Щоденник Україножера

НЕДАЙБОЖЕ СЛОВО

Отримано та перетлумачено з небесної говірки на земну балачку скромним служителем вкраїнського прагматизму; пророком на ім’я Їґ. Так нарік мене Господь, бо цих літер нема в проклятій кацапській абетці.

З радістю в серці повідомляю, що було мені видіння та прозріння, з божого благословення.

Вийшов я на балкон зі звичайною плебейською метою плюнути з сьомого поверху на район та злобливо подивитись у далечінь. Аж раптом спустивсь до мене Недайбожий посланець, янгол небесний, в сяючому спортивному костюмі, в силах і славі. І говорив зі мною янгольською мовою, і непойняв я нічого, бо я й англійської не знаю, не те що янгольської. І тоді перейшов Недайбожий посланець на коровоградську балачку і повів наступне: «Слухай, манкурте та перевертню, уважно Недайбоже слово та неси це слово всім вкраїнцям: шляхті й свинопасам, бикам і журналістам, мусорам і проституткам, творчій інтелігенції та карним злочинцям. Усім, хто має мозок, або хоча б просто череп голови.

Вдруге з часів Хмельниччини на цих родючих тере­нах коїться страшна, безкомпромісна та жорстока окупація Вкраїни вкраїнцями. Як і положено окупан­там, вони безжально нищать усе те вкраїнське, що несе в собі ознаки якості, новизни та перспективи.

Ми — янголи, херувими, архангели та інші небесні господарники та управлінці — порадилися і вирішили прикрити цю геополітичну гноярку к хуям. І ось наш небесний ультиматум до вкраїнців за підписом Володара Небесних Льохів, господа нашого Недайбога:

«Пред тим, як прикрити цю геополітичну гноярку к хуям, пропонуємо вам, шановні, перед тим, як масово втопитися в Канівському водосхо­вищі, поприбирати за собою все те гівно, котре ви тут наплодили в кількості, що виходить за межі культурного прагматизму. Перш за все так звані ларьки та генделики, а також елітні житлові комп­лекси, що, незважаючи на свої пишні назви, зведені з краденого гною і будівельного калу. Також просимо позбавити цю благословенну землю присутності жахливого і людожерського винаходу, що зветься вашою дикунською говіркою «маршрутка». До того ж, не забудьте приборкати зграї кульків та кульочків, пакетиків і мішечків, що нахабно літають вулицями ваших міст. Приберіть із шляхів та доріг цю послідну масу, котру ви величаєте асфальтом, замість того щоби чесно називати цей кал калом. Приберіть усе, аби було чисто й незахаращено, адже маємо на цей терен певні продуктивні плани. По тому як все буде прибрано і добре протерто, а електорат чесно втопиться в Канівському водо­сховищі, ми заселимо цей край працьовитими німцями. Не залишайте цим добрим людям купи гною у вигляді сатанинської архітектури і промис­лового шлаку. І за це ви — замість того, щоби горіти в пеклі через цивілізаційну профнепридатність — отримаєте шанс народитися в Сомалі, або навіть в Уганді, де вам і місце. Термін виконання небесного ультиматуму — з шостої ранку і по обід. Недайбог. Омінь».

І янгол зник, залишивши мене на балконі самого, в труханах внутрісімейного типу, шльопках і з недопалком у роті. З цього дня кожного разу, коли я виходжу на балкон дивитись у далечінь, до мене приходить небесний посланець і меле подібну боже­ственну ахінею. Доношу її до вас єдиним доступним мені чином — за допомогою кособокої кирилич­ної абетки. Скажу відверто, мені не дуже хочеться цим займатися, тим більш на безоплатній основі, але цей повітряний підарас погрожував мені мусорами, а мусорів я боюся.

Трохи ваш, провидець Їґ.

Діти мої! Найпопулярнішою національною розва­гою на Вкраїні є тяжкий пошук самоідентичності. З одного боку, що тут шукати? Ось він — агроельф із клумаком, цілком ідентифікований хижим московитом. З іншого боку, агроельф полюбляє учверяти що-небудь неочевидне для підвищення тонусу і заплутування слідів на своєму історичному шляху. Таким чином, нашим ворогам (тобто всім до єдиного сусідам) ніколи не ясно до кінця, хто ж саме під їхнім носом так оптимістично пройобує шанси на регіональне панування.

То воно вкраїнець, то воно руський, то малорос, то маларасіянін, то русин, то козак, то черкас, то трипі­лець, то укр абощо. Навіть найколонізованіші народи світу, на кшталт ірландців або шотланд­ців, століттями величаються однаково — айріш і скотіш, хоча сердиті англійці й гнобили їх незгірш, ніж вкраїнці гнобили вкраїнців. Утім, на відміну від щиросердих кельтських алкоголіків, наша слов’яно-сарматсько-готсько-половецька формація має одну таємничку. Полягає вона в тому, що всі вищезгадані назви та самовизначення агроельфів вживалися для зовнішнього використання і задля омани наївних співмешканців по континенту. Насправді, як усім відомо, серед наших автохтонів побутувала досить влучна самоназва — тутешні. Тобто місцеві, якщо вживати класичну агролатину.

Тут, власне, й треба припинити пошук Нев’їбись Якої Особливої Самоідентичності, адже ідентич­ність «тутешній» є найгнучкішою з усіх можливих ідентичностей. Вона знімає з покрученої спини народу зайву історичну відповідальність, нада­ючи широкого простору для політичного маневру і континентальної помсти. Так, шановні сенсожери, ми й підійшли до найуспішнішої цивілізаційної технології, що дозволяє панувати над недолугим. Ім’я їй — ренеймінг. Типовим прикладом є Московія, що, вдало змінивши одну назву на іншу (спозичену), заходилася успішно лютувати на лоха, з котрого і зняла шапку само­назви. Але іноді настає час, коли треба розкривати карти, особливо тоді, коли ніхто цього не очікує. Правила будь-якої гри можна змінити на свою користь, просто назвавши гру інакше. Якщо ви майже програли партію в шахи, то не баріться — виймайте сокиру — і шаховий турнір ваш.

У контексті цих мудрих роздумів пропоную наступ­ний національний проект — Терміновий Ренеймінг Теренів. Потрібна нова і несподівана самоназва для нашого хитросракого населення. Ось пропози­ція — впровадити для правобережних агроельфів назву «тутешні», а для лівобережних — «месні». Країну, тим часом, перейменувати на Тутланд. Правий берег переназвати в Цейбрег, а лівий — в Тойбрег. Південь означити на мапах як Тамланд, а північ як Осьланд. Головне, зробити це раптово і неочікувано. Лишень уявіть собі, як ахуєють із самого ранку кремлівські, варшавські, стамбульські, молдо­ванські та (перепрошую) словацькі політологи, коли осягнуть, що треба срочняком міняти всю диплома­тичну риторику та перепиздячувати усталені схеми хижих зазіхань.

Усі пред’яви, за звичкою, кидатимуть Вкраїні та вкраїнцям, а у відповідь матимуть лишень непри­ємну тишу і мілітаризоване шарудіння зі столиці Тутланду. Столицю ж, відповідно, буде перейме­новано на Кийбург, для переконливості. Також буде впроваджено ретельний ренеймінг буквально кожної географічної дупи в країні, і на мапах засяють небезпечні та кусючі назви — Лютеборг, Жвавбург, Стрімкоград, Нахабичі, Шляхтобрег тощо. Це все, можливо, потягне за собою й отвєчаніє за базар і тре буде якось терміново перекладати весь асфальт в Тутланді та зводити замість торговельно-розважальних храмів бетоновані хайтек-готичні райради, оточені ровами музеї сучасного мистецтва, роман­ські гастрономи з бійницями й оборонні дитсадочки з донжонами і кулеметними турелями.

Нагадаю лишень, що держсимволи Тутланду вже розроблені та узгоджені з ким треба. Небесна Канцелярія чекає на сигнальні вогні з Колд Яру. Чи дочекаєтся? Так, дочекається. Хуя лисого вона дочекається, судячи зі зворушливо незворушного виразу вітчизняних очей. Омінь.

Знаю тебе, агроельфійське плем’я, обране мною серед інших племен для майбутніх зрушень та заво­рушень. Знаю вади твої і переваги твої, зсуви психічні та звички комічні. Приколи ментальні й наслідки летальні. І ходу твою кривобоку, і пику твою бурякову. Знаю все, бо й створив тебе я, Недайбог господь небесний.

Одразу ж, звісно, постає питання: чому всемогутній Недайбог зробив вас, любі агроельфи, саме такими неладними, а не якимись інакшими. Маю на це влучну відповідь: бо за образом і подобою. Мушу бути з вами відвертим — річ у тім, що я лінивий та інфантильний пеньок, принаймні так вважа­ється серед богів земного кола. Поки Всевладному Одіну гноми кували незламного списа, поки Зевс знущавсь над богами Олімпу, поки Шива лякав Брахму і Вішну своїм руйнівним прутнем, я ліпив коників із сакральної маси.

Чому ж мені пощастило панувати саме над цим родючим та приємним тереном, що нині зветься Вкраїною? Чому не Шпіцберген або не острів Зміїний?

Не наїбеш — не проживеш, ось Недайбожа запо­відь, народе мій, а в богів своя атмосфера, і з певних причин більшість з них уникає контактів зі мною.

Коли ж богам настав час творити народи і племена, то кожен з них вчинив за своїми смаками. Я теж.

Так писав давньоельфійський поет Помер. Людству, між іншим, дуже пощастило, бо його циклопічні поеми «Гробкиада» та «Обжинкисея» дійшли до нашого часу лише куцими шматками.

Отже, діти мої, ви є відлунням Недайбожих вад. Але за кожною вадою, до часу, тихо чаїться й певна перевага. За питомою вкраїнською пихою причаїлася шляхетна гідність. За пригальмованістю вмостилася розважливість. За відсутністю самоіронії проглядається суворий воїнський дух. За хитросракістю можна розгледіти кмітливість. Крізь сльозогінне соплежуйство проступає живий романтизм. Ти, народе мій, нині скидаєшся на горіх, котрий за міцним шкарлупинням із вад приховує смачне ядро переваг. Але не барися, бо настає час прорости стрімким пагоном, адже за кожним горі­хом пильнує сусідський горіхокол, хижий, тупий та безжальний. Як німець в сорок першому, насувається на тебе новий час — час брати рішення і нарешті шо-то решать, бо ти вже всіх заїбав, народе мій.

Тож я, господь агроельфів Недайбог, проїдатиму ваші зашкарублі свідомості з болючою регулярністю та тупою впертістю, бо це єдине, що діє на вас. Йдіть і більш не смітіть! Омінь.

Діти мої! Ось вам божественна пропонова вседержавного значення для покращення загального стану.

Аби змінити долю, треба змінити символ долі. Всі без винятку символи, так чи інакже пов’язані з Вкра­їнським Державним Утворенням, за останні роки рясно замацано щупаками керманичів-дегенератів, яких ви необачно величаєте можновладцями. Це некоректне величання, бо так можна і в зоопарку звернутися до нахабного бабуїна, що вмостивсь за ґратами: «Прошу пане обізяне, вельмишановний бабуїне!». Але ж навряд чи мавпун заслуговує на такі пишні ґратуляції. Можновладець Чєчєтов — звучить не ліпше.

Ці безкарні мавпуни позбавили вас, діти мої, державної символіки. Позбавили самим фактом довгострокового використання її у своїх нешляхет­них справах розкрадання всього і просирання того, що лишилося. Навіть після війни за справедли­вість державний прапор уже складно буде відіпрати від уркаганських плям і аграрно-овочевого амбре. Славетний тризуб можна передати в довічне корис­тування конкуруючим сіцілійським організаціям як подарунок від донецьких колег і як символ вдалого податкового гоп-стопу. Час обирати свіжі національні герби та клейноди. Але як ви вмієте обирати, мені добре відомо — виділені з бюджету гроші ви пиздите, а на решту купуєте в сумнівнного митця огидний малюнок із сонечком. Отже, пропоную не влашто­вувати свято демократичного вибору, а запровадити нові символи насильницьким чином, без колотнечі обговорення.

Для вас, діти мої, спеціально навчений агроельф розробив і втілив новий Гербопрапор Вкраїни. Два в одному, для економії держаного кошту.

Ідея Гербопрапору проста і прагматична: не варто вигадувати велосипеда, а ліпше що-небудь вкрасти в успішних людей.

Отже, за основу взято прапор Британської Імпе­рії, що називається Юніон Джеком. Популярна хрестова композиція одразу надасть Вкраїні імпер­ського шику. Аби показати шанобливе ставлення до традицій, Гербопрапор розцвічено геральдичними агроельфійськими кольорами: бойовим червоно-чорним та землеробським жовто-блакитним.

По центру розташовано стереотипний образ смач­ної істоти — кнура.

Наші сусіди гадають, що сало — це дуже кумедно. Але ж ми з вами знаємо, що сало — це спочатку кнур, а вже потім їжа. Кнур — дуже небезпечна тварина, якщо тицяти їй у п’ятака черевиком приязні. Кнур символізує собою нетолерантність, яка найближ­чим часом вируватиме в Старому Світі. Отже, тут маємо елемент геральдичного пророцтва і дале­коглядності. Цього маргінального і задовбаного життям кнура, своєю чергою, прикрашено гострими зубами і блискучим мюнхенським чубчиком. Ікла символізують експансію та пересторогу сусідам, а мюнхенський чубчик — комунікативність держав­ного апарату. Чому комунікативність? Тому що саме такого чубчика носив один популярний диктатор минулого, який приділяв багато уваги комуніка­ціям, простіше кажучи, якісним автобанам.

За аналогією із назвою Юніон Джек, наш Гербопра­пор носить почесне ім’я Юніон Кнур, що можна вільно трактувати як Союз Небезпеки і Добро­буту. Слово union написано готичними літерами, що символізує собою справжні європейські цінно­сті, а не ту соціал-демократичну хуйню, яку замість них нам підсовують британські лесбійки. Слово knur написане рунічним письмом суто з містичних міркувань. Ліворуч від Кнура розташовано сканди­навську руну нових можливостей Турисаз, праворуч — руну сили Уруз. І, нарешті, головний геральдич­ний елемент Гербопрапору — гумор. Це перший в світі гумористичний державний символ, і в цьому його унікальність і революційність, панове.

Підсумок — Гербопрапор можна використову­вати під час футбольних перегонів збірної, махачів на трибунах з московитами, старосвітських бесід із мусорами, чемних гуманітарних прес-конферен­цій на широкі культурологічні теми. Омінь.

Слухайте уважно і осягніть! Хоча Совітський Союз і розваливсь, лишилося по ньому чимало неза­критих гештальтів та різного програмного сміття. Щось на кшталт комп’ютерних вірусів, що засіли по темних коморах вітчизняної свідомості і звідти нахабно шкодять прогресу. Однією з таких ідіот­ських совкових звичок, котру ваш бідолашний нарід не усвідомлює, але вживає, є схильність до скоро­чення написання слів у місцях громадського користування. Цікаво й те, що часом скорочують настільки короткі слова, що це втрачає взагалі будьякий сенс.

Найвиразніший приклад — слово «поверх» і його совітський відповідник «этаж». Виходиш з ліфта, напри­клад, на п’ятому поверсі, і бачиш напис на стіні — 5 эт. Хто, коли і навіщо встановив, що треба уникати двох останніх літер в слові «этаж» — достеменно не відомо. Втім, ці сутінкові зомбі (громадяни) живуть на авто­маті, працюють на автоматі, вмирають на автоматі.

5 эт. — це мовчазний пам’ятник цьому автоматизмові.

Але існує ще кумедніший совітський прикол — це складання з таких скорочень довжелецьких назв для різноманітних брутальних держустанов. «Луганськтехспецхуйбудмутмонтаж» — за це треба лікувати болючим чином, наприклад, струмом або ж сокирою. Питаю сам в себе: нахуя — взагалі існують скорочення, якщо з них складають такі невимовні ребуси? Відповідь маю, але вона також невимовна. Хоча, якщо стисло, то стан в якому знаходяться істоти, які замість слова «поверх» пишуть пензликом це уйобіщне «пов», називається глибоко провальним сном свідомості. Мабуть, саме в такій манері прово­дять вільний від існування час столітні прип’ятські дуби та гранітні дніпровські брили.

Все б нічого, але ці дуби й брили наділені людськими правами та надлюдськими амбіціями — і це непо­коїть. 450 дубів в агроельфійському парламенті, на чолі із межигірською брилою. А ви дивуєтеся, що країною правлять упирі. Звичайно, шановні, правлять, бо в приміщенні «Луганськтехспецхуйбудмутмонтажу« є сакраментальний напис — 5 эт. То чом би й не покерувати такими гарними зомбі?

Якби я був проклятим віденським психоаналітиком, то зазначив би наступне: «Схильність до невмотивованих скорочень слів сигналізує про лінивий і, водночас, жадібний дух скорочувача (читай — агроельфа). Йому ліньки дописати дві літери — раз, тисне жаба за казьонную фарбу — два. Діагноз паці­єнта — мудак. Курс лікування — 10 шпіцрутенів на псарні щонеділі. У разі рецидиву — довічна кастра­ція каменюкою. Підпис — лікар-українолог, барон Адольф Вишневецький.

Але я не є віденським психоаналітиком, тому зазначу інакше. Вам не подобається Янукович? То підіть втопіться, бо ви і є Янукович. Врешті, хто перднув в ліфті та нашкрябав слово «хуй» на п’ятому эт.? Часом не ви?

То що ж робити, шановні януковичі? По-перше, повне перевстановлення системи, а по-друге, лютий антивірус. Але є одне але, як казав Майкл Щур, бо операційну систему під назвою Вкраїна влашто­вано таким падлючим чином, що, з одного боку, вона, як і будь-яка система, не може самовдосконалитися без зовнішнього втручання, а з другого, вона не підпуска до себе спеціалістів. Двічі за останні сто років зондеркоманди спеціально навчених тевтонських програмістів намагалися продертися до нашого системного блока. Але троянський вірус завзятості накопав на всіх підступах страшних вовчих ям духовності, натикав кругом протитан­кових городів із шипастими буряками, оточив системним глибоким рівчаком народної мудрості і сам од себе охуїває.

Духівник агроельфійського народу Тарзан Громилович Шевченко свого часу слушно зауважив: і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. Але емоцій­ний акцент тут, звичайно, стоїть на другій частині прозріння. Варто було би переінакшити на: свого не цурайтесь, але ж і чужого научайтесь, суки, як вас земля носить. Таке, наче незначне, перепрограмування може значно підвищити ваші історичні шанси на популяційне щастя. Та це навряд чи, бо ми безкомпромісно плутаємо пиху із гідністю, надаючи перевагу першій.

Імєющій вуха, да почує, нєімєющій мозга, да помре. Омінь.

Діти мої! За часів Батька Хмеля голоту було покозачено. Сьогодні ж, в епоху Нових Аграрно-Промислових Королів, голоту стрімко помудачено.

Був у мого земного аватара на ім’я Подолай-хама XIV (хай йому грець) сусід по лєстнічной клєткє, хароша людина, лікар-терапевт і патентований агроельф. А прізвище він мав шляхетне — Вишневецький. Просто пупсік. Згодом виявилося, що справжнє його прізвище — Сова. Також прояснилося, чому і як сталася така мімікрія. Колись, у чергову мить життє­вих випробувань, стало йому нестерпно соромно, що він Сова, а не Гольштейн або ж Габсбург. Почу­хав Сова свою врожайну дупу — і в паспортному столі його з лабораторною точністю перевіншували на Вишневецького. Але аристократичне життя з лися­чими полюваннями та пишними балами не завітало до його скромної оселі в кооперативній багатопо­верхівці. Карго-культ виявився самонайобом. Так гинуть мрії та розбиваються надії вкраїнської голоти на панування.

Але ж я, Недайбог, не такий дурний, як ото вам здається. Все бачу і уважно караю, ускладню­ючи життєвий шлях тим, хто преться в бароковий палац через засрану клуню. Так сталося і з Совою, бо придбав він собі інструмента — шляхетне прізвище Вишневецький, та не знайшов йому засто­сування. Адже стару шляхту вигнобив Батько Хмель, це земне втілення Шиви (мого конкурента по боже­ственних ексцесах), а асури-більшовики доконали цю славну верству. І залишивсь Вишневецький останнім, дуже самотнім шляхтичем на цілий кріпацький край. Без герба, без родоводу, з ціка­вою зарплатнею і сумними очима. А все тому, що він повірив не мені, а шаманським забобонам, до яких маєте схильність ви, дорогі агроельфи. Така вам навука, шановні. А яка — здогадайтеся самі. Омінь.

Про сусідських богів. Величати їх так: Бульбобог, Царьвсєябог, Молдобог, Ляхобог. Кожен із них панує над власним тереном, але часом зазіхає на сусідські чертоги, особливо Царьвсєябог, у котрого ця розвага перетворилася на владний невроз. Буль­бобог поки що не дозрів до Вирію, та й навряд чи дозріє, бо він завів собі Вусатого Колорада і не опіку­ється підопічними бульбоельфами, а таких богів не запрошують на метафізичні тусовки. Царьвсєябог вже давно їбанувсь на ґрунті антисусідського люту­вання та впав у міфотворчий клімакс, тому з Вирію його тимчасово виперли, бо заїбав. Молдобог, це просто веселий і трохи вгашений бог-нєвідімка з непоганими городніми врожаями і добрими перспективами на інтеграцію. Шкоди від Молдобога небагато, якщо не зважати на його алкоголічну співучість. Ляхобог же єдиний з нашого грайливого колективу, хто кинув пити і зажирів. Він скушний і з ним неінтересно. Я ж, Недайбог, ярмарковий торбохват з карними манерами, який, через власну експресивність, регулярно завдає собі невиправної шкоди. Що поробиш, такий характер — прокляті агроельфи доведуть до сказу навіть бога.

Іноді до нас в гості заходять тевтонські боги і пиль­нують, аби ми не коїли шкоди собі, або ж поверхом нижче, в людському світі. Ці тевтони трохи йобнуті на соціальних програмах. Наприклад, оформили за мною опікунство через недієздатність, за що я їм дуже вдячний, а Царьвсєябога здали в ЛТП на цивілізаційні уколи, через невменяемость. Бульбобог, правда, поки нікого в Асгарді не цікавить, бо в Бульболенді стагнує похмура стабільність, а Молдобога постійно плутають з Локі (через алкоголізм), тому взаємини з ним набули характеру сімейної драми. Ляхобог користується в тевтонів повагою, бо, сука, не синячить, як ми, з пацанами, і через це нам є в кого позичити грошей до Обжинків.

Так ми й живемо, і наче непогано. Особливо після того, як Царьвсєябога здали до ЛТП. Щоправда, днями заходив Вішну з сусіднього пантеону, то казав, що Царьвсєябог втік з лікарні. Цибанув у розкрите вікно з сьомого поверху прямо під час процедур. Казав, що десь він зараз крутиться біля Вирію, і що там довелося поси­лити охорону, бо воно ж може Скіпетром перебити всі шибки, а скло зараз дохуя дороге. Крім того, казав, що його Державу вже бачили в ломбарді знайомі духи природи, значить, має на що гуляти, курво. Карочє, бережіть себе, пацани. Так і живемо. Омінь.

Діти мої! Насуваються на ваш благословенний край сім янголів небесних. Несе їх Велика Підвода Пока­рання за побутові гріхи та дрібну шкоду.

Перший янгол — Семен Наруга

Другий янгол — Микола Паплюга

Третій янгол — Петро Ґвалт

Четвертий янгол — Орест Ганьба

П’ятий янгол — Лесь Туга

Шостий янгол — Валєра Журба

Сьомий янгол — проїбав прийти

Вони в Славі, Силі Небесній і у Формі Спортивній. Вдягнуті в ризи тренувальні, і в кожного за спиною по одному крилу і по одному рюкзаку з город­нім реманентом. Вони йдуть, аби смикати будяки нікчемності й засіяти на їхньому місці зерна рішу­чості. Омінь.

Я, Недайбог господь ваш, докумекав, чому у вас такі кепські справи з асфальтом і такі значні успіхи з дірками в ньому. Те, що агроельфи пиздять все, що бачать — відомо навіть хатнім щурам, але існує глибша причина. Сьогодні бачив велику кількість укравтодорівських кріпаків, котрих гнали на весняну панщину. Їхав машиною по тягнучці, дививсь на замурзаних робітників і раптом зрозумів — вони асфальт не кладуть, вони його засівають. Спочатку орють Матінку Землю крученими смолистими плугами, а потім засіва­ють її асфальтом і рік чекають на врожай. Врожай чого? Врожай соковитих дірок. Ваша земля така родюча на дірки.

Прийшла весна, на городи виходять аграрії в кирзових чоботях і смушкових шапках. Довбуть в чорноземі отвори, лягають кендюхами на вже прогріту землю і починають її їбсти. Їбуть тяжко, із зусиллям і хрустом. Часом встають напитися води з крижаних джерел народної пам’яті, знову лягають та їбуть. Цілими регіонами досі процвітає стародавня культура виробництва — непромислове засівання накопиченого. Виробництво на Вкраїні — це не створення, а боротьба та злягання. Як сказала одна зморена працею людина, тяжко дивлячись на свіжо­зораний город, — шоб ти здох! Омінь.

Діти мої! Урбаністична тиранія — ось шлях, яким проведу вас крізь сьогодення. Тотальна заборона ліризму та співочості очікує на ваші крутійські душі. Агроельфійські маси нажену з ранкових базарів на нічну укладку бетонованих гайвеїв. Вчителів гри на бандурі та сільських краєзнавців покараю приму­совим вивченням англійської мови та римського права. В школах та ПТУ введу урок риторики як осно­вну дисципліну, бо коров’ячий храп не годиться для круглих столів. У вищих навчальних закладах запро­ваджу курс насильницької латини та давньогрецької мови. Забороню романтизацію козакування під страхом виселення на Кубань. Створю вам новий вкраїнський естетизм на основі лицарського пост­модернізму, як самі нездатні. Вкраїну відмию в пральних порошках до блиску, всі уйобіщні архі­тектурні знущання знесу прискіпливим поглядом, архітекторів покараю згідно з освітою. Криміналь­ний елемент усуну з правового поля і розстріляю згідно з інструкціями Ломброзо — весь і нахуй. Ніякої другої ходки на зону не буде — повтор­но-потворний злочин каратиму летально. Люструю не лише можновладний елемент, але й водіїв марш­руток та популярних шансоньє, тупих тьолок та їхніх суворих биків. Люструю все, а що не люструю, то спопелю як старий курник. Беріть мечі, гостріть сокири, катайте закрутки в похід — на вас чекає Внутрішня Реконкіста, Агроельфійська Неонавала та Національна Сатисфакція. Омінь.

Пірнув я у світ сучасної агроельфійської прози та поезії. Вирішив ознайомитися з усім хоча б фрагментарно, бо, зазвичай, уникаю вашої прози і, тим більш, поезії.

Осягнув, для кого вигадано цей перфектний термін — гріх гортанобєсія. Для вашої агролітератури. Ельфійський автор, аби описати як саме подмухав вітерець, вдається до такого страшного жонглю­вання синонімами і особистими асоціаціями, що за два речення я втрачаю щойно намацане і забуваю про що саме йдеться. Гадаю, причиною є жахливе переконання: що більше ти знаєш синонімів, заста­рілих і невживаних у звичайному побуті агрослів, то краший ти письменник. Це дійсно справляє враження.

Діагноз: літпсихоз. Симптоми: маніакальне бажання описати і запхати в голову читачеві всі свої, навіть найдрібніші, враження та нікчемні відчуття від повної хуйні. Використання замість доречного слова «їбануло» ідіотських фольклорних конструкцій типу «бурцикпицьнулося». Вживання замість простого сполучення «холодний ранок» кошмарних висерів на кшталт «брунатно пронизане полум’ям чорноптахо блимнуло вихоплене, мовби сновида, межи окатистими хребтинами рушників небесної мушлі, ранкове бемкання пустки». Побудова — замість ясних та зрозумілих речень — непролазних філо­логічних колдойобин і лінгвопаралічних рівчаків. Загальна інфантильність свідомості, ідіотизм.

Лікування: щоденна декламація «Записок про Галльську війну» Гая Юлійовича Цезаря. Також рекомендую відрубання письменної руки в разі рецидиву. Бажаю вам психічної рівноваги.

Лікар-українолог Недайбог. Омінь.

Діти мої! Що ж це у вас коїться? Це ж кошмар — Янукович, Свобода, КПУ, бандерівці, хохли, кацапи, час від часу пробігають перелякані бульбоельфи, менти мочать когось кийками, натовп трощить паркан, хтось утік і його ловлять, інший тим часом вперто цупить корисні речі підводами, в Луган­ську сюрреалістичний православно-комуністичний ґвалт, і так далі, і так далі.

А що у них? Ну гарний концерт був у Братиславі, ну на природу хтось вибрався на лісапєді, ну хтось цікаве кіно подививсь, ну кіт прикольний кумедно всівсь і сидить. Хоббітшир, одним словом.

А у вас? А у вас битва Саурона з Дамблдором. Герміона Грейнджер мотає термін на зоні, Арагорн нишпорить парламентськими кулуарами з надією непомітно протягнути антиоркський законопро­ект в Верховній Ваді. Агроельфи сунуть ходою на Мінас-Тіріт, Горлум їбеться з Доббі в надпри­родний спосіб, Поттер зарубав сокирою дільничого міліціянта Гендальфа і втік до Мордови, в чорноцерківських казармах виведено нову, ще лютішу породу тітушкоорків. Назгули засіли в райрадах й пиляють ресурси, дементори лютують по селах. Жвавий жах.

У вас тут реальне Середзем’я, задрочене королів­ство в очікуванні війни і повернення легендарного та переможного короля давнини. І зватимуть цього короля — Володар Будяків, Принц Толоки, Князь Обжинків, Адольф Федорович Медведчук. КорольЗомбі. Надія агроельфійського народу. Де літописці цього новітнього міфу? Омінь.

Діти мої! З острахом очікую на ваше улюблене свято — День Незалежності. По часовій шкалі розташовано його дуже вдало і символічно. Серпень — фінал неробської епопеї. Одразу по святкуванню починається сезон робітничої вйобки. Символізм очевидний — отримали, пане, незалежність? То прошу до праці, шановний трудівниче. Розбудова, зміцнення, розши­рення та панування і т. ін. З погляду геополітичного феншую, досить вдале розташування. Але острах викликає сезонна навала вишиванок. Воістину, добре, що ви не індіанці, бо мусили б готуватися до навали пір’я, насмиканого з пташиних дуп. Вкотре ствер­джую, що вишиванка — не найліпший символ для самоідентифікації у ваших умовах. Зараз ліпше пасу­вав би лицарський обладунок. Але ж воно дороге, і на городі в ньому не попораєшся — упрієш чавити колорадів. Тому колорадів, все ж таки, ліпше чавити вдягнутим у вишиванку. Омінь.

Гостював днями в Асгарді і зазирнув у Колодязь Майбутнього, куди дивитися можна лишень тевтон­ським богам. Аграрних богів до нього не підпускають навіть і близько, бо ті мають кепську моду плювати у священні криниці. Але оскільки я по дєдушкє німецький тевтон, то мені люб’язно дозволили озна­йомитися з вашим майбутнім. Ось що я там узрів, діти мої.

2015 рік, смт. Упирятин. Продуктовий нічний магазін.

— Слухаю вас, шо будете брати?

— Здрасть, а це у вас шо? Шинка? Як вона, хароша?

— Свіжа, так. Ми сьодні с дєвочкамі брали на обід. Хароша.

— А до якого числа вона? Хммм... «Законотворча», сорт перший.

— Беріть, нормальна.

— А яка ще є? Може, ковбаса або сосіски, чи шо.

— Ну ось смачна в’ялена ковбаса, «Парламентсько-кулуарна», вищий сорт. Дорожча трохи.

— Виробник хто?

— Хмм... торговельна марка «Помета». Це з Прилук завозять.

— Ага, ну то вріжте грам двісті. А то шо? Оно там.

— Буженіна «Багатовекторна», фірма «Шляхет­ний кат» робе. Але вона не дуже. Там іноді запонки трапляються. Мій кум був зуба пощербив об ню.

— Так, ну тоді вріжте грам триста отої, по сімсят шість гривень, з салом. Та шо «Печерська смерть», так, виробник «Люта кара», ага. І сосісок, пару штук, отих «Позафракційних» зважте.

— Будь ласка. Шось ще?

— Пів-хлібини дайте ще. І дві горілки «Ярема Вишневецький».

— Прошу. З вас 148 гривень 8 копійок.

— Дякую. Щось наче м’ясо стало смачніше... чи шо. Як не візьму, то таке як наче цукрове, аж солодке. Навчилися робити, нарешті. Можуть, коли хочуть.

— О, так. Можуть. Коли хочуть. Так-так.

Рік минув з того часу, як в сесійній залі Верхов­ної Вади запрацював м’ясозаготівельний комплекс «Позитивні зрушення» на нових німецьких потуж­ностях. Тим часом у країні значно поменшало можновладців. Якість м’яса, тим часом, значно поліпшилася. Омінь.

Слухайте уважно і розумійте! Мить сатиричного аналізу гумористичної події незворотня, і вона прийшла, шановні людські істоти різноманітного походження. Подія, що приємно полоскотала боже­ственні фібри моєї душі, мала би називатися так: втеча гладкого кнура з державних щаблів через системний паркан. Але чомусь вона прогриміла під наступною назвою — ректор податкової акаде­мії, доктор економічних наук, професор, заслужений економіст України, Петро Володимирович Мельник раптом десь дівсь.

Той із вас, хто має досвід городнього життя, безпе­речно, відчуває кумедність ситуації. По-перше, впадає в око ідіотське ім’я, як для кнура, Петро Воло­димирович Мельник. Раніше свиней так не називали. Боря — це максимум. Посада — кнур, кабан, свин, але аж ніяк не ректор податкової академії.

Особисто я не слідкую за надприродними циклами вкраїнського господарства, ба навіть намагаюся втекти за першої-ліпшої нагоди якомога подалі від цієї суворої фінансово-політичної толоки.

Але таку ідіотську історію, погодьтеся, складно пропустити повз увагу. Головне тут — не нахаб­ний хабар і не клумак із пиждженими грошима, ні. Головне — мармиза втікача. Якби вона була менш вгодованою та набряклою, більш людською та шляхетною — резонанс не набув би таких обер­тів. Людина багато вкрала і втекла. Чому ні? Цей спорт давно став національною розвагою і вже нікого не дивує. Звичайний агроельфійський бойо­вий гоп-стоп.

Втекла, але була схоплена мусорами і закута в елек­тронні кайдани, замість традиційних колодок, бо в країні є трохи прогресу. Чи ловили ви коли-не­будь енергійного свина, коли той, проломивши гнилу огорожу, весело мчав на ворожий город чавити помі­дори? Це дуже цікава пригода, якшо ви не хворі на тромбофлебіт і закупорку судин. Гадаю, що панам мусорам також було цікаво заганяти впрівшу від переслідування істоту в її державотворче кубло. Уявіть собі — воно вкрало, вкрало багато і пружно тікає. А ви за ним, із колючим дрючком і карним намі­ром, несетеся городом, цибаєте через стиглі кабачки і передчуваєте очевидний фінал — вечерю. Врешті, ви заганяєте свина в клуню, але цей хитрун раптом прикидається Почесним Громадянином і вимагає негайно помістити його в елітну клініку для ліку­вання пульсуючого від напруги тіла. Гра набуває такого бурякового відтінку, що відмовити кнурові майже неможливо, і ви погоджуєтеся на його слушні вимоги.

І тут настає сакраментальний момент — кнур, за довгі роки сумісного існування з людиною, багато чому навчивсь. Головне — навчивсь вдавати із себе майже людську істоту та непрогнозовано хитрувати з оточенням. Сталося те, чого не могло не статися — Петро Володимирович Мельник перегриз всеїдними іклами суперсучасні чіпізовані кайдани, схопив радюжку з грошима і на шаленій швидкості, через яруги і куширі, вирвався на волю, моментально позбувшись передінфарктного стану та пунцового кольору пики.

Той факт, що одна частина Вкраїнського Держав­ного Утворення схопила Петра Володимировича на хабарі, а інша (за хабар) дала можливість цьому кабанові знову втікти — дуже підвищила мій настрій. Роздвоєння особистості на державному рівні робить життя свіжим й цікавим. Осатанілі свині крадуть гроші підводами, веселі мусора за ними полю­ють, знервована громада із непідробним інтересом пильнує за цими перегонами. А виходить з того дуже значна економія для кишені пересічного агроельфа. Можна не витрачати грошей на придбання збірочки оповідань О. Генрі, бо жоден О. Генрі не зміг би навіть й уявити собі такого довершеного паскудства. Також можна не купувати квиточка в кіно, бо такого Dolby Surround жодний кінотеатр не відтворить навіть за хабарі.

Діти мої! Неконституційний Сюрреалістичний Абсурдизм — ось справжня назва вашого державного ладу. Можливо, варто якось прописати це в Консти­туції? Хто за? Трьомастами голосами прийнято! Хрю! Тобто, омінь.

Діти мої! Оце ж спала на думку чудова ідея впро­вадити хитрий механізм громадських люстрацій. Такий, щоб можна було геть увсіх тарганів перело­вити, і щоб ніхто не сховавсь під маскою доброго громадянина. Дуже просто — робимо таку дворічну культурну супер-акцію за державний рахунок — абсолютно безкоштовні заходи й концерти, музейні виставки, театральні вистави, всілякі студії і збіго­виська, по всій Імперії. Все, що тільки можна.

Але вхід на ці культурні містерії тільки за докумен­том. От наприклад, організувати фестиваль шансону і всіх, хто на нього поперся, переписати у всеохопний реєстр. Потім запросити на гастролі визначні симфонічні оркестри з академічними програмами, і теж вхід за документом. Цих — в окремий реєстр. А тих, хто нікуди не ходив за два роки, теж в окре­мий кадастрик. І таким чином публіка два роки товчеться, палиться — хто чим в житті цікавиться. А рівно за два роки — раз! — і торба. Найдорожча ніч довгих ножів у всесвітній історії, по всій країні. Всіх громадян випасти і за категоріями: ходив бичара з тьолкою на «Лесоповал» двічі — все життя класти асфальт. Тричі ходив — «на хімію». Більше — смерть! Ходив у консерваторію або на виставку мистецтва Раннього Ренесансу — маєш бонус, наприклад муні­ципальний ґрантик на навчання або ж невеличку стипендійку. Нікуди не ходив — суворе попере­дження із натяком плюс штраф. Головне, всіх биків за одну ніч по всій країні накрити. Це, канєшно, буде непросто, бо, ясне діло, півкраїни під ніж ляже. Тре буде домовлятися із якимсь дружнім військо­вим альянсом про допомогу. А назвати цю операцію можна просто: операція Шансон.

Слухайте уважно і розумійте! Пишний ельфійський суржик складніше явище, ніж може здатися з першого погляду. Сів якось у маршрутку на Позняках, їду і прислухаюся, я ж бог, можу собі дозволити поприслухатися. Коли чую: «Остановіть на зупинці!» Ага, думаю, не кепсько. Їду далі, аж раптом пролу­нало: «Зупиніть на остановці!» Я замисливсь на мить і осягнув, що в одній і тій самій маршрутці можна вжити протилежні мовні конструкції з абсо­лютно однаковим сенсом, і тебе всі ото поймуть. Зупиніть на остановці, остановіть на зупинці, вста­новіте на останоувки, зупиніть на зупинкеу. Крім цього, існує мовна азазарівка для парламентського катування. А ще існують тячівський варіант закар­патського койне для надсекретних перемовин і так звана луганська мовчанка для похмурої реак­ції на власне життя.

Прєлєсть суржику в тому, що його досі не кодифіко­вано і він існує мінімум у двох основних варіантах: зупиніть на останоувки та остановіть на зупинкеу. Треба кодифікувати один із них і влаштувати лінгві­стичний терор. Відкрити державні курси та укласти Великий словник вкраїнського суржа за редак­цією міністра Тютюнника. Колись таки прийде час, і ми почуємо біля автобусної останоувки: «Дібіл, ти ж неправільно гавариш на суржі, ти ув школє вапшче вучился?» Омінь.

Діти мої! Проклятий Інтернет запропонував мені відвідати два онлайн-храми світоглядної ельфійської пропозиції. Пропозиції, яку ви даруєте світові, як би він того не уникав. Перший храм — сайт Укра­їнської Аграрної Партії. Він потішив приємними текстами партійної програми, дуже дотепними і напрочуд концептуальними. Якщо сформулювати їх коротко і без зайвої лірики, то отримаємо універ­сальну колгоспну мрію: якщо ми замість цієї хуйні не побудуємо нормальну, правову і демократичну державу, то ніхуя не буде. Погодьтеся, це звучить чудово.

Другий онлайн-храм було присвячено вашій поган­ській неодуховності — сайт прихильників РУНВіри (Рідної Української Національної Віри) і Духовного Учителя та Пророка Лева Терентійовича Силенка. Лев Терентійович — це такий прикольний діяспорянський гномик в окулярах і білій сорочці. Раніше не чув про такого, бо давно до вас не заходив.

Ресурс вразив мене своїми метафізичними і боговдохновенними прозріннями, на кшталт сімох Законів Правильного Життя. Це й не дивно, бо навіть такий пеньок, як я, і той розуміє — без правиль­ного життя все якось воно неправильно. Особливо сподобався сьомий Закон — Правильна Віра: а) Природне Народження, б) Блаженне Розуміння, в) Правильне Призначення. Звучить дуже непогано! Цікаво, що в кожному з сімох Законів чітко по три підпункти. Саме по три, а не по два і не по чотири. Одразу видно, що віряни схильні до структурованого впорядкування, етнічної дисципліни та завзятої боротьби з національними неврозами. От саме три — і пиздець. Відчувається присутність холодного арійського генія з бойовим клумаком за плечима. Загальний тон тамтешньої думки такий — Мораль­ність, Духовність і поменше гумору, якомога менше. Ще менше, будь ласка. О, нормально, хвате.

Ці дві кріпацькі світоглядні доктрини надихнули мене на створення синтетичного художнього образу для Великого Герба Вкраїни. Отже, герб.

В центрі геральдичної композиції розташо­ване пихате рило демократичного агрошляхтича у вишиваній неопоганській сорочці з невеличкими свастончиками у візерунку. Він символізує увагу, яку приділяє Недайбог своїм землейобам і їхній священній праці, а також нагадує про велич арій­ських пращурів. Корона у вигляді двох красивих канделябрів символізує парламентаризм та еконо­мічні зрушення і, звичайно, соціальні гарантії. Рило законотворця оточене вічно актуальним гаслом: якщо ми замість цієї хуйні не побудуємо нормальну правову і демократичну державу, то ніхуя не буде! Фоном композиції є дірка в глибокий космос, що є символом Вічних Проблем, та державний прапор, який символізує державний прапор.

Отже, запропонований герб поєднує в собі два найкумедніші явища сучасного вкраїнського життя — привид парламентаризму та судому неопоганства. Все це рясно прикрашено селянською цупкістю. Під час перегляду гербової композиції варто прослуховувати твір геніального композитора Мирослава Скорика — «Мелодія. Духовний гімн України».

Коли я доберуся до Піднебесної Наддніпрянщини, то партійну аристократію згодую свиням, а неопоганців і публіку, позбавлену почуття гумору, зажену на будівництво гігантської стоповерхової Мазанки. Щоб не пизділи, а мастили на користь державі. Омінь.

В Колодязі Майбутнього іноді можна узріти дивні речі. І ось що я бачив в його кришталевих нетрях цієї неділі, коли ходив набирати воду на борщ, оминувши тевтонський блокпост.

На древньому сарматському кургані, освітленому вранішнім сонцем, стоїть середнього зросту пару­бок. Він вдягнутий в пишну полтавську вишиванку з примітним написом WHITE POWER на спині. На дупу натягнуто спортивні штані з трьома смуж­ками, а взутий він у небесно-блакитні смердючі шльопанці, що в них нишпорять по будівельних майданчиках фастівські фольксарбайтери. Зачіска являє собою мікс із трьох оселедців, що симво­лізують Святу Трійцю, і двох кудлатих пейсів, які натякають на раптову зраду національних інте­ресів. У руках парубок тримає кайзерівський шолом із ріжками — як символ вічного вкраїнського колабораціонізму, і сапку на довгому держаку — як символ долі. А замість обличчя писок Вадіка Тітушка, що променіє надією і перспективою пені­тенціарного покарання. Одне око вибито у п’яній бійці під гастрономом, а за вухом стирчить прима без фільтру. Позаду парубка видніються вітряки з крилами у вигляді арійських коловоротів, а також рейхсштандарти вкупі з церковними хоругвами. З кишені штанів стирчать гетьманські клейноди і газета «Команда», скручена в рулончик. Тихо звучить візантійський хорал «Киріє елейсон», у вико­нанні кацапського гурту «Бутирка», стоїть міцний запах горілої стріхи. І над цим видовищем гордо здіймається веселий прапор ЛГБТ-громади, з напи­сом Gay guys Paradise, Adolf Hitler, Legalize!

Парубок думає про жидів, а під ногами в нього біга­ють симпатичні жовті курчата і дрімає приспаний кіт. Попереду — Вічність.

Осягніть, що найцікавішою вадою живописного ельфійського менталітету є пиха, діти мої. Саме вона становить головну причину того, що ви так влучно величаєте словосполученням «наші реалії», що в перекладі на звичайну мову означає — хуйове життя.

Брехливі й пихаті назви, якими ви прикрашаєте свої занедбані селища — яскраве тому підтвердження. Що має бути в голові у людини, яка називає неандер­тальську стоянку Вилкове вкраїнською Венецією? Або ж величає Коровоград маленьким Парижем? Коровоград, де центральною вулицею є вулиця Леніна, а площею — площа Кірова.

Вкраїнська Венеція — пристрасно повідомляє театрально-оксамитовий голос і сором’язливо додає «всесвітньо знана». Знає, що бреше, а все одно пиздить.

Відомий киянам спальний район Русанівку місцева газетка також поетично визначила на своїх їбучих шпальтах як київську Венецію. Звичка брехати геть проїла вам мозок. Яка в пизду Венеція? Який Париж?

Ця лірична брехливість так впадає в очі сторонньому спостерігачеві, що деякі іноземці навіть влучно жартують з цього приводу. «Венеція — ето італьянская Русанофка!» — сказав якось один тевтонський небожитель, який бував на цьому районі. Довго сміялися.

Сміх сміхом, але я крепко замислився над цим явищем і дійшов висновку, що першоджерелом цієї курячої сліпоти є пиха, помножена на недорозвинутість. Тільки пихатий мудак може назвати Коровоград вкраїнським Парижем. Мудак, який ніколи в справжньому Парижі не бував і не буде, бо на Париж йому, вопше-то, похуй. Безперечно, Коровоград — цікава місцина, а Русанівка — приєм­ний район із симпатичними дев’ятиповерхівками та смітниками. Але це не Париж.

Добре, що не всі агроельфи побиті цією ідіот­ською вадою. Але натовпи шкідників досі знімають кілометри вкраїнського поетичного кіна, досі виши­вають найдовшого в світі рушника, який нікому нахуй не потрібен, і отримують за це діяспорянські вимпели та провінційні відзнаки. Пекельна суміш совка і села, що зветься словом «колгосп». Воно наче й не страшно, але історичні обставини склалися так, що саме колгосп має найпотужнішу культурну трансляцію в Піднебесній. Можете подякувати за це плебейському стилю свого життя. Дякувати краще сокирою. Омінь.

Діти мої! Ось вам повчальна притча про лінгвістич­ний параліч на кримському пляжі.

Молодий ельф чемно грів на сонечку своє задубіле тіло, аж раптом стався курортний конфлікт на полі­тичному ґрунті (через тапчан) з якимсь плямистим московитом. Якщо в давні часи оркочухонське воїнство розпочинало грабунок з татарського «ура!», то нині вживає питомо слов’янський бойо­вий оклик «чьо!». Ось і цей московит стартанув на ельфа з нахабною пред’явою та почав його за-ти-чьоківать з таким розрахунком, що той засцить і здасться у полон. Але ельф не розгубивсь, підвівся з рушника, і пролунало над тапчанами переможне агроельфійське «Шо?!». «Шо, блядь чьо?! Шо ти чьо, блядь?! Шо, сука чьо?!». Моско­вит злякавсь, втік і розчинився в катакомбах свого санаторного сховища. Таким чином наше шляхетне «Шо?» подолало їхнє огидне «Чьо!».

Якщо хтось візьметься увічнювати вкраїнську ідентичность, то він має створити тяжкий граніт­ний монумент нашому загальнодержавному «ШО?» і прикрасити ним Майдан. Тільки уявіть собі, гігантське стометрове гранітне «ШО?», освіт­лене сотнею військових прожекторів. Як на мене, це повний омінь.

Із поховальною тугою і жалем пірнув я в холодні потоки ельфійського гумору. Не хатнього або комунального, а медійного. Гумору, що ллється з телета радіоефіру на ваші наївні макітри. Гумору, що виникає цілеспря­мовано, через зусилля спеціально навчених штатних жартунів. Висновок невтішний.

Якщо зазирнути правді в кишеню, то мусимо чесно визнати: коли мешканець Піднебесної Наддні­прянщини хоче посміятися, ба навіть просто банально паржать в тілівізор, він змушений звер­татися до оркочухонських шаманів — Мартіросяна і Бульдога-Харламова. Не дивно, адже ці чаклуни часом здатні кумедно під’їбнути навколишнє. Тут перед очима встають чорні тіні вітчизняного смайл-хоррору: пан Всєлєнскій та летючий цвинтар штучної посмішки «96 Квартал» (це пристосуванське кубло естрадних пацюків).

Може, й не варто розділяти гумор на хороший та поганий, смішний та відсутній. Проста людина, а в Піднебесній це майже почесне звання, цілком задовольняється гарним пуком із дупи в якості почесного жарту. Чом би й ні? Але інтелігента на тонких ногах пук чомусь не вражає. Освіта, виховання, природня кмітливість, складна організація особистості — все це потребує чогось більшого, ніж дупний пук «96-го Квар­талу», де нахабно примостився веселий посєлковий чорт із гаражним їбальником. Чорт, що здатен іржати, але насилу вичавлює з себе відповідний привід.

Крім того, досі на вечірніх молоток-шоу типу «Вкраїна має таланти» замилування публіки викликає майже біблійний гумор ім. Павла Глазового в українскам стілє. Я ледь не гепнувся з ослінчика, коли побачив в якійсь популярній гуморотворчій передачі такого собі підлітка-селючка (здібного, між іншим) у виши­ванці і з гладкою рожевою мармизкою. Він (2012 рік!!!) енергійно читав сумні сатиричні меморандуми П. Глазового та озвучував власні репліки на фоль­клорні кмітливості другої половини 19-го століття. Про Петра з Наталкою, про цибання в гречку, про цього довбаного Гриця з його неолітичними вечорни­цями. І ельфи іржали. Іржали (тут мене не обдуриш) рефлекторно, бо звикли сміятися «про Гриця». Між тим, цей Гриць давно лежить в Тарзановій Могилі і не ходе на жодні еротик-вечорниці. Чому б не жартувати в такому разі про невдале полювання на мамонта? Але це сакраментальне питання. Омінь.

Діти мої! Дурні агроельфийські тьолки з робітничих кварталів полюбляють цукрові статуси за непро­стую женскую жізнь. Статуси про те, які вони пантові істоти і що варто лишень через свою пацанську необачливість проїбати таку неймовірну тьолку, то буде лихо і журба, аж до суїциду. Перед очима постала картина.

Ніч. Тьолочій гуртожиток в Чугуєві. Тиша. Гучний храп. Раптом в двері прохідної гучно вдирається здоровенний та упрілий ландскнехт взірця 16-го століття, лютий і п’яний. В одній руці тримає тяжкий і добре загострений фламберг, а у другій — новий моргенштерн. Розрубує вахтьоршу навпіл до кафельної підлоги і починає методично, під високочастотний вереск тьолок в халатах і тапках, розганяти це мишаче кубло. Страшний ґвалт. І тут, абсолютно неочікувано для всіх, Лєнка із квадрат­ною сракою і немитою на ніч головою в бігудях, промовляє з виразним харківським акцентом на весь піщєблок: «Мужчіна чясто бросает женщіну, патаму што нє может удерживать ту планку, кото­рую взял, штоби єйо добітца ... ❤»

У цю ж саму мить планету нахуй зриває з соняч­ної орбіти і настає незапланована Ніч Брами. Цикл існування Всесвіту завершено, наступний почнеться за мільйони кальп. Лишається тільки тотальне НІЩО, і посеред цього похмурого НІЧОГО маячить рожева косметичка, де сховано щипчики, шматочок ватки і пілочька для пазурів. До наступного циклу. І пиздець.

Слухайте уважно і осягніть! Наснивсь мені, панове, симптоматичний і, водночас, потужний сон, а уві сні склалася така дивна ситуація, знаєте, як ото буває уві сні, коли абсолютно ненормально-абсурдна фігня або явище сприймається як щось цілком нормальне, як життєва даність. Кароче, така сама історія, як ото на Вкраїні відбувається — повний абсурд, а сприй­мається наче так і треба. Так ось, переїхав я зі своїх небесних чертогів до маєтку в зачухане село на Київ­щині. Ну і заходився там господарювати. Діло помалу просувалося, коли я несподівано усвідомлюю, що на городі живе крокодил. Такий собі зеле­ний нахабний крокодил із чомусь довгими ногами і чималим блідим кендюхом. За фенотипом схожий на позафракційного депутата з характером простим, як тамбур, карочє, народний типаж абсолютно. Ну, ото ж крокодил, ну, нормально, хулі тут такого.

Все б нічого, але дивлюся, він починає прояв­ляти до мене гастрономічний інтерес. Тобто нічого не робе, а тільки дивиться масними очима, але нутром відчуваєш, що насувається непростий період у житті. Почала та тварина ближче й ближче підходити до хати. Одного разу я собі пораюсь на веранді, коли дивлюся — воно в двері лізе, добре що поріг високий і воно не встигло продертися. Я двері прихлопнув, а воно в ті двері сіпається, і так, знаєте, страшно мені стало, бо бачу настав час шо-то решать, як той казав. Я закривсь в хаті і заходився пиляти з мисливської рушниці обріза (щоби в бою набути маневреності), а воно вже на дворі круги намотує, почало лютувати й ломитися страшно на веранду. Я ж допиляв обріза, запхав в нього набої і налаштувався того крокодила застрелити. Вгадав мить, коли в щілині дверей промайнула його огидна пика — і прямо в їбальник засадив йому два вбивчі постріли. Прямо в його парламентську заточку. І нічого не сталося. Він навіть не помітив.

Тоді я збагнув, що саме відбувається, і згадав, що таких лютих крокодилів показували колись по УТ-1 в передачі про природу. Що вони страшно нєуязвімі і дуже кмітливі, і боротися з ними немож­ливо. Показували, як вони під час апокаліптичної посухи в Африці вдень відсиджуються в калюжах, щоби не засохнути, а вночі здатні на шаленій швид­кості долати величезні відстані до наступної калюжі (як ото від Білої Церкви до Черкас), по дорозі вбива­ючи все живе та їстівне.

Ну от, я цю всю історію збагнув і упрів від страху. Зрозумів, що цього аватара українського парла­ментаризму з хвостом мені не здолати, а від цього переляканий я й прокинувся. І спалахнула в голові страшна думка, що Верховна Рада Вкраїни остан­нього скликання — це назавжди. Отак, бляць, і буде, допоки Земля не охолоне — Вічне Метафі­зичне Парламентське Кубло зі смачним і недорогим буфетом, а в ньому товчуться фракційні і позафракційні крокодили, і пиздЯть, і пиздЯть, і пиздЯть, і пиздЯть — вічно. А ми через щілину у веранді дивимось, дивимось, дивимось, дивимось... як вони пИздять, пИздять, пИздять. Омінь.

Діти мої! Осягнув річ настільки очевидну, що аж спіт­нів. Виявляється, серед вас існують спеціально навчені агроельфи яких величають традиціоналіс­тами і консерваторами. Якщо ви десь (в гасторономі або в пенсійному фонді) бачили неприємно бородатих дядь і номенклатурно-одухотворьонних тьоть — то це вони. Ці дяді й тьоті оперують одним чарівним словосполученням «традиційні цінності».

Традиційні ж цінності, між тим, бувають різні, залежно від традицій. Традиції, своєю чергою, трапляються діаметрально протилежні — від свят­кового поїдання зміїного калу в Сочєльнік, і аж до фінансування космічних програм НАСА (це теж традиція, хоч і модерніша за канібалізм).

Розмірковуючи про це, второпав, що нема більш консервативних традиціоналістів, ніж послідов­ники вчення трансгуманізму, а підозрілі дяді з номенклатурними тьотями — це просто відгомін льодовикових змагань за шматок кремнію. Гідному устремлінню покращити людське життя, позба­вити людину страждань, віддалити мить її смерті, вдосконалити її здібності за допомогою передо­вих технологій (стрибки з бубном через мухомори теж колись вважалися передовою технологією) — цьому устремлінню більше років, ніж будь-якому чорносотенному вшануванню пеньків на галявині. Традиціоналіст і консерватор, насправді, це такий вчений-окулярник, який вигадує нові ліки від раку. Інженер, який конструює роботизовану лінію по складанню роботизованих ліній. Генетик, який втручається в ДНК з метою трохи поліпшити здоров’я нащадків. Вони — послідовники традиції, що зробила з лякливої абізяни винахідливу людину. Дуже консервативної традиції самовдосконалення, допитливості, жаги до життя, ну і далі за списком чеснот. Це — традиція гуманістичного спрямування і вона дуже давня.

А ще існує традиція зашкарубло-містичного напрямку, з бородатими дядями і духовністю. Агроельфійські традиціоналісти є типажами переважно городніми, неолітичними, розумово спокійними і мрійливими, адже неоліт — це епоха без воєн, без металу, епоха стабільних горохових врожаїв. А от традиціоналісти Близького Сходу або Кавказу досі не вилізли з епохи раннього заліза, а це були часи різанини, доступної зброї, осатанілих ватажків та хуйових врожаїв. Саме тому в кожної тамтешньої абізяни під ліжком сховано загорнутого в ганчірку кулемета і жменю канабістих шишок.

А ще існують традиціоналісти американські. Вони виховуються на цікавій, дуже консервативній тради­ції виробництва ахуєнно точних і коштовних ракет, котрі останнім часом розжилися гнучким інтелектом і обскакали в цьому плані багатьох випускників вкра­їнських учбових закладів. Ця традиція — поза часом.

Крім того, існує традиціоналізм московитський. Це традиціоналізм епохи бронзи, коли металева зброя є, але вона дорога, і тому доступ до неї мають тільки спеціально навчені підрозділи державних бабуїнів, котрі через цю обставину безкарно псують все живе.

Ще існує інший цікавий традиціоналізм, а саме словацький. Ця традиція полягає в тому, що там консервативно ніхуя нема.

Особисто ж я, Недайбог господь небесний, виступаю за Конституційний Агротрансгуманізм і наступні цінності: за аборти на гей-парадах, за антиклерика­лізм, але з преференціями для уніатів, за національну революцію, за ГМО, за генетичне втручання в мусорів, за відродження шляхетної бульбоельфійської мови, за Макдональдс, але з узваром, за ракетні удари по папуаських святинях (окрім буддійських монастирів і деяких адвайта-ашрамів). Також, за примноження романсько-готичного спадку в архітек­турі, за барокову музику в громадському транспорті і за андроїдів у державних приймальнях. Також я за темне ірландське, але проти Чєчєтова і слави рускава аружия. Окремим пунктом в моїй програмі стоять позбавлені практичної мети жорстокі лабора­торні експеременти над комувністами.

Залишилося прикрасити цей варіант консерватив­ного агротрансгуманізму влучною назвою. Лише не збагну — якою. Принаймні ця програма здається реалістичнішою за програму партії Регіонів на 3027 рік. Омінь.

Діти мої! П’ять год тому купив собі такі люті та цупкі труси сімейного типу (парашути), шо тільки сьогодні порвалися. Можуть, коли хочуть.

Але мова не про це. Щороку весь регресивний світ відзначає день народження цікавого аквалериста, географічного дизайнера і корінного аватара тевтон­ської нації, кривавого акціоніста Вервольфа Гримлера.

Крім того, я дуже люблю наспівувати в рідкісні хвилини відпочинку московитських пісень, таких, як «Чорний Мордор», «Любо, орки, любо», «Ой, то нє назгул, то нє назгул». Помітив цікаву особливість цих чудових пісень: якщо замість тради­ційного тексту просто співати «вервольф гримлер», то виходить ще милозвучніше.

Чорний Мордор

Любо, орки, любо.

В світлі останніх культурно-історичних зсувів здається, що це і є оригінальні оркочухонські тексти, а знайомі нам з дитинства слова вигадали Лаврентій Бєрія та Йосип Двалін в чекістських кабінетах. До речі, про це мало хто знає, але в підручниках з оркочухонської мови за восьмий клас знайдено чимало оркографічних помилок та непевностей.

— Углуче, як ти провів літні канікули?

— їздив до батьків в Чорну Церкву, Снаго Шагратівно.

— Омінь.

Діти мої! Пролітаючи над гніздом тітушкі, тобто над звичайним спальним районом, помі­тив я гострим зором непритомне людське тіло. Не збите машиною і не зморене після роботи, а п’яне. Лежало воно на стежині під гарячим сонцем, з червоною як буряк пикою, а палило тими днями нещадно. І пойняв я, що цей бідолашний невдаха може отримати інсульта, як за мілую душу. В голові спалахнула думка: хто, як не я!

Заходився його рятувати, і, схопивши за ногу, почав перетягувати в затінок, але воно виявилося таке тяжке і грубе, що я втомився і покинув це бурмило як є, спересердя копнувши черевиком по дупі. І ніхто з перехожих не поцікавився: може, чимось допомогти, воно ж таке тяжке і огидне, вам, мабуть, неприємно, а давайте скинемо його в колектор­ний люк нахуй, щоб не валялося тут на проході... Ні, всі проявили байдужість і проходили повз — холодні душі, жорстокі серця. Все це вразило мене до нестями. Омінь.

Діти мої! Аби ви не вважали, що небесні сфери крутяться лише навколо агроельфійських досяг­нень, проінформую вас про існування цікавого народу, нічим не гіршого за ельфів.

За часів Уересер дуже популярними були анекдоти про чукчів із Чукотки. Які вони кумедні, дурні, хитрі та непутьові. Ну і ясно, що абсолютно безпечні і нешкідливі, бо що з них взяти — чукчі ж. Але мало хто знає, що коли до тих чукчів добралися оркочухонці під виглядом московитських комерсантів і государєвих проходимців, то чукчі різали їх зі страшною силою та моторністю цілими пачками. Чукчі історично серед північних народів вважалися найлютішими і дуже кровожерливими. Московитські white citizens про це не знали, а місцеві ескімоси (інуїти) були в курсі справи, тому швидко тікали, коли бачили на обрії абрис чукчі з моржевим іклом напєрєвєс. Дове­лося московитам тих чукчів збухати за державний кошт. Нині там все спокійно, але дещо прохолодно.

Найвідомішим в світі чукчею є Абрамович Роман Аркадійович. В житті цього чукчі все склалося дуже добре. В чукчів також є свої гарні співи та невеличка література місцевою мовою. Її ніхто не читає, бо за жанром вона належить до соцреалізму, або ж моржевих походеньок. Соціалізму давно вже нема, а про моржові походеньки чукчі й так непогано обізнані. Колись у них була дуже цікава національна кухня, котра складалася лишень із двох, але напрочуд смачних страв — це в’ялені московитські шийки під оленяче око та морожена строганіна з інуїтських п’яток під московитські шийки. Ви, канєшно, такого не їсте.

Так ось, щоб ви розуміли, дорогі агроельфи, світ існує не тільки для вас. А будете вийобуватися — подзвоню чукчам на Борщагу, вони приїдуть на своїх переварених каное і згодують ваші серця альбатросам. Омінь.

Бачив я шайтан-машину, діти мої! Річ екзотична і чимось схожа на бандуру з краєзнавчого музею, або ж на старий карбюратор з майбутнього музею карбюраторів. Воно має назву — тілівізор, і воно, лишень уявіть собі, робе! Показує новини, гучно шумить, весело пиздить, здібно бреше і співає пісень, аналізує події тижня, що минає. Ахуєть.

Бульбобог казав мені, що тілівізор формує суспільну думку. Оце ж і я наварив собі смачної кави та й сів дивитися новини з цієї скрині, аби сформувати гарну думку. Виявилося, що тілівізор за пару хвилин виснажує в мільйон разів ретельніше, ніж година срачу в проклятому Інтернеті. Суціль­ний і невпинний потік прілого калу, як Ніагара, тупо по всіх каналах ллється в душу нещасного агроельфа. Неймовірно. Крім того, воно намага­лося продати мені якусь ідіотську річ з кришкою, двома ручками і пружиною. Це було щось корисне і недороге. Тре було брати. Омінь.

Ну так оце ж, по тілівізору показали фільм, а скла­дався він з кількох життєвих шматків. Один з них про Межигірську Фортецю і корупційні оборудки бик’Ябиковича, і про те, яке воно хуйове та жадібне. Ну, це ясно — бик є бик.

Найбільш цікавим видався шматок під назвою «Агроафганець», який присвячено різноманіт­ним ветеранам з Чугуєвського Укрєпрайону і тому, в яких кепських умовах вони проживають. Мене, до речі, абсолютно не дивує, що ці ельфи живуть в таких умовах. Ябикович тут точно не винуватий, бо кал трапляється і в головах, а не лишень в дупах.

Головний герой цього фільму, дебелий агроберсерк, стоїть 22 роки в черзі на квартиру, мешкає в гнилій сільській мазанці і тренує дітей (ледь не немов­лят) в секціїї бойового мистецтва карате. Тренує в якомусь драному вікторіанському нічному халаті з драконами та ієрогліфами на всю спину, меле їм страшну нісенітницю про п’ять людських душ, котрі треба задіяти під час тренування, а потім складає цих малюків на дошку з цвяхами.

Крім того, що берсерк мешкає в прогнившій мазанці та півжиття смиренно стоїть в черзі на квартиру, він має впєчатляющу колекцію різноманітної зброї, в тому числі нарізної. Їздить, блять, на приватному БТРі в гастроном, є дійсним членом украінскава каза­чества і по московитській моді увішаний медалями Андрея Первазваннава втарой степені, а виглядає як мусор. Також, підробляє на свята Дідом Моро­зом в Харкові, для чого мастить обличчя червоною фарбою, що мене вразило неймовірно. А на свята він з друзями співає кацапських пісень під чарку водочкі.

Лейтмотивом фільму є те, що цей войовничий чолов’яга 22 роки стоїть в черзі на квартиру, а держсистема така паскудна, що ту квартиру не дає, і кругом його найобує, абсолютно не зважаючи ні на казачество, ні на колекцію зброі. Не кажучи вже про секцію карате та нічний халат з драконами. І його дуже шкода, за сюжетом. Це все такий абсурд, що якби я був Гєпою, або Допою, то я ліпше вдавився б, аніж дав йому квартиру. Збройний кріпак з БТРом і вєрним казачеством у мусорській формі в оточенні таких само мордатих голодранців пише скарги в порожнечу муніципальності. Хоче квартиру. А квартири нема. І не буде. Омінь.

Діти мої! Важко не помітити, що в багатьох агро­ельфів просто на пиці написано: мєнт і комсорг. Наприклад, у деяких членів Національної спілки письменників дуже примусорьоні заточки. До деяких водіїв маршруток замість голови прикру­чено типового ментовського баняка. Що й казати, коли навіть ельфійські немовлята підозріло скида­ються на дільничних міліціонерів. Якщо в людини мусорське їбало, то це не обов’язково означає, що він мєнт на зарплатні. Скоріш за все він просто вкраїнець за історичним призначенням.

Мусорство у вас у крові. За часів оркочухонського царату найліпшими служаками в армії та полі­ції вважалися саме агроельфи. Організаційний кістяк московитської церкви теж складали вихідці з Піднебесної. Або ж візьмемо реєстрове чи городове козацтво — що це, як не внутрішні війська? Чи подивіться на старовинні парсуни з портретами козацьких полковників та інших підскарбіїв — це ж типова дошка пошани Дарницького РУГУ МВС України.

Щойно ви отримали таку-сяку незалежність, як одразу побудували саме мусорську країну. Часом дивишся на восьмирічного селючка і з подивом розу­мієш — мусор. Таке мале, а вже Петро Миколайович. І хочеться встромити йому хабаря льодяником. Мусор — це не професія. Мусор — це національність. Омінь.

Діти мої! Коли я пролітав у сутінках над Хрещати­ком, то вполював одну думку. Вулиця Хрещатик, з архітектурного погляду, є втіленням сатанинських амбіцій. Двалінська архітектура — це ідеологічний місток між імперською античністю та імперським соціалізмом. Нахабне використання відповідних прикрас за часів Йосипа Дваліна вказувало на велич та історичну вагу послідовності.

Ця двалінська античність має цікаву спадковість. У нашій темній уяві античність буває або грецькою, або римською, або ж елліністичною. Втім, одна хижа античність приховалася від нашого ока — Карфаген.

Якщо зазирнути в історію карфагенської диплома­тії та поцікавитися тамтешнім політичним життям, можна відчути багато історичних паралелей зі знайо­мим нам московитським цивілізаційним терором.

Цивілізації в нікуди не зникають, тим більш античні. Вони мандрують часом і простором, а римляни це чудово розуміли. Недарма з’явилося це обнадійливе гасло «Карфаген має бути зруйнований!». Римляни второпали: якщо не випалити це гніздо нахуй, істо­рію неприємно заклинить. Гадаєте, римлянам було не шкода руйнувати таке величне місто, як Карфа­ген? Дарма. Історія донесла до нас зворушливий факт: коли римські посланці проголосили рішення Сенату про цілковите знищення Карфагена, в їхніх очах бриніли сльози розуміння і співчуття. Вони знали, яка це висока ціна, навіть для Риму. Римляни вміли цінувати історичний спадок і культурні набутки, як ніхто інший, але вони тямили одну очевидність: є речі, які неможливо приборкати, бо вони хуйові за своєю природою. Їх можна тільки позбутися.

Двалінська архітектура Хрещатика нагадує мені отой карфагенський спадок, що і надалі продукува­тиме нових і нових кімнатних дваліністів, соціалістів та рабів всіх калібрів і розмірів. Будяки треба види­рати з корінням, якщо хочеш мати добрий врожай, агроельфе. Омінь.

Діти мої! Якщо московитські ЗМІ шукають страшної картинки з вашого життя, то варто діяти.

Отже, ставимо посеред Хрещатика намет із краси­вою і помітною табличкою «Європідараси» на вході. В наметі по кутках висять портрети Гітлєра та Ющенка. На столі стоїть бюстик Петлюри і сулія з горілкою, запхнута пожмаканими грошима. На підлозі криваві плями і один тазік з їстівними кишками. В кутку біля грубки спить п’яний бульбоельфійський посіпака проїздом з Гомеля, і лежить луплена арматурою ікона Юрія Долгорукого. За столом сидять крепкі дядьки в костюмах полтав­ських підарасів і жеруть дрібно нарубану доларову масу з люмінєвих мисок. Грають веймарські марші, а за наметом хтось рубає дрова пикою. Все пишно прикрашено рушниками і ляльками-мотанками, до столу кованим цвяхом прибито гарні вуса і чиїсь похмурі брови. Стоїть запах холодних квашених огірків з льоху. Присутні на локації актори пускають слину, а бульбоельф мугикає полонез Огінського. Раз на годину всі пиздяться за харчі.

Ну, оце ж, запрошуємо туди московитську знімальну групу. Вона, звичайно, радіє такій можливості і починає знімати на камеру чергову медіа-паплюгу, але тут до намету вдирається здоровенний голод­ний кнур з натертою перцем сракою, в гуцульській вишиванці, і волає в мегафон агроельфійський гімн:

За п’ять хвилин волонтери виносять з намету перечавлені тіла на гноярку за ЦУМ, а кнур сідає в маршрутку і їде на село до батьків.

Потім, коли залишки знімальної групи змон­тують і випустять сюжет про цю людожерську колотнечу, імперське телебачення самонаїбнеться, бо всі тілівізори нєоб’ятної країни згорять від перена­пруги і по всій Чухонській Імперії почнуться голодні інформаційні бунти, а Путіна з’їдять зголоднілі комахи. Це буде, хоч і невеличка, але наша з вами, перша перемога. Омінь.

Я, Недайбог, Творець Теренів та Керманич Кресів, звертаюся до тебе, агроельфе. Слухай і не кажи, що глухий чи дурний, або ж не чув.

Маючи око своє, я розплющив його, подивився ним і побачив тебе, агроельфе. Маючи вухо своє, я прочи­стив його, я послухав ним і почув тебе, агроельфе. Маючи рота свого, я розкрив його, я закрив його, бо не знаю, що й сказати тобі, агроельфе. Клянуся власною неосяжністю, ти мене розчулив.

Оскільки мої попередні послання ти пускав на дупне діло, благо, папір у Небесних Нетрях м’який і приєм­ний на дотик, я плюнув на тебе ротом і подавсь був мандрувати по інших світах. Подавсь, бо заїбався мати справу з такою кволою істотою, як ти.

Але несподівано сповнилося давнє пророцтво межигірських волхвів, де сказано: Року 2013 від Р.Х. диявол вкусить себе за потилицю і вдавиться. Варто було одвернутися від тебе, як ти заворушивсь і виліз зі своєї короварні на поверхню відповідаль­ності. Ти молодець, агроельфе, але ж второпай, що той, проти кого ти підвівся, є дзеркалом твоїх власних гріхів. А гріхами твоїми можна гатити океанічні греблі та засипати тектонічні провалля. Ймення їм — Регіон, бо нема їм числа.

Твої гріхи мають земні втілення, носять нелюд­ські імена та плекають надлюдські устремління. Ось список цих демонічних пиздюків:

Демон холодної пихи — ім’я йому Кучдевдем.

Демон тупої впертості — ім’я йому Чивокуня.

Демон слизької омани — ім’я йому Окненомис.

Демон безжального серця — ім’я йому Окнечрахаз.

Демон освітнього тупняка — ім’я йому Воьрац.

Демон сліпого чужинства — ім’я йому Вораза.

Демон долбоєбізма — ім’я йому Вотєчєч.

І далі, агроельфе, за списком твоїх улюблених вправ.

Ці демони ховаються в тіні Чорного Птаха, ім’я його — Тукреб. Птах Тукреб, це дух сліпий на зарплатні п’ять тисяч гривень, і родом воно з села, і припиздило воно в місто, а хуйло воно здоровенне, хоч і тупе. Сила цього птаха в його недалекоглядності.

Отже, агроельфе, стережися та пильнуй гостро­зоро, бо ворог твій душі не має, отже, не має й жалю. Він може конати, але може й карати. Я, господь Недайбог, зроблю все від мене залежне і перетру з ким треба в Небесних Райрадах, але розраху­нок тримай лише на свою збалансовану впертість, свою полум’яну завзятість та свій гострий заступ безпосередньої дії. Заступ, друже, це річ незамінна: ним зручно карати, а покаране спритно ховати в глибокі могили. Й те, й те доведеться зробити. Обскуби Чорного Птаха, а тушку його згодуй свиням народного елітаризму. Омінь.

Осягніть! Майже щодня ельфійський фольклор поповнюється новими міфами та персонажами: «волинская резня бензопилой», «Путін-хуйло», «візитка Яроша», «Топаз, дай команду» і таке інше. Ви живете в блискавичну епоху міфотворчо­сті, а таке трапляється навіть не кожні сто років. Нарешті Котигорошко тікає на другий план, і перше за останні десятиліття по-справжньому творче поко­ління взялося засівати орану ниву майбутніх сенсів.

Новітні вигадки часом дуже перегукуються з казко­вими надбаннями ваших далеких пращурів. Іронічна візитка Яроша звучить майже як молот Тора або й сокира Перуна. І не важливо, що пан Ярош — звичайна людина, а не небожитель, як я. Котигорошко так само був простим колгоспником епохи пізнього палеоліту, просто йому пощастило народитися крепким парубком і публічно розбити їбло якомусь знахабнілому неандертальському регіоналу. Згодом це обросло казковими подробицями та цікавими побрехеньками про сердитого змія. Всі ці Ябиковичі, Царьови та Чєчєтови є селекцій­ними дегенератами з дитячих казок про добро і зло. Ними дуже зручно презентувати діточкам ідею абсолютного, негарного зла. Пан Ярош на тлі цих патентованих потвор виглядає натурально як небес­ний лицар, посланець богів у світлих мітрілових обладунках, котрий летить рятувати знедолених крізь буревій.

Ваші конкуренти по міфотворчості (помосковщені маргінали-сепаратисти) на чарівну візитку Яроша здатні відповісти хіба що калом Дуґіна і то — вчораш­нім. У новітній вкраїнській парадигмі є свій Саурон, свій чорний ворон Кутх, є свої асури і демони, свій хитрун Локі та свої чорні броньовані Слейпніри тевтонського виробництва. Звичайно, це виглядає не так пафосно і романтично через нашу схильність до окумеднювання реальності, але так навіть добре. Менше нарцисизму, більше самоіронії. Омінь.

Діти мої! Ворог ваш, Чухонський імператор Путін, є втіленням темної сутності з потойбіччя. Авата­ром чорта, що керує чортами від початку існування чортів. Цей демон має кілька біблійних імен, але всі вони є лише авторськими псевдонімами. Справжнє ж його ім’я втаємничене, і ніхто не може промовити його вголос, бо якщо промовити його вголос, то ніхуя не буде, просто всі чомусь бояться. Справжнє ім’я Князя Пітьми — Айболіт Масакрович Вкравчук. Це чорт-довгожитель з планети Невда­лих Реформ, що вдало маскується під приємного дідуся з добрими очима і великим життєвим досві­дом. Не вірте йому, він отруйно пиздить.

Був колись такий оркочухонський містик Даніїл Андреев, який накатав здоровенне простирадло під назвою «Роза Міра», дуже цікавий талмудик із містичними прозріннями про Уіцраорів, Небесну Росію, різноманітних сердитих істот і демонів тощо. Вкінці цього простирадла є кілька пророчих прогнозів, що, ясєн пень, не позбувалися. Але ідея з Уіцраорами дуже живописна. І вона зручно лягає в русло московитського політичного паскудства.

Власне, воно й навіяло, мабуть, нещасному в своєму божевіллі містику його сюжети.

Одна потойбічна сутність може мати кілька земних аватарів, навіть й безліч. Наприклад, і Путін, і Жерар Депардьє є втіленнями одного конкретного сатани. З другого боку, Папа Римський і Подолай-хама XIV, так само є альтернативними втіленнями режисера і проповідника Нікіти Міхалкова, який прикидається ідіотом через свою закодовану місію, що полягає в розхитуванні царства пітьми за допомогою кепського кінематографу. Або ж оце популярне харківське хуйло з носом, Топаз, одне з втілень Господа Крішни на Землі. Ось так. Крішна у Бхагават-гіті натякав на подібні мета­фізичні несподіванки: «Господь нескінченний, отже, і пройоби його нескінченні». Топаз — яскравий приклад.

Існує ще одна мудра книжка — Йога Васіштха. Аудіоверсію цієї паперової валізи намугикав на компактдиск один йог, судячи з голосу, пітєрскій задрот, як казав знайомий агроельф. Дуже цікава книжечка, раджу ознайомитися, якщо маєте нерви на читання. В ній цих давньоіндійських Путіних і Топазів — штабеля і гімалаї, всі вони страшно лютують, шукають на свою сансаричну сраку гострих пригод, міркують про світоустрій і природу людської свідомості. Міркують так, що ні в Путіна, ні в Топаза ніякої свідомості нема. Навпаки, це вони є у свідомості. Однак, укінці священного тексту пишуть, що ніякої свідомості теж нема, і що Путін — це просто вербальне визначення ходячої рибоокої хуйні на ніжках. Отже, Путін — таке слово, і все, більше нічого. Але це слово багато пиздить, бо, як написано в іншій книзі: спочатку було слово, отже, Путін предвічний і подолати його немож­ливо, хоча його і нема. Не знаю, як ви, а я все пойняв.

А про таку атомарну дрібничку, як Топаз, і говорити не доводиться: це, виходячи з тексту, повна і цілко­вита нікчемність, ніщо і ніхто, порожнеча. А отже, Будда. Цей Топаз є штатною бодгісатвою і полковни­ком Махаяни. Ціною отримання піздюлей ця тітушка досягла омріяної нірвани і тепер хоче нам щось пові­домити, прозвістити щось важливе і рятівне. А може отой його корабельний кіль замість носа є знаком? Знаком чого в такому разі? Натяк? На що?

— Учні, просто переїбіть мене клумаком з гравієм — і все буде добре.

— Так, вчителю Топазе! Одразу після вечірнього богослужіння переїбемо вас таким клумаком. Хулі. Очікуйте, але перед тим благословіть нас.

— Даю команду. Омінь.

Діти мої! Протести, революції, суспільні рухи — це завжди народна, і не лишень, творчість. Власне, з цього й починається будь-яке збурення, якщо йдеться про справжнє, вистраждане і наболіле.

Тяжкі творчі судоми московитської інтелігенції, врешті-решт, призвели до жовтневого соціалістич­ного заколоту, а секрет популярності Адольфа Гітлера криється в нетрях німецького романтизму. Спочатку був Вагнер, а потім був Гітлер. Спочатку був Чернишевський, а вже потім продразвьорстка і смерть мільйонів. Що ж стоїть за терористичним неврозом оркочухонських мас Чималої Лугандоні?

Відкрию таємницю: Кобзон і Дуґін, коштовна перука і гарна борода. Страшно навіть уявити собі, до чого може призвести заколот, в культурну основу якого покладено такі речі, як борода і перука. З Кобзоном усе зрозуміло — якісна сколківська голограма, добре загримована під усе ще живу людину. З другим, між тим, цікавіше, бо жодного Дуґіна, судячи з його ж текстів, не існує. Принаймні, Дуґіна-істоти.

Існує лишень Дуґін-генератор ахінеї. Комп’ютерна програма з мудрими євразійськими очима.

Але це, так би мовити, філософсько-естрадні підму­рівки маргінального сепаратизму. Подивімося, яких саме форм набуває безпосередня, парадняково-низова протестна творчість. Ніякого муралу, або стріт-арту, майже не зафіксовано, окрім кири­личних матюків на стінах, рунічного напису «Роися» на привокзальному паркані та пожмаканої георгієвської стрічки в калюжі з людської крові. Також неабияким культурним надбанням стали жахливі карикатури та ескізи до кримінальних наколок, що їх знайшли в потрощених наметах Антимайдану в Марийському парку після закономірної втечі цієї терористичної кодли.

Окремої уваги заслуговують кілька розчулених поетів югавастока, що переконливо доводять своєю працею — так, про літери вони знають. Глаго­лом жечь сердца блядей — їхня священна місія. Щоправда, сепаратистам непогано вдається пога­ний pen без синтаксису, але з сердитим їбальником в моніторі. Пам’ятаю такий pen якихось хмурих донецьких пацанів ще у 2004 році, під назвою «Ющенко — украінскій фашист». Дуже гарно.

Порожнеча духу, нестача ідей, розумова пустка і проблема кадрів — усе це завжди супрово­джує притягнуту за вуха штучність. Цікаво, яких пісень співають лугандоньські сепаратисти вечо­рами біля вогнища? Яким художникам надають перевагу? Де митці-сепаратори, які оспівують звіль­нення від страшного вкраїнського іга? Що вони сепарують? Де перформенси і самоорганізовані виставки графіки, малярства, малюнку? Де круглі столи думкарів та філософів? Де підпільні музичні концерти? Де щирий літературний самвидав?

Я знаю, де він. В сраці-мотиці. В нічному кошмарі Путіна, бо якби все це було, то нічого такого, як оце коїться в Чималій Лугандоні, просто не було б. Омінь.

Діти мої! Судячи з погодних умов, що в них опини­лася столиця Піднебесної Наддніпрянщини цієї весни — з її несамовитими грозами та гомерів­ськими блискавками — за вас взялися московитські волхви і шамани з Феодальної Служби Безпеки (ФСБ). Вони чаклують вам люту негоду та неврожай консервації цьогоріч.

Але й наші жреці зі Священного Бастіону Утгард (СБУ) недарма жеруть жертовні паляниці по своїх кабінетах — московитські ракети розбиваються об Небесну Твердь на гарні уламки, а донецькоарійські уркагани псують московитам всю медійну містику. Туга й зневіра долають войовничих сектан­тів Гіркіна та Абвера, в той час, як народний свинопас Олег Ляшко перетворюється на містичного воїна в дорогому костюмі, що пиздить сепаратистів коно­пляним мішком з терористами.

Бачимо, як шаман Гіркін жаліється, що молодь не бажає битися на боці московитських богів, і лишень кількасот підстаркуватих довбойобів готові віддати свої провінційні життя за велич порожнечі. Це й не дивно, адже оркочухонська магія древніша, технологічно відсталіша й примі­тивніша за арійські чаклунські практики. Останній двобій територіально-мисливського та земельного-аграрного менталітетів вирує на наших очах, і агроарійцю є що втрачати, на відміну від московитського дикуна.

Велич Імперії — це, канєшно, ахуєнна штука, але не для нашого вуха. Льох з картоплею та комора з консервацією істотно величніші за імперські амбіції блискучих голодранців, але мисливці цього не розу­міють. Врешті, як казала одна літня оркочухонка: «Ну їх в жопу носом!». Омінь.

Діти мої! Вангую геополітичне пророцтво!

Коли Чухонську Імперію буде покарано, а Грановітую палату розграбовано на сувеніри, холодний погляд вкраїнської помсти зупиниться на абрисах країни Зімбабве. Зімбабвійські негри зрозуміють, за що воно, те Зімбабве, проголосувало на посидень­ках в ООН, проковтнуть гірку слину і спробують чкурнути городами через паркан, але ракети системи Вкраїна-Зімбабве рясно вилетять із наддніпрян­ських льохів, і Зімбабве гучно самонаїбнеться.

Вже чую приємний голос з третього ярусу тропічного лісу: «Слава Йсусу Христу!»

«Навіки слава!» — відгукнувся переляканий борода­вочник. Омінь.

Весна 2013 — весна 2014

~~~

На цій обнадійливій ноті одкровення приходять в занепад, оскільки скромний служитель вкраїнського прагматизму пророк на ім’я Їґ не витримав лихої долі божественного посланця та їбанувсь. Про це написано в його прощавальній записці, яка зберігається в шухлядах Києво-Могилянської академії. В ній він благає про допо­могу і просить якихось людей викликати йому неврологічну швидку або хоча б міліцію з пожежниками. Текст цієї записки складається з брудних матюків, латинських цифр та халдейських ієрогліфів. На зворотньому боці документа олівцем намальовано неприємного чортика, двічі написано слово «хуй» і тричі слово «прощавайте».

Подальша Їґова доля науці невідома.

Третя частина Хронік Піднебесної Наддніпрянщини являє собою уривок зі щоденника невстановленого агроельфа, де він розмір­ковує про тогочасні реалії та якісь незрозумілі обставини. Цей гішторичний документ являє собою цінне джерело знань про щось таке, не ясно, що саме. Вчені ельфологи щодня розгляда­ють його в мікроскоп, але грошей на розглядання катастрофічно не вистачає, тому результат поки мізерний. Манускрипт, писа­ний орлиним пером по целофану, зберігається в запасниках Музею агроельфійської слави і проходить за документами як «Щоденник україножера» (архівний номер: 2013).

~~~