рушимо, щоб шуму потім не було?

Майстер помовчав, міркуючи, а потім спокійно сказав:

— Ти знаєш, Марку, у мене відчуття таке, що все нормально буде. Ніколи такої впевненості не було. Раптом що — шлях назад відкритий, проходик тобто. Так що, давай, стажисте, глянемо в пролам, а там видно буде…

«От же розговорився, — подумав Марик. — Раніше такого з ним не бувало, аж очі засяяли. Прямо чаклунство якесь. І мене туди за ним теж тягне». А вголос сказав:

— Ви старший, вам видніше.

— Ну от і добре, — майстер оглянув краї проламу.

— Напрочуд гладкі й рівні, — прокоментував він. — Жодної зазубринки.

Потім він перехрестився й, переступивши на той бік, зник. Марик трохи постояв, прислухаючись. До нього долітав лише звук кроків майстра. Марик обернувся, ще раз оглянув брилу, а потім, підкоряючись незрозуміло якому почуттю, зняв із зап’ястя годинник і спробував браслетом відколупати від метеорита трошки чарівного металу. Пару разів його смикнуло ніби струмом, причому другий раз сильніше. Марик облишив ці спроби, креоній не піддавався, а третій розряд міг би виявитися занадто відчутним. «Ну має ж бути десь хоч маленький осколок, — нишпорив променем світла по проламу Марик. — Бути такого не може».

Його очікування виправдалися: ліворуч біля стіни знайшовся крихітний переливчастий шматочок.

«Ага! — зрадів Марик, підстрибуючи до нього й устигаючи при цьому подивитися по сторонах. — Ніхто не бачить?»

Він обережно взяв уламок, підніс його до обличчя.

Сумнівів не було — у долоні переливався шматочок чарівного металу.

«Ну що ж, Марку Сергійовичу, — проговорив про себе Марик, — за цю грамульку можна купити половину планети, якщо не всю!»

Він ще мить помилувався грою світла креонію, а потім поклав безцінну знахідку в одну з кишень.

«Що ж, основну справу зроблено, тепер подивимося, як там майстер» — зробив висновок Марик і, переступивши через край, опинився на тому боці проламу.

Спочатку він не міг зрозуміти, де він знаходиться й що оточує його. Все було таким незрозумілим. Але за мить, огледівшись, він завмер на місці з відкритим ротом. Такого він ще не бачив. Марик разом з майстром стояли на краю прірви у величезній підземній печері. Майстер стояв майже біля самісінького краю прірви. І увесь простір перед ним, від самого дна прірви до самого верху печери, а це було майже сто метрів, займав неймовірно великий креонієвий метеоритище, у сотню раз більший ніж брила в тунелі. Час від часу поверхня гіганта переливалася світловими відблисками-струмочками.

Ошелешений Марик тихенько підійшов до майстра, який непорушно стояв майже на самому краї прірви і, не мигаючи, дивився на чарівний камінь.

Почувши кроки, майстер обернувся.

— Ти бачиш це чудо, хлопче?

— Та вже ж… Метеоритище.

— Метеоритище… — передражнив майстер. — Перед нами, стажисте, креонієвий астероїд!

У Марика перехопило дух.

— Йой! — вирвалося в нього. — Відразу на більйони металу! Галактику з потрухами можна купити!

— Що? Гроші?! — здивовано проговорив майстер. — Ти в такий момент говориш про більйони?

— А про що тут ще говорити, майстре?

— Дурню, ти, я бачу, нічого не знаєш про креоній! Ти ж сам говориш, «чарівний метал»! І так його прозвали не маги які-небудь, не відьми-гадалки, а страшенні матеріалісти — учені!

— То й що з того?

— Креоній може дати набагато більше, Марку.

— Більше?! — здивувався Марик. «Куди це старий хилить?» — не міг зрозуміти він.

— Ех ти, молодий, а такий темний, — зітхнув майстер. — Ну, приміром, що ти зараз почуваєш?

— Ну… — Марик прислухався. — Добре почуваюся, легше, ніж у тунелі… — Але ж, Захаре Овсійовичу, — гаряче звернувся він до майстра, — більйон бруксів!

— Е-ех, безнадія! — махнув рукою майстер і рушив праворуч, де на стіні був неширокий, метрів п`ятдесят, виступ, що підходив ледве не впритул до самого астероїда.

— Іду, іду, дорогий ти мій… — долетіли до Марика слова майстра. «Зовсім старий схибнувся на шахтах», — подумав Марик і йому стало якось не по собі.

— Овсійовичу! — погукав він майстра.

Але той продовжував твердо крокувати по виступу. Відстань повільно, але впевнено скорочувалася. Тридцять метрів, двадцять, десять… Марик уже хотів було побігти за старим, але те, що він побачив, змусило завмерти на місці. Майстер, не доходячи до краю виступу кілька метрів, витягнув руку вперед — і ділянка поверхні астероїда на рівні долоні майстра стала трохи світлішати.

— Здрастуй, дорогий, здрастуй…. — знову долетіло до Марика. Світло ставало все яскравішим. А потім зненацька з’явився золотавий промінь, який ніби м’якою хвилею облив майстра, а потім і стажиста. Що відчув майстер, Марик не знав, але в нього було таке відчуття, наче мільйон дрібних голочок обсипалися на нього. Це було малоприємно, і Марик стрибнув убік. За мить промінь зник, а потім зменшилося й сяйво на поверхні астероїда.

— Спасибі, спасибі, рідний мій, — почув Марик. Майстер упав на коліна і з тремтінням у голосі, ледве не плачучи, повторив ці слова. Марик навіть побоявся відразу підходити до свого наставника.

— Овсійовичу! — гукнув він. Дивно, але майстер почув і повернувся до стажиста.

— Усе нормально Марку, усе нормально, — крізь сльози проговорив він. — Це все навіть дуже добре.

Після цих слів майстер обтер рукавом обличчя й піднявся з колін. «Зовсім старому зле», — промайнуло в Марика в голові, і він, відкинувши всяку обережність, поспішив до нього.

— Що це все значить? — запитав Марик, коли підхопив майстра під руки. — Прямо чудеса якісь!

— Так, так, хлопче. І до того ж, справжні.

Майстер трохи помовчав, а потім додав:

— Річ у тому, що я тепер знаю, що мені треба робити.

Марик пильно подивився на майстра.

— Не вже те світло? — запитав він.

— Це так… В одну мить, Марку, я все побачив, усе зрозумів і все знайшов.

— І що тепер?

— Тепер? — майстер якось по-особливому посміхнувся. — Тепер от що, стажисте. Назад ти сам підеш. Розповіси там все, як є, а я… Я тут залишуся.

— Як тут?

— А ось так, Марку. Боятися мені тут нічого і втрачати в цьому житті нічого. Я тут повинен залишитися, такий шанс раз у житті випадає… А тобі, до речі, бувати тут довго не рекомендується — недоріс іще. Тому й світло тобі не на радість.

— Звідки ви знаєте?

— Загалом так, Марку, іди звідси, — продовжив майстер. — Якщо захочуть, нехай загін присилають.

«Як це захочуть? — подумав Марик. — Це обов’язок, та тут через креоній така комісія приїде!»

— Усе стажисте, виконуй команду. Так, про креоній не говори відразу. Скажеш, мовляв, метеорит незрозуміло який у тунелі. І все. Нехай самі класифікують. Усе, щасливо!

І майстер поплескав Марика по плечу.

Той потис руку на прощання і, ще раз оглянувши переливчастий астероїд, попрямував до виходу.

«Кожен сам собі пан, — так розсудив Марик. — Хоче залишитися, то нехай залишається».

Тільки через деякий час Марик зрозумів, що майстер у той момент прощався з ним назавжди. Але тоді він не надав незрозумілим словам майстра великого значення.

Пройшовши вузьким коридором повз метеорит у тунелі, він ще раз оглянув роботів. Справді, вони не мали ніяких зовнішніх пошкоджень.

Потім Марик повернувся до брили й оглянув її.

— Що ж, чарівний метале, — тихенько проговорив він. — До зустрічі!

І обережно намацавши чудесний осколок у своїй кишені, повернувся й пішов до ліфта.

Але почали відбуватися незрозумілі речі. Чим більше Марик віддалявся від метеорита, тим важче йому ставало йти. Якесь незвичайне почуття огортало його. Усе тіло почало бити дрібне тремтіння, у голові гуло, і все попливло перед ним, немов у тумані. Усі ці симптоми підсилювалися з кожним кроком.

«Мабуть, через креоній», — здогадався Марик, але розлучатися з чарівним металом не квапився. Думка, що ці маленькі шматочки можуть зробити його дуже заможною людиною, не залишала Марика і надихала його. І стажист, перемагаючи нудоту й стиснувши зуби, продовжував іти. Він тільки все сильніше здавлював рукою кишеню, у якій лежав креонієвий уламок.

— Нічого, нічого, — немов у маренні промовляв Марик. — Стерпиться-злюбиться.

До ліфта Марик підбирався вже повзком, причому його знудило кілька разів, але він продовжував просуватися вперед.

— Стерпиться-злюбиться, — немов заведений повторював він, забираючись в кабіну ліфта вже напівнепритомний.

— Потерпи, дорогенький мій, потерпи, — звертався він до каменя, натискаючи потрібну кнопку. Секунда — і Марика понесло наверх. Йому майже відразу полегшало. Підйом трохи затягнувся, ліфт раз у раз зупинявся із незрозумілих причин, але Марика це не дуже турбувало. Чим вище він піднімався, тим кращим ставало самопочуття.

Здавалося, наче якісь невідомі сили намагаються зупинити Марика або вселити йому думку, щоб він повернув осколок. Але Марик не хотів підкорятися, хоч у глибині душі й розумів, що справу він затіяв досить небезпечну. Та як би не було, він живий і здоровий дістався до поверхні і з ліфта вийшов цілком свіжим.

Його зустрічала вже ціла делегація: начальство з Головного управління, керівництво шахти й інші працівники із сусідніх шахт. Переполох був чималий.

Марика відразу препровадили в окремий кабінет, де він повинен був відзвітувати про проведену розвідку.

Марик не розгубився. Він розповів майже все, що бачив. Правда, не говорив про астероїд і про креонієву природу метеорита, який вкотився в тунель.

— Класифікатор там не працює, — чітко рапортував він. — Усі прилади з ладу вийшли. І невідомо, що за порода.

— Що Овсійович? — відразу запитали його кілька голосів.

— Залишився там наглядати за роботами.

— Чому з тобою не вийшов?

— Наказав мені одному підніматися, — говорив Марик, доторкаючись через одяг до креонієвого осколка.

— Загалом, справа зрозуміла, — підсумував один із начальників. — Треба спускати спецбригаду й розбиратися конкретніше.

Інші погодилися.

— А вам, Марку Сергійовичу, — сказав начальник шахти, — зараз організуємо швидкий медогляд. І якщо все в порядку, попросимо теж у тунель. Ну, щоб там без затримок.

— Як скажете, — погодився Марик.

Медобстеження ніяких відхилень не виявило — усе було в нормі, навіть дуже. Марик сам це відчував. «І справді, чарівний метал…» — відзначив з подивом він подумки. А за півгодини він знову спускався під землю в ліфті, але вже в супроводі добре оснащеного загону і з парочкою роботів-малюків.

Шматочки креонію він, побоюючись якого-небудь обшуку — мало що! — попередньо сховав у потайному місці в роздягальні ще до медогляду. Загалом, тепер Марику було спокійніше.

Їхня група швидко подолала відстань до заціпенілих роботів. Правда, ніякого метеориту перед ними не було. Усі з подивом і нерозумінням звернули свої погляди на Марика. Той же ще в більшому здивуванні розгублено водив променем ліхтарика по склепінню й стінам тунелю.

— Нічого не розумію… — пробурмотів Марик. — Ану туди!

І він спрямував промінь на праву стіну.

— Є! — радісно закричав він, побачивши знайому діру в стіні. — Є пролам! «Добре, що хоч дірка залишилася», — подумав стажист.

— Тепер уперед, — сміливо проговорив він. — Там десь майстер має бути.

Про себе ж продовжував міркувати: «Куди ж метеорит міг подітися?» Але перебравшись через акуратний край проламу і оглянувши підземний ландшафт, зрозумів, що це не єдина загадка. У величезній печері також дещо змінилося: астероїд був, але він нічим не відрізнявся від іншої породи! Він не переливався, і від нього не йшло ніяке сяйво. Загалом, ніяким креонієм і не пахло. Усе було темним і сірим. До речі, і майстра теж ніде не було видно.

Марик просто застиг на місці, дивлячись на все це.

— А де ж майстер? — запитав його старшина загону.

— Та тут залишався, — указав Марик на виступ.

— Будемо шукати, — проговорив був старшина, але його перервав інший, який звучав із передавача.

— Артемичу, роботи в порядку, працюють, як нічого й не було! — повідомив голос.

— Зрозумів, — відгукнувся старшина. — Як чуєте, Агрипичу?

— Чуємо вас і бачимо на дисплеї, недавно ви з’явилися. Що там у вас? — пролунав голос. І Марик упізнав голос начальника.

Старшина коротко доповів обстановку.

— Шукайте майстра, пробийте все радаром на радіоактивність, — пролунала команда.

— Радіація в нормі, уже перевіряли.

— Шукайте майстра, на радарі його теж немає. Перевірте все гарненько.

— Усе зрозумів, будемо шукати!

Через кілька хвилин один із роботів відшукав робочу сумку майстра.

У ній, на щастя Марика, виявилася записка, залишена самим Захаром Овсійовичем. Це була навіть і не записка, а прощальний лист. У ньому говорилося, що майстер добровільно залишає цей вимір, цей світ і що стажист був відправлений по допомогу його ж, майстра, розпорядженням. Далі він писав, що навряд чи повернеться. І тому докладно описав, куди і як розподілити його майно й накопичені гроші.

Для всіх це було дуже дивно. Навіть Марик, який кілька годин тому бачив справжнє чудо, здивувався. Після цього по печері ще поганяли, пошукали радаром і різними променями, але все безрезультатно — майстра не було й сліду.

Після закінчення експедиції по яких тільки інстанціях не тягали Марика. У коридорах служби безпеки Диких Шахт він вивчив напам’ять практично всі двері й хто в якому кабінеті сидить. Десятки разів він переказував ту саму історію. Детекторами його не перевіряли — Марика не було в чому обвинувачувати, й на це був потрібен спеціальний дозвіл. Стажист уже, напевно, разів п’ятдесят згадував Овсійовича добрими словами. Не залишив би він заповіту, з нього, з Марика, усі б соки вичавили. І хоч було нелегко, Марик тримався й так і не проговорився ні про креоній, ні про чарівний астероїд. «Якщо мене за таке так розбирають, — міркував Марик, — що тоді про креоній говорити».

Не один місяць пройшов, перш ніж Марик зважився на цей учинок.

Людина, з якою Марик вирішив переговорити про креонієвий осколок, був його однокласник Олександр Магулін на шкільне прізвисько Малюк. У шкільні роки вони були справжніми друзями, проводили час в одній компанії, разом веселилися і якщо зустрічали яку-небудь небезпеку, а на нічних вулицях це завжди дуже просто, то без усяких сумнівів підставляли плече один одному. Але час ішов і довелося вибирати — або угрупування, що займається темними справами, до якого пристав Малюк, або щось інше. Марик вступив до інституту і з Малюком практично не бачився — у кожного тепер були свої справи. І хоч пройшло чимало часу, Марик вирішив звернутися по допомогу до свого старого друга…

Через півроку після неймовірно вигідної угоди Марик одружився. Його дружиною стала чарівна Оленка, його однокласниця, з якою він зустрічався вже кілька років. Він закохався в неї, як тільки побачив уперше. Марик назавжди запам’ятав той день, коли її, новеньку, представив учитель.

Загалом, вони познайомилися, потім подружилися, а потім і покохали один одного. Правда, іще був Юлик, якому Оленка теж дуже подобалася, і він докладав зусиль, щоб домогтися її. Марик навіть пару разів бився з Юликом, таким способом переконуючи. Той на якийсь час затихав, але потім знову продовжував свої залицяння.

Та як би там не було, а Марик одружився саме із своїм першим коханням.

Після весілля вони переїхали в інше місто. Марик потихеньку підживляв сімейний бюджет зі своєї таємної каси. Та й відмовка була — гроші на весілля подарували люблячі родичі. І начебто все йшло нормально, вони з Оленкою навіть стали подумувати про дитину або навіть про дітей. Але… Але тут Марика, як кажуть, «понесло». Він став захоплюватися веселим безтурботним життям. Грати на більярді, у карти. Загалом, веселитися по повній програмі. Це затягувало, як трясовина. Іноді в пам’яті Марика спливали картини, які довелося бачити в Далеких Шахтах: майстер, метеорит, астероїд, креоній. Таємно він відвідував свою схованку, у якій ховав іншу частину чарівного металу. Потримавши маленький уламочок у руках, помилувавшись його м’яким світлом, він знову клав його назад. Сум’яття було тоді в душі. Він повертався додому й вибачався перед усіма, але вистачало його ненадовго, проходив місяць-другий — і все починалося спочатку. І все частіше й частіше виникали думки про продаж другої частини креонію…

Це все згадував Марик, коли був прив’язаний до крісла в незнайомому місці, а люди, які з’являлися перед ним, готували для нього, м’яко кажучи, неприємний сюрприз — якийсь експеримент…

— Ну, як він вам, Германе Германовичу? — запитав свого шефа Юлик, коли після розмови з Мариком зайшов у сусідню кімнату.

Герман Германович, шеф лабораторії, стояв біля дзеркала для однобічного спостереження й дивився на Марика. Не дивлячись на помічника, він сказав:

— А ти й не говорив мені, люб’язний, що в тебе особистий рахунок до піддослідного.

Зависла пауза.

— Чого замовк? — Герман Германович відірвався від дзеркала.

— Якщо чесно, професоре, — відповів Юлик, — то поєднав приємне з корисним.

— Я дивився його досьє, дивився.

— Повірте, Германе Германовичу, кращої кандидатури не знайти — типовий середній показник!

— Ну не скажи, не скажи… Деякі його витівки говорять, що він досить і досить… Дати йому потрібний напрямок і… Хто знає?

— Я маю на увазі його фізичні показники.

— А його витривалість? І укол, і електрошок, а вже он, смикається!

— Так, тут, звичайно, вище за середнє. Але це нам і на руку.

— Так, Юлику, це серйозний плюс за його кандидатуру. Метикований хлопець нам підходить. Хто знає, може, й назад вибереться. Нам це теж потрібно… — Чи тобі ні? — посміхнувся професор.

— Якщо з ним що-небудь трапиться, заміна для подальшого проведення експерименту вже підібрана, — повідомив Юлик, проігнорувавши питання.

— Ну що ж, пане асистенте, — діловим тоном вимовив професор, підсумовуючи бесіду. — Три дні нам на розкачування, вважай, усе вже готово. Підгодувати його, щоб був у нормі. У харчуванні налягати на вітаміни, білків поменше, жирів і вуглеводів — у нормі…

Юлик ствердно кивнув у відповідь головою.

— Ну тоді йдемо, пообідаємо, а за одно пометикуємо та ще раз змоделюємо на комп’ютері весь прогнозований хід.

І професор зі своїм асистентом, ще раз глянувши на нещасного Марика, покинули оглядову…

«Так, хлопче, — тим часом міркував Марик. — Схоже, що цього разу ти справді вляпався… А якщо вже цей рудий собака тут у начальниках, то просто так не минеться…»

Несподівано всі його роздуми перервалися, бо частина бічної стіни від’їхала, і в кімнату вкотився акуратненький візок, накритий під обідній стіл. Страв небагато, але вони були різноманітні.

— Це інша справа! — задоволено проговорив Марик, а коли відчув, що раптом ремені ослабли, то й зовсім забув про свої печалі. Він швиденько звільнився й, підхопившись із крісла, зробив кілька кіл, розминаючись, а потім приступив до трапези. Йому так хотілося їсти, що він забув про всяку обережність.

«А, хай буде що буде, — вирішив Марик. — Якщо б хотіли вбити, то давно це зробили б! Я їм, мабуть, здоровеньким потрібний…»

Із великим задоволенням з’ївши все, що було їстівного на столі, Марик відкинувся на спинку крісла й знову почав міркувати. «Погодували непогано, а що далі? Що ж це за експеримент такий секретний та з такими грошима? Юлик ще цей противний: — „Ми все знаємо, усе знаємо…“ Даремно я тоді, на випускному, йому не вломив. Дарма! Оленці подякуй! А може, і не дарма: якщо вломив би, то взагалі б замордували! Спасибі тобі, Оленко, сонечко, урятувала майбутнього чоловіка від ще важчих мук. А твій поклонник рудий у цій банді не останню роль грає. Хоча, звичайно, усім не Юлик заправляє, є хтось і вище…»

Через якийсь час Марик утомився від усяких міркувань, бо вони приводили тільки до одного: цього разу, ти, хлопче, влип серйозно! І йому ставало якось не по собі, хоч у глибині душі він і вірив, що яка-небудь шпарка повинна бути, треба тільки почекати, либонь, що й прояснитися…

Ось так: то спокійно, а то неспокійно — провів час Марик насамоті до самого вечора.

Увечері його переселили в іншу кімнату, схожу на готельний номер. Тут була й душова, і туалет — загалом, умови нормальні. Проводили його на нову «квартиру» троє міцних хлопців. Коли Марика виводили в коридор, він, підкоряючись якомусь інстинкту, а не голосу розуму, взяв та й рвонув, куди очі дивляться. Але хлопці не дарма одержували гроші, вони добре знали свою справу. Ні, його не били, а просто обхопили руками-клішнями й спокійно доставили втікача на місце призначення.

«Не вовтузять — бережуть», — зробив висновок майбутній піддослідний і більше таких спроб не робив.

Протягом трьох днів Марик спокійно проводив час у новій квартирі. Його, як бувало й раніше в деякі моменти життя, охопила апатія. Марик став байдужим до всього, що з ним відбувається. Фізично він залишався таким же, може, тільки трохи уповільненим, а внутрішня енергія ослабла. Наче дух залишив Марика на якийсь час. Думок ставало все менше й менше, вони зникали, так і не з’явившись. Його, доброго молодця, перестало тягти на які-небудь забави, бенкети й гуляння-подорожі. У такий час Марик і сам не знав, що йому потрібно. А точніше — йому нічого не було потрібно. Що було перед ним, те й добре. Будинок — то й будинок, добре, він не прагнув покинути його. Робота — то й робота. Жити — то й жити, не жити — то й не жити.

Марик перетворювався на такий напівживий організм-механізм, який лише виконував певні функції в просторі без будь-яких емоцій.

І от що цікаво, такий стан допомагав Марику переборювати труднощі, які раніше здавалися непереборними. Саме в такому стані й перебував викрадений Марик. І саме тому ці три дні пройшли для нього швидко й непомітно. А на четвертий до нього заглянув колишній однокласник.

— Як настрій, Марку Сергійовичу? — фальшиво посміхаючись, поцікавився він.

— Та все нормально, Юлію Мартиновичу, — у тон прозвучала відповідь.

— Молодчина! — відгукнувся Юлик і, для чогось оглянувши кімнату, продовжив: — Мені треба тебе з кимось познайомити.

Вони вийшли з кімнати і вирушили в кінець коридору, де, на подив Марика, уткнулися в стіну. Але за секунду стіна розтанула в повітрі, звільнивши дорогу далі.

«Підпільний синдикат якийсь… — подумав Марик, ступаючи слідом за Юликом. — А може, врізати цьому рудому гадові по його рудій потилиці. А потім ніжкою та під дих, та під дих! — ні з того ні з сього почав він заводитися. — Тихіше, тихіше, заспокойся. Іще не час, не час…»

Вони підійшли до ліфта й піднялися.

— Юлику, я б міг і пішечки, для розминки, — кинув було Марик, але однокласник тільки посміхнувся. Вони вийшли з ліфта, повернули ліворуч і підійшли до дверей.

— Нам сюди, — сказав Юлик і додав трохи голосніше: — Ми тут, Германе Германовичу.

Двері м’яко відійшли вбік, і Юлик акторським жестом запросив Марика зайти.

— Прошу, — при цьому вимовив асистент.

Марик на мить завмер: «Що чекає за цими дверима?» — і, зібравшись з духом, ступив уперед.

— Ти завжди був послужливим, мучачо, — не втримався він, щоб не підколоти, проходячи мимо однокласника.

— Кролик піддослідний, — не залишився в боргу Юлик.

«Змієня прокляте», — про себе посміхнувся Марик.

— А-а-а! — долетів до нього радісний вигук. — Наш вельмишановний доброволець прибув!

І Марик побачив, як до нього з-за столу виходить невисокий, міцної статури, лисуватий чоловік.

— Радий, радий вас привітати, — підійшов він до Марика й потис руку.

— Герман Германович — професор і шеф цієї лабораторії.

— Марко, Марко Сергійович, — коротко відповів Марик.

— Дуже приємно, дуже. Прошу сідати, — проговорив професор, вказуючи рукою на широкий шкіряний диван.

«Так, з людьми тут уміють працювати», — відзначив про себе Марик, плюхаючись на сидіння.

До речі, він анітрохи не хвилювався, навпаки, йому стало навіть цікаво, що ж буде далі?

— Юлію Мартиновичу, — звернувся головний до свого помічника, — організуйте-но нам схему, будь ласка.

Юлик дістав з кишені невеликий пульт і спрямував його на стіну. Та зникла, ніби її й не було.

— Стіна голограмної природи, — пояснив професор, помітивши подив Марика. — Одна з наших розробок.

На місці стіни з’явився великий екран. У кімнаті відразу запанувала півтемрява.

Юлик же почав свою розповідь:

— Десятиліття тому група вчених займалася дослідженням Дикої Гірської Гряди. Ось вона на екрані…

— Та вже здогадався, — єхидно помітив Марик.

Його однокласник продовжив:

— Отож, приваблювали насамперед не самі гори, а величезний кратер, який залишився після зіткнення астероїда з нашою планетою. І хоч кратер перебуває практично в недоступному районі, вчені дісталися туди й кілька місяців проводили розкопки, намагаючись виявити уламки астероїда або ж величезного метеорита. Ось на екрані й сам кратер. Пошуки не мали успіху. Усе було марно.

Марик, завмерши, слухав слова Юлика.

«Невже, — спалахнуло в мозку, — я і майстер бачили те, що шукала ця група? Але ж це зовсім в іншому районі…»

— Ніяких незвичайних фрагментів породи, — продовжував Юлик. — Тільки наші рідні планетні елементи.

— Кратер же пристойний, — мовив Марик.

— Так, — погодився асистент, — близько п’ятдесятьох кілометрів у діаметрі. Загалом, так нічого й не виявивши, учені закинули дослідження, тим більше припинилося й фінансування цього проекту. У наступні роки деякі ентузіасти робили спроби відшукати неземні елементи, але й вони потерпіли фіаско. Згодом ця справа зійшла на нуль. Але… — тут Юлик перервався, було помітно, що його самого захоплює розповідь, — …але про ці дослідження довідалися інші люди, у тому числі…

— Юлію Мартиновичу, — перебив його професор, — ви все-таки захоплюєтеся непотрібними подробицями!

— Вибачте, Германе Германовичу… отож, ці люди спорядили свою власну експедицію й вирушили до кратера.

Експедицію не цікавили рідкісні метали, її приваблювало щось інше — саме місце розташування цієї гігантської воронки. Кратер був віддалений від населених місць і дуже добре ізольований — навколо гори. Тому це місце прекрасно підходило для проведення різних дослідів і експериментів. Вчені дійшли певних висновків. Не приховаю, що іноді зовсім випадково. Під час одного з експериментів учені створювали в кратері штучні повітряні вихрові потоки. І кращою їхньою розробкою виявився штучний висхідний потік, який точно нагадував таке атмосферне явище, як циклон. Його так і назвали циклон спеціально розроблений, коротко — ЦСР, — Юлик відсапався, а на екрані тим часом з’явилася нова схема.

— Ну й що тут незвичайного? — запитав Марик, подивившись на неї.

— Ти неуважний, — відповів йому Юлик, продовжуючи. — Отож, схема циклона. Якщо ти пам’ятаєш географію, циклон — це атмосферне явище, де вітри дмуть від периферії до центра, закручуючись по спіралі проти годинникової стрілки (у нашій півкулі), найвище — точка найменшого тиску.

— Ну то що ж незвичайного? — знову запитав Марик. — Це я все пам’ятаю!

— Учені до цього висхідного потоку додали ще одну штучку — спеціальне опромінення. Щось подібне до лазера. Спеціальний світловий потік, перед тим, як вийти із спеціальної платформи на дні кратера, на якій пізніше базується сам циклон, проходить через мініатюрний резервуар… із креонієм.

Марику стало не по собі.

«Знову чарівний метал, — подумав він і ледве не застогнав. — От же смикнув мене нечистий шматочок схопити!»

— Отож, — знову продовжував Юлик, — під час першого ж такого досліду відбулися цікаві речі. Практично всі предмети, запущені у вихор і які досягли його висотного центра, або розривалися на частини, або зникали! А при наступних експериментах стало відбуватися взагалі щось незрозуміле. То невідома хвороба здолала всіх людей, які працювали в лабораторії, потім, через кілька годин — чарівне зцілення. То раптом усі ні з того ні з сього ставали сивими, а через деякий час їхнє волосся знову набувало колишнього кольору. Іноді всім людям снився одночасно той самий незрозумілий сон. А бувало, що після закінчення чергового експерименту в кратері знаходили незрозумілі предмети, які через кілька секунд зникали… Схоже, що всі ці явища були пов’язані безпосередньо із самим циклонічним центром.

— Юлію Мартиновичу… — знову невдоволено вставив професор.

— Так, так, добре, — проговорив Юлик і вже сухішим тоном продовжив: — Під час одного з останніх експериментів в освітлений креонієм вихор ми помістили тварин. Деякі з них зникли, деякі…

— Що деякі? — стрепенувся Марик. Він усе більше й більше починав розуміти, у які він потрапив руки. Ці фанатики його просто лякали.

— Деякі не зникли, — відповів Юлик.

— Загалом, так, дорогий Марку Сергійовичу, — раптом голосно вставив професор. — Ми дійшли висновку…

— Хто це — ми?

— Це я і група вчених, які створили спеціальний циклон. Я, Юлик і ще кілька чоловік. Отож, ми дійшли висновку, що в центрі циклона відбувається ось що: саме в цій точці світ, а точніше наш вимір, наче вивертається навиворіт. У центрі інші закони. Щось нагадує «вир навпаки», як говорив один із наших співробітників…

— Говорив? — знову здригнувся Марик.

— Так, він зараз у відпустці… І ми дуже хотіли б довідатися, що ж там відбувається. Кілька тварин повернулися звідти, але датчики не спрацювали, а розповісти вони нам нічого не можуть. Отож, нам би хотілося…

— Щоб я залетів туди?!

— Так, саме так.

— Але чому я?

— Ваші параметри підходять. Зріст, вага, ваш спосіб життя, ваша реакція на все. І ще… Є одна важлива обставина для нас і для вас — це чарівний метал.

На мить у кімнаті запанувала тиша.

— Так, Марику, так, — порушив мовчання головний. — Або як вас там, Марку Сергійовичу. Щоб закинути вас туди й у вас вийшло б звідти повернутися цілим і неушкодженим, нам ще потрібні кілька грамів креонію. Розрахунки показали пряму залежність кількості чарівного металу й благополучного повернення. Загалом, потрібно саме стільки, скільки є у вас.

Марик заціпенів: «Невже вони й до цього дісталися?»

— А може, і менше. Так що ще й вам залишиться, — наче підсміюючись над Мариком, закінчив професор.

— Де схованка, ми приблизно знаємо, — вставив своє слово Юлик. — У нас є деякі матеріали з цього приводу. Але якщо не захочеш говорити, де саме, то й не треба. Тебе ми однаково відправимо, у нас є трохи. Але хто знає? — і він демонстративно знизав плечима.

— Так що вибирати вам, — підсумував головний. — Або загинете, або повернетеся, а може, і назавжди залишитеся в іншому вимірі… До речі, на вашу відповідь ми чекаємо зараз…

— Так, — сказав Марик. — Четвертого не дано, — згадав він фразу з курсу логіки, яку вивчав у інституті. Змінив її й посміхнувся. Так, важка це була для нього наука, а ось і практика підкотила.

Після того, як Марика детально розпитали, головний подякував. Потім «добровольця» у супроводі конвою відправили назад у кімнату. Охорона складалася з тих чотирьох шибеників на чолі з прекрасною Марі, яка граціозно ступала перед бранцем:

— Ви вільні, хлопчики, — невимушено проговорила вона. — Ідіть сходами. Зустрінете нас біля дверей.

— Але… — спробував заперечити один з охоронців.

— Я в боргу не залишуся, Басто… — швидко проговорила Марі й тихенько додала: — Із мене п’ять камінців, які я вчора виграла у вас. Плюс іще три.

Шибеники переглянулися між собою й, неквапливо повернувшись, немов невеликі танки, пішли до сходів.

— А чому «Баста»? — запитав Марик.

— Це його улюблене й, напевно, єдине слово, що він знає. От і одержав прізвисько. Ми можемо тобі допомогти…

Коли Марик відкрив очі, настінний годинник показував другу. «Так, дивися, й світати незабаром почне, — подумав він і захвилювався: — Де ж ця Марі?»

Але довго чекати не довелося, за кілька хвилин двері відчинилися. Кілька секунд Марі постояла нерухомо, наче до чогось прислухаючись, і лише потім увійшла.

— Ти готовий? Мені зараз не дуже довіряють, але я спробую вивести тебе.

— Коли ж?

— Зараз, — була відповідь.

— Зараз… — якось особливо повторила Марі й продовжила: — О третій годині рівно роботи-спостерігачі відключаються на кілька секунд для підзарядки. Ми спустимося вниз і через тунель покинемо це місце.

У Марика сильніше забилося серце. Марі продовжила:

— Іди увесь час за мною, майже впритул, і намагайся ступати обережно.

— Добре, добре, ти тільки веди.

Вийшовши з кімнати, вони повернули праворуч і пішли просторим коридором уперед. Із цього боку не було тупика й від’їжджаючих стінок.

Хвилин через п’ять Марі й Марик підійшли до ліфта. Усе було тихо.

— Послухай, Марі, — почав було Марик, коли вони спускалися вниз, але та насупилася й приклала пальчик до його губів. Марик кивнув, і далі вони їхали мовчки. Через хвилину кабіна зупинилася й двері відкрилися. Парочка покинула ліфт і рушила прямо по тунелю-коридору. Хвилин через десять вони підійшли до дверей. Жінка трохи відхилилася в сторону й неголосно сказала: «Басто, я тут…»

Марик подивився в ту сторону й побачив невелику прямокутну панельку. «Хм, переговорник…» — відзначив він, завмерши.

За секунду двері відкрилися. Кілька безшумних кроків — і вони вийшли з будинку. Марик жадібно вдихнув свіже повітря й оглянувся. Мабуть, їм треба було перейти через двір і перебратися через невисокий живопліт.

— Я так розумію, що небезпека позаду? — запитав Марик у своєї супутниці.

— Зовсім ні. Подолати огорожу не так легко. Але не хвилюйся. Баста на п’ять секунд відключить її. Зараз ми підійдемо ближче, і коли я скомандую, не зівай, стрибай через огорожу й відбігай відразу метрів на три-чотири, зрозуміло? Тут спеціальна електрика.

— Хм, все тут спеціальне.

Коли вони підійшли до огорожі ближче, Марику стало якось не по собі. Він пощулився.

— Відчуваєш? — запитала Марі. — Ця гидота зсередини припікає.

Тут жінка подивилася на годинника.

— Приготуватися… хоп! — дала вона команду.

Марик відчув, що йому полегшало. «Точно, відключив», — майнуло в нього, і він полетів вперед. Маpi не відставала. Через п’ять секунд вони вже валялися в траві по той бік небезпечного огородження.

— Не застигай, уперед! — І вони, піднявшись, побігли далі.

За кілька секунд зупинилися. Ніякого дискомфорту не відчувалося, навколо все було тихо й спокійно. Віддихавшись, вони піднялися й рушили далі. Тепер треба було подолати нелегкий спуск із вершини пагорба, на якому й знаходилася в’язниця Марика. До підніжжя було метрів двісті-триста, але вони швидко здолали цю відстань. Спустившись вниз, вони опинилися перед дорогою із плюксогентатним покриттям. Такі дороги вважалися вже застарілими й у широкомасштабних проектах не використовувалися. Вони мали кілька недоліків: по-перше, це дорожнеча самого покриття, і по-друге, вони мали бути практично прямими. Їздили на них у невеликих, звичайно двомісних кабінах-краплях, які в народі прозвали плюксами. На цих дорогах можна було розвивати просто неймовірну швидкість: спеціальне покриття зводило до мінімуму силу тертя. І плюкси носилися, немов очманілі.

— Далі на плюксі? — запитав Марик.

— Так, — була відповідь.

— Славно, славно, давненько не катався на таких, — зітхнув Марик, згадуючи, як він смітив грошима після продажу креонію, роз’їжджаючи й такими доріжками.

Зайнявши свої місця в кабіні, вони огледілися. Навколо все було тихо.

Але Марик, який зайняв місце пілота, не поспішав рушати.

— Спритно в тебе все виходить, — звернувся він до Марі. — І Баста, і плюкс. Давно втечу готувала?

— Тебе, Маричку, це не стосується.

— Спасибі за теплі слова, — тільки й посміхнувся Марик і не став допитуватися далі.

Із кожною хвилиною йому ставало краще. Божевільні вчені залишалися позаду. Марі, схоже, справді виводила його на волю й, очевидно, сама робила ноги. Але чому? Це вже була не його, Марика, справа.

— Куди рухаємося? — запитав він, проводячи долонею по пилюці на панелі приладів.

— Подалі від цього місця, — проговорила Марі. — Дорога закінчується в тридцяти кілометрах звідси. Саме біля напівзанедбаного аеродромчика. Там можна взяти на прокат аер. Він віднесе нас ще далі. Потім… — жінка зробила паузу, — …ти платиш мені грошики, і наші доріжки на цьому розходяться. Питання? — Марі холодно зиркнула на нього своїми зеленими очима.

«Ох, і відьма…» — уже вкотре відзначив про себе Марик.

— Немає питань, — проговорив він.

Плюкс тихесенько завив і плавно подався вперед, кожної миті набираючи все більшу швидкість.

Вони не їхали, а просто летіли. Марик навіть не помітив, як сплив час. Плюкс мчав, не збиваючись із заданої програми, і «пілот» дозволив собі розслабитися й задрімати. Його розбудив голос Марі.

— Ми на місці, Марку.

Він відкрив очі.

Плюкс стояв у тупику. Удалечині в ранкових сутінках вимальовувалися темні обриси гірських вершин.

— Ходімо, — спокійно сказала Марі, і вони вибралися з кабіни.

— Якось незатишно тут, — Марик пересмикнув плечима від ранкової прохолоди. — Ні вогнів ніяких розпізнавальних, ні звуків.

Марі знизала плечима.

— Нам треба спуститися вниз, — невдовзі сказала вона. — Аеродром там.

І, взявши Марика за руку, повела його за собою.

— Тут поблизу має бути ескалатор, — Марі вдивлялася перед собою. І справді, через кілька хвилин ескалатор знайшовся.

— А-а-а, — простягнув Марик, глянувши з площадки вниз. — Он і вогники! Зависоко! — додав він.

Вони спустилися вниз безшумним ескалатором і вийшли на аеродром. На злітній смузі стояла парочка аерів, щоправда, трохи незвичайних. «Напевно, ще першого випуску…» — вирішив Марик.

— Почекай мене тут, я зараз до чергових, — сказала Марі й швидко пішла до невеликого акуратненького будиночка. Марик оглянувся. Навколо не було жодної душі, але це його не турбувало. Чим менше очей їх бачить, тим краще! Та й звідки бути велелюддю в цій глушині!

За кілька хвилин повернулася Марі.

— Усе в порядку, — повідомила вона. — Я взяла на прокат он ту крайню двомістку.

І вона показала рукою на один з аерів. Під ним і по всій злітній смузі спалахнула неонова розмітка.

Марик ще раз огледівся й, знизавши плечима, рушив слідом. В аері було затісно. Зовсім не той комфорт, що в кабіні плюкса. Але це нітрохи не засмутило Марика. Із кожною секундою він був усе далі й далі від своїх неприємностей. Марі провела рукою по панелі керування, ще раз, ще…

— Щось не так?

— Не знаю, кришку заїло.

— Виклич чергового.

— Як, Маричку, це ж стара система, усе на панелі.

І вона спробувала ще раз. Кришку справді заїло.

— От же, чорт! — роздосадувано вигукнула вона. — Треба до чергових збігати. У них має бути ключ спеціальний.

— Давай я, — запропонував Марик, хоча йому й не хотілося залишати кабіну.

— Тобі краще не світитися, мало там що. Мене тут бачили часто. Не хвилюйся, я зараз, — і Марі швидко вислизнула з кабіни, причинивши за собою двері.

Марик же розвалився на сидінні й солодко потягнувся. «Невже вийшло?» — самовдоволено пробурмотів він. Раптом у салоні спалахнуло світло. Марик навіть сіпнувся від несподіванки. За мить світло так само раптово згасло. Але увімкнувся маленький екран, убудований під панеллю керування.

— Доброго ранку, Марку Сергійовичу! — почувся знайомий голос, зловтішно вітаючи його. Марик вп’явся в екран, вдивляючись в зображення.

— Котися-прокотися! — процідив крізь зуби втікач, як тільки усвідомив те, що побачив. Це були Юлик і його шеф, Герман Германович. Марик закрив обличчя руками, проклинаючи себе й усю цю зграю, на чому світ стоїть.

— Наша Марі все зробила прекрасно, — продовжив професор, не приховуючи свого захвату. — Не винуватьте її занадто. Вона мала скласти цей іспит.

Марик отямився. «Що ж це я?!» — пробурмотів він і спробував відкрити дверцята. Яке там! Не допомагали навіть удари ногами. Тут усе було передбачено.

— Не втрачайте голову, — продовжував повчання головний. — Зберігайте спокій. Аер розженеться, потім ми запустимо циклонічний механізм, далі вас підхопить вихор і, як кажуть, уперед, у центр циклона…

«…спеціально розробленого…» — автоматично закінчив фразу Марик.

Тим часом починало світати.

Марик міцніше вчепився в поручні, бо аер раптово смикнувся, а потім плавно рушив уперед.

— Послухай, Юлику, — нарешті заговорив Марик. — Послухай, може, я й винен перед тобою. Може бути. Але я прошу тебе, скажи мені єдине — ви справді відправляли в центр циклона живих істот?

— Все нормально, однокласнику, відправляли.

— І що з ними було?

Юлик мовчав.

— Ну говори ж!

Швидкість аера тим часом збільшувалася, і чути ставало чомусь усе гірше й гірше.

Юлик продовжував мовчати.

— Ну!!

— Усе нормально, — недобре посміхнувся асистент. — Останнього кролика… розірвало на п’ятдесят мільйонів шматочків!

Раптом на екрані з’явилася Марі.

— Маричку, усе може бути не так погано! — прокричала вона. Юлик спробував було зупинити її, але вона майстерно заїхала асистентові ліктем у живіт, і Юлик зник з екрана.

— Марку, послухай. Я чула їхню розмову з професором, — швидко заговорила вона. — Отож, ти тримав у своїх руках креоній і залишився живий, тому в тебе все має вийти. Головне, згадуй усе, що було з тобою, що ти бачив, коли підібрав осколок. Можливо, це який-небудь образ, може, щось нематеріальне, адже креонієвий світ не такий, як наш. Там інші сили, нематеріальні, вищого порядку… І якщо можеш, то вибач…

Марі не встигла договорити, бо екран погас. У салоні аера запанувала тиша. Марик, переповнений усякими припущеннями й здогадами, у повній самотності летів у центр циклона…

Аер, як скажений, мчав над пласким дном кратера, і треба було якось готуватися до майбутніх подій.

— Так, так, так, — бурмотів Марик, гарячково оглядаючись. Колись давно йому доводилося управляти такою машиною.

— Як же! — ляснув він себе по лобі. — Має бути робот-хазяїн!

І він ще раз оглянув панель.

— Угу, так і є, — проговорив він. — Ось ця кнопочка.

І Марик швиденько доторкнувся до неї, перед цим відсунувши кришку самої панелі.

— Радий вітати вас на борту! — відразу з невидимих динаміків пролетіло по салону.

— Ну от, славно, славно, — посміхнувся Марик. — Уже веселіше!

— Аерон СЕС-15 радий вітати вас на борту! — з уточненнями повторив робот.

— Ну, молодець, молодець. Ану ж бо, СЕС-15, доповідайте про кінцеву мету польоту! — кинув пробний камінчик Марик.

— Центр циклона, спеціально разр… разр…

— Ну, я зрозумів, зрозумів, не морочся з назвами. Яка тривалість польоту? І повідом-но, люб’язний, про траєкторію нашого руху що-небудь!

— До вашої уваги — схема. Увага, включаю екран!

Екран спалахнув, і на ньому з’явилося зображення географічного плану кратера.

— Ви готові?

— Так, так, розповідай.

— Кінцева точка польоту на висоті дванадцяти-п’ятнадцяти кілометрів. На ваше бажання в салон можна буде подати кисень.

— Виходить, будемо підніматися височенько, — уголос міркував Марик.

СЕС-15 продовжував:

— Циклони — висхідний потік. Аерон буде підніматися по спіралі, із кожним витком скорочуючи радіус до мінімуму, до точки.

— Скільки на це піде часу?

— Є різні дані.

— Повідом середній показник.

— Шістдесят сім хвилин.

— Кількість витків?

— Сім-десять.

— Скільки часу пройшло від запуску?

— Дев’ять хвилин.

— Як звідси вибратися? — випалив Марик, продовжуючи вишукувати шпарки й чекаючи відповіді, затамувавши подих.

— Питання не зрозуміле, — пішла суха відповідь.

— Та все ти зрозумів, п’ятнадцятий, — махнув рукою Марик. — Чи передбачена евакуація пасажира й у якій ситуації? — запитав він інакше.

— Питання не зрозуміле.

— Усе ясно… — простягнув Марик.

Аер продовжував свій скажений політ. Швидкість була божевільною. За бортом усе миготіло. Розбивати кабіну було вже просто безглуздо — висота була чималою.

— Агов, п’ятнадцятий?

— Слухаю вас.

— У тебе музика на борту є якась?

— Класика, рок, реггі, поп, реп, улі… — відрапортував робот.

— О-о-о… Багатий вибір. А ну вруби-но нам перед невідомо чим… Вруби-но нам… — і Марик чомусь згадав одного з улюблених виконавців свого діда. — Давай легенду реггі — Боба Марлі!

І тільки він договорив, як з динаміків полилася знайома Марику музика. «Клас!» — відкинувся він на спинку крісла, поринаючи в спогади.

Ось так, під спогади й під музику минулих днів, Марик провів близько години. Швидкість усе наростала, і в кабіні аера з’явилася вібрація.

— До кінцевої мети — п’ять хвилин, — вивів Марика із заціпеніння голос робота. — Починаю звіт по хвилинах.

Марик оглянувся — навколо все миготіло, до того ж, його все сильніше стало вдавлювати в крісло.

Йому знову стало не по собі, усе, що відбувалося навколо, почало дратувати.

— Вирубай все! — закричав він. — І зменшуй обороти!

— Виконання другого наказу від мене не залежить.

Але Марику вже було не до його відповідей; у голові з’явився гул, і з кожною секундою ставало важче дихати.

— Кисень подавай, нещасний! — закричав Марик.

— Усе давно в нормі, не треба хвилюватися.

Марика тим часом уже зовсім скорчило.

— Три хвилини, — продовжував безпристрасно відраховувати комп’ютер.

— Ох-йо! — тільки й викрикнув Марик. «Що ж робити? — почав міркувати він. — Адже треба поборотися, треба!»

І тут він згадав слова Марі: «Ти тримав у руках креоній… Згадай нематеріальний образ — це допоможе…»

«Який же образ? Ох, йо!» — йому стало ще важче, але іншого виходу в нього не було, і Марик змусив себе подумки повернутися до подій, які відбувалися в Диких Шахтах.

Аер же, ніби зовсім розуму позбувся; ні з того ні з сього він закрутився, як очманілий, у всіх площинах.

— Ах ти, котися-прокотися! — вилаявся Марик, але в думках продовжував чіпко тримати картинку, яка вже вимальовувалася в пам’яті.

— Одна хвилина! — прохрипіло з динаміків.

«Так, так, так… — продовжував міркувати Марик. — Креоній, пролам, астероїд… Так, так. Що ж, що ж? Майстер!» — гримнуло в нього в голові. І Марик раптом відчув, що йому полегшало. «Здається є, потеплішало…» І тут він піймав себе на думці, що може ясно уявити обличчя майстра лише під час їхнього розставання…. «Чому ж? — логічно почав міркувати він, часу залишалося обмаль. — Ага!» — тільки тепер він уловив ті зміни, які відбулися з майстром. Його обличчя, очі… Увесь його вигляд став світлішим, ніж звичайно. І щось спільне було у вигляді наставника й… астероїда. «Точно!» — зрадів Марик. І цей здогад здався йому правильним, тим більше, що було підтвердження — відбувалося диво: йому в цій страшній круговерті легшало. «Точно! Таке ж світло, яке йшло від креонія. Рівне, м’яке, чарівне… Світло!» — спливло у свідомості Марика, і йому стало так легко, наче він розгадав загадку, яку не міг відгадати три тисячі років… Світло астероїда, яке колись обхопило його колючим потоком, тепер, сяючи у пам’яті, допомогло. Марик чіпко тримав у свідомості й обличчя майстра, і чарівне сяйво астероїда — іншого нічого на думку не спадало, а чи має він рацію, чи ні, про це довідається через кілька секунд.

— Десять, дев’ять, вісім… — відраховував секунди комп’ютер.

Марик завмер.

— Три, два, один…

Більше нічого аерон СЕС-15 вимовити не встиг, бо наступної миті його розірвало і він перетворився на пил.

Марик же залишився цілим і неушкодженим й завис над кратером на величезній висоті.

На його подив, йому зовсім не було страшно. Незрозуміло чому, але він знав, поки світло буде жити в його свідомості, з ним нічого не трапиться. І йому від цього стало навіть радісно. Якби він зміг побачити себе з боку в цей момент, безсумнівно, вирішив би, що перед ним типовий божевільний; висить собі людина над землею й посміхається щасливо. Але Марику було напрочуд добре: він зрозумів, що його не спіткає доля неживого аера.

Але й ця довга секунда минула. Аер розірвало. Марик завис у повітрі, а потім його раптом огорнуло сяйво, яке чимось нагадувало оте, справді чарівне, світло. «Ще раз просвітили через креоній», — відзначив Марик. Потім його накрило якоюсь неприємною холодною хвилею.

Потім пролунав сплеск, і нова хвиля, несучи біль, облила його від голови до ніг. Марик же продовжував мужньо тримати в голові рятівний образ. Він хотів було крикнути, але раптом відчув, що його кудись потягло. Здавалося, наче сам простір, викрутившись, став поглинати його. Це було не дуже приємне відчуття та й небезболісне, але, на щастя для Марика, усе відбувалося дуже швидко. «Котися-прокотися!» — тільки й зміг невиразно пробурмотіти Марик, і це було останнє, що він зробив у центрі циклона, бо наступної миті Марика не стало.

— Усе, він зник, — невідривно стежачи за екраном, проговорив Юлик.

— Невже зник цілим? — ніби самому собі поставив питання професор.

— Той датчик, який в його ремінь вставила Марі, показує саме це. А наші прилади, як ви знаєте, не помиляються. Усе перевірено.

— Що з аером?

— Як і попередні спроби, — розвів руками Юлик. — У пил.

Професор мовчки глянув на монітор.

— Ну що ж, — вимовив потім він. — Той кролик повернувся в кратер через тиждень. Так що будемо чекати й сподіватися… І спостереження знімати не будемо…

Частина II: У центрі циклону

Невідомо скільки часу Марик самотньо сидів перед дивними, старовинними на вигляд дверима й ніяк не міг зрозуміти, як він тут опинився. Мало того, він навіть не міг піднятися, бо було ні з чого. Марик взагалі відмовлявся що-небудь розуміти, адже він сидів ні на чому! Ось така штука. Ні під ним, ні вгорі, ні ліворуч, ні праворуч, ні позаду, тільки спереду, за кілька кроків від змученого піддослідного, таємниче колихалися (саме колихалися) двері. Марика вже кілька разів пробивав холодний піт, як тільки він намагався що-небудь робити. Опинитися в такому місці — тут не позаздриш.

Марик навіть почав було подумувати, що він схибнувся, але потім швиденько відігнав від себе цю думку, а то можна було й справді збожеволіти. До того ж, на його думку, час уже було якось і вибиратися із цієї ситуації. Марику починало набридати таке дурне положення. У принципі, не можна було говорити, що він просто завис. Адже цей незрозумілий простір якось його тримав. Але як тільки Марик робив спробу піднятися, відразу наче провалювався у щось невидиме й нещільне. У такі миті Марику ставало просто моторошно. Бути ніде й провалитися в нікуди — таке й у страшному сні не насниться. От і виходило, що піднятися незрозуміло з чого звичним земним способом було неможливо. І тільки коли Марик поступово заспокоївся, з’явився один здогад. Марика раптом осінило: чим сильніше він напружується, тим сутужніше йому підніматися. Отже, розсудив він, потрібно спробувати навпаки. Треба повністю розслабиться. «Так, — проговорив подумки Марик, — такого в мене ще не було». І йому не залишалося нічого іншого, як випробувати своє припущення. Він, як тільки міг, розслабив м’язи й відразу відчув, як це Щось стало підтримувати його.

— Ага-га… — тихенько проговорив Марик, його голосові зв’язки видали звичайний шепіт, але у цьому кошмарному просторі шепіт гримнув так, що Марику заклало вуха й здалося, що рот його розірвався. Загалом, «доброволець» мало не скопитився. Він увесь напружився й знову почав в’язнути в просторовому Щось. Переляканий, як і кожен би на його місці, він просто щосили закричав. Принаймні, так здалося йому і його голосовим зв’язкам. Але насправді з горла не вилетіло ні звуку. Марику зовсім стало не по собі. «Якщо я й виберуся звідси, — думав він, — то з розірваним ротом і з порушеною психікою. От уже, котися-прокотися! Усе тут навпаки… Уже краще беззвучно в цьому Щось існувати». Але як би там не було, а треба було підбиратися до дверей, які вже стали дратувати. Тому він знову внутрішньо зібрався й постарався повністю розслабитися.

Простір відразу м’яко обволік його. «Будь що буде!» — подумав Марик і всією своєю масою обвис у незрозумілому середовищі. Ніщо не змусило себе довго чекати й ще щільніше оповило Марика, поставило його у вертикальне положення.

«Так-так-так, — навіть подумки продовжував не напружуватися „доброволець“. — Майже все добре, а от як тут справи з пересуванням? Розслаблено напружити ногу — це понад мої сили… А може, може просто крикнути — і беззвучний голос долетить як-небудь за двері? І хто-небудь відчинить… Ох і нісенітниця…» Але Марик все-таки спробував.

— А-а-а! — на все горло закричав він, але нічого не почув. «А якщо… — з’явився ще один здогад. І він крикнув не так голосно: — Хо!»

Цього разу вийшло зі звуком.

І в той же момент Марик відчув, як Щось м’яко придавило його вухо й начебто порвало його.

«Воно живе! — подумки вигукнув Марик і спокійніше продовжив: — І, судячи з його реакції, не проти мене… Ага, ага… — переварював Марик. — Напевно, потрібно що-небудь розумніше сказати». І він неголосно сказав:

— Хочу підійти до дверей!

Щось сильніше здавило його вухо.

«Що ж таке, щось знову не так, — здогадався Марик, продовжуючи свої міркування. — А може, якщо тут усе навпаки, то тут і не ходять? А сам бажаний предмет наближається до тебе? Там, у нас, — відстань, а тут її немає? Начебто далеко, а насправді — близько… Оце я міркую! — сам собі захопився Марик. — Схоже на марення, але ж я невідомо де!» І він продовжив розкручувати думку: — «Далеко, близько… Якийсь простір прислівників… Ну що ж, спробуємо ще разочок».

— Хочу, щоб двері були близько! — неголосно вимовив він.

Oп! І за мить Марик ледве не розквасив носа об ці двері.

«Це інша справа, — про себе проговорив він, радісно обвисаючи в Незрозумілому. — Що ж, Щось, підемо далі…»

— Відкривайся!

Двері відчинилися, і Марика наче упхнули туди. Той не очікував такого повороту подій і, заточившись, влетів у дверний отвір, ступив на підлогу, яка була твердою. Це було несподіваним, і Марик, не встигши перегрупуватися, упав, немов п’яний, у невеликому коридорі. А дивні двері в унісон його падінню з диким гуркотом зачинилися за ним.

«Нене рідна, я тут схибнувся», — розпластавшись на підлозі, подумки сплакнув Марик.

Відлежавшись, він став обмацувати навколо себе. Тут начебто усе було звичним. Піднявши голову, Марик огледівся. Праворуч і ліворуч — стіна, унизу — справжня підлога, угорі — типова стеля, спереду й позаду — двері.

«Поки ніби безпечно…» — зробив висновок Марик (вимовляти щось вголос він уже боявся.). І почекавши, поки минеться шум у голові, став помалу підніматися. Через півхвилини він, нарешті, зайняв вертикальне положення. Стояти й невідомо чого чекати здавалося безглуздим. Він прислухався — за дверима було тихо. Підійшовши, Марик тихесенько відкрив їх. Перед очима була частина невеликої кімнати.

Панувала тиша.

«Ну що ж, — подумалося Марику. — Далі тягнути незмога!»

І він, замружившись, сильніше відкрив двері й переступив через поріг.

Зробивши парочку кроків, він зупинився, і відкрив очі. Бічним зором Марик відзначив, що ліворуч відбувається якийсь рух і повернувся в ту сторону й вимір…

Перед ним, кроках у десяти, по всій ширині кімнати стояв довгий стіл, за яким сиділи трохи дивного виду істоти, які нагадували людей, тільки дрібніші й досить страшненькі. Якась неповноцінність була в їхній зовнішності. Було їх п’ятеро, усі в звичному для Марика одягу, тільки трохи старомодному й занадто порваному. Двоє праворуч були в піджаках, причому в другого піджак був накинутий на голе тіло, двоє інших, які сиділи посередині, були у квітчастих потьмянілих сорочках, крайній же ліворуч мав найпристойніший вигляд — він був поголений, на відміну від своїх зарослих побратимів, на ньому була світла футболка, поверх якої накинутий жилет.

Таку команду мав задоволення спостерігати Марик. Він насторожився і, ще раз обвівши довгим поглядом цих незрозумілих хлопців, поставив запитання.

— Ви хто?

Істоти переглянулися, а потім продовжили роздивлятися Марика.

— Ми? — кашлянувши, перепитав крайній ліворуч, знизав плечима і вимовив: — Біси.

У Марика відвисла щелепа.

— Страшки! — вигукнув найохайніший із цієї зграї й відразу одержав звучний потиличник від побратима, який сидів поруч.

«Так, так… Тільки не вдумуватися, — заспокоїв себе Марик. — Біси, то й біси, страшки, то й страшки…»

І тут його немов струмом ударила чергова здогадка:

— Чи не мої біси?

— А то чиї ж, — закивали головами ті й зайорзали на місцях. — Твої, твої…

Марик ледве на підлогу не сів. «Що тепер робити?» — захвилювався він. — «Що ж… Ага! — ледве не підстрибнув він. — Молитва!» Але слово Марик згадав, а от далі, як не намагався, так і не зміг вивудити зі своєї голови жодного слівця з молитви. Звичайно ж, важко згадувати те, чого ніколи не знав раніше. Але тут Марик помітив, що біси, які, не відриваючись, дивилися на нього увесь час, ледве стримуються від сміху, прикриваючи свої потворні мордочки такими ж потворними ручками.

— Чого це ви? — Таке поводження братух було неприємно бачити. Втім, так само, як і їх самих.

Ті ж, не маючи більше сил стримуватися, гримнули зі сміху.

— А-ха-ха! О-хо-хо! — просто заверещали страшки. Деякі навіть під стіл попадали. Тільки крайній ліворуч, мабуть, головний, лише посміхався.

— Дивіться, дивіться на нього, — указав він гачкуватим пальцем на Марика, — він хоче згадати те, чого й не знав ніколи! О дає! Справжній хазяїн!

Біси зайшлися так, що Марику здалося, що вони от-от полопаються від сміху.

— Я… Я… — голосно дихаючи від люті, що закипала в ньому, проговорив Марик, наближаючись до стола. «Давати знущатися із себе цим виродкам? — обурився він. — Ну ні!»

І Марик продовжив свій наступ. «Зараз я вам покажу, бісівня пустопорожня», — підійшов він до стола.

— Дивіться, дивіться, — вигукнув крайній ліворуч, знову показуючи пальцем на Марика. — Він хоче… він хоче побити нас!

Біси вже просто качалися під столом, тримаючись за животи.

Марик зовсім розлютився. «Зараз я вас поганяю по цій бобровій хатці!» — розгнівано подумав він.

— Стій, стій! — раптом прокричав крайній праворуч, найдрібніший, він навіть витягнув уперед долоньку, зупиняючи Марика. — Адже ми — це майже ти. Удариш — собі ж боляче зробиш.

— Ти мене ще вчити будеш?! Ану ж бо, іди сюди, звіря, — витягнув він з-під стола одного, у брудній сорочці. Той тільки весело заверещав у відповідь.

— Смішно, говориш, дуже… — ледь не прошипів Марик. — А ось на тобі! — і він, піднявши біса за комір, жбурнув його, немов тріску, вперед. Той, пролетівши над столом, з усієї сили вліпився в стіну.

У той же момент Марик відчув найсильніший удар у чоло, який, на загальну радість, кинув його на підлогу. Марик навіть крикнути нічого не встиг. Так усе миттєво відбулося.

— Дурило, — похитав головою найдрібніший біс, дивлячись, як Марик піднімається. — 3 нами ж не так треба…

— Заткнися! — гаркнув на нього головний, а потім прикрикнув і на інших: — А ну цитьте, чорти! Угомоніться! Хто знає, для чого він сюди прийшов. — І біс знову вказав пальцем на Марика.

У кімнаті відразу запанувала тиша. Братухи швиденько розсілися на свої місця і витріщилися на Марика.

— Ну, здрастуй, хазяїне, — спокійно проговорив головний. — Вітаємо тебе в нашій першій площині!

Усі інші після цих слів дружно закивали Марику.

Той тільки посміхнувся, дивлячись на все це. «А й правда, — подумав він, потираючи забите чоло, — чого дарма заводитися? Тримати себе в руках треба, потрапив — то потрапив, котишся — прокотишся… Треба, як і раніше, — до всього з гумором». Уголос же він вимовив:

— Здорово, здорово, братухи. Можете не кивати й не кланятися. Присісти можна?

— Про що розмова, — проговорив другий ліворуч. — Звичайно, сідай. Стілець у тебе за спиною.

Марик обернувся. «От чорти смугасті!» — посміхнувся він і, про всяк випадок, штовхнув стілець ногою — раптом підставка?

Той стояв як укопаний.

— Не хвилюйся, це не розіграш.

— Подивимося, — Марик обережно опустився на сидіння. Усе залишалося на своїх місцях.

— Ну то що розповісте, прокляті? — запитав Марик. — Як тут живете-поживаєте?

У відповідь — ані слова. Усі п’ятеро дивилися на Марика, підперши голови кулаками.

— Чого мовчите, окаянні?

Знову тиша.

— Братухи, я востаннє запитую. Не то дивіться — почну замислюватися, як од вас позбавитися!

Біси переглянулися і зайорзали на місцях. Потім головний, кашлянувши в кулака, обережно запропонував:

— Може, по п’ятдесят?

— Давай, — проговорив Марик. — За зустріч.

І він обвів поглядом всю компанію. «Так-так, — подумав при цьому він, — повне звиродніння… І я, із цими виродками…»

Крайній праворуч страшок раптом викрикнув:

— За світ тіней!

Неприємний холодок пробіг по тілу Марика.

— Як ти сказав? — запитав він у бісеняти, опускаючи чарку.

Усі біси якось дивно переглянулися, а головний невдоволено зиркнув на малого.

— Ану ж бо, ось що… — проговорив Марик, пити йому зовсім перехотілося. — Давай, головний, викладай, де я, і взагалі, як мені звідси вибратися!

Той зайорзав на місці, а Марик, помовчавши, додав:

— Давай, давай, страшок-пиріжок, кажи. А то почну замислюватися, як би вас позбутися. А я хлопець іноді тямущий буваю!

— Що ж, — простягнув головний. — Не хочеш, ну й не треба. А ми — вип’ємо. Так?

Інші дружно закивали. А потім, разом осушивши чарчини, почали закушувати. Видовище не з приємних: плямкання й напіввереск були невід’ємною частиною процедури.

«І я збирався з ними пити!» — про себе дивувався Марик, дивлячись на це мерзенне поїдання.

Бісівська ж бригада, не звертала на нього ніякої уваги, а продовжувала з якоюсь дикою жадібністю поглинати їжу.

«Гірше за свиней, — похитав головою Марик. — Добре, що в нас такого немає… Хоча ні, буває й таке…»

Марик з відразою поставив чарку на стіл. «Щоб я коли-небудь ще набрався?! Усе, досить, якщо виберуся звідси — табу!» — вирішив про себе він.

Тим часом біси ум’яли все, що було на столі, причому в деяких мисок були відкушені краї. І тепер сита шатія-братія розвалилася на лавці й сито дивилася на Марика.

— Та скажи ти йому, Головний, — порушив тишу крайній праворуч. — Розкажи, та нехай собі котиться в наступну площину.

— Так, Малий має рацію, — штовхнув у бік головного той, що сидів з ним поруч. — Скажи, та й хрін з ним. Нам що, гірше?

— Хто знає, — потер підборіддя Головний.

— Та точно, скажи, а то й справді задумається, — загомоніли інші.

— Ну раз така справа, — прогугнявив Головний, — то слухай. Ти залетів у першу площину. У Світі тіней їх, хоч ставок гати.

— Кого їх? — перепитав Марик.

— Площин, хазяїне, — вставив Дрібний.

Головний невдоволено покосував на нього й продовжив:

— Зрозуміла справа. Отож, дорогенький, ти — у першій… — проговорив він і замовк.

— Ну, а далі?

Той огидно посміхнувся. Інші біси із заздрістю й повагою подивилися на старшого.

— А хто його знає, що там далі, — пробубнів він. — Начебто сон там якийсь бродить, начебто я так чув.

— Ви що ж, чорти смугасті, — обурився Марик, знущаєтеся наді мною?!

— Хазяїне, а хто ми такі, щоб усе знати? — проговорив той, що сидів поруч із Головним, інші дружно закивали. — Ми всього-на-всього біси. Як нас закинули сюди, так ми й сидимо тут. А що там, — і він невиразно махнув рукою, — нам знати не дано… І взагалі, мені здається, — і біс подивився на Головного й на інших, — нам уже й пора.

— Е-е-е! — вирвалося в Марика. — Як це, пора?

— У твій світ, хазяїне, — проговорив третій. — Ти злий, примітивний для нас як раз. У тебе. Ми ж усі твої.

— Не зрозумів, — пробурмотів Марик. — Я ж тут, як же ви — туди?

Біси здивовано переглянулися.

— Точно… — розвів руками третій. — Його ж там немає!

— Та-а-ак… — похитали головами біси. — Що ж тепер робити?

— А що робити, — проговорив Головний. — Його бачимо? Бачимо, а там він чи тут — яка різниця? Хлоп! — стукнув він кулаком по столі й біси зникли. Точніше, зникло четверо, малий залишився сидіти за столом.

— Куди це вони? — запитав Марик.

— До тебе.

— І де це вони?

— У тобі.

Марика пересмикнуло. «Нічого не розумію, як це тут усе й окремо, й разом, та й нехай».

— Ти чого залишився?

— Взагалі-то я маю бути з усіма, але… Тут є вихід. Точно не скажу, але тобі можна буде спробувати вибратися звідси через сон.

— Нічого не розумію…

— І не треба, не вдумуйся. Просто йди, і все.

— Куди йти?

— Віконце бачиш?

Марик оглянувся по сторонах.

— Ні…

— Дивися туди, — і Малий указав рукою у верхній правий куток кімнати. Марик глянув туди й помітив щось схоже на невеликі ставні.

— Пірнеш туди, — швидко проговорило бісеня. — Може, й потрапиш у сон.

— Чий? — автоматично запитав Марик.

— Краще, звичайно, у свій. Так вірніше. Через нього ти зможеш виявитися на тому світі.

— Як на тому?

— Я про той світ, звідки ти.

— A-а… Ну а якщо потраплю не у свій?

— Не знаю. Може, зникнеш незрозуміло в якій площині. А може, покочуєш по снах, а там, дивишся, і у свій потрапиш. І… Ой-ой-ой!

— Чого ти?

— Та тягне мене за своїми.

— Терпи та розповідай швидше.

Бісеня, відсапавшись, продовжило:

— Я сам так здогадуюся, є загальний сон, потрапиш туди, а там як-небудь розберешся й побачиш свій, упізнаєш, — бісеня стало зеленіти. — Тільки наші тобі заважати будуть, може, і не вийде.

— А що ж робити, Малий?

— А як ти потрапив сюди?

— Так як. Закинула мене сюди одна зграя.

— Саму суть, хазяїне. Та говори швидше — мене туди тягне!

Бісеня стало морщитися, зменшуватися в розмірах і ставати схожим на старе сухе яблуко.

— Ну це… Центр циклона, аер розірвало. А я залишився цілий, бо… А! Марі, розумничка, підказала — креонієве світло!

— От і думай у кепських ситуаціях про це світло. Тут це — твій талісман.

— А чому ти мені допомагаєш?

— Я незабаром покину тебе. Ти ще не знаєш, але в глибині душі ти майже позбувся мене. Я піду до нового хазяїна, якщо знайду, а в тобі мені дуже важко.

— А за що ти відповідаєш у мені?

Але його питання пішло в порожнечу — біс випарувався безвісти.

— Так-так, — зітхнув Марик, переварюючи все почуте. — Виходить, потрібно повторити сеанс спогадів…

Він сконцентрувався й знову у своїх думках побачив креонієве сяйво. На його подив, за столом відразу з’явилися всі біси.

Причому всі як один були з незадоволеними пиками.

— Що, братухи, не подобається? — посміхнувся Марик. — Будете заважати — взагалі позбудуся. А ну швиденько, сходи мені в правий верхній куток!

Секунда — і біси, видершись один на одного, утворили живі бісові сходи. Малий виявився на самому верху й знаками показував Марику, щоб той квапився.

— Е-ех! — вимовив Марик і, намагаючись не випускати з пам’яті чарівне сяйво, поліз нагору по бісівських спинах.

— Не подобається, чорти смугасті, — примовляв він при цьому. — Спасибі Юлику, однокласничку, хоч разок на вас покатаюся, поріддя бісівське.

А про себе подумав: «Виберуся — обов’язково позбудуся. Подумати тільки, п’ятьох виродків із собою тягати! Добре, що хоч Малий геть звалює…»

— Ну що ж, хазяїне, влазь! — зустрів його Малий, відкриваючи ставні. — Нам туди не можна. Не забувай образ, що врятував тебе. У Царстві Великого Сну це, можливо, єдине, що придасться.

— Спасибі, Малий, — потріпав його по плечу Марик. — А ви, братухи, прощайте!

І він, глибоко зітхнувши, проліз у віконце. Його відразу, як і тоді, у центрі циклона, почало проковтувати. Хоч це було й неприємно, але й не ново. І Марик цього не злякався. Боявся він лише одного — випустити з пам’яті чарівне сяйво… І ось так, чіпко тримаючи сяйво у свідомості, Марик повністю віддав себе в руки невідомості, що стала вже знайомою…

Цього разу його смикало сильніше. За мить ця невідомість закрутила його, немов пропелер, причому у всіх можливих площинах. Довго так тривати не могло, Марик відчув, що ще трохи — і йому кінець. Але, на щастя «добровольця», цього не трапилося. Через якийсь час, коли він подумки вже розпрощався з життям, уся вага злетіла з нього. Йому раптом стало легко, як ніколи. Спонуканий цікавістю, він відкрив очі й, оглянувшись, відразу закрив. Він просто обімлів. «Котися-прокотися! Не може такого бути!» — подумки вимовив він, іще б — відкрити очі й не побачити себе самого, у той час, як ти існуєш… Такому не зачудуватися важко. Марик знову відкрив очі. Так і є — він став невидимим. Оторопілому Марику нічого не залишалося, як тільки скоритися. Тим більше, що зміни не були неприємними або важкими. Навпаки, Марик почував себе добре. До того ж, його перестало крутити, і він тепер навіть не летів, він струменів у просторі невидимою ефірною хвилею.

«Взагалі-то, непогано, непогано… — продовжував спостерігати за своїми відчуттями Марик. — Так вільно, хоч і незвично… А що там Малий про сон говорив? Потрапити в нього потрібно наче…»

Щойно він подумки вимовив ці слова, довкола нього замиготіли різнобарвні відблиски.

Марику здалося це цікавим і він ще раз вимовив: «Сон».

Відблиски заграли ще швидше.

«Е, та тут, мабуть, уся справа в слові… Як там бісеня про сон марило? Загальний, чужий, мій… Ага! Мені потрібно в мій сон, мій сон!» — у такт своїм невидимим хвильовим рухам вимовив Марик.

Зміни в навколишньому світі не змусили себе чекати.

Вогники-відблиски закрутилися довкола нього ще швидше, причому з кожною миттю їх ставало усе більше й більше. А потім до Марика ясно долинув чийсь голос. Голос повільно щось проголошував на всю граючу вогниками невідомість. Марик прислухався… Потужність цього голосу була величезною, він доходив до самої серцевини невидимого Марика. Вимовлені слова, сплітаючись римою, розліталися по всьому простору, незримо заповнюючи його:

Потім голос раптово замовк. Марик же продовжував пливти серед відблисків. Через якийсь час він відчув, що почав рухатися швидше. Вогники взагалі замиготіли, застрибали. Здавалося, що весь простір починає кудись прямувати. Незрозуміло як, але Марик усе сильніше відчував це дике неземне прискорення.

«Тільки б не вліпитися в що-небудь!» — розсудив він. Іншого йому на думку не спадало.

Зненацька Марика крутнуло спочатку ліворуч, а потім праворуч. Потім страшенно понесло в якусь прірву, де по дорозі розвернуло, а потім його начебто вштовхнули в якийсь інший, щільніший простір. Тут Марику знадобилися сили, він ледве протиснувся вперед крізь це середовище. «Так… — говорив про себе Марик, вирвавшись на волю, — якби мене так не розігнали, я б тут зав’яз, котися-прокотися! Виходить, моїм рухом тут керують…» Але йому довелося перервати свої міркування, бо він, пролетівши по якомусь темному коридору, на всіх парах улетів… у свої сни.

Він одразу впізнав знайомий розгардіяш.

А придивившись краще, Марик зрозумів, що трохи помилився — тут були не тільки його сни, тут жила і його пам’ять. Картинки далекого дитинства то тут, то там спалахували, освітлюючи простір колишніми спогадами і яскравими моментами його, Марикового, життя. Він, наче заворожений, просто застиг на місці й, не відриваючись, дивився, як знайомі йому образи з’являлися, а потім зникали в безодні. І все це упереміш із різнобарвними відблисками. До всього, усе це протікало дуже плавно, і одні події практично не перепліталися з іншими, живі картини не заважали одна одній. А спостерігати за таким грандіозним спектаклем було просто одне задоволення. Почуття захвату аж розпирало Марика. Йому здавалося, ще зовсім трохи — і він займе невидимим собою увесь цей різнобарвний простір. «Справжні чудеса! Ось тобі й центр циклона!» — подумки захопився Марик. І раптом…

— Ну як, ти готовий? — почув він чиєсь питання.

Марик швидко розширив свій огляд. У цьому просторі те, що він зробив, інакше й не назвеш.

Марик побачив, що ліворуч угорі від нього з’явилося щось сяюче й тріпотливе. Звідти й долітав голос.

— Незрозумілий птах! — вигукнув він, придивившись. Як же! Це чудесне створіння було невід’ємною частиною його дитячих снів Це був птах, але риси його увесь час змінювалися й були невловимими. Марик його так і прозвав — Незрозумілий.

— Ти готовий? — м’яким струмочком долетіли до Марика слова.

— До чого ж?

— Ти повинен пройти все спочатку, — затріпотів Незрозумілий.

— Спочатку?

— Свій шлях, свій шлях…

— А як же… — почав було Марик, але осікся, бо побачив, що знову набув своєї колишньої форми. У нього знову з’явилися голова, руки, ноги й все інше. Він знову став таким, яким йому було звично.

— Скажи, ластівко, — звернувся він до Незрозумілого (дивуватися він уже стомився), — як вибратися звідси? Тут, звичайно, дуже навіть гарно, але…

— Я ж сказав тобі, твій шлях.

— Як це заново? Усі свої двадцять сім років? День за днем, рік за роком?

Птах перемістився трохи вперед.

— Дивися! — сказав він.

Марик глянув уперед. Перед ним розкинулося широченне поле золотавої пшениці. Посередині проходила дорога і рівною смужкою прямувала до обрію. Невідомий простір зник, тепер усе було звично для очей Марика. Над ним було неосяжне синє небо. Сонечко ж тільки почало з’являтися. Марик згадав, де він бачив це поле. Як же! Коли він був зовсім маленьким і гостював у бабусі в селі, він не раз пробігав тим полем, але так повністю й не переходив його…

— А тепер — поквапся, — знову вимовив птах. — До заходу ти повинен закінчити свою подорож знайомими краями. Не встигнеш пройти, зрозуміти — з настанням темряви невідомість поглине тебе. І я не знаю, що буде з тобою далі.

Оторопівши, Марик слухав, не в силах щось запитати або просто вимовити.

— Іноді я буду з’являтися, — додав Незрозумілий. — І якщо зможу чим-небудь допомогти, допоможу. І пам’ятай — тут сни переплітаються з реальністю. Та й сама реальність не є справжньою. Але, насправді, усе тут твоє… До зустрічі…

І птах зник.

Марик стояв і не наважувався поворухнутися.

— Ну ти й нагрузив мене, пташе, — пробурмотів він. — Нічого не зрозуміло.

До нього дійшло тільки одне — треба йти через поле.

«Життя прожити, не поле перейти» — прийшла йому на пам’ять приказка, і Марик посміхнувся. «Тільки не таке, напевно, поле те».

— А! — уже вкотре Марик відмахнувся від усього рукою. — Іти, то йти, іншого тут і не дано.

І він, зібравшись із силами, ступив на дорогу. Нічого дивного не відбулося, і Марик рушив далі. Кроків через п’ятдесят Марик плюнув на всяку обережність і покрокував швидше й упевненіше.

Сонце вже наполовину перейшло через обрій, починалася звичайна літня днина.

Усе пробуджувалося навколо. І Марику навіть почало здаватися, що так добре буде протягом усього переходу. Але пройшовши по дорозі близько години, Марик глянув на небо і побачив, що по ньому пробігла хвиля. Він це побачив чітко. Наче на морі. Він зупинився, як укопаний, бо згадав один із найстрашніших своїх снів.

Треба було щось робити, але Марика наче щось скувало, він лише тривожно вдивлявся вдалину. За секунду він побачив те, чого зі страхом ждав: поле почало скручуватися, немов килимова доріжка.

«Невже й мене зімне?! — із трепетом подумав Марик, продовжуючи стежити за валом, який стрімко наближався й збільшувався. — Якщо мене закрутить у цей пшеничний килим, я не витримаю», — проговорив подумки Марик.

Але так і продовжував стояти на місці У принципі, бігти було нікуди, хвиля однаково нагнала б його.

«Що ж, — подумав Марик, — залишається одне — світло».

І він, уже вкотре за свою подорож, відтворив у своїй голові таку потрібну, дорогу й рідну картинку.

«Креонію, чарівний метале, світло!» — встиг проговорити заклинання Марик, уявляючи собі ці образи, і гігантська хвиля впала на нього… Але, як це вже стало звичайним, чудо відбулося знову: Марик навіть нічого не в'дчув, коли на нього перекинулися поле, яке сказилося, дорога… Лише м’який вітерець облив його з голови до ніг, після чого він відкрив очі — перед очима знову простиралося ласкаве поле, він стояв на тій же дорозі. Усе, як і колись, якщо, звичайно, не вважати, що все навколо стало білим від снігу.

І хоча зовсім не було холодно, Марик для пристойності пощулився.

— Ось і зима прийшла! — він нахилився й зачерпнув у пригорщу сніг.

— Ха, майже як справжній, навіть прохолодний…

Марик зліпив сніжну грудочку й, запустивши її куди подалі, рушив уперед; йому треба було йти: хоч узимку, а хоч улітку…

«Але ж я добре пам’ятаю цю хвилю, — міркував він про себе. — Вона кілька разів мені снилася, і коли мене накривало, я від страху просинався. А отут, бач, майже й не відчув нічого. Щось далі буде?»

«Ти повинен встигнути заново все пройти й зрозуміти», — повторив Марик про себе слова Незрозумілого птаха. «Гм, який такий шлях?» — не міг зміркувати Марик. Але йому довелося відірватися від своїх роздумів, бо довкола почали знову відбуватися деякі зміни.

Права половина поля спочатку захиталася, а потім зненацька зникла, але лише на мить. Потім картинка з’явилася, але вже інша: праворуч від Марика було його відображення. Як у величезному дзеркалі, він побачив і поле, й себе на дорозі.

Дзеркало, то дзеркало. І він продовжив свій хід засніженою дорогою, лише іноді дозволяючи собі поглядати на власне відображення. Через якийсь час він став зауважувати, що картинка по іншу сторону стала змінюватися.

Марик нервово оглянув себе. Ні, він, Марик, не змінився (це його трохи заспокоїло), а от його відображення стало іншим. Тепер Марик теж бачив себе, але маленького, шестирічного. Спочатку він це якось і не второпав, але потім зрозумів, що це було правдою.

— Ха! — посміхнувся він, дивлячись на відображення. — Привіт, малюче!

Той подивився на нього, щось хмикнув у відповідь і кивнув на дорогу: мовляв, давай, тупоти вперед, не відволікайся!

«Не відволікайся, — повторив про себе Марик. — Звичайно, спасибі тобі, малюче!»

«Так, тут хтось лихо мені кує, уся ця метушня для того, щоб мені перешкодити пройти це поле. Хто ж цей хтось?»

Але роздумувати над цим припущенням він не став, а бадьоро покрокував по дорозі, знову вже в літньому варіанті. Снігу наче й не було.

«Уперед, уперед, — подумки підганяв себе Марик. — Не позіхати, не зупинятися!»

«А може, бігом спробувати?» — запропонував він самому собі й у легкому темпі побіг курною дорогою, на ходу примовляючи:

— Уперед, уперед. Не позіхати, не відставати, ні на що не звертати уваги!

Сонце невблаганно піднімалося усе вище й вище.

Марик продовжував свої міркування: «Цікаво, а як же я довідаюся, що до фінішу підбіжу? А ну думай, думай… Ага! Пшеничне поле — це один із моїх перших снів. Виходить, коли побачу один із останніх, то незабаром я на волі. Так виходить? А який же там останній? Про що він? Не пам’ятаю…»

Марик тільки головою похитав.

Через якийсь час довкола почалися чергові зміни. Цього разу величезне небо, по всій своїй довжині перетворилося на гігантський екран. Різні події, пов’язані з його, Марика, життям, а також сновидіння з’являлися на цьому екрані. Марик спочатку зупинився. То тут, то там у небі виникали знайомі картини: він бачив себе маленьким зі своїми батьками, як вони разом гуляли берегом моря… Потім ця картинка змінилася — маленький Марко ширяв у небі, наче альбатроси чи буревісники (так він ріс). І всі ці картинки були наче живі набагато яскравіші, ніж тоді, коли снилися. Екран продовжував спалахувати картинками з його життя. Життя у сні й наяву. З’являлися й такі епізоди, про які він давно забув.

Марик не знав, скільки пройшло часу — тут була й любов, і дикі оргії, і п’яні розборки-бійки, і сни, сни, сни…

Марик просто замилувався цим незвичайним видовищем. Йому хотілося дивитися й дивитися… Раптом його кинуло в холодний піт — треба ж встигнути! Тут, звичайно, красиво, але треба додому!

Гігантський екран відразу згас, і Марик побачив, що сонце вже в самому зеніті.

«От лихо», — подумки сказав Марик і хотів було рушити з місця, але не зміг. Точніше, не захотів. Він розумів, що треба не стояти, а мчати щодуху, але Марик зараз не хотів цього робити. Бо перед тим, як небо стало звичайним, Марик встиг дещо помітити у верхній частині екрана. І тільки після того, як екран зник, Марик осмислив цю картинку. Після чого завмер, затамувавши подих.

Він знову спрямував погляд на небо, подумки намагаючись викликати бажаний епізод. На екрані з’явилася картинка, як Марик вперше побачив свою майбутню дружину — Олену Соборову. Ту саму, у яку втріскався по самі вуха, ту саму, у яку закохався і Юлик.

Усе це промайнуло в голові Марика, як на екрані висвітилося, а потім майже одразу погасло дороге зображення. Але Марику знову захотілося побачити картину, коли вона зайшла до них у клас.

Їхні погляди відразу зустрілися, і Марик тоді просто прилип до свого місця. Він завмер, у грудях спочатку теж усе завмерло, а потім щось скажено заколотилося. Марко відразу потонув у ясно-синіх очах новенької. А вона… Вона швиденько перевела погляд на вчительку, тим більше та щось запитала.

Потім, коли Марко й Оленка вже зустрічалися, вони часто згадували той момент.

І ось тепер цю мить і відобразив небесний екран у повному обсязі. І Марку тепер захотілося знову побачити й пережити цю подію. Таку маленьку й незначну за часом, але таку значущу в його житті.

«Що ж робити, як же бути? — із сподіванням дивився Марко на небо. — Ага! Птах говорив, що це мої сни й мої переживання. То, може, і сам я щось значу? Зараз спробую».

І Марик швиденько розкидав усі думки, залишивши в самому центрі дорогу картину. На мить він завмер і освітив її креонієвим сяйвом.

— Ух! — тільки й видихнув він, коли, глянувши на небо, побачив те, що загадував. — Нова учениця зайшла до класу…

— Зупинися, мить… — благоговійно прошепотів Марик, благаючи час зупинитися. І це трапилося — вона, його майбутня дружина, стояла перед ним. Як давно це було! І як недавно! Хвилину Марик милувався цим світлом чарівності й краси, що проливався з небесного екрана. І раптом йому захотілося додому. Додому, до тієї, яку дуже й дуже кохав! До своєї коханої.

«Її ж багато хто домагався. Юлик взагалі ненормальним став… А Оленка мене вибрала… А я вештаюся… А вона терпить… Розумничка моя…»

— Так! — рішуче проговорив він. — Настав час вибиратися звідси! Мені все це набридло! Хочу додому! Ви всі чули?!

Але навколо був тихо, лише слабкий вітерець легенько колихав колосся. Марик знову стояв на дорозі посередині величезного поля.

Сонце почало повільно скочуватися до краю.

Марику стало самотньо й сумно.

— Пташе, хоч ти з’явися? — вирвалося в Марика.

— Я тут, тут.

— Що порадиш робити далі? Я втомився від цього! Скільки ще йти й через які перешкоди перескакувати?

— Ну, додому так зразу не потрапиш. Тобі треба спробувати потрапити в який-небудь сон, де є вона. А далі все в твоїх руках, пам’ятай, можливе все…

І птах розчинився в небі. «Потрапити в сон, де була б Оленка? — задумався Марик. — Звичайно, бувало, снилося… Ну, що ж, давай, креонію-меонію. Каюся, що шматочок колись продав. Каюся, винен. Але прошу щиро, допоможи мені!»

І за мить сновидіння накрило Марика. Це був не дуже приємний сон, Марко його майже не пам’ятав. Його дружина йшла від нього з іншим чоловіком, а він безпомічно стояв і озирався навколо, бо не міг зрушитися з місця.

— У-у-ух! — пересмикнувшись, прокричав він. І після його вигуку почалися зміни: усе захвилювалося, заколихалося, а потім і зовсім зникло. Марику навіть здалося, наче він провалився кудись… А потім Марик раптом опинився на дивані у своїй кімнаті, перед ним сиділа дружина й гірко плакала.

— Маричку, це ти? — крізь сльози говорила вона. — Який дивовижний сон…

Оленка, уткнувшися в плед, просто розридалася.

— Навіщо ти мене мучаєш, Марку? Я так стомилася, якби ти знав! Хіба я думала, що так буде? Та й ти, ти сам таким не був!

«Так, звичайно, радосте моя!» — хотів було вигукнути Марко, але крик замерз у нього в горлі. Він не міг нічого говорити. Він зрозумів це. Марик наче й був тут, але його в той же час не було в цій кімнаті. «Сонечко, я знаю, що я не правий…» — але думки не могли вирватися назовні. І чи то сон, чи то ява продовжувала повільно крутитися… І Марик ніяк не міг вплинути на те, що відбувалося. Він міг тільки дивитися і лаяти себе.

«Е! — ляснув він себе по лобі. — Світло, сяйво ж є. Я ще пам’ятаю його. Ану ж бо!»

І Марик загадав…

Просто поговорити з коханою. І хоч кінчиками пальців торкнутися її.

Він застиг на місці, благаючи чарівне сяйво й не перестаючи дивитися на свою Оленку.

Вона раптом здригнулася, перестала плакати й, забравши долоні від обличчя, глянула на Марика.

Простір, у якому вони зараз перебували, колихнувся, і на долю секунди освітився м’яким світлом.

Марик оглянувся — він стояв у своїй квартирі.

— Ох ти… — тільки й видихнув він.

— Марку, милий, ти? — покликала його Оленка.

— Я, — голосом, який зривався від хвилювання, вимовив Марик.

— Ти чуєш мене?

— Звичайно, звичайно.

Це був уже не сон. Оленка сиділа перед ним уже в іншому одязі, але на тому ж самому місці, її улюбленому, — у куточку дивана.

Марик спробував підійти, але в нього не вийшло, здавалося, наче його приклеїли до підлоги.

І тут він помітив, що вся ця набридла невідомість і темрява, які оточували його, почали потроху закручуватися довкола нього. Хоп! І Марика вже затягло в цей вир.

«Знову вихор! — відзначив про себе Марик. — Може…»

Але він не встиг додумати — його наче струмом ударило. Марика всього пересмикнуло, і він відчув, що кудись просто падає. Мить, і…

— Ба!! — почув він знайомий голос. — Із прибуттям, Марку Сергійовичу, із прибуттям!

Марик відкрив очі й оглянувся.

Він сидів у напівпрозорому, схожому на стоматологічне кріслі на невисокому подіумі, посередині невеликого лабораторного відсіку. А перед ним стояли два його мучителі — Юлик і його шеф.

— Закріпіть його швиденько! — скомандував Герман Германович, і Марик відчув, як його сильніше вдавило в крісло. Він оглянув себе, але ніяких ременів не побачив.

— Нова розробка, Марко-мандрівник! — єхидно сказав професор. — Спеціально для вас. Щось типу тваринного магнетизму… — додав він, і вони разом з Юликом розсміялися.

«Фашисти недороблені, — лайнувся про себе Марик. — Прийде мій час…»

— Я вітаю тебе, Юлику, — продовжив професор. — Марко Сергійович живий-здоровий і ніяких ушкоджень.

— Що є, то є… — самовдоволено посміхнувся асистент.

— А навіщо ж мене в крісло вдавлювати? — проговорив Марик (у ньому починала закипати злість). — Якщо все нормально? Я повернувся. Відпускайте!

Професор і Юлик, переглянувшись, заіржали, немов коні.

— Ти чув?! — крізь сміх звернувся професор до помічника. — Ти чув?

Той же заливався ще більше.

— Ах ви… — ледве не задихнувся Марик. Він хотів уже вириватися із крісла, але згадав про креонієве сяйво. А, згадавши, зрозумів, що ця витівка зараз безглузда, а зрозумівши, трохи заспокоївся.

— Спокійніше, однокласнику, спокійніше… — сказав Юлик, відсміявшись.

— Я спокійний, це ви — людці нервові.

— Не треба було креоній красти, дорогоцінний ви наш екземпляр, — заговорив професор. — Не поцупили б — не було б вас зараз тут. — І він розвів руками в сторони. Марик промовчав у відповідь.

— Так, до речі, Марі, і ви, хлопці, — повернувшись, звернувся професор до своїх охоронців, — зніміть-но з нього ремінь.

Марик повернув голову й тільки зараз помітив, що в далекому кутку за столом сиділи знайомі йому люди.

— Що ще за нові штучки? — захвилювався Марик.

— Не напружуйся, братику, не напружуйся, — проговорив один із тих, хто підійшли. Марик хотів було вчинити опір, але крісло тримало так щільно, що він був не в силах поворухнутися.

— Готово! — проговорив бритоголовий, знявши з Марика ремінь.

— Давай його сюди, — сказав Юлик…

— Так, так, — продовжив він, коли ремінь опинився в його руках. — Оп!

І він витягнув з нього мініатюрну пластинку.

— Марі завжди чудово працює, — голосно заявив професор. — Сходи-но, Юлику, перевір цей чіп. А ми поки почекаємо, побалакаємо.

Асистент вийшов, а головний почав ставити Марику питання. Але Марко вперся й не сказав у відповідь ні слова.

Через кілька хвилин у лабораторію повернувся асистент. Він упівголоса щось сказав головному, і той невдоволено поморщився.

«Ага! — зловтішно посміхнувся Марик. — Не вийшло ні хріна!»

— Що ж, — проговорив професор. — Добре.

Тоді Юлик дав відмашку рукою, і невеликий округлий подіум, на якому було закріплене крісло з Мариком, почав повільно підніматися.

«Почалося… — подумав Марик. Але він уже не хвилювався, як раніше. — Будь що буде. Якщо знову в центр — постараюся вибратися або… Взагалі залишуся. Сюди повертатися — до кінця днів своїх витати невідомо де…»

Площадка тим часом зупинилася.

— Ну що ж, Марку Сергійовичу, — промовив Головний, — доведеться вам знову вирушити у відрядження.

Юлик зловтішно посміхнувся.

— Марі, підійди сюди, дитинко, — продовжував професор. — Побажай нашому улюбленцеві щасливої дороги.

Марі піднялася й почала підніматися до Марика.

Професор тим часом продовжував:

— Ми не стоїмо на місці. Цього разу ти вирушиш швидше. — І крісло, у яке був втиснений Марик, плавно в’їхало у відкритий люк…

Частина III: Знову в центрі циклону. Повернення

За кілька секунд крісло, не припиняючи свого підйому, почало ще й обертатися навколо своєї осі.

— От же гади… — процідив Марик. — Знущаються, як хочуть. Так можна й на справжнього астронавта перетворитися.

Але тут його винесло з тунелю прямо в кабіну аера. За мить щось клацнуло, люк у днищі аера закрився, і Марик відчув, що крісло відпустило його. Марик знову був заблокований у кабіні. Він оглянувся. Салон йому сподобався, видно було, що спецаер був новенький. До того ж, приємний жіночий голос, який лився з невидимих динаміків, повідомив, де він перебуває й що його очікує найближчим часом.

Потім, як і минулого разу, аер, потроху набираючи швидкість, рушив по дну того ж кратера.

Цього разу Марик уже не бився в істериці, він попросив бортовий комп’ютер, щоб його розбудили за п’ять хвилин до центру. Він випив живильного розчину, який був приготований для нього заздалегідь, схрестив руки на грудях, відкинувся на м’яку спинку крісла й спокійно заснув…

У призначений час приємний голос «господарки» розбудив його, і Марик глянувши на годинник, присвиснув: так, ці зайдиголови не втрачали часу — політ зайняв менше часу, ніж попередній.

Марик спробував розслабитися, бо вже знав, що напруження ні до чого не приведе, і, напевно, всоте згадав і відновив у своїй пам’яті образ креонієвого сяйва. Комп’ютер відрахував останні секунди; на останній, десятій, аер, як і минулого разу, неймовірна сила розірвала в клоччя, а Марик залишився цілий і неушкоджений. Але над кратером його вже не було…

Після вибуху-розриву він знову опинився в чорному Щось, недалеко від знайомих дверей. Досвід у нього вже деякий був, і він без великих зусиль дістався до дверей. Потім пробрався всередину. Так, тут було все по старому: той же непотрібний коридорчик і ще одні двері.

«Що ж, Марку, — підбадьорив себе Марик у думках. — Давай, уперед!»

Він відчинив двері й увійшов до кімнати.

За столом сиділа майже вся та ж компанія. Майже, бо їх було четверо — найменшого вже не було.

«Так-так-так, — оглянув Марик темне товариство. — Ну що ж…»

І гаркнув:

— Привіт, хробаки! Не чекали?

Страшки переглянулися, а старший, відкинувшись назад і почухавши потилицю, запитав:

— Знову ти, хазяїне?

— Так ось, милі мої, — сказав Марик. — Узявся я за вашу компашку всерйоз. Бачите, — і Марик показав на край стола. — 3 одним уже впорався!

Страшки невдоволено зіщулилися.

— Давайте-но, швиденько пірамідку мені організуйте. Он біля того віконця.

І Марик рукою вказав у верхній правий кут.

Страшки було зам’ялися, але Марик цикнув на них, і вони швиденько скочили через стіл.

— От і добре, чорти смугасті! — Марик по їхніх спинах, плюючись і лаючись, підбирався до заповітного віконця. Відчинив ставні, окинув поглядом кімнатку.

«Сто років тут би не бувати», — побажав він собі на прощання.

— Ну, плем’я недороблене, прощавайте, — крикнув він братухам і поліз у віконце.

— Е-ех! — тільки й вийшло з горла, коли невідомість, як і минулого разу, м’яко проковтнула його.

Марик знову потрапив у суцільну темряву. Спочатку він озирався, але потім залишив цю витівку — однаково нічого не було видно. Незабаром його потягло кудись, але Марик, утомившись хвилюватися і переживати, махнув на це рукою, закрив очі й віддав себе в руки невідомій силі.

Марик не пам’ятав, скільки він летів, але через якийсь час шльопнувся в щось пружне, що нагадувало сітку батута. Його не підкинуло, просто таким способом погасили його швидкість. Почекавши трохи й нічого не відчувши, він відкрив очі.

— Ну хоч на цьому спасибі, — проговорив Марик, оглянувши навколишній простір.

Він відразу впізнав один із своїх снів, найбільше із його нічних сновидінь: простір перед ним хвилювався й переливався незвичайними кольорами, а за мить уже й сам Марик плавно погойдувався на невидимих хвилях, ставши невидимим. Марик тільки відчував себе, але не звичайного, а іншого, більш піднесеного й незрозумілого, замість нього — тільки прояснена свідомість і величезні невидимі крила. Таке перевтілення йому дуже сподобалося: захоплюючі польоти в сновидінні — це вам не якийсь політ на аері-баері.

— Як самопочуття? — зненацька почувся знайомий голосок.

— Вітаю тебе, пташко. Скажи, а до чого все це?

— Ти що ж, не впізнав свій сон?

— Як же, скажеш таке. Армія Чистих невидимок. Її бій з Темними крилами.

— А ти за кого?

— Тобто як?

— Ти на чиїй стороні будеш боротися?

— Боротися?! Взагалі я розраховував тільки подивитися.

— Спостерігати будеш, якщо додому повернешся. А інакше тобі ніяк звідси не вибратися. Участь у битві, а якщо точніше — правильне рішення. І тільки тоді є шанс.

Простір навколо захвилювалося сильніше. Відблисків хвиль стало менше, але їх самих стало більше.

— Роби вибір, а далі…

І сяюча пташка-хмарина зникла.

Марик захвилювався й у прямому, і в переносному смислі. Хвиль тим часом ставало усе менше й менше, а потім настав момент, коли вони й зовсім зникли.

Марик тепер наче завис над поверхнею, яка трохи коливалася. Простір поступово почав світлішати. Спереду все залишалося без змін — суцільна темрява стояла перед Мариком.

«Що ж робити? — захвилювався він. — На чийому боці боротися? Хто є хто?!»

Рівниною (так Марик назвав про себе поверхню, над якою він перебував) пробігла величезна хвиля. Невидимий розпластаний крилатий Марик, як гігантська манта, гойднувся і обернувся. Слабеньке сяйво ставало ближчим і ближчим. І йому не було видно ні кінця ні краю.

— Виходить, — вимовив-подумав Марик, — я посередині завис.

Проте світло й пітьма продовжували невблаганно зближуватися.

До того ж, положення Марика ускладнилося ще й тим, що по обидва боки покотилися одна на одну дві гігантські хвилі. Докотившись майже до нього, вони зупинилися, начебто зіштовхнувшись із якоюсь невідомою силою. Простір ніби сказився навколо Марика, і за мить він уже спостерігав, як закручується неймовірний вир. І в самому центрі опинився Марик, потрапивши в цю дику круговерть пітьми й світла.

А дві армії тим часом невблаганно зближувалися. Швидкість наростала кожної миті. Марику стало не по собі, коли він уявив, що почнеться, коли вони зіштовхнуться. Він уже чув низькі звуки, які долітали від Темної армії. То був шерех темних крил, які мчали на світло.

— Бідолахи, — раптом простягнув Марик, дивлячись на них. — Обпалите свої смердючі крильця.

Армія Темних крил, яка мчала на світло, нагадала йому дурних нічних метеликів, які кидаються на запалені лампи.

— Ха! — посміхнулася свідомість-Марик. — Ось і рішення. Боротися, то вже не за безмозких. До того ж, я майже такий, як і Світло, правда, ще не сяю.

— Агов! — закричав Марик, як йому здалося, на весь простір. — Невидимки, я з вами!

І Марик, немов бойовий літак повернувся в сторону темних крил. Далі він не встиг нічого подумати, бо дві армії зіштовхнулися. Він тільки відчув, як спочатку зім’ялися, а потім розірвалися на дрібні шматочки його прекрасні крила, перетворившись на частину простору. Потім його всього зім’яло і здавило так, що він перетворився на маленьку плямку.

Марик відчув, що він на кілька секунд зник. Повністю зник сам для себе. Може, йому просто здалося, але це його не хвилювало. Після того, як він знову з’явився, лише здивовано озирався по сторонах. Це був уже не його сон. Важко пояснити, куди його занесло цього разу, але те, що він бачив, нагадувало нічне небо з зірками, тільки навпаки. Небо було суцільним світлим сяйвом, а зірки на ньому — крихітні сіруваті плямки. Хоч таке, але небо було. А раз є небо, то є й земля. І Марик стояв на ній. Він знову знайшов себе, щоправда, трохи іншим. У нього були голова, руки й ноги, але в ньому не було чітких граней і ліній, чіткого відмежування від навколишнього середовища, наче його природа була трохи розмита. І він почував себе одним цілим з простором.

«Загальний сон, — виникло раптом визначення. — Такого я ще не бачив».

Із землі тим часом почала пробиватися трава, і скоро навколо Марика зазеленіло безкрайнє море. Він не втримався, присів і провів долонею по стеблах і листю.

— Здорово! — вигукнув Марик і розвалився на приємному зеленому килимі. Як він утомився від цієї метушні!

«Та ну його, цей циклон! — продовжував міркувати Марик. — А те моє звичайне життя — ні те ні се! Як жив, для чого?»

Але від роздумів його відволікли плямки, що з’явилися над обрієм. Марик піднявся й придивився. Що це було, він так і не роздивився, але визначив, що вся ескадрилья рухається в його сторону.

— Кого це несе? — посміхнувся Марик, але відчув, що поганого нічого не трапиться. Плямки наближалися.

— Е! — вигукнув Марик. — Та це ж птахи непо… Ха! — сяйнула думка. — Райські! Невже?! — і він присвиснув.

По всьому простору раптом пробігли брижі. Марику стало страшнувато, але хвилювання більше не повторилося.

Тим часом зграя птахів пролітала вже над Мари-ком. Один з них відділився від зграї й, описавши півколо, підлетів ближче.

— Здрастуй!

— Вітаю тебе, Незвичайний, — радісно проговорив Марко. — Ти живеш тут?

— Так, ми звідси розлітаємося по снах.

— То це теж сон?

— Майже…

— Як це?

Птаха нічого не відповів.

— Ти не мовчи, незрозуміла, — проговорив Марик. — Підкажи краще, як мені вибратися звідси. Хоч тут і славно, але…

— Бачиш сірі точки? Влітай в одну з них, а там уже розберешся.

— Що значить «влітай»?!

— Невже ти тут нічому не навчився?! Можливо практично все! Тим більше, ти знаєш, про що можна подумати й що допоможе. До зустрічі!

І птах, змахнувши крилами, в одну мить долетів до зграї.

— Та-а-ак. Іншого виходу однаково немає. Давай, сяйво рідне, креонієве, виручай!

Ух! Сіра точка, на яку націлився Марик, збільшилася до неймовірних розмірів і поглинула його, невагомого. Але лише на мить. Наступної миті він уже вільно ширяв у сяючому просторі. Марик навіть очі замружив на секунду. Потім відкрив… Оце номер!

— Ну здрастуй, Марку, здрастуй, — привітав його чоловік, який був перед ним.

— Майстре, ви?!

— Упізнав?

— Аякже! Як ви тут? Що все це значить?

— Подивися навколо. Що нагадує тобі це світло?

— Креонієве сяйво? — обережно припустив Марик і додав уже твердіше: — Точно. Сяйво чарівного металу.

Майстер кивнув головою.

— Так. Там і народжується це сяйво.

— А метал?

— Чарівного металу самого по собі не існує. Це чудове світло вселяється в будь-яку породу й робить її чарівною.

— Це що ж — світло, яке знає, що робить? І думає?

— Не те слово, Марку. Воно мудре. А креоній, якщо так можна сказати, матеріалізована космічна мудрість.

— От тобі й центр циклона, — тільки й зміг сказати Марик. А про себе подумав: «Як же я міг таке продати?!»

Йому стало зовсім ніяково. Уголос же вимовив:

— І чого я тут не побачив: і сни, і польоти, і сяйво. Навіть думати, розуміти щось став.

— Та ти, стажисте, і не летів. Це простір кружляв навколо тебе. А ти був у одній точці.

— Немов в аеродинамічній трубі?

— Схоже, тільки краще.

— Виходить, треба зробити тільки крок, і я зможу повернутися?

— Насамперед, бажання. І щоб у думках на щось спертися, і…

— І?

— І вибачитися за дещо.

Марик мовчав.

— А я спробую тобі допомогти. Тим більше, закінчується мій час бути тут. Та й тобі, я знаю, тут не дуже.

Марик справді відчув, що нездужає.

— Просто ти не зовсім готовий до цього. Ну, мені час…

І Майстер розчинився в сяйві.

— Усе зроби, як треба, і будеш у порядку! — долетів до Марика його голос.

«Так завжди», — подумав Марик, але довго розмірковувати не став, та й ставало йому все важче й важче.

«Загалом, вибачитися. Звичайно ж, продав сяйво, яке мені потім допомогло». Ця думка давно вже мучала його. І Марик щиро благав Світло-Сяйво й просив прощення.

Самотня сіра точка в просторі стала знову розростатися, а потім знову поглинула Марика, протримала трохи незрозуміло де й повернула назад, на зелену рівнину.

— Так, — оглянувся Марик. — Виходить, ще не простили…

Втрачати не було чого. Він упав долілиць і знову подумки благав променисте креонієве сяйво.

Навколишня дійсність не змусила довго чекати (Марика знову пожаліли), Цього разу простір обгорнув собою, трохи здавивши, а потім відпустив, але в зовсім іншій місцевості: Марик самотньо стояв на дорозі посередині пшеничного поля.

Поруч щось заблищало, і Марик, не піднімаючи голови, привітав чудесного птаха.

— Дивися за сонцем, — вимовив той у відповідь. — Як тільки зайде, не губися. Що перше спаде на думку, те й роби, не бійся.

Птах почав танути на очах у Марика…

А до нього раптом стали долітати слова, які він чув на початку свого шляху.

«Сон… верховним монологом нагороджує, винятком…» Слова, здавалося, заповнювали собою простір, і одне за одним непомітно зникали…

Із заціпеніння Марика вивело поле, що саме гойднулося. Він схопився й поплескав себе по щоках — цей вірш гіпнотизував його! Марик закрив долонями вуха, згадав, що говорив йому птах, і глянув на сонце.

Половина рубінової кулі вже зникла за обрієм. У Марика сильніше забилося серце. «Додому, додому, додому», — у такт поштовхам крові спалахували в голові слова-накази.

Чим більша частина сонця ховалося тим сильніше гойдався простір. Марик був змушений опуститися на коліна, щоб зовсім не впасти. А могутні слова сну все голосніше й голосніше відлунювали в голові. Від сонця залишилася лише вузенька смужка-дуга, коли слова перетворилися у гуркіт грому. Марик повалився на землю. Жах охопив його. Йому здалося, що зараз він зникне назавжди. «Навіщо я поліз за креонієм!» — продовжував він докоряти собі.

І втретє від щирого серця звернувся Марик до Сяйва-Світла за прощенням. Звертання його мало силу — за мить стихія почала стихати: сни, видіння й враження стали впорядкованими. Марик же благоговійно зберігав у собі креонієве сяйво. А потім шум зовсім зник. В абсолютній тиші вихор, продовжуючи кружляти, підхопив Марика і став описувати гігантські кола в сновидіннях.

Марику навіть сподобалося.

Потім кола стали звужуватися. Виходило, ніби Марика затягувало у величезну воронку. Потім наступив момент, коли гігантська карусель припинила своє обертання. Усе завмерло, а потім безвісти зникло. Марик залишився один у непроглядній темряві. Він ні про що не думав. Він тільки бачив у своїй свідомості й своєму серці чарівне сяйво. Через якийсь час Марик відчув, що кудись провалився. Потім його трохи пом’яли, після чого виштовхнули, немов ядро з гармати. І Марик, пролетівши якийсь час незрозуміло в якому вимірі, шльопнувся на щось тверде.

Відкривши очі, він оглянувся. Оглянувся й не повірив своїм очам. Марик обмацав себе й знову обвів поглядом навколишній світ.

— Ура! — заволав він, не пам’ятаючи себе від радості. — Я вдома!!

Але за мить осікся — він не був вдома в буквальному значенні. Поки що він знаходився у самому центрі кратера, над яким пролітав двічі. І за ним, звичайно, стежить уся ця лабораторна банда.

— Як би там не було, — пробурмотів він. — Треба швидше тікати звідси, котися-прокотися.

І він став видиратися нагору по нерівній, але не дуже крутій, стіні.

— Ох ти, — лайнувся Марик побачивши аер. — Я ж про датчик забув, от відразу й засікли!

Аер тим часом уже приземлявся метрах у п’ятдесяти від Марика. Той завмер у нерішучості. Із зупиненої машини на землю зіскочили Марі й Баста.

«От я вас обох камінцем!» — подумав Марко й швиденько підібрав кругляк, який наче спеціально валявся біля ніг.

— Не хвилюйся, Марку! — крикнула йому Марі, побачивши, як озброюється «доброволець». — Цього разу в мене справді гарні новини!

— Спасибі вам, шановна, — відповів Марик. — Я вам завжди вірив і вірю! Спробуйте підійти!

— Це правда, Марку, — знову сказала Марі, і вони з Бастою зупинилися. — Професора і Юлика уже рік немає на планеті.

Марик посміхнувся.

— Тебе не було півроку, хлопче, — хрипким басом повідомив Баста. — За цей час тут відбулися деякі події. Так що давай, підходь, поговоримо по-чесному, без обману!

— Ви мене, напевно, за ідіота тримаєте?

— Басто, у мене вже нервів немає, зроби що-небудь! — звернулася до свого супутника Марі.

— Загалом, так, приятелю, — гаркнув той. — Вибору в тебе однаково немає. Або ти сідаєш в аер, і ми доставляємо тебе в потрібне тобі місце, або… — І він витягнув з-за пояса невеликий металевий ріжок. Марик впізнав цей предмет. Ця штука кілька років тому надійшла на озброєння в спеціальні армійські підрозділи. Небезпечна річ. Вона незрозуміло чим стріляла, але від людини після безшумного пострілу могло взагалі нічого не залишитися.

— Знаєте що, — утомлено відповів Марко, — після того, що я побачив, можна вже не боятися — виміру… Тьфу ти! Того світу. А якщо й пальнете в мене, датчик ваш теж зникне.

— Можеш подавитися цим датчиком, дурило! — крикнула Марі. — Ми тебе вмовляти не будемо. Тобі ж сказали, що за півтора роки багато чого що змінилося!

— Тебе ж дружина чекає, мандрівнику, — серйозно проговорив Баста.

«Вірити — не вірити?» — подумав Марик, для початку витягнув з кишені датчик і з розмаху роздовбав його об камінь.

Баста розсміявся.

— Ну що, підкинути тебе чи сам будеш добиратися? — ледве стримуючи сміх, запитала Марі.

— А що, так можна?

— Можна, — відповів Баста. — Тільки до найближчої станції двісті миль. Плюс дикий ландшафт.

— До того ж ти, напевно, голодний? Півтора роки — це відчутно, — м’яко проговорила Марі.

— В аері є трохи їжі, — додав Баста.

— А! — махнув Марик рукою. — Будь що буде! — і мало не бігцем вирушив до аера.

— Ну от і молодчина, — посміхнулася Марі й переглянулася з Бастою, вони обоє усміхнулися, і Марі почала було наново, але її перебив Баста:

— Та що там розповідати! Усе тобі знати не треба — краще спати будеш. Загалом, таке було: через місяць, як ти зник, у Головного зовсім розум за розум зайшов.

— Та й у Юлика теж, — вставила Марі.

— Угу, — погодився Баста й продовжив: — Вони, бач, захотіли й декого з нас у своєму циклоні покрутити. Ми думали, може, обійдеться. Яке там! Через кілька місяців вони новий проект розробили — про груповий експеримент. Марі випадково довідалася. Таке навигадували, жах! Ти воронку бачив? У самому центрі кратера. Прямо під нею відсік лабораторний. Його так труснуло під час одного з експериментів, що у найближчому селищі, а це миль тридцять п’ять звідси, будиночки склалися. А там бабуся одного з високих чинуш живе. Як він її звідти не забрав?

— Це батьківщина її. Вона старого загартування, до кінця днів своїх буде в глушині, без води й без їжі, — сказала Марі. Баста знизав плечима й продовжив:

— Загалом, ти зрозумів? У професора, звичайно ж, теж прикриття було високе армійське, але щось там не спрацювало.

— Він обіцяв їм гарну поставку креонію, — продовжила Марі. — Нову зброю теж обіцяв…

— Ха! О дає! — посміхнувся Марик.

— Ну так, — не мовчав Баста (Марику здалося, що його ніби прорвало за багато років слухняного мовчання). — А сам захопився незрозуміло чим. Військові прилетіли, за півгодини все згорнули. Про тебе, звичайно, ніхто й не пискнув. Германа і Юлика в кайдани й на супутники, до зірок ближче. Тепер безкоштовно на планету попрацюють. А ми з Марі встигли дещо почати…

Баста замовк.

— І що ж з лабораторією? — запитав Марик.

— Ха! — посміхнувся Баста. — Замість лабораторії тут тепер екскурсійний центр.

— І ми ним керуємо на пару, — додала Марі. — Правда, центр ще не повністю функціонує, потрібно вирішити кілька питань…

Марі продовжувала говорити, але Марик уже нічого не чув. Після ситної їжі він розтягнувся на сидінні й заснув.

Через кілька хвилин Марі повернулася й побачила це. Вона кивнула своєму чоловікові, Баста лише посміхнувся. І вже без розмов вони продовжили свій політ.

Через кілька годин вони прилетіли в рідне місто Марика й благополучно посадили аер на станції.

Марик трохи відпочив і почав оговтуватися. Він потис руки Марі й Басті й вибрався з кабіни назовні.

— Ну все, щасливо! — повернувся він і помахав їм рукою.

— Марку, — запитала його Марі. — А де ж ти був увесь цей час? І як там?

Марик хмикнув і знизав плечима.

— Прилітайте якось у гості, посидимо, побалакаємо, може, що й згадається.

— Ну, тоді до зустрічі! — голосно сказав Баста.

— Удачі тобі, Марку, — м’яко вимовила Марі.

— І вам усього, — весело вимовив Марик і махнув на прощання рукою аеру, який уже піднімався в небо.

— Здрастуйте, з’явився — не запилився! — такими словами зустріла Марика його теща.

«От же…» — про себе вилаявся Марик і тільки хотів щось сказати, але йому цього зробити не дали.

Марик нічого не встиг сказати, бо застиг на місці — із сусідньої кімнати, почувши шум, вийшла дружина. Побачивши чоловіка цілого й неушкодженого, вона зупинилася. Її очі наповнилися сльозами, а коли два сині озера переповнилися, на трохи запалих щоках Оленки з’явилися струмочки.

— Оленко, Оленочко, ти що ж це! — обхопила її руками мати, притискаючи до себе. — Ти що, сонечко, заспокойся!

Оленка розридалася зовсім.

Марик, стиснувши губи, похитав головою, йому було важко дивитися на це.

— Невже й правда півроку минуло? — здивовано вимовив він, викликавши тим самим вибух обурення тещі.

— Скажи спасибі, що в мене руки зайняті! — кинула вона Марику.

— Мамо, не кричи, ми ж домовлялися, — витираючи сльози, прошепотіла Оленка. — Марку, хіба так можна? — звернулася вона до чоловіка. — Хоч подзвонив би, мовляв, живий-здоровий. Мені сни стали снитися якісь незрозумілі, розум можна втратити!

— Сонечко, — приклав руку до серця Марик. — Я справді не міг. І я не шлявся. Повір, ніяких розваг, слава Богові, що живий залишився!

— Ну, і де, де ж ти пропадав? — ледве не в один голос запитали жінки.

Марик дивився на них і мовчав.

— Марку?

Марик втомлено опустився на стілець, що стояв за ним, схрестив руки на колінах і сумно посміхнувся. Тільки одна думка була зараз у нього в голові, тільки одна: «Вони ж не повірять мені, — обхопив він голову руками. — Котися-прокотися, нізащо не повірять!»