Щоденник Україножера

ХРОНІКИ ПІДНЕБЕСНОЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ

Цей містично-гішторичний документ є посланням з майбутнього до нас, вкраїнців. Походження його вельми цікаве і майже казкове. Ми, сучасні вкраїнці, добре знайомі з радянським релігійним обрядом надсилання оптимістичних звісток прийдешнім поколінням, що їх комувністи закопували в землю, закладали в капсулах до фундаментів середніх шкіл, надсилали в космос у вигляді радіохвиль. Але тут маємо справу зі зворотнім посланням — звісткою з далекого майбутнього. Очевидно, вчені Наддніпрянської Імперії побороли час і розкрили його таємниці. Радіомістичний аналіз, скоєний у Києво-Могилянській академії, визначив приблиз­ний вік манускрипту — його не існуватиме ще близько двохсот або трьохсот років. Як агроельфійським вченим вдалося доправити капсулу з майбутнього в наш час — наразі невідомо. Але факт лишається фактом: капсулу було знайдено пожеж­никами під час боротьби із червоним півнем в Харківській хоральній синагозі 1998 року. Головний рабин місцевої жидівської громади Моше Москович знайшов капсулу на згарищі і намагався приховати від вкраїнців, але пожежники ту капсулу видерли з хижих пазурів проклятого рабина й передали вченим з Києво-Могилянської академії на кафедру соціал-демократичних наук. І ось нарешті фрагменти з цього безцінного манускрипту почав видавати науковий журнал «Агроістина», після дешифровки і перекладу на сучасну говірку вченими ельфологами.

ЦЕНТР:

Троя — старовинна фортеця патріотично налашто­ваних гопників-ландскнехтів.

Пуща-Заспа — успішне селище гладких управлінців і державного гоп-менеджменту. Конча-Водиця — печерне поселення з офісними кріпаками, клерками і мусорами. Кобзарщина, або так звана Золота Підкова Черкащини — землі покріпачених агроельфів, засе­лені свійськими тваринами і націонал-демократами. Засіяна ріпаком й конюшиною. Королівство Коровоград — терен, щільно засіяний буряками, морквою і селюками. Колд Яр — чималий ліс, в якому засіли найлютіші агроельфи Піднебесної — Слава і Толя.

ЗАХІД:

Підлегла провінція Bo-Лінь — ріденько заселена дику­ватими і патріотично налаштованими агро-ельфами, лісова дупа. Львувський Крес — терен, заселений ельфами, поліцаями, солдатами Ваффен-SS, фаріонами, кволомийськими гномами та іншими істотами зі своїм прокуратором.

ПІВДЕНЬ:

Грим, або півострів Непродуктивної Ностальгії, включно з військовою базою Чухонської Імперії — заселений переважно георгієвськими кавалерами, їхніми нащадками, орками, вахабітами, гопніками. Засраний і заставлений тапчанами заповідник. Юдланд, або Хитроград — приємне місто, насе­лення якого складають гноми-цадики, георгієвські кавалери, націонал-патріоти, агроельфи і гарні шльондри. Королівство Дика Хортиця — місце сили зі столицею в Дніпропетровському замку. Острів, що заселений націонал-патріотами, мусорами, неопоганцями, агроельфами та містиками-характерниками, а також гербовою шляхтою і гномами-цадиками.

ПІВНІЧ:

Монтесуми — фортеця патріотично налаштованих пацанів. Чернігівська Порожнеча — земля, заселена духами природи, агроельфами та вкрита бульбоельфійською резидентурою. Отруєний Ліс — тягнеться аж до кордону з Неіснуючим Царством Лу, або Бульболендом, в якому до ліпших часів причаїлося щось неочевидне.

СХІД:

Чугуєвський Укрєпрайон — смуга перешкод, заселена агроельфами, націонал-патріотами, чухонськими шпигунами і гопніками. Лохвицько-Упирятинська аномалія — природний заповідник державного значення, з мішаним скіфо-сарматським населенням і непоганими врожаями харчів. Салтівська Прірва — тектонічна порожнеча, вщент заставлена нічними ларьками. Край Колишньої Слави Дриндурас — щільно заселений орками, поорченими агроельфами, чухонськими виселенцями, мусорами, георгієвськими кавалерами, особістами і гопніками. Саме з Дриндурасу родом — останній імператор Піднебесної Наддніпрянщини. Чимала Лугандонь — те саме, що й Дриндурас, але гірше.

Про що розповідає нам ця книга і що саме відбу­валося на теренах Наддніпрянщини до правління перших імператорів?

Річ у тім, що після страшного Лохвицького повстання і спепеляючої війни, яких-небудь арте­фактів або письмових свідчень майже не лишилося. До нас дійшли лише розрізнені письмена і фраг­менти з літопису, виданого Харківським танковим заводом на титанових пластинах і шматках шкіри — за державний рахунок. Що таке танковий завод — історичній науці встановити не вдалося. Видано цю працю за підтримки наддніпрянського Міністер­ства покращення історичних фактів, як зазначено на одній із вцілілих пластин. Укладач манускрипту — такий собі давньонаддніпрянський вчений і гума­ніст Анонім Тютюнник, за походженням гербовий гном-цадик, з-під пера якого, окрім зазначеного літопису, вийшло кілька міністерських Священних Циркулярів і стос гарних Постанов, що нині зберіга­ються в лохвицькому Соборі Народного Гніву.

Отже, Піднебесна Наддніпрянська Імперія виникла в 1991 році, за древнім штилем, на землях міфічного королівства Уересер. Якщо від цієї непевної дати просу­ватися вглиб віків у зворотньому напрямку, то можемо бачити такі основні віхи наддніпрянської історії.

Знаємо, що в XX столітті королівство Уересер входило до складу Чухонської Імперії і брало участь у двох страшних війнах. Обидві війни, якщо вірити текстам, були із Тевтонським Райхом. Відомо також, що Райх їх програв — Чухонська Імперія безжально закидала тевтонський Вермахт і сам Райх лупле­ними тілами агроельфів і тротиловими шапками. «В роцѣ 1945 приїдохомъ оркочухновє і уєбаша тєфтончіковє мрачно», — так про це говорить літопис.

Також знаємо про страшну громадянську війну, що вирувала Наддніпрянщиною — війну між агроель­фами, гномами-цадиками, чухонським військом і червоними асурами з королівства Лєнінбург вкупі з орками, що врешті й видерли собі владу на цілій Чухонській Імперії. Тоді, як ми знаємо, вкотре було втрачено надію на здобуття незалежності Піднебес­ною, бо наддніпрянські агроельфи у вирішальну мить все кинули і почали битися зі своїми найзапеклішими ворогами — наддніпрянськими агроельфами.

Майже нічого не знаємо про ельфійську куль­туру часів Уересер. Маємо буквально кілька імен та гішторичних постатей. Чаклун Сосюра, котрий, як пишуть, був знаний глибокими містичними одкровеннями і здатністю перебирати картоплю поглядом. Гербовий шляхтич пан Щербина, один із королів Уересер. Вівтарна виконавиця ритуаль­них гімнів Фет-Фрумос Ротару, чия мумія й досі зберігається в храмовому комплексі ім. Героя Перуновича Бандери. Публіцист і топовий блогер Пикола Насилльович Демагоголь, що вважався батьком оркочухонської літератури. Є буквально ще кілька імен — і все.

Гішторія Піднебесної Наддніпрянщини є суцільним міфом, але ми коротенько окреслимо її загадковий плин. Згідно з переказами, вважається, що в 1648 році наддніпрянський півбог Богобран Батькохміль підняв криваве агроельфійське повстання проти засилля гербової шляхти і найманих королів західної респу­бліки Ляхланд, до складу якої тоді входила Піднебесна. Літописець зазначає — «В роцѣ 1648 приїдохомъ агроельфє і уєбаша ляхоельфє мрачно». Після легендарного двобою Батькохмеля і русинського шляхтича-велетня Яреми (пишуть, що билися висмикнутими з корінням обдертими сторічними дубами) агроельфи подо­лали гербову шляхту, перерізали усіх гномів-цадиків, і в країні запанували такі страшні демократичні процеси, що Богобран, почухавши свого мудрого лоба, плюнув та й здав увесь проект до майже чоти­рьохсотрічного рабства сусідній Чухонській Імперії, що якраз набирала сили.

Пишуть також, що начебто задовго до тих бурем­них часів на теренах Піднебесної існувало міфічне Летуво-Руське королівство із політичним центром на території сучасного Бульболенду. А ще до того, як пишуть, на місці сучасної Пущі-Заспи стояло місто Виїв — столиця заможного і впливового князівства Рус. Про нього знаємо лишень те, що воно постійно воювало з усіма навколишніми державними анома­ліями: королівством Ляхланд, Ромейською Імперією (очевидно, якась стародавня циганська орда), з угроорками, чухонцями та іншими значними оркськими колективами. Відомо, що в той час на місці майбут­ньої Чухонської Імперії мешкали самі лишень угроорки, нечисленні чухонські зграї та невеличка агроельфійська діаспора. Бульболенду тоді не існу­вало, а королівство Ляхланд щойно лишень з’явилося на гішторичній арені. Князівство мало-помалу бага­тіло, аж поки не почалася феодальна стагнація і культурно-соціальний дефолт.

З Дикого Степу (сучасний Дриндурас і Лугандонь) до князівства вдерлися орди тортуро-мангалів на чолі з письменником-шаманістом Чингіз-Хамом Айтматовим, і надовго зупинили цю геополітичну гойдалку. Літопис реагує на цю подію так: «В роцѣ 1240 приїдохомъ Чингіз-Хамє і уєбаша агроельфовє мрачно».

Що було до того, навіть й писати не хочется, але мусимо проявити наукову об’єктивність і окрес­лити те, що нині відомо про гішторію Піднебесної глибокої древності.

Анонім Тютюнник пише, що начебто ще до виник­нення князівства Рус наддніпрянські агроельфи ходили воювати Ромейську Імперію разом із угрооркським народом Хун, штатним ватажком якого працював ельфійський богатир Мудило. Пише про війни з готоблінами і обрами. Згадує велику війну з гопготським королем Пацанаріхом. Пише, що раніше агроельфи називалися скіфами і ходили воювати Вавілон і Фаріон. А ще раніше (начебто) на теренах Піднебесної Наддніпрянщини було вічне агроельфійське царство Бадилля, існувала могутня терпільська культура — з цікавими естрад­ними виконавцями і розвинутою парламентською системою, і що саме терпільці запустили в космос першу керамічну ракету, викручену на першому пневматичному гончарному колі. А ще раніше тут жив Недайбог, котрий і створив агроельфів, вилі­пивши їх із багна.

Антропологічно більша частина агроельфів нале­жить до так званої сірої наддніпрянської породи — коротка шия, бурякове їбало, золоті ікла в роті. Зросту, переважно, середнього, пігментація волосся та очей загадкова. Годованість визначається врожайністю того чи іншого гішторичного періоду. Народний костюм агроельфів часів Наддніпрянської Імперії складався із плетених спортивних обладунків, різноманітних шльопанців «моноліт» влітку і тяжких шкар на копита взимку. Значною популяр­ністю користувалися майкі-сєточкі, шапки-підарки, целофанові торби для харчів і краденого. Основним засобом комунікації в Наддніпрянщині була священна агроельфійська балачка та місцеві варі­анти оркочухонської говірки, рясно пересипані ельфізмами і матюками.

Для того ж, аби краще зрозуміти і осягнути суть всієї колізії Наддніпрянської гішторії, варто зробити невеличкий екскурс у світ вірувань і релігійних уподобань.

Агроельфи вірили, але спільної релігійної системи не мали та й не могли мати, адже єднало їх лишень одне світоглядне переконання, яке, тим не менш, виявилося дуже міцним — щира неприязнь одне до одного. Під прапором взаємної неприязні цей дивний нарід напалмом пройшов крізь власну буремну історію і поклав до скарбнички людського досвіду багацько цікавих парадоксів. Ненависть до самого себе здатна на страшні, але часом й продуктивні речі. Втім, окреслимо основні напрямки наддніпрянської релігійної та філософської думки.

Власної філософської думки агроельфи не мали, отже, надавали перевагу готовому філпродукту, імпортованому з розвинутих демократій. Відомий агрофілософ і культуролог Вован П’ятисюк з цього приводу зазначає:

«Тодішні агроельфи були органічною частиною ланд­шафту Піднебесної, а ландшафт, як відомо, не має схильності до самоаналізу і рефлексій. Він навіть не відбувається, а просто існує. Ландшафтом час від часу прокочуються страшні війни, орди зайд приходять на його пасовиська годувати своїх коней, а він просто лежить, ненавидить сам себе і тихо чекає на кульмі­націю. В останній момент, коли всі дерева порубано, жита потоптано, а жінок попсовано, він прокидається і починається бадьора помста водою, вогнем і видер­тим з хазяйського паркану дрючком. Ландшафт карає все і вся — і своїх, і чужих. Такою була природа роман­тичного агроельфійського характеру».

Тобто, бачимо, що від самої природи цей тала­новитий нарід не мав потягу до філософської науки, а радше мав схильність до мрійливості, але не до міркування, хоча свої філософи-колумністи в нього, безперечно, були. Так, історія донесла до нас ім’я мережевого проповідника і заколотника Відра Торчинського, знаного своїми шаманськими вусами та аристократичними підйобочками.

А от релігійні уподобання агроельфів набагато цікавіші та різноманітніші, і були вони двох типів — автохтонні та поцуплені в сусідів. Існує старовинна легенда, в якій розповідається про те, як король міфічного королівства Рус, Владимор Краснодракула, вогнем і мечем насадив серед агроельфійського електорату модну ромейську релігійну систему — мракослав’я, про яку ми розповімо далі. Самі ж агроельфи в ті каламутні часи сповідували тихе й цілком безпечне поганство, подібне до вірувань тевтонів, єбалтів та інших диких племен континенту — звичайне хатнє многобожжя. Пантеон богів, що їм вклонялися агроельфи, був приблизно таким: Старий Перун, Трубог, Недайбог і богиня несподіва­ного врожаю Мукла, ну і до того чимало дрібніших божків, як, наприклад, бог раптового розбрату і бог прогнозованої зради, а також безліч інших. Якихось певних і конкретних письмових згадок про цих богів майже не збереглося, хоча це й не завадило поганству пережити потужний ренесанс і глибоку модерніза­цію за часів розквіту Наддніпрянської Імперії. Світ, за цією системою, ділився на три горизонтальні сфери: Сравь, Жвавь, Пхавь. Сравь — це підземне царство пітьми і каналізаційного смутку. Жвавь — людський світ з усіма його надіями та потрясіннями. Пхавь — це небесний світ з богами і преференціями, куди всі марили пропхатися після смерті.

Тож повернімося до часів Імперії і розглянемо віру­вання, що сповідували агроельфи та інші субетноси Наддніпрянщини: орки, фаріони, гопніки, георгієвські кавалери, чухонські виселенці, поліцаї і т. ін.

Найбільш розповсюдженою світоглядною системою було мракослав’я місцевого агроельфійського та прийшлого оркочухонського взірців. Цим каргохоббі були вражені майже всі прошарки наддніпрянського суспільства. Існує наукова версія, що цю розвагу було винайдено древніми гномами-цадиками схід­ного царства Жидь, і з часом вона набула великої популярності, адже гноми-цадики знані своєю вина­хідливістю, тому вірування вийшло захопливим.

Суть його полягала у взаємній домовленості вірян про наступне: той, хто посмів народитись — одразу вважався винуватим, причому одразу в усьому. Ця гуманістична доктрина мала свою окрему назву — гріх. Від самого початку вірянин був у мінусах і кругом неправий, що додало національному харак­теру агроельфів приємної неврастенічної нотки. Друга доктрина — це віра у вічне потойбічне життя із трьома сумнівними перспективами, котрі пишно звалися Раєм, Пеклом і Вічністю. Подробицями мало хто цікавився, і панувало таке загальноприйнятне визначення — Рай, це щось вічно приємне, а Пекло — щось вічно страшне. Вічність агроель­фів чомусь не обходила, очевидно, через те, що мало хто з них був здатен осягнути сенс цього слова, не кажучи вже про його зміст.

Ця світоглядно-каркасна конструкція мала пишну міфологічну надбудову, розроблену з релігійного переляку. Вірили в триєдиного Бога, хоча, крім кіль­кох богословів, ніхто навіть і не намагався осягнути цього доктринального жарту. Вірили в теоретично можливе спасіння від гріха, а отже, й від Пекла. Вірили у відповідний багатоходовий план цього спасіння, який було розроблено в Небесних Нетрях, і якось запізно, але в той же час несподівано розповсюджено серед агроельфів. Також існували напівпоганські культи всіляких пророків, різнома­нітних святих, блаженних, кручеників, угідників і негідників, залучених до мракослав’я. Загалом, воно майже нічим не відрізнялося від готичних куль­тів західних демократій, хіба що мало застаріліший календар, а попи і церковне обладнання виглядали трохи кумедніше. Таким чином можна побачити, звідки в агроельфів Наддніпрянщини ростуть роги характеру. Пересічний агроельф завжди винува­тий, чекає на покарання, щось підозрює, комусь не довіряє. Через це в ньому накопичується вели­кий руйнівний потенціал, що циклічно обрушується перш за все на нього і зрідка на дійсно доречний об’єкт. Цей тип агроельфа, власне, і творив гішторію Наддніпрянської Піднебесної. Видатні ельфожери і заворушники зростали саме на цьому ґрунті.

Далі маємо другий за впливовістю і новітніший за походженням психоделічний культ іноземного виробництва — комувнизм. Гішторична наука стверджує, що у Піднебесну його занесено під час Першої Лютої Війни напередодні виникнення королівства Уересер. Вигадали це світоглядне непо­розуміння гноми-цадики Тевтонського Райху, і на багнетах асурського війська готичного коро­лівства Лєнінбург рознесли по всій Чухонській Імперії, зокрема й по Наддніпрянщині. Сталося це за підтримки місцевого малоосвіченого маргіналітету та оркочухонського електорату. Це каргохоббі стало улюбленою справою частини населення Наддніпрянщини майже на сімдесят років існу­вання Уересер, незважаючи на феноменальну смертність під час практичних занять і надочевидну брехливість доктрини. Втім, практикували ретельно, що врешті й довело Чухонську Імперію до конвульсивного сказу. Цікаво також, що пере­важна більшість агроельфів тримала при цьому по своїх кишенях крепкі дулі так званого двоємислія, але встановити — що таке це двоємисліє — науці поки не пощастило. Можливо, чаклунський оберіг із котячого пір’я або чиїхось зубів.

Суть комувністичного вчення полягала в тому, що агроельфи мусили цілодобово вірити в існу­вання свободи, рівності й братерства та масово гинути на будівництвах Вражаючих Циклопічних Проектів. Наприклад, одна з тогочасних культо­вих практик ілюструвалася таким гаслом: «Дайош з голою сракою у відкритий космос!». Тим часом, поки агроельфи конали на виробництвах чавунних чушок і ватників, найбільш хижі та хитрі представ­ники чухонської оркористократії, дніпропетровської шляхти та гномів-цадиків жиріли на необмеженому доступі до імперського дефіциту в затишних держав­них санаторіях. Завдяки колонотерапії та іншим оздоровчим процедурам під коштовний вірменський коньяк вони почали жити занадто довго, і через це повпадали в непробивний номенклатурний маразм.

Утім, вчення було розраховане практично на один цикл, бо чухонські оркористократи, хоча й через силу, але таки заходилися помирати в напрямку Пекла. Вічна старість, все ж таки, набридає. Хоча цей релі­гійний експеримент й скінчився швидко, він дуже вплинув на ментальні особливості агроельфійського народу, якому припала до душі романтика Циклопіч­них Проектів, освіжаюча голодуха та незабутній образ першої в світі голої сраки на орбіті, що передає точні сигнали нікому не потрібного чухонського часу. Особливо великого розмаху культ набув у Краї Колиш­ньої Слави Дриндурас, Чималій Лугандоні, Хитрограді, Чугуєвському Укрєпрайоні та на півострові Грим, серед орків, гопників, поорчених агроельфів, чухон­ських виселенців та георгієвських кавалерів, котрі, власне, й були кастовими служителями цього культу. Взагалі, в різних формах цей культ був поширений по всіх теренах колишніх чухонських колоній.

Третім і, мабуть, найбільш харизматичним культом Піднебесної Наддніпрянщини був місцевий агромілітарний культ півбога Героя Перуновича Бандери та його пророка, небесного воїна-друїда О’Шукевича, з кривавими нічними жертвоприношеннями чухонськими обпатраними тушами на вівта­рях готичних храмів Львувського Кресу, провінції Bo-Лінь, Кобзарщини та королівства Дика Хортиця. Перекази стверджують, що воїн-друїд О’Шукевич зійшов із небес під час визвольних змагань агро­ельфів за незалежність прямо посеред Другої Лютої Війни, що в ній билися між собою Тевтонський Райх, Чухонська Імперія, Реднек Емпайр, Грейтланд і ще декілька державних утворень. О’Шукевич спустився в одне з урочищ Психопатських гір, де в глибокій печері спочивав півбог Герой Бандера, який уже тисячу років чекав на останню битву богів. Пророк закликав Бандеру на битву, що вже вирувала, той чудесним чином підвівся з могили, покліпав трохи очима, поцікавився котра зараз епоха і підняв повстання проти тевтонів, оркочухни та ляхоельфійської шляхти.

Під його прапори стікалися агроельфи, кволомийські гноми, фаріони, колишні зольдати Ваффен-SS і навіть полонені оркочухонці й асури. Війна тривала, надії зростали, але згодом О’Шукевич зрозумів, що боги конкуруючих міфологій перебувають у дещо кращій за Героя Перуновича формі, з огляду на вража­ючу лють його ворогів. Півбог чухонської міфології Йосип Двалін на чолі свого оркочухонсько війська, після страшних виснажливих боїв переломив хід битви богів на свою користь і забив тевтонського півбога війни Вервольфа Гримлера, як сивого мамонта, а тоді взявся й за Героя Бандеру та інших дрібніших богів та півбогів. Але той заховався разом з О’Шукевичем в темних лісах Психопатських гір і звідти роздавав чухонцям націонал-патріотичних піздюлєй. Врешті, Герой Перунович Бандера осяг­нув, що прийшов час вознестися на Небо до кращих часів, а пророк О’Шукевич дивним чином обернувся звичайним кволомийським вуйком та й розчинився в натовпі заробітчан. До пори до часу.

Суть вчення полягала у Великому Очікуванні, приємній грі на бандурі й залякуванні наддніпрян­ських гномів-цадиків майбутнім пришестям. Відомо, що деякі гноми-цадики страшно бояться Бандери, незважаючи навіть на те, що багато хто з їхніх сородичів вправно гасав горами в складі ельфійського війська і навіть подавав набої лютувальникам. Згодом на ґрунті цього віровчення виникла синте­тична секта ОУН-Шінрікьо, адепти котрої труїли пасажирів токійської підземки іпритом з метою залякування і прагнули помсти.

Також по всій Наддніпрянщині набув значної попу­лярності містично-побутовий культ богині Мами Зони — оркського походження. Він поєднував у собі мракославну доктрину провини і тілесної кари з неопоганською зухвалістю та вуличним хамством. Цей культ складався з розгалуженої мережі дрібних вірувань і забобонів карно-процесуального харак­теру та користувавсь неабиякою популярністю серед усіх людських верств. Церква Мами Зони була стихійною організацією месіанського спряму­вання, мала впливовий пропагандистський апарат у вигляді тисяч вівтарних виконавців, які оспіву­вали Маму Зону у своїх псалмах. Головний пророк культу — чухонський храмовий виконавець Мануїл Куб, котрий прийняв мученицьку смерть від агентів чухонської спілки композиторів (за однією з версій, його забили на смерть тяжким ковбойським гобоєм). Голос цього пророка в записах можна було почути по всій Піднебесній, починаючи від темних вугільних проваль Дриндурасу та Чималої Лугандоні й аж до готичних храмів Львувського Кресу, не кажучи вже про агроельфійські мазанки та оркочухонські нори. Основними споживачами культу були гопніки всіх провінцій, чухонські виселенці, орки, поорчені агроельфи та георгієвські кавалери, хоча адепти траплялися навіть серед містиків-характерників Дикої Хортиці та філософів-космістів.

П’ятим за впливовістю в Піднебесній був цілком місцевий неопоганський симулякр релігійної діяль­ності — недовіра, з відреставрованим агроарійським пантеоном із Недайбогом на чолі. Адепти культу відзначалися неабиякою живописністю думки і вигадливістю, що межувала з гарячковою маячнею невиліковного алкоголіка. Це приваблювало до них багатьохнаціонал-патріотів,містиків-характерників, фаріонів, кволомийських гномів, краєзнавців і шкіль­них викрадачів місцевої балачки у вишиванках. Суть вірування полягала в повазі до духів природи, вірі в месіанську долю власного народу, щоденній приязні до сонму богів, вигаданих одним канадійським шизофреником, та вшануванні Змієвих Валів і коровоградського чорнозему. По-сільському нехитрі предмети культу супроводжували їхні богослужіння — священні вуса, молитовні брови, плетені з рубероїду брилі тощо. Культ не відзначався особливою кровожерливістю, тож не будемо зупиня­тися на ньому надто детально.

Чільне місце в колекції вірувань епохи Піднебесної Наддніпрянської Імперії посідали свіжозапозичені та похмурі культи тибетського походження. Вони не встигли аж так вплинути на світогляд агроельфів, але все ж таки набули популярності серед деяких верств населення завдяки своїй екзотичності, мальовничості і прикольним дзвоникам на мотузці. Оркотибетська церква Бон-Бон, секта жовтобрильників Дупа Кагью, вайшнавські осередки, прихильники Подолай-хами XIV, дзенські школи миттєвого переосягнення й багато інших.

Також були присутніми на соціяльно-культурній мапі й деякі школи західного походження, як-от: вайт-паувер секондхеди — прихильники тевтон­ського півбога Вервольфа Гримлера, різного штибу вандали та розкрадачі футбольних могил, які куль­тивували бійки під гастрономом, пиздили одне одного та гостей столиці, пили і всіляко розбишачили по ночах. Це, власне, і все, якщо не поринати в подробиці.

Про новітню гішторію Наддніпрянської Підне­бесної відомо чимало. Остання велика війна з Тевтонським Райхом, незважаючи на перемогу, все ж таки підкосила Чухонську Імперію, вона не подужала економічної та культурної конкуренції з потужною країною Реднек Емпайр, і, починаючи приблизно із сімдесятих років XX століття, Чухон­ська Імперія почала потроху занепадати, аж поки в 1991 році її остаточно не перекосойобило і вона не самоліквідувалася, з гучним лязкотом розпавшись на кілька державних плантацій. Столиця імпе­рії, Цар-Гримль, не втримала важелів управління підлеглими королівствами і, зрештою, перейня­лася втриманням своїх, власне, чухонських земель. Відпали Лютьва, Латва, Мудь, утворилося Неіснуюче Царство Лу, або Бульболенд зі столицею в Батькограді, відокремилося молдованське королівство Винланд. Відпали Хачланд, Сванланд, вирвалися на волю очманілі оркські осередки Центральної Автовазії. Що й казати, сама Чухна ледве не розси­палася на зручні фрагменти, але Цар-Гримль вчасно очуняв, втримався і навіть почав неприємно сіпа­тися, зважаючи на вдалу нафтову кон’юнктуру. Втім, мова не про нього.

Що ж відбувалося в цей доленосний час у Піднебес­ній Наддніпрянщині?

Точилася бадьора штурмовщина розбудови, поки Чухна не очуняла остаточно. В 1991 році Чухон­ський імператор Горбачорт зрікся влади та дозволив хитросракому королю Уересер Айболіту Масакровичу Вкравчуку підписати Угоду про Незгоду. Таким чином Вкравчук став імператором і утвори­лася Наддніпрянська Піднебесна Імперія, до складу якої увійшли наступні землі і васальні терени: Троя, Пуща-Заспа, Конча-Водиця, Кобзарщина, провін­ція Bo-Лінь, Львувський Крес, Юдланд, Королівство Дика Хортиця, Монтесуми, Чернігівська Порожнеча, Чугуєвський Укрєпрайон, Лохвицько-Упирятинська Аномалія, Салтівська Прірва, Грим, Край Колишньої Слави Дриндурас, Чимала Лугандонь, Отруєний Ліс та інші локації.

Піднебесна ледве трималася на президентсько-пар­ламентських милицях, але агроельфи дивилися в майбутнє із обережним оптимізмом та заходилися ліпити щось віддалено схоже на суміш мусорської дільниці та організованого злочинного угрупо­вання. Перш за все вони обрали собі Верховну Ваду Агроельфів, затвердили на загальних зборах право на тимчасове панування імператора Айболіта Масакровича Вкравчука й почали собі господарю­вати. Від початку все йшло тяжко, але й весело, і до Верховної Вади Агроельфів на тлі згаданого оптимізму продерлися, власне, агроельфи, націонал-патріоти, містики-характерники, кілька гномів-цадиків та георгієвських кавалерів, парочка наддніпрянських філософів-космістів, значна кіль­кість замаскованих під антропоїдів чухонських агентів і дриндураських орків, котрі певний час не мали значного впливу на всю цю агроельфійську пиздобратію. Час минав, імператор правив, ельфи билися в парламенті з чухонськими агентами впливу та гномами-цадиками і насувався час шо-то решать, бо Піднебесна мусила вже якось багатіти, а процес, якщо чесно, пригальмувавсь.

Із нетрів дніпропетровської управлінської шляхти було висунуто нового кандидата на посаду імпера­тора на ім’я Айболіт Давилович Купа. Це був досить молодцюватий шляхтич-господарник із непога­ною громадською підтримкою в Піднебесній. Після страшного політичного ґвалту його врешті було обрано імператором, і він одразу почав керувати. В столицю імперії Пущу-Заспу одразу понапирало багацько дніпропетровської гербової шляхти, котра понавозила із собою кріпаків, батьків, водіїв, родичів, орків, георгієвських кавалерів та іншого аграрного елементу. Купа побудував міцну вертикаль влади, укріпив її всім цим непотребом, і, зафіксувавши залізною рукою гарну стабільність, тихо запанував. Але вже відчувався подих стагнації, адже поки Купа панував, а агроельфи хлопали вухами, у Верховній Ваді набирала силу і зміцніла потужна дриндураська резидентура, котра складалася з відвертих гопників, орків, поорчених агроельфів, агентів Чухонської Імперії і найбільш грошовитих гномів-цадиків. На Піднебесну Наддніпрянщину впала тінь реформи.

Варто зазначити, що в навколишньому світі також відбувалися буремні зміни. Престарілий Імператор Чухонської Імперії провалився в алкоголічне самадхі, зрікся влади і невдовзі самонаїбнувся. На його місце видерся чухонський силовик Полковник Владіміровіч Царпутін, висуванець угрооркського кагебешного лобі, родом із містичної цитаделі добра — королівства Лєнінбург. Молодий та спортивний, він швидко прикрутив гайки всім, кому тільки міг, розігнав стару і кволу чухонську еліту, обклався з усіх боків чухонськими гномами-цадиками, службістами, особістами, георгієвськими кавалерами та служителями торговельно-розважального культу Цар-Гримської мракославної церкви і почав хижим оком цікавитися обстановкою в сусідів. У той же час західні королівства заходилися об’єднуватися в одну заможну формацію, що іменувалася Ойро Емпайр, та почали жиріти й багатіти.

Агроельфів почали брати завидки і настав час визначатися — або Піднебесна долучиться до Ойро Емпайр у ролі економічного землейоба, з огляду на реальний стан справ, або ж її знову накриє заліз­ним самоваром гарячкового чухонського братерства, після чого Наддніпрянщина взагалі зникне з усіма своїми агроельфами і проблемами в темряві гішторичної справедливості. У всякому разі саме такі настрої панували серед ельфійських аналіти­ків, хоча поміж них крутилися й кілька адептів третього шляху. Знаний аналітик Відро Торчинський закликав у своїх проповідях: «Браття і сестри! Щось насувається, давайте вчверимо якусь хуйню абощо!» Але агроельфійське суспільство на ту мить ще не дозріло до рішучої дії.

Отже, поступово окреслився такий соціополітичний розклад сил в Піднебесній: Дриндураська промис­лова оркористократія почала з усіх боків чавити дніпропетровську гербову шляхту і нав’язала імпе­ратору Купі, який втратив політичний нюх, свого висуванця на посаду агроканцлєра. Звали його Багатовектор бик’Ябикович, походив він із старовинного роду дриндураських гербових орків бик’Ябиковичів (родовий аристократичний префікс «бик» відпові­дає тевтонському слову «фон» або ж чухонському зауваженню «хуй»). Торбохват, шахрай і вбивця — так його характеризують тогочасні хроністи.

Цей бик’Ябикович довго сидів своєю сракою на посаді імперського коменданта Дриндураського Краю Колишньої Слави, мав потужну підтримку серед орків, поорчених ельфів, георгієвських кавалерів, місцевих гопників та чухонських висе­ленців і з невідомих причин отримав репутацію «крєпкава хазяйствєнніка» (оркочухонське запо­зичення, в перекладі агроельфійською цей вираз приблизно означає «крадій та пиздло»). Отже, якщо не поринати в усі тонкощі дуже заплутаної та хитрої наддніпрянської політичної гри, можна зазначити, що дриндураські оркористократичні кола готували коменданта бик’Ябиковича через посаду агроканцлєра на роль майбутнього імпе­ратора Піднебесної Наддніпрянщини. У 2004 році, за старим штилем, було оголошено про Ритуальні Виборчі Перегони і почалася соціяльна колотнеча.

Формальним конкурентом агроканцлєра на виборах призначили ельфійського висуванця (в минулому також агроканцлєра імперії) Вектора Крадійовича Бджол-Прущенка, сертифікованого і дуже хитросракого ельфа націонал-демократа, походженням із пробивних кріпаків, хоча є свідчення, що серед його предків траплялися також і комахи. Тим часом у нетрях агроельфійських мас і кулуарах Верхов­ної Вади визрівали тенденції, які й визначили подальший розвиток подій. Як і було заплановано імператором та оркористократичним лобі, Риту­альні Виборчі Перегони з невеличкою перевагою виграв бик’Ябикович, але тут несподівано почалася заворушка, котру згодом було названо першою в істо­рії Заворушкою без Наслідків, і на її честь навіть було видано кілька красивих фотоальбомів на згадку.

Суть події наступна — жвавіша частина агроель­фійського соціуму, котрій перспектива правління в Піднебесній некерованого бикуна здалася есте­тично непривабливою, кинула закручувати в консервації щойно зібраний на городах врожай, взяла тотальну відпустку на роботі і вирішила провести її в столиці імперії Пущі-Заспі. З Кобзарщини, Львувського Кресу, Трої, провінції Bo-Лінь, королівства Дика Хортиця, Чернігівської Порож­нечі і навіть з Чугуєвського укрєпрайону та інших куточків імперії в столицю підводами й пішки понапирала така кількість агроельфів, що, як співав популярний в ті часи чухонський вівтарний вико­навець, запахло весной.

Це делікатне повстання вчасно очолила люта жінка і здібна ораторка, висуванка дніпропетровської гербо­вої шляхти пані Волькірія Тормошенко, знана на той час сенаторка і парламентський діджей. Актуальний імператор Купа мудро та надовго зачинився у своєму родовому маєтку і тихенько зайнявся улюбленим спортом, а бик’Ябикович так пересрав, що зробив вигляд — наче назавжди перетворився на холодний політичний труп. Літопис описує це так: «В роцѣ 2004 приїдохомъ агроельфовє і уєбаша комендантовє, але не дужо мрачно».

Зрештою, несподівано виявилося, що на загальних агроельфійських виборах виграє не бик’Ябикович, а Вектор Бджол-Прущенко котрого підтримала виразно агроельфійська частина суспільства, націонал-патріоти, солдати Ваффен-SS, фаріони, кволомийські гноми Львувського Кресу, ельфи провінції Bo-Лінь, кріпаки Кобзарщини, містики-характерники Дикої Хортиці, духи природи Чернігівської Порожнечі, мешканщі Пущи-Заспи (що й стало вирішальним фактором), а також Троянські гоп-берсерки і, звичайно, кілька філософів-космістів.

Дриндураська парламентська еліта та оркористократія пішла на мирову угоду з обставинами і зачаїлася, а оркочухонські та поорчені агроельфійські маси, які підтримували на цьому святі волевиявлення бик’Ябиковича, скуштували паруючого гівна на лопаті. Імператором Піднебесної Наддніпрянщини став Бджол-Прущенко, агроканцлєром імперії було призначено пані Волькірію Тормошенко. Настав час сумних політичних колізій, солодких надій, очевидних прорахунків, неочевидних перспектив і дружніх зрад. Боротьба промислової оркористократії та гербової шляхти за Врожай набула таких пишних і гротескових форм, що перетворилася з тихого шару­діння в парламентських кулуарах на шикарну оперну постановку з повним симфонічним оркестром.

В цьому місці текст гішторичних хронік Піднебесної Наддніпрянщини обривається, і все, що ми маємо, — це лишень короткий фрагмент з історії таємничого Лохвицького повстання. Ні час, ні терміни, ні дійові особи цього потрясіння нам не відомі. Наводимо тут остаточну редакцію збереженого тексту.

«В роцѣ незнаємім приїдохомъ агроельфовє і уєбаша ці пѣдорасовє дуже мрачно».

...Розлючені лохвицькі агроельфи форсували Дніпро, вдерлися до Кобзарщини, обложили місто Чорна Церква і в два дні спромоглися його взяти та спопе­лити. Було винесено в повітря чорноцерківський шинний завод, а циклопічні склади з гумовими покришками підпалено з чотирьох боків. Їдкий та нестерпно смердючий дим надовго заволік чи не всю північ Кобзарщини аж до Пущі-Заспи й Отру­єного Лісу. Покручені тіла забитих тітушкоорків вкрили собою всі околишні бурякові плантації.

В цю історичну ніч Герой Перунович підняв до бою свої залізні агроельфійські легіони і попер на столицю. Дриндураські орки і поорчені агро­ельфи оточили столичну фортецю кованими возами різноманітного модельного ряду і всю ніч люто відбивалися від національної гвардії та львувського Ваффен-SS. Врешті, гвардійці дивом пробили оборону таборитів і почалася страшна різанина.

Охоронні зграї приватної армії імператора наби­ралися з поорчених агроельфів та дриндураських легкоозброєних гопників, на них, власне, й спира­лася імперська теократія. Це ненадійне хоч і добре обладнане військо очолював наближений до імпе­ратора Піднебесної барон Ментоглав, древнього оркористократичного роду. Зі свого готичного бункеру в Пущі-Заспі він пильнував за порядком в Імперії і як міг придушував демократичні ініціа­тиви та викривав агроельфійські змови. На підмогу барону привів своє годоване військо чугуєвський шляхтич-лігарх Пан Гєпа — п’ять тисяч відбірних салтівських упирів і півтори тисячі залютинських гопників, закованих у брендовані спортивні лати та кольчуги...

...Під мурами почалася різанина. Хоробрі фастівські агроельфи, загартовані в боях, не лишали шансів деморалізованому чугуєвському війську лігарха Пан Гєпи. Врешті, пневматичний стінойоб пробив північний мур Кабмінського замку і лава повстанців затопила собою міністерські коридори. Всіх спійма­них управлінців і хозяйствєників було перевішано прямо по кабінетах, більшість взятих у полон міні­стрів порубали сокирами на середні шматки та накрутили з них консервації, а бувшого на той час міністром освіти та покращення історичних фактів Наддніпрянщини, вченого гуманіста Аноніма Тютюнника прив’язали до молодої свині і за допомо­гою полкової катапульти дальньої дії зажбурнули в Бєлгородську область Чухонської Імперії. Як писали хроністи, чисто на згадку, ну і па пріколу, канєшно.

...У той же час національні гвардійці штурмували бастіони Верховної Вади. Парламентарії та солдати барона Ментоглава поливали повстанців киплячим словесним проносом, словарним запасом, закидували тяжкими пачками законопроектів і постанов, але за кілька годин оператори пневматичного стінойоба впоралися із кованою парламетською брамою, вона луснула, і гвардійці кинулися в пролом. Першим вдерся до парламентських кулуарів Відро Торчинський (після війни проголошений святим), що страшно орудував своїм дворучним фламбергом тевтонської роботи, сіяв смерть і власним прикла­дом безстрашно вів агроельфів у вир рубанини. Подолавши останній спротив загонів барона Менто­глава, гвардійці пробилися до сесійної зали, де чекали на покарання впрілі та смертельно переля­кані фракційні і позафракційні депутати останнього скликання. Суд був коротким, а розправа швидкою — все скликання затрамбували в товарні вагони, двері заварили, загнали цей потяг у підземне депо, а вхід завалили камінням, засипали коровоградським чорноземом і засадили калиновим гаєм...

На цій войовничій ноті текст обривається, і вченим ельфологам залишається лишень покладати надії на спритність вітчизняних археологів. Можливо, комусь із них пощастить, копирсаючись з віником в безнадійно розграбованих похованнях, натрапити на продовження цієї славної епопейки.

Весна-літо 2013

~~~

Хроніки Піднебесної Наддніпрянщини, окрім суто гішторичних та краєзнавчих розділів, мають цікавий і дуже цінний доку­ментальний додаток, розшифровка якого триває й досі. Це так зване Недайбоже Слово, писане легендарним оракулом, монахом секти ОУН-Шінрікьо, на ім’я Їґ. Ці літературні шедеври укладено під виглядом пророцтв та ультиматумів від імені місцевого бога Недайбога, який, судячи з контексту, вважався містичним патро­ном Наддніпрянщини та батьком вкраїнського ельфійства. Кожне пророцтво, по суті, є рекомендацією та спробою монастирської інтелігенції вплинути на ті чи інші соціальні процеси в Піднебес­ній. Цікавим фактом є те, що саме в Недайбожому Слові вперше трапляється етнонім «вкраїнці» та народна назва Піднебесної Наддніпрянщини — Вкраїна. Також у текстах розкриваються цікаві подробиці з ельфійського побуту та народних традицій.

Капсулу з одкровеннями було випадково знайдено місцевим галер­ним рабом у селищі Межигір’я на ораній ріллі кріпацького городу, зранку після дощу. Розшифровкою манускрипту щодня займа­ються вчені ельфологи з Києво-Могилянської академії, беруть на це значні закордонні Гранти і витрачають їх на олівці та леза, а решту хижо ховають по кишенях.

~~~