Щоденник сотника Устима

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Від редакції

Напруження між грузинами й абхазами почало підсилюватися наприкінці 1980-х років, що було викликано закликами грузинських націоналістичних угруповань до незалежності від СРСР. Абхазьке керівництво, навпаки, заявляло про намір залишитися в складі СРСР, особливо після того, як у 1989 році в Тбілісі пройшли масові демонстрації, у ході яких, зокрема, звучали вимоги ліквідації абхазької автономії. Слід зазначити, що на той період абхази складали національну меншість у республіці.

Перший президент Грузії Звіад Гамсахурдія запропонував закріпити за абхазами, що складали 17% населення автономії, приблизно третину місць у республіканському парламенті.

16 липня 1989 року в Сухумі спалахнули збройні заворушення, викликані скандалом навколо порушень правил прийому студентів до місцевого університету. У ході безладь, за наявними повідомленнями, загинуло 16 чоловік і близько 140 було поранено. Радянська влада застосувала війська для їх придушення.

Одночасно з розпадом СРСР політичні конфлікти в Грузії перейшли у фазу відкритого збройного протистояння як між Грузією й автономіями (Абхазія, Південна Осетія), так і всередині самої Грузії.

9 квітня 1991 року Грузія під керівництвом президента Звіада Гамсахурдія проголосила свою незалежність.

У січні 1992 року Звіад Гамсахурдія був скинутий збройним шляхом, і переможці запросили Едуарда Шеварднадзе повернутися в Грузію, розраховуючи скористатися його авторитетом і впливом як на міжнародному рівні, так і усередині країни.

21 лютого 1992 року правляча Військова рада Грузії оголосила про скасування радянської конституції і відновленні конституції Грузинської демократичної республіки 1921 року.

Повернувшись на батьківщину в березні 1992 року, Шеварднадзе очолив тимчасовий парламент - Державну Раду, сформовану керівниками перевороту проти Гамсахурдія. Рада контролювала більшість території Грузії, за винятком Південної Осетії, Аджарії й Абхазії. Одночасно продовжувалася громадянська війна в Мігрелії, на батьківщині Гамсахурдія, де вірні йому сили утримували місто Зугдіді.

Стосунки з Абхазією перейшли у військову стадію найпершими. Абхазька сторона сприйняла скасування радянської конституції Грузії як фактичне скасування автономного статусу Абхазії, і 23 липня 1992 року парламент республіки (при бойкоті сесії з боку депутатів-грузинів) відновив дію Конституції Абхазької Радянської республіки 1925 року, відповідно до якої Абхазія є суверенною державою (це рішення Верховної Ради Абхазії не буде визнано на міжнародному рівні). Верховна Рада розділилася на дві частини - абхазьку і грузинську.

Почалися масові звільнення грузинів із силових структур автономії, а також створення «абхазької гвардії». У Тбілісі прийняли рішення про введення військ в автономію. Офіційною причиною була названа необхідність охорони залізниці, що використовувалася як єдиний маршрут транспортування вантажів з Росії у Вірменію, що вже знаходилася в стані війни з Азербайджаном.

14 серпня 1992 загони Національної гвардії Грузії чисельністю до 3000 чоловік під командуванням Тенгіза Кітовані, під приводом переслідування загонів прихильників Звіада Гамсахурдія, увійшли на територію Абхазії. Абхазькі збройні формування чинили опір, але загони Національної гвардії за кілька днів зайняли практично всю територію Абхазії, включаючи Сухумі і Гагру.

Введення грузинських військ призвело до масової втечі абхазького і російськомовного населення, у тому числі на територію Росії. Тут абхазькі загони одержали підтримку - зброєю і численними добровольцями, в тому числі з боку Конфедерації гірських народів Кавказу, що заявила про готовність чеченців, кабардинців, інгушів, черкесів, адигейців разом з абхазами виступити проти грузинів. Створення, підготовку, озброєння і відправку ополчення в Абхазію не могли не помітити у Москві, але російська влада поки відкрито не втручалась. Натомість Росія забезпечила перехід через кордон з Абхазією добровольців з інших регіонів Кавказу, а також профінансувала переліт загону добровольців із Придністров’я.

За словами тодішнього президента Грузії Едуарда Шеварднадзе, Борис Єльцин у телефонній розмові з ним виявив бажання допомогти вирішити грузино-абхазький конфлікт мирним шляхом. У результаті загонам національної гвардії був відданий наказ припинити наступ. Багато хто в Грузії дотепер вважає це рішення Шеварднадзе зрадою.

До жовтня 1992 року, одержавши підкріплення і велику кількість сучасного озброєння, абхази перейшли до наступальних дій. Узявши Гагру, абхази встановили контроль над стратегічно важливою територією, що прилягає до російського кордону, налагодили лінії постачання з Конфедерацією гірських народів Північного Кавказу, і стали готуватися до наступу на Сухумі. Абхазька сторона заявляла, що у ході штурму Гагри (у якому брали участь російські танки) одержала у своє розпорядження біля десяти бойових машин піхоти і бронетранспортерів. Згодом, у відповідь на обвинувачення Грузії в тому, що Росія постачала заколотникам зброю, Абхазія стверджувала, що в бойових діях використовувалася трофейна зброя.

При цьому в зоні конфлікту, на території, контрольованій абхазькими і грузинськими силами, виявилося кілька частин російських Збройних Сил, що знаходилися тут ще з радянських часів. Формально вони зберігали нейтральний статус, займаючись охороною майна Міністерства оборони РФ і забезпеченням безпеки гуманітарних операцій (евакуація мирною населення і туристів, доставка продуктів у блоковане місто Ткварчелі). У той самий час грузинська сторона обвинувачувала російських військовослужбовців у виконанні розвідувальних операцій в інтересах абхазів. Російська сторона ж у відповідь заявила, що грузинські збройні сили обстрілюють її позиції, що призводить до жертв серед мирного населення. Таким чином, необхідність використання зброї для самозахисту було використане як виправдання участі у бойових діях на боці сепаратистів.

Ситуація на абхазькому фронті з осені 1992 року до літа 1993 року залишалася незмінною, поки в липні абхазькі сили не почали черговий наступ на Сухумі - третій з початку року.