Щоденник Україножера

ЩОДЕННИК УКРАЇНОЖЕРА

Одного разу депутату районної ради Петру Степа­новичу Кажану наснивсь приємний і, водночас, страшний сон. Снилося йому як він, ще дитиною, але вже чомусь в маленькому депутатському костюм­чику і з виразною державотворчою лисиною, пасе колгоспну череду. Та жене її через Стрижавку і Вовчий став, аж на саму Торчицю. Жене собі жене, час від часу лупцюючи нерозважливих корів, а біля нього біга песик Бровко, весь обдертий, у реп’яхах, але щасливий.

Сам Петро Степанович чимчикує босоніж, із батогом в руках, так само щасливий і замріяний. Жене свою череду яругою Вовчого Ставу та й мріє собі: «Оце ж виросту, скінчу вісім класів та й поїду вчитися в ПТУ до Таращі або до Тетієва, на агронома... Вивчуся собі, та поїду на Київ поступати до інститута. Стану агрономом і робитиму в тому агроінституті, а тоді буду великим начальником, і візьмуть мене в депу­тати. Спочатку району, потім області, потім всієї УРСР, а тоді, навіть, і всього Совітського Союзу. Буду їздити до батьків на село чорною «Волгою» з шофе­ром, і всі сусіди обісруться від заздрощів. І баба Килина з бабою Марусею теж обісруться, обидві».

Аж раптом так йому стало сумно, так перехотілося тікати з рідного села, що маленький Петро Степано­вич сів та й заплакав. Сидить ото, плаче, та й гадає собі про те, як же ж добре в рідному селі, все кругом таке привітне, така кругом краса, корівки пасуться, коники в густій траві цибають, пташки співа­ють, сонечко гріє, в ставку карасі скидаються... ех, замріявся малий.

Коли несподівано все навколо Петра Степановича почало якимсь дивним чином мінятися. Подмухав вітерець, спочатку ледь-ледь заворушивсь, а потім потужно і поривчасто проніс повз Петра подерту районну газету. Швидко пронеслися сірі хмари через небокрай, тут-таки щось-десь затьохкало, там-сям замайоріло, забовваніло, ген-ген зацвірінь­кало, забулькотіло, і почув Петро Степанович голос з Небес. Спочатку тихий-тихий, а згодом гучний, потужний та страшний.

— Степанович!!! Ти вкраїнець!!!??? Степанович!!!

Петро Степанович так злякавсь, що насилу вичавив із себе три слова.

— Так, Господи!!! Вкраїнець!!!

І проревів небесний голос лютим ієрехонським басом:

— То пішов ти нахуй зі своїми пиздуватими мріями, вкраїнець!

Так і помер депутат районної ради Петро Кажан. Уві сні.

Сталася ця кумедна історія років зо двадцять тому на Київщині.

Майже в кожному аграрному колективі є свій місце­вий дурник, якого шпиняє вся сільська молодь, а старші люди жаліють і пригощають смач­ною бурачихою і скибиною вчорашнього хліба. Такі персонажі, зазвичай, пасуть череду і працюють сторожами на обдертих короварнях. Часом не мають де жити і тому мешкають в солом’яному кублі на фермі. Усе їхнє життя пов’язане з природою та само­гоном. Вони бувають дуже хитрі, але при тому дуже наївні й дурні. Дітей, як правило, вони не мають, бо їбстися із таким дивом не бажає жодна сільська курва, і це незважаючи на те, що сільські курви їбуться з такими страшними героями праці, що часом стає моторошно. Тому сільські дурники, бува, заглядаються на молоденьких створінь з такими симпатичними принадами, як ріжки і хвостик.

Був такий дурник і в цьому забитому селі, а звали його Льоня Куций. Невеличкий, циганкуватого виду замурзаний чабан, пас колгоспну отару кудлатих овечок і часом ганяв на пасовисько сільську череду плямистих корів. Куций страшно пив і в цілому був натурою мрійливою та поетичною. Коротше кажучи, дурна, але добродушна істота, що не здатна заподі­яти страшного лиха, а так, тільки ото щось спиздити і пропити. Так ним було спизжено тяжкого елек­тродвигуна з колгоспної бригади та продано кілька державних овечок дальнобійникам, які мотаються по трасі Київ-Одеса. Типовий сільський персонаж, якщо коротко.

Нам добре відомо, що вкраїнське село знане на весь світ своєю підвищеною духовністю та плеканням тисячолітніх традицій. Деякі традиції плекали й тут. Так, дуже плекали святкування дня Івана Купала та пов’язані з ним старовинні народні містерії, такі як ото перепитися всім сільським клубом після перегляду з відеомагнітофона кіно­стрічки «Ніндзя-3», посідати на мопеди і попертися всією грядкою на сусіднє село Винарівку пиздити конкурентів по святкуванню, інших аграріїв. Або ж була популярною така ще традиція — на Івана Купала підпалити що-небудь здоровенне і смердюче, хуйнути пляшку самогону та цибати всю ніч через це пекельне вогнище для того, щоби зранку тебе везли мотоциклом до райцентру, з обпеченим їбальником, на уколи.

Так ось, одного разу на Івана Купала, під тяжкую длань народних традицій потрапив і Льоня Куций. Свято вирувало на зеленому березі сухоярського ставу, всі страшно пили, злягалися по кущах, товкли одне одному мармизи і страшно ризикували своїми молодими життями. Ризикував життям разом з усіма і Льоня, гасав через купальське багаття, пив і щиро радів. Як потім прояснилося, ризикував він найбільше. Під ранок настав той довгоочікуваний момент, коли вже всі мармизи розтовчено, дівок вкотре зіпсо­вано, а самогонка чомусь іще не скінчилася. В цей тривожний ранковий час Льоня спав під вербою і дививсь цікаві сни, а його карма зріла-визрівала та й нарешті визріла. Хтось із молодих бабуїнів помі­тив нашого дурника, який мирно сопів під деревом, і запропонував громаді цікаву розвагу — заподіяти Льоні що-небудь неприємне або якоїсь лютої шкоди. Сільська молодь часом дуже винахідлива у цих справах. Непритомного Льоню підхопили під руки-ноги і потягли на один з місцевих чималих пагорбів. Окрім Льоні, громада захопила із собою пизженого під таке діло здоровенного ската (шину) від трак­тора «Кировець», слоїк бензини, сірнички і газетку на розпал. По всьому відчувалося, що намічається душевна і дуже весела арійська розвага — взяти малого та дурного і зачмурити його до оскаженіння.

Врешті-решт, процесія дісталася верхів’я пагорбу, розлила по ротяках бурачиху і влаштувала нещас­ному чабанові сюрприза. Покришку від трактора ретельно облили бензиною і поставили на краю прірви, запхали туди сонливого Льончика, підпа­лили все це діло сірниками і весело хуйнули котитися крутими і довгими схилами, з таким розра­хунком, щоби воно їбанулося до рівчака, котрий ледь виднівся десь там в глибині. Очманілий чабан прокинувся та моментально протверезів із першими обертами цієї диявольської машини, але вже було пізно. Льоня швидко покотивсь у світ плекання традицій. Здоровенний палаючий скат на страш­ній швидкості понесло на дно яруги, по дорозі він гепався об пеньки та інші нерівності рельєфу, високо підскакував і закручував траєкторію в дивовижні спіралі, перевертавсь і котився далі. Льоня верещав як недорізаний підсвинок та благав про допомогу. Всі щиро раділи. Свято Сонцестояння пройшло недарма — традиції вкотре збережено, плекання проплекано, настрій значно поліпшено. Як часто буває з дурниками, Льоня вижив і навіть не обпікся, але кинув пити, зажурився та почав уникати агро­ельфів та співвітчизників взагалі. Ну, власне, це вся історія. А ось мораль — те село з часом майже вимерло, так може і хуй з ним, з тим селом?

Розповім історію про ельфійський спосіб вирішу­вання проблем і про відповідний естетизм. Сталося це вирішування в звичайному селищі сільського типу на Київщині.

Свого часу, наприкінці вісімдесятих — початку дев’яностих, село пережило стрімку навалу інозем­них загарбників у вигляді вірменських втікачів з Карабаху. Ці вірмени вдавали із себе асфальтоукладників, мешкали в гуртожитку, часом клали асфальт на кутку і помітно скандалізували загальну атмос­феру біля сільського магазину, особливо в нічний часу. Ясна річ, що то були не професори з Єреван­ського університету, а крепко здичавілі карабахські селюки, з по-південному палаючими очима, дурну­ватим гонором і зворушливою приязню до місцевих курвів. Товклися вони на селі десь зо два роки, поки не закатали в асфальт вулицю Шевченка і вулицю Леніна. А потім районна влада у вигляді міліції нагнала їх до Вірменії, а одного посадила до в’язниці. Власне, цього й не могло не статися. Один із тих асфальторів довго залицявся до місцевої шльондрочки, аж поки не одруживсь із нею (з гучним весіллям) і, врешті-решт, зарубав її нахуй соки­рою після невеличкого шкандалю, як то прийнято в дикунів. Його спіймали місцеві гайдамаки, люто відпиздили та й здали в тюремне рабство вкраїн­ському державному утворенню.

Настав на селі гоголівський спокій, приємна сакральність, відродилася духовність і повага до пращурів. Але від вірмен залишилася підступна пастка на згадку, і з часом вона спрацювала. В ярузі, з поетичною назвою Бондарщина, стояв невелич­кий напівкустарний перевізний асфальтоварний заводик, чи щось подібне, що лишився після вірмен­ської навали. Збудовано його було в дусі кінострічки «Кін-дза-дза». Цілковите потрійне «ку!» і steampunk, без дотримання ГОСТів і санітарії. А посеред цього марсіанського кубла в землю було зарито здоро­венну ємність з чорним, як ніч, бітумом, що влітку перетворювався на вкрай небезпечну та смертельну мезозойську дригву.

Так ось, одного, в принципі, прогнозованого разу, колгоспний чабан і за сумісництвом дурник Льоня Куций щось недогледів — і череда таки вперлася до того заводика. Коротше кажучи, кілька корів застрягли в бітумі аж по саме черево. Наставав пиздець коровам та Куцому, а колгоспники з коро­варні отримали цікавий життєвий досвід. Треба було якось тих корів витягати, і аграрії заповзя­лися висмикувати нещасну худобу за роги, за допомогою мотузки та автомобіля «Нива». Корови ревіли й плакали, Куций теж, а поблизу крутилися кілька п’яненьких агроельфів. Коли стало ясно, що зусилля марні, то почали гадати, що ж його робити, бо худобу шкода, навіть як просто харчовий ресурс, та й вопше, чисто по-людськи. Подзвонили з бригади до райцентру і звідти мотоциклом приїхав дядько з рушницею та набоями, щоб тих корів постріляти. Рішучий мисливець постріляв худобу, а громада почала міркувати як витягти з бітуму таку купу м’яса. Насувалася мить винахідливості. Поміркували та й вирішили їх просто, без зайвих сентиментів, випи­ляти з бітуму бензопилою. Сказано — зроблено, і почалася техаська різанина бензопилою в ельфійському стилі: один пиляє купу м’яса й кісток, а інші гірко плачуть, бо п’яні. Врешті, туші видерли з бітум­ного полону, а ноги і хвости лишилися в нетрях пастки. Отак вони й досі там поховані. А корів пору­бали на катлєти і списали втрати на диких собак. Ну і все.

До чого я, власне, веду? До того, що ми є носі­ями цікавого естетизму, шановні співгромадяни. Поетично-брутального, ліричного, ласкавого та безжального водночас.

Після сьомого пива слухав чудову і тужливу музику, від якої на очі навертаються сльози. Це така музика, знаєте, проста як чобіт, але дуже приємна — ірланд­ський алкоголік повільно й зворушливо грав на волинці. В цьому жанрі часом трапляються такі космічні одкровення, які складно навіть назвати музикою. Іноді це більш схоже на краєвид з високої скелі — зелені та затишні пагорби, прогріті сонцем гранітні брили, холодні прозорі джерела, запашна весняна трава, ґрунтова стежина через поле, високе небо з маленькою сірою хмаркою, темно-зелена лісова смуга на обрії — все те, що я так люблю, але майже не бачу в своєму житті. Тобто, іноді бачу, але в кадрі обов’язково чомусь присутній розйобаний Москвич 412. Їде поперек Пирятинського граф­ства, а в ньому сидить такий страшний друїд Семен Гнатович О’Пецько, що в салоні аж вікна попріли. Хочеться вересових пусток та океанічного гуркоту, а натомість бачу і чую перефарбованого Москвича, що несеться вздовж колгоспної лісосмуги з повним багажником пижджених кабачків. Несеться з Пирятина до Kilkenny на базарь.

Присвячується головним ворогам

кожного вкраїнця — вкраїнцям.

Дія відбувається на старому покинутому цвинтарі вночі. Тривожні сутінки, тихо грає симфонічний оркестр, де-не-де спалахують мляві вогники і трохи підвива вітер. Шумлять дерева. Викопано пару десят­ків свіжих могил. У тих могилах ховаються страшно гримовані талановиті люди. Глядачі сидять на трибу­нах, що збиті з довгих дощок, дивляться на могили і бояться. З однієї могили вилазить зомбі-аграрій і починає ахуєнно, із натхненням читати ліричного вірша або поему на кріпацько-колгоспну тєму. Коли дочитує, цибає в яму, а інші зомбі засипають його чорноземом. І так по колу, могила за могилою. Часом із деяких могил вилазять посєлкові зомбі-гопнікі і бичать на зомбі-селюків. Ті їх пиздять заступами та закопують у могили, і все це точиться кілька годин мрачілова і цілковитої сакральності. Вітер, оркестр, прокламація ліричної поезії. Це тягнеться й тягнеться, точиться й точиться. Зомбі, могили, заступи, селюки, купи землі. Довго і жахливо.

Раптом, геть несподівано, настає драматична розв’язка. З могильних хащів, під красивий візан­тійський спів, на кількох Гелендвагенах на сцені з’являються здоровенні православні попи і почи­нається заворушка. Вирує коротка, але завзята, боротьба Темряви зі Злом. Огрядні попи з бородами і церковним обладнанням типу кадил, розганяють цей селянсько-гопнічєскій творчий колектив освя­ченими дрючками та гетьманськими пірначами. Коли всіх зомбі покарано та розкладено по могилах, починається радісний молебен з благословеннями і співом. Займається світанок. Загальний настрій піднесений, оркестр грає світлу барокову музику.

Але тут, знову ж таки несподівано, настає рішучий фінал фіналу. На авансцені з’являється підрозділ вишколених германських расистів дивізії СС «Адольф Гітлер», з відповідними парадними штандартами і тевтонськими намірами. Починається різанина, попів ріжуть, а ті спритно відбиваються хоругвами. В центрі валки прілий піп б’ється хоругвою з германським полковником, який орудує рейхсштандартом. Врешті, попа подолано і настає тиша, як ото після буревію.

Німці складають обпатрані попівські туші в ями до агрозомбі і заливають все це діло румунською бензиною. Здіймається полум’я нового світу. Підрозділ шикується вздовж могил, і полковник давньогерманською мовою починає читати уривок з «Пісні про Нібелунгів». Хтось із солдатів пускає радісну і мужню сльозу. В цю саму мить встає сонце і кругом розливається обнадійливе ранкове світло. На германських багнетах постає Наддніпрянська Імперія на чолі з канцлером Василем Моргенштерном. Оркестр натхненно грає Баха, а на сцені з’являються акуратні ельфійські поліцаї з віниками та совками, починається тотал-клінінг. Завіса.

Оповідка про алкоголізм, відпочинок

і цілеспрямованість.

Один завзятий митець, який мешкав в гуртожитку, до країв забитому митцями, якось притомився і вирішив поїхати порибалити на Десну. Почав він потроху збиратися і складатися на поїздку. Спочатку заповзявся готуватися морально, пішов до гастро­ному і купив собі на радість трохи горілки, щоби перед походом розслабитися і помріяти про те, як він з рукзачком, повним закидушок, гачків і хробачків, буде пертися з друзякою на старій перевареній «Волзі» на річку. Як розкладе і встановить намета, як нало­вить рибки, як наварить смачної юшки і під холодну горілочку буде її споживати, сидячи на березі нічної Десни. Кароче, почався кайф мєчтаній.

Так минув один день, другий день, і почався лютий молодіжний запой в стилі «газ-квас-Drum-N-Bass». Понабивалося до нього в кімнату всіляких алкомитців, й почалася колотнеча на кілька днів і ночей. Пили, курили якісь шкідливі перетерті будяки, проясняли стосунки, гучно слухали неприємну музику, всіляко зайобували гуртожиток і пиздились на карідорі.

Настала мить, коли волю було зібрано в кулак і наче зібралися вже дійсно рушати на рибалку, аж раптом з’ясувалося, що грошей на дорогу вже нема, а є тільки на бухло, мівіну і рибну консерву.

Але митець був незламний цілеспрямований (мнє похуй, я с Драмнбаса). Він порадився сам із собою і вирі­шив: якщо на природу випхатися вже не вдасться, то влаштуймо природу прямо тут, в кімнаті гуртожитку. Розклав він намета, вбив у підлогу кілочки, частину паркету видер на дрова, закрився в кімнаті та й розпа­лив багаття. Засів у наметі, і розпочав найкоротший турпохід в історії туризму. Досяг мети оминаючи неминучі, на перший погляд, перешкоди простору і часу. Ясно, що потім стався страшний адміністратив­ний шкандаль, але трохи порибалити він таки встиг.

Це був яскравий приклад того, на що здатна людина, яка шанує природу рідного краю, але обставини зава­жають їй досягти мети. Цей митець вирішив питання елегантсько — просто створив собі окрему природу, як Господь Недайбог створив свого часу Вкраїну. Тільки Всесильний довбався кілька днів, а митець створив Десну і чернігівські ліси буквально за десять хвилин.

Митці — це агенти Недайбога на землі.

Днями подзвонили з села на Полтавщині, і непри­ємним голосом повідомили: вашу хату пограбували агровандали, все покрали, що ви недопалили восени. Мотузок, що висів на паркані за хлівчиком, теж поцупили.

Маємо там занедбану садибку, в цій екологічно чистій дупі. Чистій, бо дуже глибокій, адже вона знаходиться на території заповідника і хащів лісни­цтва. Мешкає там тільки один місцевий алкоголік козацького роду (колишній вбивця), а влітку приїз­дять гарадскіє дачнікі з архетипічними кацапськими прізвищами, на кшталт Матрьошкін (ну чомусь так сталося). Ну оце ж міліція дуже захтіла, аби ми все кинули і на восьму ранку принеслися за стовісімдесят кілометрів від Києва, бо в міліції дуже напружене життя і постійно стаються якісь надзвичайні пригоди. Мусора не мають часу, бо треба срочняком на виїзд, адже в сусідній Дейманівці кнур зґвалтував місце­вого голову та повисмикував у клубі всю проводку, а потім десь дівсь, абощо. Село це таке, що навесні хуй заїдеш, бо причаїлося воно під так званою Горою, а дорогу цілеспрямовано знищено ельфійськими тракторами. Окрім того, шляхом стрімко тече тимча­сова весняна Міссісіпі, буремна і некерована, а кругом люта, запашна краса.

Оце ж мова про нашу міліцію, яка вона кумедна. Кругом багнюка по коліна, похмурий дубовий ліс, обдерті порожні хати, на дубі сидить хижий рябець і мовчить на всю цю гарно вбрану ментовську пиздобратію, яка повилазила з бобіка оформляти адміністративну пригоду. Так мало того, що вони в своїх смішнючих ментовських головних уборах типу shapka, так всі вони ще й на ахуєнних, ледь не анакондових, туфєлах, наче кругом святкова La Scala, що на Європейщині. Такий собі показ нової тоталітарної колекції від бутікової мережі Обжинки Fusion-Grobky limited edition, на тижні моди Pyrjatyn Total look. Як далі жити — поки не ясно.

Оце нарубав собі трохи пейсів та кручу з них ляльку-мотанку. Кручу і згадую як вперше в житті постраждав від світового сіонізму. Коли я був іще геть малий, то разом зі своїми посіпаками ловив рибку на колгоспному ставку. Взагалі-то, цього робити було не можна, бо ставок охоронявся спеціально вишколе­ним легіонером із сусіднього села. Він був покозаченим сіоністом і мав призвище Лобзон, а вигляд мав, як ото пророк Мойсей із книжки — старий та кудлатий. Звідки він взявся на селі — мені невідомо. Якось під час чергового розкрадання нами колгоспного добра цей світовий сіоніст несподівано напав на нас малих і вчинив страшний ґвалт. З густих куширів, бородатий і в гумових чоботях, вискочив проклятий вкраїножер і пальнув з рушниці, зарядженою сіллю, в небо. Всі ми миттєво пересрали та чкурнули, як зайці, в різні боки. І тоді цей ненависник всього вкраїнського скоїв наругу — зібрав докупи покинуті нами ліщинові вудочки та потрощив їх нахуй, аби ми отримали науку на майбутнє. Отак вони ненавидять Вкраїну і плюють у священні криниці, з котрих ми п’ємо нектар народної мудрості. Але Господь Недайбог його покарав і згодом він помер від старості. Отак буде з кожним, хто зазіхне чи сплюндрує, або ж зганьбить. Омінь!

Час розкрити перед громадою всі карти. Вчора вночі їздив в Ізраїль по гроші. Там, в Ізраїлі, виділяють гроші на боротьбу з агроельфійськими сакральними символами — Дідухом та Лялькою-Мотанкою. Я та мої колеги, манкурти й перевертні, так люто ненавидимо все вкраїнське, що продали душі носатому корчмареві.

Головне наше завдання — пересварити вкраїнців, бо вони без нашої підказки ніхуя не сваряться між собою, та страшно одне одного поважають. Але тут з’являємося ми, манкурти й перевертні, і кажемо, що Тарас Шевченко — прикольний поет. Тут громада дає відсіч: він був Святий Пророк і Духівник, а не прикольний! Негайно припиніть наругу! А нам тільки того й треба, бо Ізраїль фінан­сує наругу.

Або ж кажемо, що Леся Українка — кльова тітка. І тут-таки вкраїнці збурюються і встають на оборону: Українка була Незламним Генієм! Не була вона прикольною!

Але ми, манкурти й перевертні, такі падлючі, що гірші навіть за хижих ізраїльських вкраїножерів, тому найобуємо жидівських хазяїв. Річ у тім, що весь світ думає (вкраїножери теж), що в агроельфів сакральні символи — це Дідух і Лялька-Мотанка. Але насправді ми ж то знаємо, які в агроельфів сакральні символи — це трі палоскі і пиво Десант. А ми жидам того не кажемо і тому всі їхні зусилля йдуть нанівець. Бо ми, манкурти й перевертні, і є справжні патріоти. Тільки ніхто цього не розуміє. Шкода.

Дзвонить якось одна істота з телеканалу «Вкра­їна» і просить телефон генія людства, видатного художника Крадія Бурмиленка, з метою запропону­вати йому участь в передачі про гопників, жлобів і бандитизм. Свого часу він намалював парадний портрет уславненого в народних переказах бойового агроельфа Вадіка Тітушка, і саме цей твір хотіли бачити на передачі разом із автором. Я надав цій пані потрібну інформацію, але Бурмиленко відмо­вивсь від участі в ефірі, оскільки був ангажований на ранковий бодун. Отже, довелося мені їхати на це їбуче шоу, взявши під пахву портрет пана Тітушка. Ну, оце ж припиздив я рано-вранці на запис, в доброму гуморі, і ніщо не передбачало ніякого медіа-лиха. Втім, Недайбог розпорядивсь інакше.

Оскільки я не був в курсі інтриги, що її затіяли спів­робітники цього упирятника, я прикульгав в ту люту дупу з метою розповісти про соціал-гумористичний проект «Жлоб-арт» і донести людям крихту правди про життя. Але, не попереджений про телезаколот, несподівано зустрів біля входу в жахливий ангар безпо­середньо самого пана Тітушка, який курив сігарету в компанії підозрілої жінки, що статурою нагадувала літню клопиню. Своїми очима вони вгледіли знайо­мий абрис у рамці й чемно підійшли до мене з метою розпитати, що це за хуйня така цікава, і чи не прово­кація це або ж знущання над їхньою гідністю. Картина Бурмиленка їм не сподобалась, оскільки люди такого штибу сприймають все глибоко особисто, буквально будь-що. Клопиня повідомила, що якшо цей худож­ній твір опиниться під час ефіру в студії, то вони його знищать об мою голову. Також ця пані дипломатично запропонувала подарувати цей витвір їхньому гоноро­вому клоповнику, на що я не погодився, звісно.

Відчуваючи, що від мене приховано значну частину сценарію, я відбрехався і пірнув до ангару. Там мене перехопила організаторка цієї хамської інтриги, пові­домила, що я щойно попалив весь їхній блискучий задум. Врешті, мене з картиною сховали в кімнатці з тілівізором, курити дозволили тільки на чорному виході і тікати було вже пізно. Я гадав, що сидітиму в студії, як і решта гостей, від початку програми, і там в мене що-небудь спитають або ж поцікавляться думкою. Хуй. Запис передачі почавсь, а я, як собачка, сидів в кімнатці до виходу в студію.

Але мить настала, і я поперся в студію під гучні оплески публіки, а за мною внесли й портрет Вадіка Тітушка.

Оплески вщухли, і я всівсь та налаштувався на діалог, але є одне але, як казав Майкл Щур. Пан ведучий оркочухонською мовою з московитським акцентом спитав в мене щось наводящее. Я, своєю чергою, відповів щось відповідне. Потім він поцікавився, чому, на мою думку, увічнено було саме образ Вадіка Тітушка, а не, наприклад, Вітька Хмурого, або Валери Вялого с района. Я ж відповів, що, по-перше, не я автор, по-друге, що пан Вадік потрапив в ідіотську ситуацію, куди міг би і не потрапляти — і все. На цьому моя трансляція завершилася, і далі я годину сидів мовчки, бо інтерес до мене телеканалом «Вкраїна» було втра­чено до наступного планетарного циклу. Я сидів і дивився на різноманітних людей з Фастова і Києва, котрі потрапляли в страшні життєві ситуації, пов’язані з гопстопом, мусорським беспределом та системною несправедливістю, від чого ніхто з нас не застрахова­ний. Ще раз переконався, що серед агроельфів багато звіроподібних істот, що воліють тільки одного — нищити агроельфів. Коротше кажучи, почув і побачив багато страшного.

Потім в студії з’явився якийсь колишній бандит, ще якийсь цупкий майстер самооборони з учнями, які пиздили один одного в якості прикладу самопорятунку від бандитів. Була також якась пані олімпійська чемпіонка з греко-римської боротьби. Пані сильно хуйнула одного з учнів об підлогу, при тому що була на шпільках брутально-червоного кольору, довжелецьких, як телеграфні стовпи. А я сидів і дививсь, дививсь, дививсь і мовчав. Гово­рили, переважно, про спортивну етику, про те, що справжній спортсмен нікада і ніколи не підніме руку на жінку, а більше всіх про це пиздів, як не дивно, Вадік. Це мене вразило, адже більшість професійних спортсменів майже не здатні ворушитися і думати водночас, за деякими унікальними винятками, втім, певний час я не втрачав інтересу до розмови.

Ну оце ж, шоу минулося, і став я разом з картиною просуватися на вихід крізь нетрі студії та натовп місцевих агроельфів. Аж раптом до мене підгребла та жлобкувата пані з іще однією ропухою і заповзя­лася висмикувати картину з рук. Кажу, пустіть, тьотя! А вона — падарі картіну! Я ж кажу їм, що це приватна власність. Вона у відповідь: «Мнє начхать, пачіму ти сєбя, напрімєр, нє нарісавал???». І відір­вала, лярва, від картини мотузку, на якій портрет має висіти. Вже думав, що мені край, що загине картина від руки цієї клопині — і що потім казати Бурмиленку? Але служба охорони телеканалу врятувала мене від пролетарської люті і відтіснила їх кудись у натовп. Я ж пірнув в машину та втік, в розпачі і зажурений.

Там, на телеканалі, є сюрреалістичний буфет з маленькими бутербродами. Висота стелі, мабуть, метрів шість, чи більше, схоже на фрагмент промис­лового цеху, але від підлоги до самої стелі все поклеєно фотошпалерами. На тих фотошпалерах намальовано масштабний краєвид давньогрецьких руїн і виноградників, з колонами та фрагментами античних храмів. Дуже гарно. Сподобалося.

Ось вам, шановні читачі, надактуальна і приємна новина. Президент Вкраїни Багатовектор бик’Ябикович привітав лідера кубинської революції Сарделя Піастро з нагоди його 87-го дня народження. Про це повідомляє прес-служба глави держави.

І це, безперечно, є гарною новиною, хоча звучить вона майже як — Президент Вкраїни Багатовектор бик’Ябикович привітав лідера біологічної еволю­ції, ватажка мисливського племені хункпапа-сіу, пана Сідящєго Бика з нагоди вдалого полювання. Про це повідомляє прес-служба Великих Озер.

Дійсно, бики мають вітати одне одного зі святами, бо не привітати Сідящєго Бика було би геть не комільфо, особливо якщо ви бик отсідєвший. Так, шановні, чимало сучасних новин наче висмик­нуто з досі актуального минулого, а деякі мало чим відрізняються від медійного шуму тридцятирічної давнини. Але нам, щасливим мешканцям Піднебес­ної Наддніпрянщини, ще дуже поталанило, адже існують країни, де місцеві володарі та ватажки й досі гуляють на похороні пана Андропова.

Міркуючи про це, вирішив на хвилинку зазирнути в світ радянських новин. Новини бувають негайні, а бува­ють нагальні. Негайною новиною є таке повідомлення УНІАН: В Черкасах працівники міліції врятували 7-річного хлопчика з помешкання, в якому спалахнула пожежа. Хоч нині й мало хто повірить в таку шляхет­ність міліціянтів, і згодом може виявитися, що вони просто хотіли того хлопчика підсмажити та ізжерти, але щось завадило. Нагальною ж новиною є візит Костянтина Устиновича Черненка на московський металургійний завод «Сєрп і молот», і для багатьох це дуже свіжа новина. Принаймні я почув про це вперше.

Споглядав за стриманим дійством візиту в радян­ській програмі «Брємя» за 1984 рік, через ютьюб, звичайно. Дивився на цей номенклатурний обряд і розумів: за пару років все самонаїбнеться так, шо і кісток не зберуть, але ж вони там, в передачі, навіть і не здогадуються про це. Костянтин Устинович Черненко та «Серп і молот» — звучить дуже надійно. Втім, Бітлз почав, а Цой доконав і Черненка, і серп, і молот, з чого я дуже тішуся, оскільки не витримав би такого життєвого щастя. Став би болєє сільнєє несамовитий, ніж є зараз.

А між тим, Царпутін пружно лютує в сусідських новинах, а підпанок Лукашенко влучно сіє брехню і конюшину на колгоспних полях, майже за модою 1984 року. Нас же врятувала від такого жалюгідного тла вперта любов до Безладу. Врятувала від щирої робочої вдячності за турботу про трудову людину. Лукашенко дуже вже примітивний, навіть для нашої публіки. Царпутін занадто холодний, як дохла скумб­рія. А в нас приживсь зовсім інший тип торбохвата. З усіх боків приємна особа бик’Ябикович. Роздвоєння особистості — раз. Хитрунчик — два. Хазяйнови­тий — три. Гладкий — чотири. Важкий — п’ять. Смачно вгодований — шість. Однак, бунтівні агро­ельфи звинувачують бик’Ябиковича в тоталітарному стилі правління і навіть примудряються порівню­вати його із Гітлером. Звичайно ж, він не такий.

Багатовектор — звичайний квартирний тиран, яких в нас півкраїни, а в тоталітарних суспільствах придушені тотальністю верстви населення дуже якісно кладуть асфальт — і цим все сказано.

Так розмірковуючи про новостійні колізії, неспо­дівано осягнув — як саме влаштовано вкраїнську зовнішньополітичну агресію. Дуже просто влашто­вано — соковитий і незламний У-Вей. Оцей У-Вей було винайдено стародавніми китайськими шизофрені­ками лаоського віросповідання. У-Вей — принцип безопірної дії, де нема ані роздуму, ані розрахунку, ані бажання, є тільки безсистемно пульсуючий мозок.

Свого часу споглядав У-Вей у дії. Ми з однокурс­никами вирішили пограти в футбол з досвідченою інститутською командою, згуртованою і зіграною як римська маніпула. Власне, футболом ми ніколи не цікавилися, але мали час на розвагу. І проти інститутських чемпіонів вийшла грядка сутулих агроельфів, що не в курсі ні про командну стратегію, ні про правила гри, ні про спорт як суспільно корисне явище. Ми виграли. Там я зламав на нозі палець, видираючи м’яча у члена нашої ж команди при спробі забити його у власні ворота.

Несамовитість і непередбачуваність — дієве вчення древніх китайських стратегів. Цим вченням керу­ється вкраїнське державне утворення, і, хтозна, може, тим і врятується від хитрих та далекоглядних кремлівських ватажків. А може навіть і від білорусь­кої військової експансії. Легко собі уявити, як після важких перемовин з Москвою про вступ до Митного Союзу, ельфійська урядова делегація приїде з пакетом ретельно підготованих до підписання документів у Кремлівський Палац З’їздів. І як з цієї урочистої нагоди в Царь-ресторані буде накрито коштовний Царь-банкет. І як через якусь безглузду випадковість, прямо там, на Царь-банкеті, Україна вступить до Царь-НАТО. І пиздець. Цілком можливо, що за машкарами наших парламентських бабуїнів ховаються старожитні китайські мудреці, а бик’Яби­кович геть ніякий не Ябикович, а Лао-Вітя. А Айболіт Давилович Купа, так той взагалі — жовто-блакитний імператор Хуан-ді.

Взагалі, гадаю, що все буде добре. Буде нам безві­зовий режим, панове. В найбільш неочікувану мить він спіткає нас і наші знервовані родини. А що ви будете з тим робити? Маєте абсолютно безвізовий режим з Пирятином Полтавської області — і часто ви там буваєте? Ок. Тобто Ом.

Було днями, їду на останньому метро. Ясна річ, що п’яний. Коли дивлюсь кругом, і що я бачу — агроельфи. Одне, таке коротеньке і кособоке, стоїть із серйозною супернапруженою мармизою, а на баняка вділо ондатрову шапку. Ну, думаю, ото ж пиздець яке воно хуйове, кудись тулить в тій своїй ондатрі. І стало мені так смішно, що став я голосно іржати на весь вагон. Іржу, аж раптом бачу, стоїть ще один агроельф в пиздуватому пальті, фастівський ковбой з обличчям, як куряча дупа, і з діпломатом в клешнях. Цей мене вопше, як той казав, порвав на клапті, і я насилу видерся з того вагона на Лівобережці. Сміятися вже не можу, суну до турнікетів, аби ж утекти з цього молоток-шоу, коли дивлюся, на турнікети насувається агроельфиня, сама срака в дублянці й шапочці. З куль­ком, ясне діло. І так воно ото своїми ходулями смішно перебирало і пхалося пролізти на волю, що я, бісова душа, вже знесилений, почав гикати.

Отак із гикавкою, дістався хати, пірнув у ліжко й почав думку гадати: от вони ж мої національнорасові родичі. Цілий вагон. Ельфи із суперсерйозними пиками в ондатрових шапках і з кульками. А в кульках менші кульочки з-під голубців. Лежав я ото і думав, а далі, вже уві сні, десь іздалеку чую голос депутата всіх скликань Івана Зайця: терміново потрібно збудували дійсно правову і дійсно неза­лежну державу Вкраїна! І бачу, як ці упирі скидають свої ондатрові шапки, дістають з кульків з написом «BMW» добре гострені сокири і починають будувати дійсно правову і незалежну державу Вкраїна.

Незважаючи на своє оркоельфійське походження, пам’ятаю як вперше в житті потрапив під тяжкий клумак народної підозри: а чи не жид оцей пацанчік в очочках? Якщо ти носиш в дитинстві окуляри, а батько в тебе архітектор, то вирок агроельфів, сусі­дів по багатоквартирному сховищу, однозначний: ага, все ясно.

А було так. Моя оркочухонська бабуся мала гарне московитське ім’я — Серафіма Міхайловна Філіппова. В молодості — гарна пані нордичного образу, не те що я, її куций нащадок. Через свою дитячу наїв­ність величав її просто бабуся Сіма, бо Серафіма було якось задовго. І оце ж гасав перед парадняком у квача з іншими ельф’ятами, та пизданув комусь із них, що скоро поїду до своєї бабусі Сіми. Реакція з лавочки перед парадняком, де сиділи товстожопі молоді ельфійки, була миттєвою: «А у каво ета бабушка Сіма?». «У мєня» — відповів я. «Панятна» — відгук­нулася лавочка. А наступного дня, в пісочниці біля будинку, я попиздився з молодим ельфом і він назвав мене жидом. Так я вперше почув це слово. Що воно означає не знав і подумав, що це така кумедна лайка. Відповідно й собі почав обзивати маленьких селючків, які мешкали в нашому будинку, жидами.

Ото був контркультурний дисонанс, як я тепер розу­мію. Бо в будинку було два під’їзди: один вщент забитий колишніми селюками з заводу ДШК, а інший був делікатно заселений молодими спеціалістами з Київпроекту (державна на той час архітектурна установа). Дуже цікаво жлобів обзивати жидами, бо вони від цього так казяться, що їх рве на радюжку. А це приємно.

Днями був їздив на так зване «дерьмо», тобто на секондхенд, що на метро Лісовій. Раніше якось сприймав цю справу спокійно, ніщо мене не лякало. Сьогодні ж, щойно опинився на території цієї вишу­каної гноярки, як майже одразу втік, бо здалося, що потрапив на муніципальний смітник. Особливо вразили купи ліфиків, в яких із завзятістю Шлімана копалися кілька панянок, дослідниць ліфиків. White citizens, що тут скажеш. Наче сто разів бував на тих секондах, але щось не зайшло цього разу. Ну оце ж, почухав макітру та й потулив собі на Даринок, котрий знаходиться поблизу, просто подивитися на людей. Теж цікава локація. Там, посеред кебабшайтанського вигляду бутіків із дермантиновими ремінцями і нафтовими спідницями, на п’єдестальчику стоїть яскраво розмальоване піаніно, за котрим сидить оптимістичний кріпак і гучно грає попурі зі старої західної естради. Я сів послухати, бо мені сподоба­лося виконання і, власне, підбірка. Сиджу, слухаю.

Раптом повз мене пройшла людина в костюмі, як це сказати, навіть не знаю, в костюмі рота. Такий собі рот на ніжках. Потім промайнув пан у костюмі клоуна, як ото в американських хоррорах про клоунів-убивць. Просто рекламне вбрання ринкових зазивал, ясно, але рот був якийсь тужливий, а клоун, навпаки, занадто енергійний.

Ще там працює один чоловічок, який ходить з реклам­ними буклетами в руках і з натягнутою на голову головою коня. Ходить людина-кінь у джинсах, заглядає в бутіки, а кругом нишпорять громадяни, незграбно й смішно вдягнуті, як ото вміють вдягатися на постсовітськім просторі. Взагалі, навкруги дуже багато цікавого, просто на кожнім кроці, але мені місцева атмосферка якось не дуже подобається. Воно, канєшно, наче й нічого такого, але заїбало, чи як це буде по-французьки. Країна схожа на мандрівне шапіто з недокатованими акторами, де в програмі (тільки у нас!) — сердиті клоуни-вбивці в футболках-сєточках і шльопанцях-моноліт! Не проєбіть!

Якось заходю до вагона метро в навушниках з музичкою, їду. Коли відчуваю фібрами душі струмінь скандалізації, витяг навушники, і шо я чую й бачу...

По-блядськи вдягнута негритянка, чи вгашена, чи просто притрушена, губата така пані чорного кольору, сидить між двох огрядних тіток і криє їх матом, таким брудним московитським, але з гарним тропічним акцентом: «Ти зайєбала, сука бльяядь йобаная!!!» — гучно і напористо. І копир­сається при тому в своїй сутєньорській сумочці. Всі регочуть і добродушно на все це діло втика­ють. Ті дві тітки трохи напружено, але ігнорують екзотичну пані, і морозяться. На станції Гідропарк до вагону заходять троє плантаторів в спортивних костюмах, з голеними макітрами, п’яні. Дивляться на все це діло з інтересом.

Коли та негритянка переходить на політику: «Гдьє ета ваша Вкраїна?! В пііііззддььєєє, блядь!» І оце ж весь вагон замість того, щоби вчинити традиційну для агронацистів карательную апєрацію, як почав з цієї чучундри іржати, при тому так, знаєте, без задньої думки, абсолютно по-доброму. Ксенофобія та ущємлєніє в чистому вигляді. Більше за всіх іржали ті троє плантаторів в трєніках, хоча видно було, що пацани по жизні конфліктні. Лінчування сміхом ця бестія не витримала, і на якійсь станції втікла з вагону, криючи матом людей, Вкраїну, цілий світ. Отакий я бачив розгул расизму, ксенофобії, неона­цизму та нєтєрпімості. Страшний.

Раз їхав машиною з Полтавщини на Київ. Під Бори­сполем проїжджаю здоровенний будинок в чистім полі, а дах в нього яскраво синьо-жовтий, як ото прапір. Коли дивлюся, спереду суне фура з цистер­ною, так та цистерна жовто-блакитна. Тоді дивлюся в дзеркало заднього виду — за мною їде ще одна вантажна фура, а кабіна в фури синьо-жовта. І, сцуко, кругом ріпак квітне жовтий, а небо голубе. А до дзеркала в мене прив’язано синьо-жовту стрічку. І шо характерно, дивлюсь у вікно, а там ця, як її, Вкраїна. Отакий збіг.

Свого часу один спостережливий ельф влучно зазна­чив, що серед вітчизняних письменників та поетів часто трапляються прізвища, схожі на назви неви­ліковних хвороб. Погодьтеся, який був би цікавий діалог в лікарняній палаті між двома хворими.

— А шо у вас, шановний?

— Та оце ж порався на городі та скрутив мене драч. А у вас?

— А я вже п’ять год мучаюся жаданом, а лікар каже, шо то осложнєніє від іздрика.

— Ну, то нічо. От було, скрутив мене кокотюха. І то наклалося на полежаку, так я й ходити був не міг.

— Ти диви, яке діло. А ще в мене рецидив прохаська. Лікар каже треба різати.

— А сусід мій помер від ірванця, год мучився та вмер був.

— А той, в мене на сраці жолдак виліз, гнійний, чуть гангрену не схопив.

— Ти диви, яке воно. Але це таке, бо от якшо позаяк вискоче, то тут же смерть. Не лікується вопше.

Лікарям-вкраїнологам.

Кілька разів у житті я лякався по-справжньому. Вперше — коли ледь не втопився в сільському ставку. Плив собі на спині, аж раптом молодий ельф цибанув з дамби бомбочкою прямо в мій кендюх, і я насилу виплив на берег, але ніхто цього не бачив. Це був переляк за життя.

Вдруге — коли випадково опинився в Державному фонді культури під час з’їзду Національної спілки письменників Вкраїни. Які йобла, які шиї, які пінджаки та вишиванки. І часник, часник, часник... Це був переляк за майбутнє країни.

Втретє залякав мене до півсмерті один чоловічок. Отож, пили ми з ним чарку й балакали, і я питаю його: слухай, ти ж такий страшний як упир, тупо схожий на хворого шовкопряда, як тебе жінка до ліжка пускає взагалі? Він подивився своїми дитя­чими очима і сказав: «То ти ще моєї жінки не бачив». І це був переляк за майбутнє нашого народу.

Вчетверте перелякала мене думка, котра випадково промайнула в моїй голові: «А що, як перша міжга­лактична війна із застосуванням ядерних боєголовок і хліборобських знарядь праці, водночас, почнеться з повстання бульбоельфів проти мусорів? І ніяка ж соціологія цього не передбачить. Це станеться в якусь буденну мить, і почнеться з невеличкої ранкової пиздилки на вокзалі, а на ранок планету охопить ядерне божевілля». Це був переляк за майбутнє людства.

Вітчизняні ідеології давно потребують ребрендінгу, принаймні ренеймінгу. Таємні уподобання ураже­них ідеями ідеотів треба освіжити.

Ліві переконання в нашій країні можуть представ­ляти дві сили: замість неомарксистів — неотаксисти, а замість маоїстів — вічно голодні та радикальні малоїсти. Праву частину іконостаса можуть прикрасити сухорляві націонал-недоїсти, а центристами висту­патимуть вгодовані соціал-переїсти. І щоб всі вони обрали за партійну символіку улюблений фетишний харч. Неотаксисти — пластиковий стаканчик риготної кави з ранкового кіоску. Малоїсти — обгризений із двох боків несмачний буханець. Націонал-недоїсти — звареного в каструльці худорлявого малоїста. А соціял-переїсти — печеного на мангалі жирнень­кого державотворця в дорогому костюмі. Врешті, і вибори були б цікавішими.

Існує цікавий жанр у популярному відеовиробництві калу: передачі з циклу «В наше время духовно-нравствєнного упадка ми всє как-то нєправільно живьом». Бачив колись передачу з такого циклу під назвою «От вас ісходіт какая-то нєгатівная енергія. Вам піздєц».

Там казали про те, як страшно та невиправно вплива­ють негативні думки і кепський настрій на життя, і що це просто жах. І що замість слів «хуй» і «нахуй» треба думати слова «бог» і «любофь». І якщо кухар готує, наприклад, сосіски в поганому гуморі, то коли ви їх з’їсте — настане страшний рак тулуба, причім тут же, ще в їдальні. І ще показували як вода реагує на хороші свєтлі слова типу «мама», «любофь», «дружба», і які красиві снєжинкі получаються з такої водички — просто прелесть. І показували зворотній ефект промовляючи над водою слова «Гітлєр», «зло», «хуй» і таке інше. А потім показали під мікроскопом, на яке сатанинське гівно стали схожі ті снєжинкі. Деякі навіть трохи скидалися на розлюче­ного диявола, а деякі розросталися ледь не у формі перевернутого розп’яття. Висновок зробили такий, що коли готуєш собі пожерти, на воді ж, звичайно, бо все живе складається із води, то треба думати щось хороше, а погане не думати, бо вмреш нагло і болюче. Наостанок показали симпатичного попа, який схиляв на користь молитви перед обідом.

То ми вчора наварили макаронів, понакладали в тарілки, а я кілька раз вкрив ті макарони словами «Гітлєр» і «смєрть». Гітлєр-смєрть-гітлєр-смерть-гітлєр-смерть. Було так смачно і корисно, як ніколи. Дуже раджу.

Всі, хто їздить в столичному метрі, чули таку апокаліптичну промову з гучномовців: «Чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять!». Звичайно, це не так, бо людина не срати не може, а от прибирати цілком собі здатна. Цікаво було б подібну промову пускати з гучномовця в київському зоопарку на мавп’ярню, де сидять мавпуни.

Ахтунг, репані абізяни! Ми до вас звертаємося! Чисто не там, де ви є, а там, де вас нема! А в Парламент­ській бібліотеці повісити оголошення: «Тихо не там, де мовчать, а там, де не пиздять!» І підпис: штадткомісар, генерал-майор Курт Ебергард.

Повчальну сцену бачив я в столичному зоопарку в ліхіє дєвяностиє. Поперлися ми з однокласниками малювати тварин (мали шкільне завдання на зама­льовки). Був там в абізянніку дуже небезпечний мавпун сердитої породи, павіан і місцевий мачо. Він мав людське ім’я і кидався в глядачів калом. Сидів, складав в солому гівно, вичікував (тіпа нє прі дєлах), а потім як хуйне жменю калу прямо в натовп.

Так ось, запам’ятав наступну колізію. В ті часи всі ходили голодними, не тільки людські грома­дяни, але й мавпи в зоопарку. Дивимось за ґрати, а там сидять мавпуни і біля них стоїть люмінєвий тазік. В тому тазіку варений буряк і свіжа цибуля, як ви здогадалися, не салатна і не ялтинська, а груба торічна агроцибуля, вся в грудках і немита. Отож, сидить ця сердита мавпа, плаче сльозами Богоро­диці, жере брудну й сиру цибулю і дивиться.

Здається, жменями калу павіан мстився людству за несмачний раціон, а цибуля в тазіку була помстою мавпі за розкидані жмені калу. Це зачароване коло могла розірвати лишень павіанова смерть. Згодом вона це зробила.

Знімаєте хату на Лєсном в хрущовці, але не на остан­ньому поверсі і не на першому. Знімаєте надовго, роки на два-три. Пиздуєте в зоомагазін і купуєте там маленького бегемотіка, приносите на хату і розпо­чинаєте його добре годувати. Годуєте три роки, аж поки це бурмило не виросте на всю гостінную, так що не винесеш, і в потрібний момент зникаєте з поля зору господаря цієї квартирки. Ото ж буде гарно, коли хазяїн побаче у своєму хрущі ахуєнного годова­ного бегемота. Викличе міліцію або ж МНС, і вони візьмуться його пиляти пилою, аби винести на сміт­ник. Але спочатку приїдуть родичі з села подивиться на бегемота, бо в зоопарку дорого. А потім будуть рік теревенити, яка ж то була паскудна людина, як вона хитро все підгадала. Якби ж квартира була на останньому поверсі, то можна було б його через дах видерти, а якби на першому, то проломити стіну і нагнати тварину у двір через балкон. А так довелося його пиляти всю ніч, і в торбах без ліфта виносити. Ото ж хароше оскорблєніє було б. Для бегемота.

Дійсно, а чи потрібна Україні столиця? Тільки паску­дять місто своїми державотворчими міазмами. Пропоную таку форму правління — безстоличну.

В коровоградському лісостепу, подалі від селищ, буду­ється циклопічний бетонований куб з кімнатами. Без балконів і вікон. Туди підводяться всі комуні­кації, всілякі там дроти, шланги, пневмо-пошта, труба з рідкими харчами і труба на кал. Заганя­ється туди вся парламентсько-міністерська пиздота і хай роблять. Раз на тиждень вологе прибирання. Раз на рік — зарплатня. Одяг видавати так. Пиво тіки по святах. Рогань. Хай сидять і рішають діла.

В парадняку на вас накидається уркаган з кастетом, розбиває вашого цивільного писка, віджимає ваш улюблений гаманець з улюбленими грошима, густо харкає на вас туберкульозною слиною, дивиться на вас, який ви гарний. Ви ж, луплений та уреканий, з калюжі зі слини і крові бадьоро кажете:

— Давайте знайдемо компроміс, пане уркагане. Сторони мають знайти юридичний механізм урегу­лювання цього конфлікту. Ми повинні розуміти, що знімати з себе відповідальність за цю ситуацію не мають права обидві сторони.

А урка вам каже на це:

— Так, мусимо дати виважену оцінку ситуації, що склалася, та не розхитувати парадняк. Ми прове­демо ретельне розслідування і не будемо виносити це за межі правового поля.

А ви йому відповідаєте:

— Пане уркагане, давайте в березні 2015-го року прове­демо перевибори уркагана нашого району і виробимо компромісний механізм важелів-противажелів, щоби в подальшому такі перегіби на місцях не повторювалися.

А урка такий дивиться на вас і каже:

— Давайте. Тока я за півом схожу сначала.

От я колись трохи займався айкідо, а потім кинув, бо одного з моїх братів по цьому непотрібу покусали зранку собаки, коли він якраз перся на тренування. А як тікав від них, то зламав ногу і потрапив в лікарню з покусаною сракою і переломаною ногою. Це ж просто прєлєсть. І я осягнув — щось тут нє так.

Але раз навички з айкідо знадобилися. Їхав у марш­рутці на задньому сидінні, салон порожній, шофер — опасний вася-шумахєр. Ну оце ж, воно так різко загальмувало, що я, як космонавт у невагомості, стрімко полетів у салон, і якось так елегантсько та автоматично перекувицьнувся і так ладно призем­лився, що аж прозрів. От що значить навчитися правильно падати, бо баняка, канєшно, розбив би, якби не це тимчасово набуте вміння.

Чому ж я повівся на це айкідо. По-перше, ето красіво, а по-друге, тренер озвучив головний принцип цього шляхетного єдиноборства: поки маєш можливість втекти — тікай! Мені цей принцип сподобався, бо здоровля забагато не буває. Дивуюся, чому досі нема такої школи бойових мистецтв, де викладали б саме технічну втечу як технологію виживання і перемоги? Адже коли людина сильно перебздить, та ще й коли п’яна, то вона здатна на героїчні звершення.

Одного разу я напився п’яний і вечором біля метро мене перелякав якийсь агроельф. Він просто хотів позичити пачку цигарок і показати мені, який в нього гарний травматичний пістолет. Я так пересрав, що переміг його пляшкою каберне по голові. От він ніхуя не боявся, а я зосліпу так злякавсь, що аж переміг. Влучно боятися — ось істинно переможне мистецтво.

За шо люблю торчків футболу, так це за їхню таємну мову. Статус в фейсбуці, приміром, «!!!!» — означає, що якась людина на на ім’я Жозе Жоао, в неймовір­ному стрибку йобнула головою по круглому предмету і влучила ним туди, куди хотіли п’яні в сраку дяді в прокуреному генделику. І всі все одразу розуміють. Це неймовірно.

Місцевий хіпстер схожий на підробку підробки, через те, що він мавпує берлінського підлітка, який мавпує нью-йоркського підлітка, котрий мавпує літнього провінціала з Оклахоми, а такі в нас на Черкащині ніколи не водилися.

Вкраїнський хіпстер, якщо він хоче торкнутися ідеалу, має виглядати як радянський сантехнік 1976 року. Тобто, як патентований поц. Але ж усі розумі­ють, що диявол ховається в дрібничках, а найцікавіші дрібнички розташовані в штанях. Взірець відрізняєтья від підробки тим, що в його штанях панують кудлаті, неголені, недоглянуті принади істинного романтика.

В той час як симулякр сантехніка миється двічі на день, гарно пахне і прагматично голить припуції. А це дорого. Крім того, замість інструкції із застосування сантехнічної паклі (а це і є справжня рефлек­сивна література), він читає симулякри книжок, написані дилетантами кепсько перетравленого життєвого досвіду. Будь-яка книжка — це інструк­ція. Ми залюбки споживаємо чиїсь враження, бо так ми вивчаємо світ. Вивчаємо, аби підкорити.

Але до чого докотилися агроельфійські хіпстери? Майже ніхто з них не здатен вправно і блискавично накрутити паклю на різьбу, але майже всі мають окремий лосьйон для хуя. Це кумедно.

Коли вривається терпець, використовуйте пиздець. Сподобалося визначення брутальної лайки: соковита лексика.

Замість того, щоби вдавати із себе мовчазну і цнот­ливу мадонну, нашій освітній системі треба ввести в школах уроки з правильного користування сокови­тою лексикою. Пам’ятаю, як нас, ще малих, вразили уроком статевого виховання у школі. Школа, на секундочку, ще совітська. Вчителі, ясєн пень, їбатися не вміють, ну бо якось невдобно чи шо — серйозні ж люди, в окулярах. Освітяни лишень викладають, це я давно осягнув. Але винятки, звичайно, бува­ють. Ну, і правильно роблять, хтось же ж мусить викладати.

Якась літня пані (та ще їбака, одразу видно), повела нас всім класом в окремий кабінетик, де на стінах висіли плакати на манер інструкцій із виживання совітських пожежників під час ядерного бомбарду­вання. Перед тим як спаплюжити законну супругу, вдягніть на голову червоне цеберко і вибийте скло.

Звичайно, тьолкі хтиво хихотіли, мов дурні, а мені було страшно. Потім показали кінофільм із плівки, наче як освітній, але більше нагадував, як зараз це розумію, берлінський артхаус про латентних підарасів-експериментаторів. Це було одкровення такого масштабу і подано воно було в такій грай­ливій формі, що я й досі боюся їхати машиною повз свою колишню школу. Мало лі, а як виско­чить з коморки з віниками і ковзанами та чучундра з освітнього кіна і як поцілує в потилицю... Сцошно.

Так до чого це я? Була ще в тій школі молода викла­дачка фізкультури, гарна така, в спортивному костюмчику, свистіла у свисток — явно, що з понятієм про життя. Тобто були люди, обізнані, що звідки росте, але викладали науку про піпіські чомусь старожитні ланцюгові мимри. Вважаю, що з такою практикою тре зав’язувати.

Ще перед тим як мусора почали вбивати громадян на Грушевського, в день першого досвіду на Банковій ми з агроельфами Бурмиленком і Манекеном стояли під Жовтневим палацом і дивилися на Майдан. Народу — сотні тисяч, хоч греблю гати. Нація.

Біля того палацу стояла Газель з тонованими вікнами, антеною і товстим дротом, що землею тягнувся до споруди. Всі бачили і знали, шо в ній сидять мусора і прослуховують національний гнів, але тоді ще всім будо похуй — ну сидять і сидять. І оце ж якийсь агроельф каже: «Ти диви, оце ж там сидять мусора з дротом. А є сокира? А давайте той дріт пору­баємо, хулі вони тут нишпорять? Пішли подивимось, шо там у тій скотовозці». Народ каже — пішли поди­вимося. Обступили цю Газель, давай грюкати у вікна: «Виходьте, мусора!» Не виходять, принишкли. А в мене в руках гасло на держаку від граблів із закли­ком: «Лютуймо!». Палівная тема. Ще тоді люди балаклав не носили і все було очевидно, хто і що.

Грюкаємо в ту Газель, коли двері відчиняються, а там сидять якісь пикаті держбики в трєніках. Але замість них до людей, що оточили, з Газелі вилазить мусор, замаскований під провінційного вчителя вкраїнської мови, з молдаванськими вусами, етнічною торбою та ледь не в кептарику — чисто собі гуцул. Каже: «Ми нє мусора! Ми військові! Бачте, в нас навіть номера чорні на машині, а не сині. Шо такое?»

А люди, тоді ще не лякані й толерантні, кажуть тому мусору, мовляв, та нічого, ми так, нам цікаво.

Тим часом ще один мусор клацав на мильницю наші мармизи, на пам’ять чи шо. А я тоді подумав, що оце ж дійсно мусора класно маскуються. Побачив би такого мусора з торбою в Трускавці, то ніколи б не подумав, шо то мусор. І говірка в нього така була природна, ну чисто тобі рухівець-невдаха. Можуть, падли, коли є наказ. Але бачте, не здолали вони народного збурення. Чомусь.

Кажуть, що ельфійська особистість формується дуже рано — ледь не в три, або ж у п’ять років. І все — далі набуті схильності лишень розкриваються. Так я вам скажу, що це маячня з тьолочіх курсів для молодих ідіоток. Коли я був малий і ходив в совіт­ську школу, то був октябрьонком. Слово «наші» в мене викликало лишень одну асоціацію — танк Т-34 із червоною зіркою. Також я боявся американ­ців, що мали скинути на наш мікрорайон ядерну бомбу, і боявся щиро. Дивився по чорно-білому тілівізору «Садко» фільми про совітських партиза­нів і переймався їхніми вигаданими долями. Читав адаптовану для дітей маячню про пригоди Леніна в Разлівє і Шушенском, і все це мені подобалось. Ленін на охоте, наприклад. Як він пішов на полювання, але не зміг встрелити з рушниці лисичку, бо дуже любив тварин. (Нахуя він вопше тоді поперся полю­вати — таємничка). Я вірив.

Так воно і точилося, аж поки в 91-му році, ще при конаючому СРСР, я не перевівся в іншу школу. А на тій школі вздовж всього цоколя було написано огромними літерами: «комуняку на гілляку!» Напис мені так сподобався, що картина світу в мене тут же помінялася на інакшу, при тому що на перший дзво­ник всі новенькі прийшли в червоних галстуках. Ну, а потім цю піонерську хуйню відмінили — і я зітхнув з полегшенням, бо виявилося, що все своє дитяче життя не любив піонерії. Бо воно вкрай нудне.

Я вам так скажу, людина формується все життя, щомиті, поки не вмре. Якщо ж вона фундаментально сформувалася ще в п’ять років, то вона або зомбі, або професійний спортсмен. Людина проживає безліч життів. От ви пам’ятаєте точно до міліметра себе в 12-річному віці? Фрагменти, уривки, тіні тіней спогадів. Між тим, життя тоді вирувало дай боже, пристрасті кипіли на повну котушку. І де це все? Там, де й дірка від бублика — пішло гулять по трубах. Навіть страшно уявити, що існують особи, які крізь усе життя несуть в своєму серці почуті в дитинстві слова йобнутої бабушкі-більшовички: «Прі Сталіне било лучше!»

Згодом, коли я проживав чергове життя, чорт мене смик­нув піти похреститися в церкву. Я пішов у Фролівський монастир на Подолі, і хрестив мене московитський піп із кендюхом і перегаром. Так закінчилася моя, щойно розпочата, церковно-духовна кар’єра. Моментально. Потім, у старших класах, майже всі мої друзі стирчали по гучному і надтяжкому death metal, від котрого нині миттєво починає боліти моя голова і поперек. А тоді я навіть засинав під час прослуховування недостат­ньо жвавих композицій гурту Napalm Death. Засинав у навушниках, як під колискову з котиками, а зараз я просто їбанувся б від цього кошмару за пару хвилин. А на перших курсах інституту я боявся тьолок, бо був хуйовий. А тепер не боюся, бо хуйовий, але вже інакше.

Був і корисний період у житті, коли я опанував парочку медитативних технік і тричі познайомився із затяжними самадхі, або, як кажуть у нас на Київ­щині, саторі. Сподобалося, але потреби в цьому не відчуваю. А ось є люди, які в гонитві за тим самадхі перетворюються на самадхізалежних психів з мудрими очима і портретом Учітєля над ліжком.

Це теж сталінізм, тільки одухотворьонний. Ну то таке діло, кожному своє. Таким чином, людина змінюється все своє життя, аж поки не посуне коней в кращі світи, або не стане сталіністом своєї царини. Про що це я, а... так ви оце ж спитаєте:

— А як же Україна?

— А Україна вічна — і не їбе.

P.S. Днями був в Івано-Франківську. Там все засрано, а замість доріг гній. А шкода.

Все життя мешкаю у столиці, а раніше, ще до першої агроельфійської навали, в Києві говорили, пере­важно, оркочухонською мовою. Агроельфійську балачку вчили в школі, але не дуже нею користува­лися в побуті, бо кругом був совок і точилася інша буденність, не така, як ото зараз.

Так отож, запер мене батько своїм Запорожцем на село, де я навчався паплюжити народне господарство. Раз заліз на дерево і впав з нього на штабель дощок із цвяхами, і, звичайно ж, головою, а не сракою. Потім лежав в райцентрі в реанімації в комі, бачив білий кори­дор і всяке таке цікаве. А потім очуняв в тій лікарні, дивлюся — кругом ці, як їх, вкраїнці. Ну і почалося.

Записався в школі до гуртка поезії і накатав перший у своєму житті віршик агроельфійською балачкою: «Де Івасик, де ж це він?». Жахливий твір, але за жізнь. Другий віршик я накатав торік, про пророка і духівника Тараса нашого Шевченка, і про врожай — «Врожай». Теж похмурий твір, але вже з приємними вкраплен­нями цинізму і зневаги до широких людських верств.

Якби не йобнувся головою об дошки, то був би ватніком і колорадом, а так, бачте, який гарний вийшов агроельф — просто няш-мяш.

P.S. Так, я в курсі, що не рапс, а ріпак. Просто хотів делікатно уникнути рими зі словом «кріпак». Бувайте здорові!

Весна 2013 — весна 2014

~~~

На цьому джерела знань про життя агроельфів вичерпуються, а інших не маємо. Можливо, доля нам посміхнеться і нових манускриптів знайдено не буде, бо читати цю маячню не лише важко, але й шкідливо. Втім, священний науковий обов’язок примушує вчених ельфологів витрачати свій час на дурниці та нісе­нітниці. Ельфологія — це нова дісципліна, що не стоїть на місці, бо місця під сонцем їй поки нема.

~~~